нiв, щоб було красиво скрiзь i не зовсiм спокiйно. Менi набридли однi телята й конi. На другий день казали вже, що ненадовго пощастило тому левовi звiльнитися з клiтки. Коли трапилась аварiя по©зда пiд Бахмачем i клiтка мандрiвного звiринця поламалась, виплигнув вiн на волю, глянув навкруги, i так йому, очевидно, стало погано, так остогидли глядачi, й приборкувачi, i все на свiтi, що вiн махнув на все та й подався на Десну знайти собi хоч трохи вiдпочинку. Тiльки не прийшов вiн i тридцяти верстов, як догнали його, оточили з усiх бокiв i вбили, бо вiн був лев. Не мiг же вiн ходити серед телят i коней. Його ж у вiз не запряжеш, яка з нього користь. Коли б ще вмiв вiн гавкати чи мекати,- голос не годиться: гука╨ так, що листя в'яне й трави стеляться... Ну добре... Ой, що хй я пишу! Зда╨ться, не плив я човником тi╨© ночi по Деснi. Плив батько сам, а я лежав на куренi, пiд дубом, коло дiда. Може, й так. Ну, лев же все-таки проходив нашим берегом! I десь коло Спаського вбили його стражники! Тут над левом, думаю, пора поставити крапку i перейти до описання домашнiх тварин, бо вже почува╨ться якась непевнiсть в перi: вже прокидаються мо© редактори в менi. Вони живуть навколо мене скрiзь. Один за лiвим вухом ззаду, другий пiд правою рукою, третiй за столом, четвертий в лiжку - для нiчних редакцiй. Вони повнi всi здорового глузду i ненавидять неясностi. ╞х мета - щоб я писав або так, як усi, або трохи краще чи трохи гiрше вiд iнших. Там, де мо╨ серце холоне, вони пiдiгрiвають його; де я починаю палати в огнi сво©х пристрастей, вони розхолоджують мiй мозок, аби чого не вийшло. - Нехай,кажу,- щось вийде. В мо╨му дiлi треба, щоб вийшло. Благаю! - Нi! - Чому не написать, що коли я був хлопчиком на Деснi, менi хотiлось, аби скрiзь водилися леви i щоб дикi птицi сiдали менi на голову й на плечi не тiльки в снах? - Це неправдоподiбно, i потiм цього можуть не зрозумiти. - Таж я маленький був i ще не мав тодi здорового глузду. Я почув тодi, що воно може пригодитись. - Для чого? - Ну, може, для щастя. - Викреслю╨м. Адже лева можна було б не побачити, якщо це навiть взагалi не фантазiя. - Ой!.. Нiзащо!.. - Спокiйно. Його можна замiнити чимсь бiльш спiвзвучним. Можна написати правдиво про коней. Були ж у вас конi? - Менi про коней соромно писати. - Чому? - Вони були худi й некрасивi. - Ну, тодi можна ©х узагальнити якось. - ╞х не можна узагальнити. Вони були коростявi. Крiм того, нашi конi були невеселi. - Ну й що з того? А вони таки справдi були невеселi, i тому перед тим, як ©х описувати, згадаю краще я щось утiшне, а далi вже й до коней перейду. Проживав у нас довго собака Пiрат. Це був великий на зрiст, немолодий вже, поважний i серйозний пес з двома волохатими хвостами i з двома парами очей, з яких верхня пара, коли придивитися ближче, виявлялася парою рудих плям на темному лобi. Якось одного разу, загубившись у Борзнi на ярмарку, де батько продавав дьоготь, Пiрат щез. Пожалiли ми його, та на тому й скiнчилось. Аж ось в недiлю, тижнiв через п'ять, якраз пiсля обiду, коли ми сидiли всi коло хати, лузаючи насiння, дивимось - бiжить Пiрат, заморений, худючий. Уздрiвши здалека весь наш рiд i хату, вiн упав додолу i повз до нас крокiв, може, сто на животi, перекидаючись на спину i голосно плачучи вiд повноти щастя, мов блудний син у святому письмi. - Це я, ваш Пiрат, впiзна╨те? - гавкав вiн крiзь сльози.- О, який я щасливий! Як тяжко було менi без вас!.. Повiрите, трохи не здох вiд смутку, трохи не сказився, ©й-богу. Вiн так зворушив нас слiзьми, що навiть батько, який ненавидiв одвертiсть почуттiв, i той мало не сплакнув. Отаке бува╨ на свiтi! Простий собака, а так збентежить чоловiка. Мати плакала ревно, приказувала з невимовною усмiшкою: "Га бодай ти здох! Ну ви подумайте, собака, а такий жалiсний i таке витворя╨. Ач як повза╨. Тьху, де ти, в нечистого, взявся?" Нiчого казати, розумний був, добрий пес. Вiн користавсь у нас всiма благами собачого життя не тiльки за те, що був вiрним сторожем i дозорцем. Вiн був пес-трудяка. Вiн любив допомагати в господарствi, виконуючи за власною iнiцiативою всяку роботу: носив з городу огiрки в зубах i складав у саду в одну купку, випивав зайвi курячi яйця. У нього пiдростав уже син, теж Пiрат, ще молодий, веселий, спритний собачка. Вiн веселив сво╨ю артистичною натурою цiлий куток. Любив гру. Був, так би мовити, собачим артистом. Грав з телям, з поросятами, курми, грав з голубами й гусьми нашими й чужими. Часом удвох iз сво©м батьком, вiддавшися високому собачому натхненню, вони догравались до такого, що гра закiнчувалась калiцтвом чи смертю ©х партнерiв, i тодi обидва артисти або тiкали, куди очi дивились, або прудко ховались в тютюн, щоб пересидiти гострий перiод свого шельмування, поки люди не позбирають пiр'я i не по©дять засмаженi жертви мистецтва. Мати запевняла, що коли ми ©ли отак у саду курку, обидва Пiрати дивились на нас з тютюну i по-собачому смiялися з нас. - Га бодай ви подохли! - гримне було раптом дiд страшенним голосом, кидаючи в артистiв кiсткою. Ошельмованi винуватi митцi кидались мовчки навтiки, ламаючи тютюн, бодай ©м добра не було. Отож лiзе таке в голову. Не спогади, а казна-що. Мо- I же, перейти до коней? Да, так от конi... Здавалось менi, що конi й корови щось знають, якусь недобру та╨мницю, тiльки нiкому не скажуть. Я почував ©х полонену темну душу i вiрив у вiщування через них, особливо, вночi, коли все жило по-iншому. Конi водилися в нас рiзнi, бо батько часто ©х мiняв на ярмарку. Були часом хитрi й недобрi конi. Були нещасливi, ображенi мужицькi кiнськi душi. Були переляканi, заклятi, стурбованi або завороженi навiки грiшники конячi. Але всi вони були окремi вiд нас, пригнобленi, засудженi безповоротно i навiки. I це було видно по заходi сонця, коли довго дивитися зблизька у велике темно-сизе кiнське око. Один кiнь у нас звався Мурай, другий Тягнибiда. Обидва вони були немолодi, сухорлявi, некрасивi конi. Вже не пригадую, та, може, i нiхто не знав гаразд, яка була в ©х масть. Короста з них аж сипалася скрiзь, i вже вони чухались, об що тiльки можна. I куди було не глянеш у дворi, скрiзь на всiх кiлках, ушулах виднiлися слiди ©х чухання, неначе весь двiр був у коростi. Тому, очевидно, нi в життi ще, нi в письменствi не iснувало хлопчика, що так би мрiяв про кiнську красу, як я, i так би соромивсь потворностi. Мурай був уже вельми старий i невеселий. Тягнибiда хоч i молодший, зате розумнiший i добрiший за Мурая, проте пiдiрваний на ноги, i тому, коли вiн пасся часом у болотi, ноги в нього заклякали i вiн падав, мiж куп'ям у багно i мусив там лежати до ранку, бо конi ж не просять допомоги. А вже ранком, прокинувшись пiд сiряками й свитками, ми витягали його з болота на сухе за хвiст, як iхтiозавра. Вiн дозволяв це робити i дививсь на нас, малих, з подякою i, як нам здавалося, з любов'ю. I я любив його за нещасливу долю i за розум. Вiн був розумний i добрий кiнь, тiльки ну абсолютно, аж нiнайменшо© краплиночки чогось там геро©чного, чи мальовничого, чи того, що в пiснях i в колядках про коней спiвають. I не питайте,- не було й натяку. Ах, яких ми мали некрасивих коней! Згадаю, i досi жаль i сором, хоч i пройшло вже пiвстолiття. Трудно жилось ©м у нас. Роботи багато, корм поганий, збруя стерта, нiяко© пошани. Люто часом кричав на них батько, i кляв, i бив ©х раз у раз по чiм попало, важко дихаючи i полотнiючи од гнiву. Якось одного разу над Десною пiдслухав я вночi, на сiнi лежачи i дивлячись на зорi, як пiсля денно© важко© працi конi розмовляли мiж собою, пасучись. Розмова шла про нас, якраз про батька. - I чого вiн такий лихий, ти не зна╨ш? - Не знаю. Я ледве стою на ногах, отак натягався. - А я що знаю? Теж нiчого. Знаю хомут, голоблi i пугу. I ще хiба його лайку. - Знаю i я його лайку. Наслухавсь доволi. Так чомусь сумно i недобре менi. - Сумно й менi. Колись я бiгав понад хмарами,- Тягнибiда розiгнув шию i подививсь за Десну.-Тисячi лiт, ще до возiв i оранок, на мо©й спинi ©здили пророки. Були в мене тодi ще крила. А пращур мiй був кiнський цар чи бог, колись казали мати. - Були i в мене крила, та нема. Нi крил у мене вже, нi краси, тiльки вавки на спинi. Хоч би сiделку зробив порядну, сiделки нема╨. I так душа пригноблена його недобротою, а вiн, не знаю, як тебе, повiриш - нема тi╨© днини, щоб не бив. А толк який: валюся з нiг. - Це правда. Тiльки не нас вiн б'╨. - Балакай! Не нас! Болить же нам? - Конику, вiн б'╨ недолю свою. Худi ми, коростявi, i сили в нас мало, от що. А натура в нього старовинна, геройська, хiба йому таких треба, як ми? Учора, коли загруз я з возом у калюжi, i вiн трощив мене пужалном i носаками, i кричав, роззявивши рота, як лев, помiтив я в його очах страждання, та таке палке, бездонно глибоченне,- куди там наше! I я подумав: i тобi болить, проклятий, бiдний чоловiче. - Тихо. Пасiмося мовчки. Ось його хлопець зорi╨,- сказав Мурай, помiтивши мене пiд копицею. Вiд того часу я нi разу не вдарив коня. - Пустiть колядувать! - чую голос дiвочий знадвору. Я - зирк у вiкно: то не повний мiсяць з зоряного неба усвiтив у хату перед Новим роком. В маленькiм вiконцi, якраз проти печi, рожевi╨ на морозi дiвоче лице. - Пустiть колядувать! - пита╨ться ще раз. - Спiвайте! - голосно одказу╨ мати. - Кому? - Сашковi! - "Молодець Сашечко та по торгу ходив, святий вечiр..." - заспiвало зразу аж чотири дiвки, i вже хто знав, чи то вiд морозу, чи такi дiвчата i слова колядки у зимовий вечiр, тiльки спiв луна╨ так дзвiнко i гучно i свiт став одразу такий урочистий, що в мене, малого, аж дух захопило. Притулившися на лавцi край вiкна пiд рушниками, щоб не помiтили дiвки, я весь перетворююсь на слух. I вони тодi довго i повiльно, нiби линучи в безмежну далечiнь часу, на сiмсот, може, лiт, виспiвують менi талан. I ось, вслухаючись в чарiвнi слова, я починаю видiти: великий молодець, ходжу я по торгу з конем серед крамарiв i купцiв. I мушу я нiби продати коня, бо слова мо© спiвали так: "Ой коню, коню, ти порадо моя. Ой порадь ти мене, та продам я тебе за малу цiну, за сто червiнцiв". А кiнь у яблуках, шия крута, червона стрiчка в гривi, одспiву╨ менi на вухо не продавати його i спогадати про себе. Я почуваю бiля вуха його нiжнi м'якi губи, а слова коневi у дiвчат такi, що повiк пам'ятатиму: "Ой чи ти не забув, як у вiйську був, як ми з тобою бились з ордою, да як же за нами турки влягали, ой, да не самi турки, пополам з татарами. Да догнали ж бо нас аж на тихий Дунай, до крутого берега,святий вечiр..." Що ж менi робити? Вже конi ворожi iржуть на Дуна© i ворожi стрiли пiють недолю менi. Тодi, розкривши широко очi, я почуваю, нiби якась сила пiднiма╨ мене з лави i виносить з хати прямо на коня, i тут кiнь мiй скочив, "Дунай перескочив, да Дунай перескочив, копита не вмочив, i нi шаблi кiнця, нi мене, молодця,- святий вечiр...". Я вертаюсь з Дунаю до хати, оглядаюсь: аж i мати спiва╨, гойдаючи колиску, i в не© зовсiм не хатня мрiя, щось зовсiм не буденне, нiби сама вона теж лине десь у просторах свого серця, i дiвки за вiкном на морозi пiд зоряним небом. Ой як гарно! А Дунай широкий та глибокий. Вода холодна, аж сичить. А по тiм боцi турки й татарва лютують, що так багато я ©х потоптав конем. Потiм спiвали другi й третi дiвки. Чого тiльки не чув я про себе. Там уже я i збирав вiйська, аж землi важко, i вибивав ворота у чужi городи, i орав поле сизими орлами, i засiвав поле дрiбним жемчугом, i мостив мости все тесовi©, i постилав килими все шовковi©, i сватав паняночку з-за Дуна╨чку, з-за Дуна╨чку королеву дочку. I лiсами ©хав - лiси шумiли. Мостами ©хав - мости дзвенiли. Городами ©хав - люди стрiчали, поздоровляли,- святий вечiр... Потiм мене переносили вже зовсiм сонного на пiч. Там я i засинав на житi серед пiсень, мiцно обнiмаючи за шию свого яблукатого коня. Там я давав собi слово нiколи не продавати його нi за якi скарби. Так i не продав я його по сей день. Ой коню, коню, не продам я тебе. Як би часом не було менi трудно, як турки й татарва не обступали на торгу мене, не розлучуся з тобою нi за яку цiну. От якi були у нас конi. Минули трохи згодом косовиця й жнива. Поспiли грушi й яблука на спаса. Малина й вишнi одiйшли давно. Штани менi пошили новi з довгими холошами i повели до школи. Учитель Леонтiй Созонович Опанасенко, старий уже, нервовий i сердитий, очевидно, чоловiк, носив золотi гудзики й кокарду. Вiн здавався менi величезним паном, не меншим од справника чи суддi. На зрiст вiн був вищий од батька, що також надавало йому грiзно© сили. - Это твой? - спитав вiн батька, зиркнувши на мене з-пiд окулярiв утомленими очима. - Так, звинiть, се мiй хлопець, чи, сказати б, ребятьонок меншенький,- вiдповiв батько тихим чужим голосом, смиренним, як у церквi. - А как зовут? - Сашко. - Тебя не спрашиваю. Пускай сам ответит,- сказав тоном слiдчого учитель i знову прохромив мене сво©м сiрим оком. Я мовчав. Навiть батько i той якось трохи злякавсь. - Ну? Я вчепився одною рукою в батьковi штани, другою за шапку i хотiв був сказати сво╨ iм'я, та голосу не стало. Рот спустiв i висох. - Как? - нахмурився вчитель. - Сашко,прошепотiв я. - Александр! - гукнув учитель i невдоволено глянув на батька. Потiм знов перевiв на мене очi i поставив менi найбезглуздiше i найдурнiше запитання, яке тiльки мiг придумати народний учитель: - А как зовут твоего отца? - Батько. - Знаю, что батько. Зовут как?! Ну, що ви скажете? Ми глянули з батьком один на одного i зразу догадались, що дiло наше програне. Проте в батька була ще, певно, якась крихiтка надi©. - Ну, скажи, синку, як мене звуть. Кажи-бо, не бiйся, ну! Я одчайдушно закрутив головою i так круто одвернувсь, що трохи не впав, коли б не вдержався рукою за батьковi штани. Якась нудьга пiдступила менi до горла. I так менi стало погано, погано. - Ну, кажи-бо, не крутись. Чого мовчиш, ну? - I батько хотiв пiдказати менi сво╨ iм'я, та, видно, теж посоромивсь.- Не скаже, звиняйте, малий ще. Соромиться. - Не развитой! - промовив нерозумний учитель. Ми з батьком пiшли геть. Було се в далекi старi часи, коли ми не мали ще здорового розуму. Тодi ще не знав я, що все проходить, все мина╨, забува╨ться й губиться в невпиннiй змiнi годин, i всi нашi пригоди i вчинки течуть, як вода, мiж берегами часу. А не занадто вже я славословлю старих сво©х коней i село, i стару свою хату? Чи не помиляюсь я в спогадах i почуттях? Нi. Я не приверженець нi старого села, нi старих людей, нi старовини в цiлому. Я син свого часу i весь належу сучасникам сво©м. Коли ж обертаюсь я часом до криницi, з яко© пив колись воду, i до мо╨© бiло© привiтно© хатини i посилаю ©м у далеке минуле сво╨ благословення, я роблю ту лише "помилку", яку роблять i робитимуть, скiльки й свiт стоятиме, душi народнi живi всiх епох i народiв, згадуючи про незабутнi чари дитинства. Свiт одкрива╨ться перед ясними очима перших лiт пiзнання, всi враження буття зливаються в невмирущу гармонiю, людяну, дорогоцiнну. Сумно i смутно людинi, коли висиха╨ i слiпне уява, коли, обертаючись до найдорожчих джерел дитинства та юнацтва, нiчого не бачить вона дорогого, небуденного, нiщо не грi╨ ©©, не будить радостi анi людяного суму. Безбарвна людина ота, яку посаду не посiдала б вона, i труд ©©, не зiгрiтий теплим промiнням часу, безбарвний. Сучасне завжди на дорозi з минулого в майбутн╨. Чому ж я мушу зневажати все минуле? Невже для того, щоб навчити онукiв ненавидiти колись дороге й святе мо╨ сучасне, що стане теж для них колись минулим у велику добу комунiзму! Було в минулому життi мо©х батькiв багато плачу, темряви й жалю. Неяснi надi© й марнi сподiвання знаходили собi могилу в горiлцi й сварках. А найбiльш, чого ©м вiдпустила доля,- роботи, тяжко© працi. Всi прожили свiй вiк нещасливо, кожен по-сво╨му - i прадiд, i дiд, i батько з матiр'ю. Так, нiби всi були народженi для любовi i мали всi талант до не©. Таж, певно, не знайшли одне одного чи не доглянули, i гнiв, i ненависть, якi були огиднi ©м цiле життя, пiдкинула ©м ворожка-чарiвниця, i все життя облуднi примари невпинно турбували ©х i бентежили марно. I все життя ©х було скорботним, як життя древнiх. Вони не знали, як змiнити його, i, вiддаючи перевагу тому, чого не судила ©м доба, не порадувались. Тiльки було це так давно, що майже все вже розтануло в далекiм маревi часу, як сон, i потонуло. Одна лише Десна зосталася нетлiнною у стомленiй уявi. Свята, чиста рiка мо©х дитячих незабутнiх лiт i мрiй. Нема тепер уже таких рiчок, як ти була колись, Десно, нема. Нема нi та╨мниць на рiчках, нi спокою. Ясно скрiзь. Нема нi бога, анi чорта, i жаль мене чомусь бере, що вже нема в рiчках русалок i водяних-мiрошникiв нема. Зате багато дачникiв тепер купа╨ться в трусах, на зло робочим людям, в гарячий лiтнiй час i, очевидно, на досаду, бо чого ж менi й досi так соромно вiдпочивати там, де працюють люди? Тодi Десна була глибокою i бистрою рiкою. У нiй тодi ще не купавсь нiхто, i на пiсках ©© майже нiхто ще не валявся голий. Ще нiколи було усiм. Були ми всi тодi трудящi чи малi. Дiвчата не купались навiть у свято, соромлячись скидати сорочки. Чоловiкам з давнiх-давен не личило купатись за звича╨м. Жiнки ж боялися водою змить здоров'я. Купались тiльки ми, малi. Була тодi ще дiвкою Десна, а я - здивованим маленьким хлопчиком iз широко розкритими зеленими очима. Благословенна будь, моя незаймана дiвице Десно, що, згадуючи тебе вже много лiт, я завжди добрiшав, почував себе невичерпно багатим i щедрим. Так багато дала ти менi подарункiв на все життя. Далека красо моя! Щасливий я, що народився на тво╨му березi, що пив у незабутнi роки твою м'яку, веселу, сиву воду, ходив босий по тво©х казкових висипах, слухав рибальських розмов на тво©х човнах i казання старих про давнину, що лiчив у тобi зорi на перекинутому небi, досi, дивлячись часом униз, не втратив щастя бачити отi зорi навiть у буденних калюжах на житт╨вих шлях. 1954-1955 рр._