а Угри, бо, чим скорше пiдуть iз нашого краю, тим менше тут ру©ни нароблять. - О, певно, певно! - скрикнула Мирослава.- Але з поворотом доруйнують, що тепер лишать цiле! I ти ведеш ©х на Тухлю, тепер, зараз? - Нi, не на Тухлю. Я веду тiльки один малий вiддiл, щоб осадити вхiд до Тухлi. - Хто ма╨ браму, той ма╨ й хату! Але розумiю тепер! Ти ж сам сказав недавно, он там, на горi, що завтра Максим ма╨ з тухольськими молодцями валити наш дiм. А ти хочеш з монголами напасти на нього, вбити його... Боярин видивився на не© зачудуваними очима; вiн почав боятися, чи не вiдьма вона, що так страшно бистро вгадувала, в чiм дiло. - Доню, забудь за нього! - сказав вiн.- Яка доля йому судилася, така й буде. - Нi, тату, тим ти не зведеш мене! Я ©ду, ©ду до Тухлi, я остережу його, спасу його вiд тво╨© засiдки! А коли в не© попадеться, то я стану обiк нього i буду боронитися разом з ним, до остатнього скону, проти тебе, тату, i тво©х поганих союзникiв! - Дiвчино, ти божевiльна! - скрикнув боярин.- Уважай, не доводи мене до гнiву! Се хвиля рiшуча. - Що мене обходить твiй гнiв! - вiдказала холодно Мирослава.- I що ти менi можеш iще бiльше злого зробити пiсля того, що зробив досi? Коли уб'╨ш мене, то се буде тiлько добродiйство, бо й так менi не жити. Пусти мене! - Нi, лишись тут, нерозумна! - Так, лишись тут, поки ти спокiйно не заморду╨ш того, хто дорожчий менi над життя мо╨! О, нi, я не лишусь! - Лишись! Богом клянусь тобi, що не пiдiйму руки сво╨© на нього! - О, знаю, знаю, що се значить! - скрикнула Мирослава.- Ну, розумi╨ться, ти боярин, де ж би ти пiднiмав руку на смерда. Але сво©м диким товаришам велиш усi затро╨нi стрiли нацiлити на його груди! - Нi! Коли вже таке тво╨ над ним милосердя, то ще раз кленусь тобi, що анi я, анi нiхто з мо╨© дружини не ткне його, хоч би вiн не знати як нападав на нас! Досить тобi сього! Мирослава стояла, шарпана страшною сердечною тривогою, i не могла нiчого бiльше сказати. Хiба ж вона знала, чи досить сього, чи нi! О, як радо була б вона пташкою злетiла до нього, щирим щебетанням перестерегла його! Але годi було. Батько ©© взяв свою зброю i, виходячи з шатра, сказав: - Доню, ще раз кажу тобi i заклинаю тебе: лишись у таборi, поки я не вернусь, а тодi роби собi, що твоя воля буде. А тепер прощай. Вiн вийшов, i заслона з войлока, що служила замiсть дверей, неспокiйно захиталася за ним. З заломаними руками, образ найтяжчого горя i найстрашнiшо© тривоги, стояла Мирослава насеред шатра, нiма, перехилена наперед, з створеними устами, ухом ловлячи остатнiй стук кiнських копит, що глухли й нiмiли по мiрi того, як вiддалявся на полудне вiддiл монголiв, ведений ©© батьком на загибiль Тухольщини. V З важким серцем iшов Максим Беркут посеред невеличко© ватаги тухольських молодцiв на сповнення громадсько© волi. Вiдмалку вирiс вiн у глибокiм почуванню сво╨© ╨дностi з громадою i святостi громадсько© волi, тож i тепер, коли зовсiм не впору для його серця на нього впав почесний вибiр громади - прогнати з громадських земель ворога громади, якого бачили тухольцi в бояринi,- i тепер вiн не смiв вiдмовитись вiд того поручення, хоч серце його рвалося i краялось на саму думку, що буде мусив стрiтися з Мирославою, з ©© батьком як з ворогами, що буде, може, мусив боротися з боярськими лучниками або i з самим боярином, проливати кров людську в очах то©, за котру вiн сам готов був свою кров пролити. Правда, вiн твердо рiшився зробити сво╨ дiло як можна найспокiйнiше i не доводити його аж до проливання кровi, але хто ж мiг йому поручити, що боярин, знаючи його слабу сторону, сам не буде шукати зачiпки? Се легше могло бути, як що. "Але нi,думав собi Максим,- коли схоче мо╨© крови, я не буду боронитися, я надставлю йому сво© груди добровiльно, нехай б'╨! Життя вiн не хоче менi дати, то нехай да╨ смерть! Прощай, моя Тухольщино! Прощай, батьку мiй, соколе сизий! Прощайте, браття i товаришi мо©! Не побачите вже Максима, а почувши про мою смерть посуму╨те i скажете: "згинув для добра громади"! Але ви не будете знати, що я сам бажав i шукав смерти!" Так думав Максим, наближаючись до будинкiв боярських на горбку над Опором. Дiм боярина збудований був iз грубих, у чотири гранки гладко обтесаних i гиблем на спо╨ннях вигладжених ялиць, будованих в угла, так, як тепер ще будують нашi сiльськi хати. Покритий був грубими драницями, обмазаними зверха грубою верствою червоно© у водi нерозмокаючо© глини. Вiкна, як i у всiх хатах, оберненi були на полудне; замiсть шибок понапинанi були на рами воловi мiхури, що пропускали слабе, жовтаве свiтло досередини. Входовi дверi спереду i ззаду вели до просторих сiней, яких стiни обвiшанi були всiляким оружжям, оленевими та жубровими рогами, шкiрами з дикiв, вовкiв i медведiв. З сiней на оба боки вели дверi до кiмнат, просторих, високих, з глиняними печами без коминiв i з дерев'яними, гарно вирiзуваними полицями на всяку посуду. Одна свiтлиця бояринова, а друга, по другiм боцi сiней,- його доньки. Ззаду були двi широкi комори: в однiй кухня, в другiй - служебна. В свiтлицi боярина стiни були обвiшанi шкiрами медведiв, тiльки над постiллю висiв дорогий заморський килим, здобутий боярином у якiмсь походi. Там же висiли його луки, мечi й iнша пiдручна зброя. Свiтлиця ж Мирослави була, крiм м'яких шкiр по стiнах i помостi, пристро╨на в цвiти, а на стiнi, напроти вiкон, над ©© лiжком, висiло дороге металеве дзеркало i обiк нього дерев'яний, срiблом окований, чотирострунний теорбан, любий повiрник Мирославиних мрiй i дiвочих дум. Вiддалiк вiд дому, на невеличкiй долинi, стояли стайнi, стодоли й iншi господарськi будинки; там також була невеличка хата для скотарiв. Але пусто i глухо було сьогоднi в просторiм боярськiм домi. Боярина i Мирослави нема дома, слуг боярин повiдправляв, худобу велiв перегнати до череди сусiднього, корчинського осадника; тiльки лучники й топiрники лишилися, та й тi якiсь невеселi, не гомонять, не жартують, анi пiсень не спiвають. Мабуть, важнiше якесь жде ©х дiло, бо беруть луки i стрiли, топори й списи, а все те мовчки, сумовито, мов на смерть готуються. Що се такого? Та ось один, що стояв серед шляху, мов на сторожi, дав знак трубою, i в повнiй збро© всi дружинники стали в ряд перед боярським домом, пiднявши списи, нап'явши луки, мов до битви. По шляху надiйшла тухольська ватага i, побачивши оружних людей перед боярським домом, почала й собi готовитися до бою. Тривожними очима позирнув Максим на оружних людей, чи нема мiж ними боярина. Але, на щастя, боярина не було. Вiдiтхнув Максим, немов гора з грудей його звалилася, i смiлiше почав порядкувати свою ватагу. Се й недовго часу забрало, i мовчки, з понатяганими луками, з блискучими топорами i списами тухольцi зближалися в рядi до боярських дружинникiв. Не дальше, як на п'ятдесят крокiв однi вiд других, зупинилися. - Боярине Тугаре Вовче! - кликнув Максим. - Нема боярина Тугара Вовка! - вiдповiли дружинники. - Так ви, вiрнi його, слухайте, що я скажу вам вiд iменi тухольсько© громади! Пiслала нас громада, щоб прогнати вас волею чи неволею з тухольських земель по засуду громадському. Пита╨мо вас, чи вступитесь по волi, чи нi? Дружинники мовчали. - Пита╨мо другий раз! - сказав Максим. Дружинники мовчали, не спускаючи лукiв. - Пита╨мо третiй раз! - сказав, пiдносячи голос, Максим. Дружинники мовчали, але стояли недвижно в сво©й ворожiй поставi. Дивно було Максимовi, що се ма╨ значити, але, не зупиняючись довше, вiн велiв сво©м молодцям випустити стрiли на дружинникiв. Стрiли засвистiли, мов змi©, i, перелетiвши понад головами дружинникiв, повбивалися в стiну. В тiй хвилi дружинники, мов на даний знак, кинули зброю на землю i з простягненими руками ступили напроти тухольських молодцiв. - Товаришi, браття! - сказали вони.- Не прогнiвайтесь на нас за нашу мовчанку. Ми дали слово бояриновi, що стрiтимо вас ворожо, але ми не давали йому слова проливати вашу кров, i проливати ©© за неправду. Ми були при судi громадськiм i зна╨мо, що боярин скривдив громаду i що громадський суд справедливий. Робiть, що вам повелено, i, коли буде ласка батькiв ваших, ми будемо просити ©х, щоб приняли нас до сво╨© громади. Не хочемо бiльше служити бояриновi! Радiсть тухольцiв, а особливо Максима, коли почули тi слова, була безмежна. Зараз усi поскидали оружжя на купу перед боярським домом i серед голосних веселих крикiв обiймали й цiлували сво©х нових i несподiваних товаришiв, з якими перед хвилею думали вступити в смертельний бiй. Максим найдужче рад був тому, що його побоювання не справдилося, що йому не довелось перед очима Мирослави поборювати ©© батька i прогонювати на незвiснi шляхи ту, з якою рад би був нiколи не розстатися. Радiсть сумирного закiнчення се© немило© справи на хвилю заглушила в нiм усякi iншi непевностi. В товариствi веселих боярських дружинникiв увiйшли тухольцi до боярського дому, все з зацiкавленням оглядаючи, хоч нiчого не тикаючи. З сердечним трепетом наближався Максим до свiтлицi Мирослави, надiючись тут стрiтити ©© в сльозах або в гнiвi, бажаючи щирим словом потiшити, заспоко©ти ©©. Але Мирослави не було в свiтлицi, i се затурбувало Максима. "Де вона?" - подумав вiн i зараз надумав спитати про се дружинникiв, що тимчасом вешталися, приготовуючи на радощах для сво©х тухольських гостей братерську гостину. Але вiдповiдь дружинникiв на його питання зовсiм не вдоволила й не заспоко©ла Максима. Боярин учора рано ви©хав з донькою, але куди, за чим, коли верне,- не знати. Велiв ©м виступити ворожо проти тухольцiв, але, чи то побачивши ©х понурi, неохочi лиця, чи то, може, повзявши яку iншу думку, урвав бесiду й вiд'©хав. От i все, що дiзнався Максим вiд нових союзникiв. Очевидна рiч, що такi вiстi мусили вiдразу закаламутити його чисту радiсть, ба, навiть кинути тiнь якогось пiдозрiння на дружинникiв. Що се таке? Чи не кри╨ться в тiм яка зрада? Чи не хоче боярин зловити ©х у яку засiдку? Але, не хотячи всiм уголос виявляти свого пiдозрiння, Максим шепнув тiльки деяким iз сво©х товаришiв, щоб малися на бачностi, а сам почав пильно i уважно переглядати весь дiм вiдгори аж додолу, не минаючи нi одно© скритки, нi одного закамарка. Нiде не було нiчого пiдозреного. - Гарна будова! - сказав Максим до дружинникiв, що заставляли столи,- але що ж, ми мусимо ©© розiбрати. Звiсна рiч, ми не будемо ©© нi валити, нi палити, але зложимо все порядно на купу, щоб боярин, коли запотребуе, мiг собi все те забрати. I все добро його мусить бути йому схоронене в цiлостi. Тимчасом дружинники повиносили до сiней великi дубовi столи iз свiтлицi, прикрили ©х бiлою скатертю i заставили всiлякою стравою й медом. Серед радiсних окликiв i спiвiв почалася гостина. Тiльки ж чим довше сидiли молодцi за столами, чим бiльше ©ли й пили, тим бiльше щезала якось ©х радiсть i веселiсть. I хоч мiд пiнився в точених дерев'яних кубках, хоч м'ясо, печене на рожнах, димилось на дерев'яних тарiлках, хоч щирi, товариськi слова гомонiли вiд одного кiнця стола до другого, то все-таки та╨мно тремтiли чогось усi серця, немов дожидали яко©сь страшно© вiстi. Дивна, недослiдна, а всiм чутна тривога висiла в повiтрi. Чи стiни боярського дому давили вiльних гро-мадян?.. Ось устав один iз боярських дружинникiв i, пiднiмаючи вгору кубок, повен пiнистого меду, почав говорити : - Браття! Радiсний сей день для нас, i щоб нiяка лиха пригода... Але не скiнчив. Разом поблiд i затремтiв цiлим тiлом. Усi бенкетарi напруго посхапувались, вискакуючи хто куди мiг, перевернули стiл з усiма кубками й стравами. - Що се? Що се? - крикнули всi нараз i поперлися до дверей. Хоч i як дрiбний на око i мало значучий був знак - глухий стук кiнських копит,- а прецiнь якого безмiрного переполоху наробив вiн у боярськiм домi! Одну хвилю дiйсне пекло було в сiнях: сей бiг туди, той сюди, сей шукав того, той сього, а всi мiшалися i товпилися без ладу, топчучи по кубках i стравах, по бiлiй скатертi i по дубовiм переверненiм столi. Максим перший вирвався надвiр iз то© замiшанини i, раз тiльки кинувши оком довкола, пiзнав усю велич небезпеки. - До збро©, браття, до збро©! Монголи! Монголи! Той крик був мов наглий удар грому. Всi стали, мов мертвi, безладна сумiшка перемiнилася на безладне остовпiння. Але й се тривало тiльки хвилю. Стукiт кiнських копит розлягався все ближче i ближче, а неминуча небезпека разом обудила всiх iз мертвоти! Адже ж усi були смiлi, сильнi, молодi! Адже ж кождий iз них не раз у сво©х дитячих i молодечих снах бачив себе в битвi, в небезпецi, в кровавiй боротьбi з ворогом, i бажав, i молився, щоб сон стався явою, щоб довелось йому колись ставати грудьми в оборонi свого краю. I ось хвиля надiйшла - i вони ж мали б ©© перелякатися? Тiльки на хвилю оглушила ©х страшна вiсть, страшна назва "монголи",- в найближчiй хвилi вони вже були тим, чим були звичайно,- вже кождий держав у руках свою зброю, стояв у рядi поруч з iншими, готовий до кровавого бою. - Головне дiло наше, товаришi, держатися сих стiн. Поки ворог не випре нас вiд сього дому i не окружить на вiльнiм полi, поти не ма╨мо чого боятися. Дiм сей - то буде наша твердиня! I вiн розставляв лучникiв коло вiкон, коло дверей по два i по три, як до важностi й доступностi мiсця. Деякi мали бути внутрi дому, щоб доносити з боярського складу лучникам стрiл i рогатин, головна ж сила мала стояти при входових дверях, щоб, у разi потреби, проломити ряди напасникiв i вiдбити ©х вiд дому. А тимчасом монголи на рiнi над Опором зупинилися, позлазили з коней i, роздiлившися на три вiддiли, рушили пiд горбок трьома стежками. Очевидно, провадив ©х хтось добре знайомий зi стежками й ходами, бо цiлий той маневр вiдбувся швидко, без вагання, без довшо© запинки. Маневр той показував ясно, що монголи хотiли зi всiх бокiв обiйти й окружити дiм вiдразу. Але хто се йде так завзято на чолi середнього, головного вiддiлу монголiв? Глядять товаришi, i очам сво©м вiри не ймуть. Се не хто другий, як сам властитель сього дому, гордий боярин Тугар Вовк. - Наш боярин, наш боярин! - скрикнули деякi дружинники, яких Максим, не довiряючи ©х щиростi, поставив у ряди всумiш iз тухольцями. - Так, ваш боярин - монгольський слуга, зрадник сво╨© батькiвщини! Невже ж ви й тепер iще схочете додержувати йому вiрности? - Нi, нi! - скрикнули дружинники однодушно.- Смерть зрадниковi! Розiб'╨мо вражу ватагу або самi погинемо в оборонi свого краю. Урадуваний тою заявою, сказав Максим: - Простiть, браття! Одну хвилю я несправедливо судив вас, думаючи, що ви в змозi зi сво©м боярином. Але тепер бачу, що кривду робив я вам. Держiмося разом, близько стiн, так, аби не могли нас окружити, i стараймося завдати ©м якнайбiльше страти. Монголи, як я чув, недобре вмiють вести облогу, а ще в такiй невеличкiй силi. Чей нам удасться вiдбити ©х напад. Бiдний Максим! Вiн старався в iнших вмовити надiю, яка у нього самого почала щезати вiд першо© хвилi, коли тiльки побачив монголiв, а то тим бiльше тепер, коли переважна ©х сила вповнi розвернулася перед очима обляжених. Але все-таки його слова мали велику вагу в його товаришiв, що не раз уже мали нагоду переконатися про його притомнiсть духа й огляднiсть в часi найбiльшо© небезпеки. Слiпо полягаючи на його словах i розказах, кождий дбав лише про те, щоб пильнувати свого мiсця до крайньо© можностi, знаючи добре, що й сусiдн╨ мiсце буде так само пильноване. Та ось монголи широким колесом у три ряди обступили вже дiм боярський i кам'янi стрiли на сво©х луках держали вже намiренi на смiлих обляжених молодцiв. Тiльки що начальник не дав iще знаку до бою. Начальник, бачиться, хоче попереду пробувати ще намови, бо ось вiн виступив з-помiж рядiв наперед против головного вiддiлу обляжених i каже: - Раби невiрнi! Поганi смерди! Невже ж зухвалiсть ваша така безмежна, як i ваша дурнота, що ви хотiли би пiднiмати оружжя на вiйсько великого Чiнгiсхана, нинi безперечного пана все© Русi? Пiддайтеся йому без бою, то вiн помилу╨ вас. Але тi, що захотять опиратися його силi, будуть нещадно роздавленi, як хробаки пiд колесами воза. На таку мову голосно i смiло вiдповiв Максим Беркут: - Боярине! Дуже не впору назвав ти нас, синiв вольно© громади, рабами! Ти поглянь на себе! Може, до тебе така назва борше пристане, нiж до нас. Адже до вчора ще був ти раб княжий, а нинi ти вже раб великого Чiнгiсхана i, певно, полизав молоко, розлите по хребтi коня якогось його бегадира. Коли воно тобi смакувало, то ще з того не виходить, щоб i ми були ласi на нього. Велико© сили великого Чiнгiсхана ми не ляка╨мось. Вона може нас зробити трупами, але не зробить нас рабами. А тебе, боярине, вся сила великого Чiнгiсхана не зробить уже анi вольним, анi чесним чоловiком! Остра i рiзка була бесiда Максимова. Iншим часом вiн уважав би на те, що перед ним батько Мирослави, але тепер вiн бачив тiльки ворога,- нi, зрадника, чоловiка, що потоптав сам свою честь, котрому проте нiяка честь не належиться. Голосно радувались товаришi, почувши таку Максимову мову. А боярин аж пiнився зо злостi. - Хлопе поганий! - кричав вiн.- Жди лишень, я тобi покажу, що завчасно ти похвалявся сво╨ю вiльнiстю! Нинi ще кайдани забряжчать на тво©х руках i ногах! Нинi ще ти будеш валятися в поросi перед начальником монгольсько© сили! - Швидше згинути! - вiдповiв Максим. - Отже не згинеш! - крикнув боярин.- Гей, дiти,- озвався вiн до монголiв ©хньою мовою,далi на них! Тiльки сього обминайте, сього мусимо мати живого в руках! I вiн дав знак до бою. Залунав по горах i лiсах роговий вереск i урвався. Стишилось довкола боярсього дому, але се була страшна тиша. Мов гадюки, свистiли монгольськi стрiли, градом сиплючись на боярську оселю. Правда, напасники були занадто далеко вiддаленi, щоб ©х стрiли могли трафляти оборонцiв або, трафивши, небезпечно ранити ©х. Для того Максим крикнув до сво©х товаришiв, щоб тепер iще не стрiляли i щоб узагалi щадили стрiл i збро©, а вживали ©х аж тодi, коли можна добре влучити ворога i одним ударом нанести йому значну страту. А щоб не вiдразу припустити напасникiв до стiн дому, вiн зi сво©ми вибраними товаришами уставився на подвiр'ю, о яких двадцять крокiв перед входом, за мiцним дощаним остiнком - куснем недобудованого паркана. Паркан був якраз у хлопа зависокий, i стрiли монгольськi не досягали молодцiв. Зате ©х цiльнi, хоч i рiдкi, стрiли смертельно разили монголiв i стримували ©х вiд наближення. Страшно розлютився Тугар Вовк, побачивши се. - Приступом до них! - крикнув вiн, i збита громада монголiв пiд його проводом кинулася бiгцем iз голосним криком до остiнка. За остiнком було тихо, немов усе там вимерло. Ось-ось уже монголи добiгають, ось-ось сво©м напором обалять остiнок, - коли втiм понад остiнком вирвався, мов iз землi вирiс, ряд голiв i могутнiх рамен - i свиснула громада сталених стрiл,- i ревнули з болю пораженi монголи страшними голосами. Половина ©х упала, мов пiдкошена, а друга половина перла назад, не дбаючи на крики i прокляття боярина. - Гурра, молодцi! Гурра, Максим! Гурра, Тухольщина! - закричали оборонцi i дух вступив у них. Але боярин, не тямлячись зо злостi, збирав уже другу громаду до нападу. Вiн поучав монголiв, як треба нападати i не розсипатися за першим ударом противника, але бiгти по трупах дальше. Тимчасом i Максим поучав сво©х молодцiв, що дiяти, i з пiднесеним оружжям ждали вони нападу монголiв. - Далi на них! - крикнув боярин, i поперед усього цiлими хмарами пустили монголи град стрiл на противникiв, а потiм знов пустилася громада приступом на остiнок. Знов перед наближенням стрiтили ©х молодцi цiльними стрiлами, i знов частина напасникiв iз страшним криком упала на землю. Але решта вже не метнулася назад, лише з оглушаючим криком летiла далi й досягла остiнка. Страшна була хвиля. Тонкий дощаний остiнок дiлив вiд себе смертельних ворогiв, що, хоч як близько себе були, не могли досягнути однi одних. Хвилю мовчали однi й другi, тiльки швидкий, гарячий вiддих чути було по обох боках остiнка. Раптом, мов на даний знак, загримали монгольськi топори о остiнок, але в тiй самiй хвилi тухольськi молодцi сильними пiдоймами пiдважили вгору остiнок, поперли його плечима i обалили на монголiв. А разом з тою хвилею, коли впав остiнок, обаляючи сво©м тягарем переднi ряди монголiв, скочили наперед молодцi, узбро╨нi в топори на довгих топорищах, лупаючи ними черепи монгольськi. Забризкала кров, залунали крики i стогнання ворогiв,- i знов розскочилася юрба напасникiв, лишаючи на мiсцi бою трупiв i ранених. I знов радiсний крик оборонцiв повiтав побiду товаришiв, i знов вiдповiли на той крик монголи градом стрiл, а боярин - лютими прокляттями. Але молодцям прийшлось тепер покидати сво╨ висунене становище - iз жалем прощали вони те мiсце, з якого так щасливо вiдразили першi напади монголiв. Без нiяко© страти, без ран, в повнiй збро© i найкращiм порядку, лицем до ворога, молодцi вiдступили пiд стiни боярського дому. Коли на полуденнiм боцi двора молодцi так щасливо вiдбивали напади монголiв, iшла завзята i не так щаслива боротьба на пiвнiчнiм подвiр'ю. I тут монгольськi стрiли просвистiли без шкоди для обляжених. Тiльки ж тут монголи вiдразу пiшли на приступ, i обляженим прийшлось дуже гаряче. Вони кинулись купою проти монголiв, але стрiченi були стрiлами i мусили вертатися, стративши трьох ранених, яких монголи зараз порубали на куснi. Першим дiлом Максима було тепер - обiйти всi становища i оглянути добре сво╨ положення. Живим ланцюгом обступили монголи хату i ненастанно сипали на не© градом стрiл. Обляженi також стрiляли, хоч i не так густо. Максим вiдразу побачив, що напасники намагають до того, щоб вперти ©х до середини хати, вiдки б вони не так густо могли стрiляти, а потiм легка мусила б бути над ними побiда. Значить, головна рiч для оборонцiв була - вдержатися перед стiнами дому. Але тут вони виставленi були на густi монгольськi стрiли. Щоб хоч троха захиститися вiд них, Максим велiв повiдривати дверi, познiмати верхняки iз столiв i поуставляти ©х перед кождим становищем, як великi щити. Iз-за тих щитiв безпечно i вигiдно стрiляли молодцi на монголiв, кепкуючи собi з ©х стрiл. А Максим ходив вiд становища до становища, обдумував новi способи оборони i заохочував товаришiв сво©м словом i прикладом. -_ Держiмся, товаришi! - говорив вiн.- Швидко в Тухлi почують крики або хто-будь побачить, що тут дi╨ться, i нам прибуде помiч! Пiвгодини вже тривала облога. Монголи стрiляли i кляли страшно "руських псiв", що не то що не пiддавалися ©м, але ще смiли так уперто i щасливо боронитися. Тугар Вовк скликав знатнiших ©х ватажкiв на нараду, щоб обдумати який одностайний рiшучий удар. - Приступом iти! - говорив один. - Нi, приступом трудно, а стрiляти, поки всiх не пострiля╨мо,- говорив другий. - Постiйте,сказав Тугар Вовк,- на все буде час. Тепер тiлько в тiм рiч, щоб позганяти ©х iз менших становищ. Згромадьте найбiльшi нашi сили нiби до приступу, щоб вiдвести ©х увагу, а тим часом малi вiдряди нехай рушать з обох бокiв до причiлкових, нестережених стiн. Стiни тi, правда, без вiкон, але все-таки, коли нашi люди стануть пiд ними, то будуть ©м могли богато шкодити. Ватажки пристали на тоту раду, бо вони, несвiдущi в подiбних маневрах, не вмiли б i тако© придумати. Заворушилася монгольська сила, забряжчала зброя, заблискотiли до сонця мечi та топори, i смiло стискали в руках сво╨ оружжя тухольськi молодцi, готуючись до тяжкого бою. Але поки монголи радились i ладились до уданого приступу, Максим також не дрiмав. Щаслива думка прийшла йому до голови. В дощанiй кришi боярського дому були на всi чотири боки проробленi невеличкi вiкна, i от в тих-то вiкнах Максим поставив у кождiм по двох слабших з сво©х людей, аби пильнували вiдтам усяких рухiв ворога, а також старалися зi сво©х безпечних становищ шкодити йому чи то стрiлами, чи камiнням. Поки один стояв при вiкнi, другий завше готов був достачати йому, чого треба, а один мав доносити вiд них вiстi товаришам надолину. Заграли труби, i завили дикими голосами монголи, кидаючись на противникiв. Та тiльки ж вони не мали на думцi дiйти аж зустрiту з ними, але, прибiгши до пiввiддалення, разом зупинились i випустили стрiли на обляжених. Коли ж i обляженi, що готовилися на останню, рiшучу боротьбу, повiтали ©х градом стрiл i причинили ©м багато ран i страт, то вся монгольська лiнiя разом подалася назад. Голосними насмiхами повiтали молодцi той вiдступ. - А що, боярине,- крикнув Максим,- сила великого Чiнгiсхана, бачиться, заяче серце ма╨: розженеться i вiдступить. Хiба ж не стидно тобi, старому рицаревi, ватажкувати над такими бездухами, що тiлько в юрбi смiлi, мов барани, а по╨динчо нiкотрий i за пiвмужа не сто©ть? Боярин нiчого не вiдповiдав на той насмiх, вiн добре бачив, що Максим завчасно смiявсь. I сам Максим швидко побачив се. Радiсний крик монголiв залунав ось-ось за причiлковими стiнами дому, направо i налiво вiдразу. Пiд час уданого монгольського приступу вони рушили проти тих стiн: се були стiни без вiкон i дверей, тож товаришi не так дуже пильнували ©х. Правда, поставленi на подрi молодцi побачили надходячих iз тих бокiв монголiв, i кiлька цiльних стрiл упало з дахових вiкон на них, але не спинило ©х, тим бiльше, що, стоячи при самiй стiнi, вони дощаним окапом заслоненi були вiд усяко© небезпеки згори. Максим поблiд, чуючи тут же бiля себе зловiщi крики i дiзнавшися вiд вартового з подрi, що вони значать. "Пропали ми,- подумав вiн.- Про рятунок i мови нема. Тепер приходиться вже боротись не на життя, а на смерть". Та й Тугар Вовк, побачивши вдачу свойого задуму, голосно порадувавсь ©й. - А що, хлопи! - крикнув вiн. - Побачимо, чи надовго ще стане вашо© гордости. Глядiть, мо© вояки вже пiд вашими стiнами. Огню пiд стiни! Живо ми викуримо ©х iз того гнiзда, а на чистiм полi вони проти нас, мов миш проти кота. Бачить Максим, що непереливки, склика╨ сво©х товаришiв докупи, бо нiщо вже тепер боронитись на по╨динчих становищах, коли пiд причiлковими стiнами монголи огонь кладуть. - Браття,говорив вiн,- мабуть, прийдеться нам погибати, бо на рятунок слаба надiя, а монголи, се знайте наперед, не пощадять нiкого, хто дiстанеться в ©х руки, так, як не пощадили наших ранених товаришiв. А коли гинути, то гиньмо як мужi, з оружжям у руках. Як гада╨те: чи будемо стояти тут i боронитися до остатнього духу, заслоненi хоч вчасти стiнами, чи волимо всi разом ударити на монголiв, може б нам таки удалося проломити ©х ряди? - Так, так, ударимо на монголiв!-закричали всi товаришi.- Ми ж не лиси, що ©х стрiлець викурю╨ з ями. - Добре, коли така ваша воля,-сказав Максим.- Ставайте ж у три ряди, луки й стрiли кидайте геть, а топори й ножi до рук - i за мною! Мов один величезний камiнь, випущений iз велико© метавки напроти мурiв твердинi, так ударили нашi молодцi на монгольськi ряди. Правда, заким iще добiгли до монголiв, стрiченi були градом стрiл,- тiльки ж тi стрiли нiчого не зробили ©м, бо перший ряд нiс перед собою замiсть щита верхняк iз стола, вбитий на двi списи, i в той верхняк повпивалися монгольськi стрiли. Аж наближуючись до монголiв, перший ряд кинув свiй дерев'яний щит - i цiлий вiдряд кинувся на ворога з безтямною завзятiстю. Вiдразу змiшалися монголи i почали подаватися в боки, але Тугар Вовк був уже тут зi сво©м вiддiлом i окружив молодцiв цiлою громадою монголiв, мов стрiльцi цiлою ватагою псiв окружають розжертого дика. Розпочалась страшна рiзанина. Цiлими десятками валили хоробрi молодцi монголiв, але Тугар Вовк слав щораз новi роти напротив них. Кров бризкала далеко iз скажено© сутолоки людей, трупiв, ран та кровавого оружжя. Стогнання ранених, зойки конаючих, скаженi крики убiйцiв,- усе те мiшалося в якусь пекельну гармонiю, що рiзала вухо i серце, лунаючи пiд отим усмiхнутим ясним сонцем, на тлi сито© зеленi смерекових лiсiв та пiд лад ненастанного шуму холодних потокiв. - Направо, товаришi! Разом i дружно напрiм на них! - кричав Максим, вiдбиваючися вiд трьох монголiв, що старались вибити йому оружжя з руки. Зi страшною натугою наперли товаришi направо, де лiнiя монголiв була найслабша i мiсце для оборони найдогiднiше. По короткiм опорi монголи подалися. - Далi, далi, женiть ©х наперед себе! - кричав Максим, кидаючися зi сво©м кровавим топором на уступаючих монголiв. Товаришi поперли за ним, i вiдворот монголiв швидко перемiнився на пополох i безладну втiканину. А товаришi гнали слiдом за ними, валячи одного за другим iззаду на землю. Перед ними було чисте поле, а недалечке темний, запахущий лiс. Коли б ©м у далось добiгти до нього, то були б спасенi; нiяка монгольська сила не здужала б ©м тут нiчого зробити. - Далi, товаришi, далi, до лiса! - кричав Максим, i без вiддиху, мовчки, кровавi й страшнi, мов справдi дикi звiрi, гнали товаришi наперед себе втiкаючих монголiв у напрямi до лiса. Тугар Вовк одним позирком переглянув положення обох сторiн - i зареготався : - Щаслива дорога! - крикнув вiн услiд за молодцями.- На тiй дорозi ми ще здиблемося! I живо вiн вiддiлив часть монголiв i пiслав ©х горою на тухольський шлях, щоб зайшли молодцiв iспереду, вiд лiса. Вiн знав добре, що його монголи впору поспiють. А сам з рештою монголiв пустився навздогiн за тухольцями. Три тумани куряви стояли на полю над Опором; три громадки людей гнали за собою тим полем. Перша бiгла громадка переляканих, розбитих монголiв; за ними, здоганяючи ©х, нашi молодцi пiд проводом Максима, а за ними головна сила монголiв пiд проводом Тугара Вовка. Третiй вiддiл монгольський, висланий Тугаром горою навперейми, швидко десь заховався i щез, незавважений роз'яреними в сво©й погонi молодцями. Нараз утiкаючi монголи спинилися, стали. Перед ними показалася несподiвана завада: глибокий, у скалi викутий вивiз - початок тухольського шляху. Вивiз був у тiм мiсцi майже на два сажнi глибокий; стiни його стрiмкi й гладкi, так що злiзти вдолину зовсiм не можна, а скакати дуже небезпечно, особливо першому рядовi втiкачiв, якi могли надiятися, що тут же за ними i на них скочить другий ряд. У смертельнiй тривозi, яка й найбоязливiшому не раз у остатнiй хвилi дода╨ вiдваги, зупинилися монголи i обернулися лицем до сво©х противникiв. В тiй хвилi блиснула ©м несподiвана надiя: за слiдом противникiв побачили настигаючих сво©х одновiрцiв - i руки ©х мимоволi вхопили за оружжя. Але сей наглий вибух вiдваги не був в силi спасти ©х. Мов розгукана буря, впали на них тухольськi молодцi, ломлячи й друхочучи всi завади - i попхнули ©х до пропастi. З зойком повалились тi, що стояли ззаду, на дно вивозу, коли тимчасом переднi конали вiд мечiв i топорiв тухольських. Тепер молодцi самi опинилися над стрiмкою стiною вивозу i затремтiли. Тут iззаду настига╨ Тугар Вовк з монголами, а спереду оця страшна пропасть! Що дiяти? Хвилi розваги досить було для Максима. Вид лежачих на днi вивозу потовчених монголiв навiв його на добру думку. - Заднiй ряд нехай обернеться лицем до монголiв i стриму╨ на хвилю ©х нагiн, а переднiй кидай монгольськi трупи в вивiз i скачи на них! - крикнув вiн. - Гурра! - закричали радiсно молодцi, сповняючи його розказ. Застугонiли теплi ще монгольськi трупи, падучи додолу,- заяснiла для наших молодцiв надiя рятунку. А втiм надлетiла монгольська погоня, Тугар Вовк попереду. - Нi вже,кричав вiн,- сим разом не уйдете мо╨© руки! - I сво©м важким топором повалив першого стрiчного противника, що вчора ще був його найвiрнiшим лучником. Зойкнув смертельно ранений i впав пiд ноги боярина. Товариш його замахнувсь топором на Тугара, щоб помститись смертi товариша, але в тiй хвилi його з двох бокiв пiднято на монгольськi списи. Цiлий перший ряд молодцiв упав по короткiм опорi. Се ж були самi найслабшi, пораненi в попереднiй битвi, що в погонi бiгли з самого заду. Але все-таки монголiв на хвилю вони спинили, а ©х щасливiшi товаришi були вже безпечнi на днi вивозу. - Стiйте! - кричав до сво©х Максим. - В ряди i пiд стiну вивозу! Коли схотять гнатися за нами, то тут ©м справимо кроваву купiль. - Перший ряд скачи за ними! - командував у нерозважнiм запалi Тугар Вовк,- i скочив перший ряд монголiв, але не встав уже живий, ба, многi й до землi не долетiли живi, стрiченi в повiтрi топорами молодцiв. - Гурра! - закричали тi, радуючись.- Ану, другий ряд, скачи також! Але другий ряд стояв над вивозом i не квапився скакати. Тугар Вовк побачив свою помилку i швидко вислав сильний вiддiл нижче, щоб iздолини замкнути вихiд вивозу. - Тепер не йдуть нам пташки,- радувався вiн.- От уже мо© ловцi надходять! Ану, дiти, далi на них! Скажений крик монголiв залунав у вивозi, тут же пiд ногами Тугара Вовка. Се був вiддiл, висланий горою навперейми; вниз вивозом вiн ударив тепер на тухольцiв. - Вниз вивозом утiкаймо! - скрикнули молодцi, але один позирк переконав ©х, що вся надiя на рятунок пропала. При входi внизу чорнiлася вже друга купа монголiв, що йшла напроти них, щоб ©х зовсiм замкнути в тiй кам'янiй клiтцi. - Аж тепер смерть наша! - сказав Максим, обтираючи о кожух забитого, при його ногах лежачого монгола свiй кровавий топiр.- Товаришi, смiло до остатнього бою! Та й смiло ж виступили вони! Добуваючи остатнiх сил, ударили на монголiв i, невважаючи на некорисну, згористу мiсцевiсть, що сприяла монголам, ще раз змiшали ©х, ще раз завдали ©м велику страту. Але монголи силою свого розгону поперли ©х удолину i розбили ©х ряди. В геройськiй оборонi падали молодцi один за другим, тiльки Максим, хоч бився як лев, прецiнь не мав iще рани на сво©м тiлi. Монголи уникали його, а коли тислися на нього, то тiльки в надi© витрутити йому оружжя з руки i взяти його живого. Такий був виразний наказ Тугара Вовка. Ось наступив i другий вiддiл монгольський здолини; молодцiв стиснено в тiй безвихiднiй кам'янiй клiтi, приперто ©х до стiни, i лиш тiлько вiльного мiсця було перед ними, кiлько могли його зробити сво©ми мечами та топорами. Але руки ©х зачали ослабати, а монголи пруться i пруться на них, мов хвилi повенi. Вже деякi, стративши всяку надiю i бачучи неможливiсть дальшо© боротьби, наослiп кинулися в найгустiшi ряди монголiв, i в однiй хвилi погибали, розсiканi топорами. Iншi, шепчучи молитви, тулилися ще до стiни, мов вона могла дати ©м яку-небудь помiч: третi хоть i нiби боронилися, але безтямно, машинально махали топорами, i смертельнi удари монголiв заставали ©х уже трупами, нечутливими й бездушними. Тiльки невеличка горстка найсильнiших - п'ять ©х було,- окруживши Максима, держалася ще просто, мов шпиль скали серед розгукано© заливи. Три приступи монголiв вiдбила вже та горстка, стоячи на купi трупiв, мов на баштi; вже мечi й топори в руках геро©в затупилися, одiж ©х, руки й лиця скрiзь заплили кров'ю,але все ще рiзко i виразно вiдзивався голос Максима, що загрiвав товаришiв до оборони. Тугар Вовк напiвгнiвно, напiв з подивом глядiв на молодця згори. - ╞й-богу, славний молодець! - сказав вiн сам до себе.- Не дивуюсь, що вiн очарував мою доньку. I мене самого вiн мiг би очарувати сво╨ю рицарською вдачею! А потiм, обертаючися до сво©х монголiв, що стояли над берегом яру, вiн крикнув: - Далi, скачiть на них! Нехай скiнчиться та рiзанина. Лиш сього (показав Максима) не тикайте! I разом, мов важка скала, скочили монголи згори на непобiджену ще купку геро©в i повалили ©х на землю. Ще раз залунали скаженi крики, ще борикалися напiдсили монголи з тухольцями, але недовго. На кождого з геро©в навалилася цiла юрба монголiв- i всi полягли головами. Тiльки Максим сам один стояв iще, мов дуб серед поля. Вiн розсiк голову тому монголовi, що скочив був на нього, i саме замахнувся на другого, коли втiм якась сильна рука залiзним стиском ухопила його ззаду за горло i кинула ним до землi. Упав, пiдступно повалений, Максим, i над ним, почервонiле вiд гнiву й натуги, нахилилося лице Тугара Вовка. - А що, смерде! - насмiшливо кричав боярин. - Бачиш тепер, що я вмiю додержати слова? Ану, дiти, закуйте його в залiзнi пута! - Хоч i в путах, я все буду вольний чоловiк. У мене пута на руках, а в тебе на душi! - сказав Максим. Боярин зареготався i вiдiйшов вiд нього давати порядок монгольському вiйську, якого число сильно змалiло в тiй кровавiй рiзанинi. З головною частиною оставших iще монголiв Тугар Вовк пiшов до сво╨© хати; рештi велiв обсадити нещасний, тепер трупами завалений, вивiз. Видiливши всiх здорових до стереження вивоза, сам вiн з невеличкою рештою i взятим до неволi Максимом мав вернутися до табору. - Проклятi хлопи! - буркотiв боярин, переглядаючи сво© страти.- Скiлько народу понiвечили! Ну, але чорт бери монголiв- ©х не шкода! Коб тiлько менi по тих трупах дiйти до власти й сили,- обернувся б i я лицем проти них. Але сей поганець, сей Максим,то менi борець! А хто зна╨, може й вiн мiг би послужити до мо╨© цiлi? Треба використати його, коли його маю в руках. Вiн мусить служити нам за провiдника в горах, бо чорт ©х там зна╨, який се той ©х шлях i чи нема де на нiм яких манiвцiв. Тепер, коли вiн у мо©х руках, треба при╨днати, вкоськати його троха,хто зна╨, на що ще може вiн пригодитися. А тимчасом монголи готовили вже коней до вiд'©зду. Максим, скований за руки i за ноги в тяжкi ланцюги, кровавий, простоволосий, iз пошарпаною на шматки одежею, сидiв на каменi над рiчкою, нiмий, з затисненими зубами i з розпукою в серцi. Перед ним на полi i в вивозi купами лежали незастиглi ще, пошматованi i кров'ю оббризканi трупи його товаришiв i ворогiв. Якi щасливi були тi трупи! Вони лежали так тихо, так сумирно на сво©й кровавiй постелi, без гнiву, без муки, без вороговання. Вони смiялись тепер зi всяких пут, iз цiло© сили великого Чiнгiсхана, а його кусень залiза зробив бездушним знарядом у руках дико© самоволi, жертвою кроваво© пiмсти! Якi щасливi були трупи! Вони, хоч покалiченi, носили на собi образ i подобу людську,- а його оцi пута в однiй хвилi зробили скотиною, невольником! - Сонце праведне! - кликнув у сво©й душевнiй муцi Максим.- Невже ж така твоя воля, щоб я гинув у кайданах? Невже ж ти так часто сво©м ясним усмiхом вiтало днi мо╨© радости на те лише, щоб сьогоднi повiтати мо╨ бездонне горе? Сонце, невже ж ти перестало бути добрим богом Тухольщини, а сталося опiкуном тих лютих дикунiв? А сонце смiялося! Ясним, гарячим промiнням воно блискотiло в калюжах кровi, цiлувало посинiлi уста i глибокi рани трупiв, крiзь якi витiкав мозок, вистирчували теплi ще людськi тельбухи. I таким самим ясним, гарячим промiнням воно обливало зелений лiс, i чудовi запахущi цвiти, i високi полонини, що купалися в чистiм лазуровiм ефiрi. Сонце смiялося i сво©м божеським, безучасним усмiхом ще дужче ранило роздерту Максимову душу. VI Дивний сон снився Захаровi Беркутовi. Здавалось йому, немов нинi ©х дорiчне свято "Сторожа", i вся громада зiбрана довкола каменя при входi тухольсько© тiснини: дiвчата з вiнками, молодцi з музикою, всi в празничних чистих строях. Оце вiн, найстарший вiком у громадi, перший наближа╨ться до святого каменя i почина╨ молитися до нього. Якiсь та╨мничi, тривожнi, болючi чуття опановують його серце пiд час молитви; щось щемить у нього в глибинi душi - i сам вiн не зна╨, що такого. Вiн молиться гаряче, по двох-трьох словах звичайно© молитви вiн вiдступа╨ вiд стародавнiх, звича╨м усталених зворотiв; якась нова, гарячiша, пориваюча молитва плине з його уст; уся громада, потрясена нею, паде ниць на землю, i сам вiн робить те саме. Але слова не перестають плисти, темно робиться кругом, чорнi хмари покривають небо, громи починають бити, блискавицi палахкотять i облiтають увесь небозвiд ослiпляючим огнем, земля здрига╨ться - i разом, звiльна перехиляючись, святий камiнь руша╨ться з мiсця i з страшенним лускотом валиться на нього. - Що се може значити? - питав