не поможе ридання, нiщо вже не поможе, Треба iнакше шукати. - О, се ти, Раду, зробив! - кличе вона, пiдносячи тонкi сво© руки розпучливо вгору. - Се ти! Обiцяв убити, як собаку - i убив. Але було вже i Мавру з дитиною убити. А то... - тут вона врива╨ раптом i знов впада╨ в розпуку. Ри╨ в волоссi руками, б'╨ться по грудях, термосить одiж на собi... переста╨, надслуху╨, i знову нова розпука, знов те саме, але - все дарма. Дитини нема. Округ не© лиш порозкидане, порозриване ©© лахмiття, густий лiс i шум дерев. Ослабши з ридання i розпуки, вона лягла i вмовкла. По ©© блiдiм худiм лицi з-пiд затулених повiк сунуться гарячi сльози... От i по всьому. Як обiцяв помститися, так i зробив. Дитину вбив, ©© покинули, i мусить умерти. Сили встати i пiти за ними в не© нема, тож мусить тут лежати i умирати або ждати, аж надiйде, може, хто лiсом. Може, ще з ©© людей хто. Може, ©х силомiць вигнали з села... i вони лиш поки що зоставили ©© тут, а пiзнiше прийдуть I знов заберуть. Може... Але дитина? Дитина належить до не©. Вона лежить i слуха╨... Округи тихо-тихесенько, лиш лiсовий шелест. Десь нiби гурка╨ недалеко млинське колесо... шумить якась рiка... але господь зна╨, де те. Господь зна╨, де ще люди. Вона почина╨ знов плакати, знов кликати. Пробу╨ встати, та бачить, ледве вдержу╨ться на ногах. Вона ж ще хора. Господи боже, що ©й робити? Зсува╨ться знов на землю, припада╨ лицем до землi i заходиться з божевiльного плачу, розпуки. Нiчого не чу╨, не зна╨, лиш один жаль i один бiль. Вже почина╨ i на тiлi палити з якогось внутрiшнього вогню. Та що вже ©й по собi, в не© нема дитини. Дитини!_ Убили!! ╞й темнi╨ в очах, в ухах дзвонить, потiм ста╨ якось так слабо... гаряче... глухо... гине. Нараз хтось шарпа╨ ©©, пiдносить. - Не спиш вже, жiнко? Не спи! Насилу розтулю╨ очi, вдивля╨ться вперед себе, опам'ятову╨ться. Над нею схилена висока постать яко©сь немолодо© жiнки, мабуть, яко©сь панi чи щось, а коло не© якiсь люди: жiнки й чоловiки. Жiнка чи панi в чорно заповитiй головi, сама блiда i худа, дивиться милосердно на не© i говорить: - Вставай i ходи зi мною. Будеш в мене. Ти хора. Лежала тут бiльше як добу. Мо© люди запровадять тебе помалу до мо╨© хати. Мавра все ще добре нiчого не розумi╨, але слуха╨ i намага╨ться встати. Цiкаво приглядалися присутнi, особливо жiнки, нещасливiй покиненiй, що лежала, мов пiдстрiлена велика птаха, з чудовими, невимовне смутними, як нiч чорними очима, а коло не© порозкидане лахмiття, якась одiж i мiж ними тут i там золотi червонi. Сама вона, хоч молода i гарна, та тепер блiда, з розбурканим довгим чорним волоссям, що розсипалося по плечах та грудях, майже страшна. - Де мо© люди - цигани? - пита╨ слабим голосом з чужим виговором. - Вiдай, покинули тебе, - поясню╨ висока марна жiнка в чорнiй одежi, що хоче нею заопiкуватися. - Вiдай, покинули тебе. Мавра отворя╨ широко очi, а коло уст задрижало плачем. - Коли? - пита╨. - Недавно, зда╨ться. Межи ними зчинилася бiйка за якусь крадiж, як розказували, мiж тим поранено одного чоловiка - цимбалiста, а вiдтак, роздiлившись по сво©х фiрах, вiд'©хали вночi, що й нiхто не бачив. Тебе надибали ще вчора ввечерi люди, що прийшли нинi зранку до мого млина, але я не могла сама скорше забрати тебе до себе, аж ось нинi. До того ти спала. Страшним сном спала ти, як мертва. Що тобi було? - Не знаю, - вiдказу╨ Мавра i диву╨ться, роззираючися майже блудним оком по чужих для не© людях, а далi, згадавши дитину, залива╨ться наново гiркими сльозами. Плаче i пiдiйма╨, благаючи, до них руки i говорить щось чужою незрозумiлою для людей мовою. Та тут же перерива╨ ©© Iваниха Дубиха, бо_ се вона сама була, i пiдносить ©© з помiччю людей догори. - Куди по©хали мо© люди? - пита╨ хора. Нiхто не знав. Зда╨ться, в Угорщину. А де дiлася ©© дитина? Також не знали. Вона мала дитину?_ Так. Сина. Бiлого._ Перша ©© дитина. Вона жiнка Раду, самого старшини циганiв. Чи ©© люди забрали дитину з собою? Не знали. Не гадали нiчого. Так само, як i не видiли. По бiйцi зараз вночi зникли... То, може, убили ©© дитину? Нi. Не знали. О, певно, убили! Нi. Не чули. Лиш чоловiка одного в бiйцi, чули, що старшина мало що не вбив. - О Раду! - вистогнала Мавра, заломлюючи руки, I розплакалася наново. - Вiн, певно, i дитину вбив. Нi. Не знали. Не знали i не припускали, щоб невинну дитину вбити. - О Раду! - знов лиш зойкнула Мавра i розхлипалася вголос. - Вiн страх який недобрий, розлютившись раз. - Вiдтак додала: - То хiба вiд не© дитину вкрали i утiкли? Може. Також не знали. О, певно, що лиш так, коли зникли, неначеб ©х земля пожерла. То певно, що вкрали. Вони все так робили... i по утратi сво╨© дитини вона Раду пiзна╨. - Може, - вiдповiли люди. Чи не бачив нiхто то© дитини? Не бачив. Бiла_ була. Може. Не знали. - Бiла, бiла_ була! - майже скричала. Не знали. Вона розплакалася ще бiльше, а люди безпомiчно мовчали. Мовчали, неначе не хотiли зрадити яко©сь тайни, а може, й не хотiли казати, щоб не ранити звiсткою серця нещасливо©, а може, просто не знали. Завели молоду осиротiлу циганку крок за кроком в хату Iванихи Дубихи i там вона остала. * * * Чому хотiв Раду Мавру вбити, а радше, на ©© думку, на нiй помстився, вона призналася лиш Iванисi Дубисi, i Iваниха ©© задержала в себе. В два мiсяцi по смертi чоловiка Iванихи Дубихи знайшлася в не©, хоч не молода вже була, дитина, маленька Тетянка, i Мавра ©© догляда╨. Сама Iваниха, повдовiвши, ма╨ в господарствi i в млинi багато працi i клопотiв, а коло однiсько© ©© дитини, над якою дрижить, яка становить тепер одиноке ©© щастя, треба ©й все когось мати. Мавра, обезсилена, не годна тяжко робити, вiдшукувати людей сво©х теж тепер не в силi, тож нехай, - казала циганцi, - остане в не©, доки хоче, а тут, де рiзнi люди приходять, може, й за дитину свою що вчу╨, розвiда╨ться. А може, вернуть ще й ©© люди - по не©, то тут, у млинi, вона найскорше зачу╨ про те. Мавра послухала. Зосталася. Однак не довго видержала в тихiй вдовичинiй хатi пiд горою Чабаницею. Сидiла, доки до сил не прийшла, але подужавши, кинулася в околицю сво╨© дитини шукати та розвiдуватися про людей сво©х. Ходила, блукала тижнями, мiсяцями, мов голодна та вовчиця, а врештi вернула. Марна, блiда, без краплi кровi в молодих устах, з понурими смутними очима, i знов зажила в Iванихи Дубихи. ╞© люди зникли сво©м звича╨м, як пiд землю пропали, а по дитинi так само, як i по них, не осталось слiду. Нiхто не знав нiчого. Не знав i не чув. I не плакала вже Мавра бiльше. Знала - нiщо не поможе. Виплакала сльози. Лиш очей сво©х чудових, що сипали смутком, не пiдводила нiколи смiливо на людей. Соромно було. Чоловiк, родичi i сво© люди викинули з-помiж себе, мов собаку, чужим людям на посмiховисько, а ©й самiй на горе. Та й що могло ще гiрше бути? Осталась, як здавалося, на все у багачки Iванихи Дубихи i доглядала ©© дитини. А що потрiбувала поживи для розбудженого раз материнського чуття, тож стала чи не другою матiр'ю для мало© Тетянки, бо з часом стала Тетянка нiби ©© власною дитиною, i вона заспоко©лася, призабула власну свою дитину. Так жила, доглядаючи, розпадаючися над чужою дитиною, аж до хвилини, в якiй не прокинулася в нiй туга i привичка ©© чудного люду - змiняти вiд часу до часу мiсцевiсть свого побуту, - забаглося предивною тугою поволiктися кудись в дальший свiт. Тодi прощалася з дитиною, заливаючися гiркими сльозами, а Iванисi кланяючись, з руками, зложеними покiрно на грудях, низько до нiг, цiлувала ©© колiна i руки i йшла. Iваниха Дубиха, що звикла до не©, полюбила ©© за любов i щирiсть для сво╨© дитини, гнiвалася на не©... хоча вiдповiдно до сво╨© поважно© вдачi не словами, а очима i мовчанкою, i не пускала. Як сказано, вона любила осиротiлу циганку, а по-друге, була ©й i вдячна за правдиво материнський догляд за дитиною. - I куди тобi йти самiй однiй в далекий незнаний свiт? - докоряла. - Збожеволiла? Не гнiвиш ти бога, покидаючи отак . легко хлiб-сiль, прив'язаних до себе людей i дитину? Пощо i чого пiдеш... i яким шляхом? Чи не кара господня се вдруге над тобою? - Нi, - вiдказувала сумно циганка. Вона мусить iти в свiт. ©й горить земля пiд ногами, ©© спокiй неначе в незнану далечину вiд не© полинув i тепер за╨дно приманю╨ до себе. Вона мусить змiнити мiсце - оправдувалася. Може, здиба╨ батька-матiр, розвiда╨ться тепер про них, може, кого хоч одного з сво©х тодiшнiх людей побачить, зустрiне. Може, щаслива година злучить ©© по роках з дитиною, з батьком-матiр'ю, а може, стрiнеться iз самим Раду... Вона зна╨, куди, коли цигани мандрують з Угорщини або Молдави, а коли вертають. Зна╨ ©х знаки, якi лишають по собi для других по деревах, камiнню при дорозi i т. п. Вона мусить iти, щось не да╨ ©й спокою. Не пiде - занедужа╨ з туги, суму... Чу╨, що хора з того, мусить iти... чого ©й сидiти? Пiде. - За Раду хоче, щоб побив добре? - пита╨ сухо Iваниха Дубиха i проника╨ циганку, яка мовчки слуха╨, очима. - Та нехай, не боюся. А не найду, не стрiну нiкого, вернуся. Окрiм вас, панi (так звала Iваниху Дубиху, що все в чорному ходила), не маю нiкого в свiтi. - А дитину як лиша╨ш? - пита╨ Iваниха i вказу╨ на малу Тетянку, що таки вешта╨ться i собi поважно мiж обома жiнками, мов розумi╨, що ©© пiстунка вiдходить чи не назавше вiд не©. - Ой! - зойкнула Мавра, розридавшись вголос. - Ой, не обтяжайте ще гiрше бiдне серце Маврине. Одначе успоко©вшись по недовгiм часi, iшла. Люди, бачачи ©© на вiдходi з торбами, переповненими якимсь зiллям та лахмiттям, смiялися вслiд за нею. - А он, - ругалися, - Мавра йде вже знов у свiт. Iде шукати цигана-пару, ©© одно© замало в селi. У вдовицi обгорнув ©© сум. Вона вiд'©далася гiркими прокльонами, сиплючи при тiм iскрами погорди з чудових сво©х чорних i сумних очей, i йшла. Вертаючи по кiлькох мiсяцях, а iнодi i по роцi, по таких мандрiвках нараз пiд Чабаницю, втомлена i розчарована, ридала неповздержно з утiхи, побачивши пiдрослу пiд ©© неприсутнiсть Тетянку, яка тiшилася нею бiльше, якби самою матiр'ю. А Iванисi Дубисi падала знов до нiг, як при вiдходi, i, цiлуючи ©© колiна, молила: - Приймiть мене знов до Тетянки, славна господине! Менi було вас слухати, а не свого циганського розуму. Набiдилася лише мiж чужими, набралася лайок, упокорень, ругань i знов повернула, не подибавши нiкого. Нi батька-матерi, нi про дитину не чула, нi про сво©х людей не розвiдалася, нi про самого Раду - лише стiльки, що межи чужими людьми чудотворним зiллям торгувала... i то тут, то там поворожила... i от гостинця вам та душечцi сво©й принесла. - При тих словах ставила якi-небудь звичайнi лакiтки, якi любила сама пристрасно ©сти, перед поважну Iваниху Дубиху i ©© малу доньку. В кiлька рокiв по послiднiй мандрiвцi в свiт, саме як Тетянцi йшло на дванадцятий рiк, станула Мавра одного разу перед Iваниху Дубиху з просьбою дозволити ©й вiдокремитися вiд не© i замешкати деiнде. Iваниха Дубиха зчудувалася. - Ви добрi для мене, мамцю-господине, - поясняла. - Ви i ваша голубка дорога, але сiльськi люди... вже надто допiкають, глузують тут в вашiм млинi з мене. - I з тими словами розплакалася на добре. - Як-то глузують? - спитала Iваниха, знаючи добре, що з бiдно© нещасливо© глузували iнодi селяни, особливо чужi в млинi. - Та як же, не зна╨те, мабуть, i самi? - вiдказувала роздразнено Мавра, закурюючи свою люльку та пакаючи з не© голосно, причiм набирала вiдваги опиратися iнодi навiть i самiй Iванисi Дубисi. - Все, котрий зайде, - мовляла, - на ваше обiйстя, поглузу╨ з мене. "А ще довго будеш, - кажуть примiвками, - муку в млинi молоти? Довго ще чорними очима колеса обертати?" Побий ©х сила божа, - закляла. - Або знов, що найгiрше жаль, бо се вже за вас i за мою доньку. "Обсипу╨ш ти добре, - питають, - хату Дубихи циганським зiллям, щоб багачi навiдувалися до ©© доньки вже вiдтепер? Вона вже нiвроку, ади - пiдроста╨". А другий каже: "Та де, - каже, - пiдсипу╨. Якби сього вмiла, сама й собi б наворожила, аби при©хав чорний з шатра, бодай на старiй мiтлi, i засватав, бо ади, вже посивiла, дарма що очима свiтить, як чорний кiт з-пiд печi". - От таке, господине-мамцю, зачуваю я сотки разiв вiд людей - i чим рiк, то все бiльше. Не годна вже бiльше... А й вам неслава, що таке верзуть про ту, що живе в вашiй хатi, що вашу Тетянку вибавила й дозира╨. Нехай я уступлюся з хати, вони самi замовкнуть. Iваниха розсердилася. Вона не довiряла цiлком циганцi, про яку знала, що в не© був хитрий розум i язик на мiсцi i вона вiдтинала кождому, хто посмiв ©© прикрим словом подразнити, гiрше, як оса. - Я тобi не вiрю, Мавро, - говорила, бажаючи тим способом вивiдатися правдиву причину постанови пiстунки сво╨© дитини. - Не вiрю я, Мавро. В тебе iнша причина, що хочеш нас покинути. Мене i мою дитину. Лiпше скажи правду i не крути. Ти, мабуть, змовилася з деякими циганами пiд час тво©х мандрiвок i хочеш вертати назад в Угорщину. Чи не так? Мавра заперечила. Не до сво©х людей вона хотiла. Як не вiднайшла досi батька-матерi, дитини, ба навiть i чоловiка-ворога та iнших людей - вiдтепер не найде, i ©й вже байдуже. Вона не до сво©х людей хоче, що викинули ©©, молоду, як звiрюку з-помiж себе, знiвечили долю, - а спокою вона хоче i вiдтепер зажити по ©хньому звичаю. Ось що. - Та як се? - зчудувалася знов Iваниха Дубиха, що нiколи не зачувала подiбно© думки з уст Маври. - Та ось так, - була вiдповiдь. Тут вона одна лиш циганка на все село, на всю гору Чабаницю, а зда╨ться, i поза Чабаницею, на всю околицю. Iванисi Дубисi не треба бiльше ©© до Тетянки, бо Тетяна за два, за три роки буде доросла i стане дiвочити - отже, ©й, Маврi, iншо© роботи треба, як годиться справедливiй циганцi. - Та яко© ж роботи? - спитала знов Iваниха Дубиха. Чи не береться вона сама до роботи, яка ©й найбiльше по вподобi? Хто коли був годен присилувати ©© до того, чого не хотiла або не хотiла робити. Лягала проти сонця i вигрiвалася, щоб лиш не робити того, що не любила, або дитинi казками голову набивала. А зимою лiзла на пiч, впевняючи всiх, що хора, - то i хто ж коли силував ©© до чого? - Се правда, - дала вона вiдповiдь неначе якось болiсно. Тут не силувано ©© нiчим. Тому-то й вертала вона сюди завше назад, мов до сво╨© рiднi, дарма що тут не цигани. Але вiдтепер хоче вона вже проживати на самотi. Геть сама. Он там, на Чабаницi. Там сто©ть порожнiй бурдей-колиба, над самим яром-пропастю, що в нiм проживали iнодi за життя самого господаря лiтом або зимою його чабани. Тепер та полонина, що до не© належав колись бурдей, спродана, а бурдей, нiким не замешканий, все ще належить до Iванихи Дубихи. Ту колибу просить вона вiд господинi для себе i хоче туди назавше переселитися. А коли вже господиня вдоволить ©© волю i не прогнiва╨ться, то вона скаже ©й по правдi, що хоче там займатись ворожiнням. Там на Чабаницi рiзне-прерiзне чудотворне зiлля - лихе i добре - як кому що треба, яким вона вже не одного не раз i тут, за плечима господинi, на ноги поставила i добре вчинила. Там буде вона його збирати, сушити, i кому чого треба, давати, спродавати, i так буде жити. Вона зна╨ дуже багато лiкiв i вмi╨ ворожити так, як мало хто з циганiв - бо й цигани не всi розумiються на зiллi i ворожбi або примiвках. Але ©© вчили ще змалечку. Тато й мама. I тим вона i межи панами грошi заробляла... та зносила Раду... бодай би його по всiм свiтi рознесло... Заживши отак на Чабаницi, над яром, в колибi, вона все буде навiдуватися до господинi-мамки i Тетянки. Не забуде ©х! ╞й де вже забути! I при тих словах заплакала. ╞© тягне тепер до самоти, як давнiше до мандрiвки. Вона все, що зна╨ з лiкiв i ворожби, буде там на самотi мiж людьми подавати. Туди будуть люди до не© заходити, а сюди соромляться. Нехай знають колись люди, хто була Мавра. Мавра - донька славного музики Андронатi, а жiнка самого Лукача Раду. Тут, в долах, в Iванихи Дубихи, де до млина навiдуються рiзнi люди, вона не ма╨ спокою. Та i глузували вони собi з не©, глузували! Але там, знаючи ©© на Чабаницi в лiсi, в затишку над яром, мужик ста╨ перед ворожкою iнакше. Там вона панi. Вона керму╨ силою сво╨© примiвки, там вона його i на ноги поставить, як захоче. I, говорячи оце, розреготалася Мавра до сво©х слiв дивним якимсь смiхом, болючим, глузуючим i повним потайно© погорди - неначе перед нею стояв уже селянин... Iваниха Дубиха мовчала. Роздумувала над чимсь i застановлялася. Роздумуючи над словами циганки, то i справдi слушнiсть була по сторонi Маври. Нiяк було тримати навiки в сво©й хатi "пройдисвiта" - як називали ©© люди, тим бiльше, що вона займалася ворожбитством, примiвками i таким iншим богопротивним дiлом... проти якого панотець не раз у церквi виступав. До того ж увiйде дедалi i Тетянка в дiвочi лiта, зачнуть поважнi люди навiдуватися до ©© хати... а тут живе в не© циганка-ворожка. А знов противно[10]. Не дозволить вона Маврi колиби на Чабаницi, вона готова з дитиною забратися кудись у свiт. Куди очi понесуть, може, якраз назад мiж сво© люди. А тодi... Та гадка найбiльше затривожила поважну Iваниху Дубиху i причинилася до того, що вона пристала на просьбу циганки, дозволила ©й зажити в колибi-бурде© на Чабаницi... i займатися там, чим захоче... Трудно було означити, хто любив бiльше малу Тетянку, чи вона, мати, чи циганка-сирота, позбавлена власно© дитини, родичiв i чоловiка, ба всього, до чого була привикла - i прив'язалася всiм серцем, всею гарячою душею сво╨ю до дитини сво╨© добро© опiкунки i кормительки. На нiкого в свiтi не була би Iваниха Дубиха оставила свою Тетянку, лиш на одну-однiську Мавру. Хто бачив безграничну невгасаючу любов циганки до тi╨© дитини, яку, вибавивши змалку, уважала майже за свою, той i мiг припускати, як оце Iваниха Дубиха, що вона могла би, з жалю за дитиною, забрати ©© з собою i пiти кудись в свiт за очi. Тому й вагалася Iваниха в душi опиратися цiлком просьбi Маври, яка доволi часто виконувала сво© постановлення пiд тим чи iншим позором. А Тетянка гине, пропада╨ за сво╨ю чорною нянею. Змалечку вона заколисувала ©© сво©ми смутними, монотонними, якимись незнаними нашим околицям спiвами до сну. Годувала бiльшеньку вже прерiзними казками, яких також в селi нiхто не знав, не чув. I дiйшло того, що дитина слухала наслiпо всiх приказiв чорно© приятельки сво╨©, - що б не наказала вона ©й, не зажадала вiд не©, куди б не послала, не покликала ©©. Вона у всiм пiддавалася ©й, слухала всього, що походило вiд не© - часто навiть проти волi само© Iванихи Дубихи. Тепер, правда, Тетянцi вже дванадцятий рiк, але циганка все ма╨ чи не бiльший вплив на не© вiд само© матерi. Тому нехай Мавра iде з богом в лiс над яр, як бажа╨, зажива╨ там, як хоче, а мало-помалу вiдвикне й дитина вiд не©, звернеться, пригорнеться всi╨ю душею до одно© сво╨© матерi, як i повинно бути, чого вона в душi вже давно вижида╨. Тому, може, стане Тетяна й послушнiша без Маври, а то, розпещена нею до краю, не все пiдда╨ться бажанням i приказам поважно© матерi. Тетяна хоче щось мати, а коли Iваниха не на все дозволя╨, вона летить, розжалiвшися, до Маври i рида╨, захлипуючися гiркими сльозами. Тодi Мавра утира╨ замiсть всього бiлесеньке заплакане личко, i як вже не зараз, то бодай пiзнiше вдоволить тайком дитину. Так у всiм i всюди. Поки що Тетяна великих бажань не мала, але й тi не все було добре сповняти... Мавра i сповiдниця i дорадниця дитини, i коли б не Iваниха зi сво©м поважним тверезим розумом. Мавра перевернула би дитину зовсiм на свiй бiк. Але Iваниха, хоч як пропадала за сво╨ю однiською дитиною, хоч як обтяжена працею свого господарства, для Тетяни i Маври мала все сво© очi, свiй час i глядiла проникливим зором на вiдносини мiж нянею й дитиною. Чи на добре може вийти таке колись дiвчинi, як звикне у всiм знати лиш одну свою волю? Певно, що нi. Отак роздумувала Iваниха Дубиха - а врештi i обiзвалася: - Не моя сила, Мавро, тебе при собi держати, як в тебе думки ось куди линуть. Iди з богом на Чабаницю в колибу та i заживай там по душi. Сходи в долину до мене по харч, поможи дещо в господарствi, а там i вертай. Але знай, - додала строго i поважно, - дитину до тебе на гору саму не пущу. Вона в мене одна. Вона в мене все. Схочеш побачити, зiйди - поглянь. А саму не пущу. - Бо©теся, що я вкраду ©© вам? - спитала гiрко Мавра, i ©© очi засiяли самим смутком образи. - Не бiйтеся, i в мене вона все i всiм на сiм свiтi. Я ©© вам не вкраду. - Ти ©© любиш, Мавро, але й я ©© люблю. Дитина мiж нами за╨дно хита╨ться. Ти ©© надто розпестила. Що я забороняю, то ти дозволя╨ш. То не добре; i зна╨ш, задля того був не раз мiж нами гнiв, були сльози. Вона хоча ще дитина, а вже iншо© волi не зна╨, як сво╨©. Сьому треба кiнець поставити. Пiд мо©ми очима воно ще сяк-так уходило, але, застрягши раз в тебе на горi, скiльки менi з не© остане? Стiльки хiба, що буде називатися мо╨ю донькою. Мавра не вiдповiла зараз, лиш обтерла мовчки долонею очi i сплюнула. - Ви-бо хочете, щоб у не© був уже такий розум, як у вас, - обiзвалася, - побожний та строгий, що борони господи! А ©й ще що? Метелик, пташка, та й стiльки. Най гра╨ться, най раду╨ться. Най смi╨ться, спiва╨, нехай добро зазна╨... поки може, i в мами в сонцi най купа╨ться... - Я знаю, що вона ще дитина, - вiдмовляла Iваниха Дубиха з попередньою повагою. - Але час вже тим перестати бути. Досi була вона твоя, Мавро, - додала. - Ти годувала ©© казками, спiвами, забавками та всякою всячиною набивала голову, буцiм вона чисто боярська дитина. А тепер нехай ,до працi береться. Вона лiпше тямить тво© пiснi i казки, як молитви, що ©© вчу щовечора i щоранку. В Мавриних чорних пишних очах заблистiло гордо, i вона усмiхнулася. - Я ж бо й оповiдала ©й найкращi казки, якi лиш знала, учила найкращих пiсень. А що вона в мене те саме, що й боярська дитина - то правда. А може, неправда, господине? - спитала. - А от, - каже, i все якось згорда, мов про сво╨ говорить, - чи© полонини найкращi на Чабаницi, як не Iванихи Дубихи? Чий товар такий гладкий, угодований, як не Iванихи Дубихи? А сама прекрасна, чорнобрива Тетянка, пристро╨на пишно, чи не в Iванихи Дубихи? - Цить, цить, Мавро! - перебила Iваниха Дубиха, морщачи строго брови, що не любила пiдхлiбства[11] нi в честь сво╨© особи, нi свого ма╨тку, бо була скромна, побожна i корилася, як, може, нiхто навiть з убогих в селi, господу богу, не забуваючи про нього та храм його святий. - Цить, цить, - каже, - i знай: сходи з колиби, як кажу, коли зможеш, i щоднини, похарчуй, пороби, що треба, попести Тетянку, а там i вертай. А в недiлю, свято, як зможу, буду як не густо, то бодай хоч зрiдка з малою в тебе. - А як Тетяна виросте, буде вже на вiдданнi, тодi вже хай приходить, коли сама захоче, - не втерпiла Мавра все-таки докинути. - Як бог дасть, що так буде, то нехай iде. А тепер не лишу. Знай, Мавро, - додала з чуттям, майже молячи, - не полонини на Чабаницi, млин над водою ма╨ток_ мiй, а вона одна, вона_ мо╨ щастя. Мушу стерегти... - В дорозi до мене не стрiне ©© нiчого злого, - обiзвалася Мавра знов i вже смiливiше, - перелетить бiлу стежку вiд млина до гори, до мене, мов сама та пташка, а в долину пурхне i буде знов у вас. Iваниха Дубиха усмiхнулася. - Якось-то буде, Мавро, - сказала ласкаво, - якось-то буде. Мавра задоволилася - i на тiм скiнчилося... Чабаниця - висока гора, почасти покрита старинними лiсами, була одною з тих, на якiй простягалися мiж лiсом найпишнiшi полонини декiлькох багачiв, а мiж тим i багачки Iванихи Дубихи. На нiй, особливо з-тi╨© сторони, по котрiй тяглася бiла стежка, де зеленiли полонини багачки, саме недалеко ©© шпиля, висадила Чабаниця з себе бiляву скалу, яку прозвали люди впрост "Бiлим каменем". З-пiд того "Бiлого каменя" було видно всi сусiднi верхи i лiси, а мiж ними й одне село, назване Третiвка, що лежало чи не на угорськiй вже границi, i було справдi, як сусiдили села около себе, з ряду трет╨. Зi схiдно© сторони Чабаницi, з яко© пiвгодини ходу вiд обiйстя i млина Iванихи Дубихи, вибiгала в лiс бiла стежечка, що, як сказано ще повище, обвивала гору Чабаницю i кiнчалася за ©© плечима, злучаючися з одною широкою дорогою, що провадила в iншi села, а також в Третiвку... Iдучи тi╨ю стежкою вiд млина Дубихи вгору лiсом, з одно© сторони попри ©© полонини, а з друго© попри глибоку пропасть, де журчав веселий потiк, що нiколи не висихав, натрапляв мандрiвник трохи оподалiк вiд берега пропастi, за кiлькома старими смереками колибу-бурдей Iванихи Дубихи. Бiла стежка, що бiгла попри колибу, обперiзуючи пестливо Чабаницю саме над яром, не конче спинялася около колиби. А колибi i байдуже було про стежку, що могла iнодi i непрошеного для не© гостя-мандрiвника впровадити до не©. Вона стояла, оперта з одно© сторони до якогось каменя, чи не ©© великостi, що, здавалося, вiдломився зi шпилю Чабаницi вiд самого головного "Бiлого каменя" i, скочуючись, опинився остаточно поза бiлою стежкою над берегом пропастi, становлячи якусь опору для мало© колиби. Зi схiдно© сторони зазирала колиба з-пiд смерек в саму пропасть з гучливим потоком... а там далi почерез не© - i на сусiдню залiснену гору. Та ©© майже не видно зразу з-пiд широких крислатих вiт старинних смерек лiсу. Тим-то i припала вона циганцi Маврi так до душi... i збудила в нiй думку... зажити в нiй на самотi i вiддатися цiлком ворожбицтву та лiченню людей рiзним зiллям з гори Чабаницi. В перших лiтах свого iснування хоронила колиба чабанiв багача Iвана Дуба, що не лиш лiтом пробували тут, доглядаючи по пасовиськах i полонинi товар i конi, але iнодi й зимою, коли сього вимагала господарська потреба. По смертi Iвана Дуба стояла колиба кiлька лiт порожня i аж тепер дiждалася нового мешканця в особi циганки Маври, якiй здавалося, що нiхто i нiщо не замутить тут ©© спокою i вона зможе нестiсненно вiддаватися ворожiнню, примiвкам i всьому iншому, що входило в обсяг циганки-ворожки. * * * Одно© прекрасно© лiтньо© днини спровадилася Мавра на Чабаницю. Мала дванадцятилiтня Тетянка вiдпровадила ©© в товариствi Iванихи Дубихи, нiби помагаючи переносити циганську обстанову i речi, яких, впрочiм, було так мало, що по двох разах стануло вже все в хатинi над яром на мiсцi. Коли Тетянка вертала вiд Маври бiлою стежкою, плачучи, телiпалися в ©© малих ушках золотi обручки-ковтки, пiвмiсяцi, якi Мавра випорола десь з якогось старого лахмiття i вложила дитинi на пам'ятку вiд себе. - Носи ©х, доньцю, i не скидай нiколи... - говорила-примовляла Мавра поважно, вкладаючи ©х дитинi в уха. - Золото хоронить вiд зла i притяга╨ друге золото. Малою дiстала я ©х вiд сво╨© матерi, що здобула собi ©х десь далеко, далеко в свiтi славним ворожiнням сво©м. Носи ©х, а будеш в них красна i пишна, як сама туркиня._ - _Як сама туркиня, - _повторило так само поважно дiвчатко, пiддаючись спокiйно операцi© чорно© приятельки та прислухуючись з увагою кождому ©© слову. Вiдтак, обiцяючи собi обопiльно забiгати як змога "частенько" до себе, розсталися. - Приходи до мене, Мавро, бо я без тебе умру! - наказувала Тетянка ще раз при вiдходi. - Прийду, доньцю... прийду! - прирiкала свято Мавра, утираючи мовчки сльози з очей, що сунулися ©й по худiм лицю з жалю за дитиною. - Щоднини, - наказувало знов дiвчатко. - То, може, вже й нi, - чулося у вiдповiдь, - бодай спочатку нi. Бо люди, побачивши мене так часто у вас, глузували б, що "дверми (сказали б) вiдiйшла циганка, а вiкном назад вернула..." Але не журися, доньцю. Мавра Тетянку любить i вона ©© не забуде - прийде. I справдi, вона держить слова. Вiдвiду╨, як приобiцяла. Хоча i не щоденно, але й не зрiдка. Лиш зимою гiрко. Мати доню не пуска╨, та раз-два на тиждень приходить Мавра до не©. А наповнивши собi бесаги[12] тим, чим обдарить Iваниха Дубиха, i напестивши та налюбувавшися доволi Тетянкою, вона верта╨ вдоволена назад до сво╨© хати. А Тетянка, що вже потрохи вiдвикла вiд Маври, зверта╨ться назад, усмiхаючися вогкими очима до матерi, i тулиться до не©... Хутко звикла Мавра до сво╨© романтично© оселi i не жалу╨ свого переселення. За сiльськими людьми вона не тужить, бо допекли ©й в долах доволi, чи не на всi часи. А жiнки й молодицi, що потрiбували поради i лiкiв чи примiвок вiд знахарки-ворожки, знаходили i вiдвiдували ©© й тут. I жодне, що тут появиться, не приходить з порожнiми руками. Одна принесе муки, друга молока, хлiба, третя одробину свiтла, дехто грошенят на тютюн, а кожде чимось обдарить, жодне впорожнi не прийде. I добре ©й живеться, Мавра не зна╨ великих злиднiв, ©й багато не треба. А Тетяна що рiк, то бiльша i краща, прибiга╨ також погiдними ранками до давньо© сво╨© приятельки - i не скучно Маврi. Лiтом збира╨ вона гриби, малини, ягоди, носить в мiсто на продаж, i все капне щось i за те. В п'ятницю i суботу спуска╨ться в сусiднi села або й мiста межи багачi по милостиню i нiколи не верта╨ з порожнiми торбами. Вечором розклада╨ сво© здобутки на лаву i стiл, що ще по пастухах остали, i раду╨ться ними. Ранками збiга╨ за деякою товариною Iванихи Дубихи дозирати - i живеться ©й не согiрше. Сказано: ©й багато не треба. А зимою знов днi короткi, ночi довгi - i хутко переживаються. Весною i лiтом, аж до пiзньо© осенi ходить ще i по зiлля, яким мiж людьми тайком торгу╨, ворожить... I от як труча╨ ворожка Мавра сво© днi на горi Чабаницi, в лiсi навперед себе... * * * Iнакше живеться Iванисi Дубисi та Тетянi в долинi коло млина. Iваниха пода╨ться пiд вагою господарських клопотiв, а Тетяна вироста╨, розвива╨ться в прекрасну справдiшню лiсову русалку. ╞й вже двадцятий рiк. Висока, гнучка та бiлолиця. Особливо одним впада╨ вона кождому в очi, хоч би кому. Се сво©м блiдавим лицем i чорними густими бровами, що лукувато здiймаються, зцiпившися над носом, над чорними задумчивими очима. Вигляда╨, мов якась пишна боярська дитина, що диву╨ться мовчки всьому на сiм свiтi. Переходить хто попри не© з людей, задивиться на молоде прегарне лице з високо пiдсуненими чорними бровами, що надають лицю виразу глибокого зчудування, - задержиться мимоволi на хвильку i любу╨ться нею. А вона нiчого. Вiдповiсть з зачудованим поглядом мовчки згори (бо ж ростом в матiр вдалася) - вiдтак, засоромившись бог зна╨ чого, усмiха╨ться. I яка ж чудова вона тодi, коли усмiха╨ться. Скiльки м'якостi душi i серця, скiльки тепла зраджу╨ мимоволi усмiх тих молодих невинних уст. Попри те й душа ©© чиста, бiла, мов голуб, i нiчогiсiнько злого не зна╨. Яке зло знала би молода Тетянка, коли, окрiм лiсу, млина, сво╨© хати з святими iконами i старо© нянi Маври, нiчого iншого не зна╨. Та, зда╨ться, нiхто не знався так добре на красi молодо© Тетяни, як сама ©© поважна мати. Глядить iнодi на не© i мовчки в душi молиться до не©. I не лиш до то© ©© тiлесно© краси, але й до душевно© доброти то© одиноко© сво╨© дитини. Нiхто-бо ©© справдi не зна╨, не розумi╨ так добре, як сама мати. Яка працьовита, чесна, яка милосердна вдалася вона ©й. Господи, змилосердися лиш над нею та дай добру долю! ╞й iнодi лячно за долю то© дитини, над якою дрижить, i на яку молодi люди чигають, мов справдiшнi хижуни. Вона бачить, як вони за нею спозирають, бiгають, окружаючи ©© зразу здалека, мов тi рабiвники[13]. А ╨ мiж ними й гарнi, ╨ й багачi, та Iваниха жде все ще на щось лiпше, гiднiше. Сама вже не зна╨, на кого ще жде, i через те захову╨ ©© iнстинктивно для якогось нiби ангела-царевича, що ма╨ ще десь-звiдкись прибути i забрати ©© вiд матерi пiд свою щиру опiку. Звiдки мав би вiн прибути? Не зна╨. ╞© серце ще не вiщу╨. З долу, з ©© села - нi. Бо тут в долинi вона зна╨ вже всiх._ Вже й кiлька разiв старостiв виправляла. Не до вподоби були ©м. Нi матерi, нi доньцi. Але, може, он там з-за то© гори, куди хова╨ться рiка, потужнiвши... то, може, i сплавами вiн колись над'©де. Може... Тому треба стерегти та доглядати Тетянку, щоб не подалася за нерiвною собi парою. Догляда╨ i пестить Iваниха Дубиха дiвчину, дрижить i молиться о добру долю для не©. Вона прийде. Тетянка добра, милосердна i робуча - чому б i не надiлив ©© за те господь доброю долею? Для добрих зло© нема. Живе Тетяна спбкiйно в матерi, мов цвiтка в зiльнику. Не бачить i не чу╨ багато. Особливо ж не бачить нiколи лиха. Не бачить навiть краси сво╨©, що всiх мов те сонце, слiпить; хiба як над чистою водою похилиться - побачить себе. А там... Сказано - не бачить i не чу╨ нiкого. В село до дiвчат-ровесниць мати лиш рiдко коли пуска╨. Вони - вiддалiк вiд ©© обiйстя i млина, i ©й лячно про не©. Одну ©© лиш ма╨, як одну душу, одне серце в грудях, тому всього бо©ться. Хто богом суджений, сам навернеться до млина. Вiн пишним гуком сво©м не одного приводить. Вiн як окремий який свiт, - а Тетянка його бояриня. Хто б не зацiкавився нею, не поглянув на не©? Лиш одного не спиня╨ тепер мати Тетянi. В однiм не стiсня╨ ©© нiколи. А то - заходити до ворожки Маври над яр, коли б не захотiла, i гуляти лiсом. Iдучи вгору лiсом, спiва╨ Тетянка повною груддю, нiби вiдда╨, що в душi дзвенить. Воно ясне, сильне, природне i чисте. Сказано - краса з першо©, божесько© руки. Iде вона по бiлiй вузькiй стежчинi все вгору, тут i там схиляючись за тужливо похиленим дзвiнком-цвiткою - мiж хвилюючим шумом смерек, i все попри сво© та сусiднi полонини. I ©й тут добре. А стара Мавра! гай, гай, хто так умi╨ сторожити над дiвчиною, як сама вона! А ©© вже всi бояться - хоча б лиш для страшних очей, що одним ©х полиском - зна╨ покарати. То нiхто i словом не торкнувся би Тетяни. Сама ж Iваниха Дубиха, строга i богомiльна, щонедiлi i свята ходить з донькою сво╨ю удвiйцi до храму божого, а зимою ©здять... * * * Молодий Гриць, годованець багача Михайла Дончука в Третiвцi, недалеко угорсько© границi, дiзнався доволi рано про те, що вiн не рiдна його дитина, а чужа, пiдкинена, яку знайдено колись в лахмiттi на призьбi. Хоча його господарi, чи, як вiн ©х звав, батько-мати його, i добре держать, i гарно зодягають, то господиня, розлютившись iнодi, заклене йому на добре. I в таких власне хвилях зачува╨, що вiн "пройдисвiтське насiння", що в "циганськiм", закуренiм лахмiттi опинилося на "гризоту" та журу добрим людям пiд ©х спокiйною стрiхою. При таких нагодах переймав Гриця такий жаль i туск[14] до всього тутейшого гiрського свiту, що був би йшов, куди очi несли, щоб лиш не чути i не бачити тут нiчого. Та не лиш тодi прокида╨ться в нiм якась чудна туга в серцi до далечини... i iншого свiту. Нi. То нещасне почуття не да╨ йому i в мирних хвилях спокою. Не да╨ оставатися довго на однiм мiсцi, через що, головно, i набрався вiн вiд господарiв якнайбiльше лайки, а часом i бiйки. Заставляють його iнодi доглядати вiвцi; вiн догляда╨ день, два або й чотири добре i щиро. А далi нi з сього нi з того покине все стадо i поволiчеться в цiлком противне мiсце, де нема╨ нi доволi пашi, нi води. Або знов пристане до чабанiв з товаром, або до парубкiв з кiньми... i тут повторю╨ться те саме, доки i не приволiчеться, нiби наситившись тою вiдмiною мiсць, додому. Одного разу, вже як сiмнадцятилiтнiй хлопець, вiн вибрав собi щонайкращого коня господаря i давай об'©жджати чогось сусiднi села. Що нашукалися, нажурилися господарi за хлопцем - вiн пропав без слiду, мов у воду впав. Аж сьомого дня знайшов його господар спокiйного пiд стогом коло коней без капелюха на головi, коли витесував довгу парубоцьку сопiлку. - А ти, опришку, куди уганяв цiлий тиждень на конi? - накинувся на нього господар, вхопивши його за густу чорну чуприну та потермосавши нею по щиростi. - Я об'©здив сусiднi села, - вiдповiв Гриць з найбiльшим супоко╨м, освобождаючи так само свою гарну голову з деспотичних рук господаря-батька, - розпитував за скрипкою. - За скрипкою? - крикнув господар i аж витрiщив очi з чуда. - То я тебе до скрипок викохав i держу? Та найдорожчого коня до про©здок тримаю? Чекай, непотрiбе безголовий, чекай! - гукав на все горло. - Ади, чого вже не придумав в сво©й головi - скрипки! Тьфу!! - Коневi не сталося нiчого, - вiдказав Гриць спокiйно. Я коня доглядав i пильнував. А дивiть, вiн он аж виблискуеться до сонця, такий ситий i годований. А менi треба скрипки, до того i захопила мене охота подивитися в сусiдн╨ село. Скучно, татку, на однiм мiсцi сидiти, тому я по©хав. А роботу не таку вже страшну я залишив, самi зна╨те, тому й по©хав. Коли робота пекуча, я не киваюсь, а коли нема, я тодi ©ду. От що! Господаревi, нiби з зачудування, аж мову вiдiбрало. Рука знов пiднялася, щоб опинитися, як передше, на головi хлопця, але не годен був. Гриць поглянув на нього такими вже чудно сумними, а заразом щирими очима, що вiн лише сплюнув i, заклявши щось пiд вусом, вiдiйшов. Гриць усмiхнувся, вiдгорнувши пишне волосся з чола, що шовком зсунулося при торганнi, i взявся далi до сво╨© роботи. Батько знов сво╨, - думав вiн, - а вiн_ сво╨. Вiн хотiв собi конче роздобути скрипку, повчитися на нiй грати, щоб, доглядаючи iнодi худобу чи вiвцi верхами, не було так тужно i сумно на самотi, щоб не гнало з мiсця на мiсце; i от таки не успiв. Та зате вiн витеше собi тепер сопiлку, i як загра╨ на нiй, всi дiвчата на танцях стануть округ нього i будуть слухати та раз плакати, раз самi гуляти. Гей! га! - усмiхнувся Гриць на саму таку принадну думку. Гей! га! Що йому господар... Але господиня-мати, розвiдавшись, куди i пощо гуляв вiн на найкращiм конi сiм день, прибралася до нього iнакше, хоч вже як його любила i при доброму настро© ласкава була, однак, розлютившись, що раз загадала - не дарувала. - Пройдисвiте! - накинулася на нього, коли увiйшов у хату, i не надумуючись довго, вдарила його широкою долонею по щоцi. - Пройдисвiте! - гукала по сво©й скорiй вдачi. - Гада╨ш, час божий на те, щоб його пусто-дурно на конi прогайновувати? Попам'ята╨ш ти ту по©здку, - кричала, розмахуючись вдруге укарати хлопця. - Попам'ята╨ш! - Та не вспiла се по раз другий вчинити. З хлопцем зробилася така змiна, що вона здержалася. Мов гадюкою вколений сам боярин якийсь, опинився Гриць близько коло не© i, стиснувши, нiби клiщами, ©© руку, процiдив: - Я не пройдисвiт, - говорив зi зворушення i обиди погаслим голосом, - я не пройдисвiт. Я ваш син. А коли випира╨теся того, що лиш вихованець, то не безчестiть. Хлiб ваш дурно не ©м; як знаю, вiдробляю. А що не роблю стiльки, скiльки вам захочу╨ться, то дайте менi спокiй. Я собi пiду вiд вас i не верну. На мо╨ мiсце приймiть собi наймита, i буде вам лiпше. Менi не все хочеться робити, тому й не роблю. I робити не буду. Розумi╨те? А пам'ятайте, я не наймит ваш!! Що у вас з'©в, то вже i вiдробив. - I, луснувши з неописаною погордою i гнiвом дверми, вийшов. В його рухах i голосi було стiльки приказуючого i гордого, що господиня вмовкла i побiлiла. - Тьфу! - сплюнула I хрестилася. - А се що таке? Кого я маю в хатi? Приймака, боярина чи поповича? Ади який гонор мамi вiддав, дверми пiд носом, мов жидовi, луснув, i вiн не "пройдисвiт", його не "безчестiть". Михайле, ви чули? - кликнула в другу хату до господаря, звiдки й без того висунулася висока, тепер в низьких дверях похилена постать самого господаря. - Та чую, - вiдказав вiн. - Та що ж? - Що? - кричала жiнка, - ви ще пита╨те, що? Адiть, за ваш хлiб-сiль який гонор вiддав. - Та не дразни-бо його вже стiльки тим "пройдисвiтом" та "пройдисвiтом". Ти бачиш, вiн вже такий вдався на мiсцi довго не висидить. То i що з ним вдi╨ш? Убити його за те не уб'ю. - Я його привчу! - вiдкрикувала господиня. - Ба нi, не привчиш. Я вже без тебе пробував. По-злому - i стiльки на добре не виходить. Знай, тепер вiн знов кiлька день на очi не покажеться. Чорт зна╨, що в нiм за вдача, але вже такий. - Вiд родичiв "пройдисвiтiв" - кажу вам, - вчепилася господиня знов цього. - Ми його батька-матерi не знали... - боронився чоловiк, що, по правдi, Гриця дуже любив i перед жiнкою за╨дно боронив, хо