лю, але  близько
бiля себе, i взявся подавати сосну; так стара╨ться, аж пiдбiга.
   - Не спiши, бо втомишся! - спиня╨ залiзничник. - Бережи силу, бо роботи
багато. А то будеш, як отой хлопець, що пiдмiта полустанок.
   Вiн показав на пiдлiтка, який, вiдiйшовши насторону, подивився трохи  i
зник.
   Працювали декiлька годин, поки владнали вантаж. Катранник змокрiв дуже,
хоч його одежа i черевики просохли; вiн  дрiбно  тремтiв  вiд  напруження,
ослаблений вiд довгого недо©дання i люто© пригоди.
   - Щось ти, чоловiче, хилишся, - зауважив залiзничник,  гостро  глянувши
на нього: - Ану, ходiм, пiд'©мо! Як звати?
   - Катранник Мирон.
   - А мене - Петро, так i кажи!
   Сiли на дошках, бiля скриньки залiзничника, колись фарбовано© зелено, а
тепер темнасто© плямами вiд  мазуту.  Господар  витяг  з  не©  скатерку  i
повагом розгорнув на соснинi; тодi поклав пшоняний хлiб, порiзаний тонкими
скибками, а до нього - сiль у бiлому матерчаному вузлику i  двi  величезнi
солодкi цибулини. З пляшечки наточив конопляно© олi© на  блюдце.  Зрештою,
вибрав варену картоплю з паперового капшука.
   - Маю капусту квашену: пiдсохлою давали, i  шматок  хлiба,  -  пропону╨
селянин.
   - То прибережiть! Призволяйтесь до мого ресторану. Чи не ©сте цибулi?
   - Чому нi? - заохотився Катранник. - Це добре, з хлiбом!
   Обережно  вiддiлив  тонкий  кожушок,  блiдаво-брунастий,   iз   тьмавим
полиском i  прочервонiлiстю;  розрiзавши  цибулину  вподовж,  брав  свiтлi
лустки i вмочав в олiю i солив - ©в з хлiбом, як поживу найкращу. Додав до
цього картоплю: теж умочаючи в  олiю  i  солячи.  Iстота  зосередилася  на
©дженнi, вiдсторонена вiд свiту, бо, зда╨ться, жили  горiли  вiд  голодно©
нетерплячки i мiг проковтнути миттю весь харч, навiть коли б повно було  в
скриньцi. Сiк цибулi, колись надто  гострий,  вiдчуто  тепер  як  захлинно
смачний i живлющий: по краплi, втiшаючись, прийма╨ душа.
   Коли поснiдав Катранник, враз i  настрiй  змiнився;  пожива  крiплющими
течiями пройшла в рiзнi напрями через ╨ство - змiцнила, вiдсвiживши,  нiби
добрий сон, хоч якраз тепер на сон клонить: при вдиханнi лiсного  повiтря,
при╨много прохолодою.
   Знов завозилися з дошками i склали доостанку, як слiд.
   - Слухай сюди: ©дьмо разом  на  склад!  Я  скажу  начальниковi,  що  ти
виручив. Зосталось вигрузити дошки, а тодi на Кавказ повернем.
   - Менi ж цього якраз i треба! - скрикнув Мирон  Данилович.  -  Як  ваша
ласка, вiзьмiть, я помагатиму при всякiй роботi.
   - Бачу, ти чоловiк тихий i не з тих, що в замки без спросу  заглядають.
Бо всякi люди стрiчаються.
   - Повiрте, оце ©ду жiнцi i дiтям  десь  хлiба  заробити.  Друго©  думки
нема╨.
   - От i вже! Менi веселiше i тобi по дорозi. А то  вночi  сам,  як  сич,
очима блимаю.
   На димучiй станцi© зiйшли з потяга. Ночували при товарному складi:  там
людей  небагато;  гоготить  чугунка,  розiгрiта  дочервона.  Петро  принiс
гарячого супу - повечерявши, заснули на тапчанах. Мiцно спалося, як нiколи
вiд народження на свiт.
   Пiсля пiвночi вирушили на Кавказ. Сну╨ мрiю свою Мирон  Данилович:  про
заробiтки в совхозi, при конюшнi або теслярнi. Трохи б  пiдхарчуватись,  а
там вiн - знов майстер до всяко© роботи, що потребу╨ твердих жил i швидко©
думки; змалку звик.
   - Як ви з непартiйних, - сказав Петро, - круто живеться;  будь  червона
граматка, то тягли б харчi кошиками з розподiльника.
   - Куди нам! Аби кукурудзянки заробити.
   - Так; вийшло, як казано в революцiю: кому трясця, кому двi. Кому сало,
а кому чорта лисого! Рiвнiсть.
   - Нас рiвно в ями кладуть; або палять.
   - Це вже тодi показувалося. Скiльки крику було про рiвнiсть.  Ось  я  -
вiд сословiя козачого. Вернувся з нiмецько© вiйни; в  кавалерi©  служив  i
медальки деякi дано. А дома бiда! Село казанком кипить.  Козаки,  котрi  з
фронту, i я серед них,  сказали:  ну,  живi  ми  i  дома.  Порiвняймося  з
сусiдами! Так i зробили - дали ©м воли, могучi, як паровики, i плуги дали,
борони, культиватори, корморiзки, точила  i  всячину,  все  дали.  Пройшов
рiк-другий, а в сусiдiв те  добро  пропало.  Не  знати,  де  дiлось.  Знов
кричать: давай! Кричать, щоб ми стали рiвнi. Не буде того, бо люди дуже не
однаковi i рiзно роблять. Уже тепер по-старому заведено: робочих скрутили,
самi ж князьками розкошують.
   - Хлiб пiд дощем: гни╨, а нам не дають, - сказав Катранник. - Хто вмира
i пробу╨ взяти свiй хлiб, тому стрiляють межи очi.
   - Так скрiзь! Бо це - самi чужонайнятi замаскованцi з  iнтернацiоналки;
хитро влiзли, щоб народ мучити: то ©м загадано i то червона цiль ©хня.
   - Уже всiм видно i глядiти не хочеться.
   - Вони лютують, бо народ розглядiв ©х, що то мучителi з  чужо©  служби.
Тепер хотять затопити кров'ю людською очi.
   -_ Пробують на нас; а тодi свiт душитимуть.
   - В них це готове: i партмiшок, i партзав'язка. Мандрувавши,  надивився
я. Нищать хлiб нарочито i  розоряють  до  смертi.  В  начальство  ставлять
непридатних, щоб бiльше бiди було. На  одному  зсипному  пунктi  привозять
селяни хлiб: поспiх з ним великий, бо  треба  "план"  виконати.  Завiдувач
наказу╨ дядькам усяке зерно докупи зсипати крiзь  дiрки  в  поверхах,  все
разом - жито, пшеницю, ячмiнь, просо, гречку. Йому дорiкають:  хiба  можна
так робити? А вiн сердиться i вiдказу╨: "Почему н╨льзя? Ето всьо -  хл╨б!"
Отакi хазя©. Ви кажете про зерно; не тiльки з-за нього стрiляють людей,  а
з-за гнилих бурякiв теж. Бачив я бiля станцi© гору ©х, темну, як  вивезена
порода з рудникiв на Донбасi. Колись окремою колi╨ю доставляли  буряки  до
цукроварнi. Тепер ©х покинуто  догнивати.  А  сторожа  кругом  сто©ть:  не
пiдпуска нiкого. Декiлька разiв люди пiдходили, ослабiвши, як осiннi мухи:
©х розпука голодна вела. Ледве до  буряково©  гори  наблизяться  -  так  з
гвинтiвок  блиска╨  ©м  в  очi,  i  люди  падають.  Буряки  пiсля  морозiв
почорнiли, а ще та и можна було перечищати ©х i варити. Нiкому ж  не  дано
нiчого. Так всi буряки продали - до рештки. Гора ©х згнила i розлiзлася по
землi. Багато вбитих людей лежало, бо пошкодовано  ©м  гнилого  буряка.  З
того ж i видно: ворожi виродки нагорi царюють.
   Що далi ©хали, все дужче бралося чистим i теплим  повiвом:  обвiтрювало
обличчя, радуючи пiсля димово© гiркоти, газу, сиростi i  вугiльно©  пиляки
залiзничних вузлiв.

   На степовiй станцi© вiд пiдводчикiв довiдався Катранник, що недалеко  в
совхозi наймуть конюха. Вирiшив зостатися:  нагода,  тут  певна,  а  по©дь
далi, до односельчанина, хтозна, чи й досi ╨ потреба  в  людях?  Подякував
сердечне дорожньому прияжле - i попрямував до радгоспу.
   Його допустили в кiмнату директора, який зразу спитав:
   - Чи ти добрий конюх?
   - Все життя бiля коней; як ©х лiпше знати можна.
   - Ставай!
   Робота  непогана,  а  платня  -  так  собi.  Трiшки  грошей  i   трiшки
кукурудзяного борошна. Юшку давали.
   Коли спiк перший хлiб, то нарiзав  тоненькими  кусниками,  як  торт,  i
повiльно ©в i ©в, розжовуючи вкрай. Хотiв спинитися, щоб не спожити все за
один раз, але таки все з'©в, i дивиться на стiл. Нiчого вже  нема.  Взявся
до води: багато пив.
   Був бездумний; ©сти хотiлося по-тваринному. Та  скоро  турбота  охопила
його - про сiм'ю; вирiшив: заробленi грошi зберiгати для  не©  i,  скiльки
можна, ощаджувати борошно.
   Так прожив деякий час; а не мiг прийти до звичайного стану, душевного i
фiзичного. Як i кожен у тому совхозi, пiдупадав i хирнiв.
   Вечорами, коли бiля обрiю, крiзь чорно-зеленi сутiнки, догорала  смужка
огню, нiби там блискавка спинилась i  застигла,  гаснучи,  -  всi  люди  в
совхозi, якi недавно стали на роботу, починали бродити тiнями  позауманню.
Мавши заробiток дрiбний, неспроможнi були втишити голодностi. Мов  примари
надхiдно© ночi, никали попiд стiнами - наближалися до кухнi,  порпалися  в
викидках пiсля вечерi. Сахалися геть пiд причiлки i  в  кути,  якщо  хтось
проходив: боялися знайомих стрiнути i прийняти пекучий сором.
   Мирон Данилович вiдчував, що,  пiсля  надмiрного  зусилля  i  страху  в
горючому проваллi, вiн -  якийсь  душевно  зрушений  весь,  мов  збитий  з
життьового кореня i круга. Пiсля  того,  як  збереженi  сили  прислужилися
вiрно  в  лютому  iспитi,  вони  зоставили  якусь  незнану  пустку.   Нiби
приглушений чутт╨вим слухом, терпiв вiн, дивовижно збайдужiвши до  лютостi
з навколишнiх подiй, що колись гостро вражали. Вiн i переживав ©х, але вже
не було снаги серця - належно вiдповiдати  на  образу.  Дiйшов  до  стану,
спiльного з багатьма  приреченими  напастi:  коли  дивилися  в  очi  ©й  з
незвичною  для  себе   застиглiстю,   мов   спаралiзованi   духовно,   без
запопадливого шукання засобiв.
   Вiдбувався в почуваннях дивний хiд, сам собою, як серед присуджених  до
страти, що все ж прикрiплюють вiдпалий гудзик на грудях. Але тут  не  було
певного знання про свою загибель, хоч глибокий напрямок вiв  до  прийняття
повнотою всi╨© муки. З не©, зовсiм здалеку, з невидностi поза роздiленнями
життя, ставала, вже невiдома i неосяжна для думки, незмiннiсть,  беручи  в
сво© впливи. Проте в свiдомостi це не  означувалося  виразно.  Лише  серце
iнодi зводило розсуди з долею:  коли  думна  особистiсть  вiддалялася  вiд
кривди, просто пливучи за течi╨ю подiй, а мiж ними i само© кривди.
   Часом чiплялася до нагоди, що полегшить терпiння вiд ближчих хвилин.
   В  один  iз  безрадних  вечорiв  приходить  партi╨ць,  але   "низовик",
Домборський: глянути, як живеться. Вiн куткавий i залискуватий,  склепаний
суглобами крiпко - пiд потертою, але повторно  обсмальцьованою  шкiрянкою,
аж вороною. Його тяжкi очi кололи дрiбнесенькими трикутничками поблиску  з
каростi, на потемнiлому, як опалий лист, обличчi: вiд  польових  вiтрiв  i
рiзкого свiтла. Але зуби, хоч рiдкi i з надто широкими промiжками спереду,
були чистi i рiвнi.
   Подивившись на Катранника i його куток, вiн присудив:
   - Е-е! Так не проживеш. Я сам пробував, ледве не впав. Хочеш, навчу, що
робити?
   - А чого ж - робити треба...
   - То ж i воно! Держися нас, бо охлянеш.
   Мав при собi горiлку, огiрки, кусники оселедця: дав при розмовi  випити
i закусити Мироновi Даниловичу.
   Другого дня знов зiйшлися вдвох. Домборський навчав,  як  робиться,  що
люди виживають, а не гинуть. Повiв на край радгоспно© садиби -  до  рiдких
кущiв  i  присохлих  топольок.  Там  продовгувата  купа   камiння,   давно
привезеного i забутого, сiрiла нерiвною масою, простягшися через галявину.
   - Бачиш камiння?
   - Авжеж, зiр маю.
   - Май також i здогадi У нас багато лошат. Я сам ©х записую.  Хто  хоче,
той i краде, де i скiльки завгодно. Тiльки  треба  вмiти,  щоб  слiдiв  не
було, як ось тут: земля тверда. Наженем лоша на камiння - зрозумiв?
   - Лошати жаль...
   - Не жаль себе? Лоша бiгатиме, поки його з-пiд твого  носа  вкрадуть  i
з'©дять другi службовцi. А  ти  пропадеш.  Тебе  дома  ждуть.  Нi,  це  не
годиться! Отже, надвечiр ми провернем дiло.
   Поночi вони вивели лоша i стали наганяти на камiння. Мирону  Даниловичу
не вдавалося з свого боку налякати, як слiд, i лоша, пiдбрикуючи  вузькими
ногами, пробiгало мимо. От перейняв його i натурив прямо  на  компаньйона,
який тiльки того ждав: так ударив лозиною  i  затупотiв,  замахав  чорними
рукавами, що воно, з  великого  переляку,  помчало  просто  на  камiння  i
зломило лiву передню ногу.
   Домборський i покликав iнших партiйцiв:  нехай  глянуть  на  нещасливий
випадок i засвiдчать, що тут сталося. Не було в  них  iншого  рiшення,  як
тiльки: "Дорiзати". Пiсля того запрошенi свiдки розiйшлися.
   Тодi наганячi вдвох дорiзали лоша i вивезли закопувати зовсiм пiзно,  в
нiчних сутiнях. Вирили яму, але, замiсто  того,  щоб  зразу  вкинути  туди
лоша, розпатрали його i  подiлили  мiж  собою  м'ясо,  i  тiльки  вiдпадки
загребли. Позамотували м'ясо в лантушиння i з тим вернулися.
   Потихеньку смажили в кутках лошатину, вiд яко© спершу прибавилося сили,
так  що  Мирон  Данилович  вiдчував:  твердiшають  його  кроки.  Але   вiд
одноманiтного харчу став на шлунок слабувати; все -  конина  i  кукурудза.
Земляковi лист написав i одержав пораду: "Держiться теперiшнього мiсця, бо
тут починають перевiряти оправки, хто звiдкiля, i пiсля  цього  звiльняють
сезонних, - глядiть, чи не приведеться нам пере©жджати  в  другу  сторону,
Бiлорусь, чи що". Мирон Данилович зрiкся намiру - переходити до земляка, i
притих, боячися ново© недолi.
   Послав додому трохи грошей поштовим переказом; не знав, чи  дiйдуть.  I
трохи тютюну в вузлику приберiг - на обмiн.
   Час мина╨; нивки зеленiють. Можна було б  жити,  пiдробляючи,  i  сiм'ю
сюди перевезти, хоч i тут побут помiтно погiршу╨ться. Враз настигла  бiда:
облiк  всiх,  що  при©хали  з  сiльськогосподарських  районiв.   З'явилися
довжелезнi анкети, i треба, заповнюючи ©х, представляти посвiдки. А  тому,
що Катранник не мав потрiбних паперiв, його звiльнено з працi.
   - Куди ж ти по©деш? - пита╨ Домборський.
   - Не знаю; земляк радить у Бiлорусь.
   - Добре радить: ©дь! Я тут продержусь, бо маю документи - я не з  села.
А в Бiлорусi, кажуть, обходяться без голоду.
   Катранник знов - на  потяг,  повний  безсонного  гамору.  При©хавши  до
станцi© при горбуватому надрiчному мiстi, знов  похилив,  за  звичкою,  на
роздобуток. Люди товпляться, спiшать в одну сторону,- вiн  теж  туди;  чу╨
розмову: продають по два  кiло  комерцiйного  хлiба  в  однi  руки.  Черга
створилася величезна i там вiн прождав кiлька  годин:  не  вистояв!  -  за
чотири чоловiка перед ним хлiб скiнчився.
   Вiд безсоння i  стоянини  кволий,  побрiв  Мирон  Данилович  на  базар;
натрапив на тюльку. Але вже слабiсть розбивала його - вiд шлункового болю,
що, зда╨ться, спустошував  iстоту,  як,  бува╨,  велика  комашня  пiдточу╨
корiння дерева. Знеможений, тягся вiн з тi╨ю  тюлькою  в  газетi.  Базарна
босячня ув'язалась, бо звикла бачити, що чоловiк з такою  хиткою  ходою  i
худiстю скоро падав пiд паркан. Тодi миттю, мов тiчка шакалiв,  накидалась
обчищувати кишенi i торбу. Так i крутиться демонською  згра╨ю  вся  босота
вслiд, i все дужче  нахабнi╨  i  дужче,  от-от  зачепить  i  пограбу╨,  ще
йдучого.
   Подивився на них Катранник i зауважив  одного,  якого  iншi  слухались.
Пiдiйшов до нього i сказав:
   - Зна╨ш, що: коли ти не зовсiм звiр, а  ╨  в  тобi  крапля  людська  на
серцi, ось, давай закурим i я хочу щось попросити.
   - Давай! - згодився босяк.
   Дав йому закурити Катранник: листя доброго сорту, з "м'якого" тютюну, i
дрiбно нарiзане. Босяк закурив - був задоволений, пускаючи дим через  одну
нiздрю.
   - Скажи сво©м, - просить селянин, - нехай вiдстануть вiд мене!  Я  хочу
додому: ще раз глянути на дiтей; може, десь за©ду  пiдробити  копiйку,  це
все менi в життi зосталось. Тодi вмирати.
   Босяк одвернувсь i крикнув на сво©х, щоб вiдстали.
   - Хай топа╨!..
   Коли покинули його,  селянин  попрямував  до  вокзалу;  тiльки  один  з
вуркаганiв ушнiпився слiдом i не вiдста╨.
   "...Оцей i дiжде, поки впаду: загарба╨ останнi грошi  i  хлiбець;  якби
впасти без нього, можна ще одiйти, i мо╨ при менi... I як  цього  бузувiра
здихатись?!"
   Був нiж, косий лезом i довгуватий, iз саморобною колодочкою,  -  рiзати
хлiб.
   Зняв  з  плеча  торбу  Мирон  Данилович  i,  схилившися,  розв'язу╨.  А
грабiжник так i горить очима; простяга╨ руку наперед: гарбати...
   Як вхопив тодi селянин нiж, як замiрився на босяка, як закричав, - той,
переляканий з несподiванки, втiк.
   На вокзалi нема╨ мiсця вiльного,  в  примiщеннi,  де  люди  ждуть;  там
притулився Катранник до стiни, як завжди. Але жiнка, що сидiла поблизу  на
лавi, пiд великим вiкном, i  мала  дитину  поруч,  взяла  ©©  на  руки  i,
посунувшися, сказала селяниновi:
   - Сiдайте тут!
   Вiн подякував i сiв. Продовжилося безконечне дожидання.
   В залi - гамiр, пил, хаос несотворенний. Накурено так,  що  дим  сльози
видавлю╨ i ©сть очi навiть звичному курцевi. Чемна сусiдка завела розмову;
згодом, коли Мирон  Данилович  розговорився,  то  сказала,  що  верта╨ться
додому - на Кубань. А була в Сибiру.
   - Разом з батьками забрали i виселили в Архангельськ, - оповiда╨ жiнка.
- Було багато таких, як ми,  i  здебiльшого  вони  повмирали:  i  дiти,  i
батьки. А я втекла! - втекла i самасамiсiнька добралася  на  нашу  Кубань;
там колись гарно було. Родичi прийняли мене, i я в них жила довгенько; вже
i пiдросла. Та прийшов наказ - ловити всiх дiтей, хто з висланих родин,  i
мене впiймали i погнали в Сибiр. Пiшки погнали по снiгу, в морози страшнi.
Вже пройшли ми трактом вiсiмсот  кiлометрiв,  пiшки  весь  час.  Лагпункти
стояли на дорозi.  Начальник  вибирав  собi  декотрих  гарнiших  дiвчат  i
гвалтував" пiсля того передавав сво©м помiчникам, а тi  вже  канцеляристам
на лагпунктах; пiсля канцеляристiв  -  вуркагани.  Поки  пройшли  вiсiмсот
кiлометрiв, то жiнки ставали проститутками.
   А я не пiддавалася.
   Начальник лагпункта загнав мене  в  холодiияi  льох,  коли  було  сорок
градусiв морозу, i облив крижаною  водою.  Я  вся  обмерзла,  як  льодовий
стовп, а таки не здалася. Дуже  хворiла.  На  одному  далекому  лагпунктi,
бiльшому, нiж сусiднi, мене разом  з  трьома  iншими  дiвчатами  взяли  на
роботу. Побачила я, що виходу нiякого нема╨, таки погублять мене  москвичi
i зроблять проституткою,  зараженою  i  пропащою,  i  стала  я  дружити  з
завхозом. Вiн був ╨врей.
   Врятував мене вiд гiршого,  добрий  до  мене  був;  радував  i  одягав,
обороняв завжди. Прижила я дитину з иим. Так перебула, поки звiльнилася. В
життi вибрала меншу бiду. Переждала з дитиною  бiля  рiчки  -  до  початку
навiгацi©, коли можна вертатися додому.
   Пiд час того оповiдання нестерпний  смуток  i  жаль  пройняв  селянина:
"Скрiзь горе! Скрiзь наруга, пекельна наруга над душею".
   Вдарив дзвiнок.
   - Оце мiй потяг! - сказала жiнка. Вiн взяв ©© мiшок i понiс до вагона.
   Зоставшися один, думав свою думу без  кiнця:  "Виходить:  таки  справдi
панують найчортячiшi вороги неба i вiрних; розруйновують життя i  серця  -
аби обернути люд в заражений скот, i тягти з нього  кров  безперешкодно...
Це - правда! Це - правда про татарщину москвинiв".
   Катранник, коли прибув його потяг, протиснувся в дверi i,  як  звик  до
верхньо© лави, то там i лiг; жг i знову думу свою поткав гiркими нитками.
   А подорожнi входять i входять;  один,  особливо  сердитий,  ла╨ться  на
всiх. Катранниковi ж дивно стало: "I чого вiн кип'ятиться? Все  одно  йому
вже лiпше не буде, бо вкрай  випасений  i  ситий,  одiж  добра;  а  кругом
злиднi; ходив би тихо - нi!.."
   Випасений лаявся, крикливо i вчiпливо:
   - Напхалися в вагон, нiде пройти! Ледарi  клятi,  робити  не  хочуть  i
катаються потягом, - через ©х жити  не  можна;  не  хочуть  робити,  нехай
умирають!"
   Дядько стояв бiля мiшка, поставленого долi, i довго слухав лайку, а  не
стерпiв:
   - Що ти таке кажеш? Хто не хоче робити? Може, ти не хочеш, а ми з землi
не вилазили, хлiб роблячи. Я жили сво© напинав, як сiрий  вiл,  i  залiзнi
мозолi нажив, - тепер забрано хлiб.
   - Ледар, не хочеш робити! - репету╨  товстун,  схожий  на  старочасного
крамаря.
   Другий дядько, весь обношений, i жердкувато довгий,  i  прехудющий,  що
лежав на середнiй лавi, схопившись, крикнув:
   - А-а, личино! Я тобi покажу, як клепати!
   Пишний товстунець пiдхопив сво©  великi  валiзи,  обшитi  блiдно-жовтою
шкiрою, з блискучими мiдяними обковами, i понiсся в сусiднiй вагон.
   Катранник диву╨ться: "Чого йому треба? Розтовстiв .на людськiй нуждi, а
самих нещасних поганить, - от чорна душа! Злий".
   22
   Весь берег рiчки подiлений мiж хлопцями з села - вони здобувають  корм,
знаний з первiсних тисячолiть. Андрiй працю╨ поруч  однолiтка  Олекси,  що
ма╨ прiзвище Крiлик; горнуть граблями черепашки.
   Олекса спитав:
   - Скажи, чому рибина зветься "лин"?
   - Скажи сам!
   - Тому, що линя╨.
   В цей час гримнув на них рудий, як з пожежi, i здоровенний Гриць:
   - Бiжiть вiдцiля! Бо огрiю по плечах, зразу будете линами  -  полиня╨те
так, що матерi не впiзнають.
   Гриць сильний, але надто немирний; де  зауважить,  що  в  iнших  пожива
знайшлася, забира╨ ©© собi - поступа╨ться тiльки перед дужчими.  I  тепер:
ма╨ свою дiлянку, а проганя╨. Взяли хлопцi грабельки,  торбинки  пiдкинули
на плечi i - _далi! Куди ж ткнуться, вже зайнято.
   - От нена©да! От обжера! - нарiка╨ Андрiй.
   - Нiчого, - потiша╨ Олекса, - то вiн з голоду; а вiн  непоганий;  часом
оборонить. Завтра мiй батько збира╨ться по рибу,  з  ним  пiдемо.  Ви  вiд
якого мiсяця голоднi?
   - З осенi дуже голоднi, а зовсiм - вiд грудня.
   - Вiд грудня? Тепер нема такого мiсяця.
   - Нi, ╨ грудень.
   - Нема, вже нема! Тепер мiсяцi новi - вчора нам сусiд сказав.
   - Як по-новому грудень?
   - Зветься: трупень.
   - Сiчень - як?
   - Зветься: могилень.
   - А тi, що попереду?
   - Вересень тепер розбо╨нь, бо  грабували  всiх,  жовтень  -  худень,  а
листопад - пухлень.
   - А пiсля сiчня?
   - Лютий - людо©день, березень - пустирень, квiтень - чумень, а  далi  я
забув. Так приходь завтра!
   - Чого ж нi? - прийду.
   Вони розiйшлися коло пустельних дворiв, коло хаток з винесеними дверима
i вирваними вiкнами. Андрiй вiддав свiй добуток мамi, що сказала:
   - Не дуже вам з Оленкою щастить. Оленко, глянь на черепашки!  -  свiжий
харч...
   - Ми б назбирали бiльше, так Гриць напав.
   - Вiдходьте i не бийтеся!
   - Ми завтра з батьком Олекси будем рибу ловити.
   - Гаразд; але це - непевна рiч: пiйма╨те або нi.
   Обполоскала вона черепашки, повкидала в чавунок i, вливши  трохи  води,
накрила його i посунула в пiч.
   Оленка  дивилася,  сидячи  на  постелi,-  худенька,  аж   прозора,   як
мармурова, i носик зовсiм витончився. Коли мати показувала ©й скойки, вона
пiдiйшла, торкнула ©х i знов сiла.
   Тим часом хлопець лагодив вудки.
   Мушлi повiдкривалися стулками, коли зайшла пара. Тодi  мати  повибирала
©х на миску i присолила. Поживну воду з  чавунця  налила  в  чашки  -  для
кожного.
   - Iдiть ©сти!
   Посiдали за стiл. Жують мушлi i жують. А мати нагаду╨:
   - Солiть iще, коли не смачно!
   Посипали вони сiллю i знов жують мiцнi мушлi. Оленка скоро склала руки.
   - Не смачно? - пита╨ мати.
   - Нi, дуже смачно, я на©лась. Знов сiла на постелi; дивиться непорушне.
Але перед хлопцем зникли всi мушлi i чашка швидко спорожнiла.
   - Глянь, як Андрiйко ©сть - може б, ти ще взяла?
   - Нi, мамусю, я вже годi!
   Хлопець пригаду╨: звiдки йому смак мушель знайомий? -  ну,  певно,  мов
бiлок. Завтра знов можна назбирати, якщо рудий Гриць десь дiнеться - нехай
би ховраха з нори виливав.
   Мати пита╨, журячись:
   - Де це наш тато? I листiв довго нема. Вiн, може,  i  таких  мушель  не
бачить.
   В не© покотилися сльози: одна по однiй, аж нiби димучi з  гiркоти,  вiд
душевного терпiння ©©.
   Одвела ©х долонею i почала прибирати з столу.
   Хлопець сидiв, похиливши голову: i сам дуже жалiв батька, i не смiв очi
пiдняти перед материним горем; так смутно було, що вiн принiмiв.
   На свiтанку другого дня  вiн  виглядав  сво©х  супутникiв  -  Олексу  i
старого Крiлика - бiля рiчки. Дивився на людей,  що,  невеликою  кiлькiстю
виживши, ходили в полi i при берегах. Виснаженi, вони в чомусь  невiдомому
всi змiнилися, i навiть сам свiт став якийсь iнший,  нiж  був.  Здавалося,
обшир його стратив свою прозорiсть i взявся огненнiстю в самому  собi,  як
дивна пожежа серед сiро© прохолоди. Не торка╨  i  не  палить  нiкого,  але
сто©ть невидимою грозою. Люди, рiдко  зоставшися  живi,  мабуть,  перейшли
тут, навколо,  в  незнаний  свiт  i  перестали  бути,  ким  були  досi.  I
поводяться по-iншому, мов стратили думку, що досi мали, i  почали  жити  з
другою, зовсiм невiдомою нiкому.
   Ждав  хлопець,  здивований,  що  Крiлики,  батько   i   син,   набагато
спiзнюються; аж ось - вониi Батько виснажився, пожовк з лиця,  i  в  нього
дихання важко наповня╨ груди. Але нi Олекса,  нi  Андрiй  на  це  дуже  не
зважали, нетерпеливi ловити рибу. Взяли ключ у старого i вiдiмкнули  замок
на ланцюгу, яким човен був прив'язаний до корiнястого пенька. З  нешироко©
заводi випливли на простiр: там брижi, мов  срiбнi  стружки,  зрiзанi  вiд
дзеркала, перебiгали через глибочину.
   Закинуто гачки. Ждано без кiнця. Iнодi клюне рибина  i  вмить  вiдiйде.
Мiняли мiсце, ближче до греблi i далi - до дикого берега; однаково: нiчого
нема!
   Стомилися, вiдпихаючи човен жердкою i веслом об дно рiчки. Пристали  до
берега недалеко вiд околицi села; ледве торкнули землю, як старий  упав  -
пiвмертвий лежить у човнi, слабо диха╨. Хлопцi  так  злякалися,  що  зразу
побiгли кликати матiр Олекси.
   Бiля околицi про©жджала пiдвода, супроводжена дядьками-погребниками, що
обдивлялися скрiзь i забирали неживих.
   Андрiй i Олекса бiгли вже помалу, бо задиханi болiсно; худi обидва,  як
терновi гiлки.
   - Чого ви бiжите, хлопцi? - спитався один з дядькiв.
   - Батько вмирають! - скрикнув Олекса. - Онде, в човнi!..
   Подалися хлопцi. А  пiдводчики  пiдступили  до  човна  i  дивляться  на
старого  Крiлика:  бачать,   таки   вмира╨   чоловiк;   зовсiм   доходить.
Переставиться скоро, потiм ради нього знов через село ©хати. Поклали  його
на пiдводу i вирушили звiдти до свiжо© ями,  недалеко  вiд  села,  що  без
трупiв стояла. Там перенесли Крiлика на дно, хоч вiн iще дихав. ╞дучи  вiд
ями, казали всiм:
   - Оце мертвого Крiлика одвезли! Бiда.
   Багато односельчан шанувало його: добрий був чоловiк; знавши рибальство
гаразд, порадами служив i надiляв рибою.
   Хлопцi прибiгли в хату  i  покликали  господиню.  От  спiшить  вона  до
берега, ведучи сина за руку. Андрiй же  не  мiг  рухатися,  -  вiдстав  на
околицi.
   Приходить господиня з сином до човна, а вже ©© чоловiка нема╨.
   - Де ж тато?
   - Коли вони вмирали, тут проходила пiдвода...
   Бiля села стрiчають знайому жiнку, що говорить Крiлисi:
   - Вашого чоловiка, вже мертвото, одвезли до ями! Може, загорнули, а  де
- не знаю.
   Сто©ть удова i дума╨: "Чи поможеться мертвому, що я  пiду  до  нього  i
постою та поплачу. А синок охляв, на ногах не держиться, як перед  смертю.
Коли ж тепер пiдкрiпити, вiн виживе. Пiду в правлiння i  на  одчай  скажу:
дайте кiлограм борошна - на похорони! Не вiдстану, поки не дадуть". Так  i
зробила. Пiшла i  почала  плакати,  просячи  допомоги  -  на  похорони,  i
сталося, що ©й видали той кiлограм:  можливо,  хотiли  показати  один  раз
турботу про людей пiд час лиха, ними  заподiяного.  Взяла  вдова  кiлограм
борошна i пiшла годувати сина.
   А тодi мимо  ями  проходив  голодаючий  i  побачив,  як  старий  Крiлик
ворушить  руками  на  днi.  Хоч  перехожий  сам  дiйшов  до  стану  тихого
пiвбожевiдля, однак вiн рибалку впiзнав. I пiшов дорогою,  бурмочучи,  мов
дивак; стрiнув кiлькох виголоджених дядькiв i промовив так, що всi почули:
   - За вишеньками в ямi Крiлик сидить, iще живий...
   Дядьки здивувалися; один порадив:
   - Чого марно ходимо? Взяти б кiлки i добити крiлика: дрiбна тварина,  а
©стiвна.
   Повагавшися, пiшли шукати ломак; озбро╨нi ними,  попростували  до  ями.
Проходять i бачать, що там на днi -  не  тварина  крiлик,  а  рибалка,  на
прiзвище Крiлик, якого всi знали. Вже мертвий.
   Дядьки дивляться; один i каже:
   - Крiлик, та не той!
   Посмiхнулись хмурно i пiшли понад околицею села. А там,  на  дорозi  до
станцi©, сiльрадiвська варта в супроводi кiлькох селян вела дiвчину.  Руки
©© скрученi; вона вирватися хоче, але нiчого не зробить.
   - Навiщо взяли i куди ведете? - питаються дядьки. Один з  гурту  селян,
що при вартi, вiдказу╨:
   - В район ведем - збожеволiла i зарубала матiр.
   Дiвчина, бiлявиця в порванiй жакетцi, зовсiм слаба, вже знеможена, та i
сторожi ©© небагато сильнiшi; знов пробу╨ вирватися - вони б'ють ©©.
   Потiм ще трохи пройшла i впала серед  дороги;  недовго  мучилась  перед
смертю.
   Коли затихла, тодi тi, що вели ©©, забули свiй гнiв; мовчки стояли коло
покiйницi. Вартовий пiшов кликати пiдводу.
   Андрiй вертався додому навпростець; пiдходячи до дверей, побачив пса  -
марного i з вигляду малосильного.
   - Мамо, собака в двiр забiг! Коло ворiт. Виглянула мати i сказала:
   - Наш пропав, так  приблудився  чужий.  Зловiм,  буде  що  ©сти!  Треба
заманити в сiни.
   Мiшок в одну руку взяла, в  другу  -  малясник,  i  пода╨  його  псовi,
приманюючи до порога. Пошепки ж наказу╨ дiтям:
   - Андрiю, швидко вiзьми качалку  i  стань  за  дверима,  -  як  убiжить
собака, вдар по головi з усi╨© сили, а ти, доню, бери в  хатi  держак  вiд
сапаницi i ставай бити!
   Пес дивиться на малясник зосереджено,  з  поблисками  жадоби  в  гаслих
очах, i слуха╨ пiдмани, нашорошивши вуха. Пiдходить  трiшки  до  дверей  i
зупиня╨ться. В той час на вулицi, бiля перехрестка, стояли  два  перехожi:
виголодженi, заздро дивилися на заманювання i  теж  блищали  очима;  скоро
пiшли сво╨ю дорогою.
   Пес то наближався, то застигав на  мiсцi  i  довго,  мов  зачаклований,
глядiв на кусник ©стiвного в руцi господинi. Зрештою, той кусник  спокусив
переступити через порiг, в нешироко вiдкритi дверi,  що  зачинилися  враз.
Андрiй ударив качалкою,  i  приголомшений  пес,  заскавучавши,  припав  до
землi. Дарiя Олександрiвна накинула йому  на  голову  мiшок.  Почала  бити
костуром, що колись брав ©© чоловiк, коли ходив вулицями, де ╨ злi собаки.
Але, раптом опритомнiвши, пес пiдскочив, вирвався з мiшка i почав метатися
по сiнях.
   Оленка з самого початку затрусилася вiд жаху, впустила держак  сапаницi
i вбiгла в хату - зачинилась там i тремтить, стоячи бiля одвiрка. Оченята,
нiби в божевiльно©, з переляку; ©©  чути  поруч  гуркання,  гавкiт,  крик,
тупiт.
   В сiнях мати з розпукою чимдуж била пса, бачачи, що це одно  зосталось,
бо iнакше вiн покуса╨, а не дасться в руки; ще в хату вскочить i виб'╨ться
через вiкно, зоставивши всiх голоднiшими, нiж сам.
   Пес осiда╨ i тiльки лiзе - вже не скочить.  Востанн╨  вiн  смикнувся  i
впав,  тонко  поскiмливши.  Дарiя  Олександрiвна  ножем,  що  принiс  син,
дорiзала пса: так трудно! -  тративши  дихання  i  сполотнiвши.  Пiдвелась
напiвпритомна.
   Патрала i перемивала до вечора, i варила псятину, що  бридко  несмачною
виявилась! Та голод став дужчий, нiж вiдраза до поганi: всi в хатi ©ли ©©.
   Кiстлявi   спостерiгачi,   що   стояли   недалеко   вiд    перехрестка,
перезирнулися, коли вiдходили, взявши напрямок до свого родича -  давнього
калiки.
   Вiн колись так  вiдморозив  собi  обидвi  кистi  рук,  що  ©х  довелось
вiдрiзати. Жив милостинею: просив, сидячи на вулицi, i грошi брав колiнами
i обрубками рук, якими вiв ©х до кишенi; обрубками ж вiв  вижебраний  хлiб
до рота - ©в, придержуючи ними. Мешкав одиноко.
   Обидва перехожi, голоднi до  лихоманковостi,  мов  помiшанi,  що  тепер
з'явилися до жебрака,  були  йому  двоюрiднi  брати,  -  сказали,  бiгаючи
поглядами:
   - Зайди до нас сьогоднi! Переночу╨ш. Дещо ©сти буде.
   Чемно подякував вiн, нiчого не пiдозрiваючи. Коли ж прийшов  гостювати,
то в сiнях стояло четверо: два  родичi  i  два  ©хнi  спiльники,  -  першi
боялися, що самi можуть не впоратися з калiкою.  Було  надвечiр;  в  сiнях
темно. Калiка став бiля дверей i не наважувався заходити, бо вже - недобре
передчуття на серцi. Один з родичiв  виступив  за  порiг  i  запрошу╨,  не
дивлячись в очi:
   - Заходь! Заходь, не бiйся, в нас ╨ дещо ©сти - хлiба трохи...
   Потiм розповiдали люди,  що  той  родич  навiть  показав  кусник  хлiба
калiцi, коли заманював.
   - Заходь! - настоював вiн.
   Калiка був зболiлий душею, голодувавши з само© осенi, повагався недовго
i зайшов. Як переступив порiг - враз дожидачi вчепилися в горло. Вiн,  хоч
худий, але жилавий, вiдчайно оборонявся;  вчотирьох  насилу  подужали,  бо
були кволi. Вже, коли один схопив за ноги, а три валили в плечi, вiн упав;
тодi накинулись i задушили його.
   Через два днi Дарiя Олександрiвна, бiля хати, почула розмову чоловiка i
жiнки, що проходили мимо:
   - Наш сусiда, калiчка, пропав, - мiрку╨ чоловiк, -  не  iнакше,  як  до
родичiв пiшов: там i пропав...
   - Куди б же ще? - сказала жiнка.
   - I я так думаю: порiзали на м'ясо! Заманили i порiзали.
   Дарiя Олександрiвна застигла, налякана; уявля╨, як того калiку рiзано -
нiби тут, в сiнях, було! - крик i противлення.
   Аж темна немiч напала  вiд  згадки!  I  дивно,  як  люди  певно  правду
знаходять i здогадуються. Нiхто ж не бачив, куди  покликано  калiку  i  де
пропав, а знають люди; докладно знають,  що  сталось,  нiби  ясновидцi.  А
можливо, опинився хто-небудь поблизу як свiдок; або один з тих божевiльцiв
чутку винiс...

   До©дали собачатину, присмажуючи повторно i присолюючи; остогидла -  вiд
не© всiх нудить.
   Одного дня хлопець брав торбу, намiрившись пiти в лiс.
   - Гляди ж, - велить мати,  -  нi  до  кого  не  заходь,  хоч  нехай  як
припрошують i заманливу ©жу показують!
   - Нi! Крiм лiсу, нiде не буду.
   - I там обережно  ходи,  бо  ловлять...  Ходи,  де  живих  нема,  i  не
приставай нi до кого!
   Андрiй, гостро попереджений вiд матерi, взяв торбу i пiшов  у  лiс,  що
починався ген за греблею. Де гурти людей вештаються, там не  страшно:  при
нападi треба кричати, i сусiди оборонять.
   Минувши байрак, хлопець погляда╨ на високi сосни, що на ©хнiх верхiв'ях
лелеки помостили гнiзда. Не добратися туди, бо високо,  зда╨ться,  аж  пiд
хмарою; а стовбури без гiлок i сучкiв.
   Полянами люди проходили в рiзних напрямках, шукаючи ©стiвного. З'явився
чолов'яга,  запалий  скронями  i  оброслий,  як  сiрий  ведмiдь.  До  ноги
прив'язав собi один кiнець вiрьовки, яку потiм обмотав  навкруг  стовбура;
взявши в руки другий кiнець ©© i хитро дiючи, погнав угору: скоро добрався
до гнiзда. Другий мав саморобнi клiщi з залiза - великi,  як  для  ремонту
телеграфно©  лiнi©.  Вибрав  ще  бiльшу  сосну  i,   чiпляючись   клiщами,
прив'язаними до чобiт, вилiз на верхiв'я; там почав хазяйнувати.
   Андрiйко позаздрив ©м i  вiдiйшов  на  бiчнi  дорiжки,  де  хлопцi  вже
нишпорили в  купках  старого  листя  -  переворушували,  виглядаючи  живих
створiнь. Вiн теж почав перегортати; захоплений, вiдiйшов далеко  в  хащi.
Помiтив бiля корiння кущiв  здоровенного  ©жака  i  на  мить  зацiпенiв  з
несподiванки, коли ж отямився, то плигнув i накрив його  мiшком.  Зразу  ж
понiс додому здобич.
   Мати радiла:
   - Буде страва! Це - чисте м'ясо.
   - Який колючий, - промовила Оленка, повiвши долонею по рудих  i  трiшки
сивастих голках.
   Мати обпатрала ©жака, нiби порося; на полум'© колючки його  обгорiли  i
шкiрка взялася скоринкою. Спеченого, подано на стiл i порiзано шматочками,
©ли, солячи.  Хоч  хлiбного  не  було,  але  посолене  м'ясо  i  так  всiм
подобалося. Оленка, досi мовчазна, хвалила:
   - Смачний ©жак!
   I мати тiшилась, бачачи,  що  доня  охоче  ©сть,  i  сама  теж  хвалила
печенину. Жадiбно ©ли всi, бравши тремтячими руками, вже  тiльки  блiдi  i
приречеш привиди, замiсто людських iстот.
   23
   Потяг став на глухiй станцi©, коло перелiскiв, i  враз  пройшла  чутка:
довiдки перевiряють. Недалеко вiд дверей будинку, на перонi, збився натовп
пiд вартою - самi селяни з торбами. Вiд потяга весь час приганяють народ.
   Почалася  втеча,  хто  куди!  Спершу  вартовi  переслiдували,  а  потiм
вiдстали, бо надто багато збiгцiв мiж кущами i деревами.  Можливо,  хотiли
вартовi схопити хоч невелику частину i  показати,  як  справно  стережуть,
ганятися ж довго були неохочi. А люди в перелiсках пересидiли  до  вечора;
потiм однi пiшки подалися до спокiйнiшого мiсця, другi вернули до станцi©,
гадаючи, що стихло.
   Мирон  Данилович  минав  кущовиння,  переярки,  пагорби,   сподiваючися
набачити якусь поживу, аж поки вийшов на берег  рiчки,  бiля  яко©  сiрiла
ру©на - рештка оселi, видно, заможно©.  Скрiзь  бур'яни,  як  бор.  Тишина
мертва: не обiзветься нi  тварина,  нi  птах,  i  нема  голосу  людського.
Пустка, що жаха╨. Тiльки кiстякуватий чоловiк якийсь, мов  Адам  -  голий,
пiдiйшов справа налiво до пiврозваленого будинку  i,  вiдхиливши  бур'яни,
полiз у вiконну вiдтулину, нiби нору.
   "...Тепер - печернi!  От  куди  завернено",  -  огiрчувався  Катранник,
вiдходячи геть.
   Обережно пiдступав до станцi©, де вже потяга не було,  як  i  озбро╨но©
варти також. Рiдко сходилися подорожнi  застоювати  чергу:  на  цiлу  нiч,
безконечну нiч, що змучувала на смерть. Потрiбен був сон,  щоб  вiдсвiжити
сили, але сон тiкав вiд очей притуленого долi до  стiни,  бо  i  величезна
тривога облягала незримою хмарою.
   Прибув потяг, а нiкого до вагонiв  не  пiдпускали.  Знов  -  дожидання,
якому, здавалося, нема  кiнця.  Аж  надвечiр  пощастило  влiзти  в  вагон,
вiдчайно штовхаючи сильнiших, через що навiть забув  чоловiк  спитати  про
дорогу i по©хав у несвiй напрямок.
   Катранник почував, вiн - зовсiм хворий, хоч мiг трохи  рухатися.  Мусив
пересiдати;   в   вокзальному    мурашнику,    затопленому    димом    вiд
газетно-махорчаних самокруток i ©дкою пилюкою,  ломило  груди  i  тьмарило
зiр. А уява, недужа i збайдужiла, вiдзначила, що в iстотi життя  вичерпано
-  так  корiнцi  рослини  знищуються  в  грунтi,  надовго  зоставленi  без
поливання i дощу. Коли скроплюванi, то надто скупо: слабнуть  i,  зрештою,
тратять снагу, i всихають.
   Якби тiльки додому прибути, до  стiн,  з  якими  звикся.  ©хав  далi  в
вагонi, мов сон бачив.  Добiжи  потяг  просто  до  рiдних  околиць,  Мирон
Данилович мав би силу мiрно до хати  дiйти.  А  от  -  нова  пересадка,  з
цiлонiчним жданням: докатувала остаточно© Вiн, пропащий,  висiв  на  сво©й
станцi©.
   Близько село, а йти вiн не може! Зiбравшися з останнiми силами,  робить
кроки, однак, не пройшовши третини вiдстанi, ляга╨ на збочинi дороги, коло
всохлих билинок.
   В той час начальство, що так любить роз'©жджати,  котило  мимо  станцi©
вантажною машиною, з ящиками, пакунками, натоптаними  лантухами:  нiби  до
МТС чи до сусiднього радгоспу. Нешвидко бiгла  тягарiвка,  бо  вибо©ни  на
дорозi з вигурком пiдкидали щохвилини. Попереду, в тому ж самому напрямку,
потрусили два драбинчастi пси. Машина хоч наздоганя╨ ©х, але не  пережене:
вони, наддаючи ходу, тюпають першими. Один - короткошерстий сiрко з  бiлою
латкою коло вуха, другий  -  волохач  i  рудавець  весь,  при  пiскуватому
вiдтiнку.  Бiгши,  вони  обнюхували  бур'янцi  i  колi©;  часом  на   мить
придержували лапу, а потiм знов пришвидшували, мовби пам'ятаючи про якийсь
обов'язок свiй. За ними сунула автомашина: погуркуючи  i  виторохкуючи  на
заглибинах дороги i твердих горбовинках.
   Мирон Данилович чув гуркотнечу, але не  зважав.  Коли  пси  добiгли  до
нього, вмить зупинилися, нерiшучi; не знали, що - далi. Пiдняли  голови  i
оглянулись на грузовик, потiм обидва, спершу сiрий, за ним рудавий, зiйшли
з дороги набiк: до лежачого. Носами повели по одежi, пiсля  чого  торкнули
ними сухi билини поблизу. Обнюхавши, стоять - не зрушаться з мiсця.
   Порiвнялася  тягарiвка.  Окулярник,  що  сидiв  коло  шофера  i   димiв
папiросою, недбало зиркнув крiзь прямокутник вiконця на  лежачого.  А  два
дрiбнiшi, гойданi при вантажi, повели  непогiдними  поглядами,  ворухнувши
губи в такому виразi, нiби лежачий страшенно образив  тут  i  скривдив  ©х
сво╨ю присутнiстю: обох, якi про©жджають з важливими речами.  Пiдкидаючися
з ними, швидко про минули, - тiльки помигтiли на картузах  ©х  приржавленi
зiрки.
   Старший партi╨ць, надумавши, подав шоферовi знак - стати.  Вискочив  на
обочину i пiдступив до селянина. З першого ж погляду,  кинутого  зблизька,
переконався: вiн! Той самий, хто зна╨, де чаша;  хто  зневажливо  посвiчу╨
очима, мов сова, - вiн!.. До чого дiйшов?.. Погас! Погас остаточно, вiн  -
доходяга, йому кiнець. Стримуючи нерви, одночасно вiдчував  Отроходiн,  що
незвична прикрiсть нiби виросла в  сумну  помилку,  а  чию?  Пiсля  втiхи,
стишений, аж  до  болiсного  пережиття,  зберiг,  однак,  суворий  вигляд.
Пiдiйшов зовсiм близько -  тодi  пси,  косо  глянувши,  вiдступили  набiк;
водять носами по травi, а часом пiднiмають  ©х  в  напрямку  автомашини  i
втягують повiви вiдтiля, чуючи привабливий . запах.
   - Чого ти лежиш? - пита╨ Отроходiн.
   Селянин мовнить, припавши на правшi бiк  i  глядячи  безвиразно  через,
дорогу: в простiр поля.
   - Знов мовчиш? Бач, намовчався до чого!
   Селянин, мабуть, хотiв щось вiдказати, бо рухнувсяi, але -_  чи  вiдчув
велику слабiсть i застиг, чи роздумав...
   Отроходiн теж примовк: дивиться вже навiть iз жалем, досвiдчивши  собi,
що ще - останнi години життя для лежачого; дивиться, а чомусь його почина╨
вражати i прикрити рослинка  бiля  селянина.  Недалеко  вiд  голови,  вона
рiвномiрно i лагiдно колива╨ться в вiтрi i колива╨ться, нiби  припада╨  де
вмираючого. Все схиля╨ свою дрiбну, до мiзерностi дрiбну квiтинку,  дрiбну
i такого кольору, як борошно, тiльки не бiле, а  сiрувате...  Вона  нерву╨
Отроходiна, бо з ритмiчною постiйнiстю гойда╨ться i з такою  живiстю,  мов
трiпочучи, мов спочуваючи: все хилить квiтинку, мов побива╨ться з жалю.  А
селянин мовчить i знати на лицi давнiй вираз - впертий i замкнутий,  вираз
незгоди, тiльки вже без гостро© риси, болем зломлено©.
   Отроходiн думав: що ж тепер питати? I тiльки одно  виринуло  з  глибини
його чуття - в свiдомiсть, як переконання, пройняте вiдразою:  що  селянин
повинен, просити його; так, просити,_ i в цьому була непохитна певнiсть!..
Просити прощення повинен в нього, Отроходiна, навiть стати на колiна. Тодi
можна щось зробити в помiч. Iнакше - нi! Коли ж пробачення  попросить,  на
колiнах, можна буде змiнити все.
   Отро