лови!" подумав я, не виявляючи вголос послiдньо© гадки. - Зрештою, - додав я знов уголос, - я вже на дорозi, хто ©й був у тiй справi помiчний. Та про це тут говорити зайве. Менi доста самого факту. Вона не обзивалася... а я продовжував ходити. Нараз я все зрозумiв. Свого часу, як пригадав я собi тепер блискавкою, споминала менi мати про якусь позичку, затягнену в не© Обринським, але чи довг той був уже сплачений чи нi, я в не© нiколи не розпитував. Я й батько знали добре, що та жiнка, що сама одна займалася чи iне всiм нашим газдiвством, не любила нiколи, щоб ©й хто в ©© грошовi справи яким-пебудь способом вмiшувався, за що, по правдi кажучи, я був ©й невимовно вдячний. Маючи доволi сво╨© власно© бюрово© працi, котра спожирала й без того в мене найкращi хвилi мого життя, я не хотiв займатись справами переважно дрiбними, а ще до того й грошовими. Тепер же й об'яснились менi нараз ©© нехiть i упередження до Обринських; ©© розстро╨ная й денервування, коли я заходив до Обринських, i тiут i там зраджувався перед нею сво©ми почуваннями для дорого© менi дiвчини. Ба я зрозумiв i бiльше ще, i саме те виводило мене з рiвноваги. Знаючи Обринських, як людей чесних i дискретних,[72] вона бажала задержати цiлу справу передi мною в тайнi, щоб тим безпечнiше побирати вiд чоловiка гонорового якнайвищi проценти, з котрих, як знала, не втратить у нього анi шеляга. Одначе щоб одним боком забезпечити себе перед Обринськими, другим - передi мною, втягнула, очевидно, в оцю погану справу й Дору, пiдписуючи мене ©© рукою на листi довжностi, утрудняючи менi заразом мiж тим особистi зносини не лише з дорогою дiвчиною, але й з усi╨ю родиною чесного ©© довжника, на котрiй ©й i так небагато залежало. По смертi батька Обринських не поступала так само iнакше, хiба з гешефтярських взглядiв. Але чи були вони вже мiж ними впорядкованi? Про те я ще не знав. Отак малась цiла та справа, в котру я хоч не вта╨мничений самою матiр'ю, знав i розумiв ©© тепер нараз доволi сам... Я ходив по хатi, потопаючи в тисячi гiрких думок, вiдгортаючи вiд часу до часу з розпаленого чола волосся. "Це вчинила менi моя мати... моя мати... - товклося заодно в мо©й розпаленiй головi. - Донька колишньо© високоповажно© духовно© особи, котрою так усе гордилося, ради котро© не було для ©© онука вiдповiдно© дiвчини на цiлiм свiтi; ради котро© мусив вiн, стоячи вже чи не на блискучiм становиську, в глибинi душi терпiти й миритися з гiрким почуттям, що вiн, хоч i обертався впосерединi кращого свiту, був, по правдi, самiтнiший, чим хто iнший, бо на грунтi, пiд котрим горiв аулкан деспотизму матерi, не мiг здобути особистого iнтимного щастя, з ким бажав". Ходячи отак, я нараз розсмiявся. Батько мiй - "мужик"; той погорджуваний нею й понижуваний до глибини душi мужик... вiн, що запивався iнодi, як не з ким iншим, то i з простим мужиком; вiн, що розкидував грiшми, за котрими вона вiчно зiтхала, мов половою; вiн, понижуваний i погорджуваний нею мужик, - вiн нiколи не був до такого вчинку спосiбний, i слава богу, що хоч вiн, "мужик" - нi. З тою думкою я спинився по раз другий перед дiвчиною, що, зда╨ться, ще й досi ждала всею iстотою на мо╨ вспоко╨ння i чи не заодно сво©ми очима за мо©ми рухами слiдила. - Панно Маню! - обiзвався я до не©. - Оцю прикру справу, що завдала нам обом стiльки гiрких почувань i розчарувань, а найбiльше - вам i вашiй чеснiй .матерi, передайте менi. I вiдтепер, коли вона ще не закiнчилася, не турбуйтеся нею нi на хвилину бiльше. Я полагоджу ©© з Нестором, i вона загасне. - О, нi з Нестором! - кликнула вона з переляком. - Я сама одна виплачую й виплачу цей довг. Нестор ма╨ iнше перед собою, його не турбуйте. Весь заробок мiй iшов на сплачення того капiталу. Вiн же через мене був затягнений! Але слава богу, пане Олесь... - додала, i ©© очi блиснули радiстю, - його вже небагато; ще через доброго пiвроку... i тодi я освобо-джена вiд усього! Освободжена на все. Послiднi слова висказала вона з такою невимовною радiстю, з таким притиском, неначеб тягар усього свiту тяжiв тою справою на ©© плечах. На хвильку-двi заслонив я очi. - Iдiть, панно Маню, до спочинку, вам уже крайня пора... - промовив я до не© пiвголосом. - Нинi я неспосiбний з вами дальше говорити, не смiю. Не смiю й довше задержувати вас. Ви зайшли на хвилину сюди, щоб полюбуватися споко╨м i нiчним кра╨видом, а я, зайшовши за вами, розбив це. Йдiть i прощайте. Вона поглянула великими стурбованими очима на мене i, не промовивши нi слова, подалася, не супротивляючись, до дверей. Я, мов побитий, постояв ще хвилю, опустився вiдтак на фотель, у котрiм сидiла вона, i, схиливши голову на руку, не рухався. Не просидiв я отак ще хвилин кiлька, коли оце почув нараз, що вона верта╨ться, а враз з тим зачув i легкий дотик ©© руки на собi. Мов зелектризований, я пiдняв зчудовано голову до не© - i поглянув. Вона стояла передi мною. Чого хотiла? Знов, може, подiбний "факт" оповiсти? Я ж на це наставав. Нi. - Почува╨те себе нездоровим, пане Олесь? - спитала з невимовною добротою в голосi. - Се© ночi я остануся ще коло вашо© матерi, а ви йдiть до супочинку... - Нi, панно Маню... - вiдповiв я, усмiхаючись мимоволi гiрко й смутно. - Ви йдiть, я не так хорий, як це уявля╨те ви собi. Я iнакше хорий, а сам сон одно© ночi не оздоровить мене. Ви йдiть. I взявши ©© руку мiж сво© долонi, я вiдвiв ©© до дверей, а сам вернувся до постелi сво╨© матерi. * * * _ (Пiзнiше). Заява Манина про матерiалiстичнiсть i поступування мо╨© матерi, враз iз поданим менi задокументованим фактом, тяжить на мо©й душi тяжким соромом i сумом! Ось до чого допровадили фанатичний его©зм i також любов! Навiть не знаю, як узятися до тi╨© справи, щоб випровадити ©© до вза╨много вдоволення й гармонi©. Раз, щоб скривдженим нею вернути надмiрно високими процентами видерту суму, а по-друге - щоб i не роздразнювати матiр проти дiвчини за зрадження мо©й особi тi╨© погано© справи. Зда╨ться, вона все простила б ©й, чим би й не прогрiшилася проти не© особисто, але об'явлення заховано© передi мною справи мо©й особi - вона не простила б нiколи. Тому до вибуху поновно© дисгармонi© мiж тими двома так близько мо©й душi стоячими iстотами, я в жоден спосiб не смiв допустити. Обдумавши цю справу на всi сторони, я рiшився, мимо просьби дорого© дiвчини не втягати брата, розмовитися все ж таки без вiдома дiвчини з Нестором i почути його думку. Як постановив я собi, так i вчинив. Зайшовши на самотi до Нестора, що останнiми днями замешкував мою кiмнату в мо©й хатi, зрадив я йому, що я втягнений без вiдома в справу позички, а вiдтак i дальший свiй замiр - направити цю провину мо╨© матерi. Постанова моя в тiй справi була слiдуюча. Всi досi надмiрно високi проценти, виплачуванi мо©й матерi, я верну його сестрi, на його руки, котрими опiсля нехай оруду╨ вiн по сво©й думцi, на користь ©©. Так само поступлю й на будуче з тими грiшми. - Не можу допустити, Несторе, - сказав я, - щоб ти не хотiв у тiй справi бути помiiчний, зрозумiвши раз мо╨ прикре й фальшиве положення проти тво╨© сестри й матерi. Сама гадка, що сестра твоя працювала стiльки рокiв на сплачування того нещасного довгу з процентом лихварським, коли моя мати та я, живучи в достатку безжурно, загарбували тi засоби для "мене", що мiг з самого доходу свого становиська удержувати ©© й себе якнайкраще, виводить мене з рiвноваги! Нестор сидiв мовчки й прислухався мо©м словам поважно, погладжуючи вiд часу до часу сво©м звича╨м сво╨ гарне волосся рукою, i врештi обiзвався: - Це правда, Маня не раз жалiлася, як пiдтинають ©© тi лекцi©, а становисько виховавчинi пiдмулювало чимраз бiльше давню енергiю й еластичнiсть духу. Але, - додавав, - обнявши раз обовязок сплачування довгу на себе, не хотiла цього нiкому вiдступити, так само як i предмета довгу спродати. "Раз ©© батько (говорила) це для не© придумав, то ж вона його замiр викона╨". Зрештою, - додав, усмiхаючись, - довгу того вже небагато, за найдальше пiвроку або й трохи бiльше вона буде вiд нього увiльнена, а з тим i вступить, як iнодi жарту╨, в "нову судьбу". - I висказавши це, вiн помовчав ще якусь хвилину, а вiдтак спитав: - Що маю я, властиво, з тими грiшми почати, Богдане, щохочеш ©х звернути, я не знаю. Знаючи Маню добре, можу тебе впевнити, що вона ©х нiколи вiд тебе не прийме. Довiдавшись про це, вона заявить: "Ту сплатню, Несторе, я не прийму; раз батько визичив капiтал пiд такою умовою, так треба нам тих умов i додержувати! Милостинь, поки в силi ми працювати, нам не потрiбно". Я здвигнув плечима, вiдчувши, що Нестор аж надто добре зна╨ свою сестру, щоб не вгадати i ©© думки в тiм напрямi вперед. - Що ж!.. Тяжко й менi ©х задержати, а вже зовсiм неможливо ©х ще й дальше побирати, знаючи не менше добре, що такi проценти законно не дозволенi. Вiн усмiхнувся, неначе любувався мо©м заклопотанням. - Придумай якийсь iнший вихiд з це© ситуацi©, Богдане. Я не хочу в вашi грошовi справи мiшатися, а самих тих грошей хоч би й рукою доторкнутися! Тодi я пiднявся. Випрямовуючися, обiзвався: - О, ви аристократи! Аристократи хiба бiльше по душi, а передусiм мрiйники! Сюди загоню╨теся ви з вашими поглядами? Хоч би одне з вас подало помiчну руку до дiйсного збудування нового храму. Кожне з вас тверде, невмолиме, начеб прямувало сво©м шляхом просто до раю. Але менi вас не треба. Мужик ма╨ також створенi очi i його рука сяга╨ дальше, як зда╨ться! Вас мусить ординарне тверезе життя задавити, коли пiдете дальше тою дорогою, що досi, пiддаючись безопiрно грубим i сильним елементам! Вiн знов здвигнув плечима, як перше, й усмiхнувся дитинним сво©м нiжним усмiхом, що так дуже розсвiтлював смисл його небуденно© iстоти. - Що ж хочеш, щоб зробили ми? - спитав спокiйно. - Будували дальший храм? Храм матерiалiзму? Може бути, правда й по тво©й сторонi, що нас здавить груба власть життя матерiалiстичного; будемо ходити взимi в лiтнiй одежинi, а влiтi у витертiй тiй же, з браку засобiв достарчити собi вiдповiдне з подвiйним лицем. Але чи мусимо ми всi рекрутуватися в армi© самого твердого безiлюзiйного матерiалiзму, що не витворю╨ нi одно© мiмози з чудом нiжностi i вразливостi, нi одного твору красно© штуки, нi одно© кра©ни мистецтва, що розпливалося б дальше, як досяга╨ грубий розум тверезостi, Ii такого ж матерiалiзму? Ми ╨ люди, що живемо бiльше з зворотом до свого нутра, чим на внiшнiсть, тому й пiдчиняемося бiльше голосам внутрiшнiм, як покликам i вимогам знадвору. Наше щастя мусить нам походити з глибини нашого нутра. А коли воно й трапля╨ться, що нас використовують матерiалiсти, то оскiльки порушу╨ це найглибше життя лiпшого? Ми, себто потвоему "мрiйники", понесли лиш кiлька матерiальних утрат, але чи можна це справдi назвати побiдою першого над послiднiм? Хто збiльшу╨ сво╨ майно почувань, той збагачу╨ й свiй розум, а це ╨, властиво, тi людськi сили, котрi остаточно задержують послiдн╨ слово. Вислухавши його слова, я звернувся до нього. - I що маю я, "мужик", з тими тво©ми фiлософiчними висновками зробити? - Роби, що хочеш, - вiдповiв вiн, усмiхнувшись, як перед тим. - Твоя справа така глупа й нiкчемна, що я взагалi дивуюся, що такий поважний чоловiк, як ти, перейма╨ться такими нiсенiтницями. - Я зворушився. Я у всьому признаю тобi рацiю, але ввiйди i в мою ситуацiю проти тво╨© сестри. Вона прикра й фальшива. Вiн вiдповiв: - Вона, безперечно, така, як кажеш. Але я на тво©м мiсцi пiшов би найпростiшою дорогою. Зложив би грошi на ©© iм'я в банку, i бiльше тим не журився. Як до року або двох вона ©х не прийме, тодi нехай iдуть на яку добродiйну цiль, i бiльше не журися. Прецiнь сей вузол можна розв'язати без болю голови. Але щоб я тими грiшми займався, ти не сподiвайся. Я помовчав хвилину. А вiдтак спитав: - Чи твоя сестра вiдноситься просто сама до мо╨© матерi в тiй справi? - Оскiльки я знаю, Богдане, нi. Якийсь ©© один знайомий впорядкову╨ делiкатно, мов женщина, цю рiч. Грошi - це послiдня рiч, котрою я б у життi займався. А ще до того якимось там лихварським чиншем. I сказавши це, вiн засунув обi руки в кишенi й почав з найбiльшою байдужнiстю ходити по хатi. - А як оженишся з Наталею i тобi прийдеться орудувати ©© грiшми? А може, якусь часть i для себе зужити? Вона доволi маюча [73]дiвчина. - Я орудувати ©© грiшми? - спитав вiн, i на його лице виступила краска змiшання й болю. - Так - ти, Несторе. - Передусiм ти мусиш знати, що я б грошей сво╨© жiнки не порушував нiколи для сво╨© особи, хоч би й що там. Я, мужчина, чоловiк працi й честi, я мав би пiдойматися то© ганьби, орудувати ©© ма╨тком, а що бiльше - будувати сво╨ буття й iснування за помiччю жiнчиного майна? Ти помиля╨шся. Я сам, скромний у сво©х особистих вимогах, буду старатися урядити ©© домiвство по змозi мо©х сил, мого становиська й культури мого нутра. На те ж я й працюю. Але брати щось для себе вiд не©, слабшо© в суспiльностi, як взяло це тепер верх i сталося обича╨м, цього я не годен. Нехай, щоб мене назвали не лиш мрiйником, але i менш пiдхлiбне. Що ма╨ вона, нехай остане ©© власнiстю, а я один хочу завсiди i всюди бути там, котрий дав. Ради сво©х поглядiв i позицi© мо╨© в життi я хочу бути таким, що да╨ зi свого. - Чи Наталка зна╨ тебе з сеi© сторони? - спитав я i спинив погляд на нiжнiй статi гарного мужчини. Вiн здвигнув байдужне плечима. - Це менi невiдомо. Не пригадую собi, чи порушували ми коли-небудь цю тему. Але це неважне. Вiн замовк, зiтхнув з усi╨© грудi й опустився на софу, неначе втомився оцим iнтимним зiзнанням сво╨© замкнено© молодо© душi, що, неначе силувана мною, вiддiлила вiд себе частину сво╨© цiнно© сили. Я глядiв якийсь час мовчки на нього, порiвнюючи його в душi з сестрою, а там, приступаючи до нього, я взяв його за ра.мена, глянув у його лице й спитав: - Ще хотiв би я знати, Несторе, якого роду твоя любов до не©? Його лице споважнiло, очi оминули мiй погляд ii, набравши якогось усмiхнено-сумного, майже пророчого виразу, вiн сказав: - Ich gehore zu dem Stamme, welche sterben, wenn sie liеben [74]. * * * _ (Пiзнiше). Моя мати вже в сво©й хатi. Тета й Дора при©хали, покликанi мною, майже разом, i зараз пiсля того переселилася й мати. Зда╨ться, коли опинилася вона знов мiж сво©ми стiнами, не було щасливiшо© вiд не©. Завдяки щирим рукам мо╨© тети й панi Мiллер, вона найшла в сво©й хатi все на мiсцi, в найбiльшому порядку i в блискучiй чистотi, неначеб ще кiлька тижнiв тому не виглядало тут так, мов усе перебуло якогось роду землетрус. Зате менi було тяжче покидати стару лiгничiвку з-пiд густих смерек, чим би це був хто сподiвався. Ще через якийсь час гнала мене туга назад, i я вертав, щоб хоч хвилину-двi поглядiти на тих, що були такi близькi мо╨му серцю. Скiльки б i не виходив я в мiсто, все починав я, забувшись, пару крокiв в глибiнь то© вулицi, i доперва спам'ятавшись, що там не маю я бiльше жодного дiла - вертав. * * * _ (Знов пiзнiше). Недавно здибався з Нестором. - Як сто©ть справа з тво©м вiд'©здом? - спитав я. - Не залишишся довше, як до означеного термiну вiдпустки? Вiн здвигнув плечима. - Вижидаю ще про це звiстки, - сказав. - - Коли одержу, скажу крайн╨ слово. Зрештою, - додав, - менi зда╨ться, що ми не будемо мати довго погоди. Небо затяга╨ться хмарами, а що найважнiше - цей пригноблюючий спокiй у воздусi замика╨ вiддих, i я чую, що десь нам за плечима, хоч невидимо, чига╨ злива й не обмине нас. Шкода, - докинув вiдтак, мов з нього заговорила раптом iнша iстота. - Ми, себто Наталя, Iрина, Марiяни i я, хочемо прилучитися до одного товариства, що уряджу╨ прогулку незабавки в "Чортовий млин" на орхiде©. Числимо на тебе й на Маню; а тут, як перерве нам безконечний дощ, то не знаю. - Не журися. Дощу не буде, а на мене й сестру твою можете числити. * * * _ (Пiзнiше). Нестор не був злим вiщуном погоди. Вiд кiлькох день паде дощ без упину й доводить деяких лiтникiв, а мiж тими Наталю й Iрину - до розпуки. * * * _ Цими днями святкувала панi Мiллер день свого янгола, а той день не минув i для мене без наслiдкiв. У не© зiбралося, як щороку, невеличке товариство добрих ©© знайомих; мiж iншими з лiтникiв панство Марiяни з донькою й панною Наталею, доктор Роттер та iншi. Моя мати, будучи ще рекоявалес-центкою, вiдмовилася, а Дора, котра була також запрошена, дала за претекст[75] сво╨© неприсутностi, що мусить товаришити мо©й матерi, хоча вдома була й тета, котра й без Дори сторожила над матiр'ю. Задержаний якоюсь несподiваною справою мо╨© тети, з'явився я пiзнiше, як на означений час, у товариствi надвечором. Зложивши солiнiзантцi[76] сво© бажання, я просидiв якийсь час мiж старшими гiстьми, жертвуючи годину полiтицi, подiям малого мiстечка, погодi, поводженню лiтникiв i т. iн., а далi пiднявся, щоб удатись до дальших менi знайомих кiмнат. Дощ лляв надворi струями, старшi з гостей позасiдали до тарока, деякi до шахiвницi, молодшi, мiж котрими були панна Марiян i Наталя, пiшли за проводом доктора Роттера до салону й там грали й бавилися. Манi й Нестора не бачив я ще цього вечора. Очевидно, знаходились також у салонi. Зразу не зважав я на музику, яка доходила з салону до нас; однак по якiмсь часi залунали два голоси, що зливались у дуетi, з котрих пiзнав я баритон доктора Роттера i прегарний, знаний менi вже голос панни Наталi. На те я, не гаючись довше, подався туди, де й знайшов мале зiбрання молодих, що, мов заховавшися вiд старших, перебували тут неначе на малiм островi, зачинивши за собою ще й дверi. Коли ввiйшов я, спiвучi на хвильку перервали, але, на мою просьбу не переставати, спiвали дальше. Маня стояла оперта на фортеп'янi й виглядала блiдо, а може бути, це видалося менi лише тому, що була одягнена в темному вбраннi, що пiдносило ©© звичайно бiлу й нiжну краску лиця ще бiльше. Коли я приступив до фортеп'©яна, ©© очi були першi, що привiтали мене. Привiтали гарним вогким блиском - i сховались. Без слова подала менi руку й указала так само рухом, щоб сiв я коло ©© брата, що, одягнений в чорнiм строю [77], 'виглядав дуже поважно й святочно. Тепер, опершися в однiм кутi софи, опустив голову на руки й глядiв неповорушно на спiвучу дiвчину. В не© був гарний голос, i обо╨ з нiмцем доктором спiвали на нiмецькiй мовi дует Рубiнштейна "Suleika" [78]. Оба голоси, мов з природи дiбранi до себе, переливались так гармонiйно й шовково в одно, що всi ми, присутнi, пiд враженням спiву повмовкали з очарування. При словах просьби в пiснi "Bleibe, bleibe mir gewo-gen..."[79] я поглянув, мов ведений внутрiшнiм наказом, на молодого свого приятеля, i на вид його лиця я споважнiв. Нiколи не бачив я бiльше одухотвореного лиця, як у цiй хвилi лице цього молодого чоловiка. Незвичайний блиск його очей просто чудував мене. Так мiг дивитись чоловiк, котрого душа понеслася в iiншу кра©ну, зiллявшись з музикою в одно, повертаючи хiба на те мiж смертних, щоб, з'╨днана з прегарними словами пiснi, спинитись коло дорого© дiвчини й пестити ©©. "Ich gehore zu dem Stamme,welche sterben, wenn sie lieben..." [80], пригадалися менi його поважнi, щойно недавно заявленi слова з одно© пiснi того самого композитора, котрого чудовiй композицi© прислухувалися ми й тепер... О, як дуже любив вiн, мабуть, оцю спiвучу в цiй хвилi свою "Зюлейку", i як же дивувався я йому! Вона була гарна-прегарна в сво©м родi (хоч i дехто не знаходив ©© такою), хоч i тяжко було й окреслити душевну суть тi╨© дiвчини. Одначе цiла iстота ©©, як i поверховнiсть, мали свiй окремий смисл. Була чим-то небуденна й повна чарiвно© сили. Але я, самий - чи був я спокiйнiший у тiй хвилi? Нi! Противниця моя, оперта там коло фортей яна, недалеко свiтла, - що посiдала тi самi очi, що ©© брат бiля мене, всмiхалася тим самим пориваючим усмiхом, як i вiн, що не давав мо©й душi вдень i вночi супокою, чи не була вона мотором i мого в тiй хвилi сильного внутрiшнього зворушення? Я не вiдвертав очей вiд не©, а коли нашi погляди стрiнулися одного разу несподiвано, вона, мов порушена в душi вогнем мого нутра, вiдступила нечутно вiд спiвучих i подалася та'к само до кiмнати цвiтiв, у котрiй свого часу, по кризi матерi, ми вели гарячу боротьбу, i вона передала менi нещасний документ свого довгу. По кiлькох хвилях спiв скiнчився, всi вернули до старших, а я один пiшов до цвiтучо© кi'мнати за дiвчиною. - Добрий вечiр, панно Маню! - сказав я пiвголосом, вiтаючись ще раз. - Я не бачив вас бiльше чи не три днi. Але ви блiдi. - Я змерзла, - вiдповiла вона й пiдняла плечi догори, мов у тiй хвилi перебiгла нею дрож. - Вiд чого? - Вiд музики, - вiдповiла й уникала мого погляду. - Нестор i я, ми все мерзнемо вiд гарно© музики. О! - додала з одушевленням. - Наталя спiва╨ чудово, саме як душа вимага╨. Вона володi╨ сво©м голосом, як чаром сво╨© iстоти. Я не дивуюсь, - додала шепотом i оглянулась боязко, хоч у кiмнатi не було, окрiм нас, нiкого, - що Нестор ©© так безгранично любить. Я також ©© люблю. - За спiв? - спитав я. Вона всмiхнулася. - Я не знаю. Може, й за спiв. Але в кожнiм разi найбiльше за саму силу ©© особистостi. Зда╨ться, i брат мiй пiдляг тiй самiй потузi. А я, хоч женщина, також ©© поклонниця. Дивлячись у деяких хвилях на не©, я чую, як пiдлягаю ©й. Рiдко коли можу ©й щось вiдмовити. - Не дивiться на не©, - просив я. - Оця дiвчина ма╨ для мене, мужика, щось небезпечне в сво©й iстотi, дарма що доказати це фактами неможливо, ©© усмiх, котрий назвав доктор Роттер слушно по-нiмецьки "bizarr"[81], вража╨ iнодi мою просту душу боляче. Не пiддавайтесь ©й надто. Вона здвигнула плечима. - Ви бачите примари в ясний день, пане Олесь... - сказала вона. - Наталю знаю я не вiднинi. Вона добра й гарна людина, лиш у деяких хвилях неясна менi й зачинена. - _ Може, й бачу я примари, панно Маню... Але часом менi так хочеться взяти вас i вашого брата пiд свою мужицьку опiку перед нею, що це б, може, вас i зчудувало. Одначе... - додав я, - вiдтак переконуюсь, що це дарма. Ви не послуха╨те мене, бо фактами я нiчого вам не докажу. До того ма╨те ви свiй аристократичний шлях, з котрого ледве чи захотiли б зiйти. Наталя - це ваш контраст. Дивна рiч, Маню... - тягнув я далi, - ви й брат ваш такi багатi на чуття, м'якi iнодi, мов шовк, а проте заразом iнодi твердi й невмолимi. Що це? Вона всмiхнулася. - И iншi люди люблять, панно Маню, - говорив я далi, - й iншi улягають силi особистостi. Може й бiльше ще. - Як брат мiй i я? - спитала вона, i ©© очi опинилися зчудовано на менi. - Не дивiться на мене так, Маню, неначеб я вам цими словами чинив кривду. Вона потрясла головою. - Ви якiсь чуднi цього вечора, пане Олесь. Хочете випровадити мене з мо╨© рiвноваги? Це ледве чи вам удасться. Я маю замiр бути нинi спокiйною й доброю. Панi Мiллер з самого ранку настро©ла мене так. - I гарно вчинила це, - сказав я. - А однак робите ви нинi враження, мовби вам що долягало. Почува╨те себе нездоровою? Вона заперечила головою, мiж тим коли. кутики ©© вуст викривились якось болiсно. - Так i нi. Я це розумiю, - сказав я . - А впевняли мене, що змерзлi© з музики. Я вам не вiрю, - тягнув я далi. - З вами щось ско©лося. Я не бачив вас три днi й вiдчуваю це. Щоднини визирав я вас, думав, що прийдете вiдвiдати мою матiр, як цього й вона сподiвалася, i щоднини переконувався наново, що надiявся цього надармо. Чи шукати менi причини того в нещасливiй провинi мо╨© матерi? Маню! - додав я, приступаючи до не© ближче. - Я не можу собi уявити, щоб ви, зрадивши менi оцю тайну, хотiли тим понизити нею мене й мою матiр. Чи не так? - спитав я й шукав ©© очей, котрi консеквентне вiдводила вiд мене. Вона потрясла головою. - Нi! Слава богу! Я це знав. Вам не може справляти сатисфакцi© пониження й прикрiсть другого. А тепер, панно Маню... - тягнув я далi, - на пiдставi того, що ви хочете нинi бути спокiйною й доброю, я вас про одне спитаю. Чи ви будете менi помiчнi заподiяну вам i вашiй матерi кривду виправити? Вона витрiщилась перелякано на мене. - Не дивiться на мене наново такими очима, Маню, неначеб я мав замiр вчинити вам щось злого! Ви ж можете собi самi заявити, що вже через ваш неподатливий елемент не прийде нiкому на думку вiд вас щось неможливе жадати. Я лише питаю вас, чи хочете бути менi помiчнi виправити заподiяну вам мо╨ю матiр'ю кривду?.. Вона мовчала. - Скажiть просто "так" або "нi". Не мучте мене мовчанням, - просив я. - Так, - вiдповiла вона, мов проти сво╨© волi, i сказавши це, вiдвернулася, неначе хотiла вiд дальшо© бесiди зо мною уйти. Тимчасом я ©© задержав. - Я ще не готов, панно Маню, пождiть. Ми не ма╨мо багато часу перед собою. - I ви? - спитала вона. - I я, - сказав я. - Я не можу тут нинi довго задержуватись. Один з мо©х найлiпших товаришiв, котрий задержався в подорожi до Б., нинi тут, за©хав на мо╨ спецiальне запрошення на нiч до мене й жде мене. Завтра рано вiн ©де далi, в нього мати вмира╨, i я обiцяв йому вирватись вiдси за годину-двi, щоб ще про дещо розмовитись з ним. Наколи б не ви й панi Мiллер, котрiй я так багато завдячую, цi вечi©риi години я б був з ним перевiв нинi. А ви? - опитав я. - Ми за кiлька день ви©жджа╨мо вже зовсiм... Я зчудувався. - Як же це? Нестор говорив менi недавно, що, може, удасться йому остатись з кiлька день довше понад вiдпустку. Зда╨ться, i йому залежить на тiм, щоб проектована прогулка в "Чортовий млин" на орхiде© вiдбулася. - Ми лиш i вижида╨мо погоди, а скоро вона настане, прогулка вiдбудеться, i ми по нiй хоч би i друго© днини ви©жджа╨мо. Так буде найлiпше. - Чому саме так? - Бо таким способом вiднайдемо найборше те, чого нам треба. - Може не всi, Маню... Вона поглянула через вiкно, уникаючи мого погляду, i сказала: - Спокою й рiвноваги духу потребу╨ кожне з нас. Ледве що вона це вимовила, як показалася голова доктора Роттера в дверях, i вiн попросив нас вiд iменii доматорки[82] до чаю. його очi задержалися зчудовано на менi й дiвчинi. Але вiн не сказав нi слова, i ми удалися за ним до ©дальнi. Пiвгодини пiзнiше завважив я, що Нестор вийшов на веранду, що провадила просто в сад i насамперед мiж смереки, щоб без сумнiву поглянути надвiр, чи не змiня╨ться нiч на погоду. Якраз перед тим обговорювали саме ту тему. За ним вийшла незамiтно й Маня. Наколи обо╨ не вернулися зараз у хату, я випросив у панi Мiллер шаль i удався за дiвчиною й братом. Вони стояли обiч себе. Вiн з закиненими на плечах руками, а вона оперта об створенi дверi на порозi, i глядiли мовчки в нiч! Справдi. Дощ перестав падати, з-поза хмар показався мiсяць, i з-помiж дерев заяснiли дрiбним бiлим шутром [83]висипанi стежки старого, гарно удержаного саду. Я зблизився до них. Вони оглянулися, зчудованi, i, побачивши мене, зробили менi мiж собою мiсце. - Ми огляда╨мо небосхил, - обiзвався перший Нестор. - Маня впевня╨, що вiд завтра настане погода, а я все не довiряю. - Як не настане, то пiдождемо з тим, - обiзвалася Маня. - Але я переконана, що завтрашнiй поранок повiта╨ нас сонцем. - Ви казали перше, панно Маню, що вам холодно, а тепер сто©те в холоднiй вогкiй ночi. Ви простудитесь. - I сказавши це, я укрив шаллю легко ©© плечi. Вона стягнула плечi, неначе я впровадив ©© в фiзичний бiль, i звернула сво╨ бiле лице до мене. - Дякую, пане Олесь... - сказала, - але ми верта╨мо в хату. Там у великiй залi вижидають дiвчата Нестора до яко©сь розпочато© гри, а я пiду за ним. Чи не ма╨те охоти прилучитись також до не©? - Нi, панно Маню, - вiдповiв я, подаючись i собi за Нестором. - Я б волiв послухати вашо© гри на форгеп'янi за той час. Найдальше за годину я мушу вертати додому. - О, сьогоднi - нi, пане Олесь, - вiдповiла вона. - Я б найрадше послухала сама, коли б менi хтось щось глибоке й гарне заграв. - Тут нема нiкого, хто б так грав, як ви, - докинув я. Замiсть вiдповiдi вона пiдняла руки, притиснувши ©х до вискiв, та, зiтхнувши глибоко, спитала: - Пiдете з нами? - Нi. В мене нема на довгу забаву часу, - сказав я поважно. - То ходiм... - сказала вона й оглянулася за мною. I не зважаючи нi на кого, ми увiйшли просто до невеликого салону (мiж тим коли всi iншi пiшли в гак звану "велику залу", себто дуже обширну кiмнату, в котрiй, може, колись вiдбувалися давнiми лiтами у завiдателiв лiсiв всякого роду забави й т. iн.), де не було нiкого, i де вона сiла до фортеп'яна. - Що вам грати, пане Олесь? - спитала i звернула сво© гарнi молодi очi допитливо проти мене. - Що ви хочете... - вiдповiв я I, сiвши недалеко не©, я, як Нестор недавно при спiвучих, опустив голову на руки, ждав. Вона почала грати Бетховена "Мiсячну сонату" oп. 40. Грала ©© сьогоднi iнакше, як ©© грають звичайно, i як може й сама грала ©© звичайно. Нинi, неначе боячись тих звукiв, що викликувала, похилена над клавiатурою, вона грала поволi пiано, вздержливо, лиш тут i там кладучи натиск на деякий нижчий звук, викликаючи заразом мiсцями акорд, мов з звуками дисонансу. Але це не були дисонанси, це були звуки, що обзивалися, вдаряючи в серце, мов окремо для себе iснуючi, котрi, хоч зложенi в гармонi© з iншими, були чим-то замiтнi й пануючi мiж нижчими, тихими й поважними тонами. Два рази повторила вона цю першу партiю однаково. Поволi, обережно, мов для хорого; мов два рази вiдслонила менi нею свою чудну, а проте гарну й чутливу душу. Вiдтак, мов попрощавшись зо всею нiжнiстю погасаючими звуками, вона встала. Я не обзивався. В хатi стало тихо, i лиш з-за замкнених дверей доходив до нас тут i там голос старших i молодих. Нараз обiзвалися, вдаряючи об шибки, грубi й скорi каплi дощу, i дерева, потрясенi раптовим вихром, зашумiли бурхливо... Вона схаменулася. - Знов пада╨, - обiзвалася здавленим голосом й приступила стурбовано до вiкна. - Ви зна╨те, пане Олесь, - обернулася з тихими словами до мене, - що внаслiдок ще оцього дощу може наступити повiнь. - Вона сказала це бiльше рези-гнуючим, як допитливим тоном. - Знаю. Вона поглянула на мене трохи несмiливим поглядом, а вiдтак, приступивши до вiкна, притиснула чоло до шиби... На хвилину втиснулась мiж нас глибока мовчанка. - Такий вихор ма╨ для мене щось преди©вяо притягаюче, - сказала, коли я не обзивався до не©. - Бо ви самi повнi неспокiйного елементу, - вiдповiв я й приблизився до не©. - О, не тому, - вiдповiла вона i звернула сво╨ гарне, що гiрко всмiхалося, лице до мене. - Не тому. Так, як тепер, менi з тим вихром добре на душi. - Успокою╨ вас? - спитав я й поглянув проникливе в ©© очi. Вона, не можучи мого погляду чомусь у тiй хвилi перенести, опустила очi й споважнiла. - Панно Маню... - обiзвався я. - Моя кузинка Дора просить вас зайти на кiлька хвилин до не© й мо╨© матерi. Вона видивилася на мене i, мов переодягнулась миттю в холод, спитала: - Пощо, пане Олесь? - Не знаю. Але заким вiд'©дете, вчинiть це, коли можете. - Чи й ви собi того бажа╨те? - спитала. - Я передаю вам ©© просьбу. Мо©й особi ви б це й так вiдмовили. Я тямлю добре, що маю проти себе минувшiсть, хоча i в тiм я не винуватий, як уявля╨те ви собi це хибно. Але як це вам доказати? - спитав я. - I я... i я не все був паном сво╨© волi, не все щасливий, i я терпiв, панно Маню. Бували хвилi, в котрих я, оточений добробутом i вигодами, в добрих товариствах, мiж увiчливими для мене, гарними людьми, мужчинами й женщинами, бачив заодно молоде дiвоче лице, з виразом гордостi й з виразом характеру перед сво╨ю душею, що, розлучене без'милосердно з сво©ми бiлими мрiями ударом смертi батька, пiрнуло в грубу житт╨ву дiйснiсть, без слова докору, на заробiток, вступаючи тим у саму противну сво©й iстотi долю, остаючись помимо всього собi вiрною. Не питайте мене, як менi тодi на душi робилося. Я чув i знав лиш одне. Я був наскрiзь самiтний мужчина, котрому припадало хiба лиш саме одне мовчання. Я чув жаль до себе, до вас, до матерi, до загалу, а був помимо того мужиком, що не мав вiдваги окияути з себе мужицький тягар. Себто, виступити смiло в оборонi за сво╨ iнтимне щастя, полишити матiр з ©© ма╨тком, ©© славою "родини", пересудами й пiти дорогою, що провадила б до щастя. Тепер, по уплиiвi стiлькох рокiв, ми знов стрiнулися, Маню. Доля зробила мене вашим довжнико©м, котрий полюбив вас чи не щирiше й глибше ще, як ранiше. Котрий чу╨, що ви становите кращу часть його нутра, i що дальше проживати йому без вас неможливо. - Маню! - говорив я звуками, що походили з самого чи не найлiпшого закутка нутра мого, - будьте мо╨ю! Я стараюсь о вас з щирою глибокою любов'ю, неначеб нас не в'язала гарна, а заразом i гiркiстю переткана минувшiсть. Неначе не в'язала нас одна срiбна хвилина бiло© зимово© ночi в лiсi, нашо© нiмо©, не розцвiвшо© до йiнця любовi молодих лiт. Нiколи, зда╨ться, я не був спосiбнiший i в правi бажати вас за свою жiнку, як тепер! Нiколи, я це вiдчуваю. Я улажу вам життя, яке вирiвня╨ всi заподiянi вам кривди й муки людьми й долею! Дiвчина мовчала, мов кам'янiла вiд мо©х слiв. - Скажiть хоч слово. Маню! - просив я, зворушений до глибини. - Слово, що зробило б мо©м мукам кiнець. Успокiйте мене. Ви ж мусили бачити, що дiялось у менi; за цiлий той час, вiдколи я тут, i вiд хвилi, коли ви помимо всього, що зазнали гiркого й несправедливого з сторони мо╨© матерi, кинулись, наражаючи сво╨ власне життя в небезпеку, щоб видобути ©© вiд смертi для мене. Вiдтодi я й вiдчув вповнi, яка глибока й повна чистого й шляхетного чуття ваша iстота, i вiдтодi, повторяю я, не вiдлучався душею вiд вас нi на хвилю, - i таким остануся я для вас до послiднього мого вiддиху. Вона звернула сво╨ лице до мене, що було блiде, мов з нього зникла й послiдня крапля кровi. - Успокоения бажа╨те ви вiд мене? - спитала й потрясла гiрко головою. - Слова, що зробило б вашим мукам кiнець? I я маю його вам дати, я, що перебуваю сама невимовнi муки? Того слова я вам нiколи не дам. - Нiколи, Маню? - Нiколи, пане Олесь! Ви самi сказали, що не були нiколи спосiбнiшi i в правi бажати мене бiльше за жiнку, як саме тепер. А чому? - сказала й приступила ближче до мене. - Я Це вам зараз окажу. До хвилi, в якiй постигло нещастя вашу матiр, ви ледве чи були рiшенi до цього кроку. Бажаючи, проте, тепер ту вбогу дiвчину, котрiй раяла ваша мати свого часу вибити собi непотрiбнi уро╨ння i мрi© з голови, а рекрутуватися в швачки... за свою жiнку... проти волi то© матерi, котра становить не що, а всю "судьбу" вашу, - вважаю не чим iншим, як самим лиш сильним напором позбутись, будь-що-будь, утяжливого почуття довгу проти то© дiвчини, котра (я це признаю) несвiдомо й, може, проти вашо© волi втиснулась у вашу душу, виводячи ©© на якийсь час з рiвноваги. Одначе, пане Олесь, - тягнула дальше, - коли ви не були нiколи досi спосiбнiшi бажати ту дiвчину за жiнку, як доперва тепер, то я скажу вам на те, що та дiвчина не була нiколи здiбнiшою вiдказати вам бiльше сво╨© руки, як саме тепер. Я пiдняв руку й заслонив нею на хвилину очi. - Маню! В якi нечуванi уявлення про мене вганя╨ вас ваше недовiр'я, i якi страшнi ви в сво©й консеквенцi© i зраженiй амбiцi©! Що я зроблю? Як докажу, що я вас люблю? Щиро, глибоко, як лиш годен любити з усi╨© душi поважний мужчина! - I я вас люблю, Богдане... люблю всiма нервами душi сво╨©, - обiзвалася вона голосом, що з зворушення звучав без-тонно, - i моя судьба... це та, що вас не годна забути, та що з того? - спитала i звернула до мене сво╨ гарне, гiрко всмiхнене лице. - Я не годна бути для вас такою, якою вимрiяла собi ваша душа. - Маню! - Передусiм я питаю вас, - сказала вона й пiдвела руку, щоб вiдперти мене вiд себе, що, зблизившись до не©, хотiв ©© взяти в сво© обiйми, - яка роль припаде тiй жiнцi, що буде глядiти на мужчину з почуттям свiдомостi, що вiн взяв ©© з вдячностi, даючи ©й себе в замiну за ©© вчинок для його матерi? Кожний похмурий погляд, - тягнула вона, вiддихаючи важко, - з котрим вертав би вiн у сво© чотири стiни, кожна хвиля, в котрiй бачила б вона його невдоволення, уважала б вона в нього за жаль свого кроку, за невiджаловану похибку життя свого, котрою вбив себе, жертвуючись ©й назавше разом зi становиськом, ма╨тком, iменем сво©м i матiр'ю. Тим недовiр'ям, - говорила, - пiд котрим терпiла б вона безнастанно, пiдмулювала б вона, помимо сво╨© невимовно© любовi до нього, не лише його i свiй спокiй, але настроювала б i його матiр ще бiльше ворожо до себе, як i досi... - Панно Маню! - перервав я ©©. - Вашi вуста, вся iстота ваша говорять менi, що ви мене любите, а проте ви годнi себе й мене так мучити. Ваша уява на тiй точцi просто хора! Дiвчина розсмiялася гiрко. - Як моя уява хора, то з яких причин? Чи, може, схочете заперечити все, що вiдбувалося явно й напомацки мiж мною, вами й вашою матiр'ю? - Я шукаю помирення, любовi в вас, - вiдповiв я ©й не менше гiрко, - а ви протиставите менi сво╨ майже божевiльне недовiр'я. Схаменiться! - Може, й страшна я, - вiдповiла вона, - але не годна iншою бути. Може бути, я помиляюся розумом, тим здоровим, тверезим розумом, котрого потугу вiдчува╨мо саме тепер в епосi матерiалiзму, культi безчутт╨востi й безiлюзiйностi, але чуттям сво©м я не помиляюся. Нi... - тягнула далi й вiдiтхнула, мов випочиваючи з тяжко© боротьби з собою, мною i якоюсь третьою потугою, що стояла мiж нами й не допускала вза╨много зближення. - Нам не судилося йти разом, пане Олесь; дарма що... любите... ви... люблю я. Нам це не судилось. Мiж нами сто©ть щось сильнiше вiд нас. Культура чи невйяснена темiнь, сила яка... я не знаю, але вона сто©ть. Коли вимовляла послiднi слова, в менi заворушилося щось, що окреслюю я одним словом "мужицтво", що робить мене сильним, безвзглядним i погнало б у вогонь. Не вагаючись бiльше нi хвилини, я зблизився небагатьма кроками до не©, взяв ©© голiвку мiж сво© руки, як робиться це з малими дiтьми, похилив одробину назад i заглянув у ©© лице. Воно було блiде, як цвiт лiле©, брови зморщенi, мов у фiзичнiм болю, а темнi вi© ослонювали цiлком ©© очi, лише грудь ©© вiддихала важко, мов боролась у тiй хвилi, як на смерть. - Твiй благородний вчинок сто©ть мiж нами, дiвчино. Вiн не позволя╨ тобi стати мо╨ю, а менi забрати тебе назавше. Одначе чи зрозумi╨ш, що ко©ть менi твiй неподатливий елемент? Мiж нас поставила ти альтернативу: або я мушу виконати рiвний тво╨му геройський вчинок, або як не те - зректись тебе! Значить, ми сто©мо знов i тепер, але послiднiй раз, на кладцi над глибиною, як кiльканадцять лiт тому назад, i... ти... ви допроваджу╨те мене знов до крайностi. Але ви помиля╨тесь, утримуючи, що я вас зречуся. Коли я дiзнався раз з ваших власних уст, що ви мене любите, ви сталися з тими словами мо╨ю. Я вас не випущу. Ви останетеся менi вiрнi, Маню? - спитав я. I з тими словами я схилився над нею, заглянув ще раз у ©© лице, котре вiдвертала вiд мене, i притиснув ©© голiвку до сво©х грудей. - Так! - вiдповiла. - Слава богу! Тож тимчасово ви свобiднi i йдiть. Але не на все. Маню! До якого часу. А потiм я прийду. Вона не вiдповiла. Не оглядаючися бiльше за мною, вона вийшла з кiмнати. В кiлька хвиль пiзнiше я попрощався з товариством i опустив лiсничiвку. Коли минав близько попри освiтленi вiкна й поглянув в одне вiдчинене, бачив я ©©, як стояла й глядiла в темiнь. Позад не© показалося, мов виринуло нараз, лице Нестора, блiде, як у хвилi, коли прислухався пiснi сво╨© "Зюлейки", i з тими самими блискучими очима. Я поздоровив ©х, i четверо очей провели мене. * * * _ (Три днi пiзнiше). Погода найкраща, небосхил не був, зда╨ться, нiколи таким чистосинiм, як тепер, а смерековi лiси, що вiдсвiжилися цiлотижневим дощем, мов набрали бiльше тепла в свою зелень. Сонце, просвiтлюючи вже третю днину безнастанно, повисушувало, здавалося, кожний вогкий закуток i затирало слiди непогоди. Лиш рiка, що двигалася з одно© сторони попри мiсто, побiльшена пiд час злив i допливами гiрських потокiв, хоч i спала значно, шумiла в