Берлiнi. Я ж через Берлiн ©ду. Ну, що менi робити? - закiнчила вона тим же, що почала. - А не треба бачитись, - мовив Тургенев. - З Берлiна по©дете на Дрезден i все. Марi© раптом стало спокiйно. А справдi. Хiба небо завалиться i вона перестане писати, коли не побачиться у Берлiнi з Кулiшем? По©де просто у Дрезден - i край. - По©ду у Дрезден - i край! - засмiялась вона. I всi цi прикрi непорозумiння i, здавалось, складнi вза╨мини раптом зникли також за поворотом каретки. - Шкода тiльки, що ми з вами розстанемось. Шкода, що ви поспiша╨те до Парижа, - призналась Марiя. - I менi шкода. У Дрезденi я вас познайомлю i доручу Рейхелям, друзям Герцена. А менi треба швидше до Парижа - побачити дочку... Потiм я по©ду до мо©х друзiв Вiардо на ©хню вiллу у Куртавнелi. Та ми зустрiнемось з вами незабаром. Ви ж будете в Парижi? Я познайомлю вас з дочкою, вона подоба╨ться менi, правда, трохи лiнувата, але дуже добра i мила. - Вона схожа на вас? - спитала Марiя, ©й дивно було, що вiн каже "подоба╨ться". Хiба вона могла б сказати так про Богдася? Це був шматок ©© само©. - Схожа. Висока така ж, тiльки очi майже чорнi. Росiйську мову зовсiм забула, говорить з таким паризьким акцентом, а зовнi звичайна росiйська дiвчина... Я познайомлю вас обов'язково з мо©ми друзями Вiардо... Скiльки розмов i плiток начулася вона про це в Петербурзi, про це багаторiчне дивовижне кохання. Вона б нiколи не згадала б про це i не натякнула б, але Iван Сергiйович так спокiйно каже: "Мiй друг мадам Вiардо наполягала, щоб я привiз дочку у Францiю, щоб вона виховувалась у не©, разом з ©© дiтьми". Значить, нiчого та╨много в цьому нема, коли вiн так спокiйно говорить. Може, це все простiше, нiж плетуть доброзичливi язики? Нi, насправдi це було далеко складнiше, заплутанiше, i не можна було нi розв'язати, нi розрубати. Смуток оповивав Iвана Сергiйовича щоразу, коли вiн ©хав з батькiвщини, смуток оповивав його, коли вiн повертався з-за кордону. Коли ж вiн, власне, "повертався"? Коли ©хав з Парижа, з Куртавнеля до Петербурга, до Москви, у сво╨ Спаське iз здичавiлим занедбаним садом, вiковими липовими алеями, старим будинком, ветхi стiни якого зберiгали не тiльки милi дитячi, а й страшнi спогади? Чи тодi, коли пiд'©здив до то© розкiшно© ╨вропейсько© вiлли, де лишив так багато, багато свого життя? Йому захотiлося розповiсти милiй сво©й молодiй супутницi, як стискало дихання, билося серце колись, рокiв п'ятнадцять тому, коли наближався туди, знав, що от зараз знову побачить, почу╨ ту iстоту, бажання яко©, слово яко© стало для нього законом. Життя було можливим тiльки коло не©, в чужому будинку, в чужому парку, з чужою мовою. А може, справдi людина, як дерево, що пуска╨ корiння в рiдну землю i не ма╨ щастя поза батькiвщиною? Як iнколи важко вiдчувати, що лiпишся до чужого гнiзда i не ма╨ш свого власного. Вiн сказав тiльки це. Про гнiздо. I вона з острахом подумала про себе. А у не© ж ╨, ╨ це гнiздо? Богдась, чоловiк - це ж ©© гнiздо? Чому ж так тiсно ©й стало в ньому? Вона рвучко повернулась до вiкна. Богдась закуйовдився, розплющив очi. Спочатку нiчого не зрозумiв, де вiн, хто з ним. Потiм пiзнав дядька-велетня. Усмiхнувся напiвсонною усмiшкою i пробурмотiв: - А щоб вас лихо не знало! - притулився мiцнiше щiчкою до руки Тургенева i знову заснув. - Це Шевченкова приповiдка, - пошепки пояснила Марiя. - Коли ви Шевченка згаду╨те, ви зовсiм iншою ста╨те. - Як ми прощалися перед вiд'©здом, - сказала вона, - вiн менi подарував переписану ним самим свою поему "Неофiти" i надписав: "Любiй мо©й донi". Вiн звав себе i рiдним, i хрещеним мо©м батьком. Вiн менi рiднiший за рiдного. Вона замовкла. Замислилась. Якби хто знав, що значив Тарас Григорович у ©© життi! От сказав Iван Сергiйович: "Ви ж орловська, моя землячка", - а вона так переконливо довела йому, що Немирiв, Укра©на - ©© батькiвщина, i вона не лицемiрить, коли каже, що укра©нська мова ©й рiдна. Важко людям розповiсти, роз'яснити, навiть самiй проаналiзувати - як, коли народжу╨ться слово, образ, як з'явля╨ться поштовх, який примушу╨ сiсти за стiл. Згадалось - скривила губи Кулiшиха: "Як це вона, московка, укра©нською мовою так оволодiла - i пише?" А вона все-таки зна╨, як це народилось, як з'явилось. Звичайно, Опанас теж допомiг у цьому. Та вiд нього був тiльки поштовх. Вiн з такою пекучою любов'ю розповiдав про свою Укра©ну, про свiй поетичний, волелюбний i скривджений край, а ©© душа, що не терпiла нiякого насильства, жадала волi, простору, була благодатним полем. Вiн розповiдав про Кирило-Мефодi©вське братство i про те, як з'явився Кобзар... Доки не було Тараса, для всiх проводарями були Кулiш i Костомаров, але не могли вони витримати й порiвняння з Тарасом! Тарас не знав меж анi в любовi до народу, анi в ненавистi до панiв, до царя. Тому й постраждав найдужче. - Ме.нi що, от я навiть нагороджений, бо тут, в Орлi, з вами зустрiвся, - казав ©й тодi Опанас. Вiн був скромний, Опанас, нiколи нiде не випинався, i це дуже приваблювало щиру Марусю. - Я принесу вам прочитати "Кобзаря". "Кобзарем" звалася тоненька книжечка - але скiльки вона важила для всiх! Марусi було цiкаво чигати укра©нською мовою, ©й вона не була чужа, адже вона вчилася в Харковi, пам'ятала - в дитинствi тато спiвав укра©нських пiсень, i мама знала ©х, награвала на роялi сумнi мелодi©. Маруся все зрозумiла в тому "Кобзарi". А головне, ©© полонив дух творiв, спiвзвучний ©© юним пориванням. Укра©нський народ поставав у романтичному ореолi одчайдушно© боротьби за волю, i в ореолi героя, борця-мученика постав образ автора. Марiя не могла не любити його народ, як свiй рiдний. Скрiзь було важко, але, здавалось, там, на Тарасовiй землi, найважче. I вона зрозумiла якось усiм сво©м ╨ством: навiть пiснi, вiршi, перекази iсторi© рiдною мовою - це теж боротьба за права народу! До серця доходили рядки: Смiйся, лютий враже, Та не дуже, бо все гине, Слава не поляже. Наша дума, наша пiсня Не вмре, не загине. От де, люди, наша слава, Слава Укра©ни. Опанас говорив i сам не здогадувався, яким насiнням засiва╨ ©© душу, якi сходи, сповненi животворних сокiв, зiйдуть. Прочитавши "Гайдамаки", "Гамалiю", вона зацiкавилась iсторi╨ю Укра©ни, Запорозькою Сiччю - цим дивовижним явищем в iсторi© людства, про яке знала досi тiльки з "Тараса Бульби". Зрозумiло, з якою радiстю ©хала вона з Опанасом на Укра©ну. Пiсля "Катерини", "Сови" ©й здавалися усi дiвчата, молодицi, старi жiнки такими близькими, ©й хотiлося розмовляти з ними, дiзнатися про ©хнi печалi i радощi не вiд цiкавостi, не зверхньо, а скромно, iз щирим спiвчуттям, по-сестринському. Адже вона вже знала про них вiд Шевченка. Боже мiй, господи, як полюбила вона той край... Вiн став ©© батькiвщиною. Луки, рiчки, дiброви з столiтнiми дубами i молоденькi га©, зеленi пагорби i скелi з поточками над порожистим Бугом. Це недалеко вiд того стародавнього невеличкого мiста Немирова. А вiд нього, вiд Немирова, йшли шляхи на Тульчин, на Вiнницю, на Умань. Скiльки сiл виходила вона, Марiя, пiшки, скiлькох людей побачила, скiльки журливих пiсень та вiдвертих розповiдей почула. А потiм, потiм... Це ж зовсiм iнше життя, коли сидиш, i пишеш, i поспiша╨ш усе викласти, i не помiча╨ш часу, нiчого не помiча╨ш. Тiльки вiдчува╨ш - оце й ╨ життя. Нi, вона таки дуже щаслива. Що Кулiш! То звичайна людина. Ну що ж, вiн правив, редагував, "счеркував", розбив на пiдроздiли, - але ж Тарас справдi був ©© "батьком" задовго до того, як сам про це сказав, як побачились, ще тодi, коли "Народнi оповiдання" ©© прочитав, на дорозi до волi, у Нижньому Новгородi. Що б там не сталося, як би там не було скрутно, важко, - заздрiсть, боротьба честолюбцiв, раптовi години зневiр'я в сво© сили, в свою творчу наснагу, - з нею завжди благословення Тарасове i його напутн╨ слово. I з нею ©© робота. Раптом обо╨ помiтили, що розвиднiлось. Не потроху, як звичайно бува╨, а немов широко розкрили велетенськi дверi, i свiтанок -злетiв у них. Нiч минула. Нiч перед кордоном. 2 Ой чи ти мене згада╨ш Хоч разок на днину? А я тебе iзгадаю Сто раз на годину. Народна пiсня_. З проводiв Опанас Васильович повертався мовчазний. Надворi було холодно, вiтрилось, немов навмисне у таку негоду, зовсiм не весняну, довелось розстатися. Та хiба ж надовго? Одержить паспорт, одержить ©© грошi i в Дрезденi наздожене. А втiм, прикро, що не разом з ним уперше ступить на чужу землю, не чекаючи його, пiде дивитись на всi ╨вропейськi дива. Звичайно, не чекатиме. Навпаки, поспiшить. Хоча Тургенев ©де далi, до Парижа, по дорозi вже напевне постара╨ться, що тiльки зможе, показати. Колись так жадалося побачити Марi╨ччинi очi, як вперше мала глянути на Ки©в, Лавру, Хрещатик, унiверситет, Днiпро! Скiльки ©й тодi було? Сiмнадцять? Вiсiмнадцять? ©© щасливi очi, що все те побачила... Хто тепер дивитиметься на них, ©© очi, цiкавi, жадiбнi до всього нового? Нi, вiн не ревну╨. Вiн просто сумно констату╨. Вiн гiрко всмiхнувся. Та й це все дрiбницi. Адже подорожувала без нього з самим Богдасем i до Ки╨ва, i до Орла. Як потiм про все писала, яскраво, цiкаво, з притаманним ©й гумором i спостережливiстю: i про зустрiч в дорозi, з родичами, i як Богдась малий вчить старих "одпалих укра©нцiв", i про перше знайомство з Кулiшем... I про смуток за ним, за Опанасом... - Отак накине усього, цiлий вiз, i те зробiть, i се зробiть, i не забудьте, не зволiкайте... Наче з якогось iншого свiту долiтали слова, що торочив, похитуючи докiрливо головою, Данило Семенович. З само© Бiржi вiн щось розповiдав Опанасовi Васильовичу, а той мовчав i думав про сво╨. Схопив цей уривочок, збагнув, що, певне, про Кулiша, i кинув: - А потiм: "Це мiй подвиг". - I так вдало iмiтував зверхнiй кулiшiвський тон, що Каменецький закивав, пiдтакуючи: - Точнiсiнько так, точнiсiнько так говорить. Я йому кажу: домовтеся одразу з Бiлозерським, з Макаровим, з Тарасом Григоровичем. Хiба зможе сам журнал потягти? Головне, з Тарасом Григоровичем. Коли не буде його творiв i Марка Вовчка, що то за журнал укра©нський? Хто читатиме? Гада╨, що як сотню прiзвищ собi вiзьме, псевдонiмiв, так увесь журнал сам заповнить, усi роздiли? - Що ж, вiн такий, вiн усе може! I не розiбрав Каменецький, чи то iронiчно, чи то схвально кинув знову Опанас Васильович, але пiдхопив: - Що правда, то правда. Скiльки зробив за цi роки! У ньому таки демонськi сили! Але Опанас Васильович зовсiм не хоче слухати, як Каменецький, забувши, що тiльки-но ремствував на Кулiша, почина╨ перераховувати всi його заслуги, всi його роботи - iсторичнi, етнографiчнi, лiтературнi, усi його видання, клопiт. I навiть коли уважно прислухатись, важко зрозумiти, чи то з захопленням згаду╨ про все ця проста щира душа, чи з обуренням', бо таки нiде правди дiти, - скiльки то© чорно© роботи переробив Каменецький з любовi до Укра©ни, до всього укра©нського, до красного письменства, до письменни-кiв, та й до самого химерного Кулiша. Але Опанас Васильович не слуха╨. Його думки тiльки навколо Марусi. Що ж, i вона сказала про Кулiша в Петербурзi: - Вiн не такий, як ти розповiдав менi. От Тарас Григорович ще кращий, нiж гадала. Вiн ще в Орлi розповiдав i про Тараса, i про Кулiша. В Орлi вiн сам був "постраждалий за iдею", висланий туди пiсля розгрому Кирило-Мефодi©вського братства. Кара, порiвнюючи з iншими "братчиками", припала неважка. В Орлi вiн влаштувався на службу в канцелярi© генерал-губернатора. Культурне товариство мiста одразу прийняло його в обiйми - закликали на лiтературнi вечiрки, ча©, обiди. Ще б пак - закiнчив Ки©вський унiверситет, знайомий Гоголя, Шевченка, чудовий розповiдач i спiвак, i до того ж гарний, при╨мний на обличчя. Саме про це останн╨ вiн не думав, нiколи не дбав про свою зовнiшнiсть. Вiн зустрiв "справжнiх" людей, як зауважив для себе. Жив там фольклорист Якушкiн, молодий лiтератор Лесков, що тiльки робив сво© першi кроки. I на однiй вечiрцi, у вiдомо© в Орлi панi Катерини Петрiвни Мардовiно©, яка пишалась сво©ми лiберальними поглядами, любов'ю до лiтератури i особливо до людей, зв'язаних так або iнакше з лiтературою, вiн зустрiв ще одну "справжню" людину - хоч була вона майже дiвчинка. ...Скiльки там зiбралося народу, старих i молодих чоловiкiв, молодих i тих, що пiдмолоджувалися, пань, панночок, i серед усi╨©, - наче рiзно©, але, коли вгледiтися, чимось дуже одноманiтно© юрби, - вiн побачив великi блакитно-сiрi очi. Не по лiтах серйознi, вони розглядали його з одвертою цiкавiстю i якоюсь вимогливою допитливiстю. Наче дiвчинцi конче треба було дiзнатись, хто вiн, що за людина, а яке враження вона сама справля╨ - це ©© зовсiм не обходило. I йому вже розхотiлося щось дотепно i красномовно розповiдати i бути центром серед жiнок, якi кокетували, засипали запитаннями, аби виказати свою кмiтливiсть, упадали коло нього у рiзний спосiб. Вiн постарався закiнчити швидше розмову й непомiтно пiдсiв до дiвчинки в скромному темному платтячку з бiлим комiрцем i бiлими манжетами. Наче нiчого незвичайного i надзвичайного не було в нiй, а вiдрiзнялась вiд усiх "лица необщим выраженьем" - спав йому на думку рядок Баратинського, i вiн заговорив з нею i на просте питання, а звiдки вiн родом, почав розповiдати ©й, тiльки ©й, без дотепiв i красномовства, з щирим душевним почуттям про рiдну Полтавщину, як вiн любить сам блукати по селах i записувати почутi вiд дiдiв рiзнi перекази, дiвочi i парубоцькi пiснi, сiльськi звича©, що мають глибоке корiння в народному життi. Вона слухала дуже уважно, явно зацiкавившись, майже не перебивала питаннями. "Певне, родичка", - подумав вiн. З дочкою хазяйки, балуваним, але з розумною хитрою мордочкою дiвчам рокiв десяти, вiн уже мав нагоду познайомитися. Саме через вередливий вираз було видно, що це дочка господинi дому. I одразу було видно, що ця дiвчина - тiльки родичка. Не дочка i не гостя, а родичка. - Marie, venez-içi, s'il vous plait, (Марi, пiдiйди, будь ласка_ (франц.)_ - покликала ©© нестара i явно з тих, що молодилися, господиня. Вона стояла коло чайного столу з двома жевжиками. Дiвчина встала, сказала просто: - Excusez moi (Пробачте_ (франц.)_, менi треба пiти. "Може, гувернантка", - подумав Опанас Васильович i навiть чомусь зрадiв. - Але повертайся швидше, хай Катя тебе не затриму╨, як завжди! - при╨мним, але з владними нотками, голосом мовила господиня. - Ccrtcnaiment, ma tante (Звичайно, тьотю_ (франц.)_. -Дiвчина подивилась на нього i сказала без манiрностi, привiтно: - Я швидко повернуся, менi треба подивитись, чи лягла Катя i чи все там як належить. Трохи згодом, коли познайомились ближче, вiн побачив, що дiвчина дивилась на це сво╨ становище, як тимчасове i скороминуче. Як, коли воно минеться - вона не знала. Тiльки була певна, що не так, як гадала тiтка-благодiйниця. До чого цiй панi хотiлося грати ролю благодiйницi, i щоб племiнниця дивилася на не© покiрно i вдячно! Племiнниця, що казати, була гарна, освiчена - вчилася ж якийсь час у харкiвському пансiонi! - на не© задивлялись i молодi жевжики, i статечнi чоловiки. Тiтка, звичайно, найбiльше в цiй найважливiшiй жiночiй проблемi хотiла розiграти роль добро© фе© - пiдiбрати такого жениха, щоб з обох сторiн ©й дякували, слухались i шанували. I насамперед, щоб це була в усiх вiдношеннях вигiдна партiя! Головне, щоб чоловiк мав i становище, i достаток. Та завжди чемна i стримана Маша не виявляла, як належить бiдним родичкам, анi палко© вдячно© любовi, анi покори. Не схилялась вона i перед "духовними" захопленнями тiтки, i взагалi як людина тiтка була ©й чужа i неприваблива. Опанас Васильович вже невдовзi вiдчув: у цi╨© дiвчинки сво╨ життя, сво© правила, сво© критерi© усього i якийсь свiй, по-сво╨му впоряджений свiт, який вона ревно оберiга╨ вiд зовнiшнього, сповненого су╨ти. Вона слухала його уважно, широко розкривши очi, частiше мовчки, не перебиваючи зауваженнями, нiколи не кажучи, як то часто трапля╨ться у жiнок з кожно© нагоди, "а я...", "а у мене". Вона вмiла слухати. Вiн бачив, вона замислю╨ться над усiм, що вiн каже, i вiн захоплювався тим, що зможе злiпити з не© свiй iдеал. Яка помилка кожного чоловiка! Але Опанас Васильович i досi не збагнув ©©! Вiн мрiяв: це ж щастя - вводити в життя, виховувати, наставляти таку ясну голiвку, таке глибоке серце! Адже вiн старший за не© на добрий десяток рокiв з гаком! Вони заприязнились. Насамперед заприязнились. Чи не найдужче пiдкоря╨ чоловiка отаке мовчазне захоплене слухання? Йому здавалось - захоплене! Розумiння його прагнень, його натури найбiльше виявилось у неудаваному iнтересi до його роботи, звичайно, не в канцелярi© генерал-губернатора, а до пристрасного збирання фольклору. Вона могла годинами слухати, коли вiн спiвав сво© укра©нськi пiснi, залюбки переписувала його похапцем накресленi нотатки, записи прислiв'©в. Вiн помiтив у не© надзвичайний, винятковий хист ди мов взагалi, а його рiдна - укра©нська, яка для нього була його життям, його sancta sanctorium (Святая святих (лат.)_, одразу стала ©й зрозумiлою, близькою i немов вiдповiдала ©© музичнiй натурi. Тiтка - панi Мардовiна - скаржилася, що Маша не хотiла вчитись музицi, але ж вiн чув, як вона добре спiва╨ або гра╨ наодинцi. Вона байдуже, навiть з погано прихованою неохотою слухала, коли знайомi панночки виконували свiй обов'язковий репертуар: "La prière d'une vierge" (Молитва дiви_ (франц.)_ або "Les cloches de cloître" (Дзвони монастиря (франц.)_. Але на рiдких випадкових концертах за©жджих музикантiв у Дворянському зiбраннi вона про все забувала, так вiддавалася насолодi слухання. ...А iнтерес до укра©нсько© мови вiн сприйняв тодi як бажання бути ближчою йому... Усе здалося омрiяним, давно жаданим, бо вiн полюбив племiнйицю панi Мардовiно© Машу Вiлiнську, i вона, всупереч бажанню i планам тiтки, яка готувала ©й iншу "партiю", забезпечену i статечну, погодилась вийти за Опанаса Васильовича Марковича. I ©й було байдуже, що у нього не тiльки нi кола нi двора, але й служби на той час не було. Вона одверто звiряла йому сво© думки, сво© бажання, а вiн почувався старшим другом i навчателем, i вимагав ще бiльшо© одвертостi, i з перших же днiв оцiнював i квалiфiкував всi ©© вчинки, не розумiючи, що переда╨ кутi меду. "Твоя Маруся надто серйозна, - сказали брати i родичi, коли вiн привiз познайомитися дружину. - Таку молоденьку анi танцi, анi розваги не цiкавлять". Тодi Опанас Васильович задоволене посмiхнувся. Якось, ще будучи нареченою, Маруся в одному листi (вiн ©здив до рiдних) написала, що була на вечiрцi i ©й несподiвано було дуже весело, вона багато танцювала. Опанаса це обурило. У кiлькох листах писав про ©© "злочин", вимагав докладного опису, аналiзу, самоосуду ©© поведiнки. Яко©? Яко©? Вiн уявляв ©© усмiшку (яка рiдко з'являлась, але була така чарiвна!), жваву, цiкаву розмову з якимись кавалерами. Невже його Маруся така ж, як усi панночки? Це були, безперечно, звичайнi ревнощi, але яку теоретичну базу вiн завжди вмiв пiдвести! Мовляв, за ©© душу турбу╨ться, за ©© напрямок, ©© думки! Що ж, i в цьому вiн був як бiльшiсть чоловiкiв, якi не припускають у собi такого низького почуття - ревнощiв, i доводять - не проти них грiх, а проти себе! Вiн не звернув уваги, яка була здивована цим Маруся, але не заперечувала. Вона легко вiдмовилась вiд танцiв i iнших веселощiв, до яких вона й не дуже звикла! Стiльки нових обов'язкiв лягло на не©. Чомусь Опанас у сiмейному життi став зовсiм невеселий. Вiн намагався пiдтягти все до якогось iдеалу, але життя аж нiяк не налагоджувалося. Йому просто не щастило з роботою, от чим усе пояснював.. Що там торочить i торочить Данило Семенович? Наче вiз рипу чий поволi по камiнню посува╨ться - гуркоче, гуркоче. - ..коли йому щось не зробиш або не згоджу╨шся наче не з ним, а з усi╨ю Укра©ною спереча╨шся, ©й навпроти йдеш, буцiм вiн ©© ╨диний заступник i представник... А! Вiн усе про Кулiша! I Кобзаревi твори вiн "проциндрив", i Марка Вовчка вiн одкопав. А коли б його не було - що ж, i Тарас Григорович мовчав би? I Марко Вовчок не писав би? Опанас Васильович усмiха╨ться. ...Майже порожня кiмнатка. Ледве дотягають вiд получки до получки. У не© зайвого платтячка, пристойних черевикiв нема. Не тiльки вона сама, як же це й вiн байдужий до цього: до ©© черевикiв, ©© плаття? Вона сидить i пише. Уночi пише. Не перепису╨ зiбранi ним прислiв'я та перекази, а пише щось сво╨, i коли потiм, хвилюючись, сама не розумiючи, що ж це сталося, чита╨ йому, йому першому! - при чому тут Кулiш? Перше його почуття неймовiрна радiсть! Це ж талант! Яка мова! Рiдна його мова Наче коштовним рiзнобарвним бiсером розшито дорогоцiннi речi I як коротко, стисло, у кiлькох сторiнках вилите всеньке гiрке життя людини З ким ©© порiвняти? Та нi з ким! Хто так писав? Талант i все! "Марiечко, Марусенько, Манiчка моя, як я тебе погано знав! Ти ж перша укра©нська письменниця! Укра©нська!" Так, найпершим почуттям була щира, чиста радiсть. Хiба це почуття змiнилось зараз? Нi, нi, радiсть за кожну нову рiч була, ╨ й буде. Вiн, правда, уважно перечитав, порадив, пiдчистив адже що-що, а мову вiн зна╨, чу╨, це не те, що його "служба", ба навiть викладання географi© та iсторi© в молодших класах Немирiвсько© гiмназi©. I вiн знав, переконаний був: не було ще таких оповiдань, написаних рiдною укра©нською мовою - такою мальовничою та мелодiйною, як написала його Марусенька. Його! Його дружина! Вiн пишався нею! Це друге почуття iнколи перебiльшувало перше. А як йому було ne iiиша©ися в колi ичнтслiи, у ©хнiй молодiи "комунi", де в Марусю всi були потай закоханi. Але вiн знав свою байдужу до залицянь Марусю... i холодну... Це вiн також знав... Як часто вiд цього йому було прикро. Тепер вiн мiг собi пояснити - вся ©© пристрасть, жага, темперамент, певне, зберiгались пiдсвiдоме для роботи, виливалися в цi зошити, в ©© нiчнi писання. От як пiдземнi джерела, невидимi для очей, довгий час нуртують десь у глибиннiй глибинi i раптом вириваються потоком на свiт, на сонце, на життя - так, певне, i ©© талант! ╞© стриманiсть, мовчазнiсть, уважливiсть до всiх i в той же час байдужiсть i навiть якась безсуперечна покора важким обставинам, нiяких ремствувань на злигоднi життя, ©© спокiйне, дружн╨ ставлення до нього, - без палкого кохання, але й, боронь боже, без сварок - оце все було накопиченням, збереженням сил для iншого? Радiли всi друзi. Бiдолага Iлля Петрович, найщирiший друг, учитель математики, вiн переживав кожен ©© рядок, кожне слово майже так само, як i вiн, Опанас Васильович. Вони удвох сидiли i мiркували над рукописом, перед тим як надiслати Кулiшевi, i доводили вдвох Марусi, коли треба було щось виправити, але обидва дивувались, звiдки це у не©, таке чуття ©хньо© рiдно© мови? Пiдслуханi пiснi дiвчат та парубкiв? Розмови з жiнками на базарах, ярмарках, в мандрах по селах? Як вона вмiла одразу стати для них сво╨ю, близькою; як ©й завжди звiрялись сусiдки, наймички, випадковi зустрiчнi! - А ти ж чув, Iльку, - казав Опанас, - вона завжди заколису╨ Богдася нашими пiснями. - Чув, не раз чув. Значить, рiдна ©й мова. Рiдна. - Талант! - переконано казав Опанас. - Талант, - побожно шепотiв Дорошенко. I невдовзi прийшла слава. А коли при©хали до Петербурга, що б там не було, для всiх стало ясно: Тарас Григорович i Марко Вовчок - вони нагорi, на вершечку, а решта - десь ген унизу. - ...Хто каже, звiсно, вiн вболiва╨ за все наше, укра©нське, - знову вiдлуню╨ться неголосний гуркiт воза. - Та найдужче, щоб усi знали, що вiн саме болi╨, i що вiн голова усьому, i вiн тiльки ма╨ право судити все. А однаково йому до "батька", до Тараса, як до зiрки чи до сонця! - Кулiшевi? Олельковичу? - засмiявся Опанас Васильович. - Он "батько" i нi про яке мiсце не дба╨, а однаково йому найперше, i для всiх нас вiн найвища сила, "батько". Кому з ним рiвнятися? Кулiш вiд сво╨© милостi i Вовчка мого нагородив похвалами i певне мiсце вiдвiв - мовляв, "артист, що перевтiлю╨ться майстерно", "етнограф"! - А батько прочитав i написав, що бог "послав нам кроткого пророка i обличителя жестоких", - пiдхопив Каменецький, i вже не гуркотiв вiз по камiнню, а живi звуки забринiли в голосi, i вже не хитав головою, а тепла усмiшка з'явилась на доброму, завжди заклопотаному обличчi. ...А вона ж зовсiм нi про яку славу, нi про яке мiсце не дбала, його Марусенька, а найменше про те, щоб верховодити, очолювати, бути центром. Вона б засмiялась, коли б про це почула. ╙дине - на свiй шлях твердо стала, i знав Опанас Васильович - вже не зверне з нього. Вона сама була ошелешена таким успiхом, такою несподiваною славою. Скiльки людей - письменникiв, художникiв, рiзних пань - особливо землячок-укра©нок - бажали познайомитися з нею, запрошували до себе, вiдвiдували ©х. У кого iншого голова обертом пiшла б. А вона сказала йому: - Опанасю, друже мiй, коли так поведеться, я й працювати не зможу. Давай якiсь днi визначимо для гостей - коли ми прийма╨мо, коли ми вiдвiду╨мо. А вранцi - взагалi нiкуди i нi з ким. Треба працювати. I працювала. Писала "Iнститутку". Радилась з ним менше. Не з усiм, що вiн казав, погоджувалась. Кулiшевi також заперечувала. Правда, частiше мовчки. Стисне губи, очi примружить, обличчя зовсiм змiниться, i мовчить. Опанас Васильович уже зна╨ - зробить по-сво╨му, що б там не казав. Вiн, Опанас, для годиться пiдтаку╨, пiдтриму╨ ©©. Вiн одмаху╨ться вiд почуття, що iнколи мимоволi, невчасно виника╨ - нiби сам вiн просто "п'яте колесо до воза", "чоловiк Марка Вовчка". Iнколи Опанас ловить на собi спiвчутливо-лицемiрнi погляди Кулiшихи та iнших жiнок. Куди б вони з Марусею не з'явились - одразу ©© оточують чоловiки. Тургенев, Тарас Григорович... Познайомились з професором Кавелiним, з братами Курочкiними, Писемським, у Петербурзi зараз i давнiй орловський знайомий - Лесков. А скiльки землякiв! Костомаров, Честахiвський, Жемчужников, Макаров. Про Каменецького i казати нема чого - як родич. От тiльки Кулiш. Незрозумiле якось поводиться... Сам так закликав Марковича пере©здити до столицi, впрягтися в роботу для рiдного краю, рiдного письменства. Сподiвався Опанас Васильович, що буде для нього праця в друкарнi, в редакцi©, по виданню альманахiв, а тепер у Петербурзi привiта╨ться з ним, не дивлячись, недбало, а коли заговорить - тiльки так розпиту╨ про Марiю Олександрiвну, немов вичиту╨ йому i за ©© хвороби, i настрiй, i знайомства з росiйськими письменниками, i дружбу з поляками - Желiговським, Сераковським, Круневичем, наче перед ним, Кулiшем, Опанас Маркович вiдповiда╨ за Марка Вовчка. Та чорт вас побери! Адже вона ж його жiнка, його дружина! Вiн раптом так зцiпив зуби, що аж скреготнули вони. Стало нiяково, немов Каменецький знав, про що вiн дума╨. - Холодно як, - пробурмотiв. Справдi, холодно було. - Ой-ой-ой! - зiтхнув Каменецький. - Ой даремно Марiя Олександрiвна тепереньки за кордон по©хала. Пересваряться тут усi з журналом цим. I Василь Бiлозерський, i Кулiш, i Костомаров Микола Iванович - усе сперечаються, а й самим досi невiдомо, кому дозволять редактором бути. Краще Марiя Олександрiвна тут була б. - Вона мусила ©хати, - аж сердито кинув Опанас. - Ви ж самi зна╨те, лiкарi наполягали. Пояснення для людей. Для годиться. Лiкарi наполягали, щоб негайно ©хала лiкуватись. Часом вiн сам хотiв, щоб швидше ©хала, бо бувала така вiдчужена, незвично нервова, занепоко╨на - не пiзнати його Вовчка! Нi, не принесла поки що петербурзька слава анi ©й, анi йому щастя. - Кулiш "Чар" Вовчкових не хотiв до збiрки давати, а Костомаров аж пiдстрибував читаючи, - вiв сво╨ Каменецький. - Пересваряться, усi пересваряться. Опанас Васильович усмiхнувся. Оця проходка, оця "розмова", якщо можна було це назвати розмовою, нагадала типовий укра©нський анекдот. Iдуть два дядьки. Мовчки. Проходять повз ставок. "А он качки пливуть", - каже один. "Отак i людина - живе, живе та й помре", - вiдповiда╨ другий. - Зайдемо, чимось погрi╨мось, - запропонував Каменецькому. Обом було невесело. 3 ...I як бомба розрива╨. Ось що значить поговiр... Бомарше_ До порть╨ пiдiйшов пан з кiмнати ╧ З8 на бельетажi. Спитав по-нiмецьки, пiдкреслено вимовляючи кожне слово, але з явним чужоземним акцентом i надто вже правильно за граматикою будуючи речення: - Скажiть, будь ласка, чи нема телеграми або листа Пантелеймону Олександровичу Кулiшу? - Нема, на жаль, нiчого. Хай шановний пан Кулiш не турбу╨ться. Коли щось надiйде, ми негайно принесемо. Пан Кулiш нервово здвигнув плечем, насупив тонкi брови i вийшов з готелю. Куди ж зараз пiти? Може, Zoo (Зоопарк (нiм.)_? Unter den Linden (Пiд липами (нiм.). Вулиця в Берлiнi)_? Купити заздалегiдь квиток до опери? Знову самому бути скрiзь, скрiзь, де так жадалося бути вдвох! Вiн уже третiй тиждень живе у Берлiнi й чека╨ на Марiю Олександрiвну Маркович. Першi днi був не те що задоволений, а все ж таки в кращому настро© пiсля свого вкрай нервового стану у Петербурзi. Там усi i все дошкуляло. Там десятки очей наче шпильками проймали душу, замiсть того, щоб дивитись вiддано i слухати з благоговiнням. Може, хто звик тертися мiж усякою ледар'ю, тому байдуже, шкiра у того товста i душа нечула. Але ж у нього - вiн був переконаний у тому - кожна жилочка вiдчувала гострий погляд. Ще гiрше, коли й такi погляди щезали. Вiн не признавався собi - його навiть почали уникати. Ще б пак! Повернувся Тарас! Ореол мученика, тiльки-но звiльненого з солдатчини, з заслання, зробив його модною постаттю в Петербурзi, i не на нього, Кулiша, а на Тараса глянула одразу Марiя благоговiйними очима. Все, все, що мав одержати Пантелеймон Олександрович за сво╨, пiклування, за увагу до оповiдань, - все це вилилось не на нього, а на Шевченка,, який цього i не чекав, i не прагнув, а, навпаки, сам горлав, коли вона читала у товариствi сво© твори: "Шекспiр! Шекспiр!" А вiн же. Кулiш, сам, на свою голову послав "Народнi оповiдання" Тарасовi ще у Нижнiй, коли його там затримали по дорозi з заслання. Кулiш знайшов ©©, цю письменницю. Зараз вiн не брав до уваги, що Маркевичi самi надiслали йому оповiдання, i вiн, Кулiш, написав велелюбну передмову, та не так, як про письменника-творця. А Тарас, ну, Тарасовi вiршi, Марковi Вовчковi присвяченi, вся укра©нська громада в Петербурзi напам'ять знала - "Недавно я поза Уралом...". I зблiд поряд з цим кулiшiвський образ, що "зiбрав Марко Вовчок мед з усiх квiток укра©нсько© мови". Це було лише часткове, порiвнюючи з натхненним, високим образом Тараса. А як носився Тарас з цi╨ю золотою обручкою! I що йому на думку спало, щоб усi земляки, уся укра©нська громада пiднесла Марковичцi подарунок - сам вигадав - золоту обручку. I сам вибрав у ювелiра. Думка Тараса для всi╨© укра©нсько© громади - закон. Скiльки разiв сперечався з Тарасом з приводу журналу, який, нарештi, зда╨ться, буде, i з приводу окремих творiв, доводив йому логiчно нездiйсненнiсть i навiть небезпеку його, Тарасових, настанов, часто просто безпiдставнiсть. I хоча насправдi треба було бути обережним i помiркованим, - однаково Тарасове слово за iдеал править. Коли не можна зараз зробити - видно, до чого мусимо прагнути! Наче не вiн. Кулiш, видав сво© "Записки о Южнорусском крае", написав "Чорну Раду", працю╨ невтомно i безупинно для розквiту укра©нсько© культури. Як нiхто. Тiльки вiн мав посiсти перше мiсце! Нiде вiн його не посiда╨, - сам собi гiрко зiзна╨ться Кулiш. Вiн як Прометен, що пiднявся вище за сво©х братiв i здобув вогонь з неба. Чомусь тiльки сам себе в думках назвав Промете╨м i тiльки в одному листi про це прохопився. А при ньому якийсь студент-грузин кричав про Тараса: "Прометей! Прометей!" I це за Тарасом лишилось. I "Кобзар", i "Прометей". З Тарасом пiсля його повернення вза╨мини зовсiм не близькi. Тарас з ним не одвертий. Може, не проща╨, що не по©хав до нього перший на поклiн у Нижнiй? Добре старому Щепкiну - вiн не лiтератор, незаплямований, - мiг вiльно по©хати, та ще й на театрi виступити - хто причепиться? А може, тому, що написав тодi ж: "Були б грошi, купив би тво© росiйськi повiстi та й спалив би". Анi слiвцем не згадав про це Тарас при зустрiчi. Та й не бачаться вони тепер, як колись у молодi роки вiч-на-вiч, а тiльки на людях, у якихось справах, або на вечорницях у петербурзьких землякiв, i ближче Тарасовi його росiйськi i польськi друзi, нiж Кулiш. В "Современнике", для якого Кулiш лишився випадковим, епiзодичним автором (а чекав же трiумфу!), ставлення до Тараса навпаки - як до зовсiм свого. Цiкаво, чи встигла познайомитися з групою "Современника" Марiя Олександрiвна? З поляками Тарас ©© одразу звiв - з поетом Совою-Желiговським, з Зiгмунтом Сераковським. Може, й не встигла. Може, надто пiдпала пiд вплив Тургенева, а той не в великих ладах з Чернишевським i Добролюбовим, якi зараз заправляють у "Современнике". Кулiш похмурнiв. Невiдомо, що прикрiше у цьому разi - чи "Современник", чи Тургенев, вiд якого всi жiнки тануть, а вiн скрiзь, де траплялось ©м зустрiтися, очей з Марi© не зводив. "Як кiт на сало", - сказала грубо Сашуня, Кулiшева дружина. Як вона змiнилася! Вiд не© тхне чадом кухнi, дрiб'язкових пересудiв з жiнками. Де воно все подiлося, оте високе, що марилось перед шлюбом? "Чи ти царiвна, чи ти королiвна?" - спитав тодi Тарас на ©хньому весiллi. А тепер - попервах, зда╨ться, i не пiзнав. А потiм, коли зустрiчалися, майже i не балакав з нею, щось, певне, бевкнула Сашуня з приводу Марковички. Ну, при ньому i словом критичним не зачепи. Хоча, правду кажучи, яка там критика у Сашунi? Жiночi ревнощi та заздрiсть. Йому й самому давно нестерпно не тiльки жити з нею - дивитись, слухати. Йому заздалегiдь ста╨ неспокiйно, коли вона потрапля╨ в культурне товариство. Чоловiки - тi ще так-сяк, вони хоч i помiтять що, почують якусь недоречнiсть, та тiльки потiм помiж себе, може, посмiються. Ну, а жiночки, та ще освiченi! О! Тi зумiють i шпигонути, i всi кiсточки перебрати. Вiн не знав, що "освiченi жiночки", навпаки, взяли пiд захист Олександру Михайлiвну, невинну жертву, а кiсточки перебирають Марковичцi, з усiм притаманним ©м запалом та тонкощами у цiй справi. Основне, чого вiн жадав колись вiд шлюбу, вiд "дружинидруга", це щоб розумiла його, його вразливу, вiдмiнну вiд iнших натуру, щоб не посягала на те "богове", що ╨ в нього, а задовольнялась тим, що вiн сам дасть ©й вiд сво╨© душi. Йому потрiбна палка жiноча душа, що вiрила б не йому, а в нього! Вiн помилився в Сашi. Це вiн давно збагнув. Вона не зумiла зберегти його життя вiд дрiб'язкiв побуту, сама поринула i втопилася в них. Вiн забув, що тiльки не робила вона, аби в Тулi, на засланнi, йому було бiльш-менш добре, щоб мiг вiн писати. Яку енергiю вона виявила в клопотах про нього, зовсiм забувши про себе. Що ж, це була звичайна невдячнiсть чоловiка, який розлюбив i знову ж таки намагався пiдвести теоретичнi обгрунтування, удаючи з себе жертву нерiвних духовних iнтересiв. Майнула якось одна хуторянська панночка. Якi листи вiн ©й писав, як високо ставив! Адже не мiг вiн абикому душу вiдкривати й чекати дружби. Вiн ©© так високо пiдносив, що тiй панночцi i не снилося нiколи в ©© хуторських мрiяннях. I раптом з'явилася Марко Вовчок, Марiя Марковичева, i ©© вiн збирався поставити на п'╨дестал, та як це так вийшло, що вона сама стала, не тiльки для нього, для всiх, спокiйно, без владолюбного, честолюбного запалу. Яка стримана з'являлася вона на вечорницях, як вирiзнялися серед пань i панночок ©© спокiйна хода, спокiйний погляд великих ясних очей, русявi коси, закрученi на головi (а вдома спущенi, як у дiвчини, - вiн не раз заставав ©© так, коли заходив до Маркевичiв). Нi, годi чернецтвувати! (Про це вiн, мiж iншим, i тiй панночцi торiк писав). Зараз вiн тут сам. Напружений до нестями. Сюди при©дуть Маркович!. Опанас? Кому i чому заважатиме Опанас, ця маленька, нiкчемна, порiвнюючи з ним, людина? Вiн щиро думав, що Марковича не обходитимуть його вза╨мини з Марi╨ю Олександрiвною. Це навiть мусить пiднести Опанаса у власних очах, що його жiнка - "друг i сестра" самого Кулiша! Ця формула - "друг i сестра" - вже не раз вживалась ранiше i до iнших жiнок, але Марко Вовчок - це щось небувале. Вона таке пристрасне почуття викликала в цiм, як жодна жiнка в його життi. Коли вiн був за кордоном торiк, уперше в Нiмеччинi, його спочатку все дивувало, увесь той зовнiшнiй ╨вропейський комфорт, що приголомшу╨ кожного, хто при©здить з Росiйсько© iмперi©,- з ©© брудними готелями, поштовими станцiями та за©здами, з ©© грубими лакеями, нетiпахами-поко©вками... Йому подобались чистота, порядок, нiмецька педантичнiсть. Але вiн не зробив анi цiкавих знайомств, анi значних спостережень та узагальнень. Його незабаром потягло додому. Скрiзь у ╙вропi вiн почував себе хуторянином. Чи краще йому було на хуторi? Там вiн, навпаки, почував себе ╨вропейцем i також нудьгував. Цього разу вiн взагалi нiчого не помiчав, перед очима весь час була вона, Марiя Марковичка, i вона мусила, мусила бути з ним навсправжки! I вранцi i ввечерi, проходячи повз порть╨, вiн не витримував i питав, чи нема листа для пана Кулiша? Та чув ту ж самiсiньку вiдповiдь: "Нiчого нема, пане Кулiш, коли буде - ми негайно принесемо". Вiн не розумiв, чого його вiрний "спис i рука" Каменецькии анi слiвцем не вiдповiда╨? Невже Марiя Олександрiвна всерйоз захворiла? Нi в якi хвороби жiнок, перш за все хвороби власно© жiнки, вiн не вiрив. То все були нерви i вереди. Марковичи! просто до смертi кортить побачити свiта, побувати за кордоном. Вiн зустрiне ©© перший, вiн зустрiне ©© один (Опанас не береться до уваги), перший знайомитиме ©© з першим закордонним мiстом. Якi цiкавi повчальнi розмови, просто лекцi©, вже складалися в його головi! I то все буде прелюдi╨ю... Вiн забув, що в Петербурзi вона й першi днi не слухала його, не кажучи вже про останнiй час. Та ©й же, власне, не давали можливостi побачитись iз ним. То вона була у Карташевських, де вiд не© не вiдходив брат Варвари Петрiвни Макаров, то ©хала з Турген╨вим до Шевченка, то сидiла з сво©м хлопцем. Усi наче навмисне змовлялись проти нього, не розумiючи, як вiн, вiн потрiбний ©й для роботи, для росту, для слави. Якось, опинившись з нею наодинцi, трохи вiдокремившись вiд товариства, - вона тiльки-но читала уривок з "Iнститутки" i була збуджена, розчервонiла (частiше вона блiдувата, може, й справдi хворi╨?), - вiн не витримав i почав натхненно казати про сво© високi почуття до не©, i як вона примушу╨ його страждати тим, що постiйно уника╨. Вона враз змiнилась. Холодно глянула, пiдвелась iз крiсла й пiшла. - Даруйте, мене кличуть, - тiльки кинула, нiби мiж iншим. Вона не зрозумiла, не зрозумiла його! А про ту сцену в них удома, коли вона зайшла по рукопис, краще не згадувати. Як вона вирвалася, вибiгла, певне, злякалась, почувши чи©сь кроки. Вiн винний - поспiшив, але раптом голова пiшла обертом, що вони вдвох, лише вдвох, а вона зайшла така мила, привiтна, як у колишнiх немирiвських листах. Тут, у чужому мiстi, в чужiй кра©нi, далеко вiд "Блатенська" - Петербурга, серед чужих байдужiсiньких до них людей, все, все буде iнакше. Чому нiчого нема вiд Каменецького? Його хочеться вилаяти всiма мальовничими укра©нськими словами, що яскраво визначають таку нетямущу людину: йолоп, телепень, бовдур, недотепа... Вiн не згадував зараз, та й не думав взагалi про те, скiльки послуг зробив i робить йому Каменецький. Зараз той тiльки дратував його сво╨ю некмiтливiстю. Адже Кулiш ясно написав йому - даремно вiн дума╨, що то жарт, що