оха╨ш мене?.. любиш мене?.. моя ясочко!.. Правда, коха╨ш мене?.. Галя, як змiя, обвилась коло його ши© й мiцно стиснула ©© сво©ми руками; уста черконулися уст, - та й злилися в довгий, гарячий поцiлунок... Чiпка од нестями розвiв руки. Галя висковзнула- i скрилася. Опам'ятався Чiпка. "Тiльки ж, тiльки що тут була..." - думав вiн, та давай кругом себе шарити. Нiде нiщо нi шерхне, нi стукне. Вiн пiдвiвся з долiвки... Темно, пусто, тихо... Обмацав вiн кругом сiни... нема! "Не чуть же було, щоб i дверi скрипнули", - подумав вiн, i став прислухатись. Було тихо. кругом, як пiд землею... "Утекла!" - промовив вiн сам до себе; засунув надвiрнi дверi i тихо побрався у хату, де спало п'яне товариство. Довго ще качався вiн на лiгву; прислухався, як стукотало серце; чув, як барабанив дощ у вiконницi, як пiвнi викрикували; братчики спросоння бурмотали; думав, як це воно випало так несподiвано; радiв, як дитина iграшцi; дивувався, як злодiй, що, укравши в старця торбину з цвiлими сухарями, знайшов у нiй страшенну силу грошей... Тiльки перед свiтом заплющив очi - i заснув тихим, одрадним сном. Нерано прокинулись братчики. Дощ невгавав, а по-вчорашньому сiяв, як крiзь сито, й поривав до сну. - Ану! рушай, братця, пора! - гукнув Лушня на всю хату, скочивши на ноги. Один за другим стало товариство рушати. Один Матня не пiдводився. Другi повиходили в сiни; по-вмивалися водою, що стояла в дiжцi; знову ввiйшли в хату. Матня ще лежить та зiхав на все горло. Незабаром до них i хазя©н прийшов. -А що, дядьку Максиме, - пита Матня, розвернувшись, як кнур на барлозi: - чи буде чим похмелиться? - Хiба ж тобi так у горло й лити? - од казав замiсть Максима Лушня. - А хiба менi дорого встати? Та з цим словом швиденько скочив на ноги, та - нечесаний, розкудланий, з заспаною, невмитою пикою - так i посунувся за стiл. Максим поздоровкався з панi-братчиками, вийшов з хати. - Та воно б же годилося й поприбирати, - сказав хтось з гурту. - Ач, яке райно! - То вже хай хто хоче... - одказав, позiхаючи, Матня. - А ти? - пита╨ Лушня, гостро глянувши на його. - Про мене - й такгаразд... - А як горiлки нема? - Тому, що райнб в хатi... - Ну, так що ж?... Хiба воно буде за горiлкою у рот тягтися? Хай собi лежить долi, та й годi! Поки Лушня з Матнею вели таку розмову, другi, кожен вхопивши по оберемку, витаскали всю солому з хати. Тим часом вернувся й Максим з учоращнiм боклагом; за ним увiйшла й москалиха, несучи в однiй руцi два хлiби, а в другiй - здоровенну миску капусти... - Оже й справдi похмелятись будемо! - каже, усмiхаючись. Матня, вглядiвши москаля з баклагом. - То ти хоч би пику вмив, - докоря йому Лушня. - На бiса я буду мити, коли дощ i без того обми╨. - Ну! У тебя,' брат Максим, как я вижу, маладцьi таварищи! - обiзвався до хазя©на один з москалiв - душкар. - Та ще ти й не бачив, москалю, наших славних дiл! - одказу╨ Лушня, вдаряючи пушкаря по плечi рукою й опускаючись коло його на лаву. - Ось поживи лиш довп©е з нами, - тодi побачиш, чи молодцi, .чи нi! - Да уж, брат, i без таво видно, какие маладцы! Во, посмотри на ефтаво! -махнув рукою на Чiпку. - Да он бы пушку одним взглядом сбил с позиции... Смотри: у, какой!!. Чiпка не чув нiчого того. Пiсля вчорашньо© стрiчi, вiн сидiв мовчки в кутку, та тiльки знай кидав свiй бистрий погляд на тi дверi, якими вчора увiйшла Галя. Думки його далеко лiтали; вiн не чув, не дослухався, що верзло товариство. Кагал, гармидер стояв у хатi, як у жидiвськiй школi, аж поки Максим не почав частувати. Тодi все затихло... роти заремигали; пальцi раз по раз опускалися то в миску з капустою, то в полумисок з огiрками. Усi мовчали, надолужали над снiданням. Чутно тiльки було, як на зубах трiщали огiрки, капуста; як роти жували, плямкали... - Суха! - перегодя трохи крикнув Матня, насилу проковтнувши цiлу жменю капусти. - Пiдмочимо, - обiзвався Максим, беручись за боклаг. Пiшла рядова кругом столу; знову пальцi заходили; роти заплямкали... - Удавився! - каже, iкнувши. Матня i положив хлiб на стiл. Усi зареготали, глядя на розкуйдану голову, на одутлу пику Матневу. - Проткнемо! - одмовляв Маским, узявши боклаг у руки. - Оцього, дядьку Максиме, - каже Лушня, - тiльки прийми, то не знатимеш, як i одгребтися! - Ничаво! - одказу╨ по-московськи Максим, пiдносячи чарку Матнi. -Вот ты и хахол, - обiзвався до Матнi москаль-пушкар, - а, право, порядки знаешь! Тебе бьi толька гасударю служить... - Служили ми вже, брате москалю, - одмовляв Матня, - всюди, та дозналися, що - нема краще, як боклазi з горiлкою служити!.. Смiх, регiт окрив усю хату. - Вот, што правда, то правда, - каже москаль, регочучись. Максим обiйшов по третiй. Пiсля третьо© розв'язалися язики. Пiднявся крик, регiт, гомiн. Утомилися вже роти жувати, - давай балакати. Там, у кутку, тро╨ завели рiч про теперiшн╨ життя трудне; другi зняли мову, як панiв дурили; третi - згадували вчорашн╨ погуляння, а четвертi - про давнiшн╨ гуторили... Звiсно, дванадцять душ: кожен по слову, - то й то дванадцять слiв. А то ж то як усi разом загомонiли, та той тi╨©, той сво╨©! Нiчого не розбереш; нiчого виразно не чутно; один крик, галас. Тiльки Чiпка - як води набрав у рот. Вiн мовчки ©в, мовчки пив; тепер сидiв, мов нiмий, та з дверей не спускав очей. - Що це наш отаман притих? - дивлячись на Чiпку, мовить Матня. Чiпка не чув. Усi глянули на його, зглянулись мiж собою, - засмiялись. Чiпка й смiху не чув. - Чи не набачив лиш чого ласенького, - тягне розмову Лушня. - Вiн у нас падкий на ласощi... -Да, да! вот ано и есть... Я сам толька што хател гаварить пра ефту перепелку, - перебив його москаль Сидiр, що розпрягав коней з Максимом. - Та вже поздоров, боже, дядька Максима та дядину Явдоху... - обiзвався Пацюк. - Таки, що собi, то собi; а то таки й для людей потрудилися... По хатi розкотився регiт. Максим догадався, з чого смiялись, став i собi тихо реготати. - Та подяку╨, подяку╨ хтось не раз i не два менi за не©, - одказав вiн з смiхом. - Я вже тобi, дядьку, коня он якого достану! - каже Лушня. - Да на что ему конь, когда у него такая кобылица, - тупо жартував Сидiр. Аж ось дверi розчинилися - i, як та ясочка, вскочила Галя в хату. Жарти й розмова затихли; усi задивилися на ©© хорошую вроду, на зашарене личко, що за нiч мов помолодшало... Швиденько вона пiдiйшла до столу, вхопила миттю порожнi миски, та, нi на кого не глядя, не накинувши й оком на Чiпку, окрилася за дверима. Вiн сидiв, як сова, витрiщивши баньки... - Спасибi боговi й хазя©нам - за снiдання, а менi - що на©вся! - перервав нiмоту Лушня. - Час, братця, додому рушати. - Чого додому? - обiзвався Матня. - Хiба тобi тут погано?.. Аби тепло та горiлка, то я хоч на цiлий вiк зостануся... Усi зареготалися й рушили з-за столу. - А що ж, справдi пора! Ото тiльки: дощ, як затявся... А час! Устав i Чiпка. Подякували хазя©нам, позакурювали люльки та й потягли з двору: однi в одну, другi - в другу руку. Чiпка з сво©м товариством пiшов у Пiски. Одiйшовши вже геть у поле, оглядiвся - кисета нема. - Стiйте, братця! - кисет забув-Повернув назад, дивиться - на хвiртцi сто©ть Галя й гука╨: - А чий кисет? хто кисета забув? - Що таке? - обзиваються до не© з другог.о боку. - Кисет... - пiднявши кисета вгору, показу╨ вона. - Кисет? - не наш! - та й пiшли собi. Чiпка лобiг пiдтюпцем. Тим часом Галя на кисет роздивлялася, розшморгувала, заглянула всередину, полапала рукою та й знову зашморгнула... - Мiй... мiй... Галочко! - каже стиха Чiпка, добiгаючи до не©. - У-у-у, йолопе!.. Як квочка з курчатами, так ти розгубився з сво©ми, думками... Не зна╨ш, що й дi╨ш!.. Сунула йому кисет у руки, а сама швидше за хвiртку. Глянув Чiпка на кисет... Що за бiс? Тютюну було не бiльше жменi, а це так оддулося... Що воно? Розшморгнув, полапав, - м'яке; витяга: - другий кисет, з синьо© шовково© матерi©, вишитий червоними квiтками й кругом обсаджений червоними китицями!.. Очi в його заграли; по виду розлився усмiх... - Любо моя!.. кохання мо╨! - прошептав вiн i весело повернув до товариства. XXIV_ РОЗБИШАЦЬКА ДОЧКА_ Цiлий тиждень лив дощ, як з вiдра. Цiлий тиждень не виходив Чiпка з двору. Усе собi по хазяйству: то коло того, то коло другого. - Зна╨ш що, сину? - каже йому одного- вечора мати, прядучи вовну, - зна╨ш що? Оце я дивлюся на тебе й на себе та й думаю: я вже стара, нiкчемна стала; уже менi важко iнодi й у печi витопити... Чую, як сила моя упада, смерть наближа╨ться... Ти б одружився, сину! Не доки його одкладати... Уже, слава тобi господи, другi тво©х лiт дiтками любуються, а ти все бурлаку╨ш та, мов загубив що, ходиш... Хiба мало дiвчат у селi? Сподобай яку, та поки пилипiвка не зайшла, одружися, сину... I сам не будеш свiтом нудити, й менi помiч буде! - Шкода, мамо! Нема по менi дiвчат на селi. - Чому нема, сину? Он, Христя Бондарiвна, Мотря Книшiвна, або Катря Остапiйчина? Чим не дiвчата?.. Що небагатi? Та багата й не пiде, сину, на такi злиднi, як у нас... А все ж вони дiвчата, як слiд: хорошого, чесного роду, робочi, слухнянi... Оженися, сину, оженися, мiй голубе! Хай хоч на старiсть доведеться менi тебе в парi побачити... - Шкода, мамо. - Чого шкода. Шкода, кажуть, лихий чоловiк! Доки ж його отак волочитися? поки й голова посивi╨? - Прийде пора, - прийде сама. - Хiба яка городянська повiя... А вже добро© не. дiждеш, щоб прийшла сама. - Уже яка буде, така й буде. Замовкла мати: бачить - не переможе сина. Замовк i Чiпка, думаючи сво╨ про себе. Пiсля цi╨© розмови дiждали недiлi. Хмурне небо розгодинилось, блиснуло сонечко ясне, повiнув вiтрець, стряхла трохи земля. -Я, мамо, - каже Чiпка, - пiду в Омельник на ярмарок: чи не куплю коняки? - Боже тобi поможи, сину! Тiльки - навiщо ти на зиму ©© купиш? Чим ©© прогоду╨мо? - Та вже знайдемо чимсь. Знявся Чiпка пiсля раннього обiду, пiшов... тiльки не в Омельник, а прямiсiнько до Гудзя на хутiр. Прийшов до двору, всюди позачиняно, позапирано. Почав Чiпка дьоргати хвiртку, хвiртка була заперта. Двi собаки кинулось до ворiт, брязкаючи цепами. - Хто там? - гукав голос з двору. - Це я! Одчинiть! - Хто - я? - Чи дядько Максим дома? - Нi, нема. - А де ж? - По©хали в Омельник на ярмарок. - А тiтка Явдоха? - Та й мати ж з ними. - То це ти, Галю? - пiзнав ©© Чiпка по голосу. - А ти хто? - Та вiдчиняй уже, тодi побачиш! Пiзнала й Галя Чiпку; хутенько побiгла до хвiртки, одщепнула. - Чого це ти прийшов? - Тебе одвiдати... як пожива╨ш, моя горличко? Галя мовчала. Глянув на не© Чiпка та й здивувався: пожовкла, з лиця спала, зморщилась... - Що з тобою, Галю? - аж скрикнув. - На тобi лиця не знать... Ти недужа? - Та йди вже в двiр, - сердито одказала вона, з нетерплячкою. -Стану я пiд двором розмовляти... Чiпка ввiйшов у двiр. Галя зачинила хвiртку, защепнула, й повела його в свою хатину. Хатиночка, як чашечка: невеличка, чиста, ясна, весела. На покутi стояли образи в срiбних шатах, заквiтчанi васильками, гвоздиками, безсмертниками; перед образами на срiбному ретязьку висiла срiбна лампадка. У тому ж таки кутку - стiл столярно© роботи; у другому - лiякко, заслане м'яким шовковим коцем; попiд стiною невеличкi стiльцi. Всюди так хороше, чисто; пахощi од василькiв та м'яти окривали всю хату, лоскотали чуття. Чiпцi здалося, що вiн у рай вступив... Усе б гаразд, якби не така сумна Галя! - Ти нездужа╨ш, Галю? - знову пита ©© Чiпка, пильно дивлячись у вiчi. - Нi, здорова... Тiльки невесело чогось... так щось за серце ссе. - А я тобi й не дякую за кисет, -мовить, здумавши Чiпка. - Спасибi тобi! Чи не сама, бува, й гаптувала? - Який кисет? - питав Гадя, звiвши на його сво© задуманi очi. - А той, що ти в мiй вложила, як забув свого... - Коли? Що це ти - збожеволiв, чи що? - А хто ж то вложив? - Та коли? - Та тодi ж, як мiй вертала. - А я почiм знаю?.. Стала б я такому... кисет дарувати!! От, ще не видано!.. - веселiше защебетала вона. По голосу пiзнав Чiпка свою недавню Галю, жартовливу й веселу. Серце його зрадiло, очi заблищали. - Галочко! - почав вiн. Галя дивилась прямо йому у вiчi гостро-гостро... Чiпцi стало нiяково. - Та чого це ти справдi сьогоднi така, мов не на той бiк устала? - спитав вiн, сiдаючи близько коло не©. - А тобi що за дiло? - Галочко!.. - Геть к бiсу! Все б тiльки дурити... з ума зводити... - Галочко!.. - Геть, одчепись!.. Устала вона од його, одiйшла, сiла край вiкна, що виходило прямо на поле, та й послала очi далеко-далеко, де сходились тумани з туманами, де сивiло небо, спускаючи кра© сво© на землю. По личку ©©, сумному й жовтому, раз по раз пробiгали якiсь смужки. Чiпка дивився на не© та дивувався, що з нею сталося... А вона не спускала очей з вiкна. Чiпка бачив, як вона поблiдла, як заблищали в не© очi, як двi гарячi сльози скотилися по личку... додолу. Вiн дивився на все це, а серце його, неначе хто давив у лещатах, -так йому було боляче та трудно... - Галю! рибонько моя! чого ти плачеш? - пита╨ вiн, пiдступивши до не©. - Чому ти не повiда╨ш менi свого горя? Галя закрила очi руками, захитала головою... Чiпка присунувся до не©. - Галочко!.. люба моя! Вона схилила на косяк голову, стиха плакала. - А я думав... - каже Чiпка, стиха доторкнувшись до голови ©©. - А я думав: пiду до не©... провiдаю ©©... Мати скребе голову: женись та й женись!.. дiвчат менi ра╨... (Галя притихла, наче заснула.) Та не прийма╨ ©х мов серце... Пiду, думаю, до сво╨© голубоньки... скажу ©й... Та, тихо схилившись, злегенька поцiлував вiн Галю в незакриту щiчку. Галя здригнула, пiдвелася... Очi заплаканi; личко од натовпу почуття та вiд слiз горiло. Глянула вона на його та якось жалiсно запитала: - Чому ж ти батьковi та матерi не сказав? - Я хотiв, моя горличко, тебе попереду спитати... Чи пiдеш за мене?.. чи вподобала мене, мо╨ кохання?.. Галя - мов ожила. Випрямилась, довго й пильно дивилась на Чiпку - немов вивiдувала правди. А це зразу, як заломить сво© руки - аж пальцi захрущали... В очах у не© заграла одрада - не одрада, зло - не зло, щось добре, любе, а разом хиже й лихе. - Чому ж ти менi давно цього не сказав? - скрикнула вона. - Чому ти не сказав менi цього тодi, як я вiльна була?.. як вiнок плела?.. Як по широкому полю, по луках квiтки збирала?.. Гуляла по свiту, - нема впину, нема заборони... А тепер?.. тепер... Вона знову заламала руки, - знову, як поламанi, захрущали пальцi; на очi навернулися сльози - от-от бризнуть... Чiпка - сам не свiй. Зблiд на виду, опустив голову, -та нешвидко вже стиха, боязко запитав: - Що ж тепер, Галю? що?.. Скажи менi... все, все!.. - Шкода... засватана вже я!.. З очей хлинули сльози в не©, облили личко... Закрила вона його рукавом, знову опустилася коло вiкна на стулець, схилила на руку голову та нерозважно плакала... Як хто гострий нiж угородив Чiпцi в серце, - так невеличкi тi три слова. Як обухом гамселив у його голову, - так одзивалося в нiй гiрке ридання Галине... Вiн хапався за думку, - що тепер робити, - та голова й пам'ять уже не служили йому... Думки рвалися на шматочки; вiн силився звести ©х докупи, напряг розум... та, зда╨ться, й розум його покинув... Нiчого не пригада╨... Чу╨ тiльки, як у головi гуде, шумить, дзвонить; як серце раз по раз тiпа╨ться, наче збира╨ться вискочити... Не знаючи, як, з чого почати, вiн вхопився за першу думку, насилу вимовив: - Коли ж це?.. як?.. за кого?.. - Тодi ж... того самого дня, як ти пiшов... Москаль Сидiр зостався у нас, та ввечерi попились з батьком, та й... -Та й що батько? - перервав Чiпка. - Iди, каже... Не вiк дiвувати... И мати рають: iди!... Сидiр, кажуть, чоловiк хороший, тихий... - А ти - що? -аж кричить Чiпка. - А я?.. Не любий вiн менi, - кажу ©м... - Що ж вони? - Годi, кажуть, усе любого та милого дожидати... I то гидкий, i то негарний, нелюбий... Поживете - полюбитесь... - Со-баки! - гримнув Чiпка на всю хату. Галя на його гостро глянула. - Де вiн живе? - грiзно, одрубуючи кожне слово, запитав Чiпка, а в його очах засвiтило щось страшне. - Не знаю... - Уб'ю... зарiжу... задавлю!.. - скочивши з мiсця, кричить вiн, бiгаючи, як несамовитий, по хатi, та скрегочучи зубами. - Тю-тю!.. тю-тю!.. - одмовля╨ Галя, пiдвiвши голову. - Що це ти: здурiв, чи що?.. Тiльки хоч пальцем займи його... то не бачити тобi мене, як свого уха! Чiпка схаменувся. Опустився на стулець; звiсив на груди важку голову. - Бач... який ти! - каже йому Галя. - Бач, який?!. Як же менi за такого йти, коли вiн так безневинно вiзьме та й зарiже чоловiка?.. Як я за такого пiду?.. Прийде така година, що й жiнку задавить, кинеться на не©, як скажений... - Галочко!.. побiйся бога... Що це ти кажеш?.. Щоб я?.. мене зарiж... мене задави... - А Сидора?.. га, Сидора?.. - О-ох!.. Ти не зна╨ш, Галю, яка мене завiйна вхопила... Пече мене... отут пече... мов хто жару насипав... - указу╨ на груди. Галя мовчала. Замовк i Чiпка. Пiдвiвся з мiсця, став ходити вподовж хати та блукав страшними очима по стiнах... Зробилося тихо, важко. По задуманому личку видно було, що Галя думала якусь крiпку думку, - та зразу не зважувалась сказати... Аж ось - загорiлися в не© щоки, заiскрили одрадою очi - роздались, побiльшали; одкрилися уста вiд напору спертого в грудях духу, - аж пашить Галя, як у вогнi горить... - Зна╨ш що. Чiпко?.. Може, ще не все пропало... Я скажу матерi... може, вона батька вмовить... Тiльки ось що... Чiпка насторочив уха, пильно дивився на Галю. - Кинь ти життя таке! - скрикнула та аж поблiдла. - Яке? - Чуже добро грабувати, людей убивати! - Галочко!.. Нiхто на свiтi не скаже, щоб я кого вбив... Хiба обороняючись, руки не здержав... Засевалась Галя на мiсцi; очi знову засвiтили хижо; лице затiпалось. - Проклятий!.. каторжний!.. - загукала вона на всю хату. - Обороняючись?!, вiд кого обороняючись? Лiзеш у чужу хату красти, та хочеш, щоб хазя©н не ловив тебе?.. Злодюго! - А вони?.. вони хiба кращi? нажилися з нашо© працi, та й панують... А тут... хата валиться: мати стара; сам - копи не заробиш удень... Треба ©сти, треба й одягтися... Як же його жити, Галю?.. Та хiба ми крадемо? Ми сво╨ одбира╨мо... Пан - наробив нами, жид - надурив з нас... А нам хiба з голоду пропадати? серед шляху погибати?.. - Чiпко!.. голубе мiй! кинь! Не буде щастя, не буде добра... Ти прийдеш уночi з побо©ща, ляжеш коло жiнки, та тими руками, що недавно людей давили, у кровi грiлися... будеш жiнку пригортати... Тими вустами, що несли тiльки лайку та прокльони всьому свiту - станеш ©й про сво╨ кохання шептати, будеш цiлувати... у-ух!.. Вона затряслася вся, як лист на осичинi. - А жити ж з чого? - напира Чiпка. - Робити чесно... працювати щиро... - А товариство?.. А батько? - За©демо у другий край... де б нас нiхто не знав, не вiдав... - О-ох, Галю! Не знаю, що буде. Я - отаман... Як почу╨ товариство, що кинув, - не животiть тодi менi. Поклялися ми так один одному... - Кому ви клялися, душогубцi, розбишаки? - кричить, схопившись, Галя. - Кому ви клялися?.. Проклятi! - Один одному клялися, Галю... - Чорт чортовi клявся!.. Галя зареготалась болiсно; божевiльний смiх ©© розкотився на всю хату. Чiпка глянув на не©, замовк, та, як пiдстрелений, опустився на стулець. - Ти дума╨ш, - перегодя трохи, знову почала Галя: - ти дума╨ш - легко менi дивитися на життя батькове побiк з життям добрих людей?.. Бачиш: вони щиро працюють, чесно хлiб заробляють, з людьми поводяться... i встають i лягають тихi, спокiйнi... А тут? Сиди, як у тюрмi, на запорi... Страшно й очей показати мiж люди... Настане вечiр - цiла юрба п'яних людо-рiзiв валить у хату... Шушукаються, тихо перемовляються, поки пiдуть на всю нiч... Вертаються вже перед свiтом, - та як гробовики, ховаються по горищах, по погребах... переховують чуже, награбоване добро... Це все, що на менi, - все грабоване! Ти дума╨ш, не давить воно мене? Мов хто рукою за горло душить, випира╨ дух з мене... Ти не дивись, що я весела й жартiвлива... То веселить мене лиха моя година!.. Ще день - сяк-так переможеш... А вночi - ляжеш спати, то й привиджу╨ться тобi: буцiм лiзе хто, кричить: "Оддай ми платок!.." - та й тягне за волосся... "Оддай мо╨ намисто!.." та й хапа╨ холодними, як лiд, руками за шию... Ти дума╨ш, легко воно менi носити його, - оце рам'я?.. легко?! Та як ухопить зо зла руками шовкову спiдницю, так i рознизала од подолу аж до самого стану... - Галю! Галю!.. - скрикнув Чiпка, хватаючи ©© за руки. - Не роби цього! - Геть! пусти!.. пусти!! Очi в не©, як вугiлля, запалали... аж затремтiла вся. - Ти зна╨ш - може, та, що цю спiдницю носила, лежить тепер пiд землею, тлi╨, тiльки кров ©©, марно розлита, встав з землi й лементу╨ до бога... покарати душогуба©.. А я... я доношую це рам'я.. мучуся... беру грiх на себе... За вiщо?.. За те, що я - розбишацька дочка?.. Краще б я гола, як мати народила, по полю носилася; як навiясена ганяла по степах широких, - нiж менi у цiй тюрмi мучитися, у цьому пеклi склiти!.. У-у, проклятi!.. - Та - хiп! за добре намисто. Намисто пороснуло з ши© додолу. -Схаменись-бо, Галю! Тебе ж за це битимуть... - Хай краще вб'ють, нiж чужим добром задушать!.. I знову сiла вона пiд вiкном; пiдперла голову рукою i задивилася в пусте та нiме поле, що геть-геть чорнiло та сивiло перед ©© очима... Нiколи вона не здавалася Чiпцi такою хорошою, як тодi... Вiн перекидав погляд то на розiдрану спiдницю, то на намисто, що розкотилося по всiй хатi... Йому жаль було сво╨© любо© Галi; сумно од такого гiркого життя; а в душу закрадався острах, не було сили - разом його покинути... Галя недовго мовчала. Поглянула вона на знiвеченого ©© словами Чiпку, що сидiв, мов у воду опущений, боявся пiдвести на не© очi, - i жаль пройняв люб'яче дiвоцьке серце. - Чiпко! Любий мiй! - каже вона. - Покинь!.. За вiщо ж я тебе покохала?.. Покинь, мiй голубе!.. Та пiдiйшовши до його, любо заглядала в вiчi. - Побачу, Галю... Може, покину... Подивлюся... Може... можна буде? - Нi, покинь! покинь!.. А то я сама задавлю.тебе сво©ми руками... - нестямно белькоче вона, обвивши його шию руками та обдаючи гарячими поцiлунками. - Добре, Галю!.. добре, моя рибонько! - шепче, нестямившись. Чiпка, пригортаючи Галю. - Ну, а тепер - к бiсу - на виступцi! - весело загомонiла вона. - Незабаром батько з матiр'ю буде! Чiпка хотiв щось сказати, та Галя не дала. - Iди, йди! Iди, йди! Та вхопивши шапку в одну руку, а за Чiпчину взявшись другою, волокла його з хати. Нехотя тягся Чiпка. Нiчого робити - треба йти! Провела його Галя за хвiртку; зачинилась й защепнулась. Поволiкся Чiпка вiд двору тихо, помалу, ледве посила╨ ногу за ногою... У похилiй головi борюкались веселi надi© з невимовною тугою. Як здума╨ вiн, що Галя не переможе батька-матерi, не вдасться ©й ©х умовити, то серце його наче хто в жменi здавить; коли ж погада╨, як вони поберуться, житимуть у парi, - од серця одiйде важкий гнiт, i легко-легко воно затiпа╨ться... "А як же з н и м и розв'язатись?.. як ©х зрадити?.. присягу поламати?" Од тако© думки знову обхопить його сум, знову серце занив... Отак мiнилися його думки: то веселили одрадою, то пекли огнем туги - i знемагав вiн од натовпу ©х. Вiн уже раднiший би ©х забути, покинути, - та самi вони лiзли, як мара, в його голову... Щоб розiрвати ©х чим-небудь, вiн почав обдивлятися навкруги... Нiгде нi душечки, нi лялечки. Нiме та буре поле розстилалося перед ним i за ним. День випав хмурий, невеселий. Дощу не було; а тiльки хмари, як димчатi килимцi, заступали свiт сонця, пересувалися з мiсця на мiсце, плавали по високому небi, одна одну доганяючи, одна другу переганяючи, й кидали свою сiру тiнь на чорнувату землю... Вiтер тяг легенький з полудня... Чiпка пiдвiв голову, радий хоч вiтровi, що обвiвав його червоний, як калина, вид, прохолоджував гарячу голову... Йому стало немов легше од тако© прохолоди; веселiшi гадки стали закрадатись у його душу, а журба упряма все-таки не кидала серця... I Чiпка затяг: Зелений байраче на яр похилився; Молодий козаче, чого зажурився?.. Спершу тихо, протяжно виливалася пiсня, й чутно в нiй було тугу невимовну, плач гiркий - задавлений; далi голос усе дужчав, мiцнiшав, розвертався на всi боки, i, як зимнi заводи вiтру, розлягався журбою по пустельному полю... Тiльки менi й пари - що очицi карi... - лунала пiсня; а поле, мов ще дужче почорнiло, аж насупилося... XXV КОЗАК - НЕ БЕЗ ЩАСТЯ, ДIВКА - НЕ БЕЗ ДОЛI_ Вернувся Чiпка додому та зараз кинувся по хазяйству, - не заглянув i в хату. Мати тiльки бачила, як вiн овечатам пiдкладав просяно© соломи. Настав вечiр. Мати розпалила пiч, наставила вечерю варити. Уже вечеря поспiла, а Чiпка не входив у хату. Мати засунула в жар страву, прийнялась перемивати посудину, пiдмiтати хату. Уже й коло посудини упоралась, i хату пiдмела, - не йде Чiпка. -Що це вiн там так забарився? - промовила Мотря сама до себе та й вийшла погукати. Гукала-гукала, - не чутно. Увiйшла вона в хату, пiдождала ще трохи, - нема╨. Материне серце стала розбирати досада. - Якби знала, не заходжувалася б i коло вечерi... Хоч би був у хату наплював, сказав, - чи дома ночуватиме, чи знову повi╨ться на всю нiч... Побила мене лиха година та нещаслива з тими побiганками! Та то ж день у день, нiч у нiчi Мабуть, назнав десь повiю всесвiтню та й вi╨ться... З досади висунула вона галушки з печi, всипала трохи в миску, сама сiла вечеряти. Настромила одну галушку на спичку; вкусила раз, удруге, - та й удавилася... Сьорбнула ложку щерби, - та й загадалася... Галушка на спичцi захолола; щерба у мисцi застигла - заволоклася зверху сiрою плiвкою... Як здумала Мотря знову ©сти, то все вже загусло, захололо. Вона пiдвелась, поставила вечерю на припiчку, обмила ложку й миску, - та й полiзла на пiч спати... Думки про сина обступили ©© i не пiдпускали сну... А Чiпка тим часом справляв сво╨ дiло у Крутому Яру. Там, на пивницi в жида, служив Лушня. Чiпка ото прийшов до його та застав Лушню сонного. Прогулявши перед тим цiлий день, Лушня надвечiр знемiгся та, завалившись на солому в стодолi, захрiп мертвецьким сном. Довго Чiпка нудився, поки знайшов його. - Тимофiю! Тимофiю! - гукав Чiпка, качаючи Лущню з боку на бiк. - Чув? Тимофiю!.. Тимофiй тiльки мукав та гикав. Чiпка довго вовтузився: перекидав його, пiдводив... Наостанку, розсердившись, штовхнув Лушню пiд бiк ногою. Той скрикнув i розкрив очi. - Якого ти чортового батька? - гукнув вiн та, не глядя на Чiпку, знову повалився опукою на солому. - Тимофiю! - гука╨ Чiпка, стоячи над ним. - Чого? - Устань... Лушня зиркнув, ледве пiднявши вгору верхнi вi©. - Це ти. Чiпко? чого ти?.. - Уставай!.. Треба. - А що там? - повернувшись до Чiпки лицем, пита Лушня. - Ти не зна╨ш, де Сидiр живе? - Я й Сидора не знаю... Який це? - Москаль... Той, що... пам'ята╨ш? - Не знаю!.. - одказав Лушня, чухаючись та зiтхаючи. - Сидора-москаля не зна╨ш? - Та самого знаю, - та не знаю, де живе. - Так, може, тут хто з ваших зна╨? - Не знаю... - позiхаючи, одказу╨ Лушня. Чiпка зо зла поскрiб потилицю. - Тут ╨ в вас на пивницi пушкарi, мабуть, вони знають... - I того не знаю... - Що ж ти зна╨ш? - скрикнув з серцем Чiпка. - Нiчого не знаю, - одказав понуро Лушня й перекинувся на бiк. Чiпка плюнув; вийшов з клунi. Серце його пекла досада... "Пiти б до Петра та до Якима? - подумав вiн. - Так же не блигий свiт: треба аж на Побиванку телiпатись... Вiн знову вернувся до Лушнi. - Тимофiю! та скажи, Христа ради... - Що ж я тобi скажу?.. I чого йому так припало до того Сидора?!. - Iроде! гаспиде! - закричав Чiпка: - напився, що й язика не повернеш у ротi, то йому й байдуже, що тут з тебе жили тягне... - А-ай, гос-по-ди!.. - позiхаючи, каже Лушня. - Ходiмо вже... - та й уста╨. Чiпцi трохи полегшало. Вийшли вони з клунi, напрямились до хати, де жили робочi з пивницi. Клуня стояла оддалеки. Треба було переходити до хати через пустиння. Тут вони стрiли метку москалiв, котрi йшли до пивницi випити пива. В той час уже добре смеркалося. Вони поздоровкались з москалями i швиденько поминули ©х. Коли це - щось ударило Чiпку ззаду по плечi. - Здоров, Чiпко! Чiпка оглянувся - Сидiр. - А-а, здоров, Сидоре! - Куда ефто вьi? - пита╨ Сидiр. - Та тебе шука╨мо, - одказав Чiпка. - Ну, вот i хорошо. Пайдем вместе пива выпьем. - Ви яс iдiть собi, а я пiду спати, - каже, одрiзняючись, Лушня. Чiпка пiшов з москалями. - Сидоре! я до тебе маю дiло, - каже Чiпка, коли вже пiдпили трохи. - Какое? говори! - Та... - мнучись, одказу╨ Чiпка: - люди чужi... - Говори-говори: ото, брат, свои. - Та хоч i сво©, та не можна... - Ну, пойдем походим. Вьi, братцы, обождите. Я - сичась, - обернувся Сидiр до москалiв. Вийшли вони удвох з хати, почали ходити по пустошi, кругом пивницi. Нiч уже зовсiм налягла на землю, а в додаток ще й туман пiднiмався. Було темно й вогко. Чiпка почув, що в його якось страшно затiпалось серце, мов ще нiколи так не билося; у грудях спирало дух, важко було дихати... "Що - як не схоче?" - думав вiн. Серце в його хололо; вiн не знав, з якого боку пiдступити до Сидора. - Ну, что ж тьi? - не видержав Сидiр. - Та бач, Сидоре... Я чув - ти женишся... - Да. А что? - Та, кажуть, либонь молода не хоче... - Как, не хочет?.. Да что молода, коли отец с матерью слово дали!.. Что же ей еще? - Та воно, бач, нiчого... Яке тiльки ваше життя буде?.. Не з ними ж тобi жити, а з жiнкою. - А коли не будет слушаться - ефто на што? - i показав кулака. Чiпку пройняв наскрiзь страх i холод. - Сидоре!.. не губи душi!.. бовкнув Чiпка зопалу, та й сам схаменувся, -та було вже пiзно. - Какой души? - пита╨ здивований Сидiр. "Виручай, милий боже!" - подумав Чiпка - i голосно промовив: - Вона тебе не коха╨... Ми з нею давно зна╨мось, та... - Может быть, хочешь, чтобы я уступил тебе? - перебив його Сидiр. - Не, брат: не бывать ефтому! - Ти, як москаль, брате-Сидоре, всюди вешта╨шся, всюди ходиш з полком, - ти собi знайдеш десь кращу... -Да что ты, брат? Ведь я издержался... Четвертную фельдфебелю дал, пятидесятирублевку ротному, штобы только позволил; да еще покупок сделал рублев на пятьдесят... - Я тобi, коли хоч, удво╨ верну... - Да как же, братец? Ведь меня спросят: почему не женился? тогда что? - Скажи, що розiйшлися... Молода недужа, або що... Уваж, Сидоре! Прошу тебе: уваж!.. зараз i грошi дам. - Да ано, брат, так... Только - как же быть-то?.. ты разве с нею - таво? - Та, кажу ж тобi, ми з нею давно покохалися... Вона менi й сказала: як вiддадуть за тебе, -сама на себе руки наложе... - Ишь-ты!!. еще отвечать придется... - Егеж... не губи, Сидоре, душi!.. Я знаю: ти чоловiк добрий... - А что же я ему-то скажу, отцу? - Сплети що... Скажеш: походу дожидають: через ; те й не дозволено. А я вже, брате, вдобавок замого-ричу хоч i всю вашу роту... щоб мовчали... - Нешто так?.. Пожалуй... - роздумуючи, згоджу╨ться Сидiр. Чiпка так i повис йому на в'язи: - Сидоре! братику!.. гуляй же тепер! гуляй!.. Ходiм, зараз грошi дам. Вернулись вони в пивницю, розквиталися. Чiпка напо©в Сидора й москалiв, що з ними прийшли, та на радощах i сам так лизнув, що насилу вилiз з хати. Одначе подумав: чи йти додому, чи тут слати?.. Так доплiвся до клунi, де Лушня спав. "Нi, щоб мати не лаяла, тут засну", - подумав, уступивши в клуню. Незабаром вiн захрiп коло Лушнi, як задавлений... Нiч була сира, холодна. Туман важкою парою вривався попiд дверима в клуню; холодив гаряче тiло, добирався до кiсток... Чiпка прокинувся, здригнув... Прокинувся й Лушня. Розказав йому Чiпка, яким побитом забрався сюди спати. Надворi стало сiрiти. Крiзь щiлини пробивався бiлувастий край схiд-сонця. Чiпка встав та невмитий, нерозчесаний, побрався прямо в Пiски. Уже розвиднялось, як вiн вернувся додому. Ще здалека побачив: блищав огонь у вiкнi його хати. "Мабуть, мати пряде", -подумав вiн, та й став добиватись у дверi. Дверi були засуненi. Вiн пiдiйшов пiд вiкно, постукав. - Хто там? - окликнулась мати з середини. - Це я, мамо! Вiдчинiть! - Сину, сину! - почала виговорювати Мотря, впускаючи в хату. - Доки ти будеш волочитися щоночi?.. Чи не за старе, бува, знову прийнявся?.. Та то ж - щоночi! Як вечiр настане, так i знявся, й пiшов... А он - всюди такi чутки ходять... Ще на тебе, чого доброго, скажуть... Чiпцi хоч i гiрка була материна догана, та недавня радiсть тихомирила його серце. - Не журiться, мамо! -з усмiхом одказу╨ вiн: - Ось, незабаром, як бог поможе, не буду й з хати виходити... - Видно й по тобi! Хiба б, може, жiнка чи не вдержала; а вже матерi не послуха╨ш... - Та може й жiнка... Мати вперше почула таку рiч вiд сина. I здивувала вона ©©, i зрадувала. Одначе Мотря не сказала на це нiчого. Вона тiльки суворо глянула на сина та й знову сiла за гребiнь. Чiпка, запаливши люльку, вийшов до скотини довiдатись, - та проблукав - уже геть сонце пiдбилося... А там - i майнув на хутiр до Гудзя. Галя тим часом сама не дрiмала. Як тiльки вернулися старi додому, вона кинулась до матерi й стала ©© сльозами благати, щоб не губили ©© краси, сили, здоров'я в московських походах та переходах, на чужiй сторонi, далеко вiд роду, з нелюбим москалем... Мати - як мати. Вона пройнялась жалем рiдно© дитини, заглянулась на ©© сльози, благання, - сказала про все Максимовi. Максим хоч i хотiв би мати зятем Сидора, ще такого молодого, а вже унтер-офiцера, та, пригадавши сво╨ гiрке московське життя, непосидяче та невiльне, сам згоджувався з дочкою... Взяли його смутнi думки. Вiн цiлу нiч не спав, усе думав. На ранок радиться з Явдохою: як би вiд Сидора вiдскiпатись? Коли й Сидiр якраз настиг на ту раду. Довго вiн терся та м'явся, поки зважився сказати про свое лихо... Як став вiн журливо виводити, що я б, мов, боже, який радий, - та поход усе стратив!.. Старi слухали та жалкували на ту лиху причину, а самi нишком радiли. Найбiльше ж радiла Галя, слухаючи такi речi з сво╨© хатини. Вирядивши Сидора, батьки по©хали чогось у Гетьманьке. Галя зосталася одна дома. Вона була весела, рада, з радощiв сама не знала, що робити, з ким ними подiлитися. Убравшись у найкраще убрання, вона бiгала по хатах, спiвала веселих пiсень; далi здумала про обiд, розпалила пiч, наставила страву; знову спiвала, бiгала, виглядала в вiкна: чи не йде, бува. Чiпка? Чiпка не йшов. Марно вона трудила очi, виглядаючи його. Iнодi: чорна пляма серед поля здавалася ©й ним; вона кидала пiч i, не пам'ятаючи сама себе вiд радостi, вибiгала аж за хвiртку стрiвати його... Розглядiвши оману, верталася вона в хату з жалем у серцi, з сльозами на очах. "Вiн, мабуть, мене не любить, що не йде... Якби вiн любив мене, то не йшов би - летiв... А вiн?.. дурить... з ума зводить!" Такi думки мутили ©© голову, ображали серце, Галя починала плакати. На той саме плач нахопився Чiпка. Як вона кинулась до його, як привiтала! Де дiлися й сльози, i смуток: очi горiли коханням, одрадою, вид осiяв, як сонячний ранок весняного дня. I що за радiсний був день той, що за люба розмова!.. - Так ти покинеш?.. Покинеш, мiй голубе, таке життя?.. - допитувалась вона Чiпки, заглядаючи йому в вiчi. Чiпка мовчав. Любувався веселим голосом Галi, налитими радiстю очима. Вона ж не переставала щебетати перед ним, як та ластiвочка. - Та як ми заживемо з тобою! якi порядки заведемо!.. Зранку - ти будеш хазя©нувати коло худоби, а я - в господi... Адже ти будеш кохатись у скотинi? Я не люблю коней... воли кращi... Воли такi смирнi, тихi... А корова щоб менi безпремiнно була! Чу╨ш? Я й не пiду за тебе, як тiльки корови не купиш... та щоб з телятком!.. Що я, пак, казала? От уже й забула... Бач! Так ото ранком ми будемо поратися; потiм пообiда╨мо, спочинемо; потiм уп'ять ти що-небудь зробиш, поки вечiр; а ввечерi я вечерю зварю... Уже таких м'яких та пухких галушок зварю, що губами можна буде ©сти... I все в нас буде тихо, мирно - нi лайки, нi сварки нiколи... Ти не будеш лаятись? Чiпка осмiхнувся. - Чого ти смi╨шся? Ти, мабуть, будеш битись? А я, дурна, питаю, чи будеш лаятись... Гляди менi: тiльки будеш битись або лаятись, - то я тебе покину... - Та годi тобi, Галю, об цьому й думати! Як можна таку зозулечку лаяти або бити? Ти, як те сонечко, закрасиш мою смутну хату, розвеселиш матiр... - Ба! У тебе й мати ╨? А я й забула... Брови у Галi на хвилину здвинулись, буцiм вiд тяжко© думки. Одначе швидко та думка промелькнула: Галя знову веселенько зацокотала. - А твоя мати - стара? - Нi, не дуже. Лихо тiльки ©© зостарiло та нужда молодого вiку... - А я. Чiпко, не знаю, що то таке лихо та нужда... Росла я в доволi, не знаю того нiчого. Хiба, може, ще мо╨ вiд мене не втече, наздожене мене... Нi, я не хочу!.. Чув, Чiпко? Не хочу я нi нужди, нi лиха... Хай йому цур, хай йому пек!.. Не хочу!.. От, тiльки що: чи твоя мати сердита? чи не буде вона мене лаяти?.. -Нi, Галю... Нiколи сього не буде, щоб хто сказав тобi й слово накриво, - не тiльки налаяв... та ти така, що мати моя, як побачить тебе, то бiльше вподоба, нiж мене. - Яка ж я? - прядучи веселими очима, допитувалась вона, - Така... - жартував Чiпка. - Яка - така? Чiпка кинувся ©© обнiмати... - Гляди ж менi! гляди! Тiльки одуриш... - i сварилася на його сво©м маленьким бiлим пальчиком. Довго ще вони любувалися та милувалися. Потiм - обiдали. По обiдi радились, як сказати батькам. Та вже надвечiр Чiпка пiшов додому. Мати стрiла його надворi з серцем. - Де ти ходиш? де ти бродиш цiлий день? На кого ти покинув ту худобу дома? на мене, стару?.. Господи, твоя воля!.. то бувало хоч удень дома; а тепер - понудиться до обiду, а там i скрився плечима й очима... Навiщо ж ти накохав того скоту, коли не хочеш сам глядiти?.. - Не вiзьме його, мамо, бiс! - весело одмовляв Чiпка. -Та й тебе б не взяв, коли б навiдався хоч у полудень... Коли скотини не шкода, то хоч би матiр пошкодував, що в таку негоду гибi╨ надворi... - Пiдождiть, мамо: ось як вiзьму собi жiнку, - заживете тодi, як у бога за дверима. -Тодi-то те й буде! - страчуючи гнiв, журливо вимовля╨ Мотря, увiходячи в хату. За нею й Чiпка увiйшов. "Що це вiн менi все плеще: жiнку та й жiнку? I вчора - жiнку, i сьогоднi - жiнку... може, й справдi надумався..." I хочеться ©й випитати його. Через це вона, осiвшись у хатi, знову заводить розмову. - Невiстку, кажеш, вiзьмеш, сину... тодi заживу, як у бога за дверима? Так воно, мабуть, i буде! Може, невiстку вiзьмеш таку, що свекрусi й сорочки .не випере... - Та, може, сама таки й не буде прати, - одмовля╨ Чiпка. - А хто ж? - аж з ляком спитала Мотря. - Наймичка. - Яку ж ти там грапиню задумав брати, що ще й наймички до не© треба? - Грапиню, мамо, - усмiхаючись, каже Чiпка. - Не високо лишень несися, сину, а то як прийдеться падати... - Нiчого, мамо, високо нестися: я вiзьму жiнку, яку менi треба. - Та що це ти - смi╨шся з матерi, чи що? Чи справдi знайшов собi пару?.. - Знайшов. - Кого ж ти вподобав? Чи не Мотрю, бува, Шрам-ченкову?.. То - багачка, то гордовита, сину. Не раю я тобi ©© брати... Та сво©м багатством щодня тобi очi вибиватиме... - Нi, мамо, не Мотрю, а Галю. - Яку Галю? - Зна╨те, мамо, москаля Гудзя? - Того, що на хуторi? - Того самого. - То що? - Дочку його, мамо... Мотря задумалась. Смуток заслав ©© погляд. - Не знаю я, моя дитино, тi╨© дiвчини... Хто його зна, що воно за люди, тi москалi... Знаю тiльки, що замолоду вiн те тiльки й робив, що пив та гуляв, та волочився. А як оддав батько в москалi, то про його й слух запав... Вернувся жонатим i багатим... Жiнка його, либонь, не з наших: здалека вiдкiльсь вiн вивiз ©©. Чи не така, бува, й дочка? - Нi, мамо, дочка й трохи не схожа на матiр... - О-ох сину, сину! Хто його зна╨... У чужу душу, кажуть, не влiзеш, - що там в нiй заводиться. Може, вона з виду й добра зда╨ться, то ще поки дiвкою... Кожна дiвка, поки не вий