щекуй! - кричав Кононович. - Що б там язиком не молов, а ти програв. Виграш за нами. - Це не програш, а тiльки початок битви за волю нашого народу. Ми загинем, нашi побратими у бiй козацтво поведуть. I як би панськi лакузи на ретязях не гавкали, а ©м не спинити наш похiд. Кононович з кулаками кинувся на Сулиму. - Ти... ти розбiйник... На сво©х панiв руку пiднiма╨ш? Не вийде! В дугу зiгнемо! Скрутимо в перевесло! Карка зломимо!.. Адам Кисiль, склепивши повiки, склав руки на грудях i, ╨лейно посмiхаючись, прислухався до вереску ре╨стрового гетьмана. - На пiсок перемелемо! Сулима з люттю глянув на гетьмана, на його живiт, що так i колихався вiд крику, на шовковий пояс, за який було заткнуто пузатого капшука... А ще вгледiв за поясом пiстоль... Сава Кононович щось верещав... Сулима хитнувся вперед, невловимим рухом висмикнув пiстоль у Кононовича з-за пояса, та так ловко, що той i не вiдчув. - Я тебе власноручно на палю посаджу! - шаленiв вiд лютi гетьман. - Я... - осiкся, вгледiвши в руках Сулими пiстоль, чорна дiрочка якого дивилась йому прямо у вiчi... - Е-е-е... - враз зацiпило гетьману, i його запал де й подiвся. Кисiль посмiхався iз заплющеними очима. Кара©мович по тому, як гикнув гетьман, вiдчув щось неладне й поклав руку на рукiв'я сво╨© шаблi. - Спокiйно, панове! - Сулима задкував до вiкна. - Не перцюйте, бо куля жартiв не любить. Вона, як i горобець, вилетить - не спiйма╨ш. Та й дiрку пiсля не© не заткнеш. Кисiль, урвавши смiшок, злякано розплющив очi. На всiх трьох Сулима наставив пiстоль, водив ним вiд одного до другого, нiби вибирав собi першого, i всi тро╨ втягнули голови в плечi. - Раджу панам бути благорозумними, - сказав Сулима вже бiля вiкна. - А то, не дай Боже, здригнеться моя рука... - Це вже занадто! - крикнув во╨вода. - Я протестую! - Я пановi не догодив? - глузливо запитав Сулима. - Прошу пана сидiти й не репетувати, бо як би чого не вийшло. - Але це бунт... - прохрипiв Кисiль. - Це смерть твоя, во╨водо, - уточнив Сулима. - В пiстолi всього лише одна куля, i я, звичайно, встигну забити лише одного з вас. Але й то добре. Не з порожнiми руками на той свiт пiду. То хто з вас хоче вхопили мою ╨дину кулю? Всi тро╨ мовчали. - Нiхто не бажа╨, - пiдсумував Сулима й повернув на мить голову до Павлюка. - Ану, сину, витягни у пана Кара©мовича шаблю. А тебе, пане, застерiгаю: один рух - i куля твоя. Павлюк висмикнув шаблю в старшини й вiдскочив до вiкна. - Панове, будемо прощатися, - сказав Сулима, пiдходячи й собi до вiкна. - Раджу вам не здiймати гармидеру. Я з радiстю всадив би у котрогось з вас кулю, та почека╨мо сприятливiшого менту. - До Павлюка: - Стрибай за вiкно, там галерея. А звiдти - вниз. Пiд галере╨ю бачив осiдланих коней. - Батьку, а ти? - вже з пiдвiконня озвався Павлюк. - Я тебе не лишу. - Не барись, я прикрию! - закричав Сулима, - Один з нас мусить врятуватись. Лети, сину, на Вкра©ну та велику пожежу там пiдпали! - До зустрiчi, батьку! Павлюк зник на галере©, почулося падiння, заiржав кiнь, зацокотiли копита, хтось крикнув i вмовк на пiвсловi... Потiм стихло все... - Буду i я з вами прощатись, панове. - Сулима вистрибнув на пiдвiконня. - Спокiйно, панове. Зненацька пролунав пострiл жовнiра... Куля вдарила Сулимi в груди, падаючи з вiкна у залу, Сулима встиг вистрiлити i забити жовнiра. - Ага!.. - крикнув отаман. - Таки не пропала моя куля даром! Хоч на одного ляха, а поменшало на Укра©нi! Ще встиг побачити, як у залу вбiгали жовнiри, встиг почути, як репетував Кисiль: - Павлюка! Павлюка хапайте, пся крев! - Шукайте вiтра в полi... - прохрипiв Сулима i вчув, як десь далеко-далеко озвалися журавлi: Кру. кру, кру, В чужинi умру .. Павлюк нахилився, зiрвав кущик сизого ╨вшан-зiлля, розтер в долонях, жадiбно вдихнув терпкий полиновий запах... - Вдома... - спрагло прошепотiв. - Вдома, у степах запорозьких. I до матерi Сiчi рукою подати... I боротьба тiльки-но почина╨ться. Роздiл перший Роман Матусевич був у розпачi: минуло пiвроку чи трохи бiльше вiдтодi, як вони разом, а Олена так i не звикла до нього. Про кохання ж i тихе сiмейне щастя, якого так прагнув Роман, не могло бути й мови. Вона ненавидiла його. Матка Боска!.. Роман Матусевич зовсiм занепав духом. Як вона сьогоднi глянула на нього, коли вiн обережно натякнув ©й про сво╨ почуття, як глянула!.. ╞© гарнi карi очi, що здавалися йому бездонними озерцями з живлющою вологою, до яких вiн так поривався припасти, враз потемнiли. У них спалахнув гнiв I ще щось... Мабуть, зневага до нього, погорда. А мо', так тiльки здалося розгубленому Романовi, мо', вона просто байдуже на нього подивилася? Але запитала з ледь прихованою iронi╨ю: - Чого ти вiд мене хочеш, ясновельможний пане? Адже я хлопка, рабиня, чернь. - Але це зовсiм не так, - зважився вiн, мнучи в руках свою чорну шапку з блакитним денцем. - Ти господиня цього ма╨тку, а я - твiй слуга. I коли б нашi з тобою стосунки вияснилися, ти б стала панею Матусевич, малжонкою... - Ще чого забаг! - вигукнула вона нiби глузливо, але гнiву в ©© голосi вiн не вловив. - Ти купив мене за злото, а тепер хочеш i кохання мо╨ виторгувати? - О нi!.. - вiн заперечливо покрутив головою. - Кохання не можна купити нi за якi скарби свiту! - Спасибi, що хоч це розумi╨ш. - Я багато дечого розумiю, - уточнив вiн. - Ти - лях! - вигукнула вона i перекинула на груди важку русяву косу. Романовi хотiлося погладити ©©, i вiн уже було простягнув руку, але коса гнiвно здiймалась на грудях. - Ти лях, шляхтич! - повторила вона з притиском. - Ти належиш до того кодла, котре вiками душить мiй народ. Як же я, укра©нка, зможу тебе покохати, коли у вас, ляхiв, руки по лiктi у нашiй кровi? Вiн мовчав, мнучи свою шапку, i не знав, що вiдповiсти, адже це була правда. Нiхто так нiкого не душить, як польська шляхта Укра©ну. З покiрних вичавлюють соки, з непокiрних точать кров... Вiн важко зiтхнув, бо знав, як укра©нцi ненавидять ляхiв-гнобителiв, i пробурмотiв, сам не дуже вiрячи сво©м словам: - Але ж рiзнi ляхи бувають. - Ти хотiв сказати, що добрi? - запитала вона глузливо. - Де вони? Вiн промовчав, показувати не було кого. - Хоча... ти можеш поставити себе в приклад... Ти мовби й добрий, - вона зiтхнула. - Але хтозна, якi зуби покажеш завтра. Я розумiю, ти хочеш мене ласкою взяти, тому й тихий такий та сердечний. - Я ще нiкому не завдавав болю - Але ти лях! - вперто повторила вона. - Панич. Люди мого племенi у тво╨му рабствi. Вони - чернь! Тво╨ бидло, котре ти одержав, як худобу, в придачу до грунтiв та угiдь. Хоч ти й не знуща╨шся з них, але спини вони гнуть на тебе. - Всього лише три днi на тиждень, - виправдовувався Роман. - Це не чотири й не п'ять, як в iнших панiв. Коли ж ти хочеш, то я зменшу панщину ще на день. - А побори? - Я вiдмiню ©х! - рiшуче вигукнув вiн. - Гм... Сам будеш хребта гнути? - Заради тебе я ладен на все, - вiв ступив до не© ближче. - Тво╨ слово для мене закон. I не дивись на мене так. - Лiпше б я загинула в турецькiй неволi, нiж бути панею в тебе i бачити, як ляхи щодень знущаються з таких же нещасних, як я. - Обхопила голову руками - Для чого ти мене викупив? Та не буду я тобi нi жоною, нi паною-шляхтянкою, допоки така несправедливiсть у свiтi твориться! Селяни менi в ноги кланяються, бо я панiйка в шовку. Не вiдають, що я така селянка, як i вони самi... Що й на менi ярмо... А ти хочеш, щоб я тебе кохала, пестила .. З ярмом на ши©? Олена заплакала. Це вже лiпше. Коли жiнка плаче, то гнiв з не© виходить. Мовив тихо: - Я наполовину укра©нець. Мiй батько, чистокровний поляк, багатий дiдич, прижив мене з сво╨ю поко©вкою. Вiд матерi менi в спадок дiсталось iм'я. I материнi пiснi. Коли вона була ще живою, то щовечора спiвала менi укра©нських пiсень. А батько бив ©©, на конюшню виганяв, щоб не смiла зi мною й: говорити по-укра©нському. Олена звела голову й довго та уважно дивилась на нього. - Голубi очi також у спадок вiд матерi отримав? - поспитала тихо й чомусь почервонiла. - Мати була доброю й тихою, - оповiдав вiн. - А батько... батько на смерть забивав челядь. I матiр у могилу звiв. Для нього вона так i залишилась бидлом. Вiн забороняв ©й навiть приходити до мене, коли я пiдрiс. ╞© цькували собаками, й одного разу тi собаки загнали мою бiдну матiр у ставок... - Ось ти який... - задумливо мовила Олена i трохи теплiше глянула -на Романа. - Хоч тебе той лях любив? - Коли бував у гнiвi, то кричав на мене: "Ей ти, хлопський вилупок i мiй благородний син!" - I де ж вiн подiвся? - Загинув бiля Курукiвського озера, коли польний гетьман Станiслав Потоцький ходив походом проти повсталого запорозького гетьмана Марка Жмайла. - Туди йому й дорога! Якби вся шляхта потопилася в наших болотах, то хоч би розвиднилося. - Але вiн був боягузом, - вiв далi Роман, - i нiколи б не зважився йти на вiйну, якби не борги. Вiн зовсiм в них заплутався, i ма╨ток був двiчi, як не тричi, заставлений. Гадав на вiйнi розживитись, та потрапив у драговину бiля Курукiвського озера... Казали, вiн волав про помiч i ревiв, як бугай, пiрнаючи в трясовину. Але його нiхто не слухав, бо в тому болотi цiла хоругва гусарiв з кiньми пiрнула. Ще й половина угорсько© пiхоти. Олена мовчала й дивилась в широке венецiанське вiкно. За вiкном розкинувся старий тiнистий парк. На галявi, оточенiй столiтнiми липами, стрибали зайцi й позиркували на вiкно. Олена посмiхнулась i помахала ©м рукою. Вона подружила з зайцями i щодень годувала довговухих на тiй галявинi. Зайцi охоче брали з ©© рук моркву, а вона гладила ©х по спинах... Роман зiтхнув. Вiн заздрив зайцям, iнодi хотiв би опинитися на ©хньому мiсцi. Олена так нiжно пестила вухатих. Вiн знову заговорив: - Коли батькiв ма╨ток забрали за борги, я потравив у челядь свого дядька Адама Кисiля. Дядько - пребагатий i можний, навiть самого коронного гетьмана заступа╨. Я був для нього всього ляше бiдним нахлiбником. Хоч я й шляхтич по батьковi, та змушений був жити серед слугiв свого дядька. Там чимало терлося таких, як i я, збiднiлих шляхтичiв, у яких, крiм гонору, не було за душею нi шеляга Вони пихато ставились до челядi, хизувалися сво©м шляхетським походженням, а сьорбали страву на чедядськiй куховарнi. Менi поталанило. Дядько звернув на мене увагу. I пригрiв. А потiм послав у Бахчисарай до хана... Де ми й зустрiлися. Олена мовчала, через вiкно спостерiгаючи за зайцями. Тi ставали на заднi лапки, виглядаючи свою годувальницю, кумедно ворушили довгими вухами. Олена посмiхнулась, i враз ©© лице зробилося гарним, нiжним та м'яким, наче сонце виглянуло з-за хмар. - Гелено... - несмiливо озвався Роман. - Я вже тебе просила, - сказала Олена, i на лицi ©© повiльно гасла усмiшка, нiби сонце заходило за хмари, - не звати мене на лядський манiр. Я - Олена. - Але ж Гелена то не ╨ польське iм'я, - м'яко заперечив Роман. - Гелена - грецького походження, вiд слова "геленос" свiтло, сяйво. Або ще смолоскип у темрявi ночi. Звiдси й походить "Олена". Вiн хотiв було ще додати, що для нього вона теж як спалах серед ночi, та промовчав. Олена перебирала в руках косу. - Облишимо цю розмову, - тихо мовила й закалатала в срiбний дзвiнок, котрий лишився ще вiд старого господаря. Зайшла поко©вка. - Що панi бажа╨? - Марфо, принеси менi, будь ласка, моркви з льоху. - Добре, панi, - вклонилась поко©вка. - Постiль прибрати? - Не треба, я сама. - Панi буде сама прибирати? - Марфа якось дивно глянула на Олену i вийшла, знизавши плечима. - Але ж, Геле... Олено, негоже так, - обережно дорiкнув Роман. - На те у нас ╨ слуги. Вони першi смiятимуться, що панi сама постiль прибира╨. - Тобi вiдомо, що я не панi, а селянка. - Не глянувши на нього, Олена вийшла, гордо несучи свою гарну голову. Та тiльки зачинились за нею дверi, як вона пирхнула, зареготала й погупотiла по сходинках. Роман зiтхнув, хiба ж можна бути панi такiй безжурнiй та пустотливiй? Слуги ж дивляться... Та ось Олена вигулькнула на галявi. Висока, пружна, ставна. Нiби й не була в татарськiй неволi. Роман милувався нею крiзь вiкно. Олена присiла, зайцi ставали на заднi лапки i брали з ©© рук вогнисту, як жар, моркву. Олена смi╨ться дзвiнко i радiсно... I вiн згадав, як уперше ©© побачив. В Бахчисарай Роман Матусевич дiстався у жовтнi минулого, 1636, року як особистий посланець свого дядька, во╨води i заступника коронного гетьмана Речi Посполито© Адама Кисiля. В'©хав з почтом i челяддю, як i годиться посланцевi Корони. Хоча була вже середина осенi, але ханська столиця потопала ще в зеленi. Затиснутий з усiх бокiв горами, Бахчисарай скидався на весняний оазис, куди осенi вхiд був не вiльний. В тому оазисi було душно i спекотно, гори, що оточували ханську столицю, загороджували шлях холодним пiвнiчним вiтрам. I осiнь, жовта й сердита, блукала десь поза горами, iз злостi оголюючи тамтешнi дерева, i свистiла пронизливими, сердитими вiтриськами. Во╨водський посланець, молодий двадцятидворiчний юнак з на©вними голубими очима, вперше вибрався в свiт з таким важливим дорученням. Столицю Кримського ханства вiн уявляв собi багатолюдним, гамiрливим схiдним мiстом, з мурами й бастiонами, з караванами гендлярiв, тiснявою вершникiв i, звичайно ж, базаром, на якому прода╨ться все. А побачив маленьке мiстечко, власне, селище в долинi мiж горами, котре до всього ж мало одну-╨дину вуличку. Та вуличка захаращена смiттям, бо низькорослi вiдлюдкуватi татарки висипали смiття i попiл просто на вуличку, пiд ноги перехожим. Татарськi халупки, малi й обшарпанi, тiснилися як могли з обох бокiв вулички. Переднiх стiн у них здебiльшого не було, i з вулички все видно, що робиться в кожнiй саклi. Але кав'ярень чимало. Бiля них, в тiнi платанiв, незворушно сидять сивобородi поважнi дiди, курять люльки й присьорбують чорну, як дьоготь, каву. Тут же крутиться босонога, чорноока й голопуза дiтлашня, собаки повiдкидали хвости, i лiньки ©м навiть мух вiдганяти. I над усiм - сонлива, млява байдужiсть... Бiднiсть... Матусевич закрутив носом: в яку вiн дiрку потрапив, в який закутень свiту? Проводжаючи небожа в далеку дорогу, дядько неквапливо напучував: - Тобi випала велика честь вiдвiдати столицю Кримського ханства i мати аудi╨нцiю з самим владикою Бехдиром-Гiре╨м. Одначе тримайся з гiднiстю, як i подоба╨ шляхетському лицарю Речi Посполито©. Хоча... скажу тобi вiдверто, не лiнуйся зайвий раз i поклонитися, адже вiд цього залежатиме успiх задуманого дiла. Повезеш багатi дарунки хановi. Вiн ласий на таке, швидше згодиться на змову. Тримайся i говори так, як я тебе вчив. Пам'ятай, ти вiднинi не просто телепень двадцяти двох рокiв, а посланець заступника великого коронного гетьмана. - Во╨вода зiтхнув. - Хоча треба було когось тертiшого послати, та нiкого напохватi нема╨. А втiм, i тобi вже, Романе, час до державно© служби звикати. Пора думати про власний ма╨ток на Укра©нi. Бахчисарай - то лише початок тво©х сходинок по щаблях державно© служби. Вигорить дiло - матимеш чималий зиск. I ось Роман в Бахчисара©. Лишивши свою челядь у вiдведенiй йому саклi, Роман в супроводi слуг, котрi несли двi скринi з дарами хановi, та невеличкого почту, в зеленому люстриновому кунтушi й чорнiй шапцi, отороченiй видрою, в м'яких червоних сап'янцях (все те - дарунок дядька-во╨води), повний величi й гiдностi, подався прямою вуличкою здiйснювати свою високу мiсiю. Хан-Сарай - ханiв палац - стояв у кiнцi довго© вулички i був, як фортеця, оточений високими мурами й потопав у зеленi. Поминувши мiсток, перекинутий через маленьку гiрську рiчку Чурук-Су, котра текла паралельно головнiй вулицi, Роман опинився перед рiзьбленою брамою Хан-Сарая. Тут йому довелося довгенько потупцяти, доки варта впустила його. Озираючись, Роман ступив на широкий двiр. Було тихо, наче в монастирi, а не в палацi хана. Попiд мурами тулилися якiсь будiвлi, злiва виднiлась ханська мечеть, далi - невелике кладовище, де ховали ханiв, будiвлi для слуг i варти. I всюди квiти... Чисто, охайно, затишно. Тиша вражала, нiма, беззвучна, могильна... Служник, вбравши в плечi довгасту голову, повiв Романа далi. Пройшли через внутрiшнi ворота, за якими, власне, й починався Хан-Сарай. Нiхто не зустрiв посланця заступника коронного гетьмана, нiхто, здавалось, i не помiчав його присутностi. Сновигали ханськi слуги, тихi, мовчазнi, наче кажани пролiтали. Бiля палацу завмерла варта - здоровеннi яничари з кривими ятаганами й великими шкiряними щитами... Роман i зовсiм занепав духом: хiба так мали зустрiчати посланця Речi Посполито©? Та ось нарештi Романа завели до канцелярi© хана, маленько© кiмнати, що була заставлена маленькими шафами. Сидiли писарi, сутулi, мовчазнi, наче вимерлi iстоти. Коли Роман увiйшов, нiхто з них навiть не ворухнувся. Польський посланець переступав з ноги на ногу, кляв подумки хана i всю його челядь i ще бiльше розчаровувався. В душi наростало обурення: як вони приймають посланця могутньо© держави! Кусав губи, злився подумки... У канцелярiю зачовпав товстий татарин з м'ясистим червоним обличчям, з дрiбними очицями, що геть запливли жиром, i, скалячи зуби в кривiй посмiшцi, повiв Романа до зали Дивана. Це була велика i розкiшна кiмната, вся оздоблена орнаментом, з м'якими килимами й подушками для сидiння попiд стiнами. В цiй залi засiда╨ ханський суд. То, напевне, тут його й прийме хан? Опасистий татарин пiрнув у якусь кiмнату. Роман простовбичив у залi Дивана досить довго. Та ось з бокового ходу вигулькнув сухий худий дiд з довгою бiлою бородою, в бiлiй чалмi, пiд якою стирчало сухе жовте личко. За його спиною стояв молодий товмач. Дiд у чалмi щось зашамкав беззубим ротом, товмач переклав: - Що хоче молодий пан Ляхистану? - Я - особистий посланець його мосцi во╨води i заступника коронного гетьмана Речi Посполито© Адама Кисiля, - злегка вклонився Роман. - Прибув з дарами до його хансько© милостi володаря Криму, хай дару╨ йому Аллах тисячу лiт! Товмач переклав. Бiлобородий щось зашамкотiв, нiби жував сухе листя, i пiшов, нечутно ступаючи. Товмач жестом запросив i Романа. Пiднялись на другий поверх, i Роман опинився з товмачем у кабiнетi хана, надзвичайно просторому i ошатному. Стiни i стеля були червоного кольору, всюди килими кiлькома шарами. Сам хан Бехдир-Гiрей стояв бiля маленького вiконця, котре виводило у сад, i задумливо перебирав чотки. Був то середнього зросту, в мiру повний чоловiк з чорною бородою i жвавими чорними очима. На ньому - розкiшний халат в позолотi, на головi бiлоснiжна чалма з павиним пером. Хан пильно й ледь насмiшкувато оглядав Романа блискучими очима. Роман зупинився посеред кабiнету, зблiд i голосом аж надто голосним для тишi, котра панувала в палацi, одним духом випалив, як його навчав дядько: - Найяснiший повелителю великого царства, красо i гордiсть кримського престолу, повелителю великих орд Кримських, Бiлгородських, Буджацьких, Ногайських, Черкеських та iнших, державцю славний, ╨гомосць во╨вода i заступник великого коронного гетьмана Речi Посполито© Адам Кисiль шле тобi найяснiше вiтання i скромнi дари. Гут Роман оглянувся й похолов: носi© зi скринями лишилися в канцелярi©. Роман розгублено зиркав на хана. Який конфуз! Хан, з цiкавiстю спостерiгаючи за посланцем, добродушно посмiхнувся й простягнув бiлу пухку руку, що так i спалахувала вiд золотих прикрас. Роман ткнувся в не© губами, а коли випроставсь, то побачив, що скринi з дарами стоять бiля його нiг. Роман притьмом кинувся до однi╨©, пiдняв важке вiко i вже вхопився було за соболеву шубу, але хан ворухнув бровою, нечутно вирнули слуги i зникли, прихопивши з собою скринi. Хан заговорив, його голос був тихий, скрадливий, але з владними нотками. Товмач переклав: - Як почува╨ себе пiсля далеко© дорога молодий пан Ляхистану? Чи добре йому ©халося, чи гостинно його зустрiли в нашiй столицi? В чорних блискучих очах хана спалахували глузливi iскорки. - О найяснiший повелителю, хай дару╨ тобi Аллах тисячу лiт, дорога була легкою, а в Бахчисара© мене зустрiли добре. - Роман витримав паузу i перейшов до сутi: - ╙гомосць во╨вода i заступник великого коронного гетьмана Речi Посполито© Адам Кисiль, посилаючи дари й вiтання найяснiшому повелителю Кримського ханства, просив пособити Речi Посполитiй в ©© священнiй боротьбi проти непокiрних i свавiльних запорожцiв. Мiсяць тому знахабнiлi козаки пiд орудою Сулими захопили Кодацьку фортецю на Днiпрi, перебили залогу й перетворили фортецю Речi Посполито© на свою власну. - Коронний гетьман Кон╨цпольський примусив полонених татар тягати найважче камiння на будiвництвi фортецi, - невдоволено сказав хан, i в його голосi почулося глухе роздратування. "Все пропало, - у вiдча© подумав Матусевич. - Коли хан зна╨, що полонених татар по закiнченню будiвництва знищили, то моя по©здка в Бахчисарай закiнчиться зовсiм зле.." - Сталося непорозумiння, о найяснiший повелителю Криму, - пробелькотiв Роман. - ╙гомосць великий коронний гетьман шкоду╨, що так вийшло. I запевня╨ вiдшкодувати збитки, котрi понесло Кримське ханство. Хан кивнув головою, Роман поспiхом сказав: - Його милiсть заступник великого коронного гетьмана i во╨вода Адам Кисiль вiдрядив вiйсько, аби вибити свавiльних запорожцiв iз Кодака, i тому прохав, аби найяснiший повелитель Криму послав сво© доблеснi вiйська на Сiч i розорив гнiздо бунтiвних лотрiв. Це значно б полегшило Речi Посполитiй здобути Кодак. Запорозька Сiч, котра тiльки те й чинить, що завда╨ шкоди Кримському ханству, була б розгромлена. Кримське ханство i Рiч Посполита мали б велику здобич, i слава ©хня ще вище злетiла б над свiтом! Тут Роман, того не вiдаючи, зачепив хана на живе. Рiч у тiм, що минуло© зими татари спробували було напасти на Сiч i знеславились. Козаки завбачно порубали ополонки у кризi Днiпра й позамасковували ©х снiгом. Татари так i зашурготiли тодi пiд кригу... Бажаючи вiдомстити запорожцям, хан вже давно виношував задум нового нападу на Сiч... А разом з поляками зробити це буде значно легше. - Буджацькi та ногайськi орди зруйнують Сiч! - рiзко сказав хан. Буджацькi та ногайськi орди тодi таки справдi напали на Сiч. Майже одночасно з Кононовичем та Кара©мовичем, котрi в той час пiдiйшли до Кодака. Щоправда, ординцi так i не захопили Базавлука, а змушенi були втiкати, бо запорожцi дали ©м вiдкоша. Та все ж Рiч Посполита лишилась тодi у виграшi. Зненацьким нападом татари перешкодили запорожцям послати на помiч Сулимi загони. Бiльше того, ординцi знищили обоз iз порохом та харчем, який Сiч вiдрядила сулимiвцям. Спаливши кiлька зимiвникiв, ординцi зникли, а ре╨стровцi вчасно захопили фортецю... Роман Матусевич був гордим, як нiколи. Почував себе iменинником. Ще б пак! Сво╨ю по©здкою в Бахчисарай вiн посприяв захопленню Кодака. Во╨вода обняв тодi свого небожа. - Молодець, Романе! Ти добре розпочав свою службу, завдання виконав блискуче, татари вчасно оточили Сiч, i ми повернули собi Кодак. Сулиму вже повезли на страту до Варшави. Павлюк... Гм... Павлюк, на жаль, втiк. Але, думаю, ненадовго. Скiльки б вовк не бiгав, а пастки йому не минути. Потiм вони випили по келиху вина. - За твою по©здку в Бахчисарай, - посмiхнувся Адам Кисiль. - ╙гомосць круль вельми задоволений тобою. Годися, юначе! - Служу його милостi крулю, Коронi й коханiй ойчизнi! - Маю ще одну при╨мну звiстку для тебе, - загадково мовив во╨вода, погладжуючи бороду. - Нещодавно помер старий Родзонський, тобi незнайома особа. Та рiч не в тiм. Вiн мав непоганий ма╨ток десь пiд Бiлою Церквою. В Зеленiй Гутi, зда╨ться. На щастя, Родзонський був бездiтний i безнащадний. Його ма╨ток по закону перейшов у власнiсть його милостi круля. Ти ма╨ш нагоду, Романе, одержати крулевщизну. Роман аж задихнувся вiд радощiв. У нього буде власний ма╨ток! Вiднинi вiн не бiдний родич можного дядька, а сам собi пан! Золотою виявилась його по©здка в Бахчисарай! О, як вони заживуть з Оленкою у власному ма╨тку! - Пора б i господинею обзаводитись, - Адам Кисiль хитро посварився пальцем. - Чи ма╨ш уже на оцi молоденьку панянку? Га? Ех, був би у мене час, я пiдiбрав би тобi жону з можного i славного роду! Роман злегка почервонiв: - Спасибi, ваша милiсть, за безкорисливу допомогу, але я вже маю... - Он як! - скинув брови дядько вiд подиву, аж його лисий череп взявся зморшками. - I де ж ти встиг нагледiти пташку? Сподiваюсь, вона з великопольсько© сiм'©? Роман заперечливо покрутив головою - Що ти крутиш головою? - враз погасив посмiшку во╨вода. - Чи не хлопка, бува? Роман переступив з ноги на ногу, його голубi очi наповнились слiзьми. Дядько довго здивовано на нього дивився, а тодi, нiби здогадавшись, зареготав: - Ха-ха!.. Ну й швидкий же ти, хлопче! Побував у хана i вже хочеш завести собi гарем. Так би й сказав. Коханка - се iнша рiч. Забавляйся, поки я пiдберу тобi паню з гербами й злотом. Нi, Роман аж нiяк не хотiв, аби Олена була його наложницею. Вiн прагнув, щоб вона покохала його i стала йому законною жоною. Не бiда, що вона проста сiльська дiвчина, Роман безтямно в не© закоханий i ладен пожертвувати всiм, аби Оленка була його. Вперше вiн побачив ©© в Бахчисара©... Коли Роман вийшов iз Хан-Сарая i поминув мiсток через Чурук-Су, то побачив гурт полонянок. Вони сидiли пiд платаном зграйкою замучених пташок, у яких пiдрiзано крильця. "Слов'янки", - подумав Роман, i серце його боляче стислося. Пiдiйшов ближче: то були укра©нськi дiвчата, захопленi людоловами в ясир. Вони сидiли, похнюпивши голови, нi на кого не дивлячись, i, певно, думали сво© довгi гiркi думи... Плечi ©хнi - безвiльно опущенi, руки у вiдча© звисали. Бiля них стояв дебелий, голий до пояса турок i, спершись на цiвку рушницi, дрiмав, злегка похитуючись. Роман зупинився нiби вкопаний. Звiдки ви, дiвчата, i куди вас женуть людолови? На невiльницькi базари, на глум i наругу? В люте-прелюте рабство?.. Турок, вчувши постороннього, лiниво повернув голову, розплющив одне око, знiчев'я подивився на гарно вбраного молодого пана, позiхнув i знову задрiмав... Роман вiдчув якесь неясне хвилювання. Йому здалося, що в цьому гуртi полонянок його власна доля. Його суджена. Звiдки взялось таке вiдчуття, Роман не знав. Пiдiйшов ближче. Хвилювання не вгамовувалось... Крайньою в гуртi сидiла тоненька дiвчина з довгою русявою косою. Вишивана сорочка вже встигла вилиняти i була на грудях розiрвана, а потiм зшита. Роман побачив тоненьку нiжну шию i синю жилку, що кволо, з останнiх сил пульсувала... Нiби вiдчувши, що на не© дивляться, дiвчина звела голову i глянула на нього великими карими очима, ©© очi були засмученi, повнi горя, слiз, вiдчаю i муки i ще чогось болючого i пекучого... I водночас вони були такi бездоннi, сповненi живлющо© вологи... "Вона, - прошепотiв, - моя доля-доленька!... В ту хвилину вiн забув про все на свiтi. Гарячково витяг капшук i рiшуче ступив до турка, котрий вдавав, що куня╨, спираючись на рушницю, а сам з-пiд напiвзаплющених повiк пильно стежив за молодим паничем з Ляхистану... Жодним словом не прохопився Роман за пiвроку, що минуло вiдтодi, чому вiн ©здив у Бахчисарай. Коли б вiн бовкнув, що намовляв хана напасти на Запорозьку Сiч, то в Олениних очах вiн би став в один ряд з найлютiшими ворогами ©© горьованого народу. I втратив би дiвчину назавжди. Мовчав. Лише якось невиразно обмовився: в торгових, мовляв, справах. За Олену вiн заплатив тодi дорого. Все, що було в капшуку, висипав перед татарином. Людолов заперечливо покрутив головою, позiхнув i знову мостився дрiмати .. В Романа затряслися руки. Зняв з пояса шаблю, турок позiхав. Стягнув з пальця перстень з коштовним каменем, потiм скинув з плiч дорогий кунтуш... Турок позiхнув, все ще обмацуючи чiпким поглядом молодого панича Ляхистану, та зняти з покупця бiльше вже не було чого... Людолов погодився. Олена не кинулась сво╨му визволителю на шию, тiльки гiрким словом прохопилась: - З одно© неволi та в iншу. З турецько© - в лядську. На нього навiть не глянула тодi, хоч ©© подруги по неволi хапали його за руки, благальне зазирали йому в очi, прохали викупити i ©х... Олена мовчала... Коли вже пiд'©жджали до Бара, уважно на нього подивилась i скупо всмiхнулась: - А кунтуш у тебе був гарний. Бiдний паничу, роздягнув тебе людолов й обiбрав, як липку. - Кунтуш - дiло наживне, - радо мовив Роман, прислухаючись до ©© м'якого голосу. - 3 тобою менi i в куренi рай. - Але не менi... - непривiтно озвалась полонянка. - Ой, паниченьку голубоокий, плакали тво© грошi... - Не бiйся мене, - тихо мовив Роман. - Я тебе нiколи-нiколи не зобиджу. Побачив я тебе i зрозумiв... Ти - моя доля. Моя суджена. А суджену, кажуть, i конем не обскачеш. Вона здивовано дивилась на нього: - Я думала, що ти купляв собi любаску. - Воронь Боже! - палко вигукнув вiн. - Я покохав тебе з першого разу. Я не можу без тебе, Оленко. Вiднинi ти мо╨ сонце i життя. Я все для тебе зроблю. Ти будеш шляхетною панночкою, ти будеш рiвня усiм панам Речi Посполито©. Ти станеш панi Матусевич. - Замовкни! - крикнула вона, i в ©© очах спалахнув гнiв. - Цьому нiколи не бувати!.. Восени вони вже були в Бiлiй Церквi i, не затримуючись, по©хали у свiй ма╨ток в Зеленiй Гутi. Село чималеньке, на горбi, серед старого тiнистого парку бiлiв колонами панський будинок. - Ось вона яка, крулевщизна! - в захопленнi вигукував Роман. - I все це наше... Щоправда, його милiсть король подарував менi ма╨ток без права передавати його мо©м спадко╨мцям, але то не бiда. Ще раз послужу його королiвськiй милостi - i ма╨ток навiчно перейде славному роду Матусевичiв! Олена вiдчужено мовчала. Роман озирався навсебiч i щиро, по-дитячому радiв: - Але ж як тут гарно!.. А он i ратай... Подивись, Оленко, яка романтична картина! На нашому полi мирний ратай! - Ось тому вiн i нужденний, що занадто мирний! - задумливо мовила Олена. - Зломив хребта на панських грунтах, де вже йому войовничим бути. Зiскочила з ридвана, пiдiйшла до орача. - Боже поможи! Орач - худий, згорблений селянин в зотлiлiй сорочцi, що ледве купи трималася на його плечах, - з натугою повернув до не© гостре почорнiле лице з безвiльно обвислими вусами, окинув Олену з нiг до голови важким, похмурим поглядом, буркнув: - Казали боги, щоб i ви помогли! - I, налягаючи на чепiги, хрипло крикнув на свого вола-одинака: - Гей, старий, чого слуха╨ш, що панi щебече?.. Тягни бiду свою, не прислухайся до панських балачок, помочi вiд них, що снiгу влiтку, - не чекай! - Ваша правда, дядьку, - тiльки й мовила Олена. - Наша правда? - орач тупнув босою ногою в землю. -Там наша правда. Глибоко ©© пани закопали, чи й виореш дiдiвським ралом. Тут лемеша треба гартованого, а ще лiпше - крицi. Пiдiйшов Роман, обережно взяв Олену за лiкоть. - Не чiпай його, хiба ти не бачиш, - що вiн злий? - А ти покопирсай цю землю дерев'яним цурпалком, а тодi спробуй бути добрим! - Олена рвучко висмикнула свою руку. - Тобi цього не зрозумiти, паниченьку. - Гей, старий, гей! - хрипло покрикував орач. - Ори, брате, ори, мо', щастя наше селянське виореш. Худоребрий вiл пнувся й тремтiв, з натугою тягнучи за собою примiтивне рало - почорнiлий стовбур дерева, вiдросток якого правив за вiйце. Знизу в стовбурi був забитий i скрiплений снозою зуб-ральник, котрий сяк-так шкрiб-рив затвердiлий грунт, залишаючи позад себе щось ледь схоже на борозну. - Яка нужда!.. - похитала Олена головою. - Однозубе рало. Що вiн ним зоре? - При стараннi... - почав було Роман, та Олена сердито перебила: - При стараннi жили з тебе рало витягне, i по тому! Хiба ти не бачиш, що воно неспроможне перевертати грунт? Ральник тiльки розрива╨ землю та сяк-так ©© розсову╨. Не чекай тут врожа©в i статкiв! - Вперше бачу панi, котра дещо петра╨ в селянському дiлi, -трохи привiтнiше озвався орач. - Ех, панi добра... Де оре соха, там i трава висиха, а де плуг ходить, там хлiбець родить. А ралом з бовкуном що... Ралом тiльки оране довжити й поперечити. - Буде вам плуг! - бадьоро вигукнув Роман. - Куплю плуги з добрими лемешами - заживемо. - Може, пан i заживе, та тiльки не ми! - сплюнув орач. - Цоб, старий, цоб, чого вуха розвiсив? Казав пан: кожух дам, та слово його тепле! Олена повернулася до ридвана засмучена й до самого села не зронила й слова. Бiля крайнiх хат ©х вже очiкував гурт селян. Гайдуки канчуками зганяли селян i кричали: - Кланяйтесь його милостi пановi Матусевичу! Сам круль вас подарував пановi. Згинайтесь... Нижче! Нижче, бидло! Селяни кланялись похмуро, вороже позираючи на панський ридван. Матусевич привiтно махав рукою. Олена опустила очi, щоки ©© горiли вогнем. То© ж ночi вона втекла з ма╨тку. Роман наздогнав ©© на шляху вранцi, коли ще ледь сiрiло. - Не треба тiкати, - прохав, iдучи поруч з нею й ведучи коня. - Все на Укра©нi належить панам. I дороги також. Перший-лIпший дiдич тебе схопить i зробить сво╨ю поко©вкою. - Це так... - зiтхнула Олена i зненацька запитала: - А правда, що Павлюк утiк з Бара? - Павлюк?.. -здивовано перепитав Роман. -Утiк... А чого вiн тебе цiкавить? - Просто так, - уникаючи його погляду, вiдповiла Олена. - Я повертаюсь до тебе... . . Вiдтодi минуло пiвроку. Дивно вони жили. Вiн i сам частенько задумувався: хто ж йому Олена? Нi дружина, нi любаска, нi сестра, нi гостя в ма╨тку, нi родичка... Нi просто знайома. Мiж ними звiвся незримий мур, i як не бився Роман, але так i не змiг його звалити. Роман замугикав i вийшов у парк. На галявi Олена морквою годувала зайцiв. Вчувши його кроки, випросталась. Зайцi злякано подивились на нього й сипонули в кущi. - Як вiд вовка, втiкають!, - гiрко сказав вiн. - Зайцi просто не розпiзнали, що ти нi риба нi м'ясо i до вовка тобi далеко! - вiдрiзала вона. В Романа затремтiла губа. - Вже й обидився... - вона скупо всмiхнулась. - Чого ти себе мучиш, парубче, й мене? Хiба ти слiпий? - Оленко... - простягнув вiн руки - Ти мене ослiпила. Без тебе менi поночi. Жадiбно схопив ©© руки. - Не треба, - попрохала вона, але рук не висмикнула. -Ти гарний. I добрий... Беззахисний. Менi навiть шкода тебе. - Оленко .. - стискував вiн ©© руки. - Зрозумiй мене... - вона благально на нього глянула. - Я iншого... - Iншого? - похолов Роман. - Х-то вiн? - Чи тобi не все одно? - А де ж вiн? - Не знаю... Але забути його несила... Роздiл другий Весною 1637 року королiвський комiсар Ян Данилович дiстав собi в управу Чигиринське та Корсунське староства. З'явившись у Чигиринi якраз на весняного Юрiя з великим загоном жовнiрiв, Ян Данилович заходився приводити до послушенства селян та мiщан. Була вже не рання, тепла весна. Над Чигирином летiли запiзнiлi гуси й падали на зеленi луки побiля Тясмину. I багато хто з мiщан, чекаючи сво╨© черги "на послушенство", заздрiсно поглядав на гусей i думав: "Гуси-гусенята, вiзьмiть мене на крилята". - Ха-ха-ха-ха! - реготав Ян Данилович, взявшись у боки. - Сулимiв чекали? Павлюкiв виглядали? Чернь. Бидло... Я вас приведу до послушенства! Я вас навчу, як у ногах свого пана повзати! Сулими i Павлюки у Варшавi на майданi конають, а тут я вам пан i Бог, пся крев! Схизмати смердючi! - До жовнiрiв: - Лупiть ©х, пся крев! Лупiть, щоб аж скора на них репалась! Жовнiри круками накидались на юрму, що жахно вiдсахувалась вiд них i тислася пiд стару церковку в пошуках рятунку, хапали дядькiв чи молодиць, збивали з нiг, тягли за руки чи ноги на майдан i, облiпивши жертви з усiх бокiв, лупцювали ©х канчуками, доки не лопались у них сорочки i на зелену траву не бризкала кров... Жовнiри якусь мить вiдхекувались, витирали зрошенi потом лоби й знову бралися за сво© жертви. Селяни, зiгнанi з ближнiх сiл для послушенства, стояли на майданi похнюпивши голови. Добра вони вiд нового пана й не чекали, але щоб ©х отак зразу нi про що нi за що бити до кровi?.. Цього дня - на весняного Юрiя - вони, як завше, виходили у поле на водосвятiе. Панотець святив у цей день пашню, жiнки хутчiше протирали свяченою росою очi, щоб зiркiшими були та щоб не болiли, чоловiки прикидали, яке жито. ╙ така прикмета: коли на Юрiя у житi ворона захова╨ться - рясного чекай врожаю. Та цi╨© весни селяни хмуро словами перекидалися, що "жито на Юрiя ледве спромоглося горобцевi до колiн дiстати, про хлiб та статки годi й думати". - То ви ще будете брови на свого пана супити? - не вгава╨ королiвський комiсар. - Пся крев!.. Лупiть! До кровi репiжте! Жовнiри з сил вибиваються. Зелена трава червонi╨. З протилежного боку майдану, якраз навпроти юрми, що чека╨ на послушенство, стоять ре╨стровi козаки з сво©м полковником Карпом Скиданом. Ре╨стровцi всi як один на пiдбiр, високi, ставнi, та зараз вони поопускали голови, горбляться, намагаються вiдвести очi вiд послушенства. Полковник хмуриться i теж уника╨ людських очей. Та ось сивовусий дiд, у якого аж танцюють по спинi жовнiрськi канчуки, плю╨ кров'ю й кричить до Скидана: - Чого очi вiдводиш, полковничку? Канудить? Теж менi захисничок Укра©ни, бодай тобi чорти вуса у пеклi обсмалили!.. - Хоч би не ганьбили козачого звання! - пiдхоплю╨ хтось iз натовпу. - Катами свого люду поставали! - Дивiться, козаченьки, дивiться, як ляхи з нас кров, як воду, точать! - кричить чорнява молодиця. - Може, й ви панам-ляшкам пособите? Бiднi жовнiри вже й потомилися. Берiть, козаченьки, канчуки в руки, бийте свiй кревний люд! Хай пани спочинуть. - Та якi вони козаки? - плю╨ться худий селянин, в якого по вусах стiка╨ кров. - Справжнi козаки на Низу, за порогами. А це панськi пiднiжки! Ще нижче нахиля╨ сиву голову Карпо Скидан. Важко йому чути таке, наче хижий звiр пазурами терза╨ його зранене серце. А що вони, ре╨стровцi, вдiють? Пани пiсля Хотина щедро Укра©нi волю обiцяли, та дiдько тим обiцянкам радий! Краще б його самого побили, як отаке слухати! Люди ж правду кажуть. Якi вони в бiсового батька козаки? Хнюпляться ре╨стровцi, не вперше ©м-бо чути таке. Дивляться на них люди, як на панських собак. А що вдi╨ш? Бог високо, король далеко, а Ян Данилович тут i Бог, i король. Кому поскаржишся? - Так ©х!!! Так!!! - кричить комiсар. - Лоскочiть ©м спини, щоб гнучкiшими були, щоб гнулися перед ясновельможним панством аж до землi! Щоб i думати про бунти забули! Так ©х!.. Так! Скидан вiдчува╨, що рiдна земля пiд ногами гаряча. Важко йому стояти на рiднiй землi i байдуже дивитись, як чванливий i пихатий лях знуща╨ться з твого люду. Чи ж для цього Карпо Скидан iшов колись в ре╨стровцi? Думав Укра©ну вiд люто© татарви боронити, а став посiбником катiв. Б'ють молодицю з немовлям на руках. "Коли б мо© мама побачили, який з мене захисник, то прокляли б свого Карпа!" - з гiркотою дума╨ Скидан. Ось тягнуть молоду вродливу дiвчину, заламують ©й руки. - Цю лишiть, - милостиво каже Ян Данилович. - Смачна хлопка! Вiдведiть у мо© поко©... Постiль менi стелити... ха-ха!.. - Мамо-о-о! - в невимовнiй розпуцi кричить дiвчина. Скидан смика╨ себе за вус i рiшуче пiдходить до комiсара. - Вашмосць! Чим завинили цi люди? - Мовчать, пся крев! - накида╨ться на нього Данилович. Карпо блiдне. - Я - полковник ре╨стрового його королiвсько© милостi вiйська. - Ти бидло! - аж тупотить ногами комiсар. - Для мене ти таке ж бидло, як i та чернь. Скидан хитнувся вiд обурення, але встояв. - Вашмосць! Я заявляю рiшучий протест! Я буду скаржиться його милостi королю i сейму! - Ти, смерд, ще смi╨ш пащекувати? - визвiрився Данилович i крикнув жовнiрам: - Лупiть i ре╨стровцiв заодно! Щоб вдруге не посмiли роззявляти рота! Жовнiри хапають ошелешених ре╨стровцiв, витягують ©х на майдан, i пiшли свистiти канчуки... Натовп затих... - Вашмосць! - тремтить Скидан. - У нас права, данi його милiстю королем Речi Посполито©! - Я плював на вашi права! - кричить Данилович. - Нащо менi вашi права, як у мене ╨ кращi лицарi, нiж ви! А тебе, хлопський полковнику, в ямi