ь душевний i нетерпеливiсть накипали вiд кожного почутого  слова:  з
переказiв про випадки, що i сама Дарiя Олександрiвна знала.  Якраз  тепер,
при спогадi про загибель дiтей, ©й на  душi  зметнувся  найгiрший  розпач.
Страшно навiть  уявляти  нещастя,  хоч  так  настирливо,  з  безжалiснiстю
нав'язу╨ться бачення само:  як  син  ©©  терпить  подiбно  до  тих,  котрi
пропали. В байрак вкинуто, чи що. Вона обмирала безперестанку при  кожному
проблисковi того уявлення i боялася чути  розмову  сусiдок,  але,  супроти
свого страху, чула ©©, пропустивши малу частину, серед вагонного гомону  i
гамору, перебиваного брязкiтливим стугоном потяга. Знов - голос старшо©:
   - В сусiдн╨ село ©ду, а там бiля крайнiх хат повкопувано дошки i чорним
написано, що нема нiкого.
   - Багато тих дощок iще буде, - говорить спiвбесiдниця.
   - Звiсно, буде!
   - Хто зоставсь, того за дрiбничку судять i - в Сибiр, в снiгу домучити.
   - Бо це домовлено: вигубити найбiльше;  дано  такий  розказ.  Викидають
людей з хат, в лiси, щоб там мерли. Багато з нашого  села  там  опинилося.
Викопували ямки пiд кущами i тулилися. Або зведуть верхи лiщини  докупи  i
позв'язують, як курiнь, i так живуть. На полi вигрiбають мерзлу картоплю -
торiшню, i ще не вмирають.  Тодi  партiйцi,  а  з  ними  червонi  картузи,
ловлять людей i приводять у сiльраду, допитуються: "Чому ти не  вмер?"  Бо
©м того треба, щоб люди пропадали: такий план  ©м  дано  через  Москву,  i
далi, з сiрчаного гнiзда, що не при сонцi назива╨ться.
   - I мiй покiйний чоловiк часто казав: то пiдстро╨но! А в  святiй  книзi
Божий ученик звiстив наперед про лихо - щоб ми береглись.
   - Чула я, а читать не довелось, i книги тi╨© нема, i очi слабi,  хоч  i
дiстану, не вчитаю, - виправду╨ться старша.
   Спiвбесiдниця ж переказу╨ поволi:
   - Написано, що вилiза з моря звiр повсесвiтнiй, значить, сполучка така,
з багатьох разом; звiр розрива╨ людей,  як  скажений.  От  справдилося:  i
звiр, i розрива╨!.. I слуги його однаковi всi - тисячнi, що ви  згадували.
Дивляться на покiйникiв i все, радiючи, примовляють по-ненашому: "Ага, ©ли
хлiб на свiтi, а тепер умерли!"
   - Все показу╨ на одну причину, - сказала старша.
   В уявi Дарi© Олександрiвни склада╨ться вигляд великих тенет,  обтиканих
мертвяками, пiд рукою тисячникiв. Вона зосередитись на тому не могла;  все
рвалася думками до сво╨© хати: хоч би скорiше! На щастя, чергова пересадка
вiдбулася скоро i без клято© штовханини. Знов можна сiсти  при  вiкнi.  Он
бiжать за шибкою вибалки i горбки, серед яких ставок  поблискотiв:  ознаки
рiдного мiсця; вже - i станцiя. Не пам'ята╨ Дарiя Олександрiвна, як вийшла
з потяга i опинилась на дорозi. Скiльки  разiв  ходила  сюди  вiд  села  i
звiдси додому, тодi вiддаль була коротша, а тепер видовжена  в  несходимий
шлях; кожний крок трудний i хворiсний. Нетерпеливилося, мов огонь в  серцi
палив. Небозвiд над дорогою обложило хмарами, хоч серед них - синi затони.
   Поспiшала вона, перечiпаючись  об  приламанi  бур'янцi.  Ось  проминула
горбовини бiля околицi, близько двiр,  i  хотiла  проглянути  наперед,  чи
дитячi руки вiдчиняли дверi, чи нi?
   Дверi замкнутi, як були. Ключ не рушений з мiсця пiд стрiхою. Зайшла  в
хату, нiби в домовину. Переступаючи через порiг, вiдчувала:  вже  не  буде
спокою для душi. Треба вертатись на станцiю i знов - до мiста, можливо,  в
дорозi коло якогось вокзалу побачить сина.
   Серед хати стояла довго, часом  озираючись  навкруги:  чи  не  торкнуте
щось? - видно було б, що синок заходив, i вийшов, i скоро  вернеться.  Нi;
жодно© ознаки.
   Мати прилягла вiдпочинути i зразу ж заснула: сном гiрким,  як  болiсть.
Прокинулась пiзно; вийшла до могилок, що взяли  ©©  рiдню.  Земля  помiтно
запала i могилки зробилися  нерiвнi,  -  треба  поправити  ©х  i  посадити
квiток.
   Вона  повиривала  там  бур'яни.  Поплакала  болючо,  але  тихо,  тiльки
вимовляла в думцi: роздiлили нас, не дали дожити вiку з  вами  -  в  нашiй
родинi любiй, роздiлили, i не знаходжу стежки, смерть менi  приходить;  не
судилось бути з вами, мамо,  i  з  тобою,  друже  любий,  -  хотiла  дiтей
доглянути, а вони вже не мо©: всiх згубила я; прийду до вас,  де  не  буде
нашого горя, а тепер вернуся шукати останн╨ дитя  мо╨;  одпустiть  мене  з
миром сьогоднi, стану перед вами скоро - я чую...
   Погорювавши, пiшла  до  хати  -  замiсити  тiсто  на  корж;  i  спекла:
невеликий корж, а бiлий, як мiсяць. На столi скатеркою накрила i  вигляда╨
з вiкна: на вулицю i в пустельний сад, - все  ввижа╨ться,  що  от  мiг  би
прийти ©© синок - нагоду╨ його.
   Вiдломила трохи вiд коржа i  з'©ла.  Другого  дня  ждала,  западаючи  в
незносимий смуток.  Мучилась,  як  i  ранiше,  вiд  голодностi,  але  душу
опанував ще бiльший бiль: нiби лихоманка з тривогою, що руйну╨ думки.  Все
навкруги мов зрушилося для уяви, прагнучи напливти  на  душу,  звихрену  i
повну рiзкого терпiння, для якого нема╨ назви. Змушена  душа  стати  серед
жорстоко© примари, що досi схована була  в  глибинi  видимостi,  а  тепер,
розкрита, забира╨, мов присуд -  на  ватру,  в  якiй  горiти,  клопочучися
безнемiрно.
   Вiд  тi╨©  гризоти  пiшла  Дарiя  Олександрiвна  на  пустош   назбирати
щавельного листя. Вернувшися, зварила юшку i знов вiдломила кусник  коржа:
пообiдала. Загорнула надламаний корж в  скатерку  i  сховала  пiд  синовою
подушкою i зверху поклала дрiбний лист: щоб Андрiй ждав маму,  вона  скоро
вернеться; а тепер iде його шукати.
   Не могла вийти за порiг, така скорб охопила ©й  серце.  Чу╨  вона,  мов
треба тут несвiтську межу перетупити. Прощалася до  куткiв,  обходячи  ©х.
Знайшла зшиток покiйно© Оленки, притулила до обличчя, як  на  похоронi,  i
облила сльозами гiркущими, примовляючи: "Нещасна моя!" - сховала зшиток на
грудях i вийшла з хати. Замкнувши дверi, поклала ключ  на  старому  мiсцi,
пiд стрiхою. Поволi простувала на станцiю, надiючися, що, гляди, з'явиться
синок ще до того, як ©й треба буде сiдати в потяг.
   Проходить околицею села i згаду╨: тут завжди бiлiли хатки в садах,  над
ними тополi зеленiли,  в  шнурок  або  парами,  наче  стережучи  ворота  i
хвiртку, а листя вершинок - аж коло сонця. Скрiзь так чисто  було  i  любо
для зору людського. З  кожного  двору  вiд  вiконня  висвiчували  барвиста
квiтнички; мак жарiв,  соняшники  палахкотiли  яскравiшi,  нiж  ткання  на
ризах, дивина здiймалася, зорiючи м'якими квiтами. Дiти в свiтлих одежках,
мов янголята, ходили - бавилися. Пташки скрiзь подавали голос.  Все  було,
як Бог звелiв; жили в красному свiтi, дякуючи за милостi.
   А ось, дивиться Дарiя Олександрiвна - лихо!.. Мов чужа мiсцевiсть. Нiмi
демони пiдмiнили ©© i сiрчаний сказ жовтого кагана побив життя, зоставивши
темну пустелю. Сади скрiзь вирубано,  самi  пеньки  де-не-де  стирчать  по
дворищах, серед бур'янiв. Все, що цвiло до сонця,  пропало,  нiби  знесене
бурею, пожаром, потопом, пошестю. Змiнилося в дикi заростi, схожi на вовчi
нетрi. Нема╨ нi повiток, нi клунь, нi комор, -  самi  порозвалюванi  хати.
Жоден землетрус не мiг так знищити побут, як пiвнiчна сарана,  спряжена  з
золотомлицькою каганiвщиною. Серед бур'янiв чорнiють,  свiдками  страшного
нещастя, самотнi комини - там, де були огнища  родин  з  ©х  радощами  при
безневинному дитячому щебетi.
   Все  зруйноване!  Згра©  гайвороння  кружать  скрiзь,  над  всенародною
пусткою, i через  шляхи  вiдлiтають  геть:  на  степи,  оберненi  в  океан
бур'янiв.
   Селянка, прийшовши до станцi©, розглянулася  навкруги  -  з  дiтей  там
нiкого нема. Сiла i дожида╨. Через деякий  час  ©©  почало  ввижатися,  що
загублений син десь мучиться, гинучи, тодi всю iстоту ©© охопила нестерпна
туга: як ще нiколи.
   26
   Хлопець розгубився, коли течiя внесла в  вагон  -  самого;  вiн  кликав
маму, а голос тонув серед лементу в бурхливому  тисковi.  Неможливо  назад
пробитися: кида╨ вiд дверей, мов з прорвано©  греблi.  Потяг  рушав,  тодi
рвонувся хлопець до вiкна: погукати в натовп, можливо,  мати  почу╨.  Поки
пролiз крiзь тiсноту, вiкно вiддаленiло вiд юрми.
   Обдивився вагоннi переходи - таки  нема╨  матерi.  В  кутку  розпачливо
поплакав; коли заспоко©вся, став стежити  стрiчнi  станцi©.  Декотрi  мали
вигляд, нiби якраз такi, де треба пересiдати, але  чимсь  одночасно  чужi,
тому вiн проминав ©х. Заснув бiля вiкна: там люди дали клаптик мiсця.
   Прокинувся пiзно i вискочив з вагона; знаючи, що в снi пропущено багато
станцiй, пристро©вся на зчепах  товарового  потяга:  ©хати  назад.  Вночi,
знайшовши  станцiю,  схожу  на  Кленоточiвську,  ждав  бiля  стiни,   поки
розвидниться. От прояснiло в  небi  i  полi;  повно  блиску  i  тепла  вiд
сильного сонця, що зiйшло. Незнайома дорога, але вiн  пiшов,  бо  до  села
недалеко; вагони всi такi голоднi, а тут можна поживний корiнь вигребти. В
селi нi душi; бур'яни вигнались над головою, як лiщинник.  Протуляючи  ©х,
пошелестiв хлопець переулками ру©ни i пряму╨ до цiлiшого житла.
   Всерединi все - так, нiби недавно жили: на столi  полив'яний  глечик  i
кухоль, посуда на миснику, лава пiд стiною i стiльцi коло вiкон. Але  нiде
нi постелi, нi одежi жодно©! Нi ковдри i рядна, чи  матраца,  нi  рушника:
нiчого матерчатого. Також - нiякого харчу нi риски...
   "Чума", -  подумав  хлопець,  виходячи  за  дверi;  пригадав,  як  мати
означувала мертвий стан довкруги. Сусiднi хати порожнi, як гробiвцi.
   Зрештою, натрапив хлопець  на  домiвлю,  де  в  печi  курiв  димок  вiд
вугiлля. Долi - рештки  рубаного  табурета,  але  сокири  нема.  На  столi
горнятко сто©ть з варениною старих бурякiв i свiжих трав. Хлопець випив ©©
всю: кислу, як борщ, i шависту, зовсiм несолону.
   Вийшов i почув, що недалеко, в деревистих бур'янах, шумить.  Повагався:
йти туди чи нi?  -  страшно,  бо,  гляди,  там  людо©ди!  Однак  цiкавiсть
переборола. Обережно, нiби мисливець, пiдкрада╨ться вiн;  помiча╨  зламанi
стеблини i слiди нiг.
   Враз зупинився! На прогалинi бiлiють рiзнi-рiзнi  кiстяки:  пса,  кота,
грака i якихсь iнших дрiбних  iстот.  Поряд  -  кiлька  цеглин,  складених
докупи, як пiч; i зола внизу.  Знов  далi  прокрада╨ться  хлопець  i  знов
замира╨, бо шелест близько. Переждавши з  хвилину,  ступа╨  наперед;  тихо
вiдхиля╨ рядки бур'янiв.
   Ще кiлька крокiв, i  вiн  застиг!  Перед  очима  -  поляна:  там,  коло
здичавiло© вишнi, дiд перебира╨ зiлля; вiдклавши його набiк, пiдводиться -
в однiй руцi згострена ломака, в другiй камiнь. А сам худезний i сивий, як
хуртовина,  схожий  на  прияву:  борода  через  груди,  вся  сiда  i   вся
покуйовджена; а з голови пасма, мов димiючи, сипляться вниз.  Очi  вваленi
пiд пониклою сiткою  бров'яною.  Ганчiр'я  на  босому  i  непiдперезаному,
стемнiвши, пацьорками  висить;  мотуззям  пов'язано  окремi  рамтини,  щоб
трималися бiля кiстяка.
   Загледiв дiд непрошеного гостя:
   - Хто ти такий?
   - Я заблудився.
   - Не ходи тут. Пiймають i зварять.
   - А вас?
   - I мене: як знайдуть. Навару не буде. Кiстка суха, а жили твердли - не
годяться. Сам завтра вмру; корiнцi зварю i  завтра  вмру.  Тiкай,  бо  тут
лихо!
   - Дiду, чума забрала всiх?
   - Нi, синку, то - государство!
   - Ви сховались?
   - Як набiгли, то недужий був. Iшов по воду  i  впав.  Трава  висока,  -
обминули мене. Бiжи на станцiю. Тут бродять . помiшанi: зарiжуть.
   - Прощайте,  дiду!  -  Хлопець  побрiв  до  пустельно©  вулицi:  побрiв
недумно; i притьма, в тривозi  вiд  дiдових  слiв  i  безлюдностi,  помчав
звiдти i гак мучилося серце, мов огонь пекельний, в'ючися змiями,  гнав  з
порожнього села. Захеканий вкрай, хлопець почув, нiби гука╨ хтось: агу!  -
пролунало, як вiд кладовищенського  з'явця.  I  знов  нiмо  скрiзь;  жаска
тишина в бур'янах, з останками хаток.

   Дожидав хлопець бiля станцi©, на  похилi,  проти  якого  потяг  повинен
стишуватися, беручи височину.  Коли  простопаднi  риси  в  обрисi  вагонiв
перестали миготiти розпливчасте, хлопець розiгнався, нiби наввипередки,  i
схопив поруччя. Сiпнуло йому плечовi суглоби,  але  вiн  з  пiдбiгу  вмить
докинув стопи на пiднiжок i пристав до швидкостi.
   При вузлi залiзницi його зiгнали з потяга.  Тодi  побачив,  що  роблять
хлопцi: пiдлазять пiд пасажирськi вагони i там чiпляються серед залiзяччя.
Вiн i собi - туди;  влiгся,  як  iншi.  Мандрував  так  до  пiвночi.  Коли
схотшося ©сти, аж шкiра щемiла, вiн вилiз;  вилiз  на  вокзалi  невеликого
мiста i нишпорив скрiзь, штовхаючись мiж людьми, поки набрiв на лушпайки з
яблука. Пiдiбрав ©х, обтер i з'©в. Знайшов розбиту коробку - там  були,  в
розiрванiй обгортцi, рештки печива;  вибрав  ©х  i  довго  нюхав  запашний
папiр. Напився теплисто-бруднувато© води з бака, вживаючи бляшаний кухоль,
що гримiв на ланцюжку.
   Свiтився мiсяць посеред зiрок, мов карбованець, покладений на са╨т, мiж
розсипанi самоцвiти, i при ньому видно було долi: всюди - налiпи  грязюки,
всюди  смiття,   клаптi   газет,   притоптанi   i   запльованi;   покидьки
найрiзноманiтнiшого роду i вигляду,  вiд  розбитих  пляшок  до  махорчаних
"бичкiв". Освiтленою смугою пiшов хлопець до поламано© водокачки,  напроти
яко© акацi© чорнiли вряд.
   Багато вагонiв згромаджено на лiнiях  i  снують  "маневрушки"  -  парою
шиплять, пронизливо посвистуючи. Коло акацiй, зовсiм окремо  вiд  залiзних
нетрiв, сто©ть невеликий товаровий потяг. Можна  почепитися  i  пiд'©хати.
"Хай тiльки машинiсти одвернуться,  я  вскочу!"  -  вирiшив  хлопець.  Вiн
сховався за стовбур,  при  якому  проходила  кущова  огорожа,  порозривана
вiльними стежками.
   Чути було, як варта тупотiла в обходi: певно, перевiряла вагони. Вийшов
наперед начальник, i тодi вiдчинено дверi  -  якраз  напроти  мiсяця  -  i
зачинено  враз,  пiсля  перевiрки.  Вiд  того,  що   вiдкрилося,   хлопець
притерпнув:  повно  мертвих,  складених,  мов  шпали.  Начальник,  тамуючи
низький голос, сказав одному з присутнiх:
   - Скинути в шурх: один завал вантажу, зверх того - дрова i нафта, потiм
знов це, i знов паливо; щоб усе згорiло. Ти вiдповiда╨ш!
   - ╙сть!.. Усе!.. - вiдповiв пiдручний.
   Начальник i варта вiдмаршували, а потяг скоро постугонiв  вiд  станцi©.
Тодi, на самотi, хлопець подумав: "Якби я вчепився, згорiв би". Вiн  довго
стояв за деревами, боячись виходити.
   Розлягався брязкiт на станцi©, мигтiли i  перебiгали  огнi;  свистки  i
сюрчки прорiзали чорний  простiр;  зрештою,  хлопець  насмiлився  покинути
схованку i покрадьки вiдiйти на перон.
   В той час викинуто з вагонного вiкна паперовий жмут. Розгорнувши  його,
хлопець знайшов скоринки, огiрковi вiдрiзки з хвостиками, курячi  кiсточки
з шматочками шкiри i великi крихти. Забувся жах в одну мить,- iстоту  знов
забира╨ голодний порив, вiд якого вона  тремтить  в  судомi,  з  холодними
болями. Хлопець вiдiйшов за рiг будiвлi, сховався в тiнь i зразу пооб'©дав
шкiрки, хрящики i рештки м'яса на кiсточках,  а  ©х  погриз,  пообсотував.
За©дав скоринками i огiреччям. Витрусив крихти в рот: вони  приставали  до
язика, мов залiзна тирса до магнета, i зникали вмить.
   Ви©в чисто, як муравлик.
   Бiля стiни присiвши, в затишку проспав частину ночi.  Знов  пристро©вся
пiд пасажирський вагон - мандрував, поки зупинили серед гамору  i  крикiв.
Сторожа загляда╨ вниз i виганя╨ "зайцiв" на перон, до гурту,  звiдки  всiх
женуть до зборища коло вокзальних дверей.
   - Це границя Росi©, - розмiрковують старшi  подорожнi.  -  То  не  чути
було, коли наше добро через не© тягли, а тепер об'явилась.
   - Для наших хлiбiв свобiдно, а нам - границя...
   - I замкнули: вмрiть, а не пустим!
   - Чого ж вони такi? Харчi забрали, а нас морять... Вартовi загнали збiр
в товаровi  вагони  i  весь  потяг,  складений  з  них,  пiшов  назад  вiд
замкнутого кордону. Назустрiч, до кордону,  вiльно  бiгли  з  Укра©ни  без
числа - ешелони, навантаженi збiжжям, городиною, м'ясом i всiм,  всiм,  що
да╨ на землi невсипуща праця людей. Але ©х самих, примерлих вiд голоднечi,
пiсля того, як виробили багатство для сусiда,  гнано  з  пекельною  лайкою
геть: пропадати в розграбованих ру©нах.
   Бiля хлопця - дивовижно довговидий, жорстковусий чоловiк i сивастий, iз
сiрими очима, смутними очима i  тихими,  як  джерело.  Мав  мiшок,  повний
причандалля, з-посеред якого означувалася сокира.  Непоспiшно  i  ретельно
трудився  чоловiк  над  самокруткою:  примiрено  i   видрано   вiдповiдний
прямокутничок паперу з часопису, витягнуто кисет i взято,  скiльки  треба,
саморобно© махорки i насипано на прямокутничок,  вижолоблений  мiж  трьома
пальцями лiво© пучки; сховано кисет i приступлено до  побудови.  Скручено,
по кiлькох  спробних  i  поступових  рухах  обвiдного  характеру,  -  туго
скручено папiрець i рiвномiрно обкусано i звогчено слиною його край, потiм
закле╨но при повторних жестах для загладження  скрiпи.  Надiрвано  зайвину
папiрця з однi╨© протулини i взято цигарку в зуби.  Тодi  здобуто  огневий
пристрiй; до кремiнця притулено дрiбну матерочку,  висушену  i  вим'яту  в
попелi. Вдарено кресалом об гострий  край  i  роздмухано  iскру!  Зрештою,
прикурено. Все  -  з  геологiчною  повiльнiстю  i  флегмою,  супроти  яких
виявилась пекуча дума i насмiшка над собою, в мовi до хлопця:
   - Смачно погостювали в братiшок? Тепер кота зварити на закуску.
   - Котiв нема: вже по©ли! - вiдповiв хлопець.
   - Шкода. Тобi - куди?
   - Додому ©ду, там мати ждуть.
   - З харчами ж як?
   - Борошно ╨ в хустинi, мати вимiняли - спекти корж.
   - Небагато. Так ви обо╨ не виживете,  ©дь  зо  мною  на  пiдробiтки,  в
Бiлорусь: там люди, як сво©, не схожi на отих, як ©х...
   - Не можу! Мати ждуть.
   - Як же два роти кормити? Однiй легше; корiнцями прохарчу╨ться.  Тужить
i вигляда╨ тебе? Так обо╨ ж пропадете дома. От бiда! Ти  б  заробив  трохи
хлiба для не©, - хлопцям платять, гiлки треба тягати.
   - Нi, я до мати по©ду.
   - Як хочеш. Дво╨ в хатi: нi одно, нi друге не виживе, коли харчiв нема.
Скрiзь так. Дорогу згубив?
   - Згубив; три днi блукаю.
   - Так бiда i так! Нiж довго блукати, то краще б заробив хоч на хлiбину.
Казатимеш, що ти мiй племiнник. Я сам - штукатур, i на цегельнi  працював;
коли ж нема мого найму, в дроворуби годжуся.
   Хлопець дуже скучив за мамою, але мрiя врадувати ©© заробленим  хлiбом,
перемогла, - вiн обернувся в родича  дроворубовi.  Никифор  Петрович,  або
просто дядько Никифор, дав хлопцевi шатковано© капусти з  олi╨ю  i  шматок
перепiчки. Розповiв про свою попередню подорож до столицi на пiвночi.
   - От де повно нашого добра, хлiба i всяко© живностi. Все туди  забране:
масло, сало, цукор, сир,  булки,  ну  -  все!  Я  був  проскочив,  так  не
прописали, завертай голоблi назад. Тепер i границю щiльно притерли.  Ми  в
Бiлорусь  по©дем:  там  добрi  люди;  зберегли  правду  i   по-сусiдському
помагають. Адрес ╨, - я прямо б по©хав туди, та  бач,  тут  понадiявся!  А
вiдкiля ж ти сам?
   - Яз села Кленоточi...
   - Пiдожди: це - як знак який! Чи коло вашо©  Кленоточi  сто©ть  паровий
млин?
   - Сто©ть млин; за селом.
   - I цукроварня недалеко?
   - Недалеко; тато брали маляс.
   - А вiддаля курорт, у лiсi?
   - Його видно.
   - Я чого питаю: з тако© Кленоточi двох бачив на цегельгному заводi.  Чи
не ваш - пiчник Бережан  iз  жiнкою?  Мав  великi  очi,  голос  низький  i
трубний; а жiнка чорнява, дрiбненька, як пшеничина.
   - Це нашi! Я знаю.
   - От сама доля приводить, щоб я тобi переказав про Бережанiв. Зустрiнеш
кого з односельчан, хто ©х  знав,  -  скажи:  нема  вже  ©х.  На  цегельню
найнялись обо╨, де i я морочився; робота бiсова, а в  зуби  мiдну  копiйку
тицьнуть. Обiлля╨шся в кошенячий пiт, коли ж  протяг  -  мов  з  льодовця,
прошива╨ костi. Там пiчничиха простудилась i,  хворiвши  недовго,  вмерла;
лiкарi сказали: скорбтечний туберкульоз. Чоловiк затужив за нею  тяжко!  -
схуднув i став тонкий, як дротина. Самi очi свiчками  глядять.  Раз,  коли
цеглу виносив, зiрвався з дощано© стежки, впав, i смерть  настала  в  одну
мить. Не мучився. Золотi душi  були  обо╨.  Вона  все  горювала,  що  люди
гинуть. А вiн напитував землякiв: щось  ©м  хотiв  сказати;  так  i  вмер.
Добре, що я тобi передаю, а ти - ще комусь.
   Почув про загибель пiчникiв i посмуткував хлопець.  Аж  знiтився!  Коло
того чоловiка з великими очима, що свiтили блакитнiстю,  мов  небесною,  i
коло добро© дружини його так радував спокiй: нiби з весни, в новому сяйвi,
якого ще нiде тут нема╨. Збережеться воно на полянi з старими тополями, що
стоять за сутiнковою далечиною. Хлопець мовчав цiлий день.

   Ось прибули до дрiбно©  станцi©,  оточено©  лiсками.  Сотнi  заробiтчан
висипали на погорблену дорогу, що прорiзалася крiзь  ясно-рудавi  глинища,
приодягненi в свiжий мох. Лiсовi нетрi  глибшали  -  здавалось,  нема╨  ©м
кiнця; аж до хмар пiдкинуто ©х  згромадженi  верхiв'я.  I  враз  вiдкрився
простiр.
   - Скiльки звалено! - скрикнув хлопець.
   - А немало: мабуть, верстов  з  вiсiм,  чи  що,  завдовжки.  Всiх,  хто
прийшов, узято на працю: чоловiкiв, жiнок, пiдлiткiв; призначено  мiсця  в
бараках, i зразу ж -  до  дiла!  Дужчих  поставлено  спилювати  дерева,  а
слабiших - обрубувати i тягти гiлля. Дано в помiч  хлопчакiв:  поратися  з
силою дрiбного галуззя. Робити цiлий день, вiд досвiту до смерку.
   Високi дерева!  Хто  глянув  на  вершини,  мусив  картуз  придержувати.
Ворушаться люди скрiзь, як  мурашки;  ©х  так  багато,  що  вiд  спiльного
зусилля вiковiчнi дерева лягають однi за  одними,  вишумлюючи,  нiби  буря
валить. Гiлки трiщать, подiбно до стрiлянини з полкових рушниць.  Чиргають
пилки. Вiдлуню╨ться стукiт сокир в супроводi шелесту вiдтягуваних  решток.
Швидко пропада╨ лiс пiд руками натовпiв. Андрiй з хлопцями тяга╨  галуззя;
всi, виснаженi i  голоднi,  рухаються  спроквола,  мов  дрiмаючи.  Увечерi
безлiч верта╨ в бараки до сво©х нар, тапчанiв i койок. Дядько  скаржиться,
що тут теж верховодить москвин, тому платня - марний карбованець, а робота
ж клята! Коли б не суп на обiд, то пропадай, i годi.
   - Доки не здиха╨мось попечителя, - нещаснi ми скрiзь!

   В недалекому барацi опухла i вмерла дiвчина: рано винесли,  неприбрану,
як була. Поклали на дно в вогкiй ямi, нагорнули низьку могилку  -  i  все!
Там були iншi гробки з глини, що нерiвне позападала.
   Праця шумить безперестанку: розчищаючи простiр  пiд  аеродром,  людська
многiсть перегриза╨ столiтнi нетрi, як комашня стеблинки, серед яких  сама
губить свiй збiр.
   Декiлька юнакiв побралися з бiлоруськими дiвчатами i  перейшли  жити  в
©хнi  села.  Слiдом  ви©хала  бабуся  i  ©©   дочка,   що   заручилася   з
шофером-бiлорусом; вiн, покинувши табiр, працював на заводi.  Коли  дядько
Никифор i Андрiй вертали з села, де прикупили поживи до  лiсного  супу,  -
той шофер гнав мимо, а враз зупинився i пiдвiз ©х:  рiдко  хто  так  робив
тодi.
   В селi ©х гарно нагодували i вiдмовилися  брати  грошi;  зовсiм  дешево
поцiнили городину, якою щедро надiлили.
   Дядько, в табiр iдучи, повторював хлопцевi:
   - Я ж тобi казав, люди тут сердечнi i спокiйнi.,  З  ними  можна  жити!
Слухай  мене,  не  вiр,  як  казатимуть:  он  або  он  народ  великий,  бо
наплодилося багато i багато крику роблять, - е, то ще не все! Ти подивись,
яке там серце! Раз серце собаче, то i народ  малий,  i  зведеться  здорове
число ©хн╨ нiнащо. А побачиш серце, повне добром, то знай - народ великий,
перед небом високо став. Хоч не числиться багато,  колись  побiльша╨,  так
Бог дасть! - так з  бiлорусами  буде.  Глянь  кругом:  хто  руку  подав  з
помiччю? Тут бiлi хатки, як i в нас; а на пiвночi хатки  -  чорнi.  I  там
добрi душi ╨, i немало ©х, з братнiм серцем, так бачиш, на дно  його  десь
зло собi поклали: як змi©ний камiнь. Поки все  гаразд,  вони  такi  добрi,
наче родичi, а прийдеться до чого,тодi вилазить з-пiд каменя  жало!  Бува╨
все разом: поможе чоловiк, як дуже-дуже щирий, а потiм вжалить в  печiнку.
Забрали наш хлiб i дивляться, як ми вмира╨м, i нiхто, нiхто не  пожалiв  i
не помiг. Нiхто! Нi в городi, нi в селi. Тiльки лаються.  Недарма  ж  ©хнi
хатки чорнi. А тут бiлi.
   Дядько замовк. Зеленими стiнами лiс  пiднiмався  в  небо:  вгорi,  коло
сивих  хмарок,  перекочував  шарахкучий  рокiт  сво©х  чатин  по  свiтлому
простору.
   В таборi першими днями хлопцевi було цiкаво, та скоро вiн  занудьгував,
бо все  -  мати  перед  очима.  Робота  нетерпеливила  i  пiдгони  мучили;
наглядачi ж кричать одно: тягни швидше! Люди прибувають, як потопельники з
голодного моря, i кожен повинен поспiшати, хоч ледве руха╨ться.
   Щодня в лiс, на довгу поляну, заповнену могилками, виносять покiйникiв.
   Хлопцевi вся душа болить вiд згадки про самiтню маму,  що  шука╨  його.
Вночi вiн прокида╨ться. Якась темна  тривога  надходить:  нiби  передчуття
пожежi. Пiсля того вдень, як пiвсонний,  вiн  дивиться  навколо  нетямущим
поглядом. Одного вечора сказав дядьковi Никифоровi:
   - Я до мами по©ду. Може, вмира╨.
   - Не хотiв би тебе пускати, бо часто так бува - всi в хатi  пропадають.
Я думав: хоч би одно вижило. Ну, раз вирiшив, ©дь!  Коли  схочеш,  тодi  й
вертайся сюди. Вiзьми листок, тут твоя дорога накреслена, думаю вiрно,  бо
я розпитував.
   Дав грошi i торбинку з харчами. Провiв до станцi©, прощаючи;  подивився
вслiд, прошепотiв собi:
   - Таке бiдне хлопча!
   I повагом, схиливши чоло, вернувся в табiр.
   27
   Заробленi i подарованi грошi берiг хлопець  для  мами:  на  комерцiйний
хлiб. ╞хав "зайцем", ховаючись вiд залiзничних  доглядачiв,  що  ловили  з
суворою ретельнiстю. Тому забарився; торбинка  спорожнiла:  тiльки  ложка,
нiж, кухоль, сiль та пiвхлiбини обважнюють ©©. Крiм  старого  часопису  як
паперу на розпал, також сiрники - про всякий випадок.
   На  старому  вокзалi,  де  потяг  став  надовго,  Андрiй  вилiз  iз-пiд
вагонного черева: роздивитися навкруги. Вiд темного кооперативного кiоска,
що за  кiлькома  сусiднiми  домиками,  на  порожнинi,  люди  щось  несуть,
тримаючи в папiрцях. Черга всього на два десятки.
   Стрiчний дiдок  з  кругласто  пiдстриженою  борiдкою,  нiби  крейдяною,
ставши коло вокзально© стiни,  розгорнув  папiрець  i  почав  ©сти  якийсь
кусник; ©в, ©в, а тодi враз спинився - не  може  далi!..  Раптом  зблiд  i
вхопився за пiдгруддя, аж захитаний: обперся об  цеглу.  Винесло  назад  з
його уст, що з'©в. Поглянув вiн на  Андрiя  i,  крiзь  сльози  вiд  спазм,
промовив:
   - Не купуй, хлопче! Це - людятина, дешева  i  солодкава;  по  державнiй
цiнi, а м'ясо, як смерть. Згрiшив я навiки. Вернись, не пiдходь туди!
   Андрiй почав обминати близькою стороною, весь час поглядаючи  на  чергу
коло кiоску: чорно там, нiби  в  пеклi.  Скоро  черга  розпалася  i  хтось
голосно промовив - для всiх:
   - Розiбрано!
   Нишпорив скрiзь на станцi© Андрiй; нiчого споживного, крiм  перестояно©
води. А недалеко - розложистi схили i рiвнини з ярками, з  горбиками  коло
зелених нивок, схожi на околицi села, де з батьком полювали ховрахiв. Хiба
спробувати самому? Близько струмок: можна нору залити.
   Поряд смiтярки валялася бляшаниця, як збан,  стара  i  дiрява.  Хлопець
позабивав просвiтлини чопиками  з  гiлочок  i  ганчiр'я;  залiпив  смолою,
набираючи вiд шпал, складених на вiдгонi. Дроту багато навкруги,  iржавого
i поскручуваного, - з нього приробив дужку до цебра. Озбро©вся  подобизною
щупа, кiлочками, ломакою.
   Ховрашиних нiрок на полi багато: обсипаних i зарослих. Коли натрапив на
свiжий вхiд, то, готуючись до наступу, позавалював  сусiднi  печерки,  щоб
нiкуди було вижитому ховраховi вбiгти. Заливав нору - звiрика  ж  нема╨...
"Вiн - як качка, чи  що?"  -  досаду╨  хлопець;  пробу╨  мацати  дротиною:
даремно, бо нора надто крива. Коли вiдпочивав, щось метнулося i вскочило в
одну з незабитих нiрок, геть далi. Зразу ж мисливець  загородив  ©©  двома
кiлочками, а всi входи навкруги позасипав.
   Знов вилива╨ вiдра води, одно по одному, вiд  ховраха  ж  -  нi  знаку!
Хлопець дума╨: "Може, втопився?" Скоро наторкнув дротиною i ©©  закрючкою,
пiдтяга╨ звiрика нагору. Той пiдда╨ться: вилазить;  от-от  -  вискочить  i
побiжить. Тодi вхопивши ломаку, хлопець пригина╨ться до  землi,  стрибнути
готовий.
   Влучено звiрика, коли вибiгав з нори,  влучено  з  недостатньою  силою,
тому, приглушений  на  мить,  знов  пiдплигнув  i  побiг  шукати  вiльного
сховища. Мисливець - за ним. Б'╨ i нiяк не поцiлить!  Раптом  так  невдало
крутнувся, що пропустив один удар, а наступним,  прискореним  i  зробленим
наослiп, попав звiрика по спинi - хряснуло в нiй... i тодi  ховрак  поволi
полiз, припадаючи до грунту. Самому мисливцевi судома настала в нервах вiд
прикрого почуття. Зопалу, як також з остраху зостатися голодним, вiн добив
тваринку, що декiлька разiв сiпнулася, конаючи, i околiла.
   Захеканий стояв хлопець i вражений болiсно, i  збурений,  з  огидою  до
самого себе, що аж пекла серце. Здалося: тваринка перед загибеллю  дихнула
на нього такою ненавистю, що якби ©© почуття обернулося в дiючу силу,  вiн
був би на мiсцi вбитий,  мов  блискавкою.  Вiн  притих  i  пора╨ться  коло
здобичi: дикий голод, розбуджений вiд клопiтливого дня, приспiшу╨  рухи  i
нiби закрива╨ очi млистою смугою, крiзь яку вже не видно нiчого  страшного
i огидного. Розрiзано ховраховi живiт i викинуто тельбухи;  голову  теж  -
геть! Зiдрано шкiру i, разом з вiдпадами, впущено в нору i засипано.
   На вибалках рудiли сухi бур'янцi - ними хлопець розвiв  огонь:  смалить
обполосканого ховраха, перевертаючи його на дротинi, в димку принадливому,
з теплою пригiрклiстю.
   Поклавши смаженину на часописний папiр, здобутий з  торбинки,  вiдрiза╨
кусень i жу╨ швидко, навiть хрумка╨, нiби то  -  огiрок.  От,  вже  дума╨:
"Досить!" - спиня╨ свою хижiсть, i знов жу╨.
   Але вiдчува╨ дивну нiяковiсть; пiдводить  голову  i  враз  бентежиться:
поблизу лiтня жiнка сто©ть i спостерiга╨, як  вiн  ©сть.  Непорушна.  Нiби
стовпик. Аж чорна: висохла вiд голоду. Сто©ть i всiма  очима  дивиться  на
ховраха, мов заворожена. Нi слова не каже. Тiнь - i годi.  Хлопцевi  стало
так недобре, що вiн похапцем  склався  i  пiшов.  Виправдувався  в  думцi,
мовляв, тепер "кожен - собi". Однак  через  хвилину  стало  ще  гiрше,  аж
похолоднiло ©дкiстю на серцi! Вiн оглянувся...  Де  стояла  жiнка,  там  i
застигла - не зрушилася з мiсця. I не гука╨; не просить. Лише дивиться, як
снохода.
   Вернувся хлопець до  пригасло©  ватри;  вiддiливши  частину  ховраха  i
поклавши на папiр, простягнув жiнцi:
   - Тiтко, вiзьмiтьi
   Вона трохи ворухнулась i знов застигла.
   "...Бо©ться мене, бо маю нiж, - вирiшив хлопець,  -  така  перелякана".
Поклав ховрашатину коло багаття i попростував до станцi©; коли ж оглянувся
знов - жiнка сидiла, схилившись коло голубуватого слабiючого диму, i ©ла.
   З допомогою креслення, що склав пiсля  всiх  розпитiв  дядько  Никифор,
легко було знайти свою станцiю. Околицi ж видалися чужими. Бур'яни вподовж
дороги - як нетрi; i ©© саму вкривають,  височiючи  над  колiями.  Обстали
село i двори затопили. Стежок нема╨ до  хат,  що,  стемнiвши,  хиляться  в
заростi. Скрiзь пустка!
   Андрiй узяв ключ пiд стрiхою i  вiдiмкнув  дверi  -  холодною  вогкiстю
потягнуло в обличчя. Оглянувся по хатi; прочитав лист вiд мами: "Андрiйку,
як прийдеш i мене не буде, не тiкай нiкуди, а жди..."  Так  жаль  маму!  -
нiякими словами не мiг би висловити.
   Знайшов  корж,  надломаний  i  торкнутий  плямками  цвiлi  по  нерiвнiй
поверхнi. Шматок з'©в, а решту, разом  з  половиною  хлiбини,  в  торбинцi
поклав пiд мамину подушку. Вiн тiльки i мрiяв  принести  зароблений  хлiб.
Карбованцi сховав до пiдпiччя, серед ганчiрок: в селi вони  були  простими
папiрцями голодного. Пiшов  по  садибi.  Могалки  почали  заростати  пiсля
недавнього полоття.
   В сарайчику все припало пилом, де не затекло  вiд  дощу.  Вулиця  -  як
рiчечка бур'яну: пливла, стрiчаючися з подiбними ©й,  поки  дохлюпнула  до
площi, недалеко вiд яко©, пiд рештками тину, сидiла  жiнка  з  дитиною  на
руках. Зривала зелену кропиву i ©ла: пожувавши, давала дитинi.
   Рiдко  сновигали  люди,  схожi  на  нецьогосвiтнi  тiнi.  Пiдходили  до
сiльради подивитися, а  там  прикле╨но  газету,  звiдки  лiтерами  чорнi╨:
"...стало  веселiше",  i  з   фотографi©   надима╨ться   товстовусий   вид
посерединi; зиркають по боках дрiбнiшi панки з орденами.
   Також -  оголошення,  що  пiд  страхом  найвищо©  кари  треба  хоронити
померлих.
   Хлопець,  прочитавши,  сiв  бiля  стiни,   трохи   осторонь,   можливо,
хто-небудь знайомий з'явиться. З дверей  виступив  обтеклий  височинець  i
ладна╨ться курити. А два старшi вимандрували крiзь бур'яни - читати наказ:
обмiрковують його.
   - Звiсно, покiйникiв треба ховати! Бо як же так? Чума  вчепиться,  тодi
пропали послiднi.
   - Що треба, то треба, а хто ж ховати буде?  Нiхто  руки  з  лопатою  не
зведе. Гiрко сказати, скiльки лягло.
   - Скiльки набереться?
   - Ну, та скiльки: кажуть, iз наших тисячi семисот по цiлому селу, вже ╨
вiсiмсот тридцять, про яких знають,  що  готовi  на  мiсцi  -  по  списку.
Половина живих розбрелась.  На  сторонi  попадали.  Хто  ж  зостався,  той
дохлий, самого пiд руки води, i мруть щодня. З половини, що тут була,  вже
теж половина переставилась. Хлопче ти чий?
   - Катранникiв...
   - Чого ждеш?
   - Дома нiкого нема - я один. Там страшно.
   - Бiда тобi,  хлопче!  Держись,  може,  виживешi  Ми  всi,  як  кажуть,
поганя╨м до ями.
   Озвавсй тодi одутлий, тяжко хмурячись i прихриплюючи:
   - Таке й скажете! В нас тимчасовi труднощi будiвництва, а вам все -  як
нiч, все - до ями.
   Один старший мружився, слухаючи, i вiдповiв з посиленою байдужнiстю:
   - Гляди, Грицьку, може, знов доведеться живе курча ©сти!
   Задишкуватий, що  напоготовi  тримав  цигарку,  обурено  скинувся  всiм
виглядом, але не сказав нiчого. Помовчав; потiм махнув  рукою,  з  виразом
крайньо© досади, i пiшов.
   - Чого ви йому про курча? - цiкавиться спiвбесiдник.
   - Хiба не зна╨те: це ж той Грицько, що його замкнули в тюрму,  бо  вiн,
сiючи, насiння в картузi сховав. Одсидiв сво╨, i випускають, - бачте, таки
ж комунiст, ©м свiй. От вiн iз району верта╨ться додому i  втомився  дуже.
Зiйшов з дороги,  присiв  пiд  хатою,  отак,  як  цей  хлопець:  сидить  i
вiдпочива╨; очi заплющив. А недалеко куриця греблася в  смiттi,  знаходила
зерно курчатам. Грицько був виморений i голодний, уже i розпух. Почув,  що
куриця землю дряпа╨, i очi розкрив: бачить курча близько... вiн  аж  очима
загорiвсь, простяг руку, вхопив курча i - в рот його! Хоч воно ще  живе  i
пруча╨ться, вiн його жу╨ разом з пiр'ям. Квочка зчинила крик, кида╨ться на
Грицька, дряпа╨, крилом б'╨, хоче  врятувати  курча.  А  вiн  уже  до©да╨.
Почула хазяйка курячий крик i вибiгла, бачить:  Грицько  до©да╨  курча,  а
квочка кида╨ться i дряпа╨ йому руки. Почала  хазяйка  лаяти  його  на  всi
заставки. Люди на дорозi спинились. Грицько тодi пiднявся i мовчки  пiшов,
а вона ©м каже: Грицько живе курча з'©в. Похитали люди  головами  i  пiшли
далi.
   - Так це той Грицько?
   - Вiн; як вернувся, його жiнка мала трохи бурякiв i вiдгодувала.  Тепер
потовстiшав.
   - Дивно: живе курча з'©в, а ще нам вичиту╨. Я в селi довгенько не  був;
чув, що судили якогось Грицька з картузом насiння. А де ж Лук'ян, що все -
"за"?
   - Нема Лук'яна.
   - Де дiвся?
   - Та де ж, - хто не спита про Лук'яна, то кажуть: вiн пiд селом i  досi
голосу╨ "за". Замерз, бiдолаха, снiжком  притрусило,  тiльки  рука  зверху
пiднята була. Люди йшли i, побачивши, сказали: "Лук'ян голосу╨ "за"".
   - Дивнi  знаки!  -  зiтхнув  спiвбесiдник.-  Хлопче,  а  ти  шастай  по
колгоспнiй яровинi, тебе нiхто не спiйма╨; там на©дки будуть. А то пропав.
   Андрiй пiдвiвся i,  коли  вiдходив  додому,  заглянув  крiзь  вiкно:  в
сiльрадi, бiля стола стовбичив гурт, покурюючи i нудячись.
   Всюди на селi - пустош i розвалля серед злих  бур'янiв,  звiдки  навiть
кiшка нiде не нявкне i не вигляне грядкова  цвiтинка,  вирощена  дбайливою
рукою. Чорно, чорно, як пiсля переходу пекла. Тишина смертi.
   Тiльки вiд дитячого будинку чути стишенi  голоси.  Iдучи  мимо,  Андрiй
побачив з десяток дiтей, як вони пiсля мисочки обiдньо© юшки, ступають  до
лiжок, нiби зовсiм стародревнi, хоч i дрiбнi скелетики. I  така  дiдiвська
поважнiсть в обличчях, запалих цiлком i вкритих зморшками, крiзь якi жодна
усмiшечка не засвiтиться. Лобики важко нависають  над  погаслими  очима  i
стемнiлими лицями. Мов на могильних черепах,  виступають  зуби,  обтягнутi
довкола самою шкiрою.
   Животики болять i тому збiр  дитячий  припада╨  на  лiжках  -  рачками,
пiдiбгуючи колiна пiд груди, до лiктiв, з опущеними  вниз  животиками,  як
мiшечками: тодi легша╨ мука. Андрiй зна╨, бо iнодi сам так робить.
   Обминувши будинок, вiн околицею добрiв навпростець додому. I думав: тiй
жiнцi, що з дитиною кропиву ©сть, винести треба скибку хлiба, одну скибку,
нешироко вiдрiзану. Того, що зостанеться, досить  на  двох,  поки  куплять
комерцiйний хлiб. Як вернувся додому,  розв'язав  торбинку  i,  вiдкраявши
шматок вiд хлiбини, загорнув його в аркуш; сховав пiд пахву, а то  стрiчнi
побачать i вiднiмуть. Понiс жiнцi, що сидiла в кропивi  i  годувала  дитя.
Але ©© там не було: не знати, чи вiдiйшла кудись, чи вмерла i  ©©  забрали
погребники, яких тепер пiдганя╨ смертний наказ.

   Дарiя Олександрiвна вернулася на станцiю, де загубила сина,  i  вже  не
могла звiдти вiдiйти; все ждала. А раз вирiшила твердо;  ©хати  додому!  -
однак, тiльки склала це в думках, як вiдчула  непевнiсть.  Знов  нещаслива
станцiя, мов тягнущий магнет, непереможно в'язала. З'явився сумнiв, чи син
дома, i настрахав можливий поворот подiй: от вона при©жджа╨ в село,  якраз
- коли син, шукаючи ©©, добiжить до цi╨© станцi©, бо тут загубив маму.
   Вiд часу втрати з нею настала перемiна, нiби щось невмолимо зрушилося в
©© життi i в самому душевному складi. Раптовi напади  невиразимого  страху
чергувалися з короткию безпам'ятнiстю: в  мiсцях,  якi  недавно  бачила  i
згадувала. Тепер сто©ть i не зна╨, де вона; вiд того жаский, не  вiдчутний
в тiлi, але пекучий, мов ватра, бiль наплива╨ на ©©  свiдомiсть  i  серце.
Часом зляканiсть виростала в найдикiший  жах,  що  обгортав  зiр,  i  вона
знiчувалась  решткою  думок.  Вiдверталася  ними  вiд  нещастя,  нiби  вiд
чийогось близького нападу i помсти, з  обвалами  в  самому  iснуваннi.  Не
дивилась нi  на  що  навкруги  i  думала:  аби  тiльки  не  пропасти!  Аби
втриматися при самому життi - тоненькою ниточкою змислу, що  збережена  ©й
наостанок.
   Надвечiр,  виснажена  вкiнець  вiд  голодного  терпiння,  вiд'©хала   в
напрямку до свого села, вчепившися за березовi дрова,  з  сiрою  скрученою
корою - на  товаровому  потязi.  Але  в  дорозi  зневiрилася:  бо  син  же
вернеться до станцi© або до мiста, куди  його  завезе  кожен  потяг,  якщо
станцiю пропустити. В мiстi знайде тепер щось на поживу - це не зима, коли
все було завiяне; i вiн зна╨, де переночувати можна мiж  дошками.  Чого  б
вiн до порожньо© хати ©хав, знаючи, що мама тут зосталась?
   Вернула до мiста, i, розгублена думками, вже не встереглась: ©©,  разом
з багатьма селянами, схоплено i на тягарiвцi вiдвезено в глухий степ.  Там
викинуто, - добре, що не дуже далеко, верст за двадцять.
   Брели знеможенi, з  сонною  повiльнiстю  переставляючи  ноги;  живилися
корiнцями,  виритими  в  ярках,   торiшнiми   перемерзлими   бурячками   i
картоплинками з покинутих городiв. Часом знаходили дрiбнi соняшники  -  ©х
насiння в'яле, але трохи поживне. Ось таки добралася  Дарiя  Олександрiвна
до  станцi©;'  щоб  не  мозолити  службовцям  очi  i  перебути  непомiтно,
вiдходила в сусiднi перелiски.
   Оселя бiля само© станцi© чимала: з будiвлями, бiля  яких  можна  знайти
скоринки, картоплянi лушпайки  та  iншу  остачу  поживностi.  Про  ночiвлю
досить i куточкiв по пустельних дворищах, дiрявих сарайчиках, пiдворiтнях.
   Був погожий день; пiшла Дарiя Олександрiвна по полю,  шукати  ©стiвного
рослиння. Знайшла щавель i з'©ла  його  кйслющi  листки.  Коли  верталася,
вийняла доньчин зошит, збережений на грудях; поглянула на  нерiвнi  дитячi
лiтери i знов окропила ©х сльозами, за якими вже свiту  не  могла  бачити.
Постояла i трохи втишилася серцем.
   Якраз тодi пiд'©хав потяг i вона поспiшила,  надiючися,  що  мiг  синок
при©хати, - не  побачивши  ©©  тут,  помандру╨  далi.  А  вона  так  гiрко
задихалась!
   Люди з вагонiв бачать: iде до  станцi©  висока  i  худа,  як  комишина,
жiнка. Раптом пада╨.
   Декотрi, вискочивши з потяга i пiдбiгши до не©, взяли ©© i поклали коло
стiни - там, де бак з водою. Набирають води i хлюпають на обличчя. Один  з
тих людей кладе ©й скибочку пшеничного хлiба на рукав.  Знаходиться  серед
них також лiкар: перевiривши пульс, вiн сумно хита╨ головою:
   - Вже кiнець; надмiрне виснаження!
   Стоять пасажири i не знають, що робити. Жiнка померла на ©х очах.  Риси
обличчя, блiдого, мов хлiб, що лежав на  темному  рукавi,  такi  строгi  i
гарнi, при всiй жахливiй худорлявостi; мов вирiзьбленi в свiтлому каменi.
   Зняли люди картузи i капелюхи, хто що носив на собi; не  зняв  шкiряно©
кепки тiльки подорожнiй з викривленими i брезкливими губами,  одягнений  у
френч жовтастого вiдтiнку.
   - Чорт з нею, - сказав вiн, - такi, як вона, не хочуть робити!
   Сказав це злiсно i пиховито, по-росiйському, хоч i невиразно, бо окремi
звуки пропадали, можливо, тому, що в цей час, покурюючи, жував папiросу.
   Люди всi повернулись до нього i глянули так похмуро, що вiн вiдметнувся
вiд них, погано лаючись.
   Той, хто клав хлiб, знов г