долу, й череп'яне прясельце розкололось навпiл. Жiнка зойкнула й нахилилася шукати черепочки, бо то був поганий знак, одну половинку знайшла, друго© нi й сiпнулася до маляти: - Гримо! Остави котку, бо набию! Нi в чiм не винна дiвчинка скривилась ображено й заплакала. Ясновида схаменулася й пiдняла дитину з долiвки. - Не к добру ╨, - сказав аж тепер Богдан, i княгиня теж повторила: - Не к добру... Пощо ╨си прийшов, княже? - По тебе-м прийшов, - озвався ки©вський князь, але й далi стояв коло дверей. Ясновида нiчого не вiдповiла, й вiн мовив: - Ма╨ш доньку... - Й три сини маю, княже... - Де ж вони? Я-м не видiв синiв тво©х. - У стольному городi Витичевi. Твiй дiдо Рогволод узяв до науки. Богдан хотiв сказати княгинi про те, що дiдо винен за голову Вогняна, проте змовчав, а княгиня додала: - Молила-м Великого князя, щоб оддав Гана, Горвата й Огняна... в лугарi. - Пощо в лугарi? - Забув ╨си, княже, що й я-м роду луганського. - Розповзлися вашi лугарi по свiтах. - Готи випхали. - То ще ╨ не найгiрше: словенського роду на Русi побiльша╨. - Лугарi не словiни, княже. - Вiдаю: венеди. Однi╨© кровi... Й Перуновi вклоняються, й Дажбоговi, й Велесовi... - Ми речемо на Дажбога Полель. - То ╨ ©дне. Так само, як лугарi кажуть Огнян, а ми, русичi - Вогнян. Пощо речеш менi все те, княгине? Я-м прийшов забрати тебе до свого вогнища, й сi мови тво©... - Того не буде, княже. Вже смо про те╨ мовили. Незаконно ╨. - Я прийду й умикну тебе, княгине. Вона затулилася вiд нього малям, наче боронею, й одповiла: - Не ╨смь уже княгинею. Вдова... - Ти-с молодшого сина Огняном нарекла, - сказав не знати нащо Богдан, i перед очима йому постала круто посолена голова в скоряному мiху. Так було завше, коли вiн згадував роденського князя, бо живим не бачив його нiколи. - Огняном, на честь... вiтця його. В княгининих очах накипiли сльози. - Ти любила ╨си князя? - роздратовано прорiк Богдан. - Любила-м. До мертвих не ремствують, княже. - Ясновида взяла себе в руки й сказала твердим голосом: - Не буде того, Богдане. Маю рiд i плем'я, й воно стане за мене. Вже й так була-м удовицею дваж. Перш... через тебе. Згадка про луганського князя Джурджа запалила Богдана, й вiн крикнув: - То пощо ж не пiшли ╨си й перше, й друге на вогонь? Пощо? - Ти сього не зумi╨ш, княже, - тихо проказала Ясновида. - Однаково не зумi╨ш. - Тодi глянула на нього згорда й кинула: - Та й не такий ╨си мiжний, аби мене питати про се. То вже була образа, ще гiрша, нiж тодi, в дитинствi, коли Богдан од кохання плакав у матерi на грудях. Княгиня зрозумiла, що вiд гордого й нестримного русина можна тепер сподiватися всього, притьмом кинулася повз князя до дверей i, мiцно притискаючи малятко, вибiгла в сiни. Дверi грюкнули об сiнешну стiну й знову зачинилися, Богдан ударив ©х чоботом i теж вибiг i бiг до самих ворiт селища, де на нього чекав осiдланий жеребець. Богдан гнав усю дорогу вiд Нежинi до Днiпра. Жеребець хитався на ходу, мало не впав з плоту на переправi й ледве здолав потiм стрiмкий Боричiв узвiз. Досвiдчений коло коней Вишата шептав жеребцевi, й одливав, i пускав кров з вуха, й натирав ноги та черево якимось лише йому вiдомим зiллям i насилу виходив. Богдан теж, вiдчуваючи провину, вештався в стайнi. Й тiльки на п'ятий день провидiлося, що кiнь житиме. - Дiдко, - коротко пiдсумував старий конюший, бо тiльки всемогутнiй захисник усяко© живо© тварi мiг урятувати такого всмерть загнаного коня. Богдан вiдiтхнув - хоч у сьому не буде йому грiха. Потiм, угадавши слушну хвилину, спитав матерi: - Хто ╨ Ясновидин отець? Стара княгиня розумiюче глянула на сина й вiдповiла: - Нема╨ його вже. Сирота вона. Був князем у Лугах. Княжна сидить у свого сiврського родича. Сирота. - Й раптом сказала, не сподiваючись на жодну згоду Богданову: - Божку, сину, зналiзла-м тобi невiсту. Русана ╨ добра дiвиця й княжа дочка Во©бора вруцького. Речуть гречники, вельми красна лицем. На вiно зберемось, а жупан Во©бор многе за нею придасть. I... сина князь не ма╨. Я сватiв послю... Останнi слова мати промовила так благальне й так жалiбно подивилася синовi в вiчi, що вiн тiльки стомлено махнув рукою: - Чинiть, мамо, як зна╨те. Й пiшов з двiрця. Княгиня ж Рада не знала, чи веселитися, чи плакати - так швидко вкоськати свавiльного сина вона й не сподiвалась. Старечо подрiботiвши до скiтно© клiтi, вона ще здалеку загукала свого домажирича: - Малку-у! Малкуi Бiжи сюди. Вiдмикай скiтнищо, вибирати-ймемо вiно для невiсти. Та того дня з Лугiв повернувся ©© молодший син Волод. За роки бурлакування серед косакiв вирiс, майже як Богдан, хоча й удався чорний, мов жук. I хоч вiн ще не був князем, на головi в нього в'юнився смоляний оселедець - ознака приналежностi до лугового вiйська косарiв. Увечерi ки©вський князь Богдан Гатило, придивляючись до свого чорнявого й зовсiм незнайомого брата, вiддав йому частину вiтчини: городище на Росi, по той бiк Сквири, яке ще не мало й назви. Городище було занедбане, його часто палили степовики. Князь Володар мусив подбати про се. - Сiдай у сьому городi, - сказав Богдан поважним голосом, як i личило князевi. - Буде iм'я йому Володарка. А за мiсяць княгиня Рада справила двi жонитьби: Богдан повiв княжну Русану, Волод же - доньку велiйого болярина тиврiвського з полянського племенi, що сидiло мiж рiками Богом Полудневим та Днiстром. Стара княгиня подбала й про молодшого сина. Й хоч болярiвна з Тиврова була перестарком, та батько давав за нею добрi землi: мав тiльки ©© та сина Войслава, однолiтка Богданового. В ЛIТО 425-е Переставивсь iмператор римський Гонорiй. Вельми був сластолюбний, i нiколи не пив води, лишень вино, й жони-налiжницi многi мав, i падкий був до слави, але в ратях не вiдзначивсь, i готiв захiдних не встиг нацькувати на слов'ян, i вмер iз чарою в руцi. Й Пульхерiя-грекиня посадовила на стiл римський недолiтка Валентинiвна Флавiя, й тепер у дворi римському правували греки, й во╨м молодого iмператора наставлено грецького послуха Ецiя, теж iменем Флавiй, i в Римi рекли: "Валентинiвн ╨ Флавiй Третiй, Ецiй же ╨ Флавiй Перший". I Рим тепер усе робив, як того хотiла Пульхерiя та ©© недолугий брат iмператор Теодосiй. У те ж лiто, мiсяця костричника в 17-е народився ки©вському князевi Богдановi син, i врiк його дiдовi сво╨му, i дав iм'я йому Данко. В ЛIТО 426-е мiсяця червця Надходило велике свято, мабуть, найрадiснiше з усiх полянських свят - Купало, й хлопцi подалися на влови. В сей лiтнiй мiсяць багато не наловиш - косулi та оленi поробилися страхливi, бояться за сво©х малят, у Дiброву хоч не йди, однаково дикуна не зловиш, бо вони теж тепер лютi й сторожкi, розiрве тебе, впiймавши на iкла, й шмаття по лiсi розкида╨. Зате можна спробувати качок, i хлопцi скрадалися попiд очеретами, що густою щiттю обросли тихоплинну Яропiнь. Хлопцiв було дво╨, обидва з одного села Городище. Старший, Людота, мав сiмнадцять лiт i в вiльний од рiльництва час навчався в сiльського коваля кузенського ремества. Молодшому, Лоськовi, було на пiвроку менше, та вiн здавався ще зовсiм хлопчиком супроти кремезного й високого Людоти й у всьому слухався старшого товариша. - Заходь з-одсюду, - пiвголосом сказав Людота, й Лосько згiдливо кивнув. Стояли вони в густому верболозi над плескуватим берегом Яропiнi. За верболозом починалась вода й очерет, густий i непрозiрний, мов стiна, лише подекуди траплялися в ньому протоптанi дичиною стежечки. - Лiзь, речу! - заквапив товариша Людота, бо за пiвгонi внизу чулося стримане крякання. - А ти? Меншому, худорлявому, не хотiлося лiзти в воду, бо пiсля дощiв вода була холодна, та й -страшно, адже в кожному кущику очерету мiг прича©тися водяний або русалка чи берегиня. Вдвох же не так лячно. - I я по тобi. В Лоська була в руках велика порожнява тиква-коротунка з прорiзом, куди мав силяти голову, Людота ж тримав тiльки товсту очеретину вдовжки з лiкоть або трохи бiльше. Лосько, зирячи пiд ноги, почав обережно заходити в воду, Людота ступав йому вслiд. Очеретиння сухо шарудiло й виповнювало душу тремом, але вони йшли й iшли далi. Коли води стало по груди, живоплiт очеретiв кiнчився, й Людота вийшов уперед, бо в ловах нiколи не вгада╨ш, що чека╨ на тебе по першому ж кроцi. Серед чистого плеса виднiла маленька купка чиркiв, але було видно, що вони перемовляються з iншими качками в очеретах. Далi брести Людота не наважувався - могли злякати дичину, i вiн шепнув Лоськовi: - Нумо! Менший просилив голову в отвiр коротунки. Тиква була вся заплетена травою та бадиллям i нагадувала болотяну купину, збоку ж мала двi дiрочки - для очей та для дихання. Вiн зануривсь у воду по саму шию, й на поверхнi тепер лишалася тiльки голова його, схована в кудлату коротунку. Людота й собi зануривсь у воду, тримаючи в зубах очеретину. Тепер проводирем мав бути менший, бо в водi довго не блиматимеш, очi защемлять. До качок попливла купина, й Людота сторожко ловив пiд водою кожен рух товаришево© правицi. Дихати дедалi ставало важче, добре, хоч дно в сьому мiсцi було пiскувате й тверде. Раптом, коли ступили вже крокiв iз п'ятдесят униз, Лосько скрикнув i пустив товаришеву руку. Людота виринув. - Що сталося? - Не вiдаю, - почувся переляканий шепiт iз коротунки. - Щось мене за ногу... Людота пiрнув i швидко з'явився на поверхнi, тримаючи товсту й слизьку коренюку, схожу на чiпку руку нава, жовтувату й пiдпухлу. - Латаття, - сказав старший хлопець i знову зануривсь у воду, виткнувши тiльки край очеретинки для дихання. На ©хн╨ щастя, качки саме запливли за маленький острiвець очерету й не помiтили нiчого пiдозрiлого. Хлопцi переступали далi. Коли до качок лишалося крокiв з двадцять, уповiльнили швидкiсть. Iшли якнайобережнiше. Поверхня води, осяяна високим сонцем, то там, то тут брижилася, зовсiм близько лунало крякання, Лосько попхнув Людоту трохи праворуч i пустив руку, Людота прича©вся, намагаючись не ворушити очеретиною, й розмружив очi. Майже над головою в нього плавало три чирочки. Вiн простяг руку, схопив одного за жаб'ячi лапки й пiдiпхнув голiвкою за пояс. Чирочок потрiпався i притих. Тi, що на поверхнi, певно, здивувались iз раптового зникнення товариша, бо гамiр ущух, навiть лапки перестали гребти. Людота потягся ще за одним чирком, тодi й за третiм. Качки висiли в нього на попереку, зрiдка ворушачи крильми. Та хiба то влов - три чирочки? Людота видавив з очей воду, постояв так, заплющившись, аби спочити, тодi роззирнувсь довкола. На глибшому виднiла рухома прозора тiнь. То мав бути Лосько, й Людота ступив у той бiк, допомагаючи собi однi╨ю рукою, бо другою пiдтримував очеретину. Вiн зайшов товаришевi спереду, щоб лякливий хлопець удруге не зняв гвалту, й торкнув його за руку. Зiсподу було дуже кумедно дивитись на нього: Людота бачив лише кощавий тулуб у полотнянiй сорочцi, що задерлася до поперека, голови ж не було, мовби хто ©© стяв кругленько й рiвно. За поясом висiв, просилений головою, чималий крижень. Iншим разом Людота, може, й посмiявся б iз такого видовиська, та зараз було не до того. Груди стомлено сапали, в очах рiзало. Та Лосько, який добре бачив, що дi╨ться на водi, скерував Людоту на ще глибше, й той мусив iти. Ось перед очима заяскрiло бiле черево здоровенного крижа. Криж плив, щосили гребучи нiжками, плив навскоси до Людоти, й хлопець силкувався дiйти до того мiсця, де ©хнi шляхи мусили перетнутись. Крижа вiн упiймав за одну нiжку й рвучко потяг углиб. То був качур, Людота встиг розгледiти гривеньку в нього на ши© та синювату голову. За качуром, певно, пливла качка, хлопець ухопив i ©©, тодi вода лунко залопотiла, ковальчуковi забракло сил i витримки, вiн одштовхнувся вiд пiскуватого дна й мимоволi натрапив рукою на щось обтiчне й прудке, яке ляпало на нього бризками й вiдбивалось. То була третя качка, й теж крижень, вiн уже бiг по водi й знiмавсь на крила, та потрапив до рук. Кiлька часу Людота лише дихав i не мiг надихатись. Лосько вже стояв пiд самими очеретами й чекав на нього, не наважуючись iти в хащi сам. Крiм крижня, за поясом у хлопця висiло дво╨ каченят, ледве вбитих у колодочки. - Пощо ти ©х? - запитав Людота, вiдсапуючись. Той лише стенув плечима. Вони продерлися крiзь рiзучi й дзвiнкi очерети й лягли мiж верболозом спочити. Тут грало сонце, було тепло й затишно, хлопцi ж од холодно© води та напруження аж колотились. Лосько витяг качки з-за пояса, розсупонивсь i поскидав одiж - плоскiнну, мокру як хлющ сорочку й такi самi ногавицi й, стрибаючи й клацаючи зубами, заходився викручувати. Людота подумав-подумав, та й собi зробив те саме, сором'язливо вiдвертаючись од товариша. Потiм, ледве понатягавши на себе неслухняну одiж, вони лягли проти сонця вiдпочити. Полотнянки сохли швидко, мов коло вогнища, й хлопцi непомiтно поснули. Першим прокинувся Людота й торкнув товариша: - Пiзно вже вельми. Вони вийшли й заглибилися в гай, що бiг неширокою смугою понад берегом. Неквапно перетнувши гайок, вибрались на левади. То були землi ©хнього села, ©хньо© вири, хоч саме село й сховалося в балцi дiброви. Зате видно було на дальшому пагорбi гострокiл болярського Бiлгорода. Людота часом замислювався над тi╨ю назвою й не мiг дати собi раду, хто й за що назвав той город Бiлим, коли гострокiл його давно почорнiв, гонтовi дахи терема та хатiв теж, мов змащенi смолою. - Дiдо лаятимуться, - сказав Лосько, й Людота мимоволi наддав ходу, бо випросився ж на часинку. ╙дине виправдання перед дiдом буде гарний здобуток: чотири крижнi, три чирки та ще дво╨ каченят. Тодi подумалося, що за тi Лоськовi каченята можуть мати ще й прочуханку вiд дiда. Людота вже хотiв сказати про се товаришевi, та Лосько раптом скрикнув несамовитим голосом: - А-а!.. Людота шаснув у той бiк, куди показував хлопець. Там, пiдiбгавши одну руку пiд себе, а другу випручавши вбiк, лежала людина, нав. Що то таки нав, Людота пересвiдчився дуже швидко. На потилицi в забитого виднiлася глибока рубана рана, яка геть обкипiла чорною кров'ю й засохла. Людота обiйшов докруж нава, та обличчя не було видно, воно воралося носом у соковиту траву. Перестрашившись, хлопець обережно, за скривавлену сорочку перекинув нава горiлиць. То був незнайомий чоловiк, одягнений у подерту сорочку й латанi ногавицi. Поробошнi давно протерлися, й з них виглядали бруднi репанi п'яти. Навколо дзижчали великi зеленi мухи й сiдали навовi на непокрите тiло. Лосько дивився на мертвого здалеки, не наважуючись пiдiйти. - Хто його? - прошепотiв вiн. Людота випростався й пошкрiб кружка пiдстрижену потилицю. - Не вiдаю... Тодi зозирнувся й почав оглядати слiди навколо забитого. - Трава вже встала, - проказав Людота. - Мабуть, зночi його... або вчора. Потiм вiн таки знайшов те, що шукав, пiдвiвся й пiшов, не розгинаючись, якимось лише йому видимим слiдом. - Ступали дво╨ в поробошнях. Вiн показав спершу один слiд, потiм, на сажень чи трохи менше праворуч - другий. Се були слiди рiзного взуття, проте кожне мало посерединi скоряний ремiнчик, якими прив'язують остроги комонники. - А де ж конi? Людота зiтхнув i випростався. - Десь мають бути... хiба там, у гаю. Вони пiшли слiдом й незабаром, на превеликий подив Лоська, побачили кiнську пiдкову. Людота, тричi плюнувши на всхiд, пiдняв ©© й майже крикнув: - Наша! - Та нi! - недовiрливо заглянув йому в руки Лосько. - Таки наша! - пiдтвердив старший. - Терпугом обшкрiба╨ кузнь лише коваль Стоян. I шипи його. Сховавши пiдкову за пазуху, Людота подався в бiк лiсу. Тут слiди копит було видно добре. В одному вибалку конi тупцювалися, можливо, саме в сьому мiсцi вбитники пiдняли жертву на сiдло. Далi слiди йшли в берег i зникали в очеретах. - Принесли його з-за Яропiнi, - зробив висновок Людота. - Й що робити-ймемо? - Не вiдаю. Хлопцi повернулися до нава, глянули на нього скоса й бiгцем побрались у бiк Городища. Ворота, як завше вдень, були широко розчиненi, й хлопцi проскочили ©х, та бiля кузнi пiд самим гостроколом Людоту гукнув коваль Стоян: - Коней треба кувати. - Скiльки? - Трьох. Людота кивнув головою й побiг далi, товариш захекано кинувся вслiд йому. Проминувши кiлька хатiв, вони спинилися коло старцево© хижi. - Дiду! Дiду, чу╨те? Вийшла старцева невiстка, пiдтикана й iз позакасуваними рукавами вишиванки. - Чого вола╨ш? - спитала молодиця. Руки в не© були в тягучому тiстi. - Хiба дiдо не ╨? - ╙, - вiдповiла невiстка. - На вгородцi. Огородець був за хатою, й хлопцi подалися туди. Старець походжав мiж вуликами-колодками, ввесь бiлий i сорочка до колiн, iз мережаним подолом, i рiденьке довге волосся, й довга густа борода з вусами, ознака мудростi й влади над сво©м родом. - Дiду! Там нав лежить... - притишеним голосом повiдав Людота. Старець прикрив довбанку солом'яною стрiшкою й пiдiйшов ближче. - Де? - Там, - показав рукою ковальчук i витяг з-за пазухи пiдкову. - Знайшов ╨смь коло нава. Дiд покрутив пiдкову з усiх бокiв. - Видiли сте, хто? - Не видiли смо, - вiдповiв юнак. - Лише пiдкова наша. - Дай сюди - насiпався дiд i сховав пiдкову за пазуху. - Речеш, на нашiй левадi? - На нашiй, дiду. - Може, на бiлогородськiй? - Таки на нашiй племiнщинi. Старець помацав пiдкову й зiтхнув: - Чия? - Дайте, я спитаю коваля Стояна. - Цить! - раптом засичав старець, й очi його стали колючi, мов голки. - Щоби сте не прохопилися нiкому! Зумiли сте? - Зумiли смо, - вiдповiв Людота, й Лосько теж пiдтакнув. Старий знову поторкав пiдкову й наказав Людотi: - Пiди поклич Юрiя. Вiн за вигоном у балцi косе. А ти сиди тут, зумiв ╨си? - Зумiв ╨смь, дiду, - страхочинно прошепотiв Лосько. Людота, минаючи можiв двiр, заглянув через засiку. Мiж Глiб сидiв на ганку й мов зумисне дивився на Людоту. Хлопець присiв i попiд засiкою чкурнув далi. Юрiй i справдi косив траву в балцi, й незабаром вони вдвох стояли перед старцем, а коли сонце схилилося до вечiрнього пругу, взяли ки© й подалися туди, де вранцi знайшли вбитого. Юрiй мав лiт iз тридцять, був похваткий i дужий орач i, як i всi смерди, носив волосся, стрижене кружка, пiд макотер, яке прикривав сивим ягнячим клобуком. Людота теж не поступався йому силою й спритнiстю. Вони взяли нава за негнучкi руки й ноги й, подолавши зо пять гонь, сховали в густiй травi на бiлогородськiй левадi. Та потiм на них раптом напосiлося душ iз п'ять. У темрявi було годi розпiзнати, хто то ╨, але не малося жодного сумнiву, що напасники - з Бiлого городу. Побитi й ледь живi Людота з Юрi╨м приповзли до старцево© хати десь опiвночi й розповiли все. Вранцi ж мрець лежав на тому мiсцi, де його знайшли Людота з Лоськом. I повiдомив про се старця не хтось iнший, як сам городищенський мiж Глiб. Вiн сказав дiдовi: - Не лiпо так, старче. Хотiли суть тво© смерди перекинути нава на чужу племiнщину, щоб не платити вирного. Не лiпо ╨ так. Коли знайдено вбитого - шукай межи сво©х смердiв забiйцю. Якщо ж не хочеш, старче, шукати... - То не нашi його вбили, сам вiда╨ш, може Глiбе. - ...тодi плати вирне, - мов i не чувши старця, докiнчив сво╨ мiж. - Вiсiм гривен серебла. Цiлий наступний день старець ходив лихий i тiльки смикав бороду. Ввечерi ж, на сiльськiй вирi, сказав: - Усе те вчинив Велiмир. Мовив тодi наш старець городиський Мовчан: "Не даваймо князевi Юрового меча!" Так не послухали його буйнi голови. Чи то чинно, щоб село, чого не знати ради, платило вирне за чужi грiхи! Знайшли, бач, на вашiй племiнщинi!.. То й що з того? Людота, який трохи оклигав пiсля побо©ська, ховався разом iз iншими отроками за старцевою засiкою й слухав, а наступного дня пiшов до кузнi й спитав коваля Стояна: - Який то ╨ Юрiв меч? Коваль спiдлоба глянув на отрока: - Де чув ╨си про нього? - Ввечерi дiдо казав. - Що казав? - "Було б не давати Велiмировi меча!" - повторив Людота слова старця. - То й що? - Нiчого. Тiльки чув ╨смь про той меч i вiд инчого. - Вiд кого? - Ки©вського князя молодого. Той допитувавсь, а домажирич Малко, гладкий той, чув i в нас про те мовив. Пiдоспiла в горнi кузнь, коваль Стоян витяг ©© щипцями й поклав на ковадло, тодi заходився цюкати молотком, показуючи Людотi, де гатити молотом. I тiльки коли розпечена кузнь охолола й почорнiла, сказав таке, вiд чого в отрока очi на лоба полiзли: - Дiдо Славута лже. То було страшне святотатство - мовити отак про старiйшого старця, що всьому й усiм i голова, й розум, i совiсть, - i Людота перестав смикати за мотузку мiха. - Як, дiдо лже? Але ж i ти, вуйку Стояне, нашого роду ╨си, а речеш... - Дми, - спокiйно завважив коваль. - До Велiмира на полянах вирного не брали iз смердiв. Нi вири, нi димного, нi повозу - нiчого не брали нашi князi, та боляри, та можi. Все готам iшло. А як Велiмир готiв з Русько© землi прогнав, то став сам брати дань iз смерда. Людота не мiг утямити, чого бунту╨ проти старця вуй Стоян. Коваль знову витяг розпечений лемiш i поклав на ковадло. Людота почав гупати, а думка не давала спокою. Хотiлося ще спитати про Юрiв меч, та коли Стоян устромив гарячий лемiш лезом у довбанку з водою, а потiм недбало кинув його пiд ноги, отрок поспитав про iнше: - Вуйку Стояне, ти чоловiка мiг би-с убити? Коваль сердито глянув на юнака, проте стримався: - Мiг би-м. - I додав: - Як якого. Сi╨© думки з хлопця вистачило на добру годину, й вiн, коли зварювали обiдок для плужного колiщати, мiж ударами молота видихнув: - I я б... хек!.. як якого... хек! Тодi поставив молотисько на плаху ковадла, сперсь об ручильно й запитав: - А який вiн ╨, той... Юрiв меч? - Не видiв ╨смь, - одповiв коваль i замислився. - Мабути, вельми велик i важок. - I вже як зачиняли кузню на нiч, доказав свою думку: - Його держали суть старiйшi старцi за дев'ятьма лiсами в десятому дуплi. Давали найхоробрiшому вождевi тiльки тодi, як на Русь приходив недруг. Людота спитав: - А тодi, по всьому, вiдбирали? - Вiдбирали. - Й у Велiмира? Коваль якось дивно реготнув: - I в Велiмира... Тiльки пiзно... - А ти Велiмира видiв ╨си? - раптом запитав отрок. - Видiв ╨смь. - Iз мечем? - Iз мечем. Тiльки не тим, що ти собi ма╨ш на думцi. - А той... де ╨? - Речу тобi: спитай дiда. Дiдо вiда╨... Мiсяця червця ж, у Купалiв день Людота з Лоськом iшли навпростець Дiбровою. Торiк на Купалове свято ковальчук випадково заблукав пiд Ки©в город i набачив собi дiвчину. Була вона вельми красна з виду, чорнява й струнка, й хлопець потому кiлька разiв ходив до городу, тинявся попiд засiками, пантрував на стежках понад Хрещатим Яром, заходив i в сам город, але бiльше не побачив тi╨© дiви. На Купала ж усi дiвчата виходять грати коло вогнiв, i Людота сподiвався побачити ©©. - Було б рiкти: як тебе кличуть? - повчав старшого товариша Лосько, хоч сам до дiвчат не ходив i не наважувавсь. Людота махнув рукою. - Розумний ╨си кiтцi хвоста зав'язати. Сонце ще прозирало мiж дубами, та парубки вийшли ранiше - на всяк випадок, щоб не вгавити чого. - А що, коли вона ╨... княже чадо? - Таке! Княгиня Рада ма╨ тiльки два сини: Богдана й Володаря. - А як... Богданова? - Нi. Богдановi самому пiшло лише, мабути, двадесять сьоме лiто. - А як... болярська? Людота зiтхнув. Звичайно, болярiвни за нього нiхто не вiддасть, але що переливати воду з порожнього дзбана та в розбитий, треба спершу побачити, хто воно й що воно ╨... По тому думка навернулася на старе. Ковач Стоян порадив тодi сходити до старця Славути. Й за сi днi дiзнався таки чимало. Знав уже, хто був той та╨мний Велiмир. Колись нашу землю загарбали готи: збирали дань на смердах, брали й так, поза всiм, i худобу, й хлiб, i молодих дiвчат i хлопцiв, яких перетворювали на робiв, i нiхто не мiг ©м сказати слова супротиву. Вождi й князi ховалися вiд готських дружин у найглухiших лiсах, одкупались од них срiблом, i золотом, i худобою, й робами, й нiхто не вiда╨, як би далi й доки було б. Та знайшовся князь Бус, який вийшов у степ i гукнув: "Хто не бо©ться гота - ставай по праву руч од мене". Охочих знайшлося чимало, та в першiй же ратi розбили ©х i розiп'яли на хрестах i самого Буса, й синiв його, й сiмдесят боляр велi©х. Тодi зiбралося вiче старцiв, i вождiв, i князiв i стали думати, як позбутися готського ярма. Найстарiший старець привiз волами величезного меча й сказав, що то ╨ меч Юра Побiдника, всемогутнього бога ратi й миру, кований на горнилi Соварога й гартований у кровi непорочно© дiви. Хто подужа╨ пiдняти меч, тому нiхто не зможе противитися, той буде таким могутнiм, як сам Юр. Пiдходили до воза князi й вождi, кожен, хто почувавсь на силi, та тiльки князь Велiмир зумiв пiдняти його з воза. Вiн став Великим князем, якому поклонилися князi й можi. Велiмир крутнув мечем на один бiк - пiшов дим, крутнув на другий - усе взялося вогнем. Великий князь зрушив усiх полян i повiв ©х супротиву готiв. Готи не могли впиратися такiй силi й пустились навтiки. Так Велiмир визволив з-пiд готського ярма не тiльки полян, а й Сiвер, i Дерева, й кривичiв, i смоличiв, i лугарiв, i всiх, хто поклонявся Боговi, та Юровi, та Перуновi, готiв же загнав свiт за очi. Було се лiт тому сорок i ©дне... - Чу╨ш, Людото, - мовив Лосько, вивiвши товариша з глибоко© задуми. - То ж ми тодi нiчого на дали смо водяному, вiн i покарав нас. Крижнiв i чирочкiв дав уловити, а тодi пiдкинув нам на племiнщину того нава. Людота подумав, що товариш ма╨-таки слушнiсть - нiколи не можна нехтувати нi духами, нi бiсами, нi берегинями. То, напевно, було таки дiло рук водяника, бо чого б се саме в них пiд ногами опинився мрець? Усi ходили й не бачили, а ©м трапилось. Тодi ще бiлогородськi отроки й ребра полоскотали. Хлопець озирнувся довкола й нiяково спитав Лоська: - Що там у торбi ма╨ш? Той зрозумiв, про що йдеться, й почав витягати житнiй хлiб, i пшенишнi пироги, й смажену крижатину, й сир. Людота, повагавшись, уломив шмат хлiба, взяв грудочку сиру, примiряв на око й зозирнувся довкола. Над галявиною, до яко© пiдходили, крислатiв могутнiй старий дуб. Хлопець поклав йому на нижню гiлку хлiб iз сиром, тодi полiз у торбу й витяг пiвпирога: - ╞ж, лiсовий душе, й ви, русалi та нави, й Цуре, й Пеку, й ласкавi та неласкавi обереги, й ти, Хороне-охоронцю, й ти, Марку, що мiтиш усяку дорогу й стежку почалом i кiнчалом, ©жте всi й не заступайте нам очей, аби могли смо дiйти туди, куди йдемо. Се молимо вас ми, Людота-ковальчук з Городища та його брат утрет╨ Лосько. - Проказавши, вiн глянув на товариша й звiрився: - Як мислиш: почули? - Авжеж! - вiдповiв той. - Остiльки дати, та щоб не... Й вони веселiше подались навпрошки лiсом. Уже над Хрещатим Яром Лосько сказав: - Було б заразом i Купаловi наректи. - Тодi, - сказав Людота. Лосько похитав головою. - Тодi не буде. По©мо все. Було ще рано, та на взлiссi Дiброви до самого Хрещатого Яру вже майорiли яскраво гаптованi сорочки, темнi ногавицi та бiлi, перехрещенi спереду шнурами, наво© хлопцiв. Дехто грався в гилки, дехто спочивав на морiжку пiсля, мабуть, неблизько© дороги, iншi ж просто стояли гуртиками й мовчали або ж справляли гигоньки, й те нiкого не дивувало, бо свято великого сонцестояння бува╨ раз у лiто, й на Купала нiхто не береться нi за холодну воду. В Ки╨вому городi ворота стояли навстiж, i хлопцi здалеку позирали на них. Тiльки коли за Дiброву над горою Дитинкою сiло сонце, жовте й розпечене, бо сей день найдовший у лiтi, хлопцi почали збиратися бiля полуднево© засiки над кручею, що спадала одним боком до Почайни, а другим - до Хрещатику. Перегодя з'явилося кiлька киянок, i парубки з'юрмилися коло них. Народу бiльшало й бiльшало, приходили й з Можiв Ловчих, i з Берестового, й з-за Днiпра, з земель сiврських - Дарницi, Броварiв, Княжичiв, що були вiддавен пiд рукою ки©вського князя. Разiв зо три в юрбi промайнули знайомi обличчя бiлогородських смердiв, та вся увага Людотина лишалася коло Полудневих ворiт. Уже зайнялись першi вогнища й пiшов угору дим, уже волхви й конячу голову, й руду кiшку на вогнi спалили, а Людотино© дiвчини не було й не було. Над усе боявся хлопець, що вона затрима╨ться, й тодi годi буде ©© впiзнати в юрмиську. Та вона з'явилася. Була ще гарнiша, нiж торiк, i Людоту взяло на жахи: що, коли зараз ©© опосядуть з усiх бокiв? Дiвчина стояла в воротях струнка й пишна, вдягнена в просту полотняну сорочку, мережану на грудях, рукавах та подолi, й у картату червоно-зелену полохту. Чорна коса була прихоплена з-за потилицi широким мiдним кiльцем, а вiнок тримала й досi в руках поперед себе. Людота якийсь час дивився на не© мов зачарований, Лосько, збагнувши, чого товариш деревi╨, почав штовхати його лiктем, але той лише вiдбивавсь од Лоська. - Речи: "Купало ся в Днiпрi скупало..." Речи! Киянка й не дивилася в його бiк, уся ©© увага була прикута до гамiрного корогоду, що вже визмiювавсь пiсля врочистого принесення жертви навколо височенного багаття. Людота пiдбiг до не© в ту мить, коли дiвчина рушила до гурту, й обiзвався неслухняним язиком: - "Купало ся в Днiпрi скупало, чоло си вiнком уквiтчало, вiночком та ще..." - Далi все вилетiло з голови, й вiн стояв, i дивився на дiвчину, й не тямив, що ма╨ робити. Дiвчина зашарiлася й опустила вiчi долу, почала щось вимальовувати пальцем ноги на пилюцi, й Людота вже чекав одкоша чи насмiшки, бо чого ради забув купальницю, та незнайомка спитала його тихим голоском: - Тебе як гукають? Хлопець проказав протягло: - Людо-ота. - А мене Славка. - Ти киянка ╨си? - Киянка ╨смь. - А я тебе знаю, - вже трохи посмiливiшав отрок. - Того лiта на Купала... - I я-м тебе видiла. Звiдкуду ╨си? - З Городища. Я-м ходив шукати тебе й виглядати, а тебе нiде не було. - Була-м у городi. Не пускають мене за засiки. - Що ради? - Робота... - Що ти чиниш? - Усе: й пряду, й тчу, й так... - Багато роботи? - Вельми. - А грати пiдеш зi мною? Сьогоднi Купала. Вони побралися за руки й побiгли туди, де вже на повну силу йшло свято. Дiвчата й хлопцi, половившись у довгий корогiд, визмiювалися мiж кiлькома багаттями й спiвали купальних пiсень. Людота вхопився за крайню дiвчину, й вони зi Славкою помчали. Дiвчина смiялася, ©© вiчi вилискували проти вогню весело й заклично, Людота раз по раз озирався на не©, й серце йому поймалось невимовною радiстю. Чи думав вiн, що найкраща в усьому Ки╨вому городi, в цiлому свiтi найкраща дiвчина пiде з ним до гри! Вiн кружляв, i тяг за собою Славку, й подумки обiцяв дати ясному Купаловi все, що б той не забажав. - Держись! - кричав Людота, коли корогодом починало метляти в усi боки. Й вона радiсно вiдгукувалася: - Держусь! Парубки запалили в Хрещатому Яру, над самою рiчкою, ще бiльше вогнище, й отаман корогоду потяг усiх iз кручi додолу. Знявся несамовитий вереск, i виляск, i басовите гигикання, змi©сько довжелезного корогоду зазвивалося в яр, хто тримався рук, хто пускався, кинутий гемонською силою в прiрву, й од реготу, не можна було нiчого почути, та нiхто й не прагнув того. Над яром стояла чорна нiч, тiльки багаття на березi осявало траву й пiсок червоною загравою. Збiгаючи зi стрiмкого схилу, Людота пустив чужу руку й тепер стрибав тiльки вдвох iз Славкою. Вже коли круча кiнчалась, дiвчина так шалено бiгла в темрявi, що, спiткнувшись, упала просто в обiйми хлопцевi. Вони так i застигли, самi в чорнотi ночi, радiснi, й переляканi, й без мiри щасливi. - Ти чого? - сказала дiвчина й випручалась. - Нiчого. Людота взяв ©© за гарячу руку й пошкрiб дiвчинi пальцями долоню. То вже був усiм вiдомий знак, i Славка спробувала висмикнути руку. - Ти що мене деремезиш? Людота мовчав. - Якщо рiкти-ймеш, що любиш мене, то... - То й що? - То лжа ╨! - пiдвищила голос дiвчина. , Ковальчук сказав: - А таки ж люблю. Вона стишилася, перестала випручувати руку з його цупких пальцiв, якi й досi деремезили ©й гарячу спiтнiлу долоню, й промовила: - I я тебе люблю. Ще з того лiта запав ╨си менi в душу. - Й ти-с менi запала з того лiта, - визнав хлопець i цмокнув ©© в щоку. Дiвчина сахнулась: - А се що ради? - Пiдеш за мною? - замiсть вiдповiдi, спитав вiн. Славка глибоко зiтхнула: - Мене за тебе не пустять. - Хто? - Хто?.. Й княгиня, й князь... i... - Хiба вiтця не ма╨ш? - Маю. Вони помовчали, тодi Людота сказав: - А я тебе вмикну. Вона знову зiтхнула. - Сам не схочеш. - А то що ради? - Бо я... Вона зайшлася гiрким плачем i плакала довго й невтiшно. Нарештi трохи вгамувалась. - Ти хто ╨си? Смерд а чи ж челядник? - Смерд! - гордовито вiдповiв хлопець. - А я-м... челядниця. Роба. Зумiв ╨си? - Нi! - вперто вiдповiв хлопець. - Умикну тебе, й годi. Й потяг далi, в яр, де було тихо й безлюдно й куди не сягало свiтло великих купальних вогнищ. Вiн увесь тремтiв, i дiвчина теж тремтiла, це вiн одчував, мiцно тримаючи ©© гарячу руку в сво©й руцi... З неба капали зорi, великi й ряснi, Людотi навiть здавалося, що вiн чу╨, як вони булькають, канучи в неосяжне й глибоке море нiчного неба. Вiн дививсь угору й намагався думати про тi зорi, що капають, мов дощ, але се було так високо й незрозумiле, аж робилось лячно й моторошно на душi, й вiн повертав голову до Славки, яка лежала поряд, поклавшись йому на випростану руку. Вiд самого сього душу поймало тепло й радiсть, i не хотiлося думати про та╨мничi холоднi зорi й про те, що буде взавтра, коли кiнчиться коротка, найкоротша в лiтi купальна нiч. - Заснула-с? - тихо спитав Людота. Й дiвчина, так само тихо, не ворухнувшись, промовила: - Он зоря покотилася. Видиш? - Виджу. - Пощо воно ╨ так, що й людина зорить i на небi зорi? - То вiчi русинiв, що вiдiйшли в iрiй. - А вiрiй на небi? - На небi. - Й тi люди видять нас? - Мабути. - Страшно. - Що ради? - Бо то суть нави. - Нави не страшнi. Страшнi перевертнi, вовкулаки й упирi. Тi, що на небi, не страшнi. - Однаково страшно, - мовила дiвчина й довiрливо прилащилась, аж Людоту пойняв новий закрут полум'я. Та просто на них iшли двi тiнi, й вони внишкли. Славка почала шепотiти якiсь вiдвороти, але тiнi виявилися хлопцем i дiвчиною. Хлопець той казав: - Умикну, ось видiти-ймеш. А дiвчина застерiгала: - Отець ноги тобi переламне. - Хай ламне, однаково вмикну. Й пройшли далi. - Ти не страха╨шся? - спитала Славка. - Нi. Хоч нехай там що. Забiжiмо кудись. У Дерева, чи в Сiвер, чи на Луги. - Лугарi обiтнi: не водять жiн. - Тодi пiдемо на Дунай або в Галицькi гори. Славка не вiдповiла. Вiн устав i потяг ©© за руку: - Ходiмо. - Куди? В Галицькi гори? Людота засмiявся: - Нi, ще не в гори. Ходiмо до гурту. Вони збiгли до рiчки, яка тихо дзюрчала в пiтьмi, тодi побралися берегом угору, де блискали вогнi. Коло багаття з сього боку сидiв сивий дiд у старiй ягнячiй гуньцi й грав на восьмиструннi гуслi, сам собi приспiвуючи. Поряд сидiло й стояло душ iз двадцять юнакiв i юнок. Дiвчата були простоволосi, й Славка тiльки тепер схаменулась: - А мiй вiнок? Тодi потягла Людоту до води й, пристоявши, кинула вже трохи зiв'яле повиття в рiчку. Вiнок поплив, не занурюючись, але Славка не спiвала вслiд йому, бо спiвати, щоб вiночок знайшов ©й ладу, зовсiм не треба було. Й коли вода вiднесла його далеко в темряву, Славка, весела й жвава, потягла Людоту сама до гусляра. Дiд уже доспiвував якусь, певно, довгу думу, бо тiльки в цiкавих i довгих дум такi закiнчення, як у се©. - Тако© сте хотiли? - поспитав дiд у молодi. - Тако©! Тако©! - загули хлопцi й дiвчата. - Тодi бувайте живi й здоровi, а я-м пiшов до сво╨© хижi. - Дiду, ще однi╨©, тодi й до хижi! - озвався переднiший отрок, не знати чому переперезаний навхрест вiнками. Всi похопилися: - Ще, ще однi╨©, дiду! - Ще хоч однiсiнько©! Дiд хитро мружився до них i впиравсь, але всi знали, що заспiва╨ ще однi╨©, й наполягали гуртом. - Тодi я вам не думу, а бувалину, - нарештi згодився гусляр. - Хочете? - Хочемо. - То слухайте. Про Ки©в город хочете чи про язву морову? - Про Ки©в город. - Нехай. Тож були собi мiж та жона й мали вони чотирьох дiтей: синiв Кия, Щека та Хорива й четверту доньку ясну - Либедицю. Коли отець ©хнiй помирати здумав, то покликав до себе дiтей сво©х та й рече: "Осе, дiти мо©, прийшов мiй духодав. Не ╨ в мене нiчого: нi золота, нi серебла, нi горючого каменю бурштину. ╙ у мене тiльки три гори плiшi. Мислив ╨смь, як вас подiлити, й так дiлю: хто найвище стрибне, тому вищу гору вiддам, а хто нижче, тому нижчу". Стрибнув молодший, Хорив, i доскочив коневi до стремена, й отець вiддав йому найнижчу гору. Стрибнув середульший i доскочив коневi до сiдла. Отець дав йому вищу гору. Тодi стрибнув старiйший i перескочив коневi на той бiк. Отець i вiддав йому найбiльшу й найвищу гору. А четвертiй, сестрi, краснiй Либедi, нарiк воду й берег рiчки, що оббiгала всi три братнi гори. Тож помер отець, а дiти зосталися жити там, де заповiв ©м. Щек ловив звiра, бо був гострооким стрiльцем, Хорив хоронив землю роду, а найстарiйший брат, Кий, держав переправу на Залознiй путi через Почайну й Днiпро, де збиралися гостi з усiх чотирьох вiтрiв i звозили всякi добра, й скiт, i куни з усiх язик. Кий згородив город на горi сво©й i княжив у родi сво╨му, й молодша браття соромилася й стидалася перед ним. Було то лiт тому триста, а може, й п'ятсот, а може, й тисячу. Звiдтуду й пiшла земля Руська, й сини Ки╨вi, й онуки Ки╨вi в нiй суть княжити стали, був-бо Кий мудор вельми, й могуч дуже, й серцем хоробрий. Так вони жили-поживали. Одного ж дня та й рече Кий до браттi сво╨©: "Братт╨ й ти, ясна сестрице Либедице..." Людота, заслухавшись гусляра, не зразу й вiдчув, що його Славка тягне за рукав. Коли ж обернувся, дiвчина стояла злякана й ховалася йому за спину. - Ти чого? - спитав Людота. Й дiвчина прожебонiла: - Втiкаймо! - Пощо? - Бо Малко... Людота глянув у той бiк, куди зирила вона. З кручi спускався гладкий домажирич. - А нехай собi! - мовив хлопець. - Я не страхаюсь Малка, того шопаря. Нехай пiдступить! - i торкнув, нахилившись, колодочку ножа, що виглядала з наво©в. - Утiкаймо, завидить! - надмiру хвилюючись, мовила дiвчина й поза спинами шаснула в пiтьму. Людота якусь мить повагався, й коли Славчина бiла сорочка розтанула в ночi, гайнув услiд гукаючи: - Та куди ти! Зажди-но, не лякайсь! Йому кортiло почути, що ж мовив до братiв сво©х князь Кий... Того ж таки червця, в наступний день Людота привiв молоду жону додому, вже коли сонце пiдбилося вгору на три сулицi, й за звича╨м упав перед старцем навколiшки. Те саме зробила й умикнута киянка. - Дiду, благословiть... Старець узявся розпитувати, хто вона, ся дiвчина, яка вирiшила прийняти духiв його роду. Людота, затинаючись, розповiв дiдовi все, вмовчав тiльки найголовнiше: що Славка - роба ки©вського князя. Дiд про те не спитав, i хлопець вирiшив до часу мовчати - як Дана з Дажбогом уречуть, так i буде. Й старець, поклавши молодятам руки на голови, спитав: - Чи сприйма╨ш ти святих духiв роду нашого? - Приймаю, - з готовнiстю вiдповiла Славка. - Чи корити-ймешся законовi й поконовi роду нашого? - Корити-ймуся. - Чи шанувати-ймеш слово старцiв молодших i старiйших? - Шанувати-йму. - Чи шанувати-ймеш можа свого й честь свою жоночу? - Шанувати-йму. - Чи любити-ймеш, як матiр свою, землю вири нашо©? - Любити-йму. - Клянися! Славка нахилилась трохи вперед, узяла грудочку сухо© чорно© землi й поклала в рот, а старець ревно стежив, чи не гребу╨ вона ©хньою землею. Дiвчина повiльно жувала, на зубах ©й хрумкав пiсок, але вона мужньо ковтала ту землю, яка прийняла ©© за рiдну. По спинi в не© пробiгав морозець, бо ся клятва навiки й переступати ©© не можна. Людота теж пильно дивився, й серце його проймалось гордощами й любов'ю. З батьком та матiр'ю владнали ще легше. Син був уже дорослий, у хатi пара молодих дужих рук нiколи не зайва, та й невiстка сподобалася ©м з першого ж разу. Отець, глянувши на не© спiдлоба, суворо мовив: - Будь. Матерi б хотiлося гарного весiлля, та на весiлля багато треба, невiстка ж, хоч