- Ходiм.
   Вони вийшли.
   Над селом стояв звичайний в осiнню пору туман. Вiн йшов, очевидячки,  з
рiчки, з плавнiв, бо чим нижче вони спускалися, тим туман ставав густiшим.
Село виглядало, як iз-пiд води, блiде свiтло лиш  де-не-де  блимало  крiзь
млу. Дихалось важко. Всi тро╨ мовчки спускались униз, а далi звернули убiк
од села i йшли так верстви  зо  двi,  то  спускаючись,  то  дряпаючись  по
горбах^ Врештi мельник казав ©м зупинитися, а сам пiшов наперед. Остап  iз
Соломi╨ю вдивлялись у темряву  i  нiчого  не  бачили;  мельникова  постать
раптом зникла з-перед очей, мов розпустилась у млi. За кiлька  хвилин  вiн
вернув i повiв ©х за собою униз, по крутому й слизькому схилу.  Коли  вони
обережно спускалися з гори, недалеко вiд них блимнуло два вогники i в ту ж
мить зникли.
   - То лис,- пояснив мельник.
   Врештi вони зупинились. Мельник викресав вогню  i  освiтив  вузьку,  як
лисяча нора, печеру.
   Тут, видно, недавно були люди, бо лежала купа сухого  листу  та  кiлька
грубих вербових полiн.
   Мельникiв план був дуже простий:  зв'язати  невеличкий  плiт,  аби  мiг
здержати двох людей,- i в темну нiч, ховаючись од  козакiв,  переплисти  у
плавнi. А там уже безпечно. Коли б не  стало  прихованого  тут  матерiалу,
можна роздобути на березi рiчки. Аби обережно.
   I одноокий Яким подав Остаповi жмут мотуза та  паляницю,  попрощавсь  i
зник у млi.
   Соломi© дуже сподобався мельникiв  план.  Вона  мала  охоту  зараз-таки
в'язати плiт.
   При свiтлi восково© свiчки, що вони роздобули в млинi, вони взялися  до
роботи 1 так захопилися, що забули про втому та сон. Та матерiалу було  не
доволi для плота, i треба було одкласти роботу.
   Друго© днини Остап пустивсь на розвiдки. Показалося,  що  ©хнiй  сховок
був у макiтрi, але доволi було злiзти на гору, як саме тут,  мало  не  пiд
ногами, нiс бистрi води Прут, вгинаючись у берег колiном i ховаючи  обидва
кiнцi за високими береговими виступами. Мiсце  справдi  було  вигiдне  для
переправи, бо доволi було кордонному козаковi загнути за виступ - i колiно
рiчки зникало йому з очей.
   На березi  валялись  галузки,  уламки  дощок  i  навiть  цiлi  верби  з
корiнням, викинутi на берег повiнню. Над  плавнями  чорними  пасмами  повз
дим.
   Тiльки вночi Остап iз Соломi╨ю зважились податися на берег. Вилазячи  з
макiтри на гору, вони побачили червоне крайнебо, наче сходив мiсяць.
   - Що за мара,- обiзвався Остап,- адже тепер не мiсячнi ночi.
   Та Соломiя,  що  встигла  вже  злiзти,  раптом  одхилилась  i  мало  не
скрикнула:
   - А дивись!.. дивись!..
   Остап глянув i остовпiв.
   Перед ним, на крайнебi, стояли високi вогнянi  гори.  Та  нi,  вони  не
стояли. Вони рушались, як живi, хитались, тремтiли, осiдали в одному мiсцi
i виростали в другому. Вони тихо жеврiли, як купа iскристого  золота,  або
вибухали червоним снопом полум'я. Вiдтак знесилювались, в'яли i гнулись од
вiтру, i  знову  росли,  знов  палали.  Коли  одна  з  них  падала,  друга
пiдхоплювала  ©©,  здiймалась  догори  i  бистро  ламала  лiнiю  блискучих
визубнiв. Од них займалась на небi хмара i палала вкупi з далеким небом.
   То горiли плавнi.
   З жахом вдивлялись Остап iз Соломi╨ю у сю картину.
   - Нi, не до нас йде, а вбiк, за  вiтром,-  iз  легким  серцем  зiтхнула
врештi Соломiя.
   Здавалося, розбурхане  море  вогню  кипiло,  ревло,  бризкало  вогняною
пiною, раз червоною, як грань, раз бiлою,  як  свiтло  блискавки,  i  йшло
сердитими хвилями на чорнi безбороннi плавнi, що прича©лись i  тремтiли  у
вiчнiй пiтьмi.
   Однак нiколи було любуватися. Оглядаючись i прислухаючись, вони  зiйшли
на берег. Не було нiкого. Од далекого свiтла внизу здавалось iще  темнiше.
З плавнiв уставав туман.
   Вони знайшли, що ©м було потрiбне, i з великою обережнiстю, пам'ятаючи,
що кожну хвилину може виткнутись iз-за  виступу  козак,  потягли  на  гору
оберемки вербового гiлля.
   З опiвночi плiт лежав готовий, аж просивсь на воду.
   Вiн був важкий, кострубатий, i його треба було нести так, щоб не  ослаб
мотуз.
   Остап i Соломiя кректали, зупинялись,  спочивали,  обливались  потом  i
знов тягли його на гору.
   Навколо - нi душечки. Нi, ©м таки везло нинi! Туман стояв  густий,  мов
кисiль; до  свiта  було  далеко,  а  кордонна  сторожа  або  поснула,  або
вигинула.
   - Заким сонце зiйде - го-го! де ми будемо...- радiсно шептав Остап.
   - Тодi кажи гоп, як перескочиш...
   На березi було теж  тихо  i  безлюдно.  Каламутний  Прут  дихав  вогким
холодом. Сiрi, ледве помiтнi в туманi плавнi непривiтно шумiли.
   Остап iз Соломi╨ю потиху спустили плiт на рiчку. Вiн хлюпнув i  глибоко
осiв у воду. Коли Соломiя примостилася на плотi, Остап одiпхнув од  берега
i тодi скочив. Плiт захитався i пропустив воду. Прудка течiя крутнула  ним
i понесла вниз. Остап опиравсь бистринi з усi╨© сили, але його кiл мало що
помагав: плiт несло серединою рiчки. Якийсь час плили вони в туманi, помiж
берегами, одiрванi од землi й безпомiчнi. На превелику силу вдалося врештi
вибитися зi стрижня та наблизитись до берега. Але й тут вода зносила плiт,
i нелегко було пристати до берега. Остаповi пощастило,  однак,  зачепитись
якось за прибережну вербу. Соломiя вхопила за  гiллячки,  Остап  придержав
плiт - i обо╨ вискочили на берег, втомленi й мокрi. Вода  зараз  пiдхопила
плiт, поволi обернула його i понесла вниз укупi  з  харчами,  забутими  на
плоту. Та се була дурниця: вони були за кордоном.
   Дивне почуття  обхопило  Остаповi  груди::  замiсть  радостi  -  сильне
обурення стрепенуло його iстоту. В один  мент  вiдчув  вiн  усi  кривди  й
знущання, якi зазнав у покинутому кра©,  i,  твердо  упираючись  ногами  в
нову, не панщизняну землю, вiн затис кулак i погрозив на той бiк рiчки.
   - Бодай ти запалася, треклята кра©но, з тво©ми порядками!..- закляв вiн
наголос.
   Одночасово на тому березi почулася кiнська ступа.
   - Хто  там?..-  кинув  у  пiтьму  кордонний  козак  i,  не  дочекавшись
одповiдi, бахнув наослiп iз рушницi.
   - Ойi - скрикнув Остап, ухопившись за груди, i захитався.
   - Нiчаво-о!.. Коли не влучив, тiкай собi з богом! - добродушно промовив
козак i ступою подався далi... III
   - Що тобi? - прискочила Соломiя до Остапа i пiддержала його.
   Вона вся похолола i тремтiла од жаху.
   - Ой,- тихо стогнав Остап,- поцiлив мене отут" пiд серце Соломiя  немов
не розумiла того, що сталося. Вона торсала Остапа за одежу, тягла  його  з
собою i з жахом повторяла:
   - Тiкаймо... тiкаймо... вiн iще стрiлятиме, вiн уб'╨ тебе...
   Помiтивши, що Остап не рушиться з мiсця, вона вхопила його пiд  руку  i
сливе поволокла за собою. Вона вскочила у комишi i бiгла прудко, наскiльки
позволяв се Остап та густий очерет. Тряский  грунт  плавнiв  вгинався  пiд
нею, як на пружинах. Ноги грузли часом по колiно в цмоковинi, цупкий комиш
ламався, трiщав та бив ©© по лицi, плутався пiд ногами, а вона  бiгла  усе
вперед, пойнята жахом, нiчого не помiчаючи, бажаючи тiльки забiгти якомога
далi, укритися вiд нагло© смертi.
   Остап несвiдомо пiддававсь ©й. Вiн бiг за нею, хоч iз кожним вiддихом i
рухом кололо його в грудях i нападали часом млостi, а з-пiд руки, якою вiн
затуляв рану, стiкало щось тепле й мокре.
   "Аби лиш перебiгти оте╨ мiсце... аби лиш перебiгти, i  все  минеться...
нiчого лихого не буде..." - блукали  думки  в  його  головi,  i  вiн  бiг,
напружуючи останнi сили, аби не вiдстати вiд Соломi©.
   Врештi вiн почув, що млi╨.
   - Стiй... не можу...- шепнув вiн, опускаючись додолу.
   - Що тобi? - опритомнiла молодиця, схилившись над ним.
   - Кровi багато витекло...- насилу вимовив Остап.
   - Тебе зранено? Де? -  скрикнула  Соломiя,  опускаючись  перед  ним  на
колiна та намагаючись розглянути рану.
   Але було темно, як у льоху. Не видно було  навiть  комиша,  що  стирчав
густо, мов жито на нивi, круг них.
   - Де тебе зранено?
   - Отут, пiд серцем.
   Соломiя провела рукою по його грудях i намацала мокру й липку  сорочку.
Остап скрикнув од того дотику.
   В головi у Соломi© розвиднiлось. Жах ©© щез без слiду. Вона  знала,  що
робити.
   Обережно розщiбнула йому сорочку i одкрила груди. Сього було мало. Вона
роздерла пазуху, одлiпила скривавлену сорочку,  потiм  одшматувала  довгий
пас зi сво╨© пiдтички i з помiччю Остапа тiсно зав'язала йому рану.
   - Води!..- попрохав ранений.
   Води! Се легко було сказати! У  сiй  пiтьмi,  у  сiй  чорнiй  невiдомiй
пустинi, де доволi було зробити кiлька ступенiв, щоб  заблудитись,  трудно
було шукати воду. Серце Соломi©не рвала  та  просьба  Останова,  а  голова
шукала способу. Ба! Адже вони на  водi!  Про  се  свiдчить  трясовина,  що
вгина╨ться пiд ногами. Соломiя спробувала викопати рукою  ямку  i  справдi
докопалась до води. Була се густа, гнила  й  тягуча  рiдина,  з  противним
запахом шувару. Соломiя зачерпнула ©© у пригорщi i  подала  Остаповi.  Той
змочив уста, але пити ©© не мiг. Соломiя змочила йому чоло, скинула з себе
верхню одежу i пiдмостила йому пiд голову. Про те, щоб пускатись у  дорогу
в таку пiтьму в невiдомiй сторонi, не було й гадки.
   Треба було дочекатися свiту.
   Остап лежав на  очеретi  й  почувавсь  ослабленим.  У  грудях  у  нього
хрипiло, i було боляче дихати. Не то сон, не то забуття склепляло повiки.
   - Ти тут, Соломi╨? - питав вiн i дрiмав далi.
   - Тут, тут... осьде...
   Серце нило в Соломi© од жалю й тривоги, ©й легше було б,  коли  б  куля
потрапила в не©.
   Та ще коли б вона хоч могла  бачити  його  рану,  його  обличчя  -  ©й,
зда╨ться, не так би важко було. А то ся пiтьма, сей чорний, клятий  морок.
Вiн оточав ©© з усiх  сторiн,  слався  перед  очима,  висiв  над  головою,
заповзав пiд шкуру, виповняв ©© всю та гнiтив серце... Надаремне витрiщала
вона очi - вона не могла навiть одрiзнити пальцiв  на  власнiй  руцi.  Вiн
жив,  той  морок,  рушався,   дихав,   шептав   щось   тисячними   устами,
безперестанно,  уперто,  з  посвистом,  як  стара  баба.  Соломiя   сидiла
перестрашена та прислухувалася, про що шепче морок.
   -  Шу...  шу...  шу...-  починав  вiн  iздалека,-  шу...  шу...  шу...-
одзивалось тут коло не©,- шу... шу... шу...- шепотiло все разом -  а  пощо
було клясти... шушу... а тепер умре... побачиш - умре... шу... шу... шу...
   Соломi© ставало моторошно. "Брешеш, брешеш...-  хотiла  вона  кинути  в
лице злому мороковi,- вiн мiй... вiн буде жити... його не дуже поранено...
адже вiн скiльки пробiг..."
   Але морок уперто шумiв свое: "Вiн умре... шу... шу..."
   I немов в одповiдь йому важко дихав Остап, тихо постогнуючи крiзь сон.
   Соломiя затулила вуха й заплющила очi. Ся пiтьма, бiльш знайома,  бiльш
свiйська, не так мучила ©©. Зате вона почула вогкий холод, що  проймав  ©©
наскрiзь. Та вона не хотiла виймати з-пiд голови в Остапа сво╨© одежини  i
тiльки скорчилась, щоб хоч трохи зогрiтись, Вона  не  чула  вже  зловiщого
шептання мороку i оддалась надiям на краще. Вiн виго©ться,  вiн  житиме...
вона не дасть йому загинути...  От  коли  б  лиш  свiтало  уже...  коли  б
свiтало...
   Утома взяла сво╨: Соломiя навсидячки задрiмала.
   Коли вона прокинулась, сiре свiтло падало з хмарного  неба.  Туман  iще
плутався у комишах i поволi здiймався догори. Плавнi немов курились.
   Остап лежав тут же з розплющеними  очима;  його  молоде  обличчя  немов
прив'яло, на уста впала смага.
   - Ну, як тобi? - припала до нього Соломiя.
   - Та нiчого... тiльки дихати важко... згага мене палить... води...
   Треба було щось радити.
   - Ти можеш йти?
   - Не знаю... зведи мене...
   За помiччю Соломi©ною Остап звiвся. Вiн затискав зуби та крiпився,  щоб
не стогнати,- так його болiло з кожним рухом десь пiд лопаткою. Соломiя
пiдтримувала його, i так вони звiльна йшли помiж високими стiнами жовтого
комишу.
   Недовго ©м  довелось  шукати  води.  Незабаром  заблищало  крiзь  комиш
спокiйне дзеркало озерця. ^ Соломiя напо©ла Остапа, оглянула i обмила його
рану. Вона приклала до рани мокру холодну ганчiрку - i Остаповi стало
легше.
   Почали радитись, як ©м вибратися з плавнiв, куди йти. Остап мiркував.
   - Де сонце? - поспитав вiн.
   Соломiя глянула на небо. Помiж  очеретяною  кунею,  що  тихо  гойдалась
угорi, виднiвся клапоть сiрих олив'яних хмар. З-за високого та густого, як
щiтка, комишу не можна було нiчого розiбрати.
   - Звiдки вiтер? - допитувався Остап. Але й те нелегко було  змiркувати.
В плавнях було тихо, як у лiсi, лиш горою шелестiла куня, раз  в  той  бiк
схиляючись, раз в iнший.
   Остаповi здавалося, що вони мусять держатися право©  руки;  Соломiя  ж,
навпаки, доводила, що ©м слiд йти влiворуч,  проти  вiтру,  бо,  зда╨ться,
направо гнеться комиш.  Соломi©не-перечення  дратувало  раненого,  i  вона
мусила згодитися з ним. Вони рушили в дорогу. Дорога була  трудна.  Навiть
здоровому важко було  плутатися  в  густих  комишах,  зарослих  павутицею,
перескакувати з купини на купину, щоб не попасти в багнисту безодню. Часто
доводилось обходити ╨рики й озерця, де Остап освiжавсь холодною  водою  та
змочував розпалене гарячкою чоло. Соломiя сливе несла Остапа, а  проте  ©м
доводилось  часто  зупинятися,  бо   слабий   утомлювався   i   потребував
спочинку... Та вони знов волiклись, одинокi, загубленi серед  безбережного
моря  очерету,  що  маяв  над  ними  пухнатими  китицями  та  наводив  сум
одноманiтним шелестiнням. Вони йшли так довго, не вiдаючи пори дня, бо над
ними все висiв клапоть олив'яноi хмари, а круг них усе ©жився  височенний,
цупкий, жовтий комиш, немов сунувся разом iз ними, як  зачарований.  Часом
©м здавалося, що помiж очеретом щось шмигнуло, немов пес або вовк,  iнколи
вони з огидженням обминали сонних,  млявих  од  холоду  гадюк,  що  купами
лежали на купинах або лiниво пересувалися помiж очеретом.
   Раз  ©м  почувся  згори  шум,  одмiнний  од  шуму   плавнiв,   i   вони
домiркувались, що то пролетiло над ними стадо якихсь птахiв,  може,  диких
гусей. Здавалось, плавням нема кiнця-краю; навкруги було усе те саме та  й
те саме, немов вони стояли на мiсцi.
   Справа починала бути поганою. Остап знемiгся i зовсiм розхорiвся:  його
палила гарячка. Соломiя поклала його край озерця i задумалась.  Адже  вони
могли пропасти отут, без людсько©  помочi,  без  харчiв,  посуваючись  так
поволi! Голод уже й так ссав пiд грудьми. Видно, вони заблудились i  тепер
плутаються у плавнях - i хто зна, як  довго  ще  iiiожуть  блукати  у  сiй
глушинi. Чи не краще б лишити тут Остапа - вона ж йому однаково  нiчим  не
годна запомогти- - та самiй  метнутись  й  пошукати  виходу?  Так  було  б
певнiше й скорiше.
   - Примости мене коло озерця, аби  я  мiг  воду  дiстати,  а  сама  йди,
розглянь...згоджувався Остап.
   - Ти, певно, зголоднiв, ©сти хочеш?
   - Нi, не хочеться... тiльки  пити.  Соломiя  нагнула  комиш  i  зробила
хворому ложе. Не зводячись, вiн мiг зачерпнути пригоршнею води.
   - Отак добре буде...
   Соломiя озирнулась i стала мiркувати...
   Вона пiде проти вiтру... зда╨ться, управо бiльш
   гнеться куня... Вона нiчого не казатиме Остаповi, бо вiн
   почне сперечатися, дратуватися.
   - Не сумуй же тут без мене, я швидко  повернуся,-  обернулась  вона  до
нього i зникла в комишах.
   Вона йшла i старалася нагадати собi плавнi,  як  бачила  ©х  згори,  до
переправи.
   Управо - горiло... так, управо горiло, i туди гнав вiтер вогонь; у лiву
руку виднiлись гори й верби. Значить, треба йти туди,  проти  вiтру.  Вона
стрибала з купини на купину сливе бадьора. З кожним ступенем надiя росла у
©© серцi, хоч картина не мiнялася. Часом ©й доводилось  продиратися  через
таку  гущину,   що   вона   ледве   пролазила   помiж   жовтими   стiнами.
Посковзнувшись, Соломiя вскочила вище колiн у холодну тванюку.
   Пiд ногами була безодня, та, на щастя, вона вхопилася за кущ очерету  i
вилiзла. Вона роззулася, повиливала з  чобiт  воду  i  пiшла  далi.  Крiзь
комишi блищали подекуди  озерця.  Водяний  мак  вигiдно  спочивав  на  них
круглим листом, висував iз води зеленi  збаночки.  Соломiя  зупинялась  на
мить, щоб подивитись iздалеку, як дикий гусак старанно укладав пiр'ячко на
головi самички, а вона млiла, плямкала дзьобом i розправляла крила. Гадюка
часом перепливала ╨рик хвилястими рухами, здiймала голову, повабно  хитала
нею з боку на бiк, як значна дама, i роздивлялась навкруги круглими очима.
По сих непролазних пущах, певно, нiколи не ступала людська нога. Тут  було
безлiч та╨мних закуткiв, скрiзь стрiчались берлоги диких  звiрiв,  висланi
кунею та сухим мохом. На старих очеретинах гойдались покинутi  гнiзда,  по
рудих, аж червоних, ослизлих од туману купинах  валялись  пiр'я  й  гадючi
линовища. Вужiв було так багато, що Соломiя скоро  перестала  звертати  на
них увагу.  Часом  очеретяний  початок,  зачеплений  Соломi╨ю,  лопався  i
обсипав ©© бiлим пухом, мов снiгом. Соломiя йшла, як на днi моря, а вгорi,
над ©© головою, шумiла куня, немов котила кудись рудi й  каламутнi  хвилi.
Соломiя мiркувала, що  коли  брати  у  лiву  руку,  плавнi  мусять  швидко
скiнчитися, бо в той бiк вони простягались недалеко. Аби йти проти  вiтру.
Раптом Соломiя зупинилась i мало не зомлiла од страшно© думки. Гй  прийшло
до голови, що вона може не  знайти  Остапа,  бо  нiчим  не  значила  сво╨©
дороги. Треба було ламати комиш абощо. Треба зараз  вертатися,  поки  вона
недалеко одiйшла й не забула дороги. Серце ©©  неспокiйно  калатало,  коли
вона бiгла назад, одшукуючи сво© слiди. Вона не мала часу на обережнiсть -
комиш бив ©© по лицi i навiть скалiчив ногу. Та то були дрiбницi.  Коли  б
швидше знайти Остапа, вона тодi знов подасться на розвiдки, тiльки не буде
такою дурною, не забуде значити дорогу.  Спочатку  все  йшло  добре,  вона
знаходила сво© слiди i по них верталась. Та  скоро  слiди  щезли.  Соломi©
здалося, що вона дуже одхилилась улiворуч. Вона взяла трохи у праву руку i
несподiвано наскочила на чимале довгасте озерце. Тут вона не була, се вона
твердо пам'ятала. Вона мусила вернутись трохи назад, щоб обiйти перешкоду.
Тепер Соломiя вагалась, в якому напрямку йти. Найкраще керуватись  вiтром:
треба, щоб вiн тепер-дув у спину, i йти за вiтром. Соломiя глянула  вгору.
Куня гойдалась то в той, то в iнший бiк. Рiшити було трудно. Однак Соломi©
здалося, що ©й треба йти просто перед себе. Вона пiшла. Пройшовши зо  дво╨
гонiв, Соломiя запевнилася, що йшла проти вiтру.  Невже  вертатись  назад?
Вона зупинилася. Очевидячки,  вона  збiглася  з  дороги,  заблудилася.  Що
робити? Ноги в не© тремтiли од трудно© ходнi, в  головi  бродили  безладнi
думки й мiркування. "Що робити?" - немов  питав  у  комишiв  ©©  блукаючий
погляд. Комишi оточали ©© ворожою юрмою i шептались. Соломiя подумала,  що
вона мусить бути недалеко од Остапа, що вiн почу╨ ©©, i крикнула:
   - Остапе-е!.. Оста-апе-е!..
   Голос ©© прогучав глухо, стiна ворожого очерету не пустила його далеко,
забрала в себе, ковтнула.
   Соломiя ще раз гукнула - те ж саме.
   Серце в Соломi© упало,  руки  звисли  безвладно.  Та  ненадовго.  Новий
приплив енергi©, шалена вiдвага пойняли ©© волю, i вона  кинулась  уперед,
розхиляючи й ламаючи очерет зi слiпою завзятiстю зраненого оленя. Од  часу
до часу вона кликала Остапа. Одповiдi не було. Вона почала кричати на  всю
мiць легких, у надi©, що коли не Остап, то хтось iнший почу╨ ©©. Не  могло
ж бути, щоб вона так далеко вiдбилася од берега, де проходили часом  люди.
Шум комишу перемагав ©©. Наляканi чужим голосом птахи з  тривожним  писком
крутились над головою Соломi©. Комиш шумiв. Вiн ©жився перед  нею,  тiснив
iз бокiв, настигав iззаду, ловив корiнням за ноги, колов i рiзав  шорстким
листом. Жовтий, гладкий, високий - вiн глузував iз не©, помахуючи  над  ©©
головою рудим чубом. Соломiя чула до нього зненависть, як до живо© iстоти.
Вiн дратував ©©. Коли б у не© був серп або нiж, вона рiзала б  його  доти,
поки б вiн  не  полiг  увесь  або  вона  сама  не  впала  трупом.  Соломiя
накинулась на нього i почала трощити iз злостi,  з  озвiрiнням,  як  свого
ворога.
   Вона рвала його,  ламала,  крутила  i  била  ногами,  а  вiн  згинався,
упирався, зчiплювався вгорi китицями, ранив  ©й  руки  i  тiльки  корiнням
тремтiв, немов од скритого реготу.
   Соломiя знесилилась i впала, ©й стало душно.  Пiт  краплями  стiкав  по
виду, груди важко дихали, i очi блищали, як у звiра, що попавсь у  лабети.
Значить, нема виходу; вона мусить тут погибати, а Остап через не© - десь у
другому кiнцi. Соломi© не так жалко було себе,  як  Остапа;  вона  уявляла
собi, як вiн тепер лежить  хворий  i  самотнiй  у  пущi  i  вигляда  ©©  з
очеретiв, ©й жаль стало молодого змарнованого життя - i вона заплакала.
   Тим часом короткий осiннiй день гас, iз плавнiв вставала нiч.  Спочатку
морок полiз iз-помiж очеретiв, а за ним  дихнули  озерця  й  купини  бiлим
туманом.
   Ставало вогко й холодно. Поночi нiчого було рушатись.  Соломiя  сидiла,
обнявши голову руками, i думала. Ш, вона не хоче гинути отут! Як тiльки на
свiт займеться i можна буде йти, вона пiде просто, просто i буде  йти,  аж
поки дiйде до краю. Вона знайде там людей, оддасть ©м усi сво©  грошi,  що
висять зашитi в торбинцi на ши©, i з ними обшука╨ плавнi та знайде Остапа.
Коли б лиш переждати нiч...
   Чим бiльш темнiло, тим вiтер, здавалось, дужчав, принаймнi очерет шумiв
так, що заглушав навiть думки. Нiчого не було чути, тiльки  безперестанне,
одноманiтне, вiчне шу-шу-шу... шу-шу-шу... Правда, часом вона помiчала, що
низом, помiж комишами, щось проскакувало, а шамкий сухий лист очерету тодi
трiщав. Птахи були неспокiйнi, метушилися, бились крилами помiж очеретом i
здiймали галас, мов перед бурею.
   Соломiя сидiла так, аяс поки не заснула. Вона не знала, як  i  коли  се
сталося,- втома i шум комишу приспали ©©.
   Вона не могла б сказати, прокинувшись, чи  було  пiзно,  чи  рано.  Над
комишами ще нижче, нiж вчора, спу,  скалось  олив'яне  небо.  Все  тiло  у
Соломi© болiло, як побите. Важкi повiки мимохiть спускались на очi, голова
була несвiжа. Однак Соломiя не могла гаятись i хвилини. Вона пiшла  просто
перед себе, так як стояла, i зважилась йти, доки стане снаги й сили.  Вона
бiгла, хоч ноги в не© були слабiшi, нiж учора, а повiтря було якесь  густе
i трудно було дихати ним. Опрiч того, Соломi©  докучав  голод.  Уже  другу
добу вона нiчого не ©ла, пiд серцем ©© мло©ло, в животi корчпло.  На  ходу
Соломiя висмикувала стебло або  корiнь  водоросла  i  жувала  противну,  з
болотним запахом рослину. Чим далi вона йшла, тим  бiльше  дивувалась,  що
сьогоднi попадалось ©й так багато живих iстот. Тричi вона  помiтила  крiзь
комишi сiрий вовчий хребет, раз лисиця майнула  коло  не©  хвостом,  а  то
здалеку чулося немов кабаняче рохкання. Вужi й гадюки  набралися  сьогоднi
особливо© рухливостi, бо все повзли й повзли  в  тому  напрямку,  як  йшла
Соломiя, i ©й треба було особливо уважати, щоб не наступити на  слизьке  й
холодне гадюче тiло. Птахи кружляли над  плавнями  цiлими  хмарами  i  так
верещали, що заглушали навiть шум плавнiв. Соломiя все йшла. Вона  зiбрала
всю енергiю, всю силу волi, всю мiць тiла i йшла уперто i завзято з вiрою,
що ©© широкi й високi груди зламають усi перешкоди. Однак краю плавням  не
було. Комишi, озерця, ╨рики... I знов комишi, i  знов  вода,  i  знов  той
самий звук розмiреного, однотонного прибою  морсько©  хвилi.  Надвечiр  ©й
почувся дим, i вона зрадiла - значить, близько люди. Та чим далi вона йшла
i чим бiльше смеркалось, тим бiльше дим ставав  помiтним.  Птахи  сильнiше
непоко©лись. В повiтрi стало теплiше. Те тепло йшло ззаду i з бокiв, немов
од печi. Соломi© робилось душно, ©© дуже дивували i  навiть  непоко©ли  тi
змiни в плавнях. Що се таке робиться навкруги?
   Обернувшись назад i глянувши на небо, вона побачила червонi, як  грань,
хмари - i зразу стали зрозумiлими ©й i той дим, що вона чула, i  тепло,  i
неспокiй птахiв, i тiкання звiрiв. Плавнi горiли, вогнянi  гори  наступали
на них, несли усьому смерть. Але  вогонь  iще  десь  далеко.  Коли  швидше
побiгти - можна ще  втекти.  Тiльки  так  душно,  так  важко...  наче  хто
женеться ззаду i диха╨,  наляга╨  на  плечi.  Соломi©не  вухо  ловить  уже
далекий лускiт сухого комишу, невиразне гудiння, наче  звiр-велет  трощить
щось, жвака╨ i важко солить. Се ж видима смерть здоганя╨ ©©1╦ Тут нема вже
рятунку. Нiхто й нiщо не поможе. Несказанний жах обняв Соломiю.  З  криком
"Ох, боже мiй!.. ох, боже!.." вона шарпнулась iз останнiх  сил  i  наослiп
кинулась в очерети, слiдком  за  гадюками,  звiриною  й  усiм  живим,  що,
рятуючись од нагло© смертi, мчало в перестраху перед наступаючими бурунами
вогняного моря...
   А воно йшло. Воно котилось за ними невпинними, непереможними,  веселими
хвилями, золотом розсипалось по  плавнях,  жерло  очерет,  випивало  воду,
пiдпалювало небо...

   * * *

   По вiдходi Соломi© Остап почув  себе  одрiзаним  од  свiту,  од  людей.
Гарячка палила  його  всерединi,  вiн  щохвилини  мочив  руку  в  водi  та
охолоджував чоло, очi, голову.  Йому  докучило  дивитись  на  жовтi  стiни
комишу - i вiн заплющив очi. Вiн думав. Згадувались йому давнi замiри, вiн
думав про те, чого йшов сюди, у Туреччину, через вiщо покинув рiдне село й
дiдуся. Якто тепер живуть дiдусь, чи живi й здоровi? Чи згадують
   Остапа?  От  коли  б  вони  прийшли  й  подивились  на   свого   внука,
пiдстреленого,  знесиленого,  покинутого  в  комишах  на  обiд  вовкам  та
воронам.
   Йому все щось верзлося, i в маячнi вiн кликав дiдуся. Дiдусь  приходив.
Тихо й непомiтно вилазив вiн iз комишiв i ставав  над  Остапом,  згорнувши
руки.
   - Тебе зранено, синку, чи не з ляхами бився?
   - Нi, дiдусю, то мене москаль встрелив, як я кордон переходив.
   - А де ж тво© братчики, сiчовики  дунайськi,  що  ти  сам  лежиш  помiж
очеретом?
   - Е, дiдусю, ви дума╨те, що ще й досi там Сiч ╨? Нi, нема, дiдусю,  вже
Сiчi... Була,  та  загула...  Вивiв  Гладкий,  може  чули,  товариство  на
озiвськi степи, покинув турка...
   - Що ж ти робитимеш, синку, на чужiй сторонi?
   - Як живий буду, землю оратиму, рибальством житиму... все  ж  краще  на
волi, нiж пiд паном... Там iще лишились нашi люди, дiдусю... пiд турком...
   Остап вiв бесiду з  дiдусем  -  i  дiдусь  потiшав  його,  давав  ради,
розказував про колишн╨ й про те, що дi╨ться у селi тепер. Як тiльки  Остап
розплющував очi, дiдусь ховавсь у комишi, але доволi було заплющити ©х, як
дiдусь знов з'являвсь i слухав пригоди Остаповi або оповiдав про себе.
   Надвечiр Остап почав турбуватися: де дiлася Соломiя, що ©©  нема  досi?
Чом вона не приходить? Адже вона зна╨, що йому трудно й поворухнутися,  що
вiн не годен сам видобутися з сих нетрiв.
   А може, вона його покинула?.. "Соломi╨... Соломi╨..." - стогнав хворий,
та стогiн його заглушався шумом плавнiв.
   Вночi стало йому гiрше. Пропасниця тiпала ним, гарячка палила вогнем, а
в грудях так кололо, що вiн на превелику  силу  дiставав  собi  воду.  Вiн
хотiв кашляти i не мiг од болю. А Соломiя не приходила. Остап не  спав,  а
лиш часом,  на  кiлька  хвилин,  западав  у  нетяму.  Нiч  тяглась  довго,
безконечно, як смерть... А Соломi© не було... Де ж вона, що з нею? - Остап
нудився.
   Удосвiта Остап почув, що коло нього жива iстота.
   - Ти, Соломi╨? - поспитав  вiн  i  одкрив  очi.  "Чи  вона  жарту╨,  що
перекинулась собакою?" - подумав вiн i трохи опритомнiв.
   Проти нього стояв  не  пес,  а  вовк.  Великий,  сiрий,  забовтаний,  з
гарячими й голодними очима. Вiн насторошив вуха й простяг до Остапа морду,
мiркуючи, чи безпечно йому нападати, чи  нi.  Остап  лежав  безборонний  i
дививсь на вовка. Вiн добре бачив трохи кривий, глибокий i заслинений  рот
вовка, закрутки шерстi на його грудях й мiцнi замоченi лаби.
   Звiр стояв нерухомо, врештi переставив одну лабу, далi другу  i  трошки
присунувся до Остапа.
   Остап зачерпнув пригоршнею води i бризнув на вовка. Бризки долетiли  до
його морди, кiлька з них впало на не©. Вовк вискалив зуби i осiв на  заднi
лаби, але не. одходив.
   Остап знов покропив його водою. Вовк клацнув зубами  i  блимнув  очима.
Вiн був невдоволений. Посидiвши трохи й не  зводячи  очей  з  Остапа,  вiн
раптом витяг шию, подався наперед i так  жалiбно  завив,  що  Остаповi  аж
мороз пiшов поза шкiру. Вив вiн довго, на кiлька нот, iз великим смаком, з
заплющеними очима. Врештi замовк, посидiв трохи i  наблизився  до  Остапа.
╙диним оружжям Остапа була вода, i вiн од часу до часу обливав нею  вовка,
не допускаючи до себе. Вовк врештi  скучив.  Вiн  кiлька  раз  сердито,  з
запеклiстю клацнув на Остапа зубами, крутнувсь i щез у комишах.
   По сих одвiдинах Остап почав думати про смерть. Прийшла пора вмирати.
   Чи живого, чи мертвого, а таки з'©сть вовк або сточать  хробаки  у  сих
нетрях. Чи не однаково?
   Остаповi згадавсь Котигорошок. "Хiба я боюсь смертi?  -  чув  вiн  його
цапиний голос.Зроду-звiку... Пошли, господи, хоч зараз. Раз умирати  -  не
двiчi... Умер - i край, бiльш не встанеш..."
   - Остап теж  не  боявся  смертi.  Йому  тiльки  хотiлось  перед  смертю
побачити Соломiю. Дiдуся вiн бачив, той приходив до нього,  а  Соломi©  як
нема, так нема... Десь заблудилась у плавнях  або  вовки  роздерли  ©©.  I
Остаповi стало жалко Соломi©, страх як жалко. Вона така добра, так  кохала
його, вона пiшла за ним у далеку дорогу, не  пожалувала  кiс  сво©х  задля
нього; вона доглядала його, як рiдна мати, була вiрна, як товариш. I  саме
тепер, коли вони здобули собi волю i мали в щастi й  радостi  почати  нове
життя, приходить пбгибель i, як щенят у рiчцi, топить ©х обох... Топить...
топить...   топить...-   спiвають   йому   вiдхiдну   комишi   з   правого
боку.-Погибель... гибель... гибель...-пiдхоплю╨ лiве крило.
   Остап лежав довго, без кiнця. Осiннiй день сунеться поволi,  сiре  небо
цiдить блiде свiтло.
   Остаповi нудно. Вiн ма╨ таке враження, наче чека╨  перевозу...  Ось-ось
мае переправитися...  ось-ось  переправиться...  i  не  може,  щось  не
пуска╨... "Тихо будьте, люди, не хапайтеся..."  -  шепче  дiд  Овсiй,  i
палають на небi вогнi. Вогнi палають, розростаються, од них йде тепло  i
зогрiва╨ Остапа, розпалю╨ йому кров. Гаряча i.,  хвиля  б'╨  до  серця,  в
головi проясню╨ться. Вiн не хоче вмирати.  Вiн  хоче  жити.  Свiт  такий
красний... Остап iще молодий, вiн не жив iще, не зазнав усього... Йому  ще
хочеться глянути на сонце, побачити свiт божий, людей, обняти Соломiю...
Вiн iще живий, вiн не лежатиме тут
колодою, не ждатиме, аж прийде смерть... Остап зсува╨ться зi свого ложа
i повзе. Йому боляче. Ну, та нiчого, терпи, козаче... Вiн буде  плазувати,
чiплятиметься не тiльки руками й ногами, а й зубами навiть, а таки  вилiзе
з сих мочарiв. i Остап повзе. Йому трудно, кожну купину доводиться брати з
бою, в грудях коле й спира╨ дух, ноги важкi,  як  колодки.  Вiн  спочива╨,
омлiвав часом, прокида╨ться i знов повзе на днi комишевого моря. До  серця
б'╨ гаряча хвиля; дика, непереможна згага життя палить усерединi,  сповня╨
усю його iстоту... Раптом вiн чу╨ над собою:  -  Остапе!  Остапе!  Се  ти?
Живий? Вiн зна╨, чий то голос: то вiрна його жiнка, то Соломiя  злинула  з
неба, щоб узяти його до себе.
   - То я, то я, серце мо╨...- обзива╨ться вiн  до  не©  i  чу╨,  як  вона
зводить його, бере  на  руки,  як  малу  дитину,  i  вони  летять  обо╨  у
високостi, ген-ген до зоряного неба... Йому так радiсно, так добреГУ
   Край битого шляху,  яким  селяни  наддунайських  сiл  ©здять  у  Галац,
заховався серед купки верб та  помiж  очеретами  циганський  виселок.  Вiн
складався всього-навсього з трьох хаток,  властиво,  курникiв,  низеньких,
кривих, злiплених iз глини, як ластiвчанi гнiзда.
   У двох iз них, очевидно,  нiхто  не  жив,  бо  вiкна  були  повидиранi,
комишевi стрiхи обсипались i кiнцi лат стирчали з них, як  ребра  кiстяка.
Тiльки в однiй лiплянцi свiтились два вiконця i вився димок  iз  вербового
димаря.
   Там жила одинока у висiлку циганська сiм'я.  Найбiльше  мiсця  в  хатцi
займала пiч iз великим, мало не до землi комином. Припiчок був так низько,
що вогонь горiв сливе на землi. Сива розтрiпана циганка грiла  коло  вогню
сво© лахмани, пiдкладала в огонь очерет i курила  з  коротко©  люльки.  На
лавi, в вигiднiй i мальовничiй позi, розкинувся молодий циган. Його  чорнi
кучерi вилазили крiзь подертий бриль, а блискучi очi й веселе,  подзьобане
вiспою бородате обличчя осмiхалось до молодицi, що,  зiгнута,  силкувалася
стягти з ноги  свого  чоловiка  чобiт,  ©©  струнка  фiгура  зiгнулась  од
напряги, як тугий лук, а фантастичний синiй плащ  i  червона  спiдниця  не
могли скрити мiцних форм молодого тiла.
   На порозi стояв старий високий циган, немов роздумував,  чи  увiйти  до
хати. Врештi вiн переступив порiг,  пiдiйшов  до  печi  i  присунувся  "до
вогню, так що його суворе обголене обличчя заблищало мiддю. Тодi обiзвався
до молодшого:
   - Ти загнав. Раду, шкапину?  Щоб  часом  не  забрела  в  плавнi  та  не
згорiла.
   Раду збиравсь одповiсти, коли в той мент щось сильно стукнуло в вiкно.
   Усi здригнулися. Молода циганка вискочила з хати.
   Скоро пiсля того знадвору почувся ©© рiзкий горловий голос:
   - Раду, аорде![1]

   Раду лiниво звiвся з лави i вийшов надвiр; за ним подався старий.
   Пiд вiкном, у благаючiй  позi,  стояла  перед  циганкою  якась  страшна
жiнка, блiда, простоволоса, в подертiй  заболоченiй  одежi,  i  намагалася
щось вимовити. ©© вуста ворушилися, та голос не добувався. Се ©© мучило, i
вона говорила очима - червоними, наляканими, страшними. Врештi ©й  удалось
прохрипiти:
   - Люди... добрi... рятуйте... рятуйте!.. Остап лежить там,  недалеко...
ходiм... рятуйте!.. Цигани нiчого не розумiли.
   - Содеш душа?[2]питав старий циган. Соломiя, одначе, не слухала його  -
вона зверталась ^о-Раду, хапала за плащ  циганку,  благала  старого.  Вона
стогнала i тягла ©х за собою.
   Цигани  не  хапалися.  Вони  радилися,  сперечалися,  кричали.   Врештi
зважились - Соломiя се  помiтила.  Вона  ухопила  за  руку  циганку,  наче
боялася втратити ©©, i побiгла в той бiк, де горiли плавнi.  Цигани  ледве
встигали за нею. Перейшовши дорогу, вона подалася вздовж плавнiв.
   - Кай жа?[3]тривожно кричав Раду на Соломiю. Але- вона не одповiдала та
все бiгла наперед. Врештi зупинилась, нагнулась до землi i промовила:
   - Остапе!..
   Одповiдi не було.
   Цигани теж нагнулися придивляючись. Лежав якийсь чоловiк. Старий  циган
викресав вогню, запалив очеретину i наблизив ©© до Остапового обличчя. Очi
в Остапа були заплющенi, а на бiлому виду виразно зачорнiли молодi вуса  й
густi брови.
   - Саншукар...[4]шепнула молода циганка, нагинаючись над Остапом.
   Ся  похвала,  видимо,  роздратувала  Раду,  бо  вiн  гримнув  на  жiнку
горловим, диким голосом i одтрутив од Остапа.
   -  Люди  добрi,-  благала  Соломiя,  стоячи  на  колiнах,-  змилуйтесь,
приймiть нас  до  хати...  Ви  ж  бачите  -  пропада╨мо...  Чоловiка  мого
пострелено, вiн ледве живий, мало  не  загинули  ми  в  плавнях...  Я  вам
оддячу, я вам одроблю... Вiзьмiть усе, що  маю...  все...  та  не  кидайте
нас... Ось нате...
   З сими словами Соломiя зiрвала з ши© торбинку i висипала з не© на  руку
старому цигановi кiлька срiбних монет.
   Старий побрязкав грошима на долонi, пiдкинув ©х i сховав у кишеню.
   - Мiшто!..[5]сказав вiн коротко. По нарадi з молодим вони взяли  Остапа
- один пiд пахви, другий за ноги - i тихо посунулись до хати.
   Стара циганка вiджила, коли  принесено  раненого,  ©©  страшне,  жовте,
вiдьомське обличчя зразу стало добрiшим, а сивi пасма кiс,  що  вибивались
iз-пiд чорно© хустинки, спокiйно лягали на Остаповi груди,  мов  на  груди
сина, коли вона обмивала та перев'язувала йому  рану.  Напо╨ний  незабаром
зiллям, iз перев'язаною раною, зогрiтий теплом, Остап  розплющив  очi.  Се
так врадувало стару циганку,  що  вона  забелькотала  щось  жваво,  сильно
зачадiла з люльки i радiсно потрiпала Соломiю по плечах.
   Стара циганка взяла Остапа пiд свою  опiку.  Вона  ходила  коло  нього,
варила йому зiлля, обдивлялась рану, по©ла козячим молоком, особливо  коли
Гiца та Раду виходили з дому.
   Молода Марiуца при мужчинах не звертала  уваги  на  Остапа,  ба  навiть
показувала, що ©© сердить уся ся iсторiя: вона часто викрикувала щось лихе
рiзким, як у ворони, голосом i блимала непривiтним оком у куток, де  лежав
ранений, та Соломiя помiчала, що все  се  робиться  бiльш  для  Раду,  бо,
сердячись, циганка позирала скоса на чоловiка, видимо цiкавлячись, яке  се
враження робить на нього.
   Проте доволi було мужчинам вийти за  порiг,  як  Марiуца  оберталась  у
добру, сердечну жiнку i помагала Соломi©  та  старiй  матерi  ходити  коло
Остапа. Вона  укривала  його  найтеплiшим  iз  сво©х  лахманiв,  одгортала
волосся з чола, одганяла осiннiх мух i все се робила так охоче,  з  такими
жвавими та  гарними  рухами,  що  здавалася  гнучкою  рослиною  на  вiтрi.
Зиркаючи сво©ми чорними, блискучими очима то на  Остапа,  то  на  Соломiю,
вона питала в Соломi©:
   - Мануш? Мануш?[6]
   I коли Соломiя, не розумiючи, чого та хоче, кивала наугад головою, вона
допитувалась:
   - Сарбу шос?[7]
   Часом через Остапа циганки спiзнялися з мандрiвкою  на  жебри.  Щоранку
вони запрягали у свою двоколесну гарбу маленьку, худу й  облiзлу  шкапину,
забирали з собою полотнянi сакви  i  залазили  у  збиту  зi  старих  дощок
дерев'яну скриню, що служила замiсть васага  у  гарбi.  Скриня  була  така
висока, що стара циганка цiлком зникала у нiй, 1 тiльки ©© страшна  голова
8 бiлими патлами та червоною люлькою в  зубах  виглядала  звiдти.  Марiуца
ставала у скринi на колiна i смикала за вiжки. Мала, облiзла шкапина сумно
схиляла голову i не рушалася з мiсця. Марiуца цмокала,  била  ©©  вiжками,
обертала батiг  то  одним,  то  другим  кiнцем,  пiдбадьорювала  горловими
звуками. Шкапина нi з мiсця. Тодi стара циганка випускала з  сухих  грудей
дикий, нелюдський крик, пiдiймала догори кулак iз димучою люлькою,  трясла
©м i кляла так страшно i завзято, що комишi схилялись навколо од страху  i
сорому. Коли траплялись мужчини, вони помагали  жiнкам  криком  i  руками.
Серед несказанного гвалту шкапина врештi  надумувалась,  витягала  хребет,
випинала ребра i, ледве переступаючи тремтячими ногами, тягла чудний вiзок
по курнiй дорозi.
   Вони ©здили по селах, жебрали, збирали де  я╨чко,  де  жменю  муки  або
кукурудзи,  викопували  зi  смiтникiв  бруднi   й   подертi   ганчiрки   i
виладновували увечерi з гарби таку силу рiзнорiдних речей, що трудно  було
вiрити, аби всi вони дiстались ©м iз добро© волi милосердних людей.
   Гiца з Раду пiдвечiр прокидалися -  вони  мали  звичку  спати  удень  i
щезати на нiч,- i в задимленiй хатцi ставало весело й гамiрно. На припiчку
палав вогонь, жiнки варили  якесь  вариво  i,  як  сороки,  сповняли  хату
горловими вигуками, оповiдали сво© пригоди. За вечерею з'являлась горiлка,
вино, всi пили, кричали, вимахували руками, гнулись, як комишина,  блимали
чорними  очима  та  пiдсиненими  бiлками,  свiтили  розхристаними  чорними
грудьми. Часом заходили  на  вечерю  сусiднi  цигани,  похмурi  й  непевнi
фiгури, i теж пили, кричали, стукали кулаками у стiл.
   Чорнi тiнi од чорних циган хитались по стiнах, у хатi здавалось  людно,
як на базарi.
   Остап не мiг спати од того галасу: вiн лежав iз розплющеними  очима,  в
гарячцi, i уявляв, що попав у пекло.
   Весела кумпанiя закликала Соломiю,  частувала  вином,  та  Соломiя,  не
розумiючи цигансько© мови, ухилялась од запросин - врештi ©й  було  не  до
того.
   К ночi все те стихало. Гiца, Раду i гостi вибирались кудись у дорогу, а
циганки залазили на пiч. Другого дня було те ж саме.'
   Лишаючись у хатi сама, поки жiнки ©здили по жебрах,  а  мужчини  хропли
пiд стiнами на лавах  або  щезали  кудись,  Соломiя  ставила  бiля  Остапа
холодну воду i бралась до роботи. Вона пiдмазувала чорнi, задимленi  стiни
хатчини, що нагадували дику печеру, мела долiвку, стирала пил  iз  Гiцино©
скрипки, мила стiл i навiть занехаянi шибки, крiзь  якi  видко  було  море
рудого комишу та бiлу, блукаючу коло хати козу.
   Соломiя усе старалася оддячити циганам за рятунок i захист;  однак  те,
що вона робила, не вдовольняло старого цигана - вона се  помiчала  з  його
лихих поглядiв, iз його бурчання. Та що  мала  чинити?  Пiти  найнятись  у
город або в село, лишити хворого на самотi, без помочi, вона не могла,  бо
Остап раз у раз ©© потребував. Навiть коли вона чепурила хату,  вiн  часто
кликав ©© слабим голосом:
   - Соломi╨!..
   - Чого, Остапе? - кидала вона роботу.
   - Сядь коло мене...
   Вона сiдала на лавi, а вiн мовчки дивився на не©  червоними  з  гарячки
очима або плiв нiсенiтницi.
   Однак Соломiя не тратила надi© i навiть  не  дуже  журилась.  Молодiсть
брала сво╨. Коли вони не загинули в плавнях, коли не пропали досi, то  вже
тепер не загинуть,- аби Остап швидше виго©вся.
   I Остап поправлявся. Гарячка згодом спала,  рана  швидко  затягувалась,
сили пiдживали. За два тижнi вiн уже зводився з лави, доводiкався до вiкна
i су©но поводив очима по хвилi рудих, аж червоних комишiв.
   Соломiя тепер могла залишати Остапа на день самого.  Вона  радилась  iз
ним: чи не пiти ©й разом  iз  циганками  по  селах,  може,  хто  найме  на
поденне. А то стрiнуться де сво© люди, напутять, поможуть, не те що чужi.
   - Що ж, iди,- згодився Остап,- може, й менi що напита╨ш, як очуняю...
   Друго© днини, як тiльки циганки вирушили на жебри, Соломiя пiшла  услiд
за ©х гарбою. Тi помiтили ©© i здивувались.
   - Кай жа?[8] - крикнула Марiуца, обертаючись.
   Солом