настояв: i дешево, мовляв, i швидше виросте. Школярi всерйоз зайнялися пошуками джерел. Старi люди допомагали в цьому. Iгорiв дiдусь Iван Хомич пригадав, що на ©хнiй левадi колись була гарна криничка, а згодом замулилась, кра© обвалилися... Ще взимку дiти разом з Iваном Михайловичем склали карту джерел. Дiючi позначили голубими кружальцями, а тi, що замулилися, хотiли помiтити чорними, та староста бiологiчного гуртка Петько Трохимчук заперечив: - Краще червоним. Таким кольором у "Червонiй книзi" рiдкiснi звiрi та рослини помiчено. Червона фарба - сигнал тривоги. Ось ми i вдаримо на сполох - будемо джерельця рятувати! Як було з ним не погодитись? Невдовзi сталася ще одна подiя: в районнiй газетi з'явилася стаття про добрi дiла гурткiвцiв. А вiд редакцi© така примiтка: "Державно© ваги справу розпочали в Грушках. Люблять жителi цього села рiдну природу. Заклика╨мо всiх трудящих, учнiв району пiдтримати корисне починання. Зробимо наш район квiтучим парком!" ...Дiдусевi нiколи. Хоч i на пенсi© давно, а все на колгоспному дворищi товчеться. Хтось на роботу не вийшов - Iван Хомич за нього! Скiльки бригадир не запрошував дiдуся пiти в сторожi, той не погоджувався: вiдпрацював, мовляв, сво╨, пенсiю маю, а ось там, де найпотрiбнiше, сам допоможу. Сьогоднi Iгорьок встав раненько, зирк у вiкно - дiдусь пiд повiткою нарубанi дрова на зиму склада╨. - Дiдусю! - вiдкрив Iгорьок вiкно.Ходiмо до кринички, пора джерельце розчищати. - Давно б треба! - погодився дiдусь. На ньому бiла лляна сорочка (iнших не носить!), штани-джинси, заправленi в яловi чоботи.Так роса зараз, гляди, яка, а тво© чобiтки десь у коморi! - Не боюсь я роси! - Iгор радий, що не проспав.Бабуся каже, що користь од роси велика. I влiтку, як тепло, треба босонiж по нiй ходити. Ось так! - стрибнув з вiкна й рiшуче ступив у сивий вiд роси спориш. Думав, що холодно, аж роса така при╨мна, немовби на килим пухкий ступив. - Ну, якщо ти такий молодець,усмiхнувся дiдусь,тодi ходiмо в береги! (Так вiн називав леваду.) Неширокою стежкою, обсадженою смородиною i квасолею, йшли вони вниз. Iгор закачав штани й смiливо ступав за дiдусем. Час вiд часу той зупинявся, гладив онука по бiлiй голiвцi. Мовчали. Тiльки раз вiдстав вiд дiдуся Iгорьок. Побачив у гудиннi свiтлобокого соковитого огiрочка, вирвав, витер долонею i захрумтiв. Смакота! У кiнцi городу дiдусь прихопив лопату: бабуся залишила, коли молоду картоплю копала. Ось i береги. Город вiд лук вiддiлений вербами. Уже на Iгоревiй пам'ятi, як дiдусь настромляв кiлкiв, а вони пустили корiння й вруняться зараз кучерявими кронами. Тепер у них сороки полюбляють ховатися. Iгор нерiдко виганя╨ ©х звiдси, щоб бува не покрали курчат на дворищi. Вони, курчата, iнкубаторнi, без квочки, тому-то охороняти ©х, крiм Iгоря, нiкому. А ще у вербах вивiльга бува╨, ©© Iгорьок не чiпа╨: зна╨, що це птах корисний. I цiкавий: перед дощем нявка╨ по-котячому! За вербами кущi: калина, бузина, порiчки, а то й просто верболiз. На ньому в'╨ться ожина. Iгор любить цi кисленькi ягоди, та зараз ©х ще нема╨ - тiльки зав'язалися... Цвiтуть i трави на левадi. Он ©х скiльки: i голубим цвiтуть, i бiлим, i рожевих квiтiв багато. А над ними вже темнiють високi суцвiття кiнського щавлю. "Корова не ©сть такого щавлю, звiв би його!" - не раз казала бабуся дiдусевi. У дiдуся ж iнша думка. "Нехай проiзроста╨ все, що насiялося! - сердився.- Я ось чув, кiнський щавель - трава лiкарська, знiма╨ бiль в животi, кров зупиня╨... Нехай росте!" Блищить луг мiрiадами росяних крапель. Прямо подивишся - блакитним ся╨, вiдхилишся - голубим свiтиться, присядеш - рожевим заблищить. Павутина мереживом висить на кущах. Дiдусь присiв навпочiпки над заглибинкою, де колись криниця була. Бiля не© молода вербиченька вiти розпустила, - така зелененька, свiжа-свiжа. Так i хочеться погладити ╞© листячко. - Гарна була криничка,- мовив дiдусь.Це ж не так давно стали у нас на горi колодязi ставити, а ранiше,з дiда-прадiда - ось iз цi╨© кринички брали воду. Така була щедра, скiльки не бери - повна! А вода смачна - що з усього кутка люди ходили. Навiть взимку не замерзала. А ось тут, збоку вiд не©, струмочок збiгав у луки, узбiч нього завжди щось кущилось, зеленiло, цвiло аж до морозiв. Ну, онуку, спробуймо! Потер долонi, хекнув, зняв лопатою шматок дерну, обережно поклав його землею догори. Запручалися, заметляли безокими головами дощовi черв'яки, та дiдусь на них не зважав, копав далi. Як заглибився на штик лопати, щось стукнуло. Дiдусь обережно вийняв знахiдку. - Кухлик! Та це ж той кухлик, що бабуся для людей ставила воду пити! Iгор узяв кухлик. Трохи вищерблений, але цiлий полив'яний кухлик немовби i в землi стiльки не лежав - враз заблищав веселкою. Хоч зараз пий з нього! - Чи ж не витекла вода? - копавсь дiдусь далi. - Як це? - не зрозумiв Iгор. - I таке бува╨, - розiгнувся дiдусь. Обличчя в нього пашiло, очi блищали молодо i завзято. - Билося-билося джерельце, щоб на свiт вирватись, а тодi звернуло кудись убiк, i шукай вiтра в полi! - Дiдусю! Давайте ще я покопаю! - попросив хлопчик. - Копай! - дав йому лопату Iван Хомич, а сам узяв кухлик i задумався. Тоусмiшка набiгала на обличчя, то вiн хмурився, напевне, пригадуючи... Несподiвано лопата знову у щось ударилась. Тiльки не так, як у дiдуся, а мов об дерево. - Дитинець! - сказав дiдусь. - Так назива╨ться зруб у криницi. - Вiн забрав у Iгоря лопату й почав вибирати трухлявi цямрини, аж сорочка на спинi потемнiла вiд поту. Iван Хомич зробив канавку, якою вода стiкатиме до рiчки. Земля у нього пiд ногами стала вологою, з'явилися сирi, обтягнутi плiснявою цямрини. Нарештi дiдусь вилiз iз ями. - Житиме, онуку, джерельце! Iгор заглянув униз i побачив, що на днi потроху збира╨ться вода. - Втомилися? Далi я копатиму! - Е, хлопче, тепер туди без чобiт не можна - вода холодна, ще застудишся. Дiдусь згори пiдрiвнював лопатою стiнки колодязя, а тодi викидав опалу землю, розчищаючи дно. - Тепер нам треба новий дитинець зробити, щоб джерельце не засипало землею. Тiльки не тратимо на це дерево, а сплетемо лiсу. Наламали в густих вербах довгих лозин. Дiдусь складним ножем, який завжди мав при собi, загострив кiлки, забив ©х у землю i почав плести напiвкруглу лiсу. Iгор дивився, як дiдовi мiцнi, жилавi пальцi гнуть лозу, як старанно припасовують ©© одну до одно©, так що й щiлини не лиша╨ться. - Може, кору з не© зняти? - хотiлося бути чимсь корисним. - Нi, так лiса буде мiцнiша! Вже не раз чули, як згори лунало: - Хлопцi! А йдiть-но снiдати! Це бабуся ©х кличе. Iгор хотiв iти, так дiдусь заперечив: - Пiдемо, як криницю впорядку╨мо! Iгор дивився, як пiд лопатою дiда потроху, а тодi все швидше збиралася вода. Спочатку каламутна, а згодом посвiтлiшала, струмочком почала збiгати на луки... Нарештi дiдусь закiнчив роботу, обережно витяг iз землi кiлочки, вставив лiсу в криничку. Минуло кiлька хвилин, вода знову стала чистою-пречистою. Дно просвiчувалося, як крiзь скло. Дiдусь узяв кухлик, вимив його у стримочку, а потiм наповнив ущерть криничкою водою, подав Iгорю. - Пробуй! Iгор пив смачну холодну воду й радiв, що криничка знову ожила. Дiдусь i собi набрав води, а тодi ще наповнив кухлик i усмiхнувся: - Отепер - снiдати! Коли увiйшли у двiр, бабуся хотiла на них нагримати, та як побачила кухлик, аж руки до грудей притисла. - Леле! Невже наш кухлик? Де взяли? У вiдповiдь дiдусь подав його бабусi. I як тiльки вiн донiс кухлик, вщерть наповнений водою? Бабуся ковтнула раз, вдруге... - Криницю одкопали? - заблищали на ©© очах сльози.Якi ж ви молодцi! - Онуку дякуй - його iнiцiатива. А де наш снiданок? Думаю, ми його заслужили! ...Швидко спливають днi влiтку. Джерельце, немовби дякуючи, що звiльнили його вiд земляних пут, струмувало все дужче й дужче, i хоч лiто видалося спекотним, трава на левадi зелено буяла, аж поки дiдусь скосив ╞╞ на сiно. А тодi знову вiдросла, не те що на сусiднiй левадi. Часто бiгав Iгорьок до купальнi друзiв. - Розкопали сво© джерельця? - питав у них. - Аякже! Тiльки чому у рiчцi води не бiльше? - чудувалися тi. Одного разу застали вони бiля рiчки Iвана Михайловича з Петьком Трохимчуком. Тi щось вимiряли й записували. Дiти до них: - Чому в Конотопi води не бiльша╨? - Як не бiльша╨?-здивувався Iван Михайлович. - Ану, Петю, дiставай свiй конду©т[1]. Петько повагом розкрив планшетку, вийняв звiдти товстого зошита з прив'язаним до нього олiвцем. - Минулого лiта, а воно, пам'ята╨те, було дощове, рiвень води в цьому мiсцi досягав одного метра десяти сантиметрiв. Сьогоднi ж, незважаючи на спеку, тут глибина один метр п'ятнадцять сантиметрiв. А ви кажете, води не бiльша╨! - Теж менi радiсть! - крикнув хтось iз дiвчаток.Що тi п'ять сантиметрiв! - Не кажи! - промовив Iван Михайлович.Осушити рiчку легко, а ось "вилiкувати" ©© важко: десятки рокiв треба на це. Так що, друзi, набирайтесь терпiння! А тепер ходiмо до школи, там ми з Петьком нову карту джерелець склали, будемо червонi кружальця на синi переробляти. Певне, ╨ серед вас такi, що вже впорядкували джерельця? Дiти юрмою гайнули до школи. [1] Конду©т - штрафний журнал, до якого в старих школах заносили провини учнiв; тут: зошит iз записами. ===================================================================== Олесь Донченко. Лiсничиха Повiсть Роздiл перший. ДIВЧИНА НАД СТРУМКОМ Було це в лубенських лiсах над тихою Сулою, де дзвiнко булькають у воду важкi жолудi, де блакитна ракша з верхiвки високого дуба милу╨ться сво©м райдужним вiдбитком у ясному плесi. Там прохолоднi лiсовi яри, зарослi осикою та лiщиною, пiдповзають до пшеничних ланiв, там клени та липи увiнчують високi горби i прямовиснi кручi. ...На початку жовтня ледве помiтною лiсовою стежкою, яка звивалася мiж старезних дубiв, iшла дiвчинка рокiв тринадцяти. На нiй була картата новенька кофтина, синя спiдниця й бiла хустинка, як терен-цвiт. I ця хустинка рiзко вiдтiняла чорнi брови дiвчинки, ©© засмагле обличчя й свiтлi очi. Такi свiтлi й зеленi, що в темрявi вони, мабуть, блимають, як свiтлячки, ©© кругле нiжне пiдборiддя схоже було на яблуко, а припечений сонцем кирпатенький нiс скидався на жовту лiсову грушку, яка вистигла проти сонця аж на самiсiнькiй верхiвцi дерева. Дiвчинка несла книжки й зошити, перев'язанi навхрест мотузком. Вона поверталася додому iз школи. Йшла вона легким безшумним кроком, наче пливла над стежкою, i тiльки iнодi пiд ©© черевиками, взутими на босу ногу, стиха хрускали суха гiлочка або жолудь. Стежка зненацька повернула праворуч, обминаючи круту гору, i тодi стало чути, як весело видзвоню╨ у тишi вода. Прозорий струмок перетинав стежку, i через нього було перекинуто кладку з сухо© деревини. Кора на деревi зiйшла, i стовбур, сточений жуками, вимитий дощами та висушений сонцем, жовтiв i вилискував, мов велика кiстка яко©сь прадавньо© тварини. (Така, як ото лiсники знайшли колись у глинищi, на Мгарськiй дачi). Дiвчинка сiла над струмком, поклала бiля себе книжки й почала задумливо бовтатись у водi руками. Хвильки хлюпали в не© мiж пальцiв i здiймались ясними пухирями, в яких вiдбивалось на мить то жовте листя клена, то клаптик блакитного .неба, то обличчя в бiлiй хусточцi. На днi струмка ворушилась водяна трава - довгi такi стьожки, як пучки волосся. В одному мiсцi нанесло намулу й трiсочок, утворилась маленька загата, мов озеречко, i вода в цьому озеречку була темнiша, в нiй тихо крутився золотий листок. З намулу на днi визирала черепашка, мабуть, лiсового лаврика. Тiльки лаврик давно вже в нiй не жив, i черепашка була бiла, як крейда. Крiзь прозорi жмурки на водi здавалося, що вона дрiбно дрижить вiд холоду. Руки в дiвчинки були шершавi, як дубова кора, засмаглi i подряпанi. Хустинка в не© зсунулась набiк, i з-пiд не© вибилась хмарка льняного волосся, бiлого й легкого, як пух,- дмухне вiтрець, так воно й розлетиться навколо. I тепер дiвчинка стала дивно схожою на кульбабу. В школi ©© подружки так i кликали завжди: Улянка-кульбабка. Улянка повiльно глянула навколо й наче вперше помiтила, що лiс ©© любий уже прибрався в нову чарiвну одежу. Як же хороше засвiтилися очi в дiвчинки, як глибоко вдихнула вона осiнн╨ терпке повiтря! Здрастуйте, сестри-берiзки, вас не впiзнати сьогоднi. Чи ви це, мо© бiлокорi? Ой леле, не чують привiту, свiчками золотими палахкотять. Слухайте, слухайте, як капа╨ з них прозорий жовтий вiск: кап, кап, кап... Та чому ж ти посмутнiла раптом, Улянко? Милуйся, милуйся свiчками-берiзками, i прозорим воском кленiв-шептунiв, i шапками лiсових груш - дивися, вони тепер червонi, як полум'я, i зда╨ться, що скрiзь на узлiссях, i в глушинi, i на всiх просторих галявинах розвiшано святковi барвистi килими для зустрiчi дорогих гостей. Нi, засмучена сидить дiвчинка-школярка. Яка холодна вода в струмку! Витерла руки об спiдницю. Як, мабуть, холодно татусевi на фронтi осiннiми ранками, темними ночами. Забарились далекi сподiванi гостi. Знiмайте килими, ховайте до скринi. Прислухалась Улянка. Тiльки струмок у тишi дзюрчить, i коли ось так заплющити очi, ще й долонями ©х затулити, то зда╨ться, що вийшла з гущавини дiвчинка-березянка, донька старо© берези, така собi босонiжка, у вiнку з жовтого листя, личко бiле з кори березово©, а на ши© намисто з тридцяти трьох прозорих скляних дзвiночкiв. I тихо затанцювала березянка на галявинi, закрутилася, все швидше й швидше, i всi тридцять три дзвiночки разом обiзвались. Довго б отак сидiти з заплющеними очима та слухати, коли ж це двi сороки прилетiли й застрекотали на дубi: "Чи скорро, старра, буррю стрiч-чати? Чи скорро, старра?" А друга: "Не старра я, сестрро-сестр-ра! Не старра!" Жолудь зiрвався, застукав по гiлках, сердито забубонiв: "Буду бити вас обох, бiлобокi! Буду бити вас обох, бiлобокi!" Ось ти яка, осiнь у лiсi! Улянка пiдвелась, пiдхопила книжки i, перейшовши через струмок по сухiй деревинi, звернула зi стежки. Вона пiшла навпростець, продираючись крiзь лiщину, зриваючи iнколи золотавий горiх, який траплявся пiд руку. Незабаром вона вийшла на просiку й тут раптом зупинилася. Бiля трухлявого пенька на кущi скрутився чорний вужак. Пiдвiвши голiвку з двома жовтими цятками, вiн швидко то висував, то ховав гострий роздво╨ний язичок. Улянка почула ледве вловиме сичання, схоже на шелест, наче хто крутив у повiтрi тонкою дротиною. Воно тремтiнням пробiгло по шкiрi дiвчинки. А може, нiякого сичання й не було, може, то вiтер посвистував у порожн╨ дупло пенька. Улянка зломила хворостину й торкнула нею гадину. Вужак повiльно, мляво, мов сонний, спустився з куща, показуючи сво╨ срiбне, в темних кiльцях, черево. I тут дiвчинка тихо скрикнула: до пенька з усiх сторiн повзли вужаки, ©х було з пiвдесятка. Огида пересмикнула Улянчинi губи. Гади збиралися на зиму в спiльне кубло! Тихо шелестiли в сухiй травi довгi чорнi стьожки. Але школярка не втекла. Вона стояла мов укопана, спостерiгаючи, як вужаки один по одному, iнодi сплiтаючись, повiльно зникали в норi пiд пеньком. Один гострий хвостик довго ще визирав iз нори й ворушився, немов дратуючи Улянку: "Ану, чи спiйма╨ш?" "Як же всi вони довiдались,- думала дiвчинка,- про цей пеньок край просiки? Яким лiсовим гадючим телефоном змовились мiж собою?" Осiнн╨ лагiдне сонце востанн╨ пригрiвало старi липи. Через просiку перелетiла довга сива волосiнь павутини i, зачепившись за гiлку, зненацька блиснула срiбною струною. А дiвчинка довго ще стояла бiля трухлявого пенька в полонi допитливих розбурканих думок. Роздiл другий. ХАТКА В ЛIСI На лiсовiй галявинi стояла вкрита очеретом хатина. Негоди та бурi покошлатили очерет, де-не-де вiн звисав iз стрiхи аж до вiконець, немов велика шапка, яка насува╨ться на очi. Бiля хатини притулився зроблений iз хворосту i обмазаний глиною сарайчик. З округлого вiконця без скла визирала, мекаючи, бiла коза. За сара╨м був невеликий город, i всю садибу обступав навколо старий i похилий тин, на який повився хмiль i крученi паничi. Хоч навколо, за тином, лiс жовтiв i мiнився осiннiми фарбами, але хмiль iще буйно зеленiв, i крученi паничi й досi ще цвiли сво©м та╨мничим фiолетовим цвiтом, i ©хнi квiти були схожi на маленькi грамофоннi труби. Бiля перелазу розрiсся кущ рiпи. На високих, аж до стрiхи, стеблах коливались жовтi сузiр'я, i коли з хатини виходив дiд Маврикiй, вiн казав Улянцi: - Рiпа рясно цвiте, онуко. У, куди там! Не iнакше, як на теплу зиму... Улянка, як прийшла iз школи, стала поратись по хазяйству. Спочатку вона понесла в сарайчик цебро з водою. Коза пила, а дiвчинка сидiла навпочiпки збоку й розмовляла з нею: - Скучила, Бiлочко! Авжеж, скучила. Сьогоднi в мене було п'ять урокiв, ось як. Пий, пий, бо зараз тебе до©тиму. Улянцi було видно козине око; воно спалахувало то зеленим, то синiм свiтлом. На козиних губах тремтiли, як живi, райдужнi краплини. Потiм дiвчинка кинула проса курям, зварила кисiль з бузини та яблук i спекла пирiг з пасльоном. Удвох iз дiдом сiли обiдати. Вони завжди отак обiдають удвох, бо тiльки ж ©х дво╨ живе в хатинi. Батько Улянин був лiсник, а коли вiн пiшов на фронт, то лiсником стала мати. Прийшли нiмцi, i одного разу жiнка не повернулась iз лiсу. Страшне горе оселилося в лiсовiй хатинi. Як i завжди, стояли глечики на полицi, розмальованi миски притулились боком одна до одно©, i материнi рушники вишиванi висiли по стiнах; як i ранiше, пахло в хатi сухими васильками й чебрецем, а матерi вже не було й нiколи не буде... На заповiднiй дiльницi росли столiтнi дуби й сосни, такi - руками не обiймеш. Почали нiмцi вирубувати цей лiс, i хтось уночi попсував механiчнi пилки. Кинулись вивозити деревину - не працю╨ трактор. Усе це зробила Улянчина мати. ╞© прослiдили i упiймали нiмцi. З того часу й не поверталась мати додому. I вiдтодi так журливо в лiсi ку╨ зозуля, i конвалi© бiлi пахнуть, як пахли бiлi руки матусi. Коли прогнали нiмцiв, треба було комусь доглядати лiс, а дiд Маврикiй старий i хворий, i стала тодi лiсничихою на дiльницi Улянка. Так i лiсничий Макар Макарович сказав: - Привчайся, Улянко, лiсникувати. Я буду навiдуватися, та й сусiдньому лiсниковi накажу тобi допомагати. Дiвчинка пообiдала швидко, бо нiколи ж, треба ще кукурудзу перечистити, а тодi - за уроки. Качани лежали купою на вгородi. I чомусь Улянцi здалося, що купа була сьогоднi меншою, нiж учора. Чи не навiдався, часом, уночi якийсь непроханий гiсть? Навколо шелестiло сухе кукурудзиння. Мати-природа щiльно загорнула кожний качан у дванадцять нiжних, прозорих пелюшок i закутала в жовте волоссячко. Зверху пелюшки грубiшi, а пiд ними все нiжнiшi й прозорiшi, а найспiднiшi такi тоненькi, як цигарковий папiр. Коли качан молодий - волосся на ньому бiле, русяве, а почне старiти - волосся жовтi╨, i ста╨ схожим на тютюн, а далi зовсiм чорнi╨. Улянка зсипала веселi зубастi качани в мiшок i вiднесла ©х сушитись на горище. А найкращi качани ще лишились достигати на вгородi. Коли впоралась, уже смеркло, i дiвчинка засвiтила лампу. Дiд Маврикiй лежав на печi. Улянцi треба було написати домашнiй твiр "Мiй трудовий день", i вона хотiла розповiсти про школу, про свою козу, про те, як поралась на вгородi. ╞й хотiлось описати лiс, який обступав навколо хатину, темряву, яка приходить навшпиньках зазирати у вiконця. Улянка дiстала з купки книжок свiй зошит, розгорнула його i ойкнула. Кiлька сторiнок було заллято чорнилом. Дiвчинка вiдразу зрозумiла, що цю капость ©й зробив навмисне хтось iз школярiв. Що тепер ©й скаже Людмила Степанiвна? Як подати зошит учительцi? Сердита сльоза блиснула на вiях. - Ну, почекай! Але вона й сама не знала, кому погрожувала. Хто ж це зробив? В уявi майнули лиця школярiв-однокласникiв. Увесь четвертий клас пройшов перед очима. Улянка сидiла на однiй партi з Мартою. Та хiба ж могла це зробити Мартуся, найкраща подруга? Нi, не iнакше, як це зробив хтось iз хлопцiв. Хто? З юрми школярiв випливло насмiшкувате, задерикувате обличчя Демка Рогози, сина Макара Макаровича. Вiн був перший верховода на всi витiвки в класi. В кишенях вiн завжди носив коробочки з рiзними жуками, i тi жуки дряпали, шелестiли, скреблися в коробочках, i здавалося, що в хлопця пiд сорочкою сховано якусь машинку з заводною пружиною. Хiба ж не посадив вiн одного разу Улянцi на волосся жука-рогача? "I за що вiн мене так незлюбив? - з образою подумала дiвчинка.- То штовхне, то перечепить. А зошит... Демко! Його дiло!" Та писати твiр усе ж таки треба. Улянка перегорнула залитi чорнилом сторiнки. Найважче почати. Вона склала трубкою губи, наче хотiла засвистiти, й поскребла кiнчиком ручки за вухом. А що, коли почати так: "Давно вже смеркло, i я засвiтила лампу. Надворi пустився дрiбний осiннiй дощик. Менi чути, як вiн тихо стука╨ у вiкно. Дiдусь спить на печi, i тiльки я одна не сплю в хатинi, котра сто©ть у лiсi. На стiнi висить портрет Шевченка у рямцях iз жовтого очерету, а трохи нижче - татова берданка. При нiмцях дiдусь загорнув ©© в мiшок i закопав за сара╨м. Коли нiмцi втекли, ми ©© викопали, i я удвох з дiдусем почистили iржу i змазали затвор олi╨ю". Дiвчинка писала акуратно, не поспiшаючи. Потiм вона прислухалась. Дощик не вщухав, i розбирався вiтер. Дерева за вiкном шумiли, наче просились пустити ©х до хати погрiтись. "Мiй трудовий день ще не скiнчився, хоч у лiсi вже пiзнiй вечiр, i, мабуть, найбiльше страшно зараз в Одудовiм яру. Трудовий мiй день скiнчиться тодi, як я допишу цей твiр i ляжу спати..." Вiтер жалiбно загудiв у коминi. "Вставайте, дi-ду-у-у!" - вчулося Улянцi в його голосi. Вона взяла губами кiнчик ручки i, прислухаючись, дивилась перед собою в чорне вiкно. В прямокутнику шибки виника╨ якась блiда пляма. I в ту ж мить Улянка бачить, виразно бачить, як чи╨сь обличчя приникло знадвору до скла. Розжевренi, як жарини, очi невiдомого втупились у дiвчинку. Це тривало всього кiлька секунд, та Улянка встигла розгледiти кострубатi вiхтi брiв, приплюснутий до шибки, схожий на картоплину нiс, заросле обличчя, шапку-ушанку... Дiвчинка повiльно встала з-за столу, завороженими очима вдивляючись у вiкно. Але там уже не було нiкого. "Вставай, дiду-у-у!"-знову загудiв вiтер, i вогник у лампi злякано заколивався. * * * Уранцi Улянка розповiла дiдовi Маврикiю про невiдомого. Дiд погладив долонею свою коричневу шию, всю в квадратиках старечих борозенок, глянув на онуку i погладив шию ще раз (i це була певна ознака, що дiд чимось або дуже зацiкавився, або стривожився). - Та, може, тобi тiльки вздрiлося? Вiн вийшов з хати i довго щось розглядав пiд вiкном. На мокрiй вiд дощу землi дiд знайшов слiди великих пiдошов. Вiдбитки були такi яснi, що можна було розглядiти навiть цвяхи на пiдборах. Дiд Маврикiй затоптав слiд i нiчого не сказав про це Улянцi. - Може, хто й був,- навмисне байдуже промовив вiн, повернувшись у хату.- Мабуть, хтось iз лiсникiв... "Не треба тривожити онуку",-думав вiн. Роздiл третiй. ДЕМКО Перед початком урокiв Людмила Степанiвна покликала до себе Улянку. Квартира вчительки була в тому ж будинку, що й школа, тiльки хiд до не© був не з вулицi, а з двору. У кiмнатi пахло свiжою фарбою вiд пiдлоги; на стiнi, якраз над дзеркалом, висiв портрет Ленiна, а поряд цокав годинник з гирками на ланцюжку; на столi стояли глобус i велика чорнильниця, i Улянка враз уявила собi, як увечерi сидить Людмила Степанiвна за цим столом i виправля╨ домашнiй твiр "Мiй трудовий день". - Сiдай, Улянко,- запросила вчителька.- Чаю вип'╨ш. Улянка засоромилась - i вчора ж пила чай у Людмили Степанiвни, i позавчора; та вчителька поставила на стiл тарiлку з хрускотливими вергунами, схожими на рум'янi вушка, i хто ж може вiдмовитись од вергунiв? Людмилi Степанiвнi ще нема╨ тридцяти рокiв, та в не© вже блищить сивий кучерик, якраз над лобом, i на верхнiй губi маленькi золотавi вусики. Вона короткозора i щуриться, але очi в не© такi карi та блискучi, мов умитi ранньою росою. Улянцi дуже нiяково, бо чим же вона заслугувала таку прихильнiсть учительки? П'ятiрок у дiвчинки мало, ╨ навiть двi трiйки, а отже, мабуть, нiхто з школярiв ще не пив отак чай у Людмили Степанiвни. I коли дивиться вчителька на Улянку, то короткозорi очi ©© наче спiвають хорошу пiсню - i ласкаву, i журливу. I ще Улянцi завжди чомусь зда╨ться, що Людмила Степанiвна немов не все сказала, що ╨ в не© якiсь невiдомi для дiвчинки слова. - От i осiнь,- сказала за ча╨м учителька.- Як же ти ходитимеш iз лiсу взимку, коли замете всi стежки? Доведеться тобi ночувати в мене. А то попрошу Макара Макаровича, хай пiдвозить тебе до школи кiньми. - А може, скоро тато повернеться з фронту,- i очi в Улянки стали серйознi й великi,- то вiн мене сам i пiдвозитиме. Людмила Степанiвна встала й пройшлася по кiмнатi з кутка в куток. I нiчого не сказала. Потiм глянула на годинника. I враз пiдiйшла до Улянки й поцiлувала ©© в льняне пухнасте волосся. - Пора йти. Зашарiлась дiвчинка. Нiколи ранiше не цiлувала ©© вчителька. - Людмило Степанiвно, а чому так довго нема╨ листiв вiд батька? А вчителька наче не чу╨. Сто©ть i дивиться у вiкно. I тодi: - Пора в клас, пора. Бува╨, що губляться листи в дорозi. Шлях далекий. Улянку в класi зустрiв Демко. Наче вiн навмисне чекав бiля дверей. У нього чорне-пречорне волосся, пiдстрижене пiд машинку (сам батько стриг - знала Улянка), таке, мабуть, колюче волосся, як у ©жака. На Демковi, як завжди, телiпався дуже широкий сукняний пiджачок, перешитий з батькового. Цей пiджачок добре знали всi школярi, бо на ньому всi гудзики були рiзнi: один - маленький, другий - великий, той - чорний, а той - бiлий. Коли б же вони так не губилися, клятi. А то не встигне Демко повернутися - глянь, нема╨ гудзика. Поборюка╨ться з товаришами - ще один вiдiрвався. Найбiльше губилося гудзикiв пiд час велико© перерви, коли школярi грались у вiйну. А ходити розхристаному не гаразд, тож Демко сам i пришива╨ собi вдома гудзики, якi потрапляють пiд руку. Мати в Демка давно померла, доводиться йому самому бути кравцем... Сьогоднi на пiджацi в хлопця було два гудзики чорних, один сiрий i один, миленький, бiлий. " Мабуть, одкрутив вiд сорочки й пришив до пiджака",-подумала Улянка. Демко голосно спитав: - Ну що, солодкий чай? "Звiдки вiн довiдався?-здивувалась Улянка.Та й що ж тут поганого - ну, була в Людмили Степанiвни, ну, пила чай..." Та очi в Демка блищать так негарно - у них i глузування, i ще щось невимовне, злостиве. "Чого йому треба вiд мене?" Дiвчинка насупила брови й пiдiйшла до школяра впритул. - Ти навiщо попсував учора зошит? - Який зошит? - Ось цей! Наче не зна╨! По очах бачу, що ти! Демко змiряв Улянку з голови до нiг довгим поглядом: - Може, й я. Ну, то що буде? Жалiтись побiжиш? Може, вже й наябедничала? Вони стояли одне проти одного-школяр i школярка, такi неподiбнi - бiлява Улянка i чорний,. як жук, Демко. Вона - червона вiд обурення i гнiву, вiн - з робленою байдужiстю. Якусь мить вони тiльки дивились одне одному у вiчi, не вимовляючи жодного слова, хоч в обох кипiло в серцi. Демко знав, що це - головне: дивитися у вiчi, не моргаючи й не ворушачись. Бо коли моргнеш - "супротивник" може подумати, що ти злякався. I при цьому руки найкраще тримати в кишенях, а груди дуже випнути вперед. Така пауза завжди бував перед тим, як сутичка доходить вищо© сво╨© точки. Вiд першого слова, вимовленого пiсля цi╨© паузи, залежить дуже багато: трапиться або бiйка, або обидвi сторони розiйдуться, i тодi бува╨, що сутичка сходить нанiвець. - Пiдлабуза! - тихо, але виразно вимовив хлопець. Вперше таке слово сказав Демко. Це було страшне слово. Улянка зблiдла вiд тяжко© й несправедливо© образи. I тепер вона враз зрозумiла причину Демково© зненавистi до не©. Вiн дума╨, що вона пiдлабузню╨ться до вчительки. Вона, Улянка! Вона - пiдлабуза! ╞© серце покотилося з грудей, вона нiчого не могла вимовити. Слова застигли в горлянцi. Не чула, як Марта вхопила ©© пiд руку, як посадила за парту. "Так дума╨ не тiльки Демко, а й увесь клас,майнуло з дiвчинки.- Хiба тiльки Марта, одна Марта, цього не дума╨..." - Не слухай його, дурня!-шепоче подружка.- Не звертай на нього уваги, Кульбабко! Хай собi базiка╨, хай! Наче крiзь туман бачить Улянка синi Мартинi оченята, вiдчува╨ ©© руку на сво╨му плечi. I потроху ©й одлягае вiд серця. Роздiл четвертий. БОРСУК Уранцi в недiлю Улянка взяла кошик i пiшла наламати кукурудзи. Ще лишилось на вгородi стебел iз двадцятеро - найкращих, з повними качанами. Навмисне до пiзньо© осенi залишила ©х, щоб добре визрiли, бо це - на насiння, такi найдобiрнiшi качани. Прийшла на вгород i озирнулась. Згадала, як копала тут весною грядку, а кури хапали з-пiд заступа черв'якiв. А потiм ось тут викопала велику жабу, й вона стрибнула просто на пiвня, i той з переляку чкурнув аж на тин. Тут була грядка гороху. Коли Улянка зривала стручки, кожний кущ рипiв, як новi немазанi чоботи. Ось тут вирiс найбiльший сонях, з головою завбiльшки з миску. Та злодiйкуватi горобцi внадились видзьобувати насiння, i вона тодi обв'язала соняха старою хусткою. Зажурився сонях, що не стало йому видно сонця, i похилив донизу свою важку голову i став тодi зовсiм схожий на стару бабу. А на цiй грядцi росли буряки. Ой, як шкода було проривати ©х ранньою весною! Кожний висмикнутий корiнець лускався з тихим трiскотом, як електрична iскра з гребiнця, коли його потерти сукниною. Зараз тiльки сухе бадилля стовбурчилось на вгородi та стримiло соняшничиння. Та зате в погребi було повно бурякiв - бiлих i червоних, i картопля - така, як два кулаки завбiльшки. - Та що ж це таке? - скрикнула раптом Улянка. Кошик кинула та - до кукурудзи. Декiлька стебел було зламано, а качани, якi найповнiшi, погризено. "Оце залишила на насiння!" -подумала з жалем i образою. - Що, Улянко, шкода трапилась? - ураз почула знайомий голос. Озирнулась i побачила бiля себе Макара Макаровича. - Не почула, як i пiдiйшов? - посмiхнувся вiн.- На те я лiсничий: Атож, iду - нiчичирк! I вiн показав, як вiн iде: ось так, як навшпиньках! - Дивiться, Макаре Макаровичу. Злодiй був... Лiсничий глянув на качани, потiм на дiвчину, i його обличчя враз набрало страшенно та╨мничого виразу. - Хiба не зна╨ш, чия це робота?-шепнув.Борсук приходив, калина-малина! I вiн знову посмiхнувся так весело, наче це й справдi було великою радiстю, що на вгород до Улянки внадився борсук. Та Улянка не образилась. Макар Макарович зовсiм не такий, щоб радiти з лиха. - А я оце ©хав мимо верхи,- сказав вiн,- дай, думаю, зайду. Коли, ось бачиш, вчасно прибув. Застрелимо злодiя! Пам'ятаю, як був ще малим - приходжу одного разу додому, а мати вечерю готу╨. Ну от, а батько мiй теж лiсником був. "Сiдай, каже, синашу, свинину ©сти". I мати посмiха╨ться: "Хочеш свинини?" Повечеряли, i таке ж смачне м'ясо- не сказати! А потiм батько й пита╨: "А зна╨ш, синашу, що ти ©в? Борсука!" Макар Макарович був низенький i присадкуватий. Його товстi ноги скидались на два дубових стовпчики, на якi для чогось натягли новенькi чоботи. Голова в нього була кругла, обличчя кругле, лоб крутий, шишкуватий. Вуса й бороду вiн завжди голив, голову теж голив начисто, i коли був без картуза, то макiвка в нього блищала, як дзеркало, i Улянцi завжди хотiлося стати на стiлець i глянути згори, чи не побачить вона на тiй макiвцi вiдбиток свого обличчя. Очi в Макара Макаровича -лiсовi, жовтi, прозорi, з поглядом швидким i пильним, а брови - як вушка у пугача. - Сьогоднi ж i засiдку влаштую,- захопився Макар Макарович.- Я свою рушницю не взяв, та в тебе ж батькова берданка. Або зна╨ш що? - Вiн так посмiхнувся, наче сонце на нього приснуло.-Ми його згребемо живим! - Живим? - солодко тьохнуло серце в Улянки, i трепет обiзвався в усьому тiлi. Вона глянула на Макара Макаровича очима, в яких сяяли на©вна дитяча цiкавiсть i захоплення. Вони вдвох пiшли в лiс. Далеко йти не довелось, лiс був тут же, за тином. I Макар Макарович незабаром вiдшукав мiж кущiв лiщини ледве помiтну протоптану стежечку. Вона бiгла в глибочiнь лiсу, де могутнi дуби важку якусь думу думали-гадали в лiсовiй тишi. Макар Макарович i Улянка йшли збоку стежечки. А вона часом зовсiм зникала в пожовклiй травi, i тодi знову доводилось ©© уважно шукати. - Перед тим, як заснути на зиму, вiн вешта╨ться по лiсу,- розповiдав пошепки лiсничий,- жиру╨ борсучище. Ач, який троповичок протоптав до твого городу. На пагорку росла стара липа. Верхiвка в не© була зламана й обвуглена. Колись, пiд час грози, влучила в дерево блискавка, але знiвечений стовбур пустив на всi боки новi гiлки, ще довшi й густiшi. В ©х затишку сорока намислила помостити гнiздо i вже поклала першi палички, наносила колючого хмизку, а потiм чомусь роздумала, покинула роботу, i гнiздо залишилось недомощене. Влiтку його майже не було видно в гущавинi, а тепер, коли листя порiдiло, гнiздо здалека скидалось на рукавицю або старий картуз, якого, пустуючи, закинув на гiлку якийсь хлопчисько-пастух. Ось на цю липу ще здаля вказав Улянцi Макар Макарович. Вiн присiв навпочiпки й зашепотiв: - Бачиш? - Бачу! - так само пошепки вiдповiла Улянка, хоч, правду кажучи, вона нiчого ще не бачила. А коли тихенько пiдiйшла ближче, лiсничий показав на нору, яка чорнiла на крутому схилi пагорка, якраз пiд липою. Обережно розгрiб вiн руками листя, яке нападало перед входом у нору, i тепер виразно позначилася стежечка, протоптана борсуком. - Ну, звичайно" вiн лисячу нору захопив. А тепер ми пiсочку посi╨мо... Макар Макарович вийняв iз кишенi жменю пiску й потрусив ним стежечку. - Наш буде борсучище! - шепнув, i знову обличчя його стало сонячним вiд усмiшки. * * * Борсук вийшов iз нори ще до заходу сонця. На тому мiсцi, де троповик було посилано пiском, темнiв вiдбиток лапи. - Найпевнiша примiта! - вказав Макар Макарович на цей вiдбиток.- Пiшов на вгород, Улянко. Коли вже вiн покуштував тво╨© кукурудзи, то ходитиме туди щодня. З цими словами Макар Макарович вставив у нору мiшок, замаскував його сухою травою, поправив зашморг, ткнув у руки Улянцi кiнець довго© вiрьовки. - Тепер ховайся. I гляди,нiчичирк! Улянка сховалася в кущах за дубом, крокiв за п'ятнадцять вiд нори, а постать Макара Макаровича зникла за деревами. Дiвчинка залишилася сама. Тримаючи в руках вiрьовочку, вона напружено виглядала з-за дуба. А в грудях наче дятел вистукував по корi: тук-тук, тук-тук. Улянка боялася прогавити ту хвилину, коли борсук з розгону вскочить у нору, опиниться в мiшку, i коли треба буде сiпнути вiрьовку. Так минуло з пiвгодини. Нiщо не порушувало лiсово© тишi. Тiльки одного разу шелеснула гiлка, на яку сiла сойка. Вона, мабуть, помiтила дiвчинку, пронизливо крикнула й полетiла. Потiм сойка знову пролетiла мимо, тепер у не© в дзьобi був горiх чи жолудь. Щось легенько зашарудiло в сухiй травi. Улянка побачила, як з-пiд дубового листка обережно визирнула миша. Вона понюхала повiтря, блиснули на мить двi намистинки ©© оченят, i звiрючка сховалась. Минуло, мабуть, ще з пiвгодини, бо руки й ноги в Улянки заклякли. Мисливське хвилювання втишилось - може, й не прийде борсук, може, в нього ╨ десь iнша нора. Прилетiла зграйка синиць. Скрiзь тiльки й чути було: фiнь-фiнь,- коротка мовчанка, i - а-ха-ха!.. Фiнь-фiнь, а-ха-ха!.. Дiвчинцi спало на думку, що такими зграйками синицi лiтають по лiсу тiльки восени. А весною, коли снiг ще не скрiзь розтанув, сидить синиця на верхiвцi дерева, i спiва╨ тодi вона зовсiм не так, як восени. Тодi вона спiва╨ так: цiвi-цiвi-цiвi, цiвi-цiвi-цiвi! Або ще так проказу╨ швиденько: цiвi-цiв, цiвi-цiв! I тодi треба ©й у лад примовляти: "Кидай сани, бери вiз!" Улянцi вже й набридло чекати отут за дубом. Вона пiдняла з землi гладенький, мов вiдполiрований жолудь у чашечцi. Як же вiн схожий на стаканчик на блюдцi! А сама чашечка з довгим хвостиком! Як смачно хрустять восени пiд ногою оцi жолудевi чашечки! Навколо Улянки застигли в мовчаннi кущi бересклету з жовтими сережками. Вона згадала, що Макар Макарович наказував лiсникам заготовляти корiння бересклету, бо з нього добувають каучук. I дiвчинка почала розглядати бересклетову сережку. Жовтогаряча ягiдка плоду розтулилась, i з не© лукаво визирало чорне, блискуче вiчко насiння. Ягiдка гойдалась на тоненькiй ниточцi, мов справжня сережка, а зверху ©© прикривала, як парасолька, блiдо-червона гранчаста шкiрка. Це було маленьке прекрасне диво, художнiй витвiр природи. Ось саме цi╨© хвилини Улянка й почула в далечинi крик. - А-га-га! - докотилось до не©, як луна. "Макар Макарович,- стрiпнулась дiвчинка, - борсука жене!" I враз на не© такi дрижаки напали, що аж зуби дрiбно застукотiли, а в горлi стало сухо-сухiсiнько. Вона так стиснула кiнець вiрьовки, що навiть пальцi зомлiли. А на очах вiд напруження виступили сльози. - А-га-га! А-га-га! Все ближче й ближче. Все ближче й ближче. Увесь лiс немов разом обiзвався з краю в край. I вже почула глухе гупання - мабуть, Макар Макарович гнав коня учвал. Довгастий звiр стрiмголов вискочив з-за лiщини, кумедно загрiбаючи на бiгу переднiми лапами. Вiн так швидко промайнув перед очима збентежено© Улянки, що вона встигла тiльки помiтити бiлу смужку, яка перетинала голову звiра. Слiдом за борсуком вискочив верхи на конi Макар Макарович. Вiн був без картуза, розхристаний. -Тягни! Тягни вiрьовку!- несамовито гукнув вiн. Але Улянка вже й без нього побачила, як борсук з розгону вскочив у чорну дiрку лiгва, i обома руками смикнула за вiрьовку. Дiвчинка бачила, як на ходу зскочив з коня Макар Макарович i ось, ухопивши за гузир, витяг iз нори мiшок. Але це був живий мiшок, вiн пiдстрибував i вовтузився, шарахався то в один бiк, то в другий, i довга вiрьовка, яку було прив'язано до нього, звивалася вiд цих рухiв, як змiя. Та зашморг затягся мiцно, вискочити борсуковi було неможливо. - Дядю! Макаре Макаровичу! Дайте-я! Дайте - я! - благала Улянка, захекана, з палаючими очима. Вона прибiгла до нори й намагалася й собi ухопитися за мiшок. Поклавши на нього долоню, вiдчула крiзь мiшковину живе тiло, яке тремтiло, борсалось пiд рукою i важко дихало. - Веди коня! -наказав Макар Макарович. Вiн перев'язав мiшок кiлька разiв вiрьовкою й звалив собi на спину. - Калина-малина! Пiшли, Улянко! Кiнь хропiв i косив очi на ношу. В лiсi швидко смеркало, i на заходi верховини дерев вiдсвiчували нiжним, теплим багрянцем. * * * Удома мiшок розв'язали й замкнули борсука в хижцi з дерев'яною пiдлогою. - Я його триматиму, аж доки повернеться тато,- вирiшила Улянка. Вона подала на стiл узвар з лiсових груш i терну, поклала ложки, поставила миски. - Куштуйте мого узвару, Макаре Макаровичу,запросила лiсничого.-Солодкий, 3 юшкою з цукрових бурякiв. Як ви дума╨те, що скаже тато, коли побачить у хижцi живого борсука? Я похвалюсь, що сама впiймала... Макар Макарович хотiв посмiхнутись, але не посмiхнувся i, дiставши носовичок, ретельно почав витирати лоба. - Тато? А так, так... Атож... А зна╨ш, менi бiльше подоба╨ться, коли ти мене кличеш дядею. Давай умовимось. Дiд Маврикiй сьорбав узвар i дав спiйманому борсуковi дуже прихильну оцiнку: - Звiрюга достойна. У-у, сала на ньому - куди там! Замашна звiрюга! Макар Макарович залишився ночувати. - Менi треба на Вiльшанку,- сказав вiн,- та тепер припiзнився, боюся поночi десь у болото за©хати. Уранцi вiн розбудив Улянку: - Вставай, доню! Вставай! Свинина на столi! - А чому ви мене донею кличите? - протираючи кулаком очi, спитала дiвчинка. - А хiба що? Не можна? А ми давай так умовимось: я - "дядя", ти - "доня". Вста