- У мене ще й те цiле, що Петро дав, - сказав, ледве всмiхаючися, Корецький. - То ви нiчого не ©ли? Вже другий день? Та ви ж охлянете! - Не хотiлося... - Давайте зараз обiдати, бо й я не обiдав, а на полудень нам принесуть. Вiн заходився хазяйнувати: розiслав рушник, порозкидав на йому ©жу... Корецький почув, що й йому хочеться ©сти, i справдi став обiдати... Пообiдали. Якiв допитувався, чи болить рана на головi й радив лягти вiдпочити: адже вночi вiн не спав i знов нiч у вагонi ©хати. Корецького справдi хиляла знемога. Лiг на солому i швидко заснув твердим, спокiйним сном... Прокинувся, глянув на небо крiзь дверi, - було вже нерано. - Якове! - гукнув. - Ми тут! - озвався той збоку. Корецький вийшов i побачив з Яковом Петра й Панаса. Вони прийшли недавно i дожидалися, що скоро й iншi товаришi понадходять. Справдi - трохи згодом прийшов Iван Петренко, навiть з жiнкою - веселою бiлявою молодичкою, колишньою школяркою. Сидiли гуртом i переказували, що знали, про вчорашнi подi© на селi, а Корецький розказував, що було з ним у школi. Новi приходили по одному, по-дво╨: треба було берегтися, щоб не помiтили погромники цих сходин. Помалу посходилися... Не прийшло шестеро: двох зовсiм не було на той час у селi, одного забули сповiстити, а тро╨... не знати чого не прийшли... Та про ©х не хотiли зараз думати... Сидiли купкою й стояли, гуртуючися коло Корецького - все молодi щирi обличчя; старiших з бородами було тiльки п'ятеро, а серед ©х Панас, один з найприхильнiших... Петро говорив до Корецького, i його поважне, трохи старе обличчя ставало мов ще старiше вiд смутку, що й на його налягав. - Оце ви, ╙вгене Петровичу, ©дете од нас, а ми зоста╨мося... Як сироти... Самi виннi: не доглядiли вас як треба, не дали вам помочi... Так сталося, що й не схаменулися, а вже лихо набiгло... Не гнiвайтеся на нас за те, ╙вгене Петровичу!.. - Не гнiваюсь, - тихо й щиро промовив Корецький, - бачу, що не можна було iнакше... - Та воно б може й можна було, - одказав Якiв, - якби ми були кращi... - Та вже не вернеш!.. - зiтхнув Панас. - Тiльки вже не думайте, ╙вгену Петровичу, що як воно так трапилось, то це через те, що ми перемiнилися, не тi стали... Нi, як уже ви нам показали стежку, то нехай хоч i колесом нас пере©де, то ми свого не покинемо, будемо таки добиватися... - Тiльки ви навчiть нас, - казав далi Петро, - як нам без вас бути, як купи вдержатися й що робити... - Все розкажiть, що робити!.. Як з чорною сотнею воювати!.. - загомонiли товаришi... - I де ви будете, скажiть, щоб ми знали, як до вас добитися, коли треба буде... I тодi почалася довга розмова про те, що та як треба робити. Держатися купи, нi в якому разi не рiзнити, а дружно йти тим самим шляхом, що й досi... Не давати себе збити з того шляху нiкому - пам'ятаючи, що поки не буде справжньо© волi, доти нiчого не можна зробити для добра народного... Скрiзь ширити такi думки, свiдомiсть... Погромний чад оцей, - вiн мине, як i всякий чад... А як чад розвi╨ться, визволенi вiд його голови знову могтимуть розумiти добре слово. Корецький поясняв права, якi списано в манiфестi, розказував, як добиватися, щоб усе те заведено в життя... Навчав, як знайти його самого в Ки╨вi... Тiсно купчилися коло його, пильно слухали, ловлячи кожне слово. Почували себе винними перед ним i хотiлося спокутувати свою провину ще бiльшою, щирiшою працею коло того дiла, про яке вiн ©м казав. Вiрили в його; i огнем великого жалю, вiри й надi© сяли очi цим двом десяткам людей, зiбраним коло свого гоненого вчителя - нишком, серед лiсу... Смеркалося, як почали розходитися... Цiлувалися на прощання, не знаючи, коли побачаться з учителем та чи й побачаться... Розходилися по одному, по дво╨, щоб не помiтили ворожi очi... Мовчки дивився ©м услiд Корецький, як покривалися вони помiж деревами, i старе почування надi© i сили вже починало грiти його сво©ми теплими хвилями... Тiльки Якiв зостався з ним, - мали вдвох iти на станцiю. Запалили трохи хмизу i при його свiтi написав Корецький кiлька слiв до Талi. Радив жити в батька, - поки проживе. Ма╨ в себе з сотню карбованцiв, - поки що стане... Коли б перемiнилося так. Що зоставлять ©© на вчительськiй посадi, i вона певна буде, що безпечно вернутися в Ладинку, - то може буде й краще вернутися. Цiлував ©© й дiтей, казав щирi й нiжнi слова, силкуючися вернути ©й вiру на краще життя... Хмиз догорiв i погас. Оддав лист Якову, - рушили в дорогу... Сiм верстов пройшли лiсом i полями без нiяких перешкод. А ось замигтiла вогнями серед темряви й станцiя. Корецький зостався стояти трохи вiддалiк, а Якiв пiшов купувати бiлета. Ледве вернувся з ним, - почувся гугiт: то надходив по©зд. Вже здалека пробивали темряву два його великi вогнянi ока: вони ближчали, насували i враз довгий змiй, пихкаючи вогнем i димом, вирвався з темряви i, грюкочучи й стогнучи, спинився перед станцi╨ю. Стиснув Якову руку i, минаючи станцiю, скочив Корецький у останнiй вагон. Зараз же в куточку за дверима, коло вiкна було мiсце. Корецький визирнув у вiкно i трохи далi в темрявi побачив самотню постать,- то був Якiв. По©зд свиснув i рушив. Перед Корецьким мелькнула парубкова постать, огнi станцi©, i по©зд кинувся в темряву осiнньо© ночi. - Але вiн винесе мене на ясний день... на ясний день здiйснених надiй, - думав Корецький. I вже не почував у собi того тупого безнадiйного болю гидкого. Все, що трапилося, здавалося тiльки одним моментом з великого дiла, а кiнець його мiг бути тiльки один... I хоч який болючий цей момент, - мусять пережити й його, щоб загартуватися до краю... А по©зд линув могучим ходом, пробиваючи темряву... 1907. VIII 18. Святошин пiд Ки╨вом.