Вже стiльки днiв уплинуло вiд при©зду доньки вашо© Манi, а мо╨© улюблено© колишньо© ученицi, що аж прикро менi, що досi я ще не повiдомила вас про ©© тутешн╨ життя-буття. Гаразд, що вислали ви ©© трохи в гори, гаразд, що прибува╨ й Нестор. Та коли властиво при©жджа╨ вiн? Маня визира╨ його чи не щодня. Щодо не© само© (саме тепер нема ©© вдома), то в мо©х очах, вiд часу як не бачила я ©© (вiд послiднього мого побуту в вас), вона .все ще та давня Маня, з сво©м пишним смiхом, коли смi╨ться, i з тими очима, що пригадують ©© матiр. Одначе щодо душi ©©, я не доглянула ще до дна ©©. Вона зачиня╨ться. Говорить i розказу╨ про всяку всячину, про що б i не запитала я, а про сво╨ нутро анi слова. Писали-сьте менi свого часу, дорога приятелько, що вона вiдкинула добру партiю, i що не зна╨те, що властиво ма╨ вона за плани з сво╨ю особою на дальше. Щодо мене, моя дорога панi, то я знаю лиш одно, хоч те одно - вiдгаду╨ сама моя власна душа, бо сама вона, як кажу, не говорить нiчого. А це те: ваша Маня не забула Богдана Олеся й досi. А чи добре це, що вони будуть тут хоч i не зчаста бачитись, я не знаю, особливо - щодо ©© особи. Богдан усе ще той сам гарний i поважний мужчина, i все ще, як менi зда╨ться, цiкавиться нею. Але щоб його мати, та горда матерiалiстка, хоч трохи, хоч би на старiсть змiнилася - того не окажу. Як колись, показу╨ вона себе й тепер у дорогих матерiях, мiрить убожчого вiд голови до нiг, носить сво© дорогоцiнностi з пихою, наставляючи по можностi кожному украшенi перснями руки до поцiлунку. Десь бачилася я з нею раз припадково пiд час повороту з церкви, але маю доста. Подалася трохи й колишня пишна постать, - зраджу╨, що життя не доторкалось усе i ©© лише самими нiжними руками. Та що з того! В нiй i тепер ще повно его©зму й фальшу, яким дотикала болючо не одну душу коло себе, мучила не один раз окружения сво╨, а власного свого мужа до розпуки допроваджувала! Вiтаючися та перебалакуючи по щиростi (бодай з мо╨© сторони), я сказала до не© мiж iншим жартом: "Хоч би цього року, панi, були ви нам синову привезли в гори й представили. А то все самi прибува╨те вдвiйку з сином. Чи справдi не гада╨ пан Богдан одружитися? До нас доходили одного разу слухи, що вiн жениться!" так сказала я. Одначе, господи, що сказала я таке, що вона так на мене витрiщилася? Аж почервонiла. "Мiй син не ожениться без рахунку, як би це хто думав, - вiдповiла. - Мiй син свою матiр поважа╨. Як найдеться така дiвчина, що догодить менi i йому пiд кожним взглядом... себто як припаде нам обом до вподоби, я дам дозвiл на женячку, а як нi, вiн дасть собi й без жiнки раду. Слава богу, досi мама його в себе зле не держала. Чи не здоров вiн, чи не на становиську? Життя йому не рай? Доки життя мого, йому все так буде. А слава богу, я ще чуюсь сильна й при здоров'©, отже, буду його дозирати лiпше, як жiнка. Нехай не журиться нiхто мо©м Богданом, коли сама я не журюся. А як хто буде ним надто цiкавитися, то ви розповiджте це всiм: нехай собi нiхто не робить на нього непотрiбних надiй!!." "Бiдна Маня, бiдний Богдан, оцю гору ви не перейдете", подумала я тодi, i ця думка мене не покида╨. Ось i стiльки, що могло б вас на колишню тему "Маня й Богдан" на хiвилину-двi зайняти. Що Богдан, може, все-таки iншо© гадки, як його мати, нехай послужить за доказ те, що оногди вiдвiдував Маню. Правда, все те, про що розмовляв вiя з нею, манi невiдоме, але знаю лиш те, що коли по його вiдходi я зайшла до Манi, вона сидiла, низько схилена над якимсь шитвом, i видалась менi надто поважна. "Що, Манусю, - спитала я ©©, погладивши ©© нiжно по волоссю. - Пiшов ваш гiсть?" "Пiшов, панi Мiллер", вiдповiла i, взявши мене нагло за руку, поцiлувала ©©. Це було в не© щось незвичайне. Вона подiбного нiколи не робить. "Чи був Богдан проти тебе добрий?" опитала я i тут же пожалувала сво©х слiв. "Добрий, - вiдповiла вона. - Повiсив ваш образ, панi". "А далi?" "Нiчого. Хiба що сказав мiж iншим, що можна навiть i любов ворога здобути". "Можна, донько..." вiдповiла я й погладила ©©, як перше. Вона не обзивалась бiльше. Лиш по якiйсь хвилинi сказала: "Вiн, зда╨ться, той сам, що був... i... гарний, панi Мiллер... Гарний i, зда╨ться, як його батько - добрий..." Вона схилилася наново над шитвом, а ©© брови зморщились, неначе вiдчували фiзичний бiль - i мовчала. Я вiдчула, цю з його сторони запало щось роздразнююче в ©© душу, але що це було, я не знала. По упливi якогось часу, пiд час котрого жодне з нас не заговорило, обiзвалась я. "Пощо ти, Маню, приближалась взагалi до панi Олесево© на двiрцi?" На тi слова дiвчина, мов на лихiм учинку спiймана, схилила голову ще глибше, мов поборена, i сказала твердо: "Мусила". Я поглянула зчудовано на не©. Але вона, побоюючись, очевидно, дальших питань з мо╨© сторони, зложила з уданою байдужнiстю шитво в комод й вийшла, як сказала, на прохiд. "Мусила", вiдповiла вона. Бути може, що з деяких причин i "мусила". Але що головна причина була все-таки та, що панi Олесь, будь-що-будь, усе-таки мати Богдана, i вона в сво©й добротi не могла iнакше поступити, як саме поступила... то, розумi╨ться, вийшло, що "мусила". Що з того вносити? Не знаю. Коли б уже Нестор при©хав. Коли б уже вiн при©хав. Менi зда╨ться, вiн привiз би з собою гармонiю, а що найважнiше, Маня мала б з ким по горах i лiсах ходити. Вправдi, впевня╨ мене, що самiй найкраще в природi, але мене не покида╨ думка, що в його товариствi вона була б веселiша. Стiльки на нинi, дорога приятелько. Вiдколи вона в мене, я мов вiдмолодiла, а хата неначе вiдновлена. Ваша незмiнна Анна Мiллер. P. S. Чую, що панi Олесь очiку╨ кревнячку Дору К. у себе на якийсь час. Лихi язики в нас впевняють, що панi Дора противна тому, щоб Богдан узагалi женився, бо, кажуть, напрятаного срiбла, полотна й т. iн. осталося би колись по бiльшiй частi ©й". * * * _ (Третьо© днини). Нинi одержав вiд Нестора лист, де сповiстив мене, що при©жджа╨ пополудневим потягом. Про його при©зд однак його сестра не зна╨, бо вiн умисне не повiдомив ©©, щоб зробити ©й тим несподiванку. Довiдавшися про це, я всунув лист до кишенi, а сам вийшов у вказанiм часi проти свого молодого приятеля. Щоправда, я не менше радувався його при©здовi, як його сестра, що, певно, тужливо ожидала свого любимця. Я вийшов проти нього на дворець, а вiн, наказавши фiякровi везти свiй багаж на надану адресу, сам просив мене пiти з ним пiхотою коротшою дорогою додому, про котру знав здавна, що iснувала. Я сповнив його бажання, i ми пiшли. Дорогою оповiдав менi, що за кiлька день при©жджають колишнi Манинi хлiбодавцi, а з ними й вона - панна Наталя Ливенко. - Зробили тво© вiдносини до не© якi поступи до певностi? - спитав я його, просто любуючися ним, мов любим якимсь братом сво©м. Вiн змiшався нiжно, мов дiвчина, й усмiхнувся. - Так, - вiдповiв. - Вiдколи сестра по©хала, був там зо два рази. - I що ж? - спитав я. - Нiчого. Вона була ввiчлива, ми розмовляли досить багато, лиш, на жаль, був оба рази й доцент Д. присутнiй. - А вiн там чого? - Вiн бiльше прислухався нашiй розмовi, чим сам говорив, сидiв, крутив вуса. Казав оповiдати собi дещо з нашого урядування; дивувався деяким поясненням, про котрi, як признався, не мав поняття. I вiдтак ми разом вiдходили. Видко, дiвчина припала йому також до вподоби, бо скiльки разiв зайду туди, застаю його консеквентне. Зрештою, - додав сво©м нiжним усмiхом, - нехай собi бува╨. В менi не ворушиться зависть. Скорiше бiль. Вiн чесний i працьовитий мужчина i до мене щиро вiдноситься. - А я чудуюсь тобi, - вiдповiв я йому. - Може бути, твоя вдача з грунту витончена й ушляхетнена вже тво©ми предками, що гiдна спокiйно, а радше пасивно дивитись, як рiвночасно з тобою ходить i другий мужчина до твого iдеалу, сидить i прислуха╨ться й обсерву╨ вас. Я б цього не видержав, Несторе, я б або цiлком вiдтягнувся, або запобiг би йому, освiдчаючись; а не отак, мов вижидаючи чого-то, як ти! На тi слова мо©, трохи нетерпеливi, вiн поглянув на мене й вiдповiв: - Я не кваплюсь, бо й нема чого квапитися. Я знаю, що вона скоро не вiддасться. Вона ж не буденна дiвчина. А такi не все скоро вiддаються. Бути може, я освiдчусь ©й i цього лiта. Не думай, що через це моя любов слабша. В мене нема хвилини, в котрiй би я про не© не думав. А так люблю я ©© чи не п'ятий рiк. Працюю подвiйно. Раз з обов'язку, а по-друге, хочу опинитись на такiм становиську, щоб не потребувати нiколи й нiчого вiд других для сво╨© особи, а найменше чогось вiд жiнки. Тодi аж хочу я поставити ©© поруч себе. I тодi я буду справдiшнiй мужчина. Сам хочу собi свiй шлях умостити. А така "самота" вимага╨ подвiйного труда. А як колись пiднесуся вище понад рiвень буденного, не з честолюбивостi, Богдане, - додав майже з гiркiстю в голосi й поважно, - а з напору внутрiшнього iмпульсу, я зможу гордо на тi ступенi поглянути, котрими йшов я, а котрi вимощенi тяжкою працею, що тепер, - вiн усмiхнувся сумно, - виклика╨ у мо©х товаришiв насмiх, а для мо╨© особи назву "фiлiстер". Моя праця, Богдане, - додав, - не лиш тяжка, але й захована перед буденнiстю. Буденнiсть ординарна, як i члени ©©, з котрих склада╨ться. А чого б не доторкнулася, те все забруджу╨. - Ти привiз з собою i якi науковi твори? - спитав я, коли ми зближались до вулицi, з котро© здалека виднiлися вже високi й поважнi сосни старо© "лiсничiвки". - Декiлька. А також i iнструмент свiй. Будемо з Манею або часом i з нею вдвiйцi грати. А як нi, буду сам вечорами грати. Це менi милiше понад усе, коли можу на самотi з сво©м iнструментом розмовляти. - Iдеалiст! - сказав я, поклепавши його по плечах. - Добре, що маю тебе тут. Я не дам тобi займатися наукою. Вже аж помарнiв з працi. - Я був хорий, Богдане, ще восени... - вiдповiв вiн. - Простудився й кашляв; ще й тепер не позбувся цiлком того. - Тут ти будеш мусив обернутися в рослину, як тi смереки на верхах. - I сказавши це, я вхопив його жартiвливо за рамена й на мить потряс цiлою його високою, але нiжною постаттю. Вiн усмiхнувся, звiльняючись з мо©х рук... - Я не такий безсильний, i не так легко мене побороти, Богдане, як тобi зда╨ться, - сказав. - В менi можна й легко помилитися. - Щодо того, то це правда. Хто б мiг вас зглибити... ви, Обринськi© - Я б з тобою помiрився колись, Богдане... - сказав, незважаючи на мо© слова. - Добре, Несторе... Але я... мужик... - Колись у лiсi, Богдане, й мiж смереками... Я витривалий. I говорячи й шуткуючи, отак ми опинилися коло "лiсничiвки", що, захована мiж соснами, визирала сво©ми бiлими стiнами приманчиво до прохожих. Тут я, хоч i який короткозорий, побачив здалека, що на низькiм ганку, оброслiм плющем, сидiла панi Мiллер, а бiля не© Маня. Обi були зверненi до хвiртки... i чимось зайнятi. Ми дiйшли. На скрип хвiртки обi жiнки оглянулись. Поки успiв я вiдчинити ©© i впустити Нестора (сам я залишився поза дротяною огорожею - на дорозi), вибiгла вже Маня, побачивши брата, з ганку й, кидаючися йому радiсно на груди, повисла тут же на хвилю. - Як радуюсь, що ти вже тут, Несторе! Як радуюсь... - говорила раз по раз, випещуючи брата з любов'ю. Вiдтак, вiдступаючи вiд нього, щоб мiг перейти до хати, вона нараз замiтила коло хвiртки мене. Миттю звернулася до мене. - Ви привели менi мого брата, пане Олесь, i яку радiсть справили! Я так нетерпеливо ждала його. - I сказавши це, вона простягнула до мене з подякою руку. Я стиснув ©©, поцiлував, не обiзвавшися нi словом. Перелякана, мов схоплена на забороненiм учинку, вона вiдтянула скорим рухом руку. А я, звертаючися за Нестором, що вiтався в тiй хiвилi з панею Мiллар на ганку, кликнув: - Несторе! Завтра або й позавтра зрання жду тебе в себе, пiдемо мiж "смереки"... I не вижидаючи, я вiддалився скорим кроком вiд лiсничiвки. Ми були оба на верхах i в лiсi. Вийшли зрання й пiшли. Йшли мов святинею, чимраз вище й глибше в лiсову зелень. Все самим сосновим лiсом i тишиною. Ранн╨ сонце перебивалося крiзь гiлля, лягаючи блиском тут i там на зарошений мох, а живичний запах, що розходився лiсом, обiймав i освiжував нас. - Коли б так кожний з нас мiг хоч вiд часу до часу покупатись у такому повiтрi! - сказав Нестор i, розкриваючи груди проти повiтря, кинув капелюхом об землю, а сам, спершися плечима до яко©сь об'╨мисто© великанки-сосни, задивився поважно вперед себе мiж верхи сосен. Старезне соснове гiлля звисало нерухомо над нашими головами, i ми вiддалися на часок цiлковито потузi лiсово© тишини. - Тут мусив би й хто подужати, - сказав, перебиваючи тишину, перший Нестор. - Але там у долах, вiчно в працi, ярмi й науцi, заодно мiж стосами актiв i фолiантiв [52]ти, хоч би й не хотiв, наберешся хороби. - Почува╨ш себе нездорово? - спитав я, окинувши оком молодого товариша, що сво©м тонким обличчям пригадував скорше студента-академiка, як урядовця одно© з найповажнiших iнституцiй, котрий виглядав у тiй хвилi дуже гарно, вiдгорнувши волосся з бiлого чола. - Я? - спитав вiн, усмiхнувшися весело. - Це я не про себе, а так взагалi говорив. - I ти тут свiй кашель покинеш, - закинув я. - Пiд оцими соснами ти повинен найбiльший час тво╨© вiдпустки перебувати. В тебе, як сам говориш, ще на кiлька рокiв працi, тож треба до не© тут скрiплятися. - Менi нiчого не хибу╨, - сказав вiн поважно. - Ти, чоловiче, не зна╨ш Обринських; кинь ©х i з вежi вдолину, вони все стануть на рiвнi ноги. Вони репрезентанти витривалостi й непоборимостi, дарма що цього по ©х поверховностi неслiдно. Примiром, анi по менi, анi по мо©й сестрi. Але, - додав нараз весело, - поки я кину тебе, Богдане, додолу, пiдiм ще й на другу сторону цi╨© пишно© гори, по котрiй бiгав я стiльки малим хлопцем. Або й он там пiд скалу. - Го, го, Несторе, - сказав я й поклепав його по плечi. - Ви обо╨ з сестрою хоч i якi добрi репрезентанти витривалостi й, як кажеш, неiпоборимостi, але до мене ви недоросли. Я все ж таки вiд мужицько© кровi не вiддалився. Я горджуся сво╨ю силою. ©© не побiдить нiхто так легко. Навiть i ви, панята мо©, нi. Ледве вимовив я тi мо© слова, вiн уже зблизився до мене. Усмiхаючись одним кутиком сво©х уст, що так живо пригадували менi сестру його, вiн, прилягши груддю до мене та обвивши мене сво©ми руками, мов корiнням деревини яко©, стиснув мене сильно, молодечо, аж до болю, i тут же й залишив. - Не глузуй з "панят", - сказав i розсмiявся з вдоволеним, побiдним поглядом. - Менi страх хочеться, голiафе, кинуть тебе ось тут на землицю столiтнiй соснi пiд ноги! Чу╨ш? - Чую, хлопче, - вiдказав я, мимоволi й собi усмiхаючись. - Але поки що дай тому спокiй. Прийде час, ти кинеш. Але, як кажу, поки що ще сам крiпись... А тепер здiймай капелюх з землицi, поклонись соснi й ходiм, куди нас очi ведуть. Ще з годину ходу лiсом, а там вийдемо на одну царинку й припiчиемо. Коли це нам сприкриться, заглибимось у шум сосен. А що там зачу╨ш, перекажеш ©й, як вона при©де. - Нi, Богдане, тобi належиться першенство до переказу. Я буду мовчати. - I сказавши це, вiн нараз споважнiв, i ми пiшли. Вiн передi мною високий, стрункий, бiльше хлоп'ячий, як мужеський, в бiлiм легкiм капелюсi. А я не менш мовчазний за ним. Iдемо... Ми оба i разом з нами тишина. Тут i там шелесне блискавичне дряпання, може, вивiрки яко© або полохливо© птахи... Ми ста╨мо, огляда╨мося й слуха╨мо. Часом вiддиха╨мо глибоко. Особливо Нестор робить такi вправи. I знов огляда╨мося. - Чу╨ш що, Несторе? - питаю я. - Уважаю... - вiдповiда╨ вiн i заходить глибше мiж сосни, мов у церкву... Так довго... Остаточно ми не вийшли на царинку, лиш противно вниз, себто мов у яругу в роздво╨ння гори, де вона, хоч заросла рiдшою сосниною, серединою берегла мiж камiнням потiк. По обох сторонах потоку скалисте гостре камiння, а трохи оподалiк вiд них, тут i там мiж молодими соснами, вiльнi, яснi мiсця... Тут ми полягали. Сонячне сяйво розпарю╨ соснину, рамена сосен звисають низько над нами, днина чудова, а гаряче повiтря переповнене живицею... Недалеко нас висадився з гори камiнь-велетень. Вегетацiя пишна. Трава, папороть, арнiка, незабудьки й т. iн. Все те розкошу╨ коло берега потоку. Ми, покидавшися на землю в траву, повiдгортавши з зiпрiлого чола волосся - лежимо... Я лежу довго, спокiйно, майже забуваю про свого недалеко мене так само неповорушно лежачого сусiда. Якiсь картини, з давна й теперiшностi, перепливають i мiшаються в головi. Нараз, коли затуляю очi, бачу картину з послiднього року, поки ви©хав я з батькiвщини з першим авансом до З... ╞© вже тодi дома не було. Саме взимi того року вона ви©хала до панства Марiянiв. А лiтом, у день перед мо©м ви©здом назавше, ходив я тодi з ще малим Нестором попрощатися з лiсом. Вiн, розумi╨ться, про те не конче знав. Тодi я перележував у лiсi також, як ось тепер, на землi мiж смереками, а вiн, малий, бiгав коло якогось невеличкого багна, над котрим уганялися стрикiзки, i старався вловити ©х. "Що ж, ловиш ©х, Несторе?" питав я. "Нi, - вiдповiв вiн. - Вони лiтають кругом мене, нiби зачiпають мене, а я, як обдурюваний, кручуся мiж ними, аж упрiв, i не можу жодно© вловити!" "Вони такi, як твоя сестриця Маня", сказав я йому на те, i бiльше нiчого. А вiн вiдповiв, знеохочений: "Та що менi з того! Коли б я мiг таку Libelle[53] зловити!.." Чому менi саме тепер, по стiльки роках, нараз пригадалося, я не знаю. I пролежавши ще якийсь часок, так мов потонувши в спогадах i гадках, я кликнув: - Хлопчеi Примружи очi й слухай. - Чудово! Шум сосен залива╨ повiтря, колишеться в ньому. Я чую й упиваюся, Богдане! Небо таке чисте, сине й без хмарки, само силу╨ око примружитися. Бачиш? - Бачу, Несторе, але волiю вслухуватися в шум сосен. Не рухаються, а чу╨ш ©х. Чудо... - Тайна сосен, Богдане. Шкода, що Манi нема. - Шкода. - Он там, Богдане... глянь, який природний басейн виробився з потоку. Просить скупатися в ньому. - Скупайся. - Я б зараз, але боюсь... Я зiпрiлий i ще потрохи кашляю. За тиждень-два... зможу. Але яка шкода... Пишний басейн! - В ньому, мабуть, i купаються, Несторе. - Хто? - Нiччю при мiсячнiм свiтлi русалки... Вiн обернувся нараз лицем до мене й усмiхнувся. - Ти говориш як поет, Богдане. Хоча, щоправда, можна й не укладаючи вiршiв бути поетом. Знов мовчання... По хвилинi: - Хлопче! - Що, Богдане? - Пригаду╨ш, як я мав з гiр ви©жджати (ти був ще малим хлопчиною), i ми оба впослiдн╨ ходили в лiс... - Пригадую. - Ти був пишний хлопчина. - Дурень був... - вiдповiв вiн i усмiхнувсь. - Я лiг на землю, от як нинi пiд смереки, з душею, повною туги й смутку. А ти обходив чи оббiгав якусь невеличку калабаню, що виробилася з недалекого джерела, i старався зловити стрикiзку, пояснюючи менi, що ©х крильця тому прозоро-синi, бо й небосхил такий. Вiдтак силувався ти вловити конче таку одну стрикiзку. А остаточно не вловивши жодно©, змучившись, ти покинув це, прийшов i лiг коло мене. Ти, кажу, був пишний хлопчина, Несторе, i тодi заворушилось у мене бажання мати такого хлопця, як ти... Вiн зарум'янився нiжно й вiдповiв: - Виховай собi такого. - Так, Несторе... Але й з мо╨ю мужицькою кров'ю. - Це вже не був би такий, як я, - обiзвався вiн. - Нi. Бо тодi був би це почин до нового пня на будуче. "Und wo das Harte mit dem Zarten sich paart, da gi,bt es einen guten Klang"[54]. Лiпший й досконалiший матерiал для цього миру, як зокрема Обринськi й Олесi. - Може, - вiдповiв вiн i нараз пiднявся бистро на рiвнi ноги. - Ти куди, Несторе? - спитав я, не вiдвертаючи з його струнко© постатi очей. - За стрикiзкою... Он там бачу над басейном. Я всмiхнувся. - Ага, бажання з хлоп'ячих лiт ожило. Спробуй! Але не зловиш ©©... I я за ним встав з свого мiсця. - Зловлю. Вiн здiймив капелюх мовчки, його нiжнi вуста звузилися, мов затялися, i вiн пiдiйшов уважно до природного, як казав, "басейну", де в повiтрi над ними кружляли блискавичним льотом чудовi, прозоро-синi, з банькуватими очима стрикiзки. Я приглядався спокiйно до його ловлi, скорим, зручним, i тут i там знов майже комiчним рухам, не можучи здержатися, щоб не розсмiятися з нього вголос. Часом вiн також смiявся... але це був напiвголосний, трохи замкнений у собi смiх, яким, як кажуть, смiються великi розважнi уми. - Зда╨ться, в тих великих збиточних мухах бачиш ти в тiй хвилi очима тво╨© уявя панну Наталю... - кликнув я до молодого товариша. Вiн не обзивався, роблячи замiсть вiдповiдi рух, щоб я ради бога мовчав, не займав його... - Не вловиш Наталки! - кликнув я за якийсь час жартiвливо, коли показалося, що його заходи оказались даремнi. - Спiймаю, - вiдкликнув, нахиляючись з капелюхом у руцi знов над водою... - Залиши! - сказав я знов. - Ходи, припiчни. Дедалi треба нам додому вертати. - Я мушу! - вiдкликнув вiн, не вертаючи навiть за мною голови. - Ага, малий Нестор! - обiзвався я знов. - Ну, лови здоров, як хочеш. А я волiю за той час придивлятися потоковi, як вiн невтомимо перелива╨ться через камiння i тут i там запiню╨ться. Надворi стояло пишне, сонячною спекою переткане полудн╨. Сосни розпарились, а небо сiяло такою синьою яснiстю, що годi було й очима на нього звести. А округи тишина. Так якийсь час. Нараз скорий блискавичний рух Нестора, а в слiдуючiй хвилi по тiм i трiумфуючий оклик: - Маю! Вже маю ©©, Богдане! Бачиш? I цiлий зiпрiлий, аж почервонiвши з напруження й спеки, нiс зловлену за крильця велику з синiми крильцями муху - "Наталку". Станув близько коло мене й придивлявся ©й поважно. - Дивно... - обiзвався по хвилинi мовчання. - По-нiмецьки називають ©© Wasserjungfrau [55]. - Я ж казав, Несторе, "муха Наталка", - зачепив я його знов. Вiн не зважав на те й замiсть всього спитав: - А ти не хочеш жодно© вловити? - Нi, Несторе. Моя прийде сама до мене. - Чи ти такий певний того? - Так пророчить менi мiй мужицький iнстинкт, iдучи рiвною простою дорогою здорового розуму. Нараз, цiлком несподiвано, пустив вiн стрикiзку на волю. - Ходiм, - звернувся вiн до мене. - Нащо ти пустив Наталку на волю? - Нехай раду╨ться життям. Я передусiм хотiв ©© лиш здобути, - вiдповiв вiн. - Ага! Так вимага╨ лицарська жилка аристократа. А я нi, Несторе. Мужик захову╨ться все бiльш пасивно. Де вже нам у парi йти. Але ходiм! - Ходiм! III (Пiзнiше). Манинi протектори й колишнi хлiбодавцi панство Марiяни перебувають тут уже бiльше тижня, а з ними й пiд ©х опiкою панна Наталя Ливенко. Всi мешкають в домi, де мешкали колись Обринськi. Я, хоча в Ч. не стикався з жiночою частю се© родини, знав добродiя Марiяна з кав'ярнi, чоловiка знаного з сво╨© чесноти, добродушностi, простоти й одвертостi в бесiдi. Тут мусив я зi взгляду на бажання матерi познайомитися лиш "з ними одними" i зложити ©м, як найближчий сусiда, вiзит. Саме вчора був я там по раз другий, - i признаю одверто, не жалкував того. Це люди iнтелiгентнi, поважнi, i кращого та спокiйнiшого "сусiдства", як вони, не могли ми собi цього лiта. бажати. Мiж iншим, говорено там i про Маню Обринську. Говорено мов про рiдну доньку. Коли я спiмнув, що панство Обринськi були за життя батька мого нашими кiлькалiтнiми мешканцями оце© от само© "вiлли", панi Марiян чимало зчудувалася. - Чи справдi? - спитала. - Сама панна Обринська ще досi про те не згадувала. - Не споминала, - пояснив я наугад, - бо в тому помешканнi помер ©© батько, а через те воно ©й, може, тепер прикрий спомин, й вона заховалась у "лiсничiвку". - А я iншо© думки. Панна Обринська спровадилася в "лiс-ничiвку", бо вiдти, як чую, ближче до лiсу й до нас. А бiльше, може, ще й через те, що ©© брат, др. Обринський, потребу╨ до . сво©х студiй супокою. Там дуже мило', стiльки старезних дерев i смерек коло хати, що, вийшовши лиш з хати, вступа╨ш мiж смереки, мов у лiс. Я якраз нинi вiдвiдувала панну Маню й пiзнала ту ©© знайому й приятельку ©© матерi, панi Мiллер. - Давнiшнiми лiтами любила панна Обринська противну гору й лiс, он ту за нашими садами й за рiкою, куди дiставалась найскорiше, переходячи рiку довгою кладкою, що й нинi знаходиться на тому мiсцi, розумi╨ться все вiдновлювана, - сказав я. - Самими сонячними поранками забiгала вона на гору i в лiс. Одного разу ми навiть мало що не порiзнилися, коли стрiнулися на тiй кладцi одне проти другого, й жодне не хотiло завернутись, уважаючи це за пониження сво╨© особи... Панi Марiян розсмiялася. - I як скiнчилося? Хто уступив кому з кладки? - Нiхто. - Як то? - спитала панi Марiян. - Панна Обринська була б, може, готова i в воду скочити, щоб лиш не уступити менi в тодiшнiй хвилi. Але я... - Але ви? - зацiкавилась жiнка, i ©© очi спочили з нета╨ним заiнтересуванням на менi. - Що я мiг зробити? Взяв такого мотиля, яким була тодi панна Обринська, на руки й поставив позад себе на кладку, щоб могла, не повертаючись, пiти свобiдно дальше сво╨ю дорогою додому, а я знов сво╨ю. - Славно! - кликнула панi Марiян i, обернувшись, поглянула на панну Наталку, що ще ранiше ввiйшла нечутно в кiмнату i, сiвши спокiйно в фотель, обсервувала мовчки сво©ми ясними з-iпiд чорних брiв очима i мов застановлялася над мо©м оповiданням. - Це було, зда╨ться менi, потрохи засмiлиео... - обiзвалася, мов кинула нараз камiнцем у мене. - Може, й так, моя панi... - вiдповiв я гарнiй двадцятилiтнiй дiвчинi. - Але що ж було нам робити посерединi кладки над рiкою? Вертатися кожному назад? - спитав я. - Так було б майже лiпше. - Я був би, може, й поступив так, але панна Обринська була тому противна. Вона стояла й боролася з собою. - Я була б не боролася, - сказала дiвчина з вiдтiнком легковаження в голосi. - Була б завернулася й оставила дорогу вам. Ви прецiнь не мали замiру забрати з собою кладку. - Щонайменше, моя панi. Вона подивилася на мене мерехтячими очима й обiавалася знов коротко, як перше: - Панове люблять подеколи, на кошт жiночого почування i ©х слабших сил, прокидатись самовiльно в лицарiв; дарма, що з того виникають iнодi прикрi консеквенцi©. Я розумiю, що панна Обринська могла тодi за той ваш трохи засмiливий лицарський вчинок зворушитися. Я б правдоподiбно була так само вiдчувала. Хоча... - додала по хвилi й поглянула в противну сторону вiд мене, - я була б з самого початку з кладки завернулась. Панна Обринська мусила тодi дуже дитинною бути. Я поглянув на не© й усмiхнувся. - Ви емансипантка? - спитав я, оминаючи ©© запитання. - Нi. Чи мали б ви менi що в такому разi закинути? - О, щонайменше!.. - вiдказав я. - Однак, щоб зрозумiли ви мене, пане, то поясню вам, якого роду я емансипантка. Я анi вчителька, анi офiцiантка при поштi, анi кандидатка на докторський диплом, анi взагалi жодна урядничка, та емансипована лиш в тому напрямi, що й без "фаху" не уважаю мужчин за досконалiших вiд нас. - Нам цього не потрiбно, моя панi, - вiдповiв я спокiйно. - Ми також не вважа╨мо жiнок за богинь. Радше, може, iнодi за загадок. Але й це лиш часами. - Поки що я вiддаюсь вивченню чужих язикiв, - впевняла, мов хотiла мене зачепити i в якусь полемiку ввести. - Поки що, - вiдповiв я. - Значить, за цим "поки що" кри╨ться все ж таки ще якась перспектива на невiдкриту ще яку-небудь кра©ну. - Кра©ну подружжя, кра©ну подружжя, - додав, увiйшовши в кiмнату добродiй Марiян з добродушною усмiшкою й подав менi руку. - (Кра©ну подружжя! - I зиркнув так само на свою елегантну сестрiницю, що мов прегарна змiйка сидiла в фотелi й мерехтiла сво©ми очима на мене, неначе вижидала чого. - Може, й так, вуйко, - вiдповiла холодно. - Я проти нiчого в життi не шлюбувала. (А звертаючися до мене, додала: - Вуйко виклика╨ залюбки на ту тему дискусi©). Може, i вiддамся, або я знаю? Я лише не мушу. - Нii, донько! - обiзвався ©© вуйко помиряючо й звертаючись усе ще з усмiхом до мене, мов вибачаючи свою сестрiницю за ©© жорстокiсть, а може й гордiсть, додав: - Наталка вимага╨ вiд мужчин, щоб поставили ©й семиголового змiя пiд ноги Бiльше для пояснення не скажу. Кому це не вдасться, нехай стара╨ться сам з собою впоратися. Вона йому не поможе. Вона навiть того не та©ть. Щоправда... - додав з уданою повагою, - дуже лякатись ©й нема чого. Бо помимо того, що хоче бачити у сво©х нiг побореного "драха", в не© все-таки кри╨ться добре й чутке серце, i сама вона в свою руку не хоче нiколи брати лук, а волi╨ мати в боротьбi останн╨ слово! По цих словах, на котрi розсмiялися не лиш дiвчина сама, але разом i панi Марiян i я, вона встала i, вклонившися менi холодно, мов ми не зналися, вийшла з хати. "Бiдний Несторе, - подумав я, вертаючи з свого вiзиту вiд панства Марiiян, - бiдний хлопче! Не долюбишся ти тут жодного тепла. Не долюбишся, хоч би й поклав ©й семиголового змiя (як у казках) до нiг. Тi глибокi, мов тайна, очi, що пригадували водяних русалок у мiсячних ночах, вони, безперечно, вмiють приковувати до себе; але, щоб ©© уста дiткнулись тебе коли, бодай у забуттi правдивого чуття, я не вiрю. Хiба щоб я помилявся!.." I те саме сказав я собi, коли трапилось менi стрiчатись з нею ще кiлька разiв опiсля. Одне я розумiю. Розумiв, що ту дiвчину можна було любити якоюсь аж фанатичною любов'ю, якою, зда╨ться, i любив ©© Нестор. Життя й досвiд не раз учили нас, що саме найгострiшi контрасти притягалися найсильнiше. То, може, й тут зiллються обi тi протилежнi вдачi в одно, де кожне було для себе мов з гранiту вирiзьблене. Як кажу, пiзнавши ближче Наталку, я не дивувався Несторовi, що полюбив так щиро й вiрно молоду дiвчину. Вона не лиш з поверховностi була приманчива й цiкава, але й бистрим розумом i духом не була звичайна. Вiн мав слушнiсть, коли назвав ©© небуденною дiвчиною. З поверховностi приваблююча вродженою грацi╨ю, симпатичним, трохи тихим голосом, що стояв в контрастi до ©© ясних i аж проникливих очей, пiдтримувала цiкавiсiь мужчин до себе ще й тим, що вправлялася в тiлесних спортах з особливим замилуванням До того одягалася гарно, з смаком, що пiдносило ще бiльше грацiю й гарну будову ©© тiла, на що нашi панi й дiвчата не покладали доволi старанностi, вважаючи це за якийсь непотрiбний люксус[56], через що велика частина ©х мала обiч не© вигляд занедбаний, некорисний, щоб не сказати просто - мiщанський. А вона вiдзначалася мимоволi. В розмовi бувала бистра й дотепна, часами трохи терпка, ущиплива, навiть подразняюча. Висловлялась коректно, а що найкраще i в жiнок рiдко - завше коротко i влучно, мов з сво©х упрямо закро╨них уст кидала камiнцями. Загалом - не тiшилась оця дiвчина великою симпатi╨ю. I може тому й держала завсiди нап'ятий лук оборони; i хто б не був той нещасний, що зближався до не©, хоч би i в найлiпшiм замiрi, вона з недовiрчивостi сво╨© вдачi вимiряла в нього без надуми й стрiляла... Признаюсь, що коли б не була це вибрана мого любимця i коло нього не стояла Маня Обринська з минувшиною й молодими сво©ми очима, котрi для мене мали вiчно свiй однаковий чар, - я був би тi╨ю дiвчиною зайнявся серйозно... Не менше цiкавила мене обставина - що була влюблена, як зачув я це тут вiд одного панка, що так само нею цiкавився. - В доцента К.? - спитав я просто, стаючи мимоволi в душi в оборонi свого приятеля Нестора. - Нi, - була вiдповiдь. - А в кого ж? Зда╨ться, в дiм ©© родичiв заходить бiльше людей, - додав я, щоб довiдатись правди. - Так, заходить. Мiж iншими й ваш знайомий доктор Обринський. - Так, - закинув я. - В нього, отже? - Я думаю, що i в нього нi, - була коротка вiдповiдь. - То ж хто той щасливий? - Тото й ╨ загадка, котру трудно розв'язати. Тому, що говорять, не хочеться вiрити, однак це походить вiд молодiжi, що неабияк обсерву╨ ©© i сгорожить за нею. Кажуть, панна Наталя влюблена в невiдповiдну собi людину. А невiдповiдну тим, бо в багатiм старшiм мужчинi, капiталiстi семiтського походження, котрому й не сниться, котрий не хотячи (бо нiколи нею ближче не займався) чи не загiпнотизував ©© сво©м гострим семiтським виглядом i такими ж чорними орлиними очима. Кажуть, вона вже третiй рiк, як горить у потайнiй прича╨нiй любовi до нього. В любовi, котра, як впевняли мене, могла дiвчинi хiба тим на користь вийти, щоб через терпiння змiнила свою горду, тверду вдачу. Бо тепер, - продовжав панок, - вона заморожу╨ найприхильнiших до себе людей тi╨ю сво╨ю терпкою iстотою. А що найбiльше, виклика╨ тим несправедливий осуд ©© в грунтi нiжно вiдчуваючо© душi. Те, що любила "некорисно" чи радше нещасливо, в мо©х очах чи не пiдносило ©© й було менi доказом ©© оригiнального й самостiйного смаку. Заразом мав я переконання, що та дiвчина не могла любити чоловiка незначного. - Шкода дiвчини... - додав вкiнцi поважно панок. - Я ©© в душi жалiю, бо згаданий добродiй не ожениться з нею нiколи; бодай вигляду на те нема. - Вона сильна вдача й переборе себе... - вiдповiв я, - зрештою, чи кожна любов мусить кiнчатися... або й кiнча╨ться женячкою? - спитав я. - Вона ма╨ таких прихильникiв, що, безперечно, як не зараз, то пiзнiше здобудуть собi ©© любов i довiр'я. Зрештою, вона, як чую, доволi маюча дiвчина i хiба не вийде з примусу замiж! - Щодо того, то може, - була вiдповiдь добродiя. - Хоча й ма╨ток у не© не такий уже великий, як розголосили. - А може, ще й добродiй, котрого любить, прихилиться до не©. Вона справдi не буденна дiвчина, - закинув я знов, щоб мати цiлковиту певнiсть, яке становисько супроти не© випаде Несторовi. - Не буденна хiба сво╨ю зарозумiлiстю, - закинув тут ©дко молодий мужчина. - А щодо згаданого добродiя, котрого ма╨ вона любити, то повторяю, вiн з нею нiколи не ожениться. Оскiльки вiдомо, вiн не займа╨ться жодною женщиною, а про женячку висловлю╨ться взагалi неприхильно. Окрiм сво©х капiталiв, любу╨ться ще гарними кiньми, ©здить щороку по купелях i т. iн. От таке й подiбне чув я про ту дiвчину, котра запала мо╨му молодому приятелевi в душу, i котрий тонув, губивсь у працi, щоб вийти з не© мов гладiатор, аби й обдати ©© на все життя любов'ю i сво©ми чистими руками запрацьованим добром. * * * _ Нестор мусив несподiвано ви©хати на кiлька день до Ч., а то© само© днини й враз з ним ви©хала й панна Наталка, що була покликана родичами при©здом яко©сь фамiльянтки, що прибула з чужини. Дiвчина вернула третьо© днияи, а вiн кiлька день пiзнiше. Пiд час ти.х кiлькох днiв одержав я вiд нього письмо, в котрiм мiж iншим стояло: "Та наша тригодинна подорож, Богдане, була чудова! Маючи таку душу, як Наталка, при собi, чоловiк неначе будиться до кращого й iнтенсивнiшого життя. З нiким у життi не годен я так зiллятись душею, як з нею. Нiчия iстота не вплива╨ на мене так оживляюче, як ©©. Хiба що ще Маня. На жаль, закоротко тривала та подорож, i не було вiдповiдно© хвилi, щоб я був мiг ©й освiдчитися. До того я вiдчув з ©© ╨ства, що вона собi того ще не бажала, тому я вiдложив це ще на пiзнiше. В горах буде до того краща нагода, - i коли б борше мiж вас: тебе, Богдане, сестру та ©©. Про тутешнiй мiй побут не споминаю листовне нiчого, хiба ще побiжно про те, що я, при©хавши сюди, натрапив саме на промоцiю одного з молодших наших "цвiтiв будучини" й мусив явитись вечором у товариствi, зiбранiм в честь молодого в призначенiм локалi [57]Богдане! Бути може, я надто перейнятий нею й сво©ми поважними власними справами, але згадаю тобi про той вечiр, а радше тих кiлька годин, котрi провiв я мiж нашою молодiжжю, лиш оце: перша частина вечора нормальна, друга показала "лiпше" зiбраних. Десь читав я раз, що якийсь герой, що носив святу любов у серцi, попався, як я припадком, у подiбний круг свгiiх, i писав бiльш-менш так, що я хiба лиш повторю: округ мене говорилось рiзне буденне, плитке, грубе, а я, мов кинений мiж них злою рукою, сидiв i прислухувався. "До чого те все, що вони говорять?" питав я себе раз по раз. У тiм прецiнь стiльки бруду, глупоти й зарозумiлостi, стiльки корчемно© грязi... А менi... менi, Богдане, хотiлося лиш для того створити уста, щоб вимовити ©© iм'я. Але я його не вимовив... Звук того iменi, зда╨ться менi, був би мусив розплистися в тiй корчемнiй атмосферi, сплямитись. Я його здержав у сво©й душi, а вiдтак встав i пiшов. Слава богу, надворi стояла чиста нiч. О, тi святi ночi, з сво╨ю тишиною! Ця ясна тиха нiч неначе освiжила, очистила мене вiд них. Грубi слова й балакання про жiнок, дiвчат i легковажнi слова про нацiональнi справи, чеснi особистостi - мене до глибини душi знеохотили. Я не пiду скоро мiж них. Нестор". * * * _ Так вiдчував Нестор. Одного вечора, а був це вечiр пишний, ясний, бо мiсяць стояв уповнi, пiшла моя мати по вечерi до панi Марiян на "балачку". Панi Марiян, як i моя мати, рiдко виходила вечорами на проходи, як робили це, навпаки, ми, молодшi. А пiзнавши себе раз ближче й полюбившися, вiдвiдували себе часто вечорами, й та балачка ©х затягалась iнодi до пiзньо© ночi. До цих балачок (iдучи по матiр) прилучавсь i я. Так i цього вечора. Мати вийшла пiзнiше вечором з дому, а коли не вернула за "годинку", я, вернувшiй з довшого проходу, пiшов по не©. Правду кажучи, я радо ходив вечорами до панства Марiянiв. Разiв зо два заставав я там i Маню з братом; i хоча вони хутко по мо©м появленню прощались (якiсь неминучi справи вимагали цього вiд Манi), все ж таки обмiнювались ми кiлькома словами з собою, i я поглядав у те симпатичне личко, бачив тi незмiнено милi очi. Iдучи з сво╨© хати дорогою попри колишнiй сад Обринських, що зберiгав у собi тут же зараз при дорозi масу рiзних украшаючих кущiв жасмiнiв i т. iн., я кинув оком у глибiнь саду, де все ще стояв давнiй знайомий менi павiльйон з двома сво©ми тополями, мов сторожами, i я побачив, що його середина була освiтлена. Однак, не доглянувши в нiм нiкого, я звернув очi на скляну веранду з сходами, що збiгали вниз у сад. Вона була ясно освiтлена, дверi вiд не© до сходiв широко вiдчиненi, i на нiй побачив (чи радше вiдгадав я) свою матiр у товариствi панi Марiян i ще яко©сь дами. Цiкаво поглянув я, чи не побачу там ще кого знайомого, а передусiм Тi. Але не доглянув. Замiсть того оказалася ближче в особi третьо© дами панi Мiллер. Як прийшла вона там? Оскiльки менi було вiдомо, не виходила панi Мiллер до нiкого з лiтникiв у гостi. Вона мала свою велику амбiцiю, а до того пересуд, що при©жджаюче жiноцтво з бiльших мiст дивиться через плечi на мешканцiв маломiських, i через те держалась гордо й здалека в сво©й ослоненiя соснами романтичнiй "лiсничiвцi", неначе вiдмежовуючись ©© крилатими зеленими великанами вiд ворогiв-на©зникiв. Коли, проте, явилась тут, то була це, безперечно, заслуга Манi. Бiльше не добачував я нiкого на верандi, хiба що сидiв, може, хто з молодших на сходах, як бувало iнодi ще й за часiв Обринських. Коли я ввiйшов у кiмнату, що притикала до веранди, застав я в нiй щойно увiйшовшу паню Марiян, котра привiталась i попросила мене пiти на веранду, де зiбралось цiле товариство, навiть панi Мiллер, котру було так тяжко без "протекцi©" панни Обринсуко© заманити до себе, а котра була така цiкава й сердечна женщина. - Шкода, що не явились ви скорiше, пане совiтник, - додала. - Панi Мiллер щойно перед пiвгодиною скiнчила викладати кабалу[58] для мого мужа, котра була цiкава, бо за системою mademoiselle Lenormand[59]. Тепер сидять усi на верандi i, як не помиляюся, говорять про самi мiстичнi речi й феномени мiсячних ночей. I сказавши це, панi Марiян збиралась створити широкi склянi дверi, що провадили на обширну, ясно освiчену веранду, а звiдти сходили в сад. Саме в хвилi, як поклала панi Марiян руку на клямку, щоб вiдчинити менi дверi, щоб мiг я при╨днатись до товариства, - отворила ©х донька ©© знадвору i, станувши проти не©, усмiхнене сказала: - Я спiшусь, матусенько, я спiшусь! Цiле товариство просить вао заграти нам Бетховена "Мiсячну сонату". Панi Мiллер знаходиться в настро© ясновидчинi, а Наталка подала гадку, щоб кожне з нас оповiло хоч коротенький епiзо