и до остаточного об'╨днання Iталi©. Адже Рим був ще пiд владою папи - тiльки Рим в усiй Iталi© був вiдокремленою, дивною i страшною державою! Пiсля конгресу Гарiбальдi вирiшив, що час наспiв, уже треба розпочинати свiй "хрестовий похiд", i вiдвiдав рiзнi провiнцi©. Його знову заарештували i знову вiдправили на Капреру! Полонений у власному домi. Капреру оточили вiйськовi суда - фрегати, броненосцi, невеличкi пароплави, зафрахтованi урядом. Вони пильно стерегли, щоб, бува, Гарiбальдi не залишив свiй острiвець i не опинився серед сво©х вiрних сподвижникiв. Яке ж було здивування всiх - i прихильникiв, i ворогiв, коли в серединi жовтня Флоренцiя з захватом приймала й вiтала народного героя! А про подробицi його неймовiрно©, фантастично© втечi серед буряних хвиль та ворожих кораблiв дiзналися значно пiзнiше. Похiд почався вдало, та пiд Ментаною, недалечко вiд Рима, загiн Гарiбальдi був розбитий об'╨днаними силами папських i французьких вiйськ. Про цю подiю несподiвано Марi© довелося дiзнатися докладнiше, коли вона повернулася з Москви до Петербурга. Вона знала, що в не© на квартирi зупинився Карл Беннi. Ще ранiше Марiя дала йому на це дозвiл, бо Кардовi треба було тримати iспит на лiкаря при Петербурзькiй медико-хiрургiчнiй академi©. Повертаючись до Петербурга, вона непоко©лась. Нiде правди дiти - звичайно, непоко©лася. Карл Беннi, паризький приятель, близький приятель, свiдок ©© життя з Сашею, його хвороби, ©© горя... У листах Митя згадував Беннi. Як вони зустрiнуться? Вона i Карл? Як триматимуться? Як розвинуться ©хнi стосунки? Звичайно, Карл зупинився тимчасово... проте... Як важко стрiчатися з друзями з iншого життя! Мимоволi хвилю╨шся, наче ©хня оцiнка, ©хнi критерi©, ©хнiй присуд мусять на щось вплинути, можуть щось змiнити, наче чека╨ш на якесь виправдання. На жаль, так, на жаль, нiчого цього було непотрiбно. Всiлякi думки щодо цього виявились зайвi. Карл стояв перед нею такий пригнiчений, такий зажурений, яким нiколи не бачила його Марiя в Парижi. - Що з вами, Карле, милий? - вирвалося у не©, коли вiн мовчки нахилився поцiлувати ©й руку при зустрiчi, i ©й здалося - не хотiв, щоб вона помiтила сльози на його очах. Непри╨мностi з академi╨ю? Нi, вiн не з таких, щоб з приводу цього вiшати голову, - хiба мало труднощiв довелося йому подолати в життi, щоб iти вибраним сво©м шляхом! - Марi╨ Олександрiвно, дорога, я тiльки-но дiзнався, що мiй брат Артур, ви зна╨те його, вiн познайомив нас у Парижi, - вiн загинув у битвi пiд Ментаною у гарiбальдiйському загонi. Перед смертю, та ще такою несподiваною, все зда╨ться дрiбним, не вартим уваги. I де б бiдний Карл мав одразу стiльки щирого спiвчуття, як не у Марi© Олександрiвни? Адже i в Парижi всi завжди звикли бiгти до не© з бiльшими i меншими прикрощами. Це ж вона у Парижi ходила до ©хньо© старо© матерi, щоб розрадити, заспоко©ти ©©, коли Артура було заарештовано в Росi©, i вигадувала рiзнi причини його мовчанки. Як вона розсердилася на Тургенева, коли на ©© запитання в листi про Беннi,вiн тодi насмiшкувато вiдповiв: "...що вам Беннi загорiвся?" Як, як же сталося це тепер з дивним загадковим Артуром Беннi, англiйцем за паспортом, поляком по батьковi, росiянином по любовi до Росi©, а врештi - патрiотом кожно© кра©ни, де точилася боротьба за визволення, за незалежнiсть, за краще життя пригнiчених? I от - загинув у Iталi©!.. Марiя розпитувала всiх, хто хоч трохи бiльше знав про подi© в Iталi© не лише з газет. Торiк друкував сво© кореспонденцi© у "Санкт-Петербургских ведомостях" Володимир Онуфрiйович Ковалевський, з яким зустрiчалися, i саме тепер вiн, захоплений природознавством, запропонував Митi перекладати Брема. У сво©х кореспонденцiях вiн як очевидець писав про виступи гарiбальдiйцiв, гостро критикував iталiйських лiбералiв. Повернувся вiн з Iталi© на початку шiстдесят сьомого року. До цього часу Марiя говорила з ним бiльше про роботу, свою й Митину, i не дуже дослухалася, коли чоловiки дуетом починали лаяти не тiльки iталiйських лiбералiв. Тепер вона жадiбно стала розпитувати Ковалевського, - де вiн саме був, кого бачив з росiян. Хоч i недовгий час, але ж вiн перебував у загонi самого Гарiбальдi! Ще торiк, у шiстдесят шостому роцi, коли визволяли остаточно Венецiю. Про Ментану вiн уже и сам знав лише з чужих кореспонденцiй. I раптом, коли Марiя зустрiлася з Некрасовнм, той сказав ©й, вiтаючися: - А, коли ви були в Москвi, одержав листа, i статтю вiд вашо© знайомо© - дружини художника Якобi. Вона написала про подi© в Iталi©, гарiбальдiйський похiд, поразку, пiд Ментаною. Я хочу десь влаштувати для друку. Панi Якобi пропону╨ написати кiлька кореспонденцiй, очевидно, вона в самому вирi, подiй. Поки що я передав ©© статтi Кра╨вському - надзвичайно цiкавi, адже автор-безпосереднiй очевидець i, менi зда╨ться по цих кореспонденцiях, до деяко© мiри i учасник... Шурочка? Мила, нiжна Шурочка, з якою читали вiршi Мюссе на кладовищi Пер-Лашез, носили квiти на могили Гейне та Лелевеля, вiдвiдували дитячi школи, суди, гуляли дружнiм сiмейним товариством на ярмарках, а потiм i смiялися, i дивувалися, як Марiя з цього робить нариси i "заробля╨" на цьому!.. Марiя вчила ©© шити маленькому Володi штанцi, щось сама йому частенько перешивала з Богдасевих речей - такi затишнi вечори проводили вдвох... I от вона, Шурочка Якобi, - учасниця гарiбальдiйського руху! Яка шкода, що статтi Некрасов уже вiддав, та, певне, ©х надрукують. Увечерi, вдома, Марiя почула ще приголомшуючу звiстку, яку принiс Карл. - Брат загинув не в бою, - сказав вiн, - Артур помер вiд рани, що дiстав пiд час бою, а помер уже в госпiталi на руках у ланi Якобi, Олександри Микола©вни - вашо© паризько© подруги. Поки що я бiльше нiчого не знаю. Знаю тiльки, що поранений був у руку. Подумайте - в руку! Хiба не можна було його врятувати? Що ж трапилось? Я мушу, мушу про все дiзнатися! Я мушу ствердити, обiлити його чесне iм'я, яке заплямували нiкчемнi людцi! Навiть у некролозi, в газетi, не могли знайти доброго слова! - Заспокойтеся, Карпе, - мовила Марiя, - адже i Герцен, i Iван Сергiйович Тургенев добро© думки про Артура. Це комусь було вигiдно виставити його непевною людиною! - Непевною людиною! - з гiркотою вигукнув Карл. - Просто пустили чутки, що вiн агент III вiддiлу! Вiн, який все сво╨ життя вiддавав боротьбi за сво© iде©, в якi вiрив беззаперечно, найменше думав i дбав про себе - уся дiяльнiсть його свiдчить про це! Вiн був надто на©вний i довiрливий - що правда, то правда, але ж вiн намагався скрiзь дiяти! I за свою довiрливiсть скiльки разiв жахливо розплачувався. А якi злиднi все життя! I нiякiсiнького щастя! - Але ж вiн загинув смертю славних, - намагалася втiшити Марiя. - Загинув вiд рани, яку, напевне, я вилiкував би одразу! Менi тiльки легше на якусь краплину, що вiн помер на добрих руках тако© прекрасно© людиниI Я ж стiльки разiв стрiчався з нею у вас. Коли б побачити i розпитати докладно! - схопився Карл за голову. - Це ж, напевне, цiлком можливо, - мовила Марiя, адже повернеться врештi Олександра Микола©вна на батькiвщину. Уявляю, скiльки вона зможе розповiсти... - додала вона замислено. Так. Розповiсти Олександра Микола©вна Якобi могла багато. 12 Олександра Микола©вна Якобi вже третiй рiк жила в Римi з чоловiком та сином Володею. За. цей час вона "виросла", якщо можна так сказати про ©© двадцятип'ятирiчний вiк, виросла не в якомусь там громадському значеннi чи в сво©й роботi - зовнi наче нiчого не змiнилося: лишалася вона так, як i була, скромною дружиною росiйського художника-стипендiата академi©, надiсланого до Iталi©, турбувалася вiддано про сiм'ю, намагалася працювати сама. Поки що ©й не дуже в ньому щастило. Можливо, все-таки бракувало певного лiтературного таланту, а самого бажання, любовi до лiтературно© працi i старанностi було замало. В не© вiдсутня була та пробивна сила, напористiсть, якими бiльшiсть журналiстiв, навiть i не талановитих, випина лися наперед. Але Олександра Микола©вна виросла якось внутрiшньо, в самостiйностi сво╨© думки, свого власного .ставлення до всiх явищ, життя, в сво©й непохитностi переконань.. Це вiдчували всi, хто стрiчався з нею, i всiх дивувало це в напрочуд гарнiй, тендiтнiй i дуже лагiднiй i чулiй жiнцi. Оця чулiсть, небагатослiвна та дiяльна, i була спроможна на чудеса, i чутки про надзвичайну росiйську красуню докотилися до самого Гарiбальдi, i саме. до не© Гарiбальдi звернувся у небезпечному, скрутному випадку. Та про це пiзнiше. Повстання, за повстанням. "Рим або смерть" - вимальовано, вишито, викарбувано кров'ю на знаменах гарiбальдiйцiв. Осiнь 1867 року. У загони повстанцiв продерлися шпигуни, зрадники. Поразка пiд Ментаною. Опiвночi вузькими римськими вуличками, наче коридорчиками мiж високими домами, потяглися вози з пораненими. Полоненими пораненими, ©х розмiщують, вiрнiше заштовхують абияк у найгiршi госпiталi при рiзних монастирях, у яких бiльшiсть лiкарiв, вiрнiше коновалiв, не дуже замислюються над дiагнозами та лiкуванням. У лiкуваннi найактивнiшу участь беруть отцi╨зу©ти. Крiм того, що вони сповiдають перед операцiями, вони й присутнi на самих операцiях - численних ампутацiях нiг та рук. Коли б хто мав можливiсть пiдрахувати, та й без пiдрахунку стороннiй людинi впада╨ в око, що найчастiше та найшвидше пiсля операцiй умирають тi, хто вiдмовився вiд сповiдi i взагалi не покаявся в злочинi проти папи та свято© церкви. Але "стороннiх" людей тут майже нема. Треба пройти i подолати багато перешкод, щоб дiстати дозвiл ходити за пораненими. Просто дивно, як домоглася цього синьоока ласкава росiйська синьйора. I, звичайно, вона з жахом побачила й зрозумiла методи лiкування в брудному, занедбаному, переповненому пораненими госпiталi святого Онопрiя. ╞© привiв сюди знайомий багатьом росiянам iталiйський лiкар, коли почув ©© бажання хоч чимось допомогти нещасним пораненим гарiбальдiйцям. Сам лiкар Чезаре, родом з Неаполя, працював у госпiталi свято© Агати, але ж синьйора Якобi спитала - де найважче, де потрiбна допомога, де вона дiйсно зможе бути корисною. Першо© ночi в госпiталi святого Онопрiя для поранених не було не тiльки лiжок, а навiть соломи на пiдлозi, ©х клали будьяк, трохи не один на одного. ╙диний догляд - варта на дверях. Навiть на стогiн: "Пити", - сторожа з папських стрiльцiв вiдповiдала: "Вранцi!" Наступав ранок. Лiкарям навiть важко було ходити по пiдлозi, стiльки було кровi. Черевики ляпали, як у калюжах. Принесли, нарештi, якiсь старi лiжка, мiшки з соломою, замiсть тюфякiв. Коли вперше Шура увiйшла в "палату", вона зiбрала всi сили, щоб не зойкнути, не крикнути, не задихнутися... Але вона якомога спокiйнiше спитала у служки, де дiстати води, глечик, миску, сама наточила води на подвiр'© з стiнного фонтанчика пiд стату╨ю якогось святого i стала умивати лежачих хворих. Побачивши, як вона впевнено дi╨, персонал трохи пiдтягнувся. Гарна синьйора розмовляла по-французьки i по-iталiйськи. Лiкарi знали, що вона ма╨ дозвiл-перепустку вiд якогось закордонного комiтету допомоги. Вона не турбувала поранених нi зайвими запитаннями, нi розмовами, а втiм, кожному з них ставало легше вiд приторку ©© нiжно©, але вправно© руки. Вiдвернувшись до стiни, лежав молодий чоловiк з рудуватою борiдкою, вiн був поранений у руку. На невеличкому столику коло лiжка, - уже внесли сюди два чи три, - вона помiтила кiлька номерiв англiйсько© газети "Times" та путiвник Бедекера у червонiй обкладинцi. Хто тiльки з мандруючих iю ╙вропi ис поспiшав одразу придбати такi томики! З пораненим розмовляв по-англiйськи протестантський пастор, але поранений не повертався вiд стiни, хоча щось тихо вiдповiдав. Коли пастор вiдiйшов вiд лiжка, Шура пошепки спитала його: - Хто цей поранений? - Це Артур Беннi, англiйський пiдданий, тому мене пустили до нього. Шура швидко пiдбiгла до лiжка Беннi i, схопивши його лiву здорову руку, потиснула ©©. - Здрастуйте! Я добре знайома з вашим братом Карлом. Ми часто стрiчалися з ним у наших спiльн-их друзiв. Скажiть, що вам треба? Я постараюся зробити все, що зможу. Хворий, який ще мить тому наче вже мирився з найгiршим i навiть думав, що краще вже смерть, небуття, нiж цей бiль, цей жах, що оточував його, почувши привiтнi слова, такi несподiванi тут, враз повернувся до життя. Шура вмила його, напо©ла ча╨м, пiдходила до нього кожну вiльну вiд догляду за iншими хвилинку, i вiн усе розповiв Шурi, вiн говорив з нею по-росiйськи, i, видно, це йому було насолодою. - Оцi ще росiяни, лiзуть не в сво© справи, - буркали в коридорi лiкарi, але чомусь здавалося, що синьйора з якогось знатного i багатого роду, iнакше не трималася б вона так спокiйно i незалежно. Шура дiзналася, що Беннi при©хав кореспондентом англiйсько© газети. З Росi© його було вислано, i вiн жив останнiй час у Швейцарi©. Вiн потрапив у загiн гарiбальдiйцiв i взяв участь у сутичцi з папським вiйськом пiд Ментаною. Командира одного з полкiв було забито. - I тодi Меноттi, син Гарiбальдi, сказав, щоб я узяв командування! - очi Артура спалахнули - чи вiд рани, чи вiд спогаду. Шура поклала заспокоююче йому руку на плече. - Я прийняв командування, хоч нiколи не був вiйськовим, та я знаю, моя рiшучiсть замiнила б усе. На жаль, мене поранили, i ось я тут, i я певен, що тут я помру. - Що ви! У вас зовсiм не страшна рана, - заперечила Шура. - О, тут помирають не вiд ран, а вiд лiкування. Коли б мене перевели кудись в iнше мiсце - може, я б видужав, але навiть просити про це незручно, адже, гляньте, ╨ багато значно важче поранених, нiж я. - Та зна╨те, - збагнула вмить Шура, - про вас легше попросити -- адже ви кореспондент. Я спробую. Вiн трохи нiяково сказав ©й: - Дайте телеграму в Швейцарiю за цi╨ю адресою, що я живий. З трудом, лiвоюрукою вiн надряпав на клаптику паперу адресу, iм'я i прiзвище адресата. Iм'я i прiзвище росiйськi, iм'я i прiзвище жiночi. Шура не розпитувала нiчого. - Як при╨мно, що з вами можна говорити росiйською мовою. - прошепотiв Артур. - Може, кому й дивно, я - англiйський пiдданий, але ж я росiянин... - Не говорiть багато, заспокойтеся, заснiть. Я завтра прийду. Вона була певна - коли б можна було взяти його додому, до себе, або до когось iз знайомих, вона швидко виходила б його, лiкар Чезаре допомiг би ©й. Але взяти з госпiталю нiхто не дозволив би, до росiян почали ставитися взагалi в Римi упереджено. Та й куди б вона могла його взяти? Валерiй Iванович i так сердиться за цi ©© клопоти. Може, лiкар Чезаре допоможе перевести Беннi в госпiталь свято© Агати, де працю╨ сам? Цей "загадковий" Артур Беннi! Так про нього казали в салонi Салiас у Парижi, коли вiн пiсля близького знайомства з Герценом по©хав до Петербурга з якимось купцем, що обiцяв дати кошти на пропаганду, а в дiйсностi покинув Беннi, лише пере©хали кордон. У Петербурзi Артура заарештували. Марiя Олександрiвна Маркович розповiдала Шурi, що бiгала заспокоювати його матiр, стареньку, дуже порядну жiнку. Батько його був пастором у невеличкому польському мiстечку, де й минуло дитинство Артура, Карла та ©хньо© сестрички. Уся сiм'я була дуже порядна, культурна, освiчена. Батьки дбали про освiту дiтей, навчили ©х кiльком мовам. Оце мiшане походження, досконале володiння рiзними мовами дало пiдставi кинути на Артура з провокацiйною метою тiнь пiдозри - то тут, то там пустити плiтки, що вiн агент III вiддiлу, шпигун. А вiн усi╨ю сво╨ю романтичною душею прагнув узяти участь у справжнiй боротьбi, на©вно довiрявся рiзним людям i найменше думав i дбав про себе. Карповi було краще - вiн одразу вирiшив стати медиком i будь-що здобути грунтовну медичну освiту. Один iз споконвiчних ╨зу©тських прийомiв боротьби - саме на вiдданих чесних людей кинути пiдозру, посiяти розбрат, недовiр'я серед: товаришiв. Хiба не хотiли кинути пiдозру навiть на таку постать, як Бакунiн? Хай у революцiйному середовищi не погоджувалися з його анархiстськими теорiями, з методами його боротьби, але людину, яка сидiла прикута ланцюгом до стiни u австрiйськiй в'язницi, конала в Петропавловськiй фортецi, у Шлiссельбургу - оголосити агентом III вiддiлу! Але ж то був Бакунiн! За нього пiдняв голос i добре вилаяв наклепникiв Герцен! А Карл, тверезий медик Карл скаржився Марi© в Парижi; що на' його романтичному старшому братовi весь час тяжить цей незрозумiлий наклеп, хоч i Герцен, i Тургенев добре ставляться до нього i не вiрять цьому, але досi .не заступилися вголос. Олександра Микола©вна якось одразу вiдчула, що це за людина, i поспiшила до лiкаря Чезаре. - Ви гада╨те, в госпiталi Агати пораненим краще? - з iронiчною посмiшкою спитав ©© лiкар. - Звичайно,, я потурбуюсь, щоб його взяли туди i помiстили хоча б у малесеньку., але окрему палату. У них ╨ такi чернецькi келi©, перетворенi на госпiтальнi палати. Але ж лiкування... Недарма хворi бояться не ран,, а лiкування... Попи-╨зу©ти нишпорили по всiх палатах, в операцiйних, надто настирливо вмовляли прийняти святе причастя... У госпiталi стали приходити жiнки з простого, на роду, пiсля ©хнього крику та гвалту ©м дали на не дозвiл, i Щура радiла, що це не дами-патронеси, а простi жiнки Рима. Якось Шура з допомогою цих жiнок вивела .поранених,: що могли рухатися, у малесенький внутрiшнiй дворик трохи подихати чистим повiтрям. Дивно, що в палатах не задихалися до кiнця! Людина таки живуча. На стiну, що вiдмежовувала госпiталь вiд ╨зу©тсько© колегi©, вилiзли хлопчиська - учнi колегi©, майбутнi священнослужителi. Вони вигукували рiзнi непристойностi, плювали в хворих. - Свята Мадонна! - сплеснула руками одна, з iталiйських жiнок. -Що вони блудять сво©ми дурними язиками! Синьйоро, не слухайте ©х! Це не евятi хлопчики, якi служитимуть у церквi, а маленькi дияволята! Замовкнiть! - Аякже! Ми скажемо фра Бартоломео! Ми скажемо фра Себастiано, а вони самi навчали, що кожен плювок у обличчя бунтiвниковi дару╨ нам милiсть на тому свiтi! А ви (m допомага╨те, i ви шкварчатимете на сковорiдках, ха-ха-ха! - загорлали хлопчиська. - А з тiтки Терези натопиться сала на всеньке пекло! Ха-ха! Тереза, дебела, нiвроку, лiтня iталiйка, вже настро©лася вiдповiсти належним тоном з не менш мальовничими образами, та Шура смикнула ©© за рукав. - Прошу вас, не звертайте на них уваги, бо це лише погiршить долю наших хворих, - шепнула вона, а в головi майнуло: "Не вiдають-бо, що творять", - невже так буде у всi вiки!? Цi пораненi "бунтiвники" лишили сво©х дiтей, тепло рiдно© хати за те, щоб здобути кращу долю рiдному народовi, i от що мають! А "христове во©нство" вихову╨ змалку для себе достойну змiну. Та про що вона дiзналася пiзнiше - зовсiм приголомшило ©©. Деякi лiкарi, запроданцi папському урядовi, робили операцi© отру╨ними iнструментами. Може, Тереза помилилася? Нi, вона присягалася в тому, ця проста щира жiнка, i дiйсно, Олександра Микола©вна помiтила, iдо пiсля операцi© лiкаря Танчiнi за одиндва днi у хворого починалася гангрена i хворий помирав. Невже й Артуровi зробили таку операцiю? Спочатку Артур був певний, що можна обiйтися без ампутацi© руки, рана була не з страшних, та поки Шура не почала сама ходити за ним, вiн був залишений напризволяще, i рана почала загнивати. Йому ставало гiрше й гiрше. I, як на бiду, Шура нiде не могла знайти лiкаря Чезаре, худенького моторного стариганчика, - вiн чомусь цi днi не приходив до госпiталю. Вона кинулася до одного знайомого лiкаряанглiйця, щоб той подивився Артура, i, коли треба, умовив на операцiю, i сам зробив би йому. Лiкар погодився. Вiдповiдь його lilypi була безнадiйна: "Тепер i ампутацiя вже не вряту╨, i краще не робити". Та тiльки вiн пiшов разом iз Шурою, Артура винесли в операцiйну i зробили ампутацiю руки. Шуру кiлька днiв до нього не пускали, а коли пустили, вона його не пiзнала, ©й здалося - перед нею лежить мрець. Але Артур був ще живий. - Вiзьмiть мо© книги й щоденник, коли я помру. I дайте телеграму в Швейцарiю, сьогоднi ж. Хай швидше при©де. Може, я ще встигну побачити... - i раптом сказав зовсiм слабким голосом те саме, що й тодi, коли вперше побачив ©©: - Який я радий, що можу розмовляти з вами по-росiйськи. Якщо я видужаю, я все ж таки повернуся в Росiю... Вiн не видужав. Дiвчина, яку вiн любив, не встигла при©хати. При©хала лише другого дня пiсля того, як вiн помер на руках у Олександри Микола©вни Якобi. Потiм Шура дiзналася, що це була одна з учасниць вiдомо© недовговiчно© Знаменсько© комуни, яку невдало органiзував Василь Слепцов у Петербурзi, а тепер ця дiвчина вчилася в Швейцарi©. Обидвi, вона i Шура, плакали, ховаючи Артура, i накидали в могилу, за iталiйським звича╨м, червоних i бiлих квiтiв... I скiльки ще молодих i одчайдушних померло тодi на руках у Шури, скiльком казала вона ласкавi заспокоюючi слова, записувала адреси рiдних... Валерiй Iванович супився дужче й дужче, та вона намагалася не звертати уваги. Хiба могла вона тепер лишатися байдужою, доторкнувшися до цього страшного свiту кровi, облуди, злочину? ╞© вже стали вважати настiльки "сво╨ю" серед гарiбальдiйцi" та спiвчуваючих ©м, що раптом звернулися з неймовiрною просьбою. До не© прийшла нiмецька письменниця Шварц i передал лист вiд Гарiбальдi. Вона сказала, що з Гарiбальдi бачився нещодавно один лiкар (Чезаре! - одразу майнуло в головi Олександри Микола©вни, - так от де вiн пропадав, а я не могла його знайти!), i цей лiкар, - вела далi нова знайома, - розповiв про не©, синьйору Якобi, як про надзвичайно смiливу i розумну жiнку, а саме така зараз може допомогти в однiй важливiй невiдкладнiй справi. Вона не додала, що лiкар ще змалював ©©, як надзвичайну красуню, а це також мало велике значення! Пiд Ментаною був взятий у полон ад'ютант Гарiбальдi Лу©джi Кастеллаццо, зараз вiн ув'язнений у найстрашнiшiй в'язницi Рима, ще страшнiшiй за в'язницю Святого Ангела. Вiн напередоднi страти. Вiн повинен втекти. У листi до Шури була вкладена крихiтна записочка до Кастеллаццо з планом втечi. Шуру просили добитися побачення з Кастеллаццо й передати записочку. Шура погодилася... ...До коменданта фортецi пiдiйшла чарiвна юна жiнка пiд чорною мережаною косинкою i, ламаючи руки, благала дозволити ©й востанн╨, на одну малiсiньку хвилинку, побачити нареченого - Лу©джi Кастеллаццо. Сльози текли з синiх великих очей, але не псували прекрасне обличчя - воно здавалося вiд них ще чарiвнiшим. - Синьйоре! Одну хвилинку! Тiльки глянути на нього! Менi нема дiла до його злочинiв! Я вiдмолю потiм його грiхи! Але мушу його побачити! Невже ви нiкого не кохали? Невже ви вiдмовите бiднiй, нещаснiй дiвчинi в такiй маленькiй, невиннiй справi - перед стратою востанн╨ побачити коханого! Комендант не вiдмовив. Вiн гукнув, щоб цього бандита Кастеллаццо вивели з камери до примiщення вартових, i повiв Шуру гвинтовими сходами вниз. Шура тремтiла. Вона ж нiколи не бачила цього Кастеллаццо! Вiн сам може необережним словом, рухом, зiпсувати все, i загине сам, i ©© нiколи не випустять з цi╨© фортецi. Тiльки рипнули дверi i в них з'явилася висока постать з кайданами на ногах, з обличчям ще молодим, може, й гарним, але таким спотвореним зараз, заюшеним кров'ю, як Шура кинулась до нього на шию з несамовитим криком: - Коханий! Я бачу тебе! Я люблю тебе! Я навiки твоя наречена i без тебе я стану нареченою тiльки Христа! Я не зраджу тебе! Я пiду в монастир! Вона душила його в обiймах - навiть вартовi нiяково вiдвернулися на мить. Цi╨© митi було досить, щоб Кастеллаццо раптом вiдчув за пазухою кульку з паперу. Вiн мовчав. Спантеличений несподiваним побаченням з незнайомою "нареченою", вiн враз збагнув усе, коли вiдчув на грудях папiрець. I хоча "наречена" нестримно цiлувала його, вiн сам не насмiлювався поцiлувати цю красуню в обличчя i тiльки вкрив поцiлунками ©© руки. - Ну, досить, досить! - буркнув комендант. - Дякую! Дякую, синьйоре! Хай береже вас свята мадонна! У сво©х молитвах я завжди поминатиму вас? - Шура легко намить опустилася навколiшки, склавши руки, як католичка, i, враз так само легко й нечутто схопившись, пiшла, боячнся обернутися i на "нареченого", i на коменданта. Комендант, насупившись, поспiшав за нею до само© брами фортецi. В думках вiн лаяв в'язня - маючи таку красуню наречену, злигатися з бандюгами! От бiдолага, бiжить тепер, захлина╨ться вiд слiз, слова вимовити не може, пiде-таки, чого доброго, здуру в монастир! Нарештi вона за брамою фортецi. Швидше, швидше звiдси! Невже вона наважилася сама увiйти туди, спуститися в пiдземелля, розiграти таку сцену? Чи це ©й приснилося? Опинившись за брамою, вона ледь стримала себе, щоб не кинутися бiгти, бiгти, бiгти... Вночi Кастеллаццо втiк... Шура бiльше нiколи не бачила свого укоханого нареченого". З Гарiбальдi, який був у захопленнi вiд подвигу росiйсько© синьйори, вона познайомилася особисто лише у тисяча вiсiмсот сiмдесят другому роцi. Олександра Микола©вна гостювала у нього цiлий тиждень на Капрерi, i вони розсталися друзями. Гарiбальдi подарував ©й свiй портрет з автографом i потiм, уже в Росiю, писав ©й... То було вже потiм... Поки що вона,як i ранiше, ходила в госпiталь, збирала серед знайомих для поранених кошти, харчi, корпiю, записувала, що можливо, коротенько в щоденник, писала статтi i чекала нетерпляче вiдповiдi Некрасова - чи надрукують: десь- у росiйських журналах: ©й хотiлося писати, а крiм того, дуже потрiбнi були грошi. Про побачення з Кастеллаццо чоловiк поки що нiчого не знав. Нiчого довго не знала i ©© паризька подруга - Марiя Олександрiвна. 13 Усi бачать, Як сирота скаче, А нiхто не вiда╨. Де вона обiда╨... Народна пiсня Марiя знала й iнший кiнець цього прислiв'ячка: "А нiхто не бачить, як вона плаче"... "Нiхто й не побачить..." - думала Марiя. Звичайно, вона не "скакала", але всi бачили завжди дiлову, енергiйну, самостiйну жiнку, до того ж чатто' оточену молодими лiтераторами. Це теж була цiкава тема для розмов, як взагалi постать письменницi Марка Вовчка, що повернулася нарештi з-за кордону, i не тiльки "молодi" лiтератори прагнули потрапити в ©© оточення, а хто не потрапляв, той уже намагався "вiддячити" як мiг. До одних з таких належав i критик Скабичевський. - Правду кажучи, - не раз казав вiн з усмiшечкою колегам, - я не розумiю, що ви знаходите у цiй лiтнiй-матронi гарного, хiба що п волохатi брови? А в не© на побiгеньках цiлий штат! Той булочки вiд ╙лис╨╨ва, той коректуру несе, той якiсь книги шука╨... - Уже й "лiтня"! - засмiявся приятель Писар╨ва Кутейников. - Яка ж то "лiтня", коли ©й лише тридцять чотири роки, а вигляда╨ вона, слово -честi, рокiв-на десять молодшою! I погодьтеся - рiдко зустрiнеш таку розумну жiнку! - Умi╨ просто кожного оплести з усiх бокiв неперевершеним мереживом лестощiв та уваги! А що нашому-брату лiтератору треба - щоб слухали його писанину й млiли, - не здавався Скабичевський. - Я не вiдмовляю ©й самiй,у талантi, а проте це скороминучий успiх! Коли б не Тургенев, який переклав ©©, та не Добролюбов, який присвятив ©й цiлу статтю, - вона б i того не мала. Та ще мав значення полiтичний напрямок! ©© оповiдання задовольняли злобу дня, i тому здебiльшого критики крiзь пальцi дивилися на слабi сторони ©© творiв. А побуту вона не зна╨, замiсть реальних фарб - запозичення з народних пiсень та сентиментальнiсть... - Ну, це ви вже хватонули! У редакцi© "Русского слова" був ©© роман "Записки дячка". На жаль, духовна цензура нiяк не пропуска╨, ще з Парижа його надiслала. Хто читав, усi кажуть: важко навiть повiрити, що написала жiнка, та ще з освiчено© дворянсько© родини - таке знання- побуту сiльського попiвства! Може, врештi дозволять надрукувати. Кажуть, такого вражаючого роману, антиклерикального, у нас ще нiколи не було! - Дай боже нашому телятi вовка з'©сти! Якщо й ╨ в не© талант, - я, власне, цього не заперечую, - то бiльше суб'╨ктивний, лiричний. Ну, звичайно, ©© творам не можна вiдмовити, що вони просякнутi гуманним, демократичним духом, - поблажливо мовив Скабичевський. - Побачимо! Поки що я бачу почт молодикiв та бiдолагу Писар╨ва. - ╞ чарiвливiсть дорожча за будь-яку звичайну так звану красоту, я б з охотою сам належав до ©© почту, - пожартував хтось. - А ©© сердечнiсть до людей! Та, кажуть, i до вашо© родини вона виявила багато чуйностi! Скабичевський почервонiв. Нiде правди дiти - Марiя Олександрiвна дуже чуйно поставилася до його старшо© "незаконно©" дочки й не тiльки допомогла "законно" удочерити, бо та народилася до шлюбу, а дуже тепло поставилася до дiвчинки, яка деякий час навiть пожила в не©. - Та, певне, ви самi одержали вiд не© одкоша! -засмiявся Кутейников. Хiба один Скабичевський мстився i в поговорах, i в критичних статтях? Марiя намагалася не звертати на це уваги. У не© були вищi суддi. I сама вона була собi суворим суддею в роботi. А щодо життя - як усi помилялися! ╙ зовнiшн╨ життя письменника, яке всi бачать: вiн пише - значить, "працю╨". I навiть близькi не розумiють, що то вже останнiй етап, коли сидить i пише. Уважнi рiднi тодi шикають на дiтей, на стороннiх: тихше, не заважайте, бачите - працю╨! Але ж найважливiший той час, коли вiн, з погляду iнших, "нiчого не робить". Якщо це чоловiк - лежить i палить цигарку за цигаркою, а дружина й теща нервують: грошей на базар нема, а вiн i не сяде за стiл! Для жiнки ще гiрше: "Стiльки роботи в домi, а вона все закинула! I хоч би писала, а то ж нiчогiсiнько не робить - пiшла собi гуляти! Або теж лежить та чита╨ якийсь роман, ще й драту╨ться, коли до не© з якимось питанням звернешся, наче роботу переб'╨ш!" Але навiть i тi, хто розумi╨ цю найважчу роботу думки, перевтiлення в iнше життя, зосередження, виключення вiд оточуючого, - не завжди знають, що етапи життя вiдзначаються зовсiм iншими датами, а не тими зовнiшнiми подiями, що всi бачать. Сама собi Марiя в думках лiчить: "Це ж було тодi, коли я почала'"Дячка". Це тодi, коли я писала "Живу душу"...". Навiть найближчi приятельки, можливо, дивуються: поховала Сашу, помер чоловiк, i завела новий роман iз сво©м кузеном - навiть молодшим за себе! Швидко ж вона "вiдiйшла"! А "вiдiйшла" вона лише тодi, коли знову вiдчула спроможнiсть перевтiлюватися.-Найбiльше щастя письменника - раптово зажити життям вигаданих i невигаданих геро©в. Вона, Марiя, вiдчула, що вона ще жива, знову живе справжнiм життям письменницi, коли справдi почала новий роман. Не з сво©м молодшим троюрiдним братом! Нi, а за сво©м робочим столом. Вона почала писати "Живу душу", i спогади юностi рiзнобарвним натовпом наплинули на не©, але тепер усе вона бачила нiби iншими очима. Пiсля польського повстання, пiсля пострiлу в царя Каракозова i його страти,з багатьох спала маска i виявлялася справжня суть. То, що Марiя колись лише iнстинктивно вiдчувала й вiд чого вiдверталася в тих провiнцiйних, нiбито прогресивних, "салонах", тепер постало перед нею в усiй нiкчемнiй наготi. Цiлий шерег рiзноманiтних балакунiв, якi вмiли так красномовно виголошувати пишнi фрази про вищi iдеали, прогрес, любов до народу i не хотiли поступитися найменшою дрiбничкою, щоб, бува, не порушити свiй комфорт, сво╨ благополуччя. Вона тепер дужче зрозумiла, чому й Митя в усiх сво©х працях пiдкреслю╨, що найбiльша небезпека саме в таких "лiбералах" i молодi треба йти iншим шляхом. Багато було автобiографiчного в цьому романi - ©© юнiсть у тiтки Мардовiно©, провiнцiйнi лiберальнi гуртки, шукання панночками "геро©в" (а заодно й женихiв), ©© власна жадоба самостiйно© працi, живих людей. Так, тiльки вона почала писати цей роман, як вiдчула, що хвиля понесла ©©, понесла без упину. I якось, коли вона написала про чоловiка панi Пiдколодно©, лицемiрно© дамочки-позерки, як вiн примушений був на догоду жiнцi повторювати ©© сентенцi© на зразок: "Я тепер зрозумiв, що таке женщина, що таке чесноти, свiдомiсть власно© правоти, ╨дина мiцна пiдтримка у важких випробуваннях..." - i раптом закiнчував несподiвано: "Всiх цих праведникiв перевiшати треба", - вона, Марiя, сама розсмiялась: так це було вiрно пiдхоплено серед то© метушливо© орловсько© юрби i тепер влучно використано'. Недарма вона колись писала ╙шевському, який здивувався, звiдки такi правдивi образи в ©© "Записках дячка": "Адже я знала колись цих людей i спостерiгала - живе враження завжди залиша╨ться у мене i не вмира╨". Коли вона розсмiялася, пишучи тепер у романi цi рядки, Митя здивовано пiдвiв голову - вiн ще ©© не бачив такою жвавою, веселою. - Почекай, я допишу цей роздiл i почитаю тобi, обов'язково почитаю. Вона вже жила в цьому романi, вже заграли деталi побуту, вона всмiхалася, тiшилася, пишучи про кота Друга, який: "...проживши вiк не без помилок, вiдчував на собi наче гнiт суворо© i невмолимо© доброчесностi, що просякала собою весь дiм (тих же Пiдколодних), i пирхав, наче хотiв сказати: - Ну, добровiльно мене сюди не заманиш нiякими мишами на свiтi". Вона любила отак пожартувати, веселими i смiшними деталями додати жвавого колориту всiй картинi. А якi соковитi й зовсiм живi вийшли розвiнчанi геро© - Павло Iванович, Квач, Бурнашов i "дiвчина-титан" Агнеса! Це зовсiм не були фотографiчнi портрети якихось певних людей, зовсiм нi! Рiзнi рисочки спливали в пам'ятi - в одних виразнiшi, в iнших блiдiшi, але перед нею вже метушилися створенi живi люди - звичайно, не "живi" у вищому розумiннi слова ©© Маша - "жива душа" - саме шукала живо© людини. I от поки що саме задумана "жива" людина не виходила дуже живою! Вона розумiла: Загайного треба показати в дiяльностi, в роботi, - та про це ж можна писати лише натяками! I перо вже не бiгло жваво, вона наче пiдтягала образ до певно© накреслено© схеми. Адже полюбила Загайного ©© геро©ня - Маша, бо вiдчула в ньому нову людину. В чому ж саме? З чого це видно? Вона замислювалася, починала новий аркуш, але не писала, вставала з-за столу, виходила з кiмнати, вигадувала якiсь справи, йшла з дому. Якось вона повернулася пiзно увечерi. Наталя Федорiвна вiдчинила дверi, вона тихенько зайшла до кiмнати, де працював Митя. Вiн так захопився сво©м рукописом, що не почув ©© крокiв. Вона дивилася на схилену голову над столом, заваленим книгами й паперами, обличчя його було втомлене, зблiдле, але коли вiн глянув на не© - вона зупинилась: нiколи не бачила вона його таким - вiн, певне, з мить не мiг збагнути, що це вона прийшла, вiн ще був весь у сво©й працi, в полонi сво©х думок, якi жадав швидше викласти. Хоч обличчя було й стомлене, й зблiдле, очi дивилися радiсно, натхненно, i не ©© стосувалась ця радiсть. Вiн зробив знак, щоб вона почекала, не займала його, не звертала уваги, i рука не кидала писати, а очi знову звернулися до паперу. Марiя раптом подумала, що отак i ©© Загайний весь вiддавався роботi - i одразу вся картина постала перед нею: Маша тiка╨ з гомiнкого балу. Свiтло© липнево© ночi вона мимоволi поспiша╨ на околицю мiста, за рiчку, пiдходить до халупки, де живе Загайний, жалюгiдно© мiщансько© хатинки, i в освiтлене свiчкою вiкно бачить за столом Загайного... i розумi╨, що нiякi мрi© про "щастя" - спокiйне, забезпечене, - нiщо перед цим втомленим блiдим обличчям людини, що вся вiддалася роботi: в цьому щастя, життя i сила! "Милий мiй Митя, - подумала Марiя, - я тобi присвячу цей роман, тiльки б вiн вийшов у мене, як я загадала. Я так хочу, щоб вiн сподобався тобi". Потiм вона читала йому окремi роздiли, i вiн теж смiявся над дотепними малюнками, був задоволений з характеристики розвiнчаних геро©в i майже закричав, коли дiйшло до "дiвчини-титана": - Машенько! До чого ж ти перевернула мо©х "титанiв"! Ти ж сама казала, що я так влучно й цiкаво написав у сво©й статтi про Гейне про титанiв думки й титанiв почуття! - Надзвичайно влучно й цiкаво! Тому я й замислилась над цим! I менi заманулося показати, як пародiйне вiдбиваються блискучi iде© у самозакоханих i холодних его©стiв. - Ти ©х просто чудесно змалювала! А признайся, кого ти мала на увазi, коли писала про дiвчаток? - Ти звернув на них увагу? Багатьох, а зокрема обох Кать твою молодшу сестру й мою орловську племiнницю, коло яко© я була гувернанткою. Менi завжди цiкаво писати про дiтей, пiдлiткiв, особливо дiвчаток. Я хочу, щоб у них у всiх, ти розумi╨ш, було зовсiм iнше життя! ╞м обом здавалося - можна, можна наблизити ще iнше життя, хоч важко було уявити, яким же воно буде. Одне було для обох ясно, - всi повиннi й зможуть працювати, i праця буде не ярмом, а радiстю. Про це вони писали обо╨, звичайно, по-рiзному, вiн - у сво©х статтях, вона - в сво©х художнiх творах. - Як це добре у тебе сказано: хай на небi, чи де там, спокiй, але дiяльнiсть, але любов, але головне життя - це ж на землi! 14 Богдась! От хто був закоханий у Митю! Вiн дивився на Митю наче широко розкритими очима i намагався йому наслiдувати. Нiхто, нiхто в життi не подобався йому так з чоловiкiв, як Митя. Скiльки маминих друзiв i знайомих бувало в них у Парижi, i вiн багатьох iз них любив, до бiльшостi ставився приязно, але в Митю вiн був просто закоханий, хоча той нiчого не робив, щоб привернути це хлоп'яче серце. До "мсь╨ Пассека" - Олександра Вадимовича (вiн змалку звик звати його "мсь╨ Пассек") - Богдась ставився якось поблажливо, вiд нього Богдановi не було нiяких прикрощiв або непри╨мностей. Навпаки, Богдась був певний, що нiчого такого вiд Олександра Вадимовича неможливо й чекати. Коли Богдась пiдрiс, вiн зрозумiв, що це не тому, що вiн, Богдась, так уже подоба╨ться мсь╨ Пассеку, а тому, що той хоче в усьому догодити мамi, i Богдась навiть вiдчував пiдсвiдоме якусь силу й владу, бо вiн завжди був непохитно переконаний, що для мами вiн - найголовнiша iстота в свiтi, навiть коли мама не з ним. Коли мама жартома казала про нього "мiй тиран", "я його раба", - i навiть писала так у листах до нього, - Богдась знав, що це не лише жарт. Зi свого боку Богдась також, щоб догодити мамi, був завжди з Олександром Вадимовичем чемний i досить витриманий, iнстинктивно вiн вiдчував, що так потрiбно для всiх, сво©х i стороннiх. Нiколи нi з ким, навiть з бабусею вiн не говорив про маму i Сашу. Дiти часто бувають далеко замкненiшi й витриманiшi в таких складних сiмейних ситуацiях, нiж гадають дорослi! Але особливо близьких вза╨мин з Олександром Вадимовичем не було. Нi в чому вiн не правив для Богдася за iдеал чоловiка, особливо останнiм часом, коли став так часто хворiти. Богдасевi було бiльше шкода мами - весь час вона з ним, стiльки вiдда╨ часу й сил. По натурi добрий, Богдась завжди допомагав, коли про це просила мама, але сво╨© iнiцiативи коло хворого не виявляв. Йому дужче подобалися i Карл Беннi, i його вчитель Олександр Сахновськии, а потiм Волков i галасливий Тедзик. Але ж у нього, Богдася, були вже сво© власнi приятелiровесники, сво© хлоп'ячi iнтереси, i його все менше цiкавило i обходило життя дорослих у будиночку в Ней©. У родичiв на Орловщинi - i в мiстi, й на селi - вiн вiдчув себе дорослою людиною. У всякому разi, намагався так поводитися. Всiх родичiв одразу причарував юний парижанин. Колись, давно, коли вiн при©здив iз мамою з Немирова, усiх дивувала його укра©нська мова, укра©нськi пiснi i як - Марiя писала про це Опанасовi - вiн "навертав одпалих укра©нцiв". А тепер так само дивувалися з його блискучо© паризько© вимови, вiльних, але в межах чемностi, манер; усе його поводження таке несхоже на поводження дикуватих помiщицьких синкiв-гiмназистiв. Усiх вражала його обiзнанiсть у рiзних мiжнародних полiтичних подiях - адже скiльки вiн наслухався розмов дорослих i про Гарiбальдi, i про Наполеона III i тепер з апломбом розповiдав провiнцiйним тiтонькам та кузинам! Нiхто не спиняв його втручання в розмови старших, i нiкого не дратував його апломб, з яким удома, по правдi, вiн нiколи не розмовляв! До того ж хлопець був гарний, веселий, доброду