Острогардом, а тепер, у його, Гельмольда, час, називають також Гунiгардом - через ©хн╨ населення гунiв. Там умiщу╨ вiн i гунську столицю, яка зветься Хуе . За його словами, земля гунiв почина╨ться вiдразу ж по той бiк Ельби. Вчений, якого нiяк не назвеш слов'янофiлом, - навпаки, в нiмецькiй експансi© на Схiд вiн був одним з ©© iдеологiв, - усi цi землi вiдда╨ гунам. I це в той час, коли, якщо вiрити деяким iсторикам, гунiв уже давно й на свiтi не було, а ©хнi рештки хтозна-скiльки сторiч тому буцiмто засимiлювались мiж мадярами. Отже, слiд гадати, що так званi гуни - народ споконвiку ╨вропейський i нiзвiдки, тим бiльше з рiвнiчного Китаю, не прийшов. Але тут виника╨ вже щось новiше. Говорячи про Гунiгард, Гельмольд нiскiлечки не сумнiва╨ться в тому, що це кра©на суто слов'янська, й навiть у свiй час, у серединi XII сторiччя, в добу найвищого розквiту Ки©всько© Русi, наймогутнiшо© серед усiх держав, назива╨ столицею слов'янського свiту Хуе. А що це справдi Ки©в, знаходимо пiдтвердження в iнших, ранiших i пiзнiших авторiв. Ф. Гаген, наприклад, у сво©х примiтках до першого нiмецького видання "Пiснi про Нiбелунгiв" каже, що Ки©в, той самий, котрого Гельмольд назива╨ Хуе, в сагах "Кiенуборг у Канугардi" варяги називали Самбатом. Цей Самбат не виклика╨ особливих заперечень. Зда╨ться, всi iсторики вже давно погодилися, що то Ки©в. Дивно тiльки, чому, погодившись iз одним, вони пропускають повз увагу iншi твердження того самого автора: що й Кiенуборг, i всi до нього подiбнi назви, - то не вигадка й не химера, а - Ки©в. Шведський вчений XVII сторiччя Олай Варелiй у примiтках до видання "Герварсько© саги" пише, що в скандiнавському епосi Русь часто назива╨ться Кра©ною Гунiв, а його спiввiтчизники вiддавен iменують Русь Гунегардом. I при цьому поклика╨ться на Саксона Граматика, який так само вважа╨ русiв i гунiв одним народом. Академiк Iмператорсько© Академi© Наук Л, Стефанi, який видав у Лейпцiгу книгу Гельмольда "Хронiка слов'ян", твердить: Русь колись називалась Гунiгардом. Думки, що гуни - то не самоназва й не назва якогось та╨мничого народу, котрий невiдомо звiдки взявся й не знати в якi тартарари запав, дотримували й пiзнiшi iсторики, в тому числi й слов'янськi. Й навiть нашi - вiтчизнянi. Чи не першим до цього висновку прийшов видатний iсторик-демократ Юрiй Гуца, походженням укра©нець, який дослiджував iсторiю слов'ян i виступав пiд псевдонiмами Венелович i Венелин. Ще в першiй половинi минулого сторiччя висловив певнiсть, що царство Аттiли було руською державою. Мав вiн i численних послiдовникiв. А ось що каже з цього приводу вiдомий чеський i словацький вчений Павел Йосеф Шафарик: "Не тiльки видатнi вiзантiйськi автори словом "гуни" називали слов'ян; захiднi письменники, починаючи вiд Беди Венерабiлiса, гунами називали теж слов'ян. Через те й зрозумiло, чому в германських народних переказах та iнших давнiх пам ятках пiд назвою "гуни" маються на увазi слов'яни... Так само i в пiвнiчних квiдах... гунськi богатирi Jarisleifr - Ярослав i Jarizscar - Ярожир та iншi - також виявляються слов'янами". Бiльше того, Шафарик твердить, що нащадкiв слов'ян у Швейцарi© до останнього часу звали гунами. Так, стародавнi, античнi iсторики, починаючи вiд Геродота, мали за звичай називати одним, збiрним iменем, багато племен i народiв, якi ©м безпосередньо не загрожували. Довгий час усi пiвнiчнi народи в них були гiпербореями, тодi стали скiфами, пiзнiше - сарматами й т. д. I якщо ми вже кажемо, що гуни - аборигени ╙вропи й мають власну назву слов'яни, то логiчно виника╨ запитання: а хто ж тодi були скiфи? Чи справдi ©х асимiлювали сармати, заполонивши ©хнi землi пiсля походiв Александра Македонського, як твердить М. М. Карамзiн услiд за Дiодором Сiцилiйським? I куди ж дiлися тодi самi сармати? Черговий народ-примара? Говорячи про стосунки грекiв з гунами, вiзантiйський дипломат Прiск Панiйський розповiда╨ про те, як напучував послiв iмператор Феодосiй II перед по©здкою до Аттiли: "... Нам звелiли переказати гунському царевi, мовляв, хай не вимага╨, щоб до нього виряджали послами сановникiв найвищого рангу, бо цього не бувало нi за його, Аттiлиних предкiв, нi за давнiших правителiв Скiфсько© держави". Або ось уривок уже з переговорiв iз Аттiлою. Один з членiв посольства, Вiкiла, на якусь реплiку гунського царя вiдповiв, що у Вiзантi© вже нема╨ "жодного перебiжчика з числа скiфського народу". Пiсля тако© вiдповiдi Аттiла спалахнув гнiвом i сердито вилаяв того Вiкiлу, вважаючи, що перебiжчикiв ще багато. Й тут, i там гунiв називають скiфами, й рiд Аттiли виводять з найдревнiших скiфських династiй, навiть сам Аттiла каже, що його народ - скiфський. Чи не помилка це? Але гортаймо далi щоденник грецького дипломата, який особисто знав Аттiлу та його пiдданцiв. "Бачачи, що посол Максимiн геть занепав духом, я пiшов разом з ним до Скотти, прихопивши й Рустикiя, бо вiн знав скiфську мову". Отже, гуни розмовляли не якоюсь, а скiфською мовою. Й трохи ближче: "Аттiла при цьому оголосив, що коли роме© зволiкатимуть або ж почнуть готуватися до вiйни, то й вiн перестане стримувати скiфiв вiд нападу". Таким чином, i вiйсько в так званих гунiв - скiфське. Та не тiльки Аттiла належав до предковiчно© скiфсько© династi© - ввесь його народ, як i тисячу рокiв до того, був державним: "Коли Епiгена було призначено послом, вони по©хали до Уннiв. Дiсталися Марга, мiсiйського мiста в Iллiрику. Воно розташоване на березi Iстру, навпроти фортецi Константi©, яку видно на тому боцi. Туди ж прибули й царськi скiфи" Виходить, мало що змiнилося пiсля Геродота, й недоцiльно позбавляти скiфiв етнiчно© приналежностi. Це не описка iсторика. Прiск i далi вжива╨ щодо гунiв той самий термiн: "Щоб за дотримування договору Роме© платили Царським Скiфам щорiчно по сiмсот лiтр золота", "...вiн (Аттiла) подарував новим послам коней та звiрячих смушкiв, якi правлять за оздобу Царським Скiфам". I все в гунiв скiфське: й одяг, i зброя, й закони, й звича©. Описуючи подорож до Аттiлино© столицi, Прiск зазнача╨: "Подолавши певну путь разом з варварами, ми, за наказом скiфiв, приставлених до нас, ви©хали на iнший шлях, тим часом Аттiла зупинився в якомусь мiстi, щоб узяти шлюб з донькою Ески, хоча вже й мав багатьох жiнок: скiфський закон дозволя╨ багатоженство" "На нашi крики скiфи повибiгали з хат iз запаленими жмутами очерету... й гостинно запросили нас до себе... Володарка селища, одна з дружин Влiда, прислала для нас ©жу, яку внесли дуже вродливi жiнки. Це в скiфiв ╨ виявом шани". Прiск, який подорожу╨ кра©ною гунiв, увесь час говорить нам про скiфiв: "Онiгiс, пiсля царя найбагатший i наймогутнiший з-помiж скiфiв...". I це тодi, коли пiсля зникнення самих скiфiв з полiтично© та географiчно© арени свiту нiбито минуло вже близько восьми сторiч, звичайно, якщо вiрити Карамзiну та Дiодоровi. Там, де Прiск Панiйський опису╨ зустрiч Аттiли з мешканцями столицi, виникають зовсiм виразнi асоцiацi©. Мимоволi почина╨ш думати: звiдки знайомий нам цей ритуал вiтання прибулого шановного мандрiвника? Аттiлу зустрiчав хор дiвчат, спiваючи йому славу, а жона першого сановника пiднесла царевi хлiб-сiль. При цьому iсторик зазнача╨: "Такий звичай вважа╨ться в скiфiв знаком високо© пошани". Ми бiльш-менш добре уявля╨мо собi придворнi й народнi звича© схiдних народiв i племен, у тому числi угрофiнських, тюркських та монгольських. А цей звичай вiдомий нам з пам'яток Х - XIII сторiч, i вiн належить нашому народовi. Якщо виклика╨ сумнiв отой, Прiском описаний, хор дiвчат, що спiвали сво╨му царевi скiфських пiсень, то "хлiб-сiль" промовля╨ ще виразнiше. Цей звичай мiг народитися тiльки-тiльки в народу, який споконвiку займа╨ться хлiборобством, а нiяк не в кочових скотарських племен. Отже, нi гуни, нi скiфи, про яких iдеться в Прiска, не були й не могли бути монголами чи якимись iншими вихiдцями з Пiвнiчного Китаю. Може скластися враження, нiби Прiск Панiйський взагалi не знав слова "гуни". Тодi погортаймо його нотатки ще. Прогулюючись вулицями Аттiлино© столицi, вiн зустрiв чоловiка, який справив на нього неабияке враження: "Мене здивувало, що скiф розмовля╨ грецькою мовою". Та незабаром усе з'ясувалося: "Позаяк дружина в них склада╨ться з рiзних варварських народiв, то дружинники, крiм сво╨© власно© варварсько© мови, переймають один вiд одного й гунську, й готську, й iталiйську мови; iталiйську - вiд частого спiлкування з Римом... Той, що вiтав мене, мав вигляд людини, яка живе в статках i навiть розкошах. На ньому було гарне вбрання, й волосся мав пiдстрижене в кружечок..." Ще один приклад. Кажучи про скомороха на бенкетi в Аттiли, Прiск усмiха╨ться: "Дивний у сво©й зовнiшностi й одяговi, в голосi та рухах, вiн мiшав докупи латинську, гунську й готську мови, й усi аж качались од смiху". Отож тут ма╨мо й гунську мову, але вона жодного разу не протиставля╨ться скiфськiй, а ╨ ©© синонiмом, як i в цiм уривку. Це стверджу╨ й росiйський дослiдник Прiска Панiйського - Г. С. Дестунiс у сво╨му коментаревi. Що ж до "пiдстриженого в кружечок волосся", то вiн тут цiлком погоджу╨ться з Юрi╨м Венелином, так само, як i вiдносно "хлiба-солi" та iнших атрибутiв "гунського" побуту й звича©в. А Венелин був цiлком переконаний, що Прiсковi гуни-скiфи - народ слов'янський. У двох останнiх уривках Прiска навiть нема╨ слова "скiфи", але Прiск його не забув, бо далi чита╨мо, що, коли цариця наказала сво╨му дворецькому Адамiсовi покликати послiв на пишний бенкет, то греки завiтали знову ж разом "з деякими знатними скiфами". "Всi гостi за законом скiфсько© поштивостi, пiдводилися з-за столiв, здоровили нас повними келихами й цiлували кожного". У цiй картинi теж неважко вгадати щедру до гостей слов'янську душу. Й у кожному абзацi Прiскового щоденника поперемiнне подибу╨мо цi два слова, якi ╨ синонiмом одне одного: "гуни" й "скiфи". Й напрошу╨ться логiчний висновок, що це - синонiми до третього слова - "слов'яни", й до четвертого - "руси". Вже далеко за Дуна╨м писав у сво©х нотатках Прiск Панiйський про пересування посольства та його побут у дорозi: "Замiсть пшеницi тепер нам давали просо, а замiсть вина - мед; саме так його в цих мiсцях i називали. А тi, що нас супроводжували, одержували теж просо та ячмiнний напiй, що зветься по-варварському камос". Це - надзвичайно цiкаве свiдчення, бо тут зафiксовано, що так звана "скiфська" мова "гунiв" складалась iз слов'янських слiв. "Мед" у даному випадку не виклика╨ сумнiву щодо походження. Зате навколо iншого напою - "камосу" - точилося чимало дискусiй. Цей напiй дехто оголосив не чим iншим, як кумисом: отже, питання етнiчно© приналежностi гунiв мовбито розв'язувалося, - кочовики, бо лише кочовi народи вживали кумис. I хтозна-чому обминали пояснення Прiска, що той "камос"" виготовлявся не з кобилячого молока, а з ячменю. А коли так, то це був напiй хлiборобського народу, не кочового. Просто або ж Прiск, вуха якого були незвиклi до сприймання "варварських" слiв, не змiг написати правильно, або ж переписувачi спогади лiтери (грецька "вета" дуже схожа на лiтеру "мi" у скоропису). Було в Прiска й iнше цiкаве слово - "страва". Навколо нього в свiтi й досi точаться баталi©. Автори рiзних нацiональностей намагаються уподiбнити його до якогось мало або й ще менш подiбного кореня, й звiдси каскад найфантастичнiших тлумачень. На жаль, укра©нсько© мови жоден з цих дослiдникiв не знав, а в нас же це слово - серед найуживанiших i досi. Це Прiскове слово зберiг для iсторi© Йордан, переписуючи в грецького автора "гунський" ритуал поминання обiдом. "Оплакавши небiжчика таким голосiнням, на його могилi справляють страву (так це в них самих назива╨ться), а пiсля цього великий пир" '. Отже, виходить, що "гуни" й "скiфи" - то не самоназви, а просто два iноземнi наймення наших предкiв. Давньо╨врейський iсторик Иосиф Флавiй (Иосиф бен Маттiт'яху) в сво©й працi "Подi© давнiх лiт" /I, 6, I/ писав про населення нашо© кра©ни наприкiнцi минуло© ери: "Магог царював над тим народом, що пiзнiше був прозваний - магогами, а греки називали його скiфами". I╨ронiм, сучасник Аттiли, пiдтверджу╨: "Магог - це скiфи" ("Книга ╨врейська", 20, 2). "Але, - чита╨мо в коментарях О. Скржинсько©, яка видала твiр Иордана, - I╨ронiм - письменник початку V ст. - безперечно, вкладав у поняття "скiфи" ("магог") iнший змiст, анiж Иосиф Флавiй - письменник I ст. Пiд магогом-скiфами I╨ронiм мав на оцi сучасних йому гунiв". I вiдома ленiнградська дослiдниця пiзньо© антики робить цей висновок не лише на власних спостереженнях. Вона тут-таки поклика╨ться на незаперечний авторитет: "На початку VI ст. архi╨пископ Кесарiйський Андрiй у коментарi до Апокалiпсиса писав, що бiблiйнi племена гог i магог - тi ж таки скiфськi племена, "що ©х ми тепер назива╨мо гунськими". Тако© думки дотримували сучасники Аттiли, так само вважали й iсторики наступних часiв. А Лев Диякон, видатний вiзантiйський iсторик Х сторiччя, йде ще далi, говорячи про вiйну грекiв з князем Святославом: "Надавши чин патрицiя мужньому й запальному Калокiровi, вiн (iмператор Никифор) послав його до Тавроскiфiв, яких подеколи називають Росами" ". Й так Лев Диякон упродовж усi╨© сво╨© "Iсторi©" назива╨ росiв скiфами, тавроскiфами й навiть таврами, зате дуже рiдко - власним iм'ям. Отже ж, греки, котрi, безперечно, добре знали й свою iсторiю, й грiзного царя Аттiлу, який завдав ©м стiльки лиха, чудово пам'ятали: народ, що мешкав на пiвнiч вiд Чорного моря, звався двома iменами - скiфами й гунами. Хоча вже в Х сторiччi, коли скiфи-гуни виявилися на новому пiднесеннi й почали знову набувати слави наймогутнiшого в ╙вропi народу, греки почали ближче цiкавитися ними. Найвизначнiший iсторик того часу, вiзантiйський iмператор Костянтин Багрянородний у творi "Про управлiння iмперi╨ю" зазнача╨: "Цей народ ми назива╨мо скiфами або гунами. Щоправда, самi себе вони звуть русами". Подiбними словами за тисячу п'ятсот рокiв до Багрянородного висловився про наших далеких пращурiв i Геродот (Л., 1972): мовляв, скiфами ©х прозвали греки, самi ж себе вони називають околотами (IV, 6). Та, зрештою, всiм вiдомi й слова нашого, ки©вського iсторика Нестора Лiтописця, який, перелiчивши всi руськi племена, зауважу╨: "I ╨ городи ©хнi й донинi, й прозиванi вони греками Велика Скiфiя". На нашу думку, свiдчень про те, що "гуни" та "скiфи" синонiми, - досить. Але тут виника╨ нова проблема: чи ж тiльки скiфiв, тобто схiдних слов'ян, називали на початку нашо© ери гунами? Найстарiшi пiснi германського епосу, найстарiшi й, безумовно, найменш переiнакшенi, - iсландськi квiди-казання про грiзного царя Аттiлу "Атлаквiда" та "Атла-маль", - дають нам пряму вiдповiдь на запитання: гунами германцi називали й захiдних слов'ян. У всiм вiдомому драматичному сюжетi нiбелунги звуться бургундами. Й коли вважати, що цi бургунди - германцi, то й германцiв слiд називати гунами, бо ж бургунди в епосi - родичi гунам. Тако© ж думки й П. Й. Шафарик' В iншому епосi, так званiй "Новiй Еддi", слово "гуналюнди", тобто народ гуни, вважа╨ться синонiмом до слiв "енети" й "венети". Це вченi помiтили вже давно й висловили сво╨ ставлення до квiд як згустку найдавнiшо© народно© пам'ятi. В скандiнавському епосi "Хельга-квiда" слово "гуни" ма╨ те саме навантаження, що й в iсландських квiдах. В однiй з примовок до "Хельга-квiди" сказано, що пiд словом гуни давнi шведи розумiли слов'ян, пiзнiше почали ©х називати вендами й венедами. Звiдси слiд зробити висновок, що "гуни" - загальна назва слов'янських народiв: i антiв та склавенiв Иордана, яких пiзнiше грецькi ж таки iсторики називають лише скiфами, й венетiв чи венедiв. Що енети, венети, вени та венди - слов'яни, в цьому нiхто не сумнiва╨ться. ╞х згаду╨ ще Геродот - отих венетiв-енетiв Пiвнiчно© Адрiатики (1, 96; V, 9). Назва походить вiд грецького "ене" - слава, хвала. Це знав i видатний чеський iсторик Любор Нiдерле, але в сво©й працi вiн каже: "Назва "слов'янин" - слов'янського походження, одначе нам, хоч як це дивно, невiдомi нi його етимологiя, нi первiсне значення... Походження назви "слов'яни" ще до XIII ст. почали пов'язувати з поняттям "слава" й перекладати його "глорiозi" й "енети". Це тлумачення втрималося до XIX ст., й вiдомий слов'янський поет i археолог Ян Коллар пiдтримав його сво©м авторитетом. Iнше тлумачення, не менш давн╨, засвiдчене вже на початку XIV ст., пов'язу╨ назву слов'яни-словени з поняттям "слово" й переклада╨ як "вербозi", "сермоналес", "гомоглотти". Це пояснення сприйняли такi видатнi дослiдники, як Й. Добровський та П. Шафарик. Останнiй спирався, зокрема, на аналогiчний факт, а саме, що слов'яни називали сусiднiй народ, мови якого не розумiли, "нiмцями", вiд сова "нiмий". Хоча ця, друга, гiпотеза мала багато прихильникiв, та все ж бiльшiсть сучасних лiнгвiстiв одкида╨ ©© на тiй пiдставi, що слов'янський суфiкс -╨н, -енин, -янин завжди вказу╨ на приналежнiсть до конкретно© мiсцевостi й що в такому разi назва "слов'янин" повинна була бути утворена вiд назви мiсцевостi ("Слово"?), - назви, яка, на жаль, нiде не трапля╨ться... Я. Розвадовський наводить низку назв рiчок у Польщi та Росi©, назв, утворених вiд форми "слав" i "слов", i припуска╨, що iснувала рiчка, яку називали Слова, або Слава, чи бодай болотиста мiсцевiсть, називана Словом, а народ, який жив у тiй мiсцевостi, отримав од не© назву "слов'яни". Цi назви рiчок утворенi мовбито вiд кореня, "клев",. який означав "заливати", "поливати", "чистити". Тако© само© думки дотримував i Мiлан Будимир". Я недаремно навiв таку довгу цитату, що вiддзеркалю╨ думку одразу трьох видатних славiстiв уже новiтнього часу. Лише один iз них, Ян Розвадовський, трохи орi╨нтувався в укра©нськiй мовi та укра©нських науках. I наслiдки промовистi. Щоразу, коли вченi-славiсти iгнорують Укра©ну та укра©нiку, вони опиняються в глухому кутi. Якби цi вченi знали укра©нський фольклор, вони довiдалися б що Днiпро ма╨ й другу, паралельну назву - Славута, Словута, Славутич. I не розводили б розпачливо руками, де шукати гiдронiм, що тисячi рокiв тому дав назву слов'янським племенам. А в Ки╨вi ж, крiм Днiпра-Словути, ╨ ще й рiчка Клов, хоча й загнана нинi пiд землю. Та повернiмося знову до того, як германцi називали захiдних слов'ян. У Саксона Граматика та Й. Меурсiя ╨ спiльний епiзод про те, що Ерманарiк потрапив у полон до слов'янського князя Iсмара (певно, Iзiмира), про якого так i сказано: "Ismarus, Slavorum rex". В iншому епiзодi Саксон пише: "Слов'яни пiд проводом свого князя Струнича напали на пiвострiв, яким уже володiв Фродо III, король готiв-датчан" (Саксон Граматик. Iсторiя Данi©. - 10, 3.). I якщо в усьому iншому цi стародавнi iсторики iдентичнi, то в епiзодi про напад слов'ян на згаданий пiвострiв Йоган Меурсiй твердить щось зовсiм iнше: нападники в нього названi вандалами. Чи не помилка знову? Виявля╨ться, нi, не помилка й не випадковiсть. Трохи нижче Й. Меурсiй оповiда╨, що син Фродо III, Фрiдлев (од гунсько© царiвни) виховувавсь у... Русi! Так, у Русi: in Russia relicta. Та й за дружину собi цей "руський вихованець" узяв Юрицю, доньку Грубо, чи Грубона (iм'я Грубо й досi побуту╨ серед сербiв), отже, теж слов'янську князiвну котро©сь сусiдньо© кра©ни. А що держава Фродо III межувала iз Слов'янщиною, про це свiдчить той-таки Саксон Граматик: володiння його ширилися вiд Рейну до Русi (Pusciam). Крiм того, перш нiж назватися королем Данi© та Вандалi©, Фродо три руськi рiчки наповнив трупами. Бургунди, найближчi родичi вандалiв, зарахованi Агафi╨м до гунiв. Тако© думки дотримувало чимало iсторикiв, у тому числi й новiтнiх. Таким чином, виплива╨ ще один висновок: вандали та бургунди теж слов'янськi народи. Й коли, скажiмо, взяти до уваги всi рiзнописання слова "вандали" в рiзних авторiв, наприклад: вени, вiнули, вендли, вендiли, то побачимо, що всi вони дуже зручно лягають в одне синонiмiчне гнiздо. Й пiдтверджень цьому в iсторiографi© скiльки завгодно. Скажiмо, Птолемей назива╨ Рифiйськi гори та гору Ерц Гебiрге, з яко© витiка╨ Ельба, горами Вендськими, а Дiон Кассiй - горами Вандальськими. Говорячи про завоювання готiв-датчан, називаючи учасникiв цi╨© вiйни, Й. Меурсiй каже, що Струнич - вандальський король. Але його колега Саксон Граматик, в усьому iншому згодний з ним, тут уточню╨ Меурсiя: Струнич - Sclavorum rex, або rex Slaviae. Та й сам Йордан свiдчить: готи прийшли iз Скандiнавi© й пiдкорили вандалiв. Нiдерле також зна╨ про те, що слов'ян часом несправедливо називали вандалами. Про зафiксоване iсторi╨ю переселення частини захiдних слов'ян, тобто вандалiв, лужичiв, бургундiв та iнших на пiвденний схiд, до Днiпра та Дунаю, шведський iсторик середини XVIII столiття Олаф Далiн каже: "В цей час скiфи мовби набули нових сил, коли сюди з пiвночi надiйшли ©хнi древнi одноплемiнцi". А це ж було, найвiрогiднiше, пiд тиском готiв, а також неврожа©в, у VI сторiччi. I якщо О. Далiн назива╨ вандалiв родичами кiфiв, то нiякими родичами германцiв вони одночасно бути не можуть. Але нагадаймо собi епiзод, коли пiсля вiйни готiв-датчан зi слов'янами син готського короля Сiварда, Йормунрек, вiдомий пiзнiше пiд iм'ям Ерманарiка, чи Германарiха, потрапив у полон до князя Iзiмира. Про цього князя й Саксон Граматик, i Й. Меурсiй кажуть: rex Slavorum. Але пiзнiший французький iсторик Д. Рауль-Роше заперечу╨, або ж уточню╨: Iзiмир був roi de Vandales, тобто вандальським королем 5. Значить, слов'яни захiднi, безпосереднi сусiди готiв-датчан, колись i справдi звалися й склавенами, й венедами, й вентами, але пiзнiше за ними мiцно встановлю╨ться назва, яка вiдрiзня╨ ©х вiд слов'ян схiдних, слов'ян скiфiв, слов'ян гунiв. Та й чи така вже прiрва мiж цими двома назвами: "слов'яни" й "скiфи"? Далебi, нi. Готською мовою Слов'янiя звалася Свiтiод (Suithiod або Svithiod). Це скорочене слово, складене з двох рiзних слiв: Suava thiuda, тобто Слов'янська держава (thiod означа╨ держава, царство, народ). А якщо suavi написати так, як писало багато авторiв, то матимемо: svivi, scuavi, scuifi1. Отже - скiфи. А ще дужче зближаються грецькi "скiфи" (в iншому написаннi - "скiти") з Тацiтовими сiтонами: тут передн╨ латинське s переходить у sc. А сiтони, судячи з Тацiтово© "Германi©", - слов'яни. Й хоча сам вiн вiдносить ©х, як i вандалiв, до германських племен, але сюди ж, на його думку, належать i так званi лугi©, ба навiть венеди. Щодо венедiв нема╨ нiякого сумнiву, а Тацiтовi лугi© - то лужицькi слов'яни. Тако© думки дотриму╨ й О. Скржинська. На жаль, в останньому виданнi Тацiта про венедiв сказано дуже невиразно, а лугi© тут - "загальна назва ряду германських племен, якi жили на пiвнiч вiд Карпат, мiж Одром i Вiслою". Зi сказаного вище, мiж iншим, виплива╨ й ще одне запитання: хто були так часто згадуванi в середньовiчнiй iсторiографi© свеви? Чи належать вони до германських племен, а чи й з них такi самi германцi, як, скажiмо, з лугi©в? I тут на допомогу нам також прийде оте "л", яке через захiднослов'янське "I" органiчно перетворилося на "в" та "у" (й): слеви - slewy - suevi - svevi - свеви. Не беремося стверджувати, чи так звучала назва того племенi, чи тут далася взнаки тенденцiя рiзних iноземних авторiв на свiй нацiональний кшталт транскрибувати чужi слова, але що й отi свеви - теж слов'яни, ма╨мо чимало пiдтверджень рiзних iсторикiв рiзного часу. Автор "Iсторi© нiмецького народу" Г. Луден свiдчить, що всiм вiдомi свеви - то народ слов'янський. Шведський буржуазний дослiдник Ерiк Густав Гей╨р на початку минулого сторiччя писав про стосунки ранньосередньовiчних народiв Швецi© - свевонiв та готiв. Цього автора важко звинуватити в прихильностi до слов'ян, його дослiдження вiдверто великодержавнi. Але подеколи правда iсторична виявля╨ться дужчою за тенденцiйнiсть, i тодi чита╨мо: "Цi споконвiку ворожi стосунки свевонiв та готiв доводять, що ╨днiсть походження й вiри в цих двох народiв не знищила ©хньо© незалежностi й вза╨мно© зненавистi". Хай нас не бентежить твердження про якусь ╨днiсть: просто в цьому абзацi виявилося палке бажання автора довести, нiбито шведи - "чиста" германська раса, чимось вища вiд iнших. Бо вже на наступнiй сторiнцi Е. Гей╨р сам себе заперечу╨: "Однак цi народи, що нинi змiшуються, були довгий час рiзними. Хоча давн╨ теократичне правлiння зблизило ©х". Виходить, нащадки свеонiв i шведських готiв навiть у XIX сторiччi пам'ятали про те, що вони - рiзнi народи, й тiльки оте Гей╨рове "давн╨ теократичне правлiння" "зблизило" ©х, тобто колонiзаторська, асимiляторська полiтика готiв знищила самостiйнiсть свевонського народу. Таким чином, можна зробити висновок, що це племена кра©ни Славонi©, до яко©, принагiдно скажемо, належали й давнi новгородськi, чи iльменськi, славени, й про це ще було вiдомо нашому Несторовi, не згадуючи давнiших авторiв. А нi в кого ж, зда╨ться, не виклика╨ сумнiвiв усiм вiдомий факт з iсторi© Риму: що iмператор Траян вигнав готiв з Данi© в Скандiнавiю. Отже ж, готи в Скандiнавi© не аборигени - тут вони вже застали давнiший народ, яким, певно, й були свеви. Звiдси зрозумiлими стають i тi численнi топонiми, що й досi збереглись у пiвденнiй Швецi© й свого часу стали приводом для рiзних норманiстських теорiй. Який же загальний висновок можна зробити з усього, досi сказаного? Висновок один. З ним можна сперечатися в деталях, можна не погоджуватись чи пiддавати благородному сумнiву те або те твердження окремих авторiв, але загалом важко не погодитися, що принаймнi на початок ново© ери основне населення пiвночi та надр ╙вропи аж до Альп i Дунаю, до Чорного моря та мiнiмум Дону складали слов'яни, неосяжне море слов'янське з безлiччю племен i племiнних назв, якi в силу обставин дiйшли до нас у не завжди натуральному виглядi; це породило багато рiзночитань i плутанини. У 20 - 30-х роках серед укра©нських археологiв усталилася була сво╨рiдна "мода" - всi народи й племена, якi лишили по собi пам'ятки так званого "сiроглинного гончарства", вважати "культурою римських упливiв". Ця культура тягнеться вiд Надднiпрянщини широкою смугою через усю ╙вропу й дату╨ться першими сторiччями ново© ери. На нашу думку, та "мода" була дуже "зручною" - просто звiльняла iсторикiв од важкого клопоту визначати етнiчну приналежнiсть народiв i племен, якi полишили цi пам'ятки. Зате вона принесла чимало шкоди, бо, не визначивши найголовнiшого, годi робити будь-якi висновки. Та й давала карт-бланш ласим до поживи слов'янофобам. Може, тi╨© "моди" не варто було б i згадувати, коли б вона примхливим бумерангом не почала потроху вертатися з забуття. Нiчого дивного в тому нема╨, що археологи знаходять сiрi гончарнi вироби на такiй великiй смузi: адже ця смуга й ╨ ареалом замешкання слов'ян вiд Дону до Рейну, коли й не ще далi на захiд. Бо якщо академiк М. Я. Марр знаходив наших, укра©нських родичiв аж у Шотландi©, то це, мабуть, не означа╨, що укра©нцi шотландського походження, а що, швидше, стародавнi кельти прийшли на острови Британi© з надр Велико© Скитi© (шотландцi й досi називають себе "скотами", а це щось та ма╨ означати; згадаймо хоча б Геродотових "сколотiв"; цiкавим вида╨ться порiвняння слiв "сколоти" й "кельти" в площинi так званого повноголосся -оро-, -оло-, -╨ре-, -еле-). Адже цiлком логiчно мiркувати, що цi вза╨мини сягають ще в Геродотовi часи. А вiдомо, що одне зi скiфських племен у добу Протагона звалося галатами. Приблизно так iменували римляни й давнiх поселенцiв теперiшньо© Францi© - галлами. А чи не можна сказати, що до цього ж кореня належить i слово "галичани"? Адже ж саме цим iм'ям назива╨ й наш Нестор Лiтописець сучасних йому французiв. Групи слов'янських племен були на стадi© давно осiлих суспiльств iз глибокими хлiборобськими традицiями й високо органiзованим соцiальним i культурним укладом, що сягали в друге, якщо не в трет╨ тисячолiття до ново© ери. Займаючи на материку найкращi територi©, придатнi для ©хнього основного заняття - хлiборобства, слов'яни схiднi й захiднi стали - й не могли не стати - об'╨ктом експансi© для iнших народiв, якi ще не мали в ╙вропi "постiйно© прописки" й, отже, прагнули до перерозподiлу земель континенту. Такими на той час народами були войовничi германцi. Вiйна готiв iз слов'янами велася довгi столiття, й упродовж усього часу фортуна всмiхалась поперемiнне то тим, то тим. I хто зна╨, як обернулися б справи, коли б о ту пору християнство не набуло тако© моди. Для готiв арiанська ╨ресь цi╨© релiгi© стала збро╨ю, яка допомогла ©м вiдвоювати в чужiй ╙вропi мiсце пiд сонцем. Якщо досi, крiм усього iншого, слов'янам сприяла в боротьбi з блукаючими готами власна релiгiя, тобто iдеологiя, за постулатами яко© рабство прижитт╨ве людина вiдносить i на той свiт, отже, кожен слов'янин над усе цiнував свободу, хоч би чого вона коштувала, - з прийняттям же хреста опiр не мiг не послабитись, особливо в першi столiття трiумфу християнства. Володарiв тепер давав бог, а рабство на землi гарантувало страждальцям царство небесне. Свiдками цi╨© нещадно© боротьби за житт╨вий простiр ╨ й залишки колись великих народiв у надрах германцiв, i ру©ни десяткiв i десяткiв квiтучих мiст, i тi позначки, якi слов'яни лишили на картi ╙вропи у виглядi сотень тисяч топонiмiв i, зрештою, й той слов'янський фольклор, який пiзнiше, коли слов'янське населення засимiлювалося, став германським. Бо якщо грунтовно вивчити й дослiдити кожну деталь, а потiм зiставити мiж собою всi отi квiди та саги, то раптом виявиться, що вони зовсiм нiчого спiльного не мають нi з побутом германцiв, нi з ©хньою мiфологi╨ю, а отже, й iсторi╨ю. На думку перших видавцiв епосу "Вiлькiна сага", наприклад, вiн склада╨ться частково iз слов'янських переказiв. А коли так, якщо навiть частково, то тут, звичайно, не обiйшлося нi без вiльного переспiву слов'янських пiсень скальдами-професiоналами, нi без мимовiльних помилок, пiдлаштовувань, навiть свiдомих пiдробок. Фольклор - то велика й невичерпна скарбниця знань, i ми не ма╨мо права ним нехтувати. Бо саме так, узявши путiвником пiснi та притчi Бiблi©, в яких доти вбачали все що завгодно, тiльки не зiбрання iнформацi©, - археологи знайшли найбiльшi мiста Стародавнього Сходу. Саме пiшовши слiдами еллiнського епосу часiв Троянсько© вiйни - "Iлiади" й "Одiссе©" - Генрiх Шлiман вiдкрив ру©ни Тро©. Це стосу╨ться й писано© iсторi©. На перший погляд незначна ба навiть чужа в загальнiй оповiдi риса чи згадка може стати тi╨ю ниточкою, яка розплута╨ безнадiйний клубок. У цьому зв'язку цiлком зрозумiлими стають i тi незрозумiлi слова Иордана, де вiн намага╨ться ховати кiнцi в воду: "Хто не зна╨ звичаю народiв запозичати один в одного власнi iмена? Римляни прибирають собi македонськi, греки - римськi, сармати - германськi. Готи ж здебiльшого запозичають сво© iмена в гунiв". Хоча це було вже через сто рокiв пiсля смертi Аттiли й нiбито пiсля розпаду його держави. Иордана спростувати неважко. Так, вiн ма╨ рацiю: всiм вiдомi факти, коли люди однi╨© нацi© прибирають iмена людей нацi© iншо©. Це часом робиться дуже масово, але нiколи без вагомих на те причин: або через приналежнiсть до однi╨© релiгi©, або ж через нацiональну чи духовну залежнiсть (при цьому брались iмена поневолювачiв). Iм'я людини в старовину було не простою формальнiстю, а символом i присвяченням тому чи тому боговi-покровителю. Наприклад, усi чоловiчi слов'янськi наймення "геро©чного" змiсту були присвятою стародавньому боговi вiйни й перемоги Юру. Це й власне Юрiй (означа╨ Юрiв), i цiла низка типу Ярослав, Яромир, Яролюб, Ярожир тощо. Натомiсть дiвчат присвячували богиням весни, врожаю, плодючостi й т. д. Щось подiбне ма╨мо й у тому випадку, який так старанно намага╨ться виправдати Йордан, придворний iсторик, що обов'язком служби був покликаний звеличувати все готське й принижувати чуже, не приналежне до готiв. З доброго дива вiн би не став виправдовуватись: певно, в VI сторiччi ще всiм було вiдомо, що бiльшiсть володарiв (а простий люд, мабуть, i поготiв) носили чужi германському духовi ймення. Справдi-бо: вiзьмiм до прикладу найвойовничiшого з-помiж готських конунгiв, якого так уславлю╨ Йордан: Германарiха. Чи не правда - як звучить? Найславетнiший король i завойовник у германцiв - Германарiх! Тим часом у Иордана це iм'я трохи iнакше: Ерманарiк, у Саксона Граматика - Ярмерiк, у багатьох датських iсторикiв - Ярмар, а в квiдах, тобто в народних переказах - Йормунрекс. I коли пiти за Йорданом i далi, зважити на його вказiвку, що Гермнарiх - iм'я гунське, то й вийде: це просто Яромир-рекс, Яромир-король. Ми вже й не кажемо про такi прозорi iмена, якi й без особливого аналiзу видають свою слов'янську приналежнiсть: Вольдемар - Володимир, Ярiслайфр - Ярослав, Валамер - Велiмир i т. д. Висновок тут напрошу╨ться подвiйний: насамперед, готи тривалий час були складовою того чи того слов'янського царства й на честь сво©х зверхникiв давали iмена сво©м дiтям (побiжно пiдтверджу╨ться й синонiмiчнiсть понять "слов'яни" й "гуни"). Крiм того, звiдси виплива╨, що так званi "гуни" з'явилися в ╙вропi й були сусiдами готiв ще задовго до того фатального 376 року. Коли ж подивитися на питання з iншого ракурсу, виходить, що багато слов'ян, ставши в пiзнiшi часи ╨диновiрцями готiв, згодом повнiстю засимiлювались, i ©хнi наймення - то сво╨рiднi топонiми, релiкти слов'янщини в германському материку. Такi приклади ми можемо знайти й у рiднiй iсторi©, бо пiсля прийняття християнства кожен князь, починаючи з Володимира Першого, мав подвiйне ймення: русинське й грецьке (чи бiблiйне). Що, до речi, завда╨ чимало клопотiв при iдентифiкацi©. В такий спосiб нас не повиннi вiдлякувати iмена iсторичних осiб, що звучать нiбито на германський кшталт. Цiлком можливо, що за багатьма з них ховаються колишнi дiячi нашо© рiдно© iсторi©. Ми, наприклад, i досi диву╨мося, чому остроготи Видимира, Тодомира й Велiмира так самовiддано воювали в Каталаунськiй битвi пiд прапорами гунiв i жодного разу не зрадили ©х, тим часом як новонаверненi готи - бургунди, франки, арморiкани та алани, керованi Сангiбаном - були в згаданiй битвi пiд пильним наглядом флангiв, де розташувалися римляни та вiзiготи. Чи не слiд в остроготах Видимира, Тодомира та Велiмира вбачати колишнiх слов'ян, якi билися на боцi сво©х кревних родичiв? I чи не родичi ©м усi отi названi захiдними iсториками (насамперед Йорданом) бургунди (вони ж нiбелунги й за iсландськими сагами - родичi гунам або й просто гуни), франки, арморiкани (поморяни?) та алани (алани галльськi; чи це не лужичi, мешканцi галльських Лугiв, поселенi там ще Цезарем?)? Бо й вiдомий французький дослiдник XIX сторiччя Ть╨ррi пише про Каталаунську битву: "Сангiбан, во╨вода аланський, якого пiдозрювали в зрадi, був поставлений у центрi, щоб можна було стежити за всiма його дiями i, якщо зрадить, - покарати". Чи можна пiсля всього вiрити, що всi отi народи, яких силомiць примусили воювати на боцi сполучених римо-готських вiйськ, були готами? А чи не швидше - рабами готiв, якi прийняли вiд останнiх i вiру християнську, й перначi васалiв? Очевидно, це вiрогiднiше припущення, так само як i припущення про остроготiв. У сво©й "Хронiцi" Фома Архiдиякон каже про тих остроготiв, яких 376 року "гунський" цар Велiмир переселив у Панонiю, що цих "далматських слов'ян" багато хто помилково вважа╨ за готiв, тим часом як вони насправдi ╨ слов'яни. Для поясненая нагадаймо собi слова Гельмольда, якими вiн стверджу╨; всi землi, що лежать на схiд вiд Данi©, називалися спершу Острогардом, а пiзнiше - Гунiгардом. Чи не тут слiд шукати розгадку остроготiв? Навiть сам Йордан, певно, забувши про всi вказiвки та настанови, часом прохоплю╨ться щодо остроготiв. Говорячи про остроготiв, якi з нетерпiнням чекали смертi Аттiли, вiн каже: "Iнакше жодне скiфське плем'я не могло визволитися з-пiд гунсько© влади - тiльки з настанням бажано© для всiх узагалi племен, а так само й для римлян, смертi Аттiли...". А О. Скржинська, не повiривши власним очам, вигуку╨ в сво©х коментарях: "Хоч як це дивно, Йордан, сам варвар, - назвав готiв "скiфським плем'ям". Та це не ╨диний випадок у Иордана. Говорячи про сарматiв та гунiв, вiн завважу╨: до цього ж самого роду належали пентаполiтансккий вождь Блiвiла i його брат Фро©ла, "до нього ж належить i наш сучасник патрицiй Бесса". Всi тро╨ згаданих були остроготськими сановниками, це вiдомо з Иордана й це ж таки пiдтверджу╨ його сучасник Прокопiй . О. Скржинська ж, не припускаючи жодно© спорiдненостi остроготiв iз гунамн та сарматами, вважа╨, що це помилка Йордана. Не будемо зараз широко говорити про Каталаунську битву, славетну й не менш та╨мничу, внаслiдок яко© нiбито розгромлений Аттiла опинився пiд стiнами Рима й iмператор Валентинiвн мусив вислати назустрiч йому процесiю з дарами та хоругвами, щоб якось одблагатись i вiдвернути "бич божий" од "столицi всiх столиць". Хiба мiг переможений Аттiла безборонне ввiйти аж в Iталiю? Тим часом як мiфiчнi "переможцi" - готськi полки та римськi легiони - мов у землю запалися. Всi вiдомостi про Каталаунську битву почерпнутi з вуст людей, якi уявлення не мали в справах вiйськових. Це стверджу╨ й англiйський iсторик кiнця XVIII ст. Едуард Гiббон, й iншi пiзнiшi й ранiшi дослiдники. Пiсля уявно© перемоги, яка, певно, народилася на сторiнках Йорданово© "Гетики", Рим Схiдний i Рим Захiдний i далi платили данину не тiльки Аттiлi, а ще й його синам, вiзiготи ж змушенi були повернутися туди, звiдки й вийшли. Такий висновок можна зробити, навiть не ходячи далеко: з аналiз., самого Йордана, бо гуни були й лишилися й надалi жити на сво©х землях, нехай i не в ореолi колишньо© слави й величi. Ось що каже про них сучасник Йорданiв - Прокопiй Кесарiйський: "Якщо йти з мiста Боспора в мiсто Херсонес, то всi землi, що лежать мiж ними, належать варварам - гунським племенам". Але це тема ширша й заслугову╨ на окрему розмову. А тепер на хвилинку звернiм свою увагу до тих, хто, власне, став причиною. Каталаунсько© битви: мешканцiв Пiренейського пiвострова, якi посiдали всi його захiднi та схiднi креси. Про "вандалiв" царя Гейзерiка ми вже говорили вище. Але, крiм них, на пiвостровi були ще двi держави, якi складали з ними конфедерацiю: Галицiя й Лузитанiя. З цього приводу пояснення да╨ сам Йордан. У сво©й працi вiн без жодних вагань заявля╨: "Галицiю й Лузитанiю споконвiку населяли свави". А хто такi свави, ми вже також зна╨мо. То чи не слiд зробити й висновку, що Галицiю населяли галичi, а Лузитанiю - лужичi? Бо спробуймо написати слово "лужичi" латиною - й одержимо "luzici", а звiдси й "Luzitania" (до речi, оте "luzici" поляк теж прочита╨ як "лужiчi"). Так само - galici, galisi. Адже народ, який мешка╨ по той бiк Рейну, Нестор Лiтописець називав також не iнакше, як галичани. Та й у Л. Нiдерле чита╨мо: племена, якi вдавнину звалися лужичами, тепер звуться сербами. В наш час ужива╨ться назва "лужицькi серби". Лишаються нез'ясованими алани, але й до них можна знайти аналогiв: улани, галани й навiть волиняни (в Птолемея вони звуться алауни й вулани), бо ж Волинь, очевидно, була поселенням вiйськового стану (сословия) слов'ян, сво╨рiдним античним козацтвом, яке охороняло кордони землi, тому користувалося самоуправлiнням i не пiдлягало нi податкам, нi данинi, анi якимось iншим повинностям. Це стверджу╨, в уже цитованiй книзi О. X. Вельтман, засвiдчу╨ й Аммiан: "Рабству не пiдлягали цi так званi алани, бо всi вони були благородно© кровi". Флавiй визнача╨ ©хню етнiчну приналежнiсть: "Алани - це скiфське плем'я, що живе побiля Тана©су й Меотiдського озера". Цiлком згоден з ним i Лукiан: "Мова й одяг - це i в аланiв, i в скiфiв однакове. Рiзне в ни