й, просто цiлком пристойний. Потроху всi турботи переходять до не©, i вона сама все плану╨: де побувати, кого вiдвiдати. "Любить вона цi подорожi, як отой Булах з ©© "Трьох доль", - думав Опанас. - А добре вона про це написала, ©й-богу". - I згадував рядки, що оце переписував: "З того був йому не великий прибуток, коли б не вбиток, а що вiн дуже любив дорогу. Ще його батько чумакував, i бере, було, його з собою, малого, то ще тодi вiн закохався у дорогах". Отак i вона, певне, "закохалася у дорогах". Коли в листi Тургенев запропонував прокататися по Рейну, Марiя одразу вирiшила, що по©де. По-перше, треба ж домовитися, врештi, вiдносно перекладу - вiн i досi не закiнчив "Iнститутки", по-друге, коли ще випаде така можливiсть, а хотiлося якнайбiльше усього схопити, побачити. Вiн запрошував ©© одну - тобто в листах не було мови нi про Опанаса Васильовича, нi про Богдася, лише привiти ©м. А сам вiн збирався ©хати з дочкою, вiн давно хотiв ©х познайомити. - Може, й ти хочеш по©хати? - спитала чоловiка Марiя, але таким тоном, що навiть обом незручно стало, бо ©й i на думку не спадало ©хати з ним. - Я з Богдасем лишуся, - похмуро сказав Опанас Васильович. - Та й грошей не вистачить. - Щось Бiлозерський нiчого не шле, - мовила Марiя. I питання начебто було вирiшено. Але Тургенев не змiг по©хати. Дивно! Теж через грошi - не надiслали йому тi, на якi розраховував. Та вiн питав у листi, де буде Марiя у серпнi. Вiн обов'язково при©де хоч на кiлька днiв побачитися перед вiд'©здом до Росi©. Вiн писав, що взимку, в Петербурзi, вони часто зустрiчатимуться. Може бути дуже добре. - I мене вже тягне додому, - признався Опанас Васильович. - От закiнчиш лiкування - i по©демо. - Як додому? А Лондон? Про Лондон тепер уже й питання не могло стояти - ©дуть чи нi. Вони ©дуть обов'язково. I вдвох. - Ясна рiч, пiсля Лондона, - пожвавiшав i Опанас Васильович, i, дружно зiбравшись, по©хали до Остенде. Марiя, звичайно, вибрала Остенде, що радили для ванн. Адже звiдти лише одна нiч до Лондона! Хоча й знала Марiя, що на не© чекають, вирiшила, що не гаразд буде - як снiг на голову, треба спочатку написати самiй, з Остенде, i в умовлений день при©хати. ...Сьогоднi мав вiдходити пароплав, от вона й напише. Все думала, як написати. Опанас вийшов з Богдасиком прогулятися, гадаючи, що вона працю╨, адже вона сидiла за столом, i чистий папiр лежав перед нею, а вона нiяк не могла знайти вiрного тону, першого рядка. Раптом схаменулась, що пароплав вiдiйде i вона не встигне вiдiслати, швидко, хвилюючись, що запiзниться i всi плани знову переплутаються, написала зовсiм просто, неофiцiйно, мов людинi, що ©© добре зна╨, як ©й хочеться побачитись iз ним, скiльки вона мусить передати йому сердечних привiтiв i щирих подяк, а тому, коли вони з чоловiком при©дуть наступного понедiлка - чи буде це зручно? А зараз вона в Остенде, де й чекатиме на його вiдповiдь. Глянула на годинник. Ой! Вона запiзниться на причал. - Опанасе! Де ти, Опанасе! Йди, я тобi прочитаю, що написала в Лондон! Опанас не вiдгукувався. Вiн ще не повернувся. Швидко, навiть уже не перечитуючи, закле©ла конверт, накинула шарф i майже бiгцем подалася до причалу. В ©© розпорядженнi було кiлька хвилин до вiдплиття. Встигла. Глянула просто-таки з любов'ю на пароплав. Була певна, що за кiлька днiв i сама вирушить на такому ж. Минуло кiлька днiв, а вiдповiдi не було. Пiшов у море ще один пароплав, i другий, i навiть той, що мав везти ©х у понедiлок. Виникали рiзнi сумнiви. Може, саме нема в Лондонi? А може, захворiв. А може, щось сталося в сiм'©. А може, просто нiколи. Може ж таке бути? Опанас Васильович теж непоко©вся. Тодi вона так по-дитячому ображено накинулася на нього: - Де ти ходиш? Я тобi свого листа хотiла показати, а ти десь з хлопчиком завiявся, i я мусила так одправити. Нiколи тебе нема, коли треба. Потiм аж самiй стало соромно, i вiн ©© заспокоював, нiби й справдi був винний. - Одправила то й одправила, що ти сама написати не зумiла? Хiба всi листи да╨ш менi на правку читати? - усмiхнувся. - Не на правку, а так, порадитись. I як ти порiвню╨ш з iншими листами, то ж пишу сво©м, друзям знайомим, якi знають мене, а то - Герцену! Але тут же подумала: "А може, й краще - написала, як написалось". Щасливу звiстку принiс Богдась. Прибiг червоний, захеканий. - Мамо, отой дядько, що за прилавком сто©ть i ключi да╨... - Портье, - поправила Марiя. - Еге ж, порть╨, вiн казав тобi лист ╨, зараз хтось принесе, а менi не схотiв вiддати, - ображено мовив хлопчик. Марiя не чекала, що "хтось принесе", вмить була коло "прилавка", i порть╨, люб'язно усмiхаючись i перепрошуючи, простягнув листа - з Лондона' "24 серпня 1859, Park House, Fulham. Огарьов сповiстив мене у Вентнор, що Ви будете у понедiлок, i надiслав менi у Вентнор доброго, милого листа Вашого. Я одразу по©хав до Лондона - i чекаю вже другий день. Де ж Ви? Чи здоровi Ви? Коли будете? Напишiть хоч два рядки. Та чи одержали Ви листа вiд Огарьова? Щиро, глибоко спiвчуваючий Вам i поважаючий Вас Олекс. Герцен" - Опанасю! Опанасю! Друже мiй! Завтра ©демо! Значить, усе гаразд. Герцен був у Вентнорi. Вiдповiдь надiслав Огарьов, а вона чомусь не одержала. Може, невiрно сама адресу написала цього далеко не першорозрядного готелю - Hоtel l'Agneau, rue It. Paul. Ну, нiчого, все з'ясувалось! За вечерею зустрiлись з милими Станкевичами, з якими заприятелювали в Дрезденi. - Завтра в Лондон, - радiсно повiдомила Марiя, - паро плавом о шостiй годинi. - Марiя Олександрiвна ся╨, як iменинниця, - зауважила Олена Костянтинiвна Станкевич, - ти тiльки подивись, Сашо! - Ще б пак! Головний пункт подорожi! Тепер для всiх нас центр ╙вропи - Лондон! - усмiха╨ться Станкевич. -Я сам шкодую, що зараз не можу з вами по©хати, але й ми обов'язково пiзнiше завiта╨мо до наших славетних дзвонарiв. Не заздри, Л╨ночко, Марковичам! Що може порiвнятися з причалом увечерi, коли вiдходить пароплав? Скiльки разiв Маруся приходила сюди прогулюючись, сама чи з друзями, i завжди ©й здавалося, що саме в той день свято, бо збираються сюди осi мешканцi невеличкого бельгiйського мiста Остенде, хоча бiльшостi з них нема кого проводжати або стрiчати. Просто так, для розваги, що вже перейшла в традицiю. У лiтнi мiсяцi людей в Остенде збiльшу╨ться принаймнi вдвiчi. Потроху невеличке рибальське селище перетворилось i на важливий порт, бо тут кiнцевi станцi© залiзниць з Нiмеччини та Швейцарi©, i на досить значний лiкувальний курорт - помiрне легке пiдсоння, пляж на багато кiлометрiв з чудесним пiсочком перед вiдкритим морем. - Напевне, пiсля Лондона я саме тут лишуся долiковуватися, - каже Марiя Оленi Костевнi. Вони подружилися. Дивно, за кордоном у не© з'явились подруги. У Петербурзi зовсiм не було. - Ми на вас чекатимемо нетерпляче! - кричать Станкевичi, коли вона по вузенькому трапу сходить на пароплав, пiдстрибом бiжить Богдась, повiльно пiднiма╨ться Опанас Васильович. Юрба на причалi, звичайно, не розходиться, поки пароплав не руша╨. Перед очима Марi© праворуч i лiворуч лiс щогл, рей, вiтрил, а попереду море. Вона вперше попливе морем. Сiда╨ сонце, таке незвичне в морi, як величезна розпечена золота дiжа, i море так блищить i мiниться рожевими, червоними, золотими вiдблисками, рухливими, гойдливими, немов тисячi тисяч дивовижних кольористих рибок виграють у ньому. Сонце зника╨, потопаючи в морi, i потроху запалюються вогнi на березi, бо вже темрява спала на мiсто й воно через цi вогнi зда╨ться великим, галасливим, святковим, i важко збагнути, де зорi, де вогники - земнi лiхтарi, i раптом починають гуркотiти-стукотiти колеса, бурлити вода за кормою, i цей гуркiт заглуша╨ останнi вигуки рiзними мовами, що лунають iз святкового причалу. I, нарештi, пароплав виходить у почорнiле море, в нiч. Солонi бризки досягають палуби, падають на лице - як добре! Нiзащо вона не спуститься в каюту, як ©й радили, запевняли, що тут, на цьому короткому шляху, завжди качка i краще одразу лягти й заснути. Але Марiя тiльки вклала Богдася i знову вийшла на палубу, ©й зараз хотiлося побути на самотi, самiй вдивлятися в чорнi хвилi, що ©х так впевнено дола╨ пароплав, немов перед ним ясна дорога, ©й хотiлося дивитись i дивуватися, що не може вона вже розрiзнити, де там море сходиться з небом. Зда╨ться, тiльки це самотн╨ споглядання могло привести ©© до внутрiшньо© рiвноваги. Адже насправдi вона дуже хвилювалася перед завтрашнiм днем, i ©й не хотiлось, щоб хтось це помiчав, навiть Опанас. Вона жадала i боялася цього побачення, як нiколи, нi з ким. Як з Тарасом Григоровичем уперше побачилася? Обняла його i все. А вiн ©© у чоло поцiлував, а потiм узяв за обидвi руки i милувався: "Доню моя рiдна!", i не треба було старатися, щоб видатися розумнiшою, кращою. Тодi вона раптом подумала: "Я ж не пам'ятаю батькiвсько© ласки". Вiтчим - який то був жах! Через нього мати мусила вiдправити мене до родичiв, i тому так до серця припало одразу, що назвав донею, а себе батьком... Тут зовсiм iнше. Про Герцена й Тарас Григорович говорить "з благоговiйним уклоном". Хотiлося, щоб уся зустрiч вiдбулася так, щоб з радiстю можна було розповiсти "батьковi". Почути те, що треба, сказати самiй те, що треба, а не тiльки хвалитися потiм: "Аякже, i ми теж були у Герцена i Огарьова!" А може, вона так розгубиться, збентежиться, що лише здиву╨ться вiн: "Невже ця жiнка, ця невторопа, що двох слiв злiпити не може, написала отi оповiдання, якi я читав сво©й дочцi, радив перекласти англiйською мовою?" Якими очима гляне вона тодi на Iллю Петровича, на всiх друзiв на Укра©нi? Адже коли вона казала "додому", одразу не Петербург поставав в уявi, а Укра©на, не якесь конкретне мiсто, а якiсь рiднi, любi кра╨види, ки©вськi гори, Днiпро або Десна коло Чернiгова... I рiднi люди, яким вона розповiдатиме про дзвонаря... ...Певне, вона все ж таки була втомлена, напiвсонна, бо раптом так яскраво уявила високу-високу дзвiницю i величезний золотий дзвiн на нiй, куди бiльший, нiж "цар-колокол" у Москвi! I з то© дзвiницi, коли пiднятися на не©, все видно у всесвiтi, немов вона найвища на земнiй кулi, над усiм височить. I дзвiн калата╨ i всiх будить: "Vivos voco!" Якi слова добрали вони! Живих кличу! I луна йде по свiтах по всiх усюдах, i в Петербурзi цар здрига╨ться вiд нього, i в якомусь ©© рiдному-рiдному укра©нському куточку друзi пошепки натхненно присягаються не зрадити тому дзвону. Одна людина на таке спромоглася i все дужче й дужче розхиту╨ серце дзвону, i раптом пiдносяться всi ©© думки i почуття над сво©м особистим. Хiба вiн нею, Марi╨ю, невiдомою молодою жiнкою, зацiкавився? Вiн зацiкавився Марком Вовчком, укра©нською письменницею, автором "Народних оповiдань", вiн Укра©ну вiдчув, побачив через них. Треба вдержатись, не схитнутись на такiй височинi! Хай хоч як важко - не схитнутись. А ©й зда╨ться - все йде обертом, все хита╨ться, гойда╨ться навколо. Вона хапа╨ться за борт. - Мадам, - чу╨ вона голос поряд, - ви б краще йшли в каюту. Все ж таки кача╨. Сiм балiв! - коло не© в чемнiй позi сто©ть чоловiк у морськiй формi. - Дуже дякую, - ледве вимовля╨ вона i невiрними кроками, тримаючись то за стiнки, то за поручнi, то за борти рятувальних шлюпок, просту╨ до сво╨© каюти й одразу засина╨ на вузенькому лiжку. * * * Усе було в густому молочному туманi. Нiчого-нiчогiсiнько не видати. Пароплав якось непри╨мно, чи то застережливо, чи то закликаючи на допомогу, гудiв, i стояв. Стояв. Марiя куталась у пальто й шарф. От так ранок! Навiть у вогкому Петербурзi нiколи такого не траплялось! Опанас Васильович багатозначно мугикав, але нiчого не спадало на думку, щоб сказати пiдходяще до цi╨© несподiванки - тим бiльше, що весь екiпаж тримався так, наче нiчого непередбаченого i виняткового нема. Бiльшiсть пасажирiв сидiли або в каютах, або в кают-компанi© за снiданком, але теж, видно, не дивуючись, не вперше пiдпливали до туманних берегiв Альбiону. - Добре, що хоч Богдась ще спить, - мовила Марiя, - ото б надокучав - чому та навiщо сто©мо. - Тобi вже дитина стала надокучати! - буркнув Опанас Васильович. - Перестань, не треба зараз, - примирливо сказала Марiя. Не вистачало ще й з чоловiком сперечатися в день при©зду до Лондона! - Ти ж сам зна╨ш, який вiн нетерплячий. А зараз хочеться спокiйно чекати, що ж ще робити? - Оце справдi - чекати коло моря погоди! - сказав уже добродушно Опанас Васильович. Густа сизота оповила все навколо. Раптом десь удалинi, не вгорi, а долi заблимав жовтий вогник. Його було ледь помiтно крiзь цю сизоту. - Бачите, маяк! Уже видно плавучий маяк, - пояснив сусiда по-французьки, - значить, туман почина╨ розходитись. Справдi, наче почали спадати серпанки один за одним, один за одним, i якiсь не баченi i не знанi досi контури почали вимальовуватися на обрi©, i Маруся вже сама питала, притиснувшись до Опанаса: - Що то? Ти пiзна╨ш, що то? Будинки громадилися один на одному, випиналися височезнi шпилi, велетенськi полотнини закривали простори неба. Але серпанки потроху спадали, i вже очi розрiзняли громаддя пароплавiв, вiтрила кораблiв, царство щогол та рей. А за всiм тим - темнiли, сiрiли, височiли колосальнi споруди. Знову загуркотiли колеса. Пароплав поволi входив у Темзу. Усе було таким дивовижним, вражаючим у цьому величезному мiстi, що не тiльки Богдасик, який уже прокинувся, але й сама Марiя стримувалася, щоб не ойкати, i Опанас Васильович, на ©© щастя, забував дивитись на ©© очi, щоб вiдзначати, як вона все тс сприйма╨. - Боже мiй милий, скiльки ж тут людей! - все ж таки вихоплювалось мимоволi, коли вже пiсля рiзних формальностей па причалi ©хали вулицями Сiтi. Був час, коли тисячi клеркiв, усього службового люду поспiшали на роботу. Потiм обличчя мiста змiнилося - тяглися парки - скiльки зеленi! скiльки дереп! Якi старезнi! А Богдасика поки що найбiльше цiкавив кебмен - кучер кеба, який вони найняли. Вiн був у чудернацькому довгому пальтi з численними комiрами-пелеринами. Марi© здавалось, що вона в'©хала в романи Теккерея i Дiккенса i зараз ©хнi геро© метушаться навколо. * * * Опанас Васильович дбайливо, як нiколи, пов'язав краватку перед темним старовинним свiчадом, оглянув сво╨ вбрання, не дуже модне, але цiлком пристойне - такий собi помiркований батько - голова сiмейства. Вона бачила - вiн щиро настрою╨ себе на ролю старшого друга, вчителя, i це ©© дратувало. Невже вiн так поводитиметься "там"? Оце удаване сiмейне щастя було зараз нi до чого. Вона боялась непотрiбних фальшивих нот, боялась першого враження i для себе, i вiд себе. Богдасик дратував як нiколи сво©ми нескiнченними питаннями й несподiваними бажаннями. "Хоч би вiн там поводив себе пристойно. Не вмiю я з тiм, зовсiм не вмiю. Надто все дозволяю". Вони ©хали мовчки знову кебом, i знову Богдась днпупався з численних комiрiв-пелерин i не давав змоги зосередитися. Тiльки задзеленчав дзвоник, вiдкрилися дверi, як вона побачила Олександра Iвановича, вона не могла не впiзнати ного. Вiн поспiшно, легко, хоча був досить кремезний, спускався сходами з другого поверху, простягнувши обидвi рукн назустрiч. I цей перший жест, - вона ще не бачила усмiшки, обличчя, очсi©, чудесного ясного чола, - лише цей перший жест, такий дружнiй, гостинний, такий простий, росiйський, - одразу зняв усю нiяковiсть, хвилювання, страхи. - Так от ви яка! - мовив Герцен, i тепер вона вже бачила широку усмiшку. Вона сама засмiялась, мiцно, не по-жiночому потиснула обидвi руки. - Така, як бачите! Вiн тодi радо привiтався з Опанасом, без усякого офiцiйного етикету, потрiпав по голiвцi Богдася: "Ач, козак який! Справж нiй козак!" - Тата! Ольго! - гукнув вiн. - Швидше сюди! Подивiться, якi гостi до нас! Який козак з Укра©ни! Прибiгли двi дiвчинки: одна пiдлiток, рокiв 15-16, друга - трохи старша за Богдася. Богдась привiтався з почуттям власно© гiдностi - певне, також одразу вирiшив довести, що вiн статечний козак з Укра©ни. Пройшли у велику вiтальню. Опанас Васильович дивувався про себе: чи то кiлька мiсяцiв за кордоном так вплинули на його Марусю? Де ©© звичайна мовчазна, навiть сувора, стриманiсть з чужими людьми? З притаманним ©й гумором, який розкривався тiльки в колi близьких друзiв, вона розповiдала про подорож, про те, як замiсть Лондона вони опинились спочатку в царствi непроглядних туманiв, у якомусь завороженому свiтi, i про приголомшливе враження вiд самого Лондона, коли вiн, нарештi, здобрiв i ледь прояснився. Але поки що у жодного англiйця вона не помiтила навiть усмiшки. - I навiть найменшого руху в м'язах обличчя, що виявляли б будь-яку емоцiю! - пiдхопив Герцен. - Така самовпевненiсть i чемнiсть, - мовила Марiя, - що навiть нiяково ста╨, а коли що пита╨ш, ляка╨шся, чи не порушу╨ш цим якiсь непохитнi правила поведiнки. Певне, тут важко жити? Спитала i схаменулась. А де ж йому жити, вигнанцевi за межi Росiйсько© iмперi©? Нiякiсiнько© зверхностi, нiякiсiнького тону "метра", а щось студентське, молоде i в рухах, i в усiй поведiнцi, i, головне, нiякiсiнько© навмисностi i пози не було в господаря. Герцен одверто радi╨, що при©хали люди з батькiвщини, культурнi, прогресивнi, з -якими можна розмовляти. Вийшов Микола Платонович Огарьов. Його таки ж одразу впiзнали по портретах на "Колоколе" - русява борода, сумний погляд свiтлих очей, меланхолiйна приязна усмiшка, але щось хворобливе в усiй великiй постатi. "А справдi, вiн схожий на Лаврецького, адже казали, що Тургенев з нього трохи писав, тiльки вiн наче хворий", - майнуло у Марi©. Герцен, з якоюсь нiжною, уважною любов'ю глянувши на нього, познайомив з гостями. "Вiн схожий на сво© вiршi", - подумала Марiя. Ще дiвчинкою на канiкулах у Писар╨вих переписувала в пота╨мний альбомчик "Старий дiм". А про бойовi статтi в "Колоколе" коли б не знала напевне, то й не повiрила б, що це вiн писав. От Герцен - увесь такий, як його твори, як вiн у сво©х творах - наче кожну рiч, кожне явище бачить з усiх сторiн i наскрiзь, i все, все його цiкавить, що тiльки стосу╨ться життя i людей, i все зв'язане мiж собою - i життя всiх людей i кра©н, i наука, i лiтература, i мистецтво, i боротьба... У залу вийшла ще досить молода жiнка з малою дiвчинкою на руках. - Панi Огарьова, Наталя Олексi©вна! - представив ©© Герцен. Огарьов, сидячи в затишному великому крiслi в кутку вiтальнi, не поворухнувся, а зiрка Марiя перехопила швидкий погляд Олександра Iвановича на "панi Огарьову" - неспокiйний, запитливий. Наталя Олексi©вна навiть вимучити не могла усмiшки на тонких блiдих губах, немов ©й дошкуляла якась довготривала хвороба, мiгрень чи що, до яко© звикла i навiть не помiчала, коли вона вiдпускала, проходила, а вираз обличчя по звичцi лишався той самий. Дiвчинка, навпаки, була весела, здоровенька, розумненька. Вона забелькотiла: "Дядя! Дядя!", простягнувши рученята до Герцена, потiм, помiтивши Огарьова, закричала: "Папа Ага!" I той, прояснiвши радiсною посмiшкою, що так лишила його обличчю, хотiв взяти ©© на руки, але мати не дала. Малята завжди допомагають розрядити напружену атмосферу. Така атмосфера виникла одразу з приходом Наталi Олексi©вни. Це влучно використав Опанас Васильович, який i при знайомствi з великою шанобливiстю поцiлував руку Наталi Олексi©вни, а згодом сказав комплiмент з приводу тако© жваво©, м-ило© донечки, спiвчутливо зауважив, як важко матерi, "поки дитинча стане на ноги, але ж потiм, коли скрiзь бiга╨ i всiм цiкавиться, ста╨ ще важче". Як важливо сказати, хоча всiм вiдомi iстини, вiдповiдним чулим тоном! Вiн заволодiв ©© увагою, i це було дуже до речi. - Вам, певне, не дають спокою вашi спiввiтчизники, - мовив вiн, звертаючись до Наталi Олексi©вни, - кожен при©жджий не уявля╨ собi, як можна бути за кордоном i не завiтати в Лондон до "Колокола"! - Ох, - тiльки зiтхнула Наталя Олексi©вна, - iнколи я почуваю себе гiдом у музе©, бо хочуть подивитися, де пишуться статтi для "Колокола" i "Полярной звезды", як живуть видавцi... Але Герцен, не звернувши уваги на таку не дуже тактовну вiдповiдь, оживився ще бiльше i на радiсть Марусi повернув усе iнакше, але не заперечуючи Наталi Олексi©внi. - Не уявля╨те, як це насправдi трудно, але в той же час при╨мно, радiсно! Першi роки я вiдчував таку самотнiсть, вiдiрванiсть вiд старих друзiв, вiдчуженiсть. Та з при©здом Огарьова, початком нашо© "вольно©" друкарнi, все почало мiнятися i врештi набуло такого розмаху, масштабiв, що ми й не гадали. Нам вiдомо, посол Кисельов просто пита╨ кожного, хто при-ходить до нього з росiян: "А коли в Фулем?" Тобто до нас, наче це само собою зрозумiло, що до нас росiяни обов'язково завiтають. Нещодавно при©хав один гвардi© полковник. Я й досi не розумiю, що у нього спiльного з нами, з нашими iдеями, з нашою пропагандою. От вiн прийшов i одрапортував по-гвардiйському: "Будучи в Лондонi, вважав сво©м обов'язком представитися". Ну, я одразу прийняв i позу, i тон генерала. Герцен на мить випнув груди, глянув звисока, удавано гордовито i враз закотився сво©м надзвичайним молодим смiхом. Неможливо було також не засмiятися. - Це ж прекрасно, що кожен вважа╨ обов'язком, - з почуттям мовила Марiя, - хай нiчого спiльного в думках, але, значить, вiн вiдчував цю потребу i потiм замислиться! - Коли це не просто для моди або похвальби, - вставила Наталя Олексi©вна. - Адже й таких трапля╨ться багато. - Врештi, я примушений був призначити для люб'язних незнайомих два днi на тиждень, вiд третьо© години, - вiв далi Герцен, - iнакше неможливо було б працювати. Ми ж одержу╨мо сотнi листiв з Росi© з усiх куткiв, люди вiдчули, що можуть вiльно висловитись. Нам належить лише думка стати паламарями, самий труд - калатати, дзвонити, а звуки - вони ж линуть з батькiвщини, з Росi©, i там чекають вiд нас найщирiшо© правди. Адже хiба ми самi з Огарьовим спромоглися б на такий дзвiн? Марiя вiдзначила про себе: вiн пiдкреслено говорить "ми", "ми з Огарьовим", без усякого честолюбства, ревнощiв i заздрощiв у роботi. Якi люди! - Бути щирим - це головне для "Колокола", - озвався тихо Огарьов. - Щирiсть для нас найважливiша за всi дипломатичнi впливи. Звичайно, коли вони пiдходящi нам, то й ними нехтувати не слiд! - усмiхнувся вiн сво╨ю меланхолiйно-мудрою посмiшкою. - З приводу нашо© правди от вам ще цiкавий анекдот! - пiдхопив Герцем. - Мiй тезко, Олександр Миколайович - iмператор всеросiйський, кажуть, засмутився через мою статтю про .Панiна i заявив сво©м ближчим сановникам: "Колокол" - ╨диний непiдкупний голос". Як це вам? Мiж iншим, нам вiдомо, що для нього стали передруковувати наш "Колокол", обминаючи особливо гострi й дошкульнi справи. Ну. вiн помiтив ш i завдав доброго прочухана. Деяким урядовцям вiн навiть дозволив виписувати "Колокол", - певне, щоб були в курсi спрап! - Примiром, дядi Наталi, московському генерал-губернатору! - зауважив Огарьов. - Та коли б ви тiльки знали, як люблять вас, як нiрять вам, чекають кожного вашого слова iншi вашi читачi! - мовила Марiя. Вона згадала немирiвськi вечори, коли переписувала статтi з "Колокола", згадала лице Тараса Григоровича: "Доню, побачиш - вiтай ©х, великих вигнанцiв". - Ця любов i вiра - наша нагорода. Джерело сил i натхнення! - серйозно мовив Герцен. - Хочете, я покажу вам дорогоцiнний подарунок. Пiд час вiйни пiд Балаклавою один офiцер, захищаючись вiд англiйцiв, зламав шпагу. Вiн швидко зрiзав грубу виноградну гiлку i вiдбився нею! А потiм з цi╨© славно© гiлки вiн зробив палицю, замовив набалдашник з рiзьбленого срiбла з бiрюзою i невеличким топазом згори i, уявiть собi, надiслав сюди в подарунок. Тато, - звернувся вiн до старшо© дочки, - принеси з кабiнету, покажи. Вiн розповiв це з такою проникливiстю, здалося Марi©, навiть якоюсь вологою затуманились його яснi живi очi. Вiн знову повторив: - Це джерело наших сил. Тата принесла палицю, i Маркович! з побожнiстю подержали ©© в руках. Богдась теж схопився подивитись. - Бiжiть, дiвчатка, з козаком у сад, - сказав Олександр Iванович, - бачите, сонце таки виглянуло як слiд. Давайте i ми прогуля╨мось до обiду. Я розумiю ваш переляк перед туманом, - звернувся вiн до Марi©. - Нiяк не звикну до цi╨© лондонсько© гнилi, до цi╨© просто злочинно© погоди - темряви з ранку до вечора. Коли трапля╨ться ясний день або хоч кiлька годин без дощу й туману, це для мене дар богiв! Марiя подумала: "Вiн суму╨ за рiдними лiсами, степами, i невiдомо, коли побачить ©х i чи побачить взагалi. Усе це важче, нiж зда╨ться. От усi захоплюються, може, ╨ такi, що й заздрять впливу, силi, дiяльностi, а Тарас Григорович казав: "Великi страдники -вигнанцi". Вiн розумiв, вiдчував по-людському, як важко на чужiй землi..." Богдасевi вже надокучило витримувати роль статечного дорослого "козака". Тiльки вистрибнув з дому i побачив зелений лужок, так i покотився по травi, як м'яч. Наталя Олексi©вна засмiялась, але недобре, навiть якось злорадно, немов ©й було при╨мно, що всi бачать, яка невихована дитина у цi╨© уславлено© письменницi. - Богдасю, встань! - досить рiзко зауважила Марiя. Вона все помiчала. Але Опанас м'яко заступився за хлопця. Завжди бувало навпаки - Марiя все .дозволяла, а Опанас бурчав. - Марусенько. вiн у захопленнi вiд природи! - Хай захоплю╨ться, та не бруднить сорочки. - Богдась, слухай мами, - удавано строго насупив брови Герцен. - Ходiмте, Марi╨ Олександрiвно, я покажу наш "парк", з дозволу сказати. Я радiю цьому саду. На нас, дiбровних жителiв, лiси й дерева впливають як щось бiльш рiдне, нiж море i гори! Наталя Олексi©вна пiдсмикнула тонкi губи, i знову Марiя перехопила ледь помiтний насторожений погляд Герцена в бiк Огарьрво©. Добре, що Опанас Васильович почав ©й щось красномовно розповiдати про старовинний парк у Качанiвцi. Марiя швидше пiдiйшла до Герцена. Вони попрямували вдвох стежкою попiд височезними берестами. Олександр Iванович все ж таки обернувся i мовив лагiдно, немов вибачаючись, Наталi Олексi©внi: - Лiзi не завадить також бiльше побути на повiтрi. Наталя Олексi©вна тiльки глянула зневажливо, нiчого йому не вiдповiвши. Огарьов зовсiм не вийшов. Вiн лишився сидiти в сво╨му затишному крiслi. - А дiти хай граються. Бачите, ваш Богдан вже цiлком осво©вся, он вiн навiть, зда╨ться, муштру╨ Ольгу, хоча та й сама не вiд того, щоб когось помуштрувати! - I, нiби читаючи думки Марi©, мовив просто i сумно: - Справа виховання - одна з найскладнiших проблем. Я це вiдчуваю на кожному кроцi, та ще в умовах емiграцi©, та ще без рiдно© матерi. Але деякi iстини для мене беззаперечнi: надання велико© волi змалку - дiя дуже шкiдлива, так само як лестощi, поблажливiсть, наявна перевага одних дiтей перед iншими в однiй сiм'© - це все швидко псу╨ дитину. Ясно було, що це одне з болючих особистих питань. I знову подумала Марiя: "Всi ми в захопленнi вiд його незламностi, непохитностi, вiд його безприкладно© дiяльностi, але ж вiн - людина, що зазнала стiльки особистих нещасть, i, видно, такий уважний, люблячий батько, i так само, як в усiх питаннях великих, громадських, так i тут, у сво©й сiм'©, вiн одразу розгляда╨ проблему з усiх сторiн, бачить далеко вперед, i не тiльки для себе, для сво©х дiтей, а все пiдносить до важливих людських проблем, бо для нього все, що стосу╨ться людини, ©© росту, розвитку, життя, не може бути дрiбним". Вона могла б говорити з ним про найменшi дрiбницi, адже для нього все було в якомусь вза╨мозв'язку. З ним було так цiкаво i якось потрiбно для не©! Коли Олександр Iванович спитав: - Ви рано вийшли замiж? Вона вiдповiла так, як нiколи нiкому не могла i не хотiла казати. - Дуже. Менi тiльки виповнилось шiстнадцять рокiв. Я мусила вирватися вiд родичiв, у яких жила. Я хотiла самостiйного життя. Я ставилася з повагою i приязню до чоловiка. Я гадала, що одразу стану самостiйною. Але вийшло, що подружжя, шлюб не така вже проста рiч i, звичайно, не таким шляхом можна досягти самостiйностi. - Тисячолiття тягнеться ця несправедливiсть щодо жiнок, - мовив Олександр Iванович. - I хiба тiльки у нас, в Росi©? Скiльки забобонiв мають силу навiть у прогресивно мислячих людей. Нещодавно я читав новий твiр Прудона. Людина, яка рве стiльки усталеного в питаннях розвитку суспiльства, моралi, i нате вам - в роздiлi "Amour et mariage" - це в його останнiй книзi, - вiн пише цiлий том римсько-католицьких наклепiв проти жiнок. Якось Прудон у розмовi зi мною наче жартома сказав про одного знайомого: "Який щасливий! У нього жiнка не настiльки дурна, щоб не зумiти приготувати добро© страви, i не настiльки розумна, щоб говорити про його статтi. Це все, що треба для сiмейного щастя". I повiрте, в цьому жартi його справжнi думки про шлюб i сiм'ю - наскрiзь реакцiйнi, грубi почуття сiльського чоловiка, який вважа╨ жiнку тiльки за робiтницю, а себе самодержцем - володарем у домi! Коли ми таке бачимо у Прудона, чи не означа╨ це оскудiння думки в кра©нах Захiдно© ╙вропи? Мiж iншим, молодий лiтератор Михайлов блискуче проаналiзував його твiр i розбив ущент в сво©й статтi на сторiнках "Современника". - Я читала цю статтю, - сказала Марiя. - Всi жiнки вважають його сво©м захисником. - Та справа не тiльки в тому, щоб говорити про права жiнки на самостiйну працю, вищу освiту, участь у життi суспiльства, - справа в тому, щоб створити такi умови, коли жiнка зможе пiдвестись над особистим, суб'╨ктивним, до життя соцiального усiм сво©м ╨ством, жити iнтересами суспiльства, а не вести виключно особисте життя. Як мало, майже нема таких жiнок, - зiтхнув вiн, - i це не ваша провина... I от, коли з'явилась одна талановита, виняткова жiнка - Жорж Занд, - як не вузько поставила вона сво© проблеми, - хоча б право на любов, - до чого ж сколихнула вона все свiтове жiноцтво! - I в мене романи Жорж Занд зробили просто переворот в думках, - призналася Марiя. - Але в життi надто важко провадити новi якiсь принципи. - Власне, справжн╨ життя жiнки, iнтелектуальний розвиток, в силу обставин, почина╨ться далеко пiзнiше, нiж у чоловiкiв. - Невже ви так гада╨те? - спитала здивовано Марiя Вiн бачив перед собою уважнi, розумнi очi. анi тiнi жiночого кокетування не було в ©© молодому обличчi, лише бажання слухати, зрозумiти, - i йому хотiлося дiлитися сво©ми думками, сво©ми сумнiвами, переконаннями. - Не ображайтесь за всiх жiнок, ви, напевне, все ж таки щасливий виняток, але я думаю i вболiваю за всiх, звичайних, i доведу вам, чому так гадаю. Помiркуйте самi: хiба ми, чоловiки, несемо такий тягар, як жiнки? Навiть, коли вiзьмемо щасливий випадок - дiвчина полюбила, ©© люблять також, все ©© серце, всi думки, емоцi© в цьому. Вона виходить замiж, почалися дiти - треба носити, родити, годувати, виховувати, ростити. Адже все це на вас. Яка б не була творча iнтелектуальна натура, - та справжня жiнка - вона й справжня мати, дружина, до того ж уся сво╨рiдна специфiчна жiноча фiзiологiя, - де у не©, у жiнки, береться час, сили на iнтелектуальний розвиток, вище соцiальне життя, iнтереси тi самi, що i в чоловiкiв? А чим бiльше людина зосереджу╨ться на особистому, тим бiльше голих сторiн вона одкрива╨ ударам випадковостей. Якщо будувати благо життя лише на сiмейнiй основi, - це будувати будинок на пiску. От рокiв у п'ятдесят, коли дiти вже дорослi i внуки вийшли з пелюшок - бо ви ж зна╨те, як дiтям потрiбнi саме бабусi, - жiнка нарештi звiльня╨ться вiд сво©х жiночих пут i нарештi почина╨ться справжн╨ життя людини. - О, значить, у мене ще все попереду! - пожартувала Марiя. - Не смiйтесь. Я спостерiгав багатьох жiнок, я спостерiгав рiдну матiр - саме в цi роки, коли вона звiльнилась вiд цих специфiчних жiночих пут, в нiй прокинулися жадоба знань, мандрiвок, цiкавiсть до всього, до соцiального життя, а не лише життя свого кубелечка, бо з жiнки вона вже перетворилася на людину... На жаль, у не© рано обiрвалося це справжн╨ життя... Марiя знала вiд Марi© Каспарiвни Рейхель про трагiчну смерть матерi Герцена. Вона загинула разом з маленьким внуком - сином Олександра Iвановича - на пароплавi, де трапилась пожежа, врятувались одиницi. - Я знаю про цю страшну катастрофу, - сказала Марiя з безмежним спiвчуттям. - Так, скiльки аварiй, скiльки штормiв, бур, катастроф пiдстерiга╨ кожен корабель, що вируша╨ в плавання, - задумливо мовив Олександр Iванович. - Бурi, звичайно, загартовують матросiв, але ж i ре©, i щогли, i палуба - вони зношуються вiд кожно© перемоги над штормом. I треба ж ще витримувати повсякденний натиск хвиль, дрiбнi аварi©, дрiбнi нспол.члки i тримати вiрний курс - попри все. Я кажу про "вiрний кур" у сво©й роботi щоденнiй, у сво╨му домi, i тут iнколи потрiбнi бiльшi сили, нiж на гучний подвиг на барикадах, подвиг зберегти творчiсть, здiбностi, натхнення. Я вiрю, що ви збережете, - раптом, зупнинившись у кiнцi стежки на поворотi, переконано мовив вiн. - Я б тiльки бажав вашому ясному таланту поширити рамки, захопити бiльше елементiв. Насмiлюватися сягати вище, разом з вашою жiночою щирою чулiстю, набувати бiльше людських узагальнень. Одне слово - я вiрю у вас, мила Марi╨ Олександрiвно! - I вiн якось широко подав ©й руку i потиснув ©©, невеличку, але мiцну, енергiйну. * * * Обiд був з вiдтiнком росiйського - до м'яса подали гречану кашу, без яко©, як казав Герцен, Огарьов почува╨ться зовсiм нещасним, а в рештi, хоч i казали господарi, що намагаються зберегти вiтчизнянi традицi©, все ж таки переважала англiйська кухня - рiзна риба, м'ясо по-англiйськи, рiзнi кекси до чаю, Розпоряджався Олександр Iванович, допомагала Тата. Наталя Олексi©вна виходила до Лiзи, яку вкладала спати, на дiвчаток вона не звертала уваги. - Завтра я вас запрошую обiдати в ресторан, я хочу, щоб ви вiдчули справжнiй англiйський дух! - гостинно мовив Герцен Марковичам. - Олександр Iванович певен, що треба починати з гастрономi©! - шпигонула Наталя Олексi©вна - А хiба я не довiв у "Письмах из Парижа" про значення кухнi? - напiвжартома заперечив Герцен. - Чому, наприклад, нiмець завжди схильний до золотухи, слiз, романтизму, платонiчно© любовi i мiщанського благополуччя? Вiн може жити або в захмарному ефiрi, або в кухняному чаду. Я вас запевняю, реформацiя, тридцятирiчна вiйна - це все причини другоряднi, а головна, яку не розгледiли, бо вона надто близька, пiд носом, - це нiмецька кухня. Я не можу згадати без огиди цю прiсно-пряно-мучнисто-солодку трав'яну масу з корицею, гвоздикою та шафраном, бр-р-р!.. Наталя Олексi©вна роздратовано пересмикнула плечем, а Марiя розсмiялась. Факт! Вона також не могла звикнути в Дрезденi до цього! - Це справдi цiкаво, - пiдхопив Опанас Васильович,- хiба характер народу не виявля╨ться i в ©жi. I розмова перейшла на рiзнi звички, традицi© у кожного народу, а вiд цього на народну творчiсть. Ну, тут Опанас Васильович почувався як риба у водi! "Вiн по-справжньому любить i цiкавиться тiльки цим, - подумала Марiя. - Що ж, коли людина по-справжньому захоплена чимось, так i те вже добре! Але ж хiба можна цим обмежитись на все життя? Хiба можна, щоб усе життя звелося тiльки до пiсень, приказок та прислiв'©в? Це й менi потрiбно, я без цього не можу писати, але ж це тiльки частинка". Проте ©й було при╨мно, що Опанаса Васильовича з цiкавiстю слухають i Герцен, i Огарьов. - .Я давно збираю фольклор, i коли б пощастило систематично укласти всi нашi багатства - приказки, перекази, пiснi, це дало б неоцiнимий опис природи, побуту, моральних i духовних зав'язiв нашо© Укра©ни, а ще й такi мiцнi основи для письменникiв. - На жаль, цензура завжди викида╨ найкраще й найцiкавiше - про попiв, про панiв, а скiльки про них влучного та дошкульного створено! - сказала Марiя. - Справдi, у Опанаса Васильовича зiбранi багатющi скарби. От, може, коли нарештi дозволять укра©нцям видавати свiй журнал, - "Основою" хочемо назвати, - можна буде i там частково вмiщати. - I скiльки старо© народно© мудростi вiдкрива╨ться в цьому! - мовив Огарьов. - Але не можна нехтувати i тим новим, що народжу╨ться в народi, - не мiг не подiлитися сво©ми виплеканими думками Опанас Васильович. - От, примiром, не в селi, а на фабриках, у руднях - в нових приказках, пiснях, раптово народжених дотепах - народ розкрива╨ сво╨ ставлення до тих змiн, що зараз вiдбуваються. Адже росте промисловiсть. У нас на Укра©нi пани кинулися будувати цукрозаводи, вже тисячi селян працюють там, а не на полях, а це ж зовсiм змiню╨ побут. Треба весь час вивчати, затоеувати народну мову, i неабияк, а систематично, в рiзних варiантах, зазначати, де саме почув, вiд кого... - Це дуже цiкава й вiрна думка - оце збирання фольклору не тiльки на селi вiд дiдiв. Але, уявляю, скiльки поезi© розсипано в народi саме у вас, на Укра©нi! - сказав Олександр Iванович. - Для мене народ укра©нський завжди привабливий сво╨ю поезi╨ю та одчайдушнiстю. I якi мiцнi суспiльнi основи були закладенi ще в Сiчi, цiй республiцi звитяжцiв! Я переконаний, що ми цiлком вiрно i справедливо ставимо питання в нашому "Колоколе" i щодо полякiв, i щодо укра©нцiв, взагалi про народи, що опинилися пiд владою росiйського самодержця. Хiба так легко забути i закрiпачення, i набори, i безправ'я, i заборони аж до мови включно. Але i жовнiрiв.i шляхетних панiв, i коронних чиновникiв - усе, що було за Речi Посполито©, народ укра©нський також пам'ята╨. Поляки абсолютно неправi, коли говорять про вiдновлення Польщi "вiд можа до можа". Але я певен, якщо Росiя звiльнить селян з землею, якщо почне, нарештi, нову фазу iсторi©, тодi Укра©на i не захоче вiддiлятися, тодi не буде причини кидатися за помiччю, а з росiянами все-таки найтiснiший духовний союз i спiльний шлях прогресу. Навiть з листiв, що одержу╨мо ми, навiть з тих звiсток про та╨мнi студентськi товариства, луна про якi долiта╨ до нас, я певен - у нас ╨диний шлях боротьби. Але потрiбне розумiння, повага до кожного народу - оце запорука волi, прогресу. Одна справа читати i зовсiм iнше - чути з уст живо© людини i чути, як близько бере вона до серця справи рiдно© Укра©ни. У Марi© одразу виника╨ рiшення. Вона повинна бути не просто однодумцем, не просто захопленою шанувальницею, нi, вона хоче бути помiчницею, вона сама повинна щось робити - налагоджувати зв'язки, передачу "Колокола", усiх видань "Вольной русской типографии" додому, на Укра©ну i навпаки - матерiалiв звiдти. Вона мусить розпитати, як при©де, Дорошенка, його друзiв - адже вони ©й довiряють, - що тепер з тими та╨мними студентськими товариствами в Харковi i Ки╨вi, вона переконана, що Дорошенко зв'язаний, зв'язаний з ними, адже надiслав ©й Дорошенко дописи про чернiгiвськi подi© для передачi Герцену. I хай це буде не епiзодично, а постiйно, ©© обов'язком. Хiба вона не бачитиметься ще з Герценом i Огарьовим? Навiть коли тепер на зиму повернеться, хiба не при©де знову? А Опанасовi i не казатиме, хоч вiн i дивиться зараз з побожнiстю на Герцена, але ж вiн далеко не тих радикальних поглядiв, що примушують зв'язатися з дiяльними революцiонерами, з та╨мними гуртками. Вiн безперечно чесна i благородна людина, але вiн поклада╨ надi© лише на освiту, розвиток нацiонально© свiдомостi, нi, вiн не кулiшiвських поглядiв на сво╨рiднiсть, винятковiсть розвитку укра©нсько© культури, в нiм вона не помiчала нiколи й ворожнечi до росiян, але вiн обмежу╨ свою дiяльнiсть i жтереси лише укра©нською народною творчiстю. Три днi, якi провели в Лондонi, були, звичайно, наповненi Герценом. Вiн приймав ©х, наче вiдповiдав за всю ©хню по©здку. Другого дня, як i вирiшив, обiдали всi в ресторанi, i Олександр Iванович як гостинний хлiбосольний господар турбувався, щоб був знаменитий черепаховий суп i печеня з оленини. Чи подоба╨ться ©м все, витримане на англiйський смак? - Але зауважте, Олександр Iванович не мож