е розтавав, до останку боровся з весною. Та з кожним днем вiн ставав усе нижчим i нижчим, наче вростав у землю. Провалилась шапка, скривився червоний рот. I от коли дуже пригрiло сонце, Улянка повернулась iз школи i вже не побачила снiжного дiда. На мокрiй землi вона знайшла тiльки цiпок, двi вуглини та зморщений буряк. Одного разу Улянка набрела в лiсi на щербатий глечик, який стояв пiд березою. В березi було просвердлено дiрку, встромлено бузинову трубочку, i з не© в глечик капав березовий сiк. "Оце ти така лiсничиха,- подумала про себе дiвчинка.- На тво©й дiльницi дерева псують, а ти куди дивишся?" ╞й було шкода берези - струнка та молода, росла б ще та росла, а тепер, як поранена, то, може, й усохне. Не iнакше, як хлопцi з села. Кортить ©м, бач, попити березового соку. А мо' ще й школярi! Улянка вирiшила будь-що-будь упiймати непроханих гостей. Адже вони обов'язково прийдуть за глечиком - сьогоднi ввечерi вiн уже буде повнiсiнький. Сонце ще не сiло, як дiвчинка вже була бiля берези. Та глечик зник. У березовому тiлi залишилася стримiти тiльки трубочка. Улянка з досадою озирнулась. Було б прийти трохи ранiше, тодi якраз би впiймала напасникiв. Пiд березою на вогкiй землi чорнiло лише кружальце на тому мiсцi, де стояв глечик. Коли пiдходила до хати, вже звечорiло, i зовсiм близько вiд дiвчинки нечутно майнув нiчний птах. "Козодой,-подумала Улянка,- i чому його так назвали? А може, вiн i вправдi почув, що в мене ╨ коза, та й лiта╨ тут?" На перелазi навмисне затрималась. Прислухалась до неясних нiчних шурхотiв ранньо© весни. Була глибока тиша. Улянцi здавалось, що вона чу╨ навiть, як розкриваються з тихим лускотом бруньки, як пробива╨ торiшн╨ вогке листя ряст i вилазить iз землi. Здалека, мабуть, вiд Сули, дихало вологою... В хатинi дiд Маврикiй уже засвiтив каганець. Весняне сонце пiдбадьорило дiда. Його вабив лiс, який скинув свiй зимовий кожух. Старий довго десь блукав, i сьогоднi Улянка його майже не бачила. - Сiдай, онуко, до столу,- зустрiв вiн дiвчинку.- Куштуй вина! Улянка несподiвано побачила на столi щербатий глечик i сплеснула руками. - Ой, дiду! То це ви точили березовий сiк? Вона схопила глечик обома руками й оглянула його з усiх бокiв. - Та це ж наш глечик!-скрикнула.-Як же я його не впiзнала отам, бiля берези? Сердито зиркнула на дiда: - То це ви такi! Береза ж тепер усохне! Та ще яка береза! Вона б ще пiвсотнi рокiв стояла! А я хотiла впiймати напасника, а воно... - А вiн-у хатi? Отако©, онуко,-перебив дiд Маврикiй.-То я, виходить, напасник? Це добре, онуко. Дiждався на старiсть. - Дiду, коли ж береза... - Ти дума╨ш, що я дерева не люблю? Тiльки любити треба з розумом. Все - на користь людинi. I дерево, i його сiк, i його кора. Такечки. Хiба тобi не казав Макар Макарович, що та дiльниця пiде на поруб? То ж то й ╨. Я з розумом... Ну, випий. У-у, цiлющий сiк! Вiн налив у кухоль iз глечика. - Мир, дiдусю! - випила Улянка. - Мир та лад! - випив i дiд.- Хай росте лiс та соком хлюпа╨ землю! Роздiл шiстнадцятий. ДРУЗI З ФРОНТУ У квiтнi, коли вперше закувала зозуля i Сула, яка широко розлилася, почала входити в береги, Улянка одержала вiдповiдь на свого листа. Було це так. Дiвчинка тiльки-но повернулась iз школи. Як прийшла, так i кинулась дiдовi Маврикiю на шию. - Дiдусю! Останнiй iспит сьогоднi склала! - Та почекай, коза! - пручався дiд.- Задавиш! Хiба ж можна так старого чоловiка? Скiльки менi там жити лишилось! - Дiдусю,- стрибала Улянка,- я завтра спитаю в зозулi. Вона вам сто рокiв наку╨! - Ох, коза, коза!- хитав головою дiд.- Ну, давай я тебе приголублю. Рости здорова, онуко, та вчися... А тепер сядь отут i подивись, що я тобi дам... Дiд хитро i весело пiдморгнув i, пiдiйшовши до столу, витяг шухляду. В Улянки чомусь перехопило дух i пересохло в ротi. - Лист? - прошепотiла вона.- Кажiть - що? - Та ще й не один! I дiд Маврикiй висипав на стiл цiлу купу паперових трикутникiв. _-_- Усi тобi, онучко. З контори сьогоднi сам Макар Макарович привiз. Дванадцять листiв, онуко! Улянка не знала - увi снi це ©й таке чи насправдi. Та листи - справжнiсiнькi, шамотливi, лежали, розсипавшись, на столi. Дiвчинка згребла ©х обома руками, мов боялася, що вони пурхнуть у вiкно. Вона не знала, який лист розкрити першим. Обличчя ©й сполотнiло, потiм приснуло жаром. Яка звiстка та©лася в цих бiлих трикутниках? Усi листи були з фронту, з тi╨© частини, в якiй перебував батько Марти. "Улянко,- писав вiн,- я твого листа дав прочитати всiм сво©м товаришам. Усi вони тобi вiдпишуть. Батько твiй у нашiй частиш не служив, та, може, нам пощастить його якось розшукати. Ось дiйдемо до Берлiна, то тодi вже напевне i твiй батько повернеться з перемогою". Останнi одинадцять листiв були вiд зовсiм незнайомих Улянцi червоноармiйцiв i командирiв. Усi вони писали, що будуть дiзнаватись про долю ©© батька. "Ти не журись, дорога Улянко,-прочитала дiвчинка в одному з листiв.-Тато твiй повернеться. Але вiйна страшна й кривава, i, якщо твiй батько й загинув смертю хоробрих, ти повинна пам'ятати, що вiн вiддав сво╨ життя за свою матiр-Вiтчизну, за всiх нас, i за те, щоб ти виросла вiльною радянською людиною. Що б не трапилось, ти не залишишся сама. Пiсля вiйни я повернуся додому, в рiдну Грузiю. Я був би дуже радий, коли б ти при©хала до мене жити. У мене теж ╨ дочка, ©© звуть Нiна. Менi зда╨ться, що ти з нею щиро б подружилась. Я мiг би при©хати за тобою на Укра©ну у твiй лiс". Внизу стояв пiдпис: "Ст. лейтенант Георгiй Бугашвiлi". Один по одному розгортала Улянка листи, ©й писав казах-сержант, родом iз Акмоли. Писав червоноармi╨ць-москвич. Лейтенант Денис Лушня, полтавчанин. I всi обзивались до не©, як до рiдно© доньки. Дивно вплинули цi листи на дiвчинку. Наче зiйшла вона на високу-високу гору i побачила звiдти безлiч дорiг. Який же широкий свiт! Який же безмежний рiдний край! Та якою б дорогою вона не пiшла, всюди ©© стрiнуть привiтно друзi... Улянка не знаходила мiсця, не знала, за що взятись, усе в нiй спiвало. Вiдразу скiльки друзiв вона придбала! Вони напевне розшукають ©© батька! Не ходила, а лiтала. Надiйшла пора весняних робiт. Земля пiдсохла, просила рук. Улянка добре скопала город, розбила на грядки. Пухкою землею притрушувала бiле насiння квасолi та гарбузiв, увесь город обсадила навколо кукурудзою. Картоплю посадила найкращу - повернеться батько, а з городу йому замайорять бiлi хусточки цвiту, вiтатимуть дорогого гостя. Одна курка заквоктала, не сходила з гнiзда. Улянка зрадiла: це як пiдсипати - будуть раннi курчата. Дiд Маврикiй обдивився кожне яйце, прикривши його зверху долонею i ставши проти свiтла. - Вчись, онуко,сказав вiн,- щоб кожне було свiже i з зародком, бо замiсть курчат самi бовтуни матимеш. Ач, як сонечко пригрiва. На теплого Олексiя, кажуть, щука-риба лiд хвостом розбива╨. Ось тодi й треба пiдсипати, щоб кожне курчатко шкаралупу благополучно розбило та й на свiт ясний вилiзло, Трохи ми спiзнились, та не бiда... * * * Якось вранцi весняний лiс сповнився дзвiнким гамором. Макар Макарович привiз саджанцi - ще голi, але вже обсипанi тугими бруньками. Пiонери прийшли з заступами. Микола Суховiй вибивав дрiб на барабанi. Луна обiзвалась у лiсових закутках. Макар Макарович показував, як треба садити. Дитячi руки спритно пригортали до корiнцiв пухку землю, весело блискали на сонцi леза заступiв. Звiдусюди школярi гукали до лiсничого: - Макаре Макаровичу, а я правильно саджу? - А в мене як? Макар Макарович встигав до кожного пiдiйти, глянути, як вiн садить, кожному дати пораду. Вiн так заклопотався, що забув навiть про свою поговiрку i нi разу не промовив "калина-малина". Малi дубовi саджанцi немов самi виростали з землi i заповнювали щiткою галявину. - Зна╨ш,- сказала Улянка Мартi,- як би це зрадiла моя мама... Дiвчинка з запалом садила молодi деревця, i було в не© на серцi радiсно i смутно... Витираючи хусткою лоба, Макар Макарович сiв на пенька й дiстав з кишенi карту. - Ану, лiсоводи,- покликав,до мене! Вiн розгорнув карту i розправив ©© на колiнах. - Ось, мо© друзi, гляньте! - Карта Радянського Союзу,сказала Улянка. - Правильно, лiсничихо,- посмiхнувся Макар Макарович.-А хто скаже, що це помiчено на нiй зеленими кружальцями? - Лiси!-вихопився Микола. Макар Макарович пiдняв угору палець, обвiв очима школярiв i з притиском промовив: - Лiси! Це карта лiсових масивiв нашо© Батькiвщини. Бачите, скiльки ©х на Уралi i ось тут на сходi? Тут, на тисячi кiлометрiв розкинулась тайга. Уявля╨те? На тисячi кiлометрiв. А подивiться тепер на ╨вропейську частину СРСР. - Мало лiсiв! - зауважив Демко. - Мало! - повторив лiсничий.- Степи, чорноземний край. Тут, дорогi мо©, хвилюються пшеничнi i житнi океани... Та бiда в тому, що з пiвденного сходу дмуть улiтку палючi суховi©, i вони часто знищують посiви хлiбiв. Десятки тисяч тракторiв щороку обробляють землю, цiла армiя колгоспникiв працю╨ на полях. Ну, i ось починають зеленiти сходи - пшениця, жито, ячмiнь. Густi, як щiтка. Ось уже пiшли хлiба в стрiлку, ростуть вище й вище... I раптом... Раптом, калина-малина, ось звiдси, з-за Каспiю, вихопиться палючий вiтер. Дме вiн день, другий, третiй - гарячий, немов диха╨ велетенська пiч... I спаленi посiви гинуть... - От проклятий! - щиро вихопилося в Улянки. - А можна збудувати таку високу-високу стiну,- спитала Марта,- щоб через не© не мiг перелетiти вiтер? - Стiну? - засмiявся Демко.- Ану, спробуй, збудуй! Лiси треба садити! - Правильно, синку,- сказав лiсничий.- Нема╨ надiйнiшого захисту вiд суховi©в, як зелена стiна лiсу. Вiн уважно подивився на карту. - Буде час,- продовжував Макар Макарович,- i. ось тут (вiн провiв по картi пальцем) виростуть смугою могутнi лiси. ©х посадять нашi радянськi люди. I ми з вами теж будемо садити... Настане скоро час, дiти, народ наш остаточно розгромить ненависних ворогiв-фашистiв, почнеться знову по всiй Радянськiй кра©нi величезне будiвництво. Знову прийде на нашу землю мирний труд... Труд! Ми зовсiм змiнимо обличчя землi. I тодi нiколи не буде в нас недородiв. Вiн замислився, наче вже бачив перед собою густi зеленi прекраснi лiси, якi стоятимуть на вартi урожаю. I всi пiонери теж побачили в уявi цi лiси... А навколо дихала весною могутня родюча земля, спiвали пташки i так солодко i тривожно пахло молодим рястом i торiшнiм вогким листям... Роздiл сiмнадцятий. НЕСПОДIВАНИЙ ГIСТЬ Не встигли одiйти пролiски, а вже на сонячних галявинах вiтрець обвiвав щоки пахощами фiалок. У затiнених вологих мiсцях тихо коливались бiлi, восковi чашечки конвалiй. Улянка навiть не помiтила, як весна перейшла в лiто, як заграла на сопiлцi золота iволга в гущавинi лип. У травнi весь лiс солодко гримiв вiд солов'©ного тьохкання й свисту, сходили молоком розквiтлi дикi грушi, вечорами повiтря гуло вiд хрущiв. Дуже багато розплодилося ©х тi╨© весни. Як придивишся до дерева - всюди на молодому листi темнiють жовтокрилi жуки з чiпкими лапками. Улянка знала, що вони великi шкiдники: самi хрущi ©дять листя, та найстрашнiше хрущовi личинки. Скiльки ©х було викопу╨ на вгородi дiвчинка - великих бiлих хробакiв, якi пiд'©дають стебла городнiх овочiв. - Дiдусю,- питала вона Маврикiя,- а як з ними боротися, з цими клятими хрущами? Старий кахикав, поглядав навколо. - Хрущiв, думаю, мiльйони, як сарана, ©х не обтрусиш з усiх дерев, не визбира╨ш, онуко. Та ось, чекай, помiчники з'являться. - А якi? - Побачиш скоро сама. I справдi, якось Улянка проснулась вiд несамовитого крику гайвороння. Вискочила з хати - що таке? _А_ дiд Маврикiй посмiха╨ться: - Помiчники, онуко, прилетiли. Глянула - ахнула: чорна зграя галок з карканням, шумно хлопаючи крилами, перелiтала з дерев на дерево. Кожна галка щось жадiбно хапала дзьобом. - Хрущiв нищать! - скрикнула Улянка. А вона ж то не раз думала: яка користь вiд тих галок? ...Прийшов уранцi Макар Макарович. - Ну, лiсничихо, бiда! Коро©ди напали, а з ними ще всякi жуки-жучищi! - Ой, ой,- сплеснула Улянка долонями,- що ж буде? Хрущiв галки хапають, а коро©ди... - Воювати треба! Лiсу не вiддамо ворогам на поталу. Вiрно, дочко? Ну, то-то. Ти ось що: вiдмiть на сво©й дiльницi дерева, якi зрубати можна - пошкодженi, зна╨ш, з дуплами, або з сухою верхiвкою. Краще десь на галявинi. Зрозумiла? Тут Улянка i згадала, як Демко розповiдав на зборi про ловчi дерева. Вона вiдразу догадалась, у чому справа. - Принаду готуватимем? Правда, Макаре Макаровичу? - Атож, атож. Д╨йствуйI Важко було вiдшукати потрiбне дерево. Ось у цьому хоч i ╨ дупло, та дуже вже хороша крона - гiлляста, густа! Шкода ще рубати таке дерево. Хiба, може, ось це? Знесло осколком снаряда шапку у старого дуба. I сто©ть дiд, наче без голови. А що ж цього, мабуть, можна! Дiд Маврикiй допомiг онуцi. Старий добре знав, яке дерево не довго стоятиме. - Ось це вiдмiчай, Улянко. Вiрно кажу. Не жилець воно. I дупляве, i коренева шийка пiдгнива╨. Улянка уважно записала на клаптику паперу, де i якi дерева можна зрубати. - Ось i гаразд! - похвалив Макар Макарович.Пiсля школи пiдеш учитися в лiсний технiкум. Тодi вже станеш справжнiм лiсоводом! Щодня навiдувалася дiвчинка до ловчих дерев на лiсових галявинах. Здавалось, що на ©хнi зваленi стовбури злетiлися жуки з усього лiсу. - Скоро палити будемо? - питала Улянка в Макара Макаровича.- Шкiдникiв зiбралося вже, мабуть, мiльйони. I пiд корою сидять, i стовбур точать... - Почекай,- посмiхався Макар Макарович.- Хай ще з мiсяць полежать... Потiм цi дерева з комахами-шкiдниками спалили. ...Краса в лiсi влiтку, скiльки пташиного дзвону-передзвону! Та всi голоси - i зяблика, i вiвсянки, i зеленушки i навiть одуда - заглушувало кування зозулi. Не раз стежила Улянка за цим птахом. Лiт зозулячий безшумний, потайний, як у злодюжки. Пiдкрадеться Улянка до зозулi, яка ку╨ на гiлцi, i нишком, затамувавши подих, слуха╨. А птах ку╨, кланя╨ться, вiд крику в нього немов бульбашка перекочу╨ться пiд шкiрою на витягненiй ши©. I нiхто, мабуть, крiм Улянки, не пiдслухав, що зозуля не тiльки ку╨, а, захопившись, ще й хававка╨, ось так: хав-хав-хав... А то бувало летить i на льоту: ку-ку! ку-ку! А потiм стихли зозулi, замовкли солов'©, i тiльки iнодi обiзветься пiзнiй соловейко - почне колiнце й раптом обiрве, наче засоромиться. Часто можна було побачити пташку, яка, схопивши черв'яка, зникала з ним десь у хащi, де в затишному кубельцi чекали жовтопухi пуцьверiнки. Квочка, яку Улянка пiдсипала, давно вилупила курчат. Двох уже встиг ухопити шулiка. Дiд Маврикiй з берданкою годинами пiдстерiгав крилатого розбiйника, сховавшись пiд сара╨м, але хижак нi разу не пiдвернувся пiд пострiл. Дiд бачив, як шулiка кружляв високо над лiсом, i тихенько промовляв: "Лiтай, лiтай... птах пiднебесний!" Цiлими днями Улянка блукала в лiсi. ╞© вабив та╨мничий Одудiв яр, вабили свiтлi галявини, пахощi чебрецю, нагрiтого сонцем, сонячнi зайчики на вузьких покручених лiсових стежках. Щодня дiвчинка знаходила в лiсi маленькi чарiвнi дива. В яру, де навiть у спекотливий день усе тiло обiймала прохолода, трубили дикi горлицi. На високiй лiщинi мостили вони прозорi, з тоненьких прутикiв, гнiзда. Такi прозорi, що, ставши внизу, Улянка бачила дво╨ бiлих я╨чок. Дивний гриб-дощовик, якого лiсники звали мрюхою, круглий, без нiжки, завбiльшки з дитячу голову, рiс у пота╨мних лiсових куточках. Вiн був бiлий, з оксамитною шкiрою, i коли висихав, то з нього можна було випускати хмарки жовтого пилу. Макар Макарович розповiдав Улянцi, що цим пилом деякi пасiчники пiдкурюють бджiл. Знала дiвчинка в лiсi дуб, з якого виступав сiк. На стовбурi дуба жовтiла пiна, i на дерево звiдусюди злiталися чорнi жуки-рогачi, якi, мабуть, ласували соком. Затамувавши подих, Улянка часто спостерiгала, як два величезних жуки люто билися рогами, ставали цапки i, нарештi, не витримавши, падали на землю. А недалечке вiд цього дуба, на пагорку, здiймалася неоковирна купа - житло невтомних мурах. Якось тихого вечора Улянка побачила безлiч великих бабок, якi низько снували над мурашником. Це зацiкавило дiвчинку. Чому бабок так приваблю╨ це лiсове мурашине мiсто? I вона не пiшла звiдси, доки не знайшла розгадки. В мурашнику виплодились мурахи з крильцями. Вони одна за одною злiтали в повiтря, i тут ©х на льоту хапали хижi бабки. Улянка впiймала одну бабку. Хвостик у не© був синiй, а груди в жовтих смужках. Вона не встигла як слiд проковтнути мурашку, i голiвка комахи ще стримiла у бабки з рота. Дiвчинка пiдглядiла ще одну незнану досi маленьку лiсову та╨мницю... Любила лежати Улянка у високiй травi на галявинi, яку обступали високi липи. Галявина була як райдужне око старого лiсу, як зелене кругле озерце, жива парасолька, виткана з мiльйонiв пелюсток. Розкинувши руки, лежала дiвчинка на галявинi, i полуденна спека пашiла млiстю й духом нагрiтого листя. Як було гарно вiдчувати себе маленькою хазяйкою в цьому лiсi! Там, дивись, пошкоджене, дерево, треба сказати лiсничому, щоб його зрубали, бо може воно заразити iншi дерева. Там лiщина така, що не пролiзти, треба прочистку зробити. А то йдеш - хтось нерозумний вогнище розкладав, ще жар пiд попелом лишився, а суша ж яка! Землею закида╨ дiвчинка попел, ногами затопче. Улянка бачила, як на тихiй галявинi навзаводи пнулися рослини до сонця. I всiх перемагав петрiв батiг, вiн з високо© гнучко© стеблини озирав галявину блакитними жаринами сво©х квiтiв. А за ним поспiшали смутнi лiловi дзвоники, а за дзвониками пнулися вгору бiлi парасольки духовитого деревiю, вiнички блiдо-рожево© материнки. I згаду╨ться Улянцi дiдова казка. ╙ у лiсi закуток - найглухiший з усiх закуткiв. Нiхто там нiколи не бував. Захований вiн i вiд звiрiв, i вiд людей. Залетить туди часом зозуля, та нi разу сво╨ "ку-ку" не вигукне на гiлцi i вже поспiша╨ геть, налякана завороженою тишею. Тiльки ©жаки, як смеркне, перекочуються там та╨мничими клубками, i пiд чорним каменем живе старий вужак - такий старий, що жовтогарячi цятки на лакованiй головi вицвiли i стали бiлими, як кружальця з березово© кори. В тому закутку, схилившись над руча╨м, цвiте пiд кручею полум'яна квiтка, чарiвна Чарнамай-зiлля. В стародавнi роки, кажуть, жив у лубенських лiсах дiд Чарнамай. Усi звiрi, i всi птахи, i всi лiсовi гади були в нього на послузi, бо знав вiн таке вiще слово. Вовки приносили йому м'ясо вепра, птахи збирали для нього по всьому лiсi найкращу полуницю, а всякi гади - вужi, гадюки, та ящiрки - дiставали для нього дивнi гриби, духмянi та нiжнi, якi ростуть пiд землею i нiколи не показуються на денне свiтло. А коли дожив дiд до пiвтораста рокiв, прийшла до нього смерть. Давно це було. Змiнився лiс. Розрослися дуби. I ось у тих мiсцях, де нiби жив колись старий Чарнамай, виросло над руча╨м товсте м'ясисте стебло, а на ньому розцвiла червона, гаряча, як вогонь, квiтка. Нiхто ще ©© не бачив нiколи. А хто знайде ©© й зiрве, той нiколи-нiколи, скiльки житиме, не буде сиротою. Кожна стрiчна жiнка буде йому матiр'ю, кожний чоловiк - батьком, юнак - братом, а дiвчина - сестрою. В кожнiй сiм'© стане вiн рiдним, серед усього народу - улюбленим сином. Як iтиме вiн пущею глухою - розступиться пуща, шлях широкий проляже. Як iтиме через болото - висохне твань, ствердне трясовина. Таку дивну казку розповiдав дiд Маврикiй. I зда╨ться Улянцi, що йде вона лiсом день, i другий, i третiй. Вже давно проминула Одудiв яр, Лисячi нори, а заповiдного лiсового кутка все нема╨ та й нема╨. Аж ось такi пiшли яри та стрiмкi кручi, жовтi глинища, де нi стежки, нi голосу людського... Що далi, то й птахи затихли. Нi дрозда, нi дятла. I дерева почали зустрiчатись незвичайнi - береза як береза, а тiльки покручена, наче в тузi заломила бiлi сво© руки. Дуб як дуб, а тiльки низенький, кривобокий, мов приплюснула його зверху до землi чиясь дужа долоня. Терни кущавляться, як колюча борода, гриби з тарiлку завбiльшки мов стежать за кожним кроком дiвчинки, i з них тихо капа╨ зеленими важкими краплинами отрута... А як проповз мiж дерев старий вужак з руку завтовшки, тут i зупинилась Улянка - йти далi чи назад повернутись? Глянула - i серце зайшлося: зовсiм близько пiд кручею ручай дзвенить, i над ним схилилась червона вогненна квiтка з ясним, як шматочок неба, сердечком усерединi. "Чарнамай-зiлля!"- шепоче Улянка, як зачарована. Кинулась вперед, простягла руку... I все зникло: нi ручаю, нi квiтки. Лежить мала лiсничиха в травi, розкинувши руки, а свiтлу галявину стережуть густi липи. Зозуля сво©х дiтей по лiсi склика╨, а iволга жовта аж танцю╨, на сопiлцi висвисту╨, драту╨ матiр-ледащицю: "Гнiзда не ма╨ш, дiтей не знайдеш! А в мене гнiздо, як колиска, нi в кого такого нема! Тiу-тiу!" Всiх дiйма╨ спека. Все поховалось у гущавину. Востанн╨ гукнула зозуля. Навiть босонiжка дiвчина-березнянка, i та сховалась у зелене шатро. Тiльки рано-вранцi можна побачити ©© слiд на росянiй галявинi - кожна зiгнута травинка поволi пiдводиться, братки протирають очi, бур'янець-вiвсюг розправля╨ зiм'ятi вуса. А як висохне на сонцi роса, то вже й слiду не знати. Хто ж моторний знайде влiтку в хащi густiй березнянку? А мохастий дiдусь Боровик аж на дно спустився в глибокий Одудiв яр - там йому ловко, сонце не пече, з-пiд вiльхових кущiв дише вогка прохолода... Тiльки ворон-крумкач не хова╨ться вiд спеки. Давно помостив вiн собi на розложистiй дубовiй гiлцi гнiздо з хмизу, застелив його всерединi ковдрою з вовни, i ворониха давно вже знесла четверо зеленавих, цяцькованих крапками я╨чок. Дуб той найвищий у лiсi. I в дощi, i в спеку сидить старий крумкач на верхiвцi, i йому видно далеко навкруги. Аж ось стрiпнувся ворон i знявся над дубом. Дужi крила з посвистом прорiзали повiтря. Вiн побачив на лiсовiй дорозi незнайому людину. Була вона в солдатському одязi, за плечима висiла торба i згорнута трубкою шинеля. Мабуть, здалека йшла людина, бо чоботи ©© вкривав густий пил, гiмнастьорка на спинi потемнiла вiд поту. Ворон стривожився: чи не загрожу╨ небезпека рiдному гнiзду? "Крумк, крумк! Стережися! - гукнув вiн, пролiтаючи над незнайомим.- Я тут! Я завжди на вартi!" Та незнайомий не звернув на птаха нiяко© уваги. Мабуть, дуже поспiшав вiн до сво╨© оселi, яку залишив давним-давно. Вiн упiзнав знайомi мiсця: i ручай з кладкою, i горби, вкритi густим лiсом, i глибокий яр, звiдки вiйнуло вiдрадною прохолодою. Ось зараз буде лiсникова хатина. Неспокiй i заклопотанiсть майнули на обличчi в незнайомого. Важку звiстку вiн нiс у цю хатину... Був у нього давнiй приятель Андрiй Голуб. Вкупi з ним лiсникував, разом з ним на фронтi бив нiмцiв. У бою було тяжко поранено Андрiя. Взяли його в госпiталь, там вiн i помер. Десь далеко в лубенських лiсах залишилась у Голуба сiм'я: дружина, дочка Улянка та дiд Маврикiй. Не знав Андрiй, що дружини в нього вже нема╨. Не знав цього й незнайомий. Звали його Федiр Корсак. Тепер вiн повертався додому, виписавшись iз госпiталю. Шлях йому лежав мимо лiсниково© хати Голуба, то не мiг же вiн не зайти по дорозi до сiм'© свого товариша. Федора Корсака мучила думка: як вiн скаже лiсничисi та дiвчинцi про смерть Андрiя? А може... може, вони вже знають?.. Зайшовши до хати, вiн побачив бiляву дiвчинку, яка поралась бiля печi. "Оце ж, мабуть, i ╨ Улянка,- подумав вiн.- Як же вона виросла за п'ять рокiв! Мабуть, мене зовсiм забула". - Здрастуйте, хто в цiй хатi,- привiтався.Можна вiдпочити? Вiн поклав на лаву клунок i шинелю, витер хусткою лоба. - Сiдайте,-запросила Улянка.-Звiдки ви, дядю? Упiймала його погляд, яким вiн глянув на цебро з водою, i хутко подала йому кухоль. Вiн пив i стежив за дiвчинкою. -- Спасибi, голубко. Холодна та смачна. Рiдна водиця. А де ж це твоя мати? Дiвчинка пильно дивилась на нього. - Нiмцi вбили матiр. Дядю, а ви, може, з фронту? Вiн побачив, як у розширених ©© очах запалала промениста надiя. - Хiба забула, Улянко, дядька Федора? - спитав вiн.- Удвох же з тво©м батьком iшов на фронт. I... звiстку принiс... "Ось як, i матiр убили бузувiри". Не встиг вiн подумати, як Улянка вихором налетiла на нього. - Дядьку Федiр! Дядьку Федiр! - вигукувала вона, почепившись Корсаковi на шию.- Звiстка вiд батька! Тато знайшлися! Дiду Маврикiю! З закутка за пiччю, звiдки виглядало дерев'яне лiжко, спочатку з'явилися ноги, взутi в шкарбани, потiм висунувся i сам дiд Маврикiй. - Здоров, Федоре!-пiшов вiн до гостя з розпростертими для обiймiв руками.- Недарма менi сон такий снився: пташка у вiкно стукала - на звiстку. I кiт умивався цiлiсiнький день. Ну, думаю, гостi будуть. Аж ось i гiсть, i звiстка. Я ж казав, що живий-живiсiнький Андрiй... "Не знають вони, не знають",- вистукувала у Федора важка думка. Дiд Маврикiй заметушився: - Я╨чню спряж, онуко, та меду постав. У нас сво© кури несуться. Меду передав Макар Макарович. Балу╨ Улянку. А в мене й чарчина знайдеться. Ось вона. Аякже, на деревi© настояна. Вiд ломоти, вiд сухоти" У, куди там! Довголiття да╨. От за здоров'я Андрiйове й вип'╨мо. - Дядьку Федоре,-схопила Улянка гостя за рукав.- Коли ж тато повернуться додому? Чи скоро? А що вони переказували менi? Федiр глянув у глибочiнь цих дитячих очей i вiдчув, що вiн не ма╨ сили сказати правду. Ця дiвчинка нi на одну мить не припуска╨, що звiстка про батька - звiстка про його смерть. Як може спасти ©й таке на думку, коли надворi чарiвний сонячний день, п'янить дух розквiтло© липи, i зозулi в усiх лiсових закутках навперебiй вiщують щасливi роки... Ось уже повернувся додому приятель i товариш батькiв дядько Федiр. Нема╨ сумнiву, що не сьогоднi-завтра прийде й батько" - Батько переказав...- Федiр запнувся.- Усiм привiт переказав. Щоб не скучали. Щоб ти, Улянко, вчилася. В люди вийшла. Може, й його скоро вiдпустять... Вiн нашвидку випив чарку горiлки, .настояно© на деревi©, закусив я╨чнею i почав збиратися. - Спасибi за хлiб-сiль. Хочу до вечора сво©х побачити. Звиняйте, що про Андрiя мало розказав. Хай удруге колись. - Я проведу вас, дядьку,- метнулась Улянка. Допомогла почепити торбу, а шинелю нiзащо не схотiла вiддати. - Я вам пiднесу. Ви в цiй шинелi воювали, дядьку? I батько вас у цiй шинелi бачив? Вони вийшли з хати. Дiд Маврикiй стояв на порозi. - Ти, Федоре, лiворуч вiд яру забирай, бо там такий чагарник порiс, що не пройдеш. Лiворуч тобi навпростець буде,- якраз мимо старого вуглища пiдеш, де колись вугiлля випалювали. Улянка непомiтно гладила долонею й притискувала до серця незграбний суверток шинелi. Але дядько Федiр помiтив це. - Ти навiщо ©© так голубиш? - Нi, це я пляму витираю. I пилюки на нiй багато. А осьдечки дiрка прогорiла. Бiля густого осичняку, де завжди сполохано трiпотiло листя, дiвчинка попрощалася з гостем. - Тут уже скоро й просiка,- сказала.- Тiльки як над проваллям будете йти, не оступiться. Вона враз нагнулась i, перш нiж дядько Федiр зрозумiв у чому рiч, хутко поцiлувала його в руку. - Уляночко! - скрикнув вiн. Але дiвчинки вже не було. Тiльки кущi зашелестiли, i все стихло. "За вiщо вона? - думав Федiр.- За звiстку про батька". Вiн витер пальцем око. - Отако©! Взяло та й запорошило. Роздiл вiсiмнадцятий. У МАКАРА МАКАРОВИЧА Наступного дня Улянка встала дуже рано, посипала проса курчатам, зварила дiдовi Маврикiю зеленого борщу. - Хазяйнуйте, дiду, сьогоднi самi,- сказала,а я пiду до Макара Макаровича. Може, вiн i досi не зна╨, що мiй батько живий. Ополуднi Улянка була вже бiля дерев'яно© хати, крито© червоною черепицею. Тут мiстилась контора лiсництва, але Макар Макарович тут не жив, вiн збудував собi будиночок трохи далi, на узгiр'©, яке обривалось прямовисною кручею. Звiдси з високого урвища, очам вiдкривався безмежний кра╨вид на кучерявi горби та яри, звiдки тяглися вгору верхiвки берiз i осик. Крiзь могутню зелень блищала вдалинi Сула. Макара Макаровича Улянка зустрiла бiля парнi, де гнули обiддя для колiс. У просторiй землянцi стояло два величезних казани з водою, i пiд ними гоготiло полум'я. Коли дiвчинка зазирнула в землянку, ©© так i обдало жаром. Iз казанiв по трубах iшла пара в iншу, сусiдню землянку. Дверцята до цi╨© землянки були щiльно зачиненi й обмазанi глиною. Там, у гарячiй парi, розпарювалось обiддя. - Доня прийшла,- зрадiв Макар Макарович.- Ну, драстуй, драстуй. А я, бач, нове пiдпри╨мство органiзував. Почекай хвилинку, зараз будемо гнути, Вiн повернувся до робiтникiв, якi сидiли в затiнку, попихкуючи цигарками, й гукнув: - Пора, хлопцi! А де ж бригадир? Вiдчиняй дверцята! В цей час ззаду до Улянки нечутно пiдiйшов Демко. - А-гов! - I зовсiм не злякав! - Хiба тебе зляка╨ш таку? - Авжеж. Мене штрики-брики не злякали. Дверцята в землянку вiдчинили, звiдти шугнула сива пара, i вже на круглий обiдний пень, вкопаний у землю, лiг перший обiд - довгий i рiвний, який парував i плакав дрiбними сльозами. Макар Макарович тут же зiгнув його, i з пенька зiйшов уже готовий обiд. - Ех, калина-малина, хоч на карету© Ясеновий, добрий буде пiд шину. Другий обiд зiгнув Демко. Йому, звiсно, допомагав батько, та хлопець глянув на Улянку такими очима, що вона жартома штовхнула його в спину: - От хвалько небесний! "Буде мо╨ю сестрою,- подумав Демко,- то хай зна╨, що в не© брат неабиякий майстер!" Коли Улянка захоплено почала розповiдати Макаровi Макаровичу про гостя з фронту, який принiс звiстку вiд батька, лiсничий заметушився. - Аякже! Знаю, знаю. Федiр Корсак. У нас тут працюватиме. I вiдразу ж змiнив розмову: - А тепер ходiмо до мене! Ви ж тут продовжуйте, хлопцi,- обiзвався до робiтникiв.- Яке берестове - окремо, для простих возiв. Воно м'яке, каменю не бо©ться. Вдома Демко пiшов у хижу й винiс звiдти довгу засклену скриньку. - Ти ще цього не бачила! - Ой, як ловко! - мимохiть вихопилося в Улянки, а Демко задоволено посмiхнувся. - А що? Правда - ловко? Це була колекцiя комах, шкiдникiв лiсу, яку Демко збирав довго й пристрасно. На днi скриньки рiвними рядами було приколото шпильками рiзноманiтних жукiв i метеликiв. Чорний дубовий усач iз сво©ми довжелезними вусами був, наче командир цiлого загону хрущiв i хрущикiв, коро©дiв, бронзовок, лубо©дiв, слоникiв. Тут були жуки, наче витопленi з дивовижного червоно-зеленого металу, якi мiнилися й спалахували перед очима, як самоцвiти. Були напрочуд красивi жучки - крапчастi, як мармур, золотистi, як полиск ватри, зеленi, мов заблукалий у листi сонячний промiнь. Слоники застигли з витягнутими довгими носиками-хоботками, рудий хрущ розпустив нижнi слюдянi крильця, немов приготувався знятися в повiтря. Метелики були ще красивiшi. Кожного з них наче виткала невiдома ткаля з золотих пушинок. Нiжнi крильця златогузки скидались на двi яблуневi пелюстки, а деревце кiнчалось золотою подушечкою; шовкопряди вдягли плахiтки в чудернацьких вiзерунках; крихiтнi метелики-листоверти були в оксамитних кофтинках, гаптованих бiсером, а совки й п'яденицi вабили око муаровими биндами; схожi на ос тонковусi пилярi-ткачi хизувалися, як клоуни, в жовтих трико. Улянка не раз бачила в лiсi цих комах. Не раз увечерi залiтали на вогник у лiсникову хатину меткi метелики - пухнастi, вкритi нiжним оксамитним пилком, який осипався вiд трiпотiння крилець. Та нiколи не замислювалась дiвчинка над тим, що все це - лихi вороги лiсу, якi смокчуть живий сiк дерева, точать його серце, глодають листя. - Це все шкiдники? - спитала вражено. Демко кивнув головою. - Ось чому ти все бавився з жуками...промовила Улянка i глянула на хлопця. В цьому поглядi було щось нове. Нiколи ранiше так не дивилась на Демка Улянка. "Ось ти який! - немов сказала цим поглядом дiвчинка.- А я думала, що ти тiльки бешкетник". - А це бачила? - спитав хлопчина, показуючи зав'язаний полотняним клаптиком палець. - Врiзався? - Еге, гiрше. Гусiнь уколола. Свербить. Увесь палець червоний i напух. Ось бачиш цього метелика? Це краснохвiст. У нього така жовтувата гусiнь. Iз смужками. Нiколи не бачила? А на спинi, як щiтка, пучечками волосинки. Я й уколовся. Такi отрутнi волосинки! - Як же ти необережно! -вихопилось у не©. ╞й було дуже цiкаво слухати Демка. Та вона почувала, що й сама могла б розповiсти багато цiкавого. - А ти чув казку про Чарнамай-зiлля? - спитала в нього.- Менi дiд Маврикiй розповiдав. Нi, Демко нiколи не чув про таке. I Улянка розказала йому легенду про полум'яну квiтку. - А зна╨ш що, Улянко? - промовив задумливо Демко.- Давай удвох пiдемо шукати це Чарнамай-зiлля. Що, коли й справдi ╨ десь така квiтка? Тiльки ж усе це казки... Вiн зiтхнув. У цей час увiйшов Макар Макарович. Вiн поглянув на Демкову колекцiю i посмiхнувся. - Ну, Улянко, а тепер я тобi свою колекцiю покажу. Ходiм, ходiм... Усi тро╨ ввiйшли в простору хижку. Тут пахло борошном i гасом. Макар Макарович пiдiйшов до столу i зняв газету, якою було накрито багато малих i великих скляних банок. - Ось мо© полоненi! - сказав вiн. Улянка побачила, що в кожнiй банцi злегка коливався в рiдинi гриб. I дiвчинка згадала, що про цю пристрасть Макара Макаровича збирати колекцiю грибiв вона вже якось чула вiд знайомих лiсникiв. Тут, на столi, була маленька грибна кра©на. Схожi на хитрих звiрючок - жовтi лисички, опеньки - довгов'язi жевжики пiд парасольками, печерицi - бабусi в бiлих очiпках, червоноголовi мухомори i ще багато таких грибiв, що Улянка або вперше ©х бачила, або не знала назви. Були тут гриби з кумедними ковпачками, були з рiжками, однi мали круглi, широкi капелюхи, iншi - шапочки. - Трюфеля-гриба ще нема╨ в мене,- сказав Макар Макарович.- Його важко дiстати. Нема╨ ще деяких отрутних грибiв. Правда, я сьогоднi вранцi знайшов блiдих поганок - небезпечний гриб. Ось i баночку для них приготував. При©здив до мене професор з мiста, просив продати мою колекцiю для iнституту. Я, кажу, не продам, а подарую. Що ж, хай студенти вивчають... Правда, калина-малина? I враз вiн схопився обома руками за голену голову: - Демко! Я й забув! На пошту ж треба ©хати. Нiкого послати сьогоднi. Швидше, а то спiзнишся. Пакета треба вiдвезти. ...Демко вивiв iз стайнi Фрiца. Кiнь був дуже високий, тому Макар Макарович сам його осiдлав. - Ну, давай пiдсаджу! Демко глянув на ганок i з полегкiстю зiтхнув: Улянки не було, отже вона не побачить, з якими труднощами йому доводиться лiзти в сiдло. I чому така несправедлива до нього доля? Чому б йому не пiдрости хоча б на чверть метра? ╙сть же щастя людям! Взяти хоча б Чичибабу: високий, як стовп! Щоправда, вiн у кожному класi сидить по два роки, зате ж, як стане на стiльчик, то рукою стелю дiста╨! Проте, опинившись на сiдлi, хлопець вiдразу ж за-був i про несправедливiсть долi i про Чичибабу. Тепер вiн уже з занепоко╨нням глянув на ганок: невже ж Улянка не побачить його верхи на конi? Та дiвчинка була в хатi. Ось-ось вона вийде на ганок, вона неодмiнно мусить вийти, щоб на власнi очi побачити вiдважного вершника. Демко натяг повiд: - Ну, ти! Балу╨ш! - голосно гукнув вiн. Цей вигук напевне почу╨ Улянка. Щоб виграти час, хлопець попросив у батька пiдняти трохи вище лiве стремено. I хоч воно тепер стало вище за праве, Демко ладен був терпiти найприкрiшi незручностi, тiльки б Улянка побачила його на конi. Та Улянки не було. А далi гаяти час не можна. - Поганяй! Чого баришся? - гукнув батько. Демко хльоснув Фрiца i учвал поскакав навколо хати. На скаку вiн зупинив коня й лозинкою постукав у вiкно. О радiсть! Вiкно прочинила Улянка. - Що тобi?-спитала вона.-Ти верхи на Фрiцi ©здиш? - А що ж! Пусте дiло. - Що тобi? -- повторила запитання дiвчинка. - Те... як його? Дай водi© напитися. Улянка подала йому повний кухоль. Демковi нiяк не хотiлося пити, вода була непри╨мна, тепла, але вiн спорожнив кухоль до останньо© краплини, насунув мiцнiше картуза i скоком погнав Фрiца до ворiт. Роздiл дев'ятнадцятий. БУРЯ Буйно розрослися трави й кущi, потемнiшало листя на деревах, могутня гущавина стiною обступила затишнi лiсовi галявинки. Позаростали подорожником та лопухом стежки-дорiжки, в забутнiй канавi бiля просiки привiльне розкинула зелену плахту жалка кропива, i тiльки де-не-де соромливо майне бiлим рукавом береза. До осенi ще далеко, ще лiто диха╨ млiстю з гарячого синього неба, та Улянка вже не раз помiчала, як через дорогу несмiливо пролетить бiла пушинка. Знала дiвчинка, що вiдцвiла десь iще одна квiтка i пушинка несе на сво©й парасольцi маленьке стигле зернятко. Давно обсипався цвiт з груш i кислиць, i тепер на деревах повiльно наливалися соком маленькi плоди. Якась грушка, передчасно пожовтiвши, падала на землю мiж ажурного листя папоротi. На сонячних лiсових горбках солодко пахло нагрiтою стиглою полуницею, i теплий вiтрець здував з козельцiв шовковий пух. Улянка часто тепер бувала в Макара Макаровича. Вона дуже любила йти до нього лiсовою дорогою, яку перетинало дубове корiння. Любила ©здити з ним i з Демком оглядати лiсництво, бувати на заготiвлi лiсу, на пасiцi, бiля парнi. Одного разу вона побачила, що Макар Макарович сидить на ганку з Федором Корсаком. А коли пiдiйшла й привiталась, ©й здалося, що перед цим обидва вони балакали про не©, i обидва здалися дiвчинi дуже засмученими, хоч i ховали це за усмiшками. - Дядю Федоре,- сказала вона,- а коли ж ви розповiсте менi про батька? Пам'ята╨те, ви казали: "Хай колись удруге"? I на превелике здивування дiвчинки Корсак забурмотiв: "Гаразд, нехай колись..." Хутко попрощався й пiшов. - Чого вiн? - спитала Улянка з тривожним передчуттям лиха. - Поспiша╨. Робота,- коротко вiдповiв Макар Макарович.- Сьогоднi нову просiку прокладають на Вiльшанському урочищi. Може, по©демо, Кульбабко? Улянка мовчки допитливо дивилася лiсничому в обличчя, i вiн раптом сказав: - Сядь тут, доню. Я хочу з тобою поговорити. Дiвчинка слухняно сiла на сходинцi ганку. - Улянко,- продовжував Макар Макарович.Скажи менi, коли б так трапилось, що тато твiй не повернеться, чи хотiла б ти, щоб я став тобi замiсть рiдного батька? Дiвчинка не вiдповiла. Вона мовчки дивилась на Макара Макаровича, i вiн бачив, як круглiшають ©© очi, i в них стигне страшна невимовна догадка. - Тато не повернеться? - спитала вона тихо, майже самими губами.- А як же дядько Федiр... Вiн казав... _-_ Вiн не сказав тобi правди, доню,- так само тихо вiдповiв лiсничий, почуваючи, як глибокий жаль i любов до цi╨© дiвчинки крають йому серце. - Що з татом? - спитала вона й уся затремтiла. I тодi Макар Макарович розповiв усе що знав про смерть Андрiя Голуба. Горе було так тяжке i так воно приголомшило Улянку, що навiть сльози не змочили ©© сухих гарячих очей. Дiвчинка встала. - Я пiду... - Куди? Почекай! - схопився Макар Макарович. - Додому. Вона не послухала умовлянь i пiшла до ворiт. - Зажди-бо,- гукнув тодi Макар Макарович.- Я зараз запряжу коня i одвезу тебе! Але Улянка, не озираючись, уже хутко вийшла за ворота. I тiльки опинившись сама-самiсiнька на знайомiй галявинi, вона уткнулась обличчям у густу траву й заридала. Хвилюючись за дiвчинку, Макар Макарович трохи згодом по©хав верхи до лiсниково© хатини вслiд за Улянкою. Вiн не наздогнав ©©, та, проте, був певний, що вона вже встигла дiйти додому. Лiсничий дуже стривожився, коли дiд Маврикiй сказав йому, що Улянки ще не було. Вже й обiдня пора минула, а дiвчинка не приходила. Сонце пiшло на захiд, вiд кленiв лягли на дорогу тiнi. Тодi Макар Макарович учвал погнав коня до контори. Нашвидку вiн скликав кiлькох лiсникiв, i вони верхи по©хали в лiс шукати Улянку. Увечерi всi вони повернулись, не знайшовши дiвчинки. Макар Макарович боявся, що з Улянкою трапилось якесь нещастя. "I навiщо я вiдпустив ©© саму пiсля тако© розмови!" - картав вiн себе. Дiд Маврикiй, дiзнавшися про подробицi сьогоднiшнього дня, i собi стривожився. - Треба шукати, треба