руди, - повернеш в один бiк, то свiтиться хрестом, а повернеш в iнший бiк - нема хреста, тiльки якийсь журавель розпростер крила. Почепили менi цю медаль, коли Шипку боронив вiд туркiв. Багато там наших снiгом засипало-замело. А я витримав гiрськi снiговi©, благодарить господа... А тут, на сво©й землi, не витримав, - дiд та╨мничо нагнувся до Панаса. - Не витримав, сину, бо землi нема. Понесу медаль аж на Сибiр, щоб бачили, що я не худобина, а чоловiк. - На Сибiр, дiду, i злочинцiв гонять... - Хай гонять. Для нас то не страшне. - Мабуть, колись краще жилося? - I колись було лихо, i тепер лихо. Правда, то й то лихо було - тяжке лихо, що нас до землi гнуло, над нами знущалося, за людей нас не лiчило. А проте те давн╨ лихо не рiзнило людей, не розводило ©х у рiзнi сторони, не примушувало забувати сво©х, навчало держатися купи. А тепер яке лихо стало?.. 0х! Сьогочасне лихо - то справжн╨ лихо! - старечий голос забився розпачем i обiрвався. - Лихо давн╨ й сьогочасне, - промовив Панас Якович, дивлячись на дiда. Десь почулася пiсня, нiби виринула з-пiд землi, зарита в не© негодами, а тепер нагаду╨, як спiвали ©© ще дiди i прадiди. Стогне вона, немов мати рида╨ над осиротiлими дiтьми. Ще бiльшого жалю завдала, обiзвавшися зойками голосiння, сопiлка. До не© незабаром при╨дналася хрипливим голосом i друга. Дiд обiрвав розмову, прислухаючись до сумовитих звукiв рiдно© музики. А коли сопiлка, змiнивши тон, зазвучала танцювальним мотивом, дiд звiвся i пiшов до гурту, де молодь почала танцювати. Дивний це був танець: у ньому журбу перемагали пориви ще не забутого роздолля. Наче степовим повiвом завихрилися лахмiття, що прикривали схудлi плечi танцюристiв. Потiм стали в коло i, держачись за руки, повагом затанцювали. Обличчя в них були зосередженi, немов виконували вони поважне дiло, бо пригадували пройденi шляхи по цiй, колись уславленiй праотцями землi. Аж ось до вокзалу подали порожнi товарнi вагони. В них почали грузитися переселенцi. Галасом наповнилось повiтря, наче сполошилася пташина зграя. Навалювали вагони торбами, домашнiм начинням. Повно набивалося людей. Бiльшiсть залишалася на перонi. Прощалися, плакали... По©зд рушив. Бiгли за ним, голосили. Ось дiвчина наздогнала вагон, почепилася, зiрвалась, упала. - Нещастя! Нещастя! - безпорадно гукали люди. Крiзь натовп швидко пробилися Панас i Олександра. На рейках лежала закривавлена дiвчина. З ноги й руки в не© струмилась кров. Швидко Олександра зiрвала зi сво╨© голови хустку i перев'язала дiвчинi руку. Далi скинула свою кофтиночку, перев'язала ногу. Сюди прибiгло кiлька робiтникiв. Панас пiзнав Гната з майстерень. - I ви тут, земляче? - звернувся вiн до Панаса. - Понесiмо поранену до нашо© хижi. Допомогу треба дати. Робiтники обережно пiдняли дiвчину, понесли. Слiдом пiшли Олександра й Панас. У тiснiй хижi робiтники поклали на лiжко поранену. Незабаром сюди прибув дiд, з яким нещодавно вели розмову. - Це ж моя донечка!.. От лихо... Кажу ж вам, що сьогочасне лихо - то справжн╨ лихо© - дiд поглянув на Олександру. - Така сестра милосердiя i на Шипцi була. - З дiдових очей капали сльози, змиваючи пилюгу з медалi. - Добре, що ви, земляче, завiтали-таки до нас, - звернувся Гнат до Панаса Яковича. - Лихо всiх зводить до цi╨© побратимсько© хати. Тепер шлях зна╨те. Не цурайтеся. - Гнат поглянув на Олександру, яка пiклувалася бiля поранено©. - Справжня людина! Це ваша дружина чи подруга? - звернувся до Панаса, але той лише посмiхнувся. - Бачите, як закривавилась... Хлопцi, принесiть цебро води, хай поми╨ руки! Та ще попросiть у дiвчат чимось прикрити голi плечi. Швидко принесли води. Панас зливав на руки Олександрi. Вона глянула на нього. В ©© поглядi вогнем горiла радiсть переможця, радiсть мандрiвницi в невiдомий свiт, де уздрiла вона не знанi досi та╨мницi... Поверталися до мiста, пiдiймаючись по Панянськiй горi. Вже надвечiрню пригаслiсть сонця обгортала серпанкова даль. А за нею передгрозове журилося крайнебо. Раптово вiтер бунтiвниче погнав хмари. Зчорнiло. Прокотився несподiваний гуркiт, нiби велетенськi колеса загримiли по бруку i впали десь у безодню. Олександра трепетно пригорнулась. Такою вразливою й лагiдно-покiрною Панас не знав ©© ранiше. Линув дощ. Довелося перестояти пiд ганочком якогось будинку. Злегка промокла Олександра, щедро випромiнювала тепло, а з ним спливала усмiшка, п'янка й прозора. Як раптово полив дощ, так швидко й ущух. Прокотилися хмари по небу, i знову заторжествувала зоряна перемога. Коли доводилось перебродити через струмочки й калюжi, Панас на руках переносив дiвчину. Вона не пручалася, нiби лебединим плеском обiймала шию, щедро розсипала срiбло молодого смiху. - Лесю, ти не замерзла? - вперше назвав ©© Лесею, i це слово прозвучало, як мелодiя. Не вiдповiла, тiльки мiцнiше обгорнула шию, пригорнувшися всi╨ю сво╨ю звабливою постаттю... Меркнув примарний свiт лiхтарiв. Срiблясто-тиха нiч обгортала мiсто, голубила в сво©х обiймах химерних блукачiв. * * * Влiтаючи в розчинене вiкно, ластiвка приносить до оселi тиху радiсть. Шугне крилом, опише пiд стелею стрiмке пiвколо, випурхне на простори, залишивши в хатi трепетний слiд та надiю на повернення. А коли знову прилетить, то й розбризки сонячно© порошi приносить iз собою. Веселковими переливами смiху наповнювала Олександра кiмнату, коли iнодi приходила до Панаса. Чим далi, то нетерпеливiше чекав на не©. Радiв, коли на годину-двi залишалася, щебетала, смiялася, по-дитячому жартувала, цiкавилася написаним, просила зачитувати. Читав лише невеличкi уривки роману "Повiя", бо помiчав вразливiсть дiвчини. Тодi задумливiсть падала на ©© чоло разом з пасмами волосся, що покошланими колосками достиглого жита сягало аж до брiв. А з-пiд них яснiли не волошки... Нi, то зволожений росою первоцвiт весняний. Зацiкавлювалась порозвiшуваними в кiмнатi малюнками "Вечiр на Укра©нi" Ку©нджi, "Бiля криницi" Трутовського. Весело й дотепно висловлювала сво© судження, дивлячись розiскреними очима на зробленi рукою Панаса ескiзи й замальовки. Спивав ©© усмiшки, як струмовиння весняних руча©в. А коли залишала кiмнату, то ще довго бринiв у нiй звабливий вiдгомiн дiвочого розвихреного смiху. Цього вечора Панаса Яковича полонили болючi хвилювання самотностi. Куди поведуть почуття, що з кожним днем розпалюють душу? Що може принести Леся в його життя? А коли в роздумах випливала постать Галi, вiдводив ©й мiсце на сторiнках роману. Жив i страждав разом з нею. Хотiлося роздiлити з кимось неспокiй. Принесеними Олександром квiтами оздоблював бюсти Гоголя та Шевченка. * * * Хоч з переводом на посаду начальника першого вiддiлу казенно© палати збiльшилося роботи, Панас Якович не послаблював лiтературно© дiяльностi. Писав, але не мав змоги всього друкувати. Пiсля того як з'явилися у другiй книзi "Ради" 1884 року "Образки з життя", важко було десь надрукувати iншi твори. Правда, комедiю "Перемудрив" видали в Ки╨вi та вiрш "До музи" надрукували в "Збiрцi з рiдного поля". А такi твори, як "Морозенко", "Серед степiв", "Голодна воля", "Казка про Правду i Кривду", лежали, чекаючи слушного часу... Вихрилось життя на просторах кра©ни. Минуло шiсть рокiв пiсля вбивства iмператора Олександра II. Знову на перше березня розiгралась подiя - замах на iмператора Олександра III вчинила терористична група "Народно© волi" з участю Олександра Ульянова. Наслiдок - чотири шибеницi та поповнення казематiв полiтичними в'язнями. Ще густiше пiсля цього порозвiшувано портрети iмператора. Висiв вiн проти столу i в кабiнетi начальника першого вiддiлу казенно© палати. Широка руда борода, кремезнi плечi й руки, наче в того, що трима╨ сокиру, щоб вiдрубувати голови непокiрним, - таким поставав у очах Панаса Яковича портрет фiзично найдужчого i розумом найслабшого з дому Романових, якого охрестили: "цар-миротворець". Час вимiряв дружбу з Олександрою. Iнодi вона вдавалася в незрозумiлi для Панаса химери, - тяжко було поривати з аристократичним свiтом Шейдеманiв. Не хотiв миритися з ©© захопленням полювати, доводив, що будь-яке кровопролиття повинно бути бридке людинi. На якийсь час стався розрив з Олександрою. Вона надовго ви©хала в Карлiвку. Вiдчував, нiби в душi обiрвалась якась струна. Надсилав листи, писав вiршi про ©хнi зустрiчi. Може, й Олександрi дати мiсце в романi? Але - чи поступиться перед нею Галя?.. Настирлива уява малювала зустрiч двох жiнок. Кожна неповторна у сво©й звабливостi. То з'являються, то щезають, як марево, ©хнi постатi. Залишаються лише вiд того марева очi - сумнi, допитливi. Пiзна╨ очi Галi... Та ще ©© уста. Нiби промовляють вони. Намагався уловити лiричну тональнiсть тих слiв, щоб заховати ©х у сво╨му серцi... Вiдчував бентежний бiль i невгамовну наснагу творення. Ходив на край мiста, наче шукав поради в трепетного шумовиння дубiв. Пiзнавав одвiчну казку про правду i кривду, що допомага╨ сво╨ю мудрою глибиною пiзнавати свiт, розумiти душу людини... Тривожними спогадами заповнювалась уява Панаса. В нiй верх брав емоцiйний, вразливий i чулий Мирний над помiрковано-витриманим ретельним службовцем Рудченком. Коли приходила на сторiнки роману страдницька постать Галi й там поринав ©© образ в iмлi складних житейських ситуацiй, то iнтимно наближувалась в уявленнях випещена, як добре доглянута квiтка, нагороджена природною красою й щедротами iнститутського виховання Олександра. Надсилав ©й один за одним листи, а в окремих з них у вiршовiй формi нагадував незабутнi зустрiчi й прогулянки: Пiшов у лiс, де торiк ми сидiли... Очерет та сага вкрили рiчку в лугах, Самi луки пожовкли, зчорнiли; Височеннi дуби не шумлять, як тодi, А нiмують без листу, сухi©... Повернувшись до Полтави, Олександра принесла радiсть i тривогу. Надiйшов час зважити вза╨мини та вирiшити складнi питання особистого життя. Пiсля вагань, роздумiв насмiлився писати листа до Олександрино© матерi: "Квiтень 1889 р. Дорога мамо дорого© для мене дочки! Дозволяю собi звернутися до Вас з цим листом, надiючись, що Ваше добре материнське серце поставиться за це поблажливо до мене - Вам зовсiм чужiй i невiдомiй людинi. Моя глибока любов до Олександри Михайлiвни пiдтриму╨ в менi цю впевненiсть, так само нада╨ вона менi й смiливостi назвати Вас в цьому листi мамою. Дуже я люблю Вашу дочку... Розкриваючи перед Вами iсторiю наших вза╨мних почуттiв i вiдношень, я тiшу себе надi╨ю, дорога мамо, що Ви не тiльки дасте згоду на освячення ©х, а й самi осiните сво©м материнським благословенням; обiцяю Вам наскiльки вистачить мо©х сил i умiння, дати Олександрi Михайлiвнi i необхiдний спокiй, i те матерiальне забезпечення, що його я, вiдповiдно мо©м достаткам, можу надати. Сподiваюсь, що життя наше буде тихим, трудiвничим, без зайво© розкошi, але повне необхiдного забезпечення та радiсно© злагодженостi. Маю надiю, що Ваше материнське благословення i наша вза╨мна любов допоможе нам здiйснити сподiванки..." * * * На виклик брата негайно прибув до Полтави Iван Рудченко. Вiн застав збентеженого Панаса Яковича на квартирi. - Пробач, брате, за турботи. Це все дурниця. Мабуть, я даремно вiдiрвав тебе вiд роботи. - Нi, Панасе! По тво╨му вигляду бачу, що недаремно. Чому ти такий збентежений? - Як же не бентежитись? Живе собi чоловiк, дожива╨ до сорокалiтнього вiку, коли вже сивi волосинки забарвлюють чорну бороду... I ось заманулося одружитись. - Це добре, Панасе. Доки ж тобi бити байдики... Вже iне╨м рокiв тебе притрусило. Чого вагатися? Мабуть, Олександра Михайлiвна пiдкорила тво╨ серце? - Мо╨ серце нiкому не кориться. Як ти дивишся на мiй вибiр? - Не сподiвався. В душi ти великий демократ, а Олександра з аристократично© сiм'©. - Це не бiда... Хай аристократи коряться демократам. Бiда в iншому... - Ти натяка╨ш на болiсно вразливу вдачу Олександри? Скажу вiдверто, що з iншою людиною ©й не варто було б одружуватись. Особливо з молодою. А з тобою можна. Ти ж на диво витриманий, тактовний, лагiдний... Хто через кладку обережно ступа╨, той у водi не потопа╨. - То так зда╨ться... Ось i зараз розхвилювався. - Чому? - Вiдбулась суперечка... Перша принципова суперечка з Олександрой. Вона вимага╨, щоб вiнчання справили в Карлiвцi, а весiлля вiдгуляли в домi Шейдеманiв. Хоче, щоб я з'явився до батькiв у цилiндрi та з усiма сво©ми орденами... Я не погоджуюсь. Вiд цього й лама╨ться наша дружба. - Дружбу треба берегти. Не той мудрий, хто дерево ломить, а той, хто його зрощу╨. - Це так. Але я чiпляю на груди ордени тiльки у надзвичайних випадках, коли вимага╨ начальство. А тут... - Ха-ха-ха, - залився смiхом Iван Якович. - А тут теж надзвичайний випадок i начальство. - Хiба Олександра менi начальник? - ╞© батько Шейдеман може зрiвнятися з будь-яким начальством. Багатим карлiвським ма╨тком управляють Шейдемани ще з часу, коли вiн став власнiстю велико© княгинi Олени Павлiвни - сестри "неудобозабываемого", як говорив Шевченко, iмператора Миколи I. Управитель ма╨тку, що належить царському роду, - це неабихто. Йому вiдкритi дверi у вищi сфери... - Виходить, що я маю схилити голову по-блазенському. Перед ким? Ради чого? - Не гарячись, Панасе... Ти ж особа в двох лицях. Де схиля╨ голову чиновник Панас Рудченко, якому залишився один крок до генеральського звання, там не схиля╨ ©© Панас Мирний - визнаний укра©нський письменник, - запитливо поглянув Iван Якович на брата. - Для чого вся ця комедiя? - Нi, не комедiя! Драма! Навiть трагедiя! А ©© треба грати... Цьому зобов'язу╨ становище нашо© лiтератури. Не забувай, що указ 1876 року про заборону нашого друкованого слова не скасовано й досi. Ми добилися деяких поступок... Добилися рiзними шляхами. Часом схиляли сво© гордi голови. Така наша доля. За спиною владарiв ти можеш конспiрувати iм'я Панаса Мирного або й захистити його в небезпечний час. - Це все не мириться з мо©ми принципами. - Для того ти Мирний, щоб миритися з умовностями. - Я не такий уже й мирний... - Всi ми можемо чесно сказати: Ми просто йшли; у нас нема Зерна неправди за собою... - Йшли... Але не одним шляхом, - Панас болiсно поглянув на брата. - Ми з тобою брати, але, зда╨ться, шляхи нашi рiзняться. - Нiчого, вони зiйдуться. Прийде час. - А може, ще бiльше розiйдуться. Шкода, що з нами нема Драгоманова. Яку б вiн дав раду? - Запевняю, що радив би залишатись Панасом Мирним у лiтературi, а становище статського радника використати для побiчних впливiв на товстолобих властителiв. - Iван Якович замовк, а далi тихiше додав: - Драгоманов цього року дiстав кафедру в столичному болгарському унiверситетi - Михайло Петрович у Софi©? - Так. Вiдда╨ свiй хист, знання i розум болгарському народовi. - Пригадую слова нашого Старицького: "I хуртовиною розкидана отара". Розкидано нас по всiх усюдах... - взявся за голову Панас Якович. - Що робити? Що робити? - Це питання нiколи не знiмалося i завжди поста╨ перед нами... Скажу, що треба стискати серця й терпiти... - Нi, не терпiти, а боротися! Боротися словом! Боротися дiями! Дiями! - Дiяльних народникiв запровадили в Сибiр, та на ешафот... - ╙ шляхи iншо© боротьби... Досвiд народникiв навча╨ шукати ©х... Пiдiйма╨ться робоча сила! - Не буду, Панасе, сперечатися з тобою. Я вiдстав вiд молодi. Признаюся, що тобi заздрю. В тобi письменник перемiг чиновника... Я не досяг цi╨© перемоги. Лiтератор пiд псевдонiмом Iвана Бiлика змага╨ться з чиновником Iваном Рудченком. Але не видно перемоги. Незабаром на високу посаду переводять у столицю... Може, там пригоджусь для нашо© спiльно© справи, а зараз... - А зараз все-таки порадь менi... - Раджу одягати найаристократичнiше вбрання з орденами... - То цяцьки для вiслюкiв дворянсько© породи. Ти радиш чорта не гнiвити i боговi догодити? - Все це умовне, коли ми залежнi вiд умовностей. А зрештою вiр бiльше власним очам, нiж стороннiм речам. Ти письменник-психолог. - У цьому й бiда моя. Хочеться не тiльки заглядати в душi сво©х геро©в, а й власною не кривити. - Мабуть, через те ти довго й не женився? - Це вразливе для мене питання, i до нього я не дозволяю нiкому торкатися. У кожного ╨ сво© сердечнi виразки. - Розумiю тебе, брате, i ладен го©ти тво© виразки. - Якби ж то ©х заго©ти, - Панас журливо дивився на брата, подумав, поглянув на годинника, поволi почав лагодити та примiряти на голову чорний цилiндр. Поклав на стiл сво© ордени. * * * А наступного дня до будинку пiдкотив розкiшний, пофарбований чорним лаком екiпаж. Незабаром через мiсто мчали конi як змi©. В трьох екiпажах сидiли святково одягненi люди. На першому - поруч з Панасом Яковичем, наряджена в бiле вiнчальне вбрання, Олександра Михайлiвна. В другому - Анна Осипiвна з Iваном Рудченком. У третьому - Панасовi друзi - ╙длiчка, Василенко. Вихором промчали на Подiл. На площi, заповненiй переселенцями, кучери рвучко стримали коней. Натовпами сторонилися люди, даючи змогу про©хати екiпажам. Край дороги почулась гра на скрипцi, а жiночий голос сумно виводив пiсню. Панас Якович пiзнав той голос. - Стiй! - гукнув вiн кучеру i зiйшов з екiпажа. За ним ╙длiчка. Наблизились до скрипаля. Впiзнали в особi старого слiпого музиканта давнього знайомого. То був народний композитор - автор музики до "Заповiту" Гордiй Гладкий. - Ось куди занесла доля спiвця, - тихо обiзвався ╙длiчка. Але Панас всю свою увагу зосередив на спiвачцi. У виснаженому обличчi, у великих очах пiзнавав утому i згасаючу молодiсть. Не жайворонковим сонцедзвоном, як колись, розлягалася пiсня Галi, а скиглiнням чайки за гнiздом, зруйнованим вихором. Сором'язливо й злякано звела голову; блиск орденiв нiби заслiпив очi, i вона закрила лице трепетними руками. Слiпий музикант обiрвав гру на скрипцi, поводячи незрячими очима, наче вiдчув якусь несподiвану тривогу. - Що це? Хтось прийшов, щоб нашу пiсню вiдiбрати? Пограбувати нашу надiю? - Нi! - зiрвалося з уст ╙длiчки. - Щось нiби давно знайомий голос... Не пригадую, де чув, - слiпi очi музиканта набули одчайдушного вигляду. Зiйшла з екiпажа i Олександра Михайлiвна. Галя зняла з лиця долонi i вп'ялася поглядом у вiнчальне вбрання молодо©. Одну мить стояв Панас Якович, наче прокидаючись вiд тяжкого сну. Рука потяглась до орденiв, нiби хотiв зiрвати й кинути ©х геть. Олександра затримала його руку. Минала хвилина потрясiння i внутрiшньо© боротьби, в якiй змага╨ться сила волi з силою почуттiв. Ще мить - i Панас Якович рiвно i впевнено рушив до екiпажа, не промовивши жодного слова. Розпачливим поглядом проводила його Галя. Очi ронили не сльози, а гострi блискавки. Вона стояла, як нескорена бранка перед тортурами, ©© погляд вiдчував на собi Панас Якович i, сiдаючи в екiпаж, гукнув: - Поганяй! - Друже Гордiю! - обiзвався до слiпого скрипаля ╙длiчка. - Тепер я знаю, де тебе шукати! До зустрiчi! Конi понесли екiпажi за мiсто. - Ти пiзнав ©©? Пiзнав ту, що виступала колись арф'янкою на концертi? - у голосi Олександри зазвучали ноти жалю й докору. Панас узяв ©© руку, пiднiс до сво©х уст. Як змi©, оскаженiло гнали конi, ронячи пiну з-пiд вудил, нiби знали, що в екiпажi сидить високий чиновник казенно© палати i його наречена. Пишну бороду розчiсував супротивний вiтер, наче продовжував виводити обiрвану скрипалем мелодiю й жiночу пiсню. Ви©хали на рiвнину степового, колись Чумацького шляху, що слався у наповнений вiтровiнням сизий простiр. Вихиляючи дугастi ши©, конi аж шаленiли. Сторонилися подорожнi, мигтiли обабiч оселi, дерева. Сполохано за╨ць перетне шлях, лякливо крилом ударить птах степовий i повисне, чатуючи в сонячнiй iмлi. Розкривалася неосяжним безмiром гладiнь пiвденно© Полтавщини, порiзано© струмками та байраками. Напружений зiр сяга╨ роздолля родючо© землi карлiвських ма╨ткiв... Пригадав Панас тих шукачiв вiльно© землi, що переселяються в Сибiр, несучи в душi скорботу i прокляття. Ось дорога послалась повз озеро, вкрите безлiччю дико© птицi. Бiлопiре царство вiддзеркалювалось у бризках прозоро© води. Величний вигляд озера полонив зiр. - Яка краса! - вигукнула Олександра. - Тут полювати заборонено. Тiльки раз на рiк при©здить ©х свiтлiсть! - помiтила, як нахмурилось Панасове чоло, i замовкла. Спостерiгала мiнливiсть виразу його обличчя, бентежну задуму очей, наче читала в нотах складнi переливи тонiв. Конi знову помчали. Гойдалася звихреним буйнотрав'ям далечiнь неозоро© рiвнини. П'янке повiтря збуджувало уяву. Хотiв збагнути, що кри╨ться за завiсою недоторканих мiражних видiнь. А душу ятрили до болю колючi питання, породженi несподiваною зустрiччю, ©х угадувала Олександра у тих рисочках, що залягали на чолi. Не могла дати ради, лише горнулася до плеча, намагаючись подiлити тривогу. Не обзивалася, щоб не скаламутити повiнь, яка вирувала в його душi. Заволiкалося хмарами небо, кидаючи на землю чорнi тiнi та кутаючи ними придорожнi дуби, i вони докiрливо стогнали, як дiдугани-невiльники, уярмленi хижою рукою. Птиця i звiр прича©лися вiд того потужного стогону. В ньому пiзнавав Панас рiднi мотиви, вiковий голос землi. Бринiли й визрiвали в тих мотивах нездоланнi думи - володарi людсько© пристрастi. * * * Вiдчував незручнiсть становища, коли доводилося силувати себе серед людей, де манiрнiсть вважалася ознакою доброго тону. Часом здавався собi подiбним до ведмедя, що через ласу принаду потрапив у капкан. Хотiлося розтрощити його й найскорше вирватися на волю. Це вiдчувала Олександра Михайлiвна, тому ©© веселощi часом уривалися i вона то примхливо коверзувала, то намагалась догодити Панасовi, розважити його. Незабаром повернулися до Полтави. Щоб вiдзначити велику подiю в життi, Панас запропонував молодiй дружинi разом подорожувати до Днiпра. Вона з радiстю погодилась. По©здом до Кременчука, а звiдти - вверх по Днiпру. Лише сiли на пароплав, як Панас Якович вiдчув радiсть мандрiвника у вимрiяний свiт. Назустрiч Днiпро котив хвилi, несучи прохолоду, а зiр пестили багатi левади та садки. Поволi почали вимальовуватися висоти правого берега, а далi закучерявленi гори, наче вiковi дозорцi, стояли на чатах, оберiгаючи заповiтну землю. Здавалося, в тих горах пiд нашаруванням вiкiв захованi та╨мницi цiло© кра©ни. Сонце поволi лягало на захiд, наче хотiло вiддати щедроти тепла надднiпрянськiй землi, наснажуючи житт╨вою жагою все, що росте й дише на нiй. Снувалися дивовижними вiзерунками тiнi, занурюючись кучерявими пасмами у Днiпрову глибiнь. Далеко виднiла Чернеча гора. А ближче перед нею послалась тiнь, наче рiзьблена постать ки©вського бурсака, що, тiкаючи на Сiч, вклонився низовому козацькому товариству. Панас пiдiйшов на край палуби, тримаючи за руку Олександру. - Дивись, дивись, - шепотiв з побожнiстю. - Дивись, там на горi могила Тараса. На палубi збився чималий гурт людей, погляди яких зверненi були на Чернечу гору, де бовванiв самотнiй хрест. Аж ось наче обiзвався вiн. То з гурту хтось затяг: "Як умру, то поховайте..." Iншi голоси пiдхопили, i полилася мужня мелодiя, в якiй Панас пiзнав ©© творця Гната Гладкого. Де вiн тепер, безкорисливий творець цi╨© мелодi©? У гармонi© зоряних просторiв всесвiту вiльноплинно звучала мелодiя, несучи у вiчнiсть заповiтнi слова. Олександра, вiдчуваючи хвилювання Панаса, горнулася до нього в завороженому чеканнi чогось незвичайного, величного. Пароплав поволi причалював до Канева. З невеликим гуртом шанувальникiв пам'ятi великого поета пiдiймався Панас Якович на Чернечу гору, тримаючи за руку молоду дружину, наче вiв ©© на освячення. Схiд сонця зустрiчали бiля заповiтно© могили. Лише кiлька рокiв тому на нiй поставлено чавунний хрест та неподалiк збудовано хату, в якiй живе наглядач - шанувальник пам'ятi поета Iван Олексiйович Ядловський. - Ще хлопчиком на цiй горi я зустрiв нашого Кобзаря, брав участь у його похоронi. А тепер до сво╨© смертi залишусь тут жити бiля могили, - в словах ентузiаста звучало почуття гордостi. Багато цiкавого про мiсцевiсть, оспiвану поетом, розповiдав живий свiдок його слави. Цього ж року в свiтлицi збудовано© хати впорядковано невеличкий музей, прикрашений Шевченковим портретом, намальованим з копi© роботи Iллi Р╨пiна. Тут зiбрано рушники, плахти, вiнки, щедро дарованi вiдвiдувачами могили. Вражена й розчулена Панасова молода дружина посадила квiти бiля могили. - Так, Олександре! Хай i твоя щедра рука подару╨ стебельце у вiнок безсмертностi, - схиляв голову Панас. А, випроставшись, окидав зором простори, як сповiдь, ронив слово за словом: - Це найзначнiшi хвилини свята нашого одруження. Вiдчував, що з цi╨© гори видно далекi обрi©, якi сприймаються не лише зором, а й душею, наснаженою пафосом творення. Дивився в далечiнь днiпровських розливiв та просторiв прийдешнього часу, пiзнавав у них всесвiтню широчiнь, безсмертя народу, бо голос його душi звучить у заповiтних словах про сiм'ю велику, сiм'ю вольну, нову... Сходили з гори. Внизу спiнену хвилю котив Днiпро, бавлячись веселковою розпорошею сонячного промiння. Частина третя_ I ДЕНЬ IДЕ, I НIЧ IДЕ_ Гожого червневого дня оживилась зелена Малосадова вулиця, квiтчастi садиби яко© поволi спускалися в низину широко© балки - Кобищанiв. До невеликого будинку, розташованого на краю вулицi, аж бiля мiського саду, прибували i вiд'©жджали екiпажi. Вiдчинялися й зачинялися дверi свiтло©, чепурно прибрано© трьохкiмнатно© квартири. В нiй приймав привiтання заступник начальника казенно© палати Панас Рудченко. Вiтали його i з одержанням ордена святого Володимира четвертого ступеня, i з сiмейним святом - народженням сина Вiктора. Олександра Михайлiвна бавила в опочивальнi немовлятко. Панас Якович сам приймав поздоровлення у вiтальнi. Коли ж прибув давнiй знайомий Василь Петрович Горленко, то Олександра Михайлiвно вийшла назустрiч, тримаючи на руках свого сина. Панасу Яковичу на мить здалося, що перед його очима постала рафаелiвська мадонна, ©© прозорi, як iскристий кришталь, очi були налитi нiжнiстю й материнською гордiстю. Ця гордiсть приносила йому радiсть. Вiн добродушно всмiхався, приймаючи вiтання Василя Петровича i його обiйми. - Оце здорово! Вiтаю... Радiю за вас, друзi, - схвильовано мовив Горленко, даруючи Олександрi Михайлiвнi розкiшний букет. - На матiр i на батька схожий. То добра ознака. Олександра Михайлiвна повернулась до сво╨© кiмнати, залишивши квiти у вiтальнi. - Щойно при©хав iз сво╨© Ярошiвки. Не сидиться на дiдiвському хуторi. Життя гонить кудись, у невiдомi далi. Той хутiр двiчi заклав у Земельному банковi... Руйну╨ться старе гнiздо. Не до господарства мiй хист... Манить Ки©в, столиця, театри, лiтература. - А дiяльнiсть земця? Ти ж брав участь у земських з'©здах... - У земство я вiрю, але земським дiячем не можу бути. Нудно, одноманiтно. - Вiд цього невелика втрата... - Чому? Земство ж... - Не через земство нести нам плеканi iдеали... - Може... Може, й так, - замислився Горленко. - В Ки╨вi готуються нашi громадiвцi видати збiрник "Вiстку". Просили, щоб ти неодмiнно передав третю частину "Повi©". Треба ж продовжити той роман. - Я його продовжую. Життя невблаганно йде вперед i вимага╨ поглибити зображуванi картини. - Життя вимага╨... Це так. А читачi вимагають закiнчення роману. Лев Толстой давно закiнчив i видав свою "Анну Каренiну", викликавши цiлу сенсацiю. Трагедiя жiнки схвилювала читачiв. - То iншого гатунку трагедiя... У Толстого ╨ чого повчитися, але менi не рiвнятися до великого письменника. - Але ж нiхто тако© трагедi© жiнки не вiдтворив у лiтературi, яку ти зобража╨ш у "Повi©"? Я не дам тобi спокою, ризикуючи набриднути й розгнiвати тебе. Надмiрна скромнiсть i обачливiсть шкодять справi. Сюжет твого роману аж проситься на закiнчення. Золя сво© романи не виношував так довго. - Золя iшов сво©м шляхом, а я сво©м, бо й iсторичнi шляхи французького народу не подiбнi до наших... Образ повi© для Золя не був пов'язаний з трагедi╨ю цiлого народу. - Не раджу тобi, Панасе, вдаватися до таких складних колiзiй. Доля тво╨© геро©нi, незалежно вiд тi╨© трагедi©, про яку ти говориш, хвилю╨ читачiв сама по собi. - Ти журналiст i хотiв би, щоб роман прозвучав, як легка сенсацiя, без заглиблення в складнi ситуацi© життя. - Не треба переповнювати роман рiзними там ситуацiями... Я журналiст i буду тобi в кожному листi нагадувати про закiнчення роману. - Можна й не нагадувати. Образ геро©нi я вигрiваю бiля свого серця. Не заспокоюсь, поки не виношу його до найповнiшого осмислення. Письменник повинен не тiльки показувати причини трагедi© сво©х геро©в, а й прозирати в майбутн╨, шукати в ньому те, чого не може знайти в сучасному життi. - Раджу тобi при кожнiй нагодi дивитися гру Заньковецько©. Вона безподобно вiдтворю╨ на сценi трагедiю жiнок. - З Марi╨ю Костянтинiвною я познайомився... Твоя правда, вона чудово розкрива╨ душу жiнки в трагiчних ситуацiях. Та не тiльки гра Заньковецько©. Багато ╨ невiдомих, невиявлених талантiв, що ©х кида╨ життя у вир, а може, штовха╨ на саме дно, на вулицю. Гинуть яскравi iндивiдуальностi. - Це правда... Пригадую ту арф'янку, що колись пiд час земського з'©зду слухали ©©. Не забув? - Нi... Не забуваю i не забуду. Коли хочеш знати, з нею пов'язано незакiнчення роману "Повiя". Закiнчити роман лише трагедi╨ю, загибеллю геро©нi - цього замало. Таких романiв досить уже написано. Скiльки в нашiй лiтературi пройшло трагiчних жiночих образiв! Скiльки вони пронесли в сво©й душi народних страждань, негодi Час по-новому розкрити завiси суспiльного життя, за якими проходять шукачi щастя, показати, куди ведуть ©хнi шукання... Для мене проститутка - це не посмiховище i глум, не тiльки наш сором, а й наш бiль, наша соцiальна трагедiя. Згадкою про ту арф'янку ти зворушив мо© почуття i роздуми... Якби ти знав, Василю Петровичу... - Панас Якович звiвся, почав ходити по кiмнатi. Далi спокiйнiше повiв розмову. - Останнiй час я об'©здив повiти нашо© губернi©. Багато бачив несподiваного, вразливого. Там виникла пошесть холери, там спалахнули пожежi помiщицьких ма╨ткiв, там сталися вбивства, зчинилися селянськi бунти. А такi добродiйнi люди, як ти, пробач, Василю Петровичу, все покладають надi© на земство. В романi я хочу показати всю земську немiч... - А на кого покладатися? На губернатора хiба? ╞здив i я нещодавно в Костянтиноградський повiт як журналiст. Там виникли заколоти. В одному селi довелося вiйськом втихомирювати заколотникiв, якi вимагали землi. Селяни не скорилися навiть перед вiйськом. "Надходить слушний час!" - гукали нескоримi. Прибув туди сам губернатор Татiщев. Не вплинула на селян нi його iмпозантна зовнiшнiсть з довжелезними вусами, нi грубезний владний голос. Губернатор наказав вiдбирати з кожного десятка селян одного, роздягати голим i катувати рiзками. Екзекуцiю провадили солдати. Мене здивувало те, що старики мовчки лягали на закривавленi лави i мовчки пiдiймалися, наче вiдбували повиннiсть. А в молодих виривалися вигуки проклять. Очi ©х горiли вогнем гнiву, готового розлитися помстою. Губернатор сидiв, закручував сво© вуса, посмiхався так, мовби вiн нагороджував благодiйнiстю селян. А повертався так урочисто, задоволене, нiби виконав важливу державну справу... - Ганьба! Варварство! Пригадую слова Шевченка: "Народ замучений мовчить..." - Мовчить, бо що ж робити? - Робити ╨ що. "Розкуються незабаром закованi люди, настане суд!" - Панас Якович стиснув кулак, ледве не вдарив по столу, та опам'ятався, що може стривожити дружину в сусiднiй кiмнатi. Тихiше звернувся до Горленка. - Прошу не розповiдати про цю прикрiсть у присутностi Олександри Михайлiвни. Це ж подi© вiдбулися недалеко вiд Карлiвки, з якою в'яжуть ©© спогади дитинства... До вiтальнi зайшла Олександра Михайлiвна. - Вiтя нагулявся i заснув, - лагiдно мовила. - Залишила бiля нього няню, а сама до вас. Ти стривожений чимось, Панасе? - Нiчого особливого. Це ми з Василем Петровичем розмовля╨мо про те, чим увiйде в iсторiю цей 1892 рiк... - Чим же? Народженням нашого Вiктора. - Правильно. Це подiя! - приязно посмiхався Гор-ленко. Почувся дзвоник. Панас Якович вийшов у сiни i незабаром повернувся з двома гостями. Середнiй на зрiст чоловiк з розкошланим цупким темним волоссям на головi, увiйшовши до вiтальнi, вклонився. Вiн тримав у руцi мармуровий бюст Чайковського. З при╨мною усмiшкою, що найвиразнiше вигравала в його примружених очах, вiн пiдiйшов до Олександри Михайлiвни i подарував ©й бюст композитора. - Цей подарунок менi до душi, - мовила Олександра. - Це наш скульптор. Леонiд Володимирович Позен, - вiдрекомендував Панас Якович. - Виходить, що й серед юристiв бувають митцi, - докинув жартома Горленко. - Леонiд Володимирович прославив себе бiльше в скульптурi, нiж у юриспруденцi©, - пояснив Панас Якович. - А цього бурлаку всi зна╨те? Натхненник опiшнянських майстрiв полив'яних виробiв! - О, рада вас бачити, Вiкторе Iвановичу, - Олександра Михайлiвна ступила назустрiч до Василенка. Вiн подарував ©й розмальований квiтами полив'яний глечик. - Цей подарунок теж менi до душi. - Убгала в глечик принесенi Горленком квiти i поставила на стiл поруч з скульптурою Чайковського. - Сiдаймо до столу, друзi, - запросив Панас Якович. - Я хотiв бачити вас, Леонiде Володимировичу, у важливiй справi. Час нам подбати про скульптуру пам'ятi нашого земляка Iвана Котляревського. Тiсним колом сiли до столу. * * * Iнтереси культурного життя мiста в'язали Панаса Яковича з корифеями укра©нсько© сцени. Не минав жодно© нагоди зустрiчатися з прибулими дiячами мистецтва, а дружба з Марi╨ю Заньковецькою сягнула творчого спiвробiтництва. I створення драми "Лимерiвна", й сценiчна ©© iсторiя надиханi ентузiазмом талановито© акторки. Випробовуючи сво© драматургiчнi сили, письменник знайшов у ©© особi друга i порадника. На знак глибоко© поваги до не© вiн подарував рукописний примiрник драми з написом: "Високоталановитiй артистцi Марi© Костянтинiвнi Заньковецькiй присвячу╨ здивований автор, не знаючи, як i чим дякувати за тi незабутнi години, якi довелося звiдати вiд ©© чарiвно© гри. 14 листопада 1890 року". Цей примiрник Заньковецька, не знiмаючи дарчого напису, подала до цензури, щоб добути дозвiл на виставу драми. А тим часом акторка не тiльки готувалася до виступу на сценi в ролi Лимерiвни, а й набралася смiливостi переробити окремi сцени. Звiстка про такий намiр збентежила Панаса Яковича. Однак, детально ознайомившись з доопрацьованим текстом, вiн писав до Марi© Костянтинiвни: "...Прочитавши переробку, я, на велику свою радiсть, повинен признатися, що дарма я мав ревниве почуття, знаючи, в чи©х руках перебува╨ мо╨ дитя, i що такою переробкою 5-го акту, яку зробили Ви, п'╨сi надана бiльша сценiчнiсть, а розв'язцi - трагiчний кiнець: самовбивство у несвiдомому станi може викликати лише безвихiдну тугу глядача, а свiдоме i геро©чне самовбивство, повне докорiв i вiдчаю, - примусить його здригнутися всiм ╨ством. 9 лютого 1892 р., Полтава" Цим не вичерпувались творчi зв'язки з акторкою. Завжди користувався письменник нагодою захоплюватись ©© сценiчною грою. Тодi з глибоких джерел психологiчного вiдтворення жiночого безталання черпав письменник мотиви для характеристики геро©нь сво©х прозових творiв i насамперед для "Повi©". Дочекався часу, коли вистражданий спiльно з акторкою образ Лимерiвни принесла Заньковецька на полтавську сцену, пройшовши з ним значний творчий шлях, виступаючи не тiльки на Укра©нi, а й у Росi©... Коли прибула трупа в Полтаву, Садовський насамперед мав погодити вистави з губернатором. Це була тяжка мiсiя. ©© виконав Микола Карпович, користуючись порадами Мирного, який знав усi губернаторськi повадки, включаючи й генеральське самодурство. Артисти зупинились у готелi Воробйово©. Сюди прибув вiтати гостей Панас Якович з Василенком i Горленком. Зовнiшнiм виглядом вони доповнювали один одного. Василенко Вiктор Iванович - високий на зрiст, смаглявий. В ньому вiдчувалася твердiсть характеру, впевненiсть у сво©й силi, властива для подвижникiв. На суворому лицi рiдко з'являлась усмiшка. Навпаки, Горленко Василь Петрович - невисокого зросту, рухливий, говiркий, з блiдуватим, ледь припухлим лицем, яке при розмовi розпливалося в усмiшцi. Можливо, таку повадку вiн запозичив вiд парижан, коли ще навчався в Сорбоннi. Василь Петрович багато читав i завжди чимось захоплювався. Вiн обiймами зустрiв Заньковецьку й Садовського. Микола Карпович з усi╨ю артистичною вправнiстю розповiдав про вiдвiдування губернатора. Розмова Садовського захоплювала друзiв. Вiн був майстром не тiльки сценiчно© гри, а й розповiдi. Виточено-рiвний нiс, чутливi губи, наче грайливо оздобленi густими чорними вусами, високе чоло додавали мужньо© осанки артистовi, який здавався втiленням духовно© моцi, нездоланностi характеру. У розмовi Садовського чувся голос не тiльки талановитого артиста, а й гумориста. Вiн гостро висмiював газету "Киевлянин", називаючи ©© "пiхновсько-шульгiнським голосом вседержавного мракобiсся та войовничого православiя". Навiть напам'ять зачитував сенсацiйнi повiдомлення "Киевлянина" про пошесть холери. Артисти голосно смiялися, перекидаючись дотепами. Лише Марiя Заньковецька мовчала. Очi ©© свiтилися кришталевою чистотою i жiночою нiжнiстю. Сво╨ю вродою вона не тiльки гармонiйно доповнювала все те привабливе, що було в Миколи Карповича, а й вносила у товариське коло задушевнiсть, щирiсть вза╨мин, духовного ╨днання. ╞© вигляд полонив увагу чулого до краси Панаса Яковича. Вiн наблизився до не©, маючи намiр вимовити щось незвичайне. Але не знаходив слiв. Першою заговорила Заньковецька. - Це, Панасе Яковичу, ми знову зустрiлися, щоб продовжити розмови. - З при╨мнiстю порозмовля╨мо про мистецтво театрально© гри. - З вами при╨мно навiть посперечатися. У мо©й уявi ви завжди поста╨те Мирним, - великi очi артистки, обрамленi густими довгими вiями, випромiнювали щиру приязнь до Панаса Яковича. - Панас Якович не дуже мирний. Ви, Марi╨ Костянтинiвно, його ще не зна╨те, - докинув Горленко. - Нi, знаю, - твердо вiдповiла Заньковецька. - Вивчаючи роль Лимерiвни, я пiзнала в нiй i серце автора. - Хай закiнчить Панас Якович свою "Повiю" i напише за нею драму, тодi ви насправдi пiзна╨те його серце. - Ви, Василю Петровичу, мiй давнiй друг. Не можу не вiрити вам. - I друг, i поклонник таланту! - Не знаю, як назвати мою любов до сцени. Запрошували мене до столичного театру, обiцяли славу, почестi. Але я зобов'язана сво©ми успiхами таким друзям, як Михайло Петрович Старицький, Марко Лукич Кропивницький та наш драматург Карпенко-Карий. Дякую i вам, Панасе Яковичу. Вашi твори допомагають менi розумiти душу людини i нести ©© болi до глядачiв, - у словах артистки звучала тиха радiсть i смуток. У кожному ©© словi Панас Якович уловлював зворушливу принаду. - Така вона й на сценi, як бачите. Самiсiнько така. За сотнi i тисячi верст я ©жджу, щоб побачити на сценi Марiю Костянтинiвну, - Горленко поцiлував кра╨чок хустки артистки. - Цi╨ю хусточкою Марiя Костянтинiвна витира╨ справжнi сво© сльози, коли гра╨ наймичку Харитину. - Мо© сльози - то голос мо╨© душi. Де те джерело, звiдки вони линуть? Скажу словами нашого дорогого Мирного, якими вiн сердечно привiтав Миколу Лисенка: На широких степах, по зелених гаях, Серед сел, хоч i людних, та вбогих, Зародилась вона - наша пiсня сумна - На утiху сiром тих безродних, Що в далекi кра©, на широкi лани Вiд гiрко© втiкали неволi, Що з собою вони тiльки сльози несли Та надiю до кращо© долi. Слова артистки зачарували присутнiх. Василенко, який весь час мовчав, слухав розмов