а  тому  i  порвалася.  Карпо,  довечерявши,  пiшов  до  шкапи
довiдатися, а Христi чогось так важко на  душi  стало,  ©й  наче  й  шкода
Федора, а згада╨ про похвалки Грицьковi - Досада так i впнеться  в  серце.
"Як то вiн носиться з сво©м  Федором!  Дума,  як  багач,  то  так  усяк  i
побiжить за його..."
   Невесела лягла вона спати i довго не  спала.  То  вона  ворочалась;  то
думки все такi непривiтнi ссали за серце - i вона важко зiтхала, ©й  зразу
одпала охота i додому ©хати. Чого  вона  по©де?  За  матiр  Карпо  звiстку
привiз  -  здорова,  тiльки  журиться...  А  кого  ©й  бiльше  бачити?  Ще
стрiнеться з дурноверхим Федором, то  знову  пiдуть  про  не©  поговори...
Незчулася, коли й заснула. Прокинулась - уже свiт бiлий заглядав у  вiкна,
i Карпа не було в хатi. Вона вийшла довiдатися - чи нема╨ на дворi, - i на
дворi не було.
   Карпо махнув на  базар,  щоб  мерщiй  справитись  i,  не  гаявши  часу,
повернути додому. Коли вiн вернувся, Христя не тiльки зiбралася в  дорогу,
а й по хазяйству - дров наносила, овощ на страву накришила.
   - А що, справилася? - пита╨ Карпо.
   - Уже.
   - То й по©дьмо.
   - Зараз хазяйка з базару вернуться.
   Загнибiдиха не забарилася: про не© тiльки що  говорили,  а  вона  i  на
порiг. Христi здалося, що вона наче i на липi трохи почервонiла, i  очi  в
не© сялиграли.
   - Забарила я вас? - спитала.
   - Нi, я сам тiльки що в хату, - одказу╨ Карпо.
   - Ну, й гаразд. А я думала -  забарила,  та  поспiшаю-поспiшаю...  Оце,
Христе, повези сво©й матерi гостинця вiд мене, -  повернулася  до  Христi,
виймаючи з кошика пухку, високу булку.
   - Нащо?
   - Не тво╨ дiло. Бери! - суворо сказала Загнибiдиха.
   Христя, подякувавши, взяла i завернула булку в нову хустину.
   - А це вам на дорогу, - вийнявши паляницю i двi рибини, пода╨ Карповi.
   - О господи! - аж скрикнув той. - Спасибi вам, спасибi! Я не  знаю,  як
вам i дякувати... I на нiч пустили, а тут ще й це... Спасибi вам.
   - Чому не одяга╨шся теплiше? - повернулася  знову  до  Христi.  -  Бери
свиту, бо тепер ще хто зна╨, що буде до вечора. Христя покiрливо одяглася,
пiдперезалася.
   - Прощайте ж. Спасибi вам! - дякували разом Карпо i Христя, вихо дячи з
хати...
   - Щасливо... ╞дьте здоровi! Гляди тiльки, дядьку, - усмiхнувшись,  каже
Карповi, - не завези зовсiм дiвки, бо без не© i я тут пропаду.
   - Як же се можна! - одказав Карпо. Уже вони й посiдали. Карпо узявся за
вiжки.
   - Христе, - кликнула Загнибiдиха. - Iди лиш сюди на  час,  я  маю  щось
сказати.
   Загнибiдиха одвела ©© геть i, дивлячись в очi, тривожно почала:
   - Кланяйся, Христе, вiд мене матерi, хоч я ©© й не  знаю...  Скажи,  що
грошi за службу не пропадуть... Чу╨ш? Так i скажи. Не вiн  вiддасть,  сама
верну... Чу╨ш же? - утрет╨ допиту╨ться Загнибiдиха.
   - Чую, чую. Спасибi вам! - дяку╨ Христя. Загнибiдиха ©х  аж  за  ворота
провела i, ще раз попрощавшись, не звелiла Карповi  з  воза  устати  ворiт
зачинити.
   - Я й сама зачиню... ©дьте з богом!
   Карпо смикнув вожжину - i покiрна шкапина потюпала. Загнибiдиха  стояла
за хвiрткою i проводила очима, аж поки вони не повернули з улицi.
   V
   Ще поки вони ©хали мiстом, плуталися його чорними вулицями, повз високi
кам'яницi, Христю клопотали всякi думки... "Як се чудно сталося,  що  вона
©де... Куди? Чого?.. У село, у гостi, до матерi... То-то зрадi╨ матуся, не
сподiваючись ©© бачити!.. А що, як хазя©н, вертаючись з ярмарку, стрiне ©х
i заверне назад?.. Не доведи боже!.."
   Христя одверта╨ться вiд кожного стрiчного прохожого  i  про©жджого:  ©й
зда╨ться, що то хазя©н - i от-от  призна╨  ©©...  "Хоч  би  вже  се  мiсто
скорiше кiнчилось, ©демо, ©демо, а йому й кiнця нема╨!"
   Аж ось минули крамницi й високi кам'янi будинки.  Далi  пiшли  обiдранi
хатки убогих людей. Спершу густо, мов ©х одну до  друго©  хто  позсовував,
щоб було затишнiше i теплiше; далi рiдше та рiдше. Он край  однi©  й  тину
нема╨; у друго© й димар розвалився; третя - зовсiм на  бiк  похилилася,  з
вiкон, замiсть шибок, визира╨ ганчiр'я, по двору-смiтнику бiгають трохи не
голi дiти... "Боже! якi  злиднi  та  недостачi!  Бiсовi  крамарi  та  пани
найкращi мiсця пiд  себе  позаймали,  все  найдорожче  собi  наздирали,  а
бiдноту виперли аж на край мiста в смiтники та пустки", - думала Христя.
   Пiднялися на гору. Перед ними, розбiгаючись на  всi  боки,  розлягалися
поля, рябiючи в очах то зеленими  поясами  жита,  то  жовтуватими  сходами
пшеницi, то чорною грудою рiллi... Христi наче хто  камiнь  зняв  з  душi:
зразу стало i вiльно,  i  легко...  Сонце,  пiднiмаючись  угору,  привiтно
ся╨-грi╨;  вiтерок  легенький  дише;  жайворонки,  в'ючись  над   дорогою,
щебечуть; там, у  темному  лiсочку,  кують  зозулi...  Красно  так  усюди,
просторо, вiльно!.. Христине серце не б'╨ться мов,  а  стиха  токоче;  очi
бiгають з ниви на ниву, з одного лану на другий, з синього лугу  на  темнi
яри, з яру - на зеленi© бурти... Якiсь тихi та радiснi почування проходять
нею, колишуть... Ой, та й гарно ж тут як! Боже,  гарно!..  -  тьохкоче  ©©
зрадiле серце.
   Шкапiйчина тюпа; колеса тiльки гудуть, котячись по сухiй землi.  Карпо,
похитуючись, мовчки смокче люльку i хiба коли-не-коли  уверне  слiвце  про
хлiб: тут, мов, добре жито!.. Або: недавно цю пшеницю засiвали, а бач,  як
пiднялася?.. Та й замовкне надовго. Христя i рада тому мовчанню:  нiщо  ©й
не забороня╨ думати про себе, нiщо ©©  не  розговорю╨,  не  порушу╨  нiмо©
одради. Вона розгляда╨  навкруги,  пильно  вдивля╨ться  в  кожну  мiсцину,
любу╨ться та милу╨ться... Он яка хороша долина: зелена-зелена, наче  рутою
вкрита! От би добре на тому зеленому килимi полежати, надихатися  вiльного
польового повiтря! А то  що  за  хатки  стоять  над  шляхом?  Сизий  димок
вирива╨ться з  чорного  димаря  i  кучеряво  розвива╨ться  в  прозорчатому
повiтрi... Що то за хутори? Невже Йосипенковi? Так, вони... Вони, iдучи  в
мiсто, спочивали там... I перед нею, мов жива, стала блiда Мар'я з чорними
очима, стара гариклива Явдоха... Чи то  ж  то  вони  обидвi  живi-здоровi?
Явдоха подавньому гризе свою невiстку?  А  Мар'я  мовчить?  Чи  вже,  чого
доброго, у мiсто удьорила? "Така вже, - казала вона, - удалась я, такою  i
пропаду..." Городянка!.. I що  там,  у  тому  городi,  доброго?  Достаткiв
бiльше, достатки кращi? У кого ж тi достатки, то й добре; а як  бiдному  -
то всюди погано, Та часом i  при  достатках  лихо:  як  нема  долi,  нема╨
талану, то й достатки не впокоять. Он хазяйка: i багата, а нудиться  серед
свого багатства... Воно як кому!
   Про©хали ще трохи... Це - Христя зразу зареготалася. Карпо озирнувся  i
прикро подивився на не©:
   - Чого ти?
   Христя за реготом слова не скаже. До©хали якраз  до  гнило©  балки,  де
соцький Кирило провалився. Христi, мов живе, усе те стало  вочевидячки:  i
як Кирило крався через снiг, i як шурхнув  ногами  у  рiв,  як  вилазив  -
лаявся... Насилу за реготом розказала про те Христя. Карпо мовчки  слухав.
"Дiвча! - думав вiн. - Все-то ©й на думцi реготи та смiхи".
   Це шкапiйчина, наче що вкусило ©©, кинулась, сiпнула  й  пiшла  скоком.
Карпо мерщiй ухопився за вiжки.
   - Тпррру!.. Iч, почула свою землю та - скоком! - сказав вiн,  здержуючи
коняку. - А небiйсь, у мiсто ледве ноги волокла.  Це  вже  наша  земля,  -
повернувся до Христi Карпо i почав показувати, де  чия.  Невеликi  все  то
клаптики були, однi свiжо  заскородженi,  другi  злегка  прикритi  зеленою
рослиною.
   Христi здалося, що тут i лани були дрiбнiшi, i хлiба  нижчi,  нiж  бiля
мiста. Там - широкi та довгi, густо, як щiтка, заросли; а тут  -  де-не-де
зеленi╨ блiде зажовкле стебло... Христя не витерпiла  похвалитися  про  те
Карповi.
   - Достаткiв там бiльше, - почав той, - переорюють  краще,  та  й  земля
ситнiша. Тут з глиною - руда, а там, як угiль,  чорна.  Небiйсь,  городяни
хитрi: все собi найкраще забрали. Воно, бач, i  тут  нiчого,  коли  б  хоч
трохи бiльше землi тi╨©... А то - всього жменя, а  ти  крутися  бiля  не©,
тягни звiдти i на  податки,  i  на  прожиття...  -  Карпо  важко  зiтхнув,
зiтхнула i Христя. Мовчки пiднялися на гору.  Хрест  мар'янiвсько©  церкви
заблищав проти сонця; засяла баня; далi й покрiвля зазеленiла;  показалися
садки, хати... Село! село! I  серце  Христине  неспокiйно  заколотилося  у
грудях.
   Прiська того дня, попоравшись  коло  печi,  сiла  спочити,  ©сти  ©й  -
капельки не хотiлося. Думки розбирали голову... Як  там  у  городi?  Що  з
Христею? Чи не звернувся, бува, Карпо? Прiську наче  за  поли  тягло  пiти
довiдатися.
   "Ох, хоч би там усе було щасно.  Хоч  би  Христя  була  здорова.  Кожна
наймичка - люба, поки здорова...  Здоров'я  -  усьому  голова",  -  думала
Прiська, збираючись до Здора.
   Вона застала Одарку за  роботою:  та  купала  дiтей.  Чорноока  Оленка,
вимита-вибiлена, лежала на подушцi i щось весело сама  з  собою  щебетала.
Бiлоголовий Миколка ©здив у ночвах, хлюпостючись у теплiй водицi. Все йому
хотiлось пурнути з головою; i вiн то присiдав,  то  прилягав,  допитуючись
матерi - чи видно його голову. Одарка сидiла на лавi й любувалася  синовою
забавкою, щебетанням дочки... Вона й не думала  купати  Миколки,  та  той,
побачивши, що сестру купають, пробi намiгся!
   - Води ж чисто© нема╨, - казала Одарка.
   - Я i в тiй, що Оленку купали.
   Поти Одарка витирала та зодягала Оленку, Миколка мерщiй сорочину З себе
та - в ночви...
   - Я не так, як Олеся, - кричав радий Миколка. - Я i плавати, i пуринати
вмiю!.. - I розходився так, що аж вода з ночов виплiскувалась.
   - Що се  ти,  Одарко,  дiтей  купа╨ш?  -  здивувалася  Прiська,  мерщiй
зачиняючи за собою дверi.
   Одарка не вспiла одказати, як закричали дiти: "Бабуся! бабуся!" Оленка,
простягаючи до не© сво© пухкi та бiлi рученята, свiтила чорними очицями  й
нетвердо вимовляла: "Бач... бач... бiля... купалася..."  Прiська  пiдiйшла
до Оленки i, взявши за ручку, цiлувала малi пальченята. А Миколка ззаду на
всю хату вигукував:
   - Бабусю! Бабусю! А дивiться, як я пурну... Дивiться - з головою!
   - Гарно, гарно, - похвалила Прiська, припадаючи до Оленки.
   - Ви-бо не дивитесь, -  гукав  Миколка.  -  Дивiться-бо.  Прiська  мала
повернутися i до його, подивитися, як Миколка, заплющивши очi й  затуляючи
носа, прилягав у ночвах.
   - А що, глибоко? - допитувався.
   - Ух, глибоко! Ух, глибоко! Гляди, не втопися ще...
   - Е-е, я не втоплюся. Я вмiю плавати, - храбрував Миколка, вимахуючи аж
поза ночвами руками.
   Привiтавши дiтей, Прiська повернулася до Одарки:
   - Що, не було? Не вертався?
   - Нема╨. Бог його зна╨, що воно за знак. Уже  б  час  i  бути,  а  його
нема╨... Сiдайте. Пiдождемо трохи, як не буде - пообiда╨мо разом.
   - Спасибi тобi. Я  так  тiльки,  довiдатись...  -  зiтхнувши,  одказала
Прiська i мала була йти. Одарка не пуска╨.
   - Тiльки пiдете - розсердюся й нiколи до вас не прийду!  -  посварилася
вона.
   Прiська зосталася. Тiльки що всiлася, Миколка, виполоскавшись, вилiз iз
ночов i Одарка почала його одягати, як у хату донеслося: "Тпрру!"
   - Карпо! Карпо! - скрикнула Прiська i  мерщiй  надвiр.  Стрiвши  Карпа,
вона разом i здоровкалася, i допитувалася:
   - А що, як Христя? Чи жива-здорова?
   - Та Христя тута! - каже Карпо.
   - Як тута?! - скрикнула злякана Прiська.
   - Тута... При©хала.
   - Коли при©хала? Де при©хала? - бурмоче Прiська. По ©© старому  обличчi
бiгають смуги i радостi, i разом нестямно©  муки;  очi  горять;  вся  вона
труситься.
   - Христя пiшла до вас, - каже Карпо.
   Прiська кинулася до свого двору i стрiлася з дочкою коло ворiт.
   - Здрастуйте, мамо! - гука╨ Христя веселим дзвiнким голосом, пiдбiгаючи
до матерi. - Чи ждали? чи сподiвалися?
   Мати сто©ть проти дочки, нiма-мовчазна уп'яла в не© сво© потухлi очi.
   - Матiнко! Не пiзна╨те мене? - спитала Христя.
   - Христе!  Дитино  моя!  -  простогнала  Прiська,  обнiмаючи  дочку,  i
заплакала.
   Тут саме пiдбiгла Одарка. Вона постояла, поки вiтались дочка з матiр'ю,
потiм пiдiйшла до Христi, поздоровкалася, поцiлувалася з нею.
   - Ач, яка молодець Христя! - каже Одарка. - Ми тут за не©  кожну  чутку
ловимо-перейма╨мо, а щоб бачити - то й не сподiвалися.
   - А я так, несподiвано, - весело щебече Христя.
   - Молодець, молодець! - одно плеще Одарка, обдивляючись.
   - Чого ж ми сто©мо тут? Ходiмо хоч у хату, - опам'яталася Прiська.
   - Iдiть, - каже Одарка, - побалакайте та  й  нас  не  забувайте.  Чу╨ш,
Христе: грiх тобi буде, як до нас не забiжиш!
   - Забiжу, не забуду!
   Сусiди розiйшлися: Прiська i Христя пiшла до сво╨© хати,  Одарка  -  до
сво╨©.
   - Як же ви тут живете? - допиту╨ться дочка у матерi, увiйшовши в хату i
обдивляючись ту оселю, де зросла вона. Пiсля мiських поко©в ©й  своя  хата
здалася такою тiсною-невеличкою. Бач! вона скiльки лiт прожила тут, а й не
примiчала досi сього... .
   - Як живемо? Знiрчо як живемо, - бубонiла Прiська. - Живемо, та й годi!
Смертi дожида╨мо, а смерть не приходить!.. Уже наше таке життя: то з  того
боку рвуть, то з другого - скубуть. Коли б не цi Здори... Та годi! Хiба ти
сама не зна╨ш, як жили? Не покращало... Як ти там?..
   - Я? Про мене не турбуйтеся, матiнко.  Добре  менi  там.  Хазя©н  трохи
крутенький, зате хазяйка, - дай ©й, господи, i щастя,  i  здоров'я!  Добра
людина. Вона кланялася вам. Поклонись, каже,  матерi;  скажи  ©й,  хай  не
побива╨ться; заспокой, що моя служба не пропаде дарма, не пiде замарно: я,
каже, сама вiддам грошi... Прохала вас до себе в гостi. Скажи,  каже,  хай
прийде: як рiдну ©©  прийму.  Така  добра  душа!  така  добра!  Зате  ж  i
доста╨ться часом ©й... Воно, мабуть, усiм добрим так доста╨ться!
   Прiська  важко  зiтхнула.  Вона  задумалася  над  послiднiми  доччиними
словами. Вiдкiля вони в не©? Досi вона нiколи такого не казала i  в  думку
©й таке не сходило, а от  недовго  прослужила  -  дозналася  сво©м  серцем
чулим... Ох, не так воно, видно, добре, як  розказу╨...  Кри╨  вiд  матерi
свою диху годину, щоб не вразити ©© серця... I  сльози  почали  пiдступати
пiд горло, давити...
   - Ви плачете? Мамо! - скрикнула Христя, зиркнувши на матiр.
   - Ох, тiльки гляну на тебе - так i заллють сльози!..
   - То ви не вiрите? - спитала Христя. - Так  от  же  -  хай  мене  хрест
поб'╨! - коли я брешу. I чого б я стала брехати, коли б  менi  погано  там
було?
   - Бог з тобою, Христе!.. Видно,  видно,  -  утираючи  сльози,  замовила
мати. - Я не вiд того плачу; сама не знаю, чого сльози ллються. Гарно тобi
там - i гаразд, дочко; а погано - уже ж я нiчим не запоможу... Та що се я?
Ти з дороги - ©сти хочеш, а я й байдуже. Будемо обiдати, бо й я ще  нiчого
не ©ла.
   Стара хутенько схопилася i кинулась до печi.
   - Не знала, що ти будеш. Не сподiвалася... хоч би курочку зарiзала та З
нею борщ зварила, а то - затовкла салом, та й годi,  -  гомонiла  Прiська,
насипаючи борщу у миску.
   Сiли обiдати. Христя взялася за ложку... "От i сiли обiдати,  -  гiркий
наш обiде!" - згадала Христя пiсню. I було вiд  чого:  борщ,  наче  окрiп,
парував перед ними. Вона покуштувала - нi  солi  досить,  нi  приварку  не
видно, однi буряковi крижала плавають поверху. Христя покуштувала та зразу
й ложку положила.
   - Недобрий, дочко? - спитала мати. - Сама знаю, що недобрий...  З  чого
ти того добра вiзьмеш? Погрiб у нас невисокий, - картопля зимою  померзла,
а на  весну  -  так  драглями  i  взялася;  насилу  назбирала  пiвклуночка
посадити. М'яса i в заводi не водиться... Буряк та квас  надолужа╨,  та  й
того вже небагато... Солi зосталося  жменя,  -  потроху  до  всього  ложу:
бережу, щоб надовше стало. Отаке-то. А  ти  там,  мабуть,  усе  з  м'ясом?
Городяни - шо-шо, а люблять ласо по©сти.
   - Та страва добра, - одказала Христя.
   - Ти б хоч з кашею борщ ©ла, коли так не хоч.
   Христя кинулась до кашi - i каша  пройшла  димом.  "Постарiла  мати,  -
подумала вона. - Колись яку добру кашу варила, а тепер от не доглядiла, що
й димом пройшла". I наче що обценьками ©й  серце  здавило.  Прiська  собi,
дивлячись на дочку, задумалася. На виручку прийшла Одарка.
   - Ви саме обiда╨те. Пiду, - думаю, - хоч подивлюся на  Христю,  як  там
вона.
   - Та ще вашо© Христi i бiс не вiзьме! - жартуючи, одказуб Христя.
   - Оце, дивись!.. Навiщо ти йому здалася? Дай, боже, щоб i не брав.  Щоб
ти скорiше одслужила сво╨ та знову до нас вернулася, бо без тебе i мати он
плаче, та й менi нiяково: прийду до вас - пусто, пiдемо до нас -  недостае
чогось. Отак зiйдемося з тiткою, посидимо, згада╨мо тебе, -  як  там  вона
поверта╨ться у свiтоньку?.. А ти ж нас згадувала хоч раз, Христе?  Чи  там
за городянськими клопотами про селян уже годi згадувати?
   - Було всього, - одказувала, зiтхнувши, Христя.
   - Правда, дочко, правда: всього часом бува╨.
   - Часом - з квасом, а порою - з водою? - каже Одарка.
   - Атож. Чого в свiтi тiльки не бува╨? На те й лихо,  щоб  з  тим  лихом
битись! - одказу╨ Прiська.
   Бiльше розмовляла Одарка з Прiською: Христя слухала i мовчала, ©й сумно
було слухати ту важку розмову. Хiба тим, що  побалака╨ш,  запоможеш  горю?
Хiба вона  при©хала  додому,  щоб  згадувати  те,  що  було  колись?  Вона
при©хала, щоб його забути. Вернеться назад - знову його застане; нiде воно
не дiнеться. А тут, наче зговорилися, - тiльки про те й рiч.
   - Чи Горпина дома? Хотiлося б менi ©© бачити, - спиталася  Христя,  щоб
перервати розмову.
   - Дома, дочко. Пообiда╨мо, то, коли хоч, i пiдеш.
   - Я вже не хочу ©сти, - одказала Христя, устаючи i хрестячись.
   - Така ж ти, - сумно сказала мати, пiдводячись, i  почала  прибирати  З
столу.
   - Я на хвилину, мамо; тiльки побачуся з Горпиною та й  вернусь.  А  ви,
Одарко, щоб тут були, - весело замовила Христя, збираючись виходити.
   - То вже бог його зна╨, чи Одарцi довго прийдеться  посидiти,  -  сумно
одказала Одарка, як Христя вийшла з хати.
   Прiська тiльки зiтхнула. Обох ©х  уразило  -  чого  так  швидко  утекла
Христя?! "При©хала до матерi в гостi, - думала  Одарка,  -  i  побiгла  до
чужих!"
   - Що  ж,  чим  хвалиться  Христя?  Добре  ©й  там  чи  нi?  -  спитала,
помовчавши, Одарка.
   - Отак, як бач! - гiрко одказала Прiська. - Хвалиться: хазяйка -  добра
людина, а проте - бог його зна╨! Може, таку ману пуска:  всi  вони  спершу
добрi, поки не осiдлають; а насiли - вези, не вгинайся!
   - Та й Карпо хвалиться... Така, каже, добра людина, така  добра!  I  на
нiч у двiр пустила, i нагодувала, напо©ла.
   - Гей, ти, дiвко! Дiвко! - донiсся знадвору Карпiв голос. - Куди се?
   - Прощайте! Пiду, - одгукувалась Христя.
   - Бач - добра: матiр покинула, а сама навдьори!
   - Хто се? - спиталася Прiська, дослухаючись.
   - Карпо йде. Видно, стрiвся  з  Христею.  Незабаром  i  Карпо  увiйшов,
несучи в руках клунок.
   - Здрастуйте в хату! - привiтався вiн.
   - Здоров, Карпе!
   - Оце стрiв вашу, побiгла кудись. Рада, що вирвалась...
   - То вона до  Горпини.  Молода...  бажаеться  усiх  зразу  оббiгати,  -
одказала мати.
   - А я вам гостинцi принiс. Хазяйка кланялась i гостинця передала. Очi у
Прiськи  заграли,  побачивши  високу  бiлу   булку   i   пухку   паляницю.
Поцiлувавши, вона прийняла хлiб з рук Карпових i положила на столi.
   - Бач, як у городi печуть; у нас  так  не  вмiють,  -  хвалила  Одарка,
розглядаючи булку.
   - Коло того ходять - одно дiло знають. Нам як не приходиться того хлiба
©сти, то й пекти не навчились, - одказала Прiська.
   - Чого ж воно так: як городянам, то, небiйсь, i булка, а нам  -  чорний
хлiб з остюками? - спитала Одарка.
   - Так воно вже завелося: город усе  краще  собi  бере.  При  сiм  словi
Одарка глибоко зiтхнула.
   - Пани та багачi! - нешвидко додала вона до свого зiтхання. ©© нiхто не
пiддержав. Карпо повернув розмову на iншу рiч: вiн почав  розказувати  про
по©здку, про хлiб, про город, про Христину хазяйку.
   - Ще й хвалити бога, що  Христi  так  лучилося,  -  зовсiм-таки  добре!
Хазяйка не як чужа, а як рiдна мати!
   Чималу годину знов прогуторили на сю рiч. I серце,  i  важкi  Прiсьчинi
думки  угамувалися.  Серце  перестало  щемiти;  важкi  думки  розтiкалися,
зникали, заспоко╨нi тихими надiями, розщотами, розпологами... Слава  богу,
що Христi добре... Хазяйка обiця╨ грошi вiддати... Вiддасть - спасибi  ©й!
- Христi новий убiр буде; бо в не© хоч одежинка i ╨, та лишню мати  -  все
краще. А й не вiддасть - хiба не все рiвно?.. Пропаде пiвроку  служби,  то
хiба i так не пропада╨?
   "Пiвроку, - дума╨ Прiська,  прилягаючи  спочити,  коли  пiшли  Карпо  й
Одарка. - Уже ж поб'юся, покрiплюся того пiвроку... А там знову  заживу  З
нею... Знову... Може, знайдеться хто... Невже вона  така  безталанна?..  I
красою i здоров'ячком бог не обiйшов - хiба от долею..."
   Старiй матерi не спалося. Доччина доля, образи людськi, сво© злиднi  та
недостачi ворочали ©© з боку на бiк, гнали сон i спокiй далеко вiд не©.
   Де ж дочка поверта╨ться, поки мати такi важкi гадки дума?
   Христя сидить у сво╨© подруги Горпини, котра не вгава╨ нi  на  хвилину.
Горпина розказу╨ Христi про село, про знайомих  дiвчат,  парубкiв,  що  де
ско©лося, про кого  яка  чутка  пiшла  -  все  виклада╨  подруга  подрузi,
маленевеличке iз-за нiгтя видира╨ та  виклада╨...  Передала  за  ╞вгу,  що
позивала Тимофiя, про Тимофiеву журбу; про те, як раз Тимофiй, стрiвши ©©,
Горпину, хвалився: коли б не товста ╞вга - вiн би  присилав  старостiв  до
не©!.. Про Федора, що спершу дурiв та й тепер ще не прийшов у себе... "Все
згаду╨ тебе та,  згадуючи,  плаче...  Ти  таки  його  в  себе  навсправжки
закохала!"
   Христя слуха╨ та╨мну розмову подруги - i серце ©©  неспокiйно  б'╨ться.
Недавн╨ життя, вiд котрого одiрвали ©©, хвилею  плеснуло  на  не©...  Вона
знову серед його поверта╨ться, усе бачить, усе чу╨; воно  глибоко  зачiпа╨
©© серце, будить думки...
   - А зна╨ш?.. Менi шкода його, - зiтхнувши, сказала Христя.
   - Кого?
   - Федора. Вiн гарний парубок. Вiн буде кращий i вiд Тимофiя, i  вiд  ©х
усiх. Тi тiльки гострi на язик, а се - плохий, мовчазливий... От  за  кого
виходь, Горпино, - не каятимешся.
   - Отаке! На тобi, небоже, що менi негоже! - закопиливши губу,  одказала
Горпина. - А чому ж ти не виходиш?
   - Я - друга рiч. Мене його батько не хоче за невiстку мати.
   - А мене вiзьме? Он вiн шука багачки. Дума, десь дурну знайде... Та хай
йому гаспид! Ти краще розкажи менi про город. Як там у вас? - забива╨ баки
Горпина. - Бачила Марину? Як там вона? Зовсiм городянкою стала. На село  i
не загляне нiколи.
   - Не бачила. Нiколи було довiдатися, де вона i як вона.
   Христя почала розказувати про город, про звича©, про хазя©на, хазяйку.
   Подруга теж нiчого  не  вта©ла  перед  подругою  i  розказала,  яка  ©й
притичина була з хазя©ном.
   Пореготалися тепер удвох з того, що колись до слiз доводило.
   - Тобi таки вда╨ на те кохання! - додала, регочучи, Горпина,  зависливо
глянувши на подругу.
   - Бажаю й тобi так! - одказала Христя.
   - Не хочу, не треба! - затрiпала руками та. - Старий, жонатий  та  буде
цiлувати? Цур  йому!  пек  йому!  осина  йому!  -  i  червонiючи,  як  той
сап'янець, Горпина реготалася.
   А Христя ще почала перекривляти п'яного Загнибiду. Горпина аж за  живiт
береться та регоче, а в Христi - очi грають, смiх та жарти  не  сходять  з
язика.
   Iшла на часок Христя з дому, а прийшлося вертатися аж  увечерi,  -  так
забалакалася з подругою. Сонце сiло; захiд  горiв  червоним  вогнем;  небо
потемнiло; понад  селом  розiслалася  вечiрня  тiнь.  По  улицях,  грузько
ступаючи,  верталася  скотина  додому:  бiгли  свинi,  овечата.  З  дворiв
доносився хазяйський оклик. Село перед споко╨м загомонiло-заметушилося.  I
яким радiсним, давно чувалим зда╨ться Христi той сiльський гомiн!..  Як  у
лiтню спеку, на безводдi, надибавши невеличку течiю бiгучо© води в глухому
ярку, припада╨ чоловiк до не©, щоб загасити свою пекучу згагу, так  Христя
з згагою прислухалася до  того  вечiрнього  клекоту...  Зяайоме  та  рiдне
вiтало ©© любим привiтом, чарувало несподiваним чаром!
   Виходячи з улицi, коло цвинтаря запримiтила  Христя  парубочу  постать.
Парубок йшов тихо, похнюпившись, наче провинився в чому або, загубивши  що
- вiдшукував. Христя придивилася. Знайома хода, одежа трохи в примiтку,  а
парубок наче незнайомий. Хто б то се?.. Його гостре схудле лице нагадувало
колишн╨ обличчя Федорове. Невже вiн?..
   - Федоре! - не здержалась Христя.
   Парубок  наче  злякався:  струснувсь,  пiдвiв  голову;   подивився   i,
похнюпившись, знову повагом почвалав улицею.
   "Не пiзнав", - подумала Христя, повертаючи додому.  Якась  тиха  досада
пiдкралася до ©© серця - i ущипнула... "Та невже  я  обiзналася?  Нi,  нi,
Федiр, то - вiн. Тiльки що сталося з ним? Ще нiколи не  доводилося  бачити
менi його такого... Змарнiв, опустивсь!.." Цiлу дорогу клопотали  Христину
голову думки про Федора.
   Коло свого двору стрiла матiр.
   - Оце так! На часок пiшла, а проходила до вечора, - з докором стрiла ©©
мати.
   Христю обняла ще бiльша туга. "Чи я  справдi  збожеволiла?  -  подумала
вона. - При©хала до матерi, а  повiялася  до  чужих,  пiдглядала  парубкiв
незнайомих".
   - А Одарка ждала-ждала тебе... I Карпо  приходив.  Довго  сидiли,  тебе
пiджидали. Надвечiр знову Одарка забiгала... "Нема╨?" -  "Нема",  -  кажу.
"Бач, - каже, - недобра яка; як до чужих, то i на увесь день, а до мене  -
i в хату не наплювала!"
   - Та я й сама не рада, що пiшла, - сумно одказала Христя матерi. У хатi
©й ще сумнiше  стало.  Мати  скiльки  раз  зачинала  розмову,  та  розмова
плуталася, рвалась: то Христя промовчить на матерн╨ питання, то одкаже  не
те... Дiждавши, поки зовсiм смеркло, вона послалася i лягла спати.  ╞й  не
спалося:  сон  десь  далеко  блукав  вiд  не©...  Крiзь   невеликi   вiкна
пробиваються в хату сизi померки ночi; зорi, мов iскорки,  жеврiють  серед
тi© темряви. Тихо-тихо... Христя лежить i дума╨... Усякi думки ходять у ©©
головi. ©й чудним зда╨ться, що вона дома. Чи давно була  в  городi,  а  от
тепер - дома! Вона почала пригадувати сьогоднiшнi  виходеньки,  розмову  з
Горпиною. Багато вона лишнього наказала ©й. I навiщо б було хвалитися? Що,
як Горпина не вта©ть та рознесе все те по селу? Нi, Горпина не така:  вона
нiкому не похвалиться. Ану, як похвалиться? То Христя  ж,  коли  так,  усе
розкаже, що сповiрила ©й подруга... Кому?  У  городi  хто  ©©  зна╨?  Хiба
хазяйцi?.. А що тепер хазяйка  дi╨?  Спочива,  певно.  Хотiлося  6  ©й  ©©
бачити. От всього день не бачила, а як скучила за нею.  А  що,  як  хазя©н
вернувся i почав лаяти, нащо пустила ©© додому? I ©й учувалася  та  лайка,
крикливий голос, палючий погляд... Господи! що б вона дала, коли  б  можна
мухою або птицею якою повернутися  й  опинитися  там!..  Не  дано  ж  того
чоловiковi... ©© серце неспокiйно почало битися. А  тут  знову  зiйшов  на
думку Федiр - його зомлiлий образ, його засмучений  погляд...  До  пiвночi
качалася Христя з боку на бiк, поки не  прийшов  сон  i  не  заспоко©в  ©©
гарячо© голови.
   Смутнi думки приспали Христю, та нерадiснiшi й  збудили...  ©й  щось  i
снилося, та не пригада╨ вона що. Щось та╨мне та  страшне  заставляло  дуже
битися ©© серце; якiсь невiдомi  почування  невiдомого  лиха  обiймали  ©©
душу. Вона i вимилася, i прибралася, а тi почування все бiльше росли,  все
глибше западали в думку... Тiсною i смутною зда╨ться ©й своя  хата;  рiдне
село наче  принижчало,  помиршавiло;  життя  його  спустiло;  наче  пожежа
пройшла i спустошила самi найкращi мiсця. Вона раднiша кинути його зараз i
полетiти назад, у мiсто... А ще ж тiльки  сьогоднi  субота,  до  завтрього
пiсля обiду ©й бути... Така журба розбира╨ ©©, так ©й важко та трудно.
   - Чого ти, дочко, суму╨ш? - пита╨ мати i рае: - Ти б пiшла  до  Одарки.
Христя зiбралась - пiшла. Тiльки i в Одарки не краще... Дiтвора  гомонить;
Одарка вiта╨ i розпиту╨ ©©; а ©й - слова важко сказати: думка про мiсто не
виходить з голови. Не забарилася i мати, упоравшись бiля печi,  прийти  до
них. Мати розмовля╨ з Одаркою, а вона сидить - мовчанку справля╨,  а  бiля
серця щось в'╨ться, якась гадина уп'ялася у його, ссе-куса╨...
   - Вже я, мамо, мабуть, сьогоднi пiду од  вас,  -  каже  Христя  матерi,
вернувшись додому.
   - Чого ее так, дочко, поспiша╨ш? Одпрохалася до понедiлка, а  поспiша╨ш
сьогоднi. Хiба тобi вже обридло у матерi рiдно©?..
   - Я й сама не знаю, що зо мною... Так менi важко, так  трудно!..  Серце
щемить чогось... Менi все зда╨ться, що хазя©н вернувся.
   - То що? Хiба ти сама,  сво╨ю  волею  пiшла?  Тебе  ж  пущено...  I  не
насидiлась я з тобою, i не набалакалась, i  не  надивилася  на  тебе...  -
додала жалiбно мати.
   Христя утерла гарячу сльозу, що викотилася з ©© очей,  -  i  нiчого  не
вiдказала матерi, тiльки сама  собi  рiшила  завтра  ранiсiнько  рушити  в
дорогу.
   I вона здержала  сво╨  слово.  На  другий  день  ще  до  свiту  устала,
зiбралася, попрощалася з матiр'ю - i пiшла. Приходила  Одарка  побалакати;
прибiгла Горпина узяти на  улицю  з  собою;  ще  двi-три  знайомi  дiвчата
забiгали, та застали тiльки заплакану матiр у хатi, а  Христя  вже  далеко
була.
   - Чого ж це вона так швидко вибралася? - спитала Горпина. - Хвалилася -
до понедiлка буду, а сьогоднi втекла.
   "Втекла... втекла!.. Прибiгла - наче вогню  вхопила,  i,  як  дим  той,
зникла... Втекла..." - думала мати, обливаючи старе лице гiркими сльозами.
   VI
   Коли виткнулось ясне╨ сонечко з-за гори й обдало сво©м  свiтом  безкра©
поля, усiянi, мов сльозами, ранньою росою,  Христя  вже  була  далеко  вiд
села. Перед нею розстилалися безкра© лани; за нею в сизому туманi  крилося
село. Вона не озирнулась нi разу, не поглянула на його.  Якiсь  смутнi  та
нерадiснi почування тягли ©© вперед. Там, за тим морем  ясного  свiту,  на
краю безмiрних ланiв, у туманi широкого простору, серед чужих хат,  сто©ть
хата ©© хазя©нiв... "Чи гаразд то там? Чи вернувся  хазя©н  з  ярмарку?  А
хазяйка що поробля╨? Чогось мо╨ серце так  ни╨,  чогось  воно  трудно  так
б'╨ться... Ох, скорiше б, скорiше добратися!"
   I Христя все дужче та дужче наляга╨ на ноги. Незчулася, як минула  сво©
поля, як перед нею опинився мiсток на  гнилiм  переходi  -  вiн  якраз  на
половиш шляху... Сонце повернуло на пiвдня, стояло саме над  головою.  "Ще
рано, - дума╨  Христя.  -  Дiйду  до  Йосипенкового  хутора,  зайду,  води
нап'юся, спочину трохи i Мар'ю провiдаю. Як то там вона?"
   Думки про Мар'ю на який час одвернули ©©  вiд  мiста.  Та  ненадовго...
Може, нема╨ Мар'©; може, вона вже покинула - пiшла у  мiсто...  "Мiсто!  i
вп'ять мiсто?!" -подумала Христя, i щось гiрке та нерадiсне ущипнуло ©© за
серце. "Ну, чого се я?!" - утiша  сама  себе,  утираючи  знiчев'я  набiглу
сльозу. I знову налягла на ноги.
   Ось i Иосипенковi хутори. Щось бовванi╨ серед двору; доноситься до  не©
гук-крик. "Видно, свекруха  розходилася.  Нiяково  й  заходити",  -  дума╨
Христя, применшуючи ходу. I не помилилася: то  справдi  гукала  Явдоха  на
невеличкого чоловiка, що сумний сидiв на приспi.
   - Казала: учи шкуру! Бери палицю до рук та бий! Так  жалко  тобi?  Отже
тепер i пожалiв... Вона тобi ось чого пiднесла, - i, скрутивши  разом  двi
дулi, стара ткнула ними в вiчi чоловiковi.
   Той похнюпившись сидiв - мовчав.
   - Мовчиш? мовчиш? - заривала знову Явдоха. - I що з  тебе  за  чоловiк?
Якби не раз, не два побив ©й голову, щоб i на в'язах не  вдержала,  от  би
вона тебе i поважала, вона тебе i почитала! А то  -  як  з  клоччя  батiг!
Нестеменний покiйний батько... Того ж хоч я у руках держала...  А  ти  що?
Тьфу!.. А тепер от i  сиди  -  як  сич  надувшись,  журися  та  жди,  поки
вернеться... Дожидайся - дiждеш!
   - Ну, чого ви в'язнете до мене? - гiрко промовив чоловiк. - Хто  ж,  як
не ви, i вигризли ©© з двору?
   - Так це я? Я? Мати?! Це дяка така матерi, що тебе на розум наводила? Я
©© вигризла?! Що ж я - собака, по-твоему? Га?
   - Я не кажу, що ви собака, а чого ви  гризетесь?  День  не  пройде  без
того, щоб ви не загризлися; хвилину душа спокiйно не  побуде  на  мiсцi!..
Так i жди: от же тихо, а тут i  схопилася  буча!..  Хiба  у  такiм  пеклi,
прости господи, проживеш? Кам'яне - i те не здержало б вашо© гризнi!
   - А що ж, по-тво╨му, - мовчати менi ©й? Поганцi, прийманцi  -  мовчати?
Що ж вона таке? Вона надбала, вона навезла з собою? У чужiм добрi, та ще й
старшинувати буде? Нi, не дiжде вона з сво©м родом поганим! Менi нужда, що
вона  в  мандри  вдарилась?  Дивись-яка  журба!!!  Не  первина  ©й  мандри
справляти... Звiдти, зда╨ться, i брали...
   - То чого ж ви i клопочетесь?
   - Чого? чого? - аж  стрибала  стара.  -  Ох,  ти,  голово  дурна!  Чого
клопочуся? Того, що  наглумилася  вона  над  нами,  насмiялася  над  тво╨ю
головою дурною! Де видано, де писано, щоб жiнка жила нарiзно вiд чоловiка?
Я б ©©, сяку-таку поганку, через полiцiю додому добула... Я б ©© до стовпа
на цiлий мiсяць, як ту собаку, прив'язала... щодня сирицею манiжила!.. Я б
з нг© вибила мiськi примхи! А вiн:  клопочетесь?!  Тьфу!  на  твою  голову
дурну! - I, плюнувши, вона мерщiй побралася у хату. Чоловiк тiльки  розвiв
руками i ще нижче похнюпився.
   "Нi, не зайду, - подумала Христя, стоячи  за  коморою.  -  Чого?  Мар'©
нема╨ дома, краще тягти далi", - рiшила вона, повертаючи на шлях.
   "Отже таки Мар'я поставила на сво╨му, - лiзло ©й у голову, -  кинула...
Ото ж ©© чоловiк. Як жаль  його,  жiнка  кинула;  а  тут  -  i  мати  ла╨.
Нещасний! я б, зда╨ться, перетерпiла... Не другий же вiк  старiй  жити?  А
втiм - бог Зна╨! - не од добра тiкають люди. Видно, залила стара за  шкуру
сала..." I Христя рiвняла себе до Мар'©,  згадала  про  свою  долю.  I  ©©
вижили з села, i ©© одiрвали вiд рiдно© хати, випхнули  у  найми  на  глум
чужим людям, а безпомiчну матiр зоставили саму на  плач  та  журбу...  Хто
тiльки в свiтi не плаче, не пролива╨ слiз кревних? Нащо  от  хазяйка  -  у
добрi та в достатках, а й та скаржиться на свою долю,  нарiка╨  на  не©...
Життя - як те колесо котить: того униз несе, другого угору  пiдiйма╨,  щоб
знову у землю втоптати... Де ж те щастя та доля,  що  ждеш  й  дожида╨шся,
залучиш на хвилину, а там... тiльки натомиш себе дурними надiями?
   Тяжко Христi  такi  думки  думать  однiй  серед  широкого  поля;  важкi
почування давлять, наче обценьками, ©© серце: щемить воно, ни╨... "Хоч  би
вже до мiста швидше!" - дума╨, поспiшаючи.
   Ось з-за гори заблищав на сонцi хрест городянсько© церкви; ось i  лiски
забовванiли, наче сизий пояс,  розляглися  кругом  мiста.  Ще  три  версти
зосталося. Христя зiйшла з шляху на обнiжок, де серед бурти  росла  висока
гiлляста липа, i сiла в холодочку  перепочити.  З  того  мiсця  так  видно
усюди. Змi╨ю бiжить-в'╨ться дорога з гори в долину, круто поверта╨  то  на
один бiк, то на другий; по  сторонах  того  шляху  послалися  лани  чорнi,
жовтi, зеленi, упираються краями в шлях... Сонце, сiдаючи, косими парусами
обда╨ тi лани - i горять вони всякими кольорами, миготять  зверху  золотим
блиском, тонуть краями в сизiй долинi блакитного  небосклону;  а  легенькi
тiнi, мов непримiтнi хмарочки серед чистого неба, простяглися вподовж того
квiтчатого  килиму,  стиха  пересовуються  з  мiсця  на  мiсце...  Чудовна
надивовижу iграшка ясного свiту з вечiрньою сутениною!  Повiтря  тепле  та
легке,  так  i  хилить  до  спокою,  так  i  гне  до  дрiмоти;  а  дзвiнка
жайворонкова пiсня стиха колише .потомлену думками душу... Затихають  болi
i образи; нiмiють лиха  i  муки;  зникають  клопоти  журливi;  почува╨ться
несподiвана легкiсть. "От би куди хазяйку, от би де  ©й,  бiднiй,  побути!
Тут би забула вона все на свiтi, все... Як прийду, розкажу я ©й;  розкажу,
де,  як  згадувала",  -  подумала  Христя,  легко  зiтхнувши,  знялася   i
почимчикувала далi.
   Уже сонце зовсiм сiло, як вона вступила в широку i людну улицю. Народ З
усiх бокiв бiгав, снував; селяни поспiшали у базар, на  пiдторжя;  крик  i
гук носився кругом не©.
   "Чи то ж то хазя©н звернувся?" - подумала Христя, зирнувши на хазяйську
крамницю, i трохи не впала: крамниця була вiдчинена... Мороз подрав Христю
поза спиною, мороз сипнув у ноги, мороз уступив у пальцi; серце так трудно
заколотилося... Що ж то тепер вiн ©й заспiва╨?.. Не перейшла -  перелетiла
вона базар i мерщiй повернула у свою улицю.
   Ось i дворище... Тихо у йому, аж глухо, нiгде живого не  видно,  тiльки
комора бiлi╨ серед двору. Христя поспiша╨ в хату;  ©й  дивно,  що  сiнешнi
дверi зачиненi. Чи недужа хазяйка, чи нема дома?..  З  неспокiйним  серцем
вона мерщiй вскочила в сiни.
   Через хвилину вона знову вискочила... блiда, труситься i - як пуститься
З двору!..
   -  О  боже,  боже!..   -   шептала   вона,   бiжучи   улицею.   Прохожi
зостановлювалися, дивувалися.
   - Чого ся дiвчина так перелякалася? куди мчиться? - допитувалися одно в
одного i, не дознавшись, проходили.
   Вона побiгла на базар до крамницi - i тiльки бiля не©  запримiтила,  що
крамниця була зачинена.
   - А хазя©на не бачили? - божевiльне допитувалась вона у при©жджих.
   - Якого хазя©на? Шукай собi!
   Христя, вибiгавши увесь базар, побiгла знову додому. Сонце зовсiм сiло,
вечiрня зоря погасла; над мiстом спускалася нiч; у хатнiх вiкнах заблищало
свiтло.   Христя   неслась,   як   несамовита.    Прибiгла    до    ворiт,
постояла-постояла, Зiтхнула важко i знову побiгла.
   У дяка в  хатi  йшла  лайка,  коли  Христя  туди  ускочила.  Дячиха  аж
посинiла, лаючи старого,  котрий,  затесавшись  у  куток,  щось  перебирав
нишком.
   - Здоровi! - привiталася Христя.
   ©й нiхто нiчого не вiдказав, та вона i не дослухалася.  Як  божевiльна,
вона кинулась до дячихи.
   - Панiматко! iдiть до нас. Щось з хазяйкою сталося.
   - З якою хазяйкою? - суворо спитала дячиха.
   Христя тiльки ламала руки та трусилась:
   - Iдiть, Хряста ради.
   - Куди - до вас? - гарикнула дячиха. - Багато вас у гаспида е!  Куди  я
проти ночi пiду?
   - Тут недалечко, зараз... до Загнибiди, - насилу знайшлася Христя.
   - Що ж там у вас?
   - Не знаю, панiматко. Я була дома, ходила в село... Приходжу у хату"  а
хазяйка лежать... такi страшнi... Боже мiй,  боже!  -  i  Христя  зайшлася
плачем.
   - Ото вiн учора звернувся... Пiдожди, я зараз, - сказала  дячиха.  Поти
дячиха вбиралася, Христя вискочила у сiни. Сльози давили ©©, страх  трусив
усю...
   В Загнибiди уже свiтилося в хатi, як вони увiйшли у двiр.
   - Менi страшно. Я не пiду туди...  Iдiть  ви  самi,  -  тремтячи,  каже
Христя.
   - Чого бо©шся? Маленька! - скрикнула дячиха i, як та шулiка, посунула в
хату. Христя за нею.
   У кухнi вони застали Загнибiду. Похмурий, заложивши руки за спину,  вiн
мiряв ©© i вздовж, i  впоперек.  Свiчка  стояла  на  столi  i,  нагорiвши,
обдавала хату неясним свiтом.
   - I ти вернулася? - гукнув Загнибiда, кинувши на Христю гострий погляд.
Та, зупинившись у порога, так i прикипiла на мiсцi.
   - А Олена Йванiвна де? - спитала дячиха.
   - Нащо вам Олена Iванiвна?
   - Нужно! - гостро одказала дячиха i пiшла далi  в  свiтлицю.  Загнибiда
узявся за свiчку, щоб присвiтити. узяв був у руки; потiм поставив;  зiрвав
i, повернувшись до Христi, посварився на не© кулаком; а далi - За  свiтло,
в кiмнату.
   Ясний свiт освiтив пожовкле лице  Олени  Iванiвни,  коли  увiйшов  туди
Загнибiда. Вона лежала на спинi, схрестивши руки на грудях,  як  схрещують
помершому. Очi в не© були закритi; пiд очима - синi мiшки; рот скривлений;
Зiтхання важке, хрипуче... Все казало - то було послiдн╨ змагання життя зi
смертю!
   - Олена Йванiвна! Олена Йванiвна! - стиха  обiзвала  ©©  дячиха.  Олена
Iванiвна, не розкриваючи очей, тихо схитнула головою.
   - I сам не знаю, що з нею, - казав Загнибiда, пiднiмаючи свiчку  вгору,
щоб яснiше освiтити болящу. - Кидав здоровiсiньку;  вернувся  -  отак,  як
бачите! - I вiн положив свою руку на ©© руки. - Холоднiсiнькi!
   Боляща розкрила очi, глянула на чоловiка - i заметалася на постелi.
   - Не буду! Не буду! - забубонiв Загнибiда й одiйшов геть.
   - Ви б за батюшкою послали, - пораяла дячиха. Загнибiда махнув рукою i,
опустившись на лаву, схилився головою на стiл.
   -- О нещастя, нещастя! - замовив вiн.
   У хатi стало тихо-тихо, мов у домовинi. Боляща розкривала очi,  зводила
руками угору, потягалася...
   - Чорного платка! Чорного платка! - крикнула дячиха. - З^рч'гii очi...
   Христя кинулася в  кiмнату.  Хазяйка  металася  на  постелi,  кидалась,
страшно водила очима. На ©© ши©,  на  руках,  неначе  жаби,  порозпинались
чорнi плями: набряклi жили кидалися -  бились;  корчi  гнули  руки,  ноги;
боляща стогнала... Дячиха мерщiй схопила з себе платок i кинула на не©. Ще
хвилину вона забилася пiд платком... почулося наче шептання, скрип зубiв -
i зразу все затихло...
   Трохи згодом зняла  дячиха  платок...  Пiд  ним  лежала  вже  не  Олена
Iванiвна, а бездиханний труп з страшно витрiщеними очима...
   Загнибiда пiдiйшов до нього, подивився i, затрусившись,  промовив:  "Ти
мене покинула... покинула... Як же менi самому тут бути без тебе?"
   Дячиха взяла його за руку i вивела з кiмнати в кухню.
   - А ти бiжи до сусiд. Скликай - хай iдуть  обмивати.  Та  забiжи  i  до
старого - хай бере псалтирю читати, - наказувала дячиха Христi. Та  стояла
як укопана.
   - Чого сто©ш? Бiжи! - гукнула дячиха.
   Христя, не знать куди i чого, побiгла.
   Через годину найшло жiнок, бабiв... Пiдтопили  в  печi,  грiли  окропи.
Христя робила, що ©й не казали: носила  воду,  таскала  дрова,  хоч  i  не
пам'ятала того нiчого. Вона тiльки й запримiтила, коли  обмив