млявий вогник лампадки. - Ми не тiльки "вiльнi каменярi", а й грабарi, що прокладають шляхи через небезпечну трясовину, - вiв далi Новиков. - Наша масонська ложа повинна мати вплив у всiх галузях життя. Зараз розвива╨ться торгiвля, зароджу╨ться промисловiсть. Знайшлися i в нашiй кра©нi мастаки, що побудували пароплав. Ста╨ до ладу парова машина, яка несе змiни в господарському життi. Тепер на дерев'яному ралi крiпака далеко не по©деш. А вiдкриття нових портiв вимага╨ пшеницi. - То давайте нашi шляхи освiтлювати не цими лампа-дочками масонськими, а смолоскипами, - зауважив Iван Петрович, закрив оздоблену кованим срiблом бiблiю, вiд чого захитався вогненний язичок у лампадцi, вiдриваючись вiд гнота. Ще мить - i вiн погас. Стривоженi масони замовкли. Обiзвався Котляревський: - Витi© належить говорити i в пiтьмi... Жодна пiтьма не згасить свiтла совiстi. Адже найтемнiше бува╨ перед свiтанком, - з цими словами розчинив вiкно. Вiйнуло свiже повiтря, i в кiмнату влетiла пташка. Вiд несподiванки масони загомонiли. Пташка попурхала i сiла на бiблiю. - Це символiчно, - обiзвався Новиков. - Пташка символiзу╨ чистоту людських душ. Провидiння пiдказу╨ нам ширити братерство. - Нема нiчого несподiваного в тому, що до нас завiтала пташка. Очевидно, яструб ©© загнав сюди, - зауважив Котляревський. - Коли так, то це ще знаменнiше. Пташка знайшла спасiння вiд яструба... - А бува╨ так, що пташки гуртом i яструба поскубуть та попатрають. Розмови набували практичного змiсту, масони скидали з себе дивовижнi мантi© i сiдали в тiснiше коло. Закриваючи збори масонсько© ложi, Новиков говорив: - Через наше братерство переможе дух iстини... - А в яку клiтку доведеться потрапити тому духу iстини? - Ви, Iване Петровичу, невиправний гуморист. - Я хочу конкретно уявити той дух iстини, - продовжував сперечатися Котляревський. - Поняття це визначить iсторiя... - Всяка бува╨ iсторiя i рiзнi iсторики. Бiблiю теж можна по-рiзному пояснювати або й заперечувати. - А що ви наважитесь заперечити, що вам не подоба╨ться в нiй? - Не подоба╨ться, що бог створив людину по сво©й подобi. Менi зда╨ться, що без цi╨© подоби людина була б смiливiшою, веселiшою i не так би лякалася пекла... Пiсля зборiв "вiльних каменярiв" Новиков, Муравйов-Апостол, Лукашевич, Котляревський мали ще окрему бесiду. Потiм вiн завiтав до Щепкiна, розповiв йому про масонське зiбрання. 38 На другий день Щепкiн запросив Iвана Петровича пiти разом на ярмарок. Спустилися з гори Панянки на просторий майдан, що слався аж до Ворскли. Тут юрмилася сила-силенна люду. Галас сплiтався з ревiнням волiв та корiв, свинячим кувiканням, меканням овець. Навiть монастирський басовий дзвiн не мiг заглушити ярмаркового гамору. Здавалося, що пiд монастирською горою розпласталася багатобарвна велика жива iстота. Вона ворушилася, повзла i пила з Ворскли воду. Повiтря нiби колихалося сизими хвилями. Друзi поринули в натовпi. Михайло Семенович торгувався, купуючи в'язку таранi з чумацького воза, викликав чумакiв на розмови, змушував ©х i лаятись, i жартувати. А купивши тараню, сказав Iвану Петровичу: - Мене цiкавлять розмови, рухи, пози, звички простих людей, вираз обличчя у гнiвi i в гуморi. Народ - великий артист. Все справдi артистичне кри╨ться в народi. Це - найкраща школа. Якщо ранiше вимагали вiд артиста урочистих жестiв та iнтонацiй, то життя висува╨ новi вимоги артистичностi. В центрi ярмаркового майдану тяглися ряди виробiв ткацьких, кравецьких, чинбарських, лимарських, шевських, теслярських, ковальських. Тут були пiдупалi цеховики, якi не витримували конкуренцi© зi спритними промисловцями. Тому цехмiстри з довгими палицями в руках та ратмани ходили без колишнього гонору й губилися серед синьожупанного мiщанства. Зате спритно в натовпi нишпорили всiлякi жевжики, хихикали веселi молодицi та пустомелi. З явився виборний iз заворсклянського села, пов'язаний рушником, а з ним, теж пов'язаний хусткою, пан возний. Обидва напiдпитку. Загомонiли мiщани: - То наш пан возний заручився... Завзятий юриста, з живого i з мертвого здере. - Та й посватав дiвчину - вродливу сироту чесного роду... Виборний з возним зупинилися бiля курських богомазiв, щоб купити вiнчальнi iкони. Продавець багато говорив, вихваляючи свiй крам. - Чи ти свого язика, чи iкони прода╨ш? - поспитав його виборний. Поруч вигукував продавець квасу. До нього пiдiйшов чумак з мазницею. Дивився-дивився на продавця, а далi запитав у виборного: - Скажiть, добродiю, що то вiн вигуку╨: "ржяной квас"? - То таке питво, що вiд нього людина заiрже. Тому й "iржяной квас" назива╨ться. Обiзвався i возний: - Сiреч... Те╨-то як його, напiй прохладительний i весьма-очень iскусно здiланий. Даже наша весьма пристойна диякониха вельми несорозмiрним глеком п'╨ для прохлажденiя обiльно© утроби. - Нам таке питво не годиться. Краще б таке, щоб не iржати конем, а заревти волом. А де тут дьоготь продають? - Дьогтю пита╨ш? Ха-ха-ха, - брався за боки виборний. - Тут тiльки витрiшки продаються. - То торгуйте ними на здоров'я, - зауважив чумак i поцiс далi свою мазницю. Щепкiн iз захопленням спостерiгав, прислухався до розмов. - Пiдемо подивимося на лицедiйство, - возний потяг виборного на кiнець майдану. Щепкiн з Iваном Петровичем пiшли слiдом. Натрапили на рiзнi розваги, iгрища. Спiвали бурсаки, танцювали цигани, водячи загнузданого ведмедя. Увагу привернув мандрiвний жебрацький хор, в якому спiвали чоловiки, жiнки, пiдлiтки, виконуючи псалми та народнi пiснi. Хор обступили колом люди. Михайло Семенович уважно прислухався. - Чудовi голоси, - кинув вiн Iвану Петровичу, який зосереджено вловлював звуки сильного жiночого голосу, вiдчуваючи в ньому нiби щось знайоме. Та не мiг збагнути, де чув подiбний голос, i вирiшив: "У кожному тужливому жiночому голосi чути щось рiдне для багатьох". Простуючи далi, Михайло Семенович говорив: - Тут народжу╨ться мистецтво. Треба пiдняти завiсу, за якою проходить у всiй рiзнобарвностi життя народу, що вмi╨ чудово спiвати, вразливо i гостро смiятися, пристрасно любити, глибоко сумувати. Нам треба замiнити на сценi i сентиментальну слiзливiсть i абстрактну людину звичайними, щирими почуттями. - Цiлком подiляю вашi думки... - Сподiваюся, що сво╨ю "Наталкою Полтавкою" ви вiдкри╨те дверi в широкий свiт. У вашiй п'╨сi я обов'язково виконуватиму роль, яку ви запропону╨те. - Iнакше я не мислю! Хочу, щоб цю роль виконували ви не як крiпак графiв Волкенштейнiв, а як вiльний актор. Двi подi© мають вiдбутися в нашому мiстi - вистава ново© п'╨си i ваше звiльнення. Повернувшись додому, Iван Петрович думав про жебрацький хор. Виходив на ганок, вдивлявся в закутаний темiнню ярмарковий майдан. Там бiля циганського шатра мерехтiло вогнище. Звiдти легким подувом розносилось наснажене кiнським потом повiтря, чувся циганський лемент, крiзь який прорвався голос жiночо© пiснi. Вона лебединим риданням покотилась, б'ючись об придорожнi явори, але швидко обiрвалася, нiби пiрнула в темну безодню, викликавши нову тривогу й роздуми. "Пiти пошукати цю спiвачку, - промайнула думка, - але куди йти серед ночi?" 39 Пiсля ярмаркового концерту стомленi жебраки розташувалися на ночiвлю поруч з циганським табором пiд старезним дубом, що могутньо розкидав край шляху сво© вiти. Кутаючись у лахмiття, вiдпочивали жебраки. Тiльки ©х бородатий вожак, нiби бiблiйний пророк, з костуром у руцi обходив навколо, прислухався. Вiддалiк линули металевi ридання монастирського дзвону. Нерухомо сидiла жебрачка, i ©© думки снували химернi тканини пiд шелест дубового листя. Мимохiть криком стривожено© душi вирвалася з ©© уст мелодiя "Вiють вiтри, вiють буйнi", розляглася просторами. Жебрацький ватажок принишк, знав, що спiвачка часто спiва╨ цю пiсню, вишиваючи рушничок - червонi кетяги калини i чорнi листочки вiночка. Виши╨ рушничок, комусь подару╨, а потiм знову вишива╨ iнший тим самим узором. Коли хто розпиту╨, для кого вишива╨, то мовчить - тiльки зiтхне. Уже кутала вечiрня темiнь надворсклянськi долини. Жебрачка тiшила свiй погляд вечiрньою зорею, що меркла, ставала лазуровою. Разом з нею меркли потомленi очi жебрачки - вона засипала, поринаючи в та╨мничi видiння. Ось перед нею, нiби а туману, проступив кущ калини. Легким метеликом лине назустрiч червоним гронам. Лама╨ вiти, сплiта╨ вiночок, несе до Днiпра, хоче накинути на голову тому, що сидить пiд дубом. Простяга╨ руку, але не може дiстати до нього. Ось-ось ма╨ покласти вiночок на його задумливе чоло, а воно далi вiдплива╨ за хвилею. Знову пiдбiга╨... Вже близько, можна обняти. Та тiльки простягне руки - вiн далi... Ось нiби чу╨ його голос... Такий теплий, нiжний. Серце тремтить у чеканнi. А потiм все обволiка╨ться туманом i тiло пронизу╨ холод. - Не тiкай! - гука╨ i прокида╨ться. Серце, як та чайка, трiпоче крилами, пливе по лазурових переливах, шукаючи гнiздечка. Хочеться, щоб повернувся жаданий сон, ще принiс тривогу... А ледь-ледь засiрiв ранок, вожак звелiв пiдiйматися i лагодитися в дорогу, розповiдаючи про нiчну пригоду: - Приходив уночi до циганського табору якийсь дивний чоловiк... Питав ту, що спiва╨. Циган вiдрядив його, домовившись вранцi про це поговорити... То, мабуть, пашпорти мають перевiряти. Треба поспiшати в дорогу! Тiкаймо швидше, щоб позбутися напастi. Жебраки хутко вийшли за Зiнькiвський шлях, вирушили до Диканьки. Червiньковими килимами стелилися придорожнi га©. Iшла жебрачка назустрiч недолi, несла в смутком повитих очах iскри зрадливих надiй. До ©© обвiтрених нiг схилялися прибитi пилом головки зiв'ялого ромену. Iшла горем бита жiнка i несла скорботу в невiдомi свiти. Несла таку пекучу тугу, яку носили невiльницi, коли перед ними стелилися несходимi шляхи до турецьких гаремiв. Здавалося, що то не тумани залягали край шляху по долинi, а непроглядний сивий смуток. Нiби пливла в ньому лебединим плеском жiнка-полтавка. Колихалося перед очима легке павутиння i тануло разом з хмарами у вiтровiйному безмежжi. Попереду жебрацько© ватаги важкою ходою брiв у дорожнiй пилюзi з костуром у руцi старий ватажок. Вiтер розчiсував його сиву бороду i замiтав жебрацькi слiди. 40 Нелегко було переборювати всi непередбаченi перепони, щоб викупити Щепкiна. При кожнiй нагодi Iван Петрович натякав друзям про необхiднiсть прискорити звiльнення актора. Довелося зрештою переконати гуманного князя Р╨пнiна. До того ж Сергiй Волконський, вiдгукнувшись на прохання Муравйова-Апостола, звернувся до брата i обiцяв взяти участь у благороднiй справi. Але багато ще не вистачало до десяти тисяч, якi треба було сплатити за Щепкiна. Р╨пнiн внiс найзначнiшу суму i оформив купiвлю на сво╨ iм'я. Це було в кiнцi 1818 року, коли Котляревський уже закiнчував п'╨су. Незабаром до Р╨пнiна з'явився керiвник трупи Штейн, подав контракт, пiдписаний ним ще з Волкенштейнами на Щепкiна, i просив переписати його з внесенням iменi нового власника. - Моя совiсть не дозволя╨ пiдписувати подiбнi контракти, - вiдповiв князь. - Свiтлий князю, - благав Штейн, - я маю з трупою пере©хати в iнше мiсто. Але без контракту не можу повезти з собою Щепкiна. - То й добре. Залишайтеся з трупою на кiлька рокiв у Полтавi. А потiм я дам вiдпускну Щепкiну, i вiн повернеться з нашо© губернi© вiльним актором. До того ж часу я прошу поводитись з ним, як з людиною нiкому не пiдлеглою, крiм мене. Що ж до перебування вашо© трупи в Полтавi, то можу запевнити - в мiстi вистачить роботи. Тут iнтерес до театру поширю╨ться з розвитком торгiвлi, ремiсництва. Тепер не та Полтава, що була двадцять лiт тому. Великодушнiсть князя приголомшила Штейна. Тепер вiн не мiг свавiльно ставитись до актора. Бiльше того, - сам Штейн потрапив у залежнiсть вiд Щепкiна, без участi якого в трупi не мiг вiн мати належного успiху. Найбiльше радiв з цi╨© подi© Котляревський, готуючись дати виставу "Наталки Полтавки" з участю Щепкiна. I ось у новому примiщеннi полтавського театру вiдбулася прем'╨ра "Наталки Полтавки". Крiм мiсцево© знатi, театр заповнили купцi, ремiсники, рiзночинська iнтелiгенцiя. В губернаторськiй ложi сидiв Р╨пнiн з княгинею i одинадцятирiчною княжною Варварою. Брат Сергiй Волконський, що при©хав у гостi, теж був тут разом з нареченою - юною красунею Ра╨вською. В iншiй ложi сидiв любитель театру вiдомий вельможа Дмитро Прокопович Трощинський з сво©м родичем Василем Панасовичем Гоголем та його десятирiчним сином Миколою Гоголем - учнем полтавського повiтового училища. В театр запросили сво©х друзiв Новиков i Муравйов-Апостол. На хорах купчилися простолюди... Пiднялася завiса... Зi сцени повiяло поезi╨ю рiдно© Надворсклянщини, Укра©ни. Глядачi з сердечним завмиранням побачили простi кра╨види. Не палаци, не церкви постали перед очима, а сiльська похила хата, повита вишневим садком. З не© вдiйшла Наталка, несучи вiдра на коромислi. Пряму╨ до криницi, ставить вiдра... Замислилась... Полилася пiсня "Вiють вiтри, вiють буйнi, аж дерева гнуться". По голосу глядачi пiзнають Таню Преженковську. Але тут вона не така, як в iнших п'╨сах. Сама роль пiдказувала ©й iнше виконання. Постають новi й новi сцени. Виклика╨ смiх кумедний возний Тетерваковський сво╨ю калiченою мовою. Не один з присутнiх чиновникiв пiзнав самого себе. Розгорта╨ться на сценi зiткнення двох сил. З одного боку - честь, гiднiсть, повага, щирiсть почуттiв, з другого - моральна обмеженiсть, крючкотворство, формальне iснування людини. Мiняються картини, вiдкриваються дверi хати Терпелихи - матерi Наталки. Лл╨ться пiсня "Чого вода каламутна", i зда╨ться, що хвиля збива╨ каламуть у чистiй течi© Ворскли. А от почулася пiсня "Дiд рудий, баба руда"... Публiка завмира╨. З'явля╨ться в ролi Макогоненка улюблений актор Щепкiн. Вiн не вда╨ться до штучних прийомiв комiзму. Все в ньому просте, звичайне, правдиве. Але глядачi смiються. Смiх виклика╨ разюча правда. Саме такими невгомонними, розважливими, хитрими доводиться часто бачити сiльських виборних або безжурних чумакiв. А от вража╨ сво╨ю широкою, як степове роздолля, вдачею бурлака Микола. Такi й пiснi його, така й мова. Луна╨ зворушлива пiсня "Сонце низенько" - з'явля╨ться Наталчин коханий Петро. Задушевно звучить розмова бiдних юнакiв Миколи i Петра, вони розумiють один одного, стають побратимами. "Знаю я добре, як тяжко бути сиротою i не мати мiстечка, де б голову приклонити", - звучать щирi слова бурлаки. Вiдданiсть, щирiсть, любов перемагають. Наталка пiсля тяжко© душевно© драми досяга╨ щастя. Заключна картина, побудована драматургом за принципом сценiчного ансамблю, виклика╨ пiднесення. Пада╨ завiса. Глядачi просять автора вийти на сцену. З'явля╨ться Котляревський, зустрiнутий бурею оплескiв. Генерал-губернатор запрошу╨ його в свою ложу. Сюди з'явля╨ться i Трощинський. Поздоровляють автора з перемогою. Капнiст запрошу╨ Котляревського i акторiв прибути до нього в Обухiвку. - А вiд Обухiвки не так далеко i мо© Кибинцi, - обiзвався Трощинський. - Дамо виставу в мо╨му власному театрi... Коли Iван Петрович вийшов з ложi генерал-губернатора, його оточили артисти. Пiдiйшов, вiтаючи, Стеблiн-Камiнський, а з ним молодий харкiвський лiтератор Орест Михайлович Сомов, який спiвробiтничав у журналi "Украинский вестник". Вiн передав Котляревському вiтання вiд харкiвських лiтераторiв, а вiд Гулака-Артемовського подарунок - примiрники журналу з його байками. Iван Петрович запросив друзiв до свого дому. Але тут обiзвався Щепкiн: - Пропоную прогулянку на Ворсклу! - На Ворсклу© На Ворсклу! - залунали вигуки. Тодi подав свiй голос i Семен Битий, що весь час осторонь спостерiгав за Iваном Петровичем: - Можу провести до рибальського куреня. Там добудемо i казана, i рибу! - Це чудово! На Ворсклу! - гукнув Щепкiн i рушив на шлях, а за ним iншi. Стояла тиха мiсячна нiч. Гомiнкий гурт спускався по Панянцi до Ворскли. Зупинилися коло берега, розпалили вогнище, принесли вiд рибалок казана i риби. Щепкiн, сидячи поруч Семена, пiдкидав у вогнище цурпалки, ©х обох обдавав дим. - Це добре, - говорив Щепкiн, - коли б'╨ в обличчя дим. Менi пригаду╨ться мати в закуренiй димом хатi. Завжди вона була обдимленою, i я ©©, навiть заплющившись, упiзнавав по димному духу. - А мене коли обда╨ дим, то нiби виринають з нього задунайськi побратими навколо козацького вогнища, - обiзвався Семен. Мiсяць поволi котився на захiд, нахиляючись до Ворскли, а зорi снували по землi шовковими нитками прозорi мережива. Природа зливалася в ╨дину гармонiю з людиною, торкалася ©© душi, вселяла почуття приязнi, дружби, любовi. Поруч Iвана Петровича сидiла Преженковська. Вона поклала руку на його голову i грайливо перебирала чуб. Вiд цього ставало теплiше, душа розкривалася для радощiв i скорботи. Здавалося, нiби прозорiшала вода в пiтьмi ночi. Тодi хвилини наповнювалися дивною музикою. Уявлялась дорога пiсня, яку так вправно виконувала артистка. З тi╨ю пiснею думки переносились у пережите минуле. Поглянув на сусiдку. Зараз вона здавалася йому чарiвною. - В цьому Наталчиному вбраннi ви якась особлива. Я уявляю вас такою не в сценiчнiй грi, а в життi. - Для мене сцена i життя нерозмежованi. - Хотiв би вас завжди бачити такою. - У цьому вбраннi? - Так, у цьому вбраннi i такою ж сердечною. - Обiцяю бути такою. - I завжди виступати на сценi в такому вбраннi? - Обiцяю... Преженковська потисла йому руку i поклала голову на плече. Iван Петрович вiдчув, як тривожно забилося серце, а в думцi ро©лось питання: "Це правда чи артистична гра, пустотлива розвага? Що може вмiстити в собi серце людини?" Раптом думки розвiялись срiбним дзвоном дiвочого смiху Нiби збагнувши роздуми свого сусiда, Преженковська голосно засмiялася. Той смiх поглинув музику тишi... Жаринки меркли на кострищi, вiтер оживляв ©х тихими поцiлунками, а навколо розливалася над плесами зачарована темiнь... Червоною загравою вже займався схiд, розсипав рожево-райдужнi перлини по дрiбнiй росi. До Iвана Петровича пiдiйшов Щепкiн, обняв його: - Друже рiдний! У цiй гармонi© буття, в гармонi© неба i землi я пiзнаю та╨мницю нашо© дружби... Хочеться обiйняти не тiльки тебе, а й наш народ, що виплекав таку чарiвну пiсню. Хочеться обiйняти весь свiт, що породжу╨ красу почуттiв, якi линуть з вiкiв минулого i б'ються в невiдомi далi! Вранiшнiй вiтерець пiдхопив слова, покотив радiсть тихою, пробудженою хвилею. 41 Разом вони сприймали всю принаду i втому подорожi - ©хали з артистами в Обухiвку на запрошення Василя Капнiста. Кожнi гони шляху несли друзям щось невiдоме, вiдкривали новi картини. Серпневе сонце не пекло, а лащилося, i люди подiляли мiж собою його тихi усмiшки. Часом усмiшки гасли на устах, коли зустрiчалася валка понурих вiд тяжко© подорожi чумакiв або потомлених крiпакiв, що пленталися, мов очманiлi, повертаючись з панських ланiв. Зникала, усмiшка i з лиця Щепкiна. Будинок Капнiста в Обухiвцi не вiдзначався розкiшними прикрасами та готичними вежами, як у ма╨тках iнших помiщикiв. Василь Васильович любив простоту в побутi i поводженнi, незважаючи на сво╨ становище i обрання його в 1817 роцi губернським маршалом дворянства. Простоту сприймала душа поета так, як писав у сво╨му вiршi "Обухiвка": Приютный дом мой под соломой, По мне, - ни низок, ни высок, Для дружбы ╨сть в нем уголок; А к двери, знатным не знакомой, Забыла лень прибить замок. Горой от севера закрытый, На злачном холме он стоит; А Псел, пред ним змеей извитый, Стремясь на мельницы, шумит. Капнiст не давав бучних бенкетiв "на три губернi©", не тримав придворного хору з крiпакiв, якi прославляли б пана перед гостями. В цьому будинку нiколи не бував нi Аракче╨в, нi iншi високi чиновники. Зате у його стiнах зрiли передовi погляди Олексiя Васильовича Капнiста, Миколи Iвановича Лорера, тут охоче бував Пестель, брати Муравйови-Апостоли, Сергiй Волконський, Михайло Новиков. I тепер всi вони були присутнiми, коли в Обухiвцi гостювали Котляревський та Щепкiн. В старосвiтськiй просторiй вiтальнi столи було накрито килимами, заставлено стравами, срiбними келихами. На стiнi висiли фамiльнi портрети. Василь Васильович пояснював гостям: - Це портрет мого дiда Петра Христофоровича Капнiсоса, героя грецького повстання проти турецького гноблення. А це портрет мо╨© матерi - укра©нки Софi© Андрi©вни. Ото й килими ╨ пам'яттю мо╨© матерi. Пiд сволоком цi╨© вiтальнi я прожив шiстдесят рокiв. Прошу гостей у цiй фамiльнiй вiтальнi Капнiсосiв сiдати за стiл. Господар запропонував наповнити вишнiвкою та слив'янкою келихи i звернувся до гостей: - Коли виставляли в полтавському театрi мою "Ябеду", я пообiцяв запросити артистiв у Обухiвку, якщо вiдбудеться нова вистава ще з бiльшим успiхом. Таке сталося. "Наталка Полтавка" перемогла всi iншi вистави в полтавському театрi. Спасибi автору i акторам! Вся обстановка схиляла присутнiх до простого поводження, до вiдвертостi й дотепiв. За столом розмовляли про рiзнi новини. З подiями у полiтичному життi був добре обiзнаний Пестель. Знаючи Василя Капнiста як противника аракче╨вського режиму, Пестель смiливо розповiдав про нещодавн╨ чугу©вське повстання вiйськових поселенцiв. - А в Шебелинцi селяни вчинили заколот, - говорив вiн, - забарикадувалися возами колом у кiлька рядiв i вели бiй з каральними вiйськами. - Панове, - обiзвався Новиков, - яку з подiй цього, 1819 року майбутнiй iсторик поставить на перший план - чугу©вське повстання чи виставу "Наталки Полтавки"? Цей дотеп примусив знiяковiти Котляревського. Щепкiн непомiтно потис йому руку. - Обидвi подi© вартi уваги, - вiдповiв Сергiй Мурав-йов-Апостол, - бо обидвi вони ╨ повстаннями проти... _- _Повстаннями проти всього, що скову╨ думку, почуття, гальму╨ наш розвиток, - додав Новиков. Пiсля обiду гостi розiйшлися на прогулянку. Котляревський i Щепкiн спустилися на берег Псла. Сонце, сiдаючи над обрi╨м, розсипало промiння в прозорiй хвилi, вигравало вiдблисками на чистому пiщаному днi. Лягав на землю теплий вечiр. Плескiт води, сюрчання невгамовних коникiв у прибережнiй травi зливалися в дивну мелодiю, яка пливла за хвилею у вечоровi сутiнки. Земля пахла, мов розiгрiтий вiск, дихала сво╨ю родючiстю. В цей час Iван Петрович пожалкував, що не прибула в Обухiвку Таня Преженковська, до яко© вiн звик пiд час репетицiй i вiдчував якусь теплу приязнь. "А може, бiльше щось?" - запитував себе в думках i вiдповiдав: "Нi... Тiльки звичка, й не бiльше..." А чому вона не погодилась ©хати разом?.. Дала обiцянку Трощинському ©хати з ним у ридванi в його ма╨ток у Кибинцi. "Ми там зустрiнемося", - тiльки посмiхнулася. А на запитання: "У цьому ж убраннi Наталки Полтавки?" - вiдповiла: "У цьому. I з любимою вашою пiснею "Чого вода каламутна"... Зда╨ться, що то була щира, задушевна розмова. Вона й тепер полонить думки, що виплiтають прозорими нитками картини, на якi лягали тiнi пройденого. То вони викликали тиху радiсть, то гiркоту, давно приховану в глибинi серця. Здавалося, що й небозвiд нахилився, прислухався до тих думок. Пливли наповненi сердечною музикою хвилини... Та раптово Щепкiн розвiяв тi думи пiснею: З того часу, як женивсь. Я нiколи не журивсь, Ой чук, Тетяна Чорнобрива, кохана. То вiн iмпровiзував пiсню Михайла Чупруна з п'╨си "Москаль-чарiвник", яку щойно закiнчив Котляревський, маючи намiр виставити ©© в крiпацькому театрi у Кибинцях, куди мав запрошення вiд Трощинського... А в однiй iз альтанок зiбралися учасники та╨много товариства - Пестель, Сергiй Волконський, Олексiй Капнiст, Лорер, брати Муравйови-Апостоли. Новиков повiдомив однодумцiв про свою дружбу з Котляревським, якого вiн морально готу╨ до вступу в та╨мне товариство. Присутнi схвально поставились до цього повiдомлення. Однак це суто конспiративне зiбрання провадилося лише з участю цiлковито здружених i перевiрених учасникiв та╨много товариства. У тiсному колi сидiли прославленi у Вiтчизнянiй вiйнi офiцери, якi розгортали боротьбу проти самодержавства. Видiлявся сво╨ю поважнiстю, вольовим виразом красивого обличчя ще молодий генерал Сергiй Волконський. Будучи рiдним братом генерал-губернатора Р╨пнiна, вiн охоче прибув на його запрошення, використовуючи нагоди для зв'язкiв з учасниками нелегальних груп. Нагороджений золотою шпагою за хоробрiсть у Бородинськiй битвi, Павло Пестель привертав до себе увагу енергiйнiстю, задумливим виразом розумних очей, здiбностями захоплено й переконливо говорити. Молодший за iнших Сергiй Муравйов-Апостол принiс до друзiв не тiльки розкiшну густу шевелюру та проникливий вираз темних очей, а й досвiд повстання Семеновського полку, що вiдбулося в 1815 роцi. А тепер на посадi пiдполковника служить у частинах, дислокованих на Укра©нi. Говорили мiж собою стисло, конкретно, як належить вiйськовим i учасникам нелегальних груп. - Чугу©вське повстання цього року остаточно перекону╨ мене в необхiдностi встановлення республiканського устрою, - говорив Пестель. - I революцiйного знищення царського дому Романових, - додав Волконський. - Настрiй в армi© тривожний. Зрi╨ вiйськовий заколот. Треба вибрати влучний час i дати сигнал. На пiвночi дiють Рил╨╨в i його друзi. На пiвднi розгорнута робота в полках. Навiть рядовi солдати за нас. - Я уявляю вiйськовий переворот з деякою участю народно© маси, - вставив Новиков. - Необхiдне опертя на народ. - Народ пробуджу╨ться... Це так. Пробуджувались колись i раби, яких вiв за собою Спартак... Але нам треба опиратися тiльки на свiдомих, мужнiх бiйцiв. Зараз уже не час ховатися пiд завiсами масонських лож, - наполягав Пестель. - До того ж уряд забороня╨ масонськi ложi. Полтавська ложа "Любов до iстини" закрита, - додав Новиков. - Вам, Михайле Миколайовичу, - звернувся Волконський до Новикова, - ╨ важливiше завдання, нiж керiвництво масонською ложею. Це завдання всього "Союзу благоденства"... Треба виробити проект республiкансько© конституцi©. - Буду виконувати доручення. - Тримайте зi мною в цьому зв'язок, - зауважив Волконський. Коли замовкали голоси в повитiй диким виноградом альтанцi, нiчну тишу порушував солодкуватим белькотанням перепел у достигаючому просi та, нiби дратуючи його, розсипала ракша терпкi звуки в шелестi осоки. На небi попливла з заходу невелика хмарина, волочучи за собою тiнь через побiленi хати, стодоли, обважнiлi плодами садки. Десь на крайнебi хмарина зустрiлася з iншою, привiтавшись ударом грому. Але серед неба яскраво горiли зорi, а за лiсом по той бiк Псла ховався вогненно-червоний мiсяць, запалюючи верхи дерев янтарним вiдблиском. Вiд Псла поверталися Щепкiн i Котляревський, наблизились до альтанки, звiдки почули знайомi голоси. Хтось читав: И на обломках самовластья Напишут наши имена. Почувся голос Волконського: - Тiльки раб душею може бути тираном над рабами! Iван Петрович завагався - чи зайти в альтанку? Там раптом зiрвалася пiсня. Молодий голос Сергiя Муравйова-Апостола виводив: Цар наш нiмець руський, Надiв штани вузькi! Чоловiчi голоси пiдхопили: От так цар, От так цар, Православний государ! На порозi альтанки з'явилися брати Муравйови-Апостоли, Сергiй Волконський, Пестель, Новиков. Пiсню продовжив Пестель: Тiльки за паради Вiн да╨ награди! Хор приспiвував; От так цар, От так цар, Православний государ! Далi Волконський могутнiм голосом затяг: А за правду-матку Гонить на Камчатку! Пiдхопили приспiв iншi. До них при╨дналися i Щепкiн та Котляревський: От так цар, От так цар, Православний государ! Щепкiн у такт приспiвовi пiшов навприсядки вибивати гопака. - Ура! Перемога наша! - гукнув Матвiй Муравйов-Апостол i в такт танцюристовi почав плескати долонями. До нього при╨дналися й iншi, обступивши колом невтомного завзятця, наче цим вiдзначали його викуп на волю. До Котляревського пiдiйшов Новиков, стиха мовив: - Згадували про вас, Iване Петровичу... На нашу долю випали важливi доручення... Друзi обiймалися, обмiнювалися дотепами. Всiх ласкаво обгортала сво╨ю синьою пеленою задумливо-чарiвна нiч. На ранок в Обухiвку прибули з Кибинець вiд Трощинського запряженi добрими кiньми екiпажi для гостей. Ще роса лежала на порудiлих стернях, як екiпажi в супроводi кавалькади вершникiв неслися шляхом на Устивицю, а звiдти на Миргород, де переправились через рiчку Хорол, а потiм степовим шляхом - до Кибинець у двiр Трощинського. Серед розкiшного саду велично красувався бiлими колонами великий палац вельможi, прославленого ще царицею Катериною. Бiля палацу гостей зустрiв крiпацький хор i оркестр. Гримнула музика i хор. До пiд'©зду вийшов старий, але ставний Трощинський, вiтав гостей. Груди його рясно утиканi регалiями, що нагадували щедру руку iмператорiв - Катерини II, Павла I, Олександра I. Широка блакитна стрiчка через плече вiдсвiчувала в собi сиве волосся колишнього мiнiстра i, здавалося, змоложувала його, приховуючи шiстдесятип'ятилiтнiй вiк. Тримав вiн себе як особа, вишколена великосвiтськими бенкетами часiв Потьомкiна. Де взялися тут, нiби для декорацi©, три кобзарi. - Це тi кобзарi, - пояснював Трощинський, - вiд яких у цьому ж таки дворi сам Микола Андрiйович Цертел╨в записав думи i видав ©х цього року. Один з кобзарiв тримав у руцi книжечку "Опыт собрания старинных малороссийских песней. С.-Петербург, 1819". - Дару╨мо дорогим гостям... Книгу взяв iз рук кобзаря Котляревський. Але йому не подобалась ця заздалегiдь пiдготовлена гра. Вiн не прочитав нi в обличчях кобзарiв, нi в придворних спiвакiв та музикантiв тi╨© радостi, яку вони повиннi були виявляти при зустрiчi гостей. Однак думи, якi проспiвали кобзарi, зворушили Iвана Петровича. Вiн бачив, як цi спiви зривали рабську покору й байдужiсть з крiпацьких облич i запалювали вогнi у вогкiй мутi очей. А найбiльше його стривожило те, що не вийшла зустрiчати гостей Таня Преженковська. Адже вона ранiше прибула сюди з самим Трощинським у багатому, квiтчаному позолоченими гербами ридванi, яким користувався господар у столицi, ще будучи мiнiстром. Ось сто©ть бiля пiд'©зду i той ридван. А акторки не видно. "Мабуть, забарилася, одягаючи для зустрiчi, як обiцяла, вбрання Наталки Полтавки", - промайнула думка. 42 Кiлька днiв вiдбувалися в Кибинцях з усi╨ю урочистiстю великосвiтського двору гулянки, давалися концерти, вистави. Тут було виставлено з участю Щепкiна i п'╨су "Москаль-чарiвник". Граючи в нiй Чупруна, Михайло Семенович показав його зовсiм не таким придуркуватим, як заведено було тут зображати селян на зразок Романа у подiбнiй за сюжетом п'╨сi Василя Гоголя "Простак". - Сво©м Чупруном ви засоромили мого Романа, - признався Котляревському Василь Гоголь. - Мистецтво вимага╨ правди, - зауважив присутнiй при розмовi Щепкiн. - Я люблю укра©нський народ i не можу на сценi вивертати душу його представникiв, як вивертають часом для жартiв кожух наверх вовною. Крiпаки, довiдавшись, що актор Щепкiн наполовину вже звiльнений вiд крiпацько© залежностi, шукали нагоди поговорити з ним, як з рiдним братом. Одного разу спiваки перед концертом оточили Михайла Семеновича, розпитували, звiдки вiн та як позбувся крiпацько© залежностi. - Бува╨ щастя людям... А в нас спiвай пiсню, хоч трiсни, а ©сти не проси, - обiзвався один. Тут нагодився Трощинський, суворо поглянув, i крiпаки швидко розiйшлися. - Так, друже, - кинув Щепкiн до Котляревського словами "Ене©ди": Мужича правда ╨сть колюча, А панська на всi боки гнуча... З кожним днем прибували новi гостi. Бiля пiд'©зду до палацу стояв iменний ридван лише для вельможних гостей. Iван Петрович i Щепкiн вiдчували незручнiсть сво╨© присутностi на бенкетi. Гостi розташовувалися за столами в кiлькох залах. Нi Iван Петрович, нi Михайло Семенович не потрапляли в зал найiменитiших гостей. До того ж вони не могли зустрiтися вiч-на-вiч з Преженковською. Та ось трапилася така нагода. В останнiй вечiр бенкетування було влаштовано концерт. На ньому виступила "королева" вечора Преженковська. Нiби спецiально ©© не випускали, тримаючи для заключного концерту. Сам господар вивiв ©© на сцену, тримаючи за руку. Вона була в бiлiй шовковiй сукнi, рясно заквiтчанiй блакитними биндами. Iван Петрович заледве пiзнав на сценi ту Таню, що так щиро грала ранiше Наталку Полтавку. Вiн похилив голову. А ще бiльше збентежили його пiснi, якi вона виконувала. То були нуднi романси та похабнi пiсеньки, дiбранi на догоду старому Трощинському, щоб полоскотати його зашкарублi нерви. Спiвачка мала не урочистий, як сподiвалися вiд "королеви" вечора, а скорiше - вигляд злякано© людини, ©© темнi очi нервово блищали, погляд розгублено блукав, нi на кому не зупиняючись. З уст виривалися напружено-пронизливi звуки, викликаючи жаль до спiвачки. Iван Петрович пiдвiвся i швидко вийшов iз зали, нiби втiкаючи вiд яко© напастi: подався у темну гущавину саду. Почув за собою кроки. То наганяв його Щепкiн. - Друже, зачекай! Iван Петрович зупинився, сiв на стовбурi поваленого дерева, тяжко дихаючи, промовив: - Це ганьба... Це не театр, а тортури для актора. - Будемо боротися за справжн╨ мистецтво, вiльне вiд рабських пут. - Добудь, друже, менi скрипку, - попросив Iван Петрович. Михайло Семенович пiшов i незабаром принiс скрипку. Iван Петрович повiв смичком, i полилася мелодiя - "Чого вода каламутна". Здавалося, що скрипаль вкладав усю свою душу в цi звуки. Далi вiн переходив на iншi народнi мотиви, вдавався до вiльних iмпровiзацiй. Поволi сюди почали сходитись дворовi люди, слухали з пониклими головами; виривалися тяжкi зiтхання. Темнi силуети блiдо освiтлювало промiння ледве надгризено© скиби молодика... Ярiння смичка синiм смутком пронизувало темiнь ночi. Аж ось нiби промiнь освiтив пiтьму - з'явилась у бiлому вбраннi постать жiнки. Вона повiльно iшла на звуки скрипки. Чорнi силуети слухачiв розступалися перед нею. Зупинилася неподалiк вiд скрипаля... А вiн не переставав грати. Знову повернувся до мелодi© "Чого вода каламутна" i грав з такою пристрастю, що зненацька обiрвалися струни. На мить запанувала тиша. Жiнка в бiлому вбраннi схилила голову. Здавалося, схилились i зачарованi тополi, обiрвавши шепiт срiблом облитого листя. Темнi силуети слухачiв почали зникати. Жiнка в бiлому ще зробила кiлька несмiливих крокiв до скрипаля. - Простiть... Мене примусив Дмитро Прокопович... Я артистка... Маю догоджати... Така наша доля, - почулося стиха. 43 В 1821 роцi трупа Штейна залишала Полтаву. З нею ви©здив i Щепкiн, добувши звiльнення вiд крiпацтва. Коли обiймалися друзi, то в ©хньому прощаннi обiймалися радiсть iз журбою: радiсть творчих успiхiв, звiльнення таланту вiд пут рабства i журба розлуки. - Не заростуть нашi шляхи, якими разом простували до краси людсько© правди. На цих шляхах ми ще зустрiнемося, - говорив Щепкiн, цiлуючи Iвана Петровича та одержуючи вiд нього дорогий подарунок. То була "Ене©да". Сердечно розпрощавшись iз Михайлом Семеновичем, Котляревський мусив написати лист на iм'я полiцмейстера з проханням вiдiбрати в Штейна рукописний текст "Наталки Полтавки" i ноти до не©, незаконно привласненi антрепренером. Але не мiг вiн просити, щоб затримали для полтавського театру Таню Преженковську, яку законтрактував на гастролi Штейн. Не шукав навiть нагоди попрощатися з артисткою. Пiсля вiд'©зду трупи Iван Петрович понiс смуток до свого дому. Довго нерухомо сидiв у крiслi. У дзеркалi вiдбивалася його задумлива постать. Тепер видавалося обличчя змарнiлим, а волосся на головi занадто посивiлим. Зненацька вронив слова: - Промайнуло мрiйне мо╨ легкокрилля, як свiтанковi сни... Пiдiйшов до вiкна, дивився в сiру надвечорову iмлу, що повивала схили до Ворскли. З кожною хвилиною вона ставала сiрiшою, замутненою сутiнками. Так замулюються i хвилювання, що не виливаються в глибокi почуття. Перевiв зiр на стiну, де висiв портрет Щепкiна. Скiльки в цiй людинi задушевно© простоти, щиростi! А вiд тi╨© не залишилося навiть портрета. Промайне рiк, i час зiтре з пам'ятi грайливi риси ©© обличчя. Рука потяглась до скрипки. От вона - давня, незрадлива подруга почуттiв. Припала вже пилом. Одна струна обiрвана. Налагодив i заграв. Полилася така задушевна мелодiя, що, здавалося, нiякi понурi хмари не могли зупинити ©© плину. Як завжди у хвилини тяжких роздумiв, коли серце надривалося й тужило кривавими слiзьми, нiби в гостi до поета приходили його нерозлучнi геро© - битi вiтрами, паленi сонцем, сповненi добродушного гумору троянцi. ╙дналася тиха печаль iз теплим смiхом, набували широчини мотиви геро©чного, що лилися з чистих джерел пiснi й думи. "Адже народ ридаючи смi╨ться i тим смiхом проклада╨ шляхи до перемоги", - думав поет. Вiн нiби вдивлявся зблизька в свого героя i переконувався, що Еней зрiс, загартувався, змужнiв за останнi роки, як змужнiли творчi думки. Подi© Вiтчизняно© вiйни, дiяльнiсть перших борцiв за волю вiтчизни поклали печать дозрiлостi, геро©чно© романтики i на думи поета, i на його геро©в. Тепер здавався i сам Еней бувалiшим, завзятiшим. Замiсть безшабашного гультяйства в ньому бiльше виявля╨ться рис благородства, вiдваги, рицарсько© честi. Таким подихом наснажували лiтературу патрiоти - буревiсники нових бо©в за честь i право людини. Тому тепер в уявi поета Еней - Прямий, як сосна, величавий, Бувалий, здатний, тертий, жвавий, Такий, як був Нечеса князь; На нього всi баньки п ялили, I сами вороги хвалили, Його любив всяк - не боявсь. Здавалося, що похiд очолених Ене╨м троянцiв освiтлено сучасними подiями в суспiльному життi. Вiтчизняна вiйна 1812 року, виступ на iсторичну арену революцiйно© фаланги провiсникiв волi внесли новий, живий струмiнь у лiтературу. Тому й троянцi ... були готовi I до останньой каплi кровi Свою свободу боронить... Прорива╨ться у рядках поеми дух вольностi, притаманний поетам ново© генерацi©. Один iз них, Володимир Ра╨в-ський, закликав: Друзья! В пылу огней сраженья Обет наш - пасть иль победить! Молода плеяда письменникiв-романтикiв пiдносила високi почуття любовi до вiтчизни, ненавистi до деспотизму. Вдавання до романтичного iсторизму, прославлювання героя-патрiота ста╨ сутт╨вою ознакою естетики письменникiв, об'╨днаних у "Вiльному товариствi любителiв росiйсько© словесностi", з яким спiлку╨ться Котляревський. Вiн веде сво©х троянцiв на завершення перемог i закiнчу╨ вистраждану роками поему "Ене©да"... Ранок заста╨ його за столом. Лице стомлене, а в очах не згасають iскри творчого вогню. З'явився Новиков. Вiн тримав у руцi журнал "Соревнователь просвещения й благоденствия" за 1821 рiк, номер 16-й. - Iване Петровичу! - гукнув ще з порога. Далi розгублено наблизився, запитав: - Ви хворi? - Нi, лише не спав цi╨© ночi... - То слухайте при╨мну звiстку. Вас прийнято почесним членом "Вiльного товариства любителiв росiйсько© словесностi". - Далi зачитав iз журналу: - "Поважаючи вiдмiнне знання в науках i вiтчизнянiй словесностi..." - Потiм кинув читати: - Чого ж мовчите, не радi╨те? Це ж нашi там керують! Це ж там наш друг, однодумець Федiр Глiнка! - Дякую за повiдомлення... - Ви розумi╨те, що це означа╨? Розумi╨те, як пiдноситься наше полтавське товариство, яка шана мовi, що нею розпочали ви лiтературу? - Потiм тихо i багатозначно додав: - Тепер нам треба частiше зустрiчатися.. Багато ╨ дiла... Ой багато, багато... Кожна зустрiч з Новиковим поволi зв'язувала Iвана Петровича з дiяльнiстю та╨много товариства, хоч в його члени вiн не вступав. На нарадi у Ки╨вi учасникiв та╨много т