Борис Грiнченко. Оповiдання ------------------------------------------------------------------------ Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы" OCR: Евгений Васильев Для украинских литер использованы обозначения: ╙, ╨ - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh) ╞, © - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh) I,i (укр) = I,i (лат) ------------------------------------------------------------------------ КАТОРЖНА I Каторжна - так ©© всi звали. - Унеси дров у хату, чи чу╨ш, каторжна ти! - кричала мачуха. - Геть з-перед очей, каторжна! - визвiрювався на не© батько, вертаючись п'яний з шинку i заточуючись по хатi. - За сцо ти мене стовхнула, католзна! - пищав дворiчний мачушин хлопчик, б'ючи ©© кулаками. I так усi!.. Навiть хлопцi та дiвчата на вулицi хоч i не так часто звали ©© каторжною, але ж i на ймення мало коли звали, а як звали, то все ж iз додатком: "Ота каторжна_ Докiя..." Та й було за що. Вiдколи мачуха ввiйшла в батькову хату, ця маленька, семи рокiв, дiвчинка й разу не глянула на не© по-людському, а все з-пiд лоба. Може, вона боялася мачухи, не знаючи ще, яка вона, а тiльки тим, що вона мачуха; а потiм не кидала боятися тим, що вже знала, яка вона. Може... А все ж був у не© завсiгди вовчий погляд. Та й не самий погляд! Третього чи четвертого дня пiсля свого весiлля мачуха звелiла ©й горщики поперемивати, а в не©, бачите, чомусь затрусилися руки, i вона впустила та й розбила горща. Не можна ж було дурну не повчити - i мачуха дала ©й штурханця. I ось пiсля цього - хоч ти ©й що, а нiчого не вмi╨ до пуття зробити: або поб'╨ що, або наплута, накруте й не так зробить, як треба. Довелося вчити трохи не щодня, а далi й щодня... Так що ж вона - пока╨ться? перепросить? Така! Хоч ти ©© вбий, од не© слова не почу╨ш i нiколи не заплаче,- найгiрше, що й не заплаче нiколи! - Докi╨! - спершу ще ©© таки на ймення звали,- чому хвiртки не причинила? Теля вибiгло. Мовчить. - Кому я кажу? Чи я тобi не наказувала?.. Мовчить, у землю очi втупивши. Убив би на цьому мiсцi! - Чи ти оглухла? - I мачушина рука з усi╨© сили б'╨ ©©. Сто©ть, мовчить. - Так слухай же! слухай! Ось тобi, щоб слухала, щоб слухала, чу╨ш ти?! Нi пари з уст!. Нi сльозини з очей, мов ©й i не болить! Одного разу мачуха не втерпiла: - Хоч би ти заплакала коли, каторжна!.. А вона тiльки глянула на не© з-пiд лоба, як вовк, i мовчить. I так завсiгди. Б'╨ ©© мачуха, б'╨, поки втомиться, поки заболять руки,- аж тодi кине: - У-у!.. проклята! Каторжна!.. А до батька яка вона? Ще як мати ©© жива була, так тодi тiльки до не© й мостилася, та вдвох усе плакали. Тодi хоч плакала! Та що з того?.. Така ж i мати ©© була - або плаче мовчки, або докоря: "Нащо п'╨ш, нащо жидовi хлiб носиш!.." Давав ©й вiн доброго прочухана, як пiд п'яну руч. Ну, то ж матiр бив, а ця ж чого тiка╨ вiд його? Не завсiгди ж вiн i п'яний, iнодi схочеться йому пожалувати ©© - вона ж таки рiдна дитина,- оце й покличе: - Докi╨! Пiдiйде, голову похнюпить. - Докi╨! Дочко...- почне батько та й зупиниться: мов колода, вона перед його сто©ть. Штовхне ©© спересердя, встане, плюне та й пiде з хати, промовивши: - Ну, каторжна! А з мачушиними дiтьми що вона виробляла? Мало вона ©х била та штовхала? Як мачухи в хатi нема, так i ╨сть ©м! А одного разу таки розманiжилась: увiходить мати тихенько в хату з городу, дивиться - сидить -вона на полу i хлопчика - рокiв пiвтора йому було - мачушиного на руках держить та так цiлу╨ та примовля╨ : - Голубчику ти мiй, манесенький! Поцiлуй мене,- нiхто ще мене не цiлував, як мама вмерли... Мачуха як скрикне: - Ба, яка нiжна! А Оришку нащо на городi вдарила? Iвасику, бий ©©, бо вона Оришку била. Бий кулачком, кулачком ©©... Воно, маненьке, взяло та й штовхнуло ©© кулачком. Як скочить вона, як кине його на пiл - трохи дитини не вбила - та з хати! Не потрапила ©© мачуха й попобити. I бiльше до дiтей не пiдходила й на руки сама не брала, тiльки як мачуха звелить. От так же вона й на вулицi. З не© почнуть смiятися: - А за що тебе мачуха за волосся з двору в хату тягла? А вона зараз кулаком! I зла ж вона була, на всiх зла! I всi ©й були вороги, й вона всiм ворог,- каторжна, та й годi! Мабуть, у не© не серце, а камiнюка була. I все хова╨ться вiд людей - мабуть, заздро, що люди веселi, так щоб не бачити. Пiде в садок, аж у гущавину, та й сидить. I що вона там робить - хто ©© зна╨! Дiти мачушинi хотiли довiдатися i назирцем одного разу побiгли за нею. Так, кажуть, пролiзла аж у гущавину та зараз до калинового куща - рiс там кущ калиновий великий,- сiла там пiд ним i головою до його припала, i руками його обхопила, й каже: - Калинонько,- каже,- моя червоная, рiдна моя матiнко! Покрий мене сво©м листоньком зеленим, сво©ми ягiдками червоними! Одна ти в мене рiдная, улюбленая! - каже, а сама плаче... Еге, вона плакала тим, що в не© не камiнь у грудях був, а маненьке дитяче серденько! I те серденько так хотiло любити, так хотiло! Але ж любити було нiкого!.. Недоброго i часто й густо п'яного батька вона не любила, матерi не було, мачушиних дiтей мачуха любити не давала... I вона плакала та обнiмала червону калину, поливала ©й землю сво©ми слiзьми; i нахиляла тодi до не© калинонька сво© вiти, i здавалось дiвчинi, що то мати рiдна руки до не© простяга╨... I так вона плакала, поки почу╨, як мачуха кричить: - I де вона, та каторжна, забiгла?! Тодi вставала вона з землi i втирала сльози. Вiдразу застигало ©й обличчя, мов камiнюка, i очi втуплювались у землю, i вона знову була тодi справдi каторжна, що ©© нiчим не дошкулиш - нi словом, нi ломакою. Такою вона йшла вiд калини. Такою вона й тепер вийшла i вiдразу страшенно поблiдла: вона побачила, як од гущавини побiгли мачушинi дiти. Невже вони знайшли ©© схованку? А може, нi, може, вони тiльки так бiгли? Але ж вони не так бiгли, вони знайшли, побачили, почули i розказали про все мачусi. Днiв через два Докiя знову була пiд калиною, засидiлась i не почула, як мачуха ©© кликала. Уже тодi почула, як мачуха знайшла ©© в гущавинi i потягла за волосся в хату. - Стривай же ти, каторжна, я тобi дам, як тiкати вiд роботи пiд свою калину! Вхопила мачуха сокиру й побiгла в садок. Докiя вiдразу так i занiмiла. Слуха╨, коли задзвенiла сокира в садку, затрiщали гiлки - ось ще, ще... Вона кинулась, себе не пам'ятаючи, пробiгла садок, добiгла до гущавини... Мачуха руба╨ калину. Дiвчина несамовито скрикнула, кинулась туди i стала мiждо калиною i мачухою. Мачуха аж злякалась. - Ти чого прибiгла? - Не займайте мо╨© калини!.. Очi ©© горiли, а щоки були бiлi-бiлi; груди так i здималися. - Ах ти ж падло! Геть! I здорова мачушина рука вiдкинула геть маленьку дiвчинку. Сокира рубонула, жалiбно хряснула цiвка калинова, i впала стеблина, тремтячи листом. - Мамо! голубонько! рiдненька! Не рубайте, помилуйте! - Геть, -каторжна! Вона кинулась до мачухи, цiлувала ©й руки, затуляла сво©м тiлом останнi калиновi стеблини. - Геть, каторжна! Але каторжна обхопила руками кущ, i ©© тонкi маленькi пальцi так i заклякли на цiвцi. Трохи пальцiв ©й не поламала мачуха, поки вiдiрвала вiд калини, вiдволокла геть i останнiми разами дорубала дерево... Так росла Докiя: без милування, без жалування, без ляльок, без дитячих iграшок, без калини,- тiльки спiвала iнодi тихо, як знала, що ©© нiхто не чу╨, тихо та жалiбно. Де вона тих пiсень училася - бог ©© святий зна╨, а вмiла багато - i все жалiбнi,- так, мов самi вони в не© з серця лилися: Он до кого ж би я прихилилася? Прихилилась би я до калиноньки, До калиноньки, до червоно©, А калинонька нахиля╨ться, Мо╨ серденько розрива╨ться... А як оце побачить кого, зараз i змовкне, i знову така, як i була: очi додолу, обличчя закам'янi╨... I так минали роки... Минули - iз маленько© дiвчинки виросла доросла дiвчина. Та життя ©й не перемiнилося: так, як i попереду, била ©© мачуха i зневажав п'яний батько; як i попереду, не мала вона на вулицi подруг i була всiм чужа, не маючи нiкого до себе прихильного, та й сама не була вона нi до кого прихильна - зосталася вона "каторжною", як i була. Нi, була й вiдмiна. Колись мов закам'янiлий упертий вираз на обличчю тепер неначе злагоднiв. Але ж це зробилося не тим, що вона пом'якшала сво©м серцем до людей, а люди до не©,- нi; вiдмiну ту на обличчi зробила страшна невсипуща журба, що гнiтила ©й душу, розривала груди i, не мавши вже сили ховатися в серцi, виявлялась i на обличчi. Ця журба обнiмала ©© й тодi, як Докiя була ще маленькою дiвчинкою, але ж була не така дужа, та й упертiсть перемагала ©©. Потiм помалу-малу заворушились у дiвчини в головi думки. Якi? Про вiщо? Вона спершу й сама не знала до пуття, як i про вiщо вона дума: дума╨ться, та й годi. А думалося все саме смутне, саме невеселе, i ось, нарештi, з цього безладдя розумового вибилася, виявилась виразнiш од усiх одна думка: "За що мене так мучать?" А потiм: "Хiба я гiрша вiд iнших?" I цi двi думки не давали ©й спокою. Вона не могла бачити, що й вона була iнодi винна: коли ©© кривджено й зневажувано, то й вона, як мала силу й змогу, не лишала цього без помсти, а iнодi й надто. Вона не могла зрозумiти, що вона сама була винна, вiдiпхнувши вiд себе Христю тодi, як та на вулицi колись пiдiйшла до не© i сказала: - Докiйко! Я... я... Правда, всi вони - i хлопцi й дiвчата, i ця Христя з ними - якось особливо дошкуляли ©й того вечора сво╨ю зневагою, але ж Христя оханулась, ©й шкода стало бiдно© Докi©, i вона, мало не плачучи, промовила: - Докiйко! Я... менi тебе... я... Може, вона хотiла далi сказати, що вiд цього часу буде вiрною подругою Докi©,- але ж цього нiчого не сказала, бо Докiя скрикнула: "Геть!", одiпхнула ©© i втекла з вулицi. Вона, кажу, не могла ще зрозумiти того, що в таких випадках сама iнодi була винна, не могла, бо дуже вже велико© кривди зазнала вiд людей. I вона винуватила цих людей за все: за сво© муки й сльози, за сво╨ дитинство безрадiсне, безлюбовне, за сво© молодi лiта, що марно гинули,- за все, за все. I люди були справдi виннi. Однi пекли ©©, мучили.- така була п мачуха. Другi не хотiли зрозумiти ©© мук, а тiльки глузували з не© (або ©й так здавалося, що глузували),- такi були дiвчата, парубки. I вона це все терпiла i не знала, чим пособити собi. I отодi прокинулась У не© в серцi журба така страшна, сум такий великий, що вiн палив ©й усi груди, не давав спокою нi вдень нi вночi. Каторжна! Вiд усiх лаяна, вiд усiх зневажена! За що? Навiщо? Господи! Краще й на свiтi не жити! I вона то плаче, то страшне обурю╨ться на людей за ©х неправду i дума╨ про помету. Еге, ©© серце бажало тепер помсти, вона задушила б усiх тих, хто зневажа ©©, хто глузу╨ з не©! А проте ©© серце не зле було, воно вмiло любити i прихилятися до чужого горя. Вона не дiвувала так, як дiвують iншi дiвчата. На вулицю чи на вечорницi вона ходила мало: раз те, що мачуха не пускала; друге - що вона ©х не любила - тих хлопцiв та дiвчат - i... боялася; трет╨- не мала в чому й пiти, бо всi смiялися з того дрантя, що в йому водила ©© мачуха. Нi, вона не дiвувала! I хоча деякi парубки таки задивлялися на ©© стан високий, рiвний, на ©© очi темнi, на коси чорнi, на брови, але ж тiльки задивлялися, а далi йти не зважувались, бо до цi╨© каторжно© не можна й приступитися - така зла, зараз стусанами нагоду╨. А сама вона про це не думала: може, вона й уродлива була, може, мати й дала ©й бровенята, та не дала долi,- вона цього не знала i не дбала про це, бо про це дiвчата думають i дбають тодi, як парубки ©м згадуються, а ©й ще нiякi парубки не згадувалися... I так вона жила собi вiдлюдьком з сво╨ю журбою, з сво╨ю мукою, а iнодi - i останнiми часами дуже часто - iз бажанням помститися... II Одного разу мачуха послала ©© до тiтки Одарки глечика попрохати. У Одарки вечорницi. Увiйшла Докiя в хату,- аж там шахтарi. Усi в червоних сорочках навипуск, у чоботях з вимережаними халявами, з пiстонами та з китицями, у сукняних чумарках. Усi веселi, один на гармонiю гра╨, а тi пiснi шахтарсько© спiвають: Позавидував мужик, Що шахтьору добре жить: Шахтьор пашеньки не пашеть, Коси в руки не берьоть! На столi горiлка, ласощi дiвчатам. Це ж сьогоднi на шахтi грошi заробленi давано: рублiв по двадцять, по двадцять п'ять за мiсяць шахтарi взяли та всi отут за день чи за два прогуляють. А й гарно ж отой на гармонiю гра╨! Та й сам гарний - одежа аж вилиску╨ться, а пояс так i ся╨ весь од блищикiв та вiд гудзикiв. А з лиця? Брови такi!.. Не встигла ще Докiя й добривечiр сказати, вже вiн угледiв ©© та й крикнув: - А ось i дiвка йде нова! Та як кинеться до не©, та й обняв. Вона його добре пхнула - аж поточився,- а сама навтiки. Всi як зарегочуться, а вiн за нею з хати та й пiймав у дворi: - А стiй, дiвчино, яка ти швидка! Хочу на тебе подивитися, чи гарна ти? Та поставив ©© проти мiсяця - мiсяць ясно свiтив,- та й дивиться ©й в обличчя, не пуска. То гнiвна вона була на його, а то вже гнiву нема, сором тiльки зробилося хто й зна й як! Як кинеться вона, вихопилась та тiкати знову. А вiн кричить: - Постiй, дiвчино, пiдожди! От же, ©й-бо, ти гарна! Утекла та спрожогу як улетить у хату, аж мачуху злякала: - Тю на тебе! Чи ти сказилася? Де ж глечик? Де глечик?.. Вона й забула про глечик! Сказала, що не дала Одарка. Полягали спати - не засне вона. Усе мiсяць повний перед не©, просто ©й в обличчя дивиться... А вiн нахилився до не©: чи гарна? Ой, сором! Ой, сором!.. А вiн же сказав, що гарна... Невже?.. От якби тепер глянути в дзеркало, та не можна!.. Як його звуть? Вiн не з Ковалiвки - мабуть, оврамiвський... Та чого вiн на не© так дивився? I спала й не спала вона... Другого дня мачуха добре попобила ©© за те, що стане та й сто©ть, як стовпець, а дiла не робить. Та дарма! У суботу ввечерi вже вона бiля вiкна в Одарки й дивиться, чи там вiн. Нема! I в другу суботу, i в третю - все його нема, i не йде вiн ©й з думки. Коли в недiлю смерком iде вона левадою хмизу набрати, аж хтось: - А здорова, дiвчино! Чия ти? Глянула - вiн! Так на ©й i затрусилось усе. Сто©ть - з мiсця не рушить. А вiн пiдiйшов та: - Те-те-те! Та се та, що я при мiсяцi дивився! Чого ж ти тодi втекла? Та за руку ©©. Злякалася вона чогось, чи що,- хотiла бiгти. А вiн не пустив. Обняв та як пригорнув... Нiчого вона вже потiм не знала, нiчого не чула, нi того вечора, нi другого дня,- нiчого! Тiльки чула, як ©й на губах його поцiлунки горiли. Що далi було? Те, що вона покохала, ©© серце нарештi знайшло кого любити i вiддалось... Нi про вiщо вона не думала тодi: нехай б'ють i лають - байдуже! ╞й не болить пiсля цiлування солодкого, пригортання щирого. Байдуже!.. Прийшла весна весела, верба зазеленiла, соловейко затьохкав, вишнi цвiтом укрилися. У садок вона вийде,- серце з грудей вирватися хоче. Небо синi╨ далеке й широке, хмарки по ньому, як ягнятка, бiжать, степи, лiси зеленiють, садок увесь пахощами обнiма╨,- ох i красо ж божая, яка ж ти гарна! Ой i свiте мiй милий, свiте веселий та красний, як же на тобi гарно жити, вiрно любити!.. Заспiва╨ вона - сама пiсня з грудей рветься; серце розцвiта╨, душа вгору лине. А зустрiнеться з ним пiд вербою зеленою, пiд вишнею запашною, рясно квiтом укритою, зустрiнеться - нiч ©й мала, не наговориться, не намилу╨ться. Ох, i любила ж вона! Так любила, що всю душу вiддала i назад не думала брати. Вiзьми мене, милий мiй, коханий! Мене ще нiхто не любив,- вiзьми мене, бо вся я твоя! Ночi тихi©, зiрки небеснi©! Тiльки ви чули й бачили. Свiте мiй ясний, свiте мiй красний! Минула весна, лiто мина╨... Чи не мина з ними й щастя? III Нi, ще не минуло... Садком зеленим з повiтки Докiя Семена випроводжа╨. Дiйшли до перелазу. Ще б далi дiвчина йшла, так люди побачать. Обвила вона йому шию сво©ми руками, пригорнулась до його: - Семеночку, соколе мiй! Чого ти такий невеселий став? Чом ти не такий, як спершу був? Осмiхнувся Семен: - От дурна! Тобi тiльки поцiлунки на думцi. Не все ж цiлуваться, не довiку ж обнiматься! - Не довiку!? Ох, Семене, що-бо ти сказав! А я б умерла коло тебе... Тiльки й вiку мого, що тво╨ кохання. Як покинеш ти мене - загину без тебе. Не покидай мене, Семеночку, голубе мiй, сонце мо╨, щастя мо╨!.. Та й упилась устами йому в уста... I не одiрвалась би, мабуть, якби сам вiн не одiрвавсь: - Прощавай! Перестрибнув через тин та й пiшов улицею... Пiшов та знов не прийшов... I тиждень, i два минуло, а його нема. I осiнь прийшла, а його все нема. Вона не хотiла йняти вiри тому, щоб вiн ©© кинув. А вже з не© всi дiвчата смiялися... Вона ждала i - дiждалася... Стрiла таки вона його, стрiла вдень серед вулицi. Кинулася вона до нього - забула, де й коли це. - Семеночку, голубчику! А вiн: - Тю! Чи ти не здурiла! Та й пiшов... Краще б вiн ©© вбив! Сто©ть вона, коли чу╨, регочеться хтось. Озирнулась - дво╨ дiвчат з не© смiються. - Утiк? - кажуть.- Вiн уже давно до Прiськи ходе... Невже правда? Нi, не вiрю! Сама пiду, впевнюся! I пiшла туди, на вечорницi. Вiн там, i Прiська там. I не дивиться вiн. Вона до нього, а вiн вiд не©,- аж усi помiтили. Не мала змоги й слова йому сказати. Тiльки як виходили, почула,- каже вiн: - I чого вона, каторжна, так до мене в'язне? Оце вже вона й од його почула це прокляте слово, i йому вона каторжна стала. Усiм вона каторжна, усiм на свiтi. Усi ©© ненавидять! А як вона його любила! Боже, як любила!.. I вiн зрадив. I вiн такий, як усi. О, проклятi! розiрвала б усiх, задушила б, спалила б i його, i ту Прiську, i тих парубкiв та дiвчат, що з не© смiялися, глузували, знущалися! От якби було чим - вона зараз би пiдпалила цю хату... Голова ©© горiла, думки плутались, груди пекло... Якби чим запалити? Чи нема в не© в карманi сiрникiв? Вона почала шукати, чи не зосталося якого сiрника, чи не сховала як-небудь, розтоплюючи пiч. Вивернула карман, витрусила - нема. Вона швидко пiшла з двору, пробiгла вулицею добiгла до сво╨© хати. У вiкнах не свiтиться,- вже полягали. Сiни незасуненi, хата теж. Вона ввiйшла в хату. - Хто там? - спитався спросоння батько. - Я! - сказала Докiя i зараз же знайшла на коминi сiрники та й побiгла з хати. - Куди ти? - гукнув батько. Вона не вiдмовила, вибiгла з двору, знову пробiгла вулицею, але не пiшла в двiр, де вечорницi, а перелiзла на город i зайшла ззаду, щоб нiхто не бачив. Велика повiтка була прироблена до хати. Докiя зупинилася пiд нею. Вона чиркнула один сiрник. Вiн зайнявся i зараз же погас. Сердито кинула вона його осторонь i запалила другий. Вiн горiв. Докiя почала пiдпалювати ©м солому у стрiсi. Але солома була мокра, i сiрник знову погас. Те саме було з третiм i з четвертим. "Нi, треба знайти сухо© соломи. Тут ╨сть - тут, може, як тепло було, вiн, проклятий, з Прiською спав. Ну, тепер, уже не буде спати!" Вона знайшла сухо© соломи, згребла ©© в купку пiд очеретяною стiнкою i запалила. Солома затлiлась i почала горiти нарештi. "Ось коли зайнялося! Гори швидше, займайся! От гарно! Вiд повiтки вогонь на хату. I всi вони згорять". I Докi© згадалася пожежа, що вона бачила,- ух, страшно! Так i тут буде. Але там нiхто не згорiв, а тут усi згорять... I Санька згорить? Санька - маленька дiвчинка, дочка досвiтчано© матерi. Докiя за останнiй час дуже влюбила гарне дiвчатко, i дiвчинка любила ©©. Але ж i вона згорить... Така гарна, ласкава. I Докi© в'явилося все: як хата горiтиме, як Санька простягатиме руки з полум'я й кричатиме: "Рятуйте! Докi╨чко! витягни мене!" Господи! За вiщо ж? За вiщо вона спалить ©©? Це ж грiх! Людину спалить живу. Та й не ©© саму. Господи, може, все село займеться! Нащо ж це вона робить? А солома шипiла, шкварчала i починала розгорятися. Ось полум'я вибухло. Ось-ось повiтка займеться. Та боже мiй!.. Та нащо ж це вона?.. Треба гасить, гасить мерщiй, а то все займеться. Вона кинулась до вогню, хотiла затоптати його ногами. Але вiн горiв. А ©й уже вчувалося, як Санька кричить: "Докiйко, рятуй!.." Все закрутилось ©й у головi. Червоне полум'я одно перед нею. Треба його погасити. Вона вiдразу зiрвалася з мiсця i впала на полум'я. Воно пекло ©©, на ©й займалась одежа. Але вона того не чула. Вона хапала руками вогняну солому, пiдгортала пiд себе i силкувалася гасити. Але вже вся одежа горiла на нiй. Тодi, не знаючи, що робити, вона скрикнула: - Рятуйте, хто в бога вiру╨! Рятуйте! - i бiльше нiчого вже не пам'ятала... Очутилась вона дома. Нi, не очутилась, а вперше розплющила очi. Де вона i що з нею,- того вона не розумiла. ╞© обрятували парубки та дiвчата, вибiгши на ©© крик та погасивши пожежу. Вона страшенно попеклася, але того не чула: ©© ще дужче пекла гарячка... Страшно вона мучилась. Усi ©© розпаленi думки крутилися тепер круг одного осередку: ©й все здавалося, що вона гасить пожежу, i вона борсалась, кидалась, давила попеченими грудьми пiл, де лежала, кричала: - Рятуйте! Люди горять! Санька-голубочка згорить!.. * * * Перед смертю вона очутилась зовсiм. Вона зрозумiла, що вмира╨. Бiля не© стояв батько. Мачухи в хатi не було. I бiльше не було нiкого. Вона пiзнала батька, але нiчого не сказала. Промовила тiльки: - За що? Господи, боже мiй! За що? - пiдвелася i, скрикнувши, впала знову на подушку. За кiлька хвилин вона була мертва. ╞© поховано, i нiхто не пожалiв ©©. Вона всiм осталась каторжною. Санька тiльки плакала. I нiхто й не думав одмовити собi на те питання, що вона кинула вмираючи: за що? За що стiльки муки, горя та слiз додають людям люди, коли й так життя таке коротке i таке сумне?.. 1888.XII.31. У с.Олексi©вцi в Катеринославщинi БАТЬКО ТА ДОЧКА I Мала Маруся зосталася дома сама. ©© батько пiшов на роботу в шахту. Нi братiв, нi сестер у не© не було; Мати ©© вмерла, тим вона завсiгди зоставалася сама, як батько йшов на роботу. Вони прийшли сюди з села. Маруся залюбки згаду╨ той час, як вона там iз матiр'ю жила. Тiльки це давно, давно було! Вона ледве пригаду╨ молоде вродливе обличчя з великими темними очима. Вона пригаду╨, як це обличчя, без краю ласкаве, схилялося до не©, а дбайливi руки вкривали ©© теплiше, i тихий материн голос казав: - Спи, моя голубко! Спи, мо╨ серденько! Багато з того, що тодi було, позабувалося - адже ©й тiльки чотири роки було, як мати вмерла,- але цей чарiвний образ нiколи не зникав з душi бiдно© дiвчини-сироти. ╞© батька звали Максимом. Вiн був безземельний, бо Марусин дiд, за панського ще права, був при панах, а не хлiборобом, i через те землi йому не дано. Як Максим дружився, то його матерi вже не було на свiтi, та й батько незабаром по тому вмер. Зостався Максим сам iз жiнкою. У ©х була тiльки хатка та дворища клапоть, а землю хлiборобну наймати доводилось. Поки мати Марусина жива була,- вони так-сяк господарювали; а вже як вона вмерла (тiльки п'ять год за чоловiком i пожила), то тодi господарство зовсiм занепало, бо й не можна було хазяйнувати без господинi. Максим не схотiв женитися вдруге; вiн оддав Марусю в сiм'ю до сво╨© сестри, а сам позабивав вiкна та дверi у батьковiй хатi та й подався заробляти на шахти. У тiтки Маруся вижила чотири роки. Важко ©й там було жити! Вона завсiгди була як чужа, як приймачка у цiй сiм'©. Там було вже четверо дiтей та дво╨ старих,- то Маруся була аж сьомою. Усiм треба було надати ©сти, всiх треба було якось одягти. Тiтка з дядьком з усi╨© сили працювали, годуючи сiм'ю,- тож не дивно, що вони часом натякали Марусi, що вона не "своя". Правда, Максим платив сестрi за дочку скiлькись там грошей. Тiтка з дядьком знали, що цих грошей стане, щоб прогодувати дiвчину. А все ©м здавалося часом, що Маруся - зайвий клопiт у ©х; здавалося це ©м того, що важка робота в убозтвi зучила ©х труситися над кожною крихтою. Через те Маруся не знала жалування в цiй сiм'©. Воно i сво© дiти тiтка не дуже милувала, та все ж то були сво©: хоч i покарта╨, та й пожалу╨ потiм. А Маруся була "не своя", хоч i родичка. Тим вона чула вiд тiтки здебiльшого саме бурчання та гримання i мало, дуже мало коли зазнавала жалування. Eгe, вона не знала жалування, того пестливого материного жалування, що так добре його видко навiть, як гляне мати, як погладе дитину по голiвцi. Оце саме й було найбiльшим горем бiднiй уразливiй дiвчинi. Тим i образ той, як мати ©© песту╨, нахилившись до ©©, Марусиного, приголов'я, зберiгся в дитячiй душi такий звабливо-чарiвничий. Найбiльша радiсть Марусi була, як у неробочий день часом приходив до не© батько. Вiн дуже любив Марусю, завсiгди приносив ©й якого гостинця, садовив ©© до себе на колiна, як вона була маленькою, i так багато розмовляв iз нею, як вона пiдросла. З самим батьком тiльки розмовляла вона зовсiм щиро, сам батько тiльки й знав, чим вона журилася та з чого радiла. I ото, як одного разу сидiли вони вдвох у садку, ©© журба за рiдним пестуванням вибухнула вiдразу. - Вiзьмiть мене, вiзьмiть мене до себе, татку! Я не хочу тут бiльше жити! - благала, ридаючи, дiвчина, припадаючи сво╨ю маленькою чорнявою голiвонькою батьковi до колiн. - Серденько мо╨, куди ж я тебе вiзьму? Адже я в казармi живу,- там тобi не можна жити,впевняв ©© батько. - Я буду там жити, я буду вам пособляти,- тiльки вiзьмiть мене! - Дурненьке! Ти не зна╨ш, що то таке казарма. Там кисно, нечисто, там живуть самi великi чоловiки, а дiтям там не можна жити. Нiяк менi тебе, дочко, взяти. I справдi не мiг батько взяти Марусю. Казарма, де шахтарi жили,- це була довга, кисна й брудна будiвля. В нiй жили робiтники й спали всi покотом на одному полу, а пiл тягся через усю хату. Будiвля була дуже вузька, бо мiж полом та другою стiною ледве можна було пройти, щоб лягти на пiл. Тут не можна було жити сiм'╨ю - ось через вiщо Марусин батько не мiг ©© до себе взяти. Але ©© сльози зворушили йому серце, i вiн почав думати, яким би способом зробити, щоб дочцi було жити краще. Вiн згадував усiх сво©х родичiв, силкуючись угадати, хто з ©х був би ласкавiший до Марусi, щоб туди вiддати ©©, у сестри забравши. Та нiчого не надумав. Таких родичiв не було; були й гарнi люди, та хто ж його зна╨, як у ©х Марусi буде. Адже й сестра його - людина гарна, а Марусi важко в не© жити. Та ще й те: сестра гнiватиметься, коли взяти в не© дiвчину, а кому iншому вiддати. Вiдразу йому згадалося: а що, якби й справдi послухатися Марусi та й узяти ©© жити до себе? Тiльки не в казарму, а в землянку. Бо на шахтах робiтники жили то в казармi, а то ще й у низеньких, поганеньких, землею критих хатках, що звалися землянками. Такi землянки, давано самим тим шахтарям, що в ©х сiм'© були. А що, якби й вiн попрохав собi землянку? Звiсно, мабуть, так буде, що ©© не дадуть йому, та але ж: догнав - не догнав, а побiгти можна. Та й ╨сть одна землянка-пустка,- правда, така, що вже гiршо© й не бува╨, так що ж його зробиш? А проте, таку негодящу, може, швидше й дадуть. Це вже як управитель над шахтами скаже,- як потрапиш до його в слушний час, то може й дасть. А вже й тарно було б жити з Марусею вдвох! Погано самому, важко жити! А якби Маруся - от би добре було!.. Максим уже собi в'являв те радiсне - життя... Так думаючи, подався Максим до управителя. Мабуть, у слушний час вiн прийшов. - Нащо тобi землянка? - допитувавсь управи­тель. - Та дочка в мене маненька, дак не можна ©й у казармi жити,- казав Максим. - А чом же вона з матiр'ю не живе? - Бо нема в не© матерi, а в людей важко жити. Ото й доводиться менi до себе взяти ©©. А хiба ж можна в казармi з нею жити? Дозвольте вже, спасибi вам, жити в тiй землянцi,однак вона без догляду розвалиться, а ми ©© держатимем цiлу. - А воно й правда, що розвалиться,- подумав управитель i згодився.- Ну, гаразд,- можеш туди переходити. Низько вклонившися, вийшов од управителя Максим, та й пiшов просто до землянки. Вона справдi була поганенька: шпаруни пообпадали, хворостяна покрiвля (стелi по землянках не бува╨) погнулась у середину вiд землi, що на ©й було насипано; одно вiконце, та й те без шибок, а дверi висiли на бiк на однiй завiсi. Не дожидаючи, поки все те звелить управитель полагодити, Максим заходився сво©м коштом усе, що треба, робити. Вiн полагодив дверi, засклив вiкно й навiть думав був заходжуватись хату мазати, та не було коли. - Хай уже Маруся сама вимаже,- подумав Максим i, скоро прийшла недiля, узяв Марусю вiд сестри до себе, у свою нову хату. Весела була Маруся без краю. Байдуже ©й було, що ця хата така обiдрана: вона здавалась ©й чудово гарною,- бо ж вона в ©й порядкувала й хазяйнувала, як хотiла. Вона, як здолала сво©ми малими руками, вимазала хату, а комин помалювала червоними та синiми кривульками, що були такi, як квiтки, i квiтками, що були такi, як кривульки, i те малювання не то ©й, а й Максимовi навiть здавалося чудовим. Максим приладнав стiл та лаву,- i от уже й хата така, як треба, стала. Вже ж, мабуть, як i радiла Маруся, а ще дужче Максим! Який вiн був радий, що взяв Марусю до себе! Щодня тепер вiн приходив з роботи не в брудну, вонючу й кисну казарму, а в чистенький бiленький захисточок, i там його стрiвала дочка, i вiн мiг вiдпочити й порадiти, дивлячись, як вона господарю╨, мов i справжня господиня. З того часу життя Максимове та Марусине пiшло рiвно та спокiйно. Щодня вранцi рано Максим iшов на роботу, а Маруся лишалася дома сама. Вона починала господарювати. Як жила вона в тiтки, то була найбiльшою дiвчиною в сiм'©. Тим на не© накинуто було багато роботи, що ©© роблять звичайно тiльки бiльшi дiвчата. Тодi ©й це було важко, а тепер вона рада була, що так трапилося, бо вона навчилася багато дечого робити за справжню господиню, а тепер саме цього ©й i треба було. Отож, що сама знаючи, а що батька питаючи,- вона, як умiла, варила ©сти. Не завсiгди ©й щастило, а найбiльше отой борщ дався ©й узнаки,- нiяк, звичайно, не хоче бути добрий на смак! Ну, та це ще не велике лихо було, бо батько й дочка не звикли ласо ©сти, а пiсля щоденно© важко© роботи в шахтi Максимовi завсiгди добре хотiлося ©сти ввечерi. Кажу - ввечерi, бо тiльки ввечерi приходив вiн з роботи додому. Вiн бив вугiль, той, що ©м топлять, а вугiль той глибоко в землi лежить. Щоб досягти до його, копають глибокi колодязi (шахти) та й копаються на всi боки попiд землею,- скрiзь таких нiр та печер понаробляють. Отож як залiзе Максим у таку нору, глибоко-глибоко пiд землю, дак уже й не вилазить звiдти ввесь день,- там i обiда те, що з дому вiзьме. А Маруся дома сама обiда╨- так, не дуже варить, а бiльше вчорашн╨ до©да╨. А вже ввечерi як треба вони ©ли. Як упора╨ться Маруся, то звичайно ши╨. Шила вона поганенько, та все ж полатати одежину яку могла,- то й досить цього було. А шити нове вона у сусiди Горпини вчилася. Чоловiк Горпини теж на шахтi робив, а Горпина часом учила дiвчат шити. Маруся замкне свою хатку та й бiжить до не© вчитися. А то часом двi-три дiвчини-подруги прибiгали до не© шити,- щоб веселiше було. Прибiжать, набалакають повну хату i звеселять Марусю. Увечерi приходив Максим, а в свято, то й увесь день дома був. Отодi Марусi найвеселiше було. Жде було - не дiждеться, як загуде машина ввечерi,- ото, щоб роботу шахтарi кидали. Тiльки загуде,- вона так i метнеться готувати все, що треба. От уже й ходу чути, дверi вiдчиняються i знайома чорна постать ста╨ на порозi. - Ой, якi ж ви чорнi, тату! - мало не щоразу скрику╨ Маруся, скоро батька вздрить. I справдi, не то одежа у Максима вся чорна вiд вугiлля, а й обличчя таке чорне вiд сажi, як у арапа,- тiльки зуби та очi блищать на чорному. - А тобi не до вподоби? - смi╨ться Максим.- Ну, то давай умиваться! Маруся тiка╨ аж на пiч, у куточок, а Максим тим часом умива╨ться та передяга╨ться. - От i вже! - каже вiн. Маруся вилазить зi сво╨© схованки, прибира╨ швиденько, що треба, i вже трохи згодом сидять обо╨ за столом, а на столi в мисцi гарячий борщ пару╨. Повечерявши, вони розмовляють. В старовину, живучи в казармi, Максим, прийшовши з роботи, поспiшався, звичайно, швидше спати. I це не через те саме, що вiн утомлявся, а й тим, що йому зовсiм гидке було життя в казармi - з брудом, з пияцтвом та iншим. Вiн поспiшався швидше заснути, щоб хоч не бачити того бруду й гидоти, що серед не© доводилось йому жити. А тепер йому не хотiлося спати, i щовечора вони вдвох розмовляли, часом i довгенько. Маруся цiкаво слухала, що оповiдав ©й батько про шахти, про те, як у ©х роблять. Вона здригалася з остраху, уявляючи собi, як ©© татко лежить глибоко пiд землею в норi, а та нора ось-ось завалиться й засипле його навiки,- лежить i б'╨ кайлом вугiль... Часто згадували вони покiйну Марусину матiр, i це були такi сумнi, такi солодкi розмови! Але ще бiльше розмовляли вони про сво© замiри. Тими замiрами вони жили, тi замiри звеселяли ©м важке та хмурне життя. У Максима була одна мрiя. Вiн був безземельний, i йому здавалося, що нема бiльшого щастя над те, коли чоловiк ма╨ клапоть свого поля. На шахти вiн пiшов тим, що нiяк було хазяйнувати, а якби хазяйнувати можна було, то залюбки кинув би вiн шахти. I ото розмовляючи одного разу так увечерi, вiн звiрив дочцi сво© мрi©. - Зна╨ш, Марусе, що я думаю? - А що, татку? - А добре було б жити не тут i не ходити в шахту, а жити дома у сво©й хатi та господарювати як треба. - Ой i гарно ж було б, господи! - скрику╨ Маруся, й оченята в не© блищать. - Еге, гарно...- каже Максим.- Якби то зiбрати грошей хоч трошки та купити поле... - Ой купiть, татку, купiть! - Не дуже швидко й купиш! На це треба грошей. Та ще хiба з самим полем що зробиш? Треба ще й струменту скiльки, пару волiв або хоч коняку... Чорнява голiвка Марусина, сумуючи, схиля╨ться, але зараз надiя знову займа╨ться у дитини в очах. - Ну, то що? Ми назбира╨мо грошей на струмент, i на воли, й на все. - Не легенько його збирати, дочко! А проте - бог поможе. Уже трохи таки я й назбирав (тiльки про це нiкому не хвались). Заробити можна тут добре, а витра-чу╨м на себе ми не багато,- то й можна назбирати хоч на поганеньке хазяйствечко. Тiльки доведеться ще поробитись добре. - А довго ж? - Та таки довгенько, дочко,- зо два чи зо три роки ще. Маруся зовсiм засмучу╨ться. - Та й довго ж! - каже вона, знову похнюплюючись. - Довго? Нi, це ще не довго! Та й не можна ранiше. Треба, щоб ти пiдросла, справжньою господинею стала. Бо хто ж у мене хазяйнуватиме? Тепер тобi десять рокiв, а за три роки буде тринадцять. I то ще мала будеш,- не впора╨шся. Та дарма! Вiзьмемо до себе бабу Оксану,- вона порядок даватиме. Баба Оксана була пiд лiтами, та ще крiпка собi жiнка, бездiтна, безхатня; колись була вона хазяйкою, I' а як умер чоловiк, пiшла ходити по наймах та й ходила вже рокiв з десяток. Максим знав, що вона могла б ; пособити йому i залюбки пiшла б до його, бо в його хатi була б вона не за наймичку, а за господиню. - Та навiщо ж ©© брати? - спереча╨ться Маруся.- Наче я сама не впораюсь! Та я i вдень, i вночi робитиму. - Ну, воно трохи важкенько без вiдпочинку день i нiч робити,- смi╨ться Максим,- а баба Оксана тобi шкоди не зробить, а порядок дасть, бо ти порядку не зна╨ш. - Та вже хай приходе! - говорить врештi Маруся.- Вона не сердита. Отаке надумали батько з дочкою та й завзялись досягти свого. Вони зосталися на шахтах i так прожили ще два роки. Увесь цей час одно марили вони про те, як вони колись житимуть, та трохи не щовечора вишукували вони все нове цiкаве в цiй справi та розмовляли про його. Тими мрiями та розмовами кращало життя Максимовi та Марусi, а без ©х воно було б дуже невеселе, бо й батьковi, й дочцi доводилось багато й важко робити. Якби не було в ©х надi©, що тi╨ю роботою осягнуть вони мету бажану, було б життя ©м безрадiсне. А тепер Максим з усi╨© сили гнався за заробiтком i робив часто над мiру. Маруся ж не тiльки клопоталася хатнiм дiлом (а це такiй малiй дiвчинi було важко), а ще й щиро вчилася шити,вона-бо хотiла, щоб усе вмiти шити, як дома господарюватиме. Отож, поробившись так ще два роки, Максим зiбрав стiльки грошей, що мiг би вже собi клапоть поля купити, а до його коняку та ще дещо. Вiн поле й купив (продав у його слободi один чоловiк), а бiльше нiчого не купував, бо дожидавсь ярмарку весняного, що бував у ближнiй слободi. Як же прийшла весна, купив Максим зерна, найняв чоловiка зорати та засiяти йому ниву. А сам зостався поки на шахтi, бо трапилась така робота, що дуже добре заробити можна було. То й зважився Максим перебути на шахтах весну до зелених свят, а вже тодi подаватися додому на село. I батько, i дочка так-то вже дожидалися тих свят! Маруся лiчила б не то днi, а й години, що до тих зелених свят зосталися,- та шкода, що на години лiчити не знала! А й довгий здався ©й цей час,- довший за тi три роки, що вони вижили тут. Та вже ж хоч i як довго час той тягся, а таки й йому край приходив. Сьогоднi вранцi полiчила Маруся, що жити ©м на шахтах усього шiсть день зосталося, i сказала про це батьковi, як вiн iшов на роботу. - Правда, правда, дочко,- вiдмовив Максим,- у суботу грошi за тиждень вiддаватимуть,- а тодi гайда! - Ой, господи! як же ж то ще довго до суботи! - зiтхнула Маруся. - Та вже якось доживемо! - розважав ©© батько.---Ну, зоставайся здорова, ясочко! II Пiшов батько, а Маруся зосталася сама. Вона швиденько поприбирала в хатi i визирнула у вiконце. Там сонечко вже зiйшло. На дворi було весело та любо. Марусi заманулося туди. Та в не© була робота: вона дошивала сьогоднi сорочку батьковi, та таку, що сама всю пошила, а це було вперше. Ця робота була ©й така люби, що вона швидше одвернулась од вiкна, щоб i спокуси не було, та й заходилася шити. Як ши╨ш, то можна й думати. I Маруся думала собi про те, як вони пере©здитимуть звiдси, та якого це клопоту буде. Та дарма - якось воно буде, а як улаштуються - от тодi добре! У сво©й хатi! Своя хата дуже бiльша за цю землянку та така весела! А коло хати Маруся квiток-квiток понасаджу╨,- от як у ©© матерi було - це так кажуть, бо вона сама не пам'ята цього. Татко каже, що вiн ще садитиме садовину в тому садочку, що вже там ╨. От добро - свiй садок! Вийдеш у його: сонечко ся╨, пташки щебечуть, вишеньки червонiють - вже ж i гарно! Маруся всмiхнулась радiсно та й... схаменулась. За сво©ми думками вона й не помiтила, що вже й голку з рук пустила, i не ши╨ вже. Трошки засоромилась та швидше знову до роботи. I так щиренько шила до обiд. Опiвднi чу╨,- гуде машина: це обiд шахтарям. Маруся й собi кинула шити та трошки пiдгодувалась тим, що вчора не до©ли, а варити самiй собi вранцi не схотiла, бо дуже з сорочкою поспiшалася. Попо©вши,- знову до шиття. Чу╨ й машина гуде,- це вже й татко пообiдав i робити заходився. Пошилась Маруся так ще з годину. Коли чу╨,- машина знову загула. Дiвчина здивувалась. Чого це вона? У такий час вона не гуде,- а тепер же нащо? А проте вона недовго тим цiкавилася i забулася була про це, дiла свого пильнуючи. Коли трохи згодом,чу╨, гомiн якийсь на вулицi. Щось наче бiжить, та ще й не одно, гомонить та кричить щось. - Що воно за знак? - подумала Маруся й визирнула у вiконце. Дивиться, бiжать люди та щось гукають. Здалося те Марусi цiкаве. Вона вискочила з хати. Люди вже перебiгли, й вона не могла нi про вiщо довiдатися. Та трохи згодом побачила,- бiжить проз не© знайома дiвчина туди, куди й люди побiгли. - Галько! - гукнула вона до не©.- Галько! Галька спинилась i вздрiла Марусю. - Ой, Марусю, сестричко!.. Ой що ж там зробилося - шахту залило! - ледве поспiшилась казати дiвчина, бо дух ©й вiд швидкого бiгу забивало. Маруся спершу не зрозумiла й спиталася: - Яку шахту? де? - Та нову шахту. Так, кажуть, водою й залило! - А тобi ж хто казав? - спиталася Маруся. - Та люди ж бiгли та й кричали, що залило. Ходiм туди! - казала Галька поспiшаючись. Маруся мовчала. Вона нiяк не могла зрозумiти, звiдки взялася вода заливати шахту, коли скрiзь було сухо. Та вона не довго про це думала. Iнша думка вразила ©©: у тiй шахтi робив ©© батько,- то це й його зали