дати? - спитався Миколка. - Того вже, сину, не знаю. Коли ласка ©©, то й пообiдав косарсько© кашi. Христя iшла ззаду й мовчала. - Ви, мамо, попросiть ©© обiдати. Хай вона з нами буде обiдати. Та й за лiс попросите... Зря ви що батько казали? - пiдстрибуючи, плеще Миколка. - Цисс! - засичала Одарка, i густа краска вкрила ©© бiле лице. Христя глянула на сина, глянула на матiр i почула - щось гiрке та холодне коло ©© серця повернулося, ©й здавалося: та щира привiтнiсть Одарки, та ©© ввiчливiсть та шаноба мали за собою якусь скритну надiю, котру вона досi не показувала i котру так несподiвано розмолов балакучий Миколка. Христя, як не просила й не благала Одарка зостатися обiдати з нею, не Зосталася, а, розпрощавшись, похилила луками додому. - А яка пишна тьотя Христя, як панночка. Я брехав, коли казав, що пiзнав ©©, я ©© зовсiм не пiзнав, - плескав Миколка матерi, стрибаючи на однiй нозi, коли вони вернулися пiд липу. - Геть! Не в'язни, осоружний! - скрикнула мати i сердито подивилась на сина. - Хiба нiхто не зна╨, який ти брехун? I не пiзнав, кажеш, а зараз розклепав усе перед нею. Яке тобi дiло було патякать, про що наказав батько? Сама я без пам'ятi або не знаю, коли що сказати. Дурень!.. - Червона та сердита, вона почала куштувати кашу. - I трохи не солона! А куштувала, кажеш? - гримнула вона на Килину. - Я ж мов до смаку солила, - несмiло одказала та. - До смаку? Добрий у тебе смак! Дай солi! - i по цiлiй жменi вона бурхнула в той i другий казани. Хоч потiм косарi, зiйшовшись на обiд, i казали, що каша з сiльцею, та Одарка не чула. Зiгнувшись над сво©м шитвом за товстою липою, вона думала: "Уже менi оцi дiти! Що не задума╨ш, як не кри╨шся вiд них, а вони зразу усе розплещуть... Ну вже i дiти!" Х На третiй день Колiсник вернувся сердитий та хмурий; дiло за спаш вiн програв. "Що воно за суддя? Який вiн суддя? "У вас, - каже, - нема нi свiдителiв, нi поличного". Нащо тi свiдителi, навiщо поличне? Хiба я стану брехати? Ти ж суддя! Ти судищ по сво©й совiстi! Я, значить, по-тво╨му, брешу. Ну, вже ж доживемо до нових виборiв. Пустимо тебе, голубе, сторч головою! Хто тебе вибира╨? Мужики вибрали б? Дожидайсь, поки виберуть! - толкувався вiн, лаючи i суддю, i лiсника, i слобожан. На четвертий зрана сидiв вiн у свiтлицi i пив чай, що Христя наливала. Знадвору у розчинене вiкно доносився якийсь гомiн: чувся чужий чийсь голос i Кирилiв. - Тут тако©, парубче, нема╨, - казав Кирило. - А менi хазя©н i хазяйка велiли у двiр iти i спитати Христi Притикiвни, Христя, почувши сво╨ мення, кинулася до вiкна. Пiдiйшов i Колiсник. Коло замчища стояв перед Кирилом молодий парубок i держав у руцi щось кругле, у бiлу хустину загорнене. - Що там таке? - гукнув Колiсник. - Та се парубок з Мар'янiвки, - одказав Кирило. - Шука якусь Христю Притикiвну. Я кажу, що тако© у нас зроду не було, а вiн одно домага╨ться, що сюди. - Хто ти, парубче, вiд кого? - спитав Колiсник. - Та я з Мар'янiвки, вiд Здора. - Чого ж ти? - Хазя©н i хазяйка прислали Христi стiльникiв. Ще й наказували безпремiнно доставити i самiй Христi до рук дати. - А ти вже, кажеш, усе про себе розплескала i комерцiю завела! Бери ж, коли до тебе, - гримнув Колiсник i, повернувшись, пiшов у кiмнату. Христя перехилилась у вiкно i взяла у парубка зв'язку. Руки ©© тремтiли,. сама вона, як огонь, горiла, а з-за парубка дивився на не© Кирило, мов до його устав з того свiту батько. - Чудеса з вами, жiнками, та й годi! - вернувшись у свiтлицю, виговорював Колiсник. - Нема того, щоб язик за зубами подержати. Чи тобi то так дорого-мило, що ти, Христя, перевернулась у панночку. Он, мов, куди нашi шагонули. Знай наших! Дивiться, мов, чи пiзна╨те Христю? Ось я, ось... Яка уже бiсова жiноча натура! Недаром кажуть: "Волос довгий, та розум короткий". Ну, що тобi з того прибуло, що ти себе виявила? Перша Оришка, - на що шкарбун, - наплю╨ тепер на тебе. Я, скаже, думала: воно добре що, путн╨ що, аж воно... - Вiн не договорив i знову пiшов у кiмнату. Христя сидiла як на ножах або на угiллi - голова ©© горiла, лице пашiло, серце так страшно билося. I пiдвернулася Одарка з сво©ми стiльниками! Прохала вона ©©, хвалилася, що хочеться моду? Нащо ж вона його прислала? - Чи посуду спорожните? Чи у себе зоставите? - спитався у вiкно па рубок. Христя заметушилася. Ухопила мед i помчалася з ним у кухню. - Оце, бабусю, стiльники. У вас чиста мисочка е? - Нащо та мисочка? - не дивлячись, спитала суворо Оришка. - Спорожнити треба. - Так би й казали. А то: "чиста мисочка чи е"? Звiсно - е. У нас не так,. як у других, що часом i ложки в хатi нема╨. Давайте! - i вона сво©ми корявими руками так i гребезнула з рук у Христi зв'язку. - Вiд кого се? Ну та й стiльники! - ласкавiше заговорила вона, уздрiвши три пласти здорових, на всю тарiлку, липових стiльникiв. Христя мовчала I нащо ©й знати, вiд кого? "Спорожнила б скорiше, щоб хоч одiслати того нарубка, що стояв там коло свiтлицi i, наче докiр, заглядав у вiкно", - думалося ©й. Не швидко спорожнила Оришка посуду - Христя все стояла i дожидала. - Чого ви ждете? Хiба я сама не принесу? - гарикнула Оришка, перекладаючи третiй стiльник. Христя мерщiй ухопила тарiлку з хусткою i помчалась в свiтлицю. - Та пiдождiть! Постойте! - гукнула Оришка. - Ще там мед зостався! Вимити ж треба! Оце яке там швидке та скоре, матiнко! - i, ускочивши в свiтлицю, вона знову узяла посуду i почовгала в кухню. Христя важко-важко зiтхнула. Докори Колiсниковi боляче щипали ©© за серце, а тут ще й Оришка вразила. Христя, зронивши сльозу, пiшла до сво╨© скриньки. Поти вона там рилась, чогось шукала, i Оришка вернулась в свiтлицю, несучи в однiй руцi миску з медом, у другiй випорожнену посуду. - Нате вам i те, i друге, щоб не сказали, що вкрала. Стара я для сього, - гарикнула вона i, переступивши порiг, поплигала через сiни. Христя вся затiпалась, оже здержалась. Узяла чужу посуду, передала через вiкно парубковi, ткнувши йому в руку щось бiленьке, кругле. Парубок, почувши подарунок в руцi, уклонився низько-низько, трохи не до землi, подякував щиро. Далi вона вже не могла здержатись. Як одвернулась вiд вiкна, сльози градом полили з ©© очей. Наче пiдстрелена, помчалась вона до лiжка i, як снiп соломи, повалилась лицем на подушку. - От i почина╨ться! Уже i почина╨ться! - гiрко вимовив Колiсник, увiйшовши в свiтлицю i чухаючи потилицю. - Ну, чого ти? Христя пiдкидалася на подушцi. - Ми все так... усе так, - казав Колiсник, мiряючи свiтлицю вздовж i впоперек. - Самi наробимо, та ще й сльозами надолужимо. - Що ж я наробила таке? - крiзь сльози глухо спитала Христя. - Чого ти в Мар'янiвку ©здила? - гукнув Колiсник, становлячись коло не©. Христю неначе хто батогом стьобнув. Вона пiдвелася i заплаканими очима призро-призро глянула на Колiсника. - У Мар'янiвку? Спитайтесь баби, що ви надо мною надзирати настановили. Колiсник вилупив на не© очi. - А вчора... позавчора чи то четвертого дня де була? - У любовникiв. Тут ©х у мене цiла метка, а ви, бач, з Оришкою i проглядiли. - У нас нiколи не так, як у людей... Або сльози, або крик, - одказав тихо Колiсник i пiшов з хати. Христi стало ще важче на душi, ще тяжче на серцi. Вона побачила, що ©© зопалий замiр, котрий вона та©ла на сво╨му серцi, що гнiтив досi ©© душу, пропав даром. Колiсник уражений пiшов вiд не©, не сказавши нi слова навпаки. Може, вiн i в думцi нiчого не мав того, що заклюнулося в ©© дурнiй головi? Певно 6, вiн виявив те або поглядом, або словом, а то - нi. Дивуючись, якось тiльки глянув на не© i пiшов геть, щоб не збивати бучi. Чого ж ©й так думалося? Стара вiдьма про щось натякнула, а ©й i запевне здалося. I жаль, i досада, як п'явки, ссали ©© за серце. Образа Оришчина, прикре запитання Колiсникове ключем закипiли у ©© душi, пiднiмалися угору, били через край. Вона знову, припавши до подушки, кревно i голосно заголосила. Оришка, почувши З кухнi, пiдiйшла до не©, подивилася, як тiпалися ©© круглi плечi, як дрижало i тремтiло тiло, здвигнула плечима i мовчки пiшла собi геть. - Все... слинить... якби пiймав за патли та одвiяв на всi боки, то не слинила б... - толкувалася Оришка сама з собою. - Чи ти пак зна╨ш, хто ся панночка? - спитав Кирило, увiходячи у кухню. - Уже чи ти зна╨ш. А я давно бачу, що шмат повi©, - гарикнула з серцем Оришка. - Видно, чим не вгодлв сьогоднi. Чу╨ш, як заводе? - додала вона, мотнувши головою на свiтлицю. Звiдти доносилося важке схлипування. - Та то хай собi вони як знають, - одказав Кирило. - Погризлися - i помиряться. А тут хто вона, он в чiм смак. Ти знала старого Притику? Оришка мовчала. -- Що змерз у микола©вський ярмарок? Прiська, його жiнка, як умерла, то нiчим було i ховати... Здiр на свiй кошт ховав. - Ну, то що? - спитала Оришка. - Це ж ©х дочка - Христя. Сьогоднi од здорiв приходить парубок, стiльники принiс. Пита╨ Христi. Чи не збожеволiв ти, думаю, яко© тобi Христi, у нас i в дворi тако© не чугно. Коли тут i вона - сама виявилася. Тодi тiльки я признав, що вона справдi, ©© обличчя, ©© й голос. Он куди нашi стрибнули! - Багато честi! О, багато честi! - крутячи головою, одказувала Оришка. - Та честi-то небагато. А бажалося б знати, як вона дiйшла до сього? - Нужно... куди пак, як нужно! - I краще робиш, Оришко, що не дозна╨шся, - несподiвано обiзвався до них з сiней третiй голос. Кирило i Оришка зиркнули - на сiнешнiх дверях стояв Колiсник. - А тобi, Кирило, уже старому дурневi, i стид у бабськi речi умiшуватись! Краще б дивився за лiсничими, щоб не пускали чужого скоту на молодняк, - додав вiн i потяг у свiтлицю. Оришка глянула на Кирила i усмiхнулася, а Кирило, поскромадивши голову, мовчки потяг з хати. - От тут послухай, що за тебе Кирило з Оришкою трахтують! - сказав з досадою Колiсник Христi, увiйшовши в свiтлицю. - А все твiй язичок наробив. Христя, припавши до подушки, мовчала. Кревний плач ©© пройшов, та нiма мовчазнiсть, що наступа╨ пiсля гiркого плачу, найшла на не©, склепила уста, скувала серце i душу. Туди тепер нiщо не доходе i нiзащо не дiйде. Нi гiркi докори, нi криклива лайка-буча. Серце закрилось, не чу╨, душа бажа╨ спочинку, одного спочинку, i байдуже ©й, що робиться около. I Христi було байдуже. Вона лежала головою в подушку i, не повертаючись до Колiсника, мовчала. Той походив-походив по свiтлицi i знову сумний потяг з хати. "Ну та й день сьогоднi видався! Уже й день!" - думав сам собi Колiсник, ходячи по садку на сонячнiй спецi. Вона, зда╨ться, i трохи не дiймала його, хоч пiт обливав i лице, i шию, i груди. Що йому ся спека, коли бiльше пiдпiка його ж середина? Ще недавня невдача з слобожанами за спаш не заволоклася забуттям, як сьогоднi ота рева пiдновила, пiдложивши до серця ще пекучiшого огню. Уже все за себе розплескала, позаводила зводнi якiсь. Це ж усе дiйде туди, куди треба доходити. Будуть тi, що донесуть до жiнки i вложать в ©© уха. I так менi життя нема╨ через не©, а тут ще - на та цить! Колiсника наче злi комарi кусали у потилицi, так вiн ©© раз по раз скромадив, ходячи похнюпившись по садку. - Пане! А пане! - гукнув з гори Кирило. - Чого? - Тут до вас чоловiк при©хав! - Який там чоловiк? Чого? - допитувався Колiсник, виходячи на гору. - Здрастуйте, - привiтався до його при©жджий середнiх лiт чоловiк у синiй суконнiй каптанинi, у добрих юхтових чоботях, у картузi замiсть шапки, Лице його сите, гладко виголене, вуси рудi, трошки пiдстриженi, голова розчесана пiд продiл. Все це давало ознаку, що при©жджий не простий собi чоловiк, а заможний i поважний хазя©н. - Здоровi©- одказав Колiсник, заглядаючи у яснi при©жджого очi. - Я до вас по дiлу, - сказав той, виступаючи уперед i кидаючи Кирила позадi. - По якому, кажiть, - депитуеться Колiсник. - Та, бачите... - i при©жджий запнувся. Колiсник помiтив, що при©жджий не хотiв казати свого дiла при Кириловi, котрий стояв назадi, i, повернувшись, повiв при©жджого у садок. - Я чув, ви лiс прода╨те, - почав при©жджий, спустившись геть з гори. - Продаю, - одказав Колiсник. - Коли добрий купець знайдеться, чому не продати? - Та так, так. Так от я, ©дучи на луку, i завернув до вас попитати, як ви продаете: чи увесь, чи по частях? - А ви ж хто такий будете? Звiдкiля? - Та я Карпо здiр з Мар'янiвки. Ви, певно, мене не знаете, а от... - i Карпо знову зам'явся. - Христя зна╨. - Яка Христя? - геть дивлячись убiк, щоб не стрiватися з веселим Карповим поглядом, спитав Колiсник. - Та вони у вас живуть. Давнi мо© знайомi, сусiдами колись жили. Жiнка моя бачилась з ними. - То ви до Христi чи до мене? - не видержав Колiсник i приснув Карповi, кинувши на його свiй суворий погляд. - Нi, до вас, - спокiйно одказав Карпо, граючи веселими очима. - Лiс же не Христин, а ваш... - Я лiсу не продаю! - випалив знову Колiсник, червонiючи увесь, як буряк. Карпо здвигнув плечима. - А коли не прода╨те, то вибачте, шо потурбував. Прощайте! - вимовив вiн, усмiхаючись, i пiшов на гору, помахуючи батiжком. Колiсник стояв i зло дивився на браву осадкувату вже постать Карпову. Вiн, зда╨ться, намiрявся кинутися на його i з усього маху дати доброго потиличника сьому при©жджому купцевi. А той, не озираючись, пiшов-пiшов i ген скрився за замчищем. Через скiльки часу дорогою пiд горою показався гнiдий ситий кiнь i зелений возок. На передку сидiв чоловiк у сорочцi i в жовтому брилi, а назадi сидiла знайома каптанина. Колiсник пiзнав у передньому парубка, що приносив сьогоднi ранком стiльники. То справдi був вiн, одвозив тепер хазя©на на луку. "Так от вiдкiля той мед! Он чого вони задобряють ним. Мужик, кажуть, дурнiше ворони, а хитрiший чорта!" - думав Колiсник, все далi та далi даючи волю сво╨му гнiву. Вiн аж клекотiв у його серцi, перевертав усю душу до дна. Думки стеряли свiй покiй i носилися над ним, як тi чорнi круки, почувши здобич, каркаючи та вигукуючи про одно тiльки нещастя. Так он воно до чого йдеться! Он куди вони усi горнуть. Мо╨ добро упоперек горла ©м стало. Мо╨ добро ©х завадило. Хотять мене кругом обiйти, обплутати, щоб його посiсти. I Христя туди... i вона з ними... Я ж ©й притулок дав, я ж ©© з того гнилого рову, в якiм вона була, витяг, поставив на ноги. I от тепер се менi дяка вiд не©! Спасибi! Спасибi! Не ждав я сього вiд тебе, Христе! То-то ти по Мар'янiвках вi╨шся, то-то ти про себе усюди клепа╨ш. Аж воно, бачу, он через вiщо. Пiдожди ж, галочко! I на тебе е у мене пута... Тихо тобi в мене, покiйно, не голодна й не холодна ти. А от, як замiсть тонких полотен ряднина обгорне тво╨ тiло i розтиратиме його, замiсть сукнiв та шовку драна сорочина прикри╨ тебе... шматок цвiлого сухаря, а не булки, стане упоперек твого неситого горла, ти пiзна╨ш, чи то добро, яким я тебе надiляв. Прийдеш ти знову до мене, у ногах лазитимеш, будеш скавучати, як собача... Вон! Вон! з мого двору, З мого добра, повi©ще! З мого добра... Де ж мо╨ добро? Де воно? - знову ударив у його голову iнший стрiй думок. - Цей Кут, сi поля, лiси... хiба воно мо╨ добро? Невеличка карточка двору серед мiста, невеличка хаточка на тiй картi - от i все. Та й там ╨ той, хто тебе не пуска╨... А се все... Де тi мiстки, що я стро©в, де тi греблi, що я робив? Усi тi грошi тут сiли. Сей Кут всi ©х Злопав, мов та прорва повеснi, що гатиш-гатиш ©© - i нiчим не зупиниш бистро© течi©... Все це на чужi грошi добуто... треба ж ©х колись вiддати. Коли? - Колiсник схопився обома руками за голову i нестямно забiгав по садку. - Хiба нiхто не зна╨ про се? Усi знають. Торiк трохи-трохи не обвалилося на його нещастя. Вiн так i знав, що Лошаков докона╨ його, Христя вивезла, вона помогла. Христя... ох! чи вже ж тепер i ти проти мене? Ти хоч i повiя, а все ж найдорожча i найближча до мене... Нi, нi", - сказав вiн уголос i, постоявши трохи, знявся i мерщiй пiшов до хати. - Збирайся, у город по©демо! - скрикнув Колiсник, аж Христя кинулася i, пiдвiвшись, звела на його сво© заспанi очi. Вона справдi спала. Немiч i сльози приспали ©©. - Чого баньки на мене витрiщила? Збчрайся, кажу, у город по©демо, - сказав удруге Колiсник. - У який город? Чого? - У який? У губернiю. Тут уже i так добре надихалися польового повiтря, дай, боже, видихати. "У губернiю ©хати!" - ударила думка у голову Христi, i очi ©© радiсно заграли. - Коли ж ©хати? Зараз... - хотiла сказати Христя "збираться", та промовчала. - Коли ж зараз ©хати? Завтра або пiслязавтрого. - Менi не довго збиратися: плаття зложила, зв'язала - от i все. Слава богу! Коли б скорiше те завтра або пiслязавтрого! - не видержала Христя. Колiсник неймовiрно глянув на не©. Христя вся сяла радiстю. "Чи радiла б вона, коли б що мала проти мене?" - подумав Колiсник. I iнший, покiйнiший стрiй думок обняв його. А може, i ©© пiддурюють, пiдводять. - Слухай, - сказав вiн уголос до Христi, котра вже полiзла за платтям знiмати з кiлочкiв. - А що? - Ти зна╨ш, нащо то тобi Здiр прислав меду? Кажи по правдi! Христя тiльки зняла угору плечi. - А я почiм знаю. Учора я бачилася з його жiнкою на луцi. Вона хвалилася, що розбагатiла, що чоловiк зостався дома бiля пасiки. Може, по давньому приятельству, - вони прихильнi були до мо╨© матерi, - i прислали той мед. - Так, по приятельству. Сьогоднi здiр при©здив купувати лiсу. - Ага. Так тепер же я знаю, чого Одарка розсердилася, як натякнув син ©©, щоб не забула сказати менi про те, що батько наказував. Оце ж воно i е про той лiс. - То-то. Вони хотiли, бач, через тебе дiло ламати, та не вдалося. - А я ж тут причому. Хiба мiй лiс? Хiба я його продаватиму? - Пiди ж ти! Ох! Бiсовщина! - крикнув Колiсник i, поскромадивши себе у потилицi, пiшов у свою кiмнату. Христя помiтила, що Колiсника щось наче клопотало, вона, постоявши, побiгла за ним у кiмнату дознатися. - Що клопоче бiдну головоньку мого доброго тата? - пестливо замовила вона. - Скажи ж менi. Повiдай сво©й донi! Колiсник повернувся. Христя стояла перед ним, та давня Христя, з рожевим личком, з iскристими чорними очима, що так i вабить, так i тягне до себе. У його на душi пояснiшало. - Ох, Христе! Христе! - замовив вiн, горнучи ©© до себе. - Коли б ти знала - наче сто гадюк упилося в мо╨ серце. - Що ж там таке? - Ат! - махнув рукою Колiсник. - Ся худоба - бери ©© нечистий! - не дасть менi спокiйно вiк дожити! I нащо я ©© купував? На те, щоб собi покою не мати. Чую, що не викрутитися менi вiд напастi. Ось осiнь прийде, на©зд буде, - почав далi журливо вiн i зостановився. - Яка ж напасть буде? - Яка? У тюрму запруть, в Сибiр зашлють. - За що? - скрикнула Христя. А Колiсник, мов не чув того питання, далi вiв: - I нiхто не скаже: "Все ж вiн чоловiк був". Все ж i менi хотiлося жити. Усi мене обвинуватять. - От i не вгадав. От i не всi. А я нащо? - Ти.. ти, спасибi тобi, тiльки, може, одна й прихильна до мене. Та що ти? Коли вестимуть мене з тюрми на позорище, чи ти станеш зо мною разом? I ти, як i другi, одступишся вiд мене, - замовив вiн i замовк. - Я молитимуся за тебе. Може, моя молитва дiйде до бога, учу╨ вiн ©© i помилу╨ тебе. - I вже. Нiщо мене не помилу╨. Нема нiкого за мене - всi проти мене. - Бо ти сам так ведеш дiла, що всi проти тебе стають, - сказала Христя. - Як? - Так. От ти пригнiтив слобожан, а вони, певно, були б за тебе, коли б ти не так робив. - Що ж вони? - Що? люди! Тебе не стало б - вони добрим словом згадували. От, сказали б, добрий пан був. Колiсник сумно i болiсно усмiхнувся: - Що ж робити менi? - Що? Подаруй ©м той зиск, що ще зостався. Верни ©м ставок, городи. I вони будуть молитися за тебе. Колiсник, схилившись, довго-довго думав. - В тебе добра душа, Христе, в тебе жалiсливе серце, - чуло промовив вiн. - Трохи, лиш, чи не твоя й правда. Хоч кому-небудь добро зробити, хоч капельку - i то краще. Кириле! - гукнув вiн на всi хати. Кирило як з-пiд землi вродився. - От що, Кириле, - почав Колiсник, похнюпившись. - Завтра або пiслязавтрого я ви©ду вiдсiль. Там з слобожан слiду╨ зiськати триста рублiв. Збери ©х i скажи - дарую я ©м той зиск. Вовковi i Кравченковi теж скажи, щоб до ставка й городiв не мали нiякого права. Хай буде все по-старому. Кирило якось неймовiрно дивився то на Колiсника, то на Христю. "Що се, - думалось йому, - що се?" - Скажи ©м, - знову почав Колiсник, - поки я живий, хай усе по-старому. А не стане мене - може, згадають добрим словом, може, хто помолиться за мене. - А грошi ж як Вовковi та Кравченковi за оренду? - спитав Кирило. - Грошi я верну, - замовила Христя i мала була бiгти у свiтлицю. - Стiй. Тi грошi тобi зостануться. Виручиш з хазяйства, Кириле, - вернеш, а може, я зашлю з губернi©. Кирило аж трусився з радощiв. - Оце по-божому, пане, а по-божому! - замовив вiн. - Так чу╨ш? Як я по©ду, скажеш ©м. Скажи, хай помоляться i за Христю уже разом. - Що ти? Що ти? А за мене за що? Хiба моя худоба? - Цсс! -засичав вiн i махнув на Кирила рукою - iди, мов, собi. Той, уклонившись, вийшов. А Колiсник пiдвiвся, походив по хатi, пiдiйшов до Христi i, взявши за голову, притис ©© бiле чоло до сво©х пухких уст. - Це за розум! - сказав вiн, поцiлувавши, - а це за серце! - i, прихилившись, припав устами до ©© високого лона. Христя тiльки радiсно свiтила очима. XI Через два днi вони по©хали. Нiколи Христя не почувала себе такою веселою та утiшною, як у тi два днi. Ожила, розцвiла, мов на свiт знову народилася. I вiн ©й зда╨ться такий красний та привiтний, i люди такими добрими та ввiчливими. Нащо баба Оришка похмура та небалакуча (Кирило не втерпiв повiдати ©й про Колiсникiв наказ), i вона ©й здалася не такою страшною, як попереду здалася. Вона ©й на спомини подарувала свiй чорний платок. - Носiть на здоров'я та згадуйте мене! - сказала Христя, не примiчаючи, як Оришка гребезнула той платок у не© з рук, мов однiмала, i хоч би сказала спасибi, хоч би головою хитнула. Нащо ©й та дяка, коли вона почувала себе такою щасливою? Вона не помiчала i того, що Кирило коло не©, мов коло сво╨© дитини, пада, приязно загляда╨ ув очi, на льоту i думку лове, дивиться - молиться на не©! Вона i йому на кисет шовкову хустку подарувала. Кирило, мов розум стеряв з радощiв, ухопив ту хустку обома руками, притулив до вуст, поцiлував i, тремтячи, промовив: - Не буду я з цi╨© хустки кисет шити. А, як умру, заповiдаю з собою положити. Менi вона i на тiм свiтi буде про добро людське нагадувати, з нею менi i пiд землею легше буде лежати. Пiсля обiд, надвечiр вони виiхали. Слобожани, як тiльки над'©хали конi у двiр, почали несмiле збиратися пiд горою бiля шляху. Певно, вони i в двiр би пiшли, коли б Кирило грiзно-прегрiзно не наказав, щоб нiхто не смiв i очей показати. Коли повозка спустилася з гори, тодi тiльки Колiсник запримiтив сiру громаду, що, скидаючи шапки i вклоняючись, бажала йому щасливо© дороги. Дiти не видержали i, гудючи на все поле, помчалися навздогiнцi коням. - А Кирило таки не видержав, - промовив Колiсник i одвернувся. Христя, знай, озиралася з повозки, низько вклоняючись назад i, усмiхаючись до дiтвори, що одно поперед другого, мов м'ячi, котилися пообiк дороги. Гуккрик, галас, мов гадячий клекiт, нi на хвилину не вгавав. Коли б не суха дорога, по котрiй, мов по кам'яницi, гуркотiли колеса повозки, певно, той нестямний гук дитячий надолужив. Тепер ним Христя забавлялася: то озирнеться назад, махне рукою, мов що з жменi кине, - дiти з новою силою помчаться на той мах, ©х гук доходе до само© повозки. Христя одвернеться - гук стихне, тiльки гуркочуть колеса по накоченiй колi©. - Та буде тобi з тими щенятами водитися, - суворо промовив Колiсник, накидаючи легку кобку свого сiрого балахону на голову. Христя, прикрившись платком, похнюпилася. До само© Мар'янiвки вони ©хали мовчки. Чутно тiльки тупотiння кiнських нiг, гуркiт колiс та коли-не-коли возниця зiйкне на яку-небудь коняку, хвисне батiжком, щоб не одставала. Сонце сiдало, як вони у©хали в Мар'янiвку. Жовтогарячий його свiт привiтно слався над оселями, садками, городами, темнi тiнi зступалися по глухих кутках, вечiрнiй морок слався по землi. У повiтрi тихо-тихо, курява стовпом сто©ть i не розходиться. Там, у непрозорiй кiптязi, чу╨ться бекання овече, десь ревнула скотина, бугай бутить на все село, людський гомiн, жiночi крики зливаються з його гудючим покликом. Упослiдн╨ перед споко╨м гомонiло все, незабаром воно стихне, тiльки сонце скрие сво╨ ясне обличчя, тiнь ночi розстелеться над землею - i все замовкне до завтрiшньо© зорi. Колiсник, як ©хали селом, похнюпився i не дивився нiкуди, зате Христя розглядала все, повертаючи голову то на той, то на другий бiк. Кожна хатина, кожна мiсцина була ©й вiдома, з кожною чим-небудь та в'язалося ©© минуле. Там вона ще дитиною злякалася собаки, на тiм мiсцi справляли Купала, там вулиця збиралася, i тепер он скiльки дiвчат видно. Все те, нагадуючи ©й давне, привiтно вiтало, мов давнiй знайомий або знайома стрiлися i нагадували минуле. Все було якось мило. Один тiльки шинок, де стояла ©х хата, непривiтно уразив ©©. Вона, про©жджаючи, геть одвернулася, щоб i не дивитися. Як пере©хали Мар'янiвку i ви©хали у поле, сонце уже сiло. Тiльки захiд горiв жовтогарячим огнем та навислi над ним хмари червонiли, мов збита кров, а кругом усе тонуло в мороцi. Над полями знiмалася темно-зелена вечiрня тiнь, небо аж чорне - таке син╨, а мiж його густою синькою пробивалися невеличкi жовтi плямочки - то займалися зорi. Кругом тихо, аж сумно, з окопiв коли-не-коли сюркне цвiркун або здалека донесеться крик перепела. Однi конi, знай, тупотять, трусцею виступаючи, та гуркотять колеса по сухiй дорозi. - Коли б ти знала, - обiзвавсь Колiсник таким жалiсливим голосом, що Христя аж струснулася, не пiзнавши, - коли б ти знала, як менi не хочеться ©хати у те трекляте мiсто! Христя мовчала. - I кожен раз отаке зо мною. ©деш - мов на нiж iдеш, - промовив вiн, помовчавши. - Чого? - Ех, - зiтхнув Колiсник. - I чому бог не дав чоловiковi завести життя, як сам вiн зна╨? Як йому хочеться? Чого кожен раз, коли вiн почува╨ себе щасливим, так з-за спини або з глухого куточка серця якась непримiтна спомка озоветься i отру╨ його щастя? Нащо воно так? Христя мовчала, не знаючи, що й казати i на що натяка╨ ©й Колiсник. - Ну, нащо менi жiнга? - випалив вiн, не дождавшись вiд Христi одказу. - Нащо вона тепер менi, коли бiля мене ╨ друга - i краща, i приятнiша? Молодим мене оженили, трохи не хлопцем, щоб не розволочився. Хiба я бачив свiту, знав людей, хiба я мiг повернути мiзком, як тепер? Тiльки що зiп'явся на ноги - показали менi дiвчину. Оце твоя наречена. Бери за руку та веди в церкву. Я, дурень, i послухався, щоб потiм проклинати i той час, коли вона народилась на свiт, коли менi нарекли ©©. Хто ©© вибирав, хто нарiкав? Батьки! "Поженимо молодят", - сказали i поженили на наше лихо. З першого ж року у нас пiшов нелад, та сварка, та лайка. Своя хата гiрше тюрми завжди здавалася! Чи в гостях бували, чи в тебе гостi - не скажи слова лишнього, не привiтай добрим словом чужу господиню або не жартуй з дiвчиною. Завжди як на ножi! "I сякий, i такий! I втопила я свою голову бiдну, i загубила вiк молодий за таким замiжжям". Поки ще молодий був, берiгся i ©© таки жалiв. А потiм - таки допекла до живих печiнок, до©ла до само© кiстки... Плюнув на все: будь ти неладна! I от тепер люди винуватять мене, кажуть: "Не держиться закону божого, звичаю людського". А що, менi було теплiше, коли я крiпився, держався? Я був щасливiший? Посадити б ©х на гарячий черiнь, певно, крикнули 6: пече! А тобi, бач, заськи. Ти - мовчи! I от тепер при©демо в мiсто - треба iти до не©: поклонитися господинi. Хай вимиле твою голову. Як, скажуть, був у городi - не був у жiнки? А то ©м i байдуже, що менi дивитися на не© верне. Ох, життя! Не виходь, Христе, замiж нiколи: раз зв'яжеш руки - довiку не розв'яжуться... Будь краще вiльною птицею. Краще, кажу, так. Христя собi глибоко-глибоко зiтхнула. А Колiсник, помовчавши, знову почав. Його клопотали все такi смутнi думки, якiсь почуття лиха носилися над ним, додавали жалю у його голосi, будили жаль до його. Вiн, чiпляючись за нерадiснi випадки у сво╨му життi, нарештi, добрався до Куту. Нащо вiн його купив? - Ось незабаром земський на©зд буде. Перевези, кривий коню, через вороже становище! Перевези... Куди тобi перевезти трьома калiченими ногами... чу╨ мо╨ серце: не зносити тобi, Косте, голови на сво©х плечах! - пророче вимовив Колiсник i затих. Христя поглянула кругом себе: наче море, розстелилися кругом ©х поля, прикритi темною темнотою ночi. Нiгде нiщо не шерхне, однi зорi лупають З темного неба. ©й стало сумно-сумно, як тiльки ста╨ сумно серед пустинi. Про©хали чимало мовчки. - Он уже свiтить моя мука сво©ми злими очима! - промовив Колiсник, пiдвiвши голову. Христя глянула - ген за горою, наче догорiвше пожарище свiтило, жовтуватий свiт гойдався, тремтiв в темному мороцi. Христя пiзнала, що то вони вже до©жджали до мiста. - Я устану на базарi, а ти ©дь до Пилипенка в гостиницю. Хоч Пилипенко i ворог мiй, та там кращi номери... Жди мене, я за©ду за тобою, - шептав Колiсник, у©хавши в город. I, пiймавши ©© руку, мовчки притис до свого серця. Воно у його як молотком гамселило. - Тпруу!.. Стiй! - гукнув вiн, як конi ви©хали на базар. Колiсник устав. - Спасибi вам за кумпанiю! На добранiч! - голосно вимовив вiн i ще раз схопив Христину руку i, стиснувши так, що та трохи не скрикнула, мерщiй подався далi i незабаром скрився у темнiй темнотi. "Старе, що мале", - подумала Христя, i непримiтний жаль ущипнув ©© за серце, ©й зразу так стало сумно та гiрко. Лiт вiсiм тому назад ©© вiв сюди Кирило, утiшаючи та розважаючи, тепер вона ©хала, ©хала рядом, як рiвна, З хазя©ном Кириловим, i ©й приходилося утiшати його... Таке життя! А хто зна╨, що далi буде? Чи не прийдеться, бува, ©й голiй i босiй зимньо© пори переходити знову через се мiсто, простуючи додому, i критися темними улицями, щоб з ким не стрiнутися, щоб хто не пiзнав? "Життя, що довга нива, - думала вона, зоставшись сама собi у глухому номерi, - поки перейдеш, i поколешся, i порiжешся на гострiй стернi". От i в сьому мiстi, скiльки раз доля ©© то грiла щастям, то допiкала невдачами, поти не пустила вiятись по свiту. Вона пригадувала Ззгоябiдиху, яка вона була добра та тиха. Загнибiду, що наробив ©й такого клопоту, Рубця, Проценка, жiнку Рубцеву, що ©© колись так тяжко образила. Бог з нею! Вона не пам'ятав на ©й зла. I Марина не згiрше уразила ©©, коли приревнувала свого чоловiка до не©. "А де тепер Марина, де Довбня? Хоч вона, може, досi сердита на мене, а я все-таки завтра пiду розшукаю ©©. Удень, певно, ми не по©демо, старий бо©ться i людей, i сонця - пiду, пiду". З якоюсь легкою надi╨ю, що вона розшука╨ Марину, як стрiнуться, що то та скаже ©й, вона лягла спати i швидко заснула. На другий день, п'ючи чай, вона розпитувала горничну, що прислуговувала ©й, чи не зна╨ та Довбнi. - Довбнi? - здивувалася та. - Та хто його у городi не зна╨? Не було того чужого тину або забора, пiд котрим вiн би п'яний не валявся. Зовсiм З кругу спився. Христi боляче було слухати такi приповiстки за Довбню. Живучи у його, вона бачила i його серце добре, i те, що Марина зовсiм не глядiла, як слiд жiнцi глядiти, свого чоловiка, часто п'яного випихала надвiр, хоч вiн цiлу нiч витупцю╨ться пiд вiкнами, називаючи ©© всякими ласкавими назвами i Христомбогом молячи упустити в хату. - А де вiн живе, не зна╨те? - Та кажу ж вам, з кругу спився! - одрiзала горнична. - Голий бiгав по городу. Скiльки раз його i в шпиталь брали - не помагало. Казали, треба везти у губернiю, туди, де божевiльнi. Та щось оце i не видно його - певно, одвезли. - Вiн, кажеться, був жонатий. Жiнка жива його? - Жiнка? То така й жiнка. Вона, зда╨ться, бiльше його i довела до того. Вiн, бачте, з простою жив та потiм i оженився. - А не зна╨те, де вона живе? - Не знаю. Казали, там десь на кiнцi мiста. - I горнична назвала мення хазя©на. Христя, напившись чаю, зiбралася i пiшла прямо, куди напрямляла ©© горнична, ©й довго прийшлося iти, все допитуючись, де такого-то хата. Насилу знайшла вона ©© аж на самому кра© мiста. Над яром, куди вивозили i скидали всяку городську нечисть, стояла одним одна хатина, не обгороджена, з Дiрчавою оселею, з пузатями стiнами, кривими вiкнами i увiйшовшими у землю дверима. То i була та хата, де мала пристановище Марина. Насилу, згинаючись, щоб не вдаритись, улiзла Христя у ту конуру. Хата зокола здавалася чепурнiшою, чим зсередини. Стiни помазанi, полупанi, якiсь темнi патьоки спускалися по стiнах вiд стелi оселi аж пiд лави, павутиння цiлi гнiзда позаводило у кутках, довгими нитками услало усю оселю. Долiвка не Зрiвняна, смiття пополам з грязюкою по кiсточки. Пiч ряба вiд чорних плям, що сажа, пробиваючись, понароблювала. Крiзь позеленiлi шибки ледве пробива╨ться свiт у хату, окриваючи ©© мороком; здавалося, мов хто надимив, i спертий дим снував по хатi, не знаходячи нiкуди виходу. Увiйшовши прямо знадвору, Христя спершу нiчого не побачила у тiй темнотi. Не швидко вона запримiтила, що на полу коло печi в темному закапелку щось наче ворушилося. - Здрастуйте! Хто тут у хатi? - А кого вам треба? - почула Христя незнайомий охриплий голос. - Чи Марина тут живе? - Яка Марина? - Марина. Довбниха. - А нащо вона? - запитав той голос. - Я - Марина! - одказало, i темна постать пiдвелася з полу. Христя зобачила перед собою високу молодицю з широким обрюзглим лицем i заспаними очима. - Марино! - затаюючи зiтхання, з ляком вимовила Христя. - Я - я Марина, - казала та, пiдступаючи до Христi i заглядаючи прямо у вiчi. - Марино! Не пiзна╨ш мене? - Хто ж ви такi будете? - потягаючись прямо на Христю, спитала та. - Христi не пiзна╨ш? Я - Христя! У лице Маринi наче хто бризнув водою. Ззспанi очi широко розкрились. - Христе! се ти? - скрикнула Марина. - Яка ж ти, i не пiзнать тебе - зовсiм панi! - А в тебе тут як пустка, та темно, та нечисто! - не видержала Христя. - Еге, отак довелося жити. Все пропив той п'яниця. Все дощенту, поки i сам з кругу не спився. А ти ж де взялася? Тут живеш чи при©хала? - Нi, я мимо©здом. Зосталася на день - на два. Сумно самiй, пiду, думаю, розшукаю знайомих. Та це згадала про тебе та й прийшла. Насилу допиталася. - Спасибi тобi, що не забула, - подякувала Марина. - Сiдай же, сiдай. Отам коло столу сiдай. Не бiйсь, там чисто. Вчора стерла, - додала вона, дивлячись, як Христя боязко озиралася, де б ©й вибрати таке мiсце, щоб присiсти. Христя присiла. У не© мороз поза спиною драв вiд тих злиднiв та убожества, яке вона тут стрiла. - I давно ви сюди перебралися? - спитала вона. - Та насилу тут знайшли захист у сiй пустцi, котра, гляди, колись придавить тебе навiки, та й годi. Хiба ж можна було з ним де ужитися... Скiльки ми тих квартир перемiнили. Оце переберемося. День, два - нiчого. А там як закурив - хазя©н i жене. Шукайте собi по собi. Лихо, Христе, за таким замiжжям. Коли б знала, краще з послiднiм нищим зв'язалася, нiж з ним. - А де ж вiн тепер? - Де? у шпиталi. В губернiю одвезли. Насилу домовилася та допросилася. Ноги одбiгала, поки виходила, щоб його взяли у шпиталь. "Ти, - кажуть, - жiнка - сама i вези". А на що менi його везти? Усе ж, усе пропив. Прийде оце - мене нема╨ дома, на базарi абощо. Вiн за платок або за спiдницю - та й у шинок. Як огню того боялася! Та допився до того, що страшно глянути: обiрваний, трохи не голий, увесь труситься, очi - стовбуром, верзе таке, що й на голову не злiзе. Господи! Намучилася я з ним! - зiтхнувши, додала Марина. А Христя сидiла в кутку бiля столу i тулилася до стiни. Марина так розписувала ©й свого чоловiка, що Христi здавалося, от-от дверi розчиняться i ввiйде вiн у хату, свiтячи сво©ми божевiльними очима. Дверi справдi розчинилися, - Христя аж струснулася, - в хату увiйшов височенного росту москаль. Голова його трохи не в оселю впиралася, руки - мов дрючки, лице довге, таранкувате. - Марине Трохимовне! Наше вам! - привiтався москаль, пiдходячи до Марини i простягаючи руку. Та, усмiхнувшись, подала свою, i москаль так ©© Здавив за пальцi, що та, стрибнувши, засичала i з усi╨© сили гепнула його межи плечi. Москаль реготався, а Марина стрибала по хатi та махала рукою. - Бодай тебе кат так поподавив! - лаялась вона. - Ничавось, ничавось. Ефто здорово! - сiдаючи на другiм кiнцi столу, казав москаль. Христя подивилась кругом себе. "Оце той халамидницький притон!" - подумала i знов боязко озирнулася. - А ефто што у тебя за барышня? - спитався москаль, указуючи на Христю. - Се моя подруга, а не баришня, - одказала та. - Понимаемсь. Наше вам! - даючи Христi руку, обiзвався вiн. Та боязко простягла свою. - Не, не, не бойтесь! Вот ручка так ручка. Беленькая, пухленькая! - любувався вiн, злегка перетираючи ©© сво©ми кодзумитими долонями. Христя усмiхнулася. - А позвольте спросить. Вы ж где находитесь? Здеся, али приехамши? - При©хала, - одказала, усмiхаючись, Христя. - При должности какой состоите али гулящая? Христю мов хто у правець поставив вiд того питання, вона аж скорчилася. - Ну, от уже i почне! От i почав! - крикнула Марина. - Тобi яке дiло? Заськи! Не зна╨ш?! - Не извольте гневаться, Марина Трохимовна, не извольте гневаться. Я, значит, все доподлинно желаю знать. - Швидко зостарi╨шся, як усе будеш знати. - А вот у нас в роте фидфебель всегда говорит: "Вес знать - самый раз!" - То ж у вас. Хiба в вас, у москалiв, так, як у людей? - У нас, у солдатов, всегда лучше, чем где-либо. Ничаво сваво, одна вот душа, да и ту каму-либо отдашь на сохранение, - одказав москаль чуло. Марина, дивлячись на його, глибоко-глибоко зiтхнула. - Ти ж кому свою припоручив: боговi чи чортовi? - спитала вона i зареготалася сво©й вигадцi. - Зачем богу? Богу еще успеем, а черт к нашему брату не пристанет. Вот маладушке какой - самый раз! - О, вам усе молодушки, а хто ж нас, старих, глядiтиме? - спитала знову Марина. - Старым бабам помирать нада, а маладушкам - песни петь да солдат любить! - За вiщо? - Как за што? За то, што солдат - сиротинушка. Один себе на чужой старане... - О, гарно спiва╨ш. Янгольський, кажуть, голосок, а чортова думка. - Опять чертова! Зачем чертова? Эх, едят вас мухи! Разве с бабами можно говорить об ефтих материях? У бабы волос долог, да ум короток. Вот што я тебе скажу. - Як саме? - А так. Вот, примерно, пришла к тебе гостья, подруга твоя. Нет тово, чтобы, примерно, в шиночек, да чверточку... с печки гуся жареново али барана... Все на стол: пей и ешь, любезная подруга!.. А ты вот баснями соловья кормишь. - Годувала б його чим i кращим, а як нема чим! - одказала, прикро дивлячись на його, Марина. - А нет - так i скажи. Тогда на тебе и ответу никакого. Вот у меня в солдатском кармане осталась завалящая копейка! На! тащи! - сказав москаль, витягнувши з кишенi семигривеника грошей i брязнувши ним об стiл. - Нi, нi, - кинулася Христя. - Бога ради не треба! Я нiчого не хочу! Спасибi вам! Я прийшла одвiдати подругу. - Ну, ты не хоч, так, может, кто другой хочет, - сказав москаль, посунувши семигривеника до Марини. Та покiрно взяла, зап'ялась платком i вийшла з хати. Христя зосталася удвох з москалем, ©й було i боязко i не по собi. - Хорошая эта баба, Марина, - помовчавши, почав москаль, - Совсем хорошая, вот только хохлушка... Иной раз такое скажет - никак не разберешь. Да вот у нее только муж лихой! У, лихой! - А вiн же був смирний! - обiзвалася Христя. - Да смирный то он смирный. Только больно много зашибает. Как жарнет - небу жарко! Ну, а тогда уж не знает, што и делает. На меня один раз с ножом бросился. Не увернись я - вот так бы насквозь и прошел. Да, бедовый! - За вiщо ж вiн на вас зло таке мав? - Как тебе сказать за што? Ни за што. Первое - муж он, всегда пьяный. Как его