д другому кондукторовi здав... От я вже й на Кубанi... Добра штука Кубань, да тiльки бiда, що й останнього карбованця в дорозi про©в. Нанявся до одного багатого пана, а в нього табунщик Артем Гайда. А ви зна╨те, що воно там табунщик? Чорт, а не чоловiк! Як вирветься у широкий степ з орканом у руках, дак вiн там орел! Скаженого коня-неука пiймав, сiв на його, стиснув колiньми - ех! аж степ гуде! Кiнь б'╨ i передом i задом, та де йому скинуть Артема! З скаженого - овечкою стане! А вже нiчия чужа коняка не стрiвайся з Артемом у степу - його буде. I було в нас товариство добре: шестеро нас, та такi!.. Одного разу тридцятеро коней вивели, за одну нiч за двiстi верстов перекинули, продали i в обiд другого дня дома були. - Ну, та невже? - почулися здивованi голоси.- Та як же це ви зробили? - Уже знали - як!.. Ех, отам справа! Там коновод не злодiячка - такий, що перед полiцi╨ю труситься, як от ми, клапоухi азiнуси. Там вiн нiкого не бо©ться, а його всi бояться! Вийдемо на ярмарок - гуляй душа без кунтуша! Морем коло нас горiлка, танцi, музики бiля ятки на майданi, а люди збираються!.. А дiвчата задивляються!.. Ах, сто чортiв!.. А ми гуля╨мо, гопака витина╨мо, до дiвчат залиця╨мось, та велича╨мось, та хвалимось - як коней перемкнули та якi були конi... - Ну, це вже брехня! - перепинив Кучма.- Тобто стали розказувать, де конi брали? Та зараз би й вас самих забрали. - Суса тупорилого у хвiст поцiлували б, а нас не забрали б! Там не на нас, а вiд нас страх був. Там на всю округу звiсно, хто такий Артем Гайда, а його зроду нiхто не займе, люди шапки йому скидають, бо бояться. А пан аж просить: "Оставайся в мене, Артеме, жити!" Бо пан зна╨, що як у його свiй коновод житиме, дак цiлi будуть конi сво©, а до чужих йому байдуже. - От там жисть! - скрикнув Роман. - Вольне, веселе життя!.. Коли, бувало, й нападуть на нас, дак ми знали, як обороняться... Раз як застукали нас в очеретах! Два днi оборонялись... рушниця добра в Артема була i пiстолетики в мене... Вони до нас посунуться, а ми - бах! Вони й заховаються, бо кулька не дулька: як уразить, то заболить. А на третiй день умкнули од ©х, ще й з кiньми... Го-го-го! Аж степ застогнав, як у копита вдарили!.. Гей! Сто чортiв!.. I вiн знову гримнув кулаком по столу. Стан йому випростався, вся його кудлата велика постать дивно вiдмiнилась пiд впливом згадок про минуле, дикою степовою силою справдi повiяло вiд не©. I обличчя в сього п'яницi й злодiя мов осяяв якийсь свiт, очi йому заблищали дивним блеском... Всi глядiли на його зачудованi. Роман увесь час слухав, втупивши в нього сво© палкi очi, боячися словечко згубити. I як ударив по столу здоровенний Патроклiв кулак, парубок ураз так i кинувся й скрикнув: - А що ж, справдi? Разлi ж i ми не люди? Разлi ж уже как ми, дак i не зумi╨м нiчого зробить? Да я вам таку штуку вшкварю, шо на всю губерню бахну, а в карманах аж засмiйоться!.. Хочете? Завтра в Диблi i п'ятеро коней возьмемо. - Ну, ну, ти не очень заривайся! - промовив Ярош неприхильне.- Зна╨м уже, как там брать... - А я вам кажу, що возьмемо! Слухайте. Коло мого двора живе сус╨д Струк. А в його на шпилi клуня. I так вона сто©ть, що з усього села ©© видно. Ну, я запалю клуню, народ побiжить на пужар, а ви тим часом виведете конi. На хвилину всi стихли, а тодi враз "ура!" зарепетували Патрокл, Кучма й Лукаш. - Тихше! Цитьте! З улицi почують! - припиняв Ярош. - Дарма! Чорт ©х бери! Нехай чують! - не вгавав Патрокл.- Романе! Братику! Амiкус любезний, дай я тебе поцiлую! I його величезнi лапи обхопили Романа, а щетиняста пика притислася до парубкового обличчя. - Випиймо ж!.. Випиймо ж iще!.. I вiн пив сам, наливав Романовi. - От так молодець!.. Це понiмаю!.. Щоб наша слава не пропадала!.. А, проклятi дерi©! - репетував уже зовсiм п'яний Патрокл.- Ви радi б нас у ложцi води втопить, бо ми злодi©, а ви чеснi! Брешете! Самi ви злодi©, усе по закону крадете. А ми не злодi©... Треба ©сти - приходимо й беремо!.. Так, беремо!.. I вою╨мось з вами!.. Ви нас убива╨те, а ми з вами вою╨мось!.. Хто подужа╨, той i прав. Homo homini lupus est. А хто вою╨, той - герой! А ви чорт зна що, мужла©!.. А я - Патрокл Хвигуровський... Патрокл - герой. Хвигура - образець... I його п'яна голова вже схилялася на стiл. IV Роман хоч i лiг звечора п'яний, але хазя©, клопочучись пiд вiкном, збудили його дуже рано. Ледве прокинувся, згадав про вчорашнiй свiй замiр, i думка про це нове дiло вже не дала йому спати. Йому не лежалося. Вiн схопився, одягся... В цю мить почув, що хтось береться за дверi i хоче до нього ввiйти. Дверi вiдчинилися. - Левантина!.. - Романочку! Братику! Не займай мене!.. Дай менi вiдпочити!.. Я вiд хазя©на втекла... Усю нiч блукала... Не займай мене... Забожись, що не займеш!.. - Ну, та шо ти! Та хрест меня побей, коли я що-небудь!..- забожився швидше Роман, iзрадiвши.Iди та лягай спать! А, бiдняга!.. Його маленька свiтличка перебита була в кiнцi, i за тi╨ю лересiчкою шальовочною вiн спав. Туди вiн i повiв Левантину. Вона впала на лiжко i зараз же заснула. Вiн постояв, подивився на не©, усмiхнувся, тодi зачинив за нею дверi в свiтлицю i пiшов з дому, замкнувши кватирю. Iшов вулицею такий задоволений та радий. Сама прибiгла! Ну, нехай виспиться,- однак вона його рук не мине. Та тепер йому й не до не©. Адже вiн учора забожився, що сьогоднi пiдуть у Диблi. Треба вмовитись, щоб хлопцi були готовi. Вiн пiшов до Яроша, але того не було дома. Не знала й жiнка, куди пiшов. Роман зазирнув до чайно©,- i там його не знайшов. I де вiн у чорта подiвся? Роман пiшов блукати по городу по всяких закутках, де мiг зустрiти Яроша. Нiхто нiде його не бачив... А Левантина тим часом спала. Спала довго, до пiзнього обiду. Щось ©© нарештi збудило. Розплющила очi, глянула на хату i спершу не могла зрозумiти, де вона. Чи се ще нiч? У маленькiй комiрчинi темно. Нi, он крiзь не зовсiм прихиленi дверi видко щiлину свiту. Чи це ©й сниться? Ба нi, за дверима щось гомонить... Романiв голос... Вiдразу згадала все. - Яв тебе два раза бил, усюди шукал,- казав комусь Роман. - Ходил до Хведорченка, щоб за свидетеля бил,- одповiв хтось невiдомий. - Да, я й забул... Ну, а в Диблi хлопцi готовi? Диблi? Левантинине село? - А ти таки дума╨ш? - питався незнайомий голос.- А ╨слi не пощастить? - Ще й как пощастить! - одказав Роман i почав упевняти свого гостя: розказував усе, як треба зробити, доводив... Спершу Левантина мало що розумiла. Але дедалi все виразнiше й зрозумiлiше виявлялося ©й те дiло, що мало статися... - Я вас бросю в ярку,- сказав нарештi Роман.- Как запалю, то ви немножко посидiть, пока народ згвалту╨ться та побiжить на пужар. Тогда вже й ви... Найлучче берiть у третiй хатi скраю зл╨ва,- Панас Гаман,- у його ха-ароших коней тро╨. От трьом i бу-деть робота. А сколько всех нас будеть? - 3 тобою шестеро. - Харашо. Дак двом приказать, щоб селi аж возлi млина. Зна╨ш? Там саме возлi млина у Середенка конi - велика хата, а возлi не© тополя... Усе люди й сторожi будуть на пужарi, то вам воля будеть! - Смотри, сам не попадись! - перестерiгав гiсть.- Тепер вони знають, хто в ©х конi брал, то будуть на тебе засiдать. - Чортового батька попадуть меня! - вiдказав Роман.- Я знаю, куди тiкать... Ат, чорт! - схаменувся вiн. - Чого ти? - Та я й забил, шо ми не самi в хатi. Вiн пiдiйшов до дверей i зазирнув у щiлину. - Н╨, спить. - А хто там? - Д╨вка одна. - Туди к чорту! Чого ж ти не сказал? От роззява! Ус╨м би ти мастак бил, ╨слi б только не так панькався з бабами. Ну шо, ╨слi послишала? - Н╨, так спить, шо не послишить. - Ходьом у сенi, чи що. Вони вийшли i розмовляли довгенько ще в сiнях. Тодi Роман вернувсь у хату, мабуть, по шапку, i кудись удвох пiшли. А Левантина чула вже досить, щоб зрозумiти все... Тепер вона знала, чим зробився Роман i хто брав у ©х на селi конi... Коновод!.. Злодiй!.. Боже ╨диний! За що ти так кара╨ш ©©? Покарав коханням, покарав i коханим!.. Злодiя покохала!.. Тяжким болем проймало ©й душу, розривало серце. Мало вона зазнала, дак ще це!.. Зiрвалася з лiжка: тiкати! Тiкати звiдси! Побiгла до дверей, торкнулася до них,- дверi були замкненi. Кинулася до вiкна,- воно не вiдчинялося. Вона сидiла як у тюрмi. Вона ж мусить тiкати вiдсiля швидше, швидше. Мусить бiгти в сво╨ село, перестерегти Струка, перестерегти людей, щоб береглися, щоб запобiгли лиховi. Вона повинна сказати... Що сказати? Що Роман - злодiй, палiй! I його вiзьмуть до тюрми, судитимуть, може, й на Сибiр зашлють... I вона пошле його на Сибiр? Ця думка вiдiбрала в не© враз усю ту силу, що була прокинулась. Знеможена вiдразу, сiла i схилилась на стiл. Не вважаючи на все, що було, у не© в серцi завсiгди жеврiла iскра кохання до Романа, i останнiми днями ця iскра розгоралася все бiльше й бiльше. Еге, вона тепер так добре, так виразно почувала, що вона його коха╨, що вона нiколи не покидала його кохати. I вона пошле на Сибiр того, кого коха╨! Того, кого коха╨? Нi! Вона кохала Романа, хоч i грiшного проти не©, але чесного парубка, а не коновода, не злодiя, не палiя! А тепер вона вже його не... Але ж нi! Вона його любить, любить такого, як вiн есть, i не може вирвати, викинути з себе того. Любить! А нащо ж вона його любить, що з тi╨© любовi буде? Хiба вiн буде ©й дружиною? Хiба вона пiде за злодiя, за палiя? Що ж ©й робити? Що? Ухопилася за голову руками. Голова палала, розскакувалась од думок, але не давала поради. А може... були всякi грiшники та й каялись... Чому ж би Роман не мiг покаятись i знову чесним зробитись? Вона його прохатиме, благатиме, вона йому руки цiлуватиме, аби тiльки вiн не робив того, не йшов туди, покинув сво©х товаришiв... Вона благатиме його доти, аж поки вiн послуха╨ться ©©, покине все, i тодi вони будуть знову щасливi... А як же не послуха╨ться? I щось починало ©й казати, що даремна ©© надiя, що не ма╨ вона тако© сили, щоб вирвати Романа з того багна, в якому вiн опинився. Вона силкувалася задавити цей голос, та не могла... Чи послуха╨ться, чи нi, а вона його благатиме. Коли не поможе, тодi - дiйся воля божа! Вона вже нiчого не здолi╨ тут зробити. Як то? То вiн тодi пiде пiдпалить село, обкрадатимуть людей? I вона те знатиме i нiчим не перешкодить тому, не оборонить людей? Та хiба ж тодi не впаде й на не© той грiх? Люди кидаються в полум'я, рятуючи людей, а вона не обряту╨ ©х, хоч ©й в полум'я не треба кидатись, а тiльки побiгти в Диблi й сказати... Грiх страшенний, непрощенний грiх - задля свого кохання попустити занапащати людей. I вона хоче зробити той грiх! Але ж, боже мiй... Вона ж його любить! Билась головою об стiл, не знаючи, як по╨днати кохання з повиннiстю - з тим, чого вимагало сумлiння. Таки наважилась. Вона благатиме його, а коли вiн не послуха╨ться, побiжить у Диблi. Цим трохи заспоко©лась. Та не надовго. Бо нова думка знову розбила ввесь той спокiй. Коли вона скаже йому, що все зна╨, то вiн же не пустить ©© з хати, зв'яже ©©, замкне... Як же вона тодi побiжить у Диблi? I мучилась цi╨ю новою думкою довго-Нарештi зачула, як брязка╨ на дверях замок. Утекла в темну хатчину i сiла на лiжко. Увiйшов у хату, вiдхилив до не© дверi: - Устала вже? - Сiв на лiжковi бiля не©.- От не над╨явсь, що ти до мене прийшла сьогодня! Савсьом не думал! Що ж там зд╨лалось з хазя©ном? Вона почала розказувати - все, як було... - О дурненька, дурненька! Чого ж ти просто до мене не прийшла? - Та... адже прийшла... Вiн обняв ©© й поцiлував. Перший рух ©© був - випручатись. Але зараз же вона припинила сама себе i скорилась його поцiлунковi - одному, другому. Вiн радiв з цi╨© несподiвано© ласки, вона це бачила, i нова надiя прокинулась у не©; вона цим не пустить його вiд себе. - А я тобi ╨стi приньос. Хочеш? Ходьом! Вийшли вдвох. На столi лежали пироги, ковбаса, хлiб, яблука. Надiючись на здобич, Роман позичив грошей у Яроша. - Я тут в одного знакомого харчуюсь, та сьогодня хочу з тобою обiдать, дак вот i приньос того-сього. - Спасибi, мо╨ серденько! Посiдали за стiл. Вiн ©в добре, ©й шматок не йшов у горло, та силувала себе ©сти. Вона тулилася до нього, зазирала йому в вiчi, всмiхалася, хоч у не© хололи й тремтiли руки. Вона заживала всiх хитрощiв, на якi була здатна, бо це був останнiй спосiб затримати, вдержати його, зберегти його собi. I зважилась iти до краю... Сьогоднi не пустить його, а там... побачить, що робитиме. Короткий осiннiй день уже наближався до вечора, як вони пообiдали. - Як менi гарно, Романочку, що ми вдвох, i будемо вдвох увесь день сьогоднi... Адже не проженеш мене, коли я зостанусь у тебе ночувати? - Чого б то я тебе проганял? Та я такой рад!.. Жаль толькi, що не доведеться сьогоднi дома ночувать. Уже скоро i йти нужно. - Чого? Куди? - Хазя©н посила╨ть... На машину... - Надовго? - Завтра дньом вернусь. - Ой Романочку! Як же я сама буду? Не ©зди! - Нельзя, Левантинко: хазя©н велить. - От, велике лихо, що хазя©н велить! А ти занедужав та й не можеш ©хати. - Не, йому то без надобностi... Должон ╨хать, дак ╨дь... - Романочку! Голубчику! Братику! Не ©дь! Зостанься зо мною! Будь зо мною увесь день сьогоднi, всю нiч! - Завтра буду ввесь день i всю нiч i завсегда потом буду. - Що завтра! Сьогоднi хочу! Вона обвилась круг його як хмелиночка, зазирала йому в вiчi, цiлувала його, обсипала ласкавими, закоханими словами чарiвними, обхоплена непереможним, мало не божевiльним бажанням затримати його, не пустити... ©© розпаленiй, знеможенiй думками головi здавалося чомусь, що в цiй ночi вся сила: аби тiльки вiн сьогоднi зоставсь, аби сьогоднi, а тодi вже все, все добре буде! Нiколи ще вона з ним не була така - навiть там, на селi. У нього туманiла голова. - Нельзя, серце!.. Когда б можна - я б i слова не сказал... Ну, а то ж нiкаким способом. - Який ти недобрий!.. Зостанься, Романочку, серденько дороге! Що хоч зо мною роби, цiлуватиму тебе, милуватиму тебе, тiльки не ходи сю нiч! - Та що вона тебе, ета ноч, така дорога? Почему? - Так хочу! Хочу, щоб ти нi з ким сьогоднi не був, тiльки зо мною! Ми такi щасливi, такi щасливi будемо, якщо ти зостанешся зо мною сю нiч. I тепер, i потiм щасливi будемо! Вiн пригортав ©©, цiлував, але вирвався нарештi: - Ну, нужно йтiть! Вона так i припала до нього: - Не ходи! Не пущу! Зоставайся зо мною! I цiлувала його без лiку, силкуючися тими поцiлунками сп'янити його, примусити забути про все, зостатися з нею. - Коли зостанешся сю нiч зо мною - буду тво╨ю, не пiду вiд тебе. А пiдеш - утечу зараз. Сю нiч! Тiльки сю нiч... У цих, стiльки разiв уже сказаних, словах "сю нiч" чути було стiльки благання й натиску, що Роман почав прислухатися до ©х пильнiше. Вiн ще держав ©© в себе, як малу дитину, на колiнах, цiлував ©й очi, губи, шию, голова ще туманiла, а вже якась непевна думка ворушилась там. I вiдразу вiн повернув ©© обличчя до себе: - Ану, глянь менi в очi! Вона глянула. - Левантине, ти не спала тогда, как я приходил первой раз? Вона почервонiла враз, пiймана на гарячому вчинку. - Дак он шо! - Вiн зсадив ©© з колiн.- А що ж ти чула? Все загинуло, все!.. Тiльки одно зоста╨ться... Вона кинулася перед ним навколiшки, обхопила йому колiна руками: - Романе! Братику! Рiдненький! Не роби цього!.. Не ходи з ними!.. Не занапащай людей!.. Не занапащай сво╨© душi!.. Покинь ©х... тих, недобрих!.. Забудь усе те!.. Будем чесно жити!.. По вiк вiчний не розлучуся з тобою!.. Тiльки не ходи!.. Втечемо вiд ©х!.. Утечемо зараз! Роман устав, одiрвав ©© руки вiд сво©х колiн i вiдiйшов. - Брось чорт зна що патякать! - Нi, Романочку, не кажи так! - Вона лiзла за ним навколiшках, чiпляючись за нього.То ж грiх!.. Пiдпалити!.. Красти!.. Боже мiй!.. Чи я ж думала?.. Не пущу тебе! Покайся!.. Треба, Романочку, покаятися, спокутувати свiй грiх! - Проч! - Не вiдпихай мене!.. Мiй братику! Мiй рiдненький!.. Ти ж менi милим був!.. Я ж тебе, як душу, любила!.. Я ж тебе благаю!.. Та помилуй же ти й мене!.. I людей же! Вони ж не виннi!.. Хiба ж не можна з iншого жити? Ми будемо працювати, заробляти... Я робитиму... ночi не спатиму... Романочку!.. Романочку!.. I не пускала його колiн з рук, дивилася на його знизу, благаючи словами, очима, сльозами... - Левантине! Не дурiй! Устань сiчас! Слухай, що я скажу! Вона пiдвелась. - Шо ти чула, шо видiла,- щоб толькi ти сама його чула й видiла. Шоб нiхто больш! ╙слi ж ти хоч одним словом кому пробовкнешся, хоч натякнеш, то задушу, сво©ми руками тебе задушу i крикнуть не дам! Стиснувши кулаки, увесь трусячися з гнiву, вiн стояв перед нею такий страшний, нелюдський... А ©©, мов грiм, побивали тi його слова, однiмали в не© мову, руки... - Чула? - Чула... - Смотри ж! Або мовчи, або на свiтi не будеш жить! Та знай - то не шуточки! Я шутить не вм╨ю! Сиди тут до завтрього. Тiкать не думай! Я тебе замкну i скажу хазя©ну, щоб доглядал... ╙слi б тольки здумала навтьок, то он тебе з'яжеть: у його ключ од хати будеть. Разумi╨ш? - Розумiю... - Дак ╨слi хочеш на св╨тi жить, то сиди тихо. Не будеш сiд╨ть - задавлю i в р╨чку вкину. Ну, марш туди в закамарок i не см╨й студова виходить! Слухняно пiшла. Вiн зачинив за нею дверi i замкнув ©х на замок. Сам iще щось узяв i пiшов з хати. Леванти-на чула, як вiн замкнув i другi дверi. Прислухалася до того, як пiшов. Сидiла на лiжковi пригнiчена, зламана усiм тим, що сталося. Чи могла ж вона цього сподiватись! Вiн, Роман, нахваля╨ться задавити ©©! Вiн - пропащий злодiй... Все, що було в не© в душi гарного, ясного, купчилося в ©© згадках про того, давнього, Романа з перших днiв кохання. I вiн розтоптав те все немилосердною i нечистою ногою!.. Думка знову верталася до подiй цi╨© ночi. Що ж воно буде? Вiн запалить село, погорять люди, пограбують ©х. I вона нiчим не може запобiгти лиховi!.. Вона схопилася з мiсця. Та не можна ж так!.. Вона буде кричати, стукати, поки ©© випустять,тодi побiжить... Але ж, вiн оддав хазя©новi ключ. Хiба ж ©© хазя©н випустить? Нi, не так, а треба нишком утекти. Вона пiдiйшла до тоненьких шальовочних дверей i поторсала ©х. З того боку бiля них були кiльця, замкненi невеличким замком,- це було видко, бо дверi трохи вiдхилялися,вона могла просунути в щiлину палець. Левантина з усi╨© сили натиснула на дверi плечем раз, удруге, втрет╨, силкуючися, чи не вирве таким робом кiльця. Дверi трiщали, але кiльця не виривалися. Вона опитувала ще кiлька разiв, напружуючись щосили, але нiчого не помагалось. Задихана, сiла знову на лiжко. Якби в не© тут було щось - сокира, молоток,- вона б тодi знала, що зробити. Почала нишпорити по закамарку, мацаючи в темрявi руками, але не знаходила нiчого. Нарештi, пiсля довго© шуканини, аж у далекому кутку, пiд лiжком, налапала якусь залiзну рiч. Витягла ©© на свiт до дверей: це були старi обценьки. Левантина спробувала просунути ©х крiзь дверi, але вони не пролазили. Повернула тонкими кiнцями i змогла заложити ©х у кiльце. Тодi почала розхитувати його. Робити було дуже незручно, кiльце хиталось вельми мало, але таки хиталось. Ще трохи тако© роботи, i кiльце вискочило з дверей. Дверi вiдчинилися, Левантина була в другiй хатi. Кинулась до других дверей. Але цi вже не на кiльцях замикалися. Важкi, дебелi дверi зачиненi були щiльно i замкненi, мабуть, на засув абощо: Левантина поторсала, але нiчого не зрушила ©х. "Буду штовхати плечем,- подумала собi,- а може, вiдхиляться хоч трохи, щоб просунути обценьки". Почала натискати, силкуючись якомога тихше робити. Спершу натискала не поспiшаючись, але з усi╨© сили. Дверi стояли нерухомо. Почала тодi штовхати палкiше, б'ючися об дверi плiчми, оббиваючи ©х до синякiв, до кровi пiд рукавом сорочки. Забула, що ©© можуть почути, i била на одчай плечима, лiктями, в запалi мало почуваючи бiль, сама розумiючи, що це не помага, але не можучи покинути, бо хотiла вирватися з цi╨© тюрми. Билася об мiцнi дверi, як пташка-не -вiльниця б'╨ться об невблаганнi грати клiтки-тюрми. Нарештi, знеможена, знесилена, спинилася, похилившись на тi дверi, важко дихаючи. Побитi плечi й лiктi дуже болiли. Вiдпочивала так кiлька часу. Крiзь невеличке вiкно бачила, що надворi вже смеркалось. Пiдiйшла до вiкна i стала його оглядати. Шибки були такi маленькi, що якби видавити одну, то не можна було б пролiзти, а зроблено вiкно було так, що не вiдчинялося. Поламати його? Чи .вона подужа╨ те? А коли б i здолiла, то почують же хазя©, як трiщатиме вiкно, бряжчатимуть побитi шибки. Почала роздивлятись у вiкно надвiр i побачила перед себе якусь замкнену шопу чи возiвню. Людей не бачила, щоб ходили. Але можуть поблизу ходити, отут зараз таки, то й почують ©©. А якби все вiкно випхати,- може б, це тихше було? Воно було прибите знадвору гвiздками. Але гвiздки тi давно вже поiржавiли, а як Левантина натисла на вiкно з одного боку, то вони поламалися, i вiкно зараз же почало випиратися з луток. - I якого тобi чорта треба? - гримнув пiд вiкном просто Левантини сердитий товстий голос. Дiвчина вмить захилилася за стiну i стояла, вся похоловши, тремтячи. Це ж побачили вже ©©, це ж хазя©н! - Ходи поночi, вишукуй! Чорт батька зна що! - казав той голос знову, i Левантина почула, як забрязкав замок бiля возiвнi. - Та вона тут скраю зараз i лежить,- одповiдав жiночий голос. Левантинi полегшало: це не до не©, це, мабуть, хазя©н з хазяйкою щось iз возiвнi беруть. Прислухалася, як вони вiдiмкнули, ввiйшли в возiвню, сперечаючися, знайшли якусь рiч, замкнули i пiшли геть. Все знову затихло. Перечасувавши трохи, Левантина знову заходилася бiля вiкна. Обережно, помалу натискаючи, вона вихитала вiкно з луток так, що могла в щiлину просунути руку спершу з одного боку, тодi з другого. Вийняти вiкно i поставити його на землю надворi було вже тодi легко. Тим часом надворi вже зовсiм стемнiло. Прислухалась одну мить, чи не чути кого, i легко й обережно вилiзла з хати в двiр. Тремтiла зо страху, що зустрiне зараз когось. У дворi нiкого не було i нiхто не берiг ©©, бо то Роман збрехав, що вiддасть ключ хазя©новi. Перейшла двiр хутко i опинилася на вулицi. Вона бiгла б, та боялась, що ©© припинять, догадаються, що тiка╨. Але пiшла швидко, як могла, силкуючись iти в темрявi вулиць, i незабаром була за мiстом. Спинилась на хвилину передихнути i побiгла по дорозi до Диблiв. Пробiгла верстов зо двi. I враз думка одна припинила ©©: та й вони ж цим шляхом iтимуть. Що, як наженуть ©©? А що, як вони вже поперед не©? Що, як вона спiзнилася? Вона знала iншу дорогу: через лiс, тодi через байрак. Ця дорога була коротша дуже, але туди нiхто не ©здив, бо не було шляху, тiльки ходили люди вузенькою стежкою. Левантина теж нею ходила, але вдень, з людьми, а тепер... Iти вночi лiсом - це було занадто страшно. А йти тут, то знов - або вона спiзниться, або ©© наженуть, Роман пiйма╨ ©© - i що тодi буде? Глянула лiворуч,- там лiс чорнiв темною, похмурою хмарою на кiнцi неба. Збочила з шляху i побiгла туди. Поки бiгла полем - було нiчого. Але як пiдiйшла до цього вночi такого понурого лiсу - обняв ©© страх. Вона знала, куди йти, вона стояла на початку стежки, але ця стежка втопала в таку чорну й страшну темряву, що в бiдно© Левантини стискалося перед нею серце. Але вагалася недовго. Перехрестилася i вступила в лiс. Тут уже не бiгла, бо раз, що втомилась, а вдруге, що боялась збiгти з тропи й зблукатись. Але йшла швидко помiж величезними стовбурами старого лiсу. Зрiдка тiльки розривалося вгорi посплутуване гiлля, i тодi видко було ©й клаптик неба з двома-трьома зiрками. Зважилась не дивитися набiк, не прислухатися, а все йти, йти... Але очi несамохiть зазирали iнодi вбiк, вуха ловили та╨мничий голос великого лiсу. А вiн озивався тихими шепотами, шелестами i зiтханнями, i кожен такий згук одбивався голосно, гостро в напруженому вусi бiдолашно© дiвчини. Вона все йшла. Осiнь уже струсила з дерев частину ©х лiтнього вбрання i насипала на землi м'який килим мертвого листя. Левантинi добре було ступати по стежцi, хоч вона часто боляче била сво© босi ноги об не видне ©й корiння. Та вона на те не зважала i все йшла. Часом перед очима мрiялись якiсь чорнi величезнi постатi, часом ©й здавалось, що от-от засвiтяться перед нею двi свiчки вовчих очей... Вона тодi заплющувала сво© очi... Вона часто ходила в цей лiс з дiвчатьми по ягоди, як жила в наймах у близькому вiд лiсу селi, i добре його знала. Коли б не це, то зблукалась би давно. Нарештi ©й здавалося, що вже пiдходить до краю. Тодi, сама не знаючи через що, враз кинулася бiгти, розбиваючи до кровi ноги, обдряпуючи собi гiлками руки, обличчя. Бiгла, бо гнав ©© великий страх,- аж поки вискочила на поле. Втомлена, впала на землю i трохи полежала, вiдпочиваючи. Але недовго. Зiрвалась i пiшла знову. Та не пiшла вже через байрак, а збочила праворуч i зiйшла знову на шлях. Це було трохи далi, але ж байрак був ©й ще страшнiший за лiс. Ноги починали дуже болiти, але вона не смiла спинитися. Кожна хвилина вгайки могла занапастити всю справу. Треба йти, хоч трохи й тихше. Скiльки ще ©й зосталося? Верстов чотири? Iшла... Щось замрiло лiворуч. Оце ж i байрак пiд Диблями. Ще верства - i вона в селi. Що це? Темне осiнн╨ небо зажеврiло з краю - там, над селом. Це мiсяць зiходить? Еге, мабуть, мiсяць... Так нi ж бо, мiсяць не звiдтiля сходить... Усе бiльше й бiльше... Вогнянi пасма вибиваються угору, стрiляють по небу. Пожежа!.. Левантина скрикнула як несамовита i побiгла назустрiч страшному червоному промiттю. V Ярош таки трохи боявся тi╨© штуки, що вигадав Роман. Дибляни стали вже такi злi на коноводiв i так ©х пильнували, що було небезпечно так скоро туди потикатись. Але Патрокловi Хвигуровському та й усьому товариству до вподоби припала тая вигадка. Патрокл, трохи випивши звечора, всю дорогу, поки йшли до Диблiв, був страшенно веселий, смiшив товаришiв сво©ми жартами й лайками i все зачiпав похмурого чогось отамана. Але той мовчав на всi його вигадки. Подiлилися вони так: Ярош з Патроклом та з Лукашем в однiм гуртi сiли в ярку, чигаючи на тро╨ коней Панасових Гаманових, а Кучма з одним хлопцем заховався бiля млина, взявши на свiй пай пару Середенко-вих. Роман, пiдпаливши, повинен був зараз же тiкати в город. Трьом у яру було дуже добре сидiти, бо не видно було ©х нiкому, але вони бачили той шпиль, де мала бути Струкова клуня i звiдки Роман повинен подати ©м сво╨ вогньове гасло. Хоч отаман i не дозволяв розмовляти, але в головi в Патрокла ще гуло вiд горiлухи, то й язик у його нiяк не хотiв одпочивати, а все шепотiв до Лукаша. Той пирхав зо смiху, а розлютований Ярош нарештi не витримав: - От как дам шворiнем по головi, то ти швидко замовкнеш! - прошепотiв вiн, штовхнувши тим шворнем парубка в бiк. Тодi обидва замовкли, знаючи добре, що з отаманом не завсiгди можна жартувати, бо часом заробиш за жарти такого, що й довiку згадуватимеш. Усi сидiли мовчки, втупивши очi в той бiк, звiдкiля дожидались ознаки. Сидячи так довгенько, помiтили, що ©м стало видко далекi верби на почервонiлому небi. I незабаром жарке полум'я вдарило вгору, осяваючи купи сонних хат i дерев. Скрiзь по селу загаласували, забiгали люди, загавкали собаки. Спершу крики й тупотняву чути було й поблизу, але згодом усе вщухло тут, i тiльки там, де ясно шугало вгору полум'я, чути було невгавний поплутаний галас людського стовпища. Коноводи зрозумiли, що-люди з близьких до краю вулиць уже побiгли на пожежу. - Ану лиш! - промовив тихо Ярош.- Та швидко!.. Мало не бiжачи, перейшли невеликий клапоть вигону вiд яру до перших хат. По лiвiй перi© третя хата скраю - Панас Гаман. Швидко й мовчки ввiйшли в покинутi вiдчиненими ворота, вступили в двiр. Велика повiтка з кiньми була перед ними. В дворi нiкого не було, тiльки собака вискочила з-пiд хати i кинулась, загарчавши, просто на Яроша. Вiн убив ©© за одним махом, розбивши ©й голову шворнем. За одну хвилину вiн сво╨ю дужою рукою, заложивши за прибо© шворiнь, одiрвав ©х, i кiнниця вiдчинилася. Лукаш iз Патроклом убiгли всередину i недовго барилися, вивiвши тро╨ коней. Скочили на ©х i були всi вже за ворiтьми. - Ану, припусти! - сказав отаман. Але в цю мить сталося несподiване. Четверо людей в'©здило верхи з поля в вулицю. Це ночлiжани, побачивши з луки пожежу, кинулись у село. - Хто ©де? - гукнув переднiй. Ярош ударив свого коня i три злодi© мовчки проскочили проз ночлiжан. Тi не вiдразу розiбрали, що це, а зрозумiвши, погнали за ©ми слiдом, гукаючи: - Лови!.. Злодi©!.. Коноводи!.. Ярош бив коня без жалю шворнем, а Лукаш та Патрокл шмагали сво©х нагаями. Конi бiгли з усi╨© сили. Але видко було, що в ночлiжан конi кращi чи не такi потомленi. Вони насiдали на шию коноводам, ось-ось наздоганяли ©х. Ярош озирнувся й побачив, що даремна рiч утiкати. Треба було iншим робом рятуватися. - Пускай конi!.. Самi - в яр! - крикнув до товаришiв. Саме добiгли до яру. Стрибнули на одчай душi додолу. Конi порснули в поле, а за ними й ночлiжани. Тро╨ коноводiв попадали на землю трохи не пiд копита коням, та, на ©х щастя, тiльки Лукаша зачепив кiнь заднiм копитом. Попадали саме над кра╨м i, не встаючи, не можучи вдержатись, покотилися вниз у яр. Та ©м цього й треба було. Спинились аж на днi i зараз же посхоплювались на ноги. Не чули, що й забилися, хоч гупнувся кожен здорово. Але були цiлi, нiчого не поламали собi. - Яром дальше! - звелiв Ярош. Побiгли яром i думали, бiжачи, що кудись же той яр виходить, то туди й вони вийдуть. Пробiгши чимало, почули, що в ©х пiд ногами вже не земля, а камiння. Яр нижчав, глибшав, i враз вони опинилися в якiйсь кам'янiй ямi, а перед ними стрiмко й високо, як кручi, стояли кам'янi стiни глибокого яру, i нiде не було виходу. Задиханi втiкачi спинилися. Вони пiймалися в пастку, не знаючи цього проклятого зрадного яру. - Назад! Може, всп╨©м вискочить! - крикнув Ярош. I всi тро╨ повернули назад i побiгли скiльки сили. Не перебiгли й половини яру, аж перед ними зачорнiло кiльки верхiвцiв i людських постатiв пiшо. Це дво╨ ночлiжан, побачивши, що коноводи вскочили в яр, покинули гнатися за кiньми, лишаючи ©х двом сво©м товаришам, i вернулися до яру. До ©х тим часом надбiгло кiльки чоловiка з села, почувши ©х гукання, бо увесь час вони не покидали лементувати, скликаючи людей. Не сподiваючися того, коноводи так i наскочили на ©х у темрявi. - Бий! Бий! Вони! - загукано враз, i кiлька кийкiв гупнуло по плечах i по руках коноводам. Вони вiдскочили назад, повернулись i, як захопленi в суточках звiрi, не знаючи вже з одчаю, що робити, побiгли вiд ворогiв знов туди, в кам'яний куток яру. Тепер селяни були певнi, що вони вiд них не втечуть. У цьому яру пан бив колись камiнь на свою кам'яницю та й вибив оту глибоку яму з кручуватими стiнами. Звiдти вже не вискочиш. Галасуючи, побiгли всi слiдом за коноводами. А тi вскочили знов у ту яму i постали нерухомо, щоб хоч передихнути. - От коли так пропали! - промовив Лукаш. - Ну, ти! Патякай! - визвiривсь на його Ярош. Хмари розiйшлися, i з-за них визирнув мiсяць, осяваючи все навкруги. Втiкачi були серед набитого дрiбного й великого камiння. Деяке було поскладане сажнями, деяке згорнене просто купами. В одному мiсцi, мало не бiля само© стiни, камiння було наложене стовпом сажнiв на пiвтора. Патрокл глянув на нього. - Берiть камiння, накидайте, щоб можна було злiзти на це! - скомандував вiн. - Нащо? - спитав Лукаш. - Стультусяка чортiв! Бери швидше! - I вiн загрiб сво©ми лапищами цiлу купу камiння i потяг до стовпа, муруючи там немов схiдцi. Лукаш допомагав йому. Та тiльки почали робити, а вже дйбляни набiгли, махаючи кийками й ломиками та гукаючи: - А, бiсовi шкуродери, попалися!.. Бiгли просто на коноводiв, ©м не видко було за стовпом, що робили Патрокл та Лукаш, але вони бачили Яроша. Витягши з халяви великого ножа, вiн держав його в лiвiй руцi, а в правiй був напоготовi залiзний шворiнь. I як селяни, з розгону набiгши, були вiд нього за три-чотири ступнi, вiн скрикнув, стрибнув наперед i вдарив переднього сво╨ю простою, але в його руках страшною збро╨ю. Чоловiк ойкнув, захитався... Ярош одскочив. Селяни теж на мить подались назад, одбiгли, але зараз же схаменулись. - Дак ви так! - загукали розлютованi.- Бий ©х! Бий на смерть!.. I вони кинулись знов з пiднятими вгору кийками. - А, падлюки, пси! - ревнув страшний Патроклiв бас, i ту ж мить здоровезна постать вискочила перед Яроша, широко розмахнулася рукою i пошпурила важку каменюку. Один з селян скрикнув, ухопившися руками за живiт, та так i сiв на землю. - Раз! - ревнув Патрокл.- А оце вам два! Нова каменюка примусила селян одбiгти ще далi. - Назад, канiси куцохвостi, бо i ребра, й зуби вам сокрушу! - гукав Патрокл.- Бери й ти, отамане! Чого сто©ш дурно? Ярош i собi жбурнув каменюку, але зараз же скрикнув: - Бережись! Ледве встигли заховатися за камiння, бо селяни кинули на ©х кийками й ломаками. Луснули й затрiщали об кам'янi купи кийки, розкидаючи дрiбне камiння, але шкоди коноводам не зробили нiяко©. - Кидайте! Чорт вас бери! Вашим ломаччям вам же й голови порозбива╨мо,- гукав на сво©х ворогiв Патрокл. Хмара знову набiгла на мiсяць. Потемнiло враз. Селянам стало зовсiм не видко коноводiв. Певнi були, що тi не втечуть з глибоко© ями, але не могли добрати розуму, як ©х узяти. Знали й бачили, що коноводи, не сподiваючись милосердя, боронитимуться до загину, i двох селян добре вже було вдарено камiнням, а третiй був увесь у кровi пiсля Ярошевого шворня. Кинутися на ©х у темрявi, дак ще й гiршого добудеш. - Побiгти в село по рушницю та й пострiляти ©х,- радив хтось. - Уцiлиш у темрявi! - А хоч i вцiлиш, дак на Сибiр пiдеш! Треба живцем узяти та дати такого гарту, щоб острог ©х живими взяв, та живими не випустив. - Дак пiдождемо до свiту. - А там село горить! - То не з нашого краю. - А там i до нас дiйде, як не погасять. - Вiтру нема. Нарештi наважились послати парубка верхи на село, щоб подививсь, як там пожежа, а коли можна, то ще й людей на помiч покликав. Певнi були, що пожежа до ©х хат не дiйде, i мали вартувати до ранку: повидно-му зручнiше буде брати. Ледве парубок побiг, коли враз одна каменюка, друга, третя гепнула-поблизу селян. - Чи ти ба! Знову кидають, чорти! - Хай кидають,сюди не сягнуть. А камiння все гупало. Нiкого, щоправда, не зачiпало, але все падало. А це ко©в Патрокл. Поки ото мужики радилися, i коноводи не гаяли по-дурному часу i наскладали цiлi схiдцi вгору на кам'яний стовп. - Ану, скоч, хлопче, на камiння,- звелiв стиха Лукашевi Патрокл,- чи сягнеш рукою аж нагору, до берега. Лукаш скочив. - З аршин не ста╨. - Дурниця! На камiння, бери, муруй там!.. Нi, не так! Ти, Яроше, подавай йому камiння, а я шпурлятиму на той плебс свинячий, щоб не помiтив нашо© роботи. I ото почалася киданина. Патрокл зовсiм не силкувався влучати, та й не мiг би цього зробити, бо селяни стояли таки далеко i було темно. Йому не того треба було: вiн кидав, аби тi знали, що вони в ямi, i думали, що вони тiльки те й роблять, що камiння кидають. Швиргав i до кожного разу додавав словами: - Оце тобi галушка у твiй свинячий рот!.. Що? Подавився? А оце тобi крашанка межи очi в лоб,- бодай тобi з його тво© чортовi слiпаки повилазили! Ма╨те ще, азинуси, ось!.. - Готово! - озвався Лукаш стиха. - Нагору, братцi!.. Та ждiть мене там,- я зараз. I, вхопивши двi здоровеннi каменюки, Патрокл вискочив з ями, надбiг у темрявi ближче до сво©х ворогiв i кинув одну каменюку за другою. I, мабуть, когось улучив, бо серед селян крикнуло. Патрокл засмiявся, мурчачи собi стиха: - Що? До смаку припала? Ну, гризiть собi на здоров'я, цуцики слинявi! Не вискалюйте зубiв, люпуси задрипанi, бо не вкусите! Мурмотав i вилазив нагору. - Отамане! - Тут. - Гайда! Але в цю мить хмари знову розiрвалися i зрадливий мiсяць сяйнув на втiкачiв. Крик зчинився серед селян: - Тiкають! Тiкають! Лови!.. Полем затупотiло три пари моторних нiг, а слiдом за втiкачами, видираючися з яру нагору, кинувся гурт селян. VI Стручисi не спалося. То думки всякi розганяли сон, то блохи напосiдалися. Вона крутилася по полу, штовхала чоловiка, сердячись, що вiн так спить, аж хропе. Уже вона передумала й те, скiльки в ©х хлiба на цей рiк буде, i скiльки полотна витчеться з того прядива, що натiпала, i догадувалася, яке теля приведе ©© влюблениця Лиска. Уже ©© починала знову дратувати вчорашня сварка з зизоокою Юхимихою, i вона жалiла, що не встигла усього ©й виказати... Саме на цьому у дворi загавкала собака. "Чого це Шарка гавка╨? - подумала Стручиха.- Вона по-дурному нiколи не гавка╨". Хоч Шарка гавкала звичайно по багато разiв на нiч, аби зачула, що десь озвалися собаки, та Стручисi кортiло збудити чоловiка, i вона почала штовхати його в бiк: - Мусiю! Мусiю!.. Чи ти чу╨ш? Мусiй нiчого не чув i через те не озивався. Це вже зовсiм розсердило Стручиху. Вона торсонула його так, що мусив почути. - Одчепись, Охрiме, не займай мене! - пробубонiв спросоння Струк. - Який я тобi Охрiм? Уставай, бiсова сонюго! Чи не чу╨ш хiба, як Шарка гавка╨? - I вона так його стусонула в ребра, що вiн аж схопився. - Га? шо? шо там таке? - Шарка гавка╨. - Шо? - Шарка гавка╨, я тобi кажу. - Гавка╨, кажеш? - Аж залива╨ться. - Добра собака!.. Нехай же гавка╨, спасибi ©й!.. I впав сонний. - Це менi лихо, а не чоловiк! Тiльки б спав, а нема того, щоб свого добра доглянути! Це не хазя©н, а якась колода, якась сплюга опiвнiчна!.. Та його й ломакою не зведеш, як розiспиться!.. А Шарка тим часом гавкала дужче, i Стручиха вже й справдi починала цiкавитися нею. Не дiждавшися Мусiя, вона, як була боса й роздягнена, так i вискочила з хати. У дворi не було нiкого. Побачивши хазяйку, Шарка загавкала ще дужче i побiгла до перелазу на тiк. Стручиха й собi за нею. Шарка зiп'ялася на перелаз i гавкала туди. Стручиха зазирнула на тiк. I там нiкого. Скирти хлiба чорнiли серед току, як i попереду, за ©ми клуня витикалася сво©м верхом. I вiдразу Стручисi здалося, що там з-за скиртiв, коло клунi, чи що, блиснув якийсь огник... Сiрник, може, хто засвiтив абощо... "Злодi© хлiб крадуть",- подумала жiнка i прожогом ускочила в хату. - Уставай, проклятий лежню! Злодi©...- Вона вхопила чоловiка за ноги i в один мент iстягла його мало не зовсiм з полу. Вiн ураз прокинувся з тако© несподiванки: - Тю, дурна! Чого ти? - Злодi© хлiб крадуть. - Ну?! - Вiн так i похолов. - Чого став? Бiжи швидше! Вони вискочили вдвох з хати i кинулися до перелазу. Замiсто злодi©в вони побачили на току вогонь. Тепер уже видко було, як вiн вибивався з-пiд стрiхи i червоними пасмами бiг по солом'янiй клунi. - Рятуйте, люди добрi!.. Пожежа!..- крикнув Струк i кинувся на тiк. Але зараз же заплутався у якийсь хмиз i впав. Устаючи, вiн чув, як його жiнка гукала вже в Сивашевому дворi: "Рятуйте!" - i грюкала в вiкно, аж шибки бряжчали. Потiм побiгла вулицею, стукаючи в вiкна i кричачи: "Рятуйте!.. Горимо!.. Рятуйте!.." Струк тим часом пiдбiг до клунi. Увесь заднiй рiг ©© вже горiв, палахкаючи полум'ям та димом. Уже аж пiдбiгши до полум'я, Струк зрозумiв, що не може нiчого зробити, бо прибiг з порожнiми руками. Метнувся назад по воду. Вхопив у хатi вiдро, збудив дочку й наймичку, що спали в сiнях. Тим часом Денис та Зiнько, прокинувшися вiд Стру-чишиного грюкоту й крику, повискакували з хати. Зирнувши на тiк, вони побачили на сво©й клунi одсвiт од Струково© пожежi i подумали спершу, що горить ©х власна клуня. Але, надбiгши до половини току, побачили, що помилилися: садки Сивашiв та Струкiв, що були мiж двома клунями, видко було наскрiзь од пожежi на току в сусiди. Похапавши вiдра з водою, брати кинулись до Струка. Прибiгли на пожежу разом з ним i вихлюпнули на вогонь усi тро╨ по вiдру води. Бухнуло вгору димом, але за мить огонь заграв ще дуж