виходять партiйцi з  мiшечками  i,  швидко
звантажившись на сани або вiз, мчать дорогою.
   Мирон Данилович хоч змерз, дивиться на браму,  як  приворожений:  серед
багатьох односельчан, що ©х очi, нiби висохлi i розлущенi  плоди,  -  такi
мерхлi, - теж зверненi до сподiвано© вiстки з млина. Але нема ©©.
   Пролунав брязкiт вiддалеки;  потiм  посилився  так,  що  хлiбороби-тiнi
повернули обличчя йому назустрiч. То йшов незнайомець, певно, з  котрогось
сусiднього села:  середнiх  лiт  мужчина,  сiрувато-блiдий,  нiби  вапняна
маска, з небритими щоками i скуйовдженою головою; без шапки i  босий.  Очi
теж бiлiють, повнi недужою, мов кипучою, збудженiстю. На  ньому  розiдрана
сорочка, стемнiла вiд непрання, - самi пострiли з не©,  що  держаться,  бо
зверху навинуто цепи: i прямо через плечi, i впоперек через груди, живiт i
крижi i до полатаних колiн, як також навхрест  по  грудях.  Облягли  його,
вкривши i звисши разом з рамтинами вiд полотна.
   Вiн не дивився на сторони, але  з  гiпнотичною  дiловитiстю  обторкував
довгастий ящик, вилiплений iз снiгу. Обережно проносив його мiж примерлими
хлiборобами, то бурмочучи сам собi в наведеннi, то пiдспiвуючи i пiдводячи
голос до врочистого тону або скоромовне читаючи щось, як вiршик.
   Мирон  Данилович  зблизька  побачив:  то  -  подобизна  труни  в  руках
божевiльного;  як  модель.  Iдучи,  чоловiк  трима╨  рiч  перед  собою,  -
зда╨ться, зобов'язаний комусь  ©©  скоро  доставити.  Перевiря╨,  чи  вiко
справно пiдходить.
   Всi, хто був там, глядiли на одягнутого в залiзо i ждали, що далi буде.
   А вiн кроком зайнятого чоловiка пiдiйшов до  варти,  виставив  снiговий
гробик наперед i почав проказувати рiвно, якречення до подарунку:
   Заразар - заказар
   наварив цепiв,
   празник пошив,
   на костi надiв,
   рудою запив,
   ой-ой-о-о-й!
   Заразар - заказар,
   кому на, кому нi,
   кому труна, кому снiг
   ой-ой-ой!

   Вартовi  i  ©х  начальство,  що  виступили  слухати  причинного,  вмить
обтемнiли на лицях i схопились бити його  лозинами,  спершу  по  плечах  i
спинi, вiд чого залiзо задзвенiло, а потiм по головi. Але вiн тримав  свiй
гробик i, розкривши, просив:
   - Сюди всипте! Борошна: для дiток...
   Декiлька гвинтiвочникiв кинулись на нього i потягли в двiр, пiдохочуючи
прикладами, - так його, дзвенющого з побиття, шарпко потягнено  в  двiр  i
вштовхнуто в якiсь дальнi дверi, що наполовину входили пiд грунт.
   - Просвiтив орду! - озвавсь один з кволих, що прилягли на снiг.

   Вiдходив додому Катранник, i  тривога  тiнила,  болiсна  i  чорна,  мов
пiвнiчна туча, з яко© невидимi вiстря пронизували душу, мучачи погрозою.
   Нiчого не придума╨ш. Пропадай - i годi!.. Бiля крайнiх  хат,  звернувши
круто, пiшов навпростець по вузькому слiду. Сутенiло. Бiля глиняно© стiни,
що  одна  зосталась  вiд  житла,  побачив  кiнський  маслак,  весь  кругом
обгризений гладко, як кремiнь, - хтось iшов i кинув.
   Дивився на кiстку Мирон  Данилович  i  тодi,  через  невиразний  вiдрух
душевний, проблиснув здогад - з  вiдрадою  i  також  непевнiстю.  Поспiшив
селянин додому: мерщiй збиратися в дорогу; здобич, про яку  згадав,  могла
врятувати сiм'ю, або хоч позбавити тепер вiд найлютiшо© муки.
   Жiнка дивиться, чого вiн метушливий.
   - Як там було?
   - Жди ©хнього добра! -  вiдказу╨  Мирон  Данилович,  беручи  лопатку  i
сокиру. - Мiлiцiя помага╨ партiйному тягти борошно, а кругом  хлiборобська
кров лягла. Я пригадав: коня закопано в мерзлоту.
   - Скiльки всiх бiду╨, i щоб нiхто не вигрiб?
   - Може, нi.
   - Скрiзь риються.
   - Це за колгоспним, де рiдко ходять.
   - Ну, спробуй! А щось не дуже вiриться.
   Вiн пiшов на нiч у степ, обминаючи колгоспний двiр; страчував напрям  i
довго  топтався  серед  снiжних  могилок:  оглядав,  чи  схожi  на  кагат.
Розгрiбав звичайнi кучугури або рив грунтовi зморшки. Опiвночi натрапив на
загребу.  Почав  бити  лопатою  мерзлу  землю,  i  -  видно:   тут   хтось
докопувався. Середина порожня.
   Мирон Данилович  витер  пiт.  Жах  обгорнув,  коли  остання  сподiванка
розвiялась. Вiн сiв, болiсно горюючи; до того болiсно,  що  враз  зiрвався
вiд нестерпного почуття, - ходить по кагату. Мiг  кинутися  миттю:  бiгти!
Свiт за очi - бiгти! - вiд мiсця, де так тяжко скривджений.
   Коли ж притих  i  став  далi  рити,  то  частини  коня  виступили,  мов
скам'янiлi, що аж гримлять: ось, переднi ноги з пiвгрудиною i головою, а в
другому кутку - заднi ноги, з клубами!  I  решткою  -  круп.  Радiв  копач
нестримно, як попереду горював; конини чимало, на тижнi вистачить. Ро©ться
здогад про когось: "Iз санчатами приходив, вирубував великi шматки, гляди,
заслабнув та потiм i кiнець".
   Сiкши переднi ноги конячi i грудиння, Мирон Данилович вiддiлив  грубiшi
костi на другий раз; кращi шматки в мiшок  склав,  а  останок  загрiб  пiд
землю i снiг. Вiдходив поволi i  часто  спинявся.  Поки  добрiв  до  сво©х
ворiт, почало сiрiти. I пiтний був, i промерзлий. "Як собака набiгався!  -
означив собi, йдучи попiд вiкнами. - Прощастило проскочити крадькома, а то
б вiдняли". В хату ввiйшов веселий.
   - Конятина з закритого розподiльника!  -  сказав  дружинi.  -  На  бiлi
карточки дають.
   Вона аж руками сплеснула, заглянувши в мiшок:
   - Багато як! Тiльки це - на чорнi карточки. Огляда╨ здобуток:
   - Добре м'ясо; не порчене, бо зразу промерзло. Грiти будем.
   Вiн  мав  сили  нарубати  хмизу,  коли  ж  лiг  -  миттю  заснув.  Дiти
роздивляються на м'ясо.
   - Боятимуся ©сти! - повiдомила Оленка.
   - М'ясо, як м'ясо, - озвалась мати. - Рокiв понад десять тому  в  мiстi
всi ©ли. Були тодi консерви з нього: смачнi. А скоро зникли.
   - Куди зникли?-пита╨ Андрiй.
   - Десь по©дено. I втишився голод, з-iншого м'яса консерви кращi.
   - Воно син╨, - означила Оленка; простягнула  пальцi,  |щоб  торкнутися,
але передумала.
   - I не син╨, а сизе: приглянься! - заперечив брат.
   Надивилися дiти i вiдiйшли.
   Дарiя Олександрiвна забула дотеперiшнiй розпач; бачила, що можна  всi╨ю
родиною вiдживитися - вiдступити вiд  краю  прiрви,  бiля  яко©  тремтiли.
Зваривши суп з кониною i картоплею звелiла дiтям:
   - Тата будiть - снiдати!
   Вони тормосять i кличуть сонного Мирона Даниловича:
   - Тату! Коня будем ©сти.
   Посiдали за стiл. Спершу дивною видалася ©м пожива: упкувата  i  важка.
"Як земля, такий смак", - визначив батько i промовчав. До того голоднi всi
були, що скоро перемогли нехiть i вiдсмак, ©ли радо.
   - Як вам? - пита╨ мати.
   - Добрий суп, мамо, добрий! - вiдказують малi.
   Не торкнули нi крихти з  печива;  але  на  вогких  тарiлках  нiчого  не
зоставили. Мати боялася давати ©м знов: ще занедужають...
   Мирон Данилович вiдчував: шлунок повний  гарячо©  страви,  i  вiд  того
при╨мно, але по всьому тiлу була, як i ранiше, жадоба; здавалося,  кричала
в кожному нервi, вимагаючи знов ©сти. I змора - мов недуга.
   - Ляжу я, - сказав вiн, - бо так знесиливсь.
   Обмiрковував, лiгши: як перетягти останок здобичi i як схоронити м'ясо,
чи з самою сiллю в дiжцi, чи також перекласти кригою.
   Вибрався в степ через день, теж на нiч, в рiдкому мороцi. Санки  легкi,
сили ж окрiпли. Аж  здригнувся,  побачивши  чоловiка.  Вертати?  Нi!  Взяв
лопатку, що була прив'язана при мiшку з сокирою: так  озбро©вся.  Зблизька
впiзнав невiдомого - i нiяково стало. То хилив  старенький  односельчанин,
Пилип Гiльчак, слабий i тихий; санки волiк.
   - А добривечiр i вам! - вiдгукнувся Гiльчак, став i покiрно дожида╨, чи
з смертною напастю пiдходить стрiчний, чи в мирi.
   - Куди, дядьку?
   - Признаться, по мерзлу конину. Однi брали, та  пiзно  було  ©м  -  уже
хворiли, i лягли  з  половини.  Котрi  вижили,  геть  вибралися;  сказали:
вiзьмiть решту, там i там. Менi трiшки. Я старий, i в хатi мало хто диха╨.
   - Я теж по конину. Подiлимося! - запевнив Катранник.
   - Вам дорогу перебiгаю?
   - Що там! Вистачить...
   Гiльчак - тонкий i згорблений; борiдка нiби стiкав, рiдка;  крiзь  не©,
при снiговому вiдсвiтi в сутiнях, видко горло  i  щелепи;  мабуть,  хворий
чоловiк, так висох.
   - Подiлимось! - твердить Катранник - як хтось не вiрив.
   - Сьогоднiшнього слiду не було. Менi казав шуряк про конину; колгоспник
вiн, м'яса не ©сть, бо всерединi болячку ма╨, через яку не можна. Тi, що з
ним одтягали коня, бач, i здоровiшi були, i харчiв брали, нi!  -  померли.
Багато таких: без причини доходять. Гибель  кругом:  всiх  зачiпа.  А  нам
небагато треба,  бо  в  хатi  нас  дво╨  старих  та  донечка;  другi  дiти
переставилися, шестеро ж було. Загледiв вас i думаю: по мерзлятину  дужчий
чоловiк спiшить, прожене хирного, тодi в хатi всiм край...
   - Що ви? Бог з вами! - скрикнув  Катранник.  -  Менi  б  кiстка  конева
поперек горла застрягла. Подiлимось!
   Пiдступивши  до  загребища,  вiдгорнули  снiг  i   вiдкопали   мерзлоту
грунтову. Здобули конячi рештки i подiлили - на  чотири  душi  i  на  три.
Кiнську голову, без ши©, Катранник поклав старому на додачу.
   Поприв'язували мiшки до санок i потягли до села.
   Гiльчак, дарма що старий i слабосилий, вiз непогано. Очi йому свiтилися
з лихоманковим поблиском при зусиллях, що, пiсля вичерпаностi,  приходять,
як горiння - з самих нервiв  або  з  та╨много  запасу  спромоги  в  ╨ствi,
втримуваного аж до пропащо© години, щоб порятувати.
   Але того палання не вiдчував Катранник, хоч теж був неможений.

   Кониною прохарчувалися в лютiй смузi зими. Рiдко з зрiт  виходив  Мирон
Данилович бо, промерзаючи, надто висилювався  в  марних  мандрiвках.  Дома
був, нехай одномавiтний i прикрий, а поживний харч: коли розмiрити  скупо,
тижнями можна лишатись на поверхнi життя, далi вiд возi©в при пiдводi,  що
пригрiбають так мiлко! - здичавiлi собаки гризтимуть ноги покiйних.
   Тяжко i в хатi; душа порива╨ться  знайти  серед  безнадiй|ностi  якийсь
просвiт i живлющий здобуток для дня -  хоч  кусник  хлiба,  хоч  пригоршню
борошна. Споживаючи конину, всi чомусь нидiють i занепадають.
   Одного разу, крiзь рiдкий снiговiй, Мирон Данилович переходив  вулицею;
натужно  переставляв  ноги  в  глибокому  снiгу,  що,  стверднувши  корою,
кришився з лускотом i провалювався.
   По обидва  боки  пустельнi  двори;  в  декотрих  мертвяки  лежать  коло
заметеного порога - нiкого нема, хто мiг би ховати, в кучугурi, коли не  в
землi. Садиби обернулися в пустощi: нi людсько© постатi живо©,  нi  голосу
зимово© пташини, нi навiть будки собачо©, не то що гавкоту, -  нiде  нема.
Нi сарайчикiв, нi курникiв i хлiвiв, клунь i  комор!  -  все  розiбране  i
спалене.  Тини  позникали.  Стрiхи,  i  тi  обiдранi.  Багато  хат  зовсiм
безверхих; родекуди бiлiють бантини  i  крокви  ©хнi  в  снiгу,  як  ребра
кiстякiв. Позрубувано сади i пеньки викорчувано, або ©х присипав снiговiй.
Нема диму ад коминами, i стiни  скрiзь  аж  чорнi;  в  вiкнах  здебiльшого
замiсть шибок темнiють жмути  ганчiр'я.  Серед  снiжного  обширу  стирчать
ру©ни, мов пiсля чуми i пожежi, що пройшли нероздiльно через село, а слiди
притрусила зима.
   Мирон Данилович пiдiйшов до одного вiкна i заглянув, притуливши  долоню
поруч обличчя, щоб затiнити вiдблиск вiд скла. Всерединi - самi неживi: на
полу i долi; одна дитина  бiля  пiдпiччя,  а  друга,  трохи  бiльша,  бiля
порога. Мабуть, хотiла пiти, куди очi дивляться, i зосталась тут навiки.
   Моторошно стало. Сiялися дрiбнi снiжинки, мов ткавши пiвпрозорий  саван
над чорновiконними гробницями. На цiрлий  небозвiд  розгорнули  його  -  в
тишi, що болючiша вiд кожно© скорбi i ридання.
   Мирон Данилович  звернув  до  середини  села.  Вiн  нiби  прокинувся  з
страшного сну, що сковував його думки. Зда╨ться, ближчав i власний  вiдхiд
звiдси. Тiльки запитання тривожило: де люди? Живi, знанi. Певно,  втраченi
тепер. Вiн попрямував до хати пiчника - там пустка, як  всюди.  Збереглися
двi величезнi тополi, твердi, нiби мiднi; поки що нiхто  не  врубав.  Коло
них -  сховок:  тайною  доброю  оповитий  пiд  бiлими  заметами.  Хоронить
найдорожчу коштовнiсть на свiтi. Покладено ©© в чистому грунтi:  чашу,  що
була вмiстилищем огню i свiтла небесного; i в нiй знов з'являться  вони  в
свiй час!.. Тодi зiйде чаша з глибини, крiзь поверхню морозно©  смертi,  в
новий досвiт; вiдновляться дари Христовi: для всiх, що грiшнi i  не  мають
виправдання, крiм молитви.
   Прошепотiв селянин: "Вiдпусти, Боже, злочинства мо©!" -  i  пiшов  проз
сусiднi хатки.
   Бачивши i там ру©ну, вiн звернув до середини села: глянути на двори, що
вдержалися  в  напiвгосподарному  станi.  Через  одну   садибу   переходив
активiст, член партi©, який часто старався в "кампанiях" i  порядкував  на
"революцiйних празниках", замiсто церковйих. Звали  його:  Безрiдний,  хоч
мав родичiв. Поряд нього жив другий активiст - не був дiяльним, як перший,
i пiдбiгав при ньому, нiби мiсяць при землi.
   Безрiдний мав дiйну корову; тримав ©© в хлiвцi, притуленому до причiлка
хати.
   "...Що ©м голод? - з ображенiстю дума╨ селянин. - Вони з колгоспу теплу
страву беруть, вiднявши  вiд  сирiтських  ротiв,  i  борошно,  i  городину
всяку".
   Видно, як перший  активiст,  в  сизастому  френчi  i  темному  картузi,
здоровий з вигляду, перебира╨ться городами до  сусiда,  а  той,  накинувши
жовтавий полушубок на  плечi,  дожида╨  коло  сво©х  дверей,  вже  схудлий
чомусь. Просту╨ через снiг до нього Безрiдний ходою  чоловiка,  що  зберiг
силу i зна╨ про не©. Iде, iде i вже до приятеля  близько  йому.  Але  враз
пада╨ i не може пiднятися. Пробу╨ з  останнього  зусилля  -  не  встане!..
шарпнувся ще раз i затих: непорушний.
   Пiдбiг до нього сусiд i нахилився, взяв за руку; обзива╨ться до нього -
марно!  Жiнка  сусiдова  пiдiйшла  i  поглядiла  в   обличчя   Безрiдному;
перехрестилась вона, а ©© чоловiк зняв шапку.
   "...Вiд чого? - диву╨ться, стоячи, як укопаний, Мирон  Данилович.  -  I
харчi ╨ в чоловiка, i здоров'я, а глянь, помер; мабуть, справдi вiд  того,
що кругом гинуть: так i сказав Гiльчак. Або та╨мно труту розсипано, скрiзь
i для всiх".
   Смутно роздумуючи, свiдок вiдходить, супроти снiжин в гострому вiтерцi,
що почали вихритись.
   На площi бiля сiльради метушаться здоровi i тепло вдягнутi "керiвники",
- глянув на них селянин i зразу повернув назад; збирав свою думку:  "...Це
╨сть, як кажуть вони, червоний свiт з кришкою! -  народ  хребти  склада  в
землю, вони ж, ситющi, зверху клеять накази: по Ленiну стiжок вивершивсь".
   Вiд середини села, де розмiщенi центри, радянськi i партiйнi,  i  також
квартири осiб, присланих згори, несло спокусливим димком вiд ©стiвного, що
готувалося в печах. Вiтер докидав той димок через брунатнi дерева  i  рудi
кущi за ворiтьми.
   Гризота впеклася на серцi: "Перебути з мiсяць або до кiнця  морозiв,  i
що далi?.. Новий врожай далеко, а то б хоч колосок сирий  пiдживив;  до©мо
конину, тодi - край".
   Швидкi снiжини торкали його плечi, нiби пiдганяючи.  Непомiтно  збилися
рясною густотою, з не© ж завихрили, пiсля чого метнулися в рiзнi сторони i
помчали  кiлькома  великими  течiями.  Закурiли   враз!   -   мов   хвилею
вселенською,  в  непрозорiй   бiлостi,   закрили   небозвiд.   Близько   ж
незчисленнiсть ©хню, пiд страшною тiнню, несло  в  пливкiй  рiвновазi,  як
iскри в сузiр'ях, а потiм кинуло в один i другий бiк i стало творити  ряди
бiлих вирiв - тисячi тисяч ©х, обертаючи на кожному кроцi i сиплячи в душу
селяниновi.
   18
   Означуваний сонцем, проминув кiнець зими; з  нетерпцем  вигляда╨  сiм'я
Катранникiв крiзь шибки: на бiлу запону,  простелену  всюди.  Таки  почала
западати,  марнiти,  братися  подзьобинами,  нiби   вiд   теплого   птаха.
Прочорнiли плями крiзь не©.
   Мирон Данилович ледве ходить; i дружина схуднула, стала з лиця темнiша,
нiж вiд весiннього обпалу колись, - як попiл.
   Дiти снували сонними тiнями вiд  холодно©  печi  до  вiкон,  звiдти  до
дверей, i знов до печi, або лежали, схожi на  пошесних.  Дивно  примовкли.
Нишком терплять, занепавши; мов сухi галузки, руки  в  них.  Пiдстаркуватi
стали дiти i поважнi. Не всмiхнуться. Тiльки очима свiтять так скорботно i
так чудно, нiби до цього свiту  не  приналежнi.  Не  скаржаться  на  муку.
Тiльки часто лягають, - животик ©м роздутий  i  болить,  то  вони  лягають
ницьма, обличчям до подушечок, пiдiбгавши колiна пiд  груди  i  накрившись
ряднами. Оленка на печi, Андрiйко на полу, в куточку. Коли ж ляжуть рiвно,
знов корчаться i перевертаються часто; дихати трудно.
   Що не попадуть, все до зубiв - гризти: чи скалку з кiнсько© кiстки,  чи
навiть клаптик паперу вiд коробки, на якому слiд ячмiнно©  кави  зберiгся;
нюхають облизують i жують, бо любий сам запах i смак.
   Мати здоровiша, нiж тато: в нього ноги опухли i  вкрилися  виразками  -
звiдти сочиться брунатна  рiдина,  як  гно©вка.  Вiн  пообмотував  ноги  i
обкрутив мотузками; зверху напустив холошi.
   Коли трохи потеплiло, зiбрався на здобич.
   - I я з вами! - покликав син.
   - Нi, простудитися можна. Потерпиi
   - Не час виходити, - дода╨ мати, - i черевики ворванi.
   Синок мовчить.  А  доня  навiть  не  пита╨,  тiльки  мерехтить  з  печi
величезними очима. Часом дiста╨ свiй зошит: учитись; але наука нiяк не йде
в недужу голiвку. Зошит верта╨ться знов на  комин,  куди  покладено  також
братiв, скарбик, iз склом, що збирало бризку вiд сонця.
   Мирон  Данилович,  ставши  за  ворота,  вага╨ться  -  чи  йти  коротшою
стороною, мимо кладовища.
   - Ат! - рiша╨ вiн. - Чи не однаково? Там будемо всi; нiхто не обмине.
   Пiдходячи ближче, не хотiв глядiти на похованих - очi самi звернулися.
   Снiг швидко танув;  скрiзь  мертвi,  недавно  покладенi:  в  западинах,
зверху, а то й на рiвному мiсцi. Тi, що присипанi, проступали з землi;  то
голови ©х вивiльненi, то лiктi, то стопи дроти денного свiтла,  скрiзь  по
кладовищу. Такий лан, що Катранниковi, коли дивився,  чорна  немiч  зайшла
пiд грудьми, вiн вiдвiв погляд.
   Поверта╨ вiн до рiдного поля - глянути,  як  визволя╨ться  з  мертвоти.
Галузочка, вiдломлена вiд куща, обмокла важкими краплями: з снiгу, що  був
примерз, а сьогоднi розтанув. Трiшки розм'якла кора i злегка подала пахощ,
коди ж на зуби взяти ©©, розточу╨ться терпкою гiркiстю - бадьорить  нерви.
Будить на серцi втiху, дуже недовгу, бо нема╨ просвiтку хлiборобовi.
   Чого хотять ру©нники, що вдерлися з назвою будiвникiв свiтла?.. Самi  ж
- приблуди, найнятi мучити.
   I ти, хлiбороб вiд старих предкiв, мусиш гинути з  родиною,  бо  кувачi
грiха звелiли кожному виконавцевi сво╨му: "Вбий душi!" А так мало ти хотiв
- дрiбного мiсця пiд небом; трудячись на клинчику землi" кормити  дiтей  i
одягати. Глянув  селянин,  -  струмки  сплескують,  жваво  дзюркочучи;  ©м
висвiчують, спрямовуються на схилi до байраку, в шумкий потiк.
   Над глибочиною рiдкi дерева рудiють. Кружма блукають граки  над  ©хнiми
верховiттями i ховаються, з каркотливими скаргами, в затiнену далечiнь.
   Стежив хлiбороб, як пробуджу╨ться  земля  -  в  свiтлостi,  бранiй  вiд
сонця, мирного i ласкавого. Чи суджено прийти до нив, коли паруватимуть?
   Не чу╨ серцем, чи це здiйсниться. Вiн хворий став; i земля - не своя; i
посiвного нема╨. Клапоть лишився на згiр'©, коло садка,  -  теж  заберуть,
рано чи пiзно.
   Викрякують гайворони, кружачи i шукаючи корму на чорноземi, де  селянин
не ма╨ собi нi рiски.
   Забарно вiдходить вiн! Вiд степового повiтря роз'ятрилася в ╨ствi  дика
несить, що, мов  незримими  кiгтями,  пронизувала,  в  пекучому  вiдчуттi.
Лихоманила нерви i тьмарила  свiдомiсть.  В  розпалi  мучення  зневолювала
кудись  рухатися  наослiп,  без  глузду  i  стриму;  дражнила  злiсно,  як
пораненого вовка, найменшою дрiбницею: ось,  мертвою  бур'яниною,  об  яку
затнувся чобiт, i також бризками, що вiд не© сипнули на руку.

   - Що там: ╨ живi люди? - пита╨ жiнка.
   - Крукiв бiльше.
   - ╞х можна впiймати? -  цiкавиться  син,  глядячи  пильно,  непорушними
очима.
   Батько став: його раптова думка вразила.
   - Можна, а навiщо?
   - Так...
   Можна; тiльки ©х не ©дять-смердючi. Хiба спробувати?
   Вiн молотком розбив кiнський маслак, поклавши на дривiтню.  Обсмоктував
кусники i обгризав. Дiти ж вiдмовилися. Хоч  не  була  доня  хоровита,  як
покiйний первiсток, коли доходив, а все ж мала в розширених очах вираз, що
лякав батька: нiби остання прикмета, дитячий погляд - поза довколишнiстго.
Блаженненька доня! - терпить сумирне. Навiть пробу╨  всмiхнутись,  але  не
може; такими i зостаються риси обличчя,  як  застигли  в  виразi  болiсно©
зосередженостi. Безгомiння в хатi.
   Бiльше iз звички, нiж необхiдностi,  Дарiя  Олександрiвна  ходить  коло
печi i мисника. Конини мало: на тиждень-другий,  найскупiшими  пайками.  А
далi? Обличчя не вiдзначу╨ в собi жодного настрою, крiм гiрко©  понуростi,
що вкорiнилася в iстотi, нiби нова вдача. З  терпеливiстю,  дивною  самiй,
господиня зносить голбднi болi. Дивлячись на не©,  Мирон  Данилович  бува╨
вражений: така сила противлення недузi i зморi, особливо виголодженню -  в
жiнки, нiби слабiшо©; коли ж руха╨ться так вiльно! - витривалiша, нiж вiн.
Йому голова обплива╨ кружма,  з  нападами  потемнення  в  очах;  ноги,  як
колоди, в темно-рудих гнiйничках. Ось тепер: постукав молотком об маслак i
задихався.
   Обмивши руки, до вiкна  пiдходить;  зда╨ться,  душа  вражена  вся,  мов
обдертий чорноклен, i перенесена в круг без сталих байдужих речей, замiсть
яких тепер iншi, хоч подiбнi. Торкають гостро i чiпляються  до  нервiв.  З
беззвучним гамором надходячи звiдусiль, пронизують i  наповнюють  страшним
неспоко╨м - його! - хто жив  завжди  в  тихостi  серця.  Зробився  ж,  мов
собака. Дрiбнички ранять. Вiн часом ладен був розридатися з ображеностi  i
набiглого болю. Що говорилося i дiялося, враз побiльшувало свiй вигляд,  з
мукою обпалюючи його свiдомiсть i збуджуючи нерви до заперечення,  нiби  в
вiдчайному викриковi на кожну окрему вразу i на всi: щоб  позбутися  ©х  i
вiдсторонити якийсь невiдступний намiр.
   Також для рятунку вiд них душа вимарю╨ собi на  допомогу,  з  хвилюючою
видивнiстю, багато вражень в незвичайну повторнiсть ©х. Чутт╨вими зривами,
пекучими,  як  вiд  приску,  заповню╨  iснування,  сама  зв'язуючи  власну
особистiсть в навiсному полонi.
   Що рiвноважилося в  переживаннях  -  розбито  на  окремостi,  як  хворi
пiвтiнi, що стали  мучити  серед  безвихiдностi.  Чужою  стала  i  немилою
довколишнiсть: нiби з глухими глибинами, що, крiзь замкнутiсть, обвiянi  в
злий подих i небезпеку. Все вiдiйшло вiд коренiв, як  i  сама  душа:  нiби
хита╨ться,  не  маючи  вже  рiдного  при╨днання  в  iснуючому.   Страшенно
звузились уявимi простори видимостi, мов завалля якесь,  де  треба  знайти
хоч кусник поживностi i вгасити лютий  зойк  -  не  з  звукiв  зойк,  а  з
почуттiв! - той, що терза╨, як розпечене  i  разом  жахливо  чорне  вiстря
крючка, вгородженого в ╨ство, але невидного. В'©вся i створив недугу. Нема
спромоги проти не© i нiчого нема, що могло б звiльнити.
   "Як менi втишити себе?" - вiдчаю╨ться Мирон Данилович.
   Вiн побачив дим над сво©м двором, довiяний з горбовини, що над  рiчкою,
i чомусь розсердився, як на злу прояву: дуже розсердився i в думцi  вилаяв
того, хто десь розводить багаття.
   Вернувся в хату i вiд змори прилiг; хотiв забутися в  дрiмотi.  Мучений
безпораднiстю, терпiв, як на кутнi перед мордуванням, закривши очi.
   Здавалося:  надходить  погибель.  Довго  лежав,  кволий,  мов  травина,
зрештою, дрiмота перемогла. Враження ж вiд близького диму i далi непоко©ть
якусь нiби замiстосвiдомiсть, бережену в снi - без реально©  самозвiтностi
денного "я" в його свiтлi. I дражливий неспокiй таки збудив.
   Мирон Данилович, пiдвiвшися, посьорбав юшки  з  сизуватими  волоконцями
конини, аж причорнiлими, що розкипiлись i плавали в мисцi.
   Хотiв вийти: розвiдати про дим, а несила! - чув, що недужий; знов лiг i
потопився в сонну непам'ять.

   Аж другого дня вирушив Катранник на обходи.
   - Я хочу з вами, тату! - припав Андрiй, - Вiзьмiть мене!
   - Мокро надворi.
   - Тату, я - з вами!..
   Жаль стало: нудиться синок i нидi╨.  Взяв  його.  Пiшли  до  надрiчного
горбовиння з глинищами; ген там, на  схилi,  пiдводиться  дим  -  ©дкий  i
темний, вiд землянки. Кругом бур'яни, що видержали мороз i  завiю,  i  ось
тепер, пiд кiнець зими, в розтепель, нi впадуть, нi похиляться;  стирчать,
як рудi списи i стрiли.
   - Чого дим, тату, страшний? - пита╨ син.
   - Скрiзь дим страшний тепер, скрiзь.
   Вiдповiвши хлопцевi, Мирон Данилович  вiдчув:  справдi,  страх  напада╨
через той дим, що вiдучора непоко©ть.
   - Нi, тату, цей дим - як смерть!..
   - Що ти вигадав собi? Перестань!
   На пустошi син помiтив западину: так  бува╨  над  недавно  викопаною  i
швидко загорненою ямою.
   - Тату, дивiться, кiстку видно!
   - Яку кiстку?
   - Ось, iз землi: це людська...
   - Звiдки взятися?
   Глянув батько i в грудях йому схололо. З землi  вистромлювалась  велика
стегнова кiстка - напевно, чоловiча;  бiля  не©  проступали  меншi:  крiзь
землю, що осiла.
   "Вбито когось i з'©дено, а кiстку .в яму..."
   Найближча до поховання - та  землянка,  що,  справдi,  жахливо  димить.
Став: дивиться на не© Мирон Данилович, i син теж очi туди втопив.
   Нора в схилi подiбна до печери, вiдгороджена вiд свiту низькими дверима
i стiною, в якiй, замiсть вiкна, дiрка з осою шибкою. З бляшано© труби, що
поверх шибки виведена куриiь моторошний  дим  i  тягнеться  по  схилу,  як
привид ядучого змiя.
   - Не пiдходь до такого мiсця, сину, нiколи, чу╨ш? - нiколи!
   - Чому?
   - Так: не пiдходь, i все! Жiнка, що там живе - божевiльна; вона  здатна
вбити, кого подужа╨.
   - Чого - божевiльна?
   - Не знаю; може, зацькували...
   - За що?
   - Спитай ©х! Кожного  цькують.  Хазя©н  цi╨©  пустошi,  як  вернувся  з
висилки, то побачив, що хату розвалено - там, при горбi була. Жiнку i двох
дiтей вигнано, в сiнях в родичiв  тулилася.  А  вiн  посвiдки  принiс,  що
вiдбув Сибiр: все вiдробив. Йому дозволено тут жити - на  власнiй  садибi.
Вдруге ставити хату при горбi нi з чого, а  тут  сама  гора  приймала,  .в
печерi. Щось я давно його не бачу нiде. То, була, все  тут  копа╨ться  або
ника╨ по згiр'ю, - все, мабуть, згаду╨ старе  господарство.  I  дiти  коло
нього ходили. Берегтись треба; знов кажу тобi, щоб сюди ногою не ступив!
   - Чому ©х не видно?
   - Страшно подумати, чому. А можливо, ви©хали. Ходiм звiдси!
   Пошуки даремнi, але Мирон Данилович вiдчув,  що  стиха╨  найгострiша  з
тривог. Оглянувся навкруги  i  пiдвiв  очi:  сиплеться  свiтло  сонця  над
пусткою, як завжди.

   Пройшло кiлька днiв: жорстоких, в станi пiвiснувания; конина кiнчилась,
i пiдступав давнiй страх.
   Всi в хатi почавши про щось говорити, скоро зводили мову на рiзний харч
i хлiб.
   Зродилась думка - вийти далi в степ, позаглядати  в  земнi  щiлини,  чи
нема╨ дрiбного звiра на поживу. Знов синок просить:
   - I я! - в степ...
   - Куди тобi? Он який кашель, - сказала мати, - сиди тихо, як Оленка!
   Порожнiми вулицями похилив  Мирон  Данилович  до  колгоспного:  що  там
робиться? В полi протряхало; декотрi горбики на околицi обсохли - на  один
з них приник  подорожнiй,  вiдчувши  немiч  в  грудях.  Вiддихав  трохи  i
дивиться. Наскочив на нього найближчий наглядач:
   - Ей, ти! Геть за колгоспну межу, там здихай! Бо хто прибиратиме?
   Мирон  Данилович  вiдiйшов  далi;  знов  лiг  i  дивиться,  як  роблять
здоровiшi дядьки.
   Вони бредуть у грузькому "салi",  землi  з  холодною  водою,  i  беруть
жменями зерно з шаньок. Коли  махнуить  рукою,  висiваючи  його,  то  самi
хитаються i мало не падають: знесиленi вiд голоду.  Крайнi  два,  недалеко
вiд Катранника, поговорили мiж собою стиха i почади набирати зерна в рот -
жувати його, щоб хоч трохи  пiдкрiпитись.  Наглядач,  побачивши,  як  вони
жують, зчинив крик:
   - Крадiжники! Хто вiзьме зерна в рот, зразу одправлю  в  суд  -  дадуть
десять рокiв тайги за злодiйство проти соцiалiстично© власностi. Там  снiг
i привалить.
   Ходячи мiж дядьками, дозорець весь час пильну╨ ©хнiх ротiв,  щоб  нiхто
зернини туди не вкинув. На одного сiяча як загрима╨:
   - Чого руку до рота тягнеш?
   Коли вiн вiдiйшов далi, то крайнi дядьки, вусатi, як бiльшiсть на полi,
знов пошепотiли мiж собою i почали дуже широко розмахувати руками,  сiючи:
нехай i в рот  за  добрим  заходом  залетить.  Один  зовсiм  тихо  порадив
сусiдовi:
   - Щелепи дужче розводьте, щоб вуса зернину не задержували!
   За ними iншi стали сiяти з бiльшим розмахом i  жувати,  коли  дещо  вiд
жменi вскакувало в рот.
   "Е-е, вони теж хлiба не бачать!.. Недовго ж сирим зерном жити:  засiють
- i кiнець, як нам".
   Катранник пiдвiвся, пересилюючи ваготу втоми, що  заливала  свiдомiсть.
Вiдцаливея вiд колгоспно© межi. Але скоро лiг: недобре йому.
   Трактор, гудивши, про©жджав близьке - на оранку, i  знов  диво:  однi╨ю
рукою водiй стерну╨, а другою швидко пода╨ собi в рот соняшникове насiння,
луза його, i виппьову╨ лушпиння набiк. Стишу╨ хiд; огляда╨ться на дозорця,
пiсля чого попереджу╨ Катраниика, приглушуючи голос:
   - Другий раз за©жджатиму, сипну насiння: вам на снiдання видано, - а ви
зберiть, аби уповноважений не вгледiв, бо i в мене вiднiме.
   Сипнув тракторист, як обiцяв; тодi Мирон Данилович,  зiбравши,  полузав
трохи i пiдкрiпивсь. Решту зiбраного, як скарбець, тримав собi в кишенi.
   Крик почув i думав, то - на нього. Але оглянувшися,  побачив:  дозорець
поволiк довгокостого i пригорбленого дядька в  пожмаканому  картузi,  який
вiддувався по о краю. Покликав наглядач свого  напарника,  показуючи  йому
вгору, на дядькiв картуз, сiпався i аж заходився: так ганив!
   Примусили дядька нахилити голову  i  зняти  картуз,  що  в  ньому  була
пригоршня зерна.
   Ведений до  правлiння,  дядько  знесилено  переставляв  розпухлi  ноги,
обмотанi рамтям.
   "...От i гляди! - здивувався Катранник на дядька.  -  То  ж  партiйний.
Гудина; тепер замкнуть".
   Не було зловтiхи нiяко©, тiльки чудно, бо  сiльськi  привладники  йдуть
пiд колесо, що самi розкрутили.
   Степ теплiшав. Вогкий вiтер нiсся океанськими хвилями, за якими,  крiзь
синювату намiтку далечини, мрiли неоранi простори.  Там  повно  ховрашиних
нiрок; там - здобич, краща вiд мерзло© конини.
   Снiг зiйшов, тiльки де-не-де, в ярку чи в  тiнi  вiд  горба,  зосталися
бiлi латки.
   Люди розсiянi по степу: шукають ©стiвного, ради якого Мирон Данилович i
Андрiй також, маючи при собi торбинки i цiпочки, годин зо  двi  тиняються,
але без успiху. Ось  натрапляють  на  мишачi  сховки,  вигрiбають  колоски
звiдти, здебiльшого пообгризуванi; на декотрих збереглося зерно,  ©х  -  в
торбинку.
   Батько i син, вiдiбравши в мишей запаси, далi мандрують. Степ свiтлий i
тихий, як пустеля.
   Дивляться, труп лежить: бабуся мертва;  коло  не©  кошик  iз  колоссям.
Шукачi постояли мовчки, знявши  шапки,  i  хотiли  вiдходити.  Але  батько
роздумав:
   - Другi прийдуть i все одно заберуть колоски. Бабуся не встане, для не©
горе кiнчилось. А для живих, що дома ждуть, жменька зерна, це  -  рятунок.
Як же покинути?
   Знов пита╨:
   - Чи згада╨ш, Андрiйку, хто ця жiнка?
   - Не знаю, тату.
   - Я - теж. Можна було б понести кошик до ©© хати. А раз невiдома...
   Вiн примовк i через хвилину винувато сказав:
   - Треба забрати! Не ми вiзьмем, так другим достанеться. Висипав колосся
в свою торбинку, а кошик поклав на землю.
   Батько i син вiдходять. Де стрiчають зiлля,  годяще  до  страви,  рвуть
пiдряд. З торiшньо© грядки десяток картоплин i цукрових  бурякiв,  що  вiд
морозу i вогкостi потемнiли, теж спроваджено в горбинки.
   За огородами степ ще свiтлiший i пустельнiший. Враз  шукачi  спинилися:
нiрки! Скрiзь ховрашинi нiрки; але як добути з-пiд землi дрiбного звiра?
   - Мороки багато, - сказав Мирон Данилович, - треба стро©ти пастку.
   Вiн зморений: поволi передвига╨ ноги, з яких вода сочиться  в  намотанi
ганчiрки. Задишка мучить. На околицi  села  батько  i  син,  вiдпочиваючи,
стежать перелiтання горобцiв мiж деревами i стрiхою темно© хати.
   - Тату, горобцiв можна ©сти?
   - Чому - нi? Харчуються зерном, як конi  i  як  ховрахи,-  нема  в  них
поганого.
   - Чим ©х ловлять?
   - Сiткою i решетом, або сiльцем: з кiнського волосу сплiтають.
   - Я хочу ловити.
   - Спробу╨м, тiльки в нашому дворi ©х рiдко бачу.
   - Ця хата покинута i повно ©х. Сюди навпростець вiд нас.
   - Ану, гляньмо!
   Обiйшли садибу;  справдi,  горобцi  збиралися  в  нiй,  безгосподарнiй,
цiлими зграйками. Через пустельнi дворища i сади, в сухих бур'янах, пролiг
напрям до хати Катранникiв.
   Дома, ледве шукачi переступили порiг, пiднялися назустрiч двi iстоти  з
свiтучими зiницями - нетерплячi, аж болящi: чи принесено чого-небудь ©сти?
   19
   Коли сонце, вже пурпурове, низилося за хмарнi смуги при обрi©, батько i
син вийшли до  покинутого  дворища.  Горобцi  притихли  на  сон  по  сво©х
притулках: глибоко в покрiвлi, обдертiй i  подекуди  проваленiй.  Сутiнок,
потроху зеленiючи, розливався всюди.
   - Будем драти! - стиха промовив батько i приставив драбину до покрiвлi.
Взявши пiдрешiток, помалу  вибира╨ться  нагору.  Слiдом  -  син;  тримаючи
наготовлену торбу з зашморгом, додуму╨ться: чому горобцi,  коли  ©х  зимою
треба було, зникли кудись, а тепер,як бiльшiсть людей на селi  вимерла,  -
вони знов з'явилися на безлюднiй садибi?
   Батько, нагледiвши гнiздо, накрив його, -  вмить  пташки  сполошилися.,
почали  пурхати,  верещати,  битись   пiд   напоною.   А   рука   мисливця
простромлю╨ться при соломi до пiдрешiтка, ловить ©х  i  одного  по  одному
опуска╨ в торбу, вiдкривану так, щоб тiльки вкинути здобич i зразу затягти
отвiр. Борсаються впiйманi: ©х п'ятеро.
   Перенесли драбину на другий бiк хати i  там  зловили  чотирьох;  решта,
налякана, випурхнула на всi сторони. Батько шкоду╨:
   - ╞х тепер i пшоном не вернеш.
   Настав час, коли вечiрнiй сутiнок  швидко  запада╨  в  нiчний,  i  край
огненного мiсяця виткнувся над чорно-сизими пустками.
   В хатi каганчик  трiпотiв  пелюстинкою  смутного  свiтла:  слабого,  як
метелик, що дожива╨ останнi хвилини. При ньому пiдвелися  з  полу  мати  i
доня, ждучи новини - про влови.
   - Зваримо панський суп: з горобцями,- сказав господар.
   Оленка пiдiйшла до торби, що в нiй кидалися пташки:
   - Жаль...
   - Що ж робити? Жаль - не жаль, а ©сти треба, - сказала мати.
   Вона патрала горобцiв, вiдрiзавши голiвки: тодi вiд одного  погляду  на
кров Оленка примлiла, заплющила очi i вiдiйшла до  свого  мiсця  на  полу;
здавалося, пiвпритомна.
   Брат спробував розважити, кажучи потихеньку:
   - ╞сти можна, бо вони зерном живуть, ©х м'ясо без поганi.
   Але мовчить сестричка, як камiнна.
   Того вечора в хатi парувала юшка з пташатиною.
   Мати, за звичкою, приохочу╨ ©дцiв:
   - Смачнi горобцi! Хто б мiг подумати?
   - Смачнi, та дрiбнi дуже, - пожалiвся батько.
   Оленка, хоч як жахалась рiзанини, зовсiм забула про не©, взявши  ложку,
i спивала кип'яч пожадливо, а кiсточки обсмоктувала  i  переламувала,  щоб
вибрати з середини.
   - Я ж казах, що непоганi© - нагаду╨ Андрiй; але вона вiдмовчу╨ться.
   Повечерявши, старшi докладно обговорювали: як спожити зерно з колоскiв,
картоплю i буряки; а дiти слухали, мов прив'язанi.
   - Зерно ми розiб'╨мо в ступi, де ти ©© дiв? - спитала мати.
   - На горищi; вранцi  внесу.  Я  думав,  наскочать  сiльрадiвцi  -  жили
тягтимуть знов: давай хлiб! Ось у мене ступа бiля печi, значить ╨ й зерно.
   - Вже не прийдуть - пiзно; та й самi хиляться.
   - Хиляться тутешнi, а присланi ©дять  на  повну  губу,  о!  -  то  такi
московцi, що мертвого з домовини вивернуть i з рота видеруть  зернину:  на
заготiвлю. Хм i наша потрiскана ступа очi мозолить,
   - Страшнi вони! - зiтхнула жiнка.
   - Таких пiдiбрано пiд одну шерсть.
   - Що ж? Хай жирiють; ©м колись i наш голод огнем на печiнки стане.
   - Якби скоштувати чистого хлiба; хоч кусник на зуби..
   - З'©мо за раз, а далi як? Зерна ж мало, тiльки в  рот  покласти.  А  з
домiшкою ростиння на тиждень  вистачить.  Спечу  маторженики,  -  вирiшила
дружина.
   Ще не свiт i не зоря, прокинулись! - безсоннi, бо голод будить.
   Господиня пiшла з рукавцем по городах - назбирати бросток з  дерев,  де
почало бубнявiти та братися зеленкавiстю. Пальцi чорнiли i ставали клейкi.
Довелося брати бростки разом  з  галузками,  вламуючи  ©х.  Нарвала  трохи
лопуцькiв, що недавно витягнулися з землi. Вернувшися, зразу взяла залишок
лузги, схований пiд постiллю, i надiбрала половину: для печива.  Пожалiла,
що нема висiвок. Обчистила вiд гнилля  бурячки  i  картоплю,  з  зольнiстю
додала ©х до лузги.
   Господар, поставивши ступу в  сiнях,  крушив  зерно,  що  -  з  мишачих
сховкiв  i  бабусиного  кошвха.  Коли  впорався,  пiшов  на  розшуки.  Хоч
одворотна пустка з покiйницькою ямою, а мусив туди брести по старий мишiй.
Обчухрував його колоскiв'я, стемнiле i прив'яле за зиму,  але  з  поживною
снагою. Боязко оглядався на землянку: звiдти вже не йшов  дим  i  не  чути
було нiчого; нiмо, як бiля могили. Швидко назбирав мишiю в шаньку, мов для
коней. Прихопив також трохи бадилля, що вирiзалося  з  чорно©  глибини  на
свiтло денне.
   В сiнях перетовк мишiй.
   Що було ©стiвне, все господиня змiшала докупи i  вилiпила  маторженики,
на вигляд - нiби плесковатi котлетини, але темнiшi.  Пеклися  вони  довго;
стали аж зеленкуватi якiсь, коли, зрештою, ©х вийнято з печi.
   Кожному господиня спершу  надiлила  по  половинi.  Смак  був  тяжкий  i
прикрий. Розжованi кусники всилу  втягалися  в  стравохiд.  Але  всi  ©дцi
розминали ©х довго на зубах, протягаючи ©дження  i  запиваючи  юшкою.  Все
одно: недобре на душi; нудить. Тiльки виголодженi  шлунки  приймали  корм,
який колов то в одному мiсцi, то  в  другому  i  ©дкою  вагою  тиснув  пiд
грудьми.
   Пiч скоро вихолонула в вогкiй хатi.
   Мирон Данилович попрямував через околицю  навпростець,  бо  нiде  -  нi
тинiв, нi огорож. Проти села, в степу, хмари стояли стiною, над могилами i
над яругами, звiдки гайвороння пiднiмалося, як дим  вiд  пожежi,  i  рiзко
викрякувало.
   В одному дворищi, де збереглися тiльки найбiльшi  дерева,  та  й  то  з
покалiченими гiлками, стовбичила величезна акацiя.  При  нiй  прилагодився
пiдлiток, обтрiпаний i висохлий: коло самого корiння, в  старому  бур'янi.
Держав нижнiй кiнець шворки, прив'язаний вгорi до затулки на шпакiвницi.
   Жвавий птах перескакував навкруг - по надрубаних гiлках;  передчуття  i
ляклива обережнiсть вiднаджували вiд входу в хатку.
   I затулка, вистругана з сосни, i шворка, що коливалася вiльною  струною
при деревi, були надто незвичайними:  страхали  птаха.  Але  будинок  йому
потрiбен - тому вiдбувалося пурхання поблизу.  Одночасно  ж  птах  з  його
м'ясцем був до краю потрiбен зголоднiлому пiдлiтковi i той терпеливо  ждав
на помилку i необережнiсть жертви.
   Вони довго витерплювали вза╨мне перехитрювання.  Зрештою,  не  витримав
Мирон Данилович: пiшов додому лагодити ловецький пристрiй.
   Андрiйко здогаду╨ться, що тут - зброя на пернатих.
   - Пастка буде?
   - Нiби; затулка до шпакiвницi.
   - Бiля школи - багато.
   - Де, на старих кленах?
   - Там! I я - з вами.
   Дарiя Олександрiвна ©х попереджу╨:
   - Обережно вибирайтеся на дерево, бо недовго i впасти.
   Птахолови потягли причандалля до  шкiльно©  садиби.  Новий  паркан,  що
вiдгороджував вiд вулицi та з  обох  бокiв,  розiбрано;  тiльки  ямки  вiд
стовпiв чорнiють. А скривлений цегляний  мур  давнього  часу,  з  затилля,
зостався: весь на валу, бiля канави, напiвзасипано©  i  закрито©  мертвими
бур'янами.  Вподовж  нього  стояли  обламанi  липи  i  клени,-  видавалися
розкиданими, хоч посадженi були в алею. Старiшi велетнi  так  струхлявiли,
що раз буря на свiтанку повергла: вiд того  зосталося  щерблення  в  мурi;
декотрi  ж  були  спилянi  попереду,  нiж  самi  впадуть.  Навiть   пеньки
викорчувано; i ями рудiють глиною, збираючи дощову воду.
   Шпакiвницi здебiльшого - на кленах. Але не бiля кожно©  лiтають  птахи.
Вiдзначивши одну, вже вибрану крилатими мешканцями, батько i син починають
наступ. Спочатку сперечаються за право лiзти на дерево.
   - Ти слабенький, - сказав батько, - а там треба мiцно  цвях  забити,  i
молоток важкий.
   - Я зумiю! - настою╨ син.
   - Е, нi: ти стiй тут i придержуй драбину, щоб не посковзнулась, поки  я
лiзтиму до гiлок.
   Шпаки повтiкали, вгледiвши непрошеного гостя.
   Вiн, як справився,  злiз  додолу  i  вiднiс  драбину  за  липу.  Шворку
потягнув крiзь проламину в мурi, за яким принишк,  покликавши  туди  сина.
Довго ждали; страшенно довго.
   А птахи виказували байдужiсть до ознак облоги,  передусiм  -  до  ново©
частини ©хнього  домику,  оздоблено©  шворкою,  що  напиналася  до  землi.
Байдужiсть була удавана i кiнчалася на певнiй межi вчинкiв. Вiльно кружили
птахи i пурхали навкруг; навiть пострибували на покрiвлi. Але всередину не
думали вертатися, нiби зроду там не жили i мешкати не  хотять,  хоч  якась
сила весь час тримала ©х поблизу входу в  дощану  хатку.  Мирон  Данилович
тримав шворку натягнутою: щоб, смикнувши ©©, в одну мить  закрити  дверцi.
Птахи перегулювалися на гiлках бiля помешкання, обернутого в погибель.
   Тим часом хлопець розглядав дерева: всi нiби незримо дихають,  звернутi
до тепла, i купаються в свiтлi. Зовсiм повеснiло, хоч якоюсь  невiдступною
тiнню сто©ть похмурiсть,вiд зими.
   Першi птахи, що недавно прилетiли, обережнi!
   Однак найсмiливiший, спокусившися i перемiгши вагання, скочив до  хатки
i зник всерединi.
   Мирон Данилович враз смикнув шворку: "╙сть! ╙ст