Михайло Коцюбинський. Тiнi забутих предкiв ------------------------------------------------------------------------ Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы" http://www.ukrlib.km.ru/ ║ http://www.ukrlib.km.ru/ OCR: Евгений Васильев Для украинских литер использованы обозначения: ╙, ╨ - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh) ╞, © - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh) I,i (укр) = I,i (лат) ------------------------------------------------------------------------ Iван був дев'ятнадцятою дитиною в гуцульськiй родинi Палiйчукiв. Двадцятою i останньою була Анничка. Не знати, чи то вiчний шум Черемошу i скарги гiрських потокiв, що сповняли самотню хату на високiй кичерi(1), чи сум чорних смерекових лiсiв лякав дитину, тiльки Iван все плакав, кричав по ночах, погано рiс i дивився на неню таким глибоким, старече розумним зором, що мати в тривозi одвертала од нього очi. Не раз вона з ляком думала навiть, що то не од не© дитина. Не "сокотилася" баба при злогах, не обкурила десь хати, не засвiтила свiчки - i хитра бiсиця встигла обмiняти ©© дитину на сво╨ бiсеня. Туго росла дитина, а все ж пiдростала, i не стямились навiть, як довелося шить ©й штани. Але так само була чудна. Дивиться перед себе, а бачить якесь далеке i не вiдоме нiкому або без причини кричить. Гачi(2) на йому спадають, а воно сто©ть серед хати, заплющило очi, роззявило рота i верещить. Тодi мати виймала люльку з зубiв i, замахнувшись на нього, люто гукала: - Iгi на тебе! Ти, обмiнiннику. Щез би у озеро та в трiски!.. I вiн щезав. Котивсь зеленими царинками(3), маленький i бiлий, наче банька кульбаби, безстрашно забирався у темний лiс, де гаджуги(4) кивали над ним галузками, як ведмiдь лабами. Звiдси дивився на гори, близькi й далекi верхи, що голубiли на небi, на смерековi чорнi лiси з ©х синiм диханням, на ясну зелень царинок, що, мов дзеркала, блищали в рамах дерев. Пiд ним, в долинi, кипiв холодний Черемош. По далеких горбах дрiмали на сонцi самотнi оселi. Були так тихо i сумно, чорнi смереки безперестанку спускали сум свiй в Черемош, а вiн нiс його долом й оповiдав. - Iва!.. Мо-ой! - гукали на Iвана од хати, але вiн того не слухав, збирав малини, пукав з листочкiв, робив свистiлку або пищав у травинку, намагаючись вдати голоси птахiв та всi тi згуки, що чув у лiсi. Ледве помiтний в лiсовiм зелi, збирав квiтки i косичив ними свою кресаню (бриль), а утомившись, лягав десь пiд сiном, що сохло на остривах(5), i спiвали йому до сну та й будили його сво©м дзвоном гiрськi потоки. Коли Iвановi минуло сiм лiт, вiн уже дивився на свiт iнакше. Вiн знав вже багато. Умiв знаходити помiчне зiлля - одален, матриган i пiдойму, розумiв, про що канька╨ каня, з чого повстала зозуля, i коли оповiдав про все те вдома, мати непевно позирала на нього: може, воно до нього говорить? Знав, що на свiтi пану╨ нечиста сила, що арiдник (злий дух) править усiм; що в лiсах повно лiсовикiв, якi пасуть там свою маржинку(6): оленiв, зайцiв i серн; що там блука╨ веселий чугайстир, який зараз просить стрiчного в танець та роздира╨ нявки; що живе в лiсi голос сокири. Вище, по безводних далеких недеях(7), нявки розводять сво© безконечнi танки, а по скелях хова╨ться щезник. Мiг би розказати i про русалок, що гарно© днини виходять з води на берег, щоб спiвати пiсень, вигадувать байки i молитви, про потопельникiв, якi по заходi сонця сушать блiде тiло сво╨ на каменях в рiчцi. Всякi злi духи заповнюють скелi, лiси, провалля, хати й загороди та чигають на християнина або на маржину, щоб зробити ©м шкоду. Не раз, прокинувшись уночi, серед ворожо© тишi, вiн тремтiв, сповнений жахом. Весь свiт був як казка, повна чудес, та╨мнича, цiкава й страшна. Тепер вiн вже мав обов'язки - його посилали пасти корови. Гнав в лiс сво©х жовтаню та голубаню, i коли вони потопали в хвилях лiсових трав та молодих смеречок i вже звiдти обзивались до нього, як з-пiд води, тужливим дзвоном сво©х дзвiнкiв, вiн сiдав десь на узбiччi гори, виймав денцiвку (сопiлку) i вигравав немудрi пiснi, яких навчився од старших. Однак та музика не вдовольняла його. З досадою кидав денцiвку i слухав iнших мелодiй, що жили в ньому, неяснi i невловимi. Знизу пiдiймавсь до Iвана i затоплював гори глухий гомiн рiки, а в нього капав од часу до часу прозорий дзвiн колокiльця. З-за галузки смереки виглядали зажуренi гори, напо╨нi сумом тiней од хмар, що все стирали блiду усмiшку царинок. Гори щохвилини мiняли свiй настрiй: коли смiялась царинка, хмурився лiс. I як трудно було вдивитись в те рухливе обличчя гiр, так трудно було дитинi спiймати химерну мелодiю пiснi, що вилась, трiпала крильцями коло самого вуха i не давалась. Одного разу вiн покинув сво© корови i подряпавсь на самий грунь (верх). Ледве помiтною стежкою пiдiймавсь вище i вище, помiж густi зарослi блiдо© папоротi, колючо© ожини й малини. Легко перескакував з камiнця на камiнчик, перелазив через поваленi дерева, продирався крiзь гiллячки кущiв. За ним пiдiймався з долини вiчний шум рiчки, росли гори, i вже вставав на крайнебi блакитний привид Чорногори. Довгi плакучi трави крили тепер боки гори, дзвiнки корiв обзивались, як далеке зiтхання, все частiше попадалось велике камiння, що далi, на самiм вершку, творило хаос поламаних скель, списаних лишаями, здушених у гадючих обiймах корiнням смерек. Пiд ногами в Iвана кождий камiнь вкривали рудавi мхи, грубi м'якi, шовковi. Теплi i нiжнi, вони ховали у собi позолочену сонцем воду лiтнiх дощiв, м'яко вгинались i обiймали ногу, як пухова подушка. Кучерява зелень гогозiв i афин(8) запустила сво╨ корiння у глибiнь моху, а зверху сипнула росою червоних та синiх ягiд. Тут Iван сiв одпочити. Нiжно дзвенiла над ним хвоя смерек, змiшавшись з шумом рiки, сонце налляло злотом глибоку долину, зазеленило трави, десь курився синiй димок од ватри(9), з-за Iгриця оксамитовим гулом котився грiм. Iван сидiв i слухав, забувши зовсiм, що ма╨ доглядати корови. I ось раптом в сiй дзвiнкiй тишi почув вiн тиху музику, яка так довго i невловимо вилась круг його вуха, що навiть справляла муку! Застиглий i нерухомий, витягнув шию i з радiсним напруженням ловив дивну мелодiю пiснi. Так люди не грали, вiн принаймнi нiколи не чув. Але хто грав? Навкруги була пустка, самотнiй лiс i не видно було живо© душi. Iван озирнувся назад, на скелi, - i скаменiв. На каменi, верхи, сидiв "той", щезник, скривив гостру борiдку, нагнув рiжки i, заплющивши очi, дув у флояру. "Нема мо©х кiз... Нема мо©х кiз..." - розливалась жалем флояра. Та ось рiжки пiднялись вгору, щоки надулись i розплющились очi. "╙ мо© кози... ╙ мо© кози..." - заскакали радiсно згуки, i Iван з жахом побачив, як, виткнувшись з-за галузок, затрясли головами бородатi цапи. Вiн хтiв тiкати - й не мiг. Сидiв прикутий на мiсцi i нiмо кричав од холодного жаху, а коли врештi видобув голос, щезник звинувся i пропав раптом у скелi, а цапи обернулись в корiння дерев, повалених вiтром. Iван гнав тепер вниз, без тями, наослiп, рвав зрадливi обiйми ожин, ламав сухi гiллячки, котився по слизьких мхах i з жахом чув, що за ним щось женеться. Нарештi впав. Скiльки лежав, не пам'ята╨. Прийшовши до себе i вздрiвши знайомi мiсця, вiн заспоко©вся трохи. Здивований, наслухав якийсь час. Пiсня, здавалось, бринiла вже в ньому. Вiн вийняв денцiвку. Зразу йому не йшло, мелодiя не давалась. Починав грати спочатку, напружував пам'ять, ловив якiсь згуки, i коли врештi знайшов, що вiддавна шукав, що не давало йому спокою, i лiсом поплила чудна, не вiдома ще пiсня, радiсть вступила у його серце, залляла сонцем гори, лiс i траву, заклекотiла в потоках, пiдняла ноги в Iвана, i вiн, пожбурнувши денцiвку в траву та взявшись у боки, закрутився в танцi. Перебирав ногами, ставав легко на пальцi, бив босими п'ятами в землю, щiбав голубцi, крутився i присiдав. "╙ мо© кози... ╙ мо© кози..." - щось спiвало у ньому. На сонячнiй плямi полянки, що закралась в похмуре царство смерек, скакав бiленький хлопчик, немов метелик пурхав зi стебла на стеблину, а обидвi корови - жовтаня i голубаня, просунувши голови межи галузки, привiтно дивились на нього, жуючи жуйку, та зрiдка дзвонили йому до танцю. Так знайшов вiн у лiсi те, чого шукав. Вдома, в родинi, Iван часто був свiдком неспокою i горя. За його пам'ятi вже двiчi коло ©х хати трембiтала трембiта(10), оповiщаючи горам i долам про смерть: раз, коли брата Олексу роздушило дерево в лiсi, а вдруге, коли браччiк Василь, файний веселий ле╙iнь, загинув у бiйцi з ворожим родом, посiчений топiрцями. Се була стара ворожнеча мiж ©хнiм родом i родом Гутенюкiв. Хоч всi в родинi кипiли злiстю й завзяттям на той диявольський рiд, але нiхто не мiг докладно розказати Iвановi, звiдки пiшла ворожнеча. Вiн теж горiв бажанням помститись i хапавсь за татову бартку, важку ще для нього, готовий кинутись в бiй. То байка, що Iван був дев'ятнадцятий в батька, а Анничка двадцята. ╞хня родина була невелика: старинi дво╨ та п'ятеро дiтей. Решта п'ятнадцять спочило на цвинтарi бiля церковцi. Всi вони були богомiльнi, любили ходити до церкви, i особливо на храм. Там можна побачитись було з далеким родом, що осiвся по околишнiх селах, та й траплялась нагода оддячить Гутенюкам за смерть Василеву та за ту кров, що не раз чюрила з Палiйчукiв. Витягалось найкраще лудiння (одежа), новi крашеницi, писанi кептарi, череси i табiвки, багато набиванi цвяхом, дротянi запаски, черленi хустки шовковi i навiть пишна та бiлоснiжна гугля, яку мати обережно несла на цiпку через плече. Iван теж дiстав нову кресаню i довгу дзьобню, що била його по ногах. Сiдлались конi, i суточками(11) зеленим верхом iшов пишний похiд та закосичував плай гейби червоним маком. По горах, долами й верхами, тяглися святочно прибранi люди. Зелена отава царинок розцвiталася раптом, вздовж Черемошу плив рiзнобарвний потiк, а десь високо, на чорному запиналi смерекових лiсiв, жаром горiв пiд ранiшнiм сонцем червоний дашок гуцульського парасоля. Незабаром Iван побачив стрiчу ворожих родiв. Вони вже вертали з храму, тато був трохи напитий. Раптом на вузенькiй дорозi, мiж скелею i Черемошем, зробився тиск. Вози, кiннi i пiшi, чоловiки й жiнки - спинились i збились в купу. В лютому ╙валтi, що звiявсь одразу, як вихор, невiдомо од чого, заблищали залiзнi бартки та заскакали перед самим обличчям. Як кремiнь i криця, стялись роди- Гутенюки з Палiйчуками, i перше нiж Iван встиг розiбрати, про що ©м йдеться, тато розмахнув бартку i вдарив плазом комусь по чолi, з якого бризнула кров, залляла лице, сорочку та пишний кептар. Йойкнула челядь(12), кинулась одтягати. а вже людина з лицем червоним, як його гачi, тяла барткою ворога в голову, i похитнувся Iванiв тато, як пiдтята смерека. Iван кинувся в бiйку. Не пам'ятав, що робить. Щось пiдняло його. Але дорослi потолочили йому ноги, i вiн не мiг протиснутись туди, де бились. Все ще гарячий, роз'юшений злiстю, вiн наскочив з розгону на маленьке дiвча, що тряслось з жаху бiля самого воза. Ага! Се, певно, Гутенюкова дiвка! I, не думавши довго, ударив ©© в лице. Вона скривилась, притулила руками до грудей сорочку i почала тiкати. Iван зловив ©© коло рiки, шарпнув за пазуху i роздер. Звiдти впали на землю новi кiсники, а дiвчинка з криком кинулась ©х захищати. Але вiн видер i кинув у воду. Тодi дiвчинка, зiгнута вся, подивилась на нього спiдлоба якимсь глибоким зором чорних матових очей i спокiйно сказала: - Нiчьо... В мене ╨ другi... май лiпшi. Вона наче його потiшала. Здивований лагiдним тоном, хлопець мовчав. - Менi неня купила нову запаску... i постоли... i мережанi капчурi... i... Вiн все ще не знав, що сказати. - Я си обую файно та й буду дiвка... Тодi йому заздрiсне стало. - А я вже вмiю грати в денцiвку. - Наш Федiр зробив си таку файну флояру... та й як зайгра╨... Iван надувся. - Я вже щезника бачив. Вона неймовiрно подивилась на нього. - А наш о ж ти б'╨ш си? - А ти нашо коло воза стояла? Вона подумала трохи, не знаючи, що одповiсти, i почала шукать щось за пазухою. Витягла врештi довгий цукерок. - Ади! Половину вкусила, а другу поважним, повним довiр'я рухом подала йому. - На! Вiн завагався, але узяв. Тепер вони вже сидiли рядочком, забувши про вереск бiйки й сердитий шум рiчки, а вона оповiдала йому, що зветься Марiчка, що пасе вже дроб'╨та (вiвцi), що якась Марцинова - слiпа на одно око - покрала у них муку... i таке iнше, обом цiкаве, близьке i зрозумiле, а погляд ©© чорних матових очей м'яко поринав у Iваново серце... I втрет╨ затрембiтала трембiта про смерть в самотнiй хатi на високiй кичерi: другого дня по бiйцi помер старий Палiйчук. Тяжкi часи настали в родинi Iвана по смертi ╙азди. Загнiздилось безладдя, спливали гаразди, продавались царинки одна по однiй, i маржина десь танула так, як по горах весною снiги. Але в Iвановiй пам'ятi татова смерть не так довго жила, як знайомiсть з дiвчам, що, скривджене ним безневинно, повним довiр'я рухом подало йому половину цукерка. В його давнiй i безпричинний смуток влилась нова течiйка. Вона несвiдомо тягла його в гори, носила по сусiднiх кичерах, лiсах i долинах, де б вiн мiг стрiти Марiчку. I вiн стрiвся нарештi з нею: пасла ягнята. Марiчка його прийняла, як би давно сподiвалась: вiн буде з нею пасти овечки. А й справдi! Нехай жовтаня та голубаня для себе б'ють в колокiльцi та вирiкують в лiсi, а вiн йме пасти ©© ягнята. I як вони пасли! Бiлi ярки, забившись у холодок пiд смереку, дивились дурними очима, як качались по мхах дво╨ дiтей, дзвонячи в тишi молодим смiхом. Втомившись, вони забирались на бiле камiння i лячно зазирали звiдти у прiрву, з яко© стрiмко пiдiймався у небо чорний привид гори i дихав синню, що не хтiла тануть на сонцi. В щiлинi помiж горами летiв в долину потiк i тряс по камiннях сивою бородою. Так було тепло, самотньо i лячно у вiковiчнiй тишi, яку берiг лiс, що дiти чули власне дихання. Але вухо уперто ловило i побiльшало до найбiльших розмiрiв усякий згук, що мусив жить в лiсi, i ©м часом здавалось, що вони чують чийсь хiд потайний, глухе гупання барди, хекання втомлених грудей. - Чу╨ш, Iва? - шепотiла Марiчка. - Чому б не мав чути? А чую. Вони обо╨ знали, що то бродить по лiсi невидима сокира, гупа об дерева i хека з втомлених грудей. Ляк проганяв ©х звiдти в долину, де потiк плив спокiйнiше. Вони робили собi курбало у потоцi, глибоке мiсце, i, роздягшись, бовтались в нiм, як дво╨ лiсних звiрят, що не знають, що таке сором. Сонце спочивало на ©х яснiм волоссi i било в очi, а льодова вода потоку щипала тiло. Марiчка перша змерзала i пускалася бiгти. - Стiй,гукав на не© Iван,- звiдки ти? - З Я-вор-рова,- цокотiла зубами синя Марiчка. - А чия ти? - Ковальова. - Бувай здорова, ковальова! - щипав ©© Iван i пускавсь доганяти, аж поки потомленi, але загрiтi, не падали на траву. В тихiм плесi потiчка, над яким горiв царiвник сонячним свiтом та синiв лабуштан низкою черевичкiв, жалiбно кумкали жаби. Iван нахилявся понад потоком i питав жабу: - Кума-кума, шо-с варила? - Бурак - борщ. Бурак - борщ. Бурак - борщ... - кректала Марiчка... - Бураки-ки-ки! Бураки-ки-ки! Бураки-ки-ки! - верещали обо╨, заплющивши очi, аж жаби здивовано мовкли. I так вони пасли, що не раз розгубили овечки. Коли вони старшими стали, забави були вже iншi. Тепер Iван був уже ле╙iнь, стрункий i мiцний, як смерiчка, мастив кучерi маслом, носив широкий черес i пишну кресаню. Марiчка теж вже ходила в заплiтках, а се значити мало, що вона вже готова й вiддатись. Не пасли бiльше вкупi ягнята i стрiчались лиш в свято або в недiлю. Сходились коло церкви або десь в лiсi, щоб стариня не знала, як кохаються дiти. ворожих родiв. Марiчка любила, коли вiн грав на флояру. Задуманий все, встромляв очi кудись поза гори, неначе видiв, чого не бачили другi, прикладав мережану дудку до повних уст, i чудна пiсня, яко© нiхто не грав, тихо спадала на зелену отаву царинок, де вигiдно послали сво© тiнi смереки. Холодно було i мороз йшов поза шкуру, коли вилiтали першi свистячi згуки. Наче зими лежали по мертвих горах. Та ось з-за гори вста╨ вже бог-сонце i вклада╨ свою голову в землю. Зрушились зими, збудились води, i задзвенiла земля од спiву потокiв. Розсипалось сонце пилом квiток, легким ходом iдуть по царинках нявки, а пiд ногами у них зеленi╨ перша трава. Зеленим духом дихнули смереки, зеленим смiхом засмiялися трави, на всьому свiтi тiльки двi барви: в зеленiй - земля, в блакитнiй - небо... А долом Черемош мчить, жене зелену кров гiр, неспокiйну й шумливу... Трембiта!.. Туру-рай-ра... Туру-рай-ра... Заграло серце у вiвчарiв, заблеяли вiвцi, учувши пашу.. Шумить шваром полонина холодна, а з диких ломiв, з гайна, вста╨ на заднi лаби ведмiдь, пробу╨ голос i вже бачить заспаним оком свою поживу. Б'ють плови(13) веснянi, ричать громом гiрськi верхи - i дух злого холодом вi╨ од Чорногори... а тут раптом з'явля╨ться сонце - праве боже лице - i вже дзвенить у коси, що кладуть сiно в полiг. З гори на гору, з поточка в поточок пурха коломийка, така легенька, прозора, що чу╨ш, як од не© за плечима трiпають крильця... Ой прибiгла з полонинки Бiлая овечка - Люблю тебе, файла любко, Та й тво© словечка... Тихо дзвонить хвоя смерек, тихо шепчуть лiси холоднi сни лiтньо© ночi, плачуть дзвiнки коров, i гори безперестанку спускають сум свiй в потоки. З лускотом й зойком летить десь в долину зрубане дерево в лiсi, аж гори одвiтно зiтхають,- i знову плаче трембiта. Тепер вже на смерть... Спочив хтось навiки по тяжкiй працi. Закувала зозуленька та й коло Менчила... от тепер вже спiваночка комусь си скiнчила... Марiчка обзивалась на гру флояри, як самичка до дикого голуба,- спiванками. Вона ©х знала безлiч. Звiдки вони з'являлись - не могла б розказати. Вони, зда╨ться, гойдалися з нею ще у колисцi, хлюпались у купелi, родились у ©© грудях, як сходять квiтки самосiйнi по сiножатях, як смереки ростуть по горах. На що б око не впало, що б не сталось на свiтi: чи пропала овечка, полюбив ле╙iнь, зрадила дiвка, заслабла корова, зашумiла смерека - все виливалось у пiсню, легку i просту, як тi гори в ©х давнiм, первiснiм життi. Марiчка i сама вмiла складати пiснi. Сидячи на землi, поруч з Iваном, вона обiймала сво© колiна i потиху гойдалася в такт. ©© круглi литки, опаленi сонцем i од колiн голi до червоних онучiв, чорнiли пiд полою сорочки, а повнi губи мило ламались, коли вона починала: Зозулька ми закувала сива та маленька. На все село iскладена пiсенька новенька... Марiччина пiсня оповiдала всiм добре знайому подiю, ще свiжу: як зчарувала Андрiя Параска, як вiн вмирав од того та навчав не любити чужi молодицi. Або про горе матерi, яко© син загинув у лiсi, придушений деревом. Пiснi були сумнi, простi i ревнi, аж краяли серце. Вона ©х звичайно кiнчала: Ой кувала ми зозулька та й коло потiчка. А хто iсклав спiваночку? Йванкова Марiчка. Вона давно вже була Iванкова, ще з тринадцяти лiт. Що ж в тому дивного було? Пасучи вiвцi, бачила часто, як цап перчить козу або баран валу╨ вiвцi,- все було так просто, природно, вiдколи свiт свiтом, що жадна нечиста думка не засмiтила ©й серця. Правда, кози та вiвцi стають од того кiтнi, але людям помага╨ ворожка. Марiчка не боялась нiчого. За поясом, на голiм тiлi, вона носила часник, над яким пошептала ворожка, ©й нiщо тепер не зашкодить. На згадку про се Марiчка лукаво осмiхалась до себе i обiймала Iвана за шию. - Любчику Iванку! Ци будемо в парi усе? - ╙к бог даст, мо╨ солодашко. - Ой, нi! Велику пiзьму ма╨ у серцi стариня наша. Не набутися нам. Тодi його очi темнiли i груз топiрець в землю. - Я не требую ©хнею згодою. Най що хот╨ роб'╨, а ти будеш мо╨ю. - Ой мой-мой! Шо ти говориш... - Шо чу╨ш, душко. I наче на злiсть старинi вiн на танцях вимахував дiвкою так, що аж постоли розсiдались. Однак не все так складалось, як думав Iван. Газдiвство його руйнувалось, вже не було коло чого усiм робити i треба було йти в найми. Жура гризла Iвана. - Мушу йти в полонину, Марiчко,- сумував, вiн заздалегiдь. - Шо ж, йди, Iванку,- покiрно обзивалась Марiчка.- Така нам доля судилась... I вона спiванками косичила ©х розлучення, ╞й було жалко, що надовго перервуться ©хнi стрiчi в тихому лiсi. Обiймала за шию Iвана та, тулячи до його лиця бiляву головку, стиха спiвала йому над вухом: Iзгадай мнi, мiй миленький, Два рази на днину, А я тебе iзгадаю Сiм раз на годину. - Iзгада╨ш? - Iзгадаю, Марiчко. - Нiчьо! - потiшала вона його.- Ти меш, сарако, вiвчарити, я му сiно робити. Вилiзу на копицу та й си подивлю в гори на полонинку, а ти менi затрембiтай... Може, почую. Як муть мряки сiдати на гори, я сяду та й си заплачу, що не видно, де пробува╨ милий. А як в погожу нiчку зазорi╨ небо, я му дивитись, котра зiрка над полонинков - тоту бачить Iванко... Тiльки спiвати залишу.... - Чьому? Спiвай, Марiчко, не втрачай веселостi сво©, я си хутко поверну. Але вона тiльки сумно головою хитала. Спiваночки мо© милi, Де я вас подiю? Хiба я вас, спiваночки, Горами посiю, - стиха обiзвалась до нього Марiчка. Гой ви мете, спiваночки, Горами спiвати, Я си буду, молоденька, Сльозами вмивати. Марiчка зiтхнула i ще сумнiше додала: Ой як буде добра доля, Я вас позбираю, А як буде лиха доля, Я вас занехаю... - Отак i менi... Може, i занехаю... Iван слухав тоненький дiвочий голос i думав, що вона давно вже засiяла гори спiванками сво©ми, що ©х спiвають лiси й сiножатi, грунi й полонини, дзвонять потоки i виспiву╨ сонце... Але прийде пора, вiн поверне до не©, i вона знов позбира╨ спiванки, щоб було одбуть чим весiлля... * * * Теплим весняним ранком Iван iшов в полонину. Лiси ще дихали холодками, гiрськi води шумiли на скоках, а плай(14) радiсно пiдiймався угору помiж воринням(15). Хоч йому тяжко було покидати Марiчку, а проте сонце i та шумлива зелена воля, що пiдпирала верхами небо, вливали в нього бадьорiсть. Вiн легко стрибав з каменя на камiнь, наче гiрський потiк, i вiтав стрiчних, аби тiльки почути свiй голос: - Слава Iсусу! - Навiки слава. По далеких горбах самотiли тихi гуцульськi оседки, вишневi од смерекового диму, яким прокурились, гострi дашки оборогiв(16) з запашним сiном, а в долинi кучерявий Черемош сердито поблискував сивиною та свiтив попiд скелi недобрим зеленим вогнем. Переходячи потiк за потоком, минаючи хмурi лiси, де озивалась часом дзвiнком корова або бiлиця сипала вниз пiд смереку об'©дки шишок, Iван пiднiмався все вище. Сонце починало пекти, i кам'яниста дорiжка мулила ноги. Тепер вже хати попадалися рiдше. Черемош простягся в долинi, як срiбна нитка, i шум його сюди не доходив. Лiси уступали мiсце гiрським сiножатям, м'яким i повним. Iван брiв серед них, як по озерах квiток, нагинаючись часом, щоб закосичить кресаню жмутком червоно© гранi або блiдим вiнком невiстульки. Вниз западалися боки гори у глибокi чорнi iзвори, звiдки родились холоднi потоки, куди не ступала людська нога, де плекався тiльки бурий ведмiдь, страшний ворог маржини - "вуйко". Вода попадалася рiдше. Зате як припадав вiн до не©, коли знаходив потiк, той холодний кришталь, що омивав десь жовтi корнi смерек i аж сюди приносив гомiн лiсiв! Коло такого поточна якась добра душа лишала горнятко або коновочку гуслянки. А стежка вела все далi, кудись у ломи, де гнили одна на однiй голi колючi смереки, без кори й хво©, як кiстяки. Пусто i дико було на тих лiсових кладовищах, забутих богом й людьми, де лиш готури гутiли та вились гадюки. Тут була тиша, великий спокiй природи, строгiсть i сум. За плечима в Iвана росли вже гори i голубiли удалинi. Орел здiймався з кам'яних шпиць, благословляючи ©х широким розмахом крил, чулось холодне полонинське дихання, i розросталось небо. Замiсть лiсiв тепер слався землею жереп, чорний килим повзучих смерек, в якому плутались ноги, i мхи одягали камiнь зеленим шовком. Далекi гори одкривали один за одним сво© верхи, вигинали хребти, вставали, як хвилi в синьому морi. Здавалось, морськi буруни застигли саме в ту мить, коли буря пiдняла ©х з дна, щоб кинуть на землю та заллять свiт. Вже синiми хмарами пiдпирали крайнебо буковинськi верхи, оповились блакиттю близькi Синицi, Дземброня i Бiла Кобила, курився Iгрець, колола небо гострим шпилем Говерля, i Чорногора важким сво©м тiлом давила землю. Полонина! Вiн вже стояв на нiй, на сiй високiй луцi, вкритiй густою травою. Блакитне море збурених гiр обляло Iвана широким колом, i здавалось, що тi безконечнi синi вали таки iдуть на нього, готовi впасти до нiг. Вiтер, гострий, як наточена бартка, бив йому в груди, його дихання в одно зливалось iз диханням гiр, i гордiсть обняла Iванову душу. Вiн хотiв крикнуть на всi легенi, щоб луна покотилась з гори на гору, аж до крайнеба, щоб захитати море верхiв, але раптом почув, що його голос пропав би у сих просторах, як комариний писк... Треба було спiшити. За горбком, у долинцi, де вiтер не так дошкуляв, вiн знайшов стаю(17), закопчену димом. Дiра у стiнцi для диму чорнiла холодним отвором. Загороди на вiвцi стояли порожнi, i вiвчарi порались там, щоб було де ночувати при вiвцях. Ватаг занятий був добуванням живого вогню. Заклавши в одвiрки скалку, дво╨ людей перетягли ремiнь, вiд чого скалка крутилась й скрипiла. - Слава Iсусу! - привiтався Iван. Але йому нiчого не одновiли. Так само фуркала скалка, i дво╨ людей, скупленi й строгi, тим самим рухом перетягали ремiнь. Скалка починала куритись, i скоро маленький вогник вискочив з не© та запалав з обох кiнцiв. Ватаг побожно пiдняв вогонь i встромив в ватру, зложену коло дверей. - Навiки слава! - обернувся вiн до Iвана.- Тепер ма╨м живий вогонь, а доки ме вiн горiти, нi звiр, нi сила нечиста не озьмеся маржини та й нас, ирщених... I завiв Iвана до ста©, де од порожнiх бербениць, путин(18) та голих лавиць йшов запах пустки. - Завтра приженуть нам худiбку, коли б допомiг панбiг усю людям вiддати,- обiзвавсь ватаг i розповiв, що Iван ма╨ робити. Щось було спокiйне, навiть величне в мовi та в рухах полонинського ╙азди. - Мико!..гукнув вiн у дверi.- А розклади борше ватру у ста©... Тонкий кучерявий Микола, з повним жiночим обличчям, внiс в стаю вогонь. - Ти ж хто, браччiку, будеш - вiвчар? - зацiкавивсь Iван. - Нi, я спузар,- одкрив зуби Микола,- маю пильнувати ватри, аби не згасла через все лiто, бо була б бiда!..- Вiн навiть з жахом озирнувся навколо.- Та й пiти до потоку води, та й у лiс дров... Тим часом ватра розгоралась на полонинi. Повним поваги рухом, як давнiй жрець, пiдкидав ватаг до не© сухi смереки та свiжу хвою, i синiй дим легко здiймався над нею, а далi, кинутий вiтром, зачеплявся за гори, перетинав чорну смугу лiсiв та стелився по далеких блакитних верхах. Полонина починала сво╨ життя живим невгасимим вогнем, що мав ©© боронити од всього лихого. I, наче знаючи се, вогонь вивсь гордо сво©м гадючим тiлом та дихав усе новими клубами диму... Чотири сильних вiвчарки, поклавши в траву сво© кожухи, дивились задумливо в гори, готовi в одну хвилину скочить на ноги, показать зуби та на©жити шерсть. День уже гас. Гори мiняли сво╨ блакитне убрання на рожевi з золотом ризи. Микола кликав вечерять. Тодi зiйшлись до ста© всi вiвчарi i сiли бiля живого вогню, щоб в мирностi з'©сти свою першу полонинську кулешу... * * * Яка ж тота полонинка повеснi весела, як овечки у ню iдуть iз кожного села!.. Високий ватаг, наче дух полонини, обходить з вогнем сто©ще. Обличчя в нього поважне, як у жерця, ноги ступають твердо й широко, а дим з головешки фурка за ним крилатим змi╨м. На воротях сто©ща, куди мають переходити вiвцi, ватаг кида вогонь, а сам наслухав. Вiн чу╨ хiд полонинський не тiльки вухом. Вiн серцем чу╨, як з глибоких долин, де киплять рiки та рвуть береги, з тихих осель i царинок котиться вгору, на поклик весни, жива хвиля худiбки i пiд ногами ©© радо зiтха╨ земля. Вiн чу╨ далеке дихання отари, ричання корiв i ледве вловимий голос пiсень. А коли врештi показалися люди i пiдняли угору довгi трембiти, позолоченi сонцем, щоб привiтать полонину серед синiх верхiв, коли заблеяли вiвцi i шумливим потоком залляли всi загороди, ватаг впав на колiна та пiдняв руки до неба. За ним схилились до молитви вiвчарi й люди, що пригнали маржину. Вони прохали у бога, щоб вiвця мала гаряче серце, як гарячий вогонь, який переступала, щоб господь милосердний заступив християнську худiбку на росах, на водах, на всiх переходах од всякого лиха, звiра й припадку. Як допомiг бог зiбрати худiбку докупи, щоб так допомiг усю людям вiддати... Ласкаво слухало небо простосердечну молитву, добродушно хмурився Бескид, а вiтер, пролiтаючи далi, старанно вичiсував трави на полонинi, як мати дитячу головку... * * * Полонинко, верховинко, чим-есь так згордiла, чи не тими овечками, що-сь тiльки уздрiла? - Гiсь! Гiсь! - пiдганя╨ ззаду вiвчар. Вiвцi лiниво згинають колiна, тремтять на тонких нiжках i трусять вовну.- Гiсь! Гiсь!..- Голi морди, з старечим виразом зануди, одкривають слинявi губи, щоб поскаржитись бозна-кому: "Бе-е... ме-е..." Два вiвчарi ведуть перед. Червонi гачi мiрно розтинають повiтря, од руху кива╨ на ходi за кресанею квiтка,- Бир-бир!..- Вiвчарки нюхають вiтер i одним оком скоса поглядають на вiвцi, чи все в порядку. Треться вовна об вовну, бiла об чорну, хвилюють пухнатi хребти, як дрiбнi в озерi хвилi, i драглi╨ отара.Птруа... птруа!..- Горляний поклик все наверта╨ крайнiх в отару, трима╨ повiдь у берегах. Гори голубiють навколо, як море, вiтер громадить на небi хмари. Тремтять кучерявi овечi хвости, а голови всi нахилились, i бiлi плескатi зуби вигризають у корiнь солодку бриндушу, храбуст або рожевий горiшок.- Бир! Бир!..- Стелить отарi пiд ноги полонина свiй килим, а вона накрива╨ ©© рухомим рябим кожухом. Хрум-хрусь... Бе-е... ме-е!.. Хрусь-хрусь... Тiнi од хмар бродять по ближчих горбах, пересувають ©х з мiсця на мiсце. Ходять, зда╨ться, гори, як вали в морi, i тiльки далекi непорушно голубiють на мiсцi. Сонце залляло овечу вовну, розклавшись веселкою в нiй, запалило трави зеленим вогнем, за вiвчарями iдуть довгi ©х тiнi.- Птруа... Птруа!..-Хрум-хрусь... хрусь-хрусь... Нечутно ступають пастухи в постолах, котиться м'яко вовниста хвиля по полонинi, а вiтер почина грати на далекiм вориннi. Дз-з..- тонко спiва╨ вiн в одколоту скалку, докучно бринить, як муха. Дз-з...- обзива╨ться грубо друге вориння, наводячи сум. Хмари все прибувають. Вони вже закрили пiвнеба, гасне далекий Бескид, i чорнi╨, i похмурнi╨ в тiнях, немов удiвець, а полонина ще молодi╨. I пита╨ться вiтер тонко в вориннi: "Чому ти ся бай не жениш, високий Бескиде?" -"Бо зелена полонинка за мене не пiде",- сумно зiтха╨ Бескид. Блакитне небо замазалось сiрим, море гiр потемнiло, полонина погасла, i отара овець повзе по нiй, як сiрий лишай. Холодний вiтер розправля крила i б'╨ ними у груди попiд кептар. Так трудно дихать, що хочеться обернутись до нього спиною. Хай б'╨... Тонко заводить вориння, як муха в тенетах, скиглить бiль нестерпучий, плаче самотнiй сум... Дз-з... дзи-и... Невгавуче, безперестанку. Висоту╨ жили i кра╨ ножем по серцi. Хтiв би не слухать, але не можна, хтiв би втекти - та де? Гiсь-гiсь!.. А ти куди?.. Шляг би тi трафив! Бир-бир!.. Мурко!.. Але Мурко вже наверта╨. Обганя╨ вiвцю, вiтер настовбурчив на ньому шерсть, а вiн зловив вже зубами за карк вiвцю i кинув в отару. Дз-з-и и... Дз-зi-i-i... Так зуби болять одноманiтним i нестерпучим болем. Зцiпив би зуби й замовк. Боли. Дзичи, пек тi та цур! Що воно плаче? Вiдай, се "той", бодай скаменiв!.. Отак, зда╨ться, впав би на землю, безсилий, затулив вуха руками та би заплакав... Бо вже не годен... Дз-з-и-и... Дзi-у-у!.. Йой!.. Iван вийма╨ флояру i дме у не© що ма╨ сили, але "той", навiжений, сильнiший за нього. Летить од Чорногори, як розгнузданий кiнь, б'╨ копитами трави i розмечу╨ гривою згуки флояри. А Чорногора, мов вiдьма, блима за ним бiльмом - снiговим полем з-пiд чорних розпатланих кiс i ляка╨. Дз-и-и... Дзi-у-у!.. Закотилися вiвцi в долинку, i тут тихiше. На сiрому небi показалось блакитне озерце. Остра полонинська трава сильнiше запахла. Озерце в небi виступа з берегiв i вже широко розлило води. Заголубiли знову верхи, а всi долини налились золотом сонця. Iван дивиться вниз. Там десь, мiж горами, де люди, по зеленiй отавi походжають бiлi ноги Марiчки. ©© очi зверненi десь на полонину. Чи спiва╨ сво© спiванки? А може, справдi порозсiвала по горах, вони зiйшли квiтками, а Марiчка замовкла? Ой як будуть вiвчарики Бiлi вiвцi пасти, Будуть мо© спiваночки За кресаню класти...- згаду╨ться йому милий дiвочий голос, i вiн зрива╨ квiтку та закосичу╨ нею кресаню. Птруа... птруа... Сонце пече. Робиться душно. Котяться вiвцi, пирхають на бiгу, кривлять старечi губи, щоб краще стяти зубами солодкий храбуст, та лишають по собi свiжi бабельки. Хрусь-хрусь... хрум-хрум... Треться вовна об вовну, бiла об чорну, хвилюють хребти, як в озерi хвильки... Бе-е... ме-е... а собаки усе тримають отару у берегах. Потомились вiвчарки. Лягають i носять боками в травi. На довгий червоний язик, що звиса мiж iклами, сiдають мухи. - Бир-бир! - сердито гука╨ Iван, i вже собаки при вiвцях. Далеко, на полонинi, пiд густим лiсом, пасуться корови. Бовгар(19) сперся в задумi на довгу трембiту. Так поволi тягнеться час. Гiрське повiтря прополоскало груди, хочеться ©сти. I як самотньо! Сто©ш тут маленький, як бадилина у полi. Пiд ногами зелений острiв, що його обливають блакитнi води далеких гiр. А там, по суворих диких верхах, десь у безводах, в безслихах, гнiздиться всяка мара, ворожа сила, з якою тяжко боротись. Лиш одно - сокотися... Гiсь-гiсь! Трусяться вiвцi зеленим полем, м'яко ступають по травi постоли... Тиша така, що чутно, як кров тече в жилах... Сон наляга╨. Кладе м'якеньку лапу на очi i на лице i шепче до вуха: спи... Вiвцi тануть перед очима... от вже з овець стали ягнята, а от нiчого нема. Поплили трави, як зелена вода. Приходить Марiчка. Ой не обдуриш, небого, ой нi... Iван зна╨, що то лiсна, а не Марiчка, що то вона надить його. Щось тягне його за нею! Не хоче, а вже пливе, як пливуть трави зеленим потоком... I раптом дике передсмертне ревiння корови викидав його зi сну. Що? Де? Бонгар як стояв, опершись трембiтою в землю, так i застиг. Рудий бугай вдарив ногами в землю, зiгнув воласту шию i пiдняв хвiст. Вiн вже мчить на той крик, високо скаче i рве ногами траву. Рiже ногами повiтря. Бовгар стрепенувся i поспiшав за ним до лiсу. Бахнув у лiсi стрiл. Бах-бах-бах...- загримiли з рушниць верхи. Бах-бах-бах...- озвались дальшi, i все нiмiв. Тиша. "Певно, "вуйко" зарiзав корову",- дума Iван i пильнiше огляда╨ свою отару. - Птруа-птруа...- Сонце наче заснуло, вiтер затих i перенiсся з землi на небо. Вiн вже громадить там хмари, таке саме збурене море верхiв, яке бачив круг полонини. В безконечних просторах загинув час, i не знати, чи день сто©ть, чи мина╨... Раптом до вуха долiтав давно жданий поклик трембiти. Вiн приносить од ста© запах кулешi та диму i довгим мелодiйним тремтiнням оповiдав, що кошари чекають на вiвцi... - Гiсь-гiсь...- Мечуться пси, блеють овечки i ллються перистим потоком в долину, трясучи вим'ям, обважнiлим од молока... * * * Вже третю добу сiв на полонинi дрiбний мачкатий дощик. Закурились верхи, закуталось небо, i в сiрiй мряцi пропали гори. Вiвцi ледве ходили, важкi, повнi водою, як губка; одежа на вiвчарях стала холодна й цупка. Тiльки й спочинку було, що пiд дашком у струнцi(20) пiд час до©ння. Iван сидить, опершись плечима в дошку, а ногами стиска╨ дiйницю. Бiля нього - чорний пелехатий козар(21), що за кожним словом клене, а там ще вiвчарi. Нетерплячi дроб'╨та, яким прибува молоко, пруться з загороди у струнку, щоб ©х швидше здо©ли. Але ж бо почекайте, сараки, бо так не йде... Лиш по однiй... - Рист! - сердито кида╨ ззаду гонiнник в овечий лемент та хльоска мокрим прутом.- Рист! Рист!..- пiдбадьорюють вiвчарi та одхиляють колiна од дiрки, кудою скаче у струнку вiвця.- А! Бодай бис...- клене козар i не кiнча╨: ану скажеш в таку годину! Навиклим рухом Iван хапа вiвцю за хребет i тягне до себе задом понад широку дiйницю. Покiрно сто©ть вiвця, невигiдно розчепiривши ноги, гака дурна, i слуха, як дзюрить з не© молоко у дiйницю.- Рист! - хльоска ззаду гонiнник.- Рист! Рист! - покликують i собi вiвчарi. Здо╨нi вiвцi, немов стуманiлi, падають в загородi на камiнь, кладуть голову на лапки i кривлять голi старечi губи.- Рист! Рист!..- Iвановi руки безперестанку мнуть тепле овече вим'я, одтягають дiйки, а по руках в нього тече молоко, що пахне ло╨м i пiдiйма╨ з дiйницi масну солодку пару. - Рист! Рист! - Вскакують вiвцi як очманiлi, розчепiрюють над дiйницями ноги, i десять вiвчарських рук мнуть тепле вим'я. Жалiбно плаче мокра отара по сей i той бiк струнки, падають в загороду знесиленi вiвцi, а густе молоко дзвiнко дзюрить в дiйницю та затiка╨ теплим струмочком аж за рукав.- Рист! Рист!.. Козар смi╨ться очима до сво©х кiз. Вони не те, що овечки, в них гостре серце. Не падають трупом, як плохi вiвцi, а твердо стоять на тоненьких ногах. Цiкаво пiдняли рiжки i дивляться в мряку, наче крiзь не© щось бачать, i так бадьоро трясуться у них тоненькi борiдки... * * * Опустiли кошари. Тиша i пустка. Може, там десь в глибоких долинах, звiдки гори починають рости, i лунають смiх людський та голоси, але у се вiриться мало. Тут, в полониш, де небо накрива╨ безлюднi простори, що живуть в самотинi тiльки для себе, вiку╨ тиша. Лиш в ста© трiщить невгасимий погонь i все висила╨ синiй дим свiй на мандри. Здо╨не молоко важко спочива╨ в дерев'янiй посудi, над ним схилився ватаг. Вiн вже його заправив. З подри(22), де сохнуть великi круглi боханцi будзу, повiва╨ на ватага вiтер, але не може прогнати зi ста© запаху вугля, сиру i овечо© вовни. Бо тим самим пахне i ватаг. Новi бербеницi й барильця нiмують в кутку, хоч тiльки запукай до них - i обiзветься голос, що там жи╨. Холодна жентиця(23) свiтить з коновки зеленим оком. Ватаг сидить серед свого начиння, як батько серед дiтей. Все воно - чорнi лавки i стiни, ватра i дим, будз, берберицi й жентиця,- все воно близьке i рiдне, на всьому спочила його тепла рука. Молоко вже гусне, але ще йому не пора. Тодi ватаг вийма з-за череса цiлий жмуток дерев'яних колодок i починав читати. Там закарбовано все, в тiй дерев'янiй книзi, хто скiльки ма╨ овець i що кому належить. Турбота зсува йому брови, а вiн уперто чита: "Мосiйчук ма╨ штирнадцять дроб'ет, а му належит..." За стiнкою ста© спузар виводить: Пита╨ться у баранця Круторiжка вiвця: Ци ти вробиш, баранчику, Зеленого сiнця? - Розспiвався! - сердиться ватаг i наново перелiчу╨ карби. Не зна╨ш ти, круторiжко, Яка буде зима, Ци ти вийдеш, ци не вийдеш З полонинки жива, - докiнчу╨ спузар у сiнях i входить в стаю. Закопчений, чорний, згина╨ться над вогнем, i бiлi зуби блищать у нього. Вогонь потрiску╨ стиха. Молоко в путинi жовкне i гусне. Ватаг схилився над ним скуплений, навiть суворий. Розщiба╨ поволi рукава i по сам лiкоть занурю╨ в нього сво© голi, зарослi волоссям руки. I так застига╨ над молоком... Тепер ма╨ бути тихо у ста©, дверi замкненi, i навiть спузар не смi╨ кинуть оком на молоко, поки там твориться щось, поки ватаг чаклу╨. Все наче застигло в нiмому чеканнi, бербеницi зата©ли у собi голос, прита©лись будзи на полицях, поснули сном чорним стiни i лави, вогонь ледве диха, i навiть дим соромливо тiка╨ в вiкно. Тiльки по легкому руховi жил на ватагових руках помiтно, що насподi в посудi одбува╨ться щось. Руки оживають потроху, то пiдiймаються вище, то опускаються нижче, закруглюють лiктi, щось плещуть, бгають та гладять там всерединi, i раптом з дна посуди, з-пiд молока, пiдiйма╨ться к