и, раптово вигукнув: - Чудово! Панасе! Нiколи я не сприймав так тво©х вiршiв, як зараз. Чудово! - Не сподiвався, що мо╨ скромне привiтання в день ювiлею Лисенка перелл╨ться в уста нашо© славетно© артистки, - Мирний не зводив очей з Марi© Костянтинiвни. - Що я вам говорив? Не моя правда? - кинув Горленко до Мирного. - Правда... Правда... Велика правда, як сонце на небi. Прощаючись, друзi умовились зустрiчатися на кожнiй виставi... На виставу "Лимерiвни" заранi були розпроданi всi квитки. Примiщення лiтнього театру переповнене глядачами. Пiднiма╨ться завiса. Перед очима - широкий кра╨вид: левада, далi лiс. Розважаються, спiвають дiвчата. Та ось з'явля╨ться п'яна Лимериха - гуля╨ з багатi╨м Шкандибенком, дочку Наталю прода╨ - пропива╨. А тим часом Наталя Лимерiвна зустрiлася з коханим Василем. Заньковецька увiходить в роль, перевтiлю╨ться в сiльську, вродливу, добру i пристрасну дiвчину. В ©© голосi звучать то ноти дружби до Василя, то смуток, то протест проти лиходiйства. Зда╨ться, сама природа рiдного краю, чарiвнi пiснi, зорянi вечори i прозорi ранки випестили душу артистки, вклали в ©© уста хвилюючий голос, сповнений непiдроблено© нiжностi, щиростi та житт╨во© жаги. Взявши вiд народу його духовнi скарби, вона бережно користу╨ться ними, приверта╨ увагу глядачiв до кожного свого слова, до кожного поруху грацiйно© постатi. Панас Якович не вiдривав очей вiд сцени. Гра Заньковецько© наповнювала вщерть уяву про драму жiночого безталання. У нiй пiзнавав новi й новi властивостi жiночо© душi. Зачаровано сидiла Олександра Михайлiвна, зволоживши сво©ми слiзьми Панасову руку. Iншi хвилювання викликав Садовський, перевтiлившись у парубка Василя - чесного бiдняка. Врода, кращi скарби душi марнуються: "Нiщо тобi щастя? Хай воно багатим служить, можним допомага╨, бо за ними - сила, бо у ©х достатки!.. А де вони взялися?" Монологом Садовського - Василя закiнчу╨ться перша дiя. Опуска╨ться завiса. Овацiя. Викликають Лимерiвну. Строга i зваблива виходить Марiя Костянтинiвна. В лицi усмiшка, на очах ще грають сльози. - Я ж говорив, що Заньковецька чудеса робить на сценi, - Горленко з пафосом висловлював сво╨ захоплення. У перервi розiграли невеличку iнтермедiю. На сценi в задумливiй позi сидить чоловiк. Довге волосся на головi, гострий нiс, худорляве лице. - Скучно на цьому свiтi, панове, - промовля╨ вiн. У залi почулися голоси: - Це ж Микола Гоголь! - Гоголь! - Нiби живий Микола Васильович! - З того свiту прийшов!? До Гоголя на сценi пiдходить мандрiвник з торбинкою за плечима, промовля╨: - Здоров, земляче Миколо Васильовичу! - Здоров... Щось я тебе, либонь, пiзнаю... Ти ж мiй земляк Iван Петрович Котляревський, що "Ене©ду" написав i "Наталку Полтавку"? - Не згадуй мо©х грiхiв. За них i до раю не пускають, i з пекла проганяють... Може, примостюсь тут бiля тебе, - Котляревський кладе клуночок до нiг Гоголя. - Нi, не примостишся. Бо й сам я не маю свого пристановища. Переганяють мене з мiсця на мiсце. Сьогоднi в Панасинковiм театрi, а завтра невiдомо куди поженуть. Нема постiйного притулку. Мiська управа збира╨ться будинок культури мого iменi спорудити... Тодi й тебе, земляче, в прийми вiзьму. Але довго щось будують, будують, та нiяк не добудують... - Добре, що тобi, Миколо, будують, а менi нiякого куточка не дають у рiдному мiстi. Кажуть, хтось почав лiпити i з мене кам'яний портрет, але нема де його поставити. Не знайдуть мiсця. ╙ така думка, щоб посадовити на возика i перевозити з однi╨© на iншу вулицю. Кажуть, то буде пересувний пам'ятник. - Не легше й тобi, брате Iване... - Не легше... - Скучно на цьому свiтi, панове, - разом проказали Гоголь i Котляревський. Присутнiй на виставi мiський голова Вiктор Павлович i Трегубов почервонiв, пiт йому виступив на лобi... i Вистава "Лимерiвни" з успiхом продовжувалась. Знову Заньковецька - Лимерiвна ронить сво© кришталевi слова-сльози. З дедалi бiльшою силою розгорта╨ться драма народного життя, трагедiя чуло©, вразливо©, безкомпромiсно люблячо© людини. Закiнчу╨ться остання дiя. Глядачi, стоячи, вiтають артистiв, чути вигуки: - Заньковецька! - Садовський! - Затиркевич! - Загорський! - Переверз╨ва! - Максимович! Коли галас трохи вщух, почувся вигук: - Просимо на сцену автора драми! Розлiгся грiм оплескiв. - Просимо! Панас Якович завагався, хотiв пiднятися в ложi. Але Старицький притис його рукою, а з другого боку притримала Олександра Михалiвна. Публiка хвилювалася. Раптово наперед вийшла Заньковецька: - Дозвольте менi, панове, вiд вашого iменi передати подяку авторовi! - Автора просимо! Автора! - знову почулися голоси. Панас Якович вагався. Перемогла мужнiсть. * * * Пiсля гастролей трупи Садовського театральне життя в Полтавi пожвавилося. Частiше почали вiдбуватися любительськi вистави. Гра Заньковецько© породила аматорське наслiдування. До того ж не без наслiдкiв залишилися й гастролi росiйсько© артистки Марi© Савiно©. Походженням з Укра©ни, вона добре знала народнi пiснi i виконувала ©х, коли викликали на "бiс". Про Марiю Заньковецьку i Марiю Савiну серед молодi ширилась примовка: "Двi Марi© полонили нашi мрi©". Натхненником любительських вистав був Вiктор Iванович Василенко. Вiн радився з Панасом i частенько навiдував його. А iнодi запрошував свого друга у флiгель губернiального земства. Тут, з iнiцiативи Вiктора Iвановича, було засновано музей. Сюди вiн передавав сво© етнографiчнi знахiдки. У музе© було влаштовано виставку скульптурних статуеток i груп Леонiда Володимировича Позена. На не© прибув Панас Якович з Олександром Михайлiвною. Вiдбулась при╨мна зустрiч з iсториком Iваном Федоровичем Павловським та давнiм другом Миколою Андрiйовичем Дмитрi©вим. - Заздрю я Леонiду Володимировичу, - говорив Дмитрi©в, - що вiн по╨днав свою спецiальнiсть юриста з дiяльнiстю скульптора. А от я весь час залишаюся юристом, хоч душа рветься до прекрасного, до лiтератури. - Якщо душа рветься до чогось, то не треба той чистий голос тамувати, - Позен лагiдно повiв сво©ми злегка розкосими розумними очима. Його усмiшка приховалась у густiй закругленiй бородi. - Менi професiя юриста не до душi. I хоч не мав художньо© освiти, в товариствi художникiв-передвижникiв знайшов те, чого шукав. За дорученням передвижникiв органiзовано i цю виставку. Тут виставлено мо© працi з життя, побуту та iсторi©. Василенка як етнографа особливо зацiкавила бронзова "Пастушка": дiвчинка у свитцi й хусточцi на головi пасе кiзок, огляда╨ околицi, приставивши долоньку до брiвок. - Жива дiйснiсть... Жива дiйснiсть, - промовляв Василенко. - А мене як iсторика захоплю╨ "Запорожець у розвiдцi", - додав Павловський. Тим часом Панас Якович розглядав скульптуру "Переселенцi". Вона викликала гiркi згадки. А ось i "Жебрак" - старий обдертий дiд трима╨ шапку, простяга╨ ©© на милостиню. Далi перевiв зiр на скульптуру "Оранка на Укра©нi". Тяжкий плуг тягнуть воли, аж ноги вгинаються. Ось-ось заревуть, i те ревiння рознесеться, як скарга... - Хiба ревуть воли, як ясла повнi? - звернувся Дмитрi©в, щоб розвiяти похмурi роздуми Панаса Яковича. - Ви багато зробили, Леонiде Володимировичу, - заговорив Панас до скульптора. - Але немало належить ще зробити. - Якби я був майстром пензля, то неодмiнно iлюстрував би вашi твори. - ╙ що iлюструвати i скульптурою. Надходить час увiчнення пам'ятi нашого земляка, творця "Ене©ди"... - Давно пора про це поговорити, - Василенко сiв поруч Панаса. - Я пiдтримую цю думку. Мiська управа ма╨ створити спецiальну комiсiю. - То добре, Вiкторе Iвановичу... Ти, як гласний мiсько© управи, повинен подати голос за вiдкриття пам'ятника Котляревському в Полтавi. - Мирний пiднiс голову i поглядом окинув присутнiх. - Це важка справа. Вiд голови Трегубова, дуже флегматичного, довгий шлях до губернатора. А вiд губернатора до мiнiстра внутрiшнiх справ ще довший, - похиливши голову, продовжував: - До мiнiстра внутрiшнiх справ його свiтлостi Сипягiна! - Це так, - зiтхнув Дмитрi©в. - Не зiтхай заранi, Миколо Андрiйовичу. - Я ж кажу, що воли в ярмi i тi ревуть, - перевiв на жарт Дмитрi©в. Слухаючи розмови, Позен звiвся, пригладив чуба, що звисав на лоба. - Ця думка давно непоко©ть мене. Уявляю, якi можна створити горель╨фи окремих сцен "Ене©ди", "Наталки Полтавки", "Москаля-чарiвника"!.. Аби добути дозвiл на спорудження... Допоможе менi архiтектор Ширшов. - Буду добиватись у мiськiй управi. Треба переконати Трегубова. Вiн же дба╨ за благоустрiй мiста, за його вигляд. - Це видно, Вiкторе Iвановичу, хоча б з того, що одну вулицю запроектували назвати Трегубiвською, а вулицi Котляревського нема... - Та ще й з того, що з введенням монопольно© торгiвлi на горiлку кожну вивiску пофарбовано та зроблено напис: "Казенная винная лавка". - Повернiмося краще до розмови про пам'ятник Котляревському, - втрутився Панас Якович. - Чека╨мо вiд вас, Леонiде Володимировичу, проекту. - Обiцяю... Все зроблю, що в мо©х силах. Спробую перелити в бронзу фрагменти "Ене©ди" й "Наталки Полтавки". Бронза теж може промовляти, як i рiдне слово. Тим часом у флiгелi почало збиратися спiвоче товариство. Запросили Олександру Михайлiвну зiграти на фортепiано. Вона не вiдмовилася. Полились мелодi© ╙длiчки та Лисенка. Панас Якович дивився на профiль Олександри. Йому прикро було спостерiгати смуток, що клав борозенки на чоло дружини. Розумiв, що ©© чула вдача, повна жiночностi, часто терпiла вiд буденного життя жiнки чиновника. Докоряв думкою себе, що не завжди вiдгукувався на ©© нiбито пустотливi бажання. Повертаючись додому, вiн нiжно тримав Олександру пiд руку. Тепер була вона такою рiдною, близькою, як нiколи. Весь час мовчала, нiби збиралася щось сказати. Коли доходили до будинку, промовила: - Чи не поснули нашi хлопчики? Нiколи я надовго не залишала ©х без свого догляду. Особливо меншого, Михася. Мене давнi знайомi вiтали з народженням його, - звучала в словах материнська гордiсть. - Так... Пам'ятний для нас 1893 рiк i народженням Михася, й святом твого тридцятилiття, - Панас Якович зiгрiвав обiймами дружину, подiляючи ©© збудження й материнську тривогу. Несли в родинну обитель плеканi в сiмейному вогнищi бажання й надi©. А разом з тим десь на днi душi ворушив письменницький невпокiй образ горем бито© людини. Снувалися вистраждуванi епiзоди роману "Повiя"... * * * З народженням другого сина новими радощами наповнювалось родинне життя. Пiсля служби Панас Якович оддавав цiлi години розвагам з дiтьми. Але довелося зазнавати не тiльки втiхи, а й уболiвань, якi приносила хвороба Олександри Михайлiвни. Час вiд часу доводилось ©й вiдбувати на лiкування; зокрема до Харкова. Перебувала вона там пiд наглядом одного з професорiв - невропатолога - ще з дiвочих рокiв. Любов Панаса Яковича до дружини перемагала всi знегоди. Його псевдонiм "Мирний" набував значення не тiльки в творчому, айв особистому життi. Коли ви©здила Олександра Михайлiвна на лiкування, вiн багатьма листами пiдтримував ©© морально, висловлював глибокi почуття й уболiвання. Подiлився сво©ми хвилюваннями й з друзями, насамперед з Василенком. Писав до нього: "2 сiчня 1895 р. Полтава Щиро поважний добродiю Вiкторе Iвановичу!.. Як то колись купно стрiвали ми новий рiк; а тепер?.. Кiнець минулого року я провiв у палатi; якраз получилася нужна бумага... Сидiв до половини 11 години. Вернувся додому - один, як палець. Сестра пiшла до сво©х дiтей; мо© облягли спати... Сам вештався-вештався по хатi, вичитував газети, аж поки не вморивсь. Схопився - ще далеко до того, поки почало розвиднятись... Шпаркi думки уже не дали спати... А як там дiтвора, чи буде на сьогоднi здорова? Як жiнка одна собi у Харковi - чи не погiршало ©й?.. ╞здив, бачите, до не© на другий день свят. Бачив ©© i знайшов, що ©й покращало; прийшла вже в себе зовсiм; тiльки коли-не-коли обiзветься ©© тяжка хвороба, та вона вже ©© осилю╨... Бiльше двох мiсяцiв не бачились... ...Життя - довга нива, поки пройдеш ©© - не раз поколешся. За отi колючки на мо©й нивi я приймав i свою пригоду... Дасть бог, може, i в наше вiконце зася╨ сонце; затягнуться болячi виразки, пiдживуть, i життя знову поплететься тихо та мирно; а пiд ту тиш, може, ще й доведеться менi зробить не задля себе тiльки, а для рiдного краю, що згодував тебе, принадив тво╨ серце до себе, заставив його любити..." Повернення з лiкарнi Олександри Михайлiвни приносило оновлене щастя чулому, турботливому батьковi й мужньому громадянину. Тепер при кожнiй нагодi залишався вдома, слухав, як читала йому романи Олександра Михайлiвна. Французькi i нiмецькi перекладала вголос. Панас жадiбно знайомився з новинами зарубiжно© лiтератури. Iнодi майстрував, лагодив щось i навiть допомагав старенькiй нянi, коли бачив, що вона втомилася. А в свята знаходив час навiдати земляка Гната в його хижi. Тут сходилися робiтники-побратими. Вони звикли до гостя, привiтно зустрiчали його, охоче розмовляли, хотiли послухати новини. Найчастiше такi вiдвiдини припадали на днi урядово-царських свят, коли заборонялося працювати в майстернях, а на установах вивiшувались царськi портрети. Попи й дяки спiвали, справляли молебнi в церквах, пiсля чого виконували царський гiмн. Вiд чиновникiв губернатор вимагав обов'язкового вiдвiдування таких молебнiв у повнiй параднiй формi й при шпазi. То була велика мука для Панаса Яковича. Зустрiч з побратимами вiдбулася i в днi "святкування" коронацi© iмператора Миколи II. Щоб уникнути небезпеки, побратими зiйшлися в заворсклянському лiсi, з додержанням правил конспiрацi©. Панас Якович потрапив до того дуба, пiд яким двадцять рокiв тому збиралися учасники товариства "Унiя". Це його схвилювало, нагадало колишнiх друзiв, яких доля закинула десь у сибiрськi нетрi, а декого повела на шибеницю. Дуб ледве розпустив молоде листя, занiмiв, нiби ласкаво вiтав гостей пiд сво©ми пишними шатами. Гнат просив друзiв триматися вiльно, як на звичайнiй гулянцi. Панас сiв на трухлявому пеньочковi, поклав поруч себе постарiлого солом'яного бриля, скинув темно-синi окуляри. - Друзi! - почав Гнат. - Зiйшлися ми, щоб поговорити про свою робiтничу долю та й вiдсвяткувати коронацiю нового, богом, а не людьми, даного iмператора - вседержителя тюрем i сибiрсько© каторги, - посмiхнувся, розгладив сво© прибитi сивиною вуса. - Вiдсвятку╨мо, тiльки не так, як у Москвi, на Ходинцi. - Робiтники заворушилися, загомонiли. - Що ж там було на Ходинцi? - Розповiдають прибулi з Москви залiзничники, що його царська величнiсть вирiшила ощасливити народ коронацi╨ю. На Ходинському полi серед проваль побудували бараки, крамницi, рiзнi примiщення, щоб безкоштовно роздавати народовi цукерки, пряники i всякi дешевi брязкальця. Великi натовпи збилися! Почали навалом душити один одного, падати в провалля... Загинуло та покалiчено тисячi людей... Отак криваво почалося царювання Миколи. Треба запам'ятати той день 1 травня 1896 року, щоб i дiти та внуки знали. - Кривавими цифрами закарбувати треба! - Добре почав царювання! - А його, гада коронованого, не скинули в ту прiрву? - Шкода... - Ото коронацiя! - Свято для отари овець, що всi разом мекають. - Не мекають, а спiвають "Боже, царя храни". - Хто спiва╨, хто скаче, а хто плаче. - Бо з одного боку гаряче, а з другого боляче. - Може, цей царьок вiльготи дасть? - Сподiвайся, бо в нього, кажуть, терчить на в'язах голова лише для того, щоб ©© цариця олi╨ю мастила. Ха-ха-ха! - Кожний правитель приносить якiсь реформи, - пояснював Гнат, - Олександр II звiльнив крiпакiв вiд землi, дав людям голодну волю. Олександр III поширив казенну торгiвлю горiлкою, увiв акцизнi податки на тютюн. Одним словом, добро зробив людям. Все те назива╨ться вседержавною мудрiстю, або дурiстю. - Так нашому брату робiтниковi затягають каблучку на ши©... - Зiгнули в дугу нашого брата. - Не тiльки зiгнули, а й у баранячий рiг скрутили. - В'язи б ©м скрутити! - Хто ж доведе нас до розуму? - За свiй власний розум треба братися. Панас Якович розповiв про рiд царiв Романових, про придворнi iнтриги, криваву боротьбу за престол, про царевбивства та про каземати Петропавловсько© фортецi, де гинули й гинуть кращi люди, борцi за волю. - Ех! Взяти б та всiх ©х... Гнат затяг пiсню. ╞© пiдхопили робiтники. Розляглась тужна, як невiльницький стогiн, мелодiя, котилася вiдгомоном по дiбровi, аж дуби стрепенулися. Настав зручний час порозмовляти з побратимами. Цього разу вiн витяг з кишенi нещодавно написану "Розмову двох кумiв про земськi дiла". Робiтники скупчилися навколо. - Здоров був, куме! Звiдкiля Господь несе тебе додому? - Водив на продаж я теля... На обличчях робiтникiв заграли усмiшки. Прислухалися до зачитуваного. Часом зривався голосний смiх, коли йшлося про земських дiячiв. - Отам пани Самi найстаршi засiдають, - Шепче сват менi на вухо. - Управа, що ©© доймають Чимало всi, - ти тiльки слухай... А посерединi якраз - Самий найстарший - предводитель. На лiву руч вiд його - князь, Великий, кажуть, вiн водитель Обiдiв всяких". Далi, бач, - За тими довгими столами Сидять все гласнi - он мiж ними, Дивись, - сидить з Ромна багач- Вимальову╨ться цiла галерея земських гласних. Розглядають новий закон, щоб дозволено було шмагати батогами селян. Вiдбува╨ться процедура голосування шарами. Чимраз гучнiшим i гучнiшим смiхом слухачi переривали читання, а по закiнченнi схвально загомонiли: - Здоворо! - Ото земство! - У них язик, як у цигана батiг лящить. - П'явки! Взять би всiх та до одного... - Голими руками ©жакiв не вiзьмеш... - Якщо не руками, то оглоблею. - А може, спробувать! Руки нашi мозолястi, як залiзо, загартованi. - Там вiд достаткiв дурiють, а тут - гни спину, голодуй, корись. - Або ©дь на переселення! - Куди? - Все ╨дно, де продавати свою силу. - Якби ту силу не продавать, а докупи з'╨днати. - Такi порядки пiшли, що все можна купити за грошi. - У кого грошi, той i хороший, а у кого торба драна, той без жупана. - Купують за п'ятака i наших сестер... - Знаю, - обiзвався поважний чоловiк. - Одна тут спiвала з слiпим скрипалем. А коли той помер, залишилася зовсiм на вулицi. - Ви ©© знали, ту безталанну вуличну? - схвильовано запитав Панас Якович. - Знав, бо з наших-таки кра©в жiнка. Iнодi розмовляв з нею. Дуже журилася. Проклинала лиходi©в. "Вогонь ©х пожре", - говорила. Потiм помандрувала десь суворо© зими шукати рiдно© хати аж пiд Гадячем... Либонь, там жила ©© мати, - поглянувши навколо, та╨мниче додав: - Кажуть, недаремно саме тi╨© доби вогнем спалахнув панський будинок пiд Полтавою. Мабуть, викресала вогню ©© мстива рука. Побратими переглянулись, похитуючи головами. - А потiм ви ©© не зустрiчали? - Нi... Видать, не повернулась. Може, задубiла десь. Така лиха доля. Вродлива була, а голос який... - Гадяцьким шляхом ходили i ми колись. Запам'яталися пригоди, зустрiчi, - Гнат глянув на Панаса Яковича. - Ой, зустрiчi, зустрiчi, - задумливо вiдповiв... Коли повертався, лягали вже сутiнки на землю, а дуби шумiли тоскно, скорботно. Не поспiшав, прислухався до того шуму, нiби хотiв почути щось рiдне, незабутн╨. Iшов повагом, наче з кожним кроком вгрузали в землю ноги вiд тяжко© ношi. А небо зорями квiтчалося, розсипаючи срiблясту порошу Чумацького Шляху. Дома ще не спала Олександра, чекала. З докором запитала: - Знову забарився. Не на службi ж був? Забува╨ш про мене, до плачу доводиш, - наливалася скорботою кришталева блакить очей. - Так треба, Лесю... Треба, - лагiдно дивився, нiби благав пробачення. Сидiв довго бiля лiжка дружини. Не зводив з не© погляду. А коли заснула, тихо пiшов у свою кiмнату, сiв за стiл. Весь час купчилися думки бiля сказаного старим робiтником про безталанну. Хвилини пливли, падаючи в безодню рокiв тяжко© розради. Вимальовувався зимовий шлях, яким мандру╨ жiнка. Рука потяглася до паперу. Визрiвав фрагмент останньо© частини роману "Повiя": "Короткий зимовий день минав. Ясне сонце ховалося за гору, обдаючи червоним заревом чисте небо, по котрому тiльки де-не-де снували легенькi хмари; вiд того зарева по бiлiй землi розстилався жовтогарячий свiт. Було сумно i тихо, мороз дужчав... Тодi тiльки ударила в голову думка, що вона iде ще на бiльшу людську дивовижу, на безперестанне допитування... Не йде, а бiжить. Рип за рипом, рип, рип i рип!.. I злива╨ться той рип у один неугавний гомiн, мов хто скаржиться або бубонить безперестанну лайку. А кругом тихо, мов у вусi, хiба коли-не-коли, мов з рушницi випаде, трiсне земля вiд морозу, i розда╨ться той гук у холодному повiтрi". Нiби разом з безталанною i сам переходив снiговi замети, iшов, падав, пiдiймався. Шукав для не© пристановища. Де його знайти? Де жаданий притулок для тих, кого доля вигнала з тепло© хати на вулицю?.. * * * На службi рiдко залишався в сво╨му кабiнетi. Здебiльшого сидiв за столом у великiй залi, заповненiй спiвробiтниками Полтавсько© казенно© палати. З вiкон видно було пам'ятник Слави, губернаторський будинок - по той бiк парку, кадетський корпус. Iнодi пiдходив до вiкна, щоб перепочити, дивився на муштру кадетiв, повертався, сiдав за стiл. Нiяко© фамiльярностi не дозволяв у поводженнi iз спiвробiтниками, хоч коли хтось i величав його "ваше превосходительство", то хмурив брови i нiби не чув звертання. Доводилось багато працювати, бо фiнансовi справи цiло© губернi© були зосередженi в його установi. З великою увагою стежив за фiнансуванням культурних заходiв, дбав про поширення пенсiйного забезпечення. До того ж iще доводилося працювати в "Товариствi допомоги бiдним учням" та iнших громадських закладах. Не минав жодного засiдання мiсько© управи, коли там розглядалося питання про увiчнення пам'ятi Миколи Гоголя, Iвана Котляревського. Вiн входив у спецiальну комiсiю разом iз сво©ми приятелями Василенком, Позеном, Павловським, книгарем укра©нсько© книгарнi Маркевичем. На одному з таких засiдань вiдбулась дискусiя, в якiй було кинуто докiр управi за байдужiсть до знайдення мiсця пам'ятниковi Котляревському. Але голова Трегубов, якому нещодавно урочисто вiдзначали тридцятилiття дiяльностi, не зважав на настирливiсть членiв комiсi©. Вся його чотирикутна постать крила в собi байдужiсть, олiмпiйський спокiй, вiд вузьких прорiзiв очей, коротких вусiв на широкому обличчi до пухнастих рук, якими вiн флегматичне розводив, коли не мiг дати позитивно© вiдповiдi. Так i тепер, на виступи лише розвiв руками. Та на цьому не обмежилися розмови. Пiдвiвся Василенко: - Треба гiдне мiсце вiдвести пiд пам'ятник Котляревському. За собором, на площi, звiдки вiдкриваються далекi обрi© Полтавщини. Тут i садиба, де жив Котляревський. Навколо треба понасаджувати дерева, назвати парк "Iвановим га╨м". У ньому ма╨ стояти пам'ятник. Це буде гордiстю нашого мiста i всього краю. Iсторик Павловський радив вiдвести мiсце в одному з мiських паркiв. - Котляревський не тiльки письменник, а й особа iсторична, - завважував вiн. На виступи Василенка i Павловського голова розводив руками. Вiн надав слово одному гласному, назвавши його купцем першо© гiльдi©. Купець, струснувши широкою рудою бородою, вигукував: - На Протопопiвськiй вулицi поставити! На Протопопiвськiй!.. Вулиця торгова... Чайну там вiдкрити! На цю пропозицiю голова оглянув присутнiх, схвально посмiхнувся. Та незабаром зникла його добродушнiсть, коли Василенко зачитав проект написiв на постаментi пам'ятника. Обличчя у Трегубова почервонiло, розширилися прорiзи вузьких очей, коли почув серед запроектованих написiв ще й такий: "Рiдний край сво╨му першому поетовi Iвановi Котляревському". - Такого не дозволять, а чайну можна, дiло народне. таке й вище начальство пристане, - Трегубов розгублено кашлянув. Поведiнка голови здалась Панасу Яковичу такою недоречною, що вiн ладен був рiшуче запротестувати. Але обмежився лише короткою промовою: - Комiсiя просить зважити на пропозицi© щодо мiсця пiд пам'ятник i надiслати на затвердження запроектованi написи. Це наш обов'язок перед пам'яттю поета. Йому вiдкрива╨ пам'ятник народ, який шану╨ надбання рiдного слова. Я гаряче пiдтримую Вiктора Iвановича Василенка. Рахуючись з високим службовим рангом промовця, Трегубов розгублено клiпав очима, позирав на купцiв, наче просив у них поради, й бубонiв: - Як скаже вище начальство. Його воля, а наш обов'язок. Закриваючи засiдання, Трегубов просив, щоб присутнi порозумiлися i не давали волi "сумнiвним пристрастям". Це викликало ©дку посмiшку Василенка. Йому схвально вiдповiв поглядом Панас Якович. Разом поверталися друзi пiсля засiдання. - Справу, що ╨ громадянською гордiстю для кожного мислячого, хочуть перетворити на прибуткову штуковину з легкими розвагами. "О роде су╨тний, коли ти видохнеш?" - хочеться сказати про них словами нашого великого Кобзаря, - обурювався Василенко. - Треба ширити нашi думки серед усiх громадян. Я уявляю вiдкриття пам'ятника Котляревському не тiльки як урочисте свято, а й як зiткнення двох сил, двох поглядiв. Зiткнення мислячо© громадськостi з урядово-чиновницькою благодушнiстю. З бiльшою охотою вони вiдкривали б пам'ятники становим приставам та жандармським начальникам, нiж людям свiтлого розуму, - не мiг заспоко©тися Панас Якович. А коли повернувся в казенну палату i сiв за стiл, спiвробiтники помiтили його збентеження i заклопотаний вигляд. Вiн сидiв i писав щось на фiнансовому бланковi. Нiхто не наважувався пiдходити. Уявлялася Протопопiвська вулиця з гнилими калюжами, трухлявими будиночками, перехнябленими крамничками, навколо яких можна найчастiше зустрiти заблукану козу або теля. Нагонила смуток вивiска, на якiй кривими лiтерами написано: "Чайна. Заходите, гаспада, чай гарячий здесь всегда". Сморiд на вулицi не давав дихати на повнi груди. Так от куди тебе, земляче Iване, мають запроторити благочестивi мужi мiста, вiддають на тортури. Дрiбненькими лiтерами лягали на папiр слова: На той свiт Iвановi Петровичу синовi Котляревському ЖАЛIБНА СУПЛIКА Якби ти, славний наш Iване, Почув, що радять громадяче, Як тебе мають шанувать... Тебе поставити хотять, То, певне б, ти з сво©м Ене╨м Нам заспiвав би не тако©... Так би голосно та круто Скрутив словечко те, мов пута, Що i глухий його почув! А глянь навколо, подивися, - Самий би сум розвеселився! Якого дива тут нема?.. Побитi вiкна, стiни голi, Обшарпанi, мов саме горе, Воня╨ всюди пустирем; Хiба коли яка собака Мерщiй тут пробiжить вiд ляку Та хвiст телятко задере! Вирiшив при зустрiчi з побратимами зачитати вiрша. * * * Крапля води пробива╨ камiнь, корiнь тонко© травицi пiдiйма╨ велику земляну вагу, вiтер легкокрилий колише води океанiв, людина думкою сяга╨ в безмежнi простори буття й часу. Меркнуть у туманi рокiв подi©, стираються на швидко збудованих пам'ятниках не перевiренi iсторi╨ю iмена. Невблаганний час розвiю╨ вигадану славу тих, хто придбав ©© хапливою рукою, а не серцем щедрим, правдою та гiднiстю. Повiвом часу зносяться нездвижнi твердинi й закони. Та нездоланним залиша╨ться слово, породжене життям i дiянням народу. Не спинити його розвитку, як не повернути рух землi i течi© океанiв... Минають столiття в борнi та змаганнях народiв, i на скрижалях мудростi викарбову╨ться немеркнуча правда. В лiтопису визвольних змагань iсторiя не обминула 1898 рiк, хоч i не було здiйснене вiдкриття пам'ятника тому, хто - Всю славу козацьку за словом ╨диним Перенiс в убогу хату сироти. Заходи Панаса Мирного i його друзiв натрапили на опiр тих, хто ма╨ багато влади i мало глузду. Але не здолати крукам голубино© мудростi, не скаламутити гвалтiвною рукою кришталево-чистих джерел, що ринуть з глибин рiдно© землi... Натрапляючи на перешкоди, Панас Якович ще з бiльшим завзяттям продовжував письменницьку дiяльнiсть. Його творчi iнтереси виходять за межi прозових жанрiв - роману, повiстi та оповiдання. Надаючи великого значення перекладам художнiх творiв свiтово© класики, вiн пiдтриму╨ в цiй дiяльностi сво©х сучасникiв i сам береться здiйснювати важливi задуми. Його увагу привертають твори Шекспiра. Адже у кожну велику лiтературу входять вони численними перекладами. Укра©нська мова дозрiла до того, щоб сягнути свiтових висот. Ця вiра привела Мирного до спроби перекласти "Короля Лiра". Вiн уважно стежить за iншими перекладами Шекспiра. Зацiкавився перекладом "Гамлета" полтавським письменником i актором Яковом Жарком i сповiщав його: "Я сам переклав "Лiра" i добре знаю, як-то трудно перекладати Шекспiра". Багатограннiсть лiтературних iнтересiв засвiдчено листуванням Панаса Яковича з вiдомим поетом Кесарем Бiлиловським - автором популярно© пiснi "В чарах кохання". А в розгорнутому листуваннi з Михайлом Коцюбинським обмiнювався письменницьким досвiдом. Не поминув повiдомити й про сiмейну подiю: "У той саме день, як Ви, вельмишановний добродiю, писали до мене листа (9 травня 1898 р.), моя жiнка якраз заходилася дарувати мене третiм сином..." А на початку серпня Панас Якович вiта╨ прибуття в Полтаву трупи братiв Тобiлевичiв, iменовано© тодi "Товариством укра©нських артистiв пiд керiвництвом П. К. Саксаганського i М. К. Садовського". ╞© учасники пройшли складний творчий шлях i набули високого мистецького визнання. Мирний всiляко пiдтриму╨ роботу трупи по пробудженню свiдомостi народних мас. Вiн подiля╨ гордiсть корифе©в сцени, якi виступали не тiльки в Полтавi, а й на селах. Не поминула його уваги така подiя, як виступ трупи в селi Мануйлiвцi (1898), де у свiй час захоплювався любительськими виставами Максим Горький. Полтавська газета сповiщала, що селяни пiд час вистави комедi© "Сто тисяч" пiднесли вiнок ©© автору Карпенку-Карому. А пiсля цього трупа вiддала серпневi гастролi полтавцям. Майже щодня вiдбувалися вистави. Натхненна гра артистiв разюче вражала глядачiв, ронила iскри свiдомостi, самопiзнання i гiдностi. Такого вдалого, напрочуд рiзноманiтного репертуару ще не знала Полтава. Виставлялися п'╨си Карпенка-Карого "Сто тисяч", "Бурлака" "Понад Днiпром", "Наймичка", "Лиха iскра поле спалить i сама щезне", "Бондарiвна", "Безталанна", "Мартин Боруля", "Батькова казка". В кожнiй з них виконував значнi ролi сам автор. Це було вiдкриття в культурному життi, бо не тiльки вперше глядачi познайомилися з окремими драмами, а й побачили, як ╨дна╨ться реалiзм сценiчно© гри з правдою, що ©© втiлив письменник у дiях сво©х п'╨с. На це особливу увагу звертав Мирний i не минав жодно© вистави. Дозвiлля Панас Якович вiддавав зустрiчам з артистами, найчастiше розмовляв з Карпенком-Карим, захоплюючись, розповiдав про творчi та╨мницi, зачитував сво© п'╨си. "У черницях", "Перемудрив", "Згуба". Артисти радили надати драмам бiльшо© сценiчно© динамiчностi, загострити конфлiкти. Карпенко-Карий розповiдав про сво© творчi поневiряння, про заслання в Новочеркаськ та рiзнi пригоди. До цього спонукала i прямота Панаса Яковича. Драматург повiдомив про свою працю над iсторичною трагедi╨ю "Сава Чалий" та про задум створити сатиричну комедiю "Хазя©н". - Комедiю нам дайте, - захоплено говорив Iван Карпович, - комедiю, що бичу╨ сатирою страшною всiх, i смiхом через сльози смi╨ться над пороками, i заставля людей, мимо ©х волi, соромитись сво©х лихих учинкiв! - Бичувати сатирою страшною пороки не кожен зможе, - роздумливо додавав Мирний. - Нам необхiдний досвiд iсторi©, щоб смiливо дивитись уперед. Ма╨мо не тiльки описувати дiйснiсть зблизька, а й бачити в нiй те, чого не хочуть пiзнавати люди, що за сво©м станом повиннi були б служити правдi. - Щоб служити правдi, треба пiзнати ©©. - Так-так. Пiзнати ©© треба, а таке пiзнання да╨ться не чинами, не посадами... Я заздрю тобi, Iване Карповичу. Ти вiддав сво╨ життя сценi, а я зарився в канцелярi©. Трикляте чиновницьке життя! - Не уболiвай так, друже. Канцеляристом був i я, був i арештантом, i ковалем-молотобiйцем, i палiтурником, i хлiборобом. Та й тепер кожного разу доповiдаю про мiсце свого перебування в департамент полiцi©. Що ж дiяти? Така доля багатьох, - Iван Карпович приязно дивився на свого побратима. - Схиляюся перед тво╨ю мужнiстю, друже! Треба мати силу, щоб по╨днати в собi долю коваля-молотобiйця, актора, драматурга й доброго батька! Охоче я промiняв би ордени чиновника Рудченка на твiй ковальський молот. Тримаючи його в руцi, можна далi бачити обрi© народного життя та гартувати волю наших трударiв. Коли б я орудував не канцелярським пером, а ти молотом, то, мабуть, закiнчив би вже роман про жiноче безталання, - прозорiстю налились очi Панаса Яковича, на яку лягали тiнi тривоги. * * * Ювiлейна вистава "Наталки Полтавки", присвячена пам'ятi Котляревського, вiдбулась у Полтавi 30 серпня 1898 року. Зiйшлися на не© шанувальники автора "Ене©ди", щоб вiдзначити столiття першого видання цi╨© немеркнучо© поеми. А пiсля вистави покладали вiнки на могилу Котляревського. У святi взяли участь прибулий з Ки╨ва Михайло Старицький та з Петербурга Iван Рудченко. Бiля могили запалахкотiли смолоскипи, бунтiвливе розриваючи нависле над кладовищем темне покривало ночi. Вiдступила темiнь, попливла i залягла над полтавськими битими шляхами. Тихо обступили побратими могилу, клали квiти. - Спокiйно спи, Iване, сном вiчностi, - почав промову Микола Лисенко, - а слово сво╨ ти не забрав у домовину. Воно живе, красу╨ться i звучатиме, доки сонце з неба ся╨. Клянемося перед тво©м прахом берегти i ширити кобзарськi думи... При свiтлi смолоскипiв всi були неначе якимись та╨мничими мандрiвниками, прибулими з вiчностi по шляху в майбуття. Ховався по ярах сизими туманами давнiй смуток. Наперед ступив Михайло Старицький. Його довгi розкiшнi вуса позолочувалися вiдблисками смолоскипiв. Здавалося, що то пiдвiвся з могили козарлюга, за буйну вдачу якого не прийняла сира земля i вiн по свiту блука╨, наче побратим пекельного Марка. Хвилину збирався з думками, щоб словами вилити урочистiсть, що було ознакою його збудження. - Братове! - звернувся, наче отаман до сво©х завзятцiв. - На цiй обширi неомiрнiй поставив сво©ми дiями Iван Котляревський надгробник вiкопомний! Вiн скривдженим та горем прибитим словом спiвав, щоб потрясати ним пута яремнi! Ми прийшли сюди i принесли свою жагу невситиму, щоб проголосити йому й мандрiвному Ене╨вi славу! - Слава Котляревському! - загули голоси. - Слава Енею! Хай продовжу╨ шукати з сво╨ю ватагою нових берегiв! Не схибив словом наш Кобзар, коли писав: Де ватагу пройдисвiта Водив за собою, - Все осталось, все суму╨, Як ру©ни Тро©. Все суму╨, - тiльки слава Сонцем засiяла... - Братове! - продовжував Старицький, витягши з кишенi папiрець. - Перед тим, як ©хати сюди, я завiтав у Гадяч. Побував, як i завжди, на Драгомановiй горi. Пом'янули померлого в Софi© нашого Михайла. Наша славетна поетеса Леся Укра©нка розповiла про свого дядька. Вона була в Болгарi© й брала участь у його похоронi. Хотiла Леся при©хати в цей день до Полтави. Та за станом здоров'я не змогла цього зробити... Передала свiй вiрш, який дозвольте зачитати. Михайло Петрович почав читати: на столiтнiй ювiлей УКРА╞НСЬКО╞ КУЛЬТУРИ У кожного люду, у кожнiй кра©нi Живе такий спогад, що в його давнинi Були "золотi© вiки", Як пiсня i слово були у шанобi... Василенко i Садовський пiдняли вище смолоскипи сягнули далi вiдблиски вогню. Старицький читав, читав: Так, в кожнiй кра©нi ╨ спогади раю, Нема тiльки в тебе ©х, рiдний мiй краю... Раптово читання обiрвали сюрчки полiца©в. З теменi виринула постать урядника. - По какому такому соiзвол╨нiю вчинили зборище? Разi тут можна вогонь палить i над померлими шум д╨лать! Нiззя, говорю! Садовський нижче нахилив смолоскипи, освiчуючи урядника. На його злому обличчi владно господарювали товстi губи. Ось вони розверзлись i оскаженiло заверещали: - Полiцiя! Арештувать усiх i в участок... До урядника спокiйно пiдiйшов Iван Рудченко, витяг з кишенi квиток, показав його. Урядник, прочитавши, розгубився. - То©сть, как ето? - взяв пiд козирьок... - Прошу iзвiн╨нiя, ваше... ваше... - не знав, як звеличати. Тримаючи руку бiля кашкета, подався назад. - Полiцiя! Кругом! - Урядник швидко повернувся, пiшов слiдом за полiцi╨ю, а голову все ще тримав повернутою до Iвана Рудченка i не вiдривав руки вiд кашкета. - Ти ма╨ш, брате, велику силу, - смiявся Панас Якович. - Так! Посвiдка пiдписана самим Вiтте! - Працюючи членом колегi© очолюваного ним мiнiстерства фiнансiв, ти, мабуть, допомагав Вiтте переконувати французiв, щоб дали позику для фiнансово© пiдтримки розхитано© нашо© держави? - жартував Панас Якович. - Це обiйшлося без мене. - Значить, брате, твiй лiбералiзм привiв до колегi© Вiтте... - Товариство! - звернувся Лисенко, переводячи на iнше розмову. - Пропоную навiстити ще свiжу могилу нашого незабутнього ╙длiчки Ало©за Вячеславовича. Вшану╨мо того, хто вiддав талант композитора "Наталцi Полтавцi"... Бiля могили ╙длiчки Лисенко став на колiна i поклав вiнок. Мовчазно обступило товариство могилу композитора. - А тепер, друзi, я запрошую до себе на вечерю, - обiзвався Панас Мирний. - Хочу вiдзначити i родинне свято. Вже три мiсяцi минуло, як Олександра Михайлiвна породила третього сина. Дали йому iм'я Леонiда, а хрестин ще не справляли. Погасили смолоскипи, вирушили до мiста. В темному небi бентежно клiпали зорi. Нiч широкими обiймами огортала людей, що простували на Малосадову вулицю. * * * Лише з'явився друком роман Льва Толстого "Воскресение" в журналi "Нива" 1899 року, як Горленко привiз його в Полтаву. - Читай, Панасе! - з такими словами переступив порiг квартири Мирного. - Що трапилось? - вийшов назустрiч Панас Якович, а за ним i Олександра Михайлiвна. - Читай... читай, - повторював Горленко, вiтаючи приятелiв. - Знаменитий новий роман! Привiз, щоб тобi нагадати i вимагати вiд iменi читачiв закiнчення роману "Повiя", - Горленко почав зачитувати уривки роману "Воскресение". Панас Якович i Олександра Михайлiвна, сидячи у вiтальнi, уважно слухали. На другий i на третiй день продовжувалися читання. З кожним разом задумливiше слухав Панас Якович i на десятки запитань Горленка не вiдповiдав. Нарештi заговорив... - Роман Льва Микола╨вича хвилю╨ мене сво╨ю разючою правдою. Тiльки великий правдолюб мiг так вiдверто писати, - перегорнув сторiнки i зачитав: - "Судьба всех зтих часто даже с правительственной точки зрения невинных людей зависела от произвола, досуга, настроения жандармского, полицейского офицера, шпиона, прокурора, судебного следователя, губернатора, министра. Соскучится такой чиновник или желает отличиться - и делает аресты и, смотря по настроению сво╨му или начальства, держит в тюрьме или выпускает. А высший начальник, тоже смотря по тому, нужно ли ему отличиться, или в каких он отношениях с министром, - или ссылает на край света, или держит в одиночном заключении, или приговаривает к ссылке, к каторге, к смерти, или выпускает, когда его просит об зтом какая-нибудь дама..." Правда... Гiрка правда нашо© дiйсностi... - Але це роздуми Нехлюдова, а не автора, - зауважив Горленко. - Так. Але в роздумах героя ми пiзна╨мо самого автора. - Очевидно, ми пiзна╨мо його i в заповiдi, до яко© дiйшов герой роману: "Человек не только не должен ненавидеть врагов, не воевать с ними, но должен любить их, помогать, служить им". Це заповiдь великого моралiста. - Але я сво©х геро©в не веду до тако© заповiдi. Вони йдуть iншими шляхами. - Однак, Панасе, ти довго водиш сво©х геро©в. Час би привести ©х до якогось берега. Толстой привiв же Катю до