вигравали в дiдовому кашлi, десь проривалась одчайдушна туга. Я тодi швидко пiдводжусь i - зирк через комин: ой! Прабаба лежить на столi пiд богами, дiдова мати. Згорнувши ручечки i теж по-сво╨му неначе посмiхаючись, що вже нiхто тепер ©© не буде нi дратувати, нi докоряти довгим життям, набiгавшись i наколовши босi ноги за сто з чимсь рокiв, лежить тихесенько вже головою до царiв, i князiв, i страшного суду. Закрились всевидящi вiчки, ущухла народна пристрасна ©© творчiсть, i всi ©© прокляття немовби вилетiли з хати разом з душею. Ой коли б хто знав, яка то радiсть, коли вмирають прабаби, особливо зимою, в стареньких хатах! Яка то втiха! Хата враз ста╨ великою, повiтря чисте, i свiтло, як у раю. Я хутко злiзаю на запiчок, звiдти плигаю в дiдовi валянцi i повз старцiв вибiгаю стрiмголов надвiр. А надворi сонце грi╨. Голуби лiтають, нiким не проклятi. Пiрат веселий гра╨ ланцюгом i дротом. На дранiй стрiсi пiвень пi╨. Гуси з кабаном ©дять щось з одного корита в повнiй згодi. Горобцi цвiрiнькають. Батько труну струже. Снiг розта╨. Iз стрiх вода капле, iз стрiх вода капле... Так я тодi злiз на купу лози та й ну гойдатися, та й ну гойдатися, та й ну гойдатися. А по дорозi з вiдрами по воду iде дiд Захарко, дiд коваль Захарко, iде дiд Захарко. - Ой дiду, дiду, у нас баба вмерла. ╞й же богу, правда,- гукнув я, щасливий, i почав реготати. - Ух ти, розбiйник! - розсердився Захарко.- Так тобi вже смiшно, усе тобi смiшно, ось я тобi зараз!.. Гей! Де ж не взявся рудий бичок Мина, що любив дукатись, бо рiжки свербiли, а тут ще до бокiв кiзяки примерзли i живiт лоскотали. Так вiн тодi, вiдчинивши хвiртку отими рогами, що так засвербiли, i - гуру до Захарка! А той почав лаяти проклятого Мину i з криком: "Рятуйте, кишки випуска╨!" - упав у калюжу. Ой, як не побачить наш вiрний собака, що Пiратом звався, як дука╨ Мина коваля Захарка, як торохтять вiдра, кудкудачуть кури, батько труну робить, iз стрiх вода капле, та як не возгавка╨! Затахкали качки, засичали гуси, полякались кури, горобцi хто куди киш! А вiн, клятий, ой, як не пiдскочить, i, забувши, певно, що на прив'язi, кинувсь доганяти Мину, i протяг на дротi через двiр крещендо таку гучну ноту, що дрiт обiрвався! На якусь мить настала тиша. Над хатою пiднялись у небо голуби, знаменуючи мир i благодать. Я захлинався вiд щастя i так насмiявсь, що продовжувати письмом в такому жанрi вже не вистача╨ сил. Тому, аби не впасти змалечку в символiку чи бiологiзм, перейду краще на побутову прозу, тим бiльше, що вона вже сама наближа╨ться. З правого i з лiвого боку вiд колодязя з-за клунi журавлиними ключами появляються новi старцi. Почувши, певно, нюхом бабин мертвий дух, слiпцi безпомилково звертають з велико© дороги в нашу вуличку i зразу починають спiвать: Тi-гi-ла-а вашi ляжуть черв'ям на росточенi╨-е. Костi вашi прийме сира мати зе-ге-мля-а, Тодi не поможуть нi друзi, нi браття, Тiльки вам поможе милостиня ва-га-ша-а! Обвiшанi великими торбами, звiвши бiльма, мовби посмiхаючись у небо, вони спiвали сво©х моторошних пiсень, тримаючись одне за одного й за довгi посохи. От на них з лютим гавкотом i кинувсь Пiрат. Вiн ненавидiв старцiв, крiм того, йому хотiлось прислужитися батьковi, що теж ненавидiв жебрацтво. Тiльки забув необачний Пiрат, що слiпi мають свою коварну поведенцiю, в чiм вiн зразу й пересвiдчився на власнiй спинi. - Ой-ой-ой! - жалiбно заскиглив вiн, коли старечий ватаг Богдан Холод оперезав його посохом по спинi. Тепер уже нема таких старцiв. I молитов, i торб у бiдностi нема. Нема╨ вже нi слiпоти, нi бiльм таких шалених на очах, нi кривизни в ногах, анi горбiв... Перевелися й щезли разом з куркулями. Мати боялась i ненавидiла старцiв, але надiляла ©х завжди щедро. Вона була гонориста, i ©й дуже хотiлось, аби хоч слiпi вважали ©© за багату. Старцiв налiзло повен двiр. Богдан Холод, могутнiй i вже лiтнiй ©х ватаг, не любив ходити з торбою по хатах. Не подобались йому нi люди, нi собаки, i невiдомо - був вiн слiпий чи видющий. Вiн дививсь тiльки вниз i мав такi насупленi брови, що з-пiд них, якщо й були в нього очi, нiчого, крiм землi пiд ногами, не було йому видно. А страшний був такий, що перед ним запиралися всi дверi i примовкало все в хатах i сiнях, аж поки не одiйде. Тому вiн майже не ходив нiкуди i данину свою збирав, сидячи коло базару на розi. Вiн не просив ©©, вiн вимагав. Його оглушливий лютий голос не годивсь для прохання. - Подайте менi! Або копi╨чку!.. Або бубличка!.. Або яблучко!..- гукав вiн грiзним хрипким басом, повним незадоволення й досади.- Ну-бо, люди, ну!.. давайте-бо, що милiсть ваша! Подайте, ну що-небудь!..- I коли довго нiхто не обзивавсь на його заклики, вiн люто гепав палицею об землю.- Га! А бодай вам добра не було, вовки б вас загризли... По-да-айте!!! Одного разу, вдаривши отак костуром об землю, вiн до смертi перелякав доньку справника Конашевича, що йшла замрiявшись на побачення до якогось панича. - Ай,зойкнула панночка i стрибнула як несамовита.- Спасi-i-те! - Подайте!.. На другий день полiцай Овраменко понизив старця в правах: вiн заборонив йому сидiти бiля ринку. Холод осiв на околицi, на безлюддi, пiд старим хлiвом, де його потроху замучили жорстокi дiти околишнiх мiщан. - Туди йому й дорога, iдолу. Людей хоч не буде лякать,- сказав наш батько й плюнув.- Не старець, чорт його бери, а наче дуб, розбитий громом. Батько ставився iз зневагою до Холода i сам не знав за що, мабуть, за марно погублену силу чи за пропащий богатирський голос, що завжди повергав його в смуток. Взагалi батько так ненавидiв всякий недостаток, що навiть саме слово "бiднiсть" не вживав вiдносно сво╨© особи. Замiсть "моя бiднiсть" вiн мiг сказати "мо╨ багатство", наприклад: "Мо╨ багатство не дозволя╨ купити менi новi, пробачте, чоботи". 3 усiх старцiв батько визнавав тiльки одного - Кулика. I хоч Кулик, одягнений у чемерку i великi незносимi чоботи, здавався зовнi багатшим вiд батька, вiн не жалiв для нього милостинi i нiколи не образив його словом. Вiн шанував мистецтво. А Кулик завжди ходив з бандурою i спiвав не про божественне. Батько шанував у Куликовi зовнiшню пристойнiсть митця. Сам же батько, хоч i мав вигляд переодягненого у поганющу одежу артиста iмператорських театрiв, спiвати не вмiв. Лише iнодi, напившися з сусiдом i другом сво©м Микола╨м Тройгубом, пробували удвох спiвати сво╨© ╨дино© бурлацько©, згадуючи бурлакування на Дону, та по Каховцi, та по каховських степах запорозьких: Чувалы тяжелы, да плечушки болять, эх! Да лучче бы я нанявся судном бортижать, Лучче бы я нанявся... Э-эх! Да судном бортижать. Ой да за рюмочку водки... и... и!.. Далi пiсня не йшла. Вони тягли ©©, як важку берлину проти води, але спiв чомусь розповзався i вщухав вiд нестройностi голосового ладу. Тодi спiвцi переставали диригувати один одному руками i примовкали, прикро дивуючись сво╨му спiвацькому невмiнню, i стихали вже, i випивали мовчки, щось там нукаючи i тяжко зiтхаючи: "Ой-ой-ой... ну!.." Так. Отже, на чому ми спинились? На старцях. Гука╨ в калюжi дiд коваль Захарко. Мина хоче дiда прохромить рогами. Голуби у небi. Iз стрiх вода капле. Про пекельнi муки спiвають старцi. Пiрат скаженi╨. Поверх купи гною пiвень курку топче. Горобцi на клунi. А я на лозi. Я гойдаюсь на мокрiй лозi, i кашляю гучно, й регочу, щасливий: я чую весну. I так менi гарно. Все таке веселе. I пахне все гно╨м, пахне мокрим снiгом, мокрою лозою. - Та-ту-у! Бичок дiда топче! - Де? - У калюжi-i! - кричимо разом з пiвнем. Жили ми в певнiй гармонi© з силами природи. Зимою мерзли, лiтом смажились на сонцi, восени мiсили грязь, а весною нас заливало водою, i хто цього не зна╨, не зна╨ тi╨© радостi i повноти життя. Весна пливла до нас з Десни. Тодi нiхто не чув про перетворення природи, i вода тодi текла куди i як попало. Часом Десна розливалась так пишно, що у водi потопали не тiльки лiси й сiнокоси. Цiлi села тодi потопали, гукаючи собi порятунку. I тут починалась наша слава. Як ми з батьком i дiдом рятували людей, корiв i коней, про це можна написати цiлу книгу. Це був мiй дошкiльний геро©зм, за який мене тепер, напевно, послали б до Артеку. Тодi артекiв ще не знали. Давно це дiялось. Забув, котрого року, навеснi, напередоднi паски, повiдь була така, яко© нiхто, анi дiд наш, нi дiдова баба не знали. Вода прибувала з дивовижною швидкiстю. В один день затопило лiси, сiнокоси, городи. Стало смеркати, розгулялася буря. Ревом ревло над Десною всю нiч. Дзвонили дзвони. У темрявi далеко десь гукали люди, жалiбно гавкали пси, i шумiла й лящала негода. Нiхто не спав. А на ранок усi вулицi були пiд водою, а вона ще прибува╨. Що робити? Тодi полiцейський справник посила╨ до нашого батька величезного полiцая Макара. - Рятуй людей на Загребеллi. Потопають, чув? - наказу╨ вiн батьку сиплим голосом.- У тебе човен на всю губернiю, i сам ти мореплавець. Почувши про таку бiду, мати зразу в сльози: - Паска свята?! А батько вилаявсь, аби замовкла мати, та й каже Макаровi: - Ой рад би я людей рятувати, боюся грiха. Удосвiта Христове воскресiння. Свято© ж паски мушу з'©сти скибку i випити треба по закону. Два мiсяцi не пив. Не можу паску зневажати. - Сядеш у карцiю,-сказав Макар i понюхав на припiчку жарене порося.- Замiсть грамоти за врятування чоловiчества й скотини, битимеш блощиць у буцигарнi. - Добре,здався батько.- Будь ви неладнi, душогуби. Iду. Мати, як завжди перед паскою, здавалася трохи несамовитою, крикнула в жалiбному розпачi: - Ну, куди ти по©деш? Паска! - Давай несвячену. Грiшить так грiшить, сiдай, Макаре! Христос воскрес!.. Наливайте по другiй! З весною вас, з вербою, з водою, з бiдою! Отак почавши розговлятись у суботу, потрошки-помаленьку поснули ми, проспали службу божу i тiльки вдосвiта з великими труднощами стали пiдпливати човном до затопленого села Загребелля. Вся загребельська парафiя сидiла на стрiхах з несвяченими пасками. Сходило сонце. Картина була незвичайна, неначе сон чи казка. Осяяний сонцем, перед нами розкрився зовсiм новий свiт. Нiчого не можна було впiзнати. Все було iнше, все краще, могутнiше, веселiше. Вода, хмари, плав - все пливло, все безупинно неслося вперед, шумiло, блищало на сонцi. Весна красна!.. Ми гребли з усiх сил пiд мудрим керiвництвом нашого батька. Було нам жарко од труда i весело. Батько сидiв з веслом на кормi - веселий i дужий. Вiн почував себе спасителем потопаючих, геро╨м-мореплавателем, Васко да Гамою. I хоч життя послало йому калюжу замiсть океану, душа в нього була океанська. I саме тому, що душi в нього вистачило б на цiлий океан, Васко да Гама часом не витримував цi╨© диспропорцi© й топив сво© кораблi в шинку. Кажуть, п'яному море по колiна. Яке там! Неправда. Тiльки довiдавсь я про це не скоро. Топив наш батько кораблi задля того, щоб бодай хоч iнодi у брудному шинку маленька калюжа його життя обернулась хоч на час у море - бездонне i безкра╨. Вода прибувала з великою люттю. Не встигло село отямитись, як опинилося на островi, i острiв став зникати пiд водою, потопати. - Рятуйте-е!.. Бистра текла по вулицях, левадах з пiною i аж сичала попiд призьбами й сiнешнiми дверима, заливала хлiви, кошари, клунi. Потiм, пiднявшись аж на пiвтора аршина зразу, ввiрвалась в хати через дверi й вiкна. - Ой про-бi, ря-а-атуйте! Хати хитало течi╨ю. Ревла худоба по кошарах. Позаклякали конi на припонах по шию у водi, свинi потопились. З сусiднiх задесенських сiл несло потоплених роздутих бикiв. Вода добралася до церкви, до самих царських врат. Потонуло все село. Один лише Ярема Бобир, наш родич по дiдовому колiну, не постраждав у цiй пригодi. Вiн знав прикмети до всiх природник явищ i особливо вiрив у мишей. Про повiдь вiн довiдавсь наперед, ще аж зимою. Коли на хрещення мишва почала тiкати з клунi й комори по снiгу, наш хитрий дядечко зразу догадався, що буде весною бiда. I як не смiялись тодi з нього дурнi необачнi кутчани, вiн мовчки розiбрав на сiнях стрiху, зробив на даху кошару, побудував схiдцi, наносив повне горище сiна i збiжжя. I ось, коли село замiсть: "Христос воскрес",- гука в розпачi: "Рятуйте",- велике Бобиреве сiмейство розговлялось на даху коло ясел в оточеннi корови, коней, овечок, курей i голубiв, зовсiм як на старiй картинi, що висiла колись у церквi. - Рятуй-те! Хата пливе!..- гукали знизу. - Христос воскрес! Тут Христу довелось почути за воду таке, якого чув нi один засiдатель за невiдповiднi дiла. Та ще хтось пустив провокацiйну чутку, нiби попадя у великий пiст ©ла скоромне, яке вона одержувала вприпуст з закритого попiвського розподiльника. Галасу було багато. Проте, коли вдуматись, це не були антирелiгiйнi безбожницькi розмови. Сидячи на стрiхах з несвяченими пасками серед потоплено© худоби, вiруючi, очевидно, хотiли, щоб бог був трохи бiльш уважним до створеного ним свiту. Простiше кажучи, ©м хотiлось вiд бога, матерi божо© i всiх святих чогось кращого, а не таких пригноблюючих i невчасних прикростей. - Ну справдi, яка це в нечистого паска, коли ©©, хай бог простить, доводиться ©сти несвячену. Вся парахвiя на стрiхах, а в хатах соми плавають. - Христос воскрес, мокрогузи! - весело гукнув мiй батько, коли човен, пропливши поверх тину в двiр, стукнувся носом пiд стрiху. - А, ну його к лихiй годинi,- обiзвався з стрiхи немолодий вже чоловiк Лев Кияниця i подав батьковi чарку.-Воiстину воскрес. Рятуй, Петре, та хоч не смiйся. Скоро он хату понесе. О, вже ворушиться! - Ой пробi! Рятуйте! Про-о-обочку! - закричали баби. - "Воскресенiя день просвiтимось, людi╨! Паска господня, паска од смертi до жизнi i од землi к небесi..." - Рятуйте! Топимось... Скоро з-за хати виплив невеличкий човник, а в човнику й спiвцi - отець Кирило, дяк Яким i керманич за веслом - паламар Лука. Духовнi особи плавали давно помiж хатами i святили паски, пiдтримуючи морально-релiгiйний рiвень парафi©. - Давайте сюди, батюшко! Дiти паски плачуть. - Потерпiть, православнi! - гукав отець Кирило.- Преблагий создатель посила╨ нам знаменi╨ в водах сво©х яко благое предвозвестi╨ урожаю злаков i трав... Куди правиш, iроде! До стрiхи, до стрiхи прав. Ой упаду! Паламар Лука причалював отакечки до стрiхи. Служителi культу кропили паски й крашанки весняною святою водою i так потроху нахваталися на холодi по чарцi, що вже й забули яко© спiвати. - Тут, батюшко, не "воскресенiя день", а "вниз по матушцi" заспiвати б слiд,пожартував наш батько, смiючись. - Чого смi╨шся! - розсердився отець Кирило. Вiн не любив мого батька за красу i нешанобливу вдачу.- I тут ти проти бога, нечестивець, безвiрнику лукавий! - Батюшко, i ви, дяче, i ти, паламарю, давайте щодо сповiдання вiри умовимось одразу: я не проти бога,- весело сказав мiй батько, притягаючи до човна арканом напiвутоплену телицю.- Сашко, хватай ©© роги. Держи, не бiйся! Я пiдведу аркан пiд черево... Не проти бога я, духовнi люди, не проти паски i навiть не проти великого посту. Не проти вола його, i осла його, i всякого скота його... I коли я часом гнiвлю його всесильне, всеблаге╨, всевидяще╨ око, так це зовсiм не тому, що я в нього не вiрую чи вiрую в якогось iншого бога. - Ось будеш ти смалитись у пеклi за отакi слова! - заступився за господа дяк. - Дарма,сказав батько i, пiдваживши телицю великим кiлком, ловко втяг ©© у човен.- Раз уже я грiшний, так де менi й смалитись, як не там, де ви кажете. Звичайно, богу з неба бiльш нiж нам видать, що й чого, який огонь чи воду пустити на нашого брата, чи мишву, чи черву, чи суховiй, чи лихе начальство або вiйну. Ну, з другого ж боку, я теж, як божеське створiння, маю свiй iнтерес i розсудительнiсть, хоча й дрiбну, проте не злу i не дурну неначе. Справдi, чого менi хвалити бога, i особливо на великдень, от за таку повiдь? Менi не звiснi божi плани щодо тако© порцi© води. Не бачу я, яке в оцiй водi добро. - Путi господнi несповiдимi,- строго промов отець Кирило. - Авжеж,згодився батько i по-хазяйськи оглянув повiдь.- В такому плануваннi води повинен, очевидно, бути великий божественний смисл, та тiльки про себе я знаю одне: штани в мене мокрi i чуб не висиха╨. - Замовч, нечестивцю! - гнiвно гукнув отець Кирило, i тут раптом створилася прикрiсть. Похитнувшись у човнi, священнослужитель зателiпав руками i полетiв сторч у воду! А човен тодi хить на другий бiк,- од дяка й паламаря тiльки жмурки пiшли. Ой як же не зарегоче наше потоплене село, як не возрадуються стрiхи! Баби, дiвки, дiди, чоловiки, дiти! От народ! Отак смiятися з свято© паски, з самих себе, з усього в свiтi на Великдень! I де? На стрiхах, в оточеннi коней i корiв, що тiльки роги й голови стирчать з холодно© води. Нi! Нацiональний характер загреблян не пiднявсь до верховин розумiння закономiрностi й доцiльностi лиха. Вiн спокусив ©х на смiх з свято© навiть паски. Дивлячись на людей, усмiхавсь i мiй батько - великий добрий чоловiк. - Ну й парахвiя! Щовесни отак мокне вже тисячу, може, лiт, i чорт ©х не витопить i не вижене звiдси. Природа!.. Зачепивши отця Кирила за золотий ланцюг ручкою весла, батько витяг його, як сома, в свiй ковчег до корiв i овечок. Потiм стали витягати дяка i, витягаючи, так нареготались, що забули про паламаря Луку, якого, мабуть, чи не з'©ли раки, забув уже. Отака була вода. Загинуло й щезло геть з лиця землi мо╨ село не вiд води, а вiд вогню. I теж весною. Через пiвстолiття. В огнi те╨ село згорiло за допомогу партизанам, i люди, хто не був убитий, кидалися в воду, охопленi полум'ям. Згорiла церква, переповнена кричащими людьми. Високе полум'я палахкотiло вночi, трiщало, вибухало глухими вибухами, i тодi великi вогненнi пласти соломи, немов душi загиблих матерiв, розносило вiтром в темну пустоту неба. Карателi ганялись по вулицях i городах за жiнками, однiмали дiтей i кидали в огонь палаючих хат, i жiнки, аби не жити вже, не бачити, не плакать, не клясти, плигали самi вслiд за дiтьми i згорали в полум'© страшного фашистського суду. Повiшенi дивилися вгору з моторошних шибениць, гойдаючись на вiрьовках i одкидаючи на землю й на воду сво© жахливi тiнi. Все, що не встигло втекти до лiсу, в очерети чи та╨мнi партизанськi нетрi,- все згинуло. Не стало прекрасного села. Не стало нi хат, нi садiв, нi добрих веселих людей. Однi лише печища довго бiлiли серед попелу. Горiв i я тодi в тiм вогнi, загибав усiма смертями людськими, звiрячими, рослинними: палав, як дерево чи церква, гойдавсь на шибеницях, розлiтався прахом i димом од вибухiв катастрофiчних. З м'язiв мо©х i потрощених кiсток варили мило в серединi двадцятого столiття. Шкiра моя йшла на палiтурки i абажури для ламп, валялась на дорогах вiйни, виутюжена важкими танками останньо© вiйни людства. I сталось так, що я не стримався одного разу i, вигукуючи з полум'я бойовi гасла й заклики до люто© помсти ворогам, гукнув: "Болить менi, болить!" - Чого ти крикнув? - укорили мене.- Що призвело тебе до цього в такий великий час - бiль, страх? - Страждання. Я художник, пробачте, i уява завжди складала мою радiсть i мо╨ прокляття. Вона раптом зрадила мене. При спогляданнi лиха здалось менi на одну якусь мить, що загиба╨ не село мо╨, а весь народ. Чи може бути щось жахливiшого в свiтi?! З того часу я почав утiшати себе химерною думкою, що бездоганнiсть людська ╨ в бiльшiй мiрi дiлом удачi й щастя, анiж наслiдком чеснот. I був я неправий, звичайно. Нiколи не треба забувати про сво╨ призначення i завжди пам'ятати, що митцi покликанi народом для того, аби показувати свiтовi насамперед, що життя прекрасне, що само по собi воно ╨ найбiльшим i найвеличнiшим з усiх мислимих благ. Дивно й жалiсно часом думати, що нема у нас сили i ясностi духу пройнятися щоденним розумiнням щастя життя, мiнливого в постiйнiй драмi й радостi, i що так багато краси марно проходить мимо наших очей. Але сiдаймо ще раз у вербовi човни, прошу вас. Вiзьмiмо весла ясеновi i вернiмось на Десну, на веселi води того року, коли рятували ми з батьком людей на великдень. Довго стояла вода весняна, пам'ятаю. Ще в переплавну середу було ©© багато по левадах i долинах, тому i косовиця в те лiто розпочалася пiзно. Збирались ми на косовицю завжди довго. Вже було сонце зайде, а ми ще збира╨мось. Що клопоту, а лайки, мати ла╨ когось, потiм, побачивши мене, як заголосить: - Уже на возi, ой!.. Малого хоч би не брали! Комарi з'©дять! - Не з'©дять, цiлий буде,- сердиться батько. - Так утопиться в Деснi, от щоб я пропала, втопиться! - Не втоплюся, мамо! - Невiглас! Упадеш там з кручi в прiрву, ой лихо менi! - Ну, мамо, чого б я падав з кручi... годi...- я трохи не плачу. - Так косою зарiжешся. Кажи, будеш плигати помiж косами? - Не буду! Ой ©й же ти богу - не буду! - Брешеш! Сашечко, останься дома,- блага╨ мене мати.- Там так страшно в кущах! - Не страшно, мамо. - Там же ями в озерах! - Я не полiзу в яму. - Та гадюки там у лiсi, ой! - Ну, мамо, годi... ат! - Не ©дь-бо, синочку. Не пускайте його!.. На мо╨ щастя, на материнi прохання нiхто не зверта╨ уваги. Батько востанн╨ огляда╨ воза. - Чи все взяли, що треба? Все взяли: картоплю, цибулю, огiрки, хлiб, казан, велику дерев'яну миску, волок, рядно, косарський прилад, граблi,- все вже на возi. I ось вiдчиняються ворота, мати хреститься i щось проказу╨, конi рушають - ми ©демо. Я не оглядаюсь. Коло хати мати-зозуля ку╨ менi розлуку. Довго-довго, не один десяток рокiв буде проводжати мене мати, дивлячись крiзь сльози на дорогу, довго хреститиме менi слiд i стоятиме з молитвами на зорях вечiрнiх i ранiшнiх, щоб не взяла мене нi куля, нi шабля, нi наклеп лихий. Довго вириватимусь я в дорогу, поспiшаючи в тривожну далечiнь. Прощання перейде колись у картини мо©, розлука зiв'╨ собi гнiздо в мо╨му серцi. Всi покидатимуть когось i поспiшатимуть назустрiч невiдомому, i комусь буде жаль. Тiльки я ще нiчого не знаю про се. Я лежу на возi. Навколо, спинами до мене, дiд i батько з косарями. Мене везуть у царство трав, рiчок i та╨мничих озер. Вiз наш увесь дерев'яний: дiд i прадiд були чумаками, а чумаки не любили залiза, бо воно, казали, притяга╨ грiм. До Десни верстов п'ять дуже складно© дороги. Пере©хати треба двi великi калюжi з гнилицями, що нiколи не висихали, два мости, потiм знову одну гнилицю, потiм два хутори з собаками i село Мале Уст╨ по вузесеньких кручених вуличках, далi треба ©хати вздовж рiчки крутим берегом i боятись, щоб не перекинутись у воду, потiм треба було брати праворуч униз i з розгону - через рiчечку бродом, далi на гору i з гори, i знов на гору i з гори, а далi праворуч раз i другий, i знов понад рiчкою мiж осик i дубiв, i вже аж там, над самою Десною, було мо╨ царство. По дорозi косарi гомонiли про рiзне, злазили з воза перед калюжами й на гору, потiм сiдали, i я знову бачив навколо себе вгорi ©х велетенськi спини, а над спинами i косами, якi вони тримали в руках, як во©ни зброю, у високому темному небi свiтили менi зорi й молодик. Пахне огiрками, старим неретом волока, хлiбом, батьком i косарями, пахне болотом i травами, десь гукають, i... зразу чую, деркачi й перепiлки. Чумацький вiз тихо рипить пiдi мною, а в синiм небi Чумацький Шлях показу╨ дорогу. Дивлюсь я на мо╨ небо i повертаю з возом i косарями праворуч i лiворуч, i зоряний всесвiт поверта╨ разом з нами, i я непомiтно лину в сон, щасливий. Прокидаюсь на березi Десни пiд дубом. Сонце високо, косарi далеко, коси дзвенять, конi пасуться. Пахне в'ялою травою, квiтами. А на Деснi краса! Лози, висип, кручi, лiс - все блищить i ся╨ на сонцi. Стрибаю з кручi в пiсок до Десни, миюся, п'ю воду. Вода, ласкава, солодка. П'ю ще раз, убрiвши по колiна i витягнувши шию, як лошак, потiм стрибаю на кручу i гайда по сiнокосу. I вже я не ходжу, а тiльки лiтаю, ледве торкаючись лугу. Вбiгаю в лiс - гриби. У лози - ожина. В кущi - горiхи. В озерi воду скаламучу - риба. Отак я раюю днiв два або три, аж поки не скосять траву. Ношу дрова до куреня, розводжу огонь, чищу картоплю, ожину збираю косарям для горiлки. Пiсля косовицi почина╨м гребти сiно гуртом, i ось потроху мiня╨ться наш свiт чарiвний: батько, дiд i дядько стаютi чомусь мовчазними i збентеженими, якась пiдозра проявля╨ться в очах: вони починають дiлити копицi. Сiнокiс у нас був гуртовий. Його нiхто не мiг подiлити, бо кожен боявсь, що йому припаде та третина якраз на колiнi Десни, яку щороку рiже нещадно весняна вода. Тому косили i гребли гуртом. Потiм дiлили копицi, i вже тiльки тодi кожен стягав ©х у стоги до свого куреня. I так ставалося чомусь, не знаю, що при розподiлi копиць нi одна майже косовиця не кiнчалася миром. Завжди чомусь здавалось батьку або дядьку, що хтось когось обдурив на одну копицю, i тодi, слово за слово, серця сповнялися лютого гнiву i великi нашi батьки починали лаятись, гукати, а потiм битися над зачарованою рiчкою Десною. Вони билися великими кiлками, граблищами, держаками вил, тримаючи ©х в обох руках, як древнi во©ни. Часом вони ганялись один за одним з сокирами, гукаючий так голосно i страшно, що луна йшла по Деснi, понад Черв'яковим лiсом i понад тихими, та╨мничими озерами. Тодi ми, дiти, теж починали ненавидiти однi одних, цебто ми з братом Самiйлових хлопцiв, i готовi були теж кинутись у бiй, та боялись. Для повноти ненавистi у нас ще не вистачало лiт i недолi. До того ж нам вельми не хотiлося втрачати рибальське товариство. Ми одвертались i не дивились тодi на малих сво©х ворогiв. Однi тiльки конi не брали участi у вiйнi. Вони паслися вкупi, однаково худi й мозолястi, з великими вавками на потертих спинах, i хитали головами, байдуже дивлячись на нас i одганяючи дурних сво©х оводiв. У цих запеклих боях особливою вiдвагою i хоробрiстю вiдзначався дiд. Минуло вже пiвстолiття, як його не стало, але скiльки б я не жив, нiколи не забуду войовничо© пристрастi, що ховалася в добрих дiдових грудях. Вiн був здатний до такого шаленого накалу гнiву, що йому мiг би позаздрити найбiльший у свiтi артист чи генерал. Пiд час бою вiн весь палав. Його високi груди ходили тодi ходором. Дудочки свистiли куди попало, хрипiли й кукурiкали з його грудей, але ©х перекривав його одчайдушний бойовий клич: "Сибiр нашого царя!" З цим могутнiм гаслом вiн кидався в атаку, мов справжнiй отаман свого сiнокосу, поки грижа не валила його пiд копицю, де вiн качався тодi на спинi, закарлючивши ноги i навiть пальцi на ногах, хапаючи ©© руками i заганяючи назад, як злого духа. Упоравшись трохи з духом, дiд знову хапав вила чи сокиру i стрiмголов кидався в саме пекло. Тодi загарбник Самiйло не витримував дiдового нападу i подававсь навтiки пiд дуби. Вони бiгали помiж дубiв i копиць, та не мiг уже Самiйло втекти вiд дiда. Вже спотикнувся вiн, захекався, уже почав кричати: "Ай, рятуйте!" Вже замахнувся дiд на Самiйла сокирою... Тодi я не витримував i затуляв очi, а вони рубали один одного сокирами, як дрова. Кров лилася з них казанами. Вони вiдрубували один одному голови, руки, врубалися в розпаленi груди, i кров, кажу ж бо, лилася з них вiдрами, казанами. Вони то розбiгалися, то кидались один на одного в атаку з довжелезними дерев'яними вилами, кричачи: - Уб'ю!.. - Прохромлю!.. - Ай, рятуйте!.. - Ага-а-а!.. Розлючений Самiйло кидався на дiда, i прохромлював його живiт наскрiзь величезними кидальними вилами, i притискав до стернi, мов Георгiй Побiдоносець змiя. Дiд так страшенно кричав од болю, що листя на дубах шелестiло, а луна йшла така, що жаби плигали в озера i ворона, про яку йтиме мова далi, пiднiмалась над лiсом. Однак дiд устигав якось розмахнутися знизу i так хряснуть Самiйла сокирою по лисинi, що голова в нього розвалювалася надво╨, як кавун, i тодi Самiйло... Отаке-то. Цi страшнi побо©ща закiнчувалися десь аж пiдвечiр, проте завжди щасливо. Всi виявлялись живi i неушкодженi, тiльки довго i важко хекали вiд внутрiшнього вогню. Отамани були блiдi од сильного бойового пеку i розходилися по куренях, грiзно оглядаючись. Полум'яний дiд довго не мiг прочахнути. Вiн був пристрасний во©н i випивав пiсля бiйки добрий глек холодно© води, не забуваючи перехрестити воду перед тим, як пить. - Давайте вже полуднувать, чи що! - Який там полудень! Вечеряти вже пора,- одказував батько, поглядаючи з палкою ненавистю на ворожий курiнь. Пiсля вечерi зразу ж лягали спати. Часом я засинав ще до вечерi, дивлячись на зорi, або на Десну, або в вогонь, де варилася каша. Тодi батько або дiд довго будили мене вечеряти, та вже важко було менi розплющити очi, i я падав з ©х рук у сон, як лин в ополонку, тiльки мене й бачили. Дiд любив спати пiд дубом. Перед тим як заснути, вiн довго i якось так лагiдно позiхав, нiби прощаючи свiту всi його пустощi, i розказував косарям про молодi сво© лiта, про чумацтво, про те, як колись все було не так. Все було краще. Рiчки й озера були глибшi, риба бiльша й смачнiша, а що вже грибiв та ягiд у лiсi - не переносити, та й лiси були густiшi, трави - вуж не пролiзе, хiба тепер трави! - Та що й казати,- зiтхав пiд кущем косар Тройгуб.- Усе марнi╨, поганiша╨. - Е-е! - фiлософу╨ дiд пiд дубом.- То було колись роси якi, та води, та болота довго стояли. А тепереньки вже скоро, видимо, геть-чисто все повисиха╨ й зведеться нi на що. - Еге! Уже, казав той, до того, мабуть, воно йде,- погоджувався, зiтхаючи крiзь сон, Тройгуб. - А комарiв було! - захоплювався спогадами дiд.- Дихати нiчим, повiрите, та здоровi, як ведмедi. А тепер хiба се комарi? Так, наче ©х i нема зовсiм... Або деркачi. То ж було як почнуть тобi деркати вночi, спати не можна, щоб мене господь покарав. А зараз де-не-де тобi деркне. О, чу╨те? Мабуть, вже й на ©х перевiд приходить... Справдi, два деркачi, що почали перегукуватися в травi над Десною, раптом притихли, немов почуваючи, що мова йде про ©хню деркацьку долю. Я слухав цi розмови пiд дубами, i так менi чомусь робилося тоскно, так жалко, що свiт споганi╨, поки я виросту, i не буде вже сiнокосу тодi, нi риби. - Хто се тобi казав? - спитав мене батько, коли я прилiз до нього й почав хлипати. - Дiд. - Не слухай дiда, синку. Дiд старий, хiба вiн що понiма╨. Старi люди дурнi. I наш дiд дурний, хiба ж розумний? Йому б тiльки ото ©сти та дурницi всякi говорити. Еж i приказка каже: "голова сивi╨, чоловiк дурнi╨". - А Десна висохне, тату? - Та не висохне. Цiла буде. Спи вже, годi. - Так рибу виловлять. - Не виловлять. Тепер, синку, риба розумна. Ранiш люди були дурнiшi, то й риба була дурна. А тепер люди порозумнiшали, то й риба стала, хоча й дрiбна, ну, розумна та хитра - страх. Хто там тепер ©© пiйма╨? Спи. Я прислухаюсь. Щось заскрипiло i тихо десь плеснуло на Деснi. Дивлюся - вогник: плоти пропливають. Чути людськi голоси. Я тодi знов до батька: - Тату! - Що, синку? - Що там за люди пливуть? - То здалека. Орловськi. Руськi люди, з Росi© пливуть. - А ми хто? Ми хiба не руськi? - Нi, ми не руськi. - А якi ж ми, тату? Хто ми? - А хто там нас зна╨,- якось журливо проказу╨ менi батько.- Простi ми люди, синку... Хахли, тi, що хлiб обробляють. Сказать би, мужики ми... Да... Ой-ой-ой... мужики, й квит. Колись козаки, кажуть, були, а зараз тiльки званi╨ зосталось. - А дiд каже, що колись комарi були великi... - Ото хiба що. На комарах вiн зна╨ться багато. Цiле життя чумакував по степах, то годував ©х, та грошi потiм по шинках пропивав. Страшно згадать, що було... - А що ж, не було? - почувся раптом винуватий голос дiда. - А що ж, не було? Мовчали б уже,- сумно якось одповiв у темряву батько. Вони ще про щось говорили, але я не все розумiв. Почував тiльки, засинаючи, що не все було добре в давнину на бiлому свiтi. Було лиха багато i великого смутку. Стало тихо. Хропли косарi пiд дубами. Дiд довго протяжно позiхав, потiм перехрестив рота, корiнь дуба, Десну i, обклавшись хрестами, заснув. Почали гукати деркачi, перепел, бугай, ще якась птиця. Скинулась здорова риба серед Десни, так я взяв i собi заснув. Погодою у нас на сiнокосi щось, казали, рокiв з пiвтораста завiдувала ворона. Це була, так би мовити наша фамiльна ворона. Вона возсiдала коло нашого куреня на високiй сокоринi i звiдти бачила всiх нас i все, що ми пили, ©ли, яку рибу ловили, чи де зарiзали деркачика косою чи перепiлочку, бачила усiх пташок у нашiм лiсi, все чула i, найголовнiше, вiщувала погоду. Вона бездоганно вгадувала наближення дощу чи грому ще при безхмарному ясному небi, i тiльки вжсе пiсля того, як раптом вона крякне тричi спецiальним голосом, дiд починав нi з того нi з сього кашляти i позiхати, i ми тодi вже незабаром кидали граблi й вила i теж, позiхаючи, падали, як соннi, пiд копицi. Один тiльки дядько Самiйло не пiддавався воронячим чарам. Навпаки, тодi трусився вiд гнiву. - Га, не здохнеш ти! Киш, нечиста сило!.. Дядько Самiйло не був нi професором, нi лiкарем, нi iнженером. Не був вiн, як уже можна догадатись по одному його iменi i по тому, що тут писалось, нi суддею, нi справником, нi попом. Вiн нездатний був на високi посади. Вiн навiть не був добрим хлiборобом. Вiн вважавсь поганим хлiборобом. Його розумових здiбностей не вистачало на сю складну i мудру професiю. Але, як i кожна майже людина, вiн мав свiй талант i знайшов себе в ньому. Вiн був косар. Вiн був такий великий косар, що сусiди забули навiть його прiзвище i звали його Самiйло-косар, а то й просто Косар. Орудував вiн косою, як добрий маляр пензлем,- легко i вправно. Коли б його пустили з косою просто, вiн обкосив би всю земну кулю, аби тiльки була добра трава та хлiб i каша. Поза сво©м талантом, як се водиться часто серед вузьких фахiвцiв, вiн був людиною немудрою i навiть немiчною. Як не проклинав вiн ворону, як не загрожував ©й кулаками, а не минуло й пiвгодини, як з-за лiсу насунулась велика темно-сиза хмара й почав накрапати дощ. Ворона знала кожного з нас як облупленого, бачила - хто чим дише i чого хоче. Раз батько, розсердившись за дощ, що вона накаркала, попросив Тихона Бобиря, ╨диного мисливця на всю округу, застрiлити ©© з шомпольно© рушницi. I що ви дума╨те? Не встиг ще батько затулити рота, як вона знялась iз сво╨© сокорини й перелетiла за Десну на високий дуб. I хоч Тихон категорично вiдмовився стрiляти не дозволену законом божим птицю, вона повернулася з дуба тiльки ввечерi i накаркала такого дощу й грому, що погно©ла все сiно. Тут читач може сказати, що така ворона нетипова i що дощ мiг погно©ти сiно i без ©© каркання, i без дiдового кашлю, на основi чисто наукового метеорологiчного прогнозу. Я скажу,- так, можливо. Але я й не збиравсь писати про типове. Я описую тiльки таке, що було колись на Деснi якраз тамечки, де в не© впада╨ Сейм. До речi, раз уже мова зайшла про погоду i про мисливця, який одмовився вбивати вищеописану ворону, доведеться описати й самого мисливця. Тiльки для повноти картини спробу╨мо, змалювати його неповторний образ не звичайним способом, а, так би мовити, з точки зору качок, що водились у нашому озерi. Зробити це доведеться не так для красоти стилю, як для бiльшо© правди, бо вiн же качок убивав, а не вони його. - О! Вже кульга╨...- кряче було стара качка сво©м каченятам.- Киш у ситняк! Ач, хита╨ться, добра б йому не було... Каченята миттю ховались хто куди, качка теж непомiтно зникала пiд воду. На озерi створювалась тиша. До берега наближався Тихон з рябим мисливським собакою. Якщо, пустуючи серед латаття, каченята робились неслухнянi, збентежена мати качка мiсця собi не знаходить: - А рятуйте, цiлиться! Бачите? Зараз бахне так, що пiр'я з когось полетить... Тихон Бобир дiйсно вже цiлився з берега. - Ну, що ж тепер буде? Ой пробочку, пропали ми... Тихо ж бо, кажу, не хлюпайте, бодай ви повиздихали!..- крякала качка з розпачу. Каченята притихали й не рухались... Нiде не шелесне... Так. Ну, тепер, поки гряне той пострiл, ми ма╨мо час розповiсти про Тихона зi свого, людського боку. Чоловiк вiн був бiдний i тому, аби не витрачати зайвих зарядiв, мусив зробитися снайпером. Проте вбивати диких качок йому доводилось нечасто. Чому? Ось чому. У Тихона одна нога не була в злагодi з другою. Вона була значно коротшою, тоненькою i не розгиналася навiть у снi. Внаслiдок тако© дiалектики природи всi качки, нирцi, курочки, чайки, все наше птаство впiзнавало його ще здалека i ховалось у ситняк або у воду, пiд латаття. Так чином навiть крива нога i та часом служила гармонi© природи, ©© рiвновазi. Крiм того, гармонi© природи у великiй мiрi сприяла i Тихонова рушниця. Вона була така старовинна, що ©© курок мисливець носив завжди в кишенi i надiвав його куди слiд вже перед самим пострiлом. Цiлитись Тихон любив довго. - Ну стрiляйте вже, дядьку,- шепочу я Тихоновi, а серце завмерло вiд страху: ну, зараз трахне! - Стрiляйте... Он вже випливають... Хiба не бачите... Ну, дядьку!.. Я хутко набираю повiтря i перестаю дихати. Вiд до того чекання роблюся синiм. Однак пострiлу не вiдбулося. В самий найвирiшальнiший момент раптом виявилась вiдсутнiсть курка. Де курок? Вiн, певно, одвалився i загубивсь у травi. Довго ми шарили кругом у травi й пiд кущем, вже сонце почало заходити,- нема курка. Ой який я нещасний! А тут качки розлiтались i сюди i туди. Стара теж помiтила, що в нас дiла поганi, й собi випливла з цiлим виводком. - Стрiляйте вже, чого поснули! - чути, гука╨ здалека батько. - Нi, дядьку, сьогоднi не вийде. Курок, мабуть, чи не дома в жилетцi забув,- сумно вiдповiв батьковi Тихон i закульгав до села. Я трохи не заплакав. Собака теж зробився невеселий i, покрутившись, знехотя потюпав геть. Качки радiли, гуляли, плескались. Уже i в нiч пiшло, а вони все плещуться. Щоб ви знали, нi на яку iншу птицю, крiм качок, у Тихона не пiднiмалася рука. I цiлком зрозумiло: всяке птаство, як-от: деркачiв, перепiлок, куликiв, курочок - можна було викосити косою в травi, якщо пiдвернеться або впiймати. А вже там про вальдшнепiв, дупелiв, кроншнепiв - нiхто навiть i не думав, що вона ╨ взагалi з свiтi. Лiта╨ щось пiд лiсом, як тiнь, а що воно - хрiн його зна╨. Не вгледиш. Диких звiрiв теж було мало - ©жак, за╨ць, тхiр. Вовки перевелись, i навiть саме слово "вовк" вважалось вже наче дiдовою лайкою: "га, вовк би тебе з'©в". Водилися леви, ну теж дуже рiдко. Один лише раз по висипу Десни пройшов був лев, та й то, кому не розказую, нiхто вiри не йме. А було ось як. Поставили ми з батьком перемети в Деснi i пливемо до куреня в душогубцi на палець од води. Вода тиха, небо зоряне, i так менi хороше плисти за водою, так легко, немов я не пливу, а лину в синьому просторi. Дивлюсь у воду - мiсяць у водi смi╨ться. "Скинься, рибо",-думаю - скида╨ться риба. Гляну на небо: "Зiрко, покотися",- котиться. Пахнуть трави над водою. Я до трав: "Дайте голос, трави",- гукають перепiлки. Дивлюсь на чарiвний, залитий срiбним свiтлом берег: "Явися на березi лев",появля╨ться лев. Голова велична, кудлата грива i довгий з китицею хвiст. Iде поволi вздовж висипу над самою водою. - Тату, гляньте - лев,- шепочу я батьковi, як зачарований. - Де там той лев. То ж...- далi батько почав пильно вдивлятися, i, коли човен порiвнявся з левом, батько пiдняв весло i гучно ляснув плазом по водi. Ой, лев тодi як стрибне та як рикне! Луна покотилася громом. З мене вилiта╨ душа. Весь берег, кручi, лози,- вся округа переповнилась трепетом. Батько трохи весла не випустив i, вже на що був хоробрий, а теж засмутився i сидiв нерухомо, аж поки нашу душогубку не однесло водою i не прибило до крутого берега. Посидiвши ще мовчки з пiвгодини, ми оглянулись - нi висипу, нi лева: подався десь у лози. До самого ранку горiв у нас вогонь на куренi над Десною. Менi було страшно i чомусь жалко лева. Ми не знали з батьком, що робити, коли почне вiн ©сти наших коней чи дiда, що спав пiд дубом. Я довго прислухавсь, чи не гукне вiн ще раз. Не гукнув. Перед сном менi так палко захотiлось розвести левiв i сло