i зостались в сливах! Ти тепер вища за ©х усiх, бо ти велика княгиня, мов королева на Укра©нi, а вони простi князi i муситимуть схилити сво© гордовитi голови перед тобою. Вони тепер зiрки, а ти- ясне сонце Укра©ни, - сказав Виговський, походжаючи по свiтлицi, гордо пiдвiвши голову вгору та позираючи на стелю та на мухи, що лазили по стелi, неначе то лазили не мухи, а усi тi князi Любецькi i Соломирецькi, та Олесинi родичi-сенатори. - Ну, теперечки як почу╨ княгиня Любецька, що ти став великим князем, а я великою княгинею, то лусне з досади, - сказала гетьманша. - А князь Любецький зареве од зависностi, а твiй дядько, кальвiнiст Христофор Стеткевич, з дива вискочить на тин та й закукурiка╨, як пiвень. - А тiтка Суходольська? Тепер вона од зависностi скрутиться, зверетениться та й сказиться! Вона ж найбiльше перебаранчала нам до шлюбу, - сказала Олеся i встала з мiсця. - От тепер я велика княгиня! Заткнула роти усiй високодумнiй рiднi© - говорила Олеся, ходячи тихо по свiтлицi. - Нехай тепер вони ©дуть до мене з поклоном, бо я тепер так високо стою над ними, як сонце над землею. В гетьманшi очi блищали, щоки горiли. Гордовитiсть i самолюбство, вдоволене по самiсiньку шию, так i свiтилось в ©© пишних очах, в цiлiй постатi ©© повненько© фiгури. Довга оксамитова рожева французька сукня пишно сунулась за нею слiдком по пiдлозi, а голубий шовковий кунтуш аж шелестiв на ©© станi, нiби на радощах, що вкрива╨ княжi плечi i княжий стан. - А зна╨ш, гетьманшо й велика княгине, що ми постановили в Гадяцькiй умовi з Польщею, щоб нашi укра©нськi православнi князi, якi позоставались на Укра©нi, не мали привiле©в, бiльших за козацькi привiле©, i були у всьому рiвня козакам, - сказав гетьман. - Це нашим князям Любецьким та Соломирецьким ще одна носатка од мене. - Ото й гаразд! Так i треба! - аж крикнула гетьманша. - Надiну княжу дiадему сво╨© матерi на цей урочистий час i покажусь в нiй козацькiй старшинi, щоб тепер вона не дуже ставала запанiбрата з нами. Гетьманша витягла з здорово© скринi маленьку скриньку чудово© роботи, одiмкнула, вийняла дорогу золоту дiадему, обсипану брильянтами, i почепила собi на голову; потiм вийняла чотири разки перлiв i золоте намисто з маленьких червiнчикiв i почепила на шию. - Пишна ти в цiй дiадемi та в перлах! Ти неначе родилась задля того, щоб носити дiадему та корону! - сказав Виговський, милуючись сво╨ю Олесею. Гетьманша запишалась на цi слова чоловiка, на ©© очi, на ©© обличчя на одну мить неначе злинули грацi© i обвiяли ©х сво©м духом. Але перегодя Олеся знов гордо пiдвела голову i тихою ходою почала походжати по свiтлицi. Княжа поставнiсть та поважнiсть знов виглянули в ©© постатi, в кожному пружку ©© гордовитого обличчя. - Та ти, гетьмане, не цiлуйся тепер з козацькими полковниками: треба знати й свою честь. I я не буду ©х тепер цiлувати в плечi, бо я тепер ©м не рiвня. Одразу постав себе як великий князь i гетьман, щоб i вони зучились вважати на тебе як на великого князя! - навчала Олеся. - А то ж як? Авжеж я тепер ©м не рiвня! Тепер я маю ласку в короля. Тепер я кому схочу, тому й дам шляхетський ранг. Але козацька старшина, певно, вже вся зiбралась. Час виходити! - Виходь ти попереду, а я зараз за тобою вийду, щоб прийняти поздоровлення, - сказала гетьманша. Зiбрана в свiтлицi старшина все поглядала на дверi, а дверi не одчинялись. Намальована на дверях дочка фараонова в очеретi й кошик на водi з маленьким Мойсе╨м все стояли нерушно. Коли це несподiвано фараонова дочка з очеретом неначе посунулась i десь сховалась. Два козаки одчинили в велику свiтлицю дверi i поставали по обидва боки дверей. Гетьман прийняв поважний вид i гордо ступив в свiтлицю. Полковники, й сотники, й посланцi сповнили сливе усю свiтлицю. Гетьман поклонився до ©х не дуже низьким поклоном, ледве нахиливши голову. Оксамитовий малиновий кунтуш, червонi сап'янцi з срiбними пiдковами та острогами аж сяяли на гетьмановi. Посланцi, полковники, сотники й уся старшина низенько уклонились гетьмановi i поздоровили його з Зеленими святками. Гетьман подякував тихим голосом i знов ледве поклонився старшинi. То вже не були низенькi та облесливi попереднiшi поклони колишнього генерального писаря Виговського, то був гордий поклiн гетьмана i великого князя Русi. - Не так тепер гетьман кланя╨ться старшинi, як було переднiше! - зашепотiли декотрi полковники, що стояли позад других. - Неначе не той став! Гетьман стояв сам серед свiтлицi i нiкого не попросив сiсти. Генеральний писар Груша подав гетьмановi королiвськi грамоти. Гетьман прочитав ©х мовчки i потiм зараз оповiстив, котрих полковникiв та сотникiв король надарував грамотами на шляхетство. Шляхетство дiстала од короля не уся козацька старшина, а тiльки тi полковники та сотники, на котрих, само по собi, показав гетьман. Полковники, осавули та сотники почали переглядатись i шепотiти. Гетьман пiдвiв голову i грiзним поглядом поглянув на старшину. Старшина стихла. Прочитавши декотрi грамоти од короля, Виговський промовив: - Поздоровляю вас, старшино, з Великим князiвством Руським i з новим правом шляхетства! Будьте вдячнi найяснiшому нашому королевi i добродi╨вi! Дехто з старшини поклонився i подякував гетьмановi. - А ми тебе, гетьмане, поздоровля╨мо, як великого князя й гетьмана Укра©ни! - промовив генеральний писар Груша i низенько уклонився Виговському, i разом з ним гетьмановi поклонились низенько i тi полковники та сотники, котрi дiстали право шляхетства. Осавул Ковалевський, Тимiш Носач i iншi, котрi не дiстали права шляхетства, не поклонилися Виговському. - Поздоровля╨ш нас, гетьмане й великий князю, з правом шляхетства, та не всiх, - гордо промовив Ковалевський. - Ми, козаки, усi дiти однi╨© матерi Укра©ни. Зда╨ться, в Гадячi постановили, щоб уся козацька старшина дiстала од короля право на шляхетство, i там не було тако© умови, щоб шляхетство було дано тво©м, гетьмане, слугам... - Не з мо╨© причини так сталось... Про це вже зна╨ найяснiший наш король i добродiй, - сказав Виговський i в його словах, в його голосi знов виявились хитрощi та облесливiсть колишнього Богданового генерального писаря. - Зна╨ про це король... це правда. Але коли король зна╨, то тiльки через тебе, гетьмане, - знов обiзвався зi злiстю Ковалевський. Тимiш Носач стояв мовчки i тiльки од злостi крутив свого довгого вуса. Гетьман гордо випростався на ввесь свiй високий зрiст i сказав: - Що зроблено, то зроблено, i не нам його переробляти. Прошу старшину пам'ятати про сво© обов'язки до найяснiшого нашого короля й добродiя i до нас, гетьмана i великого князя. Старшина замовкла. Генеральний писар Груша облесливо промовив: - Переда╨мо наше поздоровлення ясновельможнiй гетьманшi i великiй княгинi! - От вона зараз буде, - сказав гетьман i вийшов в дверi. Фараонова дочка й очерет знов з'явились перед очима старшини. Через одну хвилину два козаки знов одчинили дверi i стали по обидва боки, неначе вкопанi. В дверi увiйшла гетьманша з повагом, горда та пишна. Княжа дiадема лиснiла й блищала, аж сипала промiнням. Золоте намисто, перли, золотi позументи, золотi парчевi квiтки на шовковому кунтушi сипали од себе ся╨во кругом ново© велико© княгинi. Вона увiйшла i стала серед свiтлицi. Слiдком за нею вийшов Виговський i став поруч з нею. Старшина поздоровила Виговську з святками i з великим князiвством. Вона подякувала тихим голосом. Усi полковники та сотники пiдступали до не© та цiлували ©© в руку i в плече. Вона не поцiлувала в плече нi одного полковника. Гетьман i гетьманша трохи постояли серед свiтлицi, трохи побалакали з деякими посланцями. Виговський розпитав в посланцiв, як приймали ©х в Варшавi, як вони давали присягу на пiдданство королевi, а потiм поклонився усiм полковникам. Гетьманша так само поклонилась заразом усiм одним поклоном i тихою ходою вийшла з свiтлицi. Слiдком за нею вийшов i гетьман, не запросивши старшини до себе на празниковий бенкет, як то бувало переднiше. Два козаки зачинили за ними дверi. - Осавул Ковалевський страшний задля мене, - тихо промовив Виговський до жiнки. - Вiн мене зсадить з гетьманства i з великого князiвства, але не дiжде вiн цього. Треба йому чики-чики! - сказав гетьман i показав на горло, чикаючи пальцем по сво©й горлянцi. - Пошлю найнятих убiйникiв, горлорiзiв-татар, нехай його десь застукають та й чики по горлi! - Це наш закатований ворог: вiн нам нако©ть багато лиха, - сказала ще тихiше гетьманша. Уся старшина, усi посланцi стояли, терлись, м'ялись, тупцяли, все сподiвались, що гетьман знов вийде i запросить усiх на празниковий бенкет, як звичайно бувало переднiше. Але дверi в свiтлицю не одчинялись, неначе ©х хто замкнув i припечатав. Фараонова дочка мовчки дивилась на старшину i неначе смiялась з ©х. Усi постояли, потупцяли та й розiйшлись. - Ого-го! Виговський вже став не той! - смiливо гомонiла старшина. - Вже не осмiха╨ться й не кланя╨ться низенько. - Коли б тобi хоч сiсти попросив! коли б тобi дав хоч по чарцi за труда! - гомонiли деякi сотники та посланцi. - Ото добра закуска, нiгде правди дiти! - говорив гордовитий Ковалевський. - Оце гаразд на©лись, напились в гетьмана, та й... бувайте здоровi! - В мене вже аж хмiль вдарив в голову од гетьманського вина. Добрий могорич поставив нам Виговський! - жартував Носач. - Буде вiн нам ставити ще кращi могоричi! Щось вiн занадто гордо пiдняв голову, як став великим князем з ласки королiвсько©, а не з нашо©, - гомонiли Ковалевський та Золотаренко. - Не король вибрав Виговського, а ми! А коли ми його вибрали, - то можемо й скинути з гетьманства. Високо вiн лiта╨, та низько сяде. Вже аж третього дня 3елених свят гетьманшин брат, сотник Юрiй Стеткевич, вговорив сестру та гетьмана, щоб вони запросили старшину та посланцiв на бенкет. Гетьман i справдi запросив до себе, але не всiх полковникiв та сотникiв, а тiльки тих, що були йому вiрнi i дiстали од короля шляхетство. Це ще бiльше роздратувало козацьку старшину. Чутка про те, що не всi козаки дiстали право шляхетства од короля, навiть не всi полковники й сотники, облетiла по всiх полках. Невдоволена старшина почала нарiкати на короля й гримати на гетьмана. Гетьмановi про все виказували вiрнi йому козаки. Бiльше за всiх пiдбурював козакiв Ковалевський. Гетьман задумав звести його з свiта i пiдiслав пота╨мцi до його сво©х шпигунiв i убiйникiв. Але вбити Ковалевського ©м не вдалося, а слава про цей гетьманiв замiр пiшла по всьому Чигиринi. Дiставши грамоти од короля, гетьман визволив з тюрми московського посланця Портомо©на i одiслав його в Москву з грамотою до царя, в которiй нарiкав на Олексiя Михайловича за те, що вiн розiслав по Укра©нi унiверсал i звав гетьмана зрадником. Сам гетьман зараз розiслав по всiх полкових мiстах, по всiх мiстечках свiй унiверсал, в котрому вiн оповiщав, з яко© причини вiн одiрвав Укра©ну од Москви i оддав Польщi. Усе поспiльство, усей народ, усi простi козаки загули, закричали проти цього гетьманського вчинку. Тiльки десять рокiв минуло, як народ визволився од польського ярма. Польське лихолiття було ненависне народовi й простим козакам. Люди не встигли забутись про панщину, про всi неправди й притиски од панiв та ксьондзiв. Народ боявся, що знов вернуться на Укра©ну вигнанi Богданом католики-пани i силуватимуть його до панщини, що Польща знов заведе унiю на Укра©нi, знов напустить ╨зу©тiв та ксьондзiв, знов нашле на Укра©ну свого вiйська, котре прийдеться вдержувати на харчах. Московськi бояри й во╨води почали пiддержувати пушкарiвську партiю в Полтавi, ворожу до гетьмана. В Полтавському полку вибрали за полковника Пушкаревого сина Кирика, котрий скликав до свого полку невдоволених хлопiв i назвав ©х "дейнеками". Гетьман не вважав на народ i на козацьку старшину, що була неприхильна до Польщi. Вiн знав, що усi полковники на Правобережнiй Укра©нi будуть встоювати за ним, будуть тягти до Польщi; вiн сподiвався, що коронний обозний Андрiй Потоцький стане йому до помочi, бо вже привiв польське вiйсько на Правобережну Укра©ну i став станом в Бiлiй Церквi. Гетьман назначив Немирича рейментарем над польським "затяжним" вiйськом i послав його за Днiпро, де було чимало полковникiв, ворожих для гетьмана. Немирич перевiв польське вiйсько через Днiпро i поставив його в Чернiговi, Нiжинi, Борзнi й iнших мiстах Лiвобережно© Укра©ни. Нiжинський протопоп Филимонов давав про все звiстки в Москву. До його пристав Богданiв шурин, полковник нiжинський Василь Золотаренко, котрому хотiлось видерти гетьманську булаву з рук Виговського; пристав переяславський полковник Тимiш Цюцюра, котрому так само заманулось дiстати гетьманську булаву, запобiгши ласки в московських во╨вод. Яким Сомко, брат першо© Богданово© жiнки Ганни, так само хотiв стати гетьманом. Запорозька Сiч i славний ©© отаман Iван Сiрко встали проти Виговського i оступились за Богданового сина Юрiя, котрому вони хотiли доручити гетьманство. На Укра©нi тлiло, жеврiло, i огонь був напоготовi спахнути. Виговський знав про це i оповiстив збiр на раду в Канiвiцинi коло Германiвки. Вiн хотiв сповiстити там королiвський унiверсал на пiдданство козакiв королевi. IX Зачувши про цей гетьманський вчинок, старий Лютай так i скипiв. Цiлий день ходив як сам не свiй, сердився, з усiма лаявся, чiплявся до жiнки, лаяв Маринку, а по обiдi звелiв синовi запрягти коня в вiзок i побiг в Чигирин до сво©х старих приятелiв. Того таки дня ввечерi Маринка примiтила, що Демко все шепочеться з сином, все виходить з хати i розмовля╨ з ним нишком то в ганку, то на причiлку. Пiсля вечерi, вже смерком Маринка заглядiла в вiкно, що старий Лютай неначе крадькома пройшов попiд вiкнами в садок i понiс здоровий бутель горiлки, прикривши його полою жупана. Слiдком за батьком майнула пiд вiкнами постать Зiнькова. Зiнько понiс два здоровi хлiби пiд обома пахвами, накинувши наопашки жупан i прикривши хлiб полами. Перегодя Маринка примiтила, що пiд вiкнами майнула ще одна висока постать i простувала з гори в садок. Вона впiзнала полковника Джеджалика, найлютiшого ворога полякiв та Виговського. За ним знов майнув хтось крадькома, неначе закрадався з-за хати, щоб когось впiймати, а за ним ще пройшло два старi дiди. Маринку взяла цiкавiсть. Свекрухи не було в хатi. Дитина вже спала. Вже й слуги поснули. I в хатi, i в дворi було тихо. Маринка вибiгла з хати i побiгла стежкою в садок. Старий садок рiс по крутiй горi i спускався з горбка в глибокий ярок. Старi грушi та яблунi неначе заливали вщерть той яр густим гiллям. Маринка спинилась коло густих кущiв лiщини та калини. Вона почула, що в яру гомонять люди. Гомiн, тихий i здержливий, часом здужчувався, то знов затихав, ставав тихий, як шелест листу. В садку пiд старим гiллям було поночi, аж чорно, неначе в погребi, i звiдтiля розносився тихий, але густий гомiн. Маринцi здавалось, нiби десь в пасiцi вийшло з уликiв два або три ро© разом i гули на всю пасiку. "Що це за диво? Якi це люди зiбралися в гущавинi садка в цьому глибокому яру? I чого вони зiбрались не вдень, а вночi? I старий Лютай, певно, тут, i Зiнько простував сюди крадькома, потай од мене. I тi, якiсь темнi високi постатi, певно, йшли сюди..." Маринка виглянула з-за кущiв i знов побачила, що з другого боку садка знизу простували попiд коноплями з десяток чоловiка i неначе пiрнули в гущавину садка. Маринцi стало чогось страшно, не вважаючи на те, що од не© дуже близько ворушились i гомонiли люди, що вона не сама стояла в чорнiй темрявi, а побiч живих людей. "Щось та ╨! Не дурно ж старий свекор прикривав полами бутель, а Зiнько хлiб? Може, це якесь козацьке потайне чарiвниче святкування?" - подумала Маринка i несподiвано зразу вся охолола, ©й здавалось, що от-от незабаром блисне огонь на небi, i в садок, у чорний яр, впаде з неба огневий змiй; ©й здавалось, що помiж кущами заворушаться дiдьки, виставлять здоровi роги, вишкiрять здоровi червонi залiзнi зуби, розпеченi на жару. Маринка почувала, що в не© по спинi пiшов мороз, що ©© морозить всю од голови до нiг. Зуби застукали в ротi, неначе в пропасницi. Вона боялась рушити з мiсця, не мала сили тiкати, неначе ©© ноги приросли до землi. Вона чула багато оповiданнi в про запорожцiв-характерникiв, про ©х чари, i ©й здалося, що тi чарiвники-запорожцi на©хали до старого Лютая в гостi темно© ночi, при ясних зорях, на©хали не в двiр, а пота╨мцi зайшли в глибокий чорний яр, в густий старий садок, щоб справляти якийсь чарiвничий бенкет, щоб чинити якiсь чари вкупi з господарем, ©© свекром, потай од людських очей. Мiж кущами в чорнiй iмлi блиснув огонь, неначе затлiлась жарина; коло не© рядком спахнула друга жаринка, а далi третя й четверта, а потiм зажеврiв цiлий рядок червоних жаринок. Гомiн гув в яру, неначе бджоли гули в уликах. Маринцi здалося, що огонь от-от спахне пiд ©© ногами, що чарiвники-запорожцi дiзнаються, що вона сто©ть за кущами, i спалять ©© пiдземним огнем за ©© цiкавiсть. Вона напрудила сво© сили i одскочила за другий кущ калини. Несподiвано гомiн ущухнув. В яру стало тихо й мертво. Маринка почула тихий голос. Вона впiзнала той голос - то говорив старий осавул Лютай. - Старi брати товаришi, i ви, запорожцi. Гетьман постановив в Гадячi умову з королем: вiн з декотрими полковниками та недоляшками, православними панами знов запродав Укра©ну Польщi. Вже й посланцi його, посланi в варшавський сейм, вернулися з Варшави. Король прийняв Укра©ну пiд свою державу. Козацька старшина дiстала од короля препоганий для Укра©ни гостинець - шляхетське право. Знов настануть для Укра©ни старi порядки! Знов прийдеться одбиватись од польсько© нахаби! Може, знов пани помаленьку повертаються на сво© землi, заберуть народ до панщини. Гетьман з козацькою старшиною заведуть нове шляхетство, нових панiв замiсть старих. - Не попустимо цього! не попустимо! Поляжемо покотом на полi битви, накладемо сво©ми головами, а цього не попустимо гетьмановi! - зашепотiли старi козаки. - Смерть гетьмановi! Повiсити б за це дiло Виговського на першому деревi на гiлляцi! - Повiсити його на воротях його двору! - гомонiло кiлька запорожцiв, котрих запорозький отаман Iван Сiрко прислав в Чигирин на розвiдки. Маринка з переляку iздригнулась. Вона все тепер втямила: вона постерегла, що старий Демко задумав пiдняти бунт проти гетьмана i вбити його, i для цього зiбрав пота╨нцi в свiй садок на яру сво©х прихильникiв та однодумцiв. Маринцi неначе з'явилась жива гетьманша. Гетьманша нiби сто©ть над вбитим гетьманом i лама╨ з горя руки. Гетьман пiдплив сво╨ю кров'ю i лежить порубаний та пострiляний. "Побiжу до гетьманшi зараз! зараз, i остережу ©© i все розкажу! Гетьманша тепер пробува╨ в Чигиринi... при©хала з Суботова", - блиснула, як блискавка, в одну мить думка в Маринки. Але ©© взяла жiноча цiкавiсть: ©й хотiлось послухати, що говоритимуть далi. Страх чарiв, страх од нечисто© сили вже минув. - Смерть польському наймитовi! Смерть королiвськiй собацi! Смерть польському пiдлизi! Смерть пронизi! - говорив один запорожець, i його голос пронизував густий гомiн, як рiзкий крик чайки пронизу╨ шум i завивання бурi на морi. - Послухайте, панове, мо╨© ради! На що нам здалася смерть гетьмана? Ми лiпше вхопимо його в його палацi i виженемо в Польщу! - гомонiв чийсь голос, i Маринка впiзнала чистий дзвiнкий Зiнькiв голос. - Смерть Виговському! Повiсити його на брамi! - загомонiли запорожцi i наймити з близьких козацьких броварiв. - Вiн хоче знов приневолити нас до панщини! Полковники хотять стати панами, знов завести шляхетчину! Це гарно! Не треба нам панiв! Смерть гетьмановi! - не вдержався один наймит з броварнi. - Приятель Виговського Юрiй Немирич, хоч i православно© вiри шляхтич, вже навiв польського вiйська в Чернiгiв, Борзну та Нiжин. Польськi жовнiри вже вимагають, щоб ©х харчували нашi села й городи. В Нiжинi i в iнших мiстах козаки вже збунтувались i вирiзують жовнiрiв. Сам Немирич втiк з Нiжина. Козаки застигли його коло села Свiдовця i порубали на шматки його! Ми через тиждень вночi проти понедiлка нападемо на Виговського двiр i вхопимо його живцем, - говорив Демко Лютай. "Проти понедiлка вночi... Дам знати гетьманшi! Дам знати, хоч би прийшлось i вмерти", - подумала Маринка i, як стрiла, полетiла з кущiв на гору, вбiгла в хату, впала на постiль i заплющила очi, прикинулась, нiби вона спить. Але вона не спала всю нiч. Соннота та дрiмота неначе втiкли од не© i пiшли по хатах до людей, щасливiших за не©. Маринка встала з постелi, як тiльки почало розвиднюватись. I старий Лютай, i Зiнько спали довго i повставали вже як сонце височенько пiдбилося вгору. Маринка поралась, заводилась готувати снiдання. Посiдали за стiл снiдати. Маринка все спускала очi вниз i не могла глянути просто в вiчi нi свекровi, нi Зiньковi. ╞й було нiяково з ними вкупi за столом i дивитись ©м в вiчi. ╞й здавалося, що вона нiби щось вкрала в ©х i недобре сховала. "Побiжу до гетьманшi сьогоднi... одпрошуся в Зiнька та свекрухи нiби по дiлу. Але по якому дiлу менi одпрошуватись, коли нiякого дiла нема? Коли б часом старий не догадався, чого я прошуся до гетьманшi... В гостi до гетьманшi не випада╨ проситись, бо сьогоднi будень, та й роботи чимало. Пiду завтра або пiслязавтра", - думала Маринка, втупивши очi в землю, ©жа не йшла ©й на думку. Вона все нiби бачила перед собою гетьмана, порубаного, порiзаного ножами, бачила, що нiби вiн плава╨ в сво©й власнiй кровi. Щодня пiсля того Маринка думала одпроситись до гетьманшi в гостi, i щодня не ставало в не© смiливостi й запикнутись про це перед Люта©хою та Люта╨м. Тиждень минав. Настала субота. В суботу було роботи в господарствi ще бiльше. Маринка мучилась, трохи не плакала. "Одпрошуся завтра до церкви, а з церкви забiжу до гетьманшi", - подумала Маринка i заспоко©лась, думаючи, що вона попередить напад козакiв на гетьмана. Тим часом того тижня гетьман трохи не загинув од руки полковника Джеджалика. Задумавши небезпечне для себе дiло, Виговський знов найняв татарську орду. Карач-бей привiв орду i отаборився в степу. Гетьман ви©хав до татар, щоб стати з ними в спiлку. Пiсля присяги i козаки, й татари пили та гуляли. Виговський по сво╨му звичаю не пив, тiльки прикинувся п'яним. Ввечерi вiн увiйшов в свiй намет, але не лiг в йому спати, а пiдняв полу намета i шмигнув в татарський стан. П'яний Джеджалик увiйшов в намет i шаблею порубав тiльки постiль Виговського... В недiлю Маринка пiшла до церкви, впала на колiна i молилась, щоб Бог одвернув напасть од гетьмана та гетьманшi. Пiсля служби Божо© Маринка не пiшла, а бiгцем побiгла до гетьманського палацу. "Але як менi сказати про змову козакiв вбити гетьмана? На кого ж це я думаю виказувати? Невже менi доведеться виказувати на свого свекра та Зiнька? А що, як гетьман звелить вхопити свекра й Зiнька i постинати ©м голови?" Ця думка блиснула в Маринки, як блискавка. Маринка спинилась i стояла на одному мiсцi, як укопана. Вона й сама не знала, чи йти до гетьманшi, чи вертатись додому, ©й стало жаль Зiнька. Вона нiби бачила очима, як Зiнька ведуть на кару, кладуть голову на колоду i стинають йому голову. Бiдна Маринка неначе побачила, як блиснула сокира в здорових руках ката-татарина, неначе почула, як стукнула сокира, як бризнула Зiнькова кров, як голова покотилась по землi. Маринка крикнула i повернула назад. Сльози закапали з очей. Вона бiгла по улицi додому, неначе втiкала од страшного кривавого видовища. Вже вона вибiгла за мiсто, вже з мiста було видко свекрiв хутiр на горi. Тихий вiтер повiвав на не© i прохолоджував ©© лице. Вона знов спинилась i задумалась. Знов вона пригадала, яка страшна смерть жде гетьмана, а може, й гетьманшу! "Боже мiй! що менi робити? що менi почати? -думала Маринка, ламаючи руки. - I в кого менi поради питати? Одна рiдна мати дала б менi пораду... але я крил не маю, щоб летiти до не© поради питати". Маринка довго стояла, неначе непритомна, ламала руки. Думки неначе згасли в головi, як свiтло на вiтрi. Але несподiвано на не© найшла думка, неначе десь з неба впала. "Скажу я гетьманшi, що знаю напевно, що чула од людей, нiби чигиринськi козаки та робiтники-наймити змовились сьогоднi ввечерi вчинити напад на гетьманську оселю i звести з свiта гетьмана. Про свекра й Зiнька нiчого не скажу; не скажу й слова: i хто, i що, i де, i як". I Маринка знов повернула назад, побiгла в мiсто i застала гетьманшу дома. Гетьманша сидiла задумавшись. Вже не одна непри╨мна чутка доходила до не© й до гетьмана. Як тiльки посланцi прибули з Варшави i привезли грамоти од короля, увесь Чигирин загомонiв проти гетьмана. Загомонiли простi козаки, почали нарiкати на гетьмана мiщани, загули селяни в близьких селах, наймити на броварнях, загомонiла чорнота i усяка сiрома. Гетьман знав про цей гомiн невдоволених, але вiн надiявся на свiй Чигиринський полк, складений з нiмцiв, православних сiрачкових шляхтичiв та вiрних козакiв, надiявся на татарське вiйсько, що стояло напоготовi за Чорним лiсом, а ще бiльше покладав надiю на короля й польське вiйсько. Гетьманша сидiла задумана й блiда. Одна несподiвана чутка за другою, як чорний ворон за вороном, залiтали в гетьманський двiр i тривожили гетьмана й гетьманшу. Маринка вбiгла в свiтлицю блiда, стривожена й заплакана. Вона привiталась до гетьманшi, сiла й зразу заплакала. Гетьманшi здалося, що в домi Демка Лютая трапилось якесь нещастя, що Зiнько несподiвано або скалiчив себе, або занедужав, або помер, або старий Лютай вмер наглою смертю. - Маринко! Що з тобою? Чого ти плачеш? -спитала гетьманша, сама стривожена. - Моя дорога гетьманшо! Скажи гетьмановi, щоб зараз-таки, зараз тiкав з Чигирина, бо сьогоднi вночi буде йому бiда, - сказала Маринка. - Яка бiда? - спитала гетьманша i трохи зблiдла на виду. - Буде йому смерть: його хотять вбити сьогоднi ввечерi або вночi, - сказала Маринка. - Як ти зна╨ш про це? Хто тобi сказав? Хто хоче вбити гетьмана? - питала гетьманша, хапаючись з питаннями. - Я про це чула на сво© вуха... на улицi... пiдслухала в садку. Чигиринськi старi козаки, мiщани та наймити з броварiв змовились цi╨© ночi вбити гетьмана. - Ох, моя лиха година та нещаслива! - крикнула гетьманша i охолола, й остовпiла. Маринка знов заплакала голосно на всю свiтлицю: ©й жаль було i Зiнька, жаль було i гетьмана та гетьманшi, i вона зуби зцiпила, щоб не признатись i не вихопитись яким словом про те, хто ма╨ замiр вбити гетьмана. Цей плач почув гетьман з друго© свiтлицi. Вiн раптом одчинив дверi i заглянув в ту свiтлицю, де сидiла гетьманша. - Хто тут плаче? - спитав гетьман. - Маринка! Чого це ти, Маринко, плачеш? - Тiкайте з Чигирина, ясновельможний гетьмане, бо цi╨© ночi хотять вас вбити: цi╨© ночi вас або зарубають, або повiсять, або живцем вiзьмуть i випровадять кудись, а вже куди, про те й сама не знаю. Я пiдслухала це все на улицi. В мiстi неспокiйно... Тiкайте! - говорила Маринка, i ©© сльози та хлипання мiшались з розмовою, з уривчастими словами та викриками. Виговський зблiд на виду. Це була не перша чутка, котра доходила до його, що його збираються вбити. Тiльки що Маринка вийшла з дому плачучи, в гетьманський двiр вскочили на конях п'ять польських жовнiрiв. Гетьман вглядiв ©х у вiкно i вискочив у ганок. Конi були вкритi пiною i важко сапали, аж боки в ©х ходором ходили. Гетьман впiзнав затяжцiв Юрiя Немирича. Звiдкiль ви прискакали? Що трапилось за Днiпром? гукнув гетьман до жовнiрiв. Бiда нам, ясновельможний гетьмане! - обiзвався один жовнiр. - Пан Немирич поставив жовнiрiв на станцiях в Чернiговi, в Борзнi, в Нiжинi та в iнших мiстах. Мiщани й хлопи не хотiли давати нам харчiв та станцiй i кричали та лютували, що Немирич та гетьман навели польського вiйська на Укра©ну. Ми стояли в Нiжинi. Василь Золотаренко зрадив тобi, ясновельможний. Вночi прийшов пiд Нiжин Переяславський полк, що зостався вiрний царевi. Золотаренко покинув на нiч незапертi ворота без сторожi. Переяславськi козаки одчинили вночi ворота, ввiрвались в мiсто i крикнули: "Бийте ляхiв!" Мiщани й мужики пристали до козакiв i за одну годину повбивали п'ять хоругвiв. В iнших мiстах так само повбивали жовнiрiв. Наш рейментар пан Немирич втiк. Козаки наздогнали його за Кобизчею коло села Свiдовця i порубали його на шматки. Гетьман став бiлий як стiна. Двi сльози покотились з очей: йому було жаль Немирича, найпросвiченiшого чоловiка на Укра©нi, котрий i Укра©ну любив, i бажав ©й щастя-долi, i стояв за спiлку Укра©ни з Польщею, бо вважав на цю спiлку як найлiпшу. Настав вечiр. Гетьмановi оповiстили, що по улицях в Чигиринi ско©вся якийсь несподiваний рух: скрiзь було примiтне якесь вештання. Вештались козаки, вештались мiщани. З сiл, з близьких броварiв найшло багато хлопiв, налiзло багато голоти. Все те чогось никало по улицях, вешталось по хатах, по дворах. Гетьман неначе по-чутив дух смалятини серед пожежi. Вiн почував душею, що от-от незабаром десь схопиться полум'я пожежi, на котрiй вiн накладе сво╨ю головою. - Тiкай, серце, з мiста! - тихо говорила гетьманша Ви-говському. - В мiстi небезпечно. Можуть напасти на тебе з-за угла, з якогось закутка, з садка. За мене не бiйся! Я сяду на коня i сховаюсь в твердинi. Мене оборонять обозний Данило Олiвемберг та найняте нiмецьке i татарське вiйсько. Як тiльки надворi смеркло, гетьман спохвату скочив на коня i, як вiн сам потiм говорив, в однiй сукманi, верхом на конi втiк з Чигирина. Вiн покатав пiд Германiвку, де козацьке вiйсько зiбралось на раду по його приказу. На Германiвськiй радi Виговський думав оповiстити Гадяцьку умову, прийняту й затверджену королем та варшавським сенатом. В той час Юрiй Хмельницький вже вернувся з Ки╨ва i прибув до Переяслава. Звiдтiля вiн послав вiрного слугу свого батька, Брюховецького, з унiверсалом до запорозького отамана Iвана Сiрка. В тому унiверсалi молодий Юрiй жалiвся на Виговського, що вiн не верта╨ йому гетьмансько© булави, що вiн грабу╨ Богдановi скарби i вжива╨ ©х на сво© потреби. Сiрко прибув з сво©ми запорожцями i вкупi з Юрi╨м та вiрними йому козаками рушив з вiйськом на Чигирин, щоб вигнати Виговського i настановити Юрiя гетьманом. Одного вечора смерком Маринка знов примiтила, що старий Демко майнув попiд вiкнами i понiс пiд полою здоровий бутель горiлки. Вона вглядiла, що й Зiнько понiс пiд полою два здоровi хлiби i попростував слiдком за батьком з гори в гущавину садка. В Маринки серце забилось з переляку. Вона знала, що гетьман ви©хав з Чигирина, i не боялась за його, але й знала, що ©© сестра в первих, гетьманша, з малим синком Остапком зосталася в Чигиринi. Маринка прожогом кинулась з хати надвiр, перебiгла город попiд окопом, вскочила в гущавину садка i сiла в кущах, зата©вши дух. ╞й було видко, як люди йшли з гори, як перелазили внизу садка через тини i пiрнали в гущавину садка. Маринка почула тихий гомiн, побачила жеврiючi люльки через листя та гiлля. Вона насторочила вуха i почала прислухатись. - Яз старими козаками засяду коло мосту в садках за частоколом, - почав гомонiти старий Демко. - Юрась та Сiрко з запорожцями будуть iти в Чигирин через два мости на Тясминi, а Брюховецький зайде з другого боку Чигирина згори, кинеться на гору i вiзьме твердиню. Я з старими засяду за частоколом, i як тiльки вийдуть нiмцi, та шляхтичi, та козаки, вiрнi Виговському, до мостiв, щоб обороняти мости, ми вискочимо з-за частоколу i вдаримо на виговцiв з потилицi. - Добра твоя рада! - загомонiли старi козаки, сподвижники Богдановi. - А ви, молодi козаки й голота, повтiкайте з Чигирина, повиходьте назустрiч Сiрковi та Юрi╨вi, пристаньте до ©х вiйська та й рушайте з ними на Чигирин. Дайте доброго перцю виговцям! - говорив Демко. - Добре! Добре! Згода! - гукнули козаки й хлопи. Маринка охолола. Вона догадалась, що й Зiнько незабаром, не цi╨©, то друго© ночi вийде з молодими козаками та мiщанами з Чигирина i пiде на битву не за Виговського, а проти Виговського. Довго ще гомонiли козаки в гущавинi, довго пили по чарцi та курили люльки. Але Маринка вже не чула того гомону i не прислухалась до його, вже не бачила, як палахкотiли та жеврiли, як жар, козацькi люльки. Вона тiльки й почувала, як ©© здавило коло серця, як сльоза за сльозою котилася з ©© очей. Маринка встала i тихою ходою пiшла на гору. Вона увiйшла в кiмнату, впала на лiжко i заридала, припавши лицем до подушки. "Тепер Зiнько мiй пiде з Чигирина на вiйну, доконечне пiде! Тепер я бачу, яке менi горе, що я козачка. Горе мо╨, недоле моя! Не одну нiченьку доведеться менi обливати гiркими сльозами бiлу постiль, вранцi вмиватись не криничаною, нi рiчаною водою, а дрiбними сльозами..." Цiлий день Маринка ходила як сама не своя, робила роботу як сонна. Цiлий день в не© очi були червонi, заплаканi. Зiнько поглядав на не© скоса i думав: "Ну, та й почувливi ж отi жiнки на серце та чуйнi душею! Я тiльки що задумав йти в битву, а вона вже нiби душею це передчува╨, неначе ©й з неба принесено звiстку i кинуто в самiсiньке серце. Чудне й дивне жiноче серце!" Маринка цiлий день слiдкувала за Зiньком, де тiльки ступала його нога. Зiнько пiшов у станю, довго чистив шкреблом свого найкращого коня, заклав йому багато сiна, насипав в жолоб вщерть вiвса пополовинi з пшеницею, лагодив та чистив сiдло, насипав в сакви вiвса на дорогу. Маринка все те бачила i тiльки важко зiтхала. Зiнько все порався в станi та в дворi, вештався й не присiдав. Маринка заговорювала з ним, зачiпала його, промовляла до його ласкавими словами, а Зiнько i не дивився на не©, i не слухав ©©. Пишнi русявi його кучерi аж гойдались на вiтрi, розкудланi й нерозчесанi, неначе густа жовта пшениця на полi, пом'ята буйним вiтром. Вiка були спущенi i закривали тихi ласкавi очi. Зiнько оглядав збрую, оглядав рушницi. - Чом ти не говориш зо мною? Чом ти й слова не промовиш до мене, неначе важким духом дишеш на мене? Чи ти сердишся, чи ти збира╨шся кудись в далеку дорогу? - питала в Зiнька Маринка. - Нiколи менi тепер з тобою балакати. Йди в хату та роби сво╨ дiло! Ще наговоримось, - сказав Зiнько, роздивляючись на гнуздечку, обковану срiбними бляшками та гудзиками. - Тво© думки вже не дома! Тво© думки лiтають вже десь далеко, в далекому кра©. Чом ти не обiзвешся до мене й словом? Чом ти не подивишся на мене тихими очима? Тво© очi нiби зайнялися огнем. Щось ╨, та тiльки ти менi не кажеш усi╨© правди! - бiдкалася молода козачка. Зiнько пiдвiв на не© очi. Очi блиснули огнем битви, блиснули злiстю. - Може, ти чого на мене сердишся? Може, тобi в чому недогода? Може, я тобi не вмiла догодити? Ти чогось сердишся на мене? Еге? - Гаразд, що ти дуже добра сьогоднi. Йди в хату та гляди дитини. Менi треба оглядiти збрую. Йди собi од мене! Бабам нечля микатись в козацькi справи. Маринка покiрливо вийшла з станi, похнюпившись i задержуючи в грудях важке зiтхання. Вона пiшла в хату, стала до роботи, а робота випадала з рук, неначе вона не володала руками. Стара Люта©ха зйрнула на не© скоса. "Отже ж, молодиця догаду╨ться, що Зiнько сьогоднi лашту╨ться в дорогу. I як вона догадалась? I хто ©й сказав про це?" - подумала Люта©ха i сама зiтхнула, ©й прийшли на думку давнi лiта, давн╨ лихо, коли вона була молода, коли й ©й не раз доводилось випроводжати на вiйну свого Демка, коли Демко привiз ©й звiстку, як синiв пошматували ляхи гарматами i полили ©х кров'ю бiлий снiг. Вона ще важче зiтхнула, але тихо-тихо, здавлюючи в собi давнiй, припалий мохом, та пилом, одгук давнього горя. "Ох, перша розлука, як смерть для серця! Але за першою буде друга й третя, i кiнця ©м не буде, i лiк ©м погубиш! А для бiдно© молодицi це ще тiльки перша розлука, гiрка як полин!" - подумала стара Демчиха. Настав вечiр. Наймичка подала вечерю в ганок. Усi посiдали кругом стола i вечеряли мовчки. Маринка тiльки ложку вмочала i прикидалась, нiби вона вечеря╨, ©жа не йшла ©й на думку. - Час, сину, ви©жджати в дорогу. Сiдлай коня та не гайся, щоб ти од товаришiв не зостався! - сказав Демко, навiть не глянувши на Маринку. Зiнько осiдлав коня, насипав в сакви вiвса. Мати поклала в сакви харч. Зiнько перекинув сакви через конячу спину i прив'язав ©х до сiдла. - Тепер благословiть мене, тату, i ви, мамо, в небезпечну дорогу! - промовив Зiнько. Старий поблагословив сина. Мати накинула Зiньковi на шию золотий хрест на чорному шнурку i тихо заплакала. Маринка закрила очi рукавом, одвернулась, припала головою до одвiрка i неначе ©© i в хатi не було, неначе вона й на свiт не родилась. Вона не насмiлилась навiть спитати, куди од'©жджа╨ Зiнько. Кiнь стояв, прив'язаний до стовпа, обернув голову до ганка i заiржав од нетерплячки, неначе промовив: "Швидше, козаче! Не гайся, бо не втерплю, стоячи в дворi! Хочу летiти в степ i полечу з тобою вкупi орлом на ворога..." Зiнько зiйшов з ганку i за ним тихою ходою ступав старий Демко. Маринка пiшла слiдком за ними плачучи. - Побiжи, дочко, та одчини ворота! - гукнув старий. "Я б зав'язала, закувала залiзом ворота, щоб не пустити милого!"- подумала Маринка i не рушила з мiсця. Зiнько скочив на коня. Кiнь, як змiй, звився i став дибом. Зiнько ледве всидiв на сiдлi Стара Демчиха подибала одчиняти ворота. - Скажи ж менi, милий, куди од'©жджа╨ш, щоб я знала звiдкiль тебе виглядати, з котрого шляху: чи од сходу сонця, чи од заходу? Ой, вертайся швидше! Не барися довго, бо я вмру за тобою! Скажи ж менi щиру правду, куди од'©жджа╨ш? - крикнула Маринка i припала головою до сiдла та й заголосила, як по мертвому. Сльози душили ©©; вона почувала, що ледве дише. - Не скажу, Маринко, бо й сам не знаю, звiдкiля вернуся... а може, й не вернуся, - сказав Зiнько. - Дай йому, дочко, шовкову хустку на дорогу. Як впадеш, сину, на степу пострiляний та порубаний, то закрий хусткою вид, щоб степовi орли не виклювали часом очей, доки товаришi пiднiмуть тебе з землi живого! - гукнув батько. Маринка розв'язала на головi шовкову червону хустку i подала Зiньковi. Розкiшна коса впала з-пiд очiпка i кучерявим хмелем впала на плечi i розсипалась до пояса. Маринка припала до сiдла i заголосила на ввесь двiр. Пiшла луна од того плачу по саду, по зелених вербах. Зiнько почував, що й його давило коло серця, але йому хотiлось битви, хотiлось погуляти в чистому полi, бажалось покарати ворогiв. Завзяття обняло його, неначе огнем, в одну мить. Вiн задушив жаль в серцi, свиснув, пустив поводи. Кiнь, як скажений, вискочив в ворота i залупотiв копитами. Пiднялася курява i вкрила хмарою коня й козака. Марина вернулась до хати, поливаючи стежку сльозами. - Важка буде тобi, дочко, ця нiченька! - промовила Люта©ха, плачучи. - Але не плач, дочко, не вбивайся! Така вже наша доля. Перша розлука буде важка, як страшна хороба, як сама смерть, а друга буде вже не така важка. Поживеш - звикнеш. Мати втiшала Маринку, а в не© само© сльози крапали дрiбним дощем за коханим найменшим сином. - Ану, баби! Оце розрюмсались! Велике, пак, диво, що козак ©де на вiйну... От я вам поставлю корито, то ви до свiта наплачте повне корито слiз, може, хоч курчатам знадобиться... Ой баби, баби! Чудна в вас вдача! - жартував старий. - Ревуть обидвi, як корови за телятами. Ось потривайте! Прийдуть ляхи Виговського, муситимете й ви стати на муштру за рушницями. Ти, стара, станеш за козацького полковника, а Маринка в тебе буде за осавула, а наймички позабирають в руки рушницi та й будете палити з гори на ляхiв... Цiлу нiченьку проплакала бiдна Маринка, припавши ниць до подушки, облила бiлу постiль сльозами, ©й все привиджувалось, що вона бачить Зiнька, пострiляного, порубаного, на зеленому степу з лицем, накритим червоною хусткою, а кругом його обсiли чорнi ворони та орли i ждуть його смертi, як розкiшного бенкету. I другого дня ходила вона заплакана, як нежив