ла брати печиво,- вiн пив, казав, що не болить нiчого, але бiльше не ©в. Що ж вона зробить? ╙диний лiк для сина - хлiб: мiг би врятувати. Вона чоловiковi: - Сходив би ще раз до млина, гляди, продають борошно. - Пiду, - чи хоч пригоршню наточать? Знову, взявши костур i мiшок, Мирон Данилович пуска╨ться в дорогу, бiлу i холодну. Виходячи з села, бачить, як бiля хати, що дверима близько до ворiт, став чоловiк з навислими бровами i вусами, пiдперезаний поверх широкого ватника; став i стука╨. Мирон Данилович пригадав: тут Сiненки; господар тут з найранiших колгоспникiв на селi. Вийшла жiнка i чу╨: - Ваш чоловiк умер. Руками вдарила об поли: - Та як же так? Вiн пiшов борошна шукати. - Готовий. Заголосила жiнка на весь двiр: - Що я з малими робитиму? - ©х п'ятеро. Ой, лишенько! Дiти, ходiмте до тата прощатись... Як утiшав сповiсник, не чув Мирон Данилович. Сумно стало. "Це б помогти треба, так чим? - i дивився ж, замкнули: нi заробити, нi купити. Тiльки в кошару женуть, а там однаковий похорон". Вийшов за село i вгледiв: люди на дорозi спиняються коло мертвого, що його шапка вiдкотилася набiк. Одна рука вiдкинута, друга придержу╨ мiшок. При обличчi збився снiг, нiби вiдгортано перед смертю. Селяни вiдходять; Катранник теж вiддалився, роздумуючи: "Страшиться кожен мертвого, себе впiзна╨". Скоро почув зойк i оглянувся - вже Сiненчиха з купою дiтей пiдходила оплакувати покiйника. Стали сiм'╨ю i голосять. Пiдвода спинилася: вiдвозити небiжчика до ями. Невесела дорога! Простують згорбленi люди; дехто присiда╨ перепочинути, сил нема. Бiля млина бiльше голодних, нiж було. Скрiзь бродять, мов привиди нiмi, часто на снiг хиляться. Борошна ©м - нi порошинки вiд височезних ворiт. Виходять звiдти два з пукатими мiшками: Отроходiн i Шiкрятов; перший в мишастому пальтi поверх пiввiйськового френча i в кепцi,- обiмкнув обома руками здобич, тримаючи при лiвому боцi, i так сунеться, а слiдом другий, в чорному пальтi, аж надрива╨ться пiд вагою. Недалеко нести: до пiдводи, що серед зборища голодних примар. Борошно, випилившися з мiшка на спину i рукава Шiкрятова, так принадно сивi╨, що скелетоподiбнi тiнi не витримали i кинулись до носi©в. Простягли багатьма гiлками висохлi руки i чiпляються слабосилими пальцями: вiдняти мiшки. Прибiгли мiлiцiонери i розшвиргують натовп, як копу порожнiх снопiв. Отроходiн пiдкида колiно, щоб пiдбити вгору мiшок i пiдтримати,- тодi миттю ж, звiльнивши праву руку, б'╨ худих по чiм влучить i валя╨ на снiг. Одного, висохлого, мов павутина, поцiлив прямо в перенiсся i той, непритомний, скрутився на мiсцi. З охороною носi© дiйшли до пiдводи; поклавши здобич i швидко самi всiвшися, звелiли погоничевi торкати конi. Вiн стьобнув i покриконув: "Но! но! цуценята, щоб тобi виздихали!" Тiльки снiг iз-пiд копит курить. Катранник, як стояв, так i пристиг, коли подумав: "Наш хлiб вирвали з рук, а ми могли б вiдняти, для дiтей!.. Хiба нема чоловiкiв певних? Однаково - загибель". Вразив i випадок, дрiбний, але багатозначний: Отроходiн \ зустрiвся очима на коротку мить, коли валив опецькуватий мiшок на пiдводу,- очима зустрiвся Мироновi Даниловичу: один одного побачили, нiби в блискавичному огнi, що, однак, невидимий людям. Крiзь окуляри Отроходiна пробiг виблиск при виразi зваги i зненавидi, який збудив селяниновi в пам'ятi день з дитинства. Одна сiм'я вибралася на празник до дальнiх родичiв, а вночi злодi© пiдкотили пiдводою пiд комору i винесли добро. Довго розшукувано ©х, аж поки, несподiвано, попався пiдгороднiй мешканець. Вiн прибув iз Рязанщини i оселився в "солдатки": серед акацiй стояла дрiбна хатка на пригорбi, без квiток i пташиного голосу - тiльки бур'яни скрiзь, як _лiс. Там запиячили мiсцевi друзяки, з ними також-не замiжня жiнка, сестра яко© вийшла за вчителя в селi i теж вчителювала; до них тодi в школу ходив Катранник. Раз вночi рязанський прибулець, п'яний, як туман, з кимсь посварившися, почав стрiляти. Його схоплено, дома вчинено трус i знайдено силу чужих речей. Чутка про знахiддя дiйшла до Кленоточi; прибули звiдти обiкраденi господарi: впiзнали сво╨ добро i поставили свiдкiв - потвердити заяву. Почалося слiдство по селах, зокрема в Кленоточi, куди приводили самого грабiжника. Глядiв вiн на людей так безсоромно - з найзлiшою зухвалiстю: точнiсiнько, як тепер Отроходiн; навiть на виглядi обох вирiзалася подiбнiсть... "Чи не синок того самого? - вгаду╨ Мирон Данилович.- Нi! Цей, мабуть, окремо, партiйною борозною". Довго ждуть селяни, сновигаючи i постоюючи на снiгу: борошна ©м нема, а ждуть!.. Дивляться - млин прикову╨ та╨мними ланцюгами. Тi, що, впавши в снiг, сконали, так i лежать; нiхто з службовцiв не гляне. В другiй половинi дня за©хала темна гарба; коли два возi© наскладали трупiв, як обаполiв, вона поскрипiла в степ. Мирон Данилович пiшов геть, бачачи, що, крiм тiсного мiсця на возi, нiчого дожидати. Згадав про городнi дiлянки: чи знайдеться що-небудь? Можна костуром розгрiбати. Рився, мов олень, що копитами i рогами вiдгорта╨ снiг, шукаючи немертво© трави. Грушевий костур мiцний, нiби з залiза; а вигребенi бурячки дрiбнi i помороженi. Декотрi пiдгнилi, декотрi трiшки свiжiшi: якщо гаразд перечистити, згодяться в чавунець. Радiв, бо до печива на перемiну ╨ що пожувати. Переб'ють млосний смак вiд малясника. В хатi вся сiм'я пiдступа╨ до нього: такий вигляд тiней, як бiля млина! - аж трусяться, чекаючи борошна, i горять очима. Вiн сказав: - Нема борошна... Вiдразу вiдвели погляд; але пожвавiшали, побачивши буряки. - Годяться! - страва буде,- сказала господиня i заклопоталася коло печi. Чоловiк внiс соломи, насмикано© з стрiхи сарайчика,- чого там думати про господарство? Тут аби сьогоднi обiд зварити i встояти на ногах. Парувала юшка: сьорбаючи, дiти також вiд малясника надкушували. - Коли запивати юшкою, не нудить,-повiдомила Ояенка. - От бачиш! - радi╨ мати.- Смак вирiвню╨ться. Як тобi, Андрiйку? - Я нагрiвся,- сказав хлопець. Боялась вона питати найстаршого; тiльки глядiла, замирiочя серцем: тихо вiдходить син, нiби догора╨ скiпка сосябва. . Батько теж бачить i болi╨ за нього, але не виказу╨ почуття. - Юшка крiпить! - сказав вiн.- Добра юшка Микола чу╨ розраду, але не поборе знемоги: хилиться на лiжко, як завжди. Воскований кiстяк. Всилу пальцi ворушаться. Вечiр чорний; рано полягали, ощаджуючи гас, бо зосталось небагато в бальзанцi, i мусять берегти про скрутний випадок. Андрiй заснув миттю - перший сон був мiцний i змив майiгiркiшу втому. Але опiвночi, в хворобливiй вразливостi, Знов насторожився слух: без вольового зусилля, тiльки вiд горiння в нервах. Прокинувся хлопець при легкому стукотi i почув, як батько, вiдчинивши надвiрнi дверi i шепочучи, вводить когось у хату. - Не свiтiть! - вимовив гiсть. Андрiйко впiзнав, то - Семенюта, зять дiда Гонтаря, дуже далекого i ╨диного родича, що сiм'я мала в селi. Рiдко заходили вони: зять i тесть. - Як ваша ласка, прийдiть на помiч! - просить Семенюта.- Нашi велiли, сходи до родичiв!.. Боюсь казати, що сталося. Могилу копати треба: i скоро, i щоб нiхто не бачив, а я сам не вправлюсь. Батько тiльки одну мить роздумував; зразу став одягатися i, коли вiдходив, сказав мамi: - Замкни дверi! Стихли кроки за стiною, батьковi i Семенютинi, а мати, вернурши з сiней, довго зiтхала i ворушилася. Хлопець дожида╨ повороту батька, але не хоче виказати безсоння; лежить i слуха╨, чи чути злi шуми надворi? Зда╨ться йому величезна загроза надходить, зготована знищити хату i кожного, хто в нiй. Вiн неспроможний виразно уявити напасть, найчастiшi в видивi - дивнi розбiйники, такi, як звичайно про них оповiдають, i одночасно iншi, гострi очима i намiрами, грiзнi лютiстю: мов сили, темрявою народженi. Доберуться до причiлка, де батько прибудував дрiбну теслярню; тепер вона порожня, покрiвля ©© - з старо© соломи... злодi© можуть пiдпалити ©© i вломитися до хати. Прикро хлопцевi, чому батько i мати зневажають небезпеку, що всiх погубить? Бо ж близько! Хотiв заснути i не мiг, охоплений тривогою. Перед свiтом почув глухi кроки, що пiдступали до хати. Брязнула клямка. Мати спросоння схопилась вiдчинити дверi: ввiйшов батько, поволi волочучи ноги, мов далеко мандрував чи наробився тяжко. Пошепки оповiда╨ матерi про подiю. - ...Старий Гонтар уже на столi; жiнки плачуть. Менi дивно, бо знали всi: його i синiв вивезено, тепер сам - тут, мертвий, i нiкого з синiв нема. Думаю, мабуть, вони в зятевiй хатi сидять. Зять обдряпаний; поки до нас добрiв, то зсувався в канави, бо погано бачить, став - як пiвслiпець. Дорогою я за лiкоть його тримав. Стою в хатi i дивуюсь, а мовчу: хай самi скажуть. От зять припрошу╨: "Сядьмо на лавi, розкажу вам - ско©лась бiда, що згадувати страх. Не проговорiться нiкому, а то нас i вас заберуть. Старий вернувся вночi поранений, весь обмерзлий. Двiстi верст пiшки йшов; ховавсь ночами, як звiр, i так - цiлий тиждень. Мiцний був, а коли прийшов, однi костi вiд чоловiка: впав, переступив порiг i впав. Клали бiдного на постiль, то побачили - на грудях рана. Опритомнiв вiн i розказу╨: привезено його з синами до мiста i вкинуто в дворову тюрму. Там багато людей розстрiлюють; долi в пiдвалi пiсок насипаний високо, щоб кров забирав день i нiч. Коли промок, тодi вигрiбають i замiнюють сухим. Казав: з великим страхом ждали, поки черга дiйде, все чули стрiлянину i серце болiло. Аж ось наша пора, вже не згадую, як iшли: просто на бойню тягнуто. Поставили чотирьох нас пiд стiною, не так, як заведено, що обертають спиною i в потилицю кулями б'ють, а по-старому, плечима до цегли. Тiльки одно пам'ятаю: блиснуло i я весь скорчився, мов електрикою обпалений бiля серця i звiдти по всьому тiлу... Скорчився враз i миттю все стемнiло. Прокинувся я з припеклостi, щось мене давить, груди скувало i дихнути не да╨, як часом бува╨ в снi. Болить вiд того, що дихаю. Починаю ворушитися - ста╨ менктрохи легше. Все дужче випручуюсь i вiдгрiбаюсь, а чую: землю жую, бо в ротi ©© повно. Вивiльнив руки, пробую ними помогти собi, щоб пiдвестися трохи, це - як черв'як iз землi вилазить, так я видирався. Вже починаю бачити: коли ж вилiз, дивлюся i нiчого не тямлю, мов сон якийсь. Бiля мене бiлi╨, а далi кругом темно, тiльки найбiльшi дерева вирiзнились. I холодно менi. Там, звiдки вилiз, була моя нора - в ямi, широкiй, як хата. Мерзну i дуже в грудях болить; починаю обмацувати, руки липнуть, щось потроху сплива╨ з пальцiв i крапа╨. Тодi вже роздивився: снiг долi i на нього моя кров збiгла. Вiдiрвав я вiд нижньо© сорочки шматок, згорнув i поклав на рану, зверху поясом перев'язав, через груди. Треба йти вiд ями. Лишень, дерево прошелестить на вiтра, - вже з страху здригнусь, бо думаю, це вбивцi мо© вертаються по мене: дострiлювати; аж привидженi з мороку. Вiдiйшов трохи i знов назад бреду - не хочеться кидати мiсце, бо, може, сини, бувши зо мною в ямi, не подоходили i ще теплi. Котрий прокинеться, як i я сам, випручуватись буде, то поможу йому. Вiдступав я i вертався. Стану до ями - слухаю, на колiна опущусь i знов слухаю. Голову нахилю, прикладу вухо до землi i до снiгу, чи не почую, як дихне хто з синiв або тихо застогне, i часом вчува╨ться, що таки зiтха╨ живий чоловiк на глибинi; а тодi знов тихо. Другi шелести приходять - з лiсу. Був я такий стривожений, що голова горiла i пекло в грудях... Сам зiтхаю, а чу╨ться, нiбито з глибини. Раз почав стукати кулаком об землю, може, збудиться котрий, з непритомностi вийде, i,вже стукаючи, тихо кличу iменами синiв: "Петре, не чу╨ш? Iване, а ти? Михайле, слухай!.." I в одну мить видалося менi, що на це iм'я, найменшого сина, мов би застогнало i шепотом вiдгукнулося, крокiв за два чи три в сторону. Кинувся я туди - стукаю i питаю!.. Нi, все тихо. Довго викликав ©х i слухав, так уже з того свiту не обзивались. А все дожидаю; пробую землю розгребти, думаю, знайду котрогось. Де там!.. Яма велика, багато загорнуто, i другi, що лежали бiля мене, подубiли: я обторкнув ©х. Коли хто не був готовий з розстрiлу, долущився пiд землею. Iти треба геть скорiше, а все перед очима - сини: що вони тут лежать, i велика сила трима╨ мене. Вже коли зовсiм змерз, рiшив: нiчого не зробиш, треба прощатись. Вже i вiдiйшов далi, та враз тодi мiсяць висвiтився - стало видно, як вдень; ще раз вертаюся... Бачу: темнi╨ западина, з яко© я вилiз, а велика могила ледве снiгом притрушена. Загортали в яму, мабуть, заготовлену наперед, бо все довкруги вже рiвно заметене. Коли ж загрiбали нас, потрусив снiжок та й перестав - небагато його на свiжинi; там вiн i танув. Яма на глинищi, серед нетрiв лiсних,- рiдко хто загляне. Перетлiють покiйники, рослиннiстю в лiсi вкриються: пiд кущиками i деревами нiхто не вгледить - пам'ять про людей перейде. Постояв я, поплакав над синами i, перехрестивши ©хнiй похорон, пiшов, куди очi дивляться. Виламав цiпок: легше йти стало, а то вже я знесилювався. Добре, що посвiтив мiсяць, поки я на стежку напав i добувся до низько© смуги - там дорога була, хоч заметена, та все ж рiвнiше йти i кущiв небагато. Знов стемнiло; брiв я,- розказу╨ старий,- не знаючи, куди i скiльки верст. Закрутилась метелиця, i погано, бо нiчого не бачу, а радiю: от замете мiй слiд, не будуть шукати. Так нанесло, що до ранку зрiвняло снiг за мною. Холодно зробилося. Став пiд деревом i беру снiг - витираю мiсця на одежi, де кров. Трудно прийшлося на собi слiд виводити; вiн згладився якось, бо пiджак темний. Як витер i вимочив снiгом, не було дуже знати, тiльки сохло довго i морозом клалося в груди. Вийшов на степ i держуся попiд заметеними вербичками i комишами. Набрiв на сарайчик - мабуть, притулок для робочих, що на буряках працювали; похилений i дверей нема... А долi солома, снiгом присипана. Згрiб, збив ©© в копицю i зарився, як звiр. Зразу ж заснув i проспав мало не до вечора. Виглянув я,- сонце так свiтить на снiг, що нiчого не бачу: слiпить мене. Голова важка; i всього мене хвороба палить. Як по©в снiгу, трохи полегшало. По сонцю видно, в котру сторону йти, спiшу туди i все оглядаюсь, бо знаю: я тепер незаконний чоловiк на свiтi, арештований i розстрiляний, викреслений iз живих спискiв; по документах - мертвяк. Стану перед начальством, хай найдрiбнiшим, i не можу сказати, хто я такий ╨сть! - гiрко i страшно на душi... Виштовхнуто мене з життя, без нiяко© вини за мною, i що робити? Так думав i все йшов i йшов. Темно стало в степу; тодi засвiтились огники - на хуторцi. Проходжу вуличкою i в вiкна заглядаю. Бачу iкони на покутi i вже стукаю об хвiртку: боюся, як зразу зайти, то собаки обнесуть. Стара жiнка виглянула, пита╨: хто там? Кажу, подорожнiй, одстав од возiв i заблудився, пустiть переночувати! Не бiйтеся, я i горобцям не страшний. Впустила бабуся. З нею внуки, а сина i невiстки нема╨ - в город по©хали: ще якраз суботнiй вечiр був. Борщу насипала бабуся i хлiба ячного,- ©в, мов дикий, з голоду. Попросив йвмаття перев'язати рану, кажу. зсунувся в ярок i вдарився об гострий корч. Лiг на лавi; тепло i тихо. Зiрки видно в шибках i мiсяць, як викутий. Скоро я й заснув. Вранцi бабуся подала менi торбинку з вареною картоплею, було там трохи капусти i огiркiв, - син робив на плантацiях городину мав. З тi╨© торбини жив я, поки додому прибився. Ховавсь, як вовк. Разу стiжку ночував: нору собi висмикав i залiг. Здичавiв, потайки брiвши до хати. Тепер я дома - казав старий, - i не знаю, що буде. Не жити на свiтi, хоч би i видужав. Мiсця менi нема!.. Дiзнаються i заберуть знов на смерть; i в менi самому щось обiрвалося - нитка, котра до життя прив'язувала. Одно добре: внукiв i родичiв ще раз побачив. Так казав старий i видно було, що не житиме! - мерцем лежав замучений i недужий; рана в нього не го©лася, лiкаря ж кликати не можна i лiкiв тут нема╨. А ще бiльше вiн терпiв вiд тривоги - нi хвилини покою не мав, усе ввижалося що йдуть по нього: стрiляти вдруге. Може б, подужав хворобу так голодно в хатi, нiчим пiдгодувати, сама юшка. Голод доконав. I всiх нас тi╨ю стежкою спровадить, бо вже ледве ходимо. Я недавно забився, в лiктi жили розтягнув, так тепер однорукий при роботi. Дошки на труну обпиляв, бо вся хата ©х придержувала, i збити змiг, а от яму викопати несила одному. Пiдем рити, щоб до ранку впоратися". "Це зробим",- вiдказав я i все дивлюся на дiда Гонтаря; вiн бiлий як голуб: голову, щоки i пiдбородину вкрила сивина тiльки рот глибоко темнi╨, бо чи губи зчорнiли в смертi i розкрилися, чи така тiнь, - i очнi ямки глибоко позападали. Вийшли ми з Семенютою, взявши лопати, i вибили яму; довго морочилися, бо поночi, все - помацки. Похоронили гуртом бiдолашного дiда, наче злочинця якого чи самогубця: вiдлюдно i в темрявi, хоч був чесний чоловiк, сказати можна праведний. Рiдня боялася плакати голосно, ще хтось почу╨ з вулицi. Якби цi харцизи взнали, кого поховано, всю сiм'ю схопили б на смерть: затерти свiдчення про розстрiл, цiлоденний i цiлонiчний. Виходжу я з двору, а Семенюта дяку╨ i вибача╨ться, що нема чого дати за роботу. Кажу йому: "Забудьте! Нiчого не треба". "От що - надумався вiн,- я вам порадою послужу. Перед смертю старий згадав про кагати торiшнi. То ви собi берiть один з них. Як iти до цукроварнi, звернiть на виселкову дорогу, що бiля толоки: там конi з заводу в перегонах були. Iдiть, i зразу за тим мiсцем, праворуч, при невеличкому нахилi - кагат, його загорнули, покинувши дрiбну картоплю на днi", "За це спасибi, i вiд мене, i вiд сiм'©!" - кажу йому i виходжу з двору; темно, хоч в око стрель, а я йду i мов свiчусь, такий радий. Бо якщо в кагатi зоставили картопляний дрiб'язок, ми прохарчу╨мося з мiсяць. Картопля торiк була добра. Аби не проспати - раненько пiду. Батько замовк. Але хлопець довго ще не спав; переконався: то - "вони"! - що розстрiлюють. Скрiзь пiдходять близько. Зiбралися i глядять - кого взяти. Марюки, нiмi i та╨мничi, чорнiли, не даючи заснути. Аж перед сходом сонця вiн, мов тонучи, знечулився в соннiй непам'ятi. Вже не чув, як збирався батько в степ: по знахiдку, що могла врятувати сiм'ю. 13 З лопаткою i нерозлучним мiшком поспiша╨ Мирон Данилович до кагату - в передсвiтанковiй iмлi, що, нiби хоровита, мло©ться над снiгами. Коли ж зачала розточуватись, на змiну ©й набiгла хуртовина i стала в пригодi шукачевi. "Нехай! не так мене видно". Вона понеслася, засипала навкруг, часом збиваючися з бiгу, мов занепоко╨на, i обертала плавкими кругами зовсiм низько, пiсля чого ще несамовитiше i густiше кидала збiр бiлих цяток. Скрiзь, позбувшись ваги, курять вони i злiтають угору, - там знов летять в один напрямок. Небо над ними сiре з просвiтлiстю, як цина; без променiв: близьке i смутне. Пiд ним - бiжуча сила снiжинок, кинута в вiтрi i несена без числа. ╞х сивий океан хвилю╨ться i мчить, мчить в непочислимих течiях, обкидаючи подорожнього, його шлях, горби з бокiв, попереду заметенi, i також одинокi вербички в полi, i кущики, що блiдою пожовклiстю вирiзняються з снiжного покрову. Мирон Данилович побоювався: або другi здобичники теж прийдуть i нiхто не матиме собi досить, або вже все розрите. Згадував про дивацьку розвагу робiтникiв на цьому гонищi, рокiв з чотири тому: стануть у кропив'янi мiшки, обв'яжуться пасками i бiжать наввипередки, плутаючи ногами i гублячи крок. Падають пiд регiт глядачiв. Гнали також i зерхiвнi; а один, босий, виграв заклад, що з конем збiжить - на короткiй дорiжцi. Тепер би, мабуть, вiд пiвня вiдстав. Ось - кагат. Не рушено! Катранник вiдгрiб снiг i заходився копати. Земля промерзла, хоч не дуже: тут коня закопай, до весни схорониться. Зморений тяжко, з роботи, голодування i трудно© ночi на похоронах, Мирон Данилович навiть лягав спочивати на розриту землю, перемiшану з Старою соломою. I нiби скарб знайшов, так радiв!.. Картопля, хай дрiбна, як перебiрок, пiдхарчу╨; в нiй - крохмалець, кисiль зготовити можна, i дiти вiдживуть. То судилося, що дiд Гонтар, вернувши вiд смертi, згадав про далекий кагат, всiма забутий. Знов береться копати Катранник i вже вигорта╨ першi картоплинки! - дедалi ©х бiльше. Набравши в мiшок, скiльки донести мiг, вiн викопав бiчну нору i туди сховав решту знахiдки. Довго трудився, загортаючи землю i снiг, щоб було непомiтно. Додому йдучи, всiх обминав, а то позаздрять i вiднiмуть мiшок. Пiсля зустрiчi з двома, що ввечерi хижо свiтили очима на його вiдро з малясом, став обережний, як птах. Далеко вiдходив стороною, бачивши гуртки бiля села... "Голоднi, як голоднi,- розважа╨ вiн вибачливо.- Я сам такий; коли вже доходять, то слiпнуть: мiша╨ться ©м, хто ворог, хто свiй, - вiднiмуть, i годi". Пригадалося, як юрми скорченими пальцями шарпали клунок Отроходiна, а напроти блискотiв лютий погляд крiзь окуляри. Враз обпекла гiркiша думка: от, робиш цiлий вiк, так дiтям вигрiбай картоплянi покидьки, мов злодiй, серед заметеного степу; а набiгли смикуни з партквитками - тягнуть крупчатку, вiд ротiв дитячих, i сторожа, поставлена владою, охороня╨ кривду. В хатi вже забули, який смак картоплi. Старший син попо©сть супу, смачного, коли розварити картоплю як слiд, до густощу, i присолити,- поправиться син: вiн цю страву любить. I меншi: ©м би зиму продержатись, а там, як зайчики, пiдуть на зелень. Бiля порога обтрусився вiд снiгу i, коли в хату ввiйшов, зразу ж повiдомив, розв'язуючи мiшок: - Картопля - наша! Жiнка перегорта╨ ©©, втiшаючись: - Гарна картопля, тепер - празник... Повеселiшали дiти, ждуть i нетерпеливляться, поки суп закипить. Вiн густий вийшов, бо зовсiм бульба розварилась; ©ли i ретельно оббирали на череп'яних бережках. Мирон Данилович пiсля снiдання, як лiг, миттю заснув! - нечувственний, нiби в землi. В селi Кленоточi люди вмирали, як i скрiзь на Укра©нi, - ©хнiй хлiб i всяку поживу забрано, а самих покинуто на неминучу гибiль; бо держава, використавши силу проти них, як смертельний противник, вiдняла, крiм харчiв, також можливiсть заробити на прожиття. Стан - гiрший, нiж пiд час чуми. Картопля кiнчалася в Катранникiв, i господар никав околицями: чи не здобуде чого для сiм'©. Холодно i пустельне всюди. Сум обгортав душу серед снiгово© порожнечi; здавалося, свiт вихолоднiв, як покинутий будинок. I лихоманив iстоту один клопiт: знайти ©жу. Погляд приковувався до низового обширу навкруги; весь час кидався по снiговому рiвню, обторкуючи дворища, стежки, пiдворiття, кущики в снiгу i гiлки рiдких дерев, де часом сяде темний птах: "Це, мабуть, з останнiх, вiд лiсу". Згадуючи про косаря, попрямував до його садиби - не впiзнати мiсця! - лiска як не було. Яр, повний снiгу, i тiльки. На дворищi, рiвномi, нiби бiла скатерть, одна ру©на вiд хати, теж заметена. Солом'яний верх, крокви з бантинами, одвiрки i лутки зникли; певно, по вiд'©здi сiм'©, коли дерева навкруги валено, хатка стала здобиччю дроворубiв. Мирон Данилович верта╨ться в село; проходить мимо хати Кайданця - вiконницi зачиненi, i жодного слiду вiд порога до хвiртки i ворiт: рiвно бiлi╨ снiг, давно нанесений. "Таки вибрався на Кавказ. Хiба й собi спробувати? - замислився Катранник.- Бо тут бiла труна". Коло рогу вулицi почув розмову з смачними назвами, що приневолили спинитись i застигнути: партiйцi! Говорять про харчi... - Що сьогоднi дають? - пита╨ чорна "ушанка"; пiд нею вибрита потилиця поземно перетнулася згорткою. Четверо, стрiнувшись, несуть рiзну вагу: на плечах i пiд руками наодвисно, i в обхват - хто мiшечок, а хто кошик, клунок, торбу. - Та крупи дають i гов'ядину! - Як було: кукурудзу, а до не© чечевицю. Притихли, обговорюючи, бо зауважили Мирона Даниловича, чужий! - зрештою, рушили з перехрестка. Катранник пригадав: колонiя лютого закладу притулена до краю села, звiдки вони тягнуть харч. В одного з кошика крайчиком лиснiла червонаста воловина. А стороною вiтер приносив запах варено© страви, що притягував селянина, мов рибу - живець на крючку. Привiв до огорожi колгоспного дворища. Там ватра трiскотiла, розкидаючи iскри i стелячи дим; яскрава серед бiлостi снiгово©. Довкруг казана зiбрались активiсти: стерегли, як сундук iз золотом; iншi ©х супряги, сновигали поодаль або мили посуд перед тим, як обiд розливатимуть, а дехто вмощував глечик у кошику, пiдклавши туди соломки. За стайнями колгоспники, впрягшися, як ╨гипетськi дармороби до каменя, вiдтягали дохлу коняку в степ. Такi ж мерущi, як i кожен одноосiбник. Подивився на ©хнiй двiр Катранник, тiльки головою похитав: "Бач, настягали чужого, а що зосталося? Тiльки в казанi нашi крупи, з запiчкiв виметенi!" - для пiвживих; самi активщики - з тугими пиками". . Побачивши, як грi╨ться казан активiстiв i як вiдтягають падло натуженi худяки пiд линвами, Мирон Данилович пiшов додому найкоротшою дорогою, що пролягала бiля сумного мiсця... Якби знав, скiльки прикростi стерпить,- обминув би, брiвши найдальшою околицею. Про©жджала пiдвода. "Це туди!" - зразу ж вiдзначив собi чоловiк, бо чув тяжкий стукiт. Накладено мертвих, як снопiв. Три дядьки, вищi i хуткiшi за мимовiльного свiдка, спроваджують безталанних односельчан: до впоко╨ння. Ось i воно; пiдвода звернула на необгороджену дiлянку, де вже дожида╨ викопана яма, а нову - кайлами, лопатками, плiшнями вицюкують гробокопи, рухаючись, як недужi. Дядьки ж повкидали мертвих до ями i загортають мiленько, бо нiколи! - треба ©хати по свiжих, що переставилися. Великi дерева бiля кладовища спиняли завiю, i снiг лежав тонший, нiж по околицi. Мертвих кладено також бiля могилок, просто на бiлу поверхню; або загортано так неглибоко, що земля i снiг. злягаючися, потроху вивiльняли ©х, показуючи недавнi заметини. Всюди видно: то нога, то колiно, то руха по лiкоть чи сама кiсть, чи вигнута спина i голова,- виставляються з глинистого грунту i зимового покрову, як пiсля побо©ща, веденого вже не людьми, а збiгом демонiв, що не знають звичаю достойно класти покiйникiв на останнiй сон. Кинули ©х мертвими i притоптали, швидко через них перебiгши. Виказуються небiжчики крiзь снiг, мов з потоплення якогось: бiлого i морозного, що залило, але не закрило ©х цiлком, - так i спинилося, страхаючи живих. Хотiв вiдходити Мирон Данилович; бачить - гурток дрiбний руша╨ помалу, помалу до кладовища, навпростець через безпарканнi садиби, вiдтiля, де дитячий будинок рудi╨. Чого ж малята самi, без дорослих тягнуться? Хитаються разом, нiби зв'язанi докупи; окремо дво╨ - волочать якiсь речi, вiдставши. Наблизився гурток i видно: вшiстьох тягнуть рядно з вагою, взявшися за його кра© i кутики, мов мурашки; доволочили ношу до клинчика, вiльного вiд покiйникiв. Дво╨ при╨дналися з лопатками. Почина╨ться риття; навперемiнки беруться до роботи; вiльнi вiдпочивають, пiдтупцьовують i хукають собi на руки. Тодi пiдiйшов Мирон Данилович. - Добридень, дядьку, добридень! - врiзноголос вiдказують на привiтання копачi; здивовано i недовiрливо поглядають. Однак бiльше не кажуть нiчого. На ряднi трупик - його руки, криво скорченi бiля грудей. Серце стрепенулося в Мирона Даниловича: мертвячок був Андрiйкових рокiв i навiть схожий з обличчя на нього. - Ану, хлопцi, я поможу - хоч трохи! Мовчать. Один подав лопатку. Мирон Данилович почина╨ копати, але що за знак поганий? - зразу ж i втомився. Колись вiд зорi мiг до зорi рити, забувши про спочинок, тiльки набiглий пiт з брови струшував, а тепер неспроможний пiвгодини повертiти лопатою. Зачав дрiбно тремтiти, немiчне i гiрко. Вiдчув таку чорну змору, що от-от похилить на снiг. Стояв, обпершись на лопатку. Перед очима трупик, мов пергаментовий шкiрою, i пойнятий темною сизiстю в страшнiй схудлостi: кiстячечок зоставсь i шкiра на ньому, що обсохла; замiсть одежки. Поставив лопатку в свiже риття Мирон Данилович - так, щоб не впала, як руку прийняти, i признався: - Несила менi землю копати, хлопцi! - Ми самi. Пiшов вiн, оглянувся з вулицi i побачив, що вже притрушують. Не осуджував ©х: "Де тут закопати, як слiд, коли немiчнi? I вiд цього трупика крiзь снiг руки виставляться..." Iдучи, позира╨ на дворища Катранник; то в одному, то в другому - мертвi, покладенi на снiг. Але комiсiя, байдужа до них, перебiга╨ вiд порога до порога. Жовтi╨ охрою хата Никифора Самохи, що в радгоспi служить як городник,- треба довiдатися, чи живий. Господар i жiнка дома: з кукурудзяними качанами клопiт. - Сьогоднi в радгоспi нiякого дiла,- сказав Самоха,- так i зiйшлися завчасу. Не дивуйтесь мо©й мукомольнi! Дiстав п'ять кiлограмiв кукурудзяного качанця, це - така зарплата; буду кришити. Порубав качани сокирою на дривiтнi i вкида╨ в мiшок, потiм гатить по них обухом. Катранник розповiв про зустрiчi - з партiйцями i дiтьми. - Подушать нас! - сказала господиня, чорнява, як нiчний жучок, але недокрiвна, аж воскувата. ╞© чоловiк проти не©, нiби вiд повiсма льняного; вуса пiдрiзано в риску. - Дивiться на хатнiй млин! - запрошу╨ вiн гостя.- Засипатиму зараз: мо╨ серебро змелеться. В кутку, з-пiд вiдкинутого рядна, виблискотiла саморобна машина; i гiсть пiдступив, пильно оглядаючи. - Нiчого хитрого,- мовить Самоха.- Я поставив рiвно зрiзаний пеньок з прикороченим корiнням. А зверху перекинув другий пеньок, теж рiвний, тiльки без коренiв i менший. Обидва акуратно пригнанi кругами, i там держаться камiнцi, як зуби: ©х багато. В нижньому пеньку посерединi шворiнь, от, на йому i крутиться верхнiй пеньок. При самих зрiзах, обведено бляшаний пас i до нижнього пенька прибито. Зоставлено рiвчак - для борошна: куди зсипатися йому. За великий цвях, що он нагорi, збоку забитий, берусь i кручу верхнiй пеньок на нижньому; це i вся механiка. - Вся то вся, а звiрувата штука! - знов дивувався Мирон Данилович, коли господар покрутив саморобний млин; прогуркотiло дерево i проскреготiло камiнцями. В слух вiдда╨ться болiсно. Гiсть пригаду╨ собi картину в книжцi: головонiг з очима виряченими i вiдногами на всi боки, нiби ця машина, - i каменюки кругом, як тут наваленi. - Камiння чого? - Треба; щоб нижнiй пеньок не ворушився. Самоха засипав товченого качання в вiдтулину при шворенi, пiсля чого взявся знов крутити верхнiй пеньок, сухий i коренкуватий. Гуркiт став глухий i рiвномiрний. Почало сипатися з рiвчака. - Це б на всесвiтню виставку, в Париж, чи що,- сказав гiсть. - Нехай подивляться! Тако© iндустрi© ще не бачили. - Чому ж? Я дам i в Париж, хай тiльки напис повiсять: "Завершення ленiнiзму в селi Кленоточi", i рiк поставлять - "На переходi зими з тридцять другого в тридцять третiй". Пiсля виставки можна, як подарунок, одвезти в Кремль i присусiдити бiля цар-пушки i цар-колокола. Буде трет╨ диво: цар-злиднi. - Скажуть, нерiвня тим двом. - Як так? Це ж цiннiше... Нi з цар-пушки стрiляти не можна, нi в цар-колокол дзвонити, а мо╨ диво кукурудзянi качани крушить. Вiд нього користь. - ╞м такий млин навiщо? - Навiщо? Сьогоднi на кожного туза-кремлiвця одна ферма працю╨. Все постача╨, i птиче молоко до©ть. А мельниця спiльна. Нехай перегризуться, то ©й не повiрять - боятимуться пiдсипаних порошкiв з гадючо© склянки. Тодi скажуть: а де механiка Самохи? - давай сюди! От всякий собi в палатi за цвях крутить i пересiва╨ борошенце: млинцi пекти. - Премiя буде. - Буде: нашийник iменi вождя революцi©. - Цитьте! - спинила господиня. - В двiр заходять, тако© премi© дадуть, що свiта не побачим. - Я ждав; всiх радгоспнил перетрушують, - сказав Самоха. - А в вас були? - Двiчi. Перерили i вимели хату - скрiзь так. Самоха миттю накинув дрантину на корiнястий механiзм. Заходять обшукувачi. Всюди носа стромляють, обмацують хижку, топчуться на горищi, зиркають пiд пiч i пiл, i в кутки; тягнуть накриття. - Що це в тебе?- пита╨ розпорядчик. - Круг саморобний, так i зветься: круг! - кукурудзянi качани перетирати. Ними зарплатню дають, без зерна,- ви ©х цiлими не з'©сте, а тако© мельницi казьонно© нема, щоб ©х крушила. - Поговори менi!- кричить головний i з допомогою мiлiцiонера витяга╨ прилад на середину хати: - Бач артилерiю постро©в... Конфiску╨ться, як протизаконна мельниця без мотора, - несiть на вiз! Четверо беруть механiчного головонога. Начальник розсiда╨ться писати протокол i вимовля╨: "...Незаконна мукомольна технiка в межах приватного мешкання". Мугикав i повторював причiпку. - Штраф сiмдесят п'ять карбованцiв. I скажи спасибi, що без тюрми. - Де ж я вiзьму грошi? Нема! - скрикнув Самоха. - Не мо╨ дiло. Не заплатиш, мiсяць тюрми. Щоб знав. Вони з тупотом перейшли через двiр i геть постукотiли пiдводою, на якiй, поверх награбунку, височiв пеньковий млин. - Ну, собацюги! Ну, скаженi!- карта╨ Самоха.- Дають качани, замiсто платнi, i ©ж цiлими, хоч задавися... Держать на роботi, бо я кожну корморiзку полагоджу, як годиться, i всяку машину. Держать i душать. Чортова сила... - Вiрно: так i зветься!- пiдхопив гiсть. - Що зветься? - Чортова сила. Я вiд старичка в потязi чув, що диявол не серед пекла сидить, - його туди, в ставок огню, вкинуть пiсля Страшного Суду, щоб згорiв. А тим часом князю╨ в воздусi: нiби в просторi мiж небесами i всiм свiтом. Там - вiн i демони його, над душами, мов шулiки i яструби над курчатами. Тепер злетiлися в двiр, близько до кожного: хапають i розкльовують. Iспит всiм, за грiхи нашi. Христос як господар бачить, i скоро сповниться час; хижаки зловленi будуть i вбитi через огонь, а хто терпiв i вiрний зостався, вдержить бiлий вiнець. Я, в поспiху та в шумi слухавши, багто не замислювався. Тепер, коли нагадали, враз, нiби малюнок побачив; то - правда. - Важка правда! Бiси в миску дзьобнули i розвалиться тепер. Скрiзь пiдряд клюють. Наскакують на примерлих; хто що витяг iз сховкiв - гребуть собi. Де б я взяв сiмдесят п'ять карбованцiв? Хай в тюрму беруть на мiсяць. Жiнка в плач: - Туди легко тягнуть, а звiдти, з звiрових зубiв, рiдко хто вирвавсь. - Може, обiйдеться. Може, закону нема: брати саморобнi крупорушки, - втiша╨ Катранник. - Обiйдеться? Якби ж то. ©хнiй закон - обман собаций! - з гнiвом сказав господар. - В радгоспi теж ╨ старичок, бiля рахiвницi сидить. I думка його друга: що вся причина - вусатий бузувiр; завiв пекло. - Старi люди знають, ©м видно, - сказала господиня. - Не видно, що ©сти будем. - Позичмо в рахiвника грошi на штраф; потроху б вiддавали борг. То - добрий чоловiк: пiдожде. А я в город з'©жджу по хлiб. - Хто б же пустив тебе? Ловлять як зривщикiв. - Чоловiкiв ловлять. - Всiх! В яри скидають або в степ завозять, верст за п'ятдесят, i зганяють на снiг - замерзати. - Хто казав? - Вернулись декотрi в радгосп: ледве живi; багато пропало. - От, бiда! - зiтхнула господиня. - I то ж дивiться, без перерви муку заводять. Звiстку про яри, куди скидають людей, Мирон Данилович сприйняв як новину, нiби якимсь чином йому вiдому i моторошну до останнього жаху, що перед ним була дивна заборона, i над всiм вiяв смуток. Притягувала можливiсть добути в мiстi хоч трохи хлiба. Непереможно схотiлося знов вiдчути смак його i пахощ: добрий i чистий, живлющий, як сонце в великiй милостi. Всi почування зiбралися вкруг хлiба Чи в свiтi нема╨ скибки: йому, що весь вiк робив хлiб? Гори його! - для всiх iнших. Ну, хоч дiтям, коли не йому. З тi╨ю думкою пiшов вiд Самохи, маючи подарунок: два коржики з качанизни. Спинившися, глядiв, як обшукувачi тягли латанi торби на вiз, до млинового дива, розчепiреного коренями. То - мов корона нужди, що завершила ©© збiр, награбований i страшенно смачний для владущих. До чергово© хати пiд'©жджають; назустрiч ©м виходить сiм'я через порiг: батько i купа дiтей. Батько змарнiв, аж чорний - подобизна мумi©, i одiж на ньому несвiтна, з рябих ганчiрок, позшиваних косо, мабуть, вiддертих вiд негодящих кофт i спiдниць вiково© давностi. Знизу кругом обшив - необiтнутою собачою шкiрою. Катранник, через кучугури глядiвши разом з двома перехожими, зразу вiдзначив собi в думцi: недавно зiдрана та шкiра. Або придушено пса, або дохлого знайдено на пустирi. Ноги в дядька опухли чи обмерзли; вiн ©х пообмотував мотлохом, зверх якого наклав паски, вiдрiзанi з рубцями вiд рамтя. I стали ноги товстi, як колоддя. Гурт обшарпаних дiтей тримався за тата з усiх бокiв. Дивно, що вони, всi босонiж i всi худющi, як стеблини,- дуже пузатi: животи ©х торбинками вiддуваються. Покривленi дверi вiдхилилися в сiни, де лежить мертва жiнка; снiг коло не© наметений. Облава в гаморi i тупотi розiгналась до дверей. А враз стихла, приклякши i дивлячись на безсловесних мешканцiв, що стояли бiля порога. Начальник обшукувачiв хотiв зайти в хату, але намiр притьма стрiнувся з такою силою вiдстраху перед з'явцями, що вона, мов стиснута вкрай пружина, штовхнула назад. Сiпнувся начальник вiд хати i вилаявся: з най©дкiшою злiстю свого серця i виразу. Як димом обдиханi, вiн i вся облава, хто задком, потоптуючися, а хто зразу повернувши, вiдходили вiд живих примар; потiм прискорили ходу i в ворота вже вибiгали - до збiрного воза, з яким негайно посунули далi. Три свiдки, ще коли бригада наближалася, i собi вiдвели очi; побрели вулицею: далi вiд лиха. Мирон Данилович застав плачi коло старшого сина, що, лежачи на вузькiй постелi, важко дихав i казав: - Я скоро помру. Побива╨ться мати; i став коло постелi тато - неспроможяий слово вимовити; душа скована... "Це - кiнець!" - нестерпною iскрою пронеслося в свiдомостi. Враз Мирон Данилович застиг вiд холоду, що обсипав груди. Здавалося, серце запада╨ в яму. Так пробув довго коло первiстка. Вийняв з кишенi коржик i поклав синовi в руку: чути, яка холодна долоня в нього i зовсiм безвiльна. Очi далекi: дивляться, але не бачать. Заснув, чи забуття огорнуло; з годину, поки син дрiмав, були всi тихо в хатi, навшпиньках переходили i розмовляли пошепки. Коли ж вiн прокинувся, проказав спокiйно: - Гарячо© води хочу напитись! - глянув на коржик i почав ©сти, як звичайно. Мати швиденько взяла хватки i витягла з печi чавунець - там, бiля золи, тримала трохи юшки; поставила на припiчку i шука╨ кухоль i не знайде: вкрай розгублена... Зрештою, вiдшукавши, набрала юшки; дрiбно зацокотiв кухоль об чавун. Син пив, вона ж дивилась на обличчя його, як на присуд собi, - чи зостанеться Микола жити з ними, чи будуть покинутi: в порожнечi, як у прiрвi вночi. Його очi свiтлiшi, нiж перед дрiмотою. Дожував коржик, повiльно - смакуючи. Батько переломив другий коржик надво╨ i надiлив менших: хрумкали i пiдходили до печi запивати юшкою. Бачивши, як мучився старший братик, були i досi наляканi. Загроза проминула, але материна душа - в тривозi. Страх збiльшився вмить, бо в Миколи над щиколотками, крiзь лахмiття, видно: на припухлих i розiрваних мiсцях просочилась вода. Мало не закричала мати, як побачила ру©ну живого тiла синового. Метнулась шукати чисто© полотнини i, знаходячи ранки, перев'язувала ©х. Пiсля того Микола знов заснув. У хатi тиша: до самого надвечiр'я; коли ж зайшли сутiнки, Мирон Данилович найтихiшим шепотом розповiв дружинi, як навiдувався до Самохи. Згадав про чутку: що дехто ©здить хлiб шукати в мiстi, хоч то небезпечно. Ловлять i, завiвши в глухий степ, кидають на погибель, або в яруги звалюють - не знати, чи правда. Дружина схопилась при згадцi про хлiб: - Спробувати можна, бо вже смерть. Вiд тих, що хапають, можна втекти; всiх не пiймають... Пiд час розмови побачили - син пiднiма╨ руку розпачливо: нiби тоне в рiчцi i знак пода╨, захлинаючися i б'ючися останнiми зусиллями. Пiдбiгли до нього, але вiн зiтхнув, як з важко© гiркоти, i стих. Не поворухнуться уста i вi© не здригнуться: вже недвижнi! - втекло життя вiд них. Мати припала - мов прикипiла кiстками рук: здавалося, стратила розум, i от смерть ©© саму звалить, спинивши терпiння, що прорива╨ться то в квилення, то нестямний плач. Поруч не© стояв батько, тiнь людини; рiдко йшла, як огненна, сльоза по безкрiвнiй щоцi. Дiти коло них - трусяться вiд тривоги, ловлять