ть да лають усю городову старшину. - Ну так що ж? Нехай собi лають,- каже Гвинтовка. - Отак!.. А се як тобi здасться, що всi значнi люде, що пона©жджали на раду у Нiжень, бояться носа за ворота виткнути? Козаки блукають купами по мiсту да буяють, як тi© буга© в чередi,- хочуть двори ламати да грабовати старшину. - А що ж ваш полковий суддя робить? - спитав Гвинтовка. - А суддя й собi звонтпив, пане осауле. Страх хоть кого вiзьме. Коли б ще пiд сю заверюху, пiд сю чорну раду, якого лиха не зчинилось. - Що буде, те й буде,- каже понуро Гвинтовка. - I тобi оте╨ байдуже, добродiю? - А що ж би менi робити? - На коня та гамовати козакiв! - Отака! Гамуй йому козакiв, коли полковницький пiрнач у суддi! - Да що по тому пiрначевi! - каже Костомара.- Козаки суддi i ухом не ведуть, а тебе i без пiрнача послухають. По©дьмо, бога ради, по©дьмо! - Послухають, да не тепер,- каже Гвинтовка, моргнувши якось чудно бровами.- Буде час, коли вони мене послухають, а тепер, коли пiрнач не в мене, так я й не полковий старшина. Нехай там хоть догори ногами Нiжень перевернуть. Моя хата скраю, я нiчого не знаю. - Еге-ге! - каже потиху сотник Костомара. - Так, мабуть, не брехня тому, що люде пронесли... Пане осауле полковий! Побiйся бога! Менi зда╨ться, що ти щось недобре на нашого пана полковника компону╨ш. - Пане Гордiю, сотнику! - каже, засмiявшись, Гвинтовка.- Побiйся бога. Менi зда╨ться, що ти щось недобре на нас iз зятем компону╨ш. Ось обiд на столi, а ти розвiв не знать яку розмову. Сiдаймо лиш да пiдкрiплiмось, то чи не повеселiша╨мо. Сiв сотник Костомара обiдати, да й страва йому в душу не йде. Пробовав то так, то сяк закидати одлалеки крючка, щоб вивiдати, що в того Гвинтовки на думцi, так той же не такiвський: зараз i переверне його речi на жарти. Од'iхав назад до Нiженя нi з чим. - Послухай, братику мiй любий! - озвалась тодi Череваниха.- Як говорив ти з Костомарою, то в мене чогось наче мороз поза шкурою пiшов. - Ось лихо! - каже, обертаючи те╨ в жарт, Гвинтовка.- Чи не пристрiв тебе, сестро, Костомара? У його, кажуть, ледачi очi: гляне на коня, завидуючи, то i коневi не минеться. - Од пристрiту, братику, я дала б собi раду; а од тво©х речей голова в мене завернулась. - Бо не жiноче дiло до них дослухатись! - сказав понуро Гвинтовка. -У такому, братику, великому случаю, як оця рада, що громада, те й баба. Не перебивала я ваших речей козацьких заобiдом; а зоставшись на самотi, не во гнiв тобi, скажу, що менi чогось страшно зробилось. Ми ж iзмалечку, брате, навченi закону божого... Душа в чоловiка одна, що в козака, що в жiнки: занапастивши ©©, друго© не добудеш... - Що то значить жити пiд самим Ки╨вом! - перебив ©© Гвинтовка.- Зараз i видно чернечу науку. А в нас у Нiженi так жiнок розумнi люде учать: жiноча рiч коло припiчка!_ Да й вийшов iз свiтлицi. Стало вечорiти. Вернувсь ото Петро Шраменко. Розказу╨ й сей, що бачив у Романовського Кутi. Череваниха ж iз Лесею вжахнулись i поблiдли на виду, да й Черевань понурив голову, а Гвинтовка, слухаючи, тiлько всмiха╨ться. Дивиться Череваниха на брата i не йме очам сво©м вiри: що звiдусюди надiходять непотiшнi© вiстi, усяке тривожиться, суму╨, а йому про все байдуже, йому мов у казцi кажуть про тих зрадливих запорожцiв да про тi© чвари. Чом же оте╨,- тепер спитаюсь я,- чом оте╨ Петро i Леся не зiйдуться i поговорять? То було таки хоть i стереглись одне одного, да все-таки й повiтаються й погуторять де про що, як брат iз сестрою, а тепер бояться й очей звести одне на одного. Е, шкода й питати! ╙сть у них у обох якась думка, тайна, невимовна. Радi б вони ту думку задавити, як гадюку-спокусницю, а тим часом проти волi голублять ©© в серцi. Тим-то вони й не сходяться докупи, тим бояться й очей звести одно на одного. Засумовала дуже Череваниха, а Черевань, дивлячись на не©, й собi, мабуть, щось пораховав; смутний сидiв за вечерею, смутний устав i з-за столу. Тiлько княгиня не змiнила сво╨© постави: як та плакуча береза, що клонить i в дощ, i в погоду зеленi вiти додолу, так i вона,- чи хто смi╨ться, чи хто плаче, у не© з серця не сходить туга. На другий день, скоро повставали да повмивались Петро з Череванем, як ось iде козак од Гвинтовки. - Казав пан - надiвайте бiлi сорочки та жупани-лудани, бо сьогоднi буде рада; а панi прислала вам по новiй стьожцi до ковнiра. Уже тут i бояре царськi©, i Сомко, i наш полковник з старшиною. Здивовавсь Петро i звелiв зараз собi коня сiдлати. А Черевань мiрковав про стьожку, що княгиня прислала: "Блакитна; чом же не червона? Козак звик червону стрiчку в ковнiрi носити, а се вже, мабуть, польська мода. Дармо, надiнемо й польську: однаково вже тепер на Вкра©нi все почалось вести [ся] по-лядськи". Конi були вже посiдланi. Сiли козаки i по©хали спiшно. Василь Нсвольник за сво©м паном. Гвинтовка, обернувшись, тiлько сказав: - Гляди ж, сестро,- ти в мене тепер господиня,- щоб доволi було всячини на вечерю: бо я вернусь iз ради не без гостей. Ви©хали на узлiсс╨, аж людська юрма усе поле вкрила, а найбiльш чернь мужики. Мужики ж i мiщане валять купами, а козацтво йде лавою пiд мiсто. А пiд мiстом розiп'ято царський намет i московське вiйсько з боярами стало. З правого боку суне з сво╨ю стороною Брюховецький, а з лiвого Сомкове вiйсько виступа╨. Тiлько ж за тими купами люду мало що можна було й розгледiти. Хiба по корогвах можна було розпiзнати, де запорожцi, а де городовi. У запорожцiв на бiлих корогвах тiлько червонi хрести, а в городових орли i всяке мальованн╨ з золотом. Гомiн чинивсь по полю скрiзь такий, мов пiдступа╨ орда. Одно конем ©де, друге пiхом; той у кармазинах, а тi© в личаках та в семрягах. Поперед себе звелiв Гвинтовка ©хати чотирьом козакам, а то б i не протовпивсь до намету. - Дорогу, дорогу пану осаулу нiженському! - кричать козаки. - Е, се князь наш! - гукне один у личаковому кунтушi.- Тривай лиш, недовго верховодитимеш! А другий зупинив його: - Не дуже,- каже,- гукай супроти сього пана: я дещо чув про його од запорожцiв. - Що ж ти чув? - Чув таке, що не дуже гукай на його, от що! Се ж з одного боку. А з другого, поки пробрались трохи промiж людом, чу╨ Петро таку розмову: - Як ти дума╨ш? Чия вiзьме? - А чия ж, як не Iвана Мартиновича! - Е, постривай лиш! Он у Сомка, кажуть, в обозi доволi гармат i чорного проса; ╨ чим у вiчi заглянути; а вiн-то не такiвський, щоб оддав доброхiть булаву з бунчуком. - Будуть нашi й гармати, як бiг поможе. Вже козакам давно обридло стояти в старшини в порога. Хто не в кармазинах, того й за стiл не посадять. Про©хали ще трохи. - Чи правда бак,- пита╨ один бурлака в другого,- що вчора ховали вiйтенка? А той йому - А як же? Похорони простяглись через увесь Нiжень, од Бiлякiвки до Козирiвки. Зроду нiхто таких похорон не зазна╨. Знов зупинивсь по©зд: зустрiв Гвинтовка знайомого якогось пана. Той почав правити про Сомка й Iванця, як вони зустрiлись у князя Гагiна. Князь iще раннiм ранком зазвав козацьку старшину на пораду, i там-то було послухати, як привiтав Iванець Сомка! - О, Iванець - собака! - каже, знизивши голос, Гвинтовка.- Як у©сться в кого, то вже свого докаже. Як же зложили бути радi? По-нашому? - Авжеж! - I Сомко згодивсь? - Згодивсь поневолi. Тiлько бач: Брюховецький, по уговору, пiшо i без оружжя веде свою сторону, а Сомко на конях, шатно i при оружжю. Хоче, кажуть, з гармат бити, як не по його рада станеться. Гвинтовка тiлько засмiявсь. - Нехай,- каже,- б'╨ на здоров'╨! Роз'©хались. Гляне Петро, аж i коваль якийсь тут вешта╨ться з молотом на плечах. - Ти запорозька сторона, Остапе? - пита╨ в його вiвчар з цiпком. - Щоб вони,- каже,- виздихали тобi всi до одного, тi© запорожцi! - Як! За що се? - За що? ╙ за що!.. Гм! Сказано - не вiр жiнцi, як чужому собацi! - Йо? Щоб то оце запорожець та почав до жiнок липнути? - Еге! Ти ще не зна╨ш сих пройдисвiтiв! Се, коли хочеш знати, самi паливоди! - Йо? - I не йо! Учора зазвали мене до коша, буцiм i добрi. "Ось там се да те треба нам перековати, а в нас такого дотепного коваля й зроду не було",- та й давай мене поштувати. Я ж там п'ю та бенкетую, а вони в мене в господi лихо коять. Вертаюсь ранком, проспавшись, аж дома вже походжено. - Та то тобi на похмiлл╨ так iздалось, брате. - Iздалось! - аж крикнув коваль.- А це ж як тобi здасться? Питаю в Iвася: "З ким же ви, синку, без мене вечеряли?" А вона, сука, вже й перехоплю╨: "З богом, скажи, Йвасю, з богом!" А дитина, звiсно, мале, лукавства не зна╨, поглянуло на не© та й пита╨: "Хiба ж, мамо, то бог, що в червонiм жупанi?" Про©хали й мимо сих. Що ближче к царському намету, то все труднiш було пробиратись. Коло намету б'ють у бубни, а тут промiж народом ходять окличники да все кричать: "У раду! У раду! У раду!"_ Хоть народ i без окличникiв звiдусюди мов плав пливе. А найбiльш преться того мужицтва. - Ну, вже, брате,- каже iнший,- з порожнiми кишенями до жiнок не вернемось! А другий, смiючись: - Заробимо лучче, нiж на косовицi! Бач, у яких пани кармазинах, якi тиляги пiд золотом та пiд срiблом понадiвали! Аж хрястить! Усе наше буде! - Та й коло крамних комор руки погрi╨мо! Казали запорожцi, що все порiвну мiж миром подiлять. Гляне Петро, аж тут мiж мужиками тиснеться й Тарас Сурмач. - I ти,- каже,- оте╨ супротив Сомка й панотця? А той: - Спасибi вельможному пану Сомковi! Спасибi й тво╨му панотцевi! Ви звикли обирати гетьмана тiлько козацькими голосами, а тепер i наш мiщанський речник чогось на радi сто©ть! - да й потяг далi. Ось у©жджають нашi у саме колесо вiщове. Узяли козаки од ©х конi. Тут уже були самi козаки, так зараз i дали Гвинтовцi дорогу, а за Гвинтовкою й Петро з Череванем пробравсь. Iншi, зустрiвшись, тисли Гвинтовку за руку. Вiн тiлько, всмiхаючись, кланявсь. Гляне Петро, аж помiж старшиною козацькою тiлько дене-де видно у комiрi червону стрiчку: усе повипускали голубi©. Ошибло його страхом: тут щось недобре скомпоновано! I Черевань щось помiрковав. Обернувсь до Василя Невольника: - От, бгате Василю, яка тут чудна мода завелась на стьожки! У нас червонi, а тут - дивись - усе блакитнi! А той похитав головою да тiлько: - Ох, боже правий, боже правий! Пробравсь Гвинтовка у саму перву лаву, мiж полковники, сотники да осаули, суддi полковi да обознi© з хорунжими. Тут i писарi стояли з каламарями й бiлим папером. Посеред колеса,- а колесо одзначили таке, що з одного краю до другого ледвi можна було що почути, якби перекликнутися,- так посеред колеса стояв стiл пiд турецьким килимом. На столi лежала булава Брюховецького з бунчуком i корогвою. Сам Брюховецький стояв у голубому жупанi перед сво©х запорожцiв. Тут уже вiн був не той, що в Романовському Кутi: позирав гордо, по-гетьманськи, i тiлько всмiхавсь, узявшись у боки. Але ось крiзь царський намет увiйшов i Сомко з сво╨ю старшиною - усi в панцирах i мисюрках, з шаблями й келепами, як до бою. У руках Сомко держить золоту булаву Богданову; над ним розпустили хорунжi i бунчуковi вiйськову корогов i бунчук. Два тимпанники стали перед його з срiбними бубнами. "Гордий, пишний i розумом високий гетьман! - подумав Петро.- Да на кого ти опира╨шся, коли б ти тiлько вiдав! Диявол давно вже одлучив од тебе вiрнi© душi!.. По тонкiй кризi ступа╨ш ти на свого ворога... Жаль менi тебе, золота голово, хоть ти й перепинив менi дорогу!" Так думав Шраменко, стоячи позад Гвинтовки. А кругом радного колеса крик i гомiн такий, мов Чорне море гра╨. Однак почув Сомко, як закричали йому брюховцi: - Положи й ти булаву! Положи бунчук i корогов, переяславський крамарю! Сомко звелiв ударити сво©м тимпанникам у срiбнi бубни. Ущухнув трохи галас. Вiн тодi голосом чистим i поважним, мов у золоту трубу, протрубив: - Не положу! Нехай скажуть менi мо© пiдручники (i поглянув гордо на обидва боки). А вас, голодранцiв, я не знаю, звiдки ви втерлись мiж козацьке лицарство! Боже! Як схопиться гвалт! Iншi вже совались iз колеса наперед, щоб зчинити бой; бо сiчовики, хоть прийшли й без оружжя, як сказав ©м князь, да припасли по кийку пiд полою. Може б, без бучi й не обiйшлось, да сивi© дiди, батьки сiчовi©, стоючи перед братчикiв, зупинили. - Стiйте,- кажуть,- дiти, стiйте, ладу ждiте! А з боку Сомкового старий Шрам, стоючи у первiй лавi, поглянув на обидва боки, на сво╨© сторони старшину, да й каже: - Бачте, дiти, з ким нам довелось важитись за гетьманство! Чи достойнi ж сi бу© вепри днiпровi©, щоб траiстовать з ними по-людськи? Шаблею ми з ними розправимось! Шаблею та гарматами протверезимо сих п'яниць нiкчемних! Петро хотiв би пробратись до панотця. Знав добре, що тут без лиха не минеться, так хотiв заздалегiдь пристати до невеличко© купки вiрних, що стояли круг старого Шрама з червоними стрiчками. Да вже не можна було тепер жодним побитом протиснутись. А круг його стоять усе чii окаяннi© зрадцi у блакитних стьожках дд в голубих жупанах i вже, не боючись, голосно розмовляють. - Ну, брате,- каже один,- дождали ми свого пращника; будемо панами на Вкра©нi! Нехай усяке козака зна╨! - Над ким же ми пануватимем,- пита╨ дру©ий,- коли всяка душа буде рiвна? - Хто тобi сказав? - А як же? Он, бач, тепер мiж козацькою старшиною бовванiють, наче гриби в травi, товстопикi© бурi омiстри од мiщан. А он пороззявляли роти на раду i мужицькi виборнi©. - Ге-ге-ге! Не зна╨ш же ти Iвана Мартиновича. Я не таке чув, гуляючи вчора з його джурою. "Один,- каже,- тому час, що батько в плахтi. Нехай повеличаються, як порося на орчику, а там доволi з ©х буде й греблi гатити. Буде кому пановати на Вкра©нi i без мугирiв. Iвану Мартиновичу аби козацтво пригорнути до свого боку". Як ось ударили голосно в бубни, засурмили в сурми. Виходить iз царського намету боярин, князь Гагiн, з думними дяками. У руках царська грамота. Його пiдручники несуть царську корогов козацькому вiйську, кармазин, оксамит, соболi од царя у подарунок старшинi з гетьманом. Усi посли, по-московському звичаю, з бородами, у парчевих соболевих турських шубах; на ногах у князя гаптованi золотом, виложенi жемчугом сап'янцi. Поклонились обом гетьманам i козацтву на всi чотири сторони. Усi втихли, що чутно було, як бряжчали в бояр шаблюки на золотих ланцюгах коло пояса. Перехрестивсь князь великим хрестом, од лисини аж за пояс, потряс головою, щоб порiвнялись сивi© патли, пiдняв грамоту високо - два дяки йому руки пiддержували - i почав вичитовати царське iм'я. Як ось, позад брюховцiв, сiльська голота, не чуючи нiчого, що читають, почала гукати: - Iвана Мартиновича волимо! Брюховецького, Брюховецького волимо! А Сомкове козацтво задн╨ собi, чуючи, що оглашають гетьманом Брюховецького, почало гукати: - Сомка, Сомка гетьманом! I по всьому полю зчинивсь галас несказанний. Тодi й переднi бачать, що всi байдуже про царську грамоту, почали оглашати гетьманiв - усе ближче, все ближче, аж поки дiйшло до само© перво© лави. - Брюховецького! - Сомка! - Не дiжде свиноiзд над нами гетьмановати! - Не дiжде крамар козацтвом орудовати! - Так от же тобi! - Вiзьми ж i ти од мене! I зачепились. Хто шаблею, хто ки╨м, хто ножакою. - Стiйте, стiйте лавою! - крикне Сомко на сво©х.- Даймо шаблями ©м одвiт! Хто ж вийма╨ шаблю да горнеться до гетьманського боку, а хто, нiби з ляку, тиснеться назад, кричучи: - Не наша сила, не наша сила! До табору! Втiйкаймо до табору! А запорожцi схопили Iванця за руки да вже й на стiл саджають, i булаву й бунчук до рук дають. Зопхнули й князя з думними дяками, як поперлись. - Гетьман, гетьман Iван Мартинович! - кричать на все горло. - Дiти! - крикне на сво©х старий Шрам.- Так оте╨ ми потерпимо таку наругу! Спихайте Iванця к нечистiй матерi! I кинулись купою до стола. Сiчуть, рубають низовцiв, саджають на столець Сомка. А запорожцi, як злi© оси, не боячись нiчого, з одними киями да ножаками, лiзуть i б'ють Сомкову сторону. Вирвали в Сомка бунчук i переломили надво╨, одняли й булаву. Оглянеться Сомко, аж при йому тiлько зо жменю старшини. - Ей,- каже,- годi! Нема тут наших! Старшина гляне, аж кругом самi запорожцi. Iванець, махаючи булавою, кричить: - Бийте, небожата, крамаря! Шапку черв©нцiв пiд добру руку! Тодi Сомкова старшина бачить, що лихо, скупилась тiсно, плечем поуз плече, да назад до намету. А iншi там же поклали голови. За намегом стояли ©х конi. Може б, i тут не влизнули, да московське вiйсько, що _прийшло з Гагiним, пропустивши до намету Сомка з старшиною, заступило ©х од запорожцiв. Тим часом Черевань усе скрикував Сомка гетьманом. - Що се ти, вражий сину, репету╨ш, стоючи мiж нашими? - крикну гь на йою запорожцi. - А що ж,- каже,- бгатцi? Я свою зятя на всякому мiстi оберу iетьманом. - Еге! - закричав отаман.- Се крамарiв тесть! Бийте його, кабанячу тушу! Тут деякi поточились до Череваня, i, може б, там йому й капут був, да Василь Невольник пiзнав ватажка. - Пугу-пугу! - закричав, - пугу. Головешка! Гаврило! Хiба не пiзнав Василя Невольника? Не чiпай сього пана: вiн на мо©х руках! - Еге! Ось де зiйшлись! - каже той, пiзнавши Василя.- Угамуйтесь, братчики,- каже до сво©х,- багацько нам тепер роботи й без його. Да й поперлись до столу, б'ючи всякого, хто не з блакитною стрiчкою. А Гвинтовка тим часом, сiвши на коня, про©хав сюди-туди, пiднявши вгору срiбний пiрнач (де вiн його взяв, нiхто не зна╨); на пiрначi пов'язана широка блакитна стьожка. - Гей,- каже,- козаки, непорожнi голови! Хто не забув держатись за гвинтовку, до мене! За мною! - да й по©хав з ради до табору, держучи високо над головою пiрнач iз блакитною стьожкою. А за ним повалило козацтво, як за маткою бджоли. Козацтво ж просте, ре╨строве собi, а старшина, значнi козаки - собi. Хто оддалеки забачить срiбний пiрнач, так i прилуча╨ться до боку нiженського осаула. Поки пере©хав поле до Сомкового табору, назбиравсь за ним такий по©зд, як i за гетьманом. Сомко ж iз сво╨ю купою на конях прибува╨ у табiр до полку Переяславського, а Гвинтовка до полку Нiженського. Покликне Сомко на сво©х козакiв: - До шику! До лави! Пушкарi, ришгуйге iармати! Пiхота з пищаллю помiж гарматами, а комонник по крилах! По©хали генеральнi© старшини з полковою старшиною по всiх полках, по всiх сотнях шиковати до бою вiйсько. Сомко, увесь палаючи, поблиску╨ помiж лавами сво©м срiбним панциром. Одна в його думка - ударити на Iванцiв табор, розметати, як полову, тi© гайдамацькi купи, силою вирвати бунчук i булаву в харцизяки, коли не стало нi розуму, нi правди на Вкра©нi! Iще ж не пошиковала старшина полкiв, iще не крикнув вiн рушай,_ а вже полк Нiженський з табору й рушив. - Е, Васюта не звик слухати старших! - каже Сомко.- Ну, дармо, нехай б'╨ первий, а ми пiдопремо його. Коли ж прибiга╨ сам Васюта конем: - Бiда, пане гетьмане! Отепер ми посiли! - Що? Як? - Отепер то в нас кобила порох по©ла! Не я вже полковник нiженський, а Гвинтовка! Дивись, як пiрначем над козаками посвiчу╨! За Васютою бiжать деякi й з старшини нiженсько©. Сотник Костомара кричить: - Пропала справа! Без Нiженського полку, як без руки правицi! Iще Сомко не наваживсь, що в таку трудну минуту чинити, як ось козаки, пiдскочивши до вiйська сторони Брюховецького, наклонили сотня за сотнею корогви да одвернули, да зараз i почали вози сво©х старшин жаковати - тих, що до Сомка прихилились. А з другого крила сомкiвцi теж заворушились. - Якого,- кажуть,- чорта чекатимеш, поки нас вiзьмуть шаблею з безбулавним нашим гетьманом? - да, похапавши кожна сотня корогви, i собi рушили на поклон Брюховецькому. Бачить тодi Сомко, що зовсiм лихо, побiг з старшиною на конях до царського намету, до князя. Уходять у намет, а Iванець там од князя царськi дари прийма╨. Круг Iванця Вуяхевич i iншi значнi сомкiвцi з запорожцями. - Га-га! - крикнув клятий на радощах.- От яка рибка в сак ускочила! А Сомко, нiчого не слухаючи, до князя: - Що се ти, князю, дi╨ш? Хiба на те послав тебе цар на Вкра©ну, щоб ти потакав запорозьким бунтам? А князь сто©ть, мов тороплений, бо ще й до себе не прийшов за великим гвалтом помiж вiйськом. У Московщинi вiн зроду тако© хуги не бачив. А Сомко: - Нащо ж ти й вiйсько з Москви на наш хлiб привiв, коли воно сто©ть, не ворухнеться? Не доведе вас до добра така полiтика, щоб меншого на старшого пiдпирати? Давай менi свою во╨водську палицю - я одiб'ю тво©ми стрiльцями голоту од табору! Князь тiлько переступав з ноги на ногу. Як тут гукне Брюховецький: - Властю мо╨ю гетьманською бороню тобi, князю, втручатись у нашi справи! Козаки самi собi суддi: два з третiм, що хотя роблять. А вiзьмiть, небожата, та вкиньте в глибку сього бунтовника! - Так нема нiде правди? - каже Сомко.- Нi в сво©х, нi в чужих? А Iванець: - ╙сть правда, пане Сомко, i вона тебе покарала за твою гордость! Вiзьмiть його, братчики, та забийте в кайдани. - Пане гетьмане! - каже вiрна старшина, обступивши Сомка.- Лучче нам положити усiм отут голови, нiж оддати тебе ворогу на наругу! Заплакав тодi Сомко, поглянувши на сво╨ товариство. - Братцi мо©,- каже,- милi©! Що вам битись за мою голову, коли погиба╨ Укра©на! Що вам думати про мою наругу, коли наругавсь лихий мiй ворог над честю й славою козацькою? Пропадай шабля, пропадай i голова! Прощай, безщасна Укра©но! - i кинув об землю свою шаблю. Усi круг його теж покидали сво© шаблi. Щиро заплакали вiрнi козаки. - Боже правосудний! - кажуть.- Нехай же нашi сльози упадуть на голову нашому ворогу! Дуже звеселивсь тодi Брюховецький. Зараз iзвелiв Сомка, Васюту i всю ©х вiрну старшину взяти за сторожу, а Вуяхевичу - на Москву листи писати, що ось нiбито Сомко з сво©ми пiдручниками на царя козацтво бунту╨, Гадяцькi© пункти_ ознайму╨ людям, радючи царського величества одступати. А князь Гагiн собi компону╨, як би тих нещасних iще бiльш притушковати, щоб не спливла наверх неправда, що, взявши од Iванця великi подарунки, його неситiй злобi потура╨. Тим часом повiв новою гетьмана з старшиною в соборну нiженську церкву до царсько© присяги. А вийшовши з церкви, гетьман запросив князя з послами до себе на обiд, у двiр до бурмистра Колодiя. Там мiщане наготовили бучний бенкет Брюховецькому з старшиною. XV Одчепившись ото Черевань од запорожцiв, насилу оддихавсь, щоб промовити слово. - Бгате Василю!-каже.-Давай менi боржiй коня! Нехай ©й бiс, сiй радi! От не в добру годину знесло мене з тим божевiльним Шрамом! Пiшов Василь Невольник за кiньми, так куди! Заверюха кругом така, що не второпа╨, куди i йти. Так як скiпка на водi крутиться, попавши на чорторий, так вiн ворочавсь мiж тим ярмарком. А тут iще добре й не зна╨, де поставили коней Гвинтовчинi козаки; так наждавсь Черевань уволю. Скрiзь народ товпиться; пiд боки його штовхають; неборак тiлько сопе! - Де оце в нечистого мiй Василь занапастивсь?.. Бгатику,- каже до Петра,- не кидай же хоч ти мене!.. Ой, коли б менi добратись живому та здоровому до Хмарища! Нехай тодi раду╨ собi хто хоче! Як же ото огласили запорожцi Брюховецького гетьманом, то зараз i порiдшало трохи на радi. Перш ото Гвинтовка одвiв сво©х пiдручникiв; потiм i другi сомкiвцi рушили до табору. Тiлько запорожцi iграли круг гетьманського столу, як злi© оси круг свого гнiзда, да простий люд селюки гули по всьому полю, що тi© трутнi. З пiвгодини ще не знали селяне, що мiж козацтвом робиться. Як же вже рушив Брюховецький з князем до присяги у мiсто, тодi по всьому полю чернь загукала: - Хвала богу! Хвала богу! Наша взяла! Нема тепер нi пана, нi мужика, нема нi вбогих, нi багатих! Усi поживемо в достатку! - Що ж, братища? - кажуть iншi. - Рушаймо панським добром дiлитись! Повне мiсто тепер панства. - Е, ще буде час у мiстi погуляти! - одвiтують другi.- А он козацтво Сомкiв табор рабу╨. Дурна Сомкова старшина понабирала з собою самих кармазинiв повнi вози. - Ну, хто куди любля! Усюди ╨ об вiщо погрiти руки! I от - одна купа сюди, а друга туди, одна сюди, а друга туди: половина люду до мiста повалила, а половина чкурнула до Сомкового табору. По полю пооставались тiлько гуляки, що на радощах понаймали музики да й водяться з ними купами, танцюючи. Чудно було Петровi да й Череваневi дивитись на тi© музики та гопаки у такий смутний час, що плакати б усiм треба, а не веселитись. Коли ж валить, мов тi© хвилi, люд от табору; а назустрiч йому купа селян од мiста. - Куди ви? - питаються. - А ви куди? - Ми до Сомкового табору. - А ми до мiста. Там, кажуть, ╨ пожива! - ╙, чорта з два! - Як? - Так, що не пускають! Московська сторожа не пуска╨ нашого брата в мiсто. - Шкода ж i до табору! Козаки самi там пораються, а нашому брату дають оглоблею по гамалику! - Що ж оце? Дак це нас козаки, мабуть, убрали в шори? - Трохи чи не так, як Виговський Москву! Як ось надбiгають iще новi© купи. - Бiда! - кричать.- Пропала справа! Чи чули, що кажуть запорозькi братчики? - А що ж вони там кажуть? - От що! Посунулись деякi з наших через городи, стали поратись коло панських дворiв, дак братчики ©х киями. "Убирайтесь,- кажуть,- iк нечистiй матерi, мужва невмивана!" - та й виперли за мiсто. Нашi почали були пручатись: "Ми ж тепер усi рiвнi!" - "Ось ми вас,- кажуть,- порiвня╨мо батогами! Ховайтесь, вражi дiти, заздалегiдь по запiчках, поки не здобулись лихо© години!" - Еге! Дак отака нам дяка! - закричали тодi привiдцi (у кожно© купи був свiй ватажок).- Стiйте ж, братцi! Коли ми помогли кому злiзти на гетьманський стiл, дак зумi╨мо i зi столу зопхнути! Куптесь у полки, кричiть "у раду!"_ Визвольмо Сомка та Васю©у з неволi: тi© за нас уступляться! Заворушився люд, заюмонiв, пiднявсь по всьому полю галас. Тiлько нiчого з того не вийшло Iншi, по-мiрковавши, кажуть: - Нi, вже, мабуть, шкода перемiшувати тiсто, вийнявши з печi! Яке посадили, таке i спечеться. Буде з нас i того, що потанцьовали днiв зо два з запорожцями. А другi: - Шкода, шкода! Козацтво тепер стоятиме усi в одно; полатають нам боки, та з тим i додому вернемось. Втiкаймо лучче заздалегiдь! Тим часом деякi ведуть таку розмову: - Я собi таки пiймав iз воза в таборi сало! Буде жiнцi та дiтям до пилипiвки! - А я пшона мiшок! Коли б хто помiг доперти до хутора. - Ге! Що ваше сало та пшоно! - каже третiй волоцюга.- Я он попав був жупан такий, що пари волiв сто©ть, та гаспедський козак дав келепом по руцi так, що не рад би й шестирику! Тепер саме в косовицю доведеться попоноситись iз рукою! I чарки горiлки не заробиш. От тобi й рада! - Рушаймо, рушаймо додому, поки ще й нiг не поперебивали, мов кабанам у городi! - кажуть мужики.- Нiде правди дiти, не на добре дiло ми пустились! Лiпше зробили нашi сусiде, що не послухали запорожцiв. Тепер стидно в село й очi появити: довiку будуть дражнити чорною радою! I почав чорний люд розходитись. Замовкли й музики, затихли й скоки, i веселi юпаки по полю. Незабаром стало кожному розумно, що нiчою гаразд веселитись. Як ось почали роз©жджатись iз Нiженя й шляхта, державцi що були пона©жджали пiд час тi╨© ради. Iнший привiз i жiнку, й дочку, така-то була думка, що тепер з'©халось з усi╨© Гетьманщини лицарство, так чи не пошле бог пари. Аж тут не весiлл╨ вийшло. Як почаiла по дворах поратись вiйськова голота з запорожцями, то рад був iнший, що з душею з мiста вихопивсь. Iнший же вихопивсь, а другий там i голову положив, обороняючи свою худобу i сiм'ю; а дочок шляхетських i старшинських козаки собi за жiнок силою iнших похапали. Кому ж пощастило улизнути за царину, тi©, як од собак, мусили од запорозько© голоти одбиватись. Оте╨ iде значний чоловiк у кованому возi да й шаблю держить голу або рушницю при плечi. Слуги iдуть кiнно округ воза. А за ним низовцi, охляп на мiщанських конях, женуться, як шуляки. Хоть стрiляй, хоть рубай, лiзуть наче скаженi. Боронить, боронить пана з сiм'╨ю челядь, да як звалять одного-другого запорожцi з коня, так хто оставсь - урозтiч! А вони, окаяннi©, коней зупиняють, у колесах спицi рубають, вози перевертають, панiв iз кармазину i з са╨ти обдирають. По полю не один вiз з покалiченими кiньми валя╨ться, не одна вдова плаче по мужовi, не один бiдаха, конаючи в кровi, тужить, що не полiг пiд Берестечком. А там скрiзь порозламуванi скринi; одежа лежить розкидана, кривава, пороздирана; пух iз перин, наче снiг, летить по вiтру: усюди розбишаки шукали грошей, усе пороли, розкидали. Черевань, дивлячись, аж iздрига╨ться. Довелось би i йому таке лихо, якби не блакитна стрiчка в ковнiрi. Се ж однi так бiдовали, а другi давали таки добру одсiч харцизякам. Iншi догадались викидати iз возiв одежу: знiмали з себе жупани-лудани, блаватаси й ╨дамашки да кидали пiд ноги запорожцям, аби ©х неситу заздрiсть зупинити. А запорожець пiдхопить, ткне пiд себе да знов навздогiн. - Ей, люде добрi! - кричать iншi селянам, що, мов торопленi овечки, блукають по полю.- Рятуйте нас, а то й вам те буде! То люде й оступлять, i оступлять кругом вiз, бо вже взнали, що за хиже╨ птаство тi© братчики. А як которий ув'яжеться за возом, то й самого косою або засмаленим колякою огрiють, що тут i зов'╨ться ледащо. Iншi значнi© люде, старшина й шляхта, поскидавши кармазини, повдягались у семряги i мiж простим людом додому пiхом пробирались. Тодi-то мужики до панiв, кого знали, що добрий пан, почали знов горнутись i до господи його з пiд Нiженя проводжати; а пани почали раховати, як би не зовсiм попустити Укра©ну низовцям на поталу. Дивиться Черевань, аж i Тарас Сурмач ©де возом iз Нiженя. Запорожцi його, у личаковiм кунтушi, не займають. На возi з ним iще пiвдесятка мiщан. Побачивши Сурмач Череваня: - Ге-ге! - крикне.- Отак нашi поживились! - А що там, бгате? - Та що! Пiд'©хали нас братчики так, що тiлько ушима стрепенули! - Що ж вони вам, бгате? - Та що! Зараз у бурмистра Колодiя кубки, коновки срiбнi, ковшi, що позносили з усього мiста мiщане, iз столу порозхватували. Став бурмистер ©х докоряти, злодiяками, розбишаками взивати, дак i самого трохи не вбили: "Не взивай козака злодi╨м! Тепер,- кажуть,- минулось: се мо╨, а се тво╨,- усе_ тепер обще! Сво╨ добро, а не чуже розiбрали братчики по кишенях!" Отакi©! Ще ж це не все. Тут однi в бурмистра бенкетують, а там голота розповзлась по мiсту та давай коло крамних комор поратись. Усе з комор по-розволiкали. Кинулись мiщане жалiтись до гетьмана, дак той смi╨ться: "Ви ж хiба,- каже,- вражi сини, не зна╨те, що ми тепер усi як рiднi брати? Усе в нас тепер укупi!.." Так-то пiдiйшли нас оманою сiчовi братчики! Я оце з сво©ми бурмистрами забравсь та швидш додому, щоб i в Ки╨вi в нас не похазяйствовали низовi добродi©. - Бгатцi! - каже Черевань.- У прокляту годину ви©хали ми з дому! Коли б у мене тут не дочка та не жiнка, то й я сiв би з вами та й убравсь iз сього пекла. - Рятуй же ©х боржiй, добродiю,- каже Сурмач,- бо вже я чув що гетьман просватав твою дочку в дядька Гвинювки за свого писаря! - Чорта з два просвата╨! - гукнув тут, як iз бочки, чийсь товстий голос. Гляне Черевань, аж ©де Кирило Тур, а за ним з десяток - товарисгва верхи. - Черга з два,- каже,- просвата╨! Уже кому що, _а Чсреванiвна моя буде. Нехай же не дурно буде мене за не© бито киями! - Кирило! - гукнув на нього Шраменко. - Кирило Тур, чи чу╨ш? А той йому, iдучи: - Нi, не чую. Який я Тур? Хiба не бачиш, як тепер усе на свiтi попереверталось! Кого недавно ще звали приятелем, тепер величають ворогом; багатий став убогим, убогий багатим; жупани перевернулись на семряги, а семряги на кармазини. Увесь свiт перелицьовано: як же ти хочеш, щоб тiлько Тур зостався Туром? Зови мене або буга╨м абощо, тiлько не Туром. - Да годi, бога ради! - каже Петро.- Чи тепер же до вигадок? Скажи на милость богу, невже ти знов вернувсь до сво╨© думки? - Себто про Череванiвну закида╨ш? - у одвiт йому Кирило Тур.- А чому ж не вернутись? Сомка твого вже бiс iзлизав - не бiйсь, не викрутиться з запорозьких лап! Дак кому ж бiльш, як не Кирилу Туровi, достанеться Череванiвна? Може, дума╨ш, тобi зоставлю? Найшов дурня! I помчавсь iз сво╨ю ватагою к Гвинтовчиному хутору. Оставсь Петро, як остуджений. А Черевань собi сто©ть, мов сон йому сниться. Тарас Сурмач давно вже од'©хав. Як ось - Василь Невольник з кiньми. Упав Петро на коня i полинув за запорожцями; як тут йому назустрiч старий Шрам. - Куди се ти мчишся, синку? - Тату! Знов запорожцi хочуть ухопити Череванiвну! - Покинь тепер усiх Череванiвен, синку! - каже понуро Шрам. - Нехай хапають кого хотя. Рушай за мною; нам тут нема бiльш дiла: закльовала ворона нашого сокола! Нiчого й казати Петровi. По©хав за панотцем, похиливши голову, а серце, ти б сказав, надво╨ розрiзано! Аж ось гука╨ Черевань: - Бгатику! Постривай, дай хоч подивитись на тебе. Зупинився Шрам. - Де се ти, бгате, був у сю заверюху? - Що про те питати, чого не вернеш? - каже Шрам,- Прощай, нам нiколи. - Та постривай-бо! Куди ж ви оце? Ну, бгате, от я й на радi з тобою був, бодай нiхто вже не дiждав так радувати! Що ж iз того вийшло? Тiлько боки потрутили та один розбишака трохи не вколошкав. Що ж менi ще звелиш чинити? - Шкода вже тепер нашо© працi, брате Михайле! - каже Шрам.- ©дь собi з богом до Хмарища. Скажуть, мабуть, швидко й усi амiнь. - А не будеш же мене бiльш узивати Барабашем? - пита╨ Черевань. - Нi,- каже Шрам.-Барабашiв тепер повна Укра©на. - ╞й-богу, бгате, я кричав "Сомка!" так, що трохи не луснув! Ох, у нещасливу годину, бгате, ми ви©хали з Хмарища! Як то моя Леся почу╨ про сю раду? Пiдождiть же! Куди ж оце ви, бгатцi? - Куди ми iдемо,- одвiту╨ Шрам,- там тобi не бувати. - Та, по правдi сказавши, бгате, я й не хочу. Добре й пiд Нiженем огрiлись. Ось до якого часу блукаю не обiдавши. А бiдолаха Сомко! Що то вiн тепер? - Ну, ©дь же собi обiдати,- каже Шрам,- нам нiколи. Прощай! - Прощайте й ви, бгатцi! Та за©здiть, упоравшись, у Хмарище: вдаримо, може, ще раз лихом об землю. - Нi, вже! - одвiту╨ Шрам.- Тепер про нас хiба тiлько почу╨ш. Прощай навiки! Да й обнялись обо╨ перш iз Череванем, а потiм i з Василем Невольником. Петро щиро стиснув Череваня, прощаючись; а той, мов догадавсь, да й каже: - Ой бгатику! Чи не лучче б було, якби ми не ганялись за гетьманами? З тим i роз'©хались. Шрам повернув на Козелецький шлях; Черевань iз Василем Невольником вернувсь до своякового хутора. Василь Невольник утирав рукавом сльози. XVI А Брюховецький тим часом бенкетовав у Нiженi. У ту-бо нещасливу годину справдi так лучилось, як мовив Галка - "Де кричать, а де спiвають; де кров iллють, а де горiлку п'ють". Коло Брюховецького сидить за столом князь Гагiн iз думними дяками - люде поважнi, що не з гайдамаками б ©м бенкетовати; так от же золото того наробило, що безбожний харцизяка став ©м у повазi, а щира душа мусить погибати! За золото не звонтпили ошукати свого царя, що дав ©м у всьому вiру; не звонтпили через того Iванця наготовити кривавих буч сво©м землякам iз нашим безталанним людом. Хто ж бо того не зна╨, скiлько опiсля розлито на Вкра©нi кровi через Iванцеве лукавство да через неситу хтивiсть московських во╨вод? Гуля╨ князь Гагiн iз Брюховецьким, iсповняють червоним вином кубки, бенкетують на людське безголон'╨. Скрiзь, i в свiтлицях у Колодiя, i на подвiр'©, сидить поза столами городова козацька старшина з запорожцями: усе то ти, що нишком поякшались iз ниловцями да, ради свою панства, запродали Сомка Iванцевi. Невiрнi душi! Тепер уже iншому й трунок не лiзе в пельку, iншому так тяжко, як тому Юдi; да вже нема вороття - треба брататься з розбишаками! А тi© окаяннi© сидять за столами в чужих кармазинах, що де на яких i не сходяться, п'ють горiлку, як воду, хваляться такими добрими вчинками, що аж мороз iде поза спиною; крик, галас зчинили несказанний. Диву╨ться князь, поглядаючи на таку компанiю, i пита╨ться в гетьмана: - Чи в вас у Сiчi знаи так бушують на бенкетах? А один бурлака перебив гетьмана да й каже: - В нас, князю, у Сiчi, то i норов, хто "Отче наш" знав. Як, уранцi вставши, вми╨ться, то чарки шука╨. Чи чарка то, чи кiвш буде, не глядить перемiни,Гладко п'ють, як з лука б'ють, до ночно© тiнi. Як же почали розхапувати по кишенях мiщанське добро, то князь i собi звонтпив, щоб його ще гiрш, нiж на радi, не потрутили; да, скончивши обiд, зараз i попрощавсь iз новим гетьманом. Брюховецький провiв його аж за ворота. Провiв князя за ворота, аж тут йому назустрiч дво╨ дiдiв сiчових - ведуть за шияку якогось сiромаху-братчика. Так як-от часом дво╨ вовкiв попадуть пiд селом необачну свиню да, взявши з обох бокiв за ушi, ведуть у пущу на розправу, так тi© дiди вели бiдаху-запорожця через базар, позираючи грiзно з-пiд сиво© щетини. - Де се ви, батьки, блукали, що й не обiдали вкупi? - пита╨ Iванець. - Та от бач! - кажуть.- За цим ледащом i обiд утеряли. - Що ж вiн таке? - Еге, що! Тут наробив такого сорому товариству, що й казати язик не вороча╨ться. Унадивсь дияволiв син до ковалихи. У Гвинтовки коло хутора коваль живе, дак вiн туди i внадивсь. - Так оце ви його й пiймали на гарячому вчинку? - Зцапали,- кажуть,- пане гетьмане, як кота над салом. Уже нам давно до ушей донесено, що притьмом Олекса Сенчило скаче в гречку: "Е, постривай же,- кажемо,гаспедський сину! Ми ж присочимо тебе!" - та вже ото й чигали його, не спускали з очей. Що ж? Тут добрi люде на радi гетьмана обирають, а вiн, ледачий, до ковалихи. А ми з братчиком назирцем. "Одчини!" Не одчиня╨. "Одчини!" Не одчиня╨. Ми дверi вивалили, аж вiн, поганець, там, як той кнур у берлозi! - Що ж ви оце дума╨те з ним чинити? - А що ж бiльш, як не киями? Та вже сього не так, як Кирила Тура! Сьому вже треба так боки нагрiти, щоб не дiждав бiльш рясту топтати! Кругом запорожцi, як тi© гусаки, повитягували ши©; слухають, що гетьман скаже. А гетьман повiв кругом якось лукаво очима. - Ударити,- каже,- в раду. От i почали окличники гукати по базару; а серед базару став коло стовпа довбиш да й почав бити в бубни. А братчики так, як хорти на поклик вiвчаря, той звiдти, той звiдси, поспiшали на раду. Тяглось туди й городове козацтво. Як же назбиралась ©х купа чимала i зробили судне колесо i всi дiди стали в первiй лавi, похиливши тяжкi© од думок голови, тодi й гетьман з вельможною старшиною вийшов з бенкетного двору. От i став на свойому гетьманському мiстi, пiд бунчуком i корогвою, i вщухнули всi, слухаючи, що казатимуть старiшi. Як ось, тiлько що кошовий дiд, батько Пугач, виступивши наперед, хотiв кланятись на всi боки до раднього слова, аж Iван Мартинович звелiв ударити у срiбнi Сомковi бубни i прийняв сам таке слово: - Панове полковники, осаули, сотники i вся старшина, i ви, братчики запорозькi©, i ви, козаки городовi©, а найбiльш ви, мо© низовi дiтки! До вас тепер оберну я слово, а вся рада нехай послуха╨ й розсудить. Як заохочував я вас iз собою на Вкра©ну, на волю й на розкошi, так чи вже ж я зло вам мислив? Чи вже я вас думав киями замiсть паляниць годувати? Ох, боже мiй милий! Серця свого вколупав би я та дав сво©м дiткам, а тут ось сивi© голови сiчовi© знай ки© та ки© вимагають. I за що ж мусить погибати хоч би й оцей безталанний Олекса Сенчило? (А Олекса Сенчило сто©ть посеред колеса ) За те, що трапилось, може, раз на вiку, вскочити в гречку! Який же його бiс утерпить, ходючи посеред спашу? Хiба в запорожця душа з лопуцька, не хоче того, чого й людська? Добре в Сiчi за се карати, а тут нам через жiнок швидко доведеться перевести всiх братчикiв. Як вам зда╨ться, панове молодцi, чи правду я кажу, чи нi? - Святу правду, пане гетьмане! Святу правду! - загули кругом запорожцi, як iз бочки. - А вам як зда╨ться, батьки? - пита╨ться в дiдiв. А дiди стоять, понуривши голови, та й не знають, що йому й одвiтовати. Довгенько думали сивi© оселедцi, довгенько один на одного зглядували, киваючи головою, далi виступив знов наперед батько Пугач да й каже: - Бачимо, бачимо, вразький сину,- дармо, що ти гетьман,- до чог