Оцените этот текст:


 ------------------------------------------------------------------------
 Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
 OCR: Евгений Васильев
 Для украинских литер использованы обозначения:
 ╙, ╨ - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
 ╞, ©  - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
 I,i (укр) = I,i (лат)
 ------------------------------------------------------------------------



   РОЗДIЛ ПЕРШИЙ

   День був ясний, сонячний, проте холодний. Коли цвiтуть сади, так  бува╨
часто  -  пiсля  теплих  весняних  днiв  настають  холоднi,  iнодi  навiть
вертаються вiдзимки, спалюють iне╨м траву та нiжний вишневий i абрикосовий
цвiт. Щоправда, нинi похолодання не сягнуло iнею, та й  трава  вже  стояла
буйна, рослава. Це був молодий,  закладений  минуло©  осенi  на  торфi  та
привезеному  чорноземi  газон,  яро-зелена,  густа   трава   аж   пирскала
насмоктаними з землi, з весни соками, й iнститутський сторож Василь  косив
©© ручною садовою косаркою. Вiн знiмав  перший  укiс.  Косарка  диркотiла,
чадiла синiм димом, з-пiд не© бризкала зелена роса, й  пахло  глибоко,  до
похлипу, зелом, весною, земним  духом.  Аби  бiльше  вдихнути  тих  сокiв,
Дмитро Iванович пiшов вузенькою асфальтованою стежечкою попiд газоном,  де
саме косив Василь. Проте тут, зблизька, запах був надто густий, пересичено
густий, якийсь водянистий, давкий,  вiн  зовсiм  не  асоцiювався  з  пахом
свiжоскошеного лугу, а саме ця асоцiацiя й збурила  Дмитра  Iвановича.  До
того ж диркотiла косарка й смердiло перепаленим бензином.
   Одначе i холодна вiльгiсть, i цi майже непри╨мнi запахи  вже  не  могли
розвiяти в Дмитровi  Iвановичу  того  дужого  вiдчуття  весни,  народження
чогось нового, з яким ступив на вузеньку асфальтовану дорiжку. То  бiльше,
що це вiдчуття йшло не  ззовнi,  а  зсередини,  вiн  сам  дiткнувся  душею
вишневого i бузинового цвiту, й трави, i синяви далекого обрiю за Днiпром,
i метушливо© бадьоростi шпака, що сiв на важку, в густих бубочках  зав'язi
гiлку яблунi, струсивши кiлька крапель роси на асфальт; оголеними чуттями,
настро╨м  просяк  крiзь  пори  весни  кудись  далi,  вглиб  -  до  буяння,
шумування. Й побачив,  таки  вперше  побачив,  що  вже  весна,  що  дерева
сповненi  яко©сь  пожадливостi  життя,  нестримностi  зросту,  вiн   мовби
розбруньковувався з ними й вiдчув, що ©м ще цвiсти, та цвiсти, й буяти,  а
йому  тiшитись  тим  буянням,  що  попереду  довге-довге  лiто  з  м'якими
розкошами, та©ною визрiвання, степ-леними  водами  i  зеленим  шумом,  яке
любив, завжди чекав i яким нiколи не встигав натiшитись,- так швидко  воно
минало. Вiн добре знав, звiдки почина╨ться це вiдчуття. Бо в ньому  самому
мовби щось одновилося, одродилося, тiльки  допiру  вмерла  та  несподiвана
погроза, лячна тiнь, яка висiла над ним  уподовж  майже  трьох  тижнiв.  З
iншого боку, нiчого й не було, так, невелика пiдозра, невиразна пiдозра, з
яко©, проте, почалися пильнi перевiрки, була заведена  окрема  карточка  й
навiть... виписане направлення в диспансер по Великiй  Василькiвськiй.  Ця
пiдозра - пiдозра вiку, невиправдана, як невиправданi вони  на  дев'яносто
дев'ять вiдсоткiв усi, яко©, проте, достатньо, аби повiсити перед  людиною
чорну запону (вона виправдана тим, що запiзнися  -  й  та  запона  вже  не
одхилиться нiколи). Вона вилущила його з усталеного життя,  вкинула  нехай
не в панiчний переляк, але в глибокий песимiзм,  повiльно  абстрагуючи  од
свiту. То була справдi тiнь. Пiдозрiла тiнь на правiй легенi,  ©©  показав
рентген на черговiй лiкарськiй  перевiрцi,  що  ©х,  науковцiв,  змушували
робити кожен рiк. Вiн не був винятком з  людського  роду,  тiнь  упала  на
мозок, проросла в нього, i хоч як боронився, розвiяти не мiг. Вiн  i  далi
ходив на роботу, мався, як i колись,  йому  здавалося,  що  вiн  вiдтиснув
думку про хворобу кудись далi, але насправдi було не так, темна, непрозора
тiнь лежала на всьому. На роботi, на новiй кiнокомедi©, на  бiлiй  обiднiй
скатертинi, на усмiшцi доньки. Вона, як пiгмент, просмокталася в  усе,  ©©
не можна було не бачити. З того дня  Дмитро  Iванович  почав  вiдчувати  в
грудях з правого боку легкий  бiль.  Його  вiдлуння  ще  дужче  посилювало
вiдчуття страху та непевностi.
   I от учора ввечерi подзвонив рентгенолог  i  сказав,  що  йому  вдалося
вiдшукати  стару  картку  Дмитра  Iвановича,   картку   вiсiмнадцятирiчно©
давностi, й на однiй з рентгенограм вiн знайшов  цю  саму  пляму.  Колись,
можливо ще в молодостi, Дмитро Iванович, сам  того  не  знаючи,  на  ногах
перехворiв на плеврит, вiдтодi залишився рубець, який можна виявити тiльки
пiд певним кутом. Саме так його й помiчено вдруге три тижнi тому. А бiль -
психосоматичний, самонавiяний. Рентгенолог сказав, що в полiклiнiку Дмитро
Iванович може бiльше не приходити, а направлення в диспансер  порвати.  Це
одразу  розвiяло  будь-якi  сумнiви.  Дмитро  Iванович   розхвилювався   й
розчулився, мало не заплакав. I одразу зник бiль, i  впала  чорна  запона,
свiт мовби засвiтився заново. Iнодi треба гiркоти бiди, щоб  вiдчути  смак
життя. Вiн побачив, що воно не було сiре, то вiн  сам  робив  його  таким,
воно буяло й вигранювало, i йому вiльно було  зануритися  в  те  буяння  й
вiдчути при╨мний доторк граней. То© ж митi вiн подумав, що жив не так,  що
надалi вiдчуватиме гранi, намагатиметься  ©х  вiдчути,  не  дасть  сiростi
затягнути будень. I не тiльки його власний, а всi╨© родини - дружини, сина
та доньки. Вiн сам  освiтить  його  ©м.  Вiн  оглянувся  довкола,  i  враз
несподiвано  для  себе  засмiявся  легким  дитячим  смiхом  i   зажмурився
по-дитячому.
   Його пойняла гаряча, якась аж бентежна радiсть - сонця,  дерев,  трави,
що ©х людина здебiльшого не помiча╨, вiн почував легкiсть у всьому тiлi  й
запаморочливе пiднесення  на  душi.  Зверху,  у  вiкнi  третього  поверху,
смiялися дiвчата - лаборантки сумiжно© лабораторi©, вiн подумав, що, може,
вони смiються з нього, навiть одгадав причину -  на  його  ледь  кучерявiй
головi позначалося озерце пролисини - маленьке-маленьке, його  можна  було
побачити тiльки згори, вiн його старанно ховав, мабуть, згори його  голова
здавалася трохи кумедною, але той смiх не образив.  Молодий  дiвочий  смiх
розливався по тiлу бентегою, тривожачи щось майже забуте, заснуле.  Дмитро
Iванович усмiхнувся.
   З цi╨ю усмiшкою й  зайшов  до  iнституту  -  старого  чотириповерхового
будинку, перед яким минуло© осенi  знесли  ще  старiшi  дерев'янi  хавiри,
оголивши незграбний, iз вмурованими до половини в  стiну  колонами  фасад,
обкладений довкола колон кольоровими плитками,-  вiтався  з  вахтером,  iз
спiвробiтниками, що зустрiчалися на сходах i  в  коридорi.  Вони  вiталися
радо, одразу помiтивши його ясний вид, його  звичну,  трохи  сором'язливу,
трохи на©вну, мовби приснулу в кутиках губ усмiшку. Вони любили  ©©.  Вона
не означала чогось особливого - великих надiй, веселостi, але  й  не  була
вдавана, покладена на уста силомiць.  Коли  вона  мрiла,  до  нього  легко
приходили, вiльно сперечалися, навiть сердилися, й вiн  сердився,  й  вона
зникала, але з'являлася знову, щойно скiнчували суперечку. Вона не  зникла
i в оцi три тижнi, але  була  якась  стомлена,  вимучена,  i  тепер,  коли
вiдродилася, це помiтили всi. Дмитро Iванович зрозумiв, що всi бачили його
важкий настрiй душi, а тепер побачили й перемiну, мовчки радiлi©  разом  з
ним, i це сповнило вдячностi й ще бiльшо© радостi.
   Йому хотiлося швидше зайти в кабiнет  i  взятися  до  роботи.  Хотiлося
перевiрити отi сво© розрахунки, якi не давалися протягом трьох тижнiв. Про
це думав од самого ранку. Сьогоднiшн╨ його вiдчуття було подiбне до  того,
з яким приходив на роботу рокiв десять тому. На  цих  широких  тримаршових
сходах вiн пережив кiлька перемiн отого свого  настрою.  Спочатку,  одразу
пiсля  призначення  завiдуючим  лабораторi╨ю,   була   насторога,   навiть
боязкiсть, бо весь час здавалося, що йому вставлятимуть палицi в  колеса,-
надто пiсля того, як один iз спiвробiтникiв прошепотiв на вухо,  що  вчора
його заступник сказав: "Який це завлабораторi╨ю. Це -  завбазою".  Вiн  не
помстився заступниковi. Вiн нiколи не натякнув, що це йому вiдомо. Вiн був
вище цього. Потiм настали роки найактивнiшо© працi. Коли справдi линув  на
роботу душею. Власне, доконечно те почуття не згинуло й тепер, просто  вiн
трохи стомився, просто щось притерлося, притьмарилося. Але сьогоднi ступав
сходами з почуттям пiднесення. Не  урочистостi,  а  таки  пiднесення.  Вiн
знав, що на нього чекають. Вiн зараз  сяде,  вiзьме  синiй  зшиток...  Нi,
спочатку ма╨ сказати те, що дума╨, що надумав у останнi  днi  про  дослiди
друго© групи.
   Так було завжди. Йому було при╨мно, що вiд нього чекають  порад.  Може,
саме тому майже нiколи не полишав думки про роботу. Таки давати поради. Це
його друга засторога - не нав'язувати себе, не тиснути, хоч  знову  ж  вiд
цього остаточно вберегтися не можна, як  би  того  не  прагнув,  та  чи  й
прагнув того до кiнця - нащо ж тодi вiн тут!
   Вiн любив iти на роботу з чимось новим, обмисленим. Вiн давав  поштовх,
заряд усiм (i це таки майже несамохiть - енергiю, ентузiазм осмислено дати
не можна). Саме тодi, коли нiс на роботу  нову  iдею,  нову  думку,-  йому
найдужче хотiлося йти. I не те щоб не любив домiвки чи вже надто  звик  до
оцих людей,- хоч таки й звик, i не тiльки вiн до них, а й вони  до  нього,
вiн знав, що його поважають, ну, нехай не всi, але навiть тi дво╨ чи тро╨,
що не приймали його напочатку, примирилися, бiльше нiж примирилися,  стали
на думцi, що вiн кращий,  нiж  мiг  бути  хтось  iнший.  Решта  ж  справдi
поважала щиро, а може...  навiть  любила  його.  Тобто  поважала  найвищою
мiрою.
   Саме така повага свiтилася й зараз у очах Вадима Бабенка, що стояв бiля
вiкна, замислено  курив  сигарету.  Вадим  привiтався  красивим,  глибоким
нахилом голови, в його очах свiтилася приязнь. Вадим -  молодий  кандидат,
йому двадцять сiм рокiв, а вiн вже готу╨  докторську  дисертацiю.  Кажуть,
Бабенко - надiя лабораторi©. Можливо,  колись  вiн  замiнить  i  Марченка.
Дмитро Iванович думав про це спокiйно, може,  тому,  що  це  станеться  не
скоро, а може, що таки ще не вiдомо, в кому знайде собi  замiну.  Адже  це
залежить од нього. Вадим же справдi на  сво©  роки  вельми  розважливий  i
розумний. Чи, як кажуть тепер, поiнформований.
   Дмитро Iванович подумав, що саме це слово  найповнiше  виража╨  Вадима.
Бабенко зна╨  все  -  од  швидкостi  подiлу  амеби  до  швидкостi  польоту
останнього супутника, од способу  добування  золота  з  морсько©  води  до
способу  виведення  плям  на  шерстi  i  шовку.  До  нього  в  лабораторi©
звертаються як до енциклопедичного словника. Дмитро Iванович, котрий  свiй
час також не в карти згаяв, диву╨ться, яким робом за такий ще короткий вiк
у ту красиву голову напхалося стiльки iнформацi©, як ©© не потиснули думки
про дiвчат, моднi краватки, байдарки чи ще там що. Щоправда, Вадим  завжди
одягнений  за  модою,  навiть   вишукано,   й   зараз   на   ньому   сiрий
напiвспортивний костюм, довга картата краватка, тупоносi лакованi черевики
- проте, мабуть,  то  просто  охайнiсть,  чепурнiсть.  Бо  на  розв'язання
найпоширенiшо© формули: х + у = любов вiдда╨ часу зовсiм мало. Хоч  вiн  i
не аскет, навiть Дмитро Iванович якось зустрiчав його  у  кiно  з  високою
бiлявою дiвчиною, але Вадима нiколи не кличуть до  телефону  з  двозначною
посмiшкою лаборантки, вiн не скрада╨ться тихцем з роботи й не приходить на
роботу заспаний, з слiдами губно© помади на комiрi сорочки.  Як,  скажiмо,
╙вген Лiсняк, котрого той же Вадим назива╨ не iнакше,  як  запрограмованим
на кохання. Всi сили iндивiдуума вкладенi туди,  на  iнше  темпераменту  й
енергi© лиша╨ться зовсiм мало. Недарма ж ╙вген ще й матерiалу не зiбрав на
кандидатську дисертацiю.
   А притому Вадим вродливий надзвичайно, дiвчата так i пасуть його очима.
Можна сказати, вiн вродливий аристократично.
   - Вадиме,- якось сказала Свiтлана Кузьмiвна,- ти менi зда╨шся схожим на
Дорiана Грея.
   На що Вадим гречно, хоч воднораз пiдкреслено  театрально,  вклонився  i
вiдповiв:
   - Сподiваюся, у  сво╨му  комплiментi  ви  не  сяга╨те  далi  портретно©
схожостi.
   Вадима довгасте, блiдувате обличчя, прямий, рiвнин нiс,  виразнi  губи,
якi зараз приязно усмiхалися Марченку.  Вадим  мав  намiри  щось  сказати,
може, висловити те, що висвiтлював  його  усмiх,  але  стримався.  Вiн  не
хотiв, щоб Дмитро Iванович витлумачив його слова як пiдлабузництво.
   Марченко зайшов до кабiнету. Кабiнет - з лiвого по коридору боку, перша
кiмната од сходiв. У кабiнетi панував запах  сiрководню  та  ацетону,  вiн
його ледве вiдчував, вiн звик до нього, бо це був другий  запах  життя,  а
може, навiть перший, а отой - трави, цвiту - став другим, адже  про  нього
тiльки мрiялося й говорилося  й  рiдко  коли  ним  ласувалося.  Проте  вiн
прочинив вiкно. Свiжий вiтер  гойднув  цупку  жовту  фiранку,  прошелестiв
паперами, пiдняв на столi кiлька аркушiв, але  не  мав  сили  скинути  ©х.
Марченко боявся протягiв - у цiй вузенькiй довгiй  кiмнатi  завжди  тягло,
проте сьогоднi вiн залишив розчиненим вiкно, а не кватирку, як завжди.
   Сiв  за  стiл,  дiстав  сигарету.  Перекинув  одразу  три  листочки  на
календарi (ого, скiльки  зiбралося).  Сьогоднi  п'ятниця,  восьме  травня.
Робив усе звично, майже несамохiть. I робочий спокiй,  який  пойняв  його,
теж був буденний, звичний. А от вiдчуття, як йому починати  день,  яснiше,
нiж завжди. Мислено обiймав увесь плацдарм, де мала розпочатись пiдготовка
до штурму,- так трошки iронiчно, але iронiя тiльки у визначеннi,  а  не  в
сутi,- подумав про лабораторiю i про те, що мали  зробити.  Оцей  кабiнет,
кiмната i кiлька сусiднiх - весь вiддiл - лабораторiя,  як  називали  вони
по-старому, були його свiтом. Досконалий i недосконалий, але якоюсь мiрою,
якою це може бути залежне од людини, витворений ним.  Не  тим  тiльки,  що
вперше очолив цю лабораторiю, можна сказати, створив ©©, адже саме з  його
роботи, з його докторсько© дисертацi© вона одбрунькувалася од  лабораторi©
бiлкових компонентiв, що  й  теми  розробляв  вiн,  i  приймав  на  роботу
спiвробiтникiв, i навiть закупляв обладнання. Звичайно,  проблему  зачинав
не вiн, вона назрiла в свiтi, над нею працювали на всiх  континентах.  Але
все оце: i проблема, i теми, i навiть апаратура (до речi, досить нужденна,
як на сучасний рiвень) були його свiтом.  Не  володiнням,  а  свiтом,  вiд
якого залежав, який уже мовби iснував сам по собi, хоч вiн i створив його.
I навiть був  його  центром,  його  осердям.  Справдi,  вiн  був  мовби...
запалювальним механiзмом у машинi. Вiн надавав цiй машинi певних  обертiв,
змушував  людей  i   самого   себе   працювати   енергiйнiше,   мiзкувати,
докопуватись, шукати - йти далi. Примушував, отже, не як керiвник,  не  як
начальник, а як осердя цього агрегату,  його  запалювальна  частина,  його
якiр, що крутить усе довкола. Одначе вiн усвiдомлював, що йому  треба  так
матися, "так крутитися", i дотримувався заданого  ритму  свiдомо.  Притому
вiн у  хвилини  абстрагування  мав  на  це  сво╨  власне  пояснення,  свiй
легенький кпин: "Робота створила людину i мусить рятувати ©©  й  далi  вiд
свого ж витвору - холодно© роботи розуму". Це справдi був майже  жарт,  бо
яка б холодна не була робота мозку, вона породжувала вiдчуття  вдоволення,
запалювала пристрастi, принаймнi вiн не знаходив початку й кiнця,  це  був
один навiчно замкнений цикл. Особисто для нього та й, мабуть, для багатьох
людей вона стала метою. I на цьому кiнцi жарт втрачався  зовсiм.  Люди  не
змогли б жити без роботи.  Либонь,  вони  побожеволiли  б  без  не©.  Вона
зорганiзову╨ ©х, ста╨ самим життям. Навiть вихiднi, вiдпустка солодкi,  бо
╨ робота, ©х можна не використовувати,  як  не  використовував  вiн,  ними
можна тiшитися в думцi, виконуючи  роботу,  лаючи  ©©,  а  коли,  може,  й
проклинаючи.
   I ось  -  перша  затяжка.  I  захмелiла,  при╨мно  затуманилась  думка,
обвинулась якоюсь химерною оболонкою,  вiддалилася,  проступила  розмитими
контурами на вiдстанi; вiн надмiру упевнено (це фiксував,  хоч  i  не  мiг
зупинитися) думав, що те, над чим билися пiвроку, розплутають ось тепер, у
найближчi днi. Вони вiзьмуться... Вiн перекро©ть усе наново...
   Без того вони не могли йти далi, не могли вийти  на  гребiнь,  на  свiй
перший значний гребiнь, пiдсумувати, а точнiше - перевiрити зроблене. Поки
що вiн не мiг покласти на стiл iнститутсько© вчено©  ради  нiяких  вагомих
результатiв. Навiть нiхто не знав, ╨ вони чи  ©х  нема╨  зовсiм,  не  знав
доконечно й  вiн,  завiдуючий  вiддiлом  Дмитро  Iванович  Марченко.  ©хня
проблема поки що в площинi  чисто©  теорi©;  величезний  ланцюг,  загальна
схема вiдома всiм, а як вона здiйсню╨ться - те невiдомо. Кожен новий  рiк,
кожна нова наукова конференцiя приносять новi докази, новi  уявлення,  якi
часом ламають старi, вiдкидають до порога, змушують  починати  спочатку...
Якщо сказати вiдверто, вкрай одверто, ©м  усiм  разом  невiдомо,  чи  розв
я-жуть ©© колись люди. Нi, таки розв'яжуть, тiльки, можливо, не на  такому
науковому рiвнi.  Сьогоднi  ж  навiть  неозбро╨ним  оком  бачилося  бiльше
пунктирiв, нiж суцiльних лiнiй, бiльше проваль, нiж мiсткiв. Та й  чи  там
покладенi тi мiстки? Чи пройдуть по них туди, куди треба?
   Проблему, над якою працювала i його лабораторiя i яка  нещодавно  стала
найактуальнiшою в свiтi, вiн сам пояснював дилетантам,  людям  з  жiнчино©
роботи або сво©м колишнiм  товаришам  дитинства  (здебiльшого  вчителям  i
вiйськовим) трохи з iронi╨ю, що не ображала слухачiв, анi принижувала, анi
возвеличувала роботу, а тiльки висвiтлювала в ледь  химерному  свiтi  його
самого, й то через  те,  що,  мовляв,  не  може  доладне  розповiсти,-так:
фотосинтез - це ось хлiб, i картопля, огiрки i салат пiд оцю горiлку, ти i
я, зрештою, i повiтря над нами. Бачиш оцi  зеленi  пагони  цибулi?  В  них
сонце. Вони росли, перетворюючи його енергiю. "Рослина - це  Прометей,  що
краде вогонь з неба". Це сказав Тiмiряз╨в. А як саме краде, чого  листочки
ростуть, ми й шука╨мо. Декотрi з найнецеремон-нiших, тих,  що  не  боялися
виставити себе профанами (здебiльшого вчителi-лiтератори), запитували: для
чого?
   О, то було, на перший погляд, просте, а насправдi зовсiм  не  просте  -
хоч цього не осягали тi, що запитували. Не цим, зовнiшнiм,- для  чого  отi
колби, полiерографи, епiкарди - всiлякi iншi установки. Тут вiн вiдповiдав
легко:
   щоб стимулювати цей процес або й вiдтворити його штучно в лабораторних,
а далi заводських умовах, змоделювати i таким чином урятувати людство  вiд
загрози голоду кисневого i звичайного, нагодувати не тiльки тих, що живуть
зараз, а й тих, що житимуть через п'ятдесят рокiв,  отi  шiсть  мiльярдiв,
якi без цього справдi не прохарчуються, яких чека╨ катастрофа.
   Але  за  цим  стояло  й  щось  iнше,  особисте,  власне  його   i,   як
здогадувався, не тiльки  його,  а  й  кожного  працiвника  лабораторi©  i,
мабуть, усiх iнших учених, якi працюють над цi╨ю чи подiбними  проблемами,
де нема╨ остаточного результату, а може, й не буде до  кiнця  життя.  Воно
пов'язувалося з отим - роботою як сенсом життя, його метою. Тiльки про  це
нiхто не говорить. Вiдповiдь ма╨ десятки означень, закодованих формул,  за
якими скрiзь i завжди сто©ть людська душа, ©© вiчне поривання, ©© страх  i
захоплення свiтом. Коли вiн починав про це думати, йому  iнодi  здавалося,
що ось зараз у його головi зiскочить якийсь тиблик i вiн  збожеволi╨.  Вiн
про це думав не  раз.  Почав  думати  з  якогось  часу.  Вiн  майже  щодня
натикався  в  наукових  журналах,   дисертацiях   на   такi   чи   подiбнi
формулювання: "На декiлька поколiнь нам доведеться вiдмовитись...", "Через
декiлька поколiнь ми зрозумi╨мо природу цього явища..." I тодi  мимовiльно
зривалося з мислi чи, може, майже позасвiдоме з душi: для чого? (Таке ж  i
зовсiм не таке, як задавали йому не обiзнанi з проблемою знайомi).  Хто  -
ми? Ти, якого через пiвстолiття вже не буде, вже  не  буде  й  спомину  по
тобi? Отож прикидаються тi, хто пише цi рядки, камуфлюють  сво©  думки  чи
кажуть  правду?  Прикида╨шся  ти  сам  чи  теж  так  дума╨ш?  Болi╨ш  тими
поколiннями? I чи можна щиро болiти за прогрес узагалi? Адже, одiрваний од
конкретно© людини, вiн абсурд. Абстрагований од не© чи доведений до рiвня,
коли  замiненi,  закодованi  всi  людськi  чуття,  всi  емоцi©  -   любов,
ненависть... Тодi це буде те ж саме, що  саморозвиток  машин.  Дехто,  та,
власне, ╨ такi i в ©хньому iнститутi, так i кажуть. Тодi для чого прогрес?
Саморозвиток землi, однi╨© з планет? Але ж ©х мiльярди. Розвиваються,  щоб
загинути...
   Вiн помiчав, що його думка вивiльню╨ться, повзе  кудись  убiк.  Що  вiн
мимоволi уника╨ вiдповiдi, яку конче повинен знати для себе. I  не  тiльки
тому, а може, й зовсiм не тому, що нинi всi вони,  люди,  пiдiйшли  щiльно
самим сво©м iснуванням до цих проблем.  Чистого  повiтря,  води,  ©жi.  Що
провiднi вченi, державнi дiячi дедалi частiше  перечiпляють-ся  через  них
практично. А саме через  те,  що  його  власне  життя,  його  робота  були
втягненi в цю проблему, як кожна молекула води втягнена  в  лiйку,  в  яку
рине вся вода. Для чого я роблю оцю роботу? Так я опiкуюся тим,  що  через
пiвстолiття шести мiльярдам людей нiчого буде ©сти?  Чого  я  хочу?  Що  я
стверджую? У мене ╨ друзi. Я хочу добра дiтям. I вже бачу в  уявi  внукiв.
Знаю: буду любити ©х. Як декотрi з мо©х ровесникiв, що вже  мають  внукiв,
люблять ©х неймовiрно, дужче, нiж сво©х дiтей. Може, тому,  що  коли  нашi
дiти малi, ми самi ще молодi й бiльше дума╨мо про себе. А  тут  думка  вже
переключа╨ться... То я роблю для них? Мабуть,  i  для  них.  Тодi  чого  я
прагну, насолоди?
   Так. I нема чого боятися. Адже й насолоди ╨ рiзнi.  ╙  насолода  навiть
зiйти на вогонь заради iстини. Не  тiльки  страждав  Джордано  Бруно,  мав
насолоду сказати правду.
   Менi ж при╨мно приносити людям користь. Втiха менi, люди теж мають  вiд
того. Це ж не зловорожа  насолода.  Як,  скажiмо,  насолода  паразита  або
садиста. Мали ж якусь насолоду... Нi, не насолоду, а потребу  душi,  серця
Заболотний, Кох i навiть отой пiлот, що впав над сибiрською  тайгою  i  до
останньо© митi записував на магнiтофонну плiвку роботу приладiв лiтака...
   Саме оце, невiдоме, й вело людство протягом  вiкiв.  Для  того  люди  й
жили. Чи свiдомо так жили? Скiльки ©х жило так? Отi  всi,  що  лежать  пiд
пiрамiдами й курганами або над якими тисячолiття шумлять жита? Отi,  що  в
Карфагенi, в Помпе©, просто на сiльському цвинтарi?
   Але ж залишилася теорема Пiфагора i знайдена в  тому  ж  попелi  статуя
Венери. То оце все i ╨ прогрес? Мабуть. Тiльки жодна людина, творячи,  так
не дума╨. Не може думати. Вона сама, ©©  дiяння  -  тiльки  часточка  того
великого руху.
   Власне, вiн i сам  нiколи  не  думав  у  такiй  послiдовностi  i  такiй
абстрактностi. Iмпульси йшли од найконкретнiшого. Од його  роботи.  I  тут
вiн уже не мiг не думати. А що, коли одного  дня  стане  вiдомо,  що  вона
абсурд?! Що цю iстину, над якою б'╨ться,  вiдкрити  не  можна?  Тодi  куди
пiшло тво╨ життя? Нi, навiть ще вужче. Шлях,  який  вибрав,  мiсток,  який
намага╨шся прокласти, не той. Прокладений не над тi╨ю прiрвою чи навiть не
над прiрвою, а на твердому й рiвному. Тодi ти обдурив не тiльки себе, а  й
оцих двадцять вiсiм чоловiк,  що  довiрились  тобi,  що  вiрять  тобi,  що
шукають разом з тобою. Що вони скажуть?..
   Оце й була та крапка, з яко© починалися його думки. Й що  ближчав  день
перевiрки, коли вони запустять у суспензiю мiченi атоми  й  стане  вiдомо:
змарнували, спалили вони безслiдно оцi останнi шiсть рокiв  чи  мають  хоч
якiсь результати,- то дужче тиснули думки. I,  як  здогадувався,  не  лише
його. Не мiг не думати про це й дехто з оцих двадцяти восьми. Але, мабуть,
вони задумувалися зовсiм не так, як вiн. Вони йшли за ним. Це  було  схоже
на те, як солдат iде за наказом командира, правильним чи  неправильним.  А
вiн од цi╨© думки втекти не мiг.  Уже  хоча  б  тому,  що  мета  лежала  в
кiнцевiй точцi шляху, його роботи, була вираженням доцiльностi ©©, а отже,
i його життя. Через те й отi всi думки про прогрес, про майбутнi поколiння
не були для нього схоластикою, чистою  теорi╨ю,  якою  можна  бавитися  за
склянкою чаю чи чаркою  коньяку,  втiшатися,  лякати  гарних  жiнок  (вони
знають, що  ©м  треба  лякатися)  чи  кидати  в  дискусiйний  раж  молодих
аспiрантiв. Йому ж вони мовби натякали: а чи не краще, якби ти робив  щось
конкретне, точне, ну,  скажiмо,  видобував  би  каротин  з  водоростей  чи
вирощував хлорелу. Там  видно  все.  Там  результат  помiтний  i  на  очах
спожитий людьми. (До речi, саме вони й знайшли  -  для  власних  потреб  -
новий спосiб вирощення хлорели в закритих  басейнах,  вiн  виявився  таким
ефективним, що  на  них  посипались  заявки  а  главкiв  i  мiнiстерств  з
проханням розробити його широко й впровадити  в  господарство,  хлорела  -
надзвичайно поживний корм для худоби). А ти можеш спокiйно споживати  сво©
науковi шукання, рости в академiки, утверджуватися й не каратися. Ну,  щоб
каратися... То - щось бiльше.  Караються  вiд  вчиненого  злочину.  А  вiн
злочину не вчиняв. I тому  хоч  i  одчахувався  думкою  од  сво╨©  роботи,
розмiрковував начебто з вiдстанi й справдi трохи теоретично. Тiльки iнколи
його раптово неначе била навiдлiг гаряча думка: а що, як ось перевiримо, й
нiчого не вдасться? Що тодi? Вiн не знав, що буде тодi.
   То© митi постукали. Це не  були  сво©-вiн  сам  привчив  спiвробiтникiв
заходити до кабiнету  без  стуку.  Постукали  вимогливо,  впевнено,  дверi
вiдчинилися, перш нiж вiн вiдгукнувся. До кабiнету стрiмко зайшли директор
iнституту Корецький i завiдуюча вiддiлом кадрiв  Лепеха.  Власне,  стрiмко
зайшла Лепеха, Корецький переступив порiг тихо й коректно. Вiн  був  таким
завжди - тихим, коректним, навiть несмiливим, замкнутим.  Ось  уже  багато
рокiв його вела, пiдштовхувала, мiцно  тримала  в  руках  ця  злиняла,  зi
зморщеним,       майже       аскетичним       пергаментним       обличчям,
фарбованим-перефарбованим, попаленим волоссям жiнка в строгому костюмi.
   Як у керiвника iнституту, у  Корецького  була  неоцiненна  риса  -  вiн
завжди першим показував на стежку, яка приводила до мети, глибинним чуттям
одразу  вхоплював  суть  i  спрямування  запропоновано©  проблеми,   майже
iнстинктивно вiдшукував ©© мiцнi  й  слабкi  вузли,  допомагав  розвивати,
просто допомагав усiм, хто щиро й чесно йшов у науку. Щоправда,  допомагав
тiльки в межах iнституту, поза його стiнами захисник i оборонець  з  нього
був кепський.
   Проте Дмитро Iванович знав  про  Корецького  й  ще  одне.  Серед  людей
близьких вiн iнакший. Спокiйний, розважливий, може  легенько  пiдштрикнути
спiврозмовника,  вмi╨  пiдштрикнути.  Легенько   й   незлобиво,   так   що
спiврозмовник не розсердиться й вiдчу╨ красу дотепу. Дмитро Iванович якось
вiдпочивав з Корецьким у санаторi©. Там Корецький був душею товариства, це
сталося само по собi, вiн не нав'язувався. Марченковi iнодi здавалося,  що
оцей другий Корецький нудьгу╨ за першим.
   Високий, худий, зiгнутий, Корецький стояв позаду Лепехи як  сумирний  i
тактовний знак запитання. Наталiя Кирилiвна стояла як нехай  i  невеликий,
але грiзний знак оклику. Це була жiнка тверда, вольова, хотiла бути  такою
й тому була. Вона не визнавала панiбратства, не хотiла  сприймати  жартiв,
врештi, розучилася ©х розумiти зовсiм - навiть на банкетах  пiсля  захисту
дисертацiй, куди ©© неодмiнно запрошували й куди  вона  зрiдка  приходила,
сидiла прямо, стуливши вузькi безкровнi губи, й, здавалося, стежила, чи не
вчиняв хто яко© нетактовностi: з'©в бiльше, нiж треба, запiзнився чи пiшов
рано.
   Зараз вона тримала в руках якiсь  списки.  Глянувши  на  них,  Марченко
зрозумiв, що ©хнiй з Корецьким  прихiд  означа╨  перевiрку,  перевiрку  на
високому рiвнi: чи всi в лабораторi©  на  мiсцях.  Останнiм  часом  Лепеха
надто заповзялася (й що тут скажеш, усе правильно), навiть була  виставила
за рогом будинку пост з фотоапаратом - фiксувати документально  на  плiвцi
тих, що запiзнилися. Того ж дня склодув Коли  сумлiнно  виклацав  з  свого
укриття плiвку, проявив i викле©в фотокартки пiд убивчим  гаслом:  "Ганьба
порушникам трудово© дисциплiни". Третiм  у  тiй  галере©  був  фотопортрет
Павла Андрiйовича Корецького. Портрети зняли через  пiвгодини,  проте  вже
пiсля того, як усi встигли подивитися й насмiятися всмак.
   Коли Дмитро Iванович побачив у руках Лепехи списки, вiн вiдчув, як йому
в грудях щось гидко тенькнуло, вiн розсердився на ту свою малодушнiсть  i,
мабуть, тому сказав з невластивою рiзкiстю:
   - Не обрид вам, Наталi╨ Кирилiвно, цей нагляд? Тiльки марну╨те  свiй  i
чужий час.
   В очах Лепехи засвiтилися жовтi вогники, хоч очi залишилися  незрушними
й безбарвними, як i допiру, вимовила твердими губами:
   - А ось зараз побачимо, хто  його  змарнову╨.  Вони  вирушили  в  рейд.
Попереду Лепеха,  неприступна,  безкомпромiсна,  майже  урочиста,  за  нею
Марченко - ображена гiднiсть i справдi трохи сердитий, позаду -  серйозний
i зосереджений Корецький (хоч обо╨ - i Дмитро Iванович i Наталiя Кирилiвна
- знали, що та серйознiсть - удавана, прибрана з обов'язку).
   У першiй кiмнатi не було нiкого. На вбитому в стiнку шафи цвяшку  висiв
свiтлий плащ, але його могли  залишити  ще  вчора.  Лепеха  подивилася  на
Марченка значуще, а Корецький вiдвiв погляд убiк. У другiй кiмнатi  гудiла
клiматична установка i хурчав  млинок  витяжки,  на  лiвому  столi  стояла
реторта, валялися якiсь папiрцi, але теж було порожньо. До дверей  третьо©
кiмнати Марченко пiдiйшов перший, ухопився за ручку обома руками,  немовби
намiрився вирвати ©х з завiсами. Ним колотив гнiв.  На  ту  мить  вiн  уже
забув, що допiру думав, нiби його вже нiщо й нiколи не виведе з рiвноваги,
нiяка буденна су╨та не зiпсу╨ настрою, все те  прах,  не  вартий,  аби  на
ньому обшмульгу-вати нерви. Вiн був упевнений,  переконаний  глибинно,  що
того  вже  не  забуде,  що  нiякi  житт╨вi  турбацi©  не  зрушать  його  з
фiлософського спокою, що вiднинi вiн житиме iнакше. I от уже забув. Усе те
стерлося само по собi, згинуло  в  одну  мить.  Вiн  задихався  од  гнiву.
Злостився на тих, кого донинi любив, кого поважав, на тих, кого толерантно
терпiв,- на всiх одразу. Вони  пiдло  користувалися  його  добротою,  його
лiбералiзмом. Користувалися завжди. Вiдмiчали тихцем у  журналi  тих,  хто
запiзнився або й зовсiм не  прийшов  на  роботу  (звичайно,  не  приходили
тiльки з якихось поважних  причин),  з  його  лабораторi©  найменше  людей
виходило на недiльники та ©здили в колгоспи - вiн  усе  те  бачив,  зрiдка
зауважував, iнодi вдавав, що не бачить. Вiн справдi був добрим за  вдачею,
доброта становила одну з його сутностей. Частину  його  сутностi.  Бувало,
вiн спалахував. Навiть згарячу  казав  дурницi.  Проте  швидко  вичахав  i
першим пiдходив до того, на кого щойно
   кричав.
   Але бiльше вiн не подару╨. Такого свинства  не  сподiвався  зроду-вiку.
Вiд сьогоднi вони в нього попуску не матимуть. Так, так, плювати  йому  на
холодний, крiзь двi крижинки погляд Лепехи, на похмуре зауваження, а може,
навiть офiцiйну догану Корецького, рiч не в тому - вiн сам наведе  лад.  В
ту мить йому  пригадалися  слова,  що  вiн  ©х  жартома  часто  цитував  у
лабораторi©: "Жоден громадянин через мене не одягнув чорного плаща". Слова
належали Перiклу, вождевi афiнсько© демократi©, вiн цитував ©х якось  так,
що забувалося, що це слова Перiкла, а не його власнi, й  жодним  чином  не
вiдчувалося прирiвнювання до автора,
   видатно© людини,  вони  ставали  буденними,  iнститутськими,  простими.
Жодному працiвниковi лабораторi© вiн не оголосив за десять  рокiв  догани.
Ба, одну таки оголосив.
   Три роки тому. Але ©© б, мабуть, винiс i  камiнний  сфiнкс.  Там  треба
було вiддати пiд суд, а  не  оголошувати  догану.  I,  такий  збiг,  учора
заготував ще  одну.  Другу  в  життi.  Юлiю  Вовку,  що  його  називали  в
лабораторi© Юликом.
   Вiн ще не оголосив ©©,  а  написав  i  поклав  у  стiл.  Щоб  оголосити
сьогоднi. Але нехай хто скаже, що Марченко вчинив  несправедливо!  Де  там
несправедливо. Юлiя давно треба вигнати з iнституту. Та хiба лише  його...
Вiн i вижене. Сам напише клопотання...
   Марченко аж задихався од гнiву. Вiн уже подумки скликав  у  лабораторi©
збори, громив, розносив, кидав суворi  присуди...  У  поривi  гнiву,  лютi
рвонув дверi кiмнати, переступив порiг i застиг  у  подивi.  Кiмната  була
повна-повнiсiнька людей. Вони стовпилися бiля столу з лiвого боку  й  щось
розглядали. Тут були всi спiвробiтники -  старшi  й  молодшi,  iнженери  й
препаратори. Навiть Юлiй Вовк стояв тут. Вiн перший  i  кинувся  назустрiч
Марченковi.  Великi  вуха,  великi  палаючi   очi,   сколошкане   волосся,
розхристаний, з забрудненими в  щось  бiле  руками.  Такий  вiн  завжди  -
поспiшливий, розкиданий, незiбраний. Вiн найчастiше  запiзнювався,  ранiше
за iнших, ще до закiнчення робочого дня, тихцем зникав з лабораторi©  -  й
де бував, того не вiдав нiхто. Марченко знав, що в  нього  хвора  мати,  й
менший брат на його руках, вiн завше за когось клопочеться, комусь  дiста╨
лiки, квитки на по©зд, але все те не виправдувало його  неорганiзованостi,
через яку не раз завдавав клопоту iншим i терпiв сам. То щось загубить, то
невчасно прийде; скаже Дмитро Iванович щось  зробити,  не  заперечуватиме,
навiть стане, як по командi "струнко" (вiд бравади, невмiння знайти  лiнiю
поведiнки): "Буде зроблено". Й не зробить. Забуде чи й просто не  зробить,
заклопотаний чимось. Йому нагадають, прочитають нотацiю,  вiн  почервонi╨,
попросить вибачення, але, майте певнiсть, знову не  викона╨  обiцянки.  За
годину кудись побiжить - вислизне крадькома, злодiйкувато,  шарiючись  при
тому, й прийде аж завтра. Вiн i дисертацi© ще не захистив, хоч матерiалу в
нього зiбрано багато, може, не на одну,  а  на  двi  дисертацi©,  але  той
матерiал треба систематизувати, органiзувати, описати. Й дивно, що вiн  не
клопочеться захистом. Зда╨ться, вiн не клопочеться нiчим. I не зна╨, що то
мати клопiт, мати певну мету, житейський прицiл. Вiн i дума╨  не  так,  як
iншi. Дмитро Iванович не раз намагався розгадати - задоволений Юлiй  собою
чи  не  задоволений,  щасливий  чи  нещасливий.  Напевне,   незадоволений,
напевне,  нещасливий.  Адже  -   розумний,   бачить   свою   незграбнiсть,
непристосованiсть, тiльки не може нiчого з собою вдiяти.  "Зовсiм  як  я,-
думав  iнодi  Дмитро   Iванович,тiльки   в   значно   бiльших   масштабах.
Гiпертрофованих". Звичайно, Марченко помилявся. Хоча б тому, що був значно
практичнiший, чiпкiший у життi. Навiть просто чiпкий, у часи скрут, невдач
умiв мобiлiзуватися, боротися. хоч i цiною нервiв. Але, мабуть, саме через
те, що знаходив у Юлi╨вi  якусь  спорiдненiсть  з  собою,  i  прощав  йому
стiльки. Опрiч того, вiн знав: Юлiй не просто розумний, а  й  обдарований.
Хоч знову ж нiчого не взяв з тi╨© обдарованостi для себе.
   Дмитровi Iвановичу в одну мить схлюпнула з душi гаряча каламутна хвиля.
Вiн вiдчув себе легко, радiсно, йому аж бiлi метелики замиготiли в очах, i
вiн, не знати чого, засмiявся. Першою думкою було:  даремно  заготував  на
Юлiя догану,  порве  ©©,  тiльки-но  вернеться  до  кабiнету.  Юлiй-гарний
хлопець, щирий, обдарований негiдник, якби не такi, як  вiн,  i  працювати
було б нi з ким.
   А Юлiй бiг до нього.
   - Видiлили, видiлили! - кричав вiн  просто  Марченковi  в  обличчя,  не
помiчаючи нi директора, нi завкадрами, якi знову стояли як знак  запитання
i знак оклику, тiльки знак оклику був не  такий  твердий.  Лепеха  справдi
була i розчарована, i ображена, вона  сприйняла  Марченкiв  смiх  на  свою
адресу. Стояла, суворо стиснувши безкровнi, з слiдами з'©дено© фарби губи,
вдавала, що чита╨ щось у цаперах,  але  й  не  читала,  думала,  як  гiдно
вiдступити. Покивом пальця покликала Юлiя, але той не звернув нiякiсiнько©
уваги на ©©  владний  покив,  худими  забрудненими  пальцями  тягнувся  до
лацканiв сiрого в смужку Марченкового пiджака. На його блiдому, з запалими
щоками обличчi червонiли рум'янцi,  тонкi  губи  великого  рота  кривилися
радiсним криком:
   - Видiлили, паразиткуi Видiлили!
   - Що видiлили? - передчуваючи радiсть,  але  все  ще  спокiйно,  навiть
вибачливо запитав Марченко.
   - Першу систему. Приставили мене за того, що  трясе  й  мiша╨,  влив  я
двiстi кубикiв дигiтонiну, а тодi заклопотався, загавився i влив ще раз. З
цього й почалося... I от, дивiться,- метнувся вiн до столу.
   Щирий i на©вний, вiн навiть  не  здогадався  повернути  забудькуватiсть
собi на користь, сказати, що влив подвiйну порцiю свiдомо.
   Перед  Дмитром  Iвановичем  розступилися.  На  штативi  стояло   чотири
пробiрочки, майже доверху заповненi бiлою рiдиною. Дмитра Iвановича залила
гаряча хвиля радостi. "Який день,- подумав зворушено.- Який день... От  же
як вийшло!"
   За цi три тижнi вiн навiть забув, що робила друга група. Це справдi був
подарунок долi. Без цього вони не могли завершити останнього етапу роботи,
розпочати перевiрку. Може, й  могли,  але  це  було  б  не  те.  Корецький
пiдiйшов теж, пiдняв крайню колбочку проти свiтла, перехилив на один  бiк.
Бiла водичка, в якiй ледве помiтнi чотири зони. Одна - зеленого  вiдтiнку,
друга - коричнюватого, решту й взагалi могло розрiзнити тiльки  досвiдчене
око.
   - Вiтаю,- сказав, звертаючись до всiх i нi до кого зокрема.
   - Сабантуй, сабантуй! - закричав Юлiй од надмiру  почуттiв,  бо  вiн  i
пити майже не пив, у нього хвора печiнка, й виразка  шлунку,  й  ще  щось.
"Букет хвороб,-  як  казав  сам.-  Не  встиг  нiчого  зробити,  а  болячок
нахапався..."
   -  Добре,  влашту╨мо  сьогоднi  сабантуй,-  сказав  Дмитро  Iванович  i
нецеремонно забрав з рук Корецького колбочку. Хвилювання одухотворило його
обличчя, тепер воно було навiть гарним. Хоч взагалi  гарним  назвати  його
було важко. Широке, повне, м'яке, наче трохи брезкле,-  рiвний,  трохи  аж
кирпатий нiс, ледь рудуватi, закучерявленi  вгору  брови,  великi,  повнi,
майже епiкурейськi губи,- простота й добросерднiсть,  i  нiяко©  думки  на
чолi, суворостi чи науково© замисленостi. Правда, широко поставленi очi  -
живi,  пильнi,  з  вогником,  з  думкою,  трохи  соромливi,  свiдчили  про
витонченiсть вдачi, чутливiсть, неспинну роботу розуму. Скрашувало обличчя
й русяве, що ледь кучерявилося, волосся.
   Так, на перший взiр вiн  видавався  негарним,  неповоротким  i  якимось
мовби дивакуватим. Та вiн i справдi не вмiв вестися з незнайомими  людьми,
не знав, як стати, куди подiти  руки.  Але  якщо  придивитися  уважнiше...
Особливо  коли  вiн  захоплювався,  починав  розвивати  думку,-  а  те   в
лабораторi© було майже повсякчас, лабораторiя  жила  його  мозком,  в  цiй
великiй головi думки  народжувалися  з  якоюсь  особливою  легкiстю,  iде©
виникали зовсiм несподiванi, майже парадоксальнi,- тодi його обличчя мовби
засвiчувалося зсередини, рухи ставали точнi,  голос  упевнений,  вiн  нiби
вищав, хоч насправдi був зросту невисокого. Статури вiн мiцноi, з  деякою,
як то кажуть, схильнiстю до повноти. I не дивно. Робота сидяча, а  минуло©
весни розмiняв шостий десяток. Коли вони набiгли - сам не зглянувся, життя
ще нiби й не було, й  у  звичках,  у  вдачi  залишалося  чимало  молодого,
несолiдного, майже хлопчачого.  Ну,  не  те  щоб  хлопчачого...  Змiнилося
багато: приходив  досвiд,  вiн  пiдказував,  учив,  потроху  догартовував.
Ранiше, колись вiн бував i безмежно довiрливим, i непослiдовно  щирим.  Це
водночас були й недосвiдченiсть, i м'якiсть душi, вiй мiг легко повiрити в
щось  i  розчулитись,  повiрити  самому  собi,  перейти  в  якийсь   стан,
настро©тись на якусь хвилю. Потiм повiрити в щось iнше, захопитися ним.  З
роками шкура на душi (вiн саме так i подумав - "шкура на душi")  задубiла,
на©вно© щиростi, то бiльше щиростi непослiдовно© вже не було. Вiн перестав
торопiти перед спiвробiтниками, звик до сво╨© ролi, до деяких виявiв шани.
Життя довго й повiльно формувало його. Форму╨ й зараз. Його погляди  стали
зрiлiшими, глибшими. Так, вiн почав потроху  розумiти  людей,  проте  мало
користав це й зараз. Оте, колишн╨, лишилося в душi назавжди. То була  нiби
матриця душi. Вiн i сьогоднi мiг повiрити тому ж Юлiю,  та  що  там  Юлiю,
повiрити "востанн╨" алкоголiку, хоч розум пiдказував, що вiрити не  можна.
Вiн осягнув багато речей, трохи  по-iншому  дивився  на  людей,  на  свiт,
навiть на людський досвiд, але з того досвiду не набув собi вмiння жити за
розрахунком. З молодостi, щиростi  в  нього  залишилося  немало  звичок  i
пристрастей, вiн мав кiлька, як ©х називають сьогоднi,  хобi,  найперше  -
рибальство, але часу для нього останнi роки викро©ти майже не  мiг,  та  й
усi iншi хобi були не пошуками насолоди, а виявами вдачi. Втiшатися життям
не вмiв, та що там втiшатися життям, навiть просто подбати  про  здоров'я.
От, скажiмо, схильнiсть до повноти. Пройтися пiшки, прогулятися -  то  для
нього марнування часу, за цю годину  можна  прочитати  ще  одну  статтю  в
журналi "Питання  бiологi©"  чи  хоч  перегорнути  "Всесвiт".  Од  того  й
мiокардодистрофiя, i гастрит, i першi кольки радикулiту.
   Дмитро Iванович i зараз  поводився  несолiдно,  хвилювався,  реготався,
панiбратськи поплескував по плечу Юлiя, а той його тягнув за галстук,  хоч
за спиною осудливо звузила очi Лепеха й нiяково переступав з ноги на  ногу
вiдтиснутий убiк Корецький. Дмитро Iванович забув  про  нього,  забув  про
перевiрку, збоку справдi могло видатися, нiби знехтував ©х,  Корецький  те
за образу не сприймав, але  й  не  знав,  як  йому  гiдно  скiнчити  рейд.
Подякувати всiм, хто тут зiбрався, за сумлiнну працю, трохи посварити  для
порядку? Так i не знайшовши що  вiдповiсти,  кинув  через  плече:  "Дмитре
Iвановичу, зайдiть, будь ласка, до мене",- вийшов. Слiдом за ним  пiшла  й
Лепеха, наказавши на прощання й не  думати  нi  про  який  сабантуй.  Вона
вважала, що тепер останн╨ слово залишалось за нею.
   Дмитра Iвановича на мить стривожили слова директора, але  невдовзi  вiн
забув  про  них.  Вони  обговорювали  результат  -  галасливо,   збуджено,
вимiрковували, як краще розпочати  перевiрку  сво╨©  кiлькарiчно©  роботи,
кому це доручити,  сьогоднiшнiй  успiх  розвихрив  усiх,  окриляв,  вселяв
надiю. Вони юртували навколо Марченка, а  той  вимахував  руками,  говорив
збуджено, радiсно. Жодна проблема в лабораторi© не iснувала поза ним, вони
починали розкручуватись з його думки, i в кожнiй проблемi, кожнiй  справi,
сам того не помiчаючи, насамперед був вiн. Вислуховував  усiх,  радився  з
усiма, але свою думку обстоював ревниво, як би обстоював самого  себе,  та
так воно, зрештою, й було. Ранiше вiн входив у все,  намагався  простежити
до кiнця, хоч i тодi розумiв, що всього йому  не  охопити,  що  часом  вiн
навiть заважа╨, полиша╨ головне; цю  науку,  науку  керiвництва,  повiльно
осягав. Тож i зараз вирiшив, що найкраще буде створити групу перевiрки.  У
не© ввiйдуть...
   - Свiтлана Кузьмiвна Хорол, Неля... Платонiвна Рибченко. Вадим  Бабенко
i Юлiй Вовк. Очолить групу Вiктор Васильович Борозна.
   Але Борозна очолити групу вiдмовився. Вiн заперечив коректно, ввiчливо,
проте рiшуче й категорично. Сказав, що ще не закiнчив роботу в групi КСС -
концентрованого сонячного свiтла - та з установкою, там, мовляв,  зараз  у
нього жнива. Дмитро Iванович не  наполягав.  КСС  -  царина  замдиректора,
Вiктор Васильович перейшов з його лабораторi©, i установка - хвiст звiдти,
обов'язок давнiй, з яким Борозна не впорався за два роки.  Вiн  розрахував
опромiнення насiння буряка з  допомогою  механiчного  модулятора,  це  ма╨
пiдвищити цукристiсть бурякiв. Дехто взагалi не вважа╨  роботу  групи  КСС
причетною до фотосинтезу, на цьому грунтi в iнститутi не раз  доходило  до
всiляких непорозумiнь, часом гiрких, а бiльше смiшних. Так чи так, але то,
мабуть, i найбiльша удача останнiх лiт лабораторi© свiтла, методу  Борозни
пророкують широке поле застосування,  на  осво╨ння  його  видiленi  чималi
кошти, вже закiнчують будувати напiвзаводську установку. Борозна  зараз  в
основному й працював над упорядженням тi╨© установки. То вже не була чисто
наукова робота, скорiше iнженерна, промислова, вiн мiг од не© вiдмовитись,
але не вiдмовлявся, навiть клопотався нею залюбки, й Мар-ченко подумав, що
Борозна, зважаючи на порiвняно молодий вiк, чоловiк  до  бiса  практичний.
Ну, скажiмо, не зовсiм молодий - тридцять шiсть рокiв, але для доктора  це
таки небагато. Вiктор Васильович Борозна ╨диний, окрiм Марченка, доктор  у
лабораторi©. Вiн вельми самостiйний i самовпевнений (як i кожен, хто  рано
досягнув успiху й сподiва╨ться досягти ще бiльшого),  прямий,  та  прямота
iнодi навiть межу╨ з грубiстю, а може, й з нещаднiстю.
   Дмитро Iванович, мабуть, перебiльшував. То була не нещаднiсть, а  сила,
внутрiшня сила,  жага  життя,  неспита,  мiцно  стиснута,  певнiсть  себе,
енергiя, яка ще не зна╨,  чим  закiнчиться.  Отiй  його  внутрiшнiй  силi,
карбованостi думок i вчинкiв вiдповiдала  навiть  зовнiшнiсть.  У  Борозни
майже атлетична статура, велике смагляве обличчя, воно грубе, мовби тесане
сокирою - багато кутiв, багато прямих  лiнiй:  широкий,  майже  квадратний
лоб, велика чорна борода клинцем, чорне цупке  волосся  без  продiлу;  очi
великi, чорнi, ще й з якимись краплинами - очi  цiкаво©  здорово©  людини,
яка перелива╨ через них свiт, одбира╨ потрiбне й рiшуче вiдтруча╨ все, що,
на ©© думку, хибне або зайве. Тi очi, зда╨ться, розумiють  усе,  дивляться
на свiт мудро й проникливе, i в них  нема  цинiзму,  а  тiльки  щирiсть  i
допитливiсть, неспожитий захват свiтом, про який знають багато й  доброго,
i недоброго, але оте недобре просто не беруть до  уваги,  а  ще  в  них  -
певнiсть, що ©х обдурити не зважиться  нiхто.  Такий  був  Борозна,  проте
трохи не таким бачив  його  Марченко.  Вiн  бачив  у  ньому  тiльки  силу,
грубiсть, практичнiсть, вiн трохи торопiв перед ним i, може, тому  виробив
щодо нього лiнiю поведiнки теж грубувату, сухувату, дiлову, хоч знову ж до
певно© мiри - боявся, щоб ©© не прийняли за  ревнощi,  боязкiсть  сильного
суперника.
   Отож вiн тiльки знизав плечима, поговорив ще кiлька хвилин i подався  у
сусiдню  кiмнату,  куди  щойно  пiшла  Свiтлана  Кузьмiвна   Хорол,   його
неофiцiйний заступник, один з найдавнiших  працiвникiв  лабораторi©.  Вона
починала  разом   з   Дмитром   Iвановичем;   у   тому,   що   перекипiло,
одкристалiзувалося, перейшло в iнший стан, дiстало  обгрунтування  в  оцiй
лабораторi©, - частка i ©© працi.
   Вона погодилася неохоче - й Дмитро Iванович знав чому, як  знав  i  те,
що, погодившись, зробить усе сумлiнно, ©© не треба пiдганяти, ©й не  треба
обридати, вона сама прийде до нього, вiзьме його розробки, уважно вислуха╨
й пунктуально та неухильно викона╨ все. Й Дмитро Iванович  теж  не  сказав
нiчого.
   Вони стояли бiля вiдчиненого вiкна, вiтер гойдав цупку  жовту  фiранку,
за вiкном на в'язовiй, унизанiй молоденькими мережаними  листочками  гiлцi
вiдчайдушне спiвав чорний ротатий шпак, десь унизу  галасували  горобцi  -
весна вливалася у вiкно  широким  потоком,  спiвом  i  запахами,  бадьорою
свiжiстю i глибоко притлумленою млостю.
   - Весна... Ще одна весна,- сказала  замрiяно  й  трохи  сумно  Свiтлана
Кузьмiвна.
   Що стояло за тими словами, за тим смутком, Марченко розгадати не  змiг:
жаль за минулими роками, докiр йому,- та й не встиг, бо Хорол якось  ураз,
немов подолавши щось у собi, повернулася до нього,  в  ©©  очах  стрибнули
зляканi, майже вiдчайдушнi вогники, i вона швидко мовила:
   - Давайте завтра по©демо по сон. Ми стiльки разiв збиралися...
   Дмитро Iванович чомусь здригнувся, подивився на Хорол трохи розгублено,
трохи нiяково.
   - Не знаю. Чи зможе по©хати жiнка.
   I в ту мить прочитав по Свiтланиних  очах,  що  вона  його  дружину  не
запрошувала. Це збентежило його, вiн розгубився в першу мить.  Та  й  було
чого. Тут все було страшенно заплутане. А може, просте, занадто  просте...
Свiтлана Кузьмiвна Хорол, старший науковий  спiвробiтник,  замiжня  жiнка,
мати майже доросло© дочки, любила його оддавна. Це знали всi в лабораторi©
i в iнститутi, до цього звикли,  коли  й  жартували  на  ©хню  адресу,  то
легенько, потураючи. Вона любила його дивною любов'ю, ©й було  досить,  що
вони працюють поруч, що вiн ©© (©© - в очах iнших,  тобто  оце  "©©"  було
досить умовне, можна  сказати,  тiльки  дружн╨)  не  зраджу╨  (не  зраджу╨
дружбу, приязнь, i тiльки), iншого  вона  не  прагнула,  iншi  почуття  не
змагали ©©. Може, вiн сам був тому причиною, що за стiльки рокiв не  пiшов
далi,  охолодив  ©©  до  споглядання  ©хньо©  любовi.  Спочатку  ©©  любов
тривожила Дмитра Iвановича, хоч i якось дивно  -  серце  не  трепетало,  а
тiльки коли думав про Свiтлану, ставало гарно, тепло на душi.  Вiн  нiчого
не порушив, мiг чесно подивитися  в  очi  сво©й  дружинi  i  Свiт-ланиному
чоловiковi, щиро обуритись на ©хнi ревнощi: "Я не винен, серцю не закажеш,
а переступати ми нiчого не переступили",- бо  й  справдi,  хiба  не  мають
права люди симпатизувати одне одному i в той же час залишатися  на  чистих
берегах. Вони й залишалися на них. Йому так гарно на  них  мрiялося...  Та
врештi й ця мрiя стала звичною. Проте вона не згасла, так i  залишилося  в
життi Марченка щось небуденне, немовби недозволене, яке  вiн  мiг  i  може
будь-коли зробити дозволеним. Але навiть отаке, приспане почуття  додавало
©м обом яко©сь та©ни, яко©сь душевно© мрiйливостi.
   По стiлькох роках отакого споглядання  власних  почуттiв  мала  настати
обопiльна неприязнь, але й вона не настала. Iнодi йому  було  нiби  трошки
соромно перед Свiтланою, почувався мовби боржником i водночас  кепкував  з
того. За всi десять рокiв цi╨© приязнi (яку, мабуть, таки не можна назвати
любов'ю) вони, певнiше,  вона  тiльки  раз  порушила  те,  що  усталилося,
приснуло, майже прихололо. Це було по якiйсь вечiрцi, де вони  наслухалися
клинiв на свою адресу, йшли додому,- вiн проводив й до метро,- й сказав:
   - А все-таки смiшно- Хоч би було за що... I тодi вона,- може, вона була
трохи хмiльна, вони всi того вечора випили чимало,- ледь чутно стисла йому
руку
   й прошепотiла, не повертаючи голови:
   - То може... щоб було за що...
   Це був жарт. Вiн зрозумiв цi слова як жарт.  I  сам  вiдповiв  жартома.
Але... й не зовсiм жарт. Вiн знав: усе залежало вiд його подальших слiв. I
вiн не одважився. Звичайно, якби вiн справдi любив Свiтлану, то не  зважив
би нi на якi застороги. Щоправда,  на  той  час  вiн  уже  й  сам  не  мiг
зрозумiти сво©х почуттiв до Свiтлани. Вiн не мiг сказати,  подоба╨ться  чи
подобалась Свiтлана йому дужче за iнших  гарних  жiнок,  сподобалась  саме
тому, що була ╨диною гарною жiнкою з тих, що  працювали  поруч  (а  перший
iмпульс таки йшов од нього, вiн  почав  надавати  ©й  бiльше  уваги).  Вiн
взагалi нiколи не мiг гаразд розумiтися на сво©х почуттях. Може, тому,  що
за все життя так i не  зазнав  справжнього  великого  кохання.  Отого,  що
збурю╨ до дна, застила╨ свiт, змушу╨ чинити  нелогiчно,  нестримно,  лама╨
всi перепони, а часом i власне життя.
   Вiн таки не знав,  чого  повернув  на  жарт  Свiтланинi  слова.  Боявся
розголосу? Трохи. Хоч його могло  й  не  бути.  Боявся,  що  з  часом  усе
обуденнi╨ i важко буде працювати поруч?  Боявся  докорiв  совiстi?..  Мало
вагу потроху все. Вiн потерпав, що здобуде менше, нiж втратить. А втратить
вiн багато. Найперше  -  спокiй.  Та  й  не  любов  це,  вона  б  не  дала
розмiрковувати так холодно й вестися так розважливо. I от тепер  вiдступав
удруге.
   - А що... Степан Степанович ще в Москвi? - сказав i зрозумiв, що  треба
було сказати щось iнше, що вiн страшенно образив цим Свiтлану, повiвся  як
нiкчема. Зрозумiв тодi, коли слова ще були в ротi,  коли  тiльки  вимовляв
©х, та було пiзно. Вiн спалахнув, розсердився на себе  й  поспiшив  стерти
те, що сказав, спробував завернути все назад, хоч i розумiв, що завернути,
мабуть, не можна.
   - Менi й самому хочеться ви©хати з мiста. За цi╨ю роботою я вже  забув,
як цвiте сон. По©демо...
   Йому на подив, i знову ж трохи на досаду, Хорол прийняла закамуфльоване
вибачення, хоч i сказала:
   - Степан Степанович повернувся ще вчора. А сон i справдi вже одцвiта╨.
   Й пiшла до дверей сво╨ю м'якою, лiнивою ходою.  Оця  невизначенiсть  на
завтра,  нова  невизначенiсть  стосункiв  з  Свiтланою   Хорол   зiпсувала
Марченковi день  i  сабантуй,  який  вони  таки  органiзували  ввечерi.  А
сабантуй був на славу. У найбiльшiй  з  семи  кiмнат  лабораторi©  зсунули
столи, жiнки застелили  ©х  чистим  папером,  прикрасили  букетами  свiжих
зелених гiлочок,  Юлiй  i  Вадим  приготували  "кiмнатний  фей╨рверк".  На
закуску була ковбаса, консерви, свiжа редиска,  цибуля  i  навiть  баночка
чорно© iкри. Хлопцi перегнали три лiтри етилового спирту, а Борозна зробив
коньяк, який усiм дуже сподобався, й усi одразу ж сказали, що з цього  дня
питимуть тiльки "борозняк". То бiльше, робити його просто: перегнати через
порошок кави воду й розвести спиртом. Вона ста╨ прозорою, як сльоза, пахне
кавою, але не зовсiм кавою, запах той специфiчний, дуже  при╨мний.  У  двi
пляшки Борозна додав ще якогось екстракту, той напiй мав запах едельвейса.
I хоч Борозна сьогоднi вiдмовився очолити групу, але заправляв на сабанту©
вiн. Зорганiзував чоловiчий хор, який спiвав пошепки, й було дуже  смiшно,
проголошував тости, дивував i смiшив усiх фокусами. Все це було тим  бiльш
дивно, що на подiбнi гулянки вiн не приходив ще жодного разу.



   РОЗДIЛ ДРУГИЙ

   Борозна заскочив до себе, одягнув пiджак i вийшов надвiр.  Попереду  на
вузькому асфальтованому хiднику бiлiла висока постать, поли свiтлого плаща
ледь розкрилювалися, елегантнi черевички стукотiли задьористо, дзвiнко,  у
лад ходi погойдувалася накинута тонким ремiнцем на мiзинний пальчик  чорна
лакована   сумочка.   Борозну   оддiляло   од   Нелi   Рибченко    якихось
п'ятнадцять-двадцять крокiв. Якби захотiв, мiг наздогнати  за  пiвхвилини.
Якби захотiв... Борозна упiймав  себе  на  тому  лицемiрствi  й  трохи  не
вилаявся з досади. Адже  то  зовсiм  не  випадковiсть,  що  вiн  вийшов  з
iнституту слiдом за Нелею. Й  на  оцю  вечiрку  теж  попав  не  випадково.
Щоправда, привiв його туди не якийсь твердий  розрахунок.  Але  й  не  оте
тремке бажання бути поруч, бачити,  чути,  почуття  бентежностi  й  чогось
несподiваного. Просто вiн не був закоханий. Якби його змагало те  почуття,
вiн би давно знайшов спосiб пiдiйти до  Нелi.  Адже  запам'ятав  ©©  ще  з
минулого року. Запам'ятав чи, певнiше, вперше побачив як жiнку,  як  гарну
жiнку, як надзвичайно вродливу жiнку на деснянському пляжi, куди  якось  у
недiлю ви©здили iнститутом. Та вiдправна  точка  була  надзвичайно  груба,
надмiру плотська, навiть цинiчна. Вiн лежав на пiску поруч Вадима Бабенка,
з кущiв вийшла в купальнику Неля,  пройшла  повз  них  до  води,  й  Вадим
мовчки, в одну мить окреслив пальцем на пiску ©©  фiгуру.  Окреслив  майже
точно, не гiперболiзуючи. Фiгура в  Нелi  була  досконала,  й  не  те  щоб
витончена - не було отi╨© перетончено© талi©, отих  "по-сучасному"  довгих
нiг, а таки була гармонiя, майже повна iдеальнiсть, жiночiсть до  крайньо©
межi, жiночiсть i зваба. На пiску ж вийшло щось  хтиве,  аж  вульгарне  (а
може, то було не на пiску, а на обличчi в Вадима, просто вiн  обiйняв  усе
разом), навiть Вадим зрозумiв, що  це  вульгарно,  непристойно,  й  розтер
малюнок.  Вiдчувши,  що  Борозна  зрозумiв  усе,  й  чомусь  таки  бажаючи
залишитись у  його  очах  ловеласом,  грубим  i  досвiдченим  зальотником,
вернувся на ту саму стежку:
   - Пончик.
   Борознi це не сподобалося, особливо не сподобалося тому, що  це  сказав
завжди коректний i вихований Вадим, i вiн кинув майже зi злiстю:
   - Не можна так.
   - Чому? - не погодився той.
   - Хоча б тому, що працю╨мо разом.
   Але в думцi дивився на Нелю майже  такими  самими  очима.  Через  те  й
розсердився. "Добре було б провести з нею тиждень у наметi  бiля  рiчки...
Або по©хати до моря..."
   Неначе вiдчувши, що вони говорять про не©, та, мабуть, i  не  могла  не
вiдчути, адже пройшла повз них i вони дивилися ©й вслiд, вийшовши з  води,
Неля присiла бiля них. Скинула купальну шапочку, й по  плечах  розсипалось
волосся. Воно в не© свiтле, текуче, як чиста рiчка, густе,- вона вiдкидала
його красивим i, мабуть, завченим порухом повно©  руки,-  на  подив  йому,
було сво╨, не отих мiднуватих, платинових  чи  ще  яких  кольорiв  таблицi
Мендел╨╨ва, а  солом'яно-бiле,  аж  переливалося  сонячним  свiтлом.  Вона
носила його у тугому вузлi,  й  це  теж  було  гарно  -  смагляве  обличчя
строгого, майже римського профiлю i важкий вузол свiтлого волосся.  Очi  в
не© були великi, зеленi, губи  чутливi,  владнi,  владнiсть  i  чутливiсть
якось дивно по╨днувалися, й це тривожило. А от вi© довгi,  волохатi,  вони
не гармонiювали зi строгiстю губiв  i  всього  обличчя,  вона  ©х  теж  не
фарбувала - можливо, ранiше фарбувала, а потiм зрозумiла,  що  втрача╨  на
тому, хоч i знала, що вони зм'якшують ©©, а може, й хотiла  того.  Нi,  не
хотiла. На ©© обличчi в розкриллi серпастих брiв,  у  кутиках  уст  лежала
суворiсть, вiн розгадував  ©©  як  несправжню,  щоб  вiдлякувати  всiляких
вуличних залицяльникiв, бо ж,  певно,  знала  собi  цiну  й  не  дозволяла
простягати лапу будь-кому. Так, вона була певна себе, сво╨©  краси,  свого
мiсця в життi, може, трохи й переоцiнювала себе, але, як  грубо  вiдзначив
про себе, переоцiнювати було що. Правда, вiн тодi так i  не  розгадав  ©©.
Йому здалося, що в ©© вдачi справдi було щось гостре, може, трохи навмисно
наструнене, натягнене, що ця гострота у не© в усьому: в порухах серця може
бути найбiльша наструненiсть i глибина водночас, саме строгiсть i глибина,
а може, й ще щось  -  безбережнiсть,  нестримнiсть,  i  це  теж  вабило  й
хвилювало. Але чи справедливi його  здогади,  так  i  не  дiзнався.  Й  не
намагався дiзнатися.  Якось  ©м  не  випадало  познайомитись  ближче  (вiн
здебiльшого пропадав на  будiвництвi  установки,  в  iнститут  навiдувався
рiдко), й чомусь не  робив  спроби  наблизитись.  Щось  мовби  стримувало,
застерiгало його. Може, саме те, що не знав ©©, боявся яко©сь  раптовостi,
чогось  несподiваного...  Отой  ©©  смiливий  погляд,  отой  прижмур  очей
досвiдчено© жiнки, у якому й спонукання, i застереження. Тодi  чого  пiшов
сьогоднi? Чого прийшов на вечiрку й там iз шкури лiз, щоб сподобатися  ©й?
Вона, мабуть, здогадалася, що весь отой  його  фей╨рверк  заради  не©,  бо
кiлька разiв поглянула на нього якось чи то заохочуючи, чи то глузуючи. Ну
й нехай здогаду╨ться. Хiба не того хотiв!
   Борозна пришвидшив кроки.
   I ще одне йому подумалося, i ще одне пригадалося, поки наздоганяв Нелю.
Вiн знав, що вона була замужем, ©© замiжжя виявилося невдалим. Чоловiк  не
захистив дисертацi©, його за щось вигнали з Iнституту нафти, пiшов змiнним
майстром на завод, але й там не ладналося, i,  певно  ж,  не  ладналося  в
сiм'©... Аж поки не поламалося остаточно. Тепер вона буде обачнiша.
   Як i кожен  старий  парубок.  Борозна  мав  перебiльшене  уявлення  про
зазiхання жiноцтва на парубоцьку свободу та про пiдступнi, розставленi  на
всiх стежках сильця, насторожувався  й  скрадався  там,  де,  може,  iнший
пройшов би  спiваючи.  Ну,  там  буде  видно,  подумав  вiн.  З  нього  не
бозна-який залицяльник, але ж не тiльки  константи  та  механiзми  реакцiй
вивчав двадцять рокiв... Довивчався до  тридцяти  шести.  Старий  парубок.
Вiк, коли  ста╨  соромно  признаватися,  що  ти  неодружений.  Починаються
всiлякi пiдозри. Йому на них наплювати. Й наплювати на все.  Але  женитися
зараз i справдi не просто. Не пiде ж  вiн  у  гуртожиток  педiнституту  на
танцюльки, не стане освiдчуватись вiсiмнадцятирiчнiй дiвчинi. Вона  просто
втече од нього. Та й про що б вiн з нею говорив? Вони були б наче  з  двох
рiзних вiкiв...
   У цю мить Борозна наздогнав Нелю. Вiн ступав широко, йому трохи шумiв у
головi хмiль, i почував якусь легкiсть у тiлi, од  чого  народжувалась  ще
бiльша впевненiсть у собi, й настрiй був легкий, пустотливий.
   -  Самотнiй  iдальго,  рицар  сумного  образу   просить   ласкавого   й
милостивого дозволу в чарiвно© незнайомки  супроводити  ©©  в  небезпечнiй
мандрiвцi до громадського транспорту...- зморозив i почервонiв  з  досади,
вiдчувши невiдповiднiсть цих слiв настрою молодо© жiнки  -  замисленому  й
притишеному, невiдповiднiсть  усьому  -  оцьому  вечору,  ©хньому  вiковi,
iнститутському  становищу.  Йому  стало  соромно,  що  так   низькопробне,
нерозумно нав'язував себе, Що не пiдiйшов невимушене й просто. Вiн  i  сам
не знав, як те сталося. Поки вимiзковував цю зустрiч, думав про не© -  все
виходило добре. А от розкрив рота, й вилетiла  отака  дурниця.  А  вiн  же
гадав, що все буде красиво, легко... Тiльки легко й красиво. З  дiвчатами,
з жiнками найкраще зав'язувати знайомство  саме  так.  У  напiвжартiвливiй
розмовi найлегше вияснити, чого можна сподiватися,  в  такiй  розмовi,  на
випадок невдачi, легко вiдступити, перевести все на жарт. I от  в  останню
мить вiн розгубився. Якась невпевненiсть, якась холодна думка збила  його,
штовхнула в крайнiсть, видлубала десь оцi безглуздi слова.
   Неля Рибченко й справдi подивилася на нього наче на  божевiльного,  хоч
йому здалося, що ©© подивування  перебiльшене,  награне.  Проте  вiдповiдь
була надмiру твереза, проза©чна й навiть трохи образлива:
   - Той, пiд кого ви хочете спрацювати, був лицарем сумного образу  тому,
що багато страждав, мало ©в i невпинно думав про даму серця, а  самозваний
iдальго читав про страждання у книжках, само© "кракiвсько©" з'©в за  вечiр
пiвкiлограма й бiжить за спiдницею, яка опинилася  найближче.  До  того  ж
iдальго був дуже непрактичний, вiн не вирощував бурякiв.
   Цi слова можна було сприйняти як ляпас.  Ляпас  нi  за  що,  отак-о,  з
доброго дива. Проте нецеремонний,  а  також  досвiдчений  Борозна  так  не
подумав. Звичайно, було непри╨мно чути  таке.  Але  цi  слова  стосувалися
бiльше ©©, нiж його. Вона виставляла найвищу цiну. Давала  зрозумiти,  щоб
не сподiвався на легкий  флiрт  i  нi  на  що  тимчасове  взагалi,  давала
можливiсть образитися й пiти. Окрiм того, розгубилася сама, сказала так  з
iнстинкту самозахисту.
   Йти геть йому не хотiлося, й вiн почав шукати яко©сь середини. Через те
вже не випадало одразу залишити прибраний тон i привiд, яким би недоречним
вiн не був.
   - Ну, а все-таки, може, i ╨ якась схожiсть...- i погладив густу, чорну,
клинцювату бороду.
   - ╞© б вистачило на сiмох iдальго,- посмiхнулася Рибченко.- Зна╨те,  на
кого ви бiльше схожi? Вам нiколи не казали? На давнього ассiрiйця.  Отого,
що на малюнках у пiдручниках четвертого класу. Пам'ята╨те, один за  одним,
з луками...
   - Але хiба не може бути схожостi внутрiшньо©?  -  не  здавався  вiн.  -
Скажiмо, яко захисника слабко© половини...
   -  Тепер  такi  захисники,-  махнула  вона  рукою.-   Тiкають   поперед
дульсiней...
   Вона сказала це без конкретно© адресацi©,  незлостиво,  просто  так,  i
напруження спало. Вона мовби переводила розмову в iнший регiстр, а  вiдтак
i його пiдступна думка, йому ж на радiсть, не знаходила пiдтвердження.
   Вони зайшли в трамвай, але тепер, при свiтлi, в напiвпорожньому  вагонi
Борозна почувався трохи дурникувато. Вiн навiть не  знав,  чи  додому  ©де
Неля, де вона живе, може, взагалi заважав ©й -  адже  так  i  не  попросив
дозволу провести. Знав, що вона киянка,  батьки  ©©  мешкають  у  власному
будинку на Куренiвцi, але трамвай  iшов  у  бiк  Дарницi,  очевидно,  мала
кiмнату десь  на  Водопарку  або  Березняках.  Мабуть,  одержали  разом  з
колишнiм чоловiком, i той залишив кiмнату ©й.
   У трамва© було кiлька вiльних мiсць, проте Неля не  сiдала,  пройшла  в
кiнець  вагона,  прихилилася  до  металевих  прутикiв.  Ново©  конструкцi©
трамвай iшов м'яко, без поштовхiв, наче плив. Борозна стояв навпроти Нелi,
говорив про сьогоднiшню вечiрку, покрадьки розглядав ©©.  Окрiм  того,  що
вона справдi була надзвичайно вродлива й, як кажуть тепер, фiгурна, цю  ©©
фiгурнiсть, аж до вишуканостi, пiдкреслював витончений художнiй смак.  Усе
на нiй  було  пошите  за  модою,  скрiзь  дотримано  мiри,  тонко  дiбрано
кольорiв. Синiй брючний  костюм,  свiтлий  плащ  з  голубуватим  вiдливом,
елегантнi бiлi черевики... певно, допомагають батьки.
   А в очi поглянути чомусь не зважувався. Коли ж одважився, побачив,  якi
вони  зеленi,  небезпечнi.  Це  знову  стривожило.  В  ©©  очах  свiтилася
цiкавiсть, може, навiть  трошки  вдоволення  -  адже  отакий  авторитетний
науковець,  отака  кiбернетична  машина,  як  називали  його  помiж  собою
дiвчата,  у  ролi  залицяльника,  -  трохи  нiяковостi,  яку  вона  швидко
подолала, й глибоко прихована посмiшка. Брала гору цiкавiсть. Для них усiх
чорнобородий доктор здавався загадковим, трохи не таким, як iншi люди. Вiн
i справдi якийсь... надто гострокутний. Вона чула його  двiчi  на  зборах:
виступав коротко, гостро, казав те, чого не  насмiлювалися  сказати  iншi,
думав широко й вiльно, аж немога було угнатися за його думкою. Це не могло
не iмпонувати ©й зараз. Але не могло й не насторожити.
   Розмова ткалася з дрiбниць, не в'язалася. Неля знову подумала,  що  вiн
опинився бiля трамвая не випадково, й справдi внутрiшньо напружувалася,  а
вiн вловлював цю настороженiсть i не знав, як ©© розвiяти. Й боявся, що не
зможе розвiяти зовсiм. Щось мовби сковувало  ©х.  Ранiше,  в  думках,  вiн
бачив цю зустрiч зовсiм не  так.  Кермував  вiн.  I  тримався  невимушене,
трошки iронiчно, трошки грубувато. Вiн взагалi звик розмовляти  з  жiнками
немовби трохи зверхньо. Правда, це не була та порожня, нiчим  не  пiдперта
зверхнiсть, коли людина уда╨ з себе щось бiльше, нiж вона  ╨,  намага╨ться
прикрити сво╨ убоге ╨ство позиченою фразою, скепсисом.  Просто  його  було
важко збити з пантелику, вiн багато знав - i про  речi,  й  про  людей,  i
взагалi про свiт: був сиротою, патронованим, як казали в  селi,  сягнув  з
пастушкiв колгоспно© череди до найвищого наукового звання - доктора  наук,
з  облуплено©  хати  на  бригадному   дворi   до   сучасно©   квартири   в
професорському будинку на Володимирськiй  вулицi,  половину  яко©  займала
бiблiотека. Щоправда, дистанцiя мiж тим i тим тридцять рокiв, але воно  не
забулося. Та й не могло  забутися.  Патронованим  вiн  став  восени  сорок
третього року, коли прийшли нашi. Сиротою - сорок третього  навеснi.  Мати
померла, застудившись у лiсi, куди по©хала возиком по сушняк.  Батька  вiн
майже не пам'ятав. Узимку сорок четвертого року на запит сiльради  прийшло
повiдомлення, що Василь Борозна пропав безвiсти. Вiд нього для Вiктора, та
й, мабуть, для цiлого свiту, не лишилося нiчого. Вiн розчинився в зорях, у
травах, у хвилях. Так Борозна подумав пiзнiше,  прочитавши  якусь  книжку,
тодi ж батькову смерть пережив пекуче. Йому все ввижалося, як батько, його
добрий батько у бiлiй полотнянiй сорочцi з вишивкою на комiрi  то  тоне  в
болотi, то його засипа╨ у вирвi снаряд, то  згора╨  в  палаючому  будинку.
Через те вiн i пропав безвiсти. Батько у вишитiй сорочцi пiд яблунею -  то
╨диний  Вiкторiв  спомин.  Вiн  косив  траву,  поклав  косу,  обiперся  на
яблуню... Тепер Борозна дума╨, що й  той  спомин  вигаданий.  Позичений  з
фотокартки,  яка  висiла  в  тiтки   Настi,   батьково©   сестри.   Батька
сфотографував  сусiдський  парубок  Тимiш,  студент   культтехнiкуму.   Ту
фотокартку тiтка Настя теж загубила, коли ремонтувала хату. Отож батько  й
справдi в травах, у зорях, у хвилях. Та ще в ньому. А вiн не  розчиниться,
не розвi╨ться... Й поготiв не торопiтиме перед ки©вськими пещенками. Через
те, що змiг посiсти в життi тверде й самостiйне мiсце, почувався  певно  й
не мав страху перед свiтом, перед  життям.  У  хвилини  споглядання  свого
житт╨вого шляху, себе самого вiн i думав так, чи майже так, оголено, трохи
спрощено, але певно. Так, свiт з людей, якi його творять, якi творять його
закони i норми. Вiд кожного щось та залежить. Я й не переступлю  того,  що
на шкоду iншим. Як декотрi. Так, ╨ й такi, якi нiчого не знають про  свiт,
опрiч того, що вони мають право рвати з нього зубами.  В  них  зуби,  вони
тiльки ©х вiдчувають, ними живуть. Я ж не рву зубами. Тому й  не  гноблюся
перед свiтом. I йому не згнобити мене. Я помру  -  вiн  буде.  Я  хочу  не
заподiяти зла iншим, але й не обкрадати себе. Та  й  вiн  зараз  мiй.  Цей
широкий свiт, ця чудесна кра©на  -  вигорьована,  вистраждана,  завойована
кров'ю батька i працею матерi. Та й краплi мо╨©  працi  вже  влитi  в  оце
мiсто i оцей день.
   Звичайно, вiн не збирався жити споживачем. I не жив ним. Йому були чужi
всi отi настро© - взяти од  життя,  зумiти  прожити,  настро©,  якими  вже
самими по собi тi, хто ©х сповiда╨, тягнуться до життя  паразитичного,  де
основною мiркою щастя ╨ придбана в магазинi модна рiч, настро©, чужi  всiй
природi суспiльства, у якому живе. Ще  в  ньому  мiцно  сидiв  селюк,  вiн
мимоволi мiряв усе по отих перших, куплених йому чужими людьми,  тiткою  i
дядьком Кучугурами, яким допомагав пасти телята, чоботях.  I  зараз,  коли
подивився на елегантний, синiй з бiлим пером Нелин капелюшок, йому  чомусь
враз пригадалося, як  дощового  осiннього  вечора  сорок  четвертого  року
чекали  вони,  одинадцятеро  патронованих  дiтей,  з  мiста,   з   Нiжина,
американсько© посилки з одягом. Про ту посилку було  стiльки  розмов...  I
яким же було ©хн╨ розчарування  -  в  посилцi  були  тiльки  капелюшки.  З
помпонами,  з  перами,  химернi,  нiкому  не  потрiбнi.  Одягнути   такого
капелюшка - стати посмiховиськом на все село. Хтозна-чого те  зараз  спало
на думку. Щось тенькнуло в серцi й не знайшло вiдгуку. Не просмокталося  в
оцей трамвай, в оцей вечiр.
   Нi, таки просмокталося. I вiн знову став упевнений, став  самим  собою.
Звичайно, не отим колишнiм селюком, а сучасним мiським жителем, що  тiльки
пам'ятав того селюка. Йому хотiлося хоч трохи одiгратися за першi  хвилини
нiяковостi, вiн, хоч i з запiзненням, оговтався, вхопившись за ©© слова:
   - I ще в одному ви були несправедливi  щодо  мене,-  мовив  з  удаваною
серйознiстю.Ви сказали, що я побiг за першою-лiпшою спiдницею.  Але  ж  то
неправда. Я побiг за штаньми.
   Вона почервонiла. Мимоволi переступили з ноги на ногу синi джинсики.
   - Я вас шокую? - запитала.
   - Та нi, що ви. Останнiй крик емансипацi©... Скажiть,  цей  крик  не  з
вiдчаю? Чи це просто примха моди?
   - Ви майже вгадали за першим разом. Тiльки  не  крик.  Просто  жiнка  в
штанях почува╨ться впевненiше, самостiйнiше.
   - А вона дуже потрiбна, ця самостiйнiсть? - запитав Борозна.
   - Аякже. Це боротьба за iснування. Нинi жiнка iнакше не проживе,- майже
серйозно сказала вона.
   - А я думав - примха моди.
   - Мода... Вона теж з чогось виходить. Дикту╨,  скоря╨.  От  пригадайте:
захотiла вас, чоловiкiв, одягти у вузькi штани - одягла.  Опиралися,  коли
робила довговолосими й мiняла зачiску,- перемогла. Тепер з боксом  побачиш
хiба пенсiонера.
   Неля казала мовби щиро, насправжки, але за тим крилася хитрiсть. Вiн ©©
вгадував i намагався не трапити в сильце.
   - Я не пiдкоряюся модi,- сказав обережно.
   - Неправда,- заперечила Неля i вказала на бороду.
   - Вона в мене була, коли  перукарi  ще  виконували  плани  на  голiннi.
Хрестi-бог, тепер хоч збривай. I, мабуть, збрию. А що, по-вашому,  означа╨
борода? Який рух суспiльства? - примружився трохи iронiчно.
   - Прагнення молодi до самостiйностi. Опрощення якоюсь мiрою.
   Вiн бачив, що Неля розумна, вона тримала нитку розмови, й  це  починало
його сердити. То бiльше, що й iронiя була в ©© словах. Ще й переходи якiсь
непослiдовнi, незвичайнi, вони змушували весь час триматися насторожено.
   - Вiкторе Васильовичу, а куди ви кладете бороду, коли ляга╨те спати, на
ковдру чи пiд ковдру?
   - Я... не розумiю,- чомусь знiяковiв вiн.- А для чого ви запиту╨те?
   - ╙ в Чехова таке оповiдання,-  засмiялася  Неля.-  Хлопчик  запитав  у
бороданя, а той пiсля того не мiг заснути всю нiч.
   - Я засну. Якщо ж не засну, то трохи з  iншо©  причини,-  сказав  майже
нахабно.
   Трамвай пiд'©здив до моста Патона.
   - Зна╨те що,- запропонував Борозна,- давайте пройдемо в парк Примакова.
Новий парк. Я впевнений,  ви  не  були  в  ньому.  Дарма  що  кожного  дня
про©жджа╨те повз нього.
   - А коли це самовпевненiсть? Ви дума╨те, на все  мiсто  один  ви  такий
досвiдчений екскурсовод? - сказала грайливо, майже кокетливо.
   - Хiба можу я так думати,- вiдказав вiн у тон.- У наш вiк... Вiк...
   Вона подумала, що вiн зараз скаже якусь банальнiсть,  на  зразок:  "Наш
вiк - вiк атомно©  бомби  i  клiпсiв..."  I  зрадiла,  що  вiн  не  сказав
банальностi. Ох, як не хотiлося iй тривiального  залицяння,  особливо  вiд
Борозни. Вона склала собi його образ як людини  круто©,  уперто©,  суджень
смiливих i безкомпромiсних. Уявлявся холоднуватим, амбiтним,  ©й  сьогоднi
було просто цiкаво подивитися на нього зблизька, та ще в таких неймовiрних
шатах - залицяльника. Звичайно, дiвчата в iнститутi, перетираючи  кiсточки
всiх, перетирали й твердi маслаки Борозни, тож склали про нього  думку  як
про людину самостiйну, впевнену, трохи та╨мничу, спокусливого жениха,  хоч
трохи й непевного, з таким не зна╨ш, насмi╨шся чи наплачешся. Недарма ж  i
досi ходить у парубках.
   - У наш поспiшливий вiк...-докiнчив вiн...-Усе кудись бiжимо. Вже майже
розучилися милуватися заходом сонця i метеликом на квiтцi. Зате  навчилися
швидко й поверхово оцiнювати все: машини, костюми, пейзажi... Одне одного.
Й навiть задоволенi тим. Завтра буде iнший костюм, iнший кра╨вид...
   - У вас, я сказала б, занадто категорична мотивацiя, або йди з  вами  в
парк, або ти естетично глуха людина,- засмiялася Неля,  але  в  душi  була
рада, що нехай вiн  i  не  сказав  чогось  особливого,  але  й  не  сказав
банальностi. Отже, хоч трохи рахувався з нею як з людиною,  колегою.  -  А
крiм того, все це тому, що у людей обмаль часу.
   -  Зовсiм  навпаки,-  не  погодився  Борозна.-  У  людей   вивiльнилось
достогибелi часу. Ми  не  зна╨мо,  куди  подiтися,  чим  захопитися.  Цiлi
iнститути думають, чим зайняти людей. Швидкий бiг став звичкою,  й  бiльше
нiчого.
   - Нi, тодi щось тут не те,- заперечила вона.- Нащо ж живе людина,  якщо
вона не зна╨, куди подiтися?
   - Ви взяли занадто глобально. Звичайно, можна брати  й  так:  людина  -
породження природи, а природа не повинна цим опiкуватися. Вона  iсну╨,  бо
вона ╨. Тiльки людину мучить думка. Але я  беру  значно  вужче:  робота  й
позаробочий час. Дозвiлля себто.
   - То вам оце нiкуди подiтися?..
   - Що ви, що ви,- поспiшив вiн.- Я не мав на увазi  себе.  Тобто  нас  з
вами...
   Захопленi розмовою, вони не помiтили машини, яка  скреготнула  гальмами
за кiлька крокiв од них, були змушенi пiдiйти до мiлiцiонера  по  той  бiк
дороги. Неля злякалася,звичайно, не  мiлiцiонера,  а  того,  що  трохи  не
попали пiд машину, схопила Борозну  пiд  руку,  iнстинктивно  ховалася  за
нього. Страх кинув ©© до нього всю.
   - Ви що... Ви послiпий?..-кричав молоденький мiлiцiонер, котрий, видно,
сам недавно при©хав до мiста й ще не  навчився  читати  довгi  нотацi©  та
одривати квитанцi© на штрафи.
   - А ви страхопудка,- сказав  Борозна  майже  радiсно,  коли  мiлiцiонер
вiдпустив ©х. - I вам личить переляк.
   - Як це? - не зрозумiла вона.
   - Ну, ви погарнiшали. Тобто ви й так гарна...
   - Знайшли спосiб... Тепер не зрозумiв вiн.
   -Що?
   - Сказати комплiмент.  Всi  чоловiки  кажуть  жiнкам  комплiменти.  Ви,
виявля╨ться, не виняток.
   - А хiба це непри╨мно?
   - Та нi, при╨мно. Всi й клюють на це.  Хоч  i  знають,  що  наживка  не
натуральна. Але... хочеться натурального. Зараз стiльки ерзацiв. Скрiзь. В
усьому.-  Вона  сказала  це  переконано,  з  почуттям.-   I   навiть   оцi
комплiменти... ©х кажуть з такою легкiстю... Теж один з ерзацiв, що  почав
витiсняти щось справжн╨.
   - Але ж у даному випадку це правда. Ви зна╨те самi. Ще десь з  восьмого
чи дев'ятого класу.
   - Облиште,- просто сказала вона.
   - Ну, якщо вважа╨те, що з мо©х уст тiльки ерзацнi iстини...- вiн  удав,
що образився, але разом з тим непомiтно втiк розмовою на iнше. - Але треба
сказати, що й ерзаци не всi такi вже поганi. Та й люди  змушенi  вдаватися
до них усе частiше. Бо менше залиша╨ться того, що  наготувала  природа.  В
свiтi дедалi бiльшi швидкостi, мiцнiшi сплави...
   - А ми такi ж крихкi, як i тi, що ходили отут тисячу рокiв тому.
   - Але ми володарi цих сплавiв.
   - I бiльша╨ нас. I ста╨мо об'╨ктом статистики.  Тобто  нашi  душi.  Нi,
ерзаци почуттiв угору людину не поведуть.
   - Я не про ерзаци почуттiв.
   - I всi iншi ерзаци.
   - Ви помиля╨теся,- сказав вiн переконано.-  Дитинство  людства  минуло.
Ранiше люди були на©внiшi, ©х легше було розчулити.  Тепер  нас  розчулити
важче. Може, тому, що ва короткий час людство побачило дуже  багато  горя.
Так би мовити, у масових масштабах. I,  правда  ваша,  тисне  на  нього  й
статистика...
   - Але хiба людина лишилася не такою самою? Не таке в не© серце? Не  так
само шуга╨ кров! Чи не той тепер соловейко?
   - Лишитися тi╨ю самою - цього мало. Нас затиску╨  технiка.  До  того  ж
соловейкiв поменшало. I квiтiв, i  свiжого  вiтру,  й  хмар  поменшало  на
кожного з нас. Нам доводиться замiняти все це чимось iншим. Забувати  однi
втiхи й шукати iнших.
   Вони йшли широкою але╨ю понад Днiпром. Повiнь цього року була невелика,
та й вода вже  трохи  спала,  од  цього  берега  майже  до  середини  рiки
повипинали хребти камiннi насипи, на них скрiзь манячили  рибалки,  кiлька
©х сидiло й на березi в парку, але щось не видно було  нi  в  кого  улову.
Людей у парку майже не було. Кiлька пенсiонерiв, тро╨ хлопцiв  напiдпитку,
велетенський чорний дог тягнув за собою хлопця-пiдлiтка,  вони  зникли  за
кущами, вiдти довго долiтав смiх хлопця  й  глухе  бухикання  пса.  Кругом
пустельнiсть,  запущенiсть,  йшла  весна,  але  вона  мовби  обминула  цей
куточок. Тiльки зеленi кучерi верболозiв i  милували  зiр.  Непривiтнiсть,
якою дихав парк, мовби осiдала в ©хнiх серцях. Борозна й Рибченко сiли  на
вкопаний у землю пень (на один з ерзацiв, як  подумав  Борозна,  зроблений
пiд те, старе, натуральне), звiдси було видно Днiпро i  берег  острова  по
той бiк. Праворуч вiд них була вкопана в  землю  лавочка,  на  нiй  сидiла
молода мати, бiля не© ходило  дитинча  в  жовтому  шерстяному  костюмчику.
Дитинча тiльки вчилося ходити, боялося  одiрватися  од  лавочки,  дибцяло,
перебираючи руками, до  краю,  виставляло  нiжку,  а  пiти  по  алейцi  не
одважувалося. Борозна дiстав з кишенi ключi, подзвонив, дитинча  потяглося
ближче, вже випустило зелений брус лавочки, але пiдбiгла  мати  й  забрала
його. Взяла на руки, чомусь невдоволено оглянулася й пiшла.  А  дитинча  й
далi тягнулося через ©© плече до ключiв. Вiн не знав, чому  жiнка  вхопила
дитинча й чому невдоволено оглянулась. Мабуть, приймала його за  одного  з
пiдтоптаних одружених зальотникiв, котрi водять  дiвчат  у  глухi  закутки
парку.  Але  посмiятися,  навiть  сказати  вголос  свого   припущення   не
одважився. Може, через те, що в душi  зненацька  тенькнуло  щось,  пройшла
якась  далека  асоцiацiя,  якась  невiдповiднiсть  запiзнiлого  залицяння,
навiть не залицяння, а забавки, й дитинчати  -  серцевини  свiту,  аж  вiн
стенувся. Щось на нього настiйно тиснуло, щось  виштовхувало  зi  звичного
кола, а що - не мiг вiдгадати.
   Майже бiля ©хнiх нiг у сухому торiшньому листi шубралася  якась  птаха,
сюркала тихо, вiн намагався згадати, що це за  пташка,  й  враз  згадав  -
цвiркун, i зрадiв, неначе знайшов розгадку  чогось  значного.  Деякий  час
вони сидiли мовчки, дивилися на воду,  слухали  цвiркуна,  що,  здавалося,
гасив день, слухали тишу. Щоправда, в парку  теж  не  було  тишi.  Тут  не
лунали людськi голоси, не трiщали транзистори, але в повiтрi стояв  рiвний
монотонний гул. Гудiла Дарниця, гудiв мiст метро й мiст Патона, хоч обидва
й були далеко од них. Борознi пригадалося, що зовсiм недавно вiн у  когось
читав про тишу старого Ки╨ва. Про соннi вулички, пiсок пiд колесами,  лiс,
солов'©в у Хрещатому яру. Немовби доточуючи думку, яка виникла, сказав:
   - Незабаром тишу продаватимемо на  кiлограми.  Як  японцi  айсберги.  I
спокiй. А може, й кохання. Вона засмiялася.
   - У пакетиках? "Дайте три кiли кохання".- (Вона так  i  сказала  -  три
кiли, огрубивши навмисне).- Скiльки, примiром, вiдважити вам?
   - Я скромний. Менi - сто грамiв.
   - Можете розчарувати.- Вона пiддратовувала його. Вiн бачив це. I  разом
з тим вiдчував, що наштовхувався на щось, чого не мiг перемогти. Й це його
дивувало. Неля дивилася мовби й серйозно,  iнодi  навiть  знiяковiло,  але
водночас трималася незалежно.
   - Нi... Решту я хочу подарувати вам. Безплатно. Адже все  одно  порцiя,
мабуть, одпуска╨ться на двох?
   - I вас це влаштувало б? А, розумiю, недостачу ви б замiнили ерзацом.
   - Про ерзаци я казав не в розумiннi почуттiв, ©х замiнити не можна.
   - Але ж дехто  каже,  що  замiнять  i  це.-  Вона  свiдомо  втiкала  от
тривiального залицяння. Тривiального вже хоча б тому, що з початку ©хнього
знайомства жiночим чуттям вловлювала, що це не вiщувало нiчого доброго,  й
тому  намагалася  перевести  розмову  на  щось  iнше.-  Закодують  людину,
закодують ©© почуття. Передадуть з Лондона в Рим. Разом з любов'ю. Кажуть,
що сама людина вже нiчого не  важить.  Вона...  не  людина,  а  як  ото...
засiб... Курка - це лише засiб,  щоб  яйце  знесло  iнше  яйце.  Конкретна
людина - це лише засiб, щоб розвивалася цивiлiзацiя. Я недавно  читав  про
це в одному нiмецькому журналi.
   Хоч вiн i розумiв, що вона навмисне збива╨ його на абстрактну  розмову,
пiшов ©й назустрiч. Що ж, на тiй  дорозi  його  пiдловити  важко,  вiн  ©й
гаразд покаже це.
   - Мене охоплю╨ лють на примiтивiв, якi цим захоплюються,- сказав  вiн.-
Я навiть не заперечуватиму, що цього не  буде.  Може,  й  буде.  Але  хiба
можемо ми, люди, вкладати туди самих себе, подумайте,  Нелю?  Деякi  вченi
кажуть: от нарештi винайдемо таке... От побiжимо так прудко... Але  ж  вiд
того нiчого не змiниться в людинi.  Вона  не  стане  кращою.  Не  поменша╨
пiдлоти. Для нас, людей, суть свiту не в тому. Не в  тому,  щоб  вiд  яйця
продовжувалось яйце, а щоб курка стала кращою куркою. Тобто тi, хто визна╨
тiльки технiку, а не наш найвищий за всю iсторiю людства моральний кодекс,
далеко не зайдуть.
   Борозна говорив гаряче, переконано. Хоч ця  переконанiсть  ховалася  не
доконечно в проблемi, а й у тому, для чого ©© виповiдав. Вiн знав, що хоче
зацiкавити Нелю собою, хоче вирвати ©© з того свiту, коли вiн для не© один
з тисяч чоловiкiв, котрi ходять по мiсту, ну,  ще  спiвробiтник,  старший,
досвiдчений, перспективний. Сама думка про це чомусь його  дратувала.  Але
чим ще вiн мiг ©© зацiкавити, як не  науковою  ерудованiстю,  обiзнанiстю,
неску-тiстю й смiливiстю думки. Вiн бачив,  що  слуха╨  вона  з  увагою  i
розумi╨ його, й це йому iмпонувало. Нехай розмова не  паритетна,  але  вiн
мав сво©м словам вiдлуння, а воно теж мовби пiдхльоскувало. Й тому говорив
з жаром, з запалом, вiн почував, що  почина╨  зацiкавлювати  ©©,  що  вона
почина╨ вiрити в нього  самого,  його  вiдданiсть  чи  навiть  жертовнiсть
науцi. В цю мить вiн вiрив сво©м думкам бiльше, нiж будь-коли. Та  й  було
те справдi його переконанням.  Воно  виросло  з  сирiтства,  пiсляво╨нного
голоду, з отих трудних шляхiв, якими пройшов.  На  тих  шляхах  вiн  бачив
усяких  людей.  I  отих  холодних  статистiв,  i  пiдлякiв,   якi   тiльки
прикривають  статистикою  его©зм,  зажерливiсть,  бездушнiсть,  i  справдi
добрих та щирих людей. Вони не дали йому загинути. Мабуть, ©х таки в свiтi
багато, добрих людей, якi пiдбирають з велелюдь отаких, як вiн,  витирають
©м носи й ведуть угору.  Свiт  прекрасний  i  мудрий  тими  людьми.  Треба
сказати, що ця думка, яка мiцно засiла в його напханiй iнформацi╨ю головi,
випливала з його спостережень оточення, з  усього  того,  чим  прожив  оцi
тридцять шiсть рокiв, яка виросла в iдею. Правда, сама  iдея  була  досить
невизначена.  Було  тiльки  вiдчуття   душею,   серцем   переконання.   Це
переконання прийшло до нього не так давно.  I  теж  як  сво╨рiдне  наукове
вiдкриття. Житт╨ве й  наукове.  Десь  рокiв  дванадцять-п'ятнадцять  тому,
коли, немов вода крiзь вiдчиненi лотоки, ринули  через  засоби  iнформацi©
всiлякi  теорi©,  здебiльшого  гiпотетичнi  або  й  просто  абсурднi,  але
приголомшливi, що каламутили мозок, дивували, захоплювали,  обiцяли,  вiн,
молодий аспiрант, опинився в тому потоцi з головою. Захоплювала смiливiсть
i несподiванiсть у мисленнi будiвникiв  гiпотез,  а  також  безбережнiсть,
всеосяжнiсть, якi немовби одкрива-лися  перед  наукою.  Вiн  пам'ятав,  як
збиралися вони, молодi аспiранти, вечорами, сидiли, не засвiчуючи  свiтла,
мислили "страшно", нещадно, парадоксально, як од  того  холонуло  серце  й
отерпав мозок. Усiм  ©м  здавалося,  станеться  щось  таке,  ось-ось  люди
пройдуть  свiт  од  нейтрино  до  метагалактики,   розкладуть   його,   як
конструктор, i складуть знову, по-сво╨му. Вони жили тими вiдчуттями,  тими
сподiваннями. В тому всьому людина  мовби  малiла,  пiдносилася  й  малiла
водночас, ©м здавалося, було знайдено нову сутнiсть людини, ©© нове якiсне
вираження. I, звичайно  ж,  продовжити  цю  сутнiсть,  бути  речниками  ©©
судилося ©м, зокрема йому, Вiктору Васильовичу Борознi. Вони не  знали,  у
чому конкретно все те виразиться, бо почували тiльки якийсь поштовх, якесь
вивiльнення вiд того, що донедавна притягло ©х до землi, до  iнших  людей.
До всього того, чим жили донинi  самi,  чим  жили  ©хнi  батьки  й  батьки
батькiв. Оце нове, невiдоме, здавалося ©м, замiнить усi старi тяжi,  вику╨
людину нового сплаву, не пiдвладну iржi, корозi©, розкладу.  А  тим  часом
теорi© нагромаджувались на теорi©,  одна  гiпотеза  заперечувала  iншу,  з
одно© невiдомостi виростало кiлька, а  отого,  сподiваного,  не  було.  Це
втомлювало. Борозна одним з перших зрозумiв, що чимало людей ховаються  за
знання, як дикун за велетенський щит, що технiка сама по собi не впорядку╨
не те що всього людства, а й самих науковцiв. Вiн це не  стiльки  розумiв,
скiльки почував. I не знав, з якого боку приступитися до того  всього.  Та
що там приступитися - вiн навiть сво©х думок про це не зумiв упорядкувати.
Знав лише одне: житиме так, щоб не привести себе в неузгодження з отим, що
привело його у великий свiт, у науку. А самих думок так  i  не  привiв  До
яко©сь системи, все це хаосом крутилося в його головi,  i  вiн  нiкому  не
виповiдав ©х. Оце чи не вперше так  несподiвано  й  так  прикро  колупнула
майже не знайома йому жiнка, яку йому кортiло зробити знайомiшою, ближчою,
i вiн розбалакався.
   - Рухаючись уперед, ми не  просто  руха╨мо  вперед  iстину  продовження
людського роду. Ну, скажiмо, ми знайдемо ту ╨дину iстину  -  як  збудовано
свiт. Довiда╨мось точно, що електрон, який  бiга╨  довкола  ядра,  згусток
енергi© (одна з тисячi теорiй, безглуздих уже хоча б тому, що ©х  тисяча).
А тодi що? Перестанемо шукати iстину. Треба вмирати? Бо ж далi нащо  жити?
Iстина знайдена. Бридня! Ми, науковцi,  мало  руха╨мо,  розвива╨мо  теорiю
людини. Свiт у нас. Хоч ми й самi лише часточка  свiту,  матерi©,  вiчного
пороху. Але ж що нам з того, що вiн вiчний? Ви мене розумi╨те - я кажу  не
в широкому, не в фiлософському розумiннi. Тiльки в моральному.  Кожному  з
нас дано розум, щоб збагнути, що поруч ╨ ще мiльйони iнших кохань,  краси,
думок. Поважай ©х. I подумай про те, чи люди  йдуть  одне  до  одного.  Чи
ближче стають серце до серця, чи серця оддаляються. Колись на землi  людей
було значно менше. Тепер ©х примножилося. Скоротилися простори,  вiдстанi.
А вiдстанi мiж серцями? I чи може бути iстина для всiх  сердець?  Або  хоч
для двох.- Вiн помовчав, посмiхнувся i тою посмiшкою  мовби  спустився  на
кiлька сходинок униз.- Ну, скажiмо, для мого  й  вашого.  Я  вже  стараюся
майже пiвгодини, а не знаю, чого досягнув.  Тiльки  бачу,  що  вам  личить
задума. Ви тодi така...
   Вона одвела погляд од води, вiн знову прочитав у ©© очах  зацiкавлення.
Може, це було не зацiкавлення тим, що вiн казав, а тiльки ним  самим,  але
хiба не того досягав? А ще бачив, що в не© очi розумно© досвiдчено© жiнки,
а тодi, коли вона слухала його, у них проскакувало щось дитинне, на©вне, й
хто зна, що йому бiльше iмпонувало. Мабуть, останн╨. Хоч це було зовсiм не
те, для чого прийшов.
   - Я слухатиму вас, якщо ви кинете вашу звичку,  навiть  розмовляючи  на
науковi теми, охмуряти,- сказала вона.
   - ╙ така звичка,-  погодився  Борозна.-  Мабуть,  як  i  в  усiх  iнших
чоловiкiв. Адже  ми  все  робимо,  щоб  сподобатися  вам.  Циклофазотрони.
Лiнкори. Губну помаду.  Але  Що,  скажiмо,  в  цьому  конкретному  випадку
втрача╨те ви? Я стаю красномовнiший, енергiйнiший.
   - Згоря╨ багато пороху на думку про те, яке справили враження.
   - Але... Якщо я iнакше не можу. Якщо я саме для цього з вами пiшов.
   - Ну, тодi iнша рiч.- Вона сказала  це  якось  особливо,  по-дiловому.-
Приступайте. Що там у вас на початку? Лiричний вступ?
   - Епiграф. "Що сперечатись: вiчний свiт-не  вiчний,  коли  помрем,  нам
буде все одно" .
   - Гарний, нiчого не скажеш. Тобто ви кiнець  перенесли  на  початок.  В
тому ╨ сенс: мовляв, однаково всi будемо там.
   - Пробачте, але ви все так спростили, аж язик ста╨  кiлком.  А  якби  й
справдi? Про що ж iще можуть говорити над рiчкою дво╨, якщо не про  любов.
Он погляньте...
   Лiворуч од них за  ще  рiденьким  кущиком  влаштувалася  парочка,  вони
азартно цiлувалися. Борознi й Нелi залишалося або вдавати, що не помiчають
©©, або встати й пiти. Вони не пiщли. Мабуть, тому, що оте жарке цiлування
жодного з них не хвилювало й навiть не нервувало, за мить вони  забули  за
нього зовсiм, навiть не помiтили, коли спорожнiла лавочка.
   - Про не© не говорять.
   - Про не© все сказано?
   - Та нi. Якщо говорять,- ©© нема. I взагалi ©© нема. Це щось нiби чорт.
Його нiхто не бачив, а страшно.
   "Ого,сказав собi Борозна.- Якщо його страшно тобi...  Чи  не  хочеш  ти
звернути все на невдачу в замiжжi..."
   А проте його чимдуж захоплювала ця розмова. Вiн уже встиг переконатися,
що Неля не  пустенька  чепурушка,  вона  чимало  чигала,  чимало  зна╨.  А
водночас вона так щиро диву╨ться тому, чому й вiн у  свiй  час  дивувався,
так серйозно i захоплено округлю╨ очi. I таке в не© спiвуче  i  круте  "о"
("Та що ви?"), i так вона спiвуче вимовля╨ його iм'я та по батьковi...
   Борозна нахилився до Нелi -  просто  хотiв  роздивитися  ©©  очi,  вона
витлумачила це по-сво╨му й одхилилася. Вiн побачив, як ледь нахмарилися ©©
брови, але не мiг вiдгадати, вдавано  чи  насправдi.  Вiн  вiдчував  якусь
неясну тривогу, якесь дивне хвилювання. А ще почував, що й справдi  нiзащо
не змiг би отак просто  обняти  Нелю,  обняти  й  поцiлувати,  це  було  б
неприродно, дерев'яне й або розсердило б, або розсмiшило  ©©.  Ну,  навiть
якщо б вона не розсердилась i не розсмiялася, однаково обо╨ б вiдчували не
пал сердець, а щось... що  так  треба,  так  мусить  бути,  тобто  вони  б
спочатку  обмислили  поцiлунок  розумом.  I  був  би  вiн  прiсний,  майже
"ерзацовий".
   Тепер вiн переконався остаточно, що з самого початку взяв  неправильний
тон, настро©в себе не на ту хвилю. Ну, вiн не був серце©дом.  I  не  затер
слiв про кохання до полиску. Одначе ж знав ©х. Щиро  чи  нещиро  казав  не
раз. Навiть мав свiй "сюжет". Але застосовувати його  до  Нелi,  до  оцi╨©
чортицi, годi  було  й  думати.  По-перше,  вона  б  вiдгадала,  висмiяла,
по-друге, почував, що втратив би повагу до себе. Вiн i далi  розглядав  цю
©хню зустрiч неначе в двох проекцiях. Думав про не© холодно, чи  принаймнi
намагався так думати,  тверезо  судив  про  Нелю,  але  почував,  що  йому
небайдужа оця розмова й те, як складуться ©хнi стосунки. Й  провадив  далi
химерну, двозначну й трохи жартiвливу балачку.
   - Поки що вона ╨. Та ось доведуть, що це не що iнше, як  особливий  вид
енергi©, тодi i ©й кришка. Отже, треба поспiшати.
   - Ви мене розчарували,- сказала Неля.
   - Чим? - намагався вiн  подивуватись  якомога  дужче  й  справдi  трохи
здивувався.
   - Я думала... у вас ╨ якась красивiша легенда.
   - Що-що? - запитав вiн.- Яка легенда?
   - Ну, ота... Яку видумують шпигуни для тих, хто ©х ловить.  А  серце©ди
для дiвчат... Вiн щиро розреготався.
   - То, виходить, усе тiльки в легендi? То я ©© вигадаю. Повiрте авансом.
   - Нi, авансом не вийде...- жартувала вона.- Ви ще скажете, на виплат...
   Вона трохи кокетувала з  ним  (кокетство  да╨ться  жiнцi  природою,  як
ластiвцi умiння лiтати), боялася видмися кокеткою, ©й бiльше хотiлося, щоб
вiн вiдчув у нiй колегу, науковця, хоч i розумiла, що те ©й може нашкодити
в його очах. Колег йому вистачало без не©.
   Вони вели гру. I все, що вони говорили, тiльки якоюсь  мiрою  вiдбивало
те,  що  насправдi  тамували  в  душах.  I  все  ж   ©й   вдавалося   бути
безпосереднiшою бiльше за нього, вона його не ловила, якби ловила, мабуть,
вiн би якось те вiдчув i  взяв  над  нею  гору.  А  так  вiн  почувався  в
програшi.
   Йому  здалося,  якби  вiн  зараз  ©©  легенько  обняв,-   вона   б   не
випручувалася. Але надто все було неприродно. Поки вiн над цим роздумував,
Неля сказала, але вже зовсiм iнакше, серйозно й майже сумно:
   - Якщо доведуть, що  то  тiльки  особливий  вид  енергi©,  тодi  всьому
кiнець. На любовi усе трима╨ться.
   Що це - ©© природна дитиннiсть - заглянути за найвищий паркан?  Так  чи
так, але це велика магiя свiту,  яка  тяжi╨  над  людиною  i  яка  штовха╨
людство по якомусь не вiдомому йому шляху. По  краю,  понад  прiрвою,  щоб
заглянути в не©. Куди приведе той шлях?  Це  невiдомо.  Iншого  людинi  не
дано. Та чи так це й погано - вiчно кудись прагнути, йти, летiти...
   У цю мить йому страшенно захотiлося, щоб Неля вiдчула те,  що  вiдчува╨
вiн. Щоб стиснулася отак душею, щоб упало в порожнечу  серце  й  завмерло,
затерпло на мить, а вiдтак мозок пропалив  крижаний  холод,  щоб  на  тому
мiсцi встав чорний  бiль,  ще  дужче  окресливши  самотнiсть.  Тодi  б  ©й
захотiлося втекти звiдти. Тодi б вона зрозумiла його...
   - Хочете, Нелю, я розкажу вам про чорнi дiрки неба?-запитав вiн, i було
в його голосi таке щире бажання вiддати щось iз себе, якусь часточку себе,
що вона, хоч уже й збиралася йти, не одважилася вiдмовити. Вона зрозумiла,
що це треба для нього. Що iнакше вiн образиться, чи й не  образиться,  але
помiж них нiколи не продзвенить та струна, без  яко©  людям  не  зрозумiти
одне одного...
   Вiн розповiдав натхненно. Хвилинами ©й здавалося, що вiн посвячу╨ ©©  в
щось сво╨, глибинне, пота╨мне, вона й справдi збагнула оту пекельну силу й
самотнiсть, ©й вiдкрилося вiдчуження, до якого, на щастя, не дiйшли  i  не
дiйдуть люди, але яке може стояти засторогою i на ©хньому шляху.  Це  були
хвилини зближення, правда, не того, iнтимного, коли зближують  мимовiльний
доторк, вiддих, незрима хвиля, що б'╨ з мозку в мозок, з серця в серце,  а
якогось iншого, яке, однак,  переду╨  тому.  Вiн  зрозумiв  це.  I  сказав
напiвжартiвливо, але так, що жартiвливiсть - то тiльки можливiсть  утекти,
переступити в разi чого на iншу кладку.
   - Через те всi закоханi дивляться на небо.
   - Може, шукають там того, чого не можуть знайти в собi?
   - Може,- подумавши, погодився вiн.- Тiльки бездоннiсть - i там, i  там.
Вистачить шукати на весь людський рiд.
   - Ну, а коли знайдуть?
   - Знайти - не можна. Життя - це безкiнечнiсть. У тiм його сенс.
   Угорi, не дуже високо, мабуть, щойно пiднявся  з  Жулян,  летiв  лiтак;
спалахував червоний вогник, неначе знак  тривоги  чи  перестороги  комусь.
Вогник зник, i одразу в парку сяйнули лiхтарi, впали чари, стало неможливо
розказувати про небо.
   - У мiстi нема╨ неба,- сказав Борозна.- Ми його тут не вiдчува╨мо i  не
живемо з ним. Ось погляньте сюди...
   Вiя не хотiв, щоб вона йшла, намагався якось затримати й  не  внав  як.
Запропонував пiти посидiти в ресторан, але сам зрозумiв, що то нi до чого,
- у головi ще стояв туманець пiсля сабантуя.
   Вони пiшли до трамвая.
   Вiя провiв ©© до самого дому. Вона жила на Русанiвцi, на набережнiй, на
шiстнадцятому поверсi, тiльки вiкно ©© квартирки виходило не на Днiпро,  а
на Дарницю. Вони стояли бiля низького штахетика пiд молоденькою тополькою.
Неля погойдувала на пальцi сумочку, поривалася йти, а  йому  страшенно  не
хотiлося вiдпускати ©©, й знову не знав, як ©©  затримати.  Йому  здалося,
якщо вiн зараз не затрима╨ ©©, то вже не зумi╨ привернути до себе  нiколи.
Ось вона зараз пiде, на шiстнадцятому поверсi  засвiтиться  вiкно.  А  вiн
пiде до себе.
   Його аж холодом обдало, коли згадав свою холостяцьку кiмнату,  й  стало
самотньо та пустельне на  душi.  Вiн  оглянувся  -  набережна  була  майже
порожня, поодинокi перехожi поспiшали додому-до свiтла, до тепла. До тепла
чи©хось сердець,  до  тепла  чи©хось  губ...  Звичайно,  вiн  був  занадто
самовпевнений - у тако© красиво© жiнки багато залицяльникiв.  Молодих.  Не
отаких... ассiрiйцiв. Вона пiде й забуде  про  нього.  В  якусь  мить  вiн
подумав, що оця його туга тимчасова, що густий, майже  розпачливий  смуток
завтра розвi╨ться, але то буде завтра, а зараз вiн не може пiти  отак,  не
залишивши ©й у серцi спомину чи бодай яко©сь зарубки в пам'ятi. А  як  вiн
може залишитися з нею, що ще розказати? Про квазари? Несосвiтенний дурень,
хотiв полонити ©© ерудицi╨ю! Та ©й тi чорнi небеснi дiрки  -  вона,  може,
чекала чогось сутт╨вiшого...
   Нi, тодi мiг попсувати все.
   Йому страшенно, до болючо© млостi в серцi захотiлося взяти ©© за  руку.
Затримати бодай ще на хвилю... Та як затримати? I враз йому мовби  сяйнуло
в головi, i вiн, потерпаючи од радостi й од  якогось  тривожного  холодка,
сказав:
   - А зна╨те, Нелю, чого я не захотiв керувати групою?
   - Чого? - запитала вона майже байдуже.
   - Я не люблю похоронiв,- сказав Борозна.
   - Яких похоронiв? - виступила вона з-пiд топольки. ©й на  обличчя  впав
промiнь од лiхтаря, освiтивши красиве пiдборiддя, чiткi яскравi губи.
   - Ну... Дмитро Iванович iде в глухий кут. Цей шлях не ма╨ перспективи.
   - Звiдки  ви  зна╨те?  -  запитала  вона  так  голосно,  що  випадковий
перехожий оглянувся. Мабуть, вiн спочатку подумав, що бородань приста╨  до
дiвчини, а тодi зрозумiв, що помилився.
   - Ну, хiба я не можу до чогось домiзкуватись,- вiдповiв майже ображено.
Вiн зрозумiв, що образився не на не©, а на себе. Що вдруге за вечiр сказав
не те, що треба. Ну, перший раз - то дурниця, яких людина робить  у  життi
безлiч i якi швидко забуваються. Але оце... Вiн ще не осягнув, у чому саме
кри╨ться нетактовнiсть, навiть бiльше, нiж нетактовнiсть,  якась  загроза,
якась небезпека. Проте знав уже напевно: не треба було цього казати. Через
те вiдчув не просто досаду, а злiсть на себе.
   - Нелю,  не  розказуйте  нiкому,-  попросив.-  I  не  подумайте,  що  я
злорадiю. Я теж прийшов працювати до Дмитра Iвановича. Ну, нехай  по  менi
це поки що не б'╨...- I знову подумав, що треба хоч тепер  бути  правдивим
до кiнця.-  Я  недавно  прочитав  у  французькому  журналi  статтю  одного
професора з Марселя. Вони теж працювали з амонiл-тетрафосом. Навiть кодовi
назви тотожнi. У вас - exornut, а в  них  -  principut.  Вони  прийшли  до
вiд'╨много результату. Вiн таки не вступа╨ в реакцiю. Ви ловите мiраж... В
АТФ нема╨ попередника.  Нема╨  тi╨©  митi  -  спалаху  енергi©,  бурхливо©
реакцi©. Вона невловна, бо ©© не iсну╨. Пробачте... що вийшло так красиво.
Але ж ви справдi ловите мить, яко© нема╨. То - цiкава фантазiя Марченка, i
бiльше нiчого.
   - Боже,- тихо й злякано сказала Неля.- Бiдний шеф. Стiльки рокiв працi!
Скiльки надiй... Це катастрофа.
   - У науцi бува╨ таке...- Й зрозумiв, що знову каже не те. Або не  так.-
А  може,  й  помилилися  вони.  Зараз  часто  помиляються.  Сотнi  методiв
перевiрки, тисячi випадковостей. Один раз ╨, десять разiв нема╨...
   Вона ловила в його голосi невiру, й та невiра  була  переконливiшою  за
слова. Вiн ще й далi казав про недосконалiсть сучасних методiв  перевiрки,
про заплутанiсть i неяснiсть  деяких  мiсць  у  статтi,  про  сво©  власнi
сумнiви, але Неля була неуважна,  ледве  чи  й  слухала  його.  Вона  тихо
попрощалася й пiшла.
   Вiн стояв, чекаючи, поки засвiтиться вiкно  на  шiстнадцятому  поверсi.
Воно не засвiчувалось довго, так довго, що вiн  аж  почав  хвилюватися,  а
тодi спалахнуло м'яким рожевим свiтлом, яке по хвилi пригасло,  чи,  може,
його заступили. Йому здалося, що вiн бачить у вiкнi тiнь,  i  хоч  не  був
певний того, помахав рукою й пiшов спустiлою набережною.



   РОЗДIЛ ТРЕТIЙ

   Дмитро Iванович iшов освiтленою лiхтарями  денного  свiтла  вуличкою  i
думав про те, як йому сказати про Свiтланину пропозицiю дружинi. Вiн шукав
хiдничка, яким би можна  пройти  розмовою  легко,  швидко,  нi  за  що  не
зачепившись, нi до чого не  привернувши  уваги,  -  тобто  сказати  тонко,
вмiло, тактовно й воднораз так, мовби про щось незначне,  звичайне.  Чорти
його батька знають, як сказати! Бо хоча всi в iнститутi  думали,  що  його
дружина нiчого не зна╨ про отой мiраж, який стiльки лiт висiв помiж ним  i
Свiтланою, та й справдi вже не надавали йому нiякого значення, вона знала,
й мiраж перед ©©  мисленим  зором  згуск  майже  в  реальне  видиво.  Вона
ревнувала зата╨но, гiрко, з роками тi ревнощi  затвердли,  i  хоч  не  так
ятрили, але ©х можна було хiба що  спалити  разом  з  Iриною.  Рухав  тими
ревнощами не страх, що вiн ©© покине, пiде - з роками вона  стала  боятися
цього все менше й менше, дивно, молодою, красивою чомусь боялася, а  тепер
нi. ©й просто було кривдио. Iринi здавалося, що поруч не©  живе  ще  щось,
незриме, тривке, й вона не могла нiчого з ним удiяти.  I  не  мала  за  що
вхопитися, щоб хоч викричатись чи бодай образити,  обсмiяти  обох.  I  вiд
того кривднiсть тiльки бiльшала.
   Так нiчого й не надумавши, Дмитро Iванович повернув на Червоноармiйську
вулицю, пiдiйшов до свого  будинку.  Жив  вiн  у  старому,  ще  дово╨нного
мурування  п'ятиповерховому  будинку,   обабiч   якого   стояли   модернi,
дев'ятиповерховi новобудови, та й майже весь  квартал  з  цього  боку  був
новий. Тi новi  будiвлi  милували  зiр  строгiстю  лiнiй,  якимось  ще  не
розакумульованим теплом i чистотою, випромiнювали значно бiльше щастя, нiж
усi iншi - з важкими надбрiв'ями вiкон, стемнiлими фасадами  й  скрипучими
металевими ворiтьми пiд'©здiв. Принаймнi так здавалося  Дмитру  Iвановичу,
i, мабуть, так воно й було, вже хоча б тому, що тут квартири люди одержали
недавно, радiли й тiшились ними. Червоноармiйська вулиця - трохи  гамiрна,
але Марченко мiняти мiсце  мешкання  не  збирався,  хоч,  мабуть,  коли  б
попросив, йому, доктору, членкору, видiлили б квартиру  в  академмiстечку.
Квартира його вдовольняла - недалеко вiд  центру,  зручно  з  транспортом,
майже поруч базар, магазини, у вуличний гамiр якось вжився, дружина,  дiти
й зовсiм не помiчали його.
   Дверi вiдчинила Iрина, Iрина Михайлiвна: всi вчителi,  на  вiдмiну  вiд
людей  iнших  професiй,  навiть  академiкiв,   мають   повне   iм'я,   яке
утверджу╨ться не тiльки в школi, а й дома. Iрина  Михайлiвна  -  вчителька
географi©.
   Вона стояла перед ним, витирала об квiтчастий фартух руки, не поспiшала
вернутися на кухню, де щось шипiло  й  сичало.  Помiтила  одразу,  що  вiн
випив, певно, нервувалася, що припiзнився, - була не в настро©.
   У ©хньому домi нiколи не було повно© рiвноваги.  Не  було,  сказати  б,
сво╨© мiкроатмосфери. Вiн теж давав волю нервам, щоправда, до певно© межi,
©© вiн нiколи не переступав. I не те, щоб вони через нього жили "гiрше  за
iнших". Адже не пив, не гуляв. Та на якiйсь однiй лiнi©, на якiйсь площинi
так i не змiг стати. Насамперед у домi не  було  раз  назавжди  заведеного
порядку. Отого "мiщанського" порядку, коли дiти слухняно сидять за столом,
батько кра╨ хлiб, а мати розлива╨ суп, коли один батькiв  погляд  примушу╨
дитину, котра розпустувалася, опустити голову над тарiлкою з  супом,  коли
"доброго ранку" i "на добранiч", коли дiти чинно розповiдають про  вивченi
уроки й витраченi копiйки i розказують все про себе та сво©х друзiв. Отого
"мiщанського" порядку, який, як вiн думав, -  i,  мабуть,  справедливо,  -
привча╨  людину  до  порядку  взагалi,  вихову╨   розважливiсть,   спокiй,
слухнянiсть. Частково в тому, що в них у життi не малося строгого порядку,
було винне й ©хн╨ життя - обо╨ працювали,  обо╨  майже  щодня  па  якихось
засiданнях, нарадах - але бiльше самi. I знову ж насамперед  вiн.  Про  це
почав  думати  пiзнiше.  Зрозумiв  з  роками,   що   не   усвiдомив   собi
вiдповiдальностi     виховання     в     сiм'©,     назавжди     залишився
батьком-початкiвцем, якому сво© науковi справи, замисли  вiдсунули  кудись
на другий план клопоти родиннi. Часом вiн так i думав: "Треба  взятися  за
виховання". I не брався.  Та,  власне,  вже  й  не  знав.  з  якого  кiнця
приступити. Вiн з самого початку не зумiв виробити яко©сь системи, а  якщо
сказати правду, навiть не думав про  те.  Просто  хотiв  мати  дружину,  й
дружину красиву, а Iрина таки була жiнкою  красивою.  Красивою  не  якоюсь
жагучою красою, а красою строгою, добiрною: висока, струнка, високе  чоло,
великий нiс - всi риси обличчя крупнi, вони  творили  сво╨рiдну  гармонiю,
вказували, як казали у них у селi,  на  "породу".  З  таких  жiнок  колись
писали портрети. Та краса ще й зараз не зiв'яла  зовсiм,  але  в  не©  вже
одiбрали багато промiнчики бiля очей, i ледь помiтнi  зморшки  на  ши©,  i
прихованi хною бiлi нитки в темно-каштановому волоссi. Iрина не  бiгла  за
нього замiж, довгий час вiн бачив у нiй вагання й долав  його,  свiдомо  й
настiйно домагався ©©. Вона була по-жiночому  розумна,  певнiше,  тут  мав
вагу iнстинкт, всi отi засоби сподобатись: зведенi мовби суворо, а мовби й
заклично брови, нахил голови, безпосереднiсть  та  на©внiсть.  А  за  ними
практичне сприймання життя, не затуманений погляд на речi та людей, ©й би,
мабуть, бiльше пiдiйшов чоловiк  поважний,  певний  себе,  свого  мiсця  в
життi, скупий  на  слово,  практичний,  а  не  розкиданий,  м'який,  трохи
нервовий Дмитро Iванович.
   З свого боку Марченко й зараз  не  шкодував,  що  одружився  на  Iринi,
навпаки, думав, що i в iнших жiнках не знайшов би бiльшого. Проте  вiн  не
мiг i не бачити, яка вона йому чужа. Вона чужа була й  молодою,  може,  ще
бiльше, нiж тепер, але тодi вiн був молодий, власне,  йому  були  потрiбнi
всi люди й нiхто зокрема, почувався  безконечним,  дужим,  йому  достатньо
було ©© краси i сво©х планiв на майбутн╨. Ба нi... Йому хотiлося, щоб вона
супроводжувала його в поступi. А вона довгий час мала на думцi лише власну
персону. Вийшовши замiж, Iрина якийсь час - i це Марченковi було  особливо
кривдно - соромилась його. Знала, що вiн не вродливий, боялася, що подруги
запiдозрять,  буцiм  вийшла  з  розрахунку,   не   запрошувала   на   сво©
iнститутськi вечори й просто не любила виходити з ним помiж люди. Потiм те
стерлося само по собi, й забулися всi iншi дивацтва та примхи молодостi. З
роками десь у глибинi душi впевнилася в його розумi, бачила, змушена  була
це побачити, й вiдчула залежнiсть вiд нього в тiй  житейськiй  клiтинi,  в
якiй утвердилися разом. Вона вже почувалася  певно  тiльки  за  ним,  бiля
нього, на отому щаблi, що його посiв вiн. Нi, це не була панiчна боязкiсть
жiнок, якi нiчого не  вмiють  i  роблять  всю  ставку  на  чоловiка.  Вона
замолоду не робила ставки на  чоловiка  доктора.  Вона  виходила  за  його
поступливу вдачу (це теж був розрахунок, хоч вона й не зiзнавалася собi  в
цьому, а може, й не усвiдомлювала), за його щирiсть, житейський досвiд  (у
чому помилилась), ©й лестило, що вiн молодий i  вже  кандидат,  вiдомий  у
сво©х колах, ©й запам'яталося, як колись, тiльки-но вони  побралися,  вона
заповнювала  на  роботi  якусь  анкету  i  ©©   запитав   ©хнiй   шкiльний
невдаха-кар'╨ристик, хто в не© чоловiк. Вона вiдповiла - старший  науковий
спiвробiтник. I той не стримався, сказав з неприхованим ╨хидством: "Вiн  i
за вiком старший?" - "За вiком вiн значно молодший  за  вас",  -  одрiзала
вона.
   I трохи пiзнiше, як йому було тридцять два, на  якихось  iменинах  дво╨
пiжонiв у картатих бобках залицялися до не©  й  всiляко  хотiли  принизити
його, намагалися втягнути в словесне змагання. Кепкували  з  його  на©вно©
голубо© сорочки, невмiло зав'язаного галстука, й Мирон, його друг,  котрий
уже добряче причастився, нагнувся до одного з пiжонiв i  сказав  на  вухо,
але так, що чув i другий пiжон, i всi за  столом:  "Ви,  троглодити.  Вашi
мiзки, складенi докупи, не потягнуть, як його мозочок. А сорочок вiн  може
купити сто".
   Дивно, але все оце вживалося в ©© душi  з  амбiтнiстю  i  перебiльшеною
власною значимiстю.
   Колись, напочатку, Марченко думав, що переiнакшить дружину.  Але  тепер
бачив, що тi його сподiвання смiховиннi, що  перекро©ти  людську  душу  не
можна. Iрина пiсля двадцяти рокiв спiльного життя лишилася такою ж, як i в
день ©хнього одруження. Ну, щось змiнилося в нiй, але  дрiбне,  несутт╨ве.
Далебi, в нiй було не так i багато лихих  карбiв,  ©й  не  в'©вся  в  душу
его©зм, i не заполонило бажання збагачення, в Iринi жив  сильний  iнстинкт
матерi, господинi, хоч i не була бездоганною господинею. Лiпшi  шматки  за
столом пiдсовувала йому, дiтям,  дбала  за  дiм,  за  дiтей.  Потурала  ©м
вельми. Не вмiла загнуздати себе,  у  чомусь  вiдмовити  дiтям,  у  чомусь
поступитися йому, пiти назустрiч, спробувати зрозумiти. О, то велика наука
- зрозумiти iншу людину. На жаль, вiн ©© теж збагнув мало. I  лиш  недавно
почав здогадуватись, як взагалi рiдко ми намага╨мося зрозумiти когось. Нi,
вiн таки дещо розумiв у людях, одначе поверхово, неглибоко. Розумiти -  це
допомогти. I, крий боже, коли при тому зрине: "А в iм'я чого?", "А що вони
менi?" Що вони менi-це мiньба, це торгiвля душ. Часто люди  живуть  просто
так. Для себе. Або й: усе одно могила забере всi злi й добрi дiла. Це  вже
усвiдомлене небажання жити в контактi  з  ближнiми.  I  якщо  народжу╨ться
самоспонукання розумiти людей - це вже немало. Вiн цього не думав.  Просто
останнiм часом намагався чимось допомогти Iринi, зняти з  душi  хмарнiсть,
яка iнодi облягала ©© майже безпричинно.
   Дружина, а за нею й дiти тиснули на нього завжди.
   I все ж у всi тяжкi часи вона ховалася за чоловiка. Почувала в ньому  й
опору, й захист. А найперше почував це вiн сам. В складнi часи,  -  чи  це
була хвороба жiнки, чи прикрощi з дiтьми, чи невдачi по роботi,  -  ставав
дiяльним.  невтомним  i  стiйким.  Зрештою,  вiдчував  i  незлагодженiсть,
крихкiсть власно© родини й водночас знав, що лише на ньому вона трима╨ться
i лише вiн може ©© захистити. Вiд нього пiшов i iнший закрiй у сiм'©, який
сторонньому оковi мiг би здатися вiдчуженням, а насправдi був  тверезiстю,
зрiвноваженням стосункiв та, зрештою, хоч пунктиром отi╨© лiнi©,  яко©  ©м
бракувало. У них у сiм'© не було лизання, виплiскування себе одне  одному,
отого щемкого перехлюпування до дна душi, до печiнки, до п'ят, пiсля якого
зда╨ться, що ти очистився, а насправдi приготував мiсце для нового  бруду,
вiн позичив з родини свого батька суворiсть, нещаднiсть  проти  брехнi  та
обману, манiрностi, навчав жiнку та дiтей дивитися на свiт очима  чесними,
правдивими, шанувати добро й вiдкривати йому серце. Тут  у  них  з  Iриною
була якась та╨мна неузгодженiсть,  яка,  проте,  не  виносилася  на  дiти.
Дружина бiльше остерiгалася зла, й бачилось ©й його бiльше, нiж  насправдi
ходило довкруг них, мала чоловiка дещо за  на©вняка  й  простака.  Далебi,
смiшно, вона любила це в ньому й кпинила  водночас.  Мабуть,  поза  волею,
закрайками свiдомостi розподiляла: добре, що вiн на©вний  i  довiрливий  у
родинi, але погано, що такий щодо  iнших.  Треба  б  у  ньому  це  почуття
розшеретувати, але як те зробиш!
   - Де ти був? - сердито запитала Iрина Михайлiвна, навмисне не вимикаючи
в коридорчику свiтла, яке увiмкнула допiру, хоч там i так було видно.
   Вiн посмiхнувся трохи хмiльною,  трохи  хитрою  посмiшкою.  Посмiхнувся
саме з ©© суворого тону й з того, що цей тон не зачепив його. Сталося так,
i сталося зовсiм  недавно,  що  його  стосунки  з  дружиною  певною  мiрою
змiнилися. Власне, оце й була найбiльша  перемiна  за  все  ©хн╨  подружн╨
життя. Вiднедавна, й то  таки  свiдомо,  спокiйнiше  реагував  на  Iрининi
причiпки, повертав  ©х  на  жарт,  намагався  iронiзувати  й  тим  не  раз
спантеличував дружину.
   Дмитро Iванович i сьогоднi спробував одбутися жартом:
   - За офiцiйною версi╨ю я був в iнститутi.
   - А за неофiцiйною?
   - То вже да╨ться простiр тво©й фантазi©.
   Мабуть, вiн сказав це надто непевно,  й  таки  непевно,  бо  думав  про
розмову, з якою мав пiдiйти, почував нiби якусь провину, й жарт не вдався.
   - У мене вже од тих фантазiй голова болить,- сказала Iрина Михайлiвна.
   Це була неправда, вiн затримувався рiдко  коли,  тiльки  тодi,  як  вже
зовсiм не мiг одкрутитися, i коли б ухопився за мотузок, який кидала вона,
виникла б сварка. То бiльше, вона додала:
   - Якби я оце так приходила...
   Вiн мотузочка не пiдняв. Iрина втомилася хатньою роботою,  а  втомлена,
завжди намагалася на комусь зiрвати злiсть. I тут у  хiд  iшов  звичний  i
випробуваний арсенал  жiночо©  збро©  -  порiвнювання  себе  з  наймичкою,
нарiкання на чоловiкове гультяйство, безсердечнiсть,  неуважнiсть.  Якоюсь
мiрою, може, вона й мала рацiю.  Але  не  великою.  У  хатнiй  роботi  вiн
допомагав ©й завжди. Вiн i борщ варить  не  гiрший  за  не©,  i  на  базар
ходить, i бiлизну допомага╨ випрати. Жили  вони  хоч  i  заможно,  але  не
розкiшне. У ньому, як i в  багатьох  iнших  людях  його  поколiння,  мiцно
утвердилися мiрки во╨нних та пово╨нних лiт, очима  отого  демобiлiзованого
лейтенанта з парою запасних пiдметок до хромових чобiт у речовому мiшку, а
далi студента гуртожитку дивився  й  на  французькi  гарнiтури,  й  чеськi
черевики, й польськi краватки. Щоправда, в останнi роки в ньому, зда╨ться,
порiдшало тi╨© закваски, вiн почав вiдчувати смак до речей,  але  мiцно  в
полон вони його не брали. I навiть цю свою маленьку перемiну приховував од
Iрини, адже вона й так дорiкала: "Он у людей... Хiба ти  хазя©н".  Це  теж
була правда. Хазя©н з нього кепський. В iншого квартира як гнiздо  ремеза,
а в нього - сороче гнiздо, майже все тут випадкове,- хоч i не дешеве,- рiч
до речi не пiдiбрана, нема╨ отого глибокого затишку, що  допомага╨  забути
про турботи на роботi, заспоко©тись, уiнтимнитись. У вiтальнi, що  вiкнами
на вулицю, помпезний рiзьблений буфет, придбаний  у  комiсiйнiй  крамницi,
вiн дисгармонiював а нiмецьким гарнiтуром, що ним заповнили двi кiмнати  -
вiтальню й кабiнет, у якому меблi ледве вмiщувалися  -  всю  вiльну  стiну
займав незграбний стелаж, щiльно заставлений книгами. Час  би  помiняти  й
спальню, ©© придбали  рокiв  дванадцять  тому.  У  спальнi  зараз  мешкала
дружина й дочка, сам вiн мiцно отаборився в кабiнетi, син блукав  на  всiх
чотирьох вiтрах, тiльки спати приходив додому, на широкий червоний  диван,
що стояв у вiтальнi. У вiтальнi стояло й пiанiно, на ньому памкала донька.
   Зачувши розмову, вона вибiгла в коридор, розбила льодок  напруження.  У
червоненькому платтячку, з  бiлим  бантиком  вона  скидалася  на  веселого
метелика. Маринцi  вiсiм  рокiв.  Син  -  студент-третьокурсник,  дочка  -
першокласниця;  так  сталося  -  жiнка  довгий  час  хворiла,  вже  й   не
сподiвалися на другу дитину, й  тодi  народилася  Маринка.  Либонь,  це  й
спричинилося, що линула до доньки надмiрною любов'ю. А може, тут крилася й
iнша причина. За сином вони мало  спiзнали  батькiвства,  були  ще  молодi
самi, захопленi собою, сво╨ю працею, друзями; з  роками  те  мовби  почало
вiдмирати, натомiсть розм'якшувались душi, непогамована нiжнiсть пролилася
на  бiлявоголове  прудке  створiння.  До  того  ж  те  створiння   вдалося
ласкаве-прелас-каве й хитре-прехитре. "Тату, ходiмо  в  кiно".-  "Мама  не
хоче"."Не хоче? Я зараз до не© пристану - не одчепиться".  Вже  по  дорозi
вiн дiзна╨ться, що цю операцiю мале бiсеня проробило з ними обома.
   Дмитро Iванович просто-таки чавив у собi  напади  нiжностi  до  доньки,
насталювався на строгiсть. Тiльки те не завжди вдавалося.
   Маринка  подивилася  на  батьковi  порожнi   руки,   обшукала   кишенi,
розчаровано пхукнула губенятами, проте потяглася до нього на пальчиках,  i
вiн був змушений  пригнутися,  щоб  поцiлувати  доньку.  Вона  смiшно,  як
кошеня, зморщила носика, замахала рученятами:
   - Пхе... Татку, та ти сьогоднi п'яниця.- Й побiгла назад у кiмнату.
   - Устами дитини... - Iрина багатозначно пiднесла пальця й собi пiшла на
кухню, бо там щось шкварчало, аж захлиналося. Вiн пiшов слiдом. Кухня,  як
у бiльшостi старих будинкiв, простора.
   Пiдвечерював Дмитро Iванович сам. I не тому, що  сьогоднi  припiзнився,
так уже в них повелося, що майже завжди ©ли нарiзно. Оце  й  був,  як  вiн
переконався, один iз струмiнцiв, що розносили в рiзнi боки  течiю  ©хнього
життя. Виховне батькове слово найвагомiше за столом, бiля заробленого  ним
хлiба.
   Iрина Михайлiвна мила посуд. Брязкотiла каструлями,  гримiла  чайником:
"Знов нема╨ гарячо© води. Коли  вже  у  нас  буде,  як  у  людей..."  Вона
направляла гнiв проти чогось стороннього, але вiн знав,  що  насправдi  то
гнiв проти нього. "Сидить же там якийсь iдiот..." I той  "iдiот"  знову  ж
сидiв теж не десь, а ось тут.
   Дмитро Iванович по©в супу, налив мiцного чаю - гречано© кашi  й  котлет
не захотiв, сьорбав чай стоячи, дивлячись у вiкно крiзь негустий  листяний
намет на вулицю, де бiлими та чорними тiнями мелькали автомобiлi.  По  той
бiк вулицi, чи то в скверi, чи то на балконi, невидимий тенор  спiвав  про
те, як вiн полине вгору,  зiрве  найяскравiшу  зiрку  й  подару╨  коханiй.
Дмитро Iванович посмiхнувся, в лад сво╨му  настрою  подумав  про  те,  що,
може, тi теноровi старання зовсiм даремнi. Для чого  стiльки  зусиль?  Для
чого дарувати? Той власний дотеп пiдняв у ньому настрiй, додав мажору. Вiн
допив чай, поставив на стiл чашку й сказав бадьорим,  як  йому  здавалося,
голосом:
   - Iрино, ти завтра вiльна? Хороли запрошують нас у лiс.
   Вiн бачив, як ©© струснули його слова, вона  повернулася  од  плити,  -
готувала обiд на  завтра,  мить  дивилася  трохи  насмiшкуватим  поглядом,
сказала:
   - Яка конкретно половина Хоролiв запрошувала тебе?
   - I тебе, й мене. Ти ж зна╨ш, вони запрошували багато разiв. I я завжди
вiдмовлявся. -  Вiн  дивився  вбiк,  подумав,  що  цим  наклика╨  пiдозру,
поспiшив пiдвести очi. - По©демо по сон.
   - Хiба ти ще не спав з нею?
   Таких грубощiв вiн од Iрини не сподiвався. Ще вчора  вона,  знаючи  про
тiнi, якi згустились над ним,-  вiн  не  сказав  ©й  до  кiнця  лiкарсько©
пiдозри,  але   не   змiг   стриматися,   сказав   достатньо,   щоб   вона
занепоко©лась,- думала: нехай би воно сказилося,  якщо  минеться,  забуду,
прощатиму всi його малi й великi грiхи,  а  сьогоднi,  коли  все  склалося
щасливо, а ©й за  цi  три  тижнi  зiбралося  чимало  гiркоти,  та  ще  оця
несподiвана пропозицiя,- вона спалахнула гнiвом.
   - Як тобi не соромно - вчителька,- ледве стримався Марченко.
   - А тобi не соромно? - кипiла вона.
   -  Яка  дурниця,  -  витиснув  вiн  з   напiвсправжнiм,   напiвудаваним
сарказмом. - Я вже сто разiв вiдмовлявся. Менi просто незручно...
   - Погляньте - йому незручно!
   Хтозна-чого б ще наговорили вони одне одному, якби в ту мить у коридорi
не задзеленькав дзвiнок. Дмитро Iванович пiшов одчиняти.
   Це був Михайло. Михайло Вiзир, давнiй  Дмитрiв  товариш,  вiн  приходив
майже щодня й звичайно - без попереджень.  Михайло  внiс  iз  собою  запах
весняного вечора, свiжостi, настрiй оптимiзму й безтурботностi.
   - Ти що, не дивишся матчу? - здивувався вiн.-  Можна  сказати  -  битва
сезону. Виграють нашi - заберуть два очки в основного суперника.  Чи  тебе
Iрина до плити поставила? Iрино, юнацький привiт. Ти одпуска╨ш чоловiка? У
вас що, борщ не вдався? Ще зварите...
   - Каша,- сказав Марченко.
   - Гречана,- докинула Iрина Михайлiвна.
   - Каша? Ну, це важче...  Ми  з  сво╨ю  тiльки  почнемо  варити,  так  i
пола╨мося. Скiльки вже тих горшкiв розбилося на мо©й головi.
   Михайло прибрiхував. Вiн крутився у сiм'©, як човник у  верстатi.  Вмiв
усе дiстати, скрiзь залагодити, може, через це з маленько© заздростi Iрина
Михайлiвна трошки його не долюблювала, але й вона не могла  встояти  перед
навалою  лестощiв,  похвал,  дотепiв,  дiлових  порад,  якими  обсипав  ©©
Михайло.
   Проте сьогоднi на його безтурботнi баляндраси (насправдi  в  одну  мить
вловив серйознiсть суперечки, невидимий пвл яко© ще,  здавалось,  висiв  у
повiтрi) Iрина Михайлiвна тiльки мiцнiше стиснула губи й  нижче  схилилася
над кухонним столиком.
   - Я тiльки що прийшов...- поспiшив Дмитро Iванович.- Зовсiм  забув  про
матч. Ходiмо... А потiм,  Iро,  я  допоможу  тобi.-  Вiн  запобiгав  перед
дружиною, адже знав, що вона може викинути  якогось  коника  при  гостевi.
Знаючи його соромливiсть, вона ©х найчастiше при гостях i викидала.
   Але зараз вона промовчала.
   Поклавши руку Михайловi на плече, Дмитро Iванович довiв його до  дверей
вiтальнi й ураз зупинився. В одну мить йому в головi  зринули  три  минулi
тижнi, й встало за ними щось бiльше: куди й на  що  витрача╨мо  життя,-  й
щось пекуче  пройшло  червоною  змiйкою  в  свiдомостi.  Йому  стало  жаль
дружини, совiсно перед нею.
   - Включай,- пiдштовхнув Михайла.- Я зараз.
   Вiн вернувся на кухню, доторкнувся до оголено© по лiкоть жiнчино© руки.
   - Iро... От ©й-богу, менi не хочеться ©хати. Так вийшло. Бува╨... Якась
дурниця...
   У його голосi звучала така щирiсть, таке здушене бажання  порозумiтися,
що його не  можна  було  не  вiдчути.  Й  уже  не  було  запобiгання,  анi
лестивостi чи хитростi.
   - Я завтра працюю,- сказала вона хоч i не поступливо, але примирливо.
   - В тебе ж у суботу нема╨ урокiв.
   - Веду дiтей у музей. Пiсля четвертого уроку.
   - Ну, тодi й я не по©ду.
   - ╞дь. Щасливих снiв.
   Це вже було сказано  без  злостi,  з  легким  кпином.  Дмитро  Iванович
зiтхнув i пiшов до кiмнати. Там уже  Маринка  розставляла  перед  Михайлом
Гнатовичем на шахiвницi шахи. Дмитро Iванович нещодавно навчив  ©©  перших
премудрощiв гри, i тепер вона в'язнула з шахiвницею до всiх.
   - Ходи,- смикала Маринка Вiзира за рукав пiджака.  Вона  зверталася  до
нього на "ти", називала Михайлом, так, як звикла  одмалечку,  коли  почала
говорити, й тепер Марченки все не могли переключити ©© на  ввiчливе  "ви",
тим бiльше, що Михайликовi, у якого дво╨  дiтей  були  майже  дорослi,  це
подобалося, i вiн просив Маринку не зважати на настанови батькiв.
   -Не можеш виграти в батька, хочеш  одiгратися  на  дочцi,-  пiдштрикнув
Вiзира Марченко.
   Дмитро Iванович справдi начисто  перегравав  товариша,  навiть  вигадав
дотеп: у того, мовляв, ╨ в життi мета- виграти в нього в шахи. I в  усьому
iншому - в рибальствi, поiнформованостi,  на  крутих  стежках  науки  йшов
попереду, про що завжди нагадував сам Вiзир. Вони  заприязнилися  в  лихий
для Михайла час. В того не кле©лося з дисертацi╨ю  -  ще  з  кандидатською
дисертацi╨ю, нинi Михайло вже теж доктор, од дисертацi© пiшло навкiс i все
iнше. Вiн був нестримний, не вмiв а чи й не хотiв накласти на  душу  якiсь
шенкелi.  Зiйшовшись  з  ним  долею  випадку,  Дмитро  Iванович  вловив  у
Михайловi  природну  допитливiсть,  вмiння   правильно,   одним   поглядом
проштрикнути житт╨ву товщу й  враз  оцiнити  те,  чого  iнший  не  поцiну╨
нiколи.
   Познайомився з ним Дмитро Iванович на засiданнi, де Вiзир  виступав  iз
спiвдоповiддю, виступав невдало, там i розбалакались. Марченко сам  колись
працював з алкало©дами, з якими не мiг упоратись у сво©й дисертацi© Вiзир.
   Щось тодi  Дмитро  Iванович  пiдказав,  чи  й  не  пiдказував,  Михайло
Гнатович ухопився за якийсь штурпачок пiд час розмови, почав його тягнути,
витягувати. Другого дня вiн несмiливо подзвонив  Марченковi.  Далi  Дмитро
Iванович кiлька разiв запрошував Вiзира до  себе,  почав  пiдштовхувати  в
роботi, тягнув, пiдколював, не допускав до чарки. Михайло загорiвся, почав
перекроювати дисертацiю. Дмитро Iванович не давав послабки.  Дзвонив  йому
на роботу, додому, говорив без викрутiв,  по-товариськи  суворо,  а  то  й
нещадно:
   - Ну що, слабак? Не хочеться сидiти?
   - Та оце...
   - Нiяких "оце". Сиди.
   - ...Сьогоднi захища╨ться колега...
   - На банкет запрошував! Втратиш кiнчик - не знайдеш. Це непросто.
   Вiн шукав йому й опонентiв, i сам виступив на захистi. Разом того  лiта
пiшли у вiдпустку, отаборилися з сiм'ями в селi над Десною.  Далi  Михайло
почав приходити до них щодня. Вони нiколи  не  почували  один  вiд  одного
втоми, мережка ©хнiх розмов не мала кiнця. Вони  мовби  пройшли  вдвох,  i
зовсiм по-новому, тi  дороги,  якi  сходили  нарiзно,  й  дороги  багатьох
близьких людей, свiт вузький - науковий, i свiт широкий. Дмитро  Iванович,
знайшовши вдячного слухача, знайшовши те, за чим нудьгував стiльки  рокiв,
i сам розкрився, в чомусь нiби аж народився, переглядав, перевiвав те,  що
стiльки рокiв прикоплював у тишi кабiнету.
   - Звiдки ти це все зна╨ш? -часто питав Вiзир. Тепер на книжки накинувся
з пожадливiстю. По якомусь часi вони вже йшли нога в ногу. Навiть  Михайло
ледь-ледь надержував ходу. Дмитро Iванович це вгадував i не вгадував. Та й
що те важило?  Вiн  любив  у  ньому  все  -  оту  його  неврiвноваженiсть,
непослiдовнiсть, навiть хитрiсть, бо Михайло не приховував ©©. Михайло мiг
дивним чином розпалитися й тодi говорив, що вигiдно йому,  й  це  не  була
брехня, вiн у той час вiрив  у  те,  що  казав,  чи  майже  вiрив.  Дмитро
Iванович  цiнував  у   Михайловi   Гнатовичу   тонкiсть   натури,   умiння
перевтiлитися, увiйти сво©м настро╨м у настрiй товариша, та так, що це був
нiби один настрiй.
   Але помилялися тi, котрi думали, що од тi╨© дружби брав  тiльки  Вiзир.
Сам Дмитро Iванович, хоч про те,  звичайно,  не  думав,  мав  од  не©  теж
чимало. Вона сповнювала його якоюсь новою, не вiдомою йому  ранiше  силою,
Михайло був потрiбний йому для вираження  себе,  сво╨©  натури,  вiн  нiби
вивiряв себе в ньому. Марченко тепер мав можливiсть вибалакатись, виважити
сво© думки, довiдатись, вартi вони чогось чи це  черговий  самообман.  Уже
тiльки починав розповiдати, ще навiть Михайло нiчого не казав, але щось од
нього  переакумульовувалось  у  Марченка,  i  вiн  сам   вiдчував   фальш,
нетривкiсть, невмотивованiсть того, що вчора здавалося вiдкриттям. А потiм
тактовно на те натякав i Вiзир.
   Щодалi сво© судження  з  приводу  Марченкових  думок  Михайло  Гнатович
висловлював категоричнiше й безком-промiснiше.  Мабуть,  це  випливало  не
тiльки з того, що всi останнi роки той провiв у безнастаннiй роботi, а й з
того, що  у  життi  утвердився  мiцно.  Вiн  у  сво╨му  iнститутi  чоловiк
авторитетний, його думки пильно дослухаються колеги.
   Зараз цей авторитетний чоловiк, розпочавши гру лише з двома  слонами  й
конем,  ганебно  програвав   восьмирiчнiй   супротивницi,   розчервонiвся,
розколошкав волосся i, врештi, пiднiс догори обидвi руки:
   - Здаюся на волю переможця.
   Маринцi цього видалося мало, й вона закричала:
   - На колiна. Щоб не хвастався, щоб знав, як нахвалятися.
   - Ах ти ж  трибiда.  Такi  тепер  нещадимi  переможцi.-  Й  кинувся  на
Маринку.
   Вони борюкалися завзято, лоскоталися, Маринка верещала, аж,  сполохана,
заглянула з кухнi Iрина Михайлiвна. Михайло теж розпустувався, як хлопчик.
Вiн умiв оддаватися грi весь до решти,  розчинятися  настро╨м  у  настро©;
незважаючи на повних  п'ятдесят,  у  його  вдачi  було  щось  безтурботне,
хлопчаче. Та й не тiльки у вдачi. Вiн навiть статурою скидався на хлопчака
- легкий,  як  хрущ,  тонкий,  в'юнкий...  Хлопчик  з  обличчям  доросло©,
розумно©  людини  -  хитрими  голубими  очима,  зморшками   в   мiжбрiв'©,
неслухняним, без жодно© сиво© волосини чубом.
   - Зараз, Маринко,  ми  доб'╨мо  цього  хвастуна  й  пiжона  до  кiнця,-
розставив на шахiвницi фiгури Дмитро Iванович.
   Вони грали неуважно, бо водночас дивилися матч, який добiгав кiнця  при
нульовому рахунку. У футболiстiв ки©вського "Динамо" сьогоднi не  кле©лася
гра,  нападаючi  "Арарату"  весь  час  крутилися  з  м'ячем  бiля  ©хнього
штрафного майданчика, раз по раз били по воротях.
   -_ Назрiва╨ гол,- вже вкотре казав футбольний коментатор.
   - Тiпун тобi на язик,- кинув Михайло, одним оком пасучи футбольне поле,
а другим - шахове.
   Вони програли майже воднораз  -  ки©вське  "Динамо"  й  Михайло.  Вiзир
перемiшав фiгури, а тодi згрiб ©х i  знову  почав  гарячкове  розставляти.
Проте увiйшла Iрина Михайлiвна - час було вкладати  спати  Маринку,-  вони
забрали шахiвницю й перейшли у кабiнет.
   Але бiльше не грали.
   - Що у вас сталося? - зручно пiдiгнувши пiд себе лiву ногу,  вмощуючись
на канапi, запитав Михайло.- Чого Iрина надулася? Заскочила тебе в гречцi?
   - З чого ти здогадався?-здивувався Дмитро Iванович.- Майже.
   I розказав Вiзировi про сьогоднiшнiй день, Свiтлану,  Iрининi  пiдозри.
Вони давно одкривалися один одному в усьому - доброму й лихому: у  лихому,
може, не зовсiм до кiнця - у давнiх невдачах, у знайомствах з  жiнками  чи
навiть помислах на них,  Михайло,  як  почував  Дмитро  Iванович,  мiг  би
розкритися до дна, але тут вiдчував спротив Марченка.  О,  вони  розумiли,
коли б обiйшли розмовами жiноцтво, не змогли включити тi╨© сфери  в  сферу
сво╨© щиростi,- обiкрали б себе наполовину. У тiй  захоплюючiй  Михайловiй
одвертостi,  у  тiй  нескiнченностi  пiкантних  оповiдей  Дмитро  Iванович
соромився признатися, що майже не мав усього  того,  що  тiльки  двiчi  за
життя сходився з жiнками. Нi, йому теж шумувала в жилах кров  i  сполохано
стрiпувалось од випадково впiйманого в трамва© погляду гарно© жiнки серце.
Вiн довго, дуже довго чогось чекав  -  яко©сь  зустрiчi,  якогось  безуму,
чекав i боявся. Вiн так i не дочекався його. А просто,  як  тепер  кажуть,
"зi спортивного iнтересу", кинутися на ту кладку не мiг. Та  й,  звичайно,
вже не мiг чогось чекати, на щось сподiватися. Вiн почував, як втрача╨ оту
непогамованiсть, неспитiсть  чуттiв.  Тепер  його  життя  -  розмiренiсть,
навiть одноманiтнiсть. Вiн дужче й дужче впевнявся, що справжн╨ життя i  ╨
чекання. Спрагле бажання склянки чисто© води дужче, нiж спиття само© води.
Спогадував i дивувався: колись був нiким i  почував  налитiсть  життям,  а
зараз - член-кореспондент академi©, вiдомий учений, що знав про  свiт,  як
кiлька десяткiв юнакiв... Тi слова - академiк, членкор -  чарували  тiльки
iнших,- в свiтi взагалi ╨ люди, зачарованi  словами,  вони  для  них  нiби
поклик оркестру,- для нього ж високий  щабель,  на  який  став,нескiнченнi
думки, головнi болi, постiйне невдоволення. Щастя - це зовсiм не те, це  -
iскри по тiлу, вiдчуття  легкостi,  безмежностi,  це  безпричинно  веселий
настрiй,  радiсть,  це  чекання,  жагуче  чекання  чогось,  i   насамперед
близького й сподiваного кохання.
   Звичайно, його думка прямувала  так  не  завжди,  а  тiльки  в  хвилини
самоспоглядання, оглядання назад. Бо хiба вiн не жив  сподiваннями-знайти,
вiдкрити; хiба вiн не мав утiхи в роботi -  в  енергi©  сво©х  помiчникiв,
щирiй вiдданостi йому, а отже, й справi, аспiрантiв та  молодих  науковцiв
i, зрештою, всi╨© лабораторi©? Не мав утiхи в  радостi  власних  дiтеи?  У
книгах, у музицi?
   Так, то теж було щастя. Правда, трохи iнше - тихе, спокiйне.
   Там же, про що допiру розповiдав Михайловi, за логiкою мала лежати  хоч
часточка, хоч iскра того марева, яке по-справжньому  грi╨  людське  серце,
якого стiльки чекав i рознадiявся чекати.
   Може, то вже була й не жарина, а свiтлячок. Того до кiнця вiдгадати  не
мiг. Тiльки ж грiло воно хоч трохи його кiлька рокiв тому!..
   - Дурний ти, Дмитре, як кiлометровий  стовп,-  нахилившись,  змовницьки
шепотiв  Михайло.-  Ну  що,  як  разом  працю╨те?..  Ну  що,  як  в  однiй
лабораторi©? Коли вона сама в'язне...
   Вiн зводив усе  до  спiльно©  працi  в  лабораторi©,  деяко©,  можливо,
незручностi од того.
   - Просто смiшно. Ти поводишся, як тюхтiй,- провадив вiн далi. - Вона ще
подума╨, нiби ти бо©шся.
   "Я таки по©ду,- майже не слухаючи його, думав Дмитро  Iванович.  -  Але
тiльки в тому разi, коли буде з чоловiком.  Цiкаво,  чи  здогаду╨ться  про
що-небудь Степан Степанович? Та й справдi, що я все так ускладнюю?  Нiчого
в цьому нема╨. Прогуляюся, вiдпочину. Бо коли ще потiм вирвуся".
   Вiн трохи заздрив Михайловi. Отiй легкостi, безжурностi, з яким той  ще
й досi ходив по та╨мничих, захованих од людського  ока  стежках.  Вiн  уже
впевнився, що як би того не хотiв, не зможе так ходити, що стрiй його душi
зовсiм iнший. Проте вiн не хотiв, аби Михайло знав про те, й тому почав  у
трохи легковажному тонi розповiдати, як колись ©здив з Свiтланою за мiсто,
як зiпсувалася машина i вони ночували вдвох у  лiсi,  як  наштовхнувся  на
машину лiсник i вони злякали його  свiтлом  фар.  Все  те  вiн  вичитав  у
якомусь  польському  романi,  але  розповiдав  так  захоплююче,  з  такими
подробицями, що часом йому здавалося, нiби це й справдi було з ним.



   РОЗДIЛ ЧЕТВЕРТИЙ

   Стара, ще першого випуску  "Волга"  з  потьмянiлим  оленем  на  капотi,
бамперами-iклами, вже  кiлька  разiв  перефарбована,  мчала  Чернiгiвським
шосе. ╞© обганяли "Жигулi", i "Москвичi", й новi "Волги"; Дмитро  Iванович
пригадав, як колись давно,  лiт,  мабуть,  п'ятнадцять  тому,  Хороли  теж
вивозили його  "на  природу",  тодi  ©хня  "Волга"  козакувала  на  трасi,
обганяла всi iншi машини. Так воно, либонь, ведеться i в життi - фiлософiя
примiтивна, але справедлива. Вiн сидiв на передньому сидiннi,  дивився  на
луки, що закипiли першим зелом, на кущi,  якi  мовби  зривалися,  кидались
навперейми, а потiм ураз,  спантеличенi  чимось,  зупинялися,  вiдставали.
Позад нього  дрiмав  у  кутку  Степан  Степанович,  довговидий  чоловiк  з
маленькими, загнаними вглиб очима. Дмитро Iванович кiлька разiв  намагався
його розговорити, але марно, балачка згасала на другiй фразi. Та й взагалi
Степан Степанович був неговiркий, розповiдав тiльки  про  те,-  якщо  його
таки розбалакували, - як i де жив: сито чи не сито, добре чи не добре. Все
його життя замикалося в тих споминах. Ранiше вiн мав  якийсь  стосунок  до
мистецтва, працював у фiлармонi© - ким, Марченко гаразд не знав, зда╨ться,
адмiнiстратором,  -  а  потiм  перейшов  у  мережу  кiнопрокату  й   тепер
директорував у якомусь кiнотеатрi на Куренiвцi. Як жив зараз - добре чи не
добре, - не виказував. Мабуть, добре: жiнка - кандидат наук, вiн одержував
хоч i меншу од не©, але теж не куцу зарплатню, а те "добре"  мало  в  його
уявi  тiльки  одне  визначення:  iмпортнi   меблi,   французькi   костюми,
вiрменський коньяк. А може, й не зовсiм добре - "Волга" стара, й на  нову,
як вiн сказав, поки то надi© нема╨. Машину вела Свiтлана Кузьмiвна.  Кермо
тримала впевнено, дистанцiй дотримувалася  чiтко.  Спецiалiсти  кажуть:  з
жiнок водi© кращi, нiж з чоловiкiв. До того ж Свiтлана Кузьмiвна - на диво
спокiйна, врiвноважена. Навiть трохи забарна,  лiнива  в  рухах.  А  може,
трохи  млява.  В  не©  м'якi  округлi  риси  обличчя,  розслаблена   хода,
некваплива мова. Вона пишно, але не зовсiм зi  смаком  одяга╨ться,  любить
усе яскраве, хоч воно й не пасу╨ до ©i м'якостi, до свiтло-каштанового, що
вже знало хiмiю, волосся, носить масивне  золото  й  недоладнi,  схожi  на
сомбреро капелюшки. Спiвробiтники називають ©© шахинею. Але при тому  вона
працьовита, вмi╨ робити сама й вимагати того вiд iнших. ╞╞  робоче  мiсце,
©© колби аж сяють  чистотою,  вона  не  чекатиме,  поки  вийде  на  роботу
технiчка, що захворiла, а вiзьме ганчiрку й сама  поми╨  пiдлогу,  не  раз
можна було бачити, як iде вона з сусiднього корпусу через дорогу в  ряснiй
барвистiй спiдницi, химерному  капелюшку  з  пришпиленою  збоку  трояндою,
ультрамодних черевиках i з ультрамодною сумочкою в однiй руцi, а в  другiй
несе вiдро, з якого виглядають вiник i совок на смiття.
   А ще в нiй ╨ якась твердiсть, якась мовби  зача╨нiсть,  якi  нiколи  не
проривалися нагору i якi, проте, всi вгадують та бояться ©х.
   Дмитро Iванович дивився на горлиць на дротах,  на  зустрiчнi  машини  -
тiшився ©здою. Вiн не любив ©здити часто - ось  так,  раз  на  пiвтора-два
мiсяцi - то при╨мно, а щодня, навiть  щотижня  -  про  таке  й  думати  не
хотiлося, й сам не купляв машини, мабуть, через те. Вiн на©здився  на  все
життя у вiйну. Його взяли на не© шофером i всю - од сорок першого до сорок
п'ятого   -   вiн   прослужив   у   автобатальйонi.   Призвали    рядовим,
демобiлiзувався старшим лейтенантам, командиром автороти. Вiн багато разiв
попадав пiд бомбардування, двiчi горiв - один раз у кабiнi машини,  другий
- закиданий мiшечками з порохом з розвернутого бомбою  кузова,  доводилося
йому i виходити з оточення, i вiдбивати ворожi атаки,  коли  ©х  зненацька
заскочили десантники, i все ж найчастiше для нього  вiйна  згадувалася  як
безкiнечна то чорна, роз'юшена, то  жовта,  пiщана,  то  тверда  брукована
стрiчка. А вже обiч не© - все iнше - села, окопи,  короткi  полохкi  ночi,
замаскованi в лiсi укриття для машин, штабелi снарядiв i мiн. Вiн пам'ятав
©© як низку нескiнченних рейсiв: снарядних, хлiбних, порохових, з гарматою
на причепi i з солдатами в кузовi. Вiн розумiв, що на тих  дорогах  багато
втратив, отi╨© юнацько©  мрiйливостi,  задуманостi,  зачарованостi  лiсом,
який став маскувальним об'╨ктом, рiчкою, що стала водною перешкодою, але й
немало здобув. Тi дороги загартували його, влили в  нього  яко©сь  твердо©
текучо© сили та витривалостi. На тих дорогах вiн до  кiнця  усвiдомив,  що
таке Батькiвщина, що таке вiра в людину,  побратимство.  Скiльки  то  люди
недоспали там за нього ночей, i скiльки недоспав за них вiн, скiльки разiв
важив життям, аби продовжити життя тим, у  окопах,вони  могли  захиститися
тiльки пiдвезеними ним снарядами  i  патронами,  i  вiн  проривався  через
вогнянi бар'╨ри,  не  раз  ризикуючи  злетiти  в  повiтря  разом  з  сво©м
вантажем. I чи не йому була призначена куля, яка  влетiла  в  праве  бiчне
скло i на смерть вразила  пiхотинця,  якого  вiн  пiдвозив  з  санбату  до
фронту. Нехай нi вiн, нi пiхотинець не здогадувались тодi про те, але того
вилицюватого молодшого сержанта вiн запам'ятав на все  життя.  Iнодi  йому
здавалося, нiби вiн продовжив його життя, мусить виконати  щось,  чого  не
виконав той солдат.
   Згадуючи все те нинi, Дмитро Iванович подумав, що  коли  б  йому  знову
довелося стати проти ворога, вiн би не похитнувся.  Тодi,  у  вiйну,  його
патрiотизм  був  великий,  але,   як   вiн   думав   зараз,   стихiйнiший,
iнту©тивнiший, тепер же це почуття випливало з усього того, що побачив, що
зрозумiв на довгих житт╨вих гонах.
   "Волга" тицьнула, й Марченко  пробудився  од  думок.  Машина  повернула
лiворуч на польову дорогу, вiдтак знову лiворуч, пiд шатрище  лiсу.  Потiм
повернула ще раз на дорогу, яку могло  побачити  тiльки  досвiдчене  око,-
мабуть, Хороли тут вiдпочивали не раз. Вона зупинилася в густому  пiдлiску
на межi соснового бору та мiшаного лiсу. Саме такого лiсу, який  найбiльше
любив Дмитро  Iванович,  не  густого,  а  розрiдженого,  з  галявинами,  з
дубами-велетами. Може, саме через те вiн навiть не  зачекав,  поки  Хороли
впорають машину,- вони ©© розвертали, здавали задом у кущi, а тодi пiдняли
капот i колупалися в моторi, встав i  пiшов  помiж  дубiв.  Йому  хотiлося
тишi, вiн iшов  i  вiдчував,  як  вона  дзвенить  у  ньому,  налива╨  його
бадьорiстю, якоюсь первiсною свiжiстю, аж млостю, тi╨ю млостю,  що  тiльки
розгорни руки - й заграють м'язи, й груди дихнуть на всю широчiнь.
   Попереду зблиснуло озерце-Дмитро Iванович пiшов швидше. Воно  лежало  в
крутизнi  й  було  тихе,  майже  незаймане.  Вiн  любив  такi  озерця,  що
поховалися вiд  цивiлiзацi©,  озерця  з  ще  не  поголеними  берегами,  не
засмiченi, не згвалтованi  транзисторами.  Попiд  протилежним,  оступленим
високими дубами, окутаним кущами берегом ще лежав туманець,  вiн  тягнувся
пасемцями, зникав у зелених вiтражах очерету, так нiби чи©сь невидимi руки
змотували i ховали тi бiлi суво©. Вода тепла й прозора, здавалося,  набери
©© в жменi, й зми╨ш з лиця задуму, й утому, й журу  з  душi.  Осоки,  лози
молодi, радiснi- отак усе те жило, коли на нього ще нiхто не дивився й  не
бродив  по  ньому.  Дмитровi  Iвановичу  здалося,  що  вiн  iшов  сюди  не
випадково, що на нього це озерце чекало. Вiн подумав, що навiть десь  ного
бачив, у снi чи на якiйсь картинi. Але нi, на картинi таких озер не бува╨.
Там вони вiчно незмiннi, то зовсiм iнша площина, яка нiколи не  може  бути
зведена з ось цi╨ю живою суттю, то тiльки намагання викликати  в  уявi  цю
живу суть.
   Пискнула очеретянка, залопотiло латаття - майже попiд самими  ногами  в
Дмитра  Iвановича  пробiгла  водяна  курочка.  Марченко  розглядався.  Вiн
здогадувався, що чар творить уява,  але  йому  було  гарно  творити  його.
Слухати тишу, дивитися в чисту воду й тiльки крайком свiдомостi вiдчувати,
що десь там ╨ гомiн i гуркiт, там тече в трубах  i  збiга╨  в  каналiзацiю
вода, й турботи провисли мiж людей  невидимим  прядивом.  Дмитро  Iванович
пiшов берегом озера. Воно було довге, вигиналося,  неначе  лук,  i  вивело
його на узлiсся.
   Тут дуби були ще бiльшi, ще могутнiшi. Помiж них  росли  берези  -  теж
розкiшнi, в нiжно-зеленiй пiнi, по них хвилями ходив вiтер, свiжий молодий
вiтер, що в наш час вже сам по собi розкiш, по них i по молодiй травi, яка
летiла разом з ним  хвилями  в  далечiнь,  до  темно-зелено©  крайки,  яка
позначила Десну. На самому краю лiсу на горбку рiс дуб-велет,  обхватiв  у
чотири, ще не старий, дужий, розпросторений  у  всi  боки  -  цiла  зелена
держава.
   Вiн уже теж пробудився, жив весною, розкошував  у  нiй,  напивався  ©©,
потягнувся тендiтним,  ще  нiби  аж  несправжнiм  листям  до  сонця.  Воно
котилося в голубому небi по-весняному м'яке, тепле, добре й ласкаве. Помiж
ним i дубом угорi ширяло дво╨ боривiтрiв. Вони купалися в  його  променях,
шугали дико, шалено, сповнивши повiтря  дужим  кiркотом.  Серця  ©м  рвала
сила, сила й захват, в цю мить, мабуть, вони могли пройняти свiт наскрiзь.
Двi малесенькi торбочки м'язiв,  наповненi  кров'ю,  вони  були  страшенно
дужi. ©х сповнило тi╨© сили сонце, вони  набралися  ©©  в  нього.  В  отiй
нестримностi лету, напрузi м'язiв, клекотi  кровi  й  та©лася  вiчна  суть
буття,- так у ту мить розумiв i почував Дмитро Iванович.
   I враз вiн  вiдчув  усерединi  якийсь  поштовх,  його  самого  сповнило
вiдчуття сили, нестримностi, майже лету, вiн розкинув  руки  й  засмiявся.
Його охопила безпричинна радiсть, та радiсть, з якою вибiга╨  на  порiг  в
шумовиння  дня  дитина.  Заслiплена  сонцем,  вона   розгорта╨   рученята,
тягнеться до нього, намагаючись якнайбiльше захопити його в себе. Але його
думка працювала - гострим крайком навiть черкнула  по  отих  трьох  чорних
тижнях,- проте й вона, мабуть, була породженням оцього безуму, простору  й
сонця. Так, сонця. Це вiн подумав найперше. Подумав як учений, вiдчув себе
ним. Отут, на краю лiсу,  обвiяний  тугим  i  запашним  вiтром,  обсипаний
сонячним промiнням. Вiн дивився на нього. Вiдчував причетнiсть до нього.
   "Ти мертве,- сказав подумки й вiдчув, як десь попiд серцем пройшло щось
iскряне, мов електричний розряд. Адже -  говорив  iз  сонцем.  Ти  джерело
життя, всього сущого-звiра, трави, вiтру... й мене разом  з  ними.  Разом,
але й не разом... Ти найбiльша свiтова сутнiсть. Ще  й  зовсiм  недоступна
менi. Моя маленька сутнiсть входить у  твою,  як...  нi,  цього,  як  вона
входить, менi пiзнати не судилося. Як i всi╨© неосяжно© сутностi. А  що  б
змiнилося, якби я ©© пiзнав? - запитав себе.Для мене? Ця маленька сутнiсть
сповнилась би чимось новим, винятково важливим? I знову ж -  важливим  для
кого? Але ж моя сутнiсть не в тому,  щоб  iти  крiзь  усе,  не  помiчаючи,
плинути, не думаючи про плин. Велетенською сутнiстю це закладено в iншiй -
у менi - докопуватись, шукати, розкривати, ©© й себе - все. I  тому  ми  й
пiдвладнi ©й, але ми й вирвалися з не©. Ми  вже  не  тiльки  тлiн,  слiпий
результат тво╨© роботи".
   На мить йому згадалася кольорова дiаграма з однi╨© популярно©  брошури.
На нiй були намальованi лiс,  баский,  з  розвiяною  вiтром  гривою  кiнь,
табунець тремтливих рибок, людина на краю лiсу - все це охоплювала  товста
чорна лiнiя, яка спадала тупим вiстрям униз. На кiнцi вiстря чорнiв напис:
"В  гумус".  Науково  справедлива,  та   схема   вдарила   його   тупiстю,
вiдчуженiстю вiд життя, вiд людських почуттiв. А зараз вiн  сам  стояв  на
краю лiсу й смiявся з  не©.  Смiявся  як  людина,  котра  напилася  вiтру,
сон-ся, смiявся як учений. Як учений, вiн розумiв  i  розумiв  якось  так,
всеохоплююче, дiалектичне, текуче, що вiд його  працi,  його  електронного
мiкроскопа якоюсь мiрою залежить свiт. Увесь оцей свiт. Луки,  лiс,  люди.
Що вiн сам не тiльки гумус, глина, а й демiург. Нi, вiн так не подумав. Це
було мовби у пiдсвiдомостi. А те вiдчуття йшло iз знань  i  з  того,  чому
присвятив майже  половину  свого  життя.  З  фотосинтезу,  якому  судилося
продовжити й цю луку, i дерево, й оте прекрасне, оновлене мiсто,  що  ледь
бовванi╨ на обрi©, самих людей, розбудовувати свiт  далi,  вести  в  ньому
людину. Вiн по©де  звiдси  в  мiсто,  в  гамiр,  а  лiс  стоятиме,  i  вiн
працюватиме, щоб лiс стояв, щоб потiм, за багато лiт, хтось iнший  прийшов
сюди, й стояв так, i продовжив далi лiс, мiсто, себе i оце велике життя  у
великiй кра©нi. Так Дмитро Iванович ще нiколи не думав.  Й  ще  нiколи  не
почувався вченим такою мiрою, як сьогоднi.  Все  нiби  з'╨дналося  в  одну
крапку - недавня  загроза  життю  й  вiдродження  по  нiй,  робота  й  оця
мандрiвка  у  весну.  Вiн  дивно,  по-справжньому  глибоко   вiдчув   свою
причетнiсть до не©, до життя, до сонця,- так, до сонця, одну з  найбiльших
та╨мниць якого намагався розгадати. Без насмiшки й iронi© думав  про  себе
як про вченого, аж сповнився яко©сь самоповаги, самозначущостi.  Знав,  що
клопочеться не мiзерi╨ю, не марну╨ життя, сто©ть  на  перехрестi  свiтових
дорiг, а не десь у глухому закутку, й нехай усе сказиться  -  як  же  буде
кривдно, коли раптом виявиться, що простояв даремно, що сонячнi конi мчали
повз нього, але вiн не змiг упiзнати свого, загнуздати й сiсти.  Що  хтось
iнший перейме коня i помчить на ньому. Нi, вiн ловитиме, скiльки вистачить
сил. I таки впiйма╨.
   Повiльно пiшов назад. Вiн нiс щось у собi - велике, радiсне,  тривожне.
Воно, вiдчував, починалося тут, а вело кудись далi, в майбутн╨, зрiло  для
нього й водночас не тiльки не заважало сприймати оцей день, а  просвiтило,
оновило його. Берези, кущi лiщини, трава - вони теж  мовби  були  сповненi
тi╨© радостi. На освiтлених сонцем  горбочках  росли  якiсь  триколiрнi  -
син╨, бiле, жовте - квiти, маленькi, тендiтнi,  нiжнi.  Вiн  збирав  ©х  у
пучечок, милувався ©хньою тендiтнiстю. Вiн подумав, що  ранiше  нiколи  не
бачив цих квiтiв. А може, й бачив, та не помiчав. Часом ми, подумав,  дуже
пiзно навча╨мось цiнувати красу. Замолоду нас вабить i збуджу╨  нашу  уяву
все грандiозне - великi рiки, великi дерева, пишнi суцвiття,  а  потiм  ми
почина╨мо помiчати маленькi квiточки, травинки й листочки, знаходити красу
там, де колись i не мислили ©© знайти.
   З пучечком  нiжних  квiтiв  Марченко  вернувся  до  машини.  Вiн  ледве
розгледiв ©©. "Волга" стояла серед густого пiдлiску, оточена з усiх  бокiв
кущами горiшини та молодим березняком. Вiн пiдiйшов ближче, пошукав  очима
Хоролiв. Степана Степановича не було  видно  нiде,  а  Свiтлана  Кузьмiвна
сидiла на килимку з лiвого боку машини. Збоку на голубiй клейоночцi стояла
нерозкоркована пляшка коньяку, двi чарки, якiсь пакунки - певно, закуски.
   Двi чарки, - вони мелькнули перед зором i згубилися - хтось iз Хоролiв,
хто вестиме машину, не питиме.
   - А де  Степан  Степанович?  -  запитав  Марченко,  все  ще  чомусь  не
одважуючись оддати букетика Свiтланi Кузьмiвнi.
   - Та вiн у мене зна╨те який? Ухопив спiнiнга й подався до Десни.
   Голос  Свiтлани  Кузьмiвни  був  нещирий,  у  ньому  тремтiла   вдавана
безжурнiсть i веселiсть. I тут вiн побачив ©©  посмiшку.  Трохи  нерiшучу,
трохи нiякову, трохи вибачливу. Найперше вiн  сприйняв  ©©  як  небезпеку.
Неясну, нечiтку, але небезпеку. Мабуть,  то  тенькнула  сама  природа,  ©©
чуття, ©© iнстинкт, ©© нерв. А далi  враз  спалахнуло  в  головi  -  ясно,
реально, оголено. Й нiчого  бiльше  -  жодно©  тiнi,  жодно©  хмарки  того
мiражу, який таки ж висiв помiж них i хвилював його.  Повзуча  реальнiсть,
практицизм. Звичайно ж, все тiльки так. Дослiдник,  науковець  з  Свiтлани
кепський, майже нiякий. Це вiн зробив ©й кандидатську дисертацiю. Так, вiн
дарував думки,  вiн  розробляв  проблеми  багатьом  молодим  науковцям.  З
обов'язку, з щедростi, просто почуваючи надмiр сил. А ©й же, звичайно,  ще
й з симпатi©, з усього того, що незримо складалося  помiж  них  на  самому
початку  ©хнього  знайомства.  Вiн  ©й  пiдказував,   перевiряв,   правив,
пiдраховував, а  деякi  роздiли  написав  сам.  Тепер  Свiтлана  назбирала
матерiали для докторсько© дисертацi©.
   I саме сьогоднi вирiшила розпочати про не© розмову.  Повести  на  нього
атаку за чаркою коньяку. Ще й вiдiслала Степана Степановича.
   Звичайно, якби вони запросили його додому, якби вона повела цю  розмову
в лабораторi©, то мало б зовсiм iнший вигляд. А тут йому  просто  в  мозок
бив оцей практицизм, чимось навiть схожий  на  пiдкуп,  оце  пiдлещування,
по©здка була запланована заздалегiдь, "запрограмована".
   I все це рiшуче контрастувало з  атмосферою  наукового  пошуку,  навiть
жертовностi науцi, якi вiн  запроваджував  У  лабораторi©  i  якi  справдi
панували там.
   З одного боку, мовби нiчого й не сталося, ну що  тут  такого:  молодший
колега запросив на чарку старшого, з Другого ж - Хорол порушила щось таке,
що падало тiнню  на  ©хнi  стосунки  i  науковцiв,  i  людей.  В  Дмитровi
Iвановичу щось трiпнулося,  щось  спалахнуло,  аж  йому  стало  жарко.Але,
мабуть, оте, вироблене  впродовж  життя,  виявилося  дужчим  за  стихiйний
сплеск гнiву. Дмитро Iванович лише запитав:
   - Куди пiшов вiн? У який бiк?
   В ту мить Дмитро Iванович вiдчув,  як  самi  собою  попустилися  прикро
наструненi вiжки. Вiн мовби збоку побачив себе, i Свiтлану,  й  пляшку  та
чарки. Ледве стримався, щоб не розсмiятися.
   - Не люблю чаркувати  сам,-  сказав  майже  весело.-  Ми  розiп'╨мо  ©©
втрьох. Пiвлiтри на трьох - це ж  узаконена  випивохами  норма.  Та  й  ми
збиралися порибалити разом. Вiн обiцяв узяти два спiнiнги.
   Проте Свiтлана Кузьмiвна переключити  розмову  в  жартiвливе  русло  не
змогла. Вона мовби здерев'янiла й далi дивилася розгублено  i  знiчено.  I
вiн вiдчув  також,  як  пада╨  з  крутого  гребеня  веселостi  й  силомiць
прибрано© безпечностi в нiяковiсть i сором.
   Вони не дивилися одне на одного, похапцем вкидали в  багажник  килимок,
коньяк i пакети з закускою.
   - Ми його наздоженемо машиною,- сказав Марченко.  "Волга"  рвонулася  з
мiсця, заглухла - Свiтлана Кузьмiвна од хвилювання  недодала  газу,  знову
ввiмкнула мотор i ви©хала на просiку. Гуцаючи  багажником,  у  якому  щось
насмiшкувато тарабанило, машина помчала мiж двома рядами високих  струнких
сосон. Вони ви©хали на узлiсся,  й  Свiтлана  Кузьмiвна  зупинила  машину.
Дорога, яка проглядалася далеко-далеко, кiлометрiв за три, до само© Десни,
була пустельна. Дiйти ж до рiчки за цей  час  Степан  Степанович  не  мiг.
Марченко подумав, що, може, вiн ще не дiйшов до узлiсся, вискочив з машини
й кинув мiж високi сосни закличний погук:
   - Степане Степановичу, аге-е-ей!
   I тут раптом з лiсу просто на нього вискочив  бiлий  рафик.  Здавалося,
Марченко викликав його сво©м голосом. Рафик пiд'©хав дорогою, яка кружляла
узлiссям помiж пiщаних, засипаних глицею горбiв. Мабуть, його щось наслало
- чи то дiяв закон парностi зла, який вивели хлопцi  в  його  лабораторi©.
Принаймнi так подумав Дмитро Iванович. I зовсiм забув, що оця  лука,  оцей
деснянський берег був зоною вiдпочинку академi©, мабуть, через  те  Хороли
так добре знали лiс, тiльки вони не сподiвалися, що о цiй порi  зустрiнуть
тут кого-небудь. А зустрiли рафика, повнiсiнького рибалок. З нього,  -  ще
бiльша iронiя, - у вiконечко бiля шофера  висунулося  кругле,  як  жорнове
коло, обличчя заступника директора iнституту Карпа Федоровича Одинця.
   -  Чого  це  ви  тут  мота╨тесь,  Дмитре  Iвановичу?  -  запитав   вiн,
перебiгаючи хитрим оком од Свiтлани до Марченка.
   Дмитро  Iванович  розгубився  вкрай.  Вiн  тiльки   клiпав   рудуватими
повiками, а тодi розвiв руками й сказав:
   -  Та  ось...  Десь  запропав  Степан  Степанович,   чоловiк   Свiтлани
Кузьмiвни.
   - Божечки, загубили чоловiка,- бiдкнувся Одинець.
   - А може, його й не було? - обiзвався ще хтось з рафика.
   - Як то не було?  -  обурився  Дмитро  Iванович,  i  те  його  обурення
викликало регiт у рибалок.
   - То нам розгорнутись у цеп i допомогти шукати? - знову ╨хидно  запитав
заступник директора. Одинцеве ╨хидство остаточно протверезило, а  разом  i
озлило Дмитра Iвановича.
   - ╞дьте ви пiд три чорти,- сказав вiн.
   - Ого,- справдi здивувався Одинець, бо  ще  нiколи  не  чув  такого  од
Марченка. Вiн махнув рукою, i рафик, пахнувши  димом,  тихо  покотився  по
м'якiй луговiй дорозi до рiчки.
   А Дмитро Iванович постояв ще мить i пiшов до машини.
   Бiльше вони  Хорола  не  шукали.  Почувався  Дмитро  Iванович  кепсько,
просто-таки злецько. Це почуття чимось було схоже на почуття свiдка лихого
вчинку, який зробила близька людина. Свiдка, а може,  й  спiвучасника,  що
потерпав: а чи не доведеться йому теж пересiсти на лаву пiдсудних.
   Свiтлана Кузьмiвна вдавала, що  вся  вiддалася  ©здi,  пильну╨  дороги,
зосереджено дивилася вперед. Це трохи рятувало ©х: не  доводилось  втiкати
одне вiд одного поглядами. Але почуття незручностi сповнило ©х обох.  Вони
сидiли так напружено, що стороння людина могла  подумати,  буцiм  цi  дво╨
везуть вибухiвку. Дмитро Iванович, хоч жодного разу навiть не скосив  убiк
очей, почував Свiтлану розпашiлою щокою, скронею, думкою  -  усiм  ╨ством,
боявся, щоб вона не заговорила, не сказала чогось такого, вiд  чого  ©м  i
зовсiм буде нiкуди подiтися, - почне вибачатися, просити,  щоб  вiн  забув
усе,  або  розiгра╨  безтурботнiсть,  жартiвливiсть,  а   таке   в   жiнок
здебiльшого кiнча╨ться iстерикою.
   Проте вiн мiг не боятися нi того, нi  того.  Свiтлана  Кузьмiвна  Хорол
була жiнка мiцна, судила про все, може, трохи й примiтивно,  але  тверезо.
Звичайно, вона теж палала на тому вогнi.  Але  водночас  розмiркувала,  що
Дмитро Iванович i далi жодним словом не нагада╨ про те,  що  сталося.  Ну,
впаде ота романтична шалiнка, якою трохи тiшився i яка вже й  так  злиняла
од  часу,  ну,  цуратиметься  ©©,  й  на  його  допомогу  над  докторською
сподiватися нiчого. Та й то ще... Вiн такий, що,  може,  навпаки,  аби  не
подумала чогось лихого, й допомагатиме. Принаймнi з роботи вона не  втече,
i ©© репутацi© нiщо не загрожу╨. Ото чорт принiс жаболовiв... Але яке ©хн╨
дiло й що вони  можуть  сказати?  Звичайно,  погано,  що  вони  ще  бiльше
перестрашили Дмитра Iвановича. Вiн же... Вiн... У серце натекла досада, що
загусала в злiсть. Отакий слабонервний. Отакий...
   I враз зовсiм несподiвано i, здавалося, всупереч  тому,  що  намагалася
думати, в нiй зринула така щемнiсть, такий бiль, що ©й захотiлося плакати.
Згадалося, як уперше прийшла до нього проситися на роботу,  який  вiн  був
незвичайний, соромливий, гарний у тiй соромливостi,  доросла  людина,  вiн
нiяковiв перед нею, як хлопчик. Таким вiн лишився назавжди. I яка  ж  вона
необачна... ©й здалося, що вона втратила щось велике-велике, що  приходить
дуже рiдко, може, раз на життя, чого нi купити, нi випросити, нi  викувати
на вогнi.



   РОЗДIЛ П'ЯТИЙ

   Борозна замкнув шухляду, зняв з цвяшка зеленого ворсистого капелюха, ще
раз обвiв поглядом стiл - чи не забув чого, й хотiв рушати до  дверей,  як
до нього пiдiйшов Вадим Бабенко. Доторкнувся довгим  красивим  пальцем  до
гудзика на пiджаку Борозни, сказав,  дивлячись  йому  в  обличчя  великими
чистими очима:
   - Вiкторе Васильовичу, я ганебно вiдстав останнiм часом.  Оце  прочитав
вашу статтю про склад  строми,  а  там  стiльки  посилань...  Особливо  на
iноземнi джерела.
   Борозна поспiшав - бiля станцi© метро "Арсенальна" на нього мала чекати
Неля, вона чомусь не захотiла,  аби  вони  йшли  разом  з  iнституту,  вiн
узагалi ледве вмовив ©© на цю зустрiч й тому спробував вiдбутися жартом:
   - Козьма Прутков сказав...
   - Правда, всього  не  осягнеш,-  зiтхнув  Вадим.-  А  все-таки,  що  ви
порадите прочитати хоча б з того, що сто©ть ближче до нашо© роботи?
   Борозна  назвав  навмання   три-чотири   статтi,   пообiцяв   подумати,
порекомендувати завтра,  енергiйно  крутнув  рукою,  що  мало  означати  -
поспiшаю, але завжди ввiчливий Вадим, котрий  схоплював  усе  з  пiвжеста,
сьогоднi не зрозумiв грубого натяку.
   - А статтю того француза, з Марселя? - запитав.
   - Якого француза, яку статтю? - здивувався Борозна.
   - Та оту... Вони теж працювали в точцi ексордiум, як i ми. Я бачив ©© у
вас на столi. Навiть почав читати...
   Вiктор Васильович добре пам'ятав, що на роботу тi╨© статтi не приносив.
Вiн пильно подивився на Вадима. Очi в того були й далi такi ж яснi, тiльки
мовби помiняли колiр. Так бува╨, коли ясно© днини на воду набiжить хмарка.
   - Ви що, Вадиме, долазите по трубi до дев'ятого поверху?  Чи  навчилися
пiдробляти ключi  до  квартир?  -  сказав  вiн  трохи  грубо,  намагаючись
приховати досаду й тривогу, якi в ту мить заволодiли ним. Воднораз в ньому
ворухнулося й ще одне почуття - ревнощiв, адже Неля вибовкала довiрену  ©й
та╨мницю не комусь iз  дiвчат,  а  ось  цьому  кiнематографiчне  красивому
Вадиму. А може, подумав, вибалакала й дiвчатам, то ще  гiрше,  треба  було
якось випитати у Вадима, та вiн притлумив у  собi  це  бажання  й  скiнчив
розмову в тому ж грубувато-жартiвливому тонi.-  А  по  трубах  зна╨те  хто
лазить? Лунатики. Отже, вважайте, що все  те  вам  приснилося.  Сон  -  то
найкориснiше в нашому життi.
   Уже збiгши по сходах униз, подумав, що треба було сказати Бабенку  щось
iнше. Спробувати якось пояснити, якимось чином розвiяти пiдозру,  сказати,
що помилився чи пожартував, пiдлякував Нелю, або хоч застерегти, але  йому
зовсiм забракло часу. Вiн iшов, а в ньому пiднiмалась дедалi бiльше досада
на Нелю, також вiн подумав, що цей ©© вчинок да╨ йому мовби якесь маленьке
право на помсту, право не церемонитись.
   Неля вже стояла бiля входу в метро.
   - Сучасний стиль,- сказала, скоро вiн,  захеканий,  пiдiйшов  до  не©.-
Вона чека╨ на нього. Так що можете не вибачатися.
   Вiн i справдi не став вибачатися.  I  поки  що  нiчого  не  сказав  про
розмову з Вадимом Бабенком - не хотiв псувати вечора, розпочинати  його  з
дiзнань, а може, й з сварки.
   Вузенькою покрученою дорiжкою  вони  спускалися  вниз,  до  Петровсько©
але©. Спускалися  в  гуркiт,  вереск,  виск,  мiшанину  кольорiв,  вогнiв,
голосiв, в щось незвичне, химерне, чуже. Тi╨© весни  в  парку  експонували
iноземнi  розваги  -  американськi  гiрки,  нiмецьке   колесо,   вiденськi
автомобiльчики, всюди висiли чудернацькi, не звичнi для ока рекламнi щити,
й бiгали в химерному убраннi тi, що обслуговували цi механiзми, й панували
якiсь незрозумiлi метушня та гомiн. Особливо багато люду приманювали гiрки
- "Супер-8", як ще називали ©х. Маленькi, пофарбованi  в  яскравi  кольори
вагонеточки шалено металися по рейках, то злiтали вгору, то  падали  вниз,
вищали колеса, й вищали дiвчата, а однак же не вилазили з вагонеточок, i в
черзi ©х не меншало. Борозна подумав, що це прикмета  часу  -  верещати  й
сунутись туди, де страшно. Ну, не зовсiм страшно, просто можна погратися в
страх, як ото граються дiти, перебiгаючи перед автомобiлями  дорогу.  Люди
перестають любити спокiй, вони хочуть будь-що полоскотати нерви - промчати
з шаленою швидкiстю, заглянути в прiрву чи бодай спiвпережити щось подiбне
з героями фiльмiв. Мабуть, таке прагнення взагалi притаманне людинi.  Адже
й колись мчали на шалених конях i вигадували страхiтливi казки про  чортiв
та вiдьом, тiльки тепер це  бажання  значно  загострилося.  Очевидно,  усе
людське життя трима╨ться на нервах, на отих ниточках, яким при╨мно скнiти,
терпнути, завмирати.
   У парку гримiла музика.  Шаленiв  джаз,  вганяючи  всiх  у  свiй  ритм,
пiдкоряючи собi.
   - Я десь читав,- сказав Борозна,- що iндiйцям  надзвичайно  подобаються
нашi вальси й наша народна музика.  А  ми  вхопили  ©хнi  ритми.  Пiд  цей
гуркiт, пiд це завивання менi зда╨ться, що зараз з когось,  а  може,  й  з
мене, потягнуть скальп.
   - Ви самi зможете будь з кого зняти скальп,- сказала Неля.
   Вiн засмiявся.
   - Хочете випробувати сво© нерви?-Й показав на американськi гiрки.
   Неля на  гiрках  кататися  не  захотiла.  Вони  каталися  на  маленьких
електромобiльчиках,  що  ганяли  в  замкнутому  просторi,   зштовхувалися,
налiтали один на одного, перегороджували шлях, вiн прагнув уникати ударiв,
а вона, навпаки, раз по раз пiдштовхувала його руку, i  вони  вганялися  в
iншi автомобiльчики,  ©х  притискувало  одне  до  одного,  вони  смiялися,
огорнутi атмосферою загального збудження  й  веселощiв.  У  нього  химерно
стримiли вгору колiна, й те теж було смiшно, а в  не©  розпався  вузол,  у
який було затягнуто волосся, й воно лiтало за ©© плечима золотою хмаркою.
   Потiм вони ©ли морозиво в лiтньому павiльйонi й пили сухе  вино,  потiм
гуляли темними алеями парку, що водили ©х то вгору, то вниз, пiдводили  до
урвища, й очам вiдкривалося ся╨во вогнiв  Дарницi  з  червоними  стрiчками
реклам та мандрiвними свiтляками автомобiльних фар, заманювали в  хащi,  в
яких гаснув власний вiддих, а пiтьма уiнтимнювала, одгороджувала од джазу,
од гомону, од iнших людей, сповнювала трепету й незбагненного  хвилювання.
Здавалося, все це влаштовано навмисне - свiтло й темрява, фарба  сорому  й
смiливiсть темряви, знову свiтло й знову тремке, бентежне чекання пiтьми.
   Борозна кiлька разiв намагався  обняти  Нелю,  але  вона  щоразу  якось
легко,  майже  непомiтно  виверталася  й  поспiшала  пiд  мерехке   свiтло
головатих лiхтарiв. Вiн дратувався. Хiба вiн не чу╨, як пашать ©© щоки, як
тремтить ©© рука, коли вiн бере ©©  в  свою.  Вона  розпалю╨,  розпалю╨  i
втiка╨. Це обрана тактика, тактика досвiдчено©  жiнки,  котра  хоче  вийти
замiж. Звичайно, а чом би ©й i не прагнути того? Так, так, i  все  одно  -
для чого ламатися, чого вдавати з себе недоторку. Адже була замужем.  Вона
зна╨ все... Таки хоче затягнути його... Хоче,  щоб  втратив  голову.  IЦоб
iшов у сильце не просто так, а з захопленням... Нi, того не буде. Ну, вона
гарна... Так би мовити, вартiсна... Але того не буде.
   Вони  самi  не  помiтили,  коли  збочили  iз  заасфальтовано©  але©  на
протоптану по схилу дорiжку, зупинилися на  межi  темряви  й  свiтла  бiля
якогось каменя,  що  колись  був  або  пам'ятником,  або  пiдмурiвком  для
пам'ятника. Вiн дивився ©й в очi, на свiтлi  iскорки,  що  проскакували  в
них, не мiг проглянути в  ©хню  глибину,  дивився  на  усмiшку  на  чiтких
чутливих губах й дратувався дедалi дужче. Йому жагуче праглося тих  губiв,
праглося ©©, вiн знову спробував обняти ©©, але вона рiшуче вiдкинула його
руку. В його душi щось тенькнуло, йому захотiлося зробити  ©й  боляче,  на
його губах з'явився злий усмiх, вiн його  не  ховав,  здавалося,  затримав
навмисне, сказав:
   - Нелю, чого ви манiжитеся?
   Вона страшенно спантеличилась, мабуть, у  першу  мить  не  осягнула  до
кiнця його слiв, дивилася широко вiдкритими очима, в  яких  одразу  згасли
iскорки й затерпла, мовби зледенiла на устах посмiшка. А вiн уже не мiг  i
не хотiв стримуватись, брiв направцi:
   - Треба перейти в сферу дiяльностi.
   - О! - сказала вона.  В  ©©  голосi  лунали  подивування  й  насмiшка.-
Похвальна дiловитiсть.
   - Не оцих же цвiркунiв,- хитнув вiн  головою  у  темряву,-  прийшли  ми
слухати.
   - А для чого?
   - Ну... Ви самi зна╨те.
   - Нi, не знаю,- сказала вона.
   - Зна╨те!
   - Звiдки? Може, прийшли, щоб ще щось повiдомити  менi?  Розповiсти  про
наукове вiдкриття?
   Тi слова вдарили його, як  замашна  лозина.  А  десь  у  глибинi  думки
проковзнуло, пролетiло, що за мiру цинiзму йому заплачено  сповна.  Навiть
бiльше. В одну мить йому здалося, що його мовби щось скрутило. Скрутило  й
вiдпустило, й  не  залишилося  в  ньому  нi  радостi,  нi  пiднесення,  нi
тривожного чекання, нi отого веселого нахабства. Йому стало гидко. Й себе,
й оцього вечора, i цих цвiркунiв - усього. Й щезло, згинуло оте дратiвливе
бажання зробити ©й боляче, скрутити ©©,  зiжмакати,  притиснути  до  себе,
розчинити в собi...
   - Ви таки комусь розповiли...- вимовив Борозна якось глухо, згасло.
   - Подрузi...
   - А подруга подрузi. А та - Бабенку.
   - А що ж ви хотiли? Щоб я мовчала i дома, в  куточку,  переживала  вашу
велич! Ви ж... самi он який прагматист. Ще й кажете - вiк такий. Що  ж  ви
хочете од мене? Ви навiть не подумали,  що  в  мене  в  само©,  якщо  вашi
здогади  пiдтвердяться,  сизим  димом  горить  дисертацiя.  Ви  менi  щось
запропонували, порадили чи хоч розпитали про те,  над  чим  я  працюю?  Ви
подумали, що я людина? Якийсь  науковець...  Ну,  хоч  поганенький.  Нехай
навiть  пристосуванець  од  науки.  Але  ж  людина.  Забули  про   людину.
Проповiдували найвищу моральнiсть i знехтували ©©.
   - Чому ж, я як про людину...
   - Бабу!
   - Для чого ж так грубо?
   - Бо так на мене дивитесь. Принаймнi в цей вечiр.
   Вона одгадала його думки, й те не  було  дивно.  Одначе  його  вразило,
приголомшило, що одгадала до кiнця,  у  нещаднiй  логiчнiй  послiдовностi:
намагання  приголомшити  науковою  ерудованiстю,  обiзнанiстю,  легковажне
бравування, позичене нахабство. В цю мить  вiн  був  увесь,  як  вивернута
рукавиця. Навiть отой  його  критичний  погляд  на  шлях,  яким  iде  ©хня
лабораторiя... Вiн поки що не думав про те, що виросте з його  слiв,  коли
вони розкущаться по всiй лабораторi©. Хоч тепер  знав  напевне  -  виросте
щось лихе. Щонайменше для нього. Але то ще буде... Те поки що - як градова
хмара  на  обрi©  в  той  час,  коли  горить  власна  хата.   Вiн   вчинив
нерозважливо, просто по-iдiотськи. Але найприкрiше йому, що порушив щось з
отих великих i свiтлих засторог,  якi  поставив  у  сво╨му  серцi  й  якi,
почував, мали стати законом його життя. Порушив не до кiнця,  може,  й  не
так уже багато, але те його засмутило.
   - Давайте облишимо це,- сказав.
   -Що?
   - Ну, про лабораторiю.
   - Добре, облишили. Далi що? Вiн мовчав.
   - Так-так, - казала вона.-  Якi  ж  конструктивнi  дi©  замiсть  оцього
вiджилого, сентиментального - тьху, гниль, рiчардсонiвщина, карамзiновщина
- ходiння ви хотiли запропонувати?
   - Ну, по©хати до мене...
   - Послухати програвача... Подивитися альбоми...
   - Так, - мовив вiн, похопився, бо вже тодi побачив насмiшку у ©©  очах.
I водночас щось гостре прокинулося в ньому - звiдки вона  зна╨?  Ах,  вона
зна╨ все. Диво, але це зараз не вiдштовхувало.
   - А тодi - пляшка шампанського.  Од  нього  швидко  п'янiють...  Iнтим.
Пригашене свiтло...
   - Як ви... досвiдчене й цинiчно.
   - До чого тут досвiдченiсть! Це знають восьмикласницi. Воно не вилазить
з телевiзора i кiноекрана. А цинiчно... А ви  не  цинiчно?  Ну,  нехай  би
якийсь шмаркач, що умовля╨  десятикласницю  чи  студентку  технiкуму.  Все
тлiн... Все нiщо. Все одно пропадемо - ходiмо до мене...
   Це була правда. Яка принижувала, але й викликала злiсть.
   - Ну, так. Це справдi гидко. Щось я... Але ж  i  ви...  Що  ви  з  себе
стро©те?..
   - Що? Недоторку?
   Вiн хитнув головою.
   - А ви що ж хотiли?.. I вам не соромно?.. Щоб я кидалася на шию?
   - Нi, не те...
   - А-а... Зваблюю в сво© сiтi доктора наук? Вiн вiдчув, як йому  до  щiк
прилляла кров, i зрозумiв, що це видно навiть при цьому рiденькому свiтлi.
   - Скажу вам з усi╨ю вiдвертiстю,- пiдвела вона  голову.-Тiльки  в  часi
плюсквамперфект. Чимось ви  менi...  Нi,  може,  й  це  не  зовсiм  так...
Звичайно, кожна жiнка хоче вийти замiж.  До  речi,  певно,  як  майже  всi
чоловiки  колись  збираються  одружитись.  Я  теж  жiнка...  Й  була   вже
замужем... Ви дума╨те, я розiйшлася з чоловiком, що вiн нiхто?.. Молодший,
без перспектив?.. Зовсiм нi. Минулого разу я вам сказала неправду. Вiн  не
був тихий. Вiн був тиран. Нiкчемний, дрiбний. Ревнував, плакав,  шпигував,
бiгав до всiх, пробував бити... Без жодних пiдстав. I пускав  слину,  коли
бачив iнших вродливих жiнок.  Так...  Вп  всього  цього  не  зрозумi╨те...
Отакi, як ви, думають, що жiнки тiльки й прагнуть вийти за  високу  посаду
або за машину з дачею. За докторiв наук! А ви гада╨те, так добре  й  легко
вийти за ЕОМ? I то може бути життя? Й бути  пiднiжкою?  Чи  розцяцькованою
лялькою? Чи й... плювати на нього, а самiй бiгати в оцей парк  до  iншого?
Чи... Дiдько його зна╨, чим... А хочеться... Хтозна-чого хочеться. Брешуть
всi вашi машини... Хочеться  Он╨гiна...  Ромео.  Ну,  не  Ромео...  Та  й,
припустимо, Ромео я вже  не  заслуговую.  А  когось  такого,  в  сучасному
розумiннi... Та що там...- Неля  махнула  рукою.  Вона  виплеснула  все  й
замовкла. Стояла розпашiла, рвiйна, красива в гнiвi й рiшучостi. Хоч зараз
вiн того не бачив. Вiн був знищений, розчавлений. Знищений подвiйно  -  ©©
правдою, щирiстю почуттiв, а ще - це  ледве  вловлював  -  вона  виявилася
вищою за нього в логiчному обумовленнi, поясненнi багатьох речей, про  якi
ледве чи й пiдозрював.  Того  вiн  нiколи  не  думав.  Дивився  на  не©...
Красивенька, дурненька...  Щось  соромне,  пекуче  знову  торкнулося  його
серця. "Як же вона... одшмагала. I який же вiн примiтив!"
   - Я... здаюся. Просто... Ви зрозумi╨те без пояснень i довгих вибачень?
   Вона зрозумiла. А вiн зрозумiв, що сказав це вчасно. Вiн побачив  це  й
по ©© очах, по ©© постатi, по тому, як тримала сумочку,-по всьому. Ще мить
- i вона б пiшла. I то вже назавжди. А йому зараз до  слiз,  до  крику  не
хотiлося, щоб вона пiшла назавжди. Хоч i почував,  як  важко  буде  почати
новий етап ©хнiх вза╨мин.  Вiн  так  i  сказав  у  думцi  "новий  етап"  i
вилаявся. Ох же й мiцно засiла в нього оця наукова термiнологiя. А стулити
те, що ось зараз розiрвалося, - нi, таки не стулити,  а  зав'язати  нового
вузла справдi важко. Вiн уявив, коли б зараз спробував обняти Нелю. Вiн би
просто не змiг. Одерев'янiла б рука. I як би здивувалася вона. Вiн i зараз
почувався  нiби  вилiпленим  з  гiпсу,  що   застигав.   Отак   стоятиме,^
прихилившись до холодного каменя, й застигне зовсiм. Й затвердне  душа,  й
думка...
   - А зна╨те, як вас називають нашi дiвчата? - запитала Неля.
   Це було  так  приголомшливо-несподiвано,  аж  вiн  здригнувся.  Але  та
несподiванiсть була для них i рятiвною. Неля одним ударом розбила  льодок,
який намерзав довкола них.
   - Як?
   - Тиранозавром.
   - Це, зда╨ться, хижак?
   - Найхижiша iстота з тих, якi будь-коли жили на землi.  Страшнiшого  не
було. Шеф - диплодок, великий, добрий, траво©дний, ви - тиранозавр.
   - Невже чимось схожий? - здивувався вiн.
   - Думаю... Нi. Тобто не зовсiм. Знаю, вам це не полестить... але нi. Ви
тiльки макет тиранозавра. Чи ще точнiше - гiпсовий злiпок з нього.
   - Гiпсовий злiпок? - Вiн здивувався  такому  збiговi:  зараз  почувався
неначе вилiпленим з гiпсу, й щойно  це  сказала  Неля.  Разом  з  тим  вiн
почував, як одта╨, розм'якшу╨ться тiло й  душа,  як  вони  з  Нелею  мовби
вертаються розмовою на старi стежки, тiльки без того, що допiру  пролилося
такою гiркотою.
   - Чому ж таки злiпок? I чому тиранозавр? - запитав вiн майже радiсно. В
кожному ©© словi, чи вона говорила всерйоз, чи жартувала, схоплювала  суть
речей чи помилялася, вiн вiдчував щирiсть, правдивiсть, i це  ставало  для
нього важливiшим за самий змiст слiв.
   - Бо у вас багато неприродного. Тобто не  так.  Чогось  з  конструкцiй,
пластика, ще там з якихось полiмерiв.
   - Пластикове серце, запрограмованi думки?
   - Та що ви (i знову оте кругле,  оте  спiвуче  "о",  од  якого  вiн  аж
здригнувся). Зовсiм нi. Щось таке незрушне i... сучасне. А з другого боку,
╨ у вас якiсь звички... хижака. Коли про когось кажете, так i зда╨ться, що
ось-ось з'©сте його з кiстками.
   Ось так - хижаком був вiн. А не вона хижачкою, як жартiвливо подумав за
першо© стрiчi.
   - Настiйливiсть. Натиск. Але реалiзм  уже  людини  бетонного  вiку.  Не
крейдяного, а бетонного.
   - Не дуже при╨мно,- посмiхнувся вiн.
   - А ви хочете при╨мностей?
   - Ну, не при╨мностей,- знову осмiхнувся Борозна.- А чогось...
   - Похвали? Виховуйте себе й доростете  до  похвали.  То  бiльше,  ма╨те
власну теорiю про самовдосконалення. Випробуйте ©© на собi.
   - Я казав не про вдосконалення окремо© особи, а про кращання  моральних
основ людства,- мовив вiн мляво.- Та й нема в мене нiяко© теорi©. Щоб мати
якусь теорiю, треба спочатку знати, наскiльки воно ста╨ моральнiшим  i  що
цьому  сприя╨.  А  як  вимiря╨ш?  Хiба  ╨  такi  критерi©?  А   вже   далi
застосовувати важелi.
   - А хiба ©х не застосовують?
   - Ви ма╨те на увазi статтi, кiно, телевiзор? Цим моральнiшою людину  не
зробиш. Бо з того ж кiно один бере каяття вбивцi,  а  другий  учиться,  як
убивати. Чого так? Я й сам не знаю. У чомусь та кри╨ться та╨мниця, що  той
бере те, а той те.
   - Мабуть, в ДНК батькiв,-  сказала  Неля.  Вона  й  далi  вела  розмову
напiвжартiвливо, напiвiронiчно, кидала  й  йому  кiнчик  тонко©  мережано©
крайки, але йому не вдавалося вхопити ©©. Мабуть,  ще  не  мiг  одiйти  од
того, що сталося допiру, вiн тiльки зрозумiв, що ма╨ можливiсть втекти  од
нього цi╨ю розмовою, i втiкав, почуваючи, як мовби  затира╨,  загембльову╨
шпичаки, по яких щойно пройшов.
   - Але ж батько не був хулiганом, а син ним став.
   - Ну, тодi у вихованнi.
   - Часто отих поганих дiтей виховують гарнi батьки. Я не знаю, чи  iсну╨
моральнiсть у чистому виглядi.  Це  щось  таке...  Однi  оддiляють  ©©  од
соцiального, iншi все зводять до ©жi, питва, одягу. Але  ╨  кра©ни,  де  й
штанiв виробляють до дiдька, i стрiляють з-за кожного рогу.
   -  Ось  винайдуть  машину,  яка  контролюватиме  добрi  й  лихi  замiри
людини...
   - Не дай бог,- похопився вiн.- А хто контролюватиме  машину?  Що  буде,
коли вона попаде в руки кретину?
   - Я сподiваюся, що винайде хтось  а  ваших  друзiв,  -  жартувала  вона
далi.- Та й взагалi я не мала на думцi такого широкого перевиховання. Менi
достатньо однi╨© людиноодиницi.
   - Кого саме?
   - Вас.
   Вiн невимовне зрадiв ©© словам. Але анову сприйняв ©х  надто  серйозно,
не волiючи будь у чому обманювати ©©, бажаючи,  аби  вона  знала  все  про
нього, про нього й про себе,  не  сподiвалася  на  якiсь  великi  амiни  в
майбутньому. Вiн не помiчав, який вiн зараз на©вний i навiть смiшний.
   - То... непросто. А може, й зовсiм неможливо.
   - Чому? - запитала вона.
   - Як вам сказати... Воно не од нас залежить. Ми любимо себе  бiльше  за
iнших.  А  може,  дорожимо  собою.   Ми   не   можемо   самонародитися   й
самовиправитися. Ви розумi╨те, це зовсiм не  означа╨,  що  ми  обов'язково
некритичнi до себе. Але "Я" - це "Я". Навiть коли прикро за  себе.  Як...-
вiн вчасно похопився, сказав поспiшливо: - Звичайно, ми  любимо  й  iнших,
iнодi дуже, але це не означа╨, що ми  не  любимо  себе.  Часом  ми  навiть
хочемо стати кращими й не можемо.
   - Тодi виходить, людям нiчого не лиша╨ться...- Вона сказала "людям",  а
не "менi". Вiн чекав, що вона знову повторить оте, що сказала допiру, щиро
й довiрливо вiдкри╨ться йому. Але сам чомусь боявся зробити рiшучий  крок.
Адже вона могла витлумачити його як повернення до того,  з  чого  почалася
©хня розмова.
   - Гамувати сво© пристрастi. Бути якомога справедливiшими. Хоч  знову  ж
те важко. Часом людям не дають жити якiсь дрiбницi, яких  вони  не  можуть
подолати.
   - Звiдки ви це зна╨те? - запитала Неля. Борозна засмiявся. Взяв ©©  пiд
руку. Йому враз стало легко, вiн вiдчув, що вона повiрила йому i не вбача╨
у його словах пiдступу.
   - О, старий парубок зна╨ багато.  Вiн  хитрий.  Вiн  недовiрливий.  Вiн
спостерiга╨ i мота╨ на вус.
   - Але вiн повинен мотати на той вус i себе самого.
   - Еге ж... Але... Себе не бачиш.
   Вiн замовк.  Вони  пiднiмалися  крутим  схилом  до  площi  Слави.  Йшли
повiльно. Неля спиралася на його руку, спиралася легко, довiрливо,  i  вiн
радiв цьому. Вiн думав про не©, вона - про нього. Борозна почував, що свiт
звузився до них двох, що зараз вiн плинув через них, а може, вони  плинули
через нього. Все довкола було нiби  середовище  для  них  i  оцi╨©  ©хньо©
розмови.  Дерева,  машини,  люди.  Вони  пливли,  неначе   в   середовищi.
"Егоцентризм",- мелькнуло в думцi. Проте той егоцентризм  був  надзвичайно
при╨мний. У ту мить вiн зрозумiв, що його душу, його життя перетнуло  щось
велике, небуденне, що вiн повинен цiнувати й берегти  його.  А  насамперед
повинен вiдповiсти щирiстю на щирiсть, адже тiльки  тодi  можуть  зникнути
всi перешкоди.
   Коли прощалися бiля пiд'©зду. Борозна сказав:
   - А зна╨те, я так не думав, коли запрошував вас.
   - Як?
   - Ну, як вийшло. Як сказав отам. Я навiть думав...  Щось  таке  бiльше,
людське. Хотiв зробити...
   - Пропозицiю? Вiн хитнув головою.
   - Ощасливити?
   Вiн знову здивувався й хитнув головою.
   - На початку - нi. А сьогоднi...
   - А зна╨те, як це погано, коли хтось когось ощасливлю╨?
   - Хiба?.. Я не погоджуюсь. Принести комусь щастя це ж добре.
   - Тут не те...  За  ощаеливлення  вимагають  плати.  А  моральна  плата
страшна. На весь вiк. Отож так i живуть по дво╨ - кредитор  i  боржник.  А
який боржник, зрештою, не зненавидить кредитора?  Хiба  зовсiм  нiкчемний.
Затовчений.
   - Нелю,- пiдвiв благальне руку Борозна.- Не карайте  мене  за  щирiсть.
Повiрте, я вже покараний. I то зi мною завжди так. Хотiв сподобатись...
   Вiн раптом бурхливо й голосно розсмiявся.
   - Чого це ви? - здивувалася Неля.
   - Чогось згадалося... Просто так...  Дурниця.  Колись  ми  з  товаришем
перед однi╨ю дiвчиною так викаблучувались, так один одного  обплювали,  що
вже й одмитись було годi, довелось втiкати обом.
   - То ви, значить, охмурювач злiсний i свiдомий.
   - Та нi, те,  мабуть,  позасвiдоме.  Це,  ну...  iнстинкт  чи  ще  щось
подiбне. Як у метеликiв, птахiв. Ви ж  зна╨те:  щоб  привабити  партнершу,
природа ©м щось да╨. I нам теж. Тому при╨мну  зовнiшнiсть,  статуру,  тому
голос чи музичний слух. Часом такий бевзь на  гiтарi  чи  акордеонi  вида╨
чужi порухи за сво© навдивовижу вправно.
   - А кому того не дала?
   - Да╨  iнше.  Язик.  То  iнтелектуали.  Отакий  очкарик.  Уда╨  з  себе
скептика, нiгiлiста. Вiн i справдi розумний. У дiвчини ж  розуму  нема,  й
вона йде за ним.
   Неля демонстративно погойдала перед Борозною сумочкою.
   - Розумiти це як аналогiю?
   - Нелю, я знову кудись не туди лiзу. Я не знаю, що це зi мною...
   - Просто це означа╨, що сьогоднi нам час прощатися.
   - Ще тiльки десята година... Давайте пройдемось...
   - Нi,  бувайте  здоровi,  Вiкторе  Васильовичу.  Добранiч.-  I  побiгла
сходами вгору, до лiфта.
   Борозна йшов набережною в бiк метро.  Думав  про  все,  що  сталося,  й
помiчав, що вiн  i  справдi  сьогоднi  не  такий,  як  завжди.  Розсипався
послiдовний стрiй думок, й кудись подiлась категоричнiсть, певнiсть  того,
що зробить в наступну мить, завтра, через рiк. Десь по небокраю свiдомостi
спалахувала небезпека того, що його легковажнiсть, оте, сказане  Нелi  про
роботу в iнститутi, вилл╨ться в велику грозу, але поки що вiн намагався не
слухати ©©, i  це  йому  вдавалося.  Вiн  слухав  себе,  сво©  думки,  якi
верталися до ©© слiв, до тих слiв,  що  породили  оцей  настрiй,  принесли
радiсть: "Менi досить однi╨© людиноодиницi"; його мовби несло щось, i  вiн
навiть не помiтив, як опинився на станцi© метро, а далi на  сво©й  вулицi.
Його заповнило щось велике, радiсне. Вiн  усвiдомлював  його,  обмислював,
але вiд того воно не блякло, навпаки, ставало ще бiльшим i  радiснiшим.  I
трохи тривожним. Борозна зайшов у квартиру. Хотiв  ввiмкнути  свiтло,  вже
намацав вимикач, а тодi  опустив  руку.  Йому  зараз  здалося,  що  свiтло
обiкраде  його,  звi╨  з  душi  радiсну  замрiю,  вкине   в   будень.   Не
роздягаючись, лiг на канапу.  Так  i  лежав,  заклавши  пiд  голову  руки,
дивився в пiтьму, яка поволi розсувалася перед  ним.  Та  й  не  така  вже
стояла в  кiмнатi  пiтьма  -  в  широке  вiкно  з  Володимирсько©  вулицi,
процiджене сiрою фiранкою, текло жовтаве свiтло лiхтарiв.
   Несподiвано Борозна засмiявся.  Вiн  засмiявся  з  того,  що  йому  так
хороше, з себе,  отакого  незвичного,  аж  дурного,  щасливонавiженого,  з
передчуття чогось ще бiльшого, ще кращого. Вiн намагався уявити, яким воно
буде, й не мiг. Щось заважало йому, щось чiплялося за  пам`ять,  за  душу,
проколювало ту радiсть, i тодi там  вставала  тривога.  Й  що  бiльше  вiн
думав, що чiткiше спогадував усе, його радiсть малiла,  а  тривога  росла.
Вона вставала десь iз дна, як повiнь, як туман, що пiднiма╨ться з  долини.
I в тому туманi, в тiй повенi танула певнiсть, ©© ставало дедалi менше,  а
тривоги бiльше, й незабаром вона виповнила все. Спочатку Борознi  здалося,
як безглуздо  вiн  вiвся  за  ©хньо©  першо©  зустрiчi  з  Нелею  у  парку
Примакова, по тому пригадав ©хнi спiльнi  походеньки  на  виставку  картин
якогось американця у музе© укра©нського  мистецтва,  де  вiн  теж  добряче
викаблучувався, й кiнофiльм "Остання нiч",  враження  вiд  якого  попсував
чималою порцi╨ю цинiзму, й так добрiв до сьогоднi.
   "Треба перейти в сферу дiяльностi",- сказав... сказав сьогоднi  вiн.  I
аж здригнувся. Йому знову стало невимовно соромно. А потiм вiн згадав ©хн╨
прощання. Ну, звичайно ж, Неля втекла  од  нього.  Просто  втекла.  I  вже
нiколи не пiде з ним. Вiн сам попсував усе, сам винуватий...
   Борозна пiдвiвся, сiв на канапi. Свiтло за вiкном  було  густорожеве  й
тривожне, як заграва. I враз Борозна вiдчув, як у ньому щось тенькнуло,  i
змiястий холодок побiг до  серця.  Його  охопив  вiдчай.  А  також  вiдчув
страшенну порожнечу, мовби  провалювався  в  не©,  i  вона  змикалася  над
головою. Розум пiдказував, що нiчого не сталося, але нiщо вже  не  слухало
його, вiдчай жив сам по собi, не пiдвладний розумовi, заповнював його  все
дужче й дужче - до останньо© клiтини.
   У цю мить тьохнули тролейбуснi проводи, й щось тьохнуло в ньому. "Ще не
пiзно. Я мушу будь-що побачити ©©. Я мушу сказати ©й...  Упевнитись..."  I
знову розум фiксував, що це безглуздя, що вiн може  остаточно  доруйнувати
все, але то для нього в цю мить був як шепiт недруга  в  лиху  годину.  "Я
вiзьму таксi... Я скажу ©й..."
   Що саме вiн скаже Нелi Рибченко, Борозна не знав, але був упевнений, що
скаже щось значне, переконливе для них обох.
   Коли Борозна натиснув  на  бiленький  пластмасовий  гудзик  дзвiнка  на
шiстнадцятому поверсi, вiн палав, як у лихоманцi.  Вiн  почув  за  дверима
легенькi  кроки,  й  перш  нiж  там  запитали,  хто  це,  сказав  хрипким,
перепаленим хвилюванням голосом:
   - Нелю, вiдчинiть... Це я... Вiктор... Вiктор Васильович. Вiдчинiть  на
одну хвилинку...
   Неля вiдчинила дверi й вжахнулася -  такий  вигляд  мав  Борозна.  Його
квадратне, креслене рiзкими лiнiями обличчя витягнулося, в очах -  вiдчай.
В ту мить Неля подумала, що Вiктор Васильович  вчинив  якийсь  мимовiльний
злочин. Можливо, на нього хтось напав, i вiн, захищаючись, убив людину.  А
може, сам ступив пiд машину й шофер в останню мить крутнув руля... Вона аж
прикрила рукою рота, щоб не скрикнути.  Борозна  побачив,  як  у  ©©  очах
сплеснув жах, i розгубився зовсiм:
   - Нелю, ви не  лякайтесь.  Я  прийшов  сказати...  Я  не  можу...  Менi
здалося... менi здалося, що ви на мене образились. Бiльше, нiж образились.
А це б для мене було зараз... Я сам не знаю, чим це може бути для мене.  I
ви теж не зна╨те.
   Жах у ©© очах змiнився подивом, а подив - радiстю. Якоюсь терпкою,  але
не злостивою, а гарячою, аж пекучою.  Вона  прочитувала  на  його  обличчi
безмежну щирiсть, i  вiдчай,  i  страх  того,  що  його  слова  зрозумiють
неправильно, прочитувала раз за разом, як несподiвано  прекраснi  рядки  з
книги, вона бачила його навiженiсть i  розгубленiсть  i  теж  сповнювалась
бентежностi, а водночас i  яко©сь  турботливостi,  тривожного  опiкунства,
подiбного до того, з  яким  старшi  дивляться  на  нерозважливих  кабешних
дiтей. Вiн i справдi зараз  був  схожий  на  наляканого  хлопчика  -  оцей
великий чоловiк з  профiлем  ассiрiйця,  крутим  чолом  i  густою  гострою
бородою.
   - Нелю, я вас... я вас... Ви не подумайте... Я тiльки хотiв  сказати...
тобто запитати...
   Це був iнший  чоловiк,  зовсiм  не  той,  якого  вона  знала  ранiше  -
спантеличений,  стривожений,  а  розкритим   навстiж   серцем,   близький,
беззахисний.
   I все-таки ще якусь мить Неля стояла  перед  ним  Iз  суворо  зведеними
бровами, здавалося, вона щось думала, щось зважувала -  по  ©©  обличчю  й
справдi пропливла хистка, майже болiсна тiнь - i вiдступила вбiк:
   - Зайдiть. Незручно якось... розмовляти в порозi.
   Борозна прокинувся  з  легкiстю  в  серцi  й  тiлi.  Вiн  ураз,  ще  не
розплющуючи очей, згадав усе, не згадав, а продовжив думкою,  бо  воно  не
переривалось навiть у снi. Вiн лежав  на  канапi,  що  стояла  у  глибокiй
нiшi,- такi нiшi тепер роблять скрiзь у однокiмнатних  квартирах,  вони  й
справдi дуже зручнi й правлять за спальнi,вкритий квiтчастою  ковдрою,  на
двох розкiшних подушках, а що не звик так високо пiдкладати пiд  голову  -
трохи болiли в я-зи. Вiн згадав,  як  вони  з  Нелею  ще  довго  стояли  в
маленькому коридорчику, як вiн говорив, говорив, а що саме - того  згадати
не мiг, як щось, i то зовсiм несподiвано, наблизило до  нього  Нелю,-  вiн
уловив те очима, серцем, воно не забуло, воно берегло й  зараз  трепет  ©©
тiла, й ляк, i, мабуть, саме через те ©©  губи  довго  залишалися  твердi,
довго не вiдповiдали, i тiльки потiм вiдм'якли, а порив, у якому  враз  ©©
руки зiмкнулись за його плечима, був гарячий i шалений.
   Ще вiн згадав: вона сказала "йди", але не випускала його з обiймiв.  То
було митт╨ве змагання розуму й серця. Вiчне змагання,  у  якому  перемага╨
серце. Здебiльшого про те потiм шкодують. I вiн у ту мить дав собi  сувору
обiцянку, що такого шкодування мiж ними не буде.
   Неля лежала на куценькiй канапочцi  навкiс  вiд  нього,  пiдклавши  пiд
голову долоню, вкрившись смугастим халатиком. Халатик не закривав ©©  всю,
з-пiд нього круглiло смагляве плече й виглядали кiнчики нiг. Його огорнуло
почуття нiжностi й жалю до не©, останн╨, мабуть, виходило з  цi╨©  дрiбно©
невлаштованостi, яка зараз не здавалася дрiбною,-  що  вона  лежала  отак,
зiбгавшись калачиком на  куцiй  канапцi,  пiдклавши  пiд  щоку  долоню.  I
водночас вiн боявся ворухнутися, щоб не розбудити ©©. Було ще рано,  сонце
ще тiльки зiйшло, заллявши рожевим, зламаним у вiкнi промiнням протилежний
кут кiмнати. Там стояла шафа з книжками,  сонце  визолочувало  рiзнобарвнi
корiнцi. Крiм  курсу  теоретичних  основ  бiологi©  та  iншо©  спецiально©
лiтератури на верхнiй полицi,  вiн  побачив  чимало  поетичних  збiрникiв,
кiлька десяткiв класичних романiв, i що його  особливо  здивувало  -  книг
античних авторiв. З однi╨© книжки, що не втовпилася в тiсну шерегу, стояла
впоперек, проглядав бородатий профiль Арiстотеля, вiн до половини  затуляв
старе,  мабуть,  придбане  в  букiнiста  видання  Плутарха  i  новеньке  -
Геродота.
   Не  знати  чому.  Борозна  мимоволi,   мабуть,   пiдкоряючись   якомусь
внутрiшньому поштовху, подивився на Нелю й зустрiвся  з  нею  очима.  Вона
прокинулась i стежила за ним.
   - Виважу╨те мо╨ iнтелектуальне убозтво,- сказала й посмiхнулася.
   - Та нi... Просто я трохи здивувався отакому одбору авторiв.
   - Я любила лiтературу,- знову посмiхнулася Неля. - Бiльше  стару.  Була
фантазерка. Все  щось  вигадувала.  А  шеф  усе  циту╨  древнiх.  Спочатку
подумала - чи й справдi там щось ╨? А потiм захопилася.
   - А бiологiя? - мимоволi запитав вiн.
   - Тут вiдiграв роль учитель. Був зануда i фанатик. Я знала,  що  складу
©© на "п'ять".
   Вона ворухнулася, й вiн потягнувся  до  не©.  Очима,  руками,  пам'яттю
минуло© ночi, нерозтраченою чоловiчою силою, але  вона  заперечно  хитнула
головою й сказала:
   - Одвернiться на хвилинку, я встану.
   Вiн уловив у ©© словах рiшучiсть, але до стiни не одвернувся, а  тiльки
заплющив очi, заплющив лише на мить, бiльше вдавано, нiж насправдi, але ©й
того вистачило, аби накинути халатика. Вона сидiла перед ним з  розпущеним
по плечах волоссям, боса, гарна, ваблива, якась особливо близька, рiдна.
   - Нелю,- сказав вiн.- Менi так  гарно  дивитися  на  тебе.  Я,  мабуть,
нiколи не надивлюся.
   Усмiшка тихо скотилася з ©© уст. Як дощова крапля або росинка.
   - Я знаю, що це перебiльшення,- сказала вона.- Але  менi  страшенно  не
хотiлося, щоб ви казали цi слова ще комусь.
   - Чому перебiльшення... Я тебе дуже люблю. Я  не  знав,  що  зможу  так
полюбити.
   Неля хотiла всмiхнутися, але усмiшка згасла, ледве торкнувшись  уст.  Й
вона сказала надто серйозно:
   - У вас любов не тут,- i показала на серце,- а тут,- перевела  руку  до
чола.
   Вiн знав, що вона помилилася. Вона мала для того пiдстави, колись вiн i
сам думав, що якщо когось покоха╨, то лише так, а тепер зрозумiв, що серце
ма╨ свою волю. Вiн почував його непiдвладнiсть, а також почував,  що  воно
може кинути його на щось несподiване, а може, й безглузде. Вiд  того  було
невимовне хороше й страшно. Але так  само  мимовiльно,  вироблене  роками,
жило й щось iнше, те, що мала на увазi  Неля.  Саме  воно  й  скинулося  в
наступну мить:
   - Ми сьогоднi ж вiднесемо до загсу паспорти. Й скажемо всiм на роботi.
   - Це зи щоб я не подумала  про  вас  погано...-  аж  тепер  всмiхнулася
Неля.- Це знову звiдти - з ощаслив-лення.
   Вiн спаленiв i мимоволi потягнув на себе ковдру.
   - Не будемо поспiшати,- знову сказала вона. - Ми
   зовсiм мало зна╨мо одне одного. До того ж у мене за тиждень захист.
   - Ти за тиждень захища╨шся? - здивувався вiн i аж пiдвiвся на лiктях.
   - От бачиш,- вона мимовiльно вперше сказала "бачиш", а не "бачите",- як
ми мало зна╨мо одне одного. Працю╨мо в одному iнститутi...
   - Я знав... Тобто не знав, що так швидко,- похопився вiн.
   - Не треба виправдовуватись,- сказала  вона,  i  Борозна  вiдчув  у  ©©
словах теплоту й  ласку  кохано©  людини,  якi  одразу  знiмали  все.-  Не
треба...
   - Але ж захист... Тепер од тебе нiчого не  залежить,-  не  погоджувався
вiн.
   - Менi доведеться жити одним, а хвилюватися iншим. Я... не можу так. Та
й ми справдi дуже мало зна╨мо  одне  одного.-  Вона  помiтила  настороженi
вогники в його очах i додала: - Ми... ще мало любили одне одного. А я хочу
тебе любити. Хочу...
   В одну мить в нiй зринуло щось, що круто змiнило ©i, запалило вогнем  i
потекло до нього, спалюючи сором,  ламаючи  всi  застороги,  якi  в  таких
чуттях i такiй хвилi стають забобонами.
   Цього дня вони не пiшли на роботу.



   РОЗДIЛ ШОСТИЙ

   Дмитро Iванович сидiв бiля широкого вiкна,  в  яке  потоками  вливалося
свiтло,- вiкно кабiнету виходило на пiвденний схiд, а  день  стояв  ясний,
сонячний. Перед ним унизу розкинулись iнститутський парк i сад  -  молодi,
семирiчнi клени й тополi, старi яблунi й важкi, з вiчною та©ною  в  кронах
ялини. Подвiр'я iнституту просто  розкiшне:  колись  воно  було  подвiр'ям
школи, якiй стало тiсно й для яко© спорудили  iнше  примiщення,  до  нього
при╨днали кiлька садиб з вишневими i яблуневими садками - старi  зава-люхи
позносили, на ©хньому мiсцi збудували теплицi, вони поблискували  скляними
дахами з кипучо© зеленi вишнякiв. Влiтку теплицi майже не  використовували
- горох, кукурудзу сiяли на грядках просто неба. У парку навiть був басейн
невизначено© геометрично© форми,- тепер взагалi полюбляють форми  нечiткi,
змiщенi,- без будь-яких прикрас i фонтана, тiльки з викладеним  кольоровою
плиткою дном. Сад, парк, особливо весною, в  пору  цвiтiння,  схиляють  до
лiрики, сюди заблуку╨ немало мрiйникiв i з iнших  установ  -  та  й  треба
взяти до уваги те, що майже двi третини спiвробiтникiв iнституту дiвчата.
   Половину вiкна затуляв кактус  -  високий,  гiллястий,  з  довгими,  як
циганськi голки, колючками - iнститутськi дотепники  казали,  що  господар
цi╨© кiмнати i кактус доповнюють одне одного. З обох книжкових  шафок  пiд
лiвою стiною - праворуч стояв довгий лабораторний  стiл  -  звисало  довге
кучеряве вiття традесканцiй - дiвчата подбали про затишок для свого шефа.
   Вiн сидiв пiд шафою, на сонечку,  так  що  коричнювато-фiолетове  листя
мало не торкалося його  голови,  переглядав  статтю,  написану  аспiрантом
третього року Варченком для журналу.  Робочий  день  завiдуючого  вiддiлом
наполовину  й  склада╨ться  з  читання,  перевiрок,  правок  усiляких  тез
авторефератiв, статей.
   У дверi легенько постукали, й Марченко одразу здогадався, що  це  хтось
iз жiнок, бо хоч вiн i  запроваджував  стосунки  нецеремоннi,  робочi,  не
стукаючи заходили тiльки  чоловiки,  та  й  то  не  всi.  Та  ще  Свiтлана
Кузьмiвна Хорол, на правах заступника.  На  його  запрошення  до  кабiнету
вступила Неля Рибченко.  Як  завжди,  акуратно  й  елегантно  зачесана,  в
строгому сiрому костюмi й бiлiй блузочцi.
   - Дмитре Iвановичу, я скоротила свiй виступ,- сказала надмiру стримано,
якось  аж  сухо,  з  чого  вiн  здогадався,  що  вона  вже  змага╨ться   з
хвилюванням. - Прогляньте, будь ласка.
   Вiн одклав статтю i  взяв  Нелин  виступ,  який  вона  мала  виголосити
сьогоднi о третiй годинi на захистi сво╨©  дисертацi©.  Неля  сiла  поруч,
поклала ногу на ногу, чекала.
   У цю мить Дмитро Iванович подумав, що його все  життя  оточували  гарнi
жiнки. Була це випадковiсть чи й якесь свiдоме прагнення  з  його  боку?..
Але Неля Рибченко... - про щось подiбне не личило навiть i думати.
   I Дмитро Iванович надмiру серйозно подивився  на  Нелю  й  зосереджено,
надто зосереджено почав читати ©© виступ. Проте йому не вдалося  прочитати
за один раз. Хряпнули напруженi протягом дверi, i до  кабiнету  незграбно,
боком зайшов  Юлiй.  На  його  довгому,  на©вному  обличчi  була  написана
рiшучiсть, майже виклик, вiн пiдiйшов до столу i  поклав  перед  Марченком
якийсь iноземний журнал. Це було звичайно,  до  нього  часто  приходили  з
такими журналами, там публiкувалися статтi про роботу,  подiбну  тiй,  яку
провадили вони, вiн сам привчив сво©х молодших колег до цього, сам вимагав
"мiряти пульс суперникiв". З журналу виглядала закладка,  Дмитро  Iванович
розгорнув його в тому мiсцi.
   -  Я  погано  читаю  по-французьки,  -  сказав  вiн  майже   вибачливо,
спiткнувшись уже на другому словi в заголовку статтi.
   Юлiй тицьнув пальцем  у  закладку  -  на  нiй  було  написано  переклад
заголовка.
   - Та ви ж просто молодець, тут iдеться про ту ж мiшень, що i в  нас,  -
вигукнув Марченко, прочитавши переклад i далi не  помiчаючи  написано©  на
обличчi Юлiя жертовно© рiшучостi.  Вхопив  на  столi  червоного  олiвця  й
написав  на  палiтурцi  журналу  великими  буквами:  "Sinе  mоrа",  ще   й
пiдкреслив двiчi.
   - Журнал  з  академки,-  сказав  Юлiй,  щоб  зупинити  руку  шефа,  яка
замахнулася для третього разу.- По-французькому в  нас  читають  Пiнчук  i
Бобров.- I швидко вийшов з кабiнету.
   Нелi  хотiлося  крикнути,  щоб  шеф  не   читав   цi╨©   статтi,   вона
розхвилювалася, розсердилася на Юлiя, а  потiм  подумала,  що,  може,  той
зробив не так уже й неправильно, розкопавши  в  бiблiотецi  цей  журнал  i
поклавши його  шефовi  на  стiл.  Якщо,  звичайно,  Дмитро  Iванович  таки
прочита╨ цю статтю. Одначе вона не могла про це довго думати, ©й у  головi
стояв власний захист, i,  спонуканий  ©©  поглядом,  Марченко  уткнувся  в
папiр.
   Виступ його задовольнив, вiн ще раз поплескав Нелю  по  плечу,  сказав,
щоб вона не хвилювалася, що все буде гаразд, навiть провiв ©© по  коридору
до кiмнати, в якiй працювала. Бiля  дверей  тi╨©  кiмнати  стояли  хлопцi:
Вадим, Юлiй, ╙вген, Степан - курили, розмовляли; побачивши  Марченка,  всi
нараз замовкли, покидали  цигарки  й  хутенько  розiйшлися.  Це  здивувало
Дмитра Iвановича - навпаки, хлопцi завжди радiли,  коли  вiн  пiдходив  до
них,   за   тим   куривом    вiдбувалися    найвiдвертiшi,    трошки    аж
напiвпанi-братськi суперечки й розмоми. А  тепер  вони  неначе  втекли  од
нього. Проте роздумувати йому не було коли: треба ще з'©здити  в  iнститут
органiчно© хiмi© i в президiю академi©, далi - захист Рибченко, потiм його
власний виступ на захистi iншого молодого претендента на здобуття  вченого
ступеня - з Мiнська, i так до вечора. А ввечерi банкет, нiби теж  незручно
не прийти. I вiн, не повертаючись до кабiнету, пiшов униз сходами.
   Захист пройшов успiшно, тiльки два голоси проти, а це, як казали  мудрi
люди, добре, бо свiдчить про принциповiсть членiв учено© ради, серйознiсть
проблеми й не викличе пiдозри у ВАКу. Так  сталося,  що  одна  урочистiсть
збiглася з iншою - днем  народження,  i  Неля  запросила  сво©х  колег  до
ресторану. Вшановували iменинницю в "Либедi", у малому залi, де  низенька,
розмальована на©вними лебедями стеля, кольоровi вiтражi й товстi квадратнi
колони  творили  атмосферу  простоти  та  затишку.  Тамадував  за   столом
заступник директора Карпо Федорович Одинець, тамадував самозванко, але  до
того звикли й на цю його Другу посаду не посягав нiхто, як i на першу, дай
боже  самому  не  попасти  йому  на  зуби.  Карпо  Федорович   -   чоловiк
примiтивний, десь у глибинi душi злий i  безжалiсний,  але,  дивлячись  на
нього, Дмитро Iванович трохи  iронiчно,  а  трохи  й  серйозно  спогадував
iстину, що в природi все доцiльно й потрiбно,  йому  спало  на  думку,  як
минулого року вони гостювали  у  сво©х  колег  у  Ферганськiй  долинi,  як
потомилися од нескiнченних то©в, од холодно© i гарячо© баранини, од самого
церемонiалу банкетiв  i  як  ©х  тодi  виручив  Карпо  Федорович.  Слизькi
баранячi очi - цiленькi, з бровами й  волокнами  нервiв,  що  ©х  подавали
найпо-чеснiшим гостям, вiн лигав, як галушки, а одного разу вдвох iз сво©м
узбецьким колегою з'©ли цiлiсiнького  барана.  Щоправда,  в  кiнцi  вiн  i
осоромив ©х усiх добряче. Коли  ©х  напередоднi  вiд'©зду  узбецькi  вченi
повезли на плантацi©, де вже достигли овочi, яких на Укра©нi ще  не  було,
Карпе Федорович натоптав синiми баклажанами, помiдорами  i  кабачками  двi
велетенськi авоськи, що ©х завжди возив iз собою в портфелi й кожна з яких
могла вмiстити продукцi© близько двох пудiв.  Йому  нiхто  не  прийшов  на
помiч, усi повтiкали, й вiн iшов мiжряддям  до  автобуса,  похитуючись  за
кожним кроком i сопучи, як паровоз, що випуска╨ пару.
   З ним нiхто не ходив обiдати - не заплатить зроду, уникали ©здити разом
у таксi й ходити в кiно.
   Зате зараз Одинець розкошував. Його кругла, як днище в  дiжцi,  усмiшка
ярiла на весь зал.  Вiн  i  сам  круглий,  широкий,  товстий,  з  обличчям
здичавiлого епiкурейця - товстi сластолюбнi губи, великi надбрiвнi дуги  з
бровами, Що ростуть униз, рудi волосини, що  виглядають  з  носа,-  лiтнiй
сатир, котрий ставав сатиром  на  час,  а  може,  навпаки,  весь  час  був
сатиром, а ота наукова та адмiнiстративна робота -  то  його  машкара.  На
роботi вiн часто галасу╨, тупа╨ ногами, а тодi пада╨ в крiсло  й  кричить,
аж сиплються з вiконних шиб намертво мухи:
   - Ви мене доведете до iнфаркту. Ви  мене  заженете  в  грiб.-  По  тому
пiдхоплю╨ться й гатить пудовим кулаком по столу: -Але спочатку зажену  вас
я!
   Витримувати отой його шал, либонь,  умi╨  лише  Борозна.  Вiн  спокiйно
очiку╨, доки Карпо Федорович виклекочеться, а тодi кладе на стiл папiрця й
каже:
   - Цю бумаженцiю пiдписали ви самi. Так що самi й розсьорбуйте.  А  менi
дайте те, що треба.
   Карпо Федорович чоловiк пробивний i, треба сказати,  хазяйновитий.  Тим
вiн i трима╨ться, наукових статей не пише, вiн не настiльки дурний, щоб ©х
писати i щоб усi побачили його дурiсть. Зате жоден  ювiлей  не  обходиться
без нього. Одинець умi╨ випити й по©сти,  на  вiдмiну  од  того  ж  Дмитра
Iвановича, який завжди, навiть за найвишуканiшим столом, проковту╨  страву
похапцем.
   На такi от банкети, а також для жiноцтва Одинець мав в  запасi  близько
десяти жартiв, ними справдi може розвеселити зiбрання, котре не зна╨ його.
Коли ж вони вичерпуються, ста╨ нецiкавий, i  тодi  проступа╨  нагору  брак
такту,  грубiсть,  нецеремоннiсть.  Нинi  вiн  кожного,  хто  заходив   до
банкетного залу, зустрiчав одними й тими ж словами:
   - Ну, а при чому тут ти?
   Дехто,  як,  скажiмо,  Дмитро  Iванович,  котрий  гаразд  знав  Одинця,
вiджартовувався: "Я хоч на роботу iменинницю взяв, а от  чого  примостився
бiля ковбаси ти?" Але  було  кiлька  чоловiк  незнайомих,  мабуть.  Нелинi
товаришi з шкiльних рокiв, сусiди та родичi, тi торопiли, червонiли,  одна
пара навiть почала задкувати й, тiльки пiдбадьорена розкотистим  Одинцевим
смiхом, несмiливо вернулася до столу. Борозна не пiдiйшов до  Нелi.  Тобто
пiдiйшов, але не  так,  як  йому  хотiлося,  а  в  гуртi,  потиснув  руку,
вiдступив убiк,  звiльнивши  мiсце  наступному  вiтальниковi.  А  йому  не
хотiлося звiльняти те мiсце, йому хотiлося привiтати  ©©  якось  особливо,
просто й сердечне - не одважився. I тiльки через те, що боявся знiяковiння
Нелi. Вони лише обмiнялися поглядами - вона зблиснула на нього  щасливими,
повними любовi очима - йому здалося, кинула  в  душу  пучок  променiв,  що
закололи, як манюсiнькi голочки,- тонко, боляче, солодко, i  вiн  затиснув
©х у грудях, боячись розгубити. "Ти ж бачиш,- вибачалися й радiли ©© очi.-
Я мушу, я повинна вiдбути це. Менi тут гарно, хоч удвох було б  ще  краще.
Ти мене розумi╨ш, любий?"
   Вiн ©© розумiв, хоч i почував щось схоже на образу, на досаду,  що  оцi
люди на деякий час розлучили ©х, ще й вiдтиснули його  вбiк,  заявляли  на
не© якiсь права,  принаймнi  право  роздiлити  з  нею  радiсть,  i  зовсiм
iгнорували його самого, його право, навiть не пiдозрюючи про це.  Водночас
вiн почував i досаду на себе. "Я, зда╨ться, можу все, а от цього не можу,-
думав вiн.- Чого я не можу пiдiйти i сказати: "Мила, кохана, я тебе  люблю
i особливо бажаю щастя в цей вечiр".  Я  ще  жодного  разу  не  сказав  ©й
"мила". А я ж думаю саме так. А от сказати не вмiю. Це в менi так глибоко,
що страшно видобувати нагору, аби воно не тьмянiло. Воно  таке  стидне..."
Вiн сказав по-сiльському "стидне" й зрозумiв, що воно ╨дна╨ться з соромом,
закладеним у ньому з дитинства.
   "А хто б з присутнiх не посоромився сказати цi слова? Дмитро  Iванович?
Нi. Юлiй? Теж не сказав би. Хiба що  Вадим.  Вишукано,  коректно.  "Я  вас
кохаю". Але не зовсiм щиро. А я таки скажу ©х сьогоднi. Пiзнiше".
   Борозна мовчки одiйшов у дальнiй кiнець  зали.  Але  й  гуди  до  нього
долинав Нелин голос. I про що б вона не  говорила,  вiн  вiдчував,  що  ©©
слова найперш адресованi йому. I це сповнювало його бентежностi й радостi.
   Гостi сiдали за столи. Не вельми дотримуючись  якихось  умовностей,  не
пильнуючи субординацi©: вперемiшку - старшi й молодшi, чоловiки  й  жiнки,
доктори i лаборанти. Мабуть, нiде нема тако© ╨дностi  поколiнь,  як  серед
науковцiв. Старiсть чи молодiсть тут мимоволi мiряються гостротою  розуму,
здатнiстю людини мислити,  вхопити  проблему,  й  те,  наскiльки  вона  ©©
схоплю╨, означа╨, якою мiрою вона сучасна.
   Уже пiсля третьо© чарки зал гудiв, як  прикладена  до  вуха  коробка  з
жуками. Неля розпашiла од  вина  й  була  дуже  гарна.  З  не©  вже  спали
скованiсть i страх, натомiсть  ©©  заповнила  радiсть,  а  також  безмiрне
почуття вдячностi. Вона не знала, чим його виразити, що  сказати,  й  коли
пiднесла свою маленьку чарочку до чарки Дмитра Iвановича, в  не©  на  очах
виступили  сльози.  Вона  згадала,  як  прийшла   до   нього   безпомiчною
лаборанткою, як вiн сам, засукавши  рукави  чесучевого  пiджака,  учив  ©©
найпростiших, найпримiтивнiших речей, як навертав на  читання  лiтератури,
як пiдбирав тему, як потiм вона сама йому обридала, а вiн терпляче слухав,
виправляв, заперечував. Вiн слуха╨ терпляче ©х усiх, вони по  клiтинi,  по
молекулi розкрадають його мозок i серце.
   Неля так розхвилювалася, що пролила собi на  сукню  вино  й,  затуливши
обличчя рукою, побiгла на сво╨ мiсце. А Дмитро Iванович i собi розгубився,
крутив у руках чарку, не  знаючи,  що  тепер  з  нею  робити,-  випити  чи
поставити. На щастя, нiхто не  звертав  на  нього  уваги,  й  вiн  лишився
вiч-на-вiч iз сво©м хвилюванням i сво©ми думками. То було гарне хвилювання
й гарнi думки, i вiн попустив ©х,  попустив,  оддався  на  ©хню  волю,  як
одда╨ться стомлений верхiвець на волю розумного коня.  Йому  думалось  про
те, що добре приносити комусь щастя, що тодi й сам  почува╨шся  гарним  i,
навiть усвiдомлюючи це, не одбира╨ш од  себе,  а  дода╨ш  собi.  Особливо,
мабуть, коли робиш добро повсякчас, день у день. "I таки робиш. Через себе
- для людей. Або й... через людей - для себе.  Бо  просто  так:  "загальне
благо", "добро для всiх"-слова, та й годi. Нема  такого  лакмусу,  щоб  ©х
перевiрити. Це потрiбно для само© людини. Для мене насамперед, i тодi буде
для багатьох. Усi казали про Нелю: манiрниця, чепуруха, а я побачив, що  ╨
у нiй щось - вогник цiкавостi, серйознiсть, настiйливiсть, i от вона  таки
знайшла сво╨. I з нею знайшов я".
   Дмитро Iванович був у тому настро©, коли все зда╨ться прекрасним,  коли
людина забува╨ прикрощi, коли вона настро╨на тiльки на добре.
   Навiть утома, яка, почував, сьогоднi дужче, нiж будь-коли,  налягла  на
плечi, не могла зiпсувати йому настрою. Що ж,  утома...  Старiю,  од  того
нiкуди не дiнешся. О тiй хвилi,  коли  споглядав  заставлений  стiл,  йому
спливла на думку дивна аналогiя. Вiн подумав про життя як про  велетенську
сулiю, з яко© вiн усе надпива╨ i зна╨, що оста╨ться не багато (й то гущi),
й страшно ста╨ думати, скiльки там лишилося.
   Вiн таки допив чарку  й  пiшов  на  балкон.  Там  розташувалися  курцi,
переважно молодь. Вони зручно прилаштували  на  карнизi  пляшку  й  чарки,
потягували  коньяк,  потягували  сигарети,  вели  жваву  дискусiю.  Дмитро
Iванович  пiдiйшов  i  собi.  Вiн  любив  отакi  дискусi©,  де  не  вельми
дотримувалися послiдовностi, а то й логiки, де не раз гiпотетичне видавали
за доведене, де час здебiльшого вимiрювався свiтловими роками, а простiр -
безконечнiстю, а потiм несподiвано опинялися на вузенькому плацику власних
дослiдiв, власно© лабораторi©, у конкретному часi сьогоднiшнього дня.
   -  ...Ви  все  про  безсмертя,  про  тисячолiття  людини!-   гарячкував
розiгрiтий коньяком, завжди сором'язливий Юлiй.-  А  що  воно  може  дати?
Десять разiв перше кохання? Дудки. Радiсть юного пiзнання життя?  Хрiна  з
редькою. Це буде нудне життя в промiряному в усi кiнцi свiтi. Я  не  вiрю,
що наука зможе дати людинi новi чуття чи обновити старi. Тут-таки,-  тицяв
вiн пальцем у груди Вадимовi, - що ти менi не кажи: дух i тiло. Вона зможе
дати механiчне тiло. А дух пригасне. Дух не в божому розумiннi,  звичайно.
Та й для кого ця безконечнiсть життя? I для Гiтлера, для  Герострата,  для
тупого босяка теж? Для обраних? Ще гiрше. Я навiть не вiрю, що розв'язання
нашо© проблеми дасть користь.  Ну,  нагоду╨мо  людство,  а  що  тодi  воно
робитиме далi? Еге ж, Вiкторе Васильовичу?
   Вiн оглядався, шукаючи пiдтримки, й найчастiше  звертався  до  Борозни.
Може, тому, що старший серед них вiком  i  науковим  званням,  а  може,  й
справдi довiряючи його обiзнаностi та ерудованостi. Треба думати, це  дуже
не подобалося Вадимовi, котрий вважав себе не менш обiзнаним i ерудованим,
а те, що Борозна стояв на щабель або й два на  науковiй  драбинi  вище  за
нього, викликало особливу неприязнь. Але вiн умiв триматися. I далi  кидав
слова зверхньо, мовби знехотя:
   - Голодна теорiя.
   - Я не зовсiм  з  вами  згоден,  -  звертаючись  до  Юлiя,  несподiвано
пiдтримав Бабенка Борозна. - Людство не може жити без руху, без мети. А це
його одвiчний  бiль,  одвiчна  мета.  Згадайте  хоча  б:  уся  дотеперiшня
лiтература збудована на хлiбi: Тесленко, i Золя, i Мирний, i Досто╨вський.
   - Нагодувати людство - це не мета,- сказав Юлiй. - Це клопоти дня.
   - ╞х ще  треба  позбутися,-  сказав  Борозна.-  На  землi  ще  й  зараз
голодують мiльйони людей.
   - Припустiмо, розв'язали,- сказав Юлiй.- Але хiба матерiальний добробут
зробить кращою душу? Дiдька лисого. Може, навiть навпаки. Отож i виходить,
що нагодувати людей - мета утилiтарна.
   - Про це добре казати на повний шлунок,- припалив цигарку Борозна. - Це
мета благородна, та й, опрiч усього, в нiй самiй - рух, прагнення.  Тут  я
бiльше солiдаризуюся з Вадимом.
   Але ця солiдарнiсть, очевидно, й була особливо  непри╨мна  Вадимовi.  I
вiн спробував якось одмежуватися од Борозни, знайти iншу  стежку,  пiшовши
по якiй, одколовся б од Борозни й не заперечив того, що казав допiру.
   - Iнодi менi зда╨ться,- сказав вiн вагомо, i ця вагомiсть,  як  завжди,
закликала до уваги, змушувала слухати, - що людство  втомилося.  Весь  час
вiдбува╨ться девальвацiя прагнень, iдей. Свiт старi╨. Старiють континенти,
системи, цивiлiзацi©. Рух iде по замкненому  колу.  Вiн  не  збiга╨ться  з
прагненням.
   - Але ми прийшли до того, щоб пiзнати  цей  закон  i  заволодiти  ним,-
твердо сказав Борозна. - I не звалюйте все в одну  купу.  Свiт  -  вiн  не
однаковий. I люди не однаковi. Деякi випадають з загалу. Але  пiд  впливом
обставин змушенi маскуватись. Значить, вони усвiдомлюють, що ©хнi думки не
повноцiннi, ущербнi, несуть шкоду суспiльству.
   Вадим красивим, ледве помiтним  порухом  губiв  випустив  кiлька  майже
iдеальних кiлець диму,  що  жовто  засвiтилися  проти  вiдчинених  дверей,
попливли вгору й сховалися в  темрявi,  його  обличчя,  його  погляд  були
сповненi неприховано© iронi©.
   - Це ми кажемо, що володi╨мо свiтом, - вдавши,  що  не  збагнув  натяку
Борозни, сказав Бабенко. - Насправдi ж володi╨мо лише його тiнню,  ©©  для
нас досить, та й часто ми дума╨мо, що вона свiт. Чи володiли  ним  тi,  що
жили до нас? Греки, наприклад. Чи володiтимуть тi, що прийдуть пiсля  нас?
Якими б швидкими ракетами вони не лiтали, свiт теж полонить ©х.
   Дмитру Iвановичу було трохи непри╨мно слухати це. Розумний,  практичний
до останньо© нервово© клiтини Вадим сповiдав невiру й скепсис. Дивно,  але
взагалi чи не найчастiше саме практичнi люди, котрi  можуть  до  мiлiметра
вирахувати сво© вигоди й не упустять жодно©, на людях залюбки говорять про
такi речi. Вiн не мiг пояснити для себе, чому це так. Чи  це  машкара,  чи
пiдсвiдоме намагання погамувати щось, знайти  ще  один  полюс,  мiж  якими
можна врiвноважити власну душу, чи просто бажання полоскотати нерви, а  чи
й похизуватися. I Дмитро Iванович був задоволений,  що  Борозна  загнав  у
глухий кут Вадима, який стверджував, нiби думка людей нинi плине тiльки  в
технiчний бiк.
   -_ Скажiть  йому,  Дмитре  Iвановичу,-  звернувся  до  Марченка  як  до
почесного i авторитетного суддi, чи╨му рiшенню  пiдкоряються  всi,  Вадим.
Але було в цьому звертаннi Й щось таке, заховане глибоко, так глибоко, що,
либонь, про це знав лише вiн, а iншi  ледве  чи  здогадувалися,  що  його,
Бабенкова, думка, незалежно вiд того, що  скаже  суддя,  залишиться  ╨дино
правильною.
   Дмитро Iванович таки вловив це, але не образився. Вiн посмiхнувся сво╨ю
м'якою посмiшкою i розвiв руками:
   - Я скажу тiльки одне - скептики нiколи нiчого не дали свiтовi.
   Вiн  хотiв  примирити,  але  несподiвано  зачепив  Вадима  дужче,   нiж
сподiвався, i той струснув красивою головою, одказав з гiднiстю:
   - Вони зганяли зайвий запал з ентузiастiв. Ще й давали ©м привiд  знову
шукати.
   - Але пiддаймося настрою навiть найбiльшого, генiального скептика, тодi
що - побiжимо топитися? До речi, - вiн почервонiв, але  не  зупинився.-  Я
колись пережив такий настрiй. I то нi з чого.  Паскудна  рiч,  скажу  вам.
Крiм того, я впевнений, що отой генiальний скептик ще чи й  побiжить  сам.
Та й ви,  Вадиме,  теж  стверджу╨те,  що  свiт  творять  ентузiасти.  Якi,
звичайно, часто сумнiваються. Й повиннi сумнiватися. Але тiльки на користь
справi. А ви сумнiва╨тесь не там, де треба.
   Вiн i справдi хотiв примирити тих,  що  сперечалися  (не  поступаючись,
одначе, правотою), це  зрозумiли  всi,  хтось  за  спинами  навiть  сказав
уголос:
   - Дмитро Iванович, як завжди, шука╨ золоту середину.
   -  "Неушкоджений  серединою  пройдеш",  Овiдiй,  -  знову  посмiхнувся,
нiтрохи не образившись, Марченко. Вiн звик  до  сво©х  молодих,  запальних
спiвробiтникiв.  Власне,  й  любив  ©х  за  молодечий  запал,  смiливiсть,
безогляднiсть. Вiн-бо знав, що  на  тому  тримаються  всi  вiдкриття,  всi
шукання, всiляко стимулював ©х, тiльки намагався  утримати  од  крайнощiв.
Це,  останн╨,  мабуть,  пiдказував  досвiд,  вiк  -  адже  й  сам  був   з
ентузiастiв, ще й зараз кипiв i горiв на тому пекельному  вогнi.  Проте  з
роками вiн навчився оцiнювати людськi можливостi. Молодостi часто зда╨ться
- вона все може. То не так. То буяють  фiзичнi  сили.  Не  раз  вводять  в
оману. Iнодi навiть пiдмiнюють талант. А розум  завжди  повинен  вiдчувати
кордон, вiдчувати простiр, який можна забудувати й не розкидати  цеглу  по
пустирях. Середина, золота середина - це зовсiм не посереднiсть. Крайнiсть
- вона приваблю╨, збуджу╨, але часто обманю╨. Молодiсть любить  крайнiсть,
i це добре, бо намага╨ться  розбудувати  якомога  далi,  але  все  ж  межу
повинен вказувати досвiд. Цього, звичайно, не розумiли, та ще й  не  могли
розумiти його молодi колеги.
   Крiм того, суперечка почала прибирати для  Дмитра  Iвановича  небажаних
обрисiв. По-перше, вона виникла довкола його слiв, а по-друге, хоч i знову
ж до певно© мiри, предметом ©© був вiн сам. Недарма  хтось  щойно  сказав:
"Дмитро Iванович, як завжди, хоче знайти золоту середину". Певно, дехто  з
них дума╨ про нього  як  про  середню  людину.  Середню  людину  -  волею,
характером i здiбного науковця. Це його майже не ображало, з цього приводу
мав свою думку. Вiн мислив приблизно так: подвиг - це зблиск,  це  жертва,
вiн виклика╨ захоплення, вiн завжди на виднотi, а чесно  прожите  життя  -
людина не кривила на всiх житт╨вих шляхах, нiкому не  перейшла  дорiг,  i,
може, вона нiчого не досягнула, тiльки жила правдою, приносила суспiльству
користь - хто помiтить? I не буде ©й пам'ятника, та й за вiщо пам'ятник  -
за те, що не  робила  пiдлоти?  Щоправда,  вiн  себе  до  таких  людей  не
зараховував, але вважав, що сто©ть недалеко вiд них.
   З погляду поступу наукового Дмитро Iванович не був середньою людиною. В
усьому iншому вiн iнодi й сам думав про себе як про людину  середню.  Але,
звичайно, на людях i йому було трохи непри╨мно, коли про нього говорили чи
бодай думали як про таку людину. Адже тi, що могли думати  так,  не  знали
того, що знав вiн!
   - Ми володi╨мо значно бiльшим, нiж  володiли  нашi  попередники,-  тихо
мовив вiн, звертаючись до Вадима.- I радiсть нашого життя, нашо© роботи  -
в пошуках iстини: посуватися далi й далi. Шукати i знаходити. Хiба  це  не
щастя? - оглянувся вiн.-Хiба нам його не послала доля?
   З ним погодилися всi.
   Дмитро Iванович постояв ще трохи на балконi, подивився, як на площi  по
черзi розплющу╨ться то червоне, то  зелене  око  свiтлофора,  як  воно  то
зупиня╨, то спонука╨ до бiгу цiлi ватаги  автомобiлiв,  через  iншi  дверi
зайшов до зали. Але тут йому було зовсiм нецiкаво. Його тягнуло назад,  на
балкон, де, чути, розмова стала ще гомiнкiшою,  де,  очевидно,  пристрастi
розпалилися ще дужче.  Вiн  посидiв  кiлька  хвилин  бiля  Лепехи,  сказав
комплiмент про ©©  новий  капелюшок,  вiдтак  пересiв  до  Нелi,  яку  вже
остаточно заспоко©ла атмосфера загального банкетного хаосу. Вiн  поговорив
з  нею  про  захист,  турботливо  порадив  не  забути  за  деякi  подальшi
формальностi, а тодi налив по повнiй- таки по повнiй, ©й i собi,- й випили
до дна, й Неля знову розхвилювалася, й не могла не розхвилюватися  -  адже
бачила, що тiльки вiн  по-справжньому  не  забув,  чий  сьогоднi  день,  а
розхвилювавшись, поцiлувала Дмитра Iвановича мiцно в губи, як цiлу╨ щира i
вiддана дочка. Вона дивилася йому в очi, i ©й у душi мовби яснiло  свiтло.
Вона знала, звiдки воно,- з  очей  шефа,  доброго  й  турботливого  Дмитра
Iвановича. Вони всi любили дивитися йому в очi. Його великi карi очi  були
трохи неоднаковi, лiве -  свiтлiше,  праве  -  трошки  темнiше,  коли  вiн
усмiхався, вони яснiли, але  й  тодi  залишалися  неоднаковими.  Вони  всi
страшенно звикли до цих очей i до цього  м'якого  погляду.  I  зараз  вона
подумала, що коли б не той погляд, що завжди супроводжував  ©©  у  роботi,
вона навряд чи й виконала б ©©. У припливi вiдвертостi вона хотiла сказати
про це Дмитровi Iвановичу, тобто не так прямо, iншими словами, стриманiше,
але подальшу розмову ©м  перебив  Одинець.  Дмитро  Iванович,  не  бажаючи
слухати  всоте  десять  дотепiв,  непомiтно  змовницьки  пiдморгнув  Нелi:
мовляв, оддаю тебе на тортури, сьогоднi  мусиш  терпiти  все,  пiдвiвся  й
знову пiшов на балкон.
   Ще здалеку почув голос Лiсняка й  здивувався,  що  "запрограмований  на
кохання" ╙вген, котрий навiть сюди привiв якусь свою знайому,  розкучману,
ще й з великим срiбним хрестом на  грудях,  чим  шокував  i  директора,  й
Лепеху, i багатьох iнших,  i  собi  впрягся  в  наукову  дискусiю.  Проте,
пiдiйшовши до дверей, зрозумiв, що ╙вген не веде  дискусi©,  а  проголошу╨
тост. Проголошу╨ з посмiшкою, тiльки посмiшка в нього якась недобра.
   - ...Отож я п'ю за тупик. За науковий тупик, - гукав вiн.
   - Негарно якось...- сказав Вадим.- Такий тост просто образливий для нас
усiх.
   - Тобi легко казати, - знову злетiв майже до крику голос ╙вгена.  -  Ти
захистився, в тебе кандидатський  диплом  у  шухлядi.  А  що  нам  робити?
Переквалiфiковуватись, як казав Остап Бендер, в кербуди?..
   - Ч-ш-ш,- цитькнув хтось за його спиною.- Дмитро Iванович...
   - Ну й що ж, що Дмитро Iванович. Нехай зна╨. Йому треба знати найперше.
Ми за ним тупали. Вiн, так сказати, наш дорогий...
   ╙вген сп'янiв, був як не свiй. Тримав у однiй руцi пляшку, в  другiй  -
чарку, хлюпав собi пiд ноги коньяком  i  гукав,  аж  зупинялися  внизу  на
тротуарi перехожi:
   - Ми розвивали його iде©. I от - дорозвивалися.
   Що було далi, Дмитро Iванович пам'ятав  чiтко  й  страшно.  Вiн  тiльки
намагався втекти думкою од грубих слiв, од трагiчно© i комiчно© сцени, яка
вибухнула по тому, але й залишеного собi повiдомлення, iнформацi©, так  би
мовити, в чистому виглядi, й того, що за нею стояло, було  достатньо,  щоб
його приголомшило й покалiчило. Та й утекти думкою од тi╨© сцени до  кiнця
не мiг. Перед ним миготiли  обличчя  директора.  Одинця,  Свiтлани  Хорол,
iнших людей, пам'ять вихоплювала написанi на  них  подивування,  зловтiху,
обурення, i вiн знову й знову стенався душею,  мовби  вчинив  щось  гидке,
пiсля чого йому й на люди виходити не можна.
   Вiн i справдi по тому не захотiв нi з ким розмовляти, не  захотiв,  щоб
його проводили, пiшов сам i довго блукав по мiсту, не помiчаючи, куди йде,
аж поки не вiдчув холодно© вiльгостi  ночi,  i  саме  тодi  враз  пригасли
лiхтарi, i вiн побачив, що вулиця геть безлюдна, що й  тролейбуси  вже  не
ходять, i повернув у бiк Червоноармiйсько©. Про  що  вiн  думав?  Про  все
потроху й нi про що зосiбно. Вiн  не  мiг  зосередитись  на  якiйсь  однiй
думцi, зокрема на ©хнiй проблемi, та й розумiв, що це нiчого  б  не  дало,
спогадував щось з того,  що  вони  робили,  а  тодi  думка  перескакувала,
розвивала якусь дрiбницю, й усе поверталося по-iншому,  мимоволi  прямуючи
до чогось гарного. Вiдтак проскакувала чорна  iскра,  й  вiн  вертався  до
того, що мав насправдi, морщився, немов з болю, одсахувався  од  того,  що
сталося допiру, й знову починав згадувати. Вiн мовби перескакував у якийсь
iнший свiт, свiй iнший свiт,  де  не  було  невдач,  де  не  було  чорного
провалля, перед яким опинився. А чого ж, на тих дорогах,  на  яких  ходив,
удача не випадкова  подорожня.  Скiльки  людей  зустрiлося  з  нею,  часом
наткнувшися мимохiть, скiльки розминулося, пройшовши поруч,  пропрацювавши
увесь вiк у потi чола. Вiн так сподiвався на цю зустрiч... Випадкову й  не
випадкову...
   Звичайно, вiн не може до кiнця зважати на те, що йому сказали  ╙вген  i
Юлiй. Вiн ще не читав статтi... Вiн навiть не зна╨, наскiльки обiзнаний  з
©хньою проблемою Борозна й чи може вiн зробити глибокий аналiз.  Звичайно,
Борозна  розумний  i  тямовитий  науковець,  на  лихо  йому,   Марченковi,
тямовитий до ката. I як же вiн отак-о - мовби  ножа  в  спину...  Чому  не
прийшов до нього?.. Ну, зрозумiло чому. Вказавши прилюдно на чужу помилку,
ста╨ш безпомильним сам... Страшна це логiка. Вiн нiколи не  вiрив  у  не©.
Все наше життя вороже ©й... Проте  ще  знаходяться  людцi,  яким  уда╨ться
замилити очi, обдурити iнших, удати  з  себе  борцiв  за  принциповiсть  i
спiльнi iнтереси. Часом вони, навiть на  найдосвiдченiше  око,  виглядають
принциповими i безкомпромiсними. I нема машини, у якiй мало б  спалахувати
червоне свiтло на глибоко приховану фальш.
   Дмитро Iванович не знав, що робитиме завтра, що скаже  у  вiддiлi  i  в
дирекцi©, i взагалi не знав, як  йому  матися  й  бути,  з  чого  починати
завтрашнiй, ба вже сьогоднiшнiй день. Iнодi спалахувало: "Ну  й  дiдько  з
ним, хiба не запевняв себе:  "Залишуся  живий,  плюватиму  на  все",-  але
одразу згасало. Тут iшлося не тiльки про нього, а й про iнших  людей,  якi
довiрилися йому, оддали йому всi надi©, прагнення, енергiю, розум. Ту саму
енергiю, про яку так спокiйно i гарно сьогоднi розмузикував. I все-таки...
Все-таки, якщо навiть вони помилилися, вiн нiкому не принiс  зла  свiдомо.
"Нiхто через мене  не  одягнув  чорного  плаща",-  мiряючи  отi╨ю  високою
мiркою.
   Щоправда, ця думка,  цi  слова  зараз  видалися  йому  фальшивими.  Вiн
зрозумiв, що бавився ними.
   Марченко пiдiйшов до сво╨© квартири, пошукав ключа  -  час  пiзнiй,  не
хотiв нiкого будити, - але враз по той бiк клацнув замок, i оббитi  чорним
дерматином дверi вiдчинилися. Видно, Iрина Михайлiвна не спала, видивилася
його у вiкно й одiмкнула.
   Побачивши стурбоване обличчя дружини й те, що вона ще  не  роздягалася,
Дмитро  Iванович  спохмурнiв.  Отже,  якомусь  дiдьку  ще  й  треба   було
подзвонити Iринi.  Але  Iрина  Михайлiвна  нiчого  не  сказала,  а  тiльки
показала на будильник, що стояв на шафi, i на диван. Андрiя не було вдома.
У Дмитра Iвановича щось  тенькнуло  в  грудях,  тенькнуло  знову  i  стало
твердою скалкою. Андрiй ще нiколи  не  приходив  так  пiзно.  Ну,  пiв  на
дванадцяту, ну, о дванадцятiй, але ж зараз чверть на другу!
   Вiн довго ходив по  кiмнатi,  то  присiдав,  то  знову  починав  мiряти
кроками кiмнату з кутка в куток, Iрина Михайлiвна сидiла на пуфику  спиною
до пiанiно й не казала нiчого. Та й що казати -  про  це  вже  балакано  й
перебалакано. Тiльки страх завжди новий i бiль свiжий. Стара рана теж пече
свiжим болем.
   Аби не бачити ©© зляканих i страдницьких очей,  вiн  пiшов  на  вулицю.
Сказав ©й, що пошука╨ сина бiля будинку. "Може, забалакався з хлопцями або
пiдстою╨ з якою". Вiн обiйшов довкола всього великого будинку,  знервовано
тицяв по двору, ходив уподовж пустельно© (ой, як же страшно,  коли  когось
чека╨ш, а вона пустельна) вулицi, не спускаючи ока  з  пiд'©зду,  й  страх
перекочувався йому по душi. Страх, а разом з ним  i  гнiв.  Вiн  таки  був
майже певний, що син десь загулявся. Про це свiдчило майже  все,  що  знав
про сина, i трохи те, як сьогоднi вранцi Андрiй допитувався в нього,  коли
вiн прийде додому. Звичайно, це не гасило страху, вони  борсалися  в  його
душi поруч.
   Дмитро Iванович ходив пiд погаслими лiхтарями й  думав  про  себе,  про
сина й навiть про те, як то незручно йому ходити отут,  чого  доброго,  ще
побачить хтсь iз знайомих, i на той час майже зовсiм забув, що  сталося  в
"Либедi". Думка про сина була ближчою, дужчою, витiсняла iншi думки.
   Зараз мусив зiзнатись, що таки не знайшов повно© духовно© спiльностi  з
сином. I в тому, либонь, певною мiрою винен сам.  Ну,  перевiряв  задачки,
ну, iнодi приносив книжки. А хоча б коли поговорив  про  оте  велике,  про
свiт, що думав сам? Так, не  хотiв  ускладнювати  Андрi╨вi  життя.  I  тим
поволi спонукав сприймати тiльки один його бiк - матерiальний. Вiн готував
сина до вступу в iнститут. Готував, як проклятий, хоч i знав, що там, куди
той по-ступатиме, буде скидка на батька. А таки готував шалено. Мав у тому
якусь мету? Вiн хотiв синовi  добра,  хотiв  й  просто  позбутися  клопоту
самому, та й просто хiба мiг припустити,  аби  хто-небудь  подумав,  що  в
нього дурний син.  Навiть  Андрiй  це  розумiв  i  якось,  оскаженiвши  од
зубрiння, сказав: "Ти готу╨ш мене не для мене, а для себе".
   Дмитро Iванович уже давно почував поруч сина, що вiн батько не такий до
кiнця, як треба. Вiн поводився з дiтьми, як з  товаришами.  Пiддратовував,
кепкував, iнодi сердився, кричав, а  то  й  ляскав  долонею.  Вiн  не  мiг
завоювати у них авторитету. Дiти цiнували його за розум i не  почували  до
нього особливо© шаноби. Iнодi вiн розмовляв з Андрi╨м  по-дорослому.  Тодi
бачив, що син уважно його слуха╨, що вiн пробуджу╨ у ньому цiкавiсть.  Але
вже було у синовi щось, як вiн думав, не його, щось  незрозумiле  й  чуже.
От, скажiмо, вони  увечерi  дивилися  телевiзор.  Геро©  нинiшнiх  фiльмiв
цiлуються  через  кожнi  три-чотири  кадри,  з'ясовують  сво©  стосунки  в
постелях, вiн, батько, не мiг на це дивитися поруч сина (через це  взагалi
майже перестав дивитися телевiзор), а Андрiй i вухом не вiв. Ще й хихотiв,
ще й прицмокував язиком. Нi, Андрiй був не те щоб надто цинiчний чи хоча б
грубий. Навпаки, вiн рiс занадто  дiткливим  на  слово,  нервовим,  навiть
трохи iстеричним. I  це  якось  дивно  вживалося  в  ньому  з  холоднiстю,
байдужiстю до всього; нiякими зусиллями вiн не мiг розпалити в ньому вогню
поезi©, жаги пошуку, захоплення чимось. Бодай шахами чи фiлателi╨ю. Андрiй
починав багато й так само легко все полишав.
   Найгiрше ж, що Дмитро Iванович не мав на все те жодного пояснення й  не
мiг вiдшукати причин. Ну, справдi, син, як i всi iншi  дiти  сьогоднi,  не
знав нi голоду, нi холоду,  не  мав  твердих  обов'язкiв,  нiколи  не  був
перевантажений роботою. Проте Дмитро Iванович не вельми йому й потурав: не
давав зайвих грошей, примушував - уперто, часто безуспiшно - допомагати по
господарству, трохи стежив за тим, що син чита╨. Так би мовити-  повсюдний
середнiй рiвень. Але на тому ж середньому рiвнi в декого  росли  вихованi,
розумнi, цiлеспрямованi дiти. За яких не треба боятися, що  вчинять  якусь
дурницю, якi мають мету i йдуть до не©. Хоча  б  син  того  ж  Корецького.
Надзвичайно  здiбний  кiбернетик,   кандидат   -   упевнений,   спокiйний,
розважливий. А може, Павло Андрiйович,  котрий  у  глибинi  душi  все-таки
вважа╨, що його життя вдалося не до кiнця, вклав себе в  синове  виховання
значно бiльшою мiрою, нiж вiн?
   I тут супроти цi╨© ста╨ iнша думка: а в усiх  тих,  що  заклопотанi  од
ранку до вечора, котрi ледве чи й знають, як вчаться  ©хнi  дiти?  Скiльки
серед них розумних, спрямованих на цiль? Хiба вони стараються тiльки через
те, що мають не стiльки, як, скажiмо, Андрiй, i хочуть його мати? Хiба  це
не усвiдомлене прагнення?
   Останнiм часом Дмитро Iванович не раз намагався серйозно  поговорити  з
Андрi╨м. Але з того нiчого не виходило. Щодалi син чужiв бiльше й вiдходив
од нього. А був же вiн надзвичайно схожий на батька. Разюче схожий.  Та  ж
статура, та ж велика голова, тi ж карi очi,  рудуватi  брови,  навiть  чуб
ледь-ледь  кучерявився,  точнiсiнько,  як  у  нього.  Якщо  Андрiй  кудись
приходив, де знали Дмитра Iвановича, там одразу казали, чий це  син.  Так,
саме цi╨ю схожiстю Андрiй щемно й хвилююче дiткався його серця.  На  жаль,
тiльки цим. Дiткався на хвилю, а вiдчуження жило весь час, мало того- воно
мiцнiло. Вiн боровся за сина щосили i бачив,  що  досяга╨  мало.  Останнiм
часом вiн навiть остерiгався говорити з Андрi╨м грiзно й  по-батькiвському
суворо, домагатися свого. Боявся,  що  в  ту  мить  вiзьме  й  розiб'╨ться
останн╨, що намага╨ться уберегти.  От  продовжить  боротьбу  з  Андрi╨вими
космами... I той втече з дому. Або станеться ще щось подiбне. Може,  нехай
iде, як iде? Ну, чого доскочиш, пiдкоротивши патли? I не  в  них  головне.
Тодi в чому? Адже вiн нiколи не зможе жити, щоб отак-о: вiн сам  по  собi,
син сам по собi.
   Вiн пригадував, що в ©хнiй сiм'©, сiм'© його батькiв, усе  було  значно
простiше. Все трималося на страховi й  авторитетi  батька,  на  повазi  до
старших, до роботи, до  того,  чим  жили  сусiди,  село.  Мабуть,  якомусь
молодиковi сьогоднi це буде смiшно, та коли йшли  дощi  i  в  колгоспi  не
могли вчасно посiяти хлiб, коли рано падали  на  землю  приморозки,  серед
них, хлопцiв, згасали веселощi й поселялася велика  тривога.  Все  це  вiн
свiдомо й несвiдомо намагався культивувати у  сво©й  сiм'©.  Чому  ж  тодi
синовi так мало прищепилося з того?  Все  життя  вiн  говорив  синовi  про
обов'язок, совiсть, честь - зрозумiло, не  в  такiй  прямолiнiйнiй  формi.
Зараз, спом'янувши це, вiн з тривогою вдумався в сво╨ минуле - чи був  для
сина втiленням цих чеснот? Так, Андрiй нiколи не  бачив  його  п'яним,  не
впiймав на брехнi...
   Але ж цього мало. А якi ще чесноти повинен був виявляти перед сином?
   У цю мить Дмитро Iванович побачив три  постатi,  котрi  пiднiмалися  од
вулицi Горького вгору. Вони йшли в затiнку тополь, вiн не бачив облич, але
постатi були хлопчачi, тонкi, хоч i розхитувалися з боку на бiк. Вiн майже
iнстинктивно рвонувся  ©м  назустрiч,  i  дво╨,  що  йшли  з  бокiв,  ураз
вiдскочили й повернули  назад.  У  свiтлi  ╨диного  лiхтаря  мигнули  ©хнi
обличчя, Дмитро Iванович тiльки й встиг зауважити, що нi  в  школi,  нi  в
iнститутi разом з Андрi╨м жоден з цих хлопцiв не вчився.
   Третiй був Андрiй. Вiн iшов назустрiч батьковi й посмiхався  безглуздою
посмiшкою. Дмитро Iванович ухопив його пiд руку i, ледве стримуючись,  щоб
не шарпонути, не трусонути, потягнув у пiд'©зд. В ньому клекотiла  злiсть,
обурення, ©х подво©ло чи й  потро©ло  почуття  радостi,  що  син  живий  i
вернувся, йому несвiдомо хотiлося доплатити за свiй страх i розпач.  Ледве
зачинивши за собою дверi  квартири,  вiн  розмахнувся  i  вдарив  його  по
обличчю. Вiн бив лiвою й правою, а в Андрiя тiпалася то в той,  то  в  той
бiк голова, було видно, що вiн  майже  не  вiдчува╨  болю  i  ледве  чи  й
сприйма╨ батьковi удари.
   -  Ну,  чого  ти...  Ну,  чого...-  белькотiв  тупо.  Iрина  Михайлiвна
несмiливо схопила чоловiка за плечi, вiн прийняв  ©©  руки,  повернувся  й
важко пiшов до свого кабiнету. У дверях зупинився,  ще  раз  подивився  на
Андрiя, що стояв, прихилившись до стiни,  й  дурнувато  i  трохи  озвiрено
глипав на нього з-пiд рудуватих вiй. I враз  Дмитру  Iвановичу  пригадався
учорашнiй вечiр. Щасливий вечiр, такий щасливий, що вiн ледь чи й пам'ятав
ще такий. Вони грали з  Андрi╨м  i  Маринкою  в  домiно.  Дмитро  Iванович
шахраював, шахраював так, щоб те бачили Маринка й Андрiй, вони ловили його
на тому i, хоч  розумiли,  що  вiн  це  робить  навмисне,  вдавали,  буцiм
обурюються й сердяться всерйоз, Маринка таки й сердилася насправжки, а вiн
заперечував, удавано обурювався  й  собi,  Маринка  галасувала  ще  дужче,
Андрiй був мовби арбiтром помiж них, ©м усiм було дуже весело й гарно. Вiн
пам'ятав усмiх, з яким вчора ввечерi дивився на нього Андрiй. То був усмiх
дитячий i дорослий водночас, добрий усмiх сина до тата.
   Дмитровi Iвановичу од того спомину запекло в горлi, вiн  вiдчув,  як  у
нього в грудях щось схлипнуло, заболiло, й вiн похапцем зачинив  за  собою
дверi кабiнету, важко опустився  на  зелений,  засланий  дешевим  килимком
диван.



   РОЗДIЛ СЬОМИЙ

   Прийшовши другого дня на роботу,  Дмитро  Iванович  вирiшив  поводитися
так, буцiм нiчого не сталося. Бо й справдi: що залишалося робити? Скликати
збори? I що вiн на них скаже? Хапати по черзi за гудзики всiх  i  починати
переконувати? У чому? У тому, що вони таки впiймають свого журавля? Тi  не
впiймали, а вони впiймають?..
   З статтею вiн ознайомився. Закликав Боброва, й той переклав ©©.  Стаття
була написана важко, не все йому вдалося зрозумiти, та й перекладав Бобров
трохи незграбно, але суть, непри╨мну й жорстоку для себе, ухопив: ученi  з
Марселя пройшли тi╨ю ж дорогою, що й вони, i були змушенi визнати,  що  на
цiй путi ©х спiткала невдача. Бобров, молодий,  рано  облисiлий  кандидат,
також обережно подав думки, до яких прийшов  Борозна.  Вони  змусили  його
викласти ©х учора по дорозi додому, просто притиснули  до  стiни.  Борозна
все те сказав, захищаючись. Дмитро Iванович не мiг  не  зауважити,  що  тi
думки мають пiд собою грунт, позицi© (це "позицi©" вихопилось  мимовiльно,
несподiвано, i вiн його одразу  стер),  чи  то  пак,  сумнiви  Борозни  не
позбавленi логiчно© переконливостi.  Взагалi  сумнiватися  й  заперечувати
завжди легше... Проте... Але того, що  мало  стати  насупроти,  просто  не
було. Була iдея, був здогад, тисячi  днiв  спостережень,  було  iнту©тивне
почуття вiдкриття, була робота, яка в окремих деталях  стверджувала  iдею,
але ще не було остаточного результату. Його мала дати перевiрка мiтчиками.
Яка там, у далекому Марселi, привела людей до розчарування.
   Дмитро Iванович вiдчував, як йому  мовби  все  отерпло  всерединi.  Вiн
почував страх, його пойняло неясне бажання кудись сховатися.  А  натомiсть
ходив по  кiмнатах,  розмовляв,  перевiряв.  Таки  вдавав,  що  нiчого  не
сталося. Хоч бачив, розумiв - сталося. I розумiв  -  це  бачать  усi.  Для
цього не треба електронного мiкроскопа. Та й його не  побачиш  нi  в  який
найпотужнiший мiкроскоп. А проте воно ось тут, у ньому, в iнших  -  у  цих
кiмнатах. У надмiру заклопотаних  обличчях  старших  i  молодших  наукових
спiвробiтникiв, пiдкреслено доброзичливих посмiшках, сполоханих  птицях  у
очах  i  в  якомусь  млявому,  попри  заклопотанiсть,  ритмi  роботи,  яка
розсипа╨ться, як розсипа╨ться iграшковий, скле╨ний поганим кле╨м вiз.  Вiн
навмисне довше, нiж в iншi днi, затримався у лабораторi©,  був  уважнiший,
доскiпливiший, хоч i помiчав, що нiхто не сприйма╨ того всерйоз. Вони  всi
мовби грали в якусь гру. Складалося враження, що хтось десь щось  заховав,
i кожному нарiз-но сказав про схованку, i кожен бачив, як вiн казав про те
iншому, але всi вдають, буцiм нiчого не знають. Дмитро  Iванович  дотягнув
до обiду. Опiвднi до нього в кабiнет зайшла Хорол.
   З того дня, як вони ©здили в лiс, минуло два тижнi. Вони  жодного  разу
не згадали про по©здку, навiть очима не виказали, що пам'ятають  про  не©,
проте в ©хнiх стосунках багато чого змiнилося. Спочатку Дмитро Iванович  i
уявити не мiг, як вони зустрiнуться на роботi. Йому здавалося, що Свiтлана
знiтиться, збентежиться, вiн навiть боявся, аби цього не сталося на людях.
Сталося ж зовсiм навпаки. Свiтлана мовби  вивiльнилася  од  чогось,  мовби
знайшла iнше, справжн╨ опертя.  Вона  трималася  значно  незалежнiше,  нiж
ранiше, вiльнiше висловлювала сво© думки, впевненiше поводилася,  як  його
заступник. Може, все це було глибоко  награне,  а  може,  вона  й  справдi
вирiшила iгнорувати шефовi переживання,  та  й  його  самого,  знаючи,  що
лихого вiн ©й не зробить.
   Вона щiльно причинила за собою дверi, подивилася на  нього  суворо,  як
людина, яка одважилася на найрiшучiшi дi©, сказала без будь-якого вступу:
   - Треба боротися.
   - Треба,- сказав вiн, бо думав  про  iнше.  I  враз  похопився,  пiдвiв
голову: - За що?
   - Зрозумiло, за що. Треба написати.
   Дмитру Iвановичу враз стало так важко, неначе по душi про©хав  дорожнiй
коток. Важко, ще й тому, що Свiтлана Кузьмiвна сприйняла тiльки  зовнiшнiй
бiк справи, ©© не засмутила, не завдала прикрощiв  невдача  в  самiй  сутi
шукання, розв'язаннi проблеми.
   - Куди написати? - запитав вiн.
   - Директору. В президiю... Вiн, зна╨те... Я сама читала: в однiй анкетi
пише, що батько загинув, у другiй- помер. У нього  i  в  аспiрантурi  була
iсторiя...
   Дмитро Iванович скривився, терпко потер долонею чоло:
   - Який це ма╨ стосунок...
   - Як  який?  -  ступила  уперед  Свiтлана  Кузьмiвна.-  Чи  ви,  Дмитре
Iвановичу, й справдi такi на©внi, чи прикида╨тесь?  Йому  самому  потрiбна
лабораторiя.
   - Ну, що ви... це ж  гидко,-сказав  Дмитро  Iванович  i  пiдвiвся.  Вiн
обминав поглядом Хорол, вiн нiколи не сподiвався, що  ця  нехитра,  навiть
добра жiнка десь  у  глибинi  душi  така  запекла  й  нещадна.  Вiн  знову
помилився. Не те щоб помилився...
   Хоч Дмитро Iванович нiколи не бачив, щоб Свiтлана Кузьмiвна  спалахнула
гнiвом або радiстю, але таки почував, що на днi серця в не© лежить  важкий
i мiцний пласт. Хто зна, де вiн у не© взявся, i взагалi нащо  вiн  ©й,  i,
мабуть, саме через те й не надавав сво╨му здогаду значення, i  вже  зовсiм
не сподiвався, що доведеться з тим пластом зiткнутися. Вiн так-таки  й  не
навчився за все життя правильно оцiнювати людей.
   - А ви не гидуйте,- тверезо  й  суворо  сказала  Хорол.-  Ви  не  такий
гидливий. Де треба, ви умi╨те...
   - Неправда... Як вам не соромно...- скипiв Марченко. I враз  в  обличчi
Свiтлани Кузьмiвни щось рiзко перемiнилося, здавалося,  по  ньому  пройшла
судома, вона  зробила  над  собою  зусилля,  щоб  не  випустити  того,  що
рвонулося з дна душi.
   - Ну й... - на думцi крутнулося слово  "подихайте",  але  вона  знайшла
iнше: - Конайте, а я не хочу. Я... я вiддала  сюди  все.  У  вашу  теорiю.
Молодiсть...
   - До чого тут молодiсть? - безсило мовив вiн.
   - Ну, не молодiсть. Але життя, нерви. Розум. А тепер...
   Голос ©© затремтiв, вогники в очах погасли, i вся вона обм'якла,  мовби
аж понижчала на зрiст, йому стало жаль ©©. Вона справдi вiддала  сюди  всi
сво© маленькi здiбностi i великi надi©.
   - Не треба так... Бува╨, люди гублять i бiльше. Та й  ще  ж  нiчого  не
вiдомо... - заспокоював ©©. Про те ж, що вiн  вiддав  сюди  все,  подумав,
коли вже Свiтлана Кузьмiвна пiшла.  А  пiшла  вона  з  тим  самим  рiшучим
виглядом, з яким i зайшла до кабiнету. Ще й кинула на прощання:
   - Ну, ви як хочете, а я здаватися не збираюся. Треба поставити його  на
мiсце. I ми поставимо.
   Дмитро Iванович потарабанив пальцями по столу, кiлька разiв  згорнув  i
знову розправив долонею великий синiй аркуш паперу  з  дiаграмною  сiткою.
"Треба поставити його на мiсце,-  мимоволi  подумав  слiдом  за  Свiтланою
Хорол.-А хто зна╨, де його справжн╨ мiсце?..  Чи  ма╨  право  одна  людина
ставити другу на "©©" мiсце? Звiдки знати, що то "©©"  мiсце?  А  може,  Й
справдi, оце мiсце - його, а мо╨ деiнде".
   I водночас почував,  як  щось  пiднiма╨ться  в  ньому,  дужче  й  дужче
заперечуючи Хорол. Далi вiн подумав, що не ма╨ права попускати  собi.  Все
це вилл╨ться в чвари, а вiн того не хотiв. Не мiг про таке й помислити.
   Розмова з Хорол вибила Дмитра Iвановича  з  рiвноваги.  Вiн  бiльше  не
вийшов з кабiнету, сiв до столу, але й читати не мiг - болiла голова. Болi
голови - його кара. Вiн перевтомився давно, ще  працюючи  над  докторською
дисертацi╨ю, й з того часу його життя роздiлилося  на  двi  смуги  -  коли
голова болiла й коли не болiла. Найчастiше вона болiла. До того призводило
стонадцять причин - перемiна погоди, нервування, перевтома,  зайва  чарка,
поганий сон. Вiн взагалi вже й не пам'ятав, щоб хоч раз  за  останнi  роки
доля зласкавилася й послала йому чистий i солодкий сон;  усю  нiч  гнiтили
дивовижнi видiння й марення, то хтось убивав його, то за кимось гнався вiн
- записати, вийшло б сто томiв Кафки. Ходив до  лiкарiв,  випив  з  кiлька
вiдер всiляко© гидоти - марно. Найгiрше ж, що й  признатися  на  роботi  в
сво©х муках не мiг:  ну,  який  вiн  керiвник,  коли  не  може  за  пiвдня
прочитати тридцяти сторiнок машинописного тексту! I  вiн  сидiв  i  читав.
Щодня. I сьогоднi теж. Аж поки його од тi╨© роботи не  одiрвав  телефонний
дзвiнок. Дмитро Iванович пiдняв трубку. Його просив зайти Денис Сергiйович
Чирков - секретар партбюро iнституту.
   Коли Дмитро Iванович зайшов у кабiнет Чиркова, там уже  сидiв  директор
iнституту Павло Андрiйович Корецький.  Ледве  вiн  устиг  привiтатися,  як
дверi прочинилися знову, й через  порiг  широко  переступив  Борозна.  Вiн
примружив очi, ворухнув плечем - хотiв привiтатись з усiма за руку, а тодi
хитнув головою i сiв бiля приставного столика. Дмитро Iванович сiв  збоку,
пiд стiною. Либонь, i йому, й Борознi в одну  мить  стало  зрозумiло,  для
чого ©х покликав Чирков. Денис Сергiйович Чирков - рокiв на п'ять молодший
од Марченка науковець i навiть не доктор, а кандидат,  уперше  обраний  на
посаду секретаря; було видно, що вiн  не  обзвича©вся  за  цим  невеликим,
засланим зеленим сукном столом i що йому особливо непри╨мна ця розмова. Та
вiн цього й не  приховував.  Провiв  долонею  по  худорлявому,  землистого
кольору обличчi, так наче втирався чи знiмав невидиму павутину, сказав:
   - Я  навiть  не  знаю,  з  чого  почати.  Справа  така  незвична,  така
складна...
   - Менi дуже прикро, що так сталося,- з  властивою  йому  прямотою,  яка
iнодi межувала з грубiстю, перебив секретаря партбюро Борозна.- Я  готовий
висловити Дмитровi Iвановичу найщирiшi вибачення. I тут, i прилюдно...
   - Ет, що тепер усi вашi вибачення,- з досадою  кинув  на  зелене  сукно
олiвця Чирков.- Якби-то ними можна хоч щось залагодити.  Який  вас  дiдько
смикав за язик? Ну, чого ви не прийшли до Дмитра Iвановича? Чи хоча  б  до
Павла Андрiйовича...
   - Я все це розумiю,- темнiючи лицем, сказав Борозна.- I не можу  нiчого
пояснити. Я не хотiв зла Дмитровi Iвановичу... З того дня,  як  прийшов  у
його вiддiл, мiзкував над  проблемою  попередника  АТФ.  А  тодi  прочитав
статтю. I висловив сво© думки.
   - Ви не мали права висловлювати сво© думки,- обiзвався Корецький.
   - Не маю пр-р-ава? -повернув у його бiк голову Борозна, й те тверде "р"
пролунало  як  виклик.  Нiхто,  звичайно,  не  знав,  та  й   важко   було
здогадатися,  що  впевнений  у  собi  чорнобородий  доктор,  котрий  чiтко
карбував слова, до дванадцяти рокiв не вимовляв цi╨© капосно© для багатьох
лiтери й що  оте  натискування  на  не©  означало  найвищий  ступiнь  його
хвилювання. Й через те Павло  Андрiйович  вiдповiв  з  не  властивим  йому
адмiнiстративним притиском:
   - Так, не ма╨те права. Бо ви один, а там - цiлий  колектив.  Не  тiльки
наука, а й стосунки, атмосфера - життя. Минули часи, коли один учений  мiг
категорично висловлюватись про працю iншого.- Корецький казав вiдомi  всiм
iстини, але казав так, що вони  й  справдi  набирали  якогось  особливого,
бiльшого смислу.- За тих-бо часiв i робив одинак. Архiмед,  Копернiк,  хто
там ще,  Герострат,  мiсiс  Фуллер.  Кинула  в  Мiссiсiпi  кiлька  гiлочок
рiчкового гiацинта, i вся Америка вою╨ з ним i досi.
   - Ну, зна╨те,- й справдi обурився Борозна...- Вашi аналогi©...
   Вiн почував провину перед Марченком. Та провина мовби поменшила щось  у
ньому, щось у ньому мовби трохи девальвувало  i  в  свою  чергу  змушувало
розглядати себе на нижчiй сходинцi. Вiн був готовий виказати свою  провину
будь-де i в будь-якiй формi, але кинута в обличчя образа розсердила  його.
Вiн би, мабуть, сказав директору щось гостре,  але  це  помiтив  Чирков  i
втрутився в розмову.
   - Аналогi©, мабуть, завеликi,- сказав вiн,- але у  вас  справдi  вийшло
якось... неначе удар з тилу. Я, по правдi, не знаю, що  тут  робити,  який
знайти рiшенець. Може, запропону╨те щось ви? - глянув вiн на Марченка.
   Свiтло-карi очi Дмитра Iвановича дивилися кудись далеко, за цю розмову,
за цих  людей.  Так  принаймнi  здалося  Чиркову.  Проте  Дмитро  Iванович
струснув великою головою, сказав сухо й розумно:
   - Нiхто тут нiчого не запропону╨. Просто  ми  прискоримо  перевiрку.  I
вона покаже все.
   Цими словами мовби знiмав моральне ембарго з Чиркова й Корецького. Вони
обидва полегшено зiтхнули, проте Чирков зауважив:
   -_ А не зашкодите собi поспiхом?
   Дмитро Iванович знизав плечима, що мало означати:
   може, й зашкоджу, а що маю робити? Хiба можу так працювати далi?
   - Тiльки не пiддавайтеся настрою,- сказав  йому  на  прощання  Чирков.-
Отiй смузi невдач. Ми з Павлом Андрiйовичем вам допоможемо.
   - Я бiльш нiж упевнений, що менi вдасться хоч однi╨ю  нiздрею  вдихнути
того фiмiаму, який незабаром воскурять вам,-  м'яко  посмiхнувся  з  свого
мiсця  Корецький.  I  не  було  в  цiй  посмiшцi  iронi©,  хiба  що   одна
крапелиночка, й то з приводу фiмiаму, а не роботи Дмитра Iвановича.
   Цей жарт, а надто слова Чиркова вiдгукнулися в  душi  Дмитра  Iвановича
теплою луною, на деякий час притлумивши бiль i роздратовання.  Вiн  пiшов,
залишивши всiх у кабiнетi секретаря.
   Повернувшись у вiддiл, на третiй поверх, Дмитро  Iванович  закликав  до
себе Свiтлану Хорол,  Нелю,  Вадима  i  Юлiя  -  групу,  з  якою  працював
особисто, якiй доручив перевiрку, й наказав, щоб вони  прискорили  роботу.
Одразу ж написав заявку на радiоактивний U232 i ще одну - з проханням, щоб
до них у групу дали когось з лабораторi© iзотопiв.
   Був лише початок червня, а сонце пряжило, нiби  в  зенiтi  лiта.  Вдень
була парка задуха, вечорами понад мiстом блукали грози,  скидали  десь  за
Дарницею важке колоддя, i воно гримкотiло, аж луна котилася понад Днiпром.
На грозу збиралося й сьогоднi; i Дмитро Iванович, котрий здебiльшого ходив
додому пiшки, сiв у  тролейбус.  Задуха  тут  була  ще  бiльша,  але  йому
поступилися  мiсцем  гомiнливi  хлопцi,  мабуть,  студенти  першого  курсу
якогось вузу ("Ох, уже почали поступатися мiсцем!"), вiн сiв  бiля  вiкна,
дивився, як поспiшають додому перехожi, як  понад  дахами,  понад  парками
важко снуються мiднi хмари, як погрожу╨ близьким  дощем  синя  блискавиця.
Вiн любив пору передгроззя.  Коли  все  немов  хова╨ться  само  вiд  себе,
бо©ться небесного бунту й чека╨ його. Коли тьмянiють дахи  будинкiв,  коли
хова╨ться птаство, а дерева стоять, немов  живi,  хоч  i  безшелеснi.  Але
сьогоднi вiн сприймав ©© тiльки кра╨м думки.  А  думав  про  розмову,  яка
вiдбулася, й про те, як у нього складеться на роботi далi. Звичайно, треба
було б не думати про це. "Не пiддатися настрою",- як сказав Чирков.  I  то
так. Справдi, треба намагатися якомога менше думати  про  погане.  Втiкати
кудись. З'явиться та думка - обiрвати знову. Не розвивати ©©. Бо, на жаль,
саморозвиваючись, думка приходить до гiршого,  нiж  може  бути  насправдi.
Вона  пряму╨  улогiчено,  врахову╨  всi  дрiбницi  ("розвива╨ться"),   якi
бiльшiсть людей не беруть до уваги,  якi  найчастiше  вiдпадають  самi  по
собi. Надмiрне самозаглиблення веде до руйнацi© душi.  Треба  ж,  навпаки,
творити себе, шукати себе. Проте вiн не завжди те вмiв.
   Вiн сидiв i думав, що, либонь, прикро й глибоко помилився,  погодившись
на керiвництво вiддiлом, що йому, мабуть, важко вести вiддiл i  зв'язувати
в одне стiльки проблем, прагнень, характерiв. Коли  його  призначали,  вiн
був значно молодший... I  тодi,  звичайно,  отак  мiркувати  вiн  не  мiг.
Власне, по-iншому почав мислити зовсiм недавно.  Ранiше  весь  час  кудись
поривався, кудись поспiшав. Ще одна стаття про нього  в  газетi,  ще  одна
власна публiкацiя, а попереду ще ж звання академiка,  а  може,  й  патрона
сво╨© галузi... I тiльки недавно почав вiдчувати, що не дуже того хоче. Нi
академiка, нi патрона, коли вперше зрозумiв це,-  навiть  трохи  злякався.
"Невже, - подумав, - це найвища  точка,  яко©  сягнули  мо©  бажання,  мо╨
серце. Не нею, не найвищою точкою живе людина, -  вiдзначив  про  себе.  -
Вона живе укладанням отих цеглинок, спогляданням,  здебiльшого  в  подивi,
того, що звела сво©м розумом i сво©ми руками, живе роботою. Робота  трима╨
нас на свiтi. Я й сам помру, а залишу ©© сво©м дiтям. Залишу  в  iнститутi
проблему. Мене не буде, вона житиме. Iншi люди житимуть нею. Отже, я  щось
зробив для них, для суспiльства".
   Поруч  Дмитра  Iвановича,  посхилявшись  на  металевi  бильця   сидiнь,
розмовляли студенти-першокурсники, тi, якi поступилися йому  мiсцем.  Вони
розмовляли голосно, зумисне  голосно,  щоб  привернути  увагу  стороннiх,-
за-пально й гаряче. I Дмитро Iванович мимоволi прислухався.
   -  Гегель  казав:  теза,  антитеза,  синтез,-  стукнув  по  коричневому
портфелю пальцем чорнявий хлопець з гачкуватим носом.
   - Ну й що? - стрiпував русявим, що падав аж на очi, чубом iнший. -  Вiн
просто розвинув постулат Арiстотеля...
   Дмитро Iванович посмiхнувся. Настрiй цих хлопцiв, ©хня  гарячковiсть  i
порив  рiшуче  контрастували  з  тим,  про  що  вiн  думав  допiру.  А  ще
посмiхнувся тому, що пригадав, як колись отак само дискутував  про  Канта,
Гегеля, Фей╨рбаха.
   Вiн  жив  тодi  в  однiй  кiмнатi  з  трьома  студентами  фiлософського
факультету,  чи,  як  вони  себе  називали,  фiлософами.  Вони  всi   тодi
розмовляли як рiвнi з Кантом, Гегелем, Фей╨рбахом. Нинi один з них  працю╨
директором школи пiд Сумами, завiв кабанця, збудував хату, другий  завiду╨
культвiддiлом райвиконкому, третiй - доктор  фiлософi©,  пише  статтi  про
iнту©цiю i наукове передбачення.
   "Милi хлопчики,- зненацька розчулено подумав вiн,- чи зна╨те ви, яка то
гiрка рiч наука?  I  все  ж  сперечайтеся,  дерзайте:  хтось  iз  вас  теж
годуватиме кабанця, а хтось, може, вiдкри╨ нову теорiю вiдносностi.  Хтось
садитиме полуницi на власнiй грядцi  для  базару,  а  iншi  засiють  новим
сортом пшеницi цiлиннi землi. I вчiться у тих  учителiв,  якi  кажуть,  що
людське життя - то найбiльше багатство, то  боротьба  за  поступ,  i  його
треба прожити в горiннi, кипiннi, творчостi".
   Ще з коридора почув: у вiтальнi шаленiла  сварка.  Саме  сварка,  а  не
повчання, вичитування, виховнi нотацi©.  Iрина  Михайлiвна  i  Андрiй  уже
давно сварилися на рiвних, син казав матерi крутiшi слова, нiж вона  йому,
й допiкав дужче. Вiн навiть зараз,-  а  йшлося  таки  про  його  вчорашнiй
вчинок,- огризався сердито, то галасував - i тодi  його  голос  злiтав  до
вереску, то багатозначно-погрозливо кидав якесь слово  i  мовчав.  У  тому
вереску, у тому багатозначному погрозливому мовчаннi Дмитро Iванович, який
у цей час i сам був як велика чутлива мембрана, вловив знайомi  нотки.  Це
було так несподiвано, так непри╨мно i боляче,  як  бува╨,  коли  ненароком
придавиш осу, що залiзла тобi за комiр,  або  доторкнешся  до  розпеченого
залiза. Вiн уловив, що Андрiй не вiдда╨ться весь на волю  почуттiв,  а  то
наструню╨ ©х, то попуска╨, подiбно до того, як наструню╨ й попуска╨  вiжки
вправний ©здець. Попустивши, розпалю╨ться, летить шалено (а вiжки таки ж у
руках) i тим ляка╨ всiх, i себе теж. Це була лиха гра. I син  ©©  перейняв
од нього. Дмитру Iвановичу знову стало невимовне соромно й тужно, аж  щось
стисло груди. Так, вiн сам був трохи гравцем i знав  це  й  ранiше,  трохи
соромився того в собi й не позбувся остаточно.
   Правда, на житт╨вiй орбiтi вiн не був слабаком. Невдачi  його  допiкали
боляче, вiн  панiкував,  але  не  втiк"в,  не  ховався,  вiн  тодi  ставав
зiбраний, щось у ньому туго зсотува-лося, тремтiло й  зсотувалося,  i  вiн
гаряче, настiйно i вперто дряпався вперед. Вiддавав тiй боротьбi всi  сво©
сили, всю енергiю i таки долав важкий рубiж. Треба сказати, що  й  на  оту
першу стежку трапляв  щодалi  рiдше,  хоч  i  помалу,  нелегко,  вiн  таки
виборював себе в себе...
   У сина було тiльки панiкування, гра й не було вмiння зiбратися на  сили
боротися, досягати. Андрiй мiг пiсля першо©  дрiбно©  невдачi  повернутися
спиною до того, про що мрiяв цiлий рiк. Звичайно, сво©х маленьких вигод  у
сiм'© вiн умiв доп'ясти. Вирвати те, що треба,  зубами,  вигаласувати  або
поцупити нишком. I це страшенно непоко©ло й дратувало батька. Вiн i  зараз
почував роздратовання  й,  палаючи  гнiвом,  не  роздягнувшись,  у  мокрих
черевиках, плащi й беретi зайшов до вiтальнi.
   - ...Вигнався до стелi, патли одпустив до плечей, а пiд  патлами  бруду
на палець,крила вже останнiми, й не лiпшими, аргументами Iрина Михайлiвна.
Вона побачила чоловiка й рiшуче пiшла в наступ, знаючи, що знайде в  ньому
пiдтримку, що при ньому Андрiй таки не одважиться на грубощi. Але сьогоднi
сталося iнше.  В  Андрi╨вих  очах  спалахнула  злiсть,  вiн  змiряв  матiр
нищiвним поглядом i сказав:
   - У мене бруд на ши©, а в тебе, у тво╨© дружини,- повернувся до батька,
- в душi.
   Дмитро Iванович смикнувся, немов вiд удару. Його до краю здивували й аж
злякали Андрi╨вi слова,  i  найбiльше  оте  "в  тво╨©  дружини".  Вiн  так
розгубився, що нiчого не сказав i мовчки почав роздягатися. Вже в кабiнетi
подумав, що треба було приступити рiшуче й домогтися, щоб Андрiй  пояснив,
що хотiв тим сказати. Та  Андрiй  не  такий  уже  дурний,  вiн  одбудеться
якимись словами, якоюсь брехнею, навмисною  брехнею,  з  яко©  виглядатиме
насмiшка, вiн ©© не ховатиме. Це вiн умi╨. Бiльше, мабуть, не вмi╨ нiчого,
таки правда, не вмi╨ навiть до  пуття  помити  шию,  а  колупнути  словом,
примастити гiрке солодким i примастити так, що той,  хто  доторкнеться  до
солодкого, неодмiнно вiдчу╨ гiрке, - на це вiн мастак.  Зда╨ться,  пройшов
спецiальний вишкiл.
   Дмитро Iванович не мiг залишити безкарно вчорашнього Андрi╨вого вчинку.
Повинен же вiн з ним поговорити, звернутися до його совiстi, до  здорового
глузду. Повинен знати, що то за непевнi типи вели його  додому,  хто  кого
напував i за чи© грошi. Та коли вiн зайшов до вiтальнi, син уже сидiв бiля
телевiзора. На  екранi  мелькали  титри  друго©  серi©  нового  нiмецького
багатосерiйного  детективу  про  вбивство  з  пограбуванням  каси.  Дмитро
Iванович подумав, що коли надивишся таких  фiльмiв,  то  почне  здаватися,
нiби людство суспiль готу╨ себе або у вбивцi, або у нишпорки.
   Щоб почати розмову,  треба  було  вимкнути  телевiзор.  А  це  означало
остаточно роздратувати Андрiя, у цьому разi вiн  замкнеться,  замуру╨  всi
хiдники, по яких до його душi може долинути бодай  якесь  рахманне  слово.
Розмову доводилось переносити на iнший час.
   Наступного дня Дмитро Iванович не пiшов на роботу. Завiдуючий вiддiлом,
вiн мiг собi зрiдка таке дозволити, i йому те нiхто не поставить на  карб,
та й не одважаться запитати, де вiн був. Може, працював  у  бiблiотецi,  а
може, й просто ходив по мiсту - думав. Звичайно, Марченко й сам  не  давав
собi попуску, ставав у приклад iншим - любив  ставати  в  приклад,  але  й
домашнiй кабiнет з якогось часу  почав  його  манити  все  дужче.  Це  був
складний ланцюг: з одного боку, вiн  почувався  бадьоро  в  iнститутському
крутежi, там його думка зблискувала, як гостра шабля, з  другого  -  любив
гострити ту шаблю на самотi. Цього дня вiн нiчого не робив -  читав  "Анну
Каренiну", перечитував утрет╨ чи вчетверте, вiн мовби шукав у чужiй драмi,
значно бiльшiй за свою, якогось заспоко╨ння. Отак розгорнув посерединi, та
вже й не вiдкладав. Чужа, вже боляче пережита колись драма вiдводила вбiк,
не  давала  зосереджуватись  на  тому,  на  чому  й   не   потрiбно   було
зосереджуватись.
   Вiн заявився на роботу аж у понедiлок  о  другiй  годинi.  Й  тiльки-но
зайшов до кабiнету, як йому сказали, що його вже кiлька  разiв  запитувала
секретарка директора. Марченко пiшов униз.
   Павло Андрiйович заговорив з ним не одразу, ще  деякий  час  пiдписував
папiрцi, щось вiдмiчав у календарi, тодi покликав  секретарку  й  попросив
кудись  подзвонити  i  тiльки  потому  повернувся  до  нього.  Спитав  про
здоров'я, гомонiв про се, про те -  про  вчорашнiй  футбольний  матч,  про
понiвеченi бурею теплицi, а Дмитро Iванович сидiв i думав, що ма╨ означати
оця директорова ухильнiсть i оця розмова. За  довгi  роки  спiльно©  працi
вивчив Корецького гаразд i тепер майже не мав  сумнiву,  що  той  закликав
його не на добро. Нарештi, трiшки внутрiшньо стискаючись, сказав:
   - Павле Андрiйовичу, для чого ви мене покликали? Ще якась непри╨мнiсть?
   - Та... Не те щоб непри╨мнiсть.  Хоч  i  при╨много  мало,-  збентежився
Корецький.- Тут надiйшов лист. Без  пiдпису.  Тобто  анонiмний...  Написав
хтось iз вашого вiддiлу. Та я... Я не надаю йому нiякого значення. Просто,
може, щоб у чомусь  застерегти  вас.  Вiддаю  його  вам  у  руки,-не  змiг
наприкiнцi  стриматися  вiд  великодушного  жесту  i  з   тим   простягнув
розрiзаний з одного кiнця конверт.
   У Дмитра Iвановича вистачило витримки не читати листа при  директоровi.
Вiн сухо подякував, сховав його до кишенi й пiшов до себе.
   Починався  лист,  як  i  всi  анонiмнi  листи,  посиланням  на   високу
справедливiсть i запевненням у безкорисливостi анонiма, а також у тому, що
вiн нiкого не бо©ться, просто не хоче зводити у  вiддiлi  бучу,  пiднiмати
вiйну, але, мовляв, не ма╨ права й спокiйно спостерiгати, як викидають  на
вiтер державнi грошi, як ось уже кiлька рокiв водить  по  хащах  плутаними
стежками, якi не мають кiнця i нiколи нiкуди не приведуть, кiлька десяткiв
науковцiв Дмитро Iванович Марченко,  а  сам  тим  часом  непомiтно  збира╨
квiточки до свого наукового букета, й таке iнше, й тому подiбне. А в кiнцi
обережно натикалося, що у вiддiлi ╨ iнша людина,  котра  могла  б  повести
роботу широким фронтом, спрямувавши ©©  в  правильний  бiк  -  практичний,
суспiльне корисний.
   Дмитро Iванович читав, i йому темнiло в очах. Надто  рознервувався,  де
натякалося  на  його  зв'язки  з  сво©м   заступником   Свiтланою   Хорол,
розписувалося ©хнi по©здки "на природу", писалося про брутальну  поведiнку
в сiм'©, в якiй, мовляв, вiн уже давно фактично не  живе,  не  розрива╨  ж
остаточно з дружиною лише з метою маскування. Це  мiсце  вiн  сприйняв  не
просто як оббрiхування, намагання облити брудом, а як  щось  бiльше,  адже
воно рiшуче спотворювало його стосунки в сiм'©, вiчну його вiдданiсть ©й i
болiсне переживання того, в чому справдi мимовiльно завинив перед нею. Там
тремтiв, пульсував, болiв цiлий клубок найтонших  кровоносних  судинок,  з
яких вiн боявся зачепити бодай одну, а хтось грубо, безжально й  брутально
сiк по них ножем.
   Першим його  порухом  було  кудись  бiгти,  вхопити  когось  за  груди,
трусити, переконувати, доводити. Але та думка одразу ж згасла,  як  згаса╨
стиснута з усiх бокiв цямринами луна в криницi. Куди  вiн  побiжить?  Кого
вхопить за груди?
   I тут думка мимоволi тицялася в  усi  боки,  розшукуючи  автора  листа.
Дмитро Iванович погано знався на почерках. Та й, опрiч усього, почерк  був
змiнений. Але отi слова про хащi... Вiн уже вiд  когось  чув.  I  розвиток
контраргументiв супроти його, Марченково©, теорi© допомiжного  накопичення
при фотосинтезi. I натяк на iншого проводиря... Серед його пiдлеглих, його
колег на ту роль мiг претендувати лише один чоловiк. Невже то таки  вiн?..
Не може бути... А чого не може бути? Звiдки ти зна╨ш?..  Ти  що,  лазив  у
його душу з вимiрною лiнiйкою?  Вже  не  хлопчик,  вiда╨ш,  того,  що  там
гнiздиться, не вимiря╨ш нiяким приладом. Часом людина й сама не  зна╨,  що
там у не©.  Посува╨ться  вiд  подiлки  до  подiлки  й  не  зглянеться,  як
опинилася за червоною рисою. От вона бачить щось i вда╨, буцiм не  бачить.
Нi, вона каже собi - не бачу. Вона каже собi, Що  не  варто  бачити.  Вона
каже собi, що вона не може нiчого зробити. Ось  уже  й  укладено  угоду  з
совiстю. Та угода в одного бiльша, в iншого менша. Та  людина  каже  собi:
лабораторiя кiлька рокiв працю╨ не знати над чим. Вона без кiнця блука╨  в
хащах. Вони витрачають намарне державнi грошi, ©х навмисне водить  кривими
стежками завiдуючий i на тому ще й заробля╨ собi  на  науковий  авторитет.
Кинути кiлька цеглин у спину такого завiдуючого - то ж тiльки  на  користь
справi!
   Шкала лицемiрства - о, вона дуже рухома.  Вiдвертi  негiдники,  тi,  що
бачать погане й одвертаються од нього або  ще  й  кажуть:  так  i  треба,-
трапляються не часто. Бiльше негiдникiв прихованих, тих, якi  складають  з
власною совiстю вигiдну для себе угоду.
   Дмитро Iванович почував, як у ньому  все  дужче  й  дужче  пiднiма╨ться
злiсть проти того чоловiка. Але вiн вчасно  зупинив  себе.  Вiн  знав,  як
далеко може завести те почуття. Воно заступить  усе  -  принципи,  роботу,
забере енергiю, мисль, кине його в дрiб'язок, у бруд. Увесь вiк вiн  думав
про себе, що вiн справедливий. I саме це  найчастiше  стримувало  його  од
пiдлоти, од мсти. ("Якщо я це зроблю, то який же я порядний"). Вiн свiдомо
культивував це у собi i вважав, що так повинен робити кожний. Правда, коли
його кусали, вiн теж iшов навпрошки й бив. Вважав, що ма╨ на це право.  I,
мабуть, це було справедливо. Але зараз вiн такого права не мав.  По-перше,
вiн таки ж не знав, хто написав анонiмку, та й не мiг  розводити  чвари  у
такий вiдповiдальний час.
   I вже без злостi, а холодно й  гидливо  подер  на  клаптики  анонiмного
листа, загорнув його в чистий папiр, зiм'яв i вкинув  у  кошик.  Анонiмний
лист перестав iснувати, та лишився  в  ньому  самому.  Щоб  закрити  його,
розквитатися з ним, Дмитро Iванович  мав  з  кимось  поговорити.  Це  була
слабкiсть його вдачi. Вiн  ©©  знав,  боровся  з  нею...  i  майже  завжди
програвав. Скiльки разiв картав себе за це. По-мовч. Не розказуй нiкому. А
всерединi щось бродить;  зда╨ться,  слова  витiкають  самi...  й  таки  не
втрима╨ться, комусь та скаже. Не все, й не до  кiнця,-  вiн  таки  не  був
базiкалом i обмовником, але мiцно замуровувати  в  собi  та╨мницi  теж  не
вмiв. Одначе гаразд розумiв, що ось про таку та╨мницю, про  анонiмку,  вiн
може поговорити тiльки з найщирiшим другом. А також порадитись  ще  раз  i
вже вдвох  пройти  тим  полем,  яке  засiвав  кiлька  рокiв.  Помiркувати.
Вибалакатись i хоч трохи вивiльнити душу.
   I вiн по©хав до нього.
   Михайло вилежувався на  канапi  голiчерева  з  польським  детективом  у
руках. Вiн здебiльшого й працю╨ лежачи - чита╨, править коректуру i навiть
пише науковi статтi. Михайло Гнатович - чоловiк тонкий  i  спостережливий,
вiн одразу помiтив, що в Марченка щось сталося. Хоч той, здавалося,  нiчим
не виявив цього. Вiн  мовчки  одкинув  кришку  торшер-бару,  налив  велику
пузату чарку "Старки", ляпаючи капцями, збiгав на кухню й принiс хлiба  та
порiзаного тонкими шматочками мерзлого сала.
   - Вибачай, я хазяйную сам,- сказав вiн.
   - Та що ти... Менi зовсiм не хочеться ©сти. Але, випивши чарку, собi на
подив з таким апетитом ум'яв хлiб i сало, що  Михайлу  Гнатовичу  довелося
бiгти на кухню ще раз. Михайло й сам трошки випив за компанiю. Вiн свiдомо
уникав чарки, не довiряв собi. Вiн не вмiв триматися - не вмiв i не хотiв,
i коли котився - то пiд саму гору. Так було колись,  коли  вiн  нiчого  не
мав, тепер би вiн не покотився, принаймнi  з  велико©  гори,  з  маленьких
горбкiв ще мiг, але запевняв усiх, що може загримiти й з найвищо© гори.  I
всi ходили околясом, оберiгали Вiзира. То була  гра,  у  якiй  i  Марченко
залюбки кидав фiшки. Михайло поставив на стiл чарку,  пiдморгнув  хитро  й
значуще.
   - Що, знов твiй Борозна одкопав якийсь журнал? Дмитро Iванович покрутив
головою, прожовуючи хлiб.
   - Одкопа╨.  Неодмiнно  одкопа╨.  Не  французький,  так  целебеський.  З
п'ятого пальця Целебеса. Отого, що пiдгина╨ться пiд четвертий, великий.  Я
цю породу знаю. Вiн з тих, що лобом провалюють мур i пролазять  у  пролом.
Ну, ти, звичайно, лiберал.  Ти  не  потягнеш  його  назад  за  штани.  Або
потягнеш, коли вже буде пiзно. Штани залишаться в тво©х руках, а вiн голий
проскочить за стiну. Й звiдти фугоне в тебе цеглиною.
   Михайло Гнатович усмiхнувся й пiдморгнув знову. Вiн  давно  помiтив  по
очах Дмитра Iвановича, що тому такi розмови подобаються. Правда,  Марченко
в тому нiколи не зiзнавався. Навпаки, сам казав про Борозну тiльки  гарне.
Але Вiзировi натяки приймав, не стiльки натяки, як iнформацiю, яку Михайло
Гнатович подавав про того (Борозна починав працювати в одному iнститутi  з
Вiзиром, звiдти i знав його). Михайло говорив обережно,  нiби  мiж  iншим,
якби вiн почав казати щось вкрай несправедливе, Марченко неодмiнно зупинив
би його. Сьогоднi Вiзир i справдi повiв мову в такому  ключi,  й  Дмитровi
Iвановичу неначе спала  з  очей  полуда,  вiн  ураз  побачив  себе  збоку,
стороннiми очима. Йому стало бридко  й  непри╨мно.  А  ще  вiн  здивувався
такому збiговi - Михайло одверто нападав на Борозну саме  пiсля  того,  як
Дмитро Iванович запiдозрив його в найбiльшiй пiдлотi. Однак тепер йому  не
захотiлося виказувати сво╨© пiдозри.
   - Борозна тут нi до чого,- закурив Марченко сигарету. - Але  дожився  я
до чогось гидкого. Хтось написав на мене анонiмку.
   I вiн розповiв усе Вiзировi.
   - "Людина - добра. Треба казати - вона добра. Ну ж бо закричимо  всi  -
ми звiрi, що з того вийде!"
   Цi слова Дмитро Iванович якось Сказав Вiзиру, i тепер той  цитував  ©х,
кепкуючи.
   - Якби хоч раз показав пазури, якби знали, що в тобi  живе  отой  звiр,
дiдька лисого зважилися б пiдкопуватися. Скажу тобi правду:  розпустив  ти
свою братiю. I  не  заперечуй  -  розпустив.  А  людям  треба  шори.  Вони
поважають тiльки тих, кого бояться.
   - Брехня,- не стримався Марченко.
   - Чого брехня? Ну, поважають i розумних. Але так, скептично  поважають.
Не до кiнця.
   - Ти не вмi╨ш себе "оставити. Ти запобiга╨ш перед пiдлеглими. I дума╨ш,
що так можна керувати. Люди... вони не вмiють стояти поруч.  Вони  або  на
тво©х плечах, або бiля тво©х нiг.
   - ╙н така порода, - сказав Дмитро Iванович.-  Сидячи  на  плечах,  вони
можуть далi накинути оком. Плазуючи бiля землi, краще бачать харч.  Але  ж
не всi такi.
   - Ну, не всi.
   - Я  керувався  iншим,  -  не  погоджуючись  i  не  заперечуючи,  мовив
Марченко. - То бiльше, працюючи серед людей культурних, якi...  ну,  нехай
це й високо, стоять на передньому рубежi цивiлiзацi©.
   - Ото й лихо, що вони стоять  на  передньому  рубежi  цивiлiзацi©.  Усе
вмiють, все знають, до всього пристосувалися. I до брехнi також. Збреше  й
оком не клiпне. А вже так тонко...
   - Ну... ти наговорю╨ш на нас усiх,- трохи аж обурився Дмитро  Iванович.
- Людство виробило такi високi категорi©, якi... проти  яких  дуже  замале
все те, що ти кажеш.
   - Якi це такi категорi©? - скептично посмiхнувся Михайло Гнатович.
   - Скажiмо, народна мораль.
   - А що воно таке "народна мораль"? - Уже вiдверто глузував Вiзир. -  Це
те, що дума╨ Гапка?
   - Ти майже вгадав. I вгадав подвiйно. Мою матiр звали Гапкою. Горпиною.
   - Пробач...
   - Не в тому суть. Вона нiколи не збрехала нi менi, нi  батьковi,  тобто
сво╨му чоловiковi, - нiкому.
   - А Борозна i оком не змигне - збреше. I Хорол. I Бабенко. А вони  хiба
не народ? Так що ти побива╨ш сам себе. I я, коли доведеться  туго...  теж,
того...
   - Не треба...- сказав Дмитро Iванович,  i  на  мить  вони  засоромились
обидва.
   - Думаю, не збреше... хоч не просто це й для  Борозни,-  пiдвiв  голову
Дмитро Iванович.
   - Е, брате, ти таки прикида╨шся оптимiстом,- накинув на плечi сорочку i
почав застiбати гудзики Михайло.
   - Але я знаю напевне, що працюю з людьми чесними, вiдданими науцi.
   - Ну, все одно. Ти ототожню╨ш оту свою мораль з технiчними вiдкриттями,
якi рухають вперед так званий  прогрес,  але  не  людину.  А  цей  прогрес
привча╨ людину думати машинно, корисливо. Ми можемо й забути  щось  погане
один про одного, щось простити, а машина - нi. Поволi й ми самi  почина╨мо
мислити машинно.- Вiн казав усе це так, немов  самовиправдовувався,  немов
намагався перекласти щось iз себе на когось.
   Дмитро Iванович ходив по  кiмнатi,  слухав  товариша,  який  говорив  з
певнiстю й переконливiстю, i мимоволi  зiставляв  теперiшнього  Михайла  з
колишнiм. Мабуть, думав вiн, усе це було в Михайла й колись. Тiльки  тепер
воно мовби розпросталося, пiшло в рiст, вичитанi iз  журналiв  iстини  вiн
повертав у iнший бiк i прорiкав як сво© власнi.
   - От ти кажеш -  моральнiсть,  розум...-  почiсував  волохатого  живота
Вiзир, i Марченко зауважив, що в Михайла черевце, що в  нього  конституцiя
така, що зда╨ться вiн хлопчиком, та ще маленьке i вельми жваве обличчя.
   - Науковi досягнення... Космос. Газети, радiо, телевiзор -  усе  нiбито
за не©. Прямо чи опосередковано. А можеш ти стверджувати, що вона виросла?
Можеш сказати, що осягання iнформацi©, поглиблене наукове шукання  роблять
глибшою i ©©? От, винайшов чоловiк атомну бомбу. Вагався, карався, а  таки
винайшов. Iнший же й вагатися не буде. I взагалi сам винахiд  ста╨  таким,
що вiн уже мовби й не пiдвладний нiкому  й  нiчому.  А  оте,  що  спалю╨мо
кисень, який ти, спасибi тобi (маленька iронiя),  хочеш  нам  вернути,  чи
забрудню╨мо океан...
   Михайло осiдлав свого коника. Вiн любив говорити про те, куди доскочить
людство в сво╨му поступi. Випалить кисень,  забруднить  бiосферу,  знищить
себе бомбою чи подола╨ все це. Щодалi звикатиме  до  рацiонального  життя,
втрачатиме однi втiхи й винаходитиме iншi. Вiн-бо жив старими втiхами. Вiн
любив полювати, розпалювати вночi бiля рiчки багаття й  збирати  гриби.  I
разом  з  тим  вiн  любив  нагнiтати  страхи.  Вони  виправдовували   його
несправжнiй скептицизм, його вмiння легко,  не  вгрузаючи  глибоко  душею,
обкрутитися, де треба, де пройти, а де й пробiгти.
   Дмитро Iванович  повiльно  повернувся,  повiльно  пiдiйшов  до  Михайла
Гнатовича й сказав:
   - Ти зна╨ш, менi зда╨ться, ти все це сповiду╨ш не для себе.
   У Михайлових очах стрибнули бiлi вогники, й вiн  засмiявся  неприродним
смiхом:
   - Ха-ха-ха! Ти що - здурiв? А для кого ж? Хочу свiдомо розбестити тебе?
I хiба таке бува╨ - пiдносячи комусь склянку  з  амiаком,  самому  вдихати
"Елладу"?
   - Я не кажу, що свiдомо,- мовив  Дмитро  Iванович  жорстко.-  I,  прошу
тебе, нiколи не наговорюй на всiх суспiль. Не приписуй  людям  того,  чого
вони не мають. Навiть коли... з якихось причин тобi хочеться приписати.
   На  Михайловому  обличчi  закам'янiв  вираз   розгубленостi.   Вiн   не
сподiвався, що Марченко запустить руку так глибоко. Йому стало прикро, вiн
вiдчув щось схоже на образу. Хоч до деяко© мiри й почував правоту друга.
   Дмитро Iванович спостерiг i це. Його куснула за серце досада.
   - Все наше в нас,-сказав  вiн  примирливо.-Не  те  щоб  дорожче,  ми  й
розумi╨мо сво© слабкостi та  недосконалостi,  але  ж  не  можемо  вiд  них
вiдмовитись. Треба лише намагатися робити так, щоб вiд того не було  шкоди
iншим.
   Дмитро Iванович i далi вiдчував прикрiсть вiд  сво©х  слiв,  вiд  сво╨©
рiзкостi. Вiн гаразд зрозумiв, од чого те. Впродовж усi╨© розмови почував,
чи так йому лише здавалося,  як  з  кожним  словом  оддаля╨ться  од  нього
Михайло, як навколо  нього  окреслю╨ться  якесь  невидиме  надмiцне  коло.
Михайло - в колi, а вiн - за ним. Вони говорять, а вiн  не  може  передати
сво╨© бiди, сво╨© тривоги друговi, не може по-справжньому вiдчути  його  в
нiй. Це, мабуть,було его©стично з його  боку,  позасвiдоме  й  его©стично,
втягувати iншу  людину  в  свою  бiду,  але  чомусь  того  дуже  хотiлося.
Щоправда, подумав далi, Михайла самого доля  натiпала  на  вiтрах.  I  вiн
мимоволi щулиться, затуля╨ться  од  найменшого  вiтру.  Й  не  можна  йому
дорiкати за те. Йому хочеться пожити,  легко  подихати.  Що  ж,  вiн  йому
бiльше не псуватиме настрою.
   Вiн навiть не сказав йому, що через два днi ступа╨ на  свiй  найбiльший
рубiкон, що  пiслязавтра  перевiрятимуть  результати  шестирiчно©  роботи.
Поклав Михайловi на плече руку, ледь-ледь притягнув його до себе:
   - Я сьогоднi такий дурний...
   - Я теж не розумнiший,- сказав Михайло.- Давай вип'╨мо за двох  дурнiв.
Якось один фiлософ  сказав:  "Не  бiйся  дурних  ворогiв,  бiйся  розумних
друзiв".
   - Хто той фiлософ?
   - Я.
   - Тодi, може, трохи не так: бiйся розумних  ворогiв  i  дурних  друзiв?
Таких, якими були сьогоднi ми?
   Вони засмiялися.



   РОЗДIЛ ВОСЬМИЙ

   На iнститутське подвiр'я можна пройти не лише через головний вхiд, а  й
вузенькою стежечкою через сад од зупинки тролейбуса. Борозна здебiльшого й
ходив так. Проте сьогоднi вiн не пiшов просто в iнститут,  а  повернув  на
бiчну алею, яка вела до яблуневого саду, звiдти - в  затишний  куточок  за
басейном: там, у затiнку густих ялин, обiдньо©  пори  полюбляли  збиратися
молодшi - за вiком i званням - науковi спiвробiтники.  Пiд  ялинами  стояв
стiл для пiнг-понгу, хлопцi й дiвчата ганяли  у  вiльний  час  пластмасову
кульку. Пластмасова кулька стрибала й сьогоднi, ©© гилили Вадим i ╙вген, а
глядачiв було лише дво╨ - Юлiй i Микола. Борозна привiтався мимохiдь, йому
вiдповiв  тiльки  Вадим,  решта  поодверталися,  i,  як  здалося   Вiктору
Васильовичу, демонстративно. Борозна хотiв вернутися й запитати, що це ма╨
означати, проте не вернувся. Що це мало означати  -  йому  здавалося,  вiн
здогадувався: помста за необережнi слова, сказанi Нелi;  в  устах  нездар,
заздрiсникiв, страхопудiв вони обросли iншими, домисленими, в якi вкладали
ще один, пота╨мний смисл. Буцiм вiн хоче висмикнути стiлець  з-пiд  Дмитра
Iвановича,  посiсти  лабораторiю.  Звичайно,  вiн  збирався  мати   власну
лабораторiю, але, по-перше, не тепер, по-друге, нiяким чином не однявши ©©
в когось. З тим, у чому признавався собi, не крився й  перед  iншими;  вiн
взагалi не знав розладу слiв i дiла, думки i серця,  замiрiв  i  досягання
мети. Вiн почував сво© сили, мав майже точну мiру сво©х  знань  (звичайно,
порiвнюючи  ©х  зi  знаннями   iнших),   вельми   покладався   на   власну
настiйливiсть, неухильнiсть,  а  також  точнiсть  i  технiчну  оснащенiсть
експерименту. Вiн готував себе до велико©, майже жертовно©  роботи.  Тепер
же подумав, що те, що не приховував сво©х поглядiв  i  намiрiв,  приносило
чорнi плоди. Але зараз вiн тiльки зупинився на мить, оглянувся,  зустрiвся
очима з Вадимом, подякував йому поглядом i одвернувся.
   Вадим од  того  погляду  зiщулився,  несамохiть  зсутулив  плечi.  Його
пройняв страх. Якби Борозна дiзнався  про  його  пiдступ,  вiн  би  просто
викинув його у вiкно, не дуже доглядаючись,  який  це  поверх.  У  Борознi
вгадувалася велика фiзична сила, певнiсть себе й  небажання  дотримуватися
будь-яких умовностей. Вiн був не схожий на багатьох iнших i  не  дбав  про
те, щоб бути схожим, його просто не обходило, хто й що  про  нього  дума╨,
але вiн безжально розтопче кожного, хто опиниться на його путi. У  глибинi
душi Вадим заздрив йому, заздрiсть насамперед i штовхнула  його  послухати
Свiтланино© намови (котру вiн теж не обiйшов у анонiмному листi,  натякнув
на ©© зв'язки з Мар-ченком, зараз про  це  по  iнституту  ширилося  чимало
балачок), а тепер ще й боявся. Але  Борозна  нiчого  того  не  знав.  Його
хвилювало iнше. Вiн розшукував  Нелю.  Вiн  вирiшив  сьогоднi  ж,  негайно
поговорити з нею, запитати - добутися правди. Йому здавалося,  вiн  тiльки
гляне ©й в очi, i вони порозумiються. Неля останнiм часом  рiшуче  уникала
ного. Вона не вiдповiдала на його телефоннi дзвiнки, обминала в  коридорi,
намагалася пiти з лабораторi© так,  щоб  вiн  не  змiг  перестрiти  ©©  на
вулицi. Це було незрозумiле, це було несправедливо, жорстоко й кривдно.  А
основне, Борозна почувався надзвичайно пригнiченим, вiн просто не мiг далi
жити без Нелi. Цей його настрiй дратiвливостi й тривоги,  якогось  страху,
густо© туги посилювався день вiд дня, вiн боровся з ним i  нiчого  не  мiг
удiяти. Вiн розумiв, що нiхто не може усвiдомити любовi, це робиться  поза
мозком, творимо iдеал чи й не творимо iдеалу, а серце щемить,  завмира╨  i
смi╨ться найтоншими ниточками. Вiн, тридцятишестилiтнiй  чоловiк,  жодного
разу не подумав про те, за що вiн любить Нелю i чи треба  ©©  любити.  Вiн
почував iнту©тивно, що не помилився  в  сво╨му  коханнi,  i  хоч  йому  не
вiдкрився свiт ©© душi, вiн його почував i жив ним увесь цей  час,  навiть
не бачачись з нею. I йому ще дужче хотiлося бачити ©©, хотiлося говорити з
нею, вiн згадував ©© погляд, ©© розпашiле обличчя - це було лише один раз,
тодi, коли вiн зрозумiв, що не байдужий ©й, - вiн розумiв, що так  тривати
далi не може, що вiн несамохiть руйну╨ довкола себе те коло,  яке  стiльки
рокiв i з такою вiдчайдушнiстю викладав. Спочатку Борозна думав, що, може,
все перемiниться. Адже ╨ й така любов. Коли один день  людина  ласкава,  а
тодi враз ста╨  мовчазною,  замкнутою,  ляка╨ться  чогось  у  самiй  собi,
намага╨ться знайти вимiри тому, що сталося,  на  самотi  й,  звичайно,  не
знаходить i усамiтню╨ться ще дужче. Але потiм побачив, що це  не  так,  що
Неля свiдомо, холодно й продумано втiка╨ од нього.  Вiн  розшукував  ©©  i
переслiдував,  як  хлопчак.  Здавалося,  куди  можна  сховатися  в  одному
iнститутi?  Але  вона  примудрялася  влаштувати  все  так,  що  нiколи  не
залишалася сама - нi в кiмнатi, нi на подвiр'©.
   Сьогоднi  Борозна  вирiшив  не  зважати  нi  на  що.   Тому   з   такою
настiйливiстю й розшукував ©© в парку.
   Не знайшовши Нелi нi пiд яблунями, нi бiля фонтана, пiшов  у  iнститут.
Але кiмната, в якiй Неля працювала, була порожня. Борозна знову  спустився
з третього поверху вниз. Вiн дiйшов до рогу будинку й несподiвано  побачив
Нелю. Вона стояла по той бiк хвiртки  ще  з  однi╨ю  дiвчиною,  вугруватою
окатою Зо╨ю, i ©ла морозиво. Борозна рiшуче пiшов до них.
   - Пробачте, Зою, менi треба  поговорити  з  Нелею,  -  сказав,  наперед
почуваючи, як важко буде перейти од тако© категоричностi до щиро©,  м'яко©
розмови, яка мала розмити кригу вiдчуження й недовiри.
   Зоя знизала худими плечима,- вона вже звикла, що хлопцi  одводять  убiк
©© подруг, - холодно i, як ©й здавалося, презирливо, а насправдi  ображено
чи навiть жалiбно подивилася на Борозну, пiшла. Але ©© зупинила Неля.
   - Зою, не заходь далеко, я зараз...
   Цими словами Неля одразу вимурувала стiну  помiж  ним  i  собою.  Опрiч
того, Зоя справдi зупинилася, i вiн почував, що не може на очах у  не©,  -
нехай вона й не чу╨ його слiв, - сказати Нелi те, що виболiло за цi днi  в
серцi. Гамуючи роздратування, що несподiвано пойняло його, Борозна сказав,
кинувши косяка в бiк Зо©:
   - Може, вiдпустимо ©© i запишемо розмову на магнiтофонну стрiчку?
   - Нi, живий свiдок краще, - сказала Неля. Було видно, як вона перемага╨
щось у собi, як бродить у не© по чолу якась думка.
   - Невже... нам потрiбен свiдок? - зiтхнув Борозна.- Для чого?
   - Ну... щоб не зарахували  мене  до  вас  у  спiвучасники.  В  ©©  очах
свiтилась неприязнь, майже ворожiсть, а ще глибше  -  страх.  I  -  жодно©
iскорки теплоти чи бодай спомину, здавалося,  мiж  ними  нiчого  не  було,
здавалося, вони зовсiм незнайомi.
   -  Нелю,  я  нiчого  не  розумiю,-  знехтувавши  ©©  останнi,   сказанi
багатозначно слова, рвонувся  через  терни  у  ©©  очах  Борозна.-Чого  ти
втiка╨ш? Що я лихого тобi зробив?
   - Менi, може, й нiчого. Але ми живемо  не  на  пiратському  кораблi,  -
звела на перенiссi брови Рибченко, знову приховуючи страх,  який  опанував
©©.
   - Слово честi - я нiчого не  розумiю,-  розгубився  Борозна.-  Може,  й
справдi... Ти скажи... Я не такий уже твердолобий...
   - Облиште, Вiкторе Васильовичу,- кинула вона в урну недо©дене морозиво,
звiльняючись од страху, який обiймав  ©©.  -  Я  не  кiнчала  педагогiчних
вузiв, щоб перевиховувати дорослих  дядiв.  Та  й  ╨  дядi,  яких  уже  не
перевихова╨ш.
   Борозну од тих слiв мовби обвiяло  холодом.  Вiн  несамохiть  зiм'яв  у
кулацi й вiдпустив бороду, терпко потер перенiсся.
   - Нелю, ви на щось натяка╨те.  Щось  прихову╨те  од  мене.  Ви  повиннi
сказати все до кiнця.
   - Що я приховую од вас? - сказала вона,  i  те  ©©  "о"  пролунало  так
здивовано, що на мить вернуло його кудись назад, i .вiн аж здригнувся. Але
тiльки на мить. Бо далi Неля мовби загасила щось у  собi  -  отой  на©вний
порив, отой порух, i на ©© чоло знову лягла тiнь. - Менi нiчого вам бiльше
сказати. Та й нема╨ коли.
   - Я чекатиму вас пiсля роботи.- В його очах свiтилася надiя. Вона  була
зовсiм маленька, i пiд Нелиним холодним поглядом швидко погасла.
   У цю мить Неля  вповнi  почувалася  спокiйною,  ©й  удалося  притлумити
вiдчайний крик, що рвався з грудей, i страх, i пекучий жаль.
   - Я не знаю, коли скiнчу роботу сьогоднi,- сказала вона.- А  завтра  ми
приступа╨мо до експерименту... Того самого експерименту,  який,  за  вашим
прогнозуванням, покаже марнiсть наших зусиль.- Неля помовчала, ©©  обличчя
з суворого, майже гнiвного стало задумливим i милим,  таким  милим,  що  в
Борозни стислося серце у передчуттi найбiльшо© втрати. - Що ж, може, й  на
ваше вийде. Але тепер ваша наукова прозiрливiсть буде для мене ще  тяжчою.
- ╞© обличчя враз  спалахнуло  рiшучiстю,  i  вона  докiнчила:  -Ви...  не
чекайте мене бiльше. Нiколи.
   Вона повернулася й пiшла до iнституту. Борозна вiдчув, як у ньому  щось
рвонулося, вiн ступив  навздогiн,  навiть  хотiв  ухопити  Нелю  за  руку,
повернути до себе, а тодi зупинився. Щось йому пiдказувало: в нього в душi
нема╨ сили, яка може зупинити ©©. Та враз йому в скронi вдарила кров,  вiн
чомусь стиснув кулаки й гукнув  навздогiн  чи  то  з  погрозою,  чи  то  з
вiдча╨м:
   - Я чекатиму. Чу╨ш, я таки чекатиму!
   Дмитровi Iвановичу снився сон. Нiбито вiн сидить у великiй  залi,  а  в
нiй зовсiм нема╨ вiкон, i не ввiмкнено жодно© лампочки, i взагалi туди  не
пробива╨ться жоден промiнчик свiтла. Стеля десь  високо,  але  вiн  ©©  не
бачить i стiн теж, вiн тiльки бачить блiдувату пляму попереду. То - екран.
Вiн то пригаса╨, то повiльно розжеврю╨ться червонуватим свiтлом, i тодi на
ньому з'являються контури якихось облич, обриси химерних будiвель i дерев.
Коли дуже напружитись, то можна побачити  цiлiсну  картину.  Проте  Дмитро
Iванович не напружу╨ться. Вiн увесь якось дивно розслаблений, обезволений.
У залi багато стiльцiв, але Дмитро Iванович зна╨, що тут вiн сам.
   Зненацька екран погас. I в ту мить Дмитро  Iванович  вiдчув  на  сво╨му
плечi чиюсь руку. Вiн потягнувся сво╨ю лiвою  рукою,  хотiв  скинути  руку
того, хто стискав йому плече, але не змiг. Пальцi були неначе  залiзнi.  I
вся рука була важка, нещадна, ворожа. Дмитро  Iванович  хотiв  оглянутись,
але й це йому не вдалося - вiн не  мiг  навiть  поворухнути  плечем.  Йому
стало страшно. Вiн спробував  закричати,  але  почував,  що  тiльки  зяпа╨
ротом, а звiдти не вилiта╨ жодного звука. I в  цю  мить  знову  засвiтився
екран. Рука поволi вiдпустила його, коли вiн мацнув за плече пальцями,  ©©
не було. А на екранi  проступали  обриси  якихось  химерних  -  зубцями  i
шпилями - гiр, i над ними маяло щось схоже на велетенськi крила.
   Потерпаючи, що екран погасне знову й тодi на плече ляже та  сама  рука,
Дмитро  Iванович  пiдвiвся.  Вiн  пам'ятав,  де  були  дверi,  знайшов  ©х
навпомацки й вийшов у фой╨.  Фой╨  було  звичайне,  як  i  всi  iншi  фой╨
кiнотеатрiв, тут  горiло  яскраве  свiтло  i  висiли  на  стiнах  портрети
кiноакторiв, щоправда, жодного з них вiн нiколи не бачив на екранi. Дмитро
Iванович повернув лiворуч, широкий коридор привiв його до  дверей,  i  вiн
вийшов на вулицю. Свiтило сонце, гудiло мiсто, десь зоддалiк долiтав голос
молочаря: "Молоко ╨. Мо-ло-ко. ╙ мо-ло-ко!" Зовсiм як у ©хньому дворi, хоч
вулиця була незнайома, вузенька, з високими  готичними  вiкнами  будинкiв,
нестеменне така, якi вiн бачив у старiй частинi югославського мiста Сплiт,
де побував позаторiк. Щойно  вiн  хотiв  рушити  праворуч,  де  по  гомону
вгадувалася магiстральна вулиця, як з дверей кiнотеатру  вибiгла  маленька
сухенька жiночка в окулярах i вхопила його за рукав пiджака.
   "Пробачте,сказала  вона,-  оддайте  ваш  квиток".  "Нащо  вiн  вам?"  -
здивувався Марченко. "У нас такий порядок",- багатозначно сказала жiночка.
Вiн хотiв повернутися й  пiти,  але  замiсть  того  почав  шукати  квиток.
Обмацав усi кишенi, деякi навiть повивертав - квитка не було.
   "Я, мабуть, його викинув",- трохи розгублено казав Дмитро Iванович.
   "А як ваше прiзвище?"-швиденько запитала жiночка.
   "Нащо це вам?.. Марченко..."
   "Ми не можемо випустити вас",- сказала жiночка,  намагаючись  налити  в
свiй голос якомога бiльше твердостi. Адже вона розумiла, що  нiяким  чином
не зможе втримати цього дебелого чоловiка.  Ще  краще  це  розумiв  Дмитро
Iванович. Ось вiн повернеться й пiде,  i  що  йому  зробить  оця  общипана
синиця в окулярах? Але вiн натомiсть запитав:
   "Що ж менi робити?"
   "Пiдiть нагору, попросiть дозволу у Вiнга".
   "Яке дивне прiзвище",-подумав Дмитро Iванович. йому  дуже  не  хотiлося
вертатися в цей пiдступний будинок, але вiн таки  пiшов.  Крутими  сходами
пiднявся на другий поверх, зайшов у великий просторий кабiнет. Там  стояла
парка задуха - вiкна чомусь були зашторенi - товчiя, гармидер,  у  густому
диму помiж  столиками  з  келихами  в  руках  сновигали  чоловiки  (тiльки
чоловiки) в чорних костюмах, про щось розмовляли, смiялися,  на  столиках,
пiдвiконнях, просто на пiдлозi поблискували пляшки з напоями  i  сифони  з
водою. "Хто тут Вiнг?" - запитав Дмитро Iванович витрiшкуватого  молодика,
який опинився найближче до нього.
   Молодик стенув плечима.
   "Не знаю".
   "Хто тут Вiнг?"-пройшовши трохи  далi,  звернувся  Дмитро  Iванович  до
опасистого чоловiка з пляшкою в руках.
   "Не знаю, - сказав той.- Пройдiть у кiмнату напроти".
   Дмитро Iванович вийшов на площадку  сходiв,  попрямував  до  вузеньких,
оббитих жовтим дерматином дверей. У  тiй  кiмнатi  сидiло  тiльки  четверо
людей, гортали якiсь журнали, один примiряв перед дзеркалом парик.
   "╙ тут Вiнг?"-знову запитав Дмитро Iванович.
   Нiхто довго  не  вiдповiдав,  аж  нарештi  одгукнувся  чоловiк,  котрий
примiряв парик:
   "Вiн, мабуть, у пiдвалi.- Натягнув парик, одним вправним рухом прилiпив
вуса (борiдка була своя) i враз став страшенно схожий  на  Мефiстофеля.  А
може, й справдi вiн збирався грати Мефiстофеля.- А взагалi  на  землi  все
тлiн, справжн╨ тiльки одне -  одвiчнi  iлюзi©  людей",-  кинув  вiн  через
плече.
   Хоч його слова, як здогадався Дмитро Iванович, призначалися не йому,  а
комусь iз тих трьох за столом, у нього чомусь  лякливо  стиснулось  серце.
Вiн увiбрав голову  в  плечi  й  поспiшливо  вийшов  на  площадку  сходiв.
Спустився на перший поверх, пошукав  очима  сходи  до  пiдвалу  й  побачив
довгий вузенький коридорчик, а в кiнцi його  прочиненi  на  вулицю  дверi.
Мабуть, це був чорний хiд. Дмитро Iванович хотiв вийти через тi  дверi,  а
тодi пригадав, що сказав жiнцi  в  окулярах  сво╨  прiзвище  й  тепер  без
дозволу пiти не може. Передадуть  на  роботу,  можуть  бути  непри╨мностi.
Звичайно, вiн нiчого не порушив, а тiльки загубив квиток, до  того  ж  уже
тодi, коли виходив iз залу. А все-таки... I хоч його манили  прочиненi  на
вулицю дверi й змагало бажання швидше  покинути  цей  пiдозрiлий  будинок,
почав шукати сходи до пiдвалу. I в ту мить з прочинених  дверей  до  нього
долетiв протяжний поклик: "Молоко. ╙ мо-ло-ко. Мо-ло-ко ╨!"
   Од того поклику Дмитро Iванович i прокинувся.
   - Молоко. ╙ мо-ло-ко. Мо-ло-ко ╨! - знову долинув до нього голос.
   Спочатку Дмитро Iванович подумав,  що  той  голос  долiта╨  зi  сну.  У
кiмнатi була темiнь, у нешироку щiлину мiж штор  на  стiнi  падало  свiтло
вуличного лiхтаря.  Дмитро  Iванович  увiмкнув  нiчничок,  який  стояв  на
журнальному столику в узголов'©. Була третя година ночi. О цiй хвилi крiзь
прочиненi на балкон дверi знову влетiв закличний голос:
   - Молоко. ╙ мо-ло-ко. Мо-ло-ко ╨!
   Дмитро Iванович, ледве вiрячи собi, вступив у капцi, вийшов на  балкон.
Поглянувши вниз, справдi побачив Степана, молочаря. Той стояв, навалившись
грудьми на нещодавно змайстровану решiтчасту загорожу пiд кавуни, час  вiд
часу важко закидав назад голову, вигукував слова, якими ранком скликав  до
бiдонiв покупцiв. Дмитро Iванович розреготався. Що  Степан  п'яничка,  вiн
знав давно, але де той нализався о цiй порi, та ще й  приволiкся  на  сво╨
щоденне торговельне мiсце !
   Вiн зачинив балкон, лiг на канапу, вимкнув  свiтло.  Реальнi  Степановi
слова розсунули заволоку недавнього сну, вiн усе ще  хлипав  перед  очима.
Найповнiше запам'яталися  пошуки  Вiнга.  Дмитро  Iванович  пригадав  сво©
мандри  по  кабiнетах  у  розшуках  того  загадкового  чоловiка,  пригадав
вiдчиненi на вулицю дверi, i його пойняла досада. Вiн навiть у снi лишився
таким самим. Не рвонувся, не наплював на все, не  пiшов.  Безглуздий  сон,
тiльки вiн у ньому поводився не так, як мав би, на його  теперiшню  думку,
поводитись. Найчастiше чомусь йому снилося, що вiн iде босий.
   Решта-як треба: костюм, галстук, капелюх,  а  черевикiв...  нема╨.  Вiн
заходить у академiю, ступа╨ по натертiй  до  блиску  паркетнiй  пiдлозi...
босонiж. Щойно iшов у черевиках, i враз  вони  кудись  подiлися.  То  була
просто кара господня. Найгiрше ж, що  вiн  у  снi  не  мiг  повернутися  й
утекти, а покiрно йшов на виклик. Хоч i бачив, що диву╨ всiх неймовiрно.
   Вiн ще раз вiдзначив з iронi╨ю  i  прикрiстю,  що  i  в  снi  залишився
точнiсiнько таким, як у життi. Вiн подумав, що таким вiн створив себе  сам
i що оце i ╨ його справжня суть. Вона дужча чи, може, мiцнiша за всi  його
розмiрковування i поривання. I ще вiн подумав, що кожна людина  ма╨  якусь
свою одну суть. Вiн не мiг погодитися  з  тими  вченими,  якi  кажуть,  що
людина сьогоднi не зна╨, яка вона буде завтра, що  в  нiй  зненацька  може
вибухнути щось таке, що здиву╨ усiх  i  ©©  саму.  Звичайно,  людина  може
розкритися, може спалахнути, може кинути себе  на  високу  гору.  ©©  душа
iнодi здатна на крутi повороти. Проте суть людини  лиша╨ться  тi╨ю  самою.
Людина або смiлива, або боязлива, обережна,  жадiбна,  балакуча,  потайна,
вiдкрита. Вона така завжди. Одна здатна любити дужче,  вiдданiше,  iнша  -
менше, холоднiше, розсудливiше. В однiй закладено страху бiльше, в iншiй -
менше. Закладено вже змалку. В генах чи дiдько зна в чому... I  страху,  й
любовi, i ненавистi - всього того, що трима╨ в руках  i  руха╨  свiт.  Вiн
пригадував, як деякi авторитети описують людськi стани, кажуть, що  людинi
бува╨ байдуже, що станеться з нею в наступну мить. Може, це  й  так,  коли
вона приголомшена настiльки, що вже не може мислити, сприймати того, що ©©
оточу╨. Дмитро Iванович побував на крутих гребенях, але жодного разу з ним
не сталося такого. Вiн пам'ятав, чого досягав,  нiколи  не  дозволяв  собi
повестися так, щоб однi╨ю миттю втратити все, що мав. Через те був  твердо
переконаний, що i в кожно© iншо© людини ╨ оте осердя, яке нiяким чином  не
може змiнитися в одну мить за помахом мiзинного пальця Долi. То  неправда,
думав вiн, що ми не зна╨мо, що зробимо в наступну хвилину. Обмовили людину
Фрейд i його послiдовники, i  навiть  генiальний  Досто╨вський  помилявся,
коли обстоював роздво╨ння душi, а також, що людина пiд владою  темних,  не
зрозумiлих ©й сил.
   Людина завжди зна╨, що вона робить i зна╨, якi сили ведуть ©© у  життi.
Дмитро Iванович чiтко i ясно мiг сказати, якi сили  вели  i  ведуть  його.
Навiть  зараз.  Насамперед  це  було  почуття  обов'язку.   Особливо   вiн
усвiдомлював свiй обов'язок бути  чесним  i  щирим  перед  спiвробiтниками
лабораторi©,  бути  прикладом  для  сво©х  молодих  колег.   I   саме   це
усвiдомлення обов'язку принесло йому радiсть. Радiсть трохи аж моторошну -
вiдповiдальностi за долi iнших. Вiн розумiв, що йому  не  байдужi  всi  цi
люди, що вiн болi╨ за них душею.  I  саме  цим  вiн  насамперед  людина  i
комунiст. Вiн аж пiдносився сво╨ю думкою над  усiм  дрiб'язком  буденщини,
над власними  недосконалостями.  Це  не  було  самомилування,  вiн  просто
почував, що ╨ в нього якесь осердя, тримаючись за яке може йти  далi.  Вiн
думав про роботу. Вона - святiсть, ©хня проблема, ©хнi спiльнi  зусилля  -
вище за них самих, то iдеал, то бог, якому вони  служать.  Вiн  почував  i
розумiв - вона об'╨дну╨ все: ©хнi пристрастi,  ©хнi  прагнення  -  всiх  i
кожного зокрема, велика свiтла мета, велика робота поменшу╨, а то й гасить
у душах усе дрiбне й возвеличу╨ гарне та правдиве.
   Саме через те почував справжнiй страх перед  експериментом,  який  мали
розпочати за кiлька годин.
   Дмитро Iванович уже не змiг заснути до ранку. Навiть спробував читати -
на  його  журнальному  столику  лежала  книжка  про  новi  дослiдження   в
розкопанiй Помпе©, але читане не бралося до голови, i вiн вiдкинув  книжку
й знову загасив свiтло. Так i пролежав з розплющеними очима до ранку.
   Встав з головним болем, розслаблений, майже  знесилений.  Ледве  змусив
себе зробити таку-сяку фiззарядку - махнув у один, у  другий  бiк  руками,
немов давав кому вiдчiпного, кiлька разiв зiгнувся в попереку  й  на  тому
закiнчив. Поснiдавши я╨чнею  та  вчорашньою  картоплею,  провiв  до  школи
Маринку,- вiн  проводив  ©©  щодня,  Ма-ринка  вважала  це  його  почесним
обов'язком,- i пiшов на роботу. Вiн пiшов  не  прямо,  а  далеким  кружним
шляхом, сподiваючись хоч трохи збадьоритись, розвiяти бiль у головi.  Було
гарно йти ранковим мiстом, щойно политими вологими тротуарами, на  яких  у
калюжах купалися голуби, поспiшали перехожi. Повiльно, бо таки  випереджав
час, пiднiмався  вгору  крайньою  але╨ю  парку  Шевченка.  Вiн  навiть  не
зглянувся, як  опинився  аж  тут.  Отак  само,  оцi╨ю  ж  таки  але╨ю  вiн
пiдiймався... тридцять  п'ять  рокiв  тому.  Тридцять  п'ять  чи  тридцять
чотири. Чомусь не мiг  точно  полiчити.  А  от  те,  як  iшов  з  фанерним
чемоданом у руцi, пам'ятав добре. I тут вiн здогадався, що нинi й iшов для
того,  щоб  пригадати  чи  пригадувати.  Минуле,  таким,  яким  воно  було
насправдi, приходить вельми рiдко. I якось несподiвано - спалахом.  Якийсь
звук, якийсь колiр, якась асоцiацiя раптом вирве  мить  просто  звiдти,  i
тодi все затерпне всерединi, й зда╨ться,  ти  повернеш  себе,  колишнього,
молодого,  повернеш  час,  молодi  дерева  й  тi  хмари,  якi  вже   тричi
випарувались на Землi. То при╨мна i навiть чимось аж лячна  мить.  А  може
вона й просто прийти з споминiв.
   Отут вiн став. Чемодан поставив до нiг, але ручку не випускав. Чемодана
йому зробив сусiд, дядько Гавро. Ручку одiрвав од  дверей,  петлi  поробив
шкуратянi.
   Було дуже рано - п'ята чи шоста година. Мiсто ще спало.  Вiн  зупинився
бiля басейну. Посеред басейну стояв симпатичний опецькуватий хлопчик,  вiн
тримав над головою кухоль, з якого лилася вода. Сонце тiльки зiйшло, грало
променями на мармурових плечах хлопчика, на  струменях,  творячи  райдугу.
Хлопчик чимось був схожий на ©хнiх сiльських пастушкiв, у нього  так  само
костричився на головi чуб i спадали намоклi штанцi. Зараз тут сто©ть iнший
хлопчик. Вiн трима╨ в руках рибину. Того хлопчика, мабуть, забрала вiйна.
   Дмитро Iванович пам'ята╨,  йому  тодi  захотiлося  пити.  Вiн  поставив
чемодан на край  басейну  -  щоб  мати  на  оцi,  наслухався  в  селi  про
"жулiкiв", перескочив на купу камiння  i  нахилився  до  кухля.  Вiн  тодi
сприймав життя просто - насамперед з боку доцiльностi  того,  що  iснувало
довкола. Вiн хотiв пити. А тут була вода. I йому було байдуже, звiдки вона
текла - з криницi, з крана чи мармурового кухля. Вiн  подумав,  що  зараз,
хоч як би хотiв пити (вiн взагалi майже забув,  що  то  справжня  спрага),
нiзащо не  став  би  на  край  басейну.  I  не  тiльки  через  те,  що  це
некультурно...
   Цi╨© митi вiн подумав, що отой парубчак, котрий  стояв  тридцять  п'ять
рокiв тому, це не вiн. Тодi бiля  басейну  стояв  сильний,  безпосереднiй,
грубуватий i безкомпромiсний хлопець. А оце сто©ть важкий  учений,  котрий
часто  вага╨ться,  по  кiлька  разiв   зважу╨,   шукаючи   правильного   i
найкоротшого шляху. Цей  чоловiк  зна╨,  як  важко  придбати  i  як  легко
втратити, ось чому вiн помисливий. Щось таке чи подiбне  до  цього  колись
сказав Арiстотель.  Може,  вiн  це  сказав,  теж  стоячи  над  басейном  i
дивлячись на сво╨ молоде вiдображення у водi?
   Але це таки вiн, подумав Дмитро Iванович. У глибинi  -  десь  вiн.  Оце
все: розважливiсть, обережнiсть - то тiльки нашарування, то одяганки,  якi
вiн натягував одна на одну вподовж рокiв.
   Той же парубчак справдi був палкий i безжурний. Напившись i  побачивши,
що ще дуже рано, вiн узяв чемодана й поволiк його  за  високi  тюльпани  в
густу траву. Вiн лiг у траву й, мiцно  тримаючи  в  руцi  ручку,  ту  саму
ручку, якою  сiмнадцять  рокiв  одчиняв  хатнi  дверi  i  яка  тепер  була
прицвяхована до чемодана, заснув.
   Прокинувся од якогось галасу. Сiв на травi, протер очi й побачив  перед
собою грудасту дiвчину в синiй косинцi й зеленому фартусi. Вiн  не  одразу
зрозумiв, що вона ла╨ його за пом'яту траву. Це  його  розсмiшило,  i  вiн
сказав:
   - Я привезу вам його цiлу в'язку.
   - Чого? - здивовано запитала дiвчина.
   - Сiна.
   Тодi розреготалася вона. I крiзь смiх пояснювала, що сiна ©й не  треба,
i всiм, хто живе у мiстi, теж, а що траву  не  можна  м'яти,  бо  це  псу╨
вигляд парку.
   Вiн  почав  пiднiмати  руками   зелену   чуприну   трави,   й   дiвчина
розреготалася ще дужче.
   Потiм вiн зустрiчав ©© не раз - вона працювала чи то  двiрничкою,чи  то
квiтникаркою у цьому парку й щоразу, забачивши його, смiялася.
   Вiн оселився в двоюрiдно© тiтки. В унiверситет  ©здив  трамва╨м.  Першi
два тижнi - тим самим вагоном. На тому вагонi на борту була написана цифра
631. Вiн думав, що тiльки цим трамва╨м, з цифрою 631  на  борту,  й  можна
до©хати до Володимирсько© вулицi. Прийшовши вранцi  на  зупинку,  очiкував
його iнодi по двi години. Запiзнювався на  навчання,  приходив  здосвiтку,
економлячи на снi. А раз, не дочекавшись  вагона  шiстсот  тридцять  один,
пiшов пiшки по рейках, щоб не заблудитися. Ох же й смiялися  однокурсники,
коли вiн розповiв, чого запiзнився. То були iншi однокурсники,  не  тi,  з
якими закiнчував унiверситет. З тими, у лавах добровольчого  студентського
батальйону, вiн пiшов на вiйну. Пiсля вiйни вiн не зустрiв нiкого з них.
   Удруге вiн прийшов у цей парк, коли тут ще не було нi зелених  газонiв,
нi квiтiв, нi фонтана. I не було бiльше грудасто© дiвчини в синiй  косинцi
й зеленому фартусi. А вiн був такий самий, як  i  ранiше,-  безпосереднiй,
залюблений у науку, але ще завзятiший  i  наполегливiший.  У  ньому  буяла
енергiя, сила i трохи зрiв розрахунок, гарний розрахунок на вiдкриття,  на
високi житт╨вi щаблi, жеврiла надiя прорватися  кудись,  спити  з  джерел,
захованих у глибинi. З одного боку,  мабуть,  то  було  несвiдоме  бажання
назавжди позбутися фанерного чемоданчика,  а  далi  солдатського  речового
мiшка i голих дощок залiзно© койки в пiсляво╨нному гуртожитку. На тi дошки
вiн клав одну полу шинелi, другою накривався й спав  не  роззуваючись,  бо
залiзна грубка, жерстяну трубу яко© вони вивели в  кватирку,  грiла  доти,
поки в  нiй  гоготiло  полум'я  од  украдених  на  станцi©  Ки©в-Товарний,
попиляних у пiдвалi круглякiв.
   У них був сильний курс. Зодягнений переважно у шинелi,  якi  глибоко  в
складках ще зберiгали запах порохового диму, та в спiдницi з  плащ-наметiв
i кофточки з парашутного шовку. Недарма майже третина ©х  пiшла  у  велику
науку. Марченко теж прийшов на студентську лаву просто  з  госпiталю  (був
контужений на понтоннiй переправi через Вiслу) на другий курс.  З  другого
боку, його вже почали лоскотати й пломiнцi честолюбства, неяснi сподiвання
щось знайти, щось вiдкрити, щось звершити. Тi пломiнцi трiпотiли  в  ньому
оддавна. Вiн сам не знав, де вони в ньому взялися.  Адже,  здавалося,  був
точнiсiнько такий, як iншi хлопцi в селi. Ну, може, трошки чутливiший. Вiн
соромився тi╨© чутливостi й тонкостi. Але нi в кому з них  не  горiв  отой
пломiнець. Вiн не дав упродовж усi╨© вiйни викинути з речового  мiшка  два
грубi томи бiологi©, щоб натомiсть покласти пару запасних  онуч  чи  банку
американсько© тушонки, вiн знову привiв його в цей парк.  Дмитро  Iванович
розумiв, що, звичайно, в тому було й трохи випадковостi, що вiн iшов  саме
в бiологiю, але що йшов, iшов кудись уперед, до знань,- нiтрохи. До  знань
i ще до чогось. На якусь мить вiн задумався: що б з нього могло бути, якби
вiн не поступив на бiофак унiверситету? Як би склалося його життя? Вiн  не
мiг не признатися собi, що скрiзь, куди  б  не  закинула  його  доля,  вiн
пробивався б угору. Якби не поступив на бiофак, вiн вернувся б у  Чернiгiв
i вступив би до  педiнституту.  I  теж  отримав  би  диплом  з  вiдзнакою.
Щоправда, тодi колiя  його  життя  навряд  чи  при╨дналася  б  до  широко©
магiстрально© колi© науки. Вiн був би вчителем бiологi©.  Не  вчителем,  а
директором школи. Або й завiдуючим райвно. Зразковим директором школи... I
потратив би на те стiльки енергi© й сили...
   Стоячи отут, бiля басейну, в затiнку каштана, вiн нiби заглянув  кудись
глибоко-глибоко, в друге  сво╨  життя.  Побачив  себе  iншого.  Нечiтко  й
неясно, як власне вiдображення на днi басейну.
   У лабораторi© панував дух тривожно© урочистостi, пiднесеностi,  страху.
Дмитро Iванович намагався триматися спокiйно, навiть трохи  перегравав  на
тому, пройшов по всiх кiмнатах, поговорив з Вадимом i Юлi╨м i сказав,  щоб
починали. Власне, не починали, а закiнчували. Адже всi цi днi були вiдданi
пiдготовцi.  Тут  було  багато  майже  механiчно©  роботи:  подрiбнення  й
руйнування  ультразвуком  хлоропластiв,  фрагментацiя,  видiлення   першо©
фотосистеми iз строми i гран -  довгий  ланцюжок  од  звичайних  листочкiв
зеленого гороху до готово© суспензi©, в якiй зроблено цiлий ряд перевiрок,
вiдтак введено мiчений по фосфору амонiл-тетрафос i проведено  реакцiю  на
сонце. Сьогоднi вони мають довiдатись, вступив у  реакцiю  амонiл-тетрафос
чи нi.
   Дмитро Iванович не збирався особисто бути присутнiм при тому.  Все  вже
вивiрено й перевiрено, а розiгнати  екстракт  на  електрофорезi,  накласти
хромотографiчний папiр чи  зробити  обчислення  на  лiчильнику  Гейгера  -
Мюллера не згiрше за нього, а може, навiть краще, зумiють Вадим i Юлiй,  а
також запрошений з лабораторi©  iзотопiв  Микола  Яструбець.  Марченко  не
хотiв заважати ©м.
   Вiн побажав усiм  успiху,  всi  вони  дружно,  хором  послали  його  за
узвича╨ним ритуалом до дiдька, i вiн пiшов до себе  в  кабiнет.  Скинув  i
повiсив на спинку стiльця пiджак, розчинив  вiкно,  пiдсунув  прислану  на
вiдгук з iнституту ботанiки дисертацiю.
   Вiн читав довго (а може, йому лише здалося, що  читав  довго),  а  коли
одiрвався, у подивi помiтив, що нiчого  з  прочитаного  не  зрозумiв.  Вiн
навiть не мiг сказати, про що саме читав. Тiльки тепер  збагнув,  що  весь
час думав про те, що  робиться  через  двi  кiмнати  од  нього.  Намагався
вiдгадати, на якому вони етапi i чи скоро закiнчать.
   Дмитро Iванович подумав, що дисертацiю вiн сьогоднi  читати  не  зможе.
Велика серйозна робота, над нею треба зосередитись,  зануритись  у  не©  з
самого початку, бо далi можна нiчого не  зрозумiти.  Поки  що  вiн  напише
листи  в  Алма-Ату,  вiдповiсть  колегам   з   Алма-Атинського   iнституту
фiзiологi©  рослин  на  ©хнi  запитання  по  дослiдженню  свiтлово©   фази
фотосинтезу, що частково теж дослiджу╨ його лабораторiя. Вони навiть  самi
створили спектральнi прилади, тут, власне, мають безсумнiвнi  успiхи,  вже
визнанi серед iнших фотосинтетикiв. Це не особисте  дослiдне  поле  Дмитра
Iвановича, але воно теж пiд ного контролем. Колись  на  ньому  працював  i
вiн, тепер роботу продовжують iншi.
   Вiн розпочав писати листа. Написав першу фразу, а далi перо  зупинилося
й анi руш. Вiн силомiць примусив себе думати над вiдповiддю, низав  рядки,
креслив i перекреслював, аж поки не порвав  аркуш.  По  тому  довго  сидiв
самозаглибившись, у ньому  мовби  щось  одключило  волю.  Дмитро  Iванович
розумiв, що то одключив вiн сам, i не мiг нiчого вдiяти. Вiдтак  спробував
зосередитись: гортав реферативнi журнали, впорядковував папери  в  шухлядi
столика. А час спливав, неначе кров з незабинтовано©  рани.  Вiн  мимоволi
рахував його, за годинником i по сонцю,  яке  плинуло  над  корчуватськими
лiсами. На хвилю затримався поглядом на лiтаковi, який безшумно  спускався
до лiсу. Вiн бачив ©х щодня, звик до них, майже не помiчав: один за  одним
вони йшли на посадку в аеропорт Жуляни, але цей лiтак  чомусь  викликав  у
нього  тривогу,  вiн  проводжав  його  очима,  поки  той  не  сховався  за
будинками.
   "Пора  б  уже  комусь  прийти",-  подумав  i  зрозумiв,  що  вже  давно
дослуха╨ться до крокiв за  дверима.  Вiн  вiдчув,  що  якесь  велетенське,
нiколи досi не знане напруження скову╨  його  зсередини,  тисне,  аж  ста╨
важко дихати.  I  враз  вiдчув,  що  вiн  страшенно  розсмиканий,  нервово
виснажений. Що страх гнобить його неймовiрно. Розумом начебто й не  вельми
панiкував. Але в душi залягла тиша, яка  була  майже  зловiсна.  I  раптом
закололо пiд серцем, i жилка на  лiвiй  руцi  забилася,  неначе  натягнена
сталька пiд  вiтром:  тiнь-тiнь-тiнь.  Вiн  уловив  тонке  тремтiння  десь
усерединi й вiдчув, що в нього навiть тремтять пiд колiнами ноги, що  вони
ослабли, i коли вiн пiдведеться, може не встояти. Вiн нiколи не думав,  що
такий розбитий.
   Це злякало в свою чергу. Що отак  сточенi  нерви,  надiрване  здоров'я.
Чому? Нiби ж нiчого подiбного донедавна за собою не помiчав.
   У коридорi почулися кроки, вiн несамохiть напружився, вп'явся руками  в
бильця крiсла. Кроки потупотiли далi, а вiн  усе  ще  сидiв  закам'янiлий.
"Ну, це не годиться зовсiм",- подумав Дмитро Iванович i  пiдвiвся.  Ступив
до лабораторного стола i враз вiдчув,  що  в  нього  в  горлi  мовби  щось
запекло, заклекотiло, здавалося, хтось  стиснув  його  пальцями.  Водночас
його залила гаряча хвиля, але вона не була схожа на ту,  яка  залива╨  при
соромi  чи  нiяковостi,  вона  була  занадто  пекуча  й  важка,  здушувала
зсередини й накочувалась на серце. Воно обкипiло  жаром.  Дмитро  Iванович
пам'ятав цю хвилю - так само вона накочувалась на нього, коли  вiн  чотири
роки тому, упавши, зламав ногу i дво╨ ребер. То  була  передшокова  хвиля,
слiдом за тим йому червоно засвiтилося в очах i погас свiт.
   Наступно© митi у Марченка хлинула з рота кров. Вiн злякався  страшенно,
але, як i завжди в такi хвилини, мовби весь  стиснувся,-  стиснув  кулаки,
стиснув  мисль,  волю,-  сiв  на  куценький,  з  металевими  нiкельованими
бильцями диванчик. Хотiв лягти, а тодi подумав, що так може захлинутися, й
лишився сидiти. Вiн боявся поворухнутися, розумiв, що ворушитися,  мабуть,
не треба, що найлiпше посидiти отак i  спробувати  заспоко©тись,  погасити
важку гарячу хвилю в грудях. В ту мить майнула думка про  можливу  смерть.
Собi на подив, зовсiм тверезо вiдкарбував, що цi╨ю думкою вiн здавна мовби
прип'ятий до чогось, що ця думка взагалi не да╨ рвонутися. Але щось одразу
й заперечило: смерть ╨ подвiйним гальмом, якби ©© не було, не було б краси
життя. Оцього сонця, отих кленiв i яблунь.
   Оця  несподiвана  тверезiсть  i  холоднiсть  розмiрковування  про  щось
сторонн╨ просигналiзували йому, що вiн не помре, iнакше б вiн не змiг отак
мислити. Життя - то стрiчка, яку намоту╨ барабан машини; мелькнув останнiй
шматочок - i все. Але, видно, його стрiчцi ще  не  прийшов  кiнець.  Та  й
надто прикро буде, якщо вiн сам укоротить ©©. "Ми й так  iнодi  витрача╨мо
©© не на те, що треба".
   Носова хустинка аж хлипала од кровi. Воднораз Дмитро  Iванович  вiдчув,
що пекти в горлi перестало, що дихати теж стало легше i  що  важка  гаряча
хвиля вiдступила. Вiн зачекав ще хвилину, повiльно пiдвiвся. Так повiльно,
що знову мало не звалився на диванчик. Якась сила, а може, антисила,  сила
руйнацi©, ламала його. Але тепер вiн свiдомо вирiшив  не  пiддаватися  ©й.
Вiн боровся затято, майже зi злiстю. Тримаючись за стiл, пройшов до вiкна,
тремтячою рукою налив з графина в склянку води  й  виполоскав  рот.  Потiм
намочив у водi аркуш паперу  й  витер  обличчя.  Цими  розважливими  дiями
сподобався собi, вiдзначив у думцi, що таки здолав страх i панiчнiсть,  що
обiйшовся без сторонньо© допомоги й без виклику медикiв. Тепер треба  було
подумати, як замити плями на пiдлозi i що робити з сорочкою. Хусточку  вiн
просто викине в кошик...
   У цей час до кабiнету увiйшов  ╙вген.  Дмитро  Iванович  чи  не  вперше
пошкодував, що привчив спiвробiтникiв  заходити  без  стуку.  У  ╙вгена  з
переляку трохи не вискочили з орбiт очi, вiн штовхнув ногою дверi й щосили
закричав у коридор:
   - Сюди, сюди. На помiч!
   А тодi кинувся до Марченка, хотiв пiдтримати його, але Дмитро  Iванович
уже зовсiм спокiйно i впевнено вiдвiв його руку, сказав з досадою:
   - Ну, чого ви кричите? Зачинiть дверi.
   Але-до кабiнету вже  бiгли  люди.  Дмитровi  Iвановичу  було  невимовне
прикро, адже всi здогадаються, з чого  все  це  сталося,  вiн  несподiвано
розсердився, почав виганяти всiх з кабiнету, не дозволяв дзвонити в швидку
допомогу. Його не послухали, знову  посадовили  на  диван,  але  в  швидку
допомогу таки не дзвонили.
   А тим часом за двi кiмнати добiгав до  кiнця  останнiй  акт  iнту©тивно
передбачено© Дмитром Iвановичем драми.
   - Ну як, як ми йому  скажемо!  -  гарячкував  Юлiй,  i  його  худорляве
обличчя з великими, широко поставленими очима  палахкотiло  жаром.-  Ти  б
побачив його; я тiльки на хвилинку заглянув, i то  злякався:  сорочку  хоч
викрути, а на обличчi нi кровинки.
   - А що ж робити? - похмуро казав Вадим. Його красиве  обличчя  посiрiло
од утоми, пiд очима залягли синi пiдкови. - Вiн сам запита╨.
   - Треба якось обдурити...  Принаймнi  на  якийсь  час.  Може,  Свiтлано
Кузьмiвно, ви...
   Хорол навiть не обiзвалася. Вона все ще тупо й безпомiчно  дивилася  на
рентгенiвську плiвку, немов сподiвалася, що вiд ©© бажання, вiд ©© тужного
погляду на нiй проступлять чорнi плями.
   - Ти це придумав, ти  й  роби,-  знову  сказав  Вадим.  -  Прояви  сво©
акторськi здiбностi.
   Вiн зрозумiв, що сказав дурницю, але не покаявся навiть поглядом. Сидiв
на рiжку стола, обхопивши руками колiно,  i,  було  видно,  розмовляючи  з
Юлi╨м, думав ще про щось. Бiля вiкна, спершись лiктями  на  лутку,  стояла
Неля. Почувши про те, що сталося а ©хнiм шефом,  вона  було  рвонулася  до
дверей,   але   ©©   зупинив   i   завернув   назад   Юлiй,   тепер   вона
зосереджено-болiсно чекала розв'язки.
   Юлiй оглянув ©х усiх, його очi зайнялися рiшучiстю, й вiн сказав:
   - Ну й... це ж не фарисейство.
   По його обличчю пройшла судома, було видно, як  вiн  щосили  переломлю╨
щось у собi, настрою╨ться на фальшивий оптимiзм.
   Вiн забiг до кабiнету Дмитра Iвановича, коли той,  знову  вiдсторонивши
руни тих, хто хотiв йому допомогти, пiдвiвся з дивана.
   -  Шеф,  усе  о'кей!  -  надмiру  голосно  вигукнув  Юлiй,  намагаючись
невiдривне дивитися в очi Марченковi, адже тiльки так, здавалося йому, той
може повiрити.- Нашi ще там кiнчають...
   Дмитро Iванович подивився на Юлiя довгим, проникливим поглядом, сказав,
здавалося, зовсiм спокiйно, тiльки дуже тихо:
   - Ви не вмi╨те брехати, Юлику. Той змигнув очима, опустив голову:
   - Пробачте... Ви не навчили.
   - Спасибi, за... при╨мний каламбур,- посмiхнувся Дмитро Iванович.
   Вiн справдi був спокiйний. Мабуть, тому, що  пережив  невдачу  наперед.
Йому було соромно вiд того, що сталося, i тепер вiн намагався бодай чимось
компенсувати свiй недавнiй страх i панiчнiсть.
   У ту хвилину, тихi й пригнiченi, до кабiнету зайшли Свiтлана Кузьмiвна,
Вадим, Неля. Вони чули з коридора Юлi©в провал, критися далi було  нiчого.
Дмитро Iванович вiдчув, як його кольнуло в серце. У подивi  вiдзначив,  що
той бiль був не за себе, а за них  -  Свiтлану,  Нелю,  Юлiя,  Вадима.  Ще
подумав, що дорого б дав, аби зараз забрати його в них. Але... що вiн мiг?
   - Ви що... Наче в траурнiй процесi©,- змусив себе осмiхнутися.-  Го-го,
ще й не такi невдачi бувають. Згадайте... Ну, чого там... Та всi вiдкриття
в науцi не приходили легко.- I, щоб не пустити ©х далi у песимiзм, не дати
розлiзтися по кутках сумнiвiв, сказав: - Загальмувати могла тисяча причин.
Не  спрацювали  хлоропласти,  не  та  концентрацiя  дигiтонiну,   неякiсна
обробка... От ми взяли для обробки дитирген iкс сто...
   Вiн почав захоплюватися, i, щоб утримати його од хвилювання, Корецький,
котрий теж прийшов сюди i дивився  на  нього  розумними  й  трохи  сумними
очима, взяв його пiд руку:
   - Потiм, потiм. Вiдпочиньте. Мiй шофер зараз вiдвезе вас додому.
   Дмитро Iванович не заперечував.  Вiн  тiльки  бадьористо  подивився  на
колег (принаймнi йому здавалося, що подивився так) i сказав:
   - Експеримент ми повторимо. Готуйте нову суспензiю.
   Удома вiн одiмкнув дверi сам, хотiв,  непомiтно  пройти  у  ванну,  щоб
скинути й попрати сорочку, але Iрина Михайлiвна почула, перестрiла його  в
коридорi. Вона  злякано  зойкнула,  але  одразу  ж  оговталася,  допомогла
перевдягтися, постелила йому на диванi постiль. Хотiла  викликати  лiкаря,
але вiн не дозволив.
   Вiн тримався спокiйно, знав, що  не  ма╨  права  давати  собi  попуску,
розвихрюватися, досить з нього в домi галасу й  нервiв  i  так.  Спокiй  i
твердiсть почав культивувати не так давно, вiн розумiв, що  запiзнився  на
багато рокiв, але того не вернути.
   Хоч  i  стримано,  розповiв  про  все,  що  сталося  на  роботi.  Iрина
Михайлiвна вислухала, запитала, як йому  ма╨ться  зараз,  принесла  чаю  i
валер'янових крапель. Склянку  з  ча╨м  вiн  узяв,  а  валер'яновi  краплi
повернув з докiрливою посмiшкою. Це остаточно заспоко©ло Iрину Михайлiвну.
Для не© чоловiкова душа була неначе поверхня рiки.  Вона  бачила  все,  що
дiялось на нiй, а спроби прозирнути  в  глибину  не  робила  нiколи.  Вона
тривожилась за його здоров'я, але, побачивши, що нiчого серйозного йому не
загрожу╨, заспоко©лась; ©© засмутила невдача в нього  на  роботi,  але  що
вона означала для нього самого, не  по  службi,  а  саме  для  нього,само©
сутностi його життя,- не розумiла. I не намагалася зрозумiти. Ну, щось там
не вдалося -. ото й усе. Так само не завжди розумiв ©© шкiльнi  клопоти  й
вiн, проте намагався зрозумiти, вряди-годи допомагав  якоюсь  порадою,  та
оскiльки  до  сво╨©  роботи  вона  ставилася  з  холодком,   той   холодок
передавався i йому.
   Отож вона сказала кiлька заспокiйливих слiв, пiшла у ванну,  де  в  не©
стояла ввiмкнута пральна  машина.  Ранiше  вiн  здебiльшого  допомагав  ©й
прати,  принаймнi  розвiшував  бiлизну,  i  тепер  трохи  подосадував,  що
невчасно занедужав.
   Вiн зiбрав постiль, лишив тiльки подушку, пiдклавши пiд не© ковдру, лiг
на канапу. Спочатку  лежав  без  будь-яко©  думки,  а  потiм  уява  почала
малювати те, що могло статися i що було б по тому. "Куди б Iрина подiла на
цей час Маринку? Одiслала з кимось у село  чи..."  I  вiн  почув  Маринчин
крик:  "Таточку,  татуньочку,  татчику...",-  i  уявив  ©©  жах,   розпач,
неможливiсть осягнути все сво©м  маленьким  розумом  i  серденьком  -  усе
стояло перед очима так реально, йому було так жаль Маринки, аж вiдчув,  як
до очей пiдступили сльози.
   Вiн похапливо перелiг iз спини на правий бiк i спробував одiгнати лячне
видиво. I таки одiгнав. Проте його  й  далi  обiймали  невеселi  думки.  У
головi немов зависла важка хмара, заступила виднокiл, пiдiм'яла  пiд  себе
все, i хоч не кресали блискавицi й не гуркотiв грiм, але пойняв такий туск
i щем, що хотiлося кричати.
   Вiн згадував те, що трапилося  на  роботi,  i  йому  ставало  страшенно
прикро й соромно.
   Вiн нiколи не думав, що отакий крихкий. Йому  нiщо  не  загрожувало,  i
нiби навiть не так уже жахливо й переживав... Адже  це  не  смерть  когось
близького, не загроза власному життю. А от же...
   I вiн подумав i вперше вiдчув, яка  крихка  людина  взагалi.  Всесильна
людина, яка поверта╨ рiки, проламу╨ гори, яка  в  чистому  полi  вибудову╨
мiста - камiннi лабiринти, перемоловши на порох i скле©вши наново гранiт i
залiзо. I от у цьому, зведеному ╞╞ руками  громаддi,  живе  вона  сама,  в
однiй iз клiтинок б'╨ться гаряче серце, метушиться грудочка живо© плотi. В
оцiй ось, у  сусiднiх...  Всесильна  людина...  Вона  справдi  надзвичайно
крихка. I не тривка. Вона згаса╨ враз, i вiд не© не лиша╨ться  нiчого.  Як
отам, у Помпе©, книжка  про  розкопки  яко©  лежала  на  його  журнальному
столику i на яку вiн зараз дивився: за  тисячолiття  в  попелi  залишились
тiльки порожнечi- пози людей у момент загибелi.  Конфiгурацi©  ©хнiх  тiл.
Для чого? Кому? Тiла, яке за пiвгодини до того кохало. Очей, якi  плакали.
Мозку, який щось думав... Може, саме винаходив якусь теорему.
   Ну, а якби залишив теорему? Встиг  залишити?  Тодi  можна  вважати  оту
порожнечу не марною? Так, не марною. Вона й не марна. Без не©  не  було  б
Помпе©. Без них усiх.
   Випала б сьогоднi удача. А тебе б не  було.  Те,  друге,  виправдало  б
перше? I знову думка: виправдало для кого? Вiн зрозумiв, що дума╨  про  це
не вперше. Що думав i вчора, читаючи  книжку  про  розкопки  в  Помпе©,  а
насправдi тiльки очiкуючи сьогоднiшнього дня.
   Вiн зрозумiв, що нiколи не зможе змiстити цi двi точки в одну.  Вони  -
мовби тiло й антитiло. Але весь його житт╨вий досвiд пiдказував, що iнакше
жити не можна, що треба тiльки шукати, й тодi будеш людиною. Справдi, тим,
пiслясмертним, живе чимало людей. I це зовсiм не вiра в потойбiчне життя.
   От присвятив себе учений винаходу. Великий  учений  великому  винаходу.
Вiн мiг би вигадати сто склеювальних олiвцiв чи двiстi паст i мав би за те
нову машину, штани, дороге коль╨ для жiнки. Але вiн зна╨, що те  згине,  а
справжнiй винахiд оцiнять i пiсля смертi. I теж, зда╨ться, що  йому  тодi?
Так, тодi-дуже мало. Чи, певнiше, абсолютно нiчого. Немало людей кпинять з
цього. I сам той учений живе сьогоднiшнiм.  Але  й  туди  йде  якась  його
частка. Його не буде, а ця частка залишиться жити. Нi, це  вже  житиме  не
свiдомiсть його теперiшнього "я".  Але  житиме  матерiально,  у  винаходi.
Житиме те, що вiн вiддав майбутньому. Житиме вiчна непримиреннiсть  людини
зi смертю, заперечення смертi.  Людина  й  заперечу╨  смерть  вiдкриттями,
книгами, скульптурами.
   Вiн  пiдвiвся  на  лiктi,  поправив  подушку  й  пiдсунув  книжку,   на
обкладинцi яко© була вiдтиснута картина Брюллова, пiд газети.
   Звичайно, кожна людина, подумав,  намага╨ться  продовжити  сво╨  життя.
Iнакше б... Нащо б ©й народжуватись? Втiша╨ться вона життям чи  перетворю╨
його собi на муку. Те вiд не© теж мало залежить.  А  може,  й  не  мало...
Принаймнi  вiн  створити  собi  постiйно  веселого  настрою,-  та  де  там
постiйно, хоча б вряди-годи,-  не  вмi╨.  Вiн  умi╨  тiльки  працювати.  I
каратися  через  свою  працю.  Бо  в  тiй  працi...   сенс   його   життя.
Парадоксально? Мабуть. Але це так. Його i, мабуть,  багатьох  iнших.  Адже
справдi з-пiд того попелу викопали прекраснi стату© i плити з  кресленнями
теореми Пiфагора. Тобто тi люди жили й загинули  недаремно.  I  не  тiльки
конфiгурацi© ©хнiх поз у момент смертi залишились на землi!
   Несподiвано, не знати чому, вiн  подумав  про  Борозну,  несподiвано  й
справдi, бо за весь сьогоднiшнiй день, та й за всi попереднi, жодного разу
не спом'янув його. Вiн примусив себе не воювати з ним навiть у мислях.
   Дмитро Iванович зрозумiв, чому нинi сплив йому у пам'ятi Борозна.  Тодi
вiн не почував до нього зла. А тепер, пiсля невдачi, вiдчув. Мабуть,  саме
через те, що той передбачив невдачу.  Так  би  мовити,  запрограмував  ©©.
Виявився... прозiрливiшим чи розумнiшим. Вiн, Марченко, вiддав цiй  справi
шiсть рокiв життя i  дум,  а  цей  ось  прийшов  i  за  кiлька  мiсяцiв...
Треба-таки не допустити, аби вiн втручався далi. Але помщатися вiн йому не
буде. Тепер це...ну зовсiм негарно. Треба бути вище... Тiльки - вище.
   Дмитро Iванович силомiць стер усмiхнене (вiн чомусь  зараз  бачив  його
саме усмiхненим) обличчя Борозни. I знову вернувся до  попередньо©  думки.
Отже, треба шукати, де обiрвалася нитка. Вiн не мiг повiрити, що весь шлях
неправильний. Адже те, що мусить бути ще одна фаза, пiдказувало все.  Вони
вловлювали ©© побiчно тисячi разiв. Тiльки от не вдалося зафiксувати.
   А може, й справдi,- облило холодом мозок,-  це  тiльки  мiраж,  красива
химера, яку вигадав? А чи не краще було взяти в руку чужу ниточку i йти за
нею, i якби навiть вона обiрвалася, нiхто не осмiлився  б  сказати  лихого
слова, адже ту ниточку вiй узяв з рук визнаних авторитетiв.
   Вiн розумiв, що цей шлях не шлях вiдкривачiв, не шлях справжньо© науки.
I водночас потерпав перед невiдворотними  звинуваченнями  в  волюнтаризмi,
кар'╨ризмi, безтурботностi. Вiн дивився на шереги книг, написаних  людьми,
якi саме й утвердилися смiливiстю, пошуком, безогляднiстю, немов  шукав  у
них пiдтримки. Книги зводились над ним восьмиярусним громаддям, вiн усi ©х
перечитав - не тримав у себе непрочитаних  книг,  з  роками  навiть  любив
перечитувати вже прочитанi колись; але зараз  вони  стояли  нiмi,  байдуже
виблискували корiнцями - тi люди вже сво╨ зробили, ©х уже  нi  заперечити,
нi перекреслити, нi звинуватити. А йому кортiло поговорити. Йому  праглося
пiдтримки, й не просто пiдтримки, а пiдтримки дружньо©  i  квалiфiковано©.
Вiн був вдячний Iринi за те, що вона подзвонила  Михайловi.  Вiн  чув,  як
вона дзвонила, притишеним голосом розповiдала  про  чоловiкову  невдачу  й
лихо, яке з ним приключилося. Вона  знала,  що  мало  чим  може  допомогти
Дмитровi Iвановичу, й тому кликала Михайла.  Тепер  вiн  чекав  на  нього.
Перечитував газети й чекав. Переглянувши газети, перегорнув останнiй номер
"Всесвiту", несподiвано занурився в статтю про Гогена й  випiрнув  з  не©,
коли годинник показував чверть на восьму. Далi сховатися в читання не мiг.
Чекання чомусь ставало важким, майже гнiтючим. Може,  й  через  те,  що  з
кухнi долiтали хоч  i  приглушенi,  проте  вочевидь  роздратованi  голоси.
Андрiй щось канючив у матерi, а та  вiдмовляла.  Вiн  канючив  настирливо,
сварливо, уперто, Iрина Михайлiвна ж, мабуть, роздратовано йому дорiкала й
просила пiти геть, щоб не хвилювати батька. Але Андрiй не  вiдступався,  а
ще пiсля якихось материних слiв верескливо закричав:
   - Все Маринцi, Маринцi! Бо то улюблениця, пiдлиза. Ось нехай та  зараза
тiльки пiдсунеться менi пiд руку...
   За мить вони галасували обо╨. Там щось заторохтiло, забряжчало, а  тодi
почувся розлючений Андрi©в крик:
   - Ти ще пiдiйди до мене... Тiльки пiдiйди!
   Дмитру Iвановичу стало  до  краю  прикро.  Андрiй  зовсiм  не  слухався
матерi. Частково в  тому  завинила  й  Iрина  Михайлiвна,  котра  вiдверто
пестила Маринку, а та в  свою  чергу  не  раз  зачiпала  брата,  одразу  ж
втiкаючи пiд захист матерi. Але ж i Андрiй...
   I Дмитро Iванович знову, вже вкотре, подумав, що вiн  щось  прогавив  у
вихованнi сина й неодмiнно ма╨  надолужувати,  шукати  якихось  ключiв  до
нього. Тiльки яких? Андрiй пропускав через себе свiт  так  его©стично,  що
будь-яке повчання, будь-яку розмову, навiть найлагiднiшу, сприймав як злий
пiдступ. Вiн ще трохи побоювався батька - його вибуху, його гнiву, в якому
той мiг ударити, й на тому все  трималося.  Але  це  була  надто  тонка  й
ненадiйна ниточка.
   "Треба щось робити",- ще раз подумав Дмитро Iванович. Але цього разу  в
кухню не вийшов. Нарештi галас ущух. А чекання стало нестерпним. Двiчi  чи
тричi забiгала Маринка, вона була  незвичайно  тиха  й  злякана,  нiби  аж
боялася батька. Заходила Iрина Михайлiвна, але тiльки спитати, чи йому  не
треба чого.
   I коли вiн уже зовсiм обезнадiявся, пролунав дзвiнок. Але то був зовсiм
не Михайло. На велике здивовання  Дмитра  Iвановича,  його  навiдав  Карпо
Федорович Одинець. Хоч вони жили в одному будинку  вже  одинадцять  рокiв,
але Карпо Федорович за цей час заходив до нього разiв п'ять, не бiльше. Та
й Дмитро Iванович не вельми вшановував вiдвiдинами свого  начальника.  Вiн
просто не поважав  його.  Навiть  бiльше  -  гребував  ним  у  душi,  хоч,
звичайно, нiколи цього не виказував. У час, коли люди, аби висловити  свiй
найвищий  захват,  сво©  найбiльшi  поривання,  здебiльшого   зловживаючи,
приставляють до багатьох слiв префiкси з означенням найвищого ступеня, вiн
теж не мiг утриматися й  приставляв  такий  префiкс  до  визначення,  яким
обiймав Одинця,суперсволота.
   В Одинцевi його дивувало одне: попри все, що той знав про себе (не  мiг
не знати), Карпо Федорович був завжди певен: життя прожива╨ правильно. Вiн
не мучився сумнiвами, не надломлював свого здоров'я ваганнями  й  пошуками
яко©сь приховано© iстини. Йому не раз казали, що вiн хамло, цього  вiн  не
мiг спростувати навiть перед самим собою,  iнодi  йому  навiть  подобалося
бути хамлом, шокувати всiляких тонконервих  iнтелектуалiв.  Або  й  просто
думав про них: "От ти не хамло, а що ма╨ш?"
   Проте незалежно i впевнено вiн почувався не з  усiма.  Карпо  Федорович
взагалi не вмi╨ iти нарiвнi. Вiн або плазу╨,  або  топче  ногами.  Або  на
вашiй головi, або пiд вашими чобiтьми. Перед Марченком,  хоч  i  був  його
начальником, здебiльшого запобiгав. Перед його науковим авторитетом, перед
тим, що того можуть призначити директором iнституту (подейкували й  таке),
перед пошаною, з якою до нього  ставилися  колеги  i  навiть  деякi  члени
президi© академi©. Зовнi ж тримався на рiвнiй,  навiть  на  дружнiй  нозi,
фамiльярно поплескуючи Дмитра  Iвановича  по  плечу,  що  той  терпiв  над
силу... Вiн i зараз по-простецькому, невимушене розташувався  в  шкiряному
крiслi на гвинтi, одтяг-нувши його трохи од столу,  капронового  капелюха,
пiдморгнувши, надiв на  бронзову  голову  Мендел╨╨ва,  придбаного  Дмитром
Iвановичем в антикварному магазинi, папку кинув на стiл. Але  було  в  цiй
невимушеностi - i це Дмитро Iванович вловив  одразу  -  i  щось  таке,  що
сигналiзувало про змiни в поведiнцi Одинця  щодо  нього.  Карпо  Федорович
вилазив йому на голову. Дмитро  Iванович  подивував,  що  це  сталося  так
швидко. Це був небезпечний симптом, то бiльше, Марченко  здогадувався,  що
Одинець прийшов не з добром.
   Карпо Федорович i  справдi  вдавано,  злорадiючи  в  душi,  поспiвчував
Дмитру Iвановичу в невдачi, покепкував з переполоху, до якого  спричинився
транс, що стався з Марченком, розказав непристойного анекдота, а  далi  ще
ближче присунувся разом з крiслом i сказав:
   - Я прийшов нагадати: завтра вчена рада, i ви мусите виступити.
   Дмитро Iванович здригнувся од Одинцевих слiв. Вiн дивився  на  нього  з
неприхованим страхом.
   - Бачите, я хворий...- спробував захищатися.
   - Вже майже пройшло,- грубо сказав Одинець.- Ви входили до  комiсi©  по
перевiрцi. Лише ви читали статтю... Тобто найкраще ©© зна╨те...
   Одинець нещадно заганяв його в кут. Так заганя╨ дужий боксер пiдупалого
на силi супротивника. Дмитро Iванович розумiв це й  почував,  що  не  може
вчинити опору.
   - Я спробую...
   -  Пробують  тiльки  самогонку,  -  перебив  Карпо  Федорович.   -   Ви
зобов'язанi виступити й розвiнчати.
   - Добре, я  виступлю,-  здався  Марченко.  Одинець  ще  посидiв  кiлька
хвилин, поговорив про ╨вропейськi кiннi змагання, що намiчалися в Ки╨вi, -
вiн був завсiдником iподрому й, казали, грав на  тоталiзаторi,  -  сказав,
щоб Дмитро Iванович не занепадав духом, пообiцяв пiдтримати,  i  в  голосi
його звучало недвозначно: взамiн на твiй виступ, - i пiшов.
   А Дмитро Iванович залишився розстро╨ний i пригнiчений до  краю.  Ранiше
за клопотами з експериментом, за всiма iншими клопотами вiн геть забув про
"справу Абрамчука", як  називав  Одинець  прикрiсть,  що  випала  на  долю
завiдуючого сектором вiддiлу екологi©. Суть "справи" полягала ось у  чому.
Один з  аспiрантiв  Абрамчука  написав  статтю  про  швидкiсть  поглинання
рослинами вуглекислоти у рiзних  клiматичних  зонах  i  опублiкував  ©©  в
збiрнику. Абрамчук, як  завiдуючий  сектором,  теж  пiдписав  ©©.  Пiзнiше
виявилося, що ця стаття наполовину компiлятивна, наполовину просто списана
з iншо©, яка була опублiкована в  книзi,  виданiй  московським  Iнститутом
фотосинтезу. Виявив Марченко й навiть необережно вказав  на  це  у  звiтi,
який складали пiсля перевiрки роботи сектора екологi©. Необережно тому, що
був  твердо  переконаний  -  Абрамчук  завинив  дуже  мало.  Ну,  допустив
недбалiсть,  неохайнiсть,  але,  звичайно,  ненавмисне.  Треба  було  йому
наодинцi  порадити  Абрамчуковi  виступити  з   критичною,   самокритичною
статтею, все пояснити й вибачитись перед авторами з Iнституту фотосинтезу.
Марченко ж дав Одинцевi в руки зброю, якою  той  хотiв  уразити  Абрамчука
наповал. Одинець  зводив  з  ним  особистi  рахунки.  Абрамчук  -  чоловiк
холеричний, неврiвноважений, науковець  маленького  таланту.  Але  ж  хiба
можна виживати людину з iнституту за те, що вона  вiдповiла  нетактовнiстю
на нетактовнiсть? Тепер же,  якщо  Дмитро  Iванович  виступить  на  захист
Абрамчука, вiн поставить пiд удар i  себе.  Звичайно,  одразу  Одинець  не
вдарить. Але вiн знайде спосiб... Вiн не подару╨. Недарма прийшов сьогоднi
й нагадав. Саме сьогоднi. Вiн вiдчув, коли можна взяти мертвою хватйою. О,
це зовсiм не випадковiсть, що ця непри╨мнiсть прийшла слiдом за невдачею в
лабораторi©. Одинець умисне очiкував нагоди й поставив "справу  Абрамчука"
саме на  завтрашню  вчену  раду.  Отже,  завтра  Дмитро  Iванович  повинен
"розвiнчати" Абрамчука. Але ж це... ну, принаймнi не зовсiм чесно.  Дмитро
Iванович знав - його мучитиме совiсть. Навiть зринула така думка: "А  коли
Абрамчук щось заподi╨ собi? Вiн такий. Я не прощу собi  цього  довiку.  Не
прощу, якщо з Абрамчуком щось станеться. Ох же й знайшов вимiр".
   Не пiти на вчену раду зовсiм... Прикинутися хворим? Одинець  скаже,  що
бачив його здоровим. Та й рiч не в тому. Вiн його просто з'©сть.  Особливо
тепер.
   Дмитро Iванович почував мало не розпач. Його пойняло  таке  хвилювання,
що вiн устав з канапи й заходив по кiмнатi. Вiн не бачив ради. Найгiрше  ж
що, розмiрковуючи так, хвилюючись, вiн уже майже знав, що доведеться  йти,
що йому в цiй ситуацi© просто нiкуди подiтися. Не пiти - це майже  послати
себе в спiвучасники до Абрамчука, на якiсь грiхи котрого вже кiлька  разiв
натякав Одинець. Не пiти - це майже  оддати  лабораторiю.  Перестати  бути
науковцем.
   Тодi ж втрачало сенс життя. Отже, iншi  члени  ради  проголосують?  Ну,
звичайно, не всi... Та й з тих, хто  безоглядно  пiднiме  руки  слiдом  за
Одинцем, не всi знатимуть суть справи.
   Достеменно зна╨ ©© тiльки вiн.
   Нараз Дмитро Iванович зупинився i спробував проаналiзувати сво©  думки.
Вiн розумiв: це змагаються розум i совiсть. Розум  -  вiн  вельми  хитрий,
гнучкий, вiн щоразу знаходить тисячi щiлинок, у  якi  протягу╨  слiдом  за
собою душу. Совiсть звива╨ться, то б'╨ться в конвульсiях,  то  квилить,  а
розум пiдказу╨, розум перекону╨, умовля╨: "Ну,- каже  пiн,-  для  чого  ти
опира╨шся? Що ми вигра╨мо? Новi турботи? I нiяких благ".
   Совiсть, однак, не  погоджу╨ться  з  отим  "ми",  вона  й  далi  прагне
одмежуватися.
   Найкраще було б, подумав Дмитро Iванович, одiтнути все й  не  мучитись.
Адже все одно пiде. А  попереду  довгий  вечiр  i  весь  завтрашнiй  день.
Викруту ж не знайде... От би  якась  телеграма.  "По-дитячому  й  негарно,
зовсiм негарно". Вiн i так не раз думав,  що  телеграма  може  надiйти.  У
людини його вiку батьки, якщо вони ╨, завше старi, дуже старi, i  дiти  не
можуть позбутися думки про невiдворотнiсть ©хньо© смертi, про похорон.  То
страшно,  може,  через  це  вiн  часто  навiдував  матiр  i   ще   частiше
(здебiльшого тихцем од Iрини) посилав ©й грошi.
   Але  воднораз  думка  про  матiр,  чесну,  вiчну   трудiвницю,   почала
перетягувати щось у нього  в  iнший  бiк.  Все  життя  мати  сапала  поле,
двадцять рокiв водила ланку, й нiхто нiколи не  докорив  ©й  неправдою  чи
нечеснiстю. Маленька,  згорблена,зморшки  й  сивi  пасемця  волосся  з-пiд
рябенько© хусточки,- вона на старiсть мала два капiтали: свою  чеснiсть  i
гордiсть за сина.  I  вона  усвiдомлювала  отi  обидва  скарби.  Про  сина
розповiдала всiм (це була ©© маленька слабкiсть) i якось мовила йому, коли
вiн, саме вiн, засумнiвався в якiйсь ©© розповiдi: "Менi, сину,  нiхто  не
сказав "брешеш". I не подумав про мене так".
   I ось тепер цi двi усвiдомленi сили тиснули на Дмитра Iвановича. Чомусь
йому згадалася й суперечка  на  захистi  в  Нелi  Рибченко,  суперечка  на
високих регiстрах, яку вели молодшi  колеги  про  те,  як  повинна  людина
впорядковувати саму себе, про високу мiсiю ©хньо©  маленько©  лабораторi©.
Маленько© i не маленько©, адже вони клопочуться  благом  мiльйонiв  людей,
почувають перед ними вiдповiдальнiсть чи принаймнi повиннi ©© почувати.  А
вiн учив ©х цього. О, там, у теорi©, вiн був мiцний.
   Йому стало невимовне соромно. I разом з тим у  мозок  настiйно  стукала
думка:  "Що  таке  клопоти  про  мiльйони?  Статистика.  Цифра.  Тьху,  як
погано",-розсердився Дмитро Iванович. Вiн боровся з  цими  думками,  а  ©х
немовби хто нашiптував на вухо.
   "Це все забудеться. Уляжеться. I всi забудуть. А я й далi  працюватиму.
I робитиму добрi справи",- знову щось шепоче просто в мозок. "А хiба я  не
втрачу на повазi до себе? Хiба я  вже  й  так  мало  втратив?"  -  мислено
проказував вiн. Почував,  що  оцими  думками  мовби  виборю╨  щось.  Мовби
вилазить кудись угору, де незатишно, де вiтер, де може  спiткати  й  якесь
лихо, але вiн лiз, iшов i пiдбадьорював сам себе.
   Дмитро Iванович так розхвилювався, що в нього почалися  сильнi  болi  в
потилицi й скронях. У нього взагалi  був  пiдвищений  мiсцевий,  головний,
тиск. Йому аж скаламутилося в очах, i  коли  ввiйшла  Iрина,  вона  одразу
побачила це. Вона вклала його на диван,  поставила  на  спину  банки,  аби
вiдтягти од голови кров. Так робила часто, й  це  допомагало.  Вiн  вiддав
себе повнiстю ©й у руки, йому було при╨мно од ©© турботливостi, аж  згодом
пожартував:
   - Тепер я знаю, нащо люди женяться.
   - Нащо? - серйозно запитала Iрина Михайлiвна. Вона нiколи  не  розумiла
чоловiкових жартiв.
   - Щоб ставити одне одному банки й розтирати попереки.
   Вона зрозумiла i всмiхнулася.
   -  Колись  ти  думав  iнакше.-Потiм  подивилася  на  чорний  квадратний
годинник на столi й сказала: - Чогось Михайла довго нема╨.
   Дмитро Iванович промовчав. Вiн перестав сьогоднi його чекати.
   Михайло того вечора так i не прийшов. Дмитро Iванович думав  про  це  з
прикрiстю. Найгiрше було те, що  вiн  не  мiг  нi  пояснити,  нi  одгадати
причини. Тiльки вiдчув, що вона теж хова╨ якусь несподiванку для нього.
   Уранцi, ледве заявившись на роботу, вiн пiшов до  директора  iнституту.
Його таки не вистачило на "вiйськовий опiр", як  сам  собi  визначив  свiй
бунт проти Одинця, але вiн вирiшив його перехитрувати. То бiльше, цей його
замiр збiгався ще з одним замiром, який спав  Марченковi  па  думку  учора
ввечерi.  Почував,  що  йому  буде  тяжко  провести  цi  два  з  половиною
невизначенi тижнi в лабораторi©.  Вiн,  звичайно,  не  обриватиме  волоття
гороху й не  працюватиме  на  центрифугах,  а  заходжуватися  бiля  чогось
iншого, яко©сь проблеми теж не зможе. Отож i вирiшив  провести  цi  два  з
половиною тижнi поза iнститутом.
   - Павле Андрiйовичу, я не використав  торiк  усi╨©  вiдпустки,-  поклав
перед Корецьким заяву.- Я прошу вiдпустити мене на два тижнi  зараз.  Якщо
не можна за торiшню, дайте за свiй рахунок.
   Павло Андрiйович покрутив у руках довгу чорну ручку i, вже  приклавшись
до паперу, запитав:
   - А вас зможе хтось замiнити... в цей час?
   - Я десь читав такий жарт: "Якщо ви дума╨те, що незамiннi, згадайте про
цвинтар. Скiльки там лежить незамiнних",- сказав Дмитро Iванович.
   - Переконали,- мовив директор i пiдписав  заяву.-  Ви  будете  дома  чи
по©дете кудись? - запитав, уже проводячи Марченка до дверей.
   - Мабуть, по©ду на Бережок. Трохи вiдпочину, порибалю.
   - Нi пуху нi луски,- сказав Корецький. Вiн вклав у  цi  звичайнi  слова
чимало теплоти, й Дмитро Iванович теж вiдповiв з почуттям:
   - Можу запевнити - нi того, нi того не буде. А проте - к чорту.



   РОЗДIЛ ДЕВ'ЯТИЙ

   Дмитро Iванович по©хав не на iнститутський Бережок, а в село  Соколiвку
на Деснi, де вже двiчi вiдпочивав з  Iриною  i  дiтьми.  Сiв  у  Ки╨вi  на
"ракету", а через п'ять годин зiйщов у Моровську,  за  сiм  кiлометрiв  од
Соколiвки, куди добувся по глибокому пiску попутною вантажною машиною. Вiн
розраховував побути в  селi  два  тижнi,  а  тодi  навiдатись  у  Ки©в,  i
незалежно вiд того, як закiнчиться експеримент, вернутись  у  Соколiвку  з
сiм'╨ю. Вiн би забрав ©х i зараз, але Андрiй одбував виробничу практику.
   Шофер пiдвiз його просто до хати Олекси Онишка, у якого Дмитро Iванович
квартирував обидва  рази  й  де  зупинявся,  вириваючись  на  два-три  днi
порибалити. Хата дiда  Онишка,  могутнього  полiщука  з  широкою  бородою,
густими сивими бровами й великим, у червоних прожилках носом,  схожого  на
полiщукiв iз лубкiв i лiтописiв давнiх  часiв,  стояла  на  самому  березi
Десни. Проте не дiд ставив ©© так близько од  води,  а  вода  пiдiйшла  до
хати. Десна, яка мчала серед широких лукiв, у цьому мiсцi круто вигиналася
до села, у повiнь валила високий правий берег, уже проковтнула двi  вулицi
й наступала далi,- вулиця, якою шофер пiдвiз  Дмитра  Iвановича  до  хати,
обривалася просто в воду, шофер  розвертався  обережно,  тицяючи  носом  i
задом машини в низенькi потрухлi тинки. Проте дiд Онишко не  панiкував.  З
вартими заздростi споко╨м  i  практичнiстю  промiряв  метром  город,  який
ламала вода, а також сад i подвiр'я,  i,  порахувавши,  скiльки  приблизно
метрiв забира╨ вона за весну, сказав бабi,  що  на  ©хнiй  вiк  вистачить.
Обiйстя в дiда, як на пiскувате Полiсся, багате - хлiв,  i  клуня,  й  двi
розлогi шовковицi за нею, i яблунi, й грушi, й вишняк пiд хатою. Хата  вже
стара, але пiд бляхою,-  складалася  з  власне  хати  й  хатини,  а  також
прибудови з пiвденного боку, яку дiд зробив,  коли  оженився  старший  син
Миколай. Миколай за кiлька лiт пере©хав у Чернiгiв; поставив собi  хату  в
сусiдньому селi, де  працював  механiзатором,  i  Гриць,  i  дiд  з  бабою
залишилися самi. Влiтку вони здавали  "дачникам"  прибудову  й  хатину  не
стiльки задля заробiтку (хоч i те бралося до уваги), а тому, що так робило
все село. Його чомусь особливо уподобали для вiдпочинку ки©вськi медики, в
липнi i серпнi там були зайнятi не тiльки всi вiльнi кiмнати и комiрки,  а
навiть у садах бiлiло чимало наметiв. Мабуть, тi ки©вськi медики  тямилися
на принадах вiдпочинку саме в Соколiвцi: цiлюща  деснянська  вода,  широке
привiлля лугiв, де од запаху квiтiв i трав йде обертом голова,  а  по  той
бiк села сосновий бiр, а за ним мiшаний лiс.
   У прибудованiй до хати кiмнатинi, яка дивилася вiкном на сад i Десну  й
мала окремий хiд з ганком i манюсiнькою верандою, обидва рази розкошував з
Андрi╨м, Маринкою та Iриною Михайлiвною Дмитро Iванович. Прибудову  зайняв
вiн i зараз - ще ранiше написав Онишкам, що при©де з сiм'╨ю на  лiто.  Вiн
не тiльки у них  жив,  а  й  харчувався,  й  не  почував  од  того  нiяко©
незручностi, хоч напочатку, першого разу, баба Варка  й  слухати  того  не
хотiла: "Ви люди столичнi, ученi, а в нас  харч  простий,  селянський".  А
потiм переконалася, що Дмитро Iванович не тiльки чоловiк делiкатний,  а  й
теж простий, "неперебiрливий  на  ©жу",  залюбки  годувала  його  пшоняною
кашею, варениками з вишнями, рибою, яку тут нiколи не  смажили,  а  тiльки
варили й подавали на стiл цiлою. На Онишковому  обiйстi  Дмитру  Iвановичу
особливо подобалися двi  шовковицi,  вони  нагадували  йому  шовковицi  на
власному городi, манив його лiс, нестеменне такий, як у ©хньому селi. Вони
двiчi ходили з дiдом Олексою по маслюки й приносили ©х повнiсiнькi кошики.
Риболовлi вудочкою дiд Олекса  не  визнавав,  i  на  той  промисел  Дмитро
Iванович ходив сам. Рибалив вiн не  пiд  кручами,  де  рибалило  бiльшiсть
"дачникiв", а на лузi, пiд кущами верболозу.  Щоправда,  цього  лiта  риба
ловилася  погано.  Зате   луг,   безмежний,   синьо-голубий,   з   ситими,
перестиглими травами, був увесь його. З очеретами, чистими, зарослими бiля
берегiв лататтям озерцями, з деркачами, якi ранками дерли на  онучi  чистi
росянi дорiжки в травах, куликами i невгамовними крячками.
   Дмитро Iванович iшов вузенькою торф'янистою дорiжкою, що пружинила  пiд
ногами, по груди в квiтуючих травах вiчно невмирущо© луки, у якiй  лежала,
дрiмала при самiй землi прадавня тиша,  й  думав  про  те,  який  нiкчемно
малий, який дрiбний перед оцi╨ю тишею, перед оцими суворими берегами  рiки
будь-який клопiт. Коли йому вперше стали  в  думцi  поруч  безмежжя  луки,
вiчний плин рiки i Одинець (чомусь саме Одинець),  вiн  розреготався,  мов
божевiльний. Це були такi неспiвмiрнi величини, що навiть ставити ©х поруч
не можна.
   Дмитро  Iванович  почував,  як  перед  оцi╨ю  тишею,  вiчним  плином  i
безмежнiстю поменшала i його бiда, вiн ©© мовби витяг  звiдти  i  розiслав
мiж зелених трав. Лука помирала й одновлювалася тисячi  рокiв,  вона  була
колообiгом життя, i вiн сам входив у великий  колообiг  природи,  вiн  був
породжений, щоб жити на берегах рiчки, ловити рибу,  толочити  трави,  так
прожили до нього тисячi поколiнь людей, i вiн теж мiг прожити так, ще  мiг
прожити...
   У цю мить вiн вiдчув нiби якесь власне роздво╨ння - людини  i  вченого,
вiн не мiг звести себе, отого, в кабiнетi, i оцього, серед трав,  у  одне,
тобто зводив лише думкою. Вiн подумав про те, що, мабуть, наш мозок  -  це
одне - вiн може розвиватися безмежно, осягати дедалi складнiшу iнформацiю,
а наша душа, себто те, що уклалося вiками,  природою  -  хвилювання,  бiль
нервiв, бiг кровi i швидкiсть перетворень у клiтинi,- друге. Ми спалаху╨мо
в гнiвi й плачемо од нiжно© музики, нас до слiз хвилю╨ зелений шум лугу  i
квилiння чайки, i ми не можемо тими чуттями бодай спробувати охопити  отих
безконечностей i безодень, Що пiдсовують нам гiпотези та фантастика.  Тож,
мабуть, недарма навiть у найкращих фантастичних творах люди бiднi, бо вони
летять у свiти, залишивши сво© щоденнi клопоти,  розчулення,  замилування,
справжнiй гнiв, у яких вони бувають потворнi, але бувають i красивi.
   Дмитро Iванович i далi йшов стежкою, i далi рахував житт╨вi втрати. Але
що бiльше ©х набиралося, то дужче наростало в ньому  заперечення.  Це  вже
була властивiсть його вдачi - накопичуючи аргументи, приховано  збирати  й
контраргументи.
   Нi, вiн таки пройшов не по голiй пустелi. I не все обминув на тiй путi.
I якщо вже шкодував за втраченими насолодами, то мав замiсть тих iншi. Для
нього робота - то завжди насолода. Розплутувати, закручувати, вертiтися  в
тому котлi й вертiти iнших... Та так, що в декого  й  очi  заплющуються  з
страху.
   I те, що вiн завжди кудись поспiшав,  що  все  його  життя  було  мовби
прологом до чогось,- то теж непогано. Тобто так мусило бути. Такий уже вiн
╨.  Вiн  i  далi  сподiва╨ться...  знайти  отi  слова,  отой  рядок,   якi
виправдають задовгий пролог. I хто може сказати, що не цим треба жити?  Що
сенс життя не в цьому? Йти до того рядка до останнього дня.
   I неправда, що вiн нiчого не мав. Свiтоньку, як же  хороше  йому  зараз
отут! Природу вiн любить здавна. Шкода тiльки - мало. Отут - втратив.  Вiн
тiльки тепер, в оцi днi, вiдчув, як погамовують його спрагу лука, й  рiка,
i високе небо, i чистi озера. Вiн думав про те, що бiльше не випустить  ©х
iз свого серця. Тепер-то вiн зна╨, де можна знайти спокiй.
   Ранiше, колись вiн сприймав природу як частку ©© ж - м'язами, легенями,
порами. Уранiшнi роси, вечiрнi тумани, синя гладiнь озера - вiн iшов через
них, вони грiли, остуджували чи бадьорили його. Тепер,  виявля╨ться,  вона
мала ще один бiк - споглядальний, i вiн теж мiг додавати втiхи.
   Одначе, думаючи так, вiн добре знав i те, що, тiльки повернеться назад,
той шал знову стане його життям,  набере  неухильностi  закону,  а  вiдтак
приберуть попереднiх обрисiв i його клопоти, й страх, i надi©. I ця  думка
мовби простилалася хмаркою понад лукою, рiкою i озерцями, як простила╨ться
справжня хмарка, котра найшла на сонце,  i  тодi  в  одну  мить  тьмянiють
трави, холоднiша╨ вода й блякнуть квiти.
   До того ж погiршилися i його умови життя в Онишкiв. Навiть  не  стiльки
умови, вiн справдi  був  надзвичайно  невибагливий  до  всiляких  фiзичних
незручностей, як почував незручнiсть моральну. До дiда й баби  несподiвано
при©хав старший син з дружиною та дiтьми. Усталений стрiй життя  зламався,
тепер уже готувала на всiх страви невiстка, жiнка сварлива  й  непривiтна.
Дмитру Iвановичу весь час здавалося,  що  вона  сердиться  на  нього,  вiн
потерпав i за те, що займа╨ найкращу кiмнату, пропонував помiнятися або  й
пiдшукати собi житло в iншому мiсцi, але проти того повстали дiд i баба, i
Дмитровi Iвановичу нiчого не  лишалося,  як  на  весь  день  вибиратися  з
вудками й казанком на луку, вiн там варив собi юшку, там передрiмував  пiд
кущами опiвденну спеку, хоч вiд того  часто  болiла  голова.  Вiн  вирiшив
побути ще кiлька днiв i по©хати до матерi, забрати Маринку й гайнути з нею
в сво© рiднi Пiшки за Прилуками. Звичайно, нi Андрiй, нi Iрина не  по©дуть
у Пiшки. Андрi╨вi просто нецiкаво в селi, де до того ж нема╨ рiчки,  Iрина
Михайлiвна ма╨ на те сво© причини. Вона не любить свекрухи, не любила й не
любить енергiйно©, трохи рiзкувато© Марченчихи, й хто зна за що. Адже мати
Дмитра Iвановича нiколи не зробила ©й нiчого поганого,  але  та  неприязнь
проступила од самого початку.  Тодi,  в  першi  роки  ©хнього  подружнього
життя, Дмитро Iванович часто за це  сварився,  намагався  силомiць  звести
Iрину з матiр'ю, мало не розлучився з дружиною, а  пiзнiше  махнув  рукою,
волiв полагодити якось, щоб тiльки та неприязнь не проступала  нагору,  не
зводила до скандалiв i сварок.
   Мабуть,   Iрина   Михайлiвна   не   любила   свекруху   за   твердiсть,
безкомпромiснiсть,  почуття  власно©  гiдностi,  за  те,  що  трималася  з
невiсткою нарiвнi, дарма що та була  вченою  i  озбро╨ною  всiма  знаннями
сучасно© цивiлiзацi©, а вона -  проста  сiльська  жiнка.  Ще,  мабуть,  не
любила за те, що Дмитро Iванович порiвну роздiляв свою увагу помiж  сiм'╨ю
i матiр'ю. Опрiч усього того, житейського, що  призводить  до  розладiв  у
багатьох сiм'ях, була ще одна причина, надто незвична на сьогоднi.  У  нiй
Iрина Михайлiвна не призналася б зроду,  вона  й  не  признавалася  навiть
самiй собi, воно зводилося з дна ©© душi глухо, важко, неясно, а сягало ще
глибше.
   Рiч у тому, що i Дмитро Iванович, i  Iрина  Михайлiвна  були  з  одного
села. ©хнi родини, колись великi й гiллястi,  як  дужi  дерева,  весь  вiк
намагалися звеличитись одна перед одною. Не багатством - багатства не мали
нi Марченки, нi Вербицькi,  а  красою,  силою,  працьовитiстю  господарiв,
синiв i дочок, зятiв i невiсток. I от злою волею  долi  за  двi  вiйни  та
лихолiття по них рiд Вербицьких щез. У Iрини Михайлiвни загинули батько  i
два брати, померла мати, лишилася в свiтi вона й ще один брат,  котрий  не
одружився, спився й подавав про себе звiстки тiльки тодi, коли  його  десь
звiльняли з роботи i вiн опинявся в безгрошiв'©. Гiркота, яка  пiднiмалася
до того всього в  Iринi  Михайлiвнi,  мимовiльна  заздрiсть  перехлюпували
кудись далi, в ©хн╨ родинне життя, проливалися на весь рiд Марченкiв,  теж
покалiчений вiйною, але який уже знову почав вибую-вати. Iрина Михайлiвна,
нехитра й нелукава багато в  чому,  й  далi  залишалась  Вербицькою  -  i,
мабуть, iнакше й не могло бути,- i якщо ©й траплялася нагода виказати щось
лихе про Марченкiв, виказувала  й  аж  внутрiшньо  загорялася  з  радостi.
Либонь, зона сама розумiла, що те звеличення давно втратило  сенс,  що  ©©
потуги жалюгiднi й шкодять ©й же, але втриматись не могла.
   Дмитро Iванович весь вiк  жалiв  ©©  сирiтство  (в  сварках,  звичайно,
забувався теж), через те прощав ©й бiльше, нiж мiг би простити звичайно.
   Отож Iрина Михайлiвна в Пiшки майже не ©здила. Одмагалася  ж  тим,  що,
мовляв, у селi вона ста╨ наймичкою, служницею, що ©й знову  доводиться  на
всiх варити i прибирати в хатi, хоч свекруха залюбки варила  б  сама,  але
Iрина не погоджувалась, частково тому,  що  справдi  волiла  готувати  ©жу
дiтям сама, а частково з природного почуття сорому - як це  вона  сидiтиме
згорнувши руки в чужiй хатi!
   Дмитро Iванович i сам трохи одвик од свого села, i не було там йому  до
кого пiти, i не знав,  про  що  говорити  з  лiтнiми  дядьками,  колишнiми
однолiтками (вiн чомусь вiльнiше почувався серед незнайомих людей, як  оце
в Соколiвцi), але  провiдати  рiдне  село,  а  насамперед  матiр,  мав  за
обов'язок завжди.
   Склавши докупи всi сво© невигоди  теперiшнього  життя  у  Соколiвцi,  а
також те, що навряд чи умовить усiх сво©х по©хати в Пiшки.  Вiн  сьогоднi,
йдучи рибалити, твердо поклав через три днi податися в Ки©в,  а  звiдти  в
рiдне село.
   На риболовлю вiн вибрався  ще  з  досвiтку.  Вирiшив  сьогоднi  будь-що
повернути в свiй бiк рибальське щастя. Оскiльки всi цi днi риба  майже  не
ловилася, вiн звечора особливо старанно готувався. Наварив перлово© кашi й
гороху, присмажив на сковородi вiвсяних висiвок, накопав свiжих черв'якiв.
Ранiше вiн ловив рибу на доннi спiнiнговi вудочки з кормаками, ловив добре
лящiв, в'язiв, пiдустiв, одного разу у цiй  же  Соколiвцi  навiть  упiймав
сома на пiвпуда, але зараз цей спосiб  ловiння  перераховувався  в  списку
заборонених, i хоч тут цi╨© заборони мало хто пильнував, вiн  ©©  не  став
порушувати. Вiн вiрив, що злама╨ хребет невдачi й так. Був  працьовитий  в
усьому, i на риболовлi також, недарма Михайло не раз чи то жартiвливо,  чи
то всерйоз нарiкав: "Нехай вона тобi сказиться, ця риба. По©деш  з  тобою,
то вернешся неначе з молотьби. Перекопа╨ш  землi,  перемiсиш  глею  -  всi
кiсточки стогнуть".
   Дмитро  Iванович  i  сьогоднi  взявся  за  роботу  з   властивою   йому
послiдовнiстю i невтомнiстю. Вiн надовбав глею, накопав чорнозему й пiску,
перемiшав усе це з перегно╨м, розiм'ятим  горохом,  висiвками  i  перловою
кашею й почав лiпити глинянi буханцi.  Вiн  налiпив  ©х  кiлька  десяткiв,
великих, завбiльшки з середнього розмiру  кавун.  Дмитро  Iванович  вибрав
таке мiсце, де вода повiльно закручувалась на  мiсцi  й  звiдки  починався
потужний струмiнь, якнi© виходив на бистрець. Струмiнь мав  виносити  корм
на  глибину,  виманити  звiдти  рибу.  Вiн  накидав   балабухiв,   накидав
перемiшаного з кормом пiску, скаламутив воду, i бруднi  смуги  потягнулися
далеко на середину рiки. Заграла верховодка, пiдiйшов хижак, кiлька  дужих
сплескiв вибухнуло бiля самих Марченкових нiг. Але вiн не поспiшав, вi©© i
далi через певнi промiжки часу  кидав  важкi  буханцi,  тiльки  тепер  уже
тихенько, без плескоту. I лише по тому розiбрав довгу, в три колiна вудку.
Наживив черв'яка, закинув. Не встиг червоний, у вершок, поплавець стати на
водi, як одразу ж знову лiг, а тодi  зiрвався,  мов  навiже-ний,  i  рiзко
пiшов лiворуч пiд воду. Дмитро Iванович  пiдсiк  i  витягнув  чималенького
окунця. Але  то  було  ╨дине  вiдшкодування  за  його  старання.  Бо  далi
поплавець сонно блукав по плесу, течiя  то  притоплювала  його,  то  знову
одпускала, втягувала у кручiю i несла  на  глибiнь,  але  риба  не  брала.
Дмитро Iванович  кiлька  разiв  мiняв  наживку,  вкорочував  i  збiльшував
глибину, все марно. Впiймав на хлiб пару  краснопiрок,  одну  густiрку,  а
далi й та риб яча дрiбнота десь  подiлася.  Вiн  знову  опускав  балабухи,
мочив i кидав геркулес, але плесо було мертве. Дмитровi  Iвановичу  просто
не  йнялося  вiри,  що   отакого   м'якого   ранку,   степленого   сонцем,
припорошеного туманцем, не клюватиме риба. Вiн стьобав i  стьобав  вудкою,
вже втомилася рука й затерпли  ноги,  вiн  перепробував  усi  вiдомi  йому
способи  ловiння,  а  в  капроновiй  сiточцi  поплiскували  тi  самi   двi
краснопiрки, густiрка та окунь.
   Врештi Дмитро Iванович здався. Вiн  вийшов  на  берег,  скинув  старого
пiджака -  упарився,  сiв  на  горбочку.  Була  дванадцята  година  -  вiн
проколотився шiсть з половиною годин. Сонце пiдбилося високо, але трави ще
були в росi й рiчка поблискувала  прохолодою.  Дмитро  Iванович  пiдставив
вiтерцевi чоло, дивився на рiчку,  що  бiгла  на  пiвдень,  а  далi  знову
повертала на захiд, дивився на заплаву, яка стелилася ярою  зеленню  понад
рiчкою й була вдалинi по правому боцi оточена пiщаними  горбами  з  щiткою
соснового лiсу (лiвого не було видно зовсiм), i з нього спадала втома, а з
нею напруження, досада. Вiн мовби вiддавав ©х луцi, мовби розпросторювався
по нiй душею. Тут не було жодно© живо© душi,  тiльки  деркачi  та  перепел
будили тишу. "Дикуни" ще не добулися  сюди,  сучаснi  "дикуни"  ©здять  на
машинах,  а  тут  пiски  й  болота,  вони  мовби   захищали   самi   себе.
Розглядаючись по долинi, Дмитро Iванович подумав, що на Полiссi залишилося
дуже мало таких куточкiв. Та  хiба  тiльки  на  Полiссi.  Люди  обдивилися
планету з усiх бокiв, вимели всi шпаринки i все заглядають зверху,  знизу,
чи не пропустили чого. Кожен  звiр  обрахований  до  останньо©  волосинки,
кожен птах окiльцьований чи бодай  сфотографований.  Нема╨  загадок,  нема
та©ни - отого невiдомого, що обiця╨ щось у  майбутньому,  кличе  до  себе.
Та©на лишилася в  мiкро-  i  макросвiтах,  але  та  ©1а©на  вже  не  така,
рацiоналiстична, холодна. Тiльки на природi, розчинившись  у  нiй,  людина
по-справжньому вiдпочива╨ душею, вiдживлю╨ найтоншi чуття,  подарованi  ©й
вiчнiстю, вiдчува╨ красу й гармонiю свiту.
   Дмитро Iванович знав це по собi. Вiн особливо любив лiто. Воно  снилося
йому всю осiнь i зиму, вiн щороку будував неймовiрнi плани  -  по©хати  на
╙нiсей чи Тунгуску, щороку чекав чогось од нього. Проте влiтку вiн  ставав
особливо нервовий. Його то  обiймала  радiсть,  то  смуток  i  туга,  йому
здавалося, вiн почува╨, як мовби щось втрача╨, прийма╨ в себе  й  втрача╨.
Мабуть, то було вiдчуття старiння - згасало лiто, й згасала якась часточка
його самого; осiнь, зима заковують  усе  в  непорушнiсть;  все,  зда╨ться,
застига╨, не руха╨ться, i це мимоволi переда╨ться людинi, а лiто бiжить  i
неухильно несе з собою тебе. Цей бiг лячний, хоч вiн i солодкий, як  майже
кожен бiг. Але непри╨мна думка про те, що бiжить не тiльки лiто, а й  сама
лука, i лiс, i прозоре  небо,  бiжать  кудись,  щоб  змiнитися.  Звичайно,
тiльки отак, поспiшаючи, заперечуючи себе, i руха╨ться свiт.
   Дмитро Iванович незчувся сам, як заснув. Йому  в  снi  бачилося  широке
плесо, а посеред нього стримiв червоний поплавець, вiн то пiрнав пiд воду,
то знову виринав, погойдуючись на хвилях. Пiсля рибалення вода i поплавець
сняться завжди.
   Прокинувся вiд спеки й вiд того, що упрiв. Сонце пiдбилося  вже  ген  i
тепер стояло майже в зенiтi. Дмитро Iванович вирiшив не  ховатися  в  тiнi
верб, як учора й позавчора, а вернутися до хати. Вiн узяв вудку, проте, за
старою звичкою, вирiшив закинути ще раз  -  "на  удачу".  Легенька  кручiя
покружляла поплавець, поволокла його праворуч,  за  течi╨ю,  й  вiн  почав
тонути. Там вiн притоплювався  щоразу  -  гачок  зачiпав  за  дно.  Проте,
потягнувши на себе вудлище, Дмитро Iванович  вiдчув  щось  схоже  на  живу
вагу. Одначе в тому мiсцi гачок уже  кiлька  разiв  зачiпався  за  корiнь,
довгий вимитий корiнь трудив на  течi©  руку  -  нестеменне  риба.  Дмитро
Iванович не встиг гаразд подумати, корiнь це чи  не  корiнь,  як  волосiнь
рiзко пiшла проти течi©, i вiн вiдчув дужий  удар.  Той  удар  пройшов  по
вудлищу, по руцi, по ньому всьому, вiдбився  крутими  хвильками  в  серцi.
Дмитро Iванович потягнув вудлище на себе, але  риба  була  велика,  тонкий
бамбук зiгнувся в дугу, а волосiнь аж спiвала од напруги. Долаючи  спокусу
потягти щосили (гачок, пам'ятав, невеликий i  може  не  витримати),  почав
повiльно колами вести рибину до берега. Врештi вона виплеснула, погнавши в
боки дужi хвилi. Це був в'язь. Дмитро Iванович пiдтягнув його  ще  ближче,
лiвою рукою намацав пiдсаку, обережно завiв ©© у воду  й  виловив  рибину.
Великий, срiблястий, красноперий в'язь щосили трiпався в пiдсацi.
   Хвилин десять-п'ятнадцять по тому поплавець блукав по плесу  пустоплав,
а далi знову повiльно, але  неухильно  пiшов  пiд  воду.  I  знову  Дмитро
Iванович витягнув в`язя. Риба таки пiдiйшла на його корм. Далi вiн упiймав
ще одного  в'язя,  ляща  i  кiлька  пiдлящiв.  Несучи  до  сiтки  пiдляща,
несподiвано зауважив, що не почува╨ тi╨©  скажено©  радостi,  яка  мала  б
охопити при такому уловi й кльовi. I не тiльки зауважив, -  це  було  нiби
якесь пiдсумкове спостереження, - йому не вельми кортiло ловити  рибу  всi
днi. Либонь, скорше вiн упевняв себе, що то йому дуже цiкаво. А  насправдi
хiть до рибальства пригасла.  Колись  вiн  думав,  що  цiй  хiтi  не  буде
погамування, що вiн  не  наловиться  зроду.  Вiн  мiг  провести  на  рiчцi
тиждень, вернутися в мiсто, i вночi йому знову спрагло снилася  риболовля.
Тепер же тi╨© спраги не було.
   Але iншi iмпульси били в серце,  i  це  вiн  почував  з  хвилюванням  i
радiстю. Свiт плинув через нього зеленою лукою, прохолодною рiкою, дитячим
галасом пiд кручами. Як то,  подумав,  усе-таки  добре  жити!  Вiн  пiдвiв
голову на дитячий крик i в ту  мить  побачив  велосипедиста.  Той  ©хав  з
опiвнiчного боку, од села, понад самими кручами,- там вилася стежечка,-  й
здавався iграшковим, майже несправжнiм. Швидко крутив педалями, i блискучi
спицi перемелювали на сяйний порох сонячнi променi.
   Велосипедист не мав при собi нi  вудок,  нi  якогось  iншого  знаряддя,
поспiшав, i це чомусь насторожило Дмитра Iвановича. Вiн наживляв гачка,  а
сам раз по раз позирав лiворуч, понад кручу. А коли велосипедист не по©хав
на луку, а повернув iз стежки до нього, вiн сполошився  насправжки.  Тепер
вiн упiзнав, що то поштар. Той i йому не раз приносив листи. Поштар поклав
велосипед у траву, а сам через  пiсок  поспiшив  до  Марченка.  Витирав  з
дрiбненького  дзьобастого  лиця  рукавом  пiт  i,  як   здалося   Дмитровi
Iвановичу, не дивився в очi.
   - Пробачте, - сказав поштар, i з тим словом  щось  обiрвалося  Дмитровi
Iвановичу всерединi, -пробачте, вам телеграма.
   I подав бланк з накле╨ними рядками лiтер  машинописного  тексту.  Рядки
застрибали перед Марченковнм зором, i йому довелося зробити  зусилля,  щоб
зосередитись. "При©жджай. Сталося нещастя. Iрина",- прочитав вiн. То  було
так страшно, як, мабуть, бiльше не було нiколи. Навiть на  фронтi,  навiть
перед операцi╨ю нирки, яку перенiс рокiв шiсть тому. Мабуть, через те,  що
там небезпека була реальна, виразна, а тут невiдомiсть. Чомусь подумалось:
так йому було, либонь, лише один раз, колись давно,  пiдлiтком,  коли  вiн
бiг увечерi через кладовище й провалився в могилу.  Провалився  вмент,  не
встигнувши навiть крикнути.
   Дмитро  Iванович  ще  раз  пробiг  очима  два  рядки  лiтер.   "Сталося
нещастя..." Якби просто хтось захворiв чи впав i  зламав  руку  або  ногу,
Iрина так би й написала. "Мати",мелькнуло в  думцi.  Але  тодi  Iрина  теж
написала б iнакше: "Померла мати..." "Маринка?"-знову гаряче спалахнуло  в
головi.  А  далi  всi  думки  перемiшалися,  а  його  самого  мовби   щось
пiдштовхнуло. Поспитав у поштаря, чи можна взяти велосипед, сiв  i  по©хав
до села.
   Але то був поспiх лише першо© гарячо© хвилини. До Ки╨ва  йому  довелося
добиратись довго. У Онишкiв вiн змiркував, що пiшки по пiску не добудеться
до Моровська й за двi години, тому побiг на колгоспне подвiр'я, але там не
було нiяко© машини, колгоспний  рахiвник  запрiг  коня  i  повiз  його  на
пристань. Проте на другу, обiдню "ракету" вони не встигли -  з  горба  вiн
навiть бачив, як вона  мчала  по  деснянському  плесу,  розсипаючи  вiялом
важкi, як свинець, бризки,- довелось чекати третьо©, останньо©, вечiрньо©.
Вона одiйшла о сьомiй годинi. Весь цей час i в "ракетi" по дорозi до Ки╨ва
Дмитро Iванович сидiв скутий i приголомшений новим нещастям. Та тепер  вiн
те, що сталося на роботi, i не вважав нещастям, а звичайною невдачею, яких
нехай би й сто, а тiльки не те, з чим ма╨ зустрiтись. Вiн сидiв скулившись
бiля вiкна, i сидiти так  було  дуже  важко,  й  береги  пролiтали  темною
смугою. Часом зiр вихоплював машину, пiдводу, дiтей на пiску, а  далi  вiн
знову входив у щось, як входить водолаз у  небезпечну  глибiнь.  До  нього
кiлька  разiв  звертався  чоловiк  у  солом'яному   капелюсi,   що   сидiв
поруч,сiльський  учитель   чи   бухгалтер.   Дмитро   Iванович   одказував
однослiвне,  коротко  або  й  зовсiм   не   обзивався.   Йому   видавалося
блюзнiрством говорити про  щось  у  цей  час  i  ще  бiльшим  блюзнiрством
розповiдати про сво╨, ще не вiдоме  нещастя.  Йому  чомусь  згадалося,  як
колись ©хав у по©здi з  одним  чоловiком,  котрий  поспiшав  на  фатальний
виклик телеграмою, той показував усiм телеграму, розпитував, що вона  може
означати, а насправдi збирав по вагону  спiвчуття,  як  милостиню,  i  вже
втiшався ним.
   У Ки©в  "ракета"  прийшла,  коли  вже  посутенiло.  Дмитровi  Iвановичу
вдалося взяти таксi, i вiн по©хав додому.
   Дверi вiдчинила Iрина Михайлiвна, вона була  змарнiла.  аж  зелена,  iз
оплаканими очима, побачивши Дмитра Iвановича,  вхопилася  руками  за  його
плече, припала  обличчям,  заридала.  Вiн  стиснув  ©й  пальцi,  намагався
якомога швидше вирвати у не© страшну вiсть  -  як  ножа,  що  мусить  його
ввiгнати собi в серце.
   - Маринка?!-струснув ©©, i перед очима майнуло щось  криваво-чорне,  аж
вiн стенувся.
   - Андрiй!..  Не  житиме  вiн,  не  житиме...-похлинулась  плачем  Iрина
Михайлiвна.Лiкарi кажуть, що нема╨ надi©.
   Йому ледве вдалося допитатися, що з ним сталося i в якiй  вiн  лiкарнi.
Вiн розпитував, а лице йому скам'янiло й скам'янiли губи, вiн  через  силу
розтуляв ©х, а Iрининi слова сковували його щодалi дужче  й  дужче.  Учора
ввечерi Андрiй вертався додому, пiдiйшов до лiфта, й тут на  нього  напали
тро╨. Вдарили чимось по  головi,  проломили  череп  i  били  вже  лежачого
ногами, аж поки не нагодився сусiд,  що  живе  пiд  Марченками.  Вiн  саме
виводив на прогулянку дога, почув  удари,  закричав:  "Що  ви,  негiдники,
робите!"-й спробував нацькувати пса. Дог  загавкав,  тi  кинулися  тiкати,
один з них ще крикнув у дверях: "Кажись,  убили".  Андрiя  забрала  швидка
допомога, вiн у Жовтневiй лiкарнi, так i не опритомнiв.
   - Ми, ми виннi,- ридала Iрина  Михайлiвна.-  Не  стежили,  не  втримали
його...
   Тягар бiди й вини, яка шарпонула його за душу ще в першу  мить,  ще  до
цього викрику дружини, був такий великий, що Дмитро Iванович на якийсь час
навiть забув, що йому робити. Вiн для чогось зайшов  у  кабiнет,  та  враз
немов спiткнувся, стямився, вийшов назад,  ще  раз  поспитав  дружину,  де
лежить Андрiй, поспiшив на вулицю.
   На горi,  в  хiрургiчному  корпусi  лiкарнi,  його  пропустили  одразу,
тiльки-но вiн сказав, до кого йде. Лiтня сестра провела його по сходах  на
другий  поверх,  постукала  в  дверi  праворуч,   у   кабiнет   професора.
Електричний  годинник  над  дверима  показував  пiв  на  одинадцяту,   але
професор, завiдуючий вiддiленням,  рокiв  пiд  сорок  чоловiк,  смаглявий,
чорнявий, схожий на iспанця чи iталiйця, був у себе. На диванi  сидiло  ще
дво╨ людей, немолодi лiкарi.
   Дмитро Iванович назвав сво╨ прiзвище  i  враз  вiдчув,  як  його  серце
стиснулося од страху, вiн подумав, що тiльки запита╨  -  почу╨  вiдповiдь,
пiсля яко© йому й жити буде не варто. Досвiдченим оком значно молодший  за
нього лiкар вловив той його стан, подивився суворо, але якось  так,  мовби
збирав його тi╨ю суворiстю на силi. Казав професiонально точно,  одразу  ж
мовби перекладаючи сво© слова для Дмитра Iвановича.
   - Травма черепа - розкол у потиличнiй частинi, геморагiчний крововилив,
струс мозку... Становище тяжке. Дуже тяжке. Надiя ╨, але мала. Треба  бути
готовим до всього, - суворо, але не професiонально  сухо,  спiвчутливо.  -
Робимо все можливе. Це ось мо© колеги - завiдуючий  сусiднiм  вiддiленням,
теж хiрургiчним,  i  мiй  заступник,  професор  Карiмов.  Мо╨  прiзвище  -
Мухновський.
   - А може...- ледве чутно мовив  Дмитро  Iванович  i  не  впiзнав  свого
голосу.
   Професор Мухновський не образився.
   - Розумi╨те, це коли важко поставити дiагноз, то, щоб не  помилитися...
викликають...  ну,  якийсь  найбiльший  авторитет.  Або  ж  при   складнiй
операцi©. Тут апаратура показала все.
   Дмитро Iванович одразу повiрив йому.
   - Я хотiв сказати... Iнколи бува╨ важко дiстати якiсь лiки...
   - Всi потрiбнi лiки поки що ╨, - сказав Мухновський. -  I  повiрте,  ми
робимо все можливе... Оснащення i лiки на сучасному рiвнi,  -  додав  вiн,
чим завдав Дмитровi Iвановичу деяко©  нiяковостi,  яка,  проте,  одразу  ж
минула. Дмитро Iванович побачив, що професор  сказав  усе  й  що  всiляких
iнших, дрiбних i настирливих розпитувань йому не хочеться.
   - А можна менi подивитись на сина? - запитав якомога спокiйнiше.
   Мухновський вказав у куток на шафу, де на вiшалцi-стояку висiло  кiлька
халатiв. Дмитро Iванович одягнув перший-лiпший, i Мухновський  через  iншi
дверi повiв його у освiтлений лампами денного свiтла коридор, а  звiдти  в
палату, першу палату за рогом праворуч. Палата була маленька, вузенька,  у
нiй стояло лише дво╨ лiжок.
   Ледве Дмитро Iванович переступив порiг, прикипiв  очима  до  лiжка,  що
стояло лiворуч од дверей. Те, що стояло праворуч, було порожн╨, а на тому,
що пiд стiною злiва, лежало щось бiле,  довге,  непомiрне  довге  й  бiле,
завинуте в бинти: i тiльки-смужка заплющених  очей,  яка  чомусь  видалася
Дмитровi Iвановичу чорною, та рот i пiдборiддя, теж темно-синього кольору.
Серце скрикнуло, Дмитро Iванович  ступив  крок  уперед,  i  сестра,  котра
сидiла в узголов  ©  Андрiя,  приклала  до  уст  палець.  Дмитро  Iванович
зупинився, не одважуючись пройти далi. Вiн  дивився  на  завинуту  в  бiлi
бинти голову i обличчя сина, й важке почуття безнадi© i  чужостi  огортало
його. В одну мить йому навiть здалося, що це не Андрiй. Ця думка  пройшла,
як важка пасмуга туману, а тодi в не© живо й реально увiйшли гарячий  бiль
i страх за цю живу плоть, за сина. Вiн аж подався вперед, але з  мiсця  не
зрушив, тiльки наблизився думкою i поглядом. Мухновський, що стояв  збоку,
ворухнувся, даючи зрозумiти, що вже можна вийти, але  Дмитро  Iванович  не
вiдгукнувся на той порух.
   - Професоре... Можна менi залишитись тут? - промовив тихо.  Вiн  чомусь
був певний, що професор дозволить, хоч i не знав, навiщо йому  залишатися.
Просто вiн уже не мiг пiти звiдси.
   Мухновський хитнув головою, пiдiйшов до сестри й щось сказав  ©й.  Вона
провела професора до дверей, а Дмитро Iванович сiв на звiльнений  стiлець.
Тепер вiн сидiв в узголов'© Андрiя. Дивився  на  заплющенi  очi,  на  рот,
пiдборiддя й поволi впiзнавав сина. Впiзнавав знайомi рисочки, якi  колись
смiшили його, втiшали, якi  потiм  ставали  чужiшими,  твердiшими,  й  вiн
сперечався з ними. Он на лiвiй бровi просто вросла в не©  родима  цяточка,
©© можна помiтити, тiльки добре приглянувшись. Така сама  цяточка,  тiльки
значно бiльша, на бровi i в нього. З  не©  тепер,  пiд  старiсть,  ростуть
великi сивi волосини, вiн обрiзу╨ ©х ножицями.  На  пiдборiддi  в  Андрiя,
знизу, синя смужка. Теж ледве помiтна. Ще малим катав його на велосипедi в
селi двоюрiдний брат, вони впали, й Андрiй розiтнув пiдборiддя  об  кермо.
Диво, але вiн тодi не плакав. Тiльки дуже злякався й все  допитувався,  чи
не вилл╨ться з нього вся кров...
   Уся кров... Дмитро Iванович вернувся до реальностi. I знову, вже зовсiм
iнакше, подивився на Андрiя. На серцi йому було  страшно.  Його  опанували
лячнi-прелячнi думки про те, що ось вiн залишився, i... все  може  статися
на його очах. Що оцi ось уста вже можуть не розтулитись нiколи...
   А очi бачили i якiсь побутовi дрiбницi - сiру пляму на бинтi,  зiм'ятий
рiжок подушки - i од того ставало зовсiм страшно. Але це було востанн╨. Цi
думки розтали в якомусь суворому зосередженнi, з яким вiн несамохiть почав
наближатися душею до Андрiя. Вiн подумав зовсiм так, як  часто  думають  i
кажуть старi люди про нещастя сво©х дiтей, - що лiпше, аби  це  сталося  з
ними; вiн боявся за сво╨  життя,  вiн  почував  страх  перед  смертю,  але
жертовна сила любовi до сина зараз була бiльша. Йому хотiлося лягти  поруч
сина, легенько огорнути сво©ми руками, i, може б, вiд того синовi  болi  i
недуг потекли у його тiло,  вивiльняючи  Андрiя.  Це  почуття  було  таким
непереможним, що Дмитро Iванович майже несамохiть легенько  взяв  сина  за
руку й почав пестити. I  враз  побачив,  як  розкрилися  Андрi╨вi  уста  й
заговорили щось швидко-швидко, заговорили без звуку, тiльки  шелест  летiв
по палатi, шерхлий, як од сухого листя. Дмитро Iванович,  злякався,  хотiв
випустити руку, посунув од  себе,  але  не  одважився,  знову  ще  мiцнiше
обхопив ©© сво©ми великими руками. I раптом Андрi╨вi уста  пересмикнулися,
вiн схитнув головою i  розплющив  очi.  Вони  були  жовтi,  круглi,  гейби
божевiльнi. Довгу хвилю нерухомим поглядом  Андрiй  дивився  на  батька  й
сказав тихо, але чiтко:
   - Батьку!
   Не "тату", як казав завжди вдома, а "батьку". Скрикнула  в  кутку  бiля
тумбочки сестра й вибiгла з  палати.  За  пiвхвилини  вона  повернулася  з
Мухновським i з його помiчником - Карiмовим. Але на  той  час  Андрiй  уже
знову упав у забуття.
   - Вiн упiзнав його, вiн сказав "батьку",- шепотiла сестра.
   Мухi©овський порахував пульс, подивився на якийсь прилад,  що  висiв  в
узголов'© Андрiя, щось мовив пошепки до Карiмова -  високого,  в  окулярах
лiкаря.
   - Це добре. Це свiдчить, що свiдомiсть у ньому  не  скаламутилась.  Але
щодо всього iншого... На жаль, це ще нiчого не означа╨, - сказав Карiмов.
   Дмитро Iванович уловив у його словах страхування, лiкар  боявся  давати
мiсце надi©, здавалося, мовби не хотiв ©© пускати, i Марченко в одну  мить
пройнявся ворожiстю до нього. Але в наступну мить забув про те. То бiльше,
що саме цей лiкар не по©хав додому, чергував у палатi всю нiч.
   Вiн робив якiсь уколи, провадив вимiрювання  й  стежив  за  апаратом  в
узголов'© Андрiя.
   Дмитро Iванович сидiв збоку на стiльцi. Вiн не помiтив, як минула  нiч,
хоч i помiчав, як повiльно й важко плине  час.  Найстрашнiшими  для  нього
були хвилини, коли його свiдомiсть заповнювала думка  про  синову  смерть.
Вона рвалася десь з глибини, вiн проганяв ©©, а вона  настирно  й  страшно
проступала перед ним: Андрiй  уже  не  проснеться,  отi  його  слова  були
останнiми, а вiн, батько, усе життя пам'ятатиме ©х.  Ця  боротьба  втомила
його до того, що вiн перестав опиратися, тобто не боровся на  всю  напругу
серця, а мовби поклався на щось, на долю, i коли схаменувся,  помiтив,  що
дума╨ про Соколiвку, про дiда Онишка, про рiчку, яка валить берег,  i  про
те, що перед вiд'©здом довiдався - наступного року вона не валитиме  берег
- течiю вiдведуть каналом. Вiн намагався уявити той канал i  старицю  бiля
села й мимоволi фантазував. Помiтивши це, зайнявся болючим соромом,  мовби
вчинив якийсь страшний злочин. Злякано подивився  на  Андрiя.  Той  лежав,
заплющивши очi, i його повiки болiсно й неприродно смикалися.
   Вже аж уранцi Андрiй знову розплющив очi. Повiв  ними  по  палатi,  але
погляд його, здавалося, був зовсiм неос-мислений, хоч вiн i  зупинився  на
батьковi. А тодi Андрiй розкрив уста, але не сказав нiчого, мабуть, вiн не
мiг говорити, але поворушив рукою,  що  лежала  на  простирадлi:  Дмитровi
Iвановичу здалося, що вiн уловив синiв порух, але боявся  спричинитися  до
якогось лиха, аж поки з-за його спини не втрутилася сестра:
   - Вiн хоче, щоб ви взяли його за руку. Це було так, бо, щойно  Марченко
взяв у сво© широкi долонi руку сина, той знову заплющив очi й стулив уста,
але, здавалося, стулив  з  полегкiстю.  Дмитровi  Iвановичу  було  страшно
тримати цю руку, наче тепер  саме  з  не©  могло  витекти,  зникнути  щось
дороге, й водночас його охопив тяжкий бiль, перемiшаний  з  нiжнiстю.  Вiн
нiби чув, як з цi╨© кволо© руки пульсу╨ кров i б'╨ йому в серце. Кров його
сина. У нещастi якого завинив i вiн. Так, завинив, бо  не  оддав  серця  й
душi бiльше, нiж оддавав, а того виявилося  замало.  I  як  же  вiн  тепер
шкодував, що не ввiйшов у свiт сина, не забрав його собi в душу. Той  свiт
був чужий для нього, дрiбний i загадковий, але не вабливо,  а  вiдворотне.
Вiн не спробував переплавити його з сво©м i  перемогти.  А,  мабуть,  якби
кинув туди всi сво© душевнi сили, перемiг би. Зараз був твердо переконаний
у цьому.
   Адже не завжди Андрiй був таким холодним, iстеричним i чужим. Не завжди
казав йому грубощi. А й... О, вiн  добре  пам'ятав,  як  вернувся  додому,
пiсля довго© розлуки - вiсiм  мiсяцiв  прожив  у  Алма-Атi  й  на  Памiрi,
працюючи в тамтешнiх iнститутах,i як семирiчний  Андрiй  ска-жено  метався
довкола нього. Вiн очманiв з радостi,  верещав,  качався,  стрибав,  чисто
пес, що довго не бачив господаря. А тодi стрибнув йому на руки, обхопив за
шию i... з надмiру почуттiв укусив за губу, аж пiшла кров.
   Андрiй i пiзнiше вiддавав належне батьковi, й аби вiн не впустив линви,
вiв за собою, зумiв би втримати од  поганого.  Пам'ятав,  як  колись  вони
круто посварилися з Iриною  Михайлiвною,  перейшли  всi  межi,  i  Андрiй,
котрий  тодi  вчився  в  третьому  класi,  пiдiйшов  до  матерi  й  сказав
по-дорослому сумно й розважливо:
   - Якщо ви будете розлучатися, я пiду з татом.  I  Марченко,  й  дружина
тодi знiяковiли, засоромились, а все ж Iрина Михайлiвна запитала:
   - Чому?
   - Бо татко справедливий. Вiн нiколи не обдурю╨ й не кара╨ нi за  що,  -
одказав Андрiй.
   За вiкном вставав довгий лiтнiй день, високий i ясний, i, мабуть,  тому
особливо тяжкий для Дмитра Iвановича, цей день мав упасти в ще тяжчу  нiч,
i в Марченка нiчого не лишалося, окрiм  згадок.  Ними  вiн  рятувався  вiд
споглядання  страшно©  непорушностi,  у   якiй   лежав   Андрiй,   i   вiд
безнастанного думання про цю непорушнiсть.
   Особливо йому запам'ятався один  осiннiй  вечiр  у  Пiшках,  куди  вони
при©хали з Андрi╨м  на  канiкули.  Андрi╨вi  тодi  йшов  дванадцятий  рiк.
Здавалося, нiчого в тому споминi не  було  незвичайного,  нiяко©  подi©  i
нiяких слiв, вечiр як вечiр, як тисячi вечорiв, i все  ж  вiн  вкарбувався
якимись особливими вiдчуттями, що межували з прозрiнням. На  той  час  уже
облетiло в саду листя на яблунях i  грушах,  тiльки  вишнi,  пiдпаленi  на
зеленому раннiм морозом, шелестiли попiд хатою темно-червоним  листям,  та
хльоскала на вiтрi довгим вiттям стара верба  в  кiнцi  городу  над  яром.
Мороз скував льодком калюжу-озерце в пониззi городу,  у  повiтрi  кружляли
поодинокi снiжинки, й налягала згори сива  темiнь.  А  з  не©,  з  високо©
високостi, долiтав прощальний крик гусей. Це, мабуть, летiли останнi  гуси
з усi╨© Укра©ни. Крик був такий  тужливий,  такий  печальний,  немов  гуси
залишали цю землю назавжди. Андрiй стояв бiля плоту й дивився в небо.  Очi
його були широко вiдкритi, i в ©хнiй глибинi теж летiли бiлi тiнi, а  уста
розтуленi й ледь-ледь осмiхненi. I тодi у мозку Дмитра Iванонича, що стояв
поруч i дивився на сина, нiби засвiтилося щось. Там постало все так  ясно,
так чисто, аж йому затрiпотiло серце. Цей спалах був  звiдти.  Ця  секунда
була вирвана з його власного дитинства й перенесена сюди.  ©©  вирвав  для
нього Андрiй. Дмитро Iванович зрозумiв, що в цю мить син дума╨ точнiсiнько
так, як думав вiй сам тридцять рокiв тому, в сво© десять чи одинадцять лiт
бiля цього самого плоту. Крик гусей -  прощальний  i  тужний.  Вiн  будить
печаль, але печаль та свiтла й радiсна. I в душi теж незвичайна чистота. I
щем. I  чекання  чогось.  Бiло©  радостi  зими,  щастя  майбутньо©  весни,
кохання, про яке ще не знав навiть мозок, але зна╨  серце,  бо  й  це,  як
сказав би вiн сьогоднi, запрограмовано в ньому од народження,  серцевi  ще
багато-багато перейти, i хвилюватись, i радiти, й тривожитись. А вiн у  ту
мить радiв i тривожився за сина. I почував якусь майже побожну рiднiсть iз
сином. Тривожився вiн за нього й потiм, а радiв мало. А оця ось тривога-це
вже й не тривога, а бiль серця i всього тiла: ось тут, бiля  цього  лiжка,
вирiшу╨ться ©хня спiльна доля. Двi - як одна. Вiн вiдчув: якщо пiде Андрiй
- страшно спорожнi╨ свiт. У якусь мить йому здалося, що вони помруть обо╨.
Вiн не знав, як це станеться, адже йому нiчого не загрожувало,  i  вiн  не
збирався накладати на себе рук, просто це було неймовiрно сильне  вiдчуття
сво╨© кревностi з Андрi╨м i бажання протистояти антиприродному -  загибелi
сина ранiше вiд нього самого. Трохи пiзнiше вiн подумав уже iнакше -  якщо
вони одужають, то теж обо╨. Вiн напружено вдивлявся в дорогi синовi риси й
напружено думав, i йому здавалося, що сво╨ю думкою вiн утриму╨  його  тут,
бiля себе, бiля всiх iнших людей. То для нього була  майже  магiчна  сила.
Сила порожнечi, туги без Андрiя, майже знищеностi свiту для нього.
   I, мабуть, у тому справдi  була  якась  краплина  живо©  сили.  Андрiй,
тiльки  приходив  до  пам'ятi,  шукав  очима  батька  й   ворушив   рукою.
Впевнившись, що батько трима╨ його руку в сво©й, майже  одразу  заплющував
очi, знову провалювався кудись у  темряву,  в  чорну  прiрву,  i  Дмитровi
Iвановичу здавалося, що й вiн провалю╨ться разом з ним. Але  частiше  йому
здавалося,  що  Андрiй  повиса╨,  тримаючись  за  його  руку.  Так   мусив
почуватися Андрiй. I так почувався Дмитро Iванович. Йому здавалося, що вiн
душею витягу╨ його з того свiту. Влива╨ йому сво╨©  сили  i  вiри.  А  вiн
зараз гаряче вiрив. Чи принаймнi не допускав до серця  думок  про  смерть.
Бо, здавалося, тодi цi думки проникнуть i  в  серце  сина.  У  цi  страшнi
години вiн би справдi, не вагаючись, вiддав  сво╨  життя  синовi.  В  одну
мить. Аби тiльки встав вiн. Якось, сидячи отак, вiн пригадав,- i думка  ця
була химерна, начитана, але тiльки тепер  до  кiнця  зрозумiла,  пiдказана
досвiдом ученого i пропущена через  серце,-  що  в  природi  iсну╨  чимало
випадкiв, коли старше поколiння вiдда╨ сво╨  життя  молодшому.  Так  одда╨
себе потомству на Цейлонi гiгантська "пальма тiнi". Тiльки-но спалахне над
деревами   незвичайно©   краси   суцвiття,   одразу   опуска╨ться   донизу
восьмиметрове листя, й дерево помира╨. I вже на сухому стовбурi дозрiвають
плоди, якi продовжують, у безконечнiсть рiд пальм. I в цьому нема╨  нiчого
страшного  i  навiть  дивного.  Страшно  й  поза-природно,  коли  ста╨ться
навпаки.
   Думка чiплялася за думку, вони летiли, як пасма "бабиного  лiта"  понад
сумними стернями. У коридорi лунали голоси, часом навiть смiх,  проте  вiн
не сприймав ©х. Вони летiли немовби з iншого свiту, були iншим життям, яке
обтiкало його, не захоплюючи в себе.
   Тепер вiн майже не випускав Андрi╨во© руки  з  сво╨©.  Дмитро  Iванович
залишався  в  палатi  цiлодобово.  Сюди  йому   приносила   по©сти   Iрина
Михайлiвна. Тут вiн  i  спав,  чи,  правильнiше,  дрiмав  у  напiвзабуттi,
схилившись на спинку стiльця. А потiм,  мабуть,  за  велiнням  завiдуючого
вiддiленням, лягав поспати на другому, вiльному лiжку.  Сюди  навмисно  не
клали нiкого з огляду на надзвичайно тяжкий стан Андрiя.  Десь  за  вiкном
кружляло сонце, жило, гомонiло, смiялося мiсто, але воно зараз не iснувало
для Марченка. Вiн тiльки двiчi виходив за ворота лiкарнi.  Обидва  рази  -
шукати призначених лiкiв. Виявилося, що це вельми дефiцитнi й дорогi  лiки
i що ©х запаси  у  вiддiленнi  вичерпалися.  Мухновський  сказав,  що  вiн
витратив навiть особистий резерв. Дмитро  Iванович  справдi  лiки  дiстав.
Мабуть, колись би вiн нiколи не пiшов до тих людей, до яких  ходив  тепер,
перед якими зобов'язувався не знати як. Але що всi зобов'язання  поруч  iз
життям сина!
   Криза минула аж на сьомий день.  Тiльки  тодi  Мухновський  сказав,  що
Андрiй житиме.
   - Все ще може бути,- додав вiн, ступаючи вiд дверей до столу  в  сво╨му
кабiнетi.Стан його  i  зараз  важкий.  Але...  Вже  можна  сподiватися  на
одужання.
   Тi╨© ночi Дмитро Iванович спав удома. Його не проганяли з  палати,  але
вiн розумiв, що не ма╨ права порушувати обов'язкових  для  всiх  правил  i
норм, надуживати спiвчуттям, яке виникло з тяжкого становища сина.
   Крiм того, тепер перед  ним  постала  ще  одна  справа,  яку,  як  йому
здавалося, конче мусив розв'язати. Поки Андрiй перебував на гранi життя  i
смертi, ближче до смертi, нiж до життя, вона йому манячила, як застережний
вогник крiзь туман. А тепер вiн повернув голову й подивився на той вогник.
Його мучило питання: чи не  причетний  Андрiй  до  чогось  лихого?  Чи  не
сталося там чого, чи не вчинив вiн якогось злочину? Так, нi сiло нi впало,
голiв не провалюють.
   То бiльше, мусив спробувати докопатися до сутi, бо мiлiцiя  не  знайшла
ниточки, а може, й не дуже ©© шукала. А вiн подумав, що було б добре, якби
спочатку знайшов ©© сам.
   Це була цiла  детективна  iсторiя,  з  розпитуванням  знайомих,  друзiв
Андрiя,  шуканнями,  переслiдуванням,  навiть  небезпекою.  Згодом  Дмитро
Iванович сам дивувався, вiдкривши в собi отакi здiбностi. Бо саме таки вiн
допомiг мiлiцi© напасти на слiд i навiть заарештувати хулiганiв. Тодi ж  i
довiдався, що Андрiй - не призвiдця, просто "невдало розминулися в  дверях
лiфта",- як зiзнався один з хулiганiв.
   Дмитровi Iвановичу вся ця iсторiя добряче змозолила душу. Вiн почувався
неначе викупаним у помиях, неначе принижений чимось,  але  й  розумiв,  що
iнакше вчинити не мiг. Вiн не розповiдав про це нiде:  нi  на  роботi,  нi
Iринi Михайлiвнi, нi Андрi╨вi.  Андрi╨вi,  правда,  й  рано  було  про  це
розповiдати.  Вiн  то  впадав  у  напiвзабуття,  то  починав  без  причини
нервуватися, здавалося, намагався щось вiдшукати чи згадати i не мiг.  Вiн
i справдi ще  не  мiг  багато  чого  згадати,  навiть  з  речей  буденних,
домашнiх: купив пiдручник хiмi© Iнгольда, який збирався  купувати  чи  нi,
взяв на заводi полiмерiв довiдку про  вiдпрацьованi  днi  чи  не  взяв,  i
багато iншого, особливо з останнiх днiв перед травмою. Про  те,  чому  вiн
тут i що до цього спричинилося, Андрiй теж не запитував, i Дмитро Iванович
не мiг одга-дати: зумисно чи таки не пам'ята╨ нiчого.  Проте  одне  Дмитро
Iванович бачив достеменно - Андрiй радiв кожнiй його з'явi. Це помiтили  й
лiкарi, i сестра, вони сказали  Дмитру  Iвановичу,  що  при  ньому  Андрiй
найкраще почува╨ться, ©сть, i навiть верта╨ в пам'ять забутi днi й дати.
   Уперше за багато рокiв Дмитро Iванович побачив, що вiн конче  потрiбний
синовi. Що той у ньому бачить щось бiльше,  нiж  звичайно  бачать  люди  в
близьких, чимось йому завдячу╨ й на  щось  сподiва╨ться.  Мабуть,  то  був
правдивий здогад. Дмитро Iванович i сам почував, що в  ©хнiх  стосунках  з
сином пролягли якiсь iншi, ранiше не знанi тяжi,  важливi  не  тiльки  для
Андрiя, а й для нього самого. Йому здавалося, що, крiм  життя  i  здоров'я
сина, вiн виборював щось у собi, вiн нiби став мiцнiший  i  прозiрливiший,
мудрiший i певнiший себе, себе  й  сина.  Помiж  них  виникла  якась  нова
духовна спiльнiсть, якiй вiн  не  мiг  знайти  назви  й  обмiру,  але  яка
облагороджувала й наснажувала ©х обох.
   ╞х мовби з'╨днало, спаяло щось чистим срiблом щиростi й  довiри,  тепер
Дмитро Iванович знав, що Андрiй нiколи не матиме од нього злих та╨мниць  i
не залишиться байдужим, якщо  якiсь  недобрi  сили  ламатимуть  когось  iз
близьких йому людей.
   Остаточно вiн у цьому впевнився одного  недiльного  вечора,  коли  вони
залишилися вдвох, вiн тримав Андрi╨ву руку, У палатi вже посутенiло, проте
Андрiй попросив не вмикати поки що свiтла. Вiн був особливо замрiяний i аж
печальний, хоч останнiм часом нiколи не показував батьковi нi  печалi,  нi
бодай легкого смутку, що, як казала сестра, часто находили на  нього.  Вiн
довго мовчав, а тодi враз повернув  голову  й  сказав  тихо,  з  особливою
зворушливiстю, од яко© Дмитру Iвановичу стало аж моторошно:
   - Зна╨ш, батьку, менi весь час здавалося, що ти витягу╨ш  мене  з  того
свiту. Ти мене й витяг звiдти. Iнакше... Ну, для чого б тодi менi... Та ти
розумi╨ш усе сам.
   Дмитро Iванович розумiв. Проте вiн  мовчав,  i  сльози  текли  по  його
щоках. Гаразд, що стояла сутiнь. Мабуть, Андрiй передбачив i це.  То  були
сльози страху за Андрiя, який ще не одужав, i радостi  його  прозрiння,  i
надi© на прийдешнi днi.
   Тi╨© надi© не могло зiм'яти нiщо. В цi днi, метаючись помiж лiкарнею  i
мiлiцi╨ю, де розпочали слiдство, вiдбулася друга проба  в  iнститутi.  Вiн
сам   розганяв   розчин   електрофорезом,   сам   спорскував   розчинником
хромотографiчний папiр, сам накладав рентгенiвську плiвку, i коли  на  нiй
не з'явилося темних зернистих плям, не  виказав  нi  розпачу,  нi  досади,
тримався  спокiйно,  заспокоював  сво©х  помiчникiв,  фiксував  увесь  хiд
дослiду в пам'ятi i на  паперi,  щоб  потiм  проаналiзувати  й  спробувати
знайти помилку в технiцi проведення експерименту, якщо  вона  могла  бути.
Проте вiн не мiг не думати, що ©© могло й не бути.
   Що ж... Життя теж не  кiнча╨ться  на  тому.  Вiн  знайде  в  собi  сили
перебороти i кпини, й пiдступи, i  докори.  Вiн  почував,  що  саме  тепер
знайде ©х.  Здавалося  б,  навпаки,  останнi  подi©  могли  змучити  його,
обезволити, розсмикати, вiн i  почувався  й  стомленим,  i  зболеним,  та,
однак,  зосередженим  i  спокiйним.   Найважче,   розумiв,   буде   долати
розчарування колег, сво©х товаришiв, до того поки що не був  готовий.  Але
зрештою подола╨ i те. Вiн це почував i не  тiльки  почував,  а  й  глибоко
усвiдомлював. Йому здавалося, в ньому самому на той час  щось  одмiнилося,
вiн мовби переступив на якийсь вищий,  значно  вищий  щабель.  Це  не  був
стрибок, але це був поступ, непомiтний зовнi, ледве помiтний ним самим,  i
все ж поступ. Либонь, пiдготовлений  усiм  попереднiм  життям.  Вiн  мовби
пiднявся над чимось насамперед у самому собi, поглянув ширше,  спокiйнiше,
мудрiше. "Що, власне, сталося?"-насамперед  запитав  себе.  Ну  так,  вони
провели два експерименти i обидва рази не одержали  позитивних  наслiдкiв.
То й що? А може, ©х треба провести сто,  тисячу!  Адже  наука  -  це  один
нескiнченний експеримент. I вiн шукатиме, поки  в  нього  вистачить  сили.
Поки не знайде. Якщо не результату, то причини, яка або сто©ть на  завадi,
або вкаже ©м iнший шлях. ©м, i всiм, що йдуть поруч.
   Вiн почував якусь дивну силу, мiць, упертiсть, бажання  працювати.  Вiн
майже фiзично почував опiр суспензi©. I йому  хотiлося  долати  той  опiр.
Хотiлося помiрятися з нею силою, як iз чимось свiдомим, рiвним собi.
   Проте вiн знав i те, що поспiшати не можна. Що  йому  треба  вiдпочити,
пiдготуватися i насамперед пiдготувати колектив. Повести за собою,  кинути
на наступний рубiж. Зараз треба було боротися за кожного  з  них  зокрема.
Спочатку, так би мовити, забезпечити  тили,  влаштувавши  справи  кожного,
допомогти спокiйно згi.iнчити плановi теми, кувати вiру, неспокiй i навiть
злiсть, оту велику благородну злiсть, яка водночас ╨ бажанням перемогти.
   Дмитро Iванович почував, яка то велика вiдповiдальнiсть i  скiльки  сил
мусить затратити сам. Проте знову ж почував, що ©х у нього стане.  Що  вiн
знайшов ту точку, ту клему, од яко© вона тече. Вона звалася вiрою.



   РОЗДIЛ ДЕСЯТИЙ

   Вiктор Васильович Борозна щодалi болiснiше переживав  незрозумiлу  йому
раптову змiну поведiнки Нелi. Щоправда, коли починав  аналiзувати,  то  не
мiг не бачити, що цiй раптовiй змiнi щось передувало. Що ©хня  любов  дуже
швидко стала не такою,  якою  була  спочатку.  Щось  печальне,  невиказане
залишалося в нiй,  i  ця  невнказанiсть  не  була  та©ною  недовiдкритого,
обiцянкою вiдкриттiв i радощiв, навпаки, вона повисла чорним  провiстям  -
сивою тучею на крайнебi. Найгiрше,  що  вiн  нiчого  не  мiг  змiнити,  що
провiстя мовби вже й виходило не з них. Хоч, коли сказати правду, до цього
спричинився таки вiн сам. А очевидний злам стався пiсля вечора в "Либедi".
Саме  вiдтодi  й  потьмарився  ©хнiй  обрiй.  Хоч  вони  пiсля   того   ще
зустрiчалися не раз. I намагалися не дивитися в той бiк, де темнiла хмара.
Й здавалося обом, забули про не©. Але то тiльки здавалося.
   Але що вiн мiг зробити? Неля  й  далi  втiкала  од  нього,  не  бажаючи
слухати його. Вiн розумiв одне - те виникло не в  нiй,  якась  iнша  сила,
фатальний випадок став помiж ними. Бо не тiльки Неля - всi обминали  його.
Борозна почував довкола себе якусь порожнечу, якесь зачароване коло, котре
мовби рухалось  разом  з  ним  i  в  яке  нiхто  не  хотiв  уступати.  Вiн
здогадувався, що це коло, це вiд'╨мне  поле,  як  називав  його  в  думцi,
виникло ще з чогось, а не тiльки з  його  критично©  позицi©  щодо  роботи
лабораторi©, що його породили якiсь дужi струми i що тi  струми  в  якiйсь
точцi замкнув вiн сам. Але якi i  де?  Надто  його  спантеличив  учорашнiй
випадок. Вiн побачив на столi в Свiтлани Хорол рiчну звiтнiсть  по  роботi
групи ексордiум i вирiшив проглянути  ©©.  Йому  хотiлося  фаза  за  фазою
простежити увесь хiд дослiду.  Мабуть,  нiхто  не  повiрив  би,  якби  вiн
сказав, що невдача групи ексордiум  засмутила  його.  А  то  була  правда.
Насамперед тому, що то була й Нелина невдача. По-друге, вiн по-справжньому
поважав Марченка й не бажав йому зла. I  взагалi  його  нiколи  не  тiшила
будь-яка наукова невдача. Не можна сказати, що  вiн  невимовне  зрадiв  би
удачi. Адже тодi якоюсь мiрою постраждало б його самолюбство, його  власне
наукове прогнозування. Але Борозна звик усi сво© почуття пiддавати аналiзу
розумом i не мiг не бачити неспiвмiрностi цих двох величин. До  того  ж  i
його наукове прогнозування в основному випливало з чужо© статтi,  а  не  з
власно© копiтко© роботи i довготривалого аналiзу. Тепер вiн хотiв  ще  раз
перевiрити себе.
   Проте не встиг вiн прочитати  й  десяти  сторiнок,  як  до  його  столу
пiдiйшла Свiтлана Кузьмiвна й запитала, чи не брав вiн звiтностi. Вона вже
побачила звiтнiсть, однак запитувала, й при тому голосно, з  викликом.  Ту
звiтнiсть мав право взяти й почитати будь-хто з  лабораторi©,  проте  вона
одiбрала ©© в нього й з таким виглядом обвела  всiх  поглядом,  мовби  вiн
викрав якiсь секретнi матерiали, та ще й хотiв ©х передати вороговi.
   Кiлька разiв Вiктор Васильович  намагався  зламати  коло:  пiдходив  до
Юлiя, до Боброва, до  ╙вгена,  але  щоразу  натикався  на  майже  вiдверту
неприязнь i глухе вiдмовчування.  Але  так  тривати  далi  не  могло,  вiн
вирiшив будь-що-будь докопатися причини, знайти  осердя,  яке  породжувало
поле.
   Щойно, проходячи парком, вiн  побачив  Вадима  Бабенка,  котрий  нехотя
пiдкидав ракеткою бiлу кульку, Й  пiдiйшов  до  нього.  Вiн  пригадав,  що
кiлька днiв тому саме Вадим, один з усiх, вiдповiв на його привiтання.
   - Вадиме, менi треба поговорити з вами,- сказав вiн.  Борозна  не  вмiв
добуватися пiдхiдними шляхами, не раз цим шкодив собi, знав про це,  однак
нiколи не пристосовувався до обставин.
   Вадим оглянувся, ракетка здригнула в його руцi, й кулька впала в траву.
Вадим подумав, що Борозна говоритиме про Нелю. Вiн  бачив  ранiше  його  з
Нелею, бачив i те, що Неля зараз уника╨ Борозни, а  вчора  сам  пропонував
Рибченко сходити в кiно. I запросив не просто так, а  натякнувши,  що  цей
фiльм стане першим у серi©, яку вони подивляться разом. Тобто, як казали в
старi часи, запрошував "з серйозними намiрами". Тi  намiри  виникли  пiсля
довгого думання й зважування. Тобто то мало бути не остаточне  рiшення,  а
серйозна проба. Вадим Бабенко вже з пiвроку  тому  вирiшив  попрощатися  з
сво©м холостяцьким життям i тепер пiдбирав, як трохи iронiчно,  але  й  не
зовсiм iронiчно, висловлювався в думцi, гожу  кандидатуру.  Перевiрку  вiн
влаштовував грунтовну i пильну, за розробленою заздалегiдь схемою.  Кiлька
днiв  тому  провалилася  на  останньому  екзаменi   одна   з   найповнiших
кандидаток,  дочка  заступника  мiнiстра.  Вони  довго  гуляли  вдвох   на
Трухановому островi, а потiм вiн запросив ©© до себе додому й запропонував
повечеряти. Вiн чистив картоплю, смажив  я╨чню,  рiзав  ковбасу,  а  Клава
сидiла з
   журналом "Згрi©кi" в руках, не ворухнувши в його бiк пальчиком. То  був
певний знак, що так воно буде  й  потiм,  пiсля  одруження.  Що  ж,  нехай
сидить. Така фiфа йому не потрiбна.
   А потiм вiн несподiвано "вiдкрив" для себе Нелю. I зрозумiв, що то було
б зовсiм непогано. А чого ж:  вiн  кандидат,  i  вона  кандидат;  у  нього
кiмната,  i  в  не©...  можна  обмiняти  на  двокiмнатну  квартиру.  Дiтей
виховували б Нелинi батьки.  У  них  свiй  дiм  на  околицi  i  сад.  Вона
акуратистка i, зда╨ться, господиня. Ну, та ще  вiн  побачить...  Щоправда,
вчора  Неля  в  кiно  з  ним  не  пiшла.  I  це  дряпонуло  по  Вадимовому
самолюбству. Дряпало й зараз. Якщо Борозна зна╨ про це...
   А яке, власне, йому дiло?
   I Вадим поволi пiдвiв голову. Лiвою рукою поправив iдеально, на  продiл
зачесане волосся. Вiн, як i завжди, був пострижений i поголений, акуратно,
зi смаком одягнений: бiла тенiска  з  широким,  "байронiвським"  ковнiром,
свiтло-сiрi,  лiтнi,  бездоганно  випрасуванi  штани,  коричневi   плетенi
босонiжки. I чистi, яснi очi, високе чоло.
   - Може, ходiмо на вулицю? -  запропонував  Борозна.-  Вип'╨мо  пива.  Я
бачив у вiкно - привезли свiжу бочку.
   Вадим здивувався тiй пропозицi© i зрозумiв, що розмова не буде грiзною.
Ба  навiть  навпаки.  "Хочеш  купити  за  келих  пива...-  подумав   майже
злорадно.- Хочеш, щоб я вiдступився..." Опрiч усього, вiн не схотiв iти  з
Борозною, аби ©х не бачили разом.
   - Я пива не п'ю,- сказав бридливо.
   Вони пройшли трохи дорiжкою, сiли на край  басейну.  У  басейнi  плавав
велетенський, кiлограмiв на сiм короп, його упiймав i впустив сюди двiрник
Василь.
   Борозна якусь мить спостерiгав через плече, як рибина тичеться носом  у
крихти булки на днi, а тодi  повернув  до  Вадима  голову  й  запитав  без
будь-якого вступу:
   - Скажiть менi, Вадиме, що означа╨ вся оця обструкцiя, яку  влаштовують
менi? За що вона? За те, що я наперед спрогнозував невдачу?  Але  ж  я  те
зробив без зла. I вiд цього нiчого не змiнилося.
   Вадим йорзнувся, у ньому  водночас  рвонулися  двi  думки,  закружляли,
випереджаючи одна одну, i вiн не знав, на яку покластися. У першу мить вiн
навiть хотiв вибухнути гнiвом i висловити Борознi сво╨ обурення. Кинути  в
обличчя рiзкi слова, а тодi розповiсти про це в лабораторi©.
   Адже пора було перейти вiд мовчазно© обструкцi© до вiдверто© ворожнечi.
Так принаймнi думав ранiше. Але за останнi днi багато  помiнялося.  Обидвi
перевiрки  дали  негативний  результат.  Виходило,  правда  була  на  боцi
Борозни. Та це б ще нiчого. Але ж похитнулося становище Марченка! Схоже на
те, корабель ©хнього зава йде на дно. Вчора  на  зборах  Одинець  вiдверто
пiшов  на  таран.  Громив  Марченка  нещадно.  За   волюнтаризм,   наукову
безвiдповiдальнiсть.  Ще  один  такий  удар...  I  не  вiдомо,  хто   буде
завiдуючим лабораторi╨ю. Може, й оцей Борозна. У свiтi див чимало,
   Тому сказав обережно й нiби аж спiвчутливо:
   - Кажуть, ви написали на Дмитра Iвановича листа.
   - Я? - аж пiдвiвся Борозна.
   - Ну, пiдпис змiнено. Тобто анонiмка... Я не знаю... Так  кажуть.  Щось
про роботу. Про якiсь там шури-аму-ри...
   Борозна задихнувся вiд гнiву. У цю мить вiн пiдвiв голову й  побачив  у
вiкнi Нелю. Вона стояла й дивилася в  сад.  Вадим  теж  побачив  Рибченко.
Мляво пiдвiв руку й поворушив пальцями. Борозна хотiв щось гукнути, а тодi
важко стиснув i розтиснув кулаки й швидко пiшов у iнститут.
   Дмитро Iванович саме до©дав  бутерброд.  Вiн  зараз  не  ©здив  обiдати
додому й рiдко коли ходив до ©дальнi. Аби  нi  з  ким  не  говорити  -  не
сповiдатися в нещастях - та й заощаджував час. Вiн зосереджено перечитував
дисертацi© Юлiя, ╙вгена та  Миколи.  Треба  було  рятувати  сво©х  молодих
колег, подбати, аби не обiрвалися ©хнi стежки в науку. Вiн розумiв: iншого
для нього нема╨. Вивести ©х з глухих бескеть будь-якою  цiною!  Цим  зараз
жив. Вiднаходив у дисертацiях обiрванi кiнцi, зв'язував, викреслював  новi
лiнi©. Адже дослiдження Юлiя та iнших не суспiль складалися з розробок  по
амонiл-тетрафосу, а й по  будовi  хлоропластiв,  свiтловому  спектру,  тут
деякi  знахiдки  були  безсумнiвнi.  Треба  тiльки  було  пiдсумувати  ©х,
позводити в системи. Працюючи над дисертацiями хлопцiв,  про  свою  роботу
майже не думав. Ну, хiба що тодi, як iшов вулицею чи вертався додому.
   Вiн, мабуть, теж працюватиме далi  над  спектральними  дослiдженнями  й
будовою хлоропластiв. Скажiмо, в квантосомi. Тут у нього  ╨  деякi  цiкавi
мiркування. Кожен  мiлiметр  нових  знань  -  то  дуже  важливо  на  шляху
загального  поступу  фотосинтезу.  Зрештою,  може  пiти  в  якийсь   iнший
iнститут. Його вiзьмуть залюбки. Проте на те не ма╨ права. Принаймнi  поки
що. Доки не допоможе хлопцям.
   Звичайно, вiн не збирався остаточно розлучатися й з  iде╨ю  ексордiуму.
Вiн ще шукатиме. Але там треба починати  з  самого  початку.  Мiлiметр  за
мiлiметром проповзе той шлях на черевi.
   Насамперед треба намiтити вихiднi  позицi©.  Треба  уважно  i  детально
проаналiзувати стан  науково©  розробки  проблеми.  Знайти  слабкi  мiсця,
обриви ланцюга... Перевiрити всi вузли. Перемацати всi щаблi. Згори вниз i
знизу вгору. I кожен ма╨ промацати не тiльки сво© щаблi, а й сусiднi.
   Найприкрiше йому було через плiтки, що кружляли по iнституту. Про  його
нiбито неморальнi вчинки, натяки на Свiтлану, ©хнi з нею по©здки машиною в
лiс, розлад у сiм ©... То було як ©дкий дим темно© ночi. Не зна╨ш,  звiдки
його несе вiтер, i куди йти, аби вирватися з задушливого  полону.  Про  це
вiн думав щодня. Думав i тепер, одiрвавшись од  рукопису  й  дивлячись  на
освiтленi сонцем дахи будинкiв, пережовуючи бутерброд  з  ковбасою,  смаку
якого не вiдчував.
   У  саду  спiвала  iволга,  але  ©©  спiв  мовби  обтiкав  думку  Дмитра
Iвановича, не  перебиваючи  ©©.  Тiльки  якесь  тоненьке  вiдчуття  чогось
при╨много, нiжного легенько поколисувало його,  творило  один  безконечний
акорд; той акорд лунав у ньому здавна, в ньому чи й не в ньому,  просто  в
свiтi, i Дмитро Iванович почував, що вiн не погас i погасне  не  скоро,  й
це, в свою чергу, не давало думкам зсотати-ся у важку хмару.
   О тiй хвилi  й  увiйшов  Борозна.  Вiн  увiрвався  як  вихор.  Торохнув
дверима, широко ступаючи, пiдiйшов до Марченка. Його очi горiли рiшучiстю,
уста були стуленi в тверду складку.
   - Дайте того папiрця, - сказав, переводячи дух: збiг на  третiй  поверх
одним махом.
   - Якого папiрця? - запитав Дмитро Iванович i  тiльки  тепер  оглянувся.
Упiзнавши голос Борозни, вiн не оглядався навмисне, не хотiв  зустрiчатися
очима, думав, що той прийшов у якiйсь  буденнiй  справi,  запита╨  щось  i
пiде. Щоразу, забачивши цього чоловiка, почував,  як  у  ньому  наростають
роздратування й злiсть. Намагався не виказати цього, надавав голосу рiвних
iнтонацiй i сам вiдчував фальш, мимоволi хмурився, сердився,  що  не  може
загнуздати себе. Вiн не почував  Борозну  до  кiнця  сво©м  ворогом,  отим
ворогом, якого хочеться збити з нiг, топтати, знищувати, мабуть, через те,
що не бачив на власнi очi його пiдступних дiй, що  ота  анонiмка  залишала
мiсце й ще для когось, проте й поводитися, як  поводився  ранiше,  теж  не
мiг.
   Але  нього  разу  дзвiнкий  з  напруги  голос   Борозни   змусив   його
насторожитись.
   -  Анонiмку,-  майже  крикнув  Борозна.  Дмитро  Iванович   розгубився.
Пiдвiвся з стiльця, розвiв руки - одну з олiвцем, другу з бутербродом.
   - Нема╨... Я ©© порвав.
   Борозна хвилину невiдпорне дивився на Марченка, немов хотiв  пришпилити
його поглядом до стiни, а тодi рубонув рукою, неначе сокирою:
   - Чорт би вас забрав з вашим лiбералiзмом! - закричав вiн. - Краще б ви
прийшли й кинули менi ©© в пику. Краще б ви подали на мене до суду. Я тодi
спробував би оборонитися. Та нащо ж ви тодi...
   Вiн хотiв крикнути  "сказали  iншим"  i  не  крикнув.  Вiн  згадав,  що
Марченка спiткало вдома лихо, що воно ще не минуло, й замовк. Тiльки важко
з-пiд чорних гострих брiв дивився на Дмитра Iвановича. А  той  i  собi  не
одводив погляду. "Хiба здатна людина так прикидатися? - думав.  -  Хiба  б
вiн тодi прийшов до мене?"
   йому хотiлося повiрити Борознi. Проте думка  мимовiльно  натикалася  на
анонiмний лист i на те, чим той лист обернувся для нього. I щось не давало
йому простягти руку, сказати щиро: "Я вам вiрю. Забудемо про те назавжди".
"Якби можна було,- подумав  мимовiльно  й  проникливо,-  якби  можна  було
запустити йому в душу тi ж мiченi  атоми  й  побачити,  справжня  вона  чи
фальшива, свiтла вона чи в чорних тiнях  лжi  та  пiдступiв.  Нема╨  таких
атомiв. Нема╨ такого способу".
   Проте вiн почував якусь  незручнiсть  перед  Борозною,  спробував  його
заспоко©ти:
   - Даремно ви так хвилю╨теся, Вiкторе Васильовичу. Я, звичайно,  не  маю
права пiдозрювати вас чи будь-кого iншого...
   Борозна не дослухав його. Повернувся й так само рiшуче,  проте  не  так
пружно, вийшов з кабiнету. Вiн спустився  на  перший  поверх  i  зайшов  у
приймальню директора. Секретарка  сказала,  що  Корецького  нема╨,  i  вiн
прочинив дверi лiворуч, до Одинця.
   Бурбонистий заступник директора, з яким Борозна конфлiктував  з  самого
початку, зустрiв його на диво привiтно. Посадовив  у  крiсло,  сам  вийшов
з-за столу й сiв у iнше, навпроти. Це був  найвищий  вияв  демократизму  й
привiтностi  з  його  боку,  коли  приймав  вiдвiдувачiв  не  за   широким
полiрованим  столом,  а  за  маленьким  приставним  столиком,  пiдкреслено
ставлячи себе у рiвне становище з тим, хто сидiв навпроти.
   - Як вашi справи, вже  здали  установку?  -  запитав  Карпо  Федорович,
пiдсовуючи до Борозни попiльничку й цигарки.- Здали. Прекрасно. Я поставив
вашу роботу на перше мiсце в звiтностi. А чого не йдете у вiдпустку?  Щось
i на той мiсяць я не бачив вашо© заяви. Чи ви  на  осiнь...  На  бархатний
сезон? Може, оце й принесли заяву?
   Борозна сказав, що заяви на вiдпустку не принiс. Власне, вiн i  сам  не
знав, чого прийшов до Одинця.  Мабуть,  ним  просто  рухала  потреба  щось
робити, шукати десь захисту та якихось засобiв, якi б  допомогли  зняти  з
себе оту пiдлу пiдозру, а воднораз i наклеп  на  Дмитра  Iвановича.  Може,
думалось, пiдкаже щось Карпо Федорович. Вiн чоловiк грубий,  нецеремонний,
то й зна╨, як треба рубати такi вузли.
   - Карпе Федоровичу,- сказав,- менi стало вiдомо, що на Дмитра Iвановича
написано анонiмну заяву. В тому пiдозрюють мене...
   - Пiдозрювати можна будь-кого,-  сказав  Одинець.  -  Такi  речi  треба
доводити.
   - У тому-то й рiч, що Марченко заяву порвав. I  тепер  не  можу  нiчого
довести я. Тим бiльше подiбного в iнститутi нiколи не було.
   - А вам i не треба доводити. Ви не  вчинили  нiчого  поганого.  Всi  цi
розмови - дурницi.
   Карпо Федорович дивився на Борозну, i в його чорних очах  пiд  густими,
стрiхами вниз бровами то гасли, то знову загорялися  червонуватi  вогники.
То були вогники радостi, схожi на тi, якi загоряються в хижака при виглядi
здобичi. Щоправда, зараз Одинець  здобичi  не  бачив.  Але  вони  про  не©
розмовляли, й це збуджувало його.
   - То так, - дедалi бiльше хвилювався  Борозна.  -  Але  я  не  можу  ©х
спростувати. Я нiколи не був анонiмником i не буду ним. Я тiльки що був  у
Дмитра Iвановича i бачу, що вiн не вiрить менi.
   - Звичайно, не повiрить, коли сам вказав на вас,- закурив Одинець.-  О,
то теж маневр: очорнити людину, в яко©... Ну, яка  вмi╨  працювати  й  ма╨
пiдстави претендувати чи домагатися...
   - Я нi на що не претендую, - перебив  Борозна.  -  I  менi  щиро  шкода
Дмитра Iвановича. Вiн не такий, як написано в тому брудному листi.
   - Це у вас промовля╨ доброта, -  посмiхнувся  Одинець.-  Але  нею,  мiй
друже, не завжди можна керуватися.
   - Я не з добрякiв, - спохмурнiв Борозна. - I вмiю постояти за себе.
   - Прекрасна риса.
   - Але я звик обстоювати сво© вчинки.
   - Ви не хвилюйтеся, - сказав Одинець. -  До  речi,  те  вже  не  так  i
важливо, хто написав. I не так страшно. Важливiше, що все те правда. Шiсть
рокiв Марченко дув мильну бульку. Таку, як ото  дмуть  дiти.  Тiльки  дiти
дмуть для забавки, а вiн  тi╨ю  булькою  замилював  усiм  очi.  -  Одинець
говорив злостиво, безжально, вiн не мiг подарувати Дмитру Iвановичу  того,
що той не виступив на вченiй радi проти Абрамчука, втiк на Десну,  пошивши
його, заступника директора,  в  дурнi,  не  мiг  подарувати  незалежностi,
авторитетностi, науково© спроможностi. - I от - булька лопнула.
   -  Невдача  може  спiткати  кожного,  -  не  погодився  Борозна.-Дмитро
Iванович - шукач, чоловiк з фантазi╨ю...
   - От-от, -  ухопився  за  невдало  сказане  слово  Одинець.-  Фантазер.
Справжнiй фантазер. А в науцi фантазер - це  те  ж  саме,  що  iлюзiонiст.
Манiпулятор.
   - Його здогад щодо попередника АТФ  не  такий  уже  абсурдний,-  сказав
Борозна.
   - Вiн висмоктаний з  пальця.  Це  пластмасова  лялька,  од  яко©  ждуть
дитини. Так, так, пластмасова лялька. - йому,  видно,  сподобалося  власне
незвичайне порiвняння,  i  вiн  його  повторював  знову  й  знову,  щоразу
огрублюючи дужче й дужче. - Шiсть рокiв вiн спав з  пластмасовою  лялькою.
Ну, для рiзноманiтностi спав i з коханкою.
   - Ну, це ви занадто, - сказав Борозна.
   - Не захищайте! - в запалi ляснув по столу долонею  Одинець.  Упiймавши
той  свiй  жест,  який  не  входив  у  плани  розмови,  потарабанивши   по
полiрованiй  поверхнi  стола  порослими  чорнорудим   волоссям   пальцями,
усмiхнувся. - Пробачте. -Але по хвилi, заговоривши про  Дмитра  Iвановича,
забувся знову, кидав слова, неначе  потрощенi  кiстки,  -  Борознi  навiть
здалося, що вiн чу╨ хрускiт, - очi його налилися кров'ю, стали  нещаднi  й
непри╨мнi.  -  Про  його  манiпуляцi©  вже  знають  у  президi©,   -пiднiс
багатозначно догори оклецькуватого пальця.  -I  про  все  iнше.  Завiв  на
роботi коханку. Тероризу╨ жiнку. Виховав сина-бандита.
   - Карпе Федоровичу, - пiдвiвся Борозна. -  Я  не  можу  цього  слухати.
Кажуть, щось подiбне написано i в тому листi. А я заперечую не тiльки сво╨
авторство, а й те, що там написано.
   - А звiдки ви зна╨те, що там написано? - враз жорстко  сказав  Одинець.
Але по хвилi зм'якшився, йому хотiлося  мати  спiльника.  -  Про  це  зна╨
тiльки Марченко. Котрий i обмовив вас.
   - Думаю, що Марченко цього не робив, - сказав Борозна. Вiн  уже  кiлька
разiв вертався думкою до того, що здогад про автора анонiмки  i  ©©  змiст
буцiмто вийшли од Дмитра Iвановича.  Не  повний  же  Марченко  iдiот,  щоб
зводити наклеп на самого себе! Щоправда, розумiв  i  те,  що  його  захист
Дмитра Iвановича тепер, коли всi думають, що саме  вiн  написав  анонiмку,
виглядатиме фарисейськи й смiшно. Отож йому не лишалося нiчого iншого,  як
закiнчити цю розмову. Вiн не став у чомусь переконувати Одинця,  бо  знав,
що нiякi, навiть найвагомiшi слова на того жодного  впливу  не  мають.  На
коротку мить перед ним постало  запитання:  чи  почувають  такi  люди,  як
Одинець, коли-небудь муки  совiстi,  чи  караються  вчиненим  злом?  Проте
вiдповiсти не змiг. Може, й караються, бо всi люди караються, тiльки такi,
як Одинець, дуже мало i не так, як совiснi й чеснi.  Здебiльшого,  роблячи
пiдлоту, людина виробля╨ внутрiшню фiлософiю й намага╨ться нею  заспоко©ти
себе. Чим бiльша пiдлота, тим складнiша "фiлософiя".
   Але як це вiдбува╨ться в Одинцевi,  ма╨  вiн  таку  фiлософiю  чи  живе
тiльки первiсними iнстинктами, вiдповiсти не мiг. Та й  не  до  того  йому
було в той час.
   Вiн вийшов у парк, зупинився бiля басейну. Те, що Одинець прийняв  його
за свого спiльника, було гидко й образливо. Вiн бачив, що його  незгоду  i
захист Дмитра Iвановича Одинець витлумачив  по-сво╨му:  мовляв,  рiзник  з
бiлим комiрцем, хоче залишитись чистеньким, зна╨мо таких. I, може,  навiть
ставить себе вище за нього: адже б'╨ прямо, навiдлiг. Щоправда, б'╨ вiн  i
з-за рогу, засобiв Карпо Федорович не вибира╨. В академiю, мабуть, теж сам
написав. Вiд такого пощади не сподiвайся!
   I Борознi вперше по-справжньому заболiло серце за Дмитра  Iвановича.  I
за тих,  хто  працював  разом  з  ним.  Тепер  вiн  безмежно  шкодував  за
необережно сказанi ранiше слова. Йому хотiлося  допомогти  Марченку  й  не
знав, як це зробити. Розумiв, що тепер кожне його втручання може зашкодити
Дмитру  Iвановичу,  йому  залишалося  одне:  вiдiйти  вбiк!  Нi,  спочатку
спробувати знайти анонiма.  Якби  вiн  його  знайшов  -  розчавив  би,  як
мокрицю. Стер би на порошок, змiшав з гумусом...
   Борозна важко дихав, вiн зупинив той  свiй  дон-кiхотський  порив.  Вiн
бив, трощив щось неуявне,  аморфне,  його  думка  не  пiдказувала  жодного
конкретного обличчя й не могла  вказати  бодай  на  найнепомiтнiшi  слiди.
Отже, якщо вiн  не  знайде,  йому  тут  залишатися  не  можна.  Доведеться
покинути те, що вимiрював пiдряд  кiлька  рокiв...  Та  що  там  це!  Йому
доведеться покинути...
   I вiн пiдвiв угору голову, подивився на четверте од краю вiкно. I знову
побачив Нелю. Вона дивилася вниз, на нього. Вiн подумав, що вона дума╨ про
нього, i його залляла хвиля пекучого сорому. Так, так,  анонiмник,  пiдлий
анонiмник, спочатку нашептав на вухо, а тодi згордзяв наклеп. Вiн подумав,
що отой пiдступний лист проклав помiж ним i Нелею розколину таку  глибоку,
що йому ©© не закидати. I що та розколина  все  ширша╨,  розносить  ©х  по
сво©х берегах далi й далi, i  йому  годi  й  думати,  щоб  перебратись  на
омрiяний берег. Неля вiдштовху╨  його  очима,  вона  висловлю╨  йому  сво╨
презирство i осуд за те, що вiн украв у не©  любов,  одурив  собою,  сво╨ю
вченiстю, глобальними розмовами про  моральнiсть  i  чеснiсть.  Вiн  важко
повернувся й, спiткнувшись на рiвному, пiшов через  парк  до  тролейбусно©
зупинки. Одне плече в нього  було  опущене,  друге  пiдняте,  i  вся  його
могутня i дужа постать здавалася жалюгiдною i викликала спiвчуття.
   "Саме так - спiвчуття". Неля сама не знала, звiдки воно  взялося  в  ©©
серцi. Адже там мусили бути тiльки гнiв i презирство.
   Весь пiзнiй  ранок  вона  просидiла  за  столом,  думаючи,  що  працю╨,
обмислю╨ тези статтi, а потiм мовби  пробудилася,  поглянула  на  папiр  i
побачила  стрiй  ассiрiйцiв,  котрi  так  запам'яталися  ©й  з  пiдручника
четвертого класу. Тiльки всi вони мали високi чола й прямi  рiвнi  носи  -
чола й  носи  Борозни.  Вона  кинула  олiвець,  порвала  аркуш  на  дрiбнi
клаптики, пiдiйшла до вiкна, щоб укинути  клаптики  в  кошик,  i  побачила
Борозну. Вiн сидiв на краю басейну i  розмовляв  з  Вадимом  Бабенком.  ╞й
одразу не сподобалася та приязна, як ©й здалося, розмова цих  двох  людей,
хоч i зринула гостра цiкавiсть - про що вони говорять? Якась угода, афера?
О, вона вже  давно  розгадала  Вадима.  Усмiхнений,  коректний,  приязний,
догiдливий, розумний - не голова,  а  перфокарта,-  а  за  всiм  тим  така
холоднiсть, що дiткнувшись глибин його душi, може  замерзнути  серце.  Там
порядок i величезний розрахунок. Усе розкладено по поличках, усе промiряно
по сантиметрах i секундах. Глибини його свiдомостi -  склади  на  крижинi,
зробленi людиною, яка  йде  вперед,  тi  склади  старанно  прихованi.  Там
припасено все тiльки для себе. Для далеко© мандрiвки. I вiн, мабуть, зайде
далеко ("Якщо його не з'©сть морж або  ведмiдь",-  посмiхнулася  мислено).
Тiльки що з того поступу iншим! Адже в пустелi сво╨© душi вiн  не  посадив
нi для кого жодного деревця.
   Якийсь розрахунок пiдказав  йому  вчора  думку  запросити  ©©  в  кiно.
Бр-р-р-р, вiн для не© як велика льодина. Вона уявила, як би вiн  в  пiтьмi
залу брав ©© за руку, й знову внутрiшньо здригнулась. Те викликало  в  не©
трохи не вiдразу. I тут ©й пригадалося, як два тижнi тому вiн запросив  ©©
з Зо╨ю зайти до нього додому. Тодi вона не звернула  уваги;  вони  з  Зо╨ю
збиралися в театр, було ще рано, десь мали згаяти час. Вадим  частував  ©х
кавою, показував книжки, ©х у нього чимало, i майже все раритети. А  потiм
одiмкнув шухляду столу й почав показувати якiсь брошки,  якiсь  камiнцi  й
навiть маленькi золотi ложечки та виделки. Вiн зовсiм одмiнився: очi стали
одухотворенi, блищали, довгi красивi пальцi мовби творили  музику  й  ледь
помiтно тремтiли. У його крижанiй душi проглянула синя  проталина.  Але  в
Нелi вона викликала подив i почуття далекостi од цi╨© людини.
   Тепер вона подумала, що тi  запросини  не  були  випадковi.  Учора  вiн
обурювався вчинком Борозни, говорив про нього рiзко, нещадно, як, може, не
говорив нiхто в лабораторi©. Про що ж вони так мирно розмовляють тепер?, У
чому ото вiн упевня╨  Борозну?  Звичайно,  спрямову╨  ще  на  якусь  криву
стежку. Нiчого доброго вiн йому пiдказати не може.  А  Вiктор  Васильович?
Зна╨ вiн, хто такий Вадим? Через що  довiря╨ться  йому?  Невже  й  справдi
уклали якусь тимчасову угоду?
   Вона почувала, як щось у  нiй  обстоювало  Борозну,  й  лякалася  того.
Обстоювала одна половина серця, а друга... друга скнiла вiд болю. Розум ©©
пiдказував,  що  треба  загасити  той  бiль,  треба   бути   холодною   ii
безкомпромiсною.
   Вона не змогла дотриматися тi╨©  домовi©  з  собою  й  пiвгодини.  Коли
Борозна вийшов з iнституту i знову подивився вгору, вона зрозумiла,  що  з
ним щось сталося. Вона бачила, як зсудомив бiль  його  лице,  як  у  нього
опустилися плечi, i ©й мимоволi скрикнуло серце. Якби  вiн  у  ту  хвилину
пiднявся до не© або покликав ©© в сад, вона б пiдiйшла  й  заговорила,  i,
може б, серце вiдгадало правду, i, може б, береги, на  яких  вони  стояли,
почали сходитися знову. Але вiн пiшов,  пiшов  зiгнувшись,  немов  нiс  на
плечах свою провину, про яку вона думала безнастанно, весь  час,  i  якiй,
звичайно, не могла знайти виправдання.
   Окрiм того, вона думала про якусь розрiдженiсть,  ненаповненiсть  того,
що ©© оточувало. Ненаповненiсть квартири (звичайно,  не  речами),  вулицi,
iнституту, безцiльностi й тягучостi  життя,  яке  ще  недавно  було  таким
цiкавим i сповненим високого смислу. Мабуть, усе  це  йшло  вiд  того,  Що
пiсля пережитого розчарування ©й знову щось вiдкрилося в людях, у людях  i
в коханнi, часом ©й видавалося, що вона раптом вибiгла на крутий  гребiнь,
який пану╨ над усiма гребенями, й подивилася  звiдти.  Вона  знову  вельми
довiрилася тим дням, щасливим дням з Борозною, i не стiльки  щасливим,  як
обнадiйливим, цi╨ю надi╨ю вона наповнила все життя, а тепер  прийшло  нове
розчарування i вкинуло ©© в глибокий  песимiзм.  I  не  стiльки  тому,  що
втрачала конкретну надiю (не людину, а надiю), скiльки  те  посiяло  в  ©©
душi недовiру взагалi. Вона не  боялася,  що  не  вийде  замiж,  але  нащо
виходити за того, чия душа блука╨ десь на iнших паралелях i  чи©  iнтереси
нiколи не перетнуться з тво©ми. Донедавна ©й здавалося, що  вона  зустрiла
на рiдних обшнрах близьку душу. Тобто, мабуть, зовсiм не таку, як  ©©,  та
душа несла в собi щось не до кiнця осягнене нею, рiзке,  круте,  i  все  ж
вони линули в одному потоцi. Вона до кiнця не розумiла Борозни, та в життi
здебiльшого саме й люблять за те, чого не розумiють, за  та╨мничiсть,  але
та╨мничiсть, у якiй не вгадують лихого. Нелi ще й зараз здавалося, що  там
сталася якась бiда, яка, мабуть, не виправдову╨ Борозни, а  щось  поясню╨,
i, якби вiн заговорив нинi, оця  спiльнiсть  обширiп,  надзвичайно  сильне
бажання зрозумiти, проникнути допомогли б ©м.
   Але вiн таки пiшов i прийшов тiльки через три днi. Коли в ©© серцi  вже
прохололо те гаряче бажання чи просто його нiщо не покликало, а на той час
вона знову тяжко переживала невдачу Дмитра Iвановича й свою власну,  й  та
невдача в ту мить була ©й надзвичайно гiркою. Та й пiдiйшов вiн не так, як
би мусив пiдiйти. Важкий, нахмарений, стояв навпроти не©, зчепивши у замок
руки, казав слова щирi, але якось так, немов вимагав вiд не© розв'язання
   логiчно© задачi.
   - Нелю, ти можеш знайти сили повiрити менi! Тобто зрозумiти, що я б тим
листом втрачав бiльше, нiж здобував.
   Вiн мовби переводив розмову на терен мислi, логiчних висновкiв, а  вони
всi були не на його користь.
   Неля похитала головою, i вiн пiшов. А ©й знову стало  шкода  його,  але
почуття це було таке, що вона в одну мить розсердилася на себе й дала собi
слово бiльше не розмовляти з Борозною.
   Навпроти iнституту, через дорогу,  стояв  голубий  лiтнiй  павiльйон  з
проза©чною назвою "Холодок",  у  якому  продавали  теплий  напiй  "Саяни",
лимонне печиво,  цигарки  "БТ"  i  фруктове  морозиво.  Його  подавали  на
пластмасових  тарiлочках,  а  ©ли  пiд  полотняним  тентом,  нап'ятим   на
металевих стояках.
   Пiд тим тентом у середу обiдньо©  пори  й  зiбралися  Дмитро  Iванович,
Iрина  Михайлiвна,  Свiтлана  Кузьмiвна   та   Степан   Степанович.   Вони
демонстрували перед усiм iнститутом  дружнi  вза╨мини,  приязнь  i  довiру
родин Марченкiв i Хоролiв, гармонiю i вза╨морозумiння, якi  мали  розвiяти
будь-якi пiдозри та  наклепи.  Iдея  ця  належала  Свiтланi  Кузьмiвнi,  i
впроваджувала вона ©© неухильно й ревно. Вона сподiвалася в  такий  спосiб
порятувати бодай скалки того,  що  з  такою  стараннiстю  вилiплювалося  i
вкладалося впродовж рокiв, чому, здавалося,  нiщо  не  загрожувало,  що  й
справдi, коли воно ╨, нiким не помiча╨ться, але розбива╨ться од найлегшого
доторку. Для одних всi отi  Одинцевi  розповiдi  та  натяки  були  великою
смiховиною, iншi втiшалися, що ось i у таких благополучних родинах не  все
гаразд, а тi, що не вiрили й обурювалися, вважали все це наклепом,  одначе
довести нiчого не могли. Такого довести не можна. Розголосу ж  ця  iсторiя
справдi набрала великого. Так уже воно ведеться, що коли б  це  сталося  з
кимось iншим,  усi  тiльки  посмiялися  б,  але  тут  вказали  пальцем  на
"чистенького", "морального", й це викликало надмiрне зацiкавлення.
   Для Дмитра Iвановича лишилось загадкою, яким чином  Свiтлана  Кузьмiвна
умудрилася привести  сюди  Iрину  Михайлiвну,  але  вона  прийшла,  сидiла
статечно,  зосереджено,  напружено  одколупувала  маленькою   пластмасовою
ложечкою крихти морозива й клала в  рот.  Дмитровi  Iвановичу  стало  жаль
дружини, вiн почував перед нею провину за  цю  фальш,  хоч  i  не  мiг  ©й
розказати всього, що сталося насправдi. Тому-то вiн був  особливо  вдячний
дружинi, що вона прийшла. Не через те, що схвалював оцей "захiд"  Свiтлани
Хорол, а що Iрина це зробила для нього, й вiн знав, чого це ©й коштувало.
   Сам вiн почувався дурнем, почувався так, неначе його роздягли  й  отак,
голого, виставили на розглядини. I це його  вiдчуття  не  було  вигаданим,
безпiдставно навiяним. На них справдi дивилося чотири ряди широких  вiкон,
за кожним з яких  працювало  щонайменше  три  чоловiки.  Солодке  фруктове
морозиво здавалося  Дмитру  Iвановичу  кислим  i  несмачним.  Вiн  знехотя
колупався ложечкою, пив теплу  воду,  уникаючи  дивитись  на  iнститутське
подвiр'я.  Дивився  пiд  ноги,  i  навiть  власна  тiнь  видавалася   йому
маленькою, зiщуленою, жалюгiдною. Вiн надзвичайно шкодував,  що  дався  на
пiдмову.
   Непевно почувалася й  Свiтлана  Кузьмiвна.  Вона  без  угаву  говорила,
смiялася, але смiх ©© був нервовий, неприродний. Тiльки Степан Степанович,
здавалося, не помiчав нiчого. Налiг грудьми на столик i лигав морозиво, як
товчену картоплю,- вже третю порцiю. А може, його й справдi  все  це  мало
обходило. Вiн давно здався  в  усьому  на  милiсть  переможця  -  дружини.
Молодiсть провiв безпутно, спробував вести таке життя й  пiсля  одруження,
упiймався, злякався, Свiтлана Кузьмiвна його притиснула,  зумiла  взяти  в
руки, трясла, як грушу, витрушувала лiнощi, не допускала скiльки могла  до
чарки та кiнга, в який грав на  грошi.  Вiн  повнiстю  залежав  од  не©  -
квартира i машина були записанi на не©, зарплатню вона  одержувала  бiльшу
вдвiчi, вона залишила йому тiльки кiлька  душнич-кiв  -  цигарки,  футбол,
риболовство. Вiн з тим  змирився,  а  от  вона  змиритися  з  таким  сво©м
замiжжям не могла. Шкодувала, що так дешево й невдало продала свою  красу,
молодiсть, сердилась на те, що не могла  вiдплатити  чоловiковi  тим  же,-
щось ©© до того не допускало - виховувана "змалечку  поряднiсть,  загальна
атмосфера iнститутського життя - й помщалася за те на  ньому.  Зараз  вона
вiдчайдушно борсалася, намагалася втримати те, що трипало, ламалося, бо то
насамперед ламався ©© благоустрiй, ©© надiя та, зрештою,  i  все  те,  чим
по-справжньому жила.
   - Хочете, я розкажу вам анекдот, - сказала Свiтлана Кузьмiвна.  -  Дуже
смiшний. Жiнка вибира╨ в магазинi мiтлу. Вибира╨  годину,  двi,  перебрала
всi, врештi пiдходить до продавця, щоб заплатити, а той ©© й запиту╨: "Вам
мiтлу загорнути чи зараз полетите?"
   Степан Степанович гмукнув, хоч, мабуть, i не зрозумiв  анекдота.  Iрина
Михайлiвна посмiхнулася очима, Дмитро Iванович розреготався. I не  стiльки
з анекдота, хоч вiн справдi був дотепний, як йому раптом пригадався начерк
iз записника Чехова: "Гiмназист пригоща╨ даму обiдом у ресторанi. Грошей у
нього 1 крб. 20 коп.  Рахунок  4  крб.  ЗО  коп...  З  дамою  розмова  про
Абiссiнiю". Безсмертний Чехов! У  лабораторi©  все  валиться  й  летить  у
прiрву. Позавчора ©м наполовину зрiзали  кошторис  на  наступний  рiк.  Це
означа╨: вони до сьогоднi орудували сокирою i пилкою, а тепер треба оддати
ще й пилку. А вони ©дять морозиво i розказують анекдоти.  Розмовляють  про
Абiссiнiю!
   Дмитро Iванович реготав так довго, що Iрина  Михайлiвна  занепоко╨но  i
трохи осудливо подивилася на нього. Так вiн не смiявся нiколи.
   Дмитро Iванович витер кулаками сльози, оглянувся, чи не дивиться хто. А
ще: чи нема╨ тут кого з iнституту. Але пiд тентом було порожньо, тiльки за
сусiднiм столиком сидiла парочка.  Там  теж  розмовляли  "про  Абiссiнiю".
Довговолосий молодик похмуро переповiдав вичитану десь теорiю, що  буде  з
свiтом, якi жахи  чекають  людство  в  майбутньому,  розмальована  дiвчина
лякалася, округлювала вималюванi очi, насправдi ж обох змагав секс, i обом
не було дiла до свiту. Дiвчина аж повискувала,  складала  рота  трубочкою,
аби не розвозилась фарба. "Ох i мара,подумав Дмитро  Iванович.  -  Цiкаво,
яка вона насправдi? Колись дiвчат  любили  за  коси,  за  брови,  а  тепер
нерiдко це як щiтки з магазину "Киянка". Сьогоднi мода на такi,  завтра  -
на iншi".
   Непомiтно для себе й далi очима спостерiгаючи  хлопця  й  дiвчину,  вiн
переключився на  iнститут,  на  оте  зловiсне  -  карбованець  двадцять  -
урiзаний кошторис. А вiн сподiвався  збiльшення  кошторису.  I  не  просто
збiльшення... Просив грошей на  лазерну  установку.  Адже  сьогоднi  самою
центрифугою втнеш  небагато...  З  чим  же  вони  залишаться?  Власне,  ©м
залишили кошти тiльки на зарплатню. Вiн не може погодитися з цим. Вiн буде
доводити, буде боротися.
   Оскiльки Дмитро Iванович  випав  з  розмови,  Свiтлана  Кузьмiвна,  аби
зламати непри╨мну мовчанку, що запанувала за  столом,  почала  розповiдати
вигадану iсторiю ©хнього з  Степаном  Степановичем  кохання  i  одруження.
Розказувала про те, як вiн ©здив до не© на "опель-капiтанi", а  вона  тодi
жила в тiтки, i  тiтка  не  хотiла,  щоб  племiнниця  без_  згоди  батькiв
виходила замiж, не давала паспорта, а Степан тодi обдурив  тiтку,  сказав,
що паспорт потрiбен Свiтланi, щоб купити в кредит пальто, i  вони  по©хали
на "опель-капiтанi" в загс i розписалися. Все це була неправда, й неправда
саме того вiдтiнку, коли людина, щось розповiдаючи,  бреше  й  тому,  кому
розповiда╨, i сама собi, вона трохи фiксу╨ свою брехню, але захоплення  чи
якась потреба набагато перекривають фiксування, врештi вона одключа╨  його
зовсiм, бреше з натхненням, вона почува╨, що  ряту╨ться  тим,  ряту╨  сво╨
фiзичне ╨ство i той порядок речей, який сама ж  уклала...  "Вiн  мене  так
шалено кохав. Ми й зараз iнодi як молодята. Правда, Стьопо?" Вона одтинала
будь-яку думку, будь-яку пiдозру з боку Iрини Михайлiвни щодо не© само©  i
Дмитра Iвановича.
   А той урештi прислухався, йому аж щелепи  звело  од  тi╨©  байки.  Йому
хотiлося торохнути кулаком по столу, але  натомiсть  вiн  тiльки  подумав:
"Пропади пропадом це чортове морозиво", - й пiдвiвся. Пiдiйшов до прилавка
i замовив собi чарку коньяку (коньяк  тут  продавали  потайки).  Випив  зi
смаком, крякнув, пiдiйшов до Iрини Михайлiвни:
   - Ходiмо, менi вже час. Ти ж звiдси просто до Андрiя?
   I,  не  прощаючись  iз  Степаном   Степановичем,   повiв   дружину   до
тролейбусно© зупинки.
   Вернувшись в iнститут, вiн кiлька  хвилин  порпався  в  шухлядi  столу,
одбирав потрiбнi папери, згорнувши ©х трубочкою  i  засунувши  до  кишенi,
спустився вниз.
   Ще не скiнчилася обiдня перерва, секретарки не було, й Дмитро  Iванович
зайшов до кабiнету директора без попередження. Корецький ходив  з  дитячим
вiдерцем у руках i поливав на пiдвiконнi квiти. У нього тут рiс цiлий сад.
Заскочений зненацька, вiн чомусь засоромився, поставив вiдерце, та  одразу
ж оговтався, знову взяв його в руки, щоб докiнчити роботу. Дмитро Iванович
сiв на стiлець пiд Протилежною вiд вiкон  стiною,  чекав.  Розглядався  по
кабiнету - вiн завжди розглядався по цьому кабiнету й не мiг надавуватися.
Будинок старий, багато разiв реконструйований, а перший поверх, i  зокрема
кабiнет,  лишився  недоторканим.  У  ньому  була  лiпна  стеля  -  голуби,
позолоченi грона винограду, якiсь труби, рiзьбленi дубовi стiни, рiзьбленi
лутки вiкон - усе мiцне, розкiшне, мистецьки довершене.
   Дмитро Iванович посмiхнувся. Тепер кабiнет цiкавив його тiльки з  цього
погляду. I йому  пригадалося,  як  уперше  зайшов  сюди,  щойно  скiнчивши
аспiрантуру, ще  навiть  без  кандидатського  диплома.  Кабiнет  вразив  i
приголомшив його. I директор, оцей самий високий i  худий,  як  Дон-Кiхот,
Павло Андрiйович Корецький, видався незвичайною людиною. Ставши до роботи,
Марченко деякий час виконував обов'язки вченого секретаря, бував  у  цьому
кабiнетi часто. I тодi йому вклалася до голови  химерна  мрiя.  Вiн  мрiяв
прийняти тут Iрину, з котрою нещодавно познайомився i котра довгий час  не
приймала його залицянь.  Уява  малювала  йому  таку  картину:  вiн  сидить
заклопотаний, щось пише, вона несмiливо заходить,  сiда╨  на  стiлець.  На
приставному столику дзвонить один телефон, другий (тодi ще не було  одного
зведеного апарата), вiн  невдоволе-но  пiднiма╨  трубку,  кладе,  натиска╨
пальцем бiлу кнопку, виклика╨ секретарку. Iрина  чека╨  i  пройма╨ться  до
нього все бiльшою повагою... i любов'ю. Тодi йому здавалося, що  саме  для
цього варто жити.
   А ще вiн подумав, як довго iнодi люди залишаються дiтьми. I посмiхнувся
сво©м думкам.
   I саме тодi оглянувся Корецький.
   - Ви що, тiльки що знайшли десять тисяч карбованцiв? - сказав  вiн.  Це
була маленька компенсацiя за недавн╨ замiшання.
   - Не знайшов, а загубив. Точнiше, вкрали.
   - Де ж це вiдшукався такий спритник?
   - Тут, в iнститутi.
   - I хто вiн?  -  вiв  i  далi  в  тому  ж  жартiвливому  ключi  розмову
Корецький, радiючи, що в Дмитра Iвановича не хмарний настрiй, а значить, у
нього все гаразд удома й акцiю з кошторисом вiн сприйняв без ексцесiв.
   Дмитро Iванович  i  сам  дивувався  сво╨му  спокою,  проте  на  останн╨
запитання вiдповiц хоч i жартiвливо, але вже сухо, дiловито:
   - Ви з  Одинцем.  Зменшили  наполовину  кошторис  i  поставили  мене  в
неможливе становище, Павле Андрiйовичу,- захвилювався вiн, - ви  краще  за
всiх зна╨те, що це означа╨ для вiддiлу.
   - Сядьте сюди,- зненацька сказав Корецькии i повернув боком стiльця  по
той бiк столу. - Сядьте, справдi.
   Дмитро Iванович спантеличено й аж злякано подивився на  Корецького:  чи
не вiдгадав вiн його недавнi, а, правильнiше, давнi думки про директорське
крiсло, може, в нього здатнiсть телепатi©, може, здогадався, що той мав на
увазi, й з досадою махнув рукою:
   - Для чого це...- хотiв сказати "фiглярство", а сказав: -Перевтiлення.
   - Нi, ви таки перевтiльтеся  й  сядьте  на  мо╨  мiсце,-  м'яко  сказав
Корецькии.-Справдi, що б  ви  робили?  Шiсть  рокiв  ми  не  ма╨мо  нiяких
практичних доказiв того, що ота робота... ота робота конче потрiбна. Тобто
ви мене розумi╨те. Всi подiбнi лабораторi©  i  навiть  iнститути  поки  що
нiчого не  дають  практично.  Пiд  словом  "практично"  я  розумiю  вагомi
результати. Ну, дещо ви ма╨те. По свiтло-спектру, по складу строми...  Але
основна група... Я просто не маю права.
   В очах директора свiтилося щире спiвчуття, i саме це стримало  Марченка
вiд рiзких слiв, якi крутилися на думцi.
   - А ви самi, Павле Андрiйовичу, якби це тiльки вiд вас залежало?..  Ну,
й кошти були вашi, власнi? - тiльки й запитав вiн.
   -  Я  дозволив  би.  Щось  там  ╨...  Я  розумiю.-  Корецький  став  не
директором, а просто науковцем. - Якби вам вдалося довести -  це  ключ  до
всього. Ну, не до всього, але ви б перевершили всiх сво©х колег. I  наших,
i зарубiжних. Але, - сказав голосом уже тiльки директора, -  тi  грошi  не
мо©, i я не можу пiдписати кошторис у тому виглядi, в якому склали ви.  Та
й Карпо Федорович рiшуче заперечу╨.
   Слова Корецького про Одинця Марченко залишив поза увагою. Вiн вийняв  з
кишенi папери i сказав:
   - Якщо ви самi так дума╨те, то зможете обстоювати iнтереси  лабораторi©
фотосинтезу перед вищими iнстанцiями.
   - Ви мене впiймали,- сказав Корецький.- Я... спробую.
   Дмитро Iванович розумiв, що обстоюватиме Корецькии
   слабко. I це, очевидно, нiчого не дасть. Проте  пiдсунув  до  директора
папери:
   - Тут деякi розрахунки. Подивiться. - Вiн помовчав, подивився на  бiлих
голубiв на стелi й закiнчив: - Як ви самi розумi╨те, не можу  залишити  цю
роботу. Я залишу тiльки тодi, коли впевнюся, що там справдi глухий кут.
   Дмитро Iванович пiднявся на третiй поверх. Бiля  дверей  кабiнету  його
чекав Вадим Бабенко. У руках  тримав  якийсь  папiр  ("Ох,  щось  забагато
сьогоднi  паперiв",подумав  Дмитро  Iванович);  Бабенко  мав   рiшучий   i
незалежний вигляд, якийсь особливо незалежний, щось було у  його  обличчi,
отвердiле й не знайоме Марченковi.
   - Тут не замкнено,- сказав Дмитро Iванович.- Чого ви не заходите?
   - Зна╨те, ще потiм хтось  щось  подума╨,-  сказав  Вадим.-  Тут  у  нас
творяться такi дива...
   - Нiяких див,- i собi нахмурився Марченко. Йому не  сподобався  Вадимiв
натяк i насторожила холоднiсть, з якою той зустрiв його. Вiн  звик  бачити
Вадима усмiхненим, коректним, а тепер з його вигляду уловив якусь змiну  й
насторожився.-Що там у вас?-мовив сухо, офiцiйно.
   - Пiдпишiть,- поклав перед Дмитром Iвановичем папiр Вадим.
   Дмитро Iванович узяв папiр, почав читати. "Вадим Олександрович Бабенко,
сорок  шостого  року  народження,  безпартiйний,  освiта  вища,   кандидат
бiологiчних наук. Працюючи в лабораторi© фотосинтезу  з  тисяча  дев'ятсот
шiстдесят  дев'ятого  року,  зарекомендував  себе   здiбним,   талановитим
науковцем, здатним до аналiтичного мислення, глибоко теоретично освiченим,
послiдовним i точним у практичнiй лабораторнiй роботi.
   Вадим Бабенко - свiдомий громадянин,  чуйний  товариш,  висококультурна
людина..."
   - Що це таке?-обiрвав читання Дмитро Iванович.
   - Я переходжу на  роботу  в  iнститут  бiохiмi©,-  не  змигнувши  оком,
вiдповiв Бабенко.
   Дмитро Iванович сидiв, немов уражений ножем у спину. Вiн аж обiперся на
стiл, щоб не похитнутися. Вадим Бабенко, котрого вважав  надi╨ю  i  опорою
вiддiлу, котрому допомагав написати дисертацiю, котрий i справдi багато  й
плiдно працював у лабораторi©, утiкав. Утiкав дочасно  (мабуть,  поспiшав,
поки чутки про невдачу не  розiйшлися  по  сусiднiх  iнститутах,  бо  тодi
перейти буде важче). Це було неймовiрно. Дмитро Iванович повернувся  разом
iз стiльцем i подивився у вiчi Бабенкосi. Тон  ледь-ледь  почервонiв,  але
витримав погляд.
   - Менi давно пропонували там  мiсце,  -  сказав.-  Ви  не  ма╨те  права
затримувати мене...- Вiн говорив нiби й з повагою, але в очах i  на  губах
було написано зовсiм iнше.
   - А оце, - Дмитро Iванович тицьнув пальцем у папiр,-самi написали?
   - Сам, - нiтрохи не знiяковiв Бабенко.- Так усi роблять.
   - Тi, що йдуть за доброю згодою. Тi, що не продають сво©х товаришiв,  -
скипiв Дмитро Iванович. Вiн вiдчув, що лють зашморгнула йому горло.  -  Ви
пацюк, що втiка╨ з корабля.
   Бабенковi очi враз стали круглi, в них спалахнули зеленi вогники, i вiн
сказав з холодним презирством:
   - Не я в тому винен, що корабель виявився дiрявим. Ви його стругали.  I
нiкого я не продаю. Од  цього  нiкому  нема╨  зла.  То  ви  самi...  вашою
нiкчемною добротою...
   - Що... я сам? - обiперся об стiл  Дмитро  Iванович,  почуваючи,  як  у
ньому поруч з люттю народжу╨ться щось тремке, крихке; вiн уже шкодував, що
не стримався, втягнувся в негiдну суперечку чи й сварку з  Вадимом,  якого
стiльки лiт опiкував, хоч i здогадувався про холодини, якi  той  носить  у
серцi. Вiн i  зараз,  сказавши  такi  злi  слова,  залишився  спокiйним  i
холодним. Зеленi вогники у його очах зблиснули тiльки на  мить,  його  очi
знову були свiтлi, чистi, его©зм не ви©в ©х, вiн, як упевнився в  ту  мить
Мар-ченко, в'©вся в них далеко вглиб, то  була  iржа  пiд  понi-кельованою
поверхнею. Придивившись ще пильнiше,  Дмитро  Iванович  зрозумiв,  що  ота
свiтлiсть, чистота - то не чистота, то прозорiсть рiдини, що не  пропуска╨
промiння.
   - Розплоджували брехню, стояли нам на дорозi.
   - Я стояв на дорозi?-спантеличено сказав Марченко.
   - А хiба нi? Моя думка про це така... Нам треба  зробити  так,-  сказав
Вадим, розтягуючи трохи слова, як вимовляв ©х Дмитро Iванович.  -  А  чужi
думки? А бажання iнших?
   - Хiба я не давав можливостi розвиватися ©м?
   - Давали...- iронiчно скривив губи Бабенко.- А це тодi що? А оце?
   Вiн вiдчинив шухляду, вийняв звiдти оберемок журналiв i кинув на  стiл.
На кожному з них рукою Дмитра Iвановича було написано "sine  mora",  ще  й
пiдкреслено  раз  або  кiлька  разiв.  То  були  статтi,  прочитанi   його
спiвробiтниками, а деякi й ним самим, порушенi в них проблеми  потребували
перевiрки,  розробки,  звiрки  з  проблемами,  що  розроблялися  в   ©хнiй
лабораторi©. I ось вони лягли на полицi шафи, "sine mora"  розтягалося  на
роки й забувалося зовсi. Дмитро Iванович пiдiйшов до шафи. Журнали  стояли
нерiвними рядами, ©хнi стро© скидалися на камiнне  мурування,  порушене  в
багатьох мiсцях, вони видалися Марченковi цегляною стiною, яка кожно© митi
могла похилитися i впасти на його голову.
   - Мене не вистачало на все, - нарештi тихо, заглиблений у себе,  сказав
вiн. - Ми справдi... надто жили летючим днем.
   - Вашим днем, - уточнив Бабенко.
   - Може, й мо©м. Але чого мовчали iншi? Зокрема ви?
   - А кому хочеться мати непри╨мностi?
   - Ну, це вже ви... - обурився Марченко. - Хiба я коли-небудь  помщався?
Хiба я притискував вас?
   - Зовнi нiби й нi. А насправдi...
   - Що насправдi?  -  Якби  це  була  розмова  тiльки  з  Бабенком,  оцим
Бабенком, котрий щойно вивернув себе до лиця, Дмитро Iванович не вiв би ©©
далi. Але тепер вiн сперечався з самим собою,  вiн  намагався  захиститись
вiд чогось, що постало перед ним крутим ребром, суворим i нещадним  знаком
запитання, якого вiн ставив перед собою й ранiше, але який  ще  нiколи  не
нависав так круто над його життям. - Я завжди намагався... Ну,  як  сказав
один великий чоловiк: нiхто не одягнув через мене чорного плаща.
   - I дума╨те, не одягнув?
   - А звичайно. За десять рокiв я винiс лише одну догану. Скажiть,  я  ©©
винiс несправедливо?
   - Догану ви винесли справедливо,- погодився Бабенко, але  в  його  очах
був трiумф, з якого Марченко здогадався, що той готу╨ йому якусь  особливу
пiдлоту. - А пiшло... чи було змушено пiти з лабораторi©...
   - Ну... Бурлаченко був послiдущий алкоголiк.
   - А чого?
   Дмитро Iванович знизав плечима.
   -  Безвольнiсть.  Мав  роботу.   Мав   сiм'ю.   Такi   дiти   хорошi...
Жiнка-красуня.
   - Отож, жiнка. Хiба не зна╨те...
   - Тодi... винен сам, - i далi захищався  Дмитро  Iванович,  шукав  собi
виправдання, хоч i почував, що воно щербате. - Або тримай у руках...
   - А може... - I  в  очах  Бабенка  засвiтилися  зовсiм  гидкi  вогники.
Достеменно такi, якi загоряються темно© ночi на болотi.  Принаймнi  такими
вони видалися Дмитру Iвановичу. - Вiн перехворiв.  I  як  чоловiк.  Дмитро
Iванович сидiв, неначе вдарений по головi палицею. Вiн  почував  величезну
провину, яку вже не мiг виправити, i вiд того в  душi  немовби  вiдкрилося
якесь провалля, куди котилося  все,  що  так  довго  визбирував,  кохав  i
лелiяв.
   - Я ж не знав.
   - Отож-бо.  А  Коваль?  -Либонь,  Вадим  добре  пiдготувався  до  тако©
розмови, вишукував аргументи, щоб кинути ©х у  бiй  за  характеристику.  I
тепер посилав один за одним. По його обличчю було видно,  що  вiн  ма╨  ще
чималий резерв. - Вiн був змушений пiти, бо його  звинуватили  в  крадiжцi
спирту, А вiн зовсiм не крав. Вiн  рятував  честь  Лiди.  Спирт  украли...
електрики. Лiда ж приходила до нього, коли  вiн  чергував.  Вiн  не  хотiв
виставляти ©© як свiдка.
   Дмитро Iванович провiв  рукою  по  чолу,  витер  краплi  поту.  Надворi
пряжило сонце, камiнь i асфальт дихали  спекою,  в  кабiнетi  стояла  суха
задуха, а пiт на його чолi був холодний.
   - I ви не сказали менi! - мовив Дмитро Iванович. - Який же ви пiдляк...
   Його очi потемнiли вiд гнiву, праве - дужче,  лiве  -  менше,  i  Вадим
вiдмiтив цю рiзницю, яка завжди усiх бентежила й  чимось  приваблювала  зi
злорадiстю.
   - Я пiдляк? - засмiявся вiн. - А ви мене запитали? Чого воно мене  мало
обходити?
   Так, Бабенка не обходила нi чужа бiда, нi чужа радiсть. Дмитро Iванович
тiльки тепер зрозумiв Вадима до кiнця. Перед ним стояв  чоловiк  жахливого
практицизму, точного розрахунку, вимiряно© до мiлiграма  корисливостi.  Як
вiн цього ранiше не помiтив?
   Вiн йому не позаздрив. Далебi, страшно жити так, нiкого не любивши й не
вiдчувши любовi до себе. "Але я... Як  мiг  я  сам  жити  отаким  слiпцем,
отаким кротом? Боже, куди я дивився!"
   Його розпачливi думки обiрвав несподiваний прихiд Хо-рол. Очi  Свiтлани
Кузьмiвни чомусь неспокiйно бiгали, вона  кидала  короткi  позирки  то  на
Марченка, то на Бабенка. Дмитру Iвановичу здалося, що вона або стурбована,
або злякана.
   - Що вам, Свiтлано Кузьмiвно? - запитав вiн.
   - Я не залишила у вас звiтностi? - сказала вона,  а  сама  дивилася  на
Вадима вочевидь стурбованими очима. Дмитру Iвановичу здалося,  мовби  вона
щось наказувала йому, але вiн не надав тому значення.
   - Ви забрали ©© ще вчора,- сказав вiн. Хорол неохоче пiшла з кабiнету.
   - Зна╨те, чого вона  приходила?.-сказав  Бабенко,  щойно  за  Свiтланою
Кузьмiвною зачинилися дверi. - Бо©ться, щоб я не розказав чогось про  не©.
Теж фрукт, -  посмiхнувся  до  Дмитра  Iвановича  такою  посмiшкою,  немов
утягував i його в якусь гидку змову.-  Сморiдець  у  не©  з  душечки  йде.
Чу╨те! - потягнув носом.Iнтриганка. I мене хотiла втягнути в сво© iнтриги.
Тепер бо©ться.
   Дмитро Iванович пiдвiвся й сказав тихо, але твердо:
   - Йдiть.
   - Я пiду,- так само нахабно подивився йому в обличчя Бабенко. - Але  ви
пiдпишете характеристику.
   Дмитро Iванович узяв ручку. Поволi розписався. Поставив  дату.  А  тодi
враз кинув ручку, в одну мить пошматував папiр i пожбурив його  в  обличчя
Бабенку. Той зблiд, губи в нього стали безкровнi, руки нервово забiгали по
гудзиках тенiски, проте навiть у цю мить сила тверезого обрахунку в  ньому
була дужча  за  хвилю  гнiву.  Вiн  зрозумiв,  що  Дмитро  Iванович  зараз
зважиться на будь-який крок i що навiть сказати йому  тi  слова,  якi  вiн
казав напо-чатку, небезпечно. У цю мить вiн боявся цього  розгаданого,  як
iiому видавалося ранiше, до останньо© мозково© звивини шефа. Вiн бачив, що
Марченко мiг ударити, мiг взагалi вчинити хтозна-що.
   - Я напишу сам,- твердо сказав Дмитро  Iванович,  намагаючись  подолати
дрож, який стрясав його.
   - Що ви напишете? - У голосi  Бабенка  вчувалися  нотки  непевностi.  -
Неправду?
   - Нi. Я напишу правду. Що ви талановитий науковець,  вмi╨те  працювати.
Але що людина ви нечуйна. Що у вас за всiм  сто©ть  розрахунок.  I  зовсiм
нема╨ серця. I вiдсутня мораль.
   - Мораль, - хмикнув Бабенко.-У кого вона е?
   - У вас нема╨. Ви шiсть рокiв  пiдлещувались  до  мене.  Ви  лицемiрили
перед Свiтланою Кузьмiвною. Тепер будете пiдлещуватись до  когось  iншого.
До тих, до кого вигiдно. Скажiть,- раптом подивився в очi Бабенку, - у вас
батьки ╨?
   - ╙, а що хiба? - спантеличився Вадим.
   - Хто вони?
   - Селяни.
   - Не селяни, а колгоспники,- майже зi злiстю поправив Марченко. - I  ви
можете сказати, що вони коли-небудь отак лицемiрили й брехали? Пригадайте.
Уявiть собi, що вони знають усе про вас.
   - Ну, вони теж увесь  вiк  гризуться  мiж  собою,  -  знервовано  мовив
Бабенко. - I з сусiдами. За курей, за город.
   - Ну, а уявiть собi: чиясь корова витолочила ваш город. I хтось прийшов
до вашо© матерi й каже: "Ото твiй город випасла Денисова  корова,  але  ти
скажи, що то випасла Микитина. Так треба". I що скаже ваша  мати?  "Бог  з
тобою, чоловiче, як я скажу, що Микитина, коли то Денисова? Грiх менi буде
од людей". I не скаже нiзащо. Не скаже?
   - Ну, не скаже. I що з того?
   - Нiчого. Оце все. А тепер iдiть.
   Вадим Бабенко стояв спантеличений. Йому здавалося, нiби його  обдурили,
обсмiяли, але в  чому  -  зрозумiти  не  мiг.  I  це  породжувало  почуття
безпомiчно© злостi.
   - I все ж ви менi напишете позитивну характеристику, -  врештi  похмуро
сказав вiн.
   Дмитро  Iванович  здивовано  поглянув  на  нього,   як   дивляться   на
несерйозного жартiвника.
   - Бо тодi я залишуся у вас. А ви ж мене вже не захочете.
   - Правда. Я з вами працювати бiльше не захочу. А  проте  характеристику
нехай напише профспiлкова органiзацiя. Вашi колеги. Iдiть. I  не  доводьте
мене до гiршого.
   У нього пiд оком знову затiпалась синювата  жилка.  Вадим  помiтив  це,
хотiв щось сказати, не сказав, вийшов. I майже  одразу  в  кабiнет  зайшла
Хорол. Дмитру Iвановичу здалося, що вона стояла пiд дверима.
   - Чого вiн приходив?-У ©©  очах  гойдалися  сполоханi  вогники.  Дмитро
Iванович помiтив ©х, витлумачив по-сво╨му, його знову  охопило  шаленство,
гнiв кинув усю силу в кулаки, вiн стиснув ©х i закричав:
   - Приходив звiльнятися з роботи! Тiка╨ з корабля, який тоне. Тiкайте  й
ви. Всi тiкайте. Всi!
   Свiтлана Кузьмiвна мить стояла непорушне, сполоханi
   вогники, що горiли в ©©  очах,  полетiли  кудись  углиб,  страждання  й
розпач спотворили ©© обличчя, вона  затулила  його  руками  й  несподiвано
заплакала.
   - Нащо ви так,- витиснула крiзь ридання.- Куди я без вас? Я без вас...-
хотiла сказати "нiщо", не сказала, вiн зрозумiв i так, йому було непри╨мне
©© приниження, але водночас у серцi вiдгукнулася ©© щирiсть  i  каяття,  у
чому саме, вiн не знав, але вловлював, що вона шкоду╨ за  чимось,  i  тому
сказав уже значно спокiйнiше:
   - Ну, не треба. Я не хотiв вас образити. Та й ми ж не вмира╨мо.  Ми  ще
попрацю╨мо. I я, i ви.
   Як i кожен чоловiк, вiн губився перед жiночими  сльозами,  окрiм  того,
боявся, що хтось увiйде й побачить ©© розпач, витлумачить його  по-сво╨му,
доторкнувся рукою до ©© плеча.
   - Заспокойтесь, Кузьмiвно. Ми справдi ще повою╨мо. I попрацю╨мо.
   Вiд його спiвчутливих i щирих слiв ©© плечi  затремтiли  ще  дужче,  ©©
розпинало каяття, каяття людини, яка вчинила великий грiх перед  тим,  хто
зробив ©й стiльки добра, був момент, коли вона мало не призналася в усьому
Дмитровi Iвановичу, але страх поборов те почуття. Нарештi вона оговталася,
витерла хустинкою сльози (в цю мить у ©© головi мелькнула ще  одна  думка,
чисто жiноча: "Яка ж я була некрасива"), подякувала йому  усмiшкою,  може,
вперше на вiку щирою усмiшкою колеги i пiшла.
   А Дмитра Iвановича ще кiлька хвилин  грiло  й  хвилювало  полум'я,  яке
допiру спалахнуло в ньому, а далi вiн упав у глибоку депресiю. Пiдiйшов до
дверей замкнув ©х на  ключ,  опустився  на  диванчик  i  глибоко  й  тяжко
задумався. По одному пiднiмав каменi, якi кинув у нього Бабенко, в гiркому
подивi клав ©х перед сво©м мисленим  зором  i  розглядав.  Найдужчий  бiль
вiдчував вiд отого - про його доброту. Але  не  мiг  змести  з  пам'ятi  й
iншого - про гальмування поступу iнших. Звичайно, все це сказав холодний i
розсудливий шкурник, та ще й у помсту. Але чому саме це? Те, чим вiн i сам
не раз тривожився й ставив собi на карб.  Звичайно,  ставив  не  до  кiнця
серйозно, трохи як засторогу, трохи як самомилування - що ось вiн  i  такi
дрiбнi сво© вади може розглядати мовби стороннiм оком i гамувати ©х; а так
чи так, але iстина, якась крапля iстини в тому  крилася.  Бо  вiн  i  вади
тiльки називав, а не боровся з ними по-справжньому.
   У цю мить вiн подумав, що багатьма вчинками деяких  людей  науки  керу╨
честолюбство,  марнослав'я,  що  вони  тiльки  прихованi   десь   глибоко,
закамуфльованi. Ну, ╨ iншi. Тих, iнших, називають  подвижниками.  Марченко
ясно усвiдомлював, що сам  на  таке  нездатний.  Щоб  вiддати  сво╨  "я",_
розчинити його до крихти в  iнших.  Саме  розчинити,  а  не  зректися,  бо
самозречення, офiрування - в них теж ╨ насолода. Почувати, що вiдда╨ш себе
комусь, упиватися тим. Це насолода неподiльна. Це не гордiсть,  яку  можна
винести на люди. Навiть не лихо,  вiдбиток  якого  помiтиш  на  iнших.  Це
"самоспоживання" насолоди. А вiн мав на думцi зовсiм iнше. Повне  зречення
свого "я", тобто зречення його як сили, яка тисне  на  iнших.  Мабуть,  то
найбiльша людська генiальнiсть - зробити,  щоб  ти  сам  не  ма-нячив  над
содiяним тобою. Але ж тодi не знатимуть i тебе? Не оцiнять  тво©х  зусиль!
Нiхто й не подума╨, що ти генiальний чи там талановитий. У цьому й поляга╨
ота величезна несумiснiсть множинного й одиничного. Хочуть пiднести  людям
щастя, як пирiжок на тарiлцi. Але щоб знали:  той  пирiжок  з  ©хнiх  рук.
Нехай ©дять пирiжок, але знають, хто його дав.  I  помiж  цим  промовляють
iмена вiдкривачiв. Вiн, вiдомий учений  Дмитро  Iванович  Марченко,  хотiв
подарувати людям вiдкриття. Дати пирiжок з власних рук. Ну, вiн робив щось
i для сво©х помiчникiв. Коли струмочки ©хнiх думок вливалися в  рiку  його
мислi. Пхе, як це гидко - в рiку його мислi! Але  куди  вiн  подiнеться  -
справедливо. Струмочки ©хнiх власних думок  пересихали.  Вони  губилися  в
пустелi. Оте "вiпе тога" означало не швидкий розвиток, а швидке  вмирання.
Вiн тягнув великого наукового воза, йшов поперед нього, i всi бачили  його
й не бачили тих, котрi пiдпирали ззаду. Так, хтось та ма╨ тримати в  руках
дишель i скеровувати воза. Тiльки ж треба частiше оглядатися,  пильнувати,
щоб нiхто не попав пiд колесо, не втомився й не вiдстав.  Це  правда,  вiн
умiв тягнути воза. Умiв робити. Та й що все  життя  без  роботи!  Без  не©
нема╨ людини. Це вiн знав по собi. Iнодi вiн почував, що  його  займа╨  не
результат сам по собi, а процес роботи, шукання, наближення до результату.
Вiн здогадувався, що оце i ╨ найвищий акт  людсько©  дiяльностi,  це  i  ╨
натхнення, i саме в оцьому, саме отодi вiн i був ученим, справдi ученим за
покликанням, а не дипломованим колекцiонером наукових iстин. Найчастiше  ж
оце  шукання  було  важке.  Так,  легкою,  при╨мною  була  сама  мрiя  про
досягнення результату. Про те, як усi це зустрiнуть. Сама ж робота не  раз
завдавала йому мук. Iнодi йому не просто було навернути себе  до  думання.
Вiн залюбки втiкав у якусь художню книжку. Навiть коли робота  йшла,  коли
вiн почував, що  нанизу╨  один  на  один  здогади,  що  вони  шикуються  в
послiдовний ряд, i тодi вiн не раз почував насильство над собою. Щоправда,
в такi години чи хвилини це фiксував рiдко,  фiксував  пiзнiше.  Тодi  вiн
працював гарячкове, його щось гнало вперед, пiдштовхувало  зсередини,  вiн
почував внутрiшн╨ задоволення вiд сво©х розгадок; нi, вiн не впивався  цим
задоволенням, не смакував його, тодi йому було не  до  того,  просто  було
нiколи, але отой час, мабуть, i був актом справжньо© творчостi. Цей розгад
упевняв його, що вiн прийшов на наукове поле не випадково. Що як науковець
щось та важить.
   I воднораз, мiркуючи отак, вiн пригадував усе, що сталося  за  останнiй
мiсяць, i в його  головi  почала  прокльовуватися  думка,  що  сам-то  вiн
тягнув, але, мабуть,  трохи  не  так  скеровував  воза.  Або  в  нього  не
вистачало сили, душi, отi╨© внутрiшньо© енергi©, яка кида╨ не тiльки  саму
людину в полiт, а нада╨ ©й снаги повести за собою й  iнших.  "Через  те  й
невдача. Вона в менi самому".
   "Я нiколи не рвонувся,- подумав вiн знову.  -  Не  зiрвав  банк.  Я  по
крихiтцi, по пiщинцi викладав гiрку й вилазив на не©.  Придушував  щось  у
собi. Намагався не порушити чогось значного. Не робити пiдлот. Але я й  не
зробив великого блага.  Я  робив  добро.  Але  теж  не  велике.  Десь  там
клопотався за квартири для пiдлеглих, допомагав ©м  захистити  дисертацi©.
Не притискував вельми. Оддавав себе потроху. Так,  можу  вчинити  невелику
помсту. Таку, як оце надумав для Вадима. А не спопелив його.  Не  розiп'яв
на хрестi совiстi. Досить же Вадимовi поплакатись кiлька хвилин,  я  його,
може, взагалi прощу. То що ж виходить: я не характер. Зумiв  посягнути  на
оте, найвище, зважився на найрiшучiший крок, разом з iншими  вченими  взяв
на себе клопiт мучитись чистим повiтрям i хлiбом на шiсть мiльярдiв - i  я
не справжнiй науковець?  Чому?  Тому,  що  шiсть  мiльярдiв  ми  спробу╨мо
зробити щасливими".
   "Але ж,- раптом щиро й вiдверто подумав вiн,- хiба я не хочу, щоб  були
щасливими Юлiй, Микола, Неля?  Хiба  моя  в  тому  вина,  що  я  в  чомусь
помилився? I чи такий уже я страхопуд, як оце подумав про  себе  нинi.  Не
був же я боягузом у вiйну..." Ця остання думка  трохи  протверезила  його.
Вiн зрозумiв, що переборщу╨. Що Юлi╨ва, Миколина  долi  йому  болючiшi  за
власну невдачу. Що якби йому зараз вивести ©х з суточок,  вiн  зiтхнув  би
легше й не карався б так душею, i нападки Одинця сприйняв  би  спокiйнiше,
ще й дав би йому одкоша. Вiн i так дасть. I Вадимовi  не  зможе  простити.
Нiколи й нiзащо.
   А основне... Вiн дуже багато вклав сюди, в  лабораторiю,  самого  себе.
Думок, зусиль,  надiй.  Кожну,  бодай  дрiбну  невдачу,  кожну  посередньо
виконану роботу вiн сприймав як докiр собi. Йому хотiлося,  i  це  хотiння
було не просто бажанням погамувати власну  наукову  амбiтнiсть,  а  чимось
бiльшим, щоб дослiдження в лабораторi© велися на справдi  високому  рiвнi,
адже тiльки так можна щось знайти  i  здобути,  щоб  пломiнець  шукань  не
пригасав нi на мить. Вiн гаразд усвiдомлював, як багато важить  знати  про
найновiшi здобутки на тому полi, на якому працювали вони.  В  лабораторi©,
та й в усьому iнститутi взагалi була добре поставлена наукова  iнформацiя.
А поза тим майже кожного дня вiн запрошував до себе  то  того,  то  iншого
працiвника, а то й  кiлькох  одразу,  або  сходилися  у  якiйсь  з  кiмнат
лабораторi©, чи  й  у  тупичку  коридора,  де  стояла  лава  i  кошик  для
недопалкiв, курили, вели розмову. Для  декого  тi  розмови  мали  видатися
порожнiми балачками, теревенями, i тiльки люди вта╨мниченi втямили  б,  як
те багато важило. Власне, саме отут найяскравiше трiпотiв  той  пломiнець,
тут виробився напрям пошуку. Найчастiше  вони  говорили  про  те,  хто  що
прочитав з останнiх  дослiджень  по  фотосинтезу,  розповiдали  також  про
роботи iнших наукових установ - вони часто ©здили у вiдрядження  i  просто
вели дiлову i дружню переписку з  колегами  -  i  кожному  одразу  ставало
зрозумiло, що треба прочитати, у який спосiб провести той чи iнший дослiд,
де шукати успiху. Дмитро Iванович культивував цi розмови свiдомо,  тут  не
боялися помилитися, не боялися сказати дурницю, тут i його  перепиняли,  i
його  варiанти  одкидали  рiшуче.  А  вiн  усе  те  непомiтно  для   iнших
пiдсумовував, вивiряв i вже виносив на широкi офiцiйнi обговорення.
   Що ж до успiхiв  колег  з  iнших  iнститутiв,  вiн  сприймав  ©х  майже
ревниво.  Можливо,  тут,  як  йому  здавалося,  зачiпалася  його   наукова
репутацiя, але бiльшу вагу мав страх - чи не вiдстали  вони,  чи  там,  де
треба, ведуть пошук? Адже  тiльки  пошук-iнтенсивний,  невтомний,  у  всiх
напрямках -  мiг  привести  до  якогось  результату.  Власне,  Марченко  i
розглядав лабораторiю як пошукову органiзацiю, i спрямовував на те весь ©©
механiзм.  Непомiтний  i  невидимий,  декому  могло  здатися,  що  нiякого
механiзму й не було. Проте Дмитро Iванович знав, що вiн був, i бачив  його
ясно, i усвiдомлював, i спрямовував усю його роботу.  То  був  не  простий
механiзм. I  складався  вiн  не  стiльки  з  приладiв,  затверджених  тем,
авторефератiв, скiльки з оцих ось розмов - бажань, устремлiнь,  стосункiв,
а в кiнцевому рахунку знову  ж  з  тих-таки  наукових  праць,  поданих  на
розгляд вчено© ради. Дмитро Iванович увесь час боявся, щоб цей механiзм не
застарiв, не вiдстав, простiше, вiн боявся провiнцiалiзму,  отого  крутежа
на вузеньких гонах, самозаспоко╨ння,  коли  обрiй  звужу╨ться  до  тих  же
маленьких гонiв i тобi весь час зда╨ться, що ти кудись iдеш,  а  насправдi
товчешся на мiсцi. Вiн учив сво©х товаришiв посягати на найбiльше -  бодай
думкою, мрi╨ю, - бо хто багато прагне, той багато  i  зможе.  Вiн  щоденно
розвiнчував перед ними оту притчу про синицю в жменi, адже для них  синиця
в жменi й означала б безнадiйний провiнцiалiзм, краще, казав вiн, один раз
побачити журавля, нiж десять разiв погладити по голiвцi синицю, бо,  окрiм
усього, дивлячись на журавля, ми дивимось на небо, а  розглядаючи  синицю,
розгляда╨мо власнi долонi.
   Таким чином, оце все i становило його лабораторiю.  Його  свiт.  I  так
само, як вiн не може вiдмовитися вiд самого себе, не  може  вiдмовитися  i
вiд цього свiту,  допустити,  щоб  у  ньому  щось  зруйнувалося,  щоб  вiн
перестав функцiонувати. То буде втратою. I не тiльки для нього.
   I  все  ж  на  душi  було  важко.  Здавалося,  там  щось   хилита╨ться,
розгойду╨ться, i вiн не може зупинити хитавицю.
   Дмитровi Iвановичу захотiлося курити. Вiн одчинив  шухляду  столу,  але
обидвi коробки, якi знайшов там,  були  порожнi.  Тодi  одiмкнув  дверi  й
вийшов у коридор. Там не було нiкого. Iнститут взагалi спорожнiв майже  на
третину - багато людей пiшло у вiдпустку.  А  курити  хотiлося  страшенно.
Марченко спустився на другий поверх, поволi повернув по коридору праворуч.
Вiн не згледiвся й не мiг собi пояснити, чому постукав саме в цi  дверi  й
зайшов саме в цей кабiнет. Денис Сергiйович Чирков сидiв за  столом,  ледь
схиливши голову на лiве плече, й щось швидко писав.  На  його  довгастому,
землистого кольору обличчi застигло напруження,  з  яким  людина  поспiша╨
закiнчити якусь роботу i не да╨ собi попуску, не дозволя╨ зупинитися, поки
не закiнчить.
   - У вас закурити знайдеться? - запитав Дмитро Iванович.
   Денис Сергiйович на мить одвiв очi од паперiв, посунув лiвою  рукою  на
край столу пачку "Прими", показав пальцем на стiлець. А сам  знову  швидко
побiг пером по аркушу.
   Дмитро Iванович сiв i закурив сигарету. Вона була  мiцна,  вiн  глибоко
затягнувся й  трохи  не  закашлявся.  Сам  курив  сигарети  з  фiльтром  -
"Столичнi" або "Ораl".  Сигарети  з  фiльтром  курили  й  майже  всi  iншi
науковцi iнституту. Марченко подумав, що Чирков людина твердих  уподобань,
не любить ©х мiняти, мабуть, i "Приму" курить через те, звик до не©  ще  в
iнститутi або на заводi, де пропрацював близько семи  рокiв.  Вiн  i  далi
дивився на Чиркова, на  його  новий  сiрий  костюм,  на  пiдбитi  товстими
пiдметками босонiжки.
   Немов вiдчувши, що Марченко розгляда╨ його, Чирков сховав черевики  пiд
стiл, поклав ручку. Вiдкинувся на спинку стiльця, запалив i собi.
   Вiн од самого початку, тiльки-но Дмитро Iванович  зайшов  до  кабiнету,
прочитав у його очах скаргу й бажання поговорити i тепер  спокiйно  чекав.
Вiн поважав Марченка як науковця, поважав i як людину, хоч трохи  критично
ставився до деяких рис його характеру. Вiн навiть заздрив у дечому  Дмитру
Iвановичу - його фантазi©, його умiнню  одним  ривком  прорiзатися  думкою
кудись далеко, на терн-торi©, зовсiм не обжитi думками iнших,  i  водночас
увазi до дрiбниць, до деталей, з яких часто виростали новi думки.
   - Валиться в мене все,- сказав Марченко i  вiдчув,  що  сказав  занадто
плаксиво й не те, що хотiв.
   - Щось, може, й повалилося, - затягнувся сигаретою Чирков.- Ви, мабуть,
були у директора, говорили з ним про кошторис? Важко там,  -  вiн  пошукав
слово, - щось довести, вивести  з  чогось  правильне  рiшення.  Але  можна
зрозумiти й Павла Андрiйовича.
   Чирков сказав це м'яко, намагаючись заспоко©ти Марченка,  й  зовсiм  не
сказав про те, що вiн довго розмовляв з Корецьким  i  що  вони  домовились
разом пiти в президiю академi©.
   - Все йде не од директора, а вiд Одинця, - обiрвав  його  думки  Дмитро
Iванович.Все! - пiдкреслив вiн.
   Чирков скривився, наче йому болiли зуби, пожував сiрник.
   - З Одинцем, мабуть, доведеться говорити на бюро,- сказав  вiн,-  Карпо
Федорович перейшов  усi  межi.  Отi  його  плiтки,  отi  вигадки...  Павло
Андрiйович  зна╨  також,  хто  такий  Одинець.  Але  через  свою  природну
делiкатнiсть... Проте i вiн сказав, що далi з цим миритися не буде.
   -  Я  дуже  вам  вдячний,  що  ви  берете  пiд  охорону  мою  персону,-
випростався  Марченко,  почуваючи,  як  його   раптом   починало   поймати
роздратовання на Дениса Сергiйовича. Здавалося, мало 6 бути  навпаки:  оця
його спiвчутливiсть, розумiння, а насамперед те, що вiн вiдверто ставав на
його бiк, мали б викликати почуття вдячностi, а виходило не  так.  Мабуть,
його дратувала власна безпомiчнiсть i те, що  Чирков  ©©  бачив,  а  також
розмовляв з ним, як розмовляють з людиною,  котра  потерпiла  аварiю.  Вiн
навiть забув, що Денис Сергiйович пам'ятав ще одне його горе -  нещастя  з
сином, майже щодня розпитував про Андрiя i вже навiть  через  те  мимоволi
знизив тон на спiвчутливий. I забув, як щойно  сам  просив  спiвчуття.-  А
може, все оте, що каже Одинець, правда? Може, я- справдi  аморальний  тип,
маю сiм коханок i тероризую жiнку? Ви що, не вiрите, що я можу закохатися?
   - Не вiрю, - посмiхнувся Чирков.
   - Ну, зна╨те... - удав обурення Марченко. - Дума╨те так з огляду на мо©
лiта чи просто вiдкида╨те таку  можливiсть?  А  ви  самi,  пробачте,  були
коли-небудь закоханi?
   - Що-що? - здивовано вигнув брови  Денис  Сергiйович,  який  нiколи  не
сподiвався од Марченка, поважного Дмитра Iвановича, тако© несерйозностi.
   - Ви одружилися по  любовi?  -  з  тi╨ю  ж  напосiдливiстю  i  нiби  аж
переконанiстю, що справдi було навпаки, допитувався Дмитро Iванович.
   Чирков зашарiвся - ледь-ледь, а спантеличився й розгубився  вельми.  Бо
Дмитро Iванович справдi торкнувся його та©ни (майже в кожно© людини ╨ своя
та©на) i багато чого вгадав. I не тiльки вгадав. Викликав  спомин,  i  вiн
поплив, поплив, хоч Чиркову весь час здавалося, що вiн  дума╨  про  Дмитра
Iвановича, ©хню розмову, iнститут. Насправдi ж  спогадувалось  давн╨,  вже
майже й забуте. Так, вiн кохав. I кохання те було  без  вiдповiдi.  Старша
вiд нього на два роки Дуня пiджартовувала, а то й насмiхалася з нього.  То
була химерна iсторiя...
   Першо© митi йому захотiлося  розказати  ©©  Марченку.  Але  це  бажання
розчинилося в тiй же соромливостi, совiсностi. Вiн посмiхнувся й сказав:
   - Нам з вами пiзно говорити про це. Трапляються,  звичайно,  випадки...
Але не в таких, як ви, людей.
   - Чому? - запитав Дмитро Iванович.
   - Ну, бо ви...- на мить зам'явся Денис Сергiйович,- совiсний. Ви б  або
вже як з кручi у вир, або... не прийшли б до мене. Може, було у  вас  щось
за молодостi, але в такi лiта...
   I Дмитро Iванович здався. Вiн вимучено посмiхнувся, сказав:
   - Правда. Але я прийшов не впевняти  вас  у  сво©й  безгрiшностi.  Мене
мучить iнше. Менi тiльки що сказали... Та й не в тому рiч,- махнув  рукою.
- Я весь час почуваю якусь  хитавицю.  Ви  дума╨те,  я  ото  такий,  як  у
лабораторi©?  Кручусь,  щось  придумую,  чогось  допинаюсь?  Я  весь   час
сумнiваюсь. Ну, може, не завжди, а останнiм часом. З цiлого  ряду  причин.
Ви ©х зна╨те. Розумi╨те, я справдi працьовитий, i мене не так легко збити,
вибити з колi© - я чiпкий. Я завзятий, навiть  запеклий.  I  разом  з  тим
такий... Переживаю за хлопцiв...- I вiн опустив голову.- Я наче пiдвiв ©х.
Вони менi повiрили... I думаю оце... Може, я  справдi  не  до  кiнця  така
людина, як усi думають.
   Денис Сергiйович бачив, що з Марченком  ско©лось  щось  серйозне,  його
дуже здивувала сповiдь Дмитра Iвановича й  навiть  чимось  насторожила,  а
чимось i порадувала. Вже хоча  б  тим,  що  отакий  поважний,  досвiдчений
учений прийшов i одкрив йому свою душу.  Отже,  вiн  йому  довiря╨,  отже,
недаремно сидить в оцьому кабiнетi Денис Сергiйович  Чирков.  I  водночас,
може, вперше вiдчув велетенську вiдповiдальнiсть сво╨© посади. Ну  що  вiн
може сказати цьому чоловiковi? В  який  параграф,  у  яку  резолюцiю  його
убгати? Тут не пiдiйде жоден параграф.  А  сказати  щось  мусить.  Либонь,
сказати одне - правду.
   - Ви, мабуть,  кажете  все  це  менi,  думаючи,  що  я  нi  в  чому  не
сумнiваюся, - мовив вiн, ступаючи по кабiнету.
   Дмитро  Iванович   хитнув   головою.   Саме   таким,   прямим,   навiть
прямолiнiйним бачився йому Чирков.
   - Ще й пов'язу╨те це з мо╨ю теперiшньою виборною посадою?
   Дмитро Iванович знову схитнув головою.
   - А чого ви дума╨те, що комунiст i навiть партiйний секретар не повинен
сумнiватися? Так, вiн не повинен сумнiватися в тому основному, задля  чого
вiн комунiст. А в сво©х спонуках, у сво╨му ставленнi до iнших людей...  До
друзiв, спiвробiтникiв... У розпiзнаннi того,  де  добро  справжн╨,  а  де
тiльки бутафорiя. Навiть у iмпульсах власно©  душi.  На  мою  думку,  коли
людина сумнiва╨ться, то не вже добре само по  собi.  Вiдомо:  сумнiваються
тi, що вiрять, а не тi, що не вiрять. Негiдники не вагаються.  Вони  й  не
караються. Тобто караються, але не так, як поряднi люди.
   Дмитро Iванович сидiв з пригнiченим виглядом i,  здавалося,  нiчого  не
сприймав. Насправдi ж вiн слухав, i йому  дуже  подобалося  те,  що  казав
Денис Сергiйович. Може, думав вiн, Чирков  трохи  й  пiдлаштову╨ться,  але
вигадати всього цього, вигадати без вiдгомону у  власнiй  душi  не  можна.
Поволi  просвiтлiв  обличчям,  дивився  на   Дениса   Сергiйовича,   мовби
спонукаючи його розкриватися далi.
   Чирков уловив ту змiну на обличчi Марченка, хоч i не до кiнця  вiдгадав
©©, закурив ще одну сигарету, сказав:
   - Тiльки зрозумiйте: я не закликаю до вагань, до  нескiнченних  ревiзiй
душi. I не кажу, що ними можна виправдати нашi вади характеру та  помилки.
Бо от хоч би й ви... Настрою╨те себе на справедливiсть, а скрiзь  i  всюди
дотриматися того не вмi╨те. Та й помилок ви наробили.  А  все  почалося  з
того, що вiдвели в лабораторi© собi, сво©й думцi непомiрне  багато  мiсця.
Тепер карайтеся, сумнiвайтеся, щоб не повторити те знову.  Сумнiвайтеся...
на добро. То не погано.
   Дмитро Iванович у думцi не до кiнця погодився з Чирковим, нiбито  посiв
занадто багато мiсця в лабораторi©. Дослiдник  може,  а  iнколи  й  мусить
посiсти все мiсце, часом навiть весь простiр, який тiльки осягне попереду,
iнша рiч, що треба знайти i показати iншим  ©хнi  обшири  й  не  сковувати
©хньо© волi. Але не це зараз хвилювало його.
   - То ви все-таки не ма╨те мене за кар'╨риста й хитруна? - сказав Дмитро
Iванович, аби ще раз упевнитись у тому, що почув.
   - Я маю вас за порядну людину, - погасив у попiльницi цигарку Чирков. -
Хоч i не знiмаю того, що сказав допiру. I радий,  що  ви  так  болiсно  це
пережива╨те. А ще радий, що ваш син одужу╨, - усмiхнувся вiн.  -  Сьогоднi
йому дозволили встати з лiжка.
   - Звiдки ви зна╨те? - радiючи, й собi усмiхнувся Дмитро Iванович.
   - Та вже знаю,- сказав Денис Сергiйович  i  подивився  на  залишенi  на
столi папери. Хоч вiн  миттю  одвiв  очi,  Дмитро  Iванович  зрозумiв,  що
Чиркову муля╨ недокiнчена робота, й  пiдвiвся.  Подивився  ще  раз  Денису
Сергiйовичу в очi, й знову обо╨ мимоволi не могли  стримати  усмiху.  Далi
слова були зайвi. Мiцно,  по-чоловiчому  потиснули  один  одному  руки,  й
Дмитро Iванович вийшов з кабiнету.
   Вiн iшов повiльно, немов намагався не розхлюпати щось у душi, вiн думав
про те, що  сказав  Чиркову  i  що  сказав  Чирков  йому,  й  почував,  що
верта╨ться з зовсiм iншим настро╨м, що йому  стало  свiтлiше  на  серцi  i
яснiше на мислi. На площадцi сходiв помiж другим i  третiм  поверхами  вiн
зупинився, обiперся об перила, задивився в  сад.  Так  стояв  довго,  його
опанував печальний i водночас мрiйливий  настрiй.  Вiн  не  бачив  окремих
дерев, а бачив одразу увесь сад, достиглу хвилю зеленi, лiта, того  самого
лiта, якого так чекав, яке любив i нинi не помiтив,  коли  воно  надiйшло.
Вiн так i сприйняв його,  що  воно  накотилося  враз,  оце  тiльки.  Хвиля
прокотилася по ньому й мовби омила йому душу, пiднесла ©©  й  освiтила,  i
вiн  знову  мiг  приймати  свiт  з  усiма  прикрощами  та  радощами,   мiг
зустрiчатися з людьми, говорити, думати, працювати. А може,  то  ©©  омило
щось iнше - розмова з Чирковим, напевно,  розмова  з  Чирковим,  а  зелена
хвиля вже вкотилася в очищену душу.
   I вiн розважливо подумав: як багато означа╨ для людини чиясь  пiдтримка
та довiра. Велика чи мала. Часом зда╨ться, самi слова нiчого й не  важать.
Важлива суть розмови. Вона творить з  нас  людей,  спочутливих  i  добрих,
ладних оддати себе iншим.
   Розмiрковування не проганяло та й не могло прогнати його  важко©  думки
про вiд'╨мний результат експерименту, невизначенiсть i  невiдомiсть  всi╨©
його роботи в подальшому. Просто вiн шукав собi якогось опертя, морального
опертя, з яким  би  мiг  жити,  мислити,  працювати.  I,  йому  здавалося,
знаходив його. Знаходив саме тепер,  пiсля  невдачi,  майже  пiсля  краху.
Помалу починав усвiдомлював. ти, що люди живуть не  тiльки  для  удач,  що
люди його професi© живуть чи принаймнi мусять намагатися жити  для  науки.
Наука ж iсну╨ для людей. Вiн усвiдомлював, що вiн звичайний собi  чоловiк,
але чоловiк не останнiй i  не  тим  не  останнiй,  що  хтось  йому  низько
вклониться чи назве в найвищому ступенi, а що вiн робить щось корисне  для
людей.
   Звичайно, вiн буде й далi каратися, мучитись, бо кара╨ться  й  мучиться
кожен шукач, вiн i далi аналiзуватиме не тiльки те, що зробив, а й  самого
себе. Було б найпростiше вiдкинути, забути все те. Адже - поглянь.  Дерева
ростуть. Сонце грi╨. Iди й ти. Втомися. Зголоднiй. По©ж зi смаком. Поласуй
черешнями. То буде найпростiше. Але ти вже так не  зможеш.  Ти  мусиш  ось
зараз шукати вихiд в  глухого  кута,  в  який  попала  лабораторiя.  Мусиш
аналiзувати всю роботу, сво© власнi думки,  вчинки  Бабенка,  Хорол,  всiх
iнших. Мусиш!
   Дмитро Iванович повiльно пiшов нагору. Бiля дверей  кабiнету  на  нього
чекали Юлiй i Неля. Обо╨ були схвильованi,  заговорили  навперебiй,  щойно
вiн пiдiйшов до них.
   - Дмитре Iвановичу, пiдпишiть характеристику Бабенку,- сказала Неля.  -
Нехай iде од нас. Ми з ним не зможемо далi контачити...
   - А iнакше - вiн залишиться,- чомусь злодiйкувато оглянувся Юлiй.
   Марченко розреготався:
   - Вiн i вас залякав...
   - Не залякав,- скривився Юлiй.- А зна╨те, який вiн зануда? Ми вчилися з
ним на одному факультетi. Вiн на два курси попереду. Товаришi терпiли його
п'ять рокiв, а на випускному вечорi завели в темну аудиторiю i оддубасили.
   Марченко посмiхнувся знову.
   - Виходить, не помогло. А я хотiв учинити щось  подiбне.  Звичайно,  не
кулаками, а словами.- Вiн помовчав i додав: - Отож  нехай  iде  дерев'яний
кiнь до iншо© Тро©?
   -  Ну,  ви  i  в  принципi  не  ма╨те  права  не  пiдписати  на   нього
характеристики, - вдався до хитрощiв Юлiй. - Вiн же не нездара й не ледар.
А того... що за галстуком, - не видно.
   - I воно вас не обходить? I вас не  турбу╨,  що  поруч  по  землi  буде
ходити негiдник! Та ви зна╨те...
   Вiн вiдчув, як щось скипiло в серцi, щось збунтувалося,  заллявши  його
всього  хвилею  пекучого  гнiву.  То  був  гнiв  справедливостi,  правоти,
презирства до дезертира й осуд тих, що мимоволi звiльняли його вiд кари.
   То© митi вiн вiдчув, що його мовби щось пiдняло й твердо  поставило  на
землю. Вiн зрадiв тому. Адже вiдгадав певно: все це - i злiсть, i  бажання
працювати, й оця нова, знайдена вiра - i ╨ отой найбiльший ривок, якого не
мав i по якому сумував. Марченко знав, звiдки прийшло все це. Вiн  почував
за плечима силу, почував мiць, бо ж був не сам, бо поруч  стояли  друзi  й
однодумцi - Чирков, Корецький i молодi колеги, якi зараз хоч i поступалися
чимось, але лише для того, щоб очистити спо© лави, уберегти од чогось його
самого. I тому вiн одразу ж вибачив ©м. Але вiн  знав,  що  вже  нiколи  й
нiкому не вибачить дезертирства, що нiколи  не  шукатиме  компромiсiв,  що
йтиме тiльки прямо й нестиме ношу, яку завдав  на  плечi,  поки  вистачить
сил, поки не принесе туди, куди призначено. А нести ма╨ не сам,  а  ось  з
ними.
   - Характеристику,- сказав Дмитро Iванович,- ви напишiть усi гуртом. При
ньому. I взагалi... Може, згодиться ще комусь... для практики.
   -  Що   ви,   Дмитре   Iвановичу,-спалахнула   Неля.-Ми   вже   все-все
переговорили. Повiрте, це буде ╨дина... така характеристика.
   Вона зашарiлася й стала дуже гарною. Вона й  так  була  дуже  гарна.  А
тепер жар залляв ©й обличчя, очi горiли щирiстю й рiшучiстю, в якi  Дмитро
Iванович не мiг не повiрити. I вiн мимоволi  подумав,  як  багато  втратив
Борозна, вiн не злорадiв i не спiвчував, та  й  взагалi  то  була  митт╨ва
думка, iншi почуття, iншi думки полонили  його,  вiн  боявся  ©х  злякати,
боявся  розхлюпати,  боявся  видатися  смiшним,  тому  й  подякував  трохи
сухувато, майже офiцiйно, й пiшов до себе.



   РОЗДIЛ ОДИНАДЦЯТИЙ

   Дмитро Iванович був дома сам. Iрина  Михайлiвна  пiшла  з  Маринкою  до
кравчинi, до Андрiя  ©хати  було  рано,  й  вiн  нудьгував.  Потинявся  по
квартирi, полив на балконi квiти, постояв i подивився на вулицю - там  усi
кудись поспiшали - з  вудками,  рюкзаками,  кошиками,-  знову  вернувся  в
кiмнату. Стоячи посеред вiтальнi з закладеними  в  кишенi  штанiв  руками,
уперше подумав, що вiн i справдi нудно  живе.  Нудно  й  нецiкаво.  Книги,
книги, книги... Робота i книги - це прекрасно, але  це  все-таки  не  все.
Звичайно, не можна перетворювати життя на шукання насолод, але й виключати
©х теж нерозумно. Та й не все те, чим обставлене людське  життя,споживання
насолод. Йому пригадалися почуття, якi пойняли його на лузi над Десною,  i
вiн щиро пошкодував, що вони рiдко коли тепер вибираються до рiчки  або  в
лiс. Рiдко омивають душi чистотою iiеба i блакиттю плеса.  Та  що  там  на
природу! Вони майже перестали ходити в театри, на концерти, навiть у  кiно
вибиралися рiдко. Щоправда, вiн не вельми  кохався  в  музицi.  Вiн  любив
музику, але здебiльшого простi мелодi©, не розумiв складних оперних арiй i
симфонiй. Вони здавалися йому нагромадженням звукiв,  вiн  не  мiг  знайти
початку й кiнця окремим темам... Замолоду намагався увiйти в те глухе  для
нього коло. Ходив у фiлармонiю по абонементу, накупив платiвок, але так  i
не перемiг себе. А далi й просто почав себе обмежувати  в  усьому,  що  не
стосувалося роботи. I от тепер стояв i думав про те. Його сповнило почуття
яко©сь розрiдженостi чи то туги, тиша  пригнiчуиа-ла  його  й  вiдлякувала
думку. Та сама тиша, яку вiн так любив, серед яко© тiльки й мiг працювати.
Спробував читати,  дiстав  з  полицi  придбаний  нещодавно  томик  Тацiта,
розкрив його на тому мiсцi, де розповiдалося про смерть Августа  й  прихiд
до влади Тiберiя.
   Проте сьогоднi не мiг заглибитися в  читання.  Незабаром  упiймався  на
думцi, що слуха╨ тишу. Справдi чекав телефонного дзвiнка, чекав напружено,
досадуючи на те, Що нада╨ цьому .такого значення. Вiн  почував,  як  проти
власно© волi переносить ту досаду на телефонну мовчанку й кудись далi,  на
того, хто б мав подзвонити, але не дзвонив. Iрина Михайлiвна казала, що за
цi два тижнi Михайло обiзвався лише раз - запитав про Андрiя, а про те, що
сталося в Дмитра Iвановича  на  роботi,  не  запитував.  Учора  ввечерi  i
сьогоднi вранцi Дмитро Iванович кiлька разiв дзвонив до Вiзирiв додому.  I
щоразу або Михайлова мати, або дружина вiдповiдали, що його нема╨: "Ще  не
прийшов", "Побiг у магазин",  "Вийшов  за  газетами".  Але  скiльки  можна
ходити в магазин або за газетами! Дмитровi Iвановичу чомусь уявлялося,  як
торохтить  у  широкому  коридорi  квартири  Вiзирiв  телефон  на  високому
полiрованому столику,  як  Михайлова  мати  бере  трубку,  а  сам  Михайло
розводить  в  обидва  боки  руками:  мовляв,  мене  нема╨.  Таке  Марченко
спостерiгав щоразу, буваючи в Михайла. Той вiдповiдав тiльки  на  дзвiнки,
якi йому були потрiбнi, яких сам  чекав.  Але  те  нiколи  не  стосувалося
Дмитра Iвановича. "Невже тепер... i чому саме?.."
   Але  Дмитро  Iванович  не  пустив  ту  думку  далi.   Хоч   i   почував
роздратовання, майже злiсть на Михайла, на оту незрозумiлу його  мовчанку.
Щось Михайловi заважа╨. Чимось вiн заклопотаний...
   Щоб не дратуватися бiльше, не  роз  ятрювати  в  душi  того,  що  могло
призвести до негарних думок, влитися отрутою в ту свiтлу  рiчку,  по  якiй
стiльки рокiв плили разом i з яко© пили воду, пiшов на кухню.  Вирiшив  до
приходу Iрини Михайлiвни зготувати обiд.
   Пiсля обiду водив Маринку гуляти. Вичитав у "Вечiрньому Ки╨вi",  що  на
виставцi сьогоднi справляють свято лiта, сiли в  тролейбус  i  майнули  аж
туди. Маринцi  було  дуже  весело,  вона  каталася  на  возi,  запряженому
справжнiми волами, що на них погейкували чумаки, поцiляла дерев'яною кулею
в солом'яного бриля, i  кулю  ©й  подавав  розкiшний  гусар  у  блискучому
мундирi, давала цукерки вченому ведмедевi  й  сама  ласувала  пирiжками  з
вишнями. Свiт, у який попала, був сповнений для  не©  чарiв,  вона  водила
оченятами, плескала в долонi, верещала й раз  по  раз  смикала  батька  за
штани: "Бачиш, бачиш!"
   Дмитро Iванович радiв  веселощам  Маринки  й  благословляв  людей,  якi
створили отакий щирий i фантастичний свiт.
   Просто з виставки, подзвонивши додому, по©хали до  Андрiя.  Бiля  ворiт
лiкарнi на них чекала з кошиком  у  руках  Iрина  Михайлiвна,  вони  разом
пiднялися крутою звивистою стежкою до корпусiв хiрургiчного вiддiлення.
   Андрiй уже почав виходити надвiр, вiн чекав ©х  на  лавочцi  в  затiнку
акацiй. Маринка побачила його сьогоднi  вперше,  пiдiйшла  з  острахом,  з
якоюсь внутрiшньою скутiстю,  сiла  на  кра╨чок  лавки,  великими  чорними
оченятами дивилася на брата. Вони не сказали ©й, у якому важкому станi був
©© брат, але вона здогадувалася й так.  Андрiй  ще  й  тепер  був  кволий,
обличчя йому видовжилося, очi позападали. Але в них уже свiтилося життя. I
ще щось свiтилося в них, чого ранiше нiколи не  помiчав  Дмитро  Iванович.
Йому здавалося, що то пильне приглядання до  свiту,  вогники  подивування,
довiри, вiн нiколи не бачив ©х ранiше в Андрi╨вих очах i тепер спостерiгав
з пота╨мною тривогою - чи вони тiльки од радостi одужання, чи й  од  того,
що ось вiн живе на свiтi, i живе не сам, що почува╨, що хтось його любить,
i в його серцi  теж  народжу╨ться  подiбне  почуття.  Вiн  не  мiг  забути
сказаних йому Андрi╨м в першу мить надi© на життя  слiв:  "Батьку...  Менi
зда╨ться, ти витягав мене з ями". Бiльше вiн ©х не повторював, та й було б
дивно, якби повторював, але Дмитра Iвановича хвилювало iнше: чи залишилося
в ньому й надалi те почуття, чи згасло одразу по тому, як  син  упевнився,
що вже житиме?
   Щодалi Марченко переконувався, що в Андрi╨вi таки народилося щось добре
i що воно вже не погасне. Воно народилося не тiльки зi страху смертi, а  й
з того, що вiн побачив бiля себе iнших людей - лiкарiв, сестер,  хворих  i
травмованих, як i вiн сам, i серед  тих  хворих  навiть  недосвiдчене  око
одразу вихоплювало людей справжнiх, мужнiх, спочутливих, а також его©стiв,
тих, що замикалися в собi й тiльки собi бажали  одужання,  добра.  Все  те
було при╨мно Дмитровi Iвановичу. Адже в останнiй рiк доля  сина  турбувала
його надзвичайно. Вже нi розважливiстю, нi суворiстю не мiг прихилити його
на те поле, де, як пiдказував йому досвiд,  росло  найменше  бур'янiв,  не
було лихих спокус i лихих навчителiв.
   Андрiй не приймав тих повчань, вiн або огризався, або iстерично  кричав
i замикався в собi. Тепер у його  поведiнцi  з'явилися  якась  рiвнiсть  i
м'якiсть. Вони проявилися навiть у тому,  як  вiн  розмовляв  з  Маринкою.
Ранiше вiн ставився до не©, як до набридливого цуценяти, розмовляв  з  нею
щиглями i потиличниками, на що  Маринка  вiдповiдала  вереском  i  злiсним
ябедництвом матерi.  Iрина  Михайлiвна  налiтала  на  Андрiя,  пiсля  чого
зринала нова хвиля озлобленостi, новi щиглi й новi нашiптування.
   Звичайно, з того, що Андрiй дiстав з кошика апельсин (вiн був  один)  i
роздiлив його навпiл, одну половину поклав назад, а другу  оддав  Маринцi,
ще було рано радiти, то був зовсiм маленький промiнчик, але й  вiн  зiгрiв
душу Дмитру Iвановичу.
   Його вловила навiть Маринка, бо щиро й довiрливо подивилася Андрi╨вi  в
очi й сказала:
   - А я була сховала для тебе цукерку "Гулiвер", а тодi забула  й  з'©ла.
Ти не сердишся?
   - Звичайно, нi,- усмiхнувся Андрiй.- Я не люблю солодкого.
   Маринка помовчала, ©й хотiлося зробити щось при╨мне для брата, але вона
не знала що й тодi подумала, що треба сказати  йому  щось  гарне,  й  вона
показала на бiлi бинти, обмотанi довкола Андрi╨во© голови:
   - Ти схожий на справжнього беду©на. Як у кiно. Вони всi  засмiялися,  а
Андрiй пiдвiвся з лавочки i взяв Маринку за руку:
   - Ходiм, я  покажу  тобi  гнiздо  волового  очка.  Вчора  один  хлопчик
знайшов. Воно в трубi.
   Вiд споглядання тако© незвично© iдилi© Iрина Михайлiвна розчулилася  i,
коли Андрiй з Маринкою пiшли кудись за будинок, сказала:
   - Ти зна╨ш, менi зда╨ться, я тiльки тепер знайшла  усiх  вас.  -  I  по
паузi додала:-Як страшно жити в свiтi, не маючи когось...
   - I менi так зда╨ться,- сказав вiн.
   - Ти дуже не хвилюйся за свою роботу, - доторкнулася вона  пальцями  до
його руки. - Аби всi були здоровi. Якось проживемо.
   - Я намагатимусь, - серйозно вiдказав вiн.- Нехай буде, що буде.
   - Так, нехай буде, що буде,- повторила вона як вiдлуння. Подивилася  на
нього, провела рукою по скронi.- Ти дуже посивiв  за  останнiй  мiсяць.  -
Спробувала осмiхнутись, але усмiшка не вийшла. Вiн помiтив, як  у  не©  од
того зусилля пiд очима проступили густi сiточки найдрiбнiших зморщок, йому
стало до слiз жаль ©©.
   "Ну, що вона мала од мене! - подумав.- А вже й життя мина╨".
   Iрина Михайлiвна знову провела пальцями по його скронi, довгим поглядом
подивилася йому в очi. Карi очi, трошки неоднаковi, одно  свiтлiше,  друге
темнiше,- колись, до одруження, це ©©  дуже  непоко©ло,  боялася,  щоб  не
помiтили подруги, не посмiялися з того. А потiм  звикла,  навiть  почувала
мовби якусь особливу теплiнь вiд тих промiнцiв  i  дiзналася,  що  й  iншi
вловлюють  ©хню  особливу  негармонiйнiсть  i  вiдчувають  якусь  особливу
теплоту.
   - Ось тут у тебе наче iнiй виступив,- сказала. У ©© голосi чувся  щирий
смуток.
   Дмитро Iванович посмiхнувся. Йому пригадалося, як вона радiла, коли вiн
тiльки почав сивiти. Адже те означало, що вiн уже старий i не  покине  ©х.
Хоч вiн нiколи не давав приводу на таку пiдозру. Все, що вiн мав,  оддавав
сiм'©. Вiн нiчого не робив для себе. Завжди  хотiв  зробити  щось  при╨мне
дружинi, дiтям, хотiв, щоб у родинi жили мир i злагода. Вiн намагався, щоб
i дiти, й дружина не знали розкошiв, але те в ньому йшло не iз скупостi, а
щоб цiнували  грiш  i  людську  працю.  Вiн  таки  хотiв  виростити  дiтей
свiдомими громадянами. I прагнув, щоб вони поважали те,  що  поважав  вiн;
розумiли, в якiй кра©нi живуть, любили ©© i любили одне одного.
   Дмитро Iванович подумав, що Iрина Михайлiвна добре сказала про те, що в
свiтi погано жити людинi, коли ©© не зiгрiва╨ тепло сердець iнших близьких
©й людей. Вона не могла сказати просто так, не вiдчувши цього. Вона нiколи
не казала того, чого не почувала. Хоч почуття, як йому здавалося, якi  нею
керували, не завжди були добрi.
   Од  молодих  рокiв  вона  невiдь-чому  жила  недовiрою  до  людей,   ©й
здавалося, що всi хочуть ©© обдурити, i не стiльки ©©, як  ©©  довiрливого
чоловiка. Про цю недовiру вона  не  раз  казала  дiтям,  через  це  в  них
виникали запеклi суперечки й  навiть  сварки.  Вона  взагалi  не  довiряла
нiяким захопленням.
   Найбiльше ж  його  вражало,  що  вони  з  Iриною  не  вмiли  пройнятися
цiлковитою довiрою одне до одного, дво╨  людей,  котрим  судилося  прожити
разом (iнакше вiн не мислив, i це вона знала) все життя. Iрина  Михайлiвна
наче й довiряла йому, жодного разу не впiймала його на  брехнi,  а  все  ж
десь у глибинi ©© свiдомостi жила думка,  що  вiн  може  ©©  обдурити,  як
дурять сво©х жiнок iншi чоловiки.
   I от щойно Iрина сказала слова, яких вiн уже й  не  сподiвався  од  не©
почути. Вiн подумав, що саме життя поставило ©х на якусь iншу основу, iншу
платформу, з яко© вони вже не  зiйдуть...  Вiн  знав,  що  ©м  буде  важко
створити свiй новий свiт, що його легше творити з нiчого, з хаосу,  нiж  з
уламкiв минулого, якi весь час нагадуватимуть про те минуле,  лишатимуться
його традицiями i якi так важко скле©ти в  одне.  Проте  все  ж  вiн  буде
кращий навiть з тих уламкiв, уже усвiдомлених ними трьома як  уламки,  нiж
був би  витворений  з  обманно©  блискучо©  фольги  обiцянок  чи  солодких
умовностей. Уреальнивши  цей  новий  свiт  i  самих  себе  в  ньому,  вони
намагатимуться   якомога   бiльше   наблизити   уламки,   злютувати    ©х,
пильнуватимуть, аби нiхто не пошкодився об необтертi  гранi.  I,  основне,
вiн творитиметься мимовiльно, без насильства, без гарячих,  але  нiчим  не
пiдпертих, надiй i запеклих клятв, виконання яких вимагають вiд  iнших,  i
не вiрять, що зможуть дотриматися ©х самi. Ще вiн подумав, що  за  все  те
вони заплатили вельми дорогу цiну. I не сплатили ще до кiнця. Нi здоров'ям
Андрiя, нi його роботою. Андрi╨вi, як казали лiкарi, його травма  ще  може
вiдгукнутися. А в нього на роботi й взагалi не видно просвiтку.  З  одного
боку,  там  нiби  нiчого  й  нема╨,  i  разом  з  тим  вiдчува╨ться  якесь
напруження, холоднiсть деяких людей, недовiра деяких  спiвробiтникiв,  яку
вiн мiг би побороти тiльки удачею, перемогою.
   I все ж вiн увесь той  недiльний  вечiр  прожив  пiд  враженням  чогось
гарного. Воно вселяло в нього  певнiсть,  подiбну  до  тi╨©,  яку  почува╨
солдат, коли йде вперед i зна╨, що добре захищений з тилу.  I  навiть  те,
чим жив останнi шiсть рокiв, i вся  велика,  нинi  поставлена  пiд  сумнiв
проблема видалася йому не такою безнадiйною поряд з тим, що вiдбувалося  в
ньому самому, поряд з тими простими, непомiтними змiнами його поглядiв  на
свiт, на життя i насамперед на самого себе та свою сiм'ю. Звичайно, вiн  i
далi шукатиме, й вiддасть туди всi сво© сили, але те тепер не  буде  схоже
на останню ставку в карти. Вiн не вiдмовлявся вiд  мети,  а  якимсь  чином
по╨днував ©© зi  сво©м  душевним  станом,  з  тривогами  i  клопотами  про
близьких.
   Для повного вiдчуття спокою, щастя йому не  вистачало  одного  дзвiнка,
однi╨©  розмови.  Особливо  пiсля  того,  як   йому   подзвонив   колишнiй
спiвробiтник, з яким тепер бачилися  вряди-годи  на  вулицi  та  зборах  в
академi©, i сказав, що зна╨ про Марченковi невдачi  й  нападки  на  нього,
пiдтриму╨ його. Вiн милувався собою, уявляв себе людяним i хоробрим, трохи
не геро╨м, а Дмитровi Iвановичу було смiшно, й вiн ледве дослухав його  до
кiнця. Пiсля цi╨© розмови йому особливо хотiлося  почути  Михайлiв  голос.
Вiн бачив, що драту╨ться, почина╨ сердитись на Михайла за  його  мовчанку.
Звичайно, у Вiзира чимало сво©х клопотiв, але хiба вiн не може  пiдскочити
на годину чи бодай подзвонити! Вiн уже навiть  подумки  казав  йому  якiсь
сердитi слова, дорiкав, хоч i розумiв, що дорiкати за  те,  що  ти  комусь
набрид, принаймнi смiшно.  Якесь  охолодження,  а  точнiше,  байдужiсть  з
Михайлового боку вiн почував уже давненько - рокiв пiвтора, а то й бiльше.
У  Михайла  з'явилися  новi  друзi,  надто  вiн  подружився  з  директором
iнституту, в якому працював, Дмитро Iванович часто заставав його у Вiзира;
йому здавалося, що то людина нудна, холодна, то бiльше, його дивувало,  що
дотепний, живий, як ртуть, Михайло  може  просиджувати  з  ним  по  кiлька
годин. Вiн не раз задавав собi запитання - про що вони говорять?  Звичайно
ж, не про риболовлю, не про футбол, не про нову подорож Тура  Хей╨рдала  -
всього того Михайлiв начальник просто не визна╨. Про жiноцтво? Теж нi. Але
Михайло такий, що з будь-ким знайде про що говорити.
   Впiймавши себе на тому, що дума╨  про  друга  погано,  Дмитро  Iванович
засоромився. Проте вiн не мiг подолати прикростi, що Михайло, котрий  умi╨
знайти ключика до будь-чи╨© душi, не розумi╨, як знудьгувався за  ним,  як
потребу╨ його розмови Дмитро Iванович.
   Весь цей час вiн вiв без Михайла дуже нудне життя, приневолював себе до
того й ще дужче сердився на  Вiзира.  "А  що  там...-подумав.-Ми  як  Iван
Iванович з  Iваном  Никифоровичем".  I  набрав  номер  телефону  Вiзирово©
квартири.
   Трубку  зняла  Михайлова  дружина.  Вона   вiдповiла   йому   зляканим,
стривоженим голосом:
   - Ти зна╨ш, щось iз ним сталося. Ще вранцi бiгав на базар i в  магазин.
А зараз - тридцять вiсiм i п'ять. Нудить його.
   - Може, щось з'©в? - i собi стривожився Дмитро Iванович.- Спека,  тепер
часто труяться ковбасою. Ти викликала невiдкладну допомогу?
   - Викликала. Оце дожида╨мось. Пробач, кличе,- i поклала трубку.
   "Йому треба негайно промити шлунок. I  випити  мiцного  чаю",-  подумав
Дмитро Iванович, досадуючи, що не встиг сказати цього Михайловiй дружинi.
   Спочатку вiн хотiв передзвонити, а потiм подумав, що краще  буде,  якщо
пiд'©де сам, може, чимось допоможе, може, щось  порадить,  а  десь  далеко
озивалася ще одна думка: оце i ╨ нагода побачити Михайла.
   -  Iринко,  Михайло  захворiв,-  метушився  вiн,  скидаючи  старi  синi
спортивнi штани й одягаючи костюм.- Я зараз пiдскочу до нього.
   - А не пiзно? - запитала Iрина Михайлiвна.
   - Як пiзно? Десята година.- I вiн зняв з вiшалки капронового капелюха.
   Надворi ще було видно. По вулицях сновигало  чимало  всiлякого  люду  -
здебiльшого при©жджого, на зупинцi таксi вишикувалася  чимала  черга,  але
Дмитро Iванович спустився вниз на вулицю Горького й зупинив якусь службову
машину.
   За чверть години вiн уже був на Русанiвцi, натискав гудзик  мелодiйного
дзвiнка на дверях квартири Вiзира. Йому, щось дожовуючи,  одчинила  старша
Михайлова  донька,  чорнява  висока   дiвчина,   студентка   медiнституту,
пропустила його в коридор, в  напiвтемряву,  у  якiй  виблискувало  тiльки
велике кругле дзеркало, а в ньому чорнiли, одбившись з протилежно©  стiни,
гiллястi, схожi на обпалений кущ,  оленячi  роги.  Тiльки  вона  ввiмкнула
свiтло, вiн прочитав на ©© обличчi здивовання й щось схоже на вибачення.
   - А тато з мамою тiльки що з Демченками пiшли в  кiно,-  сказала  вона,
видно, й справдi щиро шкодуючи, що Дмитро Iванович  не  застав  батька.  -
Вони менi залишили записку.
   Марченко вiдчув сором i нiяковiсть - чомусь у першу мить тiльки сором i
нiяковiсть,попрощався й вийшов з квартири. Вiн повiльно спускався вниз  по
сходах, повiльно й довго:  квартира  Вiзирiв  на  шостому  поверсi,  угору
пiднiмався лiфтом, i в лад цiй ходi щось опускалося в його душi. Вийшов на
вулицю, якусь хвилину постояв бiля будинку, а далi пiшов понад  затокою  у
бiк  метро.  Вiн  iшов  не  набережною,  а  стежкою,  котра  вилася  серед
верболозових кущiв неподалiк од води. Намагався докопатися до причин тако©
Михайлово© поведiнки, мовби перегортав сторiнку  в  книзi,  якою  кiнчався
найцiкавiший роздiл,- пiсля не© вже нiчого чекати попереду.
   Звичайно, думав Марченко, вiн був дуже на©вним, коли заплющував очi  на
тi скалки, що вже давно вмерзли в чистi, як йому ранiше здавалося,  пласти
©хньо© дружби. Ще в тi днi, коли вiн вiв Михайла, допомагав йому,  помiтив
нотки нещиростi в його ставленнi до себе. То була перебiльшена уважнiсть i
повага, перебiльшене захоплення iстинами, якi вiн, Дмитро, прорiкав. Але ж
те лестило йому, i вiн не надавав йому  значення.  Бо  що  воно  важило  в
порiвняннi з насолодою, яку отримували од розмов! Навiть тодi, коли почали
йти рiвно, вони щодня дарували щось один  одному.  Дмитро  Iванович  добре
пам'ятав, що в той час вiн сам почав значно краще працювати. А хiба  Вiзир
не причетний до його теорi©? Саме перед ним розкривав i розгортав ©©, саме
Михайло перший збагнув ©© значущiсть i оригiнальнiсть. Звичайно, десь тодi
Михайло й почав йому... трошки заздрити i не  бажати  великих  удач.  Саме
тодi. Коли Марченко був високо вгорi, а Михайло внизу, i  Дмитро  Iванович
тягнув його вгору, Вiзир i не мислив про таке. А от коли  стали  на  однiй
кладцi, почав вiдчувати щось схоже до  ревнощiв.  Те  ж  саме  вiдчував  i
Дмитро Iванович. Соромився в душi, але  побороти  до  кiнця  не  мiг.  Вiн
зрозумiв тiльки зараз: те,  що  вони  перестали  радуватись  успiхам  один
одного, й було причиною згасання ©хньо© дружби. Так, але це тiльки одна iз
скалок, од яко© почав промерзати весь пласт. I тут вiн  раптом  подумав  i
зрозумiв, що дума╨ правильно: Михайло - друг святковий. Хороший друг,  але
тiльки на свята. Коли в тебе все гаразд, коли не треба для тебе жертвувати
чимось значним, коли тво© невдачi не падають тiнню на його яснi  днi,  вiн
найкращий друг. Адже й зараз Дмитро Iванович не мiг повiрити,  що  Михайло
ухилявся од  зустрiчi  через  те,  що  це  йому  невигiдно,  що  може  цим
скомпрометувати себе, що вiн чогось злякався. Бо й компрометуватися нiчим,
i лякатися нiчого. Просто йому нудно, просто йому важко  бiля  Марченково©
бiди. I вiн потягнувся до iнших, щасливiших,  веселiших,  сильнiших.  Вони
вiдчинили дверi. Там вiн знову в сво©й стихi©. Адже чого  iнакше  цуратися
мене? Йому хороше з новими друзями. По-новому цiкаво.
   Але ж...
   I тут Дмитро Iванович не змiг  стримати  образи,  яка  просмокталася  з
серця. Вiн зупинився на березi затоки бiля темно©, яко©сь притихло©  води,
подивився на мiсто, що засвiчувалося вогнями на горi, й зiтхнув. Неподалiк
од нього лежала труба, вона йшла вглиб, пiд воду, й, мабуть, кудись  далi,
на той берег, вiн сiв на нiй, зовсiм забувши вро  те,  що  може  попсувати
свiтлий костюм.
   "Так, там у Михайла друзi,- зв'язав у одне думку. Але  ж  хiба  вiн  не
може здогадатися, як весь цей час було тяжко менi?  Хiба  не  розумi╨,  що
дружба - це не тiльки веселi розповiдi про колишнi походеньки до дiвчат, а
й допомога тому, кому зараз зле. Чи вiн дума╨, що Марченко такий дужий, що
нiчого не потребу╨? Певно, не дума╨".
   Вiдчув, як його все дужче й невблаганнiше почина╨  заповнювати  злiсть.
Почувався нiби обiкраденим. А всi ще й тепер заздрять ©хнiй дружбi. I вiн,
зрозумiло, не зможе нiкого переконати в супротивному. Аби не бути смiшним,
не виказати сво╨© слабкостi.
   Дмитро  Iванович  подумав,  що  отакий  кiнець   ©хнiх   стосункiв   не
випадковий, ©хня дружба переросла себе. Саме так-"зiстарилася й переросла.
На свiтi зiстарю╨ться все: планети, рiчки, люди... стосунки мiж ними.
   "Досить,-враз зупинив  себе  Дмитро  Iванович.-Вистачить  i  цього.  Не
треба".
   Вiн повiльно пiдвiвся, переступив через трубу й пiшов  берегом  затоки.
Ноги йому глибоко грузли, вiн понабирав повнi черевики пiску, але йому  не
хотiлося одходити од води. ©©  важка  глибина,  чорна,  непорушна  гладiнь
народжували в його головi думки про щось тривке,  вiчне,  безконечне.  Вiн
уже бiльше не карався, не перебирав сво©х кривдних  i  розпачливих  думок,
вiн слухав себе, те нове, що останнiм часом  безнастанно  народжувалося  в
ньому, чому вiн вiрив i радiв.
   Дмитро Iванович знав, що його злигоднi на  роботi  тiльки  починаються.
Навiть заступництво Чиркова, навiть добре ставлення  Корецького  не  могли
його порятувати. Та к що Чирков чи Корецький, та  й  будь-хто  на  ©хньому
мiсцi, хiба могли  вони  пiдказати  йому,  де  шукати  кiнчик  нитки,  яка
обiрвалася i яко© самi не бачили, хiба могли забрати од нього досаду, муки
совiстi, розвiяти пригнiчення, яке панувало в  лабораторi©,  недовiру,  що
свiтилася в очах колег? Адже це зовсiм не те, що в  кравецькiй  майстернi:
не виходять шапки, шитимемо рукавицi, чи навiть у сусiдiв по  лабораторi©,
де опромiнюють свiтлом зерно: не вдалося на гречцi, спробу╨мо  застосувати
концентроване свiтло до проса. А ще ж ╨ Одинець, котрий концентру╨  жадобу
помсти; нинi перiод вiдпусток, час затишшя, рознiженостi, миролюбностi,  а
ось  настане  осiнь,  приспi╨  час  звiтiв,  нарад,  зборiв,  затвердження
планiв... Найвiрогiднiше, тему, яку вiн веде,  закриють  зовсiм.  Можливо,
заберуть у нього й  лабораторiю.  Тодi  вiн  не  зможе  продовжити  роботу
самотужки. Проте, собi на подив, вiн чекав усього  того  спокiйно.  Тiльки
непри╨мно було думати про весь отой крутiж: писання пояснювальних записок,
розмови в президi©, суперечки з Одинцем. I, звичайно ж, думка про невдачу,
почуття чогось втраченого, загубленого, почуття темних суточок були з  ним
невiдступне. Часом йому просто фiзично хотiлося  свiтла,  променя  свiтла,
який би пiдказав, куди йти, де шукати  загублене.  Променя  свiтла...  щоб
шукати свiтло. Парадокс? Так - парадокс.
   Те ж, що вiн робив зараз, мало стосувалося дослiджувано© ним  проблеми.
Вiн i далi скрупульозно переглядав теми молодших науковцiв  i  аспiрантiв,
прочищав ©х, немов захаращений молодий лiс: прокладав  дороги,  прорубував
просiки,  якi  могли  б  вивести  на  лiсосплавнi  шляхи.  Вiн   намагався
пiдтримати в них вiру у велику науку, у великий ризик, вiру в самих  себе,
у нього, у сво©х друзiв. То було непросто. То бiльше, що  пiсля  того,  як
стало вiдомо про анонiмку,  пiсля  того,  як  пiшов  з  лабораторi©  Вадим
Бабенко, й справдi напружилися, ускладнилися стосунки мiж спiвробiтниками.
А тут ще, як на грiх, падали iншi непри╨мностi, життя мовби навмисне  десь
виколупувало й пiдсовувало ©х. Та так воно й мусить бути: коли  порушилося
ведуче колесо, порушаться й iншi, веденi. Те,  що  за  звичайних  обставин
могли  б  i  не  помiтити,  що  могло  б  перегорiти  десь   збоку,   поза
лабораторi╨ю, тепер опинялося пiд пильною увагою. Так, зокрема, сталося  з
"справою" Юлiя Вовка. Дмитро Iванович називав це "справою"  iронiчно  (так
йому доповiла Свiтлана Кузьмiвна), бо хiба можна впхати живу людську  душу
в отаку "справу". Душу щиро© i на©вно© людини, яка  раптом...  закохалася.
Юлiй закохався! Але не просто закохався, а  закохався  в  замiж'ню  жiнку,
котра працювала  у  ©хнiй  же  лабораторi©.  I  ось  тепер  перед  Дмитром
Iвновичем сидiв атлетично© будови чолов'яга, i грюкав по столу кулаком,  i
погрожував убити того "шакала" (так у злобi переiнакшив Юлi╨ве  прiзвище),
порозкидати  й  потрощити   "пляшечки-колбочки"   й   знайти   управу   на
завiдуючого, котрий розвiв у сво©й лабораторi© такий "фiолетовий кошмар".
   Дмитро Iванович розгубився. I не через те, що боявся  цього  чолов'яги,
його погроз, а через те, що таке йому сталося  вперше,  i  вiн  просто  не
знав, чи ма╨ право втручатися в чуже життя. Юридичне право. Та й  моральне
теж. Йому хотiлося якось загладити цю "справу", але тiльки-но  задумувався
над нею, розумiв, як це безглуздо.
   Проте пообiцяв "потерпiлому" усе з'ясувати, й пiсля того, як той пiшов,
запросив до кабiнету Юлiя.
   Юлiй увiйшов, сiв на кра╨чок стiльця, поклав на  кра╨чок  столу  обидвi
руки з довгими тонкими  пальцями,  дивився  на  Дмитра  Iвановича  прямим,
вiдвертим поглядом. Очевидно, вiн трохи хвилювався -  в  нього  порожевiли
щоки i навiть почервонiли кiнчики великих вiдстовбурчених вух, тонкi  губи
були твердо стуленi, - але в очах стояли переконанiсть i спокiй,  якi,  як
здалося Дмитровi Iвановичу, межували з безтурботнiстю.
   Пiд тим поглядом Дмитро Iванович почервонiв сам, - адже мав  розмовляти
про речi iнтимнi, яких  увесь  вiк  соромився,  з  людиною,  майже  вдвiчi
молодшою од нього за вiком, майже сином. До того ж йому  зараз  було  жаль
Юлiя (вже пiзнiше вiн зрозумiв, якою мiрою помилився), вiн спiвчував йому,
хотiв порятувати од бiди. Вiн таки любив цього хлопця. Любив  бiльше,  нiж
будь-кого в лабораторi©. Коли б його  запитали,  чому  саме  йому,  оцьому
капловухому,  розкиданому,  неорганiзованому  хлопцевi,  котрий,   мабуть,
найчастiше його пiдводив, вiдда╨ найбiльшу частку серця, вiн,  очевидячки,
не вiдповiв би. Може, через те й виокремлював його з  усiх,  що  всi  люди
звичайнi, вони знають, що роблять, обдумують, розраховують  щось  наперед,
мають якусь мету i якiсь плани. Юлiй Вовк нiчого того не знав i нiчого  не
мав. Бiльшiсть з того, що вiн робив, робив  нi  для  чого.  Ним  рухав  не
розум, не розрахунок, а щось iнше. Саме через те вiн  утiкав  з  роботи  i
йшов у лiкарню провiдати товариша студентських лiт. Саме через те  залишав
свою роботу i допомагав провести дослiд тому ж Вадиму Бабенку, котрий  уже
давно захистив дисертацiю, а в Юлiя лежали гори неопрацьованого матерiалу.
Спочатку до всього того в лабораторi© ставилися з пiдозрою. Навiть  Дмитро
Iванович колись думав, що все те робиться для себе, принаймнi  для  отого:
"Я добрий, я справедливий". I тiльки пiзнiше  вiн  зрозумiв,  що  Юлiй  не
дума╨ про те, навiть не здогаду╨ться, що так можна думати. Iакi  люди,  як
уже впевнився Марченко, бувають дуже щасливi. Юлiй же не  мав  i  того.  А
змiнитися не мiг - змiнити себе - це змусити жити за чужими приписами,  за
позиченими в когось законами. I пам'ятати про це повсякчас, тобто  вже  не
бути собою.
   Дмитро Iванович передбачав усю складнiсть розмови з Юлi╨м, готуючись до
не©, добрих пiвгодини кував сталь для свого  голосу,  та  коли  заговорив,
вiдчув у ньому майже жалiсливi нотки.
   - Юлiю,-сказав вiн,-тут до мене  приходив  чоловiк  Вiри  1  ресь.  Вiн
скаржився i погрожував... Ну, рiч не в тому.  Ви  розумi╨те,  як  це...  в
однiй лабораторi©... Вiра - жiнка замiжня...
   Марченко  помiтив,  як  зблiд  Юлiй,  вiн  запалив  сигарету,  збив   у
попiльничку попiл, хоч його  нагорiло  зовсiм  мало,  й  мовив,  дивлячись
кудись убiк, повз Юлi╨ву голову:
   - Я вже не кажу про якiсь моральнi норми.  Але,  признаюся,  нiколи  не
чекав такого саме од вас. Подумайте... ваше життя, ваше майбутн╨...
   Я нiкому не дозволю втручатися в мо╨ життя. I в мо╨ майбутн╨! -  сказав
Юлiй i пiдвiвся. У його словах справдi подзвонював метал, той метал, якого
не викував для себе Марченко. I  це  страшенно  здивувало  його.  I  трохи
розсердило.
   - Ви дума╨те, менi при╨мно втручатися? - летiв його голос до крику. - I
що ж накажете робити?..
   - Нiчого. Нiчого - повторив Юлiй i чомусь притулив руки до грудей. -  Я
люблю ©©. Люблю! Ви розумi╨те? I вона - вiн  ще  дужче  почервонiв  -  Теж
любить мене.
   Дмитро Iванович побачив, як  у  Юлi╨вих  очах  загорiлося  ясне  голубе
свiтло, як вiн увесь спалахнув, зашарiвся, мовби засвiтився зсередини.
   - Це вже давно... Я боровся з собою, - сказав вiн, притишивши голос,  i
Марченко зрозумiв, що Юлiй дiлиться з ним найпота╨мнiшим - i нiчого не мiг
з собою зробити.
   -  Я вас розумiю,-тихо сказав Дмитро Iванович. Вiн уже не  помiчав,  що
на сигаретi нагорiло на пiвпальця попелу й що вiн ось-ось  впаде  разом  з
жаром на штани.Тiльки...
   Юлiй зблiд i нахилився вперед:
   - Вас непокоять розмови в лабораторi©? I все iнше, пов'язане з ними?
   Дмитро Iванович кивнув головою, хоч йому  й  було  непри╨мно,  що  Юлiй
вiдгадав його думку.
   - Вам треба моя заява? - пiдвiвся Юлiй.  Але  в  його  словах  не  було
виклику. Навпаки, в них уловлювалися радiсть i внутрiшня свобода. -  Я  ©©
зараз напишу.
   - Ну, для чого ж так,- знiтився Марченко. Юлiй ступив до дверей, вiдтак
вернувся й сказав проникливо, розважливо, аж було не  схоже,  що  це  каже
вiн:
   - Мабуть, я сам не напишу. Бо ви подума╨те, що  я  тiкаю  через  оте...
через невдачу... Чи хтось там подума╨. Ви скажiть, як буде краще для  вас.
Зачекайте трохи, i як воно складатиметься - скажiть.
   - Менi, Юлiю, не треба тво╨© жертви, - вже й справдi  в  серцем  сказав
Дмитро Iванович. - Менi треба тво╨ щастя. Я... я радий за тебе. I за Вiру.
Передай ©й. I розумiю вас. I йди звiдси геть, а то я... заплачу.
   - Спасибi, - тихо сказав Юлiй i вийшов з кабiнету. А Дмитро Iванович ще
довго сидiв, пiдперши голову рукою i дивлячись  у  вiкно.  Його  ошелешила
Юлi╨ва  поведiнка.  Вiн  пригадував  усе  сказане  ним,  пригадував  вираз
обличчя, з яким той вiдповiв йому, i все дужче  й  дужче  дивувався  силi,
смiливостi,  твердостi,  якi  крилися  в   цьому   iнфантильному,   завжди
розгубленому, завжди покiрному хлопцевi. Вiн не мiг вiдгадати, чи  вони  в
ньому жили одвiку, чи ними його повнило те  нове  почуття,  що  заволодiло
його серцем. Вiн пригадав власнi, двiчi повторенi слова: "Я вас  розумiю".
Нi, вiн нi дiдька не розумiв. Йому  було  незбагненне,  як  може  хлопець,
котрий ма╨  ось-ось  захистити  дисертацiю,  котрому  в  першому  кварталi
наступного року  обiцяли  дати  квартиру,  котрий  ма╨  роботу  по  серцю,
покинути все й пiти в свiт, зiгрiтий тiльки отим теплом.  Яке  ж  могутн╨,
мабуть, те тепло© I да╨ться, либонь, воно не всiм, а тiльки людям цiльним,
щирим, здатним безкорисливо пожертвувати собою для iнших. В ту мить Дмитро
Iванович  подумав,  що  тi  його  розмiрковування   непевнi.   Кохають   i
корисливцi, й негiдники, i навiть бандити. По-сво╨му, але кохають.
   Просто йде воно невiдь од чого, як сон, як сонячне  промiння,  як  спiв
соловейка. Воно - життя. I тому йому треба довiряти найбiльше.
   Дмитро Iванович вiдчув, що вiн заздрить Юлiю. Бажа╨ йому щастя, добра i
заздрить.
   I вiн знову вiрив у оцей широкий, обсипаний  сонячним  промiнням  свiт,
який умi╨ народжувати такi дива.
   "То  сонце  руха╨  ними,-  подумав  розчулено.-  Юлi╨м.  Вiрою,  ©хньою
любов'ю".



   РОЗДIЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

   У великiй кiмнатi з трьома вiкнами, у якiй працювало четверо молодших i
дво╨ старших наукових спiвробiтникiв, Неля  залишилася  удвох  iз  Зо╨ю  -
решта були у вiдпустцi. Через чотири днi у вiдпустку  йшла  i  Зоя,  а  ще
через три мала пiти й  Неля:  дослiди,  якi  вони  проводять,  комплекснi,
одному чи двом тут робити нiчого. Вони й не робили: читали книжки, правили
теревенi або ж тихцем  по  черзi  втiкали  з  iнституту  й  штовхалися  по
промтоварних крамницях.
   Вони  розмовляли  й  зараз,  зручно  обсiвшись  у  кутку  кiмнати   пiд
величезним  оранжево-червоним  кущем  бегонi©,  що  росла  у   обгорнутому
кольоровим папером ящику. Зоя поклала на другий стiлець  ноги,  перешивала
гудзики на блузi, Неля схилилася пiдборiддям на поставлений на  пiдвiконня
кулак, дивилася в сад.
   Зоя допитувалась у не© про Борозну.  Вiн  двiчi  приходив  сьогоднi  до
Нелi, вони шепотiлися про щось у кутку, потiм кудись ходили, i Неля потому
вернулася чи то злякана, чи стривожена. А  ще  ж  кiлька  днiв  тому  вона
казала Зо©, що в не© з Борозною нiчого нема╨, що вона й слухати про  нього
не хоче. Зоя в те не вiрила, та й хто б повiрив, адже Борозну бачили  бiля
Нелиного дому, й чого тодi вiн, коли вони ходили по морозиво,  так  рiшуче
вiдтрутив ©© вiд  Нелi,  й  чого  вони  шепотiлися  сьогоднi.  Певно,  вiн
добивався Нелино© приязнi, а Неля...
   Про Нелю вона не могла сказати нiчого певного. Проте вона  приховано  й
гостро заздрила ©й. Дарма що Рибченко вже невдало побувала замужем,  дарма
що й з Борозною в них не ладна╨ться (та й як  могло  ладнатися,  коли  вiн
виявився отаким пiдступним i нечесним). А все одно вiн чоловiк...  сильний
i звабливий, i в них з Нелею вже щось було.
   У не© ж, хоч ©й недавнечко сповнилося двадцять  сiм  рокiв,  нiколи  не
було нiчого, ©©  навiть  не  провiв  жоден  хлопець  (зрозумiло,  вона  не
рахувала шкiльних i студентських товаришiв, котрi проводжали з  чемностi),
хлопцi не казали ©й двозначних жартiв i не намагалися притримати в  темних
коридорах. Тiльки раз до  не©  причепився  на  вулицi  молодий  кавказець,
красивий, смаглявий, але вiн був п'яний, i вона втекла од нього, хоч в  ту
мить щось у нiй радiсно й болюче тремтiло й навiть зупиняло од втечi.  Але
й таке сталося тiльки  раз.  Широкi,  по-чоловiчому  зрослi  на  перенiссi
брови,  великi  витрiшкуватi  очi  -  чоловiки  вiдводили  погляди,  ледве
мацнувши по нiй очима. Коли б ще вона мала гарну  фiгуру.  А  то  ж  плечi
худенькi, талi© майже нема╨...
   Проте вона щодалi частiше марила дужою чоловiчою рукою На сво╨му станi,
й бачився ©й жаский погляд, i чулися гарячi й нiжнi слова. I, мабуть, саме
через те, залишившись наодинцi з Нелею, на ©© погляд вельми досвiдченою  в
коханнi, вона щоразу зводила розмову на непевнi стежки.
   - I Борозна не був у тебе дома? I ти не приходила до нього на квартиру?
- допитувалася вона й червонiла при тому.
   - Зна╨ш, роблять трохи iнакше, - чомусь розсердившись, гостро вiдповiла
Неля. - Тих, кого хочуть прив'язати до себе, на кого  покладають  серйознi
надi©, на квартиру не водять. Водять iнших. А з тими вдають цнотливiсть.
   Вона вiдчула, що вiдказала не тiльки Зо©, а й ще комусь, i  спалахнула.
Вона зрозумiла, що мислено спереча╨ться з  Борозною,  вiдповiда╨  на  його
докори, на його звинувачення. Вона  сама  не  знала,  чому  весь  цей  час
спереча╨ться з ним, чому i в чому виправдову╨ться. Адже все, що  було  мiж
ними, давно поховано. I сьогоднi вона шепотiлася з Борозною зовсiм не  про
те.
   Тиждень тому Борозна нагнав ©© по дорозi до трамвая. Вона пам'ята╨,  як
злякалася тодi, оглянувшись  на  твердi  чоловiчi  кроки,  як  щось  мовби
рвонулося в нiй, як ©й в одну мить пригадалася ©хня  перша  зустрiч,  коли
вiн так само наздогнав ©© пiсля сабантуя,  ©й  стало  чогось  шкода,  вона
вiдчула, що цi кроки й досi мають над нею силу, i твердо сказала собi,  що
вони не повиннi мати над нею сили. Мабуть, вiн помiтив лякливу перемiну на
©© обличчi i тому сказав насмiшливо:
   - Нелю, не лякайтеся. Я бiльше не буду вам набридати собою. Може,  я  й
справдi винуватий... Ну, одне слово, я не за тим прийшов. Я хочу попросити
вас, щоб ви з лаборантками приготували для мене суспензiю. Я  сам  уже  не
встигну та й не зумiю, як треба. А гороху там наросло...
   Вона здивовано й пильно подивилася на нього, вiн не опустив очей, хоч i
зблiд на виду.
   - В мене ╨ одна думка... Ви менi повiрте, що  нiчого  поганого  вже  не
буде. Слово  честi...  -  вiн  важко  передихнув,  виказавши  тим  i  сво╨
хвилювання, - в яку, тобто мою честь, ви,  звичайно,  не  вiрите.  Але  ж,
бува╨, вiрять навiть злочинцям.Борозна посмiхнувся гiрко, тiльки очима.  -
Вважайте, що це саме такий випадок. Злочинець розкаявся... Пробачте, я  не
те кажу. Але в iм'я того... кращого, що  було  мiж  нами,  ви  зробiть.  А
зашкодити я вже й справдi не зможу, коли б навiть хотiв, чи... з  дуростi.
Я залишаю iнститут... Ви©жджаю звiдси зовсiм.
   Вона тодi враз вiдчула, як кров вiдлила вiд  серця,  вона  боялася,  що
видасть сво╨ хвилювання й новий, вже зовсiм iнший страх, нахилила голову й
тихо сказала:
   - Добре, я зроблю.
   I от сьогоднi вона передала Борознi суспензiю. I тепер не знала, що  ©й
робити, ©й було надзвичайно тривожно, так  тривожно,  що  хотiлося  кудись
утекти, десь забутися чи попросити чийогось  захисту.  Або  бодай  поради.
Вона вчинила дурницю й мусить  чекати,  чим  усе  скiнчиться.  Отак  само,
подумала, мимовiльний злочинець чека╨ кари за  вчинене  зло.  ©©  опанував
майже мiстичний страх, позасвiдоме передчуття яко©сь велико© бiди. Вона ще
не знала, з якого боку постане бiда, але вчувала ©©, як  вчува╨  мисливець
присутнiсть хижого звiра, хоч i не бачить його.  Щоправда,  це  передчуття
було не тiльки мiстичне, воно починалося з того, що  Борозна  не  пiшов  у
лабораторiю радiоактивних  iзотопiв,  де  мав  би  виконати  всю  подальшу
роботу. Вiн залишався у сво©й кiмнатi, десь пiсля обiду вона не  витримала
й заглянула до нього, вiн сидiв за столом i щось  писав.  День  збiгав,  i
Борозна з суспензi╨ю нiчого не робив. Вона почала здогадуватись, що вiн не
робив заявки в iзотопну лабораторiю i не мав паспорта, i все це сповнювало
©© тривогою. "Тодi для чого йому суспензiя?"-запитувала  вона  себе.  Вона
згадувала це, а розтривожена власними словами  й  думками  Зоя  намагалася
випитати, чи був у не© на квартирi Борозна.  I  тому  вона  вiдказала  так
гостро. I Зоя розсердилася й пiшла до свого  столу.  Невдовзi  вона  пiшла
зовсiм. Неля провела п вниз,  до  столу  вахтера  -  по  дорозi  попросила
пробачення за грубiсть - послалася на  болi  голови,  подивилася  на  щит:
ключа од тридцять восьмо© кiмнати, кiмнати, в якiй працював Борозна, ще не
було.
   Вона пiшла коридором i спустилася в пiдвал.  Лабораторiя  радiоактивних
iзотопiв була майже  порожня:  тiльки  в  останнiй  кiмнатi  порався  бiля
штативу з пробiрками Костя Вечоренко, та й вiн, очевидно, збирався додому-
навiть не додому, а на побачення чи якусь вечiрку: був у новому костюмi  i
в галстуцi. У коридорi гудiв змiшувач, квадратне сито бiгало по колу,  але
воно iнодi бiга╨ й тодi, коли тут нiкого нема╨. Дверi до кiмнати,  у  якiй
працювали з ядерними фотоемульсiями, радiоактивними порошками i  рiдинами,
були зачиненi. На них на товстiй шворцi висiв  лист  картону  з  незграбно
намальованим черепом i перехрещеними внизу кiстками. Дотепники казали,  що
то Микола  Яструбець,  котрий  вiда╨  всiм  отим  i  справдi  смертоносним
начинням, вивiшу╨ череп, а сам спокiйнiсiнько ляга╨ спати.
   Долаючи хвилювання, Неля легенько штовхнула важкi металевi дверi.  Вони
заскрипiли й до половини прочинилися. У кiмнатi справдi нiкого не було.
   Вона зачинила дверi й пiшла нагору. Вже можна було йти додому, але вона
залишилася в кiмнатi. Тривога й далi не одпускала ©©. Неля  полила  квiти,
прибрала в себе на столi й сiла з  книжкою  до  вiкна.  То  був  "Солярiс"
Станiслава Лема. Вона нещодавно  подивилася  кiнофiльм,  i  ©й  захотiлося
прочитати книжку.
   Проте, мабуть, то було  читання  не  на  сьогоднi.  Вона  почувала,  що
моторошнi та╨мничi сили, якi тиснули на геро©в книги, тиснули й на не©, що
довкруж не© i в нiй самiй теж ходило щось та╨мниче, застережливе i що  ©©'
хвилювання й  страх  од  читання  "Солярiса"  тiльки  побiльшуються.  Вона
одклала "Солярiс" i пройшлася по кiмнатi  довкруж  великого  лабораторного
столу,  що  стояв  посерединi.  Попiд  стiнами  стояло  шiсть   звичайних,
однотумбових i двотумбових столiв. Рибченко звикла бачити  за  ними  сво©х
колег, чути робочий гомiн i шурхiт, i тиша й порожнеча, якi  панували  тут
сьогоднi, змусили ©© серце  стиснутись.  Мабуть,  утiкаючи  од  них,  вона
пiдiйшла до вiкна. Але й парк, i сад о  цiй  порi  року  й  дня  теж  були
порожнi, якiсь мовчазнi й настороженi. У саду вже  червонiли  на  горiшнiх
гiлках яблука (на нижнiх пообносила дiтвора), i ледь почервонiло листя  на
американських кленах, i рожева зажура впала Нелi на душу. Вона  пригадала,
як весело кружляла з дiвчатами помiж дерев торiк, як  зачiпали  хлопцiв  i
хлопцi зачiпали ©х, i ©й стало сумно. А потiм перед  очi  спливла  постать
Борозни, вiн стояв отам, бiля басейну, й дивився  на  ©©  вiкно,  i  страх
знову холодно тенькнув у ©© серце. Так тенька╨  молодий  льодок,  коли  на
нього вперше ступають ногою. Вона знову вийшла з кiмнати  i  спустилася  в
пiдвал. Та ледве зiйшла зi  сходiв,  побачила,  iцо  дверi  в  лабораторiю
iзотопiв замкнутi, ©х перехрещувала  широка  залiзна  штаба,  замкнута  на
великий висячий замок. Отже, там не було нiкого. Вона пiднялася на  перший
поверх i знову пройшла мимо вахтера. Ключа от тридцять восьмо© кiмнати  не
було.
   Пiднiмаючись  центральними  сходами  на  третiй  поверх,  вона   раптом
подумала,  чого  оце  ма╨  переживати  й  хвилюватися.  Вона   приготувала
суспензiю, а тепер бо©ться запитати, що з  нею  дума╨  робити  Борозна.  I
одразу ж зрозумiла: боiться не запитати, а що вiн  у  кiмнатi  сам,  i  ©й
доведеться дивитися йому в очi й розмовляти з ним у цiй особливiй тишi,  в
якiй вони жодного разу не розмовляли з дня розриву, що  стався  мiж  ними.
Вона боялася саме тi╨© тишi, у якiй треба довiрятися чомусь одному - серцю
або думцi, очам або думцi, i не хотiла йти в не©. Але й  носити  в  грудях
тривогу теж стало несила.
   Неля рiшуче пiдiйшла до тридцять восьмо© кiмнати й натиснула  на  ручку
дверей. Вони були замкненi. Вона постукала, прислухалася  й  постукала  ще
раз. Нiхто не обiзвався на ©©  стукiт.  Вiдчуваючи,  як  гулко  калата╨  в
грудях серце, Неля вернулася до сво╨© кiмнати. I ледве переступила  порiг,
ледве ©© погляд упав на витяжну  шафу  в  кутку,  як  у  ©©  головi  немов
одкрився досi затемнений кутик.  Вона  пригадала,  що  з  другого  боку  в
пiдвалi бiля котельно© ╨ ще двi кiмнати. I  в  них  витяжнi  шафи.  У  тих
кiмнатах уже не працювали, але шафи залишились.
   Неля швидко пройшла коридор i спустилася в пiдвал. З цього боку вiн був
зовсiм iнший - полупленi стiни, обдертi перила, пiсок, вугiльний порох;  в
куточку горiла од-на-╨дина лампочка, слабенька, ват на  сорок,  вона  ледь
розсiвала морок, що  сотався  пiд  важким  чорним  склепiнням.  Але  дверi
лiворуч були яскраво освiтленi. Точнiше,  свiтилися  щiлини  в  них.  Вони
одчинялися  досередини,  Неля  торкнулася  ©х   плечем,   за   ними   щось
заторохтiло, вона натиснула дужче й посунула дверi разом iз  стiльцем,  що
ним були пiдпертi. Ще не одчинивши дверi до кiнця,  побачила  все.  Залиту
яскравим свiтлом маленьку пiдвальну кiмнатку з поламаним столом  у  кутку,
маленьким вiконцем навпроти дверей i  старою  витяжною  шафою  з  побитими
стеклами. Бiля шафи, спиною  до  дверей,  стояв  Борозна.  Бiля  його  нiг
валялися два чорнi розпломбованi контейнерики,  тi  контейнерики,  у  яких
транспортують радiоактивнi iзотопи, в шафу було поставлене  захисне  скло.
Борозна був у довгих, вище лiктiв, гумових рукавицях i масцi-респiраторi.
   Зачувши скрип дверей i гуркiт стiльця, Борозна  повернув  голову.  Неля
побачила тiльки його очi - всю  нижню  частину  обличчя  закривав  круглий
м'який диск респiратора - широко розкритi, чорнi, налитi напругою i якимсь
важким вогнем. Вона вiдчула, як щось закричало  в  нiй,  пiднесла  до  уст
руку, щоб не випустити той крик, i враз побачила,  що  очi  в  Борозни  ще
поширшали й що в них спалахнув гнiв.
   - Вийдiть! - закричав Борозна, i його крик, притлумлений  респiратором,
був глухий i незнайомий i вiд того ще страшнiший.- Негайно вийдiть!  -  ще
раз крикнув вiн.
   Неля стояла, мов скам'янiла. В ту мить вiн потягнувся рукою до маски  й
вона зрозумiла, що вiн ©© зараз зiрве, рвонулася з кiмнати.
   Вона бiгла по сходах угору, спотикалася, падала, ©© струшували ридання,
вона притискувала руки до грудей,  немов  намагаючись  утримати  в  грудях
серце. Вбiгши до кiмнати, зачинивши за собою дверi, впала на стiл i  тяжко
заридала. Вона плакала з страху, з розпуки, з жалю та вiдчаю.  З  жалю  до
себе, до навiженого Борозни, до Дмитра Iвановича, всiх, на кого  впала  ця
проклята брила. Зона плакала й од того, що не знала, що ©й робити.  Кудись
бiгти, комусь заявити, але кому? Та й знову ж - боялася зробити ще  гiрше.
Адже сам Борозна не захотiв казати нiкому. "Ну чому, чому  вiн  нiкому  не
сказав, чому не зробив  як  годиться?-думала  вона,  закипаючи  злiстю  на
Борозну.-Не зробив заявки, не передав суспензiю в  лабораторiю  iзотопiв".
Та ледве пригас гнiв, вона зрозумiла чому. Бо тодi б усi сказали,  що  вiн
таки заповзявся добити  Дмитра  Iвановича.  Що  вiн  сам  експериментальне
вирiшив пiдтвердити хибнiсть  шукань,  якi  вела  лабораторiя.  I  цим  би
пiдтвердив, що це його тверда лiнiя, що вiн бажав Марченку провалу  давно,
що й сказав Нелi Рибченко не випадково, а з того б вийшло, що  й  анонiмку
написав теж вiн. Все це
   так. Але нащо тодi вiн робить  оце,  коли  збира╨ться  ви©жджати?  Нащо
ризику╨  сво©м  життям?  Звичайно,  всi,  що  ризикують  на  цьому   полi,
сподiваються бути спритнiшими за розгнiванi атоми,  сподiваються,  що  все
якось минеться. А якщо не минеться? Певно ж. Борозна працю╨ не з воднем, у
якого пробiг в один мiкрон, i, може навiть не з фосфором.  Тi  розгнiванi,
роздратованi атоми, попавши в людину, можуть зата©тися на роки.  ©  раптом
вибухнути, спрямувати удар на  мозок,  на  кров...  Звичайно,  Борозна  не
робить злочину. Вiн ризику╨ тiльки собою.
   I тут Неля переставала мислити як науковець. У нiй  щось  зривалося,  й
вона знову починала гаряче проклинати Борозну  й  ще  гарячiше  благати  в
долi, аби вона була ласкавою й милосердною,  милосерднiшою  за  не©  саму,
Нелю Рибченко, аби таки все обiйшлося щасливо.
   Коли вона через годину спустилася вниз. Борозни  там  уже  не  було.  У
кiмнатi пахло дезактиватором, у раковинi чорнiли залишки попелу  -  видно,
Борозна спалював рештки на вогнi ("А носив  усе  i  промивав  руками,  тут
нема╨ навiть регулювання зливу педалями!"),  на  поламаному  столi  лежало
захисне скло з плексигласу. Мабуть, вiн його залишив до завтра. Неля важко
зiтхнула, вимкнула свiтло й пiшла з кiмнати.
   Коротко  стукнувши  кiсточками  пальцiв  у  дверi.  Борозна  зайшов  до
кабiнету Марченка. У Дмитра Iвановича, коли вiн побачив Борозну, стрiпнули
в очах бiленькi вогники й навiть смикнулася пiд нижньою повiкою лiвого ока
жилочка, але вiн враз приборкав хвилювання й  вiдкрито  подивився  тому  в
очi. Це не було маскуванням, не була  дво╨душнiсть,  вiн  давно  дав  собi
слово не помщатися Борознi,  триматися  з  ним  рiвно,  не  похмуро  й  не
улесливо. Звичайно, це було нелегко, вiн не раз  помiчав,  що  вда╨ться  у
фальш, i осмикував себе.
   Вказавши рукою Борознi  на  стiлець,  подивився  на  нього  запитально,
по-дiловому, без помiтного хвилювання.
   Борозна поклав на стiл перед  Марченком  двi  маленькi  акуратнi  теки,
жовту й зелену, зелена була товща i лежала зверху, жовта пiд нею.
   Марченко здивувався такiй, не помiченiй ранiше за Борозною акуратностi,
але не сказав нiчого.
   Мить повагавшись. Борозна помiняв течки мiсцями, розкрив жовту й дiстав
з не© два папiрцi.
   - Пiдпишiть, будь ласка,- пiдсунув ©х ближче до  Марченка.-Це  обхiдний
лист, а це атестацiйне посвiдчення.
   - Ви таки надумали йти,- не розкриваючи ручки, ска-вав Дмитро Iванович.
   - Не надумав, а йду. Ще використаю вiдпустку, покачаюся  на  пiсочку  -
там такого пiсочку нема╨, i... Одне слово, усе.
   - А може, таки не йдiть? - не зовсiм певно мовив Дмитро Iванович.
   - Про це вже нема чого казати. Я вже надiслав документи, вчора  говорив
по телефону. Ось-ось мав прийти запрошення.
   Дмитро Iванович мовчки  попiдписував  обидва  папiрцi  i,  щоб  затерти
нiяковiсть, поспiшливо показав на другу течку:
   - А що це таке?
   Вiн посунув ©© до себе й аж тодi помiтив, що то не течка, а  коробочка.
Борозна хвилину помовчав i сказав:
   - Конi, мiченi таврами.- I в  ту  ж  мить  власнi  слова  здалися  йому
фальшивими, вiн подумав, що на крутих гребенях його таки добряче заносить.
Вiн не любив пози, нiколи мислено не посягав на далекi займища, не вибiгав
на вершечки горбiв, на яких би iншi могли його бачити, не думав абстрактно
про благо для людей. Вiн звик його робити. Нехай  невелике,  як  оте  його
опромiнення свiтловим пучком насiння  бурякiв,  що  вже  цього  року  дали
добрячий урожай у колгоспi iменi Щорса, але  конкретне,  i  не  виказувати
його як благо й не чекати оплескiв. А  оце  несподiвано  зааплодував  собi
сам. Вiн розсердився на себе, засоромився й похапливо розкрив коробочку.
   На днi ©© лежало з пiвдесятка скелець.  Звичайних  предметних  скелець,
вже проявлених, бiлих, на кожному з них червонiла ледь  помiтна  плямочка,
здавалося, хтось брав скельця брудними пальцями.
   - Я не розумiю,- пiдвiв голову Дмитро Iванович,  вiдчуваючи,  як  дивне
хвилювання охоплю╨ його.
   - Звичайнi мiченi атоми,- намагаючись говорити спокiйно, щоб  знову  не
зiрватись на патетику i воднораз  почуваючи,  що  теж  хвилю╨ться,  сказав
Борозна. - Я запустив мiчений амонiл-тетрафос у суспензiю. Вiн включився в
реакцiю. Пiшов у реакцiйнi центри... Вашi реакцiйнi центри... Тобто...  ви
розумi╨те...
   Дмитро Iванович слухав, але вже не чув нiчого. Вiн пiдвiвся з  стiльця,
тремтячою  рукою  увiткнув  у  розетку  вилку  мiкроскопа,  що  стояв   на
лабораторному столi, пiдклав скельце. В першу мить, мабуть, а напруги,  не
побачив нiчого, далi перед очима мелькнула  блiдо-жовта  пляма,  схожа  на
бiлу тiнь, вiн схопився обома руками за окуляр i сфокусував його. Двi бiлi
тiнi злилися в одну, вони були  навiть  не  блiдо-жовтi,  а  рожево-жовтi,
схожi на сонця, яснi, просвiтленi  знизу,  такi  знайомi,  такi  звичнi  й
незвичнi воднораз. Бо ще не встигли два круги злитися в один, як  вiн  уже
побачив по них чорнi плями, бiльшi й меншi, розсипи чорних  зерен,  чимось
схожих на ягоди ожини. Унизу, на зрiзi, чорнiла найбiльша, в пiвнаперстка,
посерединi - двi меншi, а довкруж них  -  ще  меншi,  i  вони  розсипалися
скрiзь помiж острiвцiв, i рiчечок, якi були просто пiдтьоками - слiдами не
до кiнця охайно виконано© роботи.
   Коли Дмитро Iванович одiрвався од мiкроскопа, у нього не було  сили  на
велику радiсть. Вiн вiдкинувся на спинку стiльця, опустив руки, аж Борознi
здалося, що  вiн  розчарувався.  Але  в  наступну  хвилю  Дмитро  Iванович
пiдхопився, ступив до Борозни, схопив його за руку й стис, аж той ворухнув
з болю плечем. Вiн не пiдозрював у цьому важкому тiлi тако© сили.
   Дмитро Iванович розхвилювався так, що не мiг вимовити слова. Губи  йому
бринiли, немов вiд холоду, руки тремтiли, i  вiн  мало  не  впустив  другу
пластинку на пiдлогу.
   - Ви зна╨те, що ви принесли менi! - сказав вiн.- Боже  мiй,  боже  мiй,
скiльки я ©х виглядав, оцих коней! - I враз затнувся, знiтився, сполоханий
раптовою думкою:-А ви...  не  жарту╨те?  Це  справдi  мiчений  по  фосфору
амонiл-тетрафос?
   - Не зовсiм,- посмiхнувся Борозна.- Це мiченi  нуклеозид-трифосфати.  А
решта - за вашою програмою.  I  менi  зда╨ться,-  спробував  вiн  зразу  ж
охолодити радiсть Марченка, - це  ще  далеко,  як  казала  генеральша,  не
фураж. Чорт його зна╨, чого вiн вступив у реакцiю. Слово честi, я не знаю.
Вiн може ще сто разiв не вступити.
   - Може, й тисячу,- пiдтвердив Марченко.- Там мiльйон причин.  Починаючи
з погодних умов, грунту, живильного середовища, на якому  вирiс  горох,  i
кiнчаючи ступiнню збудження електрона. Про що ми  поки  що  зна╨мо  зовсiм
мало. Я про це здогадувався. Але ж важливо, що вiн пiшов один раз. I що ми
ма╨мо  право  й  обов'язок  зробити  отой  мiльйон   спроб,   аби   знайти
закономiрнiсть.
   - Може, й не знайдете.
   - Не знайдемо ми, знайде хтось iнший.  Але  вони  знатямуть,  що  треба
шукати саме тут. Та нi, знайдемо ми. Ми, ми!  Слухайте,  дорогий  мiй,  не
©дьте ви в Ленiнград, - у щирому поривi схопив за руку Борозну. -  На  той
рiк ми придба╨мо лазерну установку. Давно обiцяли, та все...  Тепер  грошi
дадуть. Ви працюватимете на нiй.
   На високе чоло Борозни наповзла  важка  тiнь.  Вiн  усмiхнувся  Щиро  i
вдячно, але тiнь на чолi залишилася.
   - Нi, не зможу. Пiсля тако© пiдозри...
   - Та нащо б ви тодi  оце  робили,  якби...  якби  писали  ту  анонiмку?
Господи боже мiй, та я б зараз сам написав на себе анонiмку! Та нехай вона
пропаде пропадом! Забудьмо, плюньмо.
   Дмитро Iванович розумiв, що говорить трохи не те, але не  мiг  стримати
почуттiв. Вiн вiдчув, що йому близько, до самих очей пiдступили сльози, що
може кожно© хвилини розридатися, але не боявся того.
   - Забути, плюнути не можна,- чомусь холодно заперечив Борозна.- Я бачу,
що ви зараз повiрили менi. Але... ми того не доведемо нiкому. Якщо  навiть
вивiсимо на дошцi оголошень обопiльну клятву  чи  пiдемо  по  коридорах  i
почнемо цiлуватись на очах у всiх. Скажуть, ╨зу©ти, фарисе©...
   - Це я винен, - подавлено опустив голову Марченко.
   - Через недосвiдченiсть,- холодно пожартував Борозна.- Я радий,  що  ви
повiрили. А негiдник таки сво╨ одержав. Його не взяли на роботу в Iнститут
бiохiмi©. - Щоб закiнчити цю розмову, вiн нахилився над мiкроскопом.  -  А
все-таки красиво,осмiхнувся. Якби я був художником, намалював би картину i
назвав ©© "Бiла тiнь". Подивiться, якесь бiле та╨мниче поле,  а  на  ньому
невiдомi свiти. То, мабуть, справдi свiти, тiльки ми про них ще дуже  мало
зна╨мо...
   Вони вернулися розмовою до проведеного Борозною експерименту, а  вiдтак
i до всi╨© проблеми. Розпитуючи Вiктора Васильовича про роботу з  мiченими
нукле©зид-трифосфатами, Дмитро Iванович раптом занепоко©вся: адже то  дуже
сильний реагент.  Проте  Борозна  заспоко©в  його,  сказав,  що  все  було
зроблено в лабораторi© iзотопiв з дотриманням усiх правил безпеки. Сам вiн
добре знав, чим ризикував, i що воно може  виявитися  i  через  десять,  i
через п'ятнадцять лiт, але раз i назавжди поклав  не  вертатись  до  нього
думкою, просто не дозволяти собi думати про те. А Дмитровi Iвановичу в  ту
мить спала думка, яка схвилювала його, змусила на мить пiднятися над усiм:
над буднем, над ©хньою проблемою й  над  усiма  проблемами.  "Де,  в  якiй
кра©нi, за  яких  умов  ще  може  бути  отака  висока  жертовнiсть,  отака
безкорислива офiра людини людинi! Якi помисли, якi сили влили ©© в серце?"
Вiн знав, якi це  сили,  i  вони  сповнювали  його  гордощiв,  якогось  аж
побожного внутрiшнього трепету й крицево© вiри. А ще вiн знав, що  теж  би
вчинив так. Колись, може, не змiг би, а  тепер  змiг  би.  I  усвiдомлення
цього сповнило його радiстю.
   Вони проговорили ще з годину. Дмитро Iванович знову  намагався  умовити
Борозну не ©хати в Ленiнград,  але  той  твердо  й  настiйно  попросив  не
нагадувати бiльше про це. Коли вже Борозна попрощався i хотiв iти,  Дмитро
Iванович зупинив його  й  запитав,  чи  може  вiн  оголосити  в  iнститутi
наслiдки проведеного дослiду.
   - Звичайно,- сказав Борозна.- Тiльки з посиланням  не  на  мене,  а  на
когось iншого. Скажiмо, на Нелю Платонiвну Рибченко. Вона й справдi  брала
участь у пiдготовцi. Крiм того, я там у себе залишив трохи суспензi©. Вона
ще не зафiксована. Нехай Рибченко передасть у  лабораторiю.  Щоб...  ну...
офiцiйно.
   - А чого ви не оддасте ©й самi?-здивувався Мар-ченко.
   - Так... одне слово... я вже ©ду. Зараз.
   - Куди ви зараз ©дете?-не зрозумiв Дмитро Iванович.
   - У вiдпустку. На наш  iнститутський  Бережок.  Борознi  дуже  хотiлося
передати суспензiю Нелi. А також ще раз поговорити з нею. Але вiн розумiв,
що то буде не паритетна розмова. Вiн прийде як переможець, як рятiвник,  i
вона пiд впливом хвилинного розчулення може пiти йому назустрiч. А  потiм,
можливо, каятиметься й шкодуватиме. Вiн знав, йому  з  його  складом  душi
буде у сто крат важче впевнитися в цьому, розчаровуватись,  анiж  стерпiти
бiль до кiнця один раз.
   Вiн вдруге попрощався з Дмитром Iвановичем i вийшов з кабiнету.
   Борозна викупався в рiчцi,  трошки  посидiв  на  сонцi,  чекаючи,  поки
обсохне, й пiшов до намету. Його намет з самого краю,  од  нього  до  води
крокiв  двадцять.  Усе  iнститутське  мiстечко  Бережок  розмiстилося   на
високому широкому пiщаному намивi, що пролiг уздовж лiвого берега Десни  й
порiс лозами та вербами,  помiж  якими  уже  пiднялися  чималi  тополi  та
берести. Одразу  за  пiщаним  пасмом  починався  луг  з  густими  травами,
чистими, зарослими бiля берегiв лататтям  озерами  та  оазами  верболозiв.
Намети  &  пофарбованi  зеленою,  синьою,  рожевою  фарбою   дерев'янi
будиночки на високих лалях (щоб не позносило весняними  повенями),  стояли
густо, надто багато  ©х  збилося  пiд  могутнiми  кронами  кiлькох  старих
осокорiв i верб, а також по березi рiчки, де кучерявилися густi  й  високi
верболози. У будиночках на палях жили люди  сiмейнi,  з  дiтьми,  а  також
старшi, статечнiшi науковцi; вся iнститутська молодь цiлим  день  була  на
рiчцi й тiльки на нiч та в найбiльшу спеку ховалася  до  наметiв,  що  теж
були непогано обладнанi'-на дерев'яних настилах, з подвiйними  дашками,  в
них стояли металевi лiжка та маленькi столики й стiльцi.
   Борознi, доктору наук, видiлили окремий намет, менший за iншi, на  одне
лiжко, з укопаним бiля входу  столиком,  брезентовою  запоною,  яка  вдень
пiднiмалася й ставала дашком, i запнутим марлею вiконечком на воду.  Першi
двi ночi Борозну будили пароплави та рибалки, що  вдосвiта  одчалювали  на
човнах од примiтивно© дерев'яно© пристанi внизу, а цю нiч вiн спав  добре.
Правда, вчора вельми натомився. Мiсяць  тому  придбав  "Москвича",  й  оце
вперше випробував його на дальнiй дорозi - ©здив  у  Чернiгiв,  у  Седнiв,
старовинне мiстечко з неймовiрно© краси кра╨видами, що одкриваються з гори
над Сновом, хотiв гайнути у  Новгород-Сiверський,  але  до©хав  тiльки  до
Сосницi й вернувся. Новгород-Сiверський, Глухiв,  Батурин  залишив  ще  на
мандрiвку.
   Вiн брав машину  майже  знехотя  -  записався  на  чергу,  й  ось  вона
надiйшла, i вiн  уже  склав  iспит  з  правил  водiння,  але,  взявши,  не
шкодував; вiдчував справжню втiху  вiд  швидко©  ©зди  й  думки,  що  може
будь-коли сiсти за руль  i  помандрувати  куди  заманеться.  Вiн  мимоволi
здогадувався,  що  вона  мовби  замiню╨  йому  частину  чогось   великого,
втраченого, i хоч знав, що це залiзо нiколи не стане  для  нього  фетишем,
морочився з нею залюбки. Ось i зараз, перед купанням, вимив од  мотора  до
колiс, залишив на сонечку просихати, а зараз пiде, зажене в кущi та накри╨
брезентом, але спочатку перевiрить  тиск  повiтря  у  балонах,  зчеплення,
гальма, рiвень мастила й води - все, як вказано у iнструкцi©.  Вiн  ще  не
знав, що всi власники машин починають з  цього,  а  кiнчають  радiстю,  що
продали ©© й здобули собi спокiйний сон. I що вже не треба думати,  чи  ще
сто©ть вона на вулицi, чи вже на нiй мчить по Гостомельському шосе  якийсь
зiрвиголова, не треба роздобувати запчастини  i  запобiгливо,  по-собачому
заглядати в очi автоiнспекторам. Вiн ще того не знав i залюбки  думав  про
те, що ось незабаром по©де в Новгород-Сiверський, а потiм  у  Канiв,  якщо
встигне - то й в Умань, i навiть довга дорога  до  Ленiнграда  на  власних
колесах видавалася не такою сумною, як напочатку.  Йому  здавалося,  що  й
туди вiн по©де не сам, а повезе часточку чогось рiдного, ки©вського.
   Йому захотiлося ©сти, вiн пiдняв фанерну накришку погрiбничка  праворуч
вiд входу й дiстав бiдончик з молоком, яке купив у тiток  з  Лiток.  Тiтки
приходять сюди щоранку, окрiм молока, приносять  свiжi  огiрки,  помiдори,
картоплю, а також яблука й грушi. Вiн налив  у  велику  пластмасову  чашку
молока, поставив ©© на столик, а сам зайшов у намет за хлiбом. На тумбочцi
стояло кругле дзеркало, вiн мимоволi подивився в нього. На  нього  глянуло
незнайоме обличчя з  рiзко  окресленими  великими  губами,  тупими  кутами
вилиць i глибокою ямкою на пiдборiддi. Бороду вiн поголив три днi тому, не
мiг звикнути до безбородого обличчя i мимовiльно тягнувся до дзеркала. Вiн
повернув дзеркало iншим, збiльшувальним, для бриття, склом, але тепер губи
видалися надзвичайно великими i ямка на пiдборiддi дуже глибокою.
   Вiн не любив свого обличчя  -  не  те  щоб  не  любив,  нiхто  не  може
гребувати собою,- але колись давно упевнив себе, що  воно  негарне,  i  не
знаходив утiхи в  самоспогляданнi.  Кинувши  зверху  на  дзеркало  рушник,
одламав добрий шмат паляницi й сiв до столу. Почав ©сти, дивився на рiчку,
що вже добряче змiлiла, на зелене зарiччя з темною гривкою лiсу на  обрi©,
а думав про  свого  "Москвича",  тiльки  тепер  уже  зовсiм  iнакше.  Йому
згадалося, як два мiсяцi тому,  довiдавшись,  що  ма╨  незабаром  одержати
машину, вихимерював в уявi свiй перший ви©зд. Вiн поставить ©© трохи нижче
iнституту, сидiтиме за кермом i, дочекавшись, коли вийде з ворiт  Неля  та
пiде до  тролейбусно©  зупинки,  хвацько  промчить  повз  не©,  загальму╨,
прочинить дверцята й скаже: "Баришня, вам куди?" або: "Сiдайте, провезу  з
вiтерцем". Вiн поводитиметься бадьористо, трохи нахабно, як  поводяться  з
вродливими дiвчатами молодi  таксисти,  казатиме  ©й  банальностi,  як-то:
"Вперше  доводиться  пiдвозити  таку  красиву  дiвчину",-  i   вони   обо╨
смiятимуться з того. Впiймавши себе на тому, що ще й  зараз  розвива╨  те,
тепер уже остаточно мертве видиво, Борозна нахмурився,  вiдсунув  чашку  з
молоком. I раз збляк у  думцi  автомобiль,  вiдсунувся  кудись  далеко,  i
навiть не хотiлося до нього йти.
   Його похмуру думку перерiзав гуркiт "ракети", вона пролетiла по  рiчцi,
здiйнявши вiяло бризок  i  збуривши  воду  до  самого  дна.  Вiн  мимоволi
подумав, як у тому гуркотi, в тому шумовиннi ще трима╨ться риба. Чи й вона
мiня╨ сво© тисячолiтнi звички, пристосову╨ться, як пристосовуються люди до
того, чого навергали сво©ми ж руками, чи просто вона  глуха  до  всього  й
живе завдяки отiй сво©й глухостi й здатностi не втягуватись  у  закручений
людиною вир?
   Нi, вона не може не втягуватись у ту кручiю.  Туди  втягу╨ться  все.  I
насамперед людина. Вона закручу╨ вир i сама  ж  пливе  в  ньому.  Це  вже,
мабуть, i не залежить од не©. Це мимовiльний ©© плин, ©© рух уперед.  Вона
тiльки  тлiнна  частка  вiчно©  субстанцi©,  яка  саморозвива╨ться,  ще  й
намага╨ться осягнути саму  себе.  I  тут,  звичайно,  iсну╨  суперечнiсть.
Борозна вловив ©© давно, проте нiколи не мiг осягнути до кiнця. I це  його
мучило. Вiн не любив нiчого невнзначеного.  Навiть  якщо  це  була  зовсiм
випадкова думка.
   За тими думками, якi вiн мiг  розмотувати  нескiнченно,  й  здебiльшого
розмотував, вишукував собi дедалi новi  й  новi  запитання,  за  скрекотом
"ракети", яка долала сусiднiй закрут Десни,  Борозна  не  почув,  що  його
кличуть. Вiн тiльки тодi  пiдвiв  очi,  коли  дядько  Гнат,  сторож  бази,
пiдiйшов до самого столика.
   - Там вас зове  по  телефону  якась  женщина,-  неприязно  сказав  вiн.
Неприязно, може, тому,  що  Борозна  ще  жодного  разу  не  пригощав  його
горiлкою, не сплатив "вступне", а може, просто  заздрив  його  силi,  його
мiцним бiцепсам, машинi, тому, що йому дзвонить молода жiнка. Вiн  дивився
в очi Борознi нахабним поглядом,  мабуть,  усе  ще  сподiваючись,  що  той
скаже: "Зачекайте мене тут". Але Борозна не сказав. Вiн нiколи не пригощав
алкоголiкiв. А вiд давнiшнiх мешканцiв Бережка вже знав,  що  дядько  Гнат
гiркий, нiкчемний п'яниця, через те й не  трима╨ться  колгоспу,  що  й  до
©хньо© бази прилiпився тiльки через те, що науковцi - люди  непрактичнi  й
щедрi: того перевезе на той бiк човном, тому продасть десяток черв'якiв, а
ще комусь мiсце, де ловиться риба, й на кожен день ма╨  пляшку.  Щоправда,
зараз Борозна чи й думав про  те.  Вiн  був  вельми  здивований,  що  його
кличуть до телефону. Хто б то? Адже в нього нi родичiв, нi  друзiв,  та  й
нiкому вiн не казав, що ©де на Бережок. Зда╨ться, сказав тiльки Марченку.
   Так мислено говорив самому собi, щоб не розчаруватись, бо вiдчував,  що
хвилю╨ться, що щось у ньому радi╨ цьому дзвiнковi. А увесь його холодний i
тверезий розум, вся логiка думок, за якими звик жити, заперечували те,  на
що мимоволi сподiвався.
   Намагаючись не видати хвилювання, вiн пiдвiвся й запитав:
   - Телефон де, "у кают-компанi©"?
   - А де ж iще,- буркнув сторож i, грузнучи по кiсточки  в  пiску  босими
ногами, пiдкачаними до колiн холошами штанiв, почав спускатися до води.
   А Борозна, як  був  у  трусах  i  майцi-сiточцi,  вузенькою  пiскуватою
стежечкою,   що   звивалася   мiж   верболозових   кущiв,    подався    до
"кают-компанi©". "Кают-компанi╨ю" хлопцi називали великий дощатий хлiв,  у
якому  стояв  телевiзор,  маленький  бiльярд,  а  також  шафа  з   дрiбним
спортивним iнвентарем - ракетками для бадмiнтону, шахами, домiно. Тут,  як
i скрiзь, де тiльки оселяються люди, уклався свiй маленький свiт: був свiй
"король" бiльярду, чемпiон iз шахiв,  найудатнiший  рибалка  i  найбiльший
рибалка-брехун.
   Борозна, тому що  до  "кают-компанi©"  майже  не  ходив,  заблудився  в
плетивi стежок, потерпаючи, що там не стануть чекати, рвався  через  кущi.
Вiн розiрвав майку, подряпав руки, та коли  вбiг  до  хлiва,  побачив,  що
трубка на тумбочцi ще чекала. Вiн ухопив ©©, але  якийсь  час  лише  важко
сапав i аж потiм змiг видихнути:
   - Борозна слуха╨.
   Мабуть, там, на другому кiнцi, не впiзнали його голосу, бо перепитали:
   - Це ви, Вiкторе Васильовичу?
   I в ту мить вiн зрозумiв, що то Неля. Серце шалено  закалатало  йому  в
грудях, вiн вiдчув, що його заплеснула гаряча хвиля радостi й  тривоги  i,
вже не думаючи про те, що надто бурхливо виявля╨ ©х, закричав:
   - Я, я, це я задихався. Бiг од свого намету. Я слухаю вас, Нелю.
   Зелена пластмасова трубка мовчала. Борозна нетерпляче переступив босими
ногами в пiску (тут не було пiдлоги), переклав ©© з лiво©  руки  в  праву.
Йому здалося, що ©х роз'╨днали, i в цю мить вiн пригадав, що Неля Рибченко
вже теж у вiдпустцi й ма╨ кудись ви©хати, й страшенно злякався, що бiль©ве
нiколи не почу╨ ©© голосу. Вiн дмухнув у трубку й запитав хрипким голосом:
   - Ви мене чу╨те ?
   -  Чую,-сказала  Неля.-Я  подзвонила  вам,  Вiкторе  Васильовичу,   щоб
подякувати за те... за те, що ви  зробили...  Для  нашого  шефа.  Для  нас
усiх...
   ╞© голос теж тремтiв, i вiн чув це. Але вiн  чекав  iнших  слiв,  бодай
якогось  рятiвного  колечка,  яко©сь  зачiпки  i,  бачачи,  що   може   не
дочекатися, сам рвонувся назустiч.
   - Нелю, ви розумi╨те, не в тому суть. Для мене й для вас.
   - Чому ж не в тому,- перебила  його  Рибченко.-  Якби  ви  навiть  щось
зробили, цим вам пробача╨ться...
   - Я не хочу пробачення,-  тепер  уже  перебив  ©©  вiн.  -  Я  не  хочу
прощення. Я хочу вiри. Тiльки вiри... I  тодi,  тодi...  Нелю,  ви  вiрите
менi?
   - Менi так хотiлось вiрити,- долинув до нього тихий Нелин голос.
   - I ви не могли ? А зараз - можете?
   Неля мовчала.
   - Не мовчiть же! - крикнув вiн i враз збагнув, що нинi щось сталося або
ось-ось ма╨ статися, адже iнакше б вона не сказала  про  цi  сподiвання  в
минулому часi.
   - Звiдки ви дзвоните? - запитав вiн.
   - Од кас  Аерофлоту,-  сказала  вона.-  Через  сорок  хвилин  вiдходить
автобус у Бориспiль. Я ©ду на Кавказ. Ми вже нiколи нег побачимося. Я хочу
попрощатися з
   вами.
   "Ну от,- тужно подумав вiн.- Усе. Тепер уже остаточно".
   Але в наступну мить iнша думка,  швидка  й  бурхлива,  пробилася  через
каламутну хвилю розпачу, i вiн уже не слухав Нелю, а посмiв  виказати  те,
що, почував, стало потребою всього його життя.
   - Нелю, ви не по©дете, я не пущу вас.
   - Ну, це...
   - Хлоп'яцтво? Я не те сказав. Ви  не  вiд'©жджайте.  Я  буду  на  площi
Перемоги...-_ вiн на мить запнувся, пiдраховуючи в думцi, - через  пiвтори
години.
   - Нi, Вiкторе Васильовичу,- сказала вона.- Та й мiй багаж уже по©хав  у
Бориспiль.
   Вiн вiдчув,  уловив  серцем  кволiсть  i  нетвердiсть  того  "нi",  вiн
зрозумiв, що коли побачить ©© зараз, то до кiнця розтопить снiгову  хмарку
недовiри, й Неля назавжди залишиться з ним.
   - Може, це навiть краще,- гукнув вiн.-  Я  зустрiну  вас  у  аеропорту.
Зустрiну неодмiнно. Ви мене зрозумiли?
   - Зрозумiла,- сказала вона, хоч, очевидно ж, не  могла  збагнути,  яким
робом за такий короткий час вiн добудеться до аеропорту.
   Борозна  бiг  до  намету  й  ще  раз  гарячкове  пiдраховував  хвилини:
"Доскочити до дороги - десять хвилин, од повороту до Ленiнградсько©  площi
в Дарницi - сорок, найбiльше п'ятдесят, звiдти до Борисполя... Все одно  я
буду в аеропорту ранiше вiд автобуса. Навiть якщо трохи загаюся на лузi  -
натисну на трасi до Борисполя, траса там - як стрiла,- мелькнуло в думцi.
   Вiн одягнувся за пiвхвилини. Рвонувся з намету - вернувся назад:  забув
посвiдчення водiя, ще через  пiвхвилини  був  на  лузi.  "Москвич"  стояв,
поблискуючи синiми, як морська хвиля, лакованими  дверцятами  та  крилами.
Сонце просвiчувало наскрiзь скло заднього лiхтаря,  i  здавалося,  Що  там
горить лампочка. Це вiн вiдзначив мимохiть тiльки тому, що такого не могло
бути,- акумулятор вiдключений.
   Пiдняти капот, одягнути клему - теж пiвхвилини. Не переводячи швидкiсть
в нейтральне положення - стояла на першiй, витиснув зчеплення  й  повернув
ключ запалювання. Проте  звичного  гудiння  не  почув.  "Очевидно,  погано
притиснув клему",- подумав, вискочив з машини, пiдняв капот i попiдтягував
гайки на обох клемах. Знову сiв у машину й повернув  ключ  запалювання.  З
того, що навiть не почулося характерного клацу пiд капотом,  зрозумiв,  що
справа не в клемах. Скосив очi на стрiлку амперметра й  побачив,  що  вона
лежить на крайнiй точцi пiд позначкою "мiнус". Отже, струм не поступав  на
стартер. Ця мить була найстрашнiшою в його життi. Страшнiшою,  нiж  та,  в
яку довiдався, що його обмовили як анонiмника.  Вона  перекреслювала  все.
Його надiю, його любов, його воскресiння. Одна iскра, випадкове замикання,
одна нiкчемна дротина, що притулилася до  чогось  i  передавала  струм  не
туди, куди треба... Шарпнути ©©, роз'╨днати...
   Борозна ще мало тямився на машинi, але взагалi на технiцi трохи  тямив.
Вiн здогадався, що всьому причиною те, що  вiн  помив  водою  мотор.  Вода
попала десь пiд клеми й замкнула ©х.
   Залишивши  запалення  увiмкнутим,  Борозна  схопив  заводну   ручку   й
спробував завести "Москвича" нею. Але поки вставляв ручку в гнiздо,  почув
запах  палено©  гуми  и  побачив  дим  з-пiд  капота.   Притьмом   вимкнув
запалювання й  пiдняв  капот.  Димiв  дрiт  високо©  напруги,  що  вiв  од
акумулятора до стартера.
   Борозна вiдчув, як йому в грудях мовби вибухнула гаряча куля.  У  нього
пашiло  обличчя,  пашiла  шия,  той  вогонь  на  мить  паралiзував   його,
здавалося, в ньому самому поперегоряли якiсь клеми. Вiн усе  розумiв,  але
нiчого не робив. Перешкода була така дрiбна, аж не вiрилося, що вона  може
зруйнувати все те, вiд чого залежало його щастя. А  тим  часом  було  саме
так. I вiд цього Борозну охопили не знанi ранiше хвилювання й  нервовiсть.
Вiн кидався то до ключа запалювання, то  до  мотора,  шарпав  за  проводи,
стукав ключем по агрегатах, але стрiлка амперметра вперто падала до  кiнця
влiво. В розпачi подивився на дорогу, що сiрiла помiж лугом i кущами,- там
не було видно жодно© машини. Та сюди взагалi рiдко  хто  за©жджав  власною
машиною - дорога важка, через пiски й  глибокi  луговi  баюри,  добиралися
катером по Деснi або автобусом до села, а звiдти йшли пiшки.  Раз  на  два
днi також курсував iнститутський рафик, i теж тiльки до села.
   Борозна подивився на  годинник.  Минуло  вiсiмнадцять  хвилин.  Коли  б
ви©хати ще хоч зараз - може, i встиг би. Побiг  би  в  аеропорт,  зрештою,
прорвався б на льотне поле...
   Вiн знову кинувся до мотора. По одному одключав реле,  генератор,  геть
забруднився мастилом, пообдирав руки - знайти замикання не вдавалося. Воно
було десь тут, перед ним, пiд руками, але намацати не мiг. I вже майже  не
сподiвався. Вiн вiдчував, як  потуха╨  в  ньому  огонь,  як  перегоря╨  на
холодний попiл навiть його хвилювання. Вiн  ще  нiколи  не  почувався  так
безпомiчно. Щось важке навалилося йому на душу, пiдiм'яло ©©, й вiн не мав
сили  розпростатись,  рвонутись,  просто  було  нiкуди  розпростуватись  i
пориватись. В ту мить вiн фiксував тiльки одне  -  плин  часу.  Вiн  летiв
кудись у безвiсть, одколював його од чогось ясного,  свiтлого,  радiсного.
Так обвалю╨ться в горах у прiрву земля, з кожною хвилиною наближаючись  до
нiг мандрiвника, що притиснувся до скелi.
   Далi вiн роз'╨днував i при╨днував проводи зовсiм навмання.
   А пiд кущем верболозу стояв Гнат i злостиво посмiхався в щiточку  рудих
вусiв, якими прикривав розсiчену колись давно у бiйцi губу.
   - Тут нiде нема╨ машини? -майже в безнадi© запитав Борозна.
   - Нема╨, - сказав сторож, хоч i бачив, як пiвгодини тому на загороджене
штахетом подвiр'я сусiдньо© туристсько© бази "Свiтанок" за©хала продуктова
машина. Вона досi закiнчувала розвантажуватись. - Та й чи  треба  ото  так
телесуватися? Баришень тепер на руб по три штуки.
   Борозна нiчого не сказав, од'╨днав клеми,  бо  провiд  високо©  напруги
знову почав димiти, почекав, поки вiн потухне,  опустив  капот,  вийняв  з
замка  запалювання  ключi  й  замкнув  машину.  Вiн  робив  усе  те  майже
несамохiть, порався зовсiм  так,  як  пораються  на  попелищi  погорiльцi.
Тiльки в погорiльцiв ще ╨ надiя збудувати нову хату. Одразу  пiсля  пожежi
вони не живуть нею, але вона живе в них.
   Вiн прийшов у намет i лiг на лiжко. Вiн бiльше не мiг  нi  хвилюватися,
нi переживати, на мить йому навiть здалося, нiби лежить  на  днi  глибоко©
прiрви, з яко© вже нiколи не вибратися. У наметi стояла  гаряча  задуха  -
вiн не попiднiмав бiчних стiнок,- ©© вiдчував, але не  мiг  зрозумiти,  що
йому заважа╨.
   Так лежав з пiвгодини. Його нiхто не  турбував  -  його  мало  знали  в
iнститутi, а з ©хнього вiддiлу i взагалi  зараз  нiхто  не  вiдпочивав  на
Бережку, хоч бiля намету часто  шелестiв  пiсок  i  лунали  голоси  -  тут
пролягала  центральна  стежка  до  води.  Вiн  фiксував  голоси,  фiксував
диркотiння моторок на рiчцi, але якось так, мовби те не  стосувалося  його
зовсiм. Це було схоже на те, коли людина чу╨ голоси кiно, якого не  бачить
на екранi.
   Несподiвано вiн подумав, що його неначе переслiду╨ щось. Мовби  бере  в
тiснi щимки й вiдсову╨ од усього, до чого порива╨ться.  А  з  цi╨ю  думкою
знову вернувся бiль i гостре переживання того, що сталося в аеропорту. Вiн
бачив, як вийшла з автобуса Неля, як вона оглядалася, як шукала  його;  як
потiм пiшла до аеровокзалу й ще стояла  на  сходах,  розглядалася  на  всi
боки. ©© все дужче й дужче поймало  розчарування,  врештi  вона  потиснула
плечима й пiшла у вокзал.
   Борозна мав мiцнi нерви, але й вiн не мiг докрутити в думцi тi╨© плiвки
до кiнця. Прикро пiдiйшовши до розгаду, що зараз  може  думати  про  нього
Неля, вiдчув, як його мовби щось шпортонуло зсередини,  й  сiв  на  лiжку,
його думка знову працювала ясно, хоч вiн i далi почував, що  вона  болiсно
стиска╨ться й втiка╨ од тих видив,  якi  малю╨  уява.  Неля,  мабуть,  уже
сидить у лiтаку. I дуже погано дума╨ про нього.  Але  що  б  там  вона  не
думала, вiн мусить ©© знайти. I пояснити все. Якщо вона  повiрила  йому  в
отому найприкрiшому, то  повiрить  i  в  оцю  випадковiсть.  Хоч  i  тяжко
пережила оцей його мимовiльний обман. А не повiрить... Так чи так,  а  вiн
мусить ©© побачити. До дiдька Бережок. До дiдька все. Нiчого не  втрачено.
Вiн не вмер i не захворiв невилiковно. Вiн сьогоднi ж по©де в iнститут, до
Нелиних подруг, до Нелиних батькiв,  дiзна╨ться,  де  вона  вiдпочива╨.  I
по©де до не©. Так, попереду в нього  чимало  турбацiй,  багато  кiлометрiв
дорiг i важкi останнi метри недовiри, але вiн пройде ©х, чого б те йому не
коштувало.



   РОЗДIЛ ТРИНАДЦЯТИЙ

   До кiнця лiтнiх канiкул, коли Iрина Михайлiвна мала розпочинати в школi
роботу,  а  Маринка  навчання  (Андрi╨вi  дали  в  iнститутi  на   пiвроку
академiчну  вiдпустку),  залишалося  два  тижнi,   i   Марченки   вирiшили
використати хоч ©х, i всi разом ви©хали  до  Соколiвки.  Мабуть,  то  була
найкраща по©здка  в  ©хньому  життi.  I  не  лише  для  дiтей,  для  Iрини
Михайлiвни, а й для Дмитра  Iвановича.  Вiн  тiльки  тепер  по-справжньому
вiдчув, як страшно втомився, й насолоджувався кожною  годиною  вiдпочинку.
Позаду  залишилися  iнститутськi  клопоти  та   непри╨мностi,   хiрургiчне
вiддiлення лiкарнi, суд - вiн думав про них, як про величезний,  залишений
десь позаду тягар. Ще млi╨ спина, ще тремтять ноги, але вага  вже  он,  на
горi. Суд вiдбувся три днi тому. То теж  були  не  тiльки  клопiтнi,  а  й
непри╨мнi днi. Особливо зустрiчами з родичами пiдсудних, котрi просто-таки
не давали ступити кроку. Дмитро Iванович за тi днi зрозумiв, якою м'якою i
всепрощенською ╨ людська душа. Тодi, коли вiн сидiв бiля лiжка сина,  коли
ловив хулiгана, був готовий власноручно виконати найсуворiший присуд. А от
минув час, i його душа вiдм'якла, i вже йому й  справдi  було  шкода  отих
матерiв i батькiв, i молодики, котрi сидiли  на  лавi  пiдсудних,  вже  не
здавалися  лютими  бандюгами,  а  звичайними,  хоч  трохи  й   розбещеними
хлопцями. Вiн не вимагав суворо© кари, не  сперечався  з  адвокатами,  всi
тро╨ хулiганiв одержали по пiвтора року ув`язнення.
   Про те Дмитро Iванович бiльше не думав. Намагався не думати про роботу,
хоч останнi вiдвiдини Борозни забути не мiг. Десь вiн отут, неподалiк,  на
Бережку, теж загоря╨ й вудить рибу.  Шкода,  що  ©м  не  доведеться  разом
попрацювати. Звичайно, Борозна  б  попсував  йому  чимало  нервiв,  але  й
зробили б вони удвох багато.
   Марченко загоряв, купався, ходив у  лiс  i  на  луг.  До  нього  навiть
вернулося бажання ловити рибу. Воно не було таке непогамовне, як ранiше, а
все ж майже кожен ранок зустрiчав на рiчцi.
   А сьогоднi навiть вирiшив спробувати щастя  на  нiчнiй  риболовлi.  Вiн
iшов на яму, де колись упiймав сома, й де, як казали мiсцевi рибалки, соми
таки водилися. Звечора накопав черв'якiв - вибирав великих i живучих, вони
звивалися, як змi©,налаштував двi закидушки, вудку (не впiйма╨ вночi сома,
наловить уранцi дрiб'я), наварив кашi. Верещала, просилася з ним  Маринка,
але вiн ©© не взяв.
   Дмитро Iванович таки сподiвався наловити риби. I не стiльки  для  того,
щоб погамувати рибацьку спрагу, скiльки здивувати сiм'ю, зробити  для  не©
назавтра подарунок. Щоб зварити на березi справжню рибальську, подвiйну, а
то й потрiйну юшку i  запросити  до  не©  дiда  Олексу  та  бабу  Варку  -
господарiв. До юшки в нього прихована пляшка "Староки©всько©", а для дiтей
- лимонад i медок. Завтра в  нього  день  народження,  вiн  думав,  що  за
клопотами, за пере©здом усi забули про те, i вiн не нагада╨ теж, але отаку
при╨мнiсть для  них  зробить.  Нема╨  нiчого  кращого,  як  робити  комусь
при╨мнiсть у свiй день народження.
   Вечорiло, коли Дмитро Iванович добувся на луг до ями.  Давно  вже  були
скошенi на лузi трави, рибалки та мисливцi пообтоптували  береги  озерець,
шорсткiше, сумнiше шумiли очерети й осоки, але тиша й зараз  була  така  ж
глибока, i так само панував над лугом нiмий чар  вiчного  спокою,  вiчного
оновлення, сну й пробудження. Зараз луг засинав. Дрiмав на високому  стозi
посеред лугу коршак, стишено, по-вечiрньому попискували кулички на пiщанiй
косi пiд тим берегом, низько, над самою водою просвистiв табунець чирят  -
поспiшав на нiчне пасовисько.
   Дмитро Iванович наживив обидвi закидушки й позакидав  у  темну  ворухку
глибiнь, а сам вилiз на кручу й сiв перепочити. Вiн намагався зануритись у
тишу, але не мiг. Йому заважав стрижиний  писк  i  джеркiт,  ©х  тут  було
безлiч, стрижiв, чи як ще ©х називають, щурiв, юркiв, серпокрильцiв - усiх
тих назвиськ вiн назнав за життя, у ©хньому селi ©х  називали  ластiвками,
як i справжнiх ластiвок. Вони гнiздилися в кручi, дiрки були повидовбуванi
так густо, що круча скидалася на  бджолинi  стiльники.  Прудкокрилi  птахи
лiтали понад самою водою, вони переганяли один  одного,  раптом  повертали
назад, шугали прямовисно вгору -  жили  сво©м,  не  зрозумiлим  для  людей
життям. Там, мабуть, були сво© трагедi© i сво© радощi, щось  то  змушувало
однi чорно-бiлi грудочки ширяти вiльнiше, швидше, вище, iншi лiтали малими
колами, а були й такi, що мовчазно сидiли на груддi пiд кручею.
   I раптом Дмитровi Iвановичу пригадалося, що саме отут минулого лiта вiн
бачив незвичайного птаха. Серпокрильця-альбiноса. Вiн був бiлий, як грудка
першого снiгу, i такий же нiжний, i надзвичайно веселий  та  прудкий.  Вiн
лiтав, як бiла блискавиця, й чомусь було дуже  гарно  дивитися  на  нього.
Правда, не раз доводилось бачити, як iншi  птахи  нападали  на  альбiноса,
бiленький стриж нiколи не вступав у бiйку, вiн якось легко  змiняв  напрям
польоту й знову мчав з веселим джеркотом  понад  рiчковим  плесом.  Дмитро
Iванович пам'ятав, що йому була вдивовижу веселiсть птаха.  Адже  хiба  не
вiдав, що не такий, як iншi, що позначений бiлiстю навiки, що  ця  бiлiсть
може принести йому чимало бiди i в сво©й згра©, i од iнших птахiв! А може,
саме вловлюючи це, вiн якось  особливо  почував  власну  чистоту,  слiпучу
бiлiсть крил, i те наливало  серце  п'янкою  бентежнiстю,  вiн  пив  життя
великими ковтками, щоб за короткий час  спити  те,  що  iншi  будуть  пити
довго.
   "Я бачив його торiк восени. Чи ж повернувся вiн на рiднi береги? Чи те,
про що я з  острахом  думав  тодi,  вже  сталося?-розмiрковував  Марченко,
гарячкове бiгаючи поглядом понад  водою.  Бiлого  серпокрильця  не  було.-
Може, вiн уже сховався в одну з чорних нiр на  спочинок?  Нi,  вiн  завжди
лiтав допiзна. Та й якби вiн лiтав сьогоднi, я неодмiнно помiтив  би  його
ще тодi, коли прийшов. Отже, оте, гiрко сподiване, збулося?"
   Дмитру Iвановичу стало  сумно  й  аж  трохи  непри╨мно,  мовби  то  вiн
накликав сво©ми думками на бiлого серпокрильця бiду. Звичайно, не  вiн  ©©
накликав. Так мусило бути.
   "А може, бiлий серпокрилець десь в iншому мiсцi, на вищих  кручах,  над
ширшими плесами?" I не вiрилося.
   Дмитро Iванович важко пiдвiвся  й  заходився  лаштувати  ложе  на  нiч.
Наносив сухого бур'яну, назбирав сiна, що його ще ранiше, до нього,  брали
з покосiв рибалки, вимостив неглибоку  ямку  пiд  росохатою,  з  обтiпаним
гiллям вербою на кручi. Поклав фуфайку, а сам спустився прокопаною в кручi
стежкою до води. Вона  на  очах  мiняла  кольори  на  темнiшi,  тугiшi  й,
здавалося, уповiльнювала плин.
   Лiву волосiнь щось посмикувало, вiн витяг закидушку на берег. На  гачку
сидiв йорж. Вiн був чорний, колючий, з  великими,  що  синьо  вiдсвiчували
проти зiр, скляними очима - головата потвора, яку, як йому здавалося,  вiн
витягнув з iншого вiку. Викинувши його, витягнув  другу  закидушку  й  теж
зняв з гачка таку самiсiньку  потвору.  Вiн  закидав  волосiнi  ще  багато
разiв, але принаду об'©дали йоржi. Урештi, втомившись, закинув востанн╨, а
сам вилiз на кручу й сiв пiд вербою. Рiчку й  луку  вже  обклала  м'якими,
темними крилами нiч. Мiсяць ще  не  зiйшов,  тiльки  жовтi  серпневi  зорi
виблискували у високостi. Вони були рiдкi й чомусь сумнi.  Темний  лiс  на
тому, нижчому,  березi  здавався  чорною  брилою.  У  ньому  пронизливо  й
моторошно кричала якась птаха:  "Iхi-хi-хi-у,  iхi-хi-хi-i",-зринав  то  з
одного,  то  з  другого  мiсця  божевiльний  лемент,   очевидячки,   птаха
перелiтала з мiсця на мiсце. Дмитро Iванович знав  цього  крикуна,  колись
вiн бачив його тут удень. То була велика чорна птиця, схожа  на  дятла,  а
може, й з породи дятлових, тiльки дуже велика. Але вiн нiколи не думав, що
вона  лiта╨  вночi  й  кричить  так  моторошно.  Може,  вона   й   справдi
збожеволiла? Чи птахи не божеволiють нiколи? ©х не мучать страшнi думки, й
за ними не ходять породженi ними кривди?
   Дмитро Iванович не почував страху,  проте  його  серце  не  знати  чому
обiйняла туга, народжена чеканням чогось лихого для себе, вона виходила  з
нього й розпросторювалась понад ним, а може, навпаки, й то таки скорше так
- його серце акумулювало ©© з луки, з лiсу, з тужного крику чорного птаха,
з зiр. Дмитро  Iванович  уже  давно  збагнув:  свiт  не  тiльки  смi╨ться,
народжу╨ться, а й суму╨, чека╨, печалиться за  чимось,  що  не  збулося  в
ньому самому, як часто не збува╨ться в людинi. Мабуть, оце саме й був один
з таких його моментiв, недарма ж так важко нiмувала лука  й  так  тривожно
тремтiли зорi.
   Дмитро Iванович сидiв на пустельному  березi,  перед  ним  унизу  текла
чорнильно-синя рiка, над ним шорстко шумiла поламана  бурями  верба,  й  з
усiх бокiв його обступала темiнь. Вона наповзала з  луки,  звiшувалась  на
темному черевi з кручi й хлебтала з рiчки воду. Вiн почував  ©©  На  сво©х
грудях i горлi, але вона народжувала не страх, а тiльки якусь дзвiнку тугу
в серцi. Знову закричав у лiсi  птах,  i  той  кднк  ударився  об  воду  й
затрiпотiв  пiд  кручею  майже  бiля  його  нiг:   "Певно,подумав   Дмитро
Iванович,- та птиця кричить од самотностi". Вiн  теж  почувався  самотнiм.
Вiн уже давно приглядався до багаття, що блискотiло поруч  од  нього.  Мiг
спробувати запалити  багаття  й  собi  -  назбирати  пiд  кручею  палiччя,
всiлякого хмизу, що його назносила вода,- але зрозумiв, що й бiля  багаття
залишиться самотнiм. Десь там, у селi, сплять дружина й дiти, вiн мiг пiти
до них, але йому не хотiлося ©х будити. А його непереможно тягло до людей.
I тодi вiн пiдвiвся, почепив на  сучок  кошик,  щоб  снiданок  не  впорали
собаки, i пiшов на вогонь. Вiн iшов  не  навпрошки,  лукою,  хоч  то  було
значно ближче, але там мiг  забрести  у  болото,  а  понад  берегом.  Iшов
сухогруддям, далi чагарями, тодi по глибокiй  пiщузi  й  знову  продирався
через  чагарi  й,  здавалося,  зовсiм  не  наближався  до  багаття.  Потiм
спустився в долинку, збивав черевиками колючки в висохлiй затоцi,  а  коли
пiднявся на трав'янистий горб, багаття мовби  само  пiдскочило  до  нього.
Воно горiло на невисокому березi, бiля нього сидiло дво╨. Один у накинутiй
наопаш фуфайцi, голомозий -  проти  вогню  поблискувала  широка  залисина,
другий у беретi, молодший, полум'я грало йому на вилицях, i вони здавалися
бронзовими.  Помiж  ними  на  розстеленому  клейончастому   плащi   стояли
пiвлiтра, двi зеленi пластмасовi чарки й лежали огiрки, помiдори, хлiб, ще
якась закуска. Молодший тримав у однiй руцi нiж, у другiй настромлений  на
шпичак кришень сала, пiдсмажував його на вогнi. Жир скрапував у багаття, й
воно одпльову-валося червоними iскрами.
   Дмитро Iванович пошкодував, що прийшов сюди. "Очевидно,-  подумав,-  це
якiсь браконь╨ри, в кращому  разi  бариги,  хто  iнший  кружлятиме  сивуху
глупо© ночi". Опрiч того, вiн почував нiяковiсть: вишкрьобав iз верболозiв
просто до чужо© чарки; вiн знав, як  неприязно  дивляться  на  таких  зайд
усiлякi випивохи. Але й вертатися було нiяк. Вiн привiтався, умить в  його
головi зринула "легенда" - вiн забув сiрники, прикурить i пiде. На  щастя,
сигарети мав, узяв ©х так, про всяк випадок,- на природi вiн майже  нiколи
не курив,- Дмитро Iванович хотiв викотити  з  вогню  жарину,  але  старший
рибалка,- а це таки були рибалки, бiля куща стояв рибальський  справунок,-
подав йому сiрники.
   - Сiдайте до вогню,- сказав вiн i посунувся вбiк.
   - Та нi, спасибi,-знiяковiв Дмитро Iванович.-Прикурю й  пiду  до  сво©х
закидух.  На  сома  вийшов,-  виправдовувався  вiн,  адже  ловiння  такими
снастями в цьому роцi вважалося забороненим.
   I одразу ж подосадував на сво╨ виправдання - кому яке до того дiло, хто
його смика╨ за язик?
   - I багато впiймали?-з хрумкотом розкусив огiрок лисий,  i  справдi  не
зважаючи на його пояснення.
   - Та жодного...- знову знiяковiв Марченко.
   - А звiдки ж ви зна╨те, що то  соми?  -засмiявся  лисоголовий.-  Та  ви
сiдайте. Юрку, сполосни чарку.
   - Що ви, що ви,- запротестував Дмитро Iванович, але Юрко вже звiвся  на
ноги й пiшов до рiчки. Це був високий красивий парубок, помивши чарку, вiн
грацiйно поставив ©© перед Дмитром Iвановичем i сiв на сво╨ мiсце.
   - Ви дума╨те, ми якiсь алкашi? - знову посмiхнувся старший.- Ну, ну, не
заперечуйте. Глупа нiч, а вони сидять удвох  на  лузi  й  давлять  водяру.
Мабуть, i я б так подумав. Просто запiзнились на вечiрнiй кльов - застряли
в пiску,  потомилися,  рано  вклалися  спати.  Лежали-лежали,  а  воно  не
спиться, i чогось так стало на серцi - не то важко, не то порожньо,- то ми
оце пiднялися, розiклали купайло  й  сiли.  Юрко,  правда,  як  почув  про
пiвлiтру, з усiх чотирьох побiг, завтра йому  вже  не  припаде,  ми  сво©м
транспортом, онде за кущами лайба. Боюся, звикне, негiдник.
   - Ну, дядьку Миколо...- засоромився Юрко.
   - Хiба мало звика╨?-правив далi лисоголовий.- А йому при його  професi©
взагалi треба триматися подалi од цього зiлля.
   - А чого? - запитав Марченко, вiдчуваючи, як гаряче  побiгла  по  жилах
горiлка i як в одну мить мовби легшим стало тiло.
   - Вiн кранiвник. Один  неточний  рух,-  i  вiчна  вам  пам'ять,  дядьку
Миколо. Менi себто. Я внизу гiрую. А хто ж ви будете, якщо  не  секрет?  -
запитав i примружився хитро, але приязно.
   Дмитро Iванович чомусь вiдчув, що збрехати цьому чоловiковi не зможе.
   iПрофесор, доктор наук.
   - О-о,- здивовано потягнув дядько Микола. - I яких наук?
   I знову  Дмитро  Iванович  зрозумiв,  що  не  зможе  одказати  так,  як
одказував деяким далеким знайомим: мовляв, фотосинтез, це оця  горiлка,  i
огiрки, i цибуля пiд горiлку, й повiтря, яке вдиха╨мо разом  з  цигарковим
димом. Для цього чоловiка це було б просто образливо.
   Вiн промовляв повiльно, намагаючись  розповiсти  зрозумiло  й  водночас
свiдомо дбаючи про цiкавiсть сво╨© оповiдi. Вiн сам  незчувся,  коли  й  з
чого захопився. Од тi╨©  уваги,  з  якою  його  слухали,  од  внутрiшнього
бажання вибалакатись, звiльнити душу од решток тягаря?  Так  чи  так,  але
далi  говорив  у  звичнiй  йому  манерi,   вимахуючи   руками,   повсякчас
звертаючись  iз  запитаннями  до  слухачiв  i  вiдповiдаючи  на  них.  Вiн
розказував про все: про  те,  як  створював  лабораторiю,  як  дослiджував
хлорофiловi зерна в свiтловому спектрi,  як  йому  спала  думка  про  отой
невловимий  мент  перетворень  у  зеленому  листку,  як  вони  шукали,  як
опинилися в глухому  кутi  i  як  ©м  допомiг  Борозна.  То  була  справдi
захоплива оповiдь, повна радостi й трагiзму, як була  ними  повна  й  сама
робота. Вiн тiльки тепер зрозумiв те. А також зрозумiв,  що  все  те  йому
необхiдне i що воно глибоко проросло в нього. Мабуть, так  само  глибинно,
як сонячний промiнь пророста╨ в трави, в дерева, в людей  -  все  суще  на
землi.
   Вiн здивувався, що розповiда╨ все це незнайомим людям. "Невже,- зринула
думка,- я роблю це у вiдплату за горiлку та за тепло багаття,  бiля  якого
мене прихистили?" I одразу ж зрозумiв, що це не так. Що це таки  вiдплата,
але за iнше тепло - душi, серця, якими люди одвiку грiють одне одного. Оцi
дво╨ людей збудували для нього дiм,- для нього чи для когось iншого, це не
ма╨ значення,- хтось виростив хлiб, який вони ©дять, а вiн теж клопочеться
й працю╨, щоб виправдати будинок, хлiб i тепло людських  сердець,  вiн  не
боржник перед ними, а вони перед ним, i саме в цьому краса й щастя  життя.
Вiн не почував нi сорому, нi нiяковостi перед сво©ми новими  знайомими,  i
зовсiм не тому, що ось викурить ще одну сигарету, встане,  попроща╨ться  i
назавжди скiнчиться ©хн╨ знайомство;  просто  ©х  несподiвано,  але  мiцно
зв'язали невидимi нитки приязнi та доброзичливостi.
   У ту мить вiн подумав, що на великiй i широкiй землi люди  можуть  дуже
легко порозумiтися, треба тiльки не ховати сво©х думок i не плекати  лихих
замiрiв, треба щиро й вiдкрито йти до багаття, запаленого в пiтьмi.
   Та думка вже нiчого не змiнила  в  ньому  самому.  Вона  лише  принесла
радiсть, i не бурхливу, а якусь тиху,  радiсть  i  вiдчуття  спокою,  саме
спокою серед людей, коли хочеться з ними говорити, хочеться разом мовчати.
   Вони засидiлись допiзна. На сходi поблискувало,  неначе  хтось  бавився
кресалом. Щось у тому було - в обiцянцi грози чи погрозi нею. Принаймнi не
хотiлось вкладатися спати, поки вона не прийшла. Вчора вона не  дала  йому
спати. Вiн уклався на  заскленiй  верандочцi,  i  коли  вона  розгулялася,
громовиця й спалахи розбудили його. Вiн лежав з розплющеними  очима,  коли
спалахувала блискавиця, то висвiтлювала верандочку до  дна,  дарма  що  та
була густо накрита старою грушею. А коли  згасала,  перед  його  зором  ще
довго бiлiли великi, у дощових краплях грушi. Шумiла злива, й грушi  важко
гупали бiля верандочки; коли вiн при черговому зблиску звiвся  на  лiктях,
то побачив,  що  трава  внизу  густо  встелена  грушами,  йому  захотiлося
вибiгти, назбирати ©х, але не одважився пiрнути пiд дощ. I так  йому  було
гарно слухати зливу в листi й чути той важкий, земний, стиглий  гупiт,  що
навiть зараз,  згадавши,  що  був  далеко  од  хати  i  не  мав  надiйного
прихистку, знову захотiв, щоб прошумiла злива. Вони залiзуть у  машину,  й
слухатимуть ©© шум, i гомонiтимуть до ранку.
   Але сьогоднi вона пiшла стороною. Вони випили всю  горiлку  й  викурили
пiвпачки сигарет "Столичнi"; Марченко хотiв iти на свiй белебень, але вони
не пустили й поклали його на надувному матрацику бiля машини.
   Дмитро Iванович спав мiцно, чи то од випито© горiлки, чи од того, що не
виспався вчора, чи яко©сь  чистоти  й  легкостi,  що  настали  пiсля  його
незвично© сповiдi. Вiн проспав схiд сонця, коли встав, воно  вже  круглiло
височенько над лiсом по той бiк рiчки. Його нiчнi спiврозмовники, взутi  в
гумовi чоботи, вже стояли у  водi  з  вудками  в  руках.  Дмитро  Iванович
подякував ©м за нiчлiг i пiшов до верби.  Повитягавши  порожнi  закидушки,
розмiшав з гле╨м кашу, розмотав вудку. Кльов цього разу  був  гiрший,  нiж
тодi, коли поштар вручив йому телеграму про нещастя  з  Андрi╨м,  але  вiн
таки впiймав в'язя, двох пiдлящiв та зо Два десятки дрiбноти.
   Вернувся до хати десь на початку одинадцято© години.
   На подвiр'© на нього чекала несподiванка. Юшка вже варилася. Вона  саме
закипала у вiдрi, пiдвiшеному на великiй дерев'янiй  тринозi  над  вогнем,
розкладеним у кiнцi саду. Бiля вiдра поралася баба Варка, в  помiчниках  у
не© ходили... Юлiй i Микола. А трохи збоку,  пiд  кущем  порiчок,  солодко
спав "запрограмований на кохання" ╙вген. Хлопцi при©хали привiтати його  з
днем народження. Це зворушило Дмитра Iвановича, то бiльше,  вiн  знав,  що
тут не було пiдлабузництва, намагання сподобатися начальству - всi тро╨ на
таке були просто нездатнi. Та й вони не  сказали,  що  при©хали  привiтати
Дмитра  Iвановича  з  днем  народження.  Мовляв,   захотiлося   покататись
"ракетою", покупатись, позагоряти, а комусь i спала щаслива думка: давайте
потривожимо шефа.
   Обiдали на травi пiд  грушею-лiсiвкою,  що  вже  почала  сипати  додолу
маленькi й мiцнi, як крем'яхи, грушки. Одна впала ╙вгеновi  в  тарiлку,  i
вiн насправжки злякався, й  було  багато  реготу.  Особливо  розвеселилася
Маринка, вона намагалася тихцем кинути у ╙вгенову тарiлку  ще  з  пiвжменi
грушок, i вiн ловив ©©, й перекинули тарiлку, i Дмитро Iванович насварився
на обох дерев'яною ложкою-довбанкою, що ©х виклала на ряденце баба  Варка.
До юшки була "Староки©вська", ©© повiльно розливали  в  чарки,  випили  за
Дмитра Iвановича, за  його  родину,  за  роботу,  невдовзi  хлопцi  почали
зриватися на пишнiшi тости, але Марченко не пiдтримав ©х. Вiн  взагалi  не
любив пишнот, нiяковiв перед ними. Вiн проголосив тiльки один  тост,  який
трохи спантеличив хлопцiв: за Борозну. Дотримуючись дано©  тому  обiцянки,
вiн ©м нiчого не розповiв, а тiльки  сказав,  що  Вiктор  Васильович  дуже
здiбний науковець, вельми порядка людина й що анонiмка  не  ма╨  до  нього
нiякого стосунку. У цьому впевнився  рiшуче.  Вiн  пошкодував,  що  ©м  не
доведеться працювати разом, i порадив хлопцям, коли  завтра  вертатимуться
додому, за©хати по дорозi на Бережок i провiдати Борозну. Спробувати з ним
поговорити, можливо, вiн ще передума╨. А нi - то  хоч  просто  попрощатися
по-людському.
   Пiсля снiданку всi пiшли па рiчку, а  Дмитро  Iванович  лiг  у  кiмнатi
подрiмати. Спалося йому погано, заходжувалося серце  (пiсля  чарки  завжди
так), i заважала Маринка, котра кiлька  разiв  прибiгала  то  за  надувним
кругом, то за цукерками, то ще за чимось.  Вiн  устав  трохи  розбитий,  з
болем у головi. Тим часом повернулися з рiчки  хлопцi,  вони  були  мокрi,
веселi й голоднi, до©ли юшку й упорали ковбасу, яку вранцi майже нiхто  не
©в, хотiли знову йти на Десну, але тут взяв у сво© руки провiд дiд Олекса.
Вiн запропонував пiти по гриби. З того, що сказав  "по  гриби",  а  не  по
маслюки, з того, що  з  темного  чулана  виставив  цiлу  шерегу  корзин  i
корзинок, Дмитро Iванович зрозумiв, що грибування буде розкiшним.
   Веселим гуртом вирушили в путь. Попереду дiд Олекса з Маринкою, за ними
Юлiй, ╙вген, Микола i Андрiй, позаду  ступали  Дмитро  Iванович  з  Iриною
Михайлiвною. Iрина Михайлiвна нiколи не була охоча до всiляких  походеньок
i  мандрiвок,  але  сьогоднi  залюбки  вибралася  й  вона.   Йшли   довго.
Розрiдженим соснячком, у якому повсюдно  рудiли  лапатi  гiрчаки,  стежкою
через зоране поле, знову стежкою через соснячок, ще зовсiм молодий i такий
хирлявий, що в ньому на половинi сосонок колючки були жовтi, а  на  деяких
пообсипалися зовсiм. Першим збочив iз  стежки  Андрiй,  зiрвав  цiлий  кущ
сухуватих, але не червивих маслюкiв, за ним кинулась  Маринка,  однак  дiд
Олекса пiдняв угору руку, закликаючи не вiдволiкатися i йти за  ним.  Шлях
©м перетяла дорога, колись добре в'©жджена, а тепер заросла  травою.  Вони
повернули лiворуч по дорозi. У праву руку од них тягнувся соснячок, у лiву
- теж соснячок, але вже вищий i густiший,  помiж  ним  бiлiли  берiзки  та
височiли молодi клени. Тут пiшли  низиннi  мiсця,  попiд  соснами  вже  не
жовтiв пiсок, а росла висока, хоч i рiдка, трава. З лiвого боку в  тiснiй,
маленькiй долинцi вигулькнула березова i дубова  оаза,  вона  була  густа,
закучерявлена лiщиною i крушиною й пiдступала до само© дороги. Дiд  Олекса
зупинився навпроти оази, поставив на дорогу  корзину  й  дiстав  саморобну
вишневу люльку.
   - Ану, хлопцi, мотнiться в цей гайок,- сказав вiн.- Треба перевiрити.
   Хлопцi, а з ними й Маринка,  шаснули  в  кущi,  а  дiд  Олекса  закурив
люльку. Вiн стояв посеред дороги, високий, бiлобородий - полiщук з  давнiх
лубкiв,- i значуще всмiхався. З його усмiху Дмитро Iванович  зрозумiв,  що
вiн послав хлопцiв не перевiряти, а взяти вже знайдене.
   Хлопцi й Маринка справдi незабаром вернулися, несучи в корзинi  зо  два
десятки великих  темно-бурих  боровикiв.  Дiд  нiчого  не  сказав,  пiдняв
корзину й  рушив  далi.  Вони  пройшли  ще  з  пiвкiлометра  (Маринка  вже
стомилася, й хлопцi по черзi несли ©© на плечах), тепер соснячок,  що  рiс
лiворуч,- од дороги його вiдокремлювала неглибока  стара  канава,  поросла
лiщиною i лозами,- був iнакший. Власне, такий, як i ранiше, але помiж  ним
рiвненькими рядками бiгли в глибiнь  дубки  й  берiзки.  Смуга  сосняка  -
пасемце дубiв i берiзок, знову смуга сосняка - й знову листяна посадка.
   - Отут i грибуватимемо,- сказав дiд Олекса.- Ставайте  кожне  на  отаку
смужку й прямуйте нею до кiнця. Не бiйтеся, не заблудитесь. Усi ми вийдемо
на луг. Лупатимуться гайочки -  теж  обдивiться  ©х  зокiл.  Всередину  не
лiзьте, там нема нiчого. Дмитре Iвановичу, ви ставайте сюди. Ти,  мала,  з
ким пiдеш, з мамою?
   Дмитро Iванович зайшов у лiс. Перед ним бiгли в  далечiнь  чотири  ряди
струнких берiзок та теж струнких, пiд-чухраних дубкiв. Вони вже обiгнали в
ростi сосни,  пiднялися  над  ними  метрiв  зо  два.  Сосни  стояли  тихi,
мовчазнi, мовби неживi, а берiзки й дубки перешiптувались  листом,  i  над
головою в Дмитра Iвановича котився тихий,  ласкавий  шум.  Особливо  гарнi
були берiзки,  гарнi  в  сво©й  молодостi,  нестримному  зростi,  зеленому
кипiннi. Осiнь ще не спалила ©м крил, i вони маяли ними, мовби летiли  над
сосновим бором.
   Унизу росла висока трава, але вона була рiдка й уже  пожухла.  Марченко
подумав, що дiд Олекса цього разу таки дав маху, привiв ©х не  туди,  куди
треба.
   Але в ту ж мить побачив попереду в травi щось червоне, яскраве, кинувся
до нього й зупинився в подивi. То був красноголовець. Великий, на  високiй
рiвнiй нiжцi, вiн аж рiзав очi чистотою червоно© барви. Неподалiк од нього
росло ще два менших. Дмитровi Iвановичу аж жаль було пiдтинати ножем  таку
красу. Вiн поклав ©х у кошик, але, тiльки рушив далi,  знову  наштовхнувся
на два  чималi  красноголовцi,  схожi  на  збитошних  хлопцiв  у  червоних
капелюхах. Потiм знайшов бiлий гриб.  Вiн  рiс  у  розпрузi  мiж  листяною
посадкою i сосняком. Десь збоку верещала  Маринка,  видно,  й  там  ходила
удача.
   Пройшовши ще трохи, весь час пiдтинаючи то красноголовця, то  боровика,
а то й бiлого гриба, Дмитро Iванович наштовхнувся на зелене диво.  То  був
один з тих гайкiв, про якi  казав  дiд  Олекса.  Вiн  рiс  у  долинцi,  на
просторi  -  сосновий  бiр  перед  ним  вiдступив  -  i   здавався   одним
велетенським кущем. Власне, вiн i був одним кущем - три чи чотири кремезнi
дуби, що сплелися кронами, берези й клени, якi щiльно обступили ©х, а  пiд
ними й докруж лiщина, крушина, калина - могутнi зеленi груди,  якi  дихали
одним дужим подихом. Йому  здалося,  що  вiн  чу╨  ©хн╨  дихання.  В  тому
зеленому кипiннi - кiлька червоних, коричневих та  бiлих  барв,  але  вони
тiльки пiдкреслювали чистоту зелено© барви. Бiля вершечка найвищого дуба в
розсосi чорнiло сороче чи вороняче гнiздо, а трохи нижче ходив по  товстiй
гiлцi лiсовий модник i франт  дятел-крутиголовка.  У  червоному  капелюсi,
червоних штанях,  рябому  галстуцi,  вiн  нiби  пританцьовував  на  гiлцi,
поклюкуючи дзьобом по товстiй дубовiй корi. Проте всiм  лiсовим  мешканцям
вiдомо, що крутиголовка хоч  трохи  й  франт,  але  зовсiм  не  пiжон,  що
походить вiн з трудово© сiм'© i сам теж великий  трудар.  Що  й  живе  вiн
менше  за  iнших  птахiв  -  усього  два-три  роки,  бо  од  важко©  працi
порушу╨ться щось у  його  головi.  Може,  вiн  нажива╨  собi  гiпертонiчну
хворобу, як деякi клопiтливi люди?
   Дятел не вельми зважав на  Дмитра  Iвановича,  клював  i  далi,  тiльки
сховався на той бiк гiлки. А Марченко,  щоб  не  сполохати  його,  й  собi
одступив за лiщинове гiлля.
   Довкола гайка росла густа висока трава, а в нiй червонiли красноголовцi
й бурiли боровики та бiлi гриби.
   За кiлька хвилин Дмитро Iванович наповнив кошик майже доверху. Коли вiн
зупинився перепочити, то подумав, що йому ще нiколи не  доводилося  бачити
стiльки грибiв. Та ще й не десь у гущавинi, в далеких лiсових нетрях, а на
просторi, за три кiлометри вiд села.
   I враз вiн зрозумiв, що то не випадково. Що це йому подарунок  на  день
народження од дiда  Олекси.  Йому  i  його  родинi.  Очевидно,  це  дiдове
займище, вiн назвав його i берiг до цього дня.
   Дмитра Iвановича заповнила тепла хвиля вдячностi. Мабуть, подумав,  дiд
Олекса теж знав про його клопоти й нещастя i хоче  допомогти  йому  стерти
про них згадку ось цим дарунком. Вiн був дуже дорогим для  Марченка,  саме
спiвчутливiстю i теплотою; дiд Олекса мовби подарував йому  оцей  день,  з
красою дозрiлого лiта,  зеленим  шумом,  прохолодним  вiтерцем  i  щедрими
сонячними бризками. I ще вiн подумав, що тепло, акумульоване дарунком,  не
адекватне його коштовностi. Часом одна-╨дина  цигарка  бува╨  дорожчою  за
золотий портсигар.
   I тут йому зненацька пригадалося, як  узимку  сорок  другого  року  вiн
стояв у снiгах за Волгою. Вiн i ще тридцять восьмеро солдатiв навчалися  у
прискоренiй  тримiсячнiй  командирськiй  школi.  Школа  мiстилася  в  двох
невеличких пристанцiйних будиночках зруйновано© бомбами станцiйки.  У  них
тодi був чудесний учитель, вiн же й начальник курсiв, i  замполiт,-  Захар
Максимович Родiн. Вiн уже одвоювався, у нього в спинi сидiло три  осколки,
один - за кiлька мiлiметрiв од хребта; вiн був значно старший за них  усiх
- пiд сорок, сорок точно, й здавався  ©м  майже  дiдом.  Захар  Максимович
мешкав з дружиною i дочкою у будцi колiйного обхiдника. Зима тодi видалася
снiжна, сувора, просто скажена. В степу гуляли шаленi, крижанi вiтри, вони
обривали на дахах залiзо й видували тепло з старих, розхитаних  станцiйних
будiвель. Курсанти давно попиляли в'язи i акацi©, що росли на  станцi©,  i
мерзли нестерпно. Але найгiрше доводилось Захару Максимовичу з_ дружиною i
малою дочкою, ©хн╨ помешкання обдувалося вiтром з усiх бокiв, воно було як
одна холодна камiнна брила. В один з таких днiв хтось довiдався, що завтра
Захару Максимовичу сорок рокiв. Що могли подарувати йому  вони,  курсанти,
коли весь взвод голився однi╨ю бритвою - решту помiняли на  хлiб.  I  тодi
вони пiшли вночi за вiсiм кiлометрiв у байрак i спиляли два  в'язи.  Брели
по пояс у снiгу, прострiленi наскрiзь сталевим  вiтром,  i  кожен  нiс  на
плечi метрову колоду або в'язку палiччя. Тихенько склали все те  багатство
бiля будки й пiшли в холодну казарму, не взявши собi жодного полiна.
   За тиждень усi вони ви©хали за призначеннями у вiйськовi частини. I  до
само© весни, пробиваючись з автоколоною у глибоких  снiгах,  замерзаючи  в
кабiнi на  ослизлiй  од  ожеледi  дорозi,  Дмитро  Iванович  думав,  чи  ж
вистачить Захару Максимовичу дров до весни. Вiн чомусь  дуже  часто  думав
про це. I не раз згадував потiм, пiзнiше.
   Дмитро Iванович поставив кошика й одiйшов убiк. Вiн не мiг одвести очей
од схожого на величезний зелений стiг  гайка.  Обступлений  з  усiх  бокiв
нижчим лiсом, освiтлений сонцем, гайок аж кипiв зеленими соками.  То  була
цiла киснева держава, досконало вибудувана, гармонiйна,  красива.  То  був
його помiчник, друг, побратим. Це вiн напував киснем Дмитра  Iвановича,  а
Дмитро Iванович клопотався, щоб йому краще дихалося. Вони обо╨ пили сонце,
од сонця починалися, завдячували сонцевi  життям.  Хтось  iз  учених,  хто
саме, Дмитро Iванович не мiг пригадати, сказав, що сонячний промiнь гра╨ у
нашiй головi. Хто зна, Що саме вiн мав на  увазi.  Так  чи  так,  але  вiн
сказав добре.

Last-modified: Tue, 23 Jul 2002 11:48:57 GMT
Оцените этот текст: