ки зупинили ©х. - Стiйте! - схопив дружко мiцною рукою за вуздечку коня. - На уклiн молодих треба вiдповiдати чемнiстю. До того ж ми давнi знайомi. Зустрiчалися на сервiтутському судi. Ось де зустрiли свiдка-пiдбрехача. Юрiй не вiрив сво©м очам. То ©хав давнiй гусарин. Поруч сидiла огрядна його дружина. Пiзнав у нiй Павлину. Вона зблiдла. - Ма╨мо нагоду тепер поквитатися з тобою, гусарине! - гнiвно звернувся дружко. - Хочу повернути на твою спину буки, якими ти частував селян. Пригаду╨ш? Злазь з брички! Зляканий гусарин корився, злазив з брички, а Павлина закрила лице руками. - Скiльки прикажете, гусарине, вiдмiряти ки©в? - Змилуйтеся, - став той на колiна. - Зупинись! - втрутився Юрiй. - Не годиться у цей весiльний день згадувати зле... - То хай веселиться з нами! - загули весiльчани. - Хай потанцю╨ сво╨© гусарсько©! - Правильно! Танцюй! - То iнше. Хай потанцю╨, - погодився i Юрiй. На галявинi край лiсно© дорiжки стали колом весiльники. Задуднила фло╨ра. Нехотя гусарин, поглядаючи з острахом, почав танцювати. Дивний то був танок. Тряслися плечi й груди в танцюриста, брязкотiли медалi. - Давай ще! - гукав дружко. - Танцюй! Хай i твоя панi разом танцю╨! - Того не треба! - втрутився Юрiй. - Краще хай вип'╨ з нами вина! - Хай, батьку! Юрiй пiднiс келих вина Павлинi. Пила вона, не зводячи очей з свого колишнього нареченого. Але не допила. Уронила сльозу в недопитий келих. Юрiй взяв його i допив. Тим часом, ледве тримаючись на ногах, пiдiйшов гусарин. Допомогли сiсти на бричку поруч Павлини. По©хали. - Рушаймо далi, братове! - тихо промовив Юрiй, але не сiв на коня, а повiв його за поводи. Кiнь понурив голову, наче вiдчув настрiй свого господаря. Повели за поводи коней i всi iншi. Нiхто не подавав голосу - чекали, що скаже Юрiй. А вiн мовчки вiв коня, як колись пiд час жалоби козаки понуро вели коней тихою ходою. Пiсля весiлля пiшов-таки в мандри, вiдшукував давнiх друзiв, гостив у них, розпитував про життя. Пiшла слава, що повернувся знову мандрiвний лiрник. Зупинився якось у вiддаленому селi, де вiдбувалося храмове свято. Його гра i спiви привернули увагу багатьох. Дехто не пiшов до церковно© служби, заслухавшись дивного лiрника. Два молодi гуцули не вiдходили вiд нього. Просили кiлька разiв проспiвати невiдому ©м ранiше пiсню, та й самi почали вторити за лiрником. Гомонiла Укра©на, Довго гомонiла, Довго, довго кров степами Текла, червонiла. З цим спiвом сягав думками аж до берегiв Днiпра та й далi; посилав братам свiй голос. З пiднесенням повертався до рiдно© оселi, приносячи багато вражень вiд зустрiчi з рiзними людьми. Ще милiшою здавалася тепер вона. Шумiли сосни, наче вiтали повернення. А батькiвська хата тихим скрипiнням дверей нагадувала дитинство. Якою пiснею привiтати тебе, рiдна оселе? Якi барвiнковi плетива-слова постелити бiля порога батькiвсько© хати? А згадки про перебування у Львовi подавали свiй голос. Гнiв до ╨зу©тiв, цареславцiв i любов до народу висловлював у новому вiршi: Тя жог татарин, бiсурман, Пив тво© криви ляцкий пан, Та ще й донинi вiн не сит, Бо ще й донинi рад би пить!.. А бiлий цар, як змiй, сто©ть, Та рад би зжерти цiлий свiт, Та рад би разом всiх слов'ян Закути у оден кайдан... А ╨зу©т ввесь свiт би рад Перестро©ть на римський лад Та й ту святую нашу Русь Заколотити в свою грузь... Мав надiслати вiрш до Драгоманова на Укра©ну. Хай почують щирий голос буковинця надднiпрянськi брати. Але довiдався, що Михайло Петрович збира╨ться побувати на Буковинi. Вiн надсила╨ Федьковичу в Сторонець-Путилiв цiкавi листи й новi книги. А серед них i "Iсторичнi пiснi малоруського народу", збiрки казок та чумацьких пiсень Iвана Рудченка, зладнанi з допомогою його брата Панаса Мирного, iм'я якого вже стало вiдоме, завдяки надрукованим у "Правдi" творам. Листування з Драгомановим окрилювало Юрiя. Та ось вiн одержу╨ ще й таку звiстку: "Високоповажний Добродiю, Пишу тепер до Вас коротенько, для того, що надiюсь побачитись з Вами, бо думаю через Кути перебратись в Угорщину, так коло 30 ч. с. м. Напишiть, будьте ласкавi, чи застану Вас дома? Менi б треба було переглядiти вкупi з Вами спис слiв, що вибранi з Ваших повiстей, котрi тепер печатаються у Ки╨вi... 20 серпня 1875 р. М. Драгаманов" Федькович негайно дав свою вiдповiдь: "Вельможний пане! З несповитою радiстю Вас дожидаю! Лиш то одно менi жаль, що у мо©й простiй гуцульськiй хатi не матимете то© вигоди, на яку призвича╨нi... 25. 8. 1875. Вiрний Ваш слуга Федькович Ще в одному листi Драгоманов сповiстив: "Мене офiцiально (мiнiстр через царя) вигнано з унiверситету. Разом заборонено кликати i в Одеський, i Харкiвський". Готувався Юрiй до зустрiчi надднiпрянського гостя. У кiнцi серпня 1875 року Драгоманов, емiгрувавши за кордон, побував у Станiславi, кiлька днiв жив у Львовi, заприятелювавши з революцiйними студентами Iваном Франком та Михайлом Павликом, якi розпочали свою дiяльнiсть у молодiжному журналi "Друг". Подавши лист до надрукування в журналi, Драгоманов поспiшив на Буковину до Сторонця-Путилова. Тут привiтав його у сво©й хатi Федькович. Михайла Петровича вразила й зацiкавила проста селянська обстановка в хатi, звичайне гуцульське вмеблювання з лавами пiд стiною, скринею, довгим столом, що впирався до покутя; вiкна, портрети прикрашенi вишиваними рушничками. Посуд простий, полив'яний, з вiзерунками. За звичаями, Федькович виявив велику гостиннiсть до професора, що швидко розговорився, цiкавлячись побутом та уподобанням гуцулiв. Характер Федьковича вiн уже добре вивчив пiд час львiвських зустрiчей. Але до кiнця не мiг збагнути його душевних тривог i виразок. Якiсь невидимi ланцюги ╨днали цих рiзних по характеру людей. Ерудований професор добре розумiв, що натрапив на самобутню, непiдвладну чи©йсь волi людину. Це викликало настирливi бажання вченого пiзнати та╨мницi духовного свiту поета. В особi Федьковича пiзнавав Драгоманов не тiльки поета, а й сво╨рiдного фiлософа. Юрiй багато почув од Драгоманова. Хвилювала його розповiдь про боротьбу, яку витримав професор за дозвiл надрукувати гуцульськi повiстi. - Привiз тобi привiт зi Львова од наших юнакiв Iвана Франка та Михайла Павлика, - говорив Драгоманов, сiдаючи до столу. - Вони захопленi повiстями та вiршами буковинського кобзаря. Так i називають тебе, Юрiю! - Спасибi. - Але не тiльки спасибi. Треба повчитися, як вони беруться за лiтературну справу. - Драгоманов захопився розповiддю. Очi його свiтилися вiдблисками роздумiв. - Тi юнаки зрозумiли, що недостатнiсть нашого громадського руху в тому, що вiн мало спира╨ться на науку. Можу повiдомити, що недавно з'явилася, надрукована у Вiднi, брошура "Парова машина". Автор ©© - однодумець тих юнакiв Сергiй Подолинський, разом з Терлецьким, органiзував у Вiднi видання громадсько© лiтератури. - Остапа я знаю. То наш юнак. - Отож у згодi з ним я написав статтю про шкiдливiсть нiмецького "Drang nach Osten" 60. ©© надруковано у "Вестнике Европы". Там я розповiв про роль австрiйських реакцiонерiв у поширеннi цього гасла. Вони всiлякими засобами намагаються онiмечувати наших людей. 60 Рух на Схiд. - Це я добре знаю. А той "Drang" вiдчув на власнiй спинi. То ганьба... - Дозволю собi зачитати, що говорив австрiйський мiнiстр з нагоди вiдкриття унiверситету в Чернiвцях, - Драгоманов пiднесено говорив, наче виступав на трибунi. Далi розгорнув газету "Киевский телеграф" i зачитав сказане австрiйським мiнiстром: - "Буковина в 130 милях от немецко-го университета, а между тем зтот край, который всегда был верен Австрии, который в близком будущем отпразднует столетие своего присоединения к австрийскому государству, край зтот заслуживает в сущности внимания... Национальности, населяющие зтот край, не будучи в состоянии с первого раза подняться на степень высшего образования в исключительно национальном духе, жаждут сближения с такой стихией, которая в целом государстве служит посредницей в достижении высшего образования, со стихией немецкой. Необходимо позтому учредить там университет, чтобм облегчить зто сближение..." - Ганьба! Прокляття на голови узурпаторiв! - тяжко зiтхнув Юрiй. - До послуги ©м стають i нашi добродi©, вихованi ╨зу©тами та освяченi святоюрськими молебнями! - Юрiй, спираючись на топiрець, затис його в руцi. - Тим-то нам треба дiяти! В Чернiвцях належить органiзувати видання нашо© газети i навколо не© об'╨днати прогресивну молодь. Цю мiсiю ма╨ на себе взяти вiдомий у Буковинi письменник Федькович! - Драгоманов запитливо поглянув на Юрiя, зважуючи його настрiй. - Тяжка мiсiя. Не певен у сво©й силi... - Сила народжу╨ться у постiйному змаганнi за поступ! Слово за тобою, Юрiю. - Таке слово треба зважити i серцем, i розумом. - Чекаю його до мого вiд'©зду на Закарпаття. * * * Драгоманов збирався в дорогу через Карпати до Мукачева. Коли сiли на прощання до столу, вiн звернувся до Юрiя: - Маю ще повiдомити, що тобi передав привiтання наш композитор Микола Лисенко. Прощаючись зi мною, вiн поклав на музику вiрш Шевченка. - Тихо наспiвував: Чи ми ще зiйдемося знову? Чи вже навiки розiйшлись? I слово правди i любовi В степи i дебрi рознесли? Зворушений Юрiй взяв до рук лiру i почав награвати, вторячи мелодiю. - Радий, - мовив, хвилюючись, - що Шевченкове слово спiвом обiзвалось у мо©й хатi. Спасибi... Проводив Юрiй свого гостя аж до Жабйого i далi в гори. ╞хали на конях верхи. Драгоманов мовчав, прислухаючись до гомону гiрських потокiв та смерекового шуму. У тому шумi колисалися думи мандрiвникiв, вiдбувалося безмовне спiлкування зворушених сердець. - Здоров, брате Черемоше! - Юрiй пiднiс крисаню догори, наче справдi привiтався з давнiм другом. Драгоманов теж зняв з голови кашкета. Перед його очима розкрилась мальовнича панорама. Конi понесли вершникiв на берег, ударили копитами, занурили в воду сво© губи. - А тепер шлях наш у гори! - показав Юрiй. Сизоперi пасма гiр розпростерли велетенськi крила, обiймаючи пiвнеба. Зупинились на перепочинок i ночiвлю в гiрськiй оселi, слухали бiля варти оповiдi пастухiв. Драгоманова вони зацiкавили сво╨ю легендарнiстю, фантастикою, породженою серед гiрських просторiв. У тi перекази, мабуть, влито i краплини смерекового та╨мничого шуму? Засинали на сiнi пастухи. Та швидко прокинулись. Здавалося, що розверзлося раптово небо, а грiм розчахнувся, упавши на гори, i вони покотили в низини стогiн болючого поранення. Мандрiвники звелися на ноги, мiцнiше в'язали коней до смерек. Вiдгомони грому залягали в далеких гiрських перевалах, вiтровiння покотилося верхiв'ями смерек. Заколихалися вони, зашумiли, наче продовжували оповiдати пастушi легенди... Пiсля буремно© ночi залягла тиша. На ранок випливало сонце таке сяйне, нiби воно щойно народилося в гармонi© всесвiту. Повiв довгу розмову Юрiй. Слухав ©© Драгоманов, як думу, що долина╨ з правдиво© бувальщини. На конях мандрiвники вирушили в дорогу. Зупинився Юрiй, коли вiдкрився вид на Говерлу, що пiднесла могутню, занурену в хмаринки, поставу, наче оглядала обабiч Карпат неозорi далi, повитi лiсами, рiками, степами. Може, бачить висока гора в неосяжному обширi, як сну╨ сивi води Днiпро, реве, стогне, посила╨ побратимський привiт до Днiстра, Пруту й Черемошу. - Колись тут зупинявся, кажуть люди, i Довбуш, нагострюючи каменем бiля печери бартку, - повiдав Юрiй, збираючись з думками. - Мрiяв i я колись вiдшукати Довбушевi скарби. Хотiв знайти ту бартку, що викрешу╨ блискавки i верже громи. - Ти знайшов ©© у словi сво©м поетичнiм. Воно викрешу╨ блискавки. - Ще не викрешу╨... Ти зна╨ш багато, дорогий професоре, з писаних книг. За це дяка i шана тобi. Але... - Юрiй замовк, задивився на двi хмаринки, що поволi снувалися в блакитi неба. - Поглянь, Михайле Петровичу, на тi хмаринки. Вони пливуть у чистих просторах, наче побратими. Чи так? - Це порiвняння ма╨ глибокий змiстi - А коли буря нагряне, то може погнати ©х у рiзнi сторони... Одна з них вище до неба, друга - ближче до гiр. Яка ж першою уронить грiм i освiтить блискавкою простори? - Цього не можу збагнути. - Першою спалахне блискавкою та, котра ближче до землi. Так i люди можуть зiйтися й розiйтись. Бува╨... - На блискавицях i громовицях я не розумiюся, - не знав що вiдповiсти Драгоманов. - Треба i це знати, - Юрiй обняв його. Свiдком прощання був Чорний Черемош та капличка, будову яко© легенди приписують Довбушу. Прозоре гiрське сонце слiпило очi. - Щасти тобi в дорозi! Передай; привiт закарпатським братам вiд Довбушевих онукiв! - Юрiй пiднiс догори топiрець. Розпрощавшись, прислухався, як вiддаля ще долинав легкий тупiт копит i поволi поринав у пташиному рiзноголоссi. Стояв задумливий, прагнув збагнути свого серця голос, що обiзвався тисячами запитань. Зняв з голови крисаню, поклав до нiг, а зором стежив за летом орлiв. Наче Чорногора посила╨ ©х назустрiч вiтрам, що линуть вiд днiпрових обширiв. Кiнь заржав, б'ючи копитом у землю, нiби кликав у дорогу вершника. Миттю сiв верхи Юрiй, мiцно взяв до рук поводи i помчав швидким розгоном, наче наздоганяв невпиннi сво© думи. * * * Ще на Всеросiйському археологiчному з'©здi, що вiдбувся в Ки╨вi з участю Драгоманова, присутнiй представник вiд Галичини Остап Терлецький одержав доручення збирати цiкавi матерiали, включаючи й записи гуцульських пiсень та народних звича©в. За це дiло взявся i його друг Бучинський, З такою метою вiн мав побувати у Федьковича. Як правника, його цiкавили також судовi папери, що ©х зберiгав Юрiй вiд сервiтутського процесу. Перед тим як лагодився Бучинський у дорогу, надiйшов до нього лист вiд Драгоманова, в якому читав: "Ну, подорож моя закiнчилась. Були великi пригоди i злигоднi, злi години, особливо, як у дощ через Чорногору в Угорщину з Жабйого ©хав... Але вирятувавсь i тепер з приязню i те згадую. Дорога у Буковинi до Федьковича i по Угорщинi була дуже iнтересна. Народ добрий i дивиться на життя критичнiше, нiж наша iнтелiгенцiя..." Лист Драгоманова ще бiльше заохотив Бучинського подорожувати до Путилова. До того ж мав уже на руках i повiстi Федьковича, виданi в Ки╨вi. Треба поспiшити порадувати книгою автора. Прибув Бучинський до свого друга в Путилiв, коли вже в його хатi оселилась родина Юзька. На це Юрiй не скаржився, а навiть радий був. - Вiтаю, друже, з перемогою! - з цими словами обiймав Бучинський Юрiя. - Яка перемога? - Значнiша вiд перемоги Наполеона пiд Аустерлiцом! - Бучинський поклав на стiл книгу повiстей Федьковича. Далi розгорнув сторiнки i зачитав з передмови Драгоманова: "Для розумiючого дiло доволi буде сказати, що Федькович у них почав малювати життя гуцульського селянина так, як Турген╨в - великоруського. Квiтка i Марко Вовчок - укра©нського, Ауербах - нiмецького, Жорж Занд - французького. I всякий, хто ознайомиться з повiстями Федьковича, не перестане жалкувати, чому вiн не пише ©х бiльше". - Не сподiвався на таку похвалу, - Юрiй запросив гостя в свою свiтлицю. - Похвала заслужена... ╙ ще вiдомостi, що вже познайомився з повiстями Турген╨в i висловив добру думку... На цей час прибув до Федьковича ще один приятель. То був Олекса Чернявський з Розток. - Вiтаю в сво©й хатi будiвника черемоських мостiв! - Юрiй потискував мозолисту руку Олекси, знайомив його з Бучинським. Вигляд Чернявського свiдчив про його трудове життя. Плечi згорбленi, а рука ще мiцна. Запрошував вiн прибути в Розтоки, поглянути на новi його будови. Бучинського це дуже зацiкавило. - Був я в Чернiвцях, - повiдав Олекса. - Твiй батько Адальберт дуже немiчний. Слiзно благав, аби ти прибув до нього. Хоче перед смертю побачити сина. Вражений цими словами, Юрiй нiчого не вiдповiв, лише нахилив голову, збираючись з думками. * * * Занепоко©ла Юрiя звiстка про тяжку хворобу батька. Але взимку i сам захворiв. Однак заповнював новими вiршами великий цикл "Дикi думи". Обiзвався до нього щирим листом Сидiр Воробкевич, якому Юрiй присвятив колись вiрш "До Данила Млаки" (такий псевдонiм поета). I звiстка про батька, й заклик Сидора Воробкевича взяти участь у виданнi укра©нського альманаху викликали необхiднiсть вiдбути до Чернiвцiв. А тим часом недокiнчений "Гуцул-Невiр" не давав спокою. Зiбрав багато легенд про Довбуша, його коханку Дзвiнку, сокiльську княгиню, про короля Гуцула, Сучаву, Шепiтськi берези, циганку-чарiвницю. Про все це ма╨ розповiсти мандрiвний гуцул у "Диких думах". Мандру╨ вiй по свiту з кобзою за плечима. Всюди пiзна╨ життя, розносить легенди i перекази. То потрапля╨ на Украiну, де Тарасова пiсня не завмира╨, а шириться в народi. Закида╨ доля мандрiвника-кобзаря за Дунай, де пробуджуються слов'янськi народи, повстають проти турецького гноблення. Це ж той 1876 рiк, коли пiднялися серби, болгари, чорногорцi, хорвати, стали на боротьбу за визволення. А рiднi буковинцi ширять легенди про Довбуша, казки та пiснi; шукають щастя, стаючи плотарями на дарабах. Як поетичну сповiдь, як свою духовну бiографiю виклада╨ поет у тих думах, позначених багатьма житт╨вими iлюстрацiями, в яких чути його роздуми, болi, шукання. Куди податись? Що дiяти, коли прокидаються то прокляття, то надi©? Хто пiзна╨ в словах i мрiях "Гуцула-Невiра" биття тривожного серця? Хто збагне i скаже, що там кожен рядок кров'ю политий?.. Снувалися у вiршах давно виношуванi болi, роздуми, хвилювання. Ой, який характерник "Гуцул-Невiр". Розносить вiн повитi та╨мницями легенди й казки. Нема йому пристановища - вiчному мандрiвнику, що тривожнi вiстi ширить у народi, пiдносить почуття гiдностi й честi. В ╨диному ключi постають тут багатобарвнi перекази, що ©х поет збирав по сво©х мандрах. У вiршах пов'язуються фрагменти велико© лiро-епiчно© поеми про спiвця-кобзаря, про схороненi в народнiй пам'ятi духовнi скарби. Поет ма╨ стати керманичем, що веде до берегiв людського щастя. Якщо вiн, ошуканий сво©ми надiями, загине у хвилях, то вiдгомiн його поривань перенесеться в епiчнi простори часу, як голос давнього Гомера. Бо все старi╨, а краса вiчна, якщо в нiй горить полум'я правди. Готувався до подорожi влiтку 1876 року. Мав здiйснити давн╨ бажання поплисти на дарабi за течi╨ю по Черемошу. Треба перевiрити себе, тримаючи в руках кермо дараби. Тодi, може, й драмi "Керманич" пощастить надати належного забарвлення. * * * Юзько вже складав речi. Юрiй збирав папери, переглядав листи. Ступав на дарабу, i в думках поставали болючi запитання, наче мав тепер вiдпливати до незнаних берегiв. Куди занесе мандрiвникiв хвиля Черемошу? Гойда╨ вона дарабу, а за нею гойда╨ться привид надiй. Пригадалося, як саме на цiй хвилi гойдалася колись пiр'©на, що пустив за течi╨ю. Багато минуло рокiв, чимало води понiс Черемош до Пруту. Ро©лися спогади, а думка окрилювалась надi╨ю. Може, з цi╨ю подорожжю почнеться оновлене життя? Тодi, мабуть, побачить свiт i роками виношувана присвята Шевченковi: Коли уже мстити будем На царях лукавих, На владиках тих неситих? Чи ж навiки сидiтимуть Кати на престолах, Кати правди, кати волi, Кати всего духа, I о перед народами Затикати вуха? I так в уявi розлого зазвучали тi слова, наче вiдлунювалися в них i голос гнiвного Тараса, i Чернишевського вiльнодумний клич. Плинули за бистриною думи, перемагаючи простори часу. Хай сонце благовiсне осява╨ слiди пройдених дорiг вiд верховин до степових розлогiв й щедротами вiнча╨ ниви та оселi нужденних трударiв. Юзько правив кермом, ще й пiсню заводив, що ©© склав Юрiй: Де ╨ в свiтi доокола, Як керманичевi воля, Гоя - Черемош, гоя - хвилi!.. На дарабi - та все далi! Насiв багач над грошима, Ще й з черленими очима: Квоку-квоку - грошенята© Приведуться чортенята! А керманичi керму в руки: Нуте й ви так, срiбнi хвилi! Гоя - Черемош, гоя - хвилi!.. На дарабi - та все далi! На бистринi замовкав. Течiя погнала дарабу до Сокiльського. Аж люди почали сходитись до берега. Серед них були й цигани, позалишавши шатра, зацiкавлено гурбились. Узяв до сво©х рук кермо Юрiй. Застогнав Черемош, запiнився розгнiвано, несучи в сво©й течi© неприборкану силу та бавлячись дарабою, як дитячою iграшкою. А керманич з кожним порухом стерна набирався сили, угамовував жагу сво╨© бентежно© душi, не зважаючи на людськi голоси. Хай люту╨ вир, хай проносяться, як примари, береги, а плотар не випуска╨ керма з рук. Це ж тут вiдбувався легендарний по╨динок мiж чорнобогом i бiлобогом. Та, мабуть, трива╨ й досi. Пройшла небезпечною течi╨ю дараба. До керма став Юзько, а Юрiй взяв лiру, на струни поклав руку. Здавалося, вона теж наливалася новою силою. Уже сутенiло. На високому березi показався вогник, хтось запалив ватру. Може, то горить вогонь, що повiда╨ про одержаний юнаком дарунок, який перетворився на червону троянду? I вiчно буде вабити вона до себе смiливих мандрiвникiв, що не випускають у житейських бурях стерна й лiри з рук. Бентежно спалахнула ватра на березi, фарбуючи вiдблисками чортори©. Здавалося, що хвиля, б'ючись об берег, викрешу╨ пасмами iскри i стогне... Нескоримо й невгамовно гра╨ пiсню бистроводий Черемош.