вiн зменшив його... - Однаково на суд нащадкам лишаються твори, i тут нiхто вже не владний зробити по-сво╨му, - мовив ╙шевський. - Як не репету╨ Англiя, всi ©© лорди, всi ©© святенники, а от, бачите, поет Байрон лишився в серцях усiх народiв, кому потрiбнi були його пiснi! - Вiн у мене змалку зв'язувався з Iталi╨ю i Грецi╨ю, - сказала Марiя. - Яке життя! З карбонарiями боровся за Iталiю, як за свою батькiвщину, вiддав життя за Грецiю. З його пiснями свободi йдуть гарiбальдiйцi! - Смiливому вся земля батькiвщина! - мовив ╙шевський, З кав'ярнi, де дружньо попрощалися з господинею i дали слово прийти ще, Марiя йшла мовчазна й замислена. Треба швидше зустрiтися з хлопцями, якi при©хали з Гейдельберга не як цiкавi туристи, а щоб бути в загонах Гарiбальдi, з тими поляками, росiянами й укра©нцями. - Милий Степане Васильовичу, ви ще не дiзналися, я вас просила, де тепер Добролюбов? Чоловiк писав, що вiн у Римi, але ж його тут нема. Чоловiк радить познайомитись з ним i працювати для "Современника". - Що ж, вам i карти в руки, - задоволене сказав ╙шевський. - I не дорiкайте менi, ви ж зна╨те, я для вас про все дiзнаюсь - навiть про що зараз думають Кавур, Меттернiх i король Вiктор-Емману©л, бо про це пише в "Современнике" Добролюбов так само гаряче, як i про твори Марка Вовчка, тому вже я пройнявся до нього величезною симпатi╨ю i дiзнався, що зараз вiн у Неаполi. - Ну, тодi ми з ним незабаром побачимось, - впевнено сказала Марiя. - Я не встигла познайомитись з ним у Петербурзi, треба це тут виправити! * * * Художники знайшли для Марi© Олександрiвни чудову кiмнату! Досить велику, але зовсiм недорогу, на першому поверсi. У внутрiшньому дворику був навiть фонтан i квiти. Обставлена кiмната була екзотично: прикрашена вазами, бюстами, висiли картини - нiби куточок якогось музею або старого палаццо. Так воно й було - колишнiй занедбаний, ветхий палаццо, але Марi© дуже подобалось. А художники найбiльше були задоволенi й пишались, що знайшли помешкання з великим лiхтарем на сходах. Бiльшiсть будинкiв у Римi була з темними й просто страшними пiд'©здами. На тiй же вулицi у маленькiй кiмнатцi оселився Олександр Вадимович. Богдась лишався на його пiклуваннi в той час, коли мама працювала. Першу половину дня мама завжди працювала. I часто вночi. Увечерi iнколи сходилися усi разом. Сво© вiдвiдини музе©в i рiзних пам'яток професор, як i до ©хнього при©зду, робив сам... Що ж, йому не хотiлося заважати цим явно щасливим людям... Iнколи вiн виходив пiзно увечерi, отак як сьогоднi, майже вночi, щоб поглянути на ру©ни форуму, храм Венери, Колiзей при мiсячному освiтленнi. Сьогоднi вiн попрямував до Колiзею. Людей зовсiм не було. Там i тут бiгали кiшки, чомусь ©х тут багато ховалося в стародавнiх ру©нах. Якась жiноча самотня постать вийшла з брами. - Марi╨ Олександрiвно! Ви? Самi? Чому? - Хiба ви не зна╨те, що я люблю блукати сама? - Але вночi, в Колiзе©? - Хiба страшно? Саме отак i вiдчува╨ш те далеке життя. Пiд цi╨ю брамою проходили гладiатори з вигуком: "Ave Caesar, morituri te salutant!" (Живи, Цезарю, тi, що йдуть на смерть, вiтають тебе! (лат.) _Я люблю тут блукати i згадувати. - I ви згаду╨те те далеке життя? - пожартував ╙шевський. Марiя нiчого не вiдповiла. Вони пiшли вдвох мовчки. Навiть такому доброму друговi, як ╙шевський, не хотiлося казати, що вона "згадувала". Вона згадувала тут рядки "Неофiтiв", якi Тарас Григорович власноручно переписав для не© i подарував перед подорожжю. Вона не раз перечитувала ©х, але зараз, тут у Римi, коло стiн Колiзею, уночi, вона особливо переживала усю ©хню силу слова, уяви, мислi. Шевченко малював Колiзей, перших неофiтiв, перших нескоримих борцiв, вiддану матiр, але ж усе це було про ©хню рiдну землю, про рiдний народ, i не лише про рiдний, а про кожен уярмлений, про кожен поневолений, про кожен, що кона╨ пiд владою тиранiв. Марiя йшла мовчки, i, як часто бувало, в думках повторювала рядок за рядком: Ликуе Рим. Перед кумира Везуть возами ладан, мiрро, Женуть гуртами християн У Колiзей. Мов у рiзницi Кров потекла. Лику╨ Рим! I гладiатор, i патрицiй, Обидва п'янi. Кров i дим ╞х упо©в. Ру©ну слави Рим пропива╨. Тризну править По Сцiпiонах. Лютуй! Лютуй, Мерзенний старче! Розкошуй В сво©х гаремах! Iз-за моря Уже вста╨ святая зоря. Не громом праведним, святим Тебе уб'ють. Ножем тупим Тебе зарiжуть, мов собаку, Уб'ють обухом. Вона думала про всiх неофiтiв, усiх борцiв, i для не© найближчою ставала Iталiя Байрона, Iталiя Гарiбальдi i, як не дивно було б почути комусь, Iталiя ©© "батька", Тараса Григоровича. Захотiлося йому написати про всi враження, його розпитати. Опанас повiдомляв у останньому листi, що хворi╨, писав про невдале сватання, про сумну подорож на Укра©ну i брутальний арешт. Тургенев збирався написати про цей обурливий арешт Олександру Iвановичу, щоб той надрукував у "Колоколе". Мабуть, важко йому, Тарасовi Григоровичу, нема коло нього по-справжньому близьких, з теплими, рiдними руками. Як це страшно бути на самотi, самотнiм. Не тодi, коли сам цього хочеш, а весь час... Певне, це найстрашнiше в життi. От i люблять його, i шанують, а вiн однаково самотнiй - ©© названий батько, i нiяка слава, нiякi успiхи не можуть замiнити найрiднiшо©, найближчо© людини. Уночi, пiсля прогулянки до Колiзею писала йому листа. Бажалось якнайтеплiше зiгрiти його, приголубити, як дочцi. "Мiй друже дорогий, Тарасе Григоровичу! Чую, що Ви усе нездужа╨те та болi╨те, а сама вже сво©м розумом доходжу, як-то Ви не бережете себе i якi сердитi тепер. Оце добрi люди скажуть: "Тарас Григорович! Може, Ви шапку надiнете: вiтер!" - а Ви зараз i кирею з себе кида╨те. "Тарас Григорович, треба вiкно зачинити, - холодно..." - а Ви хутенько до дверей - нехай на стежi стоять. А самi Ви тiльки одне слово вимовля╨те: "одчепiться", та дивитесь тiльки у лiвий куток. Я все добре знаю, та не вбоюся, а говорю Вам i прошу Вас дуже: бережiть себе. Чи таких, як Ви, в мене поле засiяно?" Чомусь сльози застилають очi. Нiхто, нiхто не важив так для не©. Згадала, як уперше дiвчинкою "Кобзар" читала, i сама собi присягалася, сво©м життям, принести якусь користь для народу, не прожити пустотливою панночкою або великорозумною баринею. I бiль, неймовiрний жаль за ним - чого так склалось його життя? Згадала - розповiдав Опанас - дуже Тараса Григоровича любила хрещена мати Богдасика - княжна Р╨пнiна, Варвара Микола©вна, ще до заслання, ще як був молодим. Вона, Варвара Микола©вна, вразила Марiю сво©м прямодушним розумом, сердечною простотою. Та хiба серцю накажеш? Шевченко поважав ©©, звiрявся ©й багато в чому, але ж не любив. I вiн самотнiй. I вона вже нiкого не полюбила i теж сама-одна дожива╨ свiй вiк. А от здалося йому, що полюбив цю Ликеру, крiпацьку дiвчину Макарова. Макаров, звичайно, одразу "вольну" дав, але жахався, казав Марусi: "Гарна тварина - i бiльше нiчого, лукава, ледаща i не любить його аж нiскiлечки". Нещасливий "батько"! Шкода, що ©© не було поряд, уявля╨, як усi "друзi" з порадами лiзли, з осудами та пересудами. Вона розумi╨, вiн жахнувся сво╨© самотностi, а те, що крiпачка, - це тiльки полонило його дужче. I всi кажуть - гарна! ╞© й Тургенев бачив, теж сказав: "Я зрозумiв, чому його до не© потягло, але одразу бачив, не те що щастя - нiякого пуття не буде". Може, й добре, що одразу все порвалось. Не пощастило йому у подорожi, такiй жаданiй, такiй чеканiй, на Батькiвщину. "╞здили Ви на Укра©ну, були Вам там пригоди, писали менi Коли-то побачимось? Буду дожидати". Вона й так тi три мiсяцi у Петербурзi найчастiше з ним бачилась, усi навiть нарiкали. Але ж так мало того часу було. Вiн i не хотiв спочатку, щоб вона ©хала, а потiм казав: "©дь, доню, подивись свiта!" "Я тепер пишу до Вас з Рима: коли б же Вас сюди занiс який човничок, щоб Ви не од людей почули, а на сво© очi побачили, якi тут ру©ни, дерева, квiти,а яке тепло, яке сонце. Я була в Колiзе© на самому вишку, на вiкнi сидiла, а як звiдти зiйшла, то й сама не знаю..." Еге ж. ╙шевський i Саша далi стояли, i Саша тремтiв i блiднув, бо не помiтив, як вона швидко нагору побiгла, а вже побачив, як звiдти махала, щоб стояли там унизу, на не© чекали. "Була у Ватiканi..." Як глянула на Аполлона, на Лаокоона, "живих", не копi©, а "справжнiх", так аж дихання зайшлося, говорити не могла, трохи вiдстала, щоб не бачили ©© супутники, незручно стало за свою таку вразливiсть, вона й сама не чекала тако© реакцi©. Потiм, уже отямившись трохи, слухала пояснення ╙шевського. А в Сiкстинську капелу ходила потiм не раз; i, закинувши голову, ©й хотiлося найдовше дивитись на стелю, на створення свiту, як бог Саваоф торка╨ться пальцем Адама. Вона мимоволi всмiхалась, i нiби все набувало iншого значення. На це створення свiту вона волiла бiльше дивитись, нiж на страшний суд, там тiльки одна божа матiр ©© заспокоювала, яка наче благала сина про милосердя. Вона i в дитинствi найдужче любила образ дiви Марi©... А створення свiту було для не© чимось житт╨ствердним. Не те що страшний суд - хай хоч i заслуженi кари. "Коли б же Ви були там, Тарас Григорович. У мене ╨ для Вас фотографi©, та як ©х передати? Я тут i працюю, i вчуся, i гуляю. Ви напишiть менi словечко, коли час буде. Ви забули чи нi, що ви названий батько? Коли взяли iм'я, то взяли й бiду батькiвську. Тепер думайте i не забувайте". Вона всмiхнулась трохи сумно. Чи було б ©© сьогоднiшн╨ щастя, ©© "миле горе" - бiдою батькiвською? Ой, леленько, вона й не знала, й не вiдала досi, яка то ╨ справжня любов! А любовi, як долi, конем не об'©деш, не обминеш... "Прощавайте. Бережiть же себе, прошу Вас дуже". Вона знала - йому буде при╨мно, радiсно, коли вона багато працюватиме, писатиме. Оце для нього головне. Вона уявила, як у нього, в його скромнiй кiмнатi-майстернi в Академi© художеств вона затишно вмоститься на його турецькому диванi - ╨динiй розкошi! - i розповiдатиме про подорожi, зустрiчi, враження, i вiн прочита╨ ©й новi сво© твори, а потiм попросить ©© заспiвати, i вона спiватиме не тiльки укра©нськi пiснi, а й iталiйськi, що чу╨ тут. Обов'язково треба швидше побачити Добролюбова, вiн-то далеко бiльше зна╨, нiж ╙шевський та Бородiн, та й росiйськi художники, з якими вони стрiчаються, що робиться насправдi навколо, бо щось дуже схоже на затишшя перед бурею, а в день iменин Гарiбальдi на всiх вулицях i на площi папськi солдати ходили великими юрбами, побрязкували, наче застерiгаючи, шаблюками, i народ у чеканнi затих, немов збирався з новими силами. В останньому "Современнике" була дуже прихильна рецензiя на нове видання "Кобзаря" - вона ще його не бачила, i ©й тiльки написали, що на ньому сто©ть присвята ©й! Але ©й так хотiлося одержати листа вiд самого Тараса Григоровича. Надходили листи вiд Тургенева - не дуже при╨мнi, вiд Опанаса - пiсля них ставало сумно й нiяково, а iнколи вона ображалась i дратувалась про себе. А вiд Тараса Григоровича - нi, не було. Невже вiн так тяжко нездужа╨, що й написати нема сили? Вона про нього тут останнiм часом багато думала, i навiть приснився вiн ©й, веселий i добрий, - удвох спiвали "Зiроньку". I вона прокинулась весела, розповiла за снiданням про сон Богдасевi й Сашi. Вони, як завжди, пiшли втрьох на пошту - Саша, Богдась i вона. - Prego, синьйора! - як знайомiй, з усмiшкою простягнув ©й листа чорненький юнак. Вона вже впiзнала досить товстенький конверт з адресою, надписаною почерком Iвана Сергiйовича, - вiн ©й пересила╨ пошту з Парижа: так i ╨ - в першому конвертi ще другий, це вiд Опанаса Васильовича. Саша нiколи не питав, намагався нiчим не виявити свого хвилювання, але вiд Марi© не крилося, як вiн завжди блiднув i мiнився в обличчi. - Вiд тата! Лист вiд тата! - закричав Богдась i потягнув ©© за руку. - Читай, читай швидше! Вони вийшли на вулицю, присiли коло стiни, повито© плющем i трояндами. Саша удавав, що цiкавиться невеличкою стату╨ю мадонни, ©х тут багато сто©ть в нiшах коло невеличких стiнних фонтанчикiв, звiдки простi люди п'ють воду. Богдась торсав матiр за руку, i вона квапливо надiрвала другий, Опанасiв, конверт, почала читати, i раптом Богдась побачив, як великi, наче дощовi краплини, сльози потекли по щоках мами. - Мамо! Що таке? - кинувся вiн до матерi, пiдбiг i зляканий Олександр Вадимович. Марiя слабо махнула рукою: - Пiдiть, пiдiть удвох кудись. Я сама хочу бути. Тарас Григорович помер... Вона блукала сама по вiдлюдних вулицях та вуличках, сидiла над Тiбром, не звертаючи нi на кого i нi на що уваги i не стримуючи слiз. Тараса Григоровича, ©© "батька", вже не було на свiтi. Як у не© болiла душа! Нiколи, нiколи вона вже не побачить його, i не розповiсть вже йому нiчого, i, написавши новий твiр, вже не думатиме, як завжди: "А йому сподоба╨ться?" Адже його слово було найвище визнання, найвищий суд для не©. Як же це трапилось, як же таке горе, така бiда увiйшла в ©© життя? А вона так багато думала про нього останнiм часом, як нiколи за все перебування за кордоном. Так то вона прощалася з ним навiки, коли ©хала з Петербурга? То вона прощалася, коли пiдписувала оце тепер останнiй свiй лист звiдси: "Прощавайте"? Ой, а де ж та даровизна, що надiлив вiн нею, а вона залишила у нього до повернення - його автопортрет, що писав вiн, коли був молодим. Вона такий бачила i у княжни Варвари Микола©вни, отаким та його любила й не пiзнала пiсля заслання, а вона, Марiя, побачила його вже не таким, але одразу зрозумiла, що душа його ще палкiша, ще непримиреннiша стала, воля його ще мiцнiша, куди мiцнiша, нiж у всiх, хто оточував його. Вiн подарував ©й ще свiй зошит, що списав у Орськiй фортецi, сво╨ ╨вангелi╨, що читав там. Вiн усе те дорогоцiнне ©© серцю подарував ©й, сам подарував, хiба вона насмiлилась би просити, навiть натякнути? А вона сказала притуливши тi подарунки до грудей- "Нехай у вас буде, поки повер'нуся". Кому вона могла що довiрити, як не йому самому? А тепер - де вона, ця найдорожча в свiтi спадщина? Треба, щоб Опанас потурбувався, забрав для не©, зберiг для не©. Яка вона була легковажна, нерозсудлива, непередбачлива... Та хiба вона думала, що нiколи вже не побачить свого Тараса Григоровича? Хiба коли дума╨ш, що близькi пiдуть вiд нас одного разу i нiколи вже не повернуться?.. Вона опiвночi прийшла до свого помешкання. Вже зовсiм було темно i тиша скрiзь. Добре, що у пiд'©здi свiтив цей лiхтар, яким так пишались художники. Саша сидiв коло Богдана, що спав, та, поглянувши на ©© заплаканi очi, мовчки поцiлував ©й руку i, нiчого не спитавши, пiшов до себе. Вiн завжди був такий. Нiчому не заважав i розумiв ©© бажання з пiвпогляду. Нiкого вона не хотiла бачити, нiкого. Цiлу нiч вона наче розмовляла з "батьком", присягалася, що вона не зверне з дороги, його дороги, адже вiн вiрив у не©, Марiю, Марка Вовчка, i хай ця вiра не стане даремною! Але як закiнчив вiн це сво╨ страдницьке життя? Чи був хтось коло нього, чи тримав його знесилену руку, чи так на самотi, як завжди? А вона, його "дочка", була так далеко, й невiдомо, чи встиг вiн прочитати ©© останнiй лист iз Рима? Невже не дiзнався вiн, як вона дума╨ про нього, схиля╨ться перед ним? Вона наче оглядала сво╨ життя i червонiла за багато днiв i годин цих двох рокiв i думала, думала над сво╨ю працею i над тим, що та як треба робити i як прожити, як вiн, у кого нема "зерна неправди за собою". Як це важко жiнцi, молодiй ще жiнцi, якiй здавалось, що тiльки зараз вона пiзнала справжн╨ жiноче життя, жiноче щастя, i як важко все по╨днати i бути ще матiр'ю. Адже завжди жадала вона бути доброю, гiдною матiр'ю - не для оточення, не про людське око, а по-справжньому, щоб самiй знати, що перш за все вона - Людина. Мати. Адже ©й присвятив Тарас Шевченко свiй "Кобзар"! Це щось-таки значить! Не тiльки для слави, для вiдзнаки ©©, а щоб вона, Марко Вовчок, так само, як вiн, любила Укра©ну, народ пригноблений, скривджений, для нього працювала. Писати? Так, багато писати, щоб народ ©© любив i розумiв. Не для купки "избранных", а для всiх людей, народу, для нього й про нього. Нiч - час роздумiв над життям, над метою його, над добром i злом. А день - це саме життя з сво©ми повсякчасними турботами, дрiбними щоденними обов'язками, легкими радощами, побутовими непри╨мностями i втiхами. Може, коли б "бог" не посилав людям рiзнi дрiбнi напастi, якi вiдвертають увагу вiд того, що терза╨ до глибини душу, i жити не можна було б! Вночi зда╨ться: зайшла людина в безвихiдь. Як можна далi жити, не розв'язавши для себе головних протирiч, питань, проблем? А настане день, вiдiйшла нiч переплакана, безсонна, треба дитинi швидше дати поснiдати, треба навiдатися, чи надiйшли грошi, треба швидше перекласти "Три долi", а то не встигнуть надрукувати в черговому номерi. А тут ще Саша... 5 Наближався Великдень. Як це було в дитинствi? Давно-давно? Вона сидiла коло фонтана, поринувши в спогади. Це наближення свят, незвичне готування до них у Римi розбуркало далекi-далекi спогади, далекi картини, що нiчого спiльного не мали з тим, що бачила зараз. Ще б пак! Маленька глуха Катеринiвка на Орловщинi - i Рим! Який ясний пiднесений настрiй був тодi, у дитинствi, в днi цих великоднiх свят! Коли ще дуже вiрила, коли ходила на сповiдь, причащалася, вiдчувала себе чистою, безгрiшною i дуже любила з мамою i нянею вiдвiдувати весь страсний тиждень убогу сiльську церковку. Вона з особливим палким почуттям вистоювала всi дванадцять ╨вангелiй у страсний четвер, i тремтiла вiд жалю i слiз, коли у святу п'ятницю виносили плащаницю, i щиро молилась, як усi в церквi - старi, молодицi, дiвчата. Багато з них плакали. Чому? У страсну суботу пiсля хатньо© метушнi - адже, мабуть, цiлий тиждень пекли паски, смажили, варили, - готували "пасхальний стiл", як якийсь вищий обов'язок, а ще весняна святкова приборка, i завжди лишалось на останнiй час щось недороблене, що конче треба було зробити. I от, нарештi, на вечiр, коли вже в усьому домi так смачно i врочисто пахло святом, вона i старший брат Валерко одягали святковi вбрання, в ©© тугi довгi коси няня вплiтала широкi синi або рожевi стьожки, вбирались святково мама й тато, так, i тато був ще живий, i увечерi в страсну суботу теж ©хав з ними до церкви, - i всi люди були у святкових вбраннях, квiтчастих хустках. У церквi було дуже парко, тiсно, дихати було важко, але всi наче нетерпляче чекали чогось надзвичайного, хоча щороку вiдбувалось те ж самiсiньке. О дванадцятiй лунало "Христос воскресе!" - i враз немов усе-все мiнилося на очах, i люди всi мiнилися, старi бабусi й дiди, жiнки, дiвчата, лiтнi дядьки i навiть хлопцi! Всi здавалися такими добрими, ясними, i вiрилось, що Христос, i божа матiр, i всi святi ангели саме тут зараз, невидимi летять поперед хресного ходу навколо церкви. А на дзвiницi бамкав великий дзвiн, тодi здавалося: голоснiшого, гучнiшого i прекраснiшого нiчого не може бути. Як бувало весело в цей день удома! Давно-давно. Коли живий ще був тато... Потiм вона вже з острахом чекала великодня. А втiм, i кожного свята. Але особливо великодня. Бо саме тодi напивався до нестями вiтчим. Зовсiм iншi, нiж ранiше, при татовi, почали при©здити до них гостi. Нi, не до них, до нього. Мама заводила дiтей у спальню, забороняла виходити, щоб вони нiчого не бачили й не чули. Старший Валерко цiкавився, якось непри╨мно цiкавився, намагався заглянути у щiлинку, прислухався, а ©й, Машi, було огидно, i найдужче чомусь вона боялася, щоб не почули меншенькi дiти - Митя i Вiрочка. Вiрочка - вже дочка вiтчима, але ж ©© сестричка, i вона ©© любила й жалiла. I самiй ©й не хотiлося нiчого чути. Якось вона втекла. Вона бiгла до сво╨© колишньо© нянi на село. ©й здавалось, що всi тi люди, яких вона бачила вночi в церквi, якi з жалем i спiвчуттям шепотiлись за ©© спиною: "Хоч i панночка, а сирiтка", зустрiнуть ©©, сховають. Але на вулицi гуляли, i вона засоромилась, звернула з вулицi, побiгла городами. Треба було ще поминути попiвський двiр. З попiвського дому лунав гомiн, безладнi спiви, п'янi голоси. От рипнули дверi з чорного ходу. Вона прича©лася за кущем лiщини з ще ледь помiтним зеленим листячком: здавалось - на кущ накинуто зелений прозорий серпанок. З дверей вийшли, пiдтримуючи один одного, пiп i дяк, вони щось верзли, переконуючи в чомусь один одного. ╙лейна борода попа була скуйовджена, дяк обiймав попа i намагався поцiлувати йому руку, потiм пiдвiв свою правицю i таким громоподiбним як у церквi голосом загорлав: "╙дин бог без грiха!" Аж тут вибiгла попадя i почала обох лаяти верескливим голосом i штовхати у дверi додому, а пiп, так само пiднявши руку, виголошував козлиним тенорком: "╙дин бог без грiха!" Дiвчинка найдужче злякалась, що ©© помiтять, i, коли вони зникли в хатi, дременула далi знайомою стежкою. Нарештi пiдперта з усiх бокiв, наче полатана, пощерблена нянина хижа. Дiвчинка постукала у маленьке вiконце. Вийшла няня. З того часу, як мама вiддалася вдруге, няню вiдпустили з двору, вона жила з дочками i внуками. - Машенько, що ти, дитинко? Чого? Маша кинулася до не©, притулилась, нiчого не сказала. Стара зрозумiла без слiв. - Гуляють? Дiвчинка кивнула головою. Няня стояла розгублена, вона не кликала до хати. I раптом Маша зрозумiла - вона не може ©© покликати! Адже не раз плакалася няня мамi, як важко дочцi, про себе нiколи анi слiвця, але ж, певне, i ©й непереливки. Та й що б Маша у них зараз робила? Однаково треба повертатися. Мама кинеться, що ©© нема, хвилюватиметься. Бiдна мама, ©й ще гiрше буде. I потiм, поки бiгла, хвилювалась, щоб не побачили, поки попiвський двiр поминула, наче те хвилювання та домашня бiда вiдiйшли далi. Може, просто свiже повiтря пiдтримало ©©. - Я пiду, нянечко, - мовила вона, - то я так, захотiлося просто до тебе. Немов уранцi не бачились, не христосувались. - Я пiду з тобою! - Стара обняла дiвчинку, прикрила сво╨ю темною хусткою - подарунок ще панi. Пiшли обережно вдвох. Де-не-де виринали пiснi, голоси. - От i нашi розгулялися. Треба ж колись вiдпочити, людьми себе почути, хоч у свята... Мама стояла коло хвiртки, перелякана, стривожена. - Мамо, прости менi, я до нянi ходила, - цiлуючи ©й руки, перепрошувала Маша. - Ти хвилювалась за мене? - Дуже! - прошепотiла мати. Вона не смiла сказати, вона боялась признатись сама собi, - вона злякалась, що Машу затягли отi мерзеннi гостi чоловiка, i дiвчинка все те бачитиме, що там ко©ться. Дяка боговi! Вона ходила до нянi. - Голубонько панi, ви вже не сердьтеся на Машеньку, вона мене провiдати ходила! - мовила няня. Дорога ©© няня, вона так любила цю дiвчинку, яка завжди за всiх поко©вок, за всю челядь заступалася! Хто що не розiб'╨, хто яку шкоду ненавмисне зробить, - Маша завжди казала: "Мамо, то я, пробачте". - Нi, нi, нянечко, - обняла стару мати, - я не сердюся на Машу. Ти ж зна╨ш, вона добра, хороша дочка. Я от що гадаю: краще Машi не жити тут, краще я ©© до яко©сь iз сестер вiдвезу. Однаково з осенi у пансiон. Ти згодна, Машенько? - Як скажеш. Як ти хочеш, - розгублено вiдповiла Маша. ©хати з дому? Але ж коли "дому" й не було? - Нянечко, правда, Машi краще там буде, або у Катi Мардовiно©, або у Варюшi Писар╨во©? - наче виправдуючись перед старою селянкою, казала панi. - Звiсно, краще, - сумно зiтхнула няня. Нiде ©й не було краще. Нiде ©й не було гiрше. Усе було тимчасовим - чеканням справжнього. Проте - бiльше показового, зовнiшнього у Мардовiних, строгiше й чистiше - у Писар╨вих. Тому ©х любила дужче. Не раз iз рiдними ©здила на прощу в монастирi. I багато переживань, думок, здивування i навiть перший час захоплення викликали у дiвчинки черницi - ©хн╨ самозречення, ©хня дол-я. Потiм, коли пiдросла, уважнi ©© очi, бажання про все дiзнатися, зрозумiти вiдкрили багато такого, вiд чого жахнулася. Темний страшний побут монастирський, жорстока непохитна i╨рархiя, безмовнi рабинi, честолюбна владарка-iгуменя, вражена навiки в особистому життi тиранка, i такi ж ураженi, заздрiснi, дрiбнiшi тирани - ©© помiчницi й пiдлабузницi - мати-казначея, iншi, на нижчих сходинах чернечо© iмперi©. О! Як рiдко можна було побачити справжню християнську вiру. Вiдкривалися перед нею i штучне творення чудес, i рiзнi релiгiйнi ефекти, якi пiдстроювали служителi церкви, i поряд з цим - дитяча слiпа вiра скривджених простих людей, оцих старих бабусь, молодих жiнок, котрi з немовлятами на руках проходили десятки верстов, щоб поклонитися чудотворнiй iконi, святим мощам, за останнiй мiдяк налити у пляшечку свято© водички, яку напередоднi наливала iз звичайного колодязя на монастирському подвiр'© одна з цих жирних лицемiрних чорних гусениць. Iнколи ще хотiлося вiрити, як у дитинствi, свiтлою, ясною вiрою, але це було вже неможливо. Давно неможливо. Дивно! Опанас був релiгiйна людина - якi листи писав вiн ©й, коли була ще нареченою, ©здила з родичами в Задонськ! Ще тодi вона вiрила, але його листи, сповненi сентенцiй, моралiзуючi, якось не вiдповiдали ©© настроям, ©© вiрi, в якiй вона найдужче шукала не фанатично© покори, не захоплення аскетичними iдеалами, що вiдгонили у звичайних людей звичайним святенництвом (трохи цього було i в Опанасових листах), а ствердження любовi до людей, ближчих, живих людей, шукала правди i добра. Потiм вона почала сперечатися з ним. Потiм перестала сперечатись. Коли вчителював, вiн повинен був i до церкви ходити, i всi обрядностi виконувати. Вона, як дружина вчителя, звичайно, виконувала все з ним, але вже нiяко© ваги цьому не надавала. Дещо, правда, робила навiть залюбки, тому що нагадувало дитинство: на Великдень пекла паски, фарбувала крашанки, приходила "розговлятися" вся комуна (яка й не постилася!). На "зеленi свята" вбирала хату клечанням. Ну, а на рiздво, звичайно, i свят-вечiр був напередоднi, i кутя з медом, i взагалi все, як належить. Але ж це все не мало нiякого вiдношення до вiри! Цi два роки за кордоном весь час перебувала в оточеннi таких людей, для яких питання вiри, релiгi© давно вже не мало особистого значення. Це було лише тi╨ю темною силою, яку треба було враховувати в сво©й боротьбi проти монархiв церкви i всього ©хнього вiйська. Так робив весь час Олександр Iванович Герцен. I саме тут, у Римi, був центр наймiцнiшо© i найпiдступнiшо© клерикально© сили, тут був центр держави намiсника апостола Петра на землi - самого папи. Вiн жив у Ватiканi. Важко було по╨днати в думках, у розумiннi Ватiкан - мiсце мешкання монарха католицько© церкви, i Ватiкан, про який писав Герцен: "Коли нестерпнi сумнiви ятрять серце, коли переста╨ш вiрити, що люди могли бути здатнi на щось путн╨, коли самому ста╨ огидно и соромно жити, - я раджу йти до Ватiкану. Там людина заспоко©ться i знову щось благословить у життi". Вiн писав про Ватiкан Рафаеля, Мiкеланджело, Леонардо да Вiнчi, а не папський. Але там, у цьому ж Ватiканi, за стiною, що вiдмежовувала вiд залiв Рафаеля, його станцi╨, вiд Сiкстинсько© капели, вже багато вiкiв плутав та╨мничий зловiсний лабiринт клерикально© держави i мав сво© палати папа. У страсний тиждень вiн мав сам правити вiдправи у Сiкстинськiй капелi, а у вербну недiлю - в соборi святого Петра. - Ми мусимо бути на вiдправах папи в соборi i в Сiкстинськiй капелi, - такими словами, та ще сказаними категоричним тоном, зустрiла Марiя сво©х постiйних супутникiв, до яких ще при╨днався сусiда по дому, один швейцарець, якого дуже полюбили всi дiти з ближнiх будинкiв. - Бути в Римi i не бачити папи! - удавано осудливо мовив i ╙шевський. - Вас схопив уже азарт туриста? - спитав сусiда-швейцарець. - Усе, усе разом! - вiдповiла Марiя. - Я хочу бачити папу, я хочу бачити народ у днi найбiльших релiгiйних свят, адже iталiйцi так палко, пристрасно вiрують! Я хочу бачити всi ©хнi врочистi церемонi©, i я рада, що ми опинились у Римi саме на великдень. - А я волiв би краще опинитися пiд час карнавалу, хоча вже й спостерiгав його. Оце видовисько незрiвнянне, i справдi треба саме на карнавалi бачити iталiйцiв! У церквi - це зовсiм не те. - Ви вже не раз бували тут, тому так спокiйно ставитесь до всього, - заперечила Марiя. - Та тiльки як нам дiстати квитки? - Скрiзь i завжди усiм хочеться побувати на таких церемонiях, як на прем'╨рах у театрi, - сказав швейцарець. Вона даремно хвилювалась - люб'язний швейцарець принiс ©й з поштивою усмiшкою квиток на вiдправу у вербну недiлю. Йому дуже хотiлося прислужитися цiй чарiвнiй дамi! Але напередоднi Марi© вже надiслали з росiйського посольства квитки на всенький страсний тиждень! Це вже потурбувався професор, та, звичайно, вона про це не сказала швейцарцю - подарунки треба вмiти приймати i не затьмарювати насолоди даруючого! Вона була страшенно задоволена, що пiде, i - розчарована, коли пiшла. Це справдi була нiяка не релiгiйна вiдправа, - швейцарець мав рацiю, - сво╨рiдна театральна вистава, навiть не прем'╨ра, бо учасники зовсiм не хвилювались, як артисти на прем'╨рах, а виконували сво© ролi завчено-машинально, бо виконували ©х .багато рокiв, а до того багато рокiв бачили, як виконували iншi, ©хнi попередники. ╙шевський побачив: Марiя Олександрiвна ледь стрималась, щоб не чмихнути, коли, на ношах у крiслi винесли папу - невеличкого, з круглим байдужим, навiть добродушним обличчям. - Наче пирiг! - шепнула Марiя. Нiякiсiнького натхнення, врочистого пiднесення не побачила вона на обличчi намiсника Петра на землi - тiльки втома й байдужiсть. Вiн сидiв пiд балдахiном, з обох бокiв його обмахували павичими опахалами. Поперед нього спочатку пройшли кардинали в довгих червоних мантiях i високих клобуках, потiм ╨пископи, канонiки, рiзнi високi чини чорного вiйська, що нагадували часи iнквiзицi©, потiм звичайне вiйсько у незвичайному одязi - швейцарськi латники у середньовiчних убраннях, загони папських гвардiйцiв. Вiд усi╨© .червоно©, золото© пишноти аж очi слiпило. Усi в церквi стали навколiшки, але Марiя помiчала лише цiкавiсть на обличчях, навiть не можна було сказати - молiльникiв, молiльникiв не було, були цiкавi глядачi. Одна тiльки жiнка, явно iноземка, що виявилось з ©© запитань, стоячи поблизу Марi© навколiшках, плакала розчулено. Зараз у цей славетний собор святого Петра можна було попасти лише по квитках, i бiльшiсть була така, як вона сама, - цiкавi глядачi у справжнiсiнькому театрi. Але нi, вона помиля╨ться: цей вдосконалений театр - це ж величезна, ще непоборима сила. Яка сила у цього байдужого, з обличчям втомленого хазя©на, папи, у зловiсних кардиналiв, деяких висхлих, наче кiстяки, з обличчями хижих птахiв, зголоднiлих хижакiв, а деяких вiдгодованих, випещених. I не можна сказати про якусь тупiсть, глупоту, нi, нi в якому разi, бо в багатьох погляди горiли таким злим розумом i хитрiстю, що, певне, моторошно було б глянути сам на сам у живi очi. Це були очi суддiв-iнквiзиторiв, якi одним поглядом, одним невблаганним рухом руки, не замислюючись, посилають на смерть, на вогнище, в темницi фортецi Святого ангела. I нiчого християнського не було в них, нiчого спiльного з тими першими неофiтами, що при свiтлi смолоскипiв спускалися в катакомби i там молилися з вiдданою вiрою i самозреченням, i там ховали сво©х перших мученикiв за вiру. О! Катакомби справили на Марiю куди глибше враження! ╞й захотiлося швидше з цього театру на свiже повiтря. Нарештi кiнець урочисто театрально© вiдправи. - Вийдемо тим ходом! - кивнула Марiя професору й Сашi. Саша знав - Марiя не може пiти з собору святого Петра, куди вони вже приходили кiлька разiв, щоб не затриматися хоч би на хвилинку коло "Пi╨ти" Мiкеланджело. Вже витиснувшись iз натовпу i переводячи подих, ╙шевський сказав: - Справдi, треба погодитись з вашим улюбленим Стендалем: "Яку' радiсть могло б дати перебування в античному Римi, коли б волею зло© долi на його грунтi не виник як найбiльша образа - Рим попiвський". - Але ж не забувайте, - мовила Марiя, - Стендаль не тiльки захоплювався античним i iншим мистецтвом Рима, вiн був зв'язаний i з карбонарiями! Погляньте на майдан - скiльки тут ©хнiх синiв i дочок! На майданi була сила-силенна людей, живих людей, - не глядачiв, а палких римлян, iталiйцiв з гарячими серцями, жадобою волi, хай у бiльшостi ще вiруючих i в мадонну, i у всiх улюблених святих, але в той же час вже пройнятих зневагою до абатiв, монсиньйорiв i, головне, - з вiрою i любов'ю до свого Гарiбальдi, якого чекали, чекали! Та вiн, незрозумiле для бiльшостi чому, пiсля свого славетного, геро©чного походу "тисячi", трiумфально© перемоги в Неаполi, знову по©хав на свою Капреру. Але ж вiн сказав: "Рим або смерть!" Переказували його слова: "До побачення - в Римi!" Так, Рим був володiнням папи, в тенетах ╨вропейських дипломатичних iнтриг, ще Венецiя була пiд п'ятою австрiйцiв, у Туринi домовлялись король Вiктор-Емману©л, Кавур, iншi мiнiстри, але народ, весь народ Iталi© бачив у об'╨днаннi сво╨ визволення i вiрив Гарiбальдi! Це розумiли король i мiнiстри i поки що загрiбали жар його руками, бажаючи об'╨днання i боячись народного запалу, коротко кажучи - революцi©. - Ви пам'ята╨те, - сказала Марiя, - рядки Альфi╨рi: "Siarn servi, ma servi ognor frementi!" Так, ми раби, але повстати ми готовi! - Ви робите надзвичайнi успiхи в iталiйськiй мовi, - зауважив професор, - коли б я з таким же успiхом знався в старовинних iталiйських хронiках! - Марiя Олександрiвна вивча╨ мову по Альфi╨рi i Данте, - вставив Саша. - А ви, я знаю, не розлуча╨тесь з Петраркою i Боккаччо, хоча вони такi несхожi! - засмiявся ╙рошевський. - Свята iстина, - погодився Саша. - Щоб не тiльки вивчити мову, а пiзнати й дух iталiйцiв, необхiдно знати i того, й другого. Крiм того, це в мене пiдступи до Беккарiа, якого я жадаю прочитати в оригiналi. Звичайно, треба ж йому, врештi, займатися не лише Петраркою i любов'ю, а подумати й про свою непри╨мну спецiальнiсть! Але ж Марiя надиха╨ його, поверта╨ його думки i в цьому на якийсь зовсiм iнший шлях. I йому соромно нiчого не робити, коли вона так невтомно працю╨. Вiн використа╨ також подорож до Iталi© для досконалого знайомства з батьком юриспруденцi© - Беккарiа. - Я тут також читаю Боккаччо по-iталiйськи, - сказала Марiя. - Скiльки там викрива╨ться притаманного всiлякому попiвству! I як про це ще мало в нас у лiтературi. Про нашi рiднi, - усмiхнулась вона, - святi монастирi, про наших власних черничок та ченцiв, та й про попiв, у нас щось нiчого не написали, а скiльки там несподiвано вражаючого! Я в юностi i в дитинствi не раз ©здила на рiзнi прощi i дивувалась та жахалась. Звичайно, кожен народ, кожна кра©на ма╨ в усьому свою специфiку Але я дедалi все дужче закохуюсь в Iталiю, в справжню, живу, волелюбну. Я хочу швидше в Неаполь! Адже там ще так недавно був Гарiбальдi! Я хочу саме зараз побачити народ Неаполя, звiдки прогнали короля! Степане Васильовичу, невже ви не по©дете з нами до Неаполя? - На жаль, нiяк не зможу. - А от Бородiн буде з нами. "Дуже ©м там потрiбний Бородiн, - подумав професор. - I як вона майже без грошей полетить у Неаполь!" I сам себе дорiкнув у думках: адже ти вже бував у Неаполi, а вона ще нi. I, може, просто заздрiсне дивитись на двох щасливих, закоханих одне в одного, в Iталiю, в життя, людей, що помчать до Неаполя? 6 Нарештi Iван Сергiйович одержав уперше такi чеканi, такi жаданi звiстки. Телеграма вiд Миколи Петровича Макарова, слiдом за нею лист вiд Павла Васильовича Анненкова. Манiфест про визволення селян пiдписано й оголошено. Телеграма вiд Макарова. Звичайно, коротка, але як багато в нiй! Тремтячими руками Iван Сергiйович розрива╨ конверт з листом Анненкова. Той, з властивою йому спостережливiстю i точнiстю, малю╨ картину - адже благав його Iван Сергiйович все-все описати! "...вийшов пiп пiсля обiднi, розгорнув друкований аркуш Народ раптом принишк, у мертвiй мовчанцi вислухали промову, складену з сумiшi канцелярсько© редакцi© i фальшивобiблiйно© витiюватостi... Все це дивовижно i невже так буде по всiй Росi©, а напевне..." Та незважаючи на це, хотiлося швидше побачити сво©х спiввiтчизникiв, росiян, вiдзначити цю подiю, за яку стiльки кращих людей вiддавали сво╨ життя, про яку мрiяли... ...Увижу ль, о друзья! народ неугнетенный И рабство, падшее по манию царя... "Рабство, падшее по манию царя". У росiйськiй посольськiй церквi сьогоднi багато людей. Не розходяться пiсля обiднi. Багато старих людей. Iван Сергiйович пiдходить до свого далекого родича - Миколи Iвановича Тургенева - одного з славних братiв Турген╨вих, декабриста, приреченого до смертно© кари Миколою Першим. Але Микола Iванович волiв залишитися у вiчному вигнаннi за кордоном, анiж самому з'явитися в кращому разi на довiчне ув'язнення. - Тепер я можу сказати: "Нинi отпуща╨ши раба твого", - говорить вiн, - чом не дожили до цього брати мо©, чом не дожили обидва Олександри - мiй брат i Олександр Пушкiн! Книга Миколи Iвановича Тургенева про налоги, що вийшла у 1818 роцi, викликала величезний iнтерес сво©ми прогресивними настановами. Вона давала якiсь новi економiчнi пiдвалини, якi доводили, що необхiдно змiнити все в життi кра©ни. Микола Тургенев був тiсно зв'язаний з керiвною верхiвкою декабристiв, i ще в сво╨му "Евгении Онегине" Пушкiн присвятив йому рядки, якими можна було пишатися: Друг Марса, Вакха и Венеры, Тут Лунин дерзко предлагал Свои решительные меры И вдохновенно бормотал. Читал свои ноэли Пушкин, Меланхолический Якушкин, Казалось, молча обнажал Цареубийственный кинжал. Одну Россию в мире видя, Преследуя свой идеал. Хромой Тургенев им внимал И, плети рабства ненавидя, Предвидел в сей толпе дворян Освободителей крестьян. Не менше любили й шанували найкращi люди Росi© - вченi, лiтератори - його старшого брата Олександра Iвановича, хоча той i не подiляв радикальних революцiйних поглядiв брата, але не боявся стояти в чеснiй благороднiй опозицi© уряду. Олександр Тургенев увiйшов у лiтературу сво╨ю "Хроникой русского", листами з-за кордону, якi друкувалися в тому, першому "Современнике" Пушкiна. Це була надзвичайна людина по душевному благородству, завжди молодiй жвавостi й допитливостi розуму, освiченостi, працьовитостi. Вiн не хотiв кидати вигнанця брата, вiн сам прирiк себе на мандрiвне життя за кордоном, час вiд часу повертаючись на батькiвщину i все життя клопочучись про брата. За кордоном вiн весь час вiддавав роботi - розшукам, дослiдженню росiйських зв'язкiв у закордонних архiвах Парижа, Лондона, Рима. Вiн приятелював iз видатними людьми ╙вропи, такими, як Стендаль, бував не раз у Веймарi в Гете. А в росiйськiй лiтературi вiн лишився ще в пам'ятi тим, що один, один вiн з вiрним камердинером Пушкiна Микитою проводжав труну гаряче любимого Олександра Сергiйовича в Святi Гори... Iван Сергiйович познайомився з ним ще в молодi сво© роки пiд час навчання в Нiмеччинi, потiм стрiчався з ним до само© його смертi. А з Миколою Iвановичем i його родиною вiн пiдтримував постiйний зв'язок у Парижi. Зараз у церквi поряд iз старим уже Миколою Iвановичем Турген╨вим стояв другий живий творець росiйсько© iсторi©, який вiдбув важку кару, пiзнав сибiрськi руднi, кайдани, - уславлений декабрист князь Сергiй Григорович Волконський. Тiльки зовсiм нещодавно йому дозволено було повернутися з родиною з Сибiру. - Все-таки дожили ми до цього великого дня... Виходить священик служити молебень, який замовили вони всi, борцi й соратники рiзного вiку, рiзних поколiнь, хай вiруючi й невiруючi, але якось треба вiдзначити разом цю подiю, не тiльки за столом. I вони слухають промову священика i не можуть стримати слiз. Витира╨ очi старий Волконський, майже рида╨ Микола Iванович Тургенев, плачуть ©хнi жiнки й дiти. Плаче Iван Сергiйович, який ще пiдлiтком дав свою "ганнiбало