а очi. Один страшний крик, надлюдський зойк! Язички вилетiли з тiла i прилипли на шибках вiконця. Зiрвався. Вiконце червонiло, як свiжа рана, i лляло кров на хатчину. - Все мо╨ най вiгорить! Все, що-м лишив на ╨го подвiр'ю. Вiн скакав, танцював, реготався. Вiконце дрожало, тряслося, i щораз бiльше то© кровi напливало у хатчину. Вибiг на порiг. Звiзди падали на землю, лiс скаменiв, а десь з-пiд землi добувалися скаженi голоси i зараз пропадали. Хати ожили, дрожали, смажилися в огнi. - Я чужого не хочу, лиш най мо╨ вiгорить! СИНИ Старий Максим волочив яру пшеницю кiньми добрими, молодими. Борони лiтали по землi, як пера. Максим кинув капелюх на рiллю, сорочка розiпнялася i впала аж на плечi. Хмара куряви з-пiд борiн засипала його сивий чупер на головi i на грудях. Вiн галасував, лютився, а люди з сусiднiх нив говорили до себе: - Старий пес, все лютий, але молодi конi ще мiцно трима╨; богатир, iззамолоду добре годований, та втратив обох синiв i вiдтогди все кричить i на полi, i в селi. Максим спер конi. - Старi костi, як стара верба: на вогонь добрi, а з кiньми бiгати нi до чого. Як ноги погинаютьси коло коний, а в данцi подаютьси, то такi ноги, най не кажу, що варт. Лiзь, дiду, на пiч, пора вже прийшла. То вiн потряс сивою головою попiд чорнi кiнськi гриви та кричить дальше: - Та на пiч, бр╨, я ще годен вiлiзти, але пiч студена, облупана. Образи на стiнах почорнiли, а свiтi дивлютьси на пусту хату, як голоднi пси. Стара цiле жит╨ обтикала ©х бервiнком та васильком та голуби перед ними золотила, аби ласкавi були, аби хата ясна була, аби дiти росли. Та хоть ©х богато, а всi вони до нiчого, свiтцi. Синiв нема, стару запорпав у землю, а ви, боги, мусите вiбачити за бервiнок - було лiпше дбати... Ану, звiздочолий, поки нам бог назначив, берiмси, бр╨, до це© землi. I ходили вони з одного кiнця ниви на другий, затуленi курявою, а борони кусали землю, гаркотiли, роздрапували ©©, аби зерновi вчинити м'яке ложе. - Ти, Босаку, ти не ╨ жаден кiнь, ти пес, ти всi плечi менi обгриз, знак на знаковi, скусав а скусав. Не сiпай хоть ти мене, бо так нi жит╨ насiпало, що ледви на ногах стою. Я тобi досвiта сиплю овес, ще сам нiчого не ©вши; я тебе вiчiсую: я тебе старими сльозами поливаю, а ти куса╨ш. Звiздочолий у мене чоловiк; вiн чорними очима за мнов водить; вiн мене ж╨лу╨, вiн свойов гривов обтира╨ дiдовi сльози; а ти поганий, серця не ма╨ш. Ще недавно ти цiлий жмут мого волосся вiрвав i пустив пiд ноги в гнiй. Так не мож робити, бо хоть ти дуже красний кiнь, але за це поганий. Жидам тебе не можу продати, але якби прийшов до мене свiтий Юрiй, то, бiгме, подарував би-м тi, аби-с з ним iшов змi© розбивати; робити землю ти нездатний, бо в тобi спокою нема. То вiн слинив пальцi, вимивав рану на плечах та присипав порохом. -_ Гей, конi, iдiм, iдiм... А борони притихали, земля подавалася, розсипувалася, Максимовi ноги чули пiд собою м'якiсть, тут м'якiсть, яка дуже рiдко гостить у душi мужика; земля да╨ йому ту м'якiсть, i зате вiн ©© так любить. I як вiн викидав жменею зерно, то приповiдав: "Колисочку я вам постелив м'якеньку, ростiть до неба". Максим успокоювався, не кричав уже та нагло задержав конi. - Та якого дiдька болиш, ти, стара корсо, хрупа╨ш у кождiм замку, кривуле? То вiн оглянувся позад себе та побачив попри борони довгу нитку червоно© кровi i сiв. - Скло залiзло, матерi тво©! Тепер волочи, а ниви недороблено© не лишиш, хiба си розскочиш у куснi. А ти, небого ниво, малий спасибiг будеш мати з це© старо© кровi, бо стара кров, як старий гнiй, нiц не родить; менi утрата, а тобi нiякого зиску. Криваючи, вiн випряг конi, повiв до воза та наклав перед них сiна. - Ти, сонце, не захмурюйси на старого, що заборзо робить полудне; старий не ма╨ чим ходити... Вiн витяг з торби хлiб, солонину та пляшку i вимивав рану горiвкою; потiм вiдiрвав кавалок рукава, завив ногу i зав'язав мотузком вiд мiха. - Тепер або боли, або переставай, або як хочеш, а волочити таки будеш. Напився горiвки, взяв хлiб, кусав його та, наново сердитий, вигукував: - Це хлiб? Ним лиш коня жидiвського чесати, бо на добрiм конi шкiру зiдре. Приходя до мене ро╨м тi пiдкьопанi [1]: "Дiду, - кажуть, - ми вам печи будемо, прати будемо, запишiть нам поля". Цi подертi суки гадають, що я ©м поле тримав? Як умру, то най на мо©м полi чiчки ростуть та най сво©ми маленькими головками кажуть отченаш за дiда. Зi злостi шпурив хлiбом далеко на рiллю. - Зуби здрiгаються вiд цего макуха; пиймо, Максимку, горiвки, вона гладко йде... - Мой, мовчи, не гавкай над мойов головов; кому вз╨вси спiвати? Оцему обдертому та обгризеному дiдовi? Лети собi геть до неба, скажи свому боговi, що най не посила╨ менi дурну птаху з спiвом, бо як вiн такий моцний, най менi пiшле мо©х синiв. Бо iз-за ╨го волi я лишився сам на всi землi. Най твiй бог спiванками мене не гулить, забирайси! I вiн кинув грудкою землi в жайворонка, та жайворонок ще краще почав спiвати над його головою i не хотiв летiти до бога. - Ти, пташку, ти нiц а нiц не розумi╨ш. Як мiй малий Iван вганяв за тобою, аби тебе ймити; як шукав твого гнiзда по межах та грав на сопiвцi, то ти тогди, пташко, розумно робила, що-с спiвала, так треба було робити. Твiй спiв i Iванова сопiвка iшли низом, а поверх вас сонце, i всi ви сипали божий глас i надо мнов, i над блискучими плугами, i над всiм миром веселим. А крiзь сонце бог, як крiзь золоте сито, обсипав нас ясностев, i вся земля, i всi люди вiдблискували золотом. Так то сонце розчiнило весну на землi, як у великiм коритi... - А з того корита ми брали колачi, а колачi стояли перед музиками, а молодi в квiтках любилиси i шли до слюбу, i котиласи весна, як море, як потопа; та тогди, пташко, твiй спiв спливав у мо╨ серце, як рiзка вода в новий збанок... - Iди ж собi, пташко, в тi кра©, де ще колачiв не забрали, а дiтей не порiзали. Обома руками взяв вiн свою сиву голову та й схилився до землi. - Стид тобi, сивий волосе, стидайси, що приповiда╨ш та приспiву╨ш, як плаксива баба, бо нiчо вже тобi на цiм свiтi не поможе... - Ех, сини мо©, сини мо©, де вашi голови покладенi?! Не землю всю, але душу би-м продав, аби-м кровавими ногами зайшов до вашого гробу. Господи, брешуть золотi книги по церквах, що ти мав сина, брешуть що-с мав! Ти свого воскресив, кажуть. А я тобi не кажу: воскреси ©х, я тобi кажу: покажи гроби, най я ляжу коло них. Ти видиш цiлий свiт, але над мо©ми гробами ти отемнiв... - Най тобi оця синя баня так потрiска╨, як мо╨ серце... - Та прийдiть котра до старого; нiби ви ©х не обiймали, мо©х синiв, та не лягали в бiлу постiль? Та вони були, як дуби кучерявi... Та принеси на руках байстр╨тко, не встидайси, приходи. Дiд тобi всi коверцi пiд ноги пiдкине, а байструковi поруба╨ все полотно найтонше на пелiнки. Бо ти ходиш без вiнка та плачеш вiд наруги. I дiд здоймив обi руки вгору й кликав ними до цiлого свiта: - Ходи, невiсточко, ходи до тата, нам попа не треба! Голосно заридав, приляг до землi i нею, як хустиною, обтирав сльози i почорнiв. Та ще благав дальше: - Або приходи хоть ти, коханко, без дитини, та на тво© ши© я вздрю ╨го руки, а на тво©х губах зачервонiють ╨го губи, а з тво©х очий, як з глибоко© кирницi, я вiловлю ╨го очi i сховаю ©х в мо╨ серце, як у коробку. Я, як пес, занюхаю ╨го чупер на тво© долонi... Коханко, приходи i ратуй старого. - Ти ще ╨ на свiтi, а ©х нема жадного, то найдiть дорогу до мене та принесiть вiсть. Насипте студено© роси на мiй сивий волос, бо вiн мене пече кождий, як розжарений дрiт. Моя голова палитьси вiд того вогню. I рвав з голови сиве волосся та кидав на землю. - Сиве волосе, пали землю, я не годен вже тебе двигати. До решти обезсилений, приляг до землi i лежав довго мовчки, а потiм лагiдно розказував: - Послiдний раз прийшов Андрiй: вiн був у мене вчений. "Тату, - каже, - тепер ©демо воювати за Укра©ну". - "За яку Укра©ну?" А вiн пiдоймив шаблев груди землi та й каже: "Оце Укра©на, а тут, - i справив шаблев у груди, - отут ©© кров; землю нашу iдем вiд ворога вiдбирати. Дайте менi, - каже, - бiлу сорочку, дайте чисто© води, аби-м обмивси, та й бувайте здоровi". Як та ╨го шабля блиснула та й мене заслiпила. "Сину, - кажу, - та ╨ ще в мене менший вiд тебе, Iван, бери i ╨го на це дiло; вiн дужий, най вас обох закопаю у цу нашу землю, аби ворiг з цего корiня ©© не вiторгав у свiй бiк". - "Добре, - каже, - тату, пiдемо оба". Та як це стара вчула, та я зараз видiв, що смерть обвиласи коло не© бiлим рантухом. Я подавси до порога, бо-м чув, що ©© очi вiпали i покотилиси, як мертве камiн╨ по землi. Так менi здалоси, але свiтло на ©© чолi вже погасло... - А рано вони оба виходили, а стара сперласи на ворота та не говорила, але так здалеко дивиласи, як з неба. А як я ©х скидав на колi©, то-м казав: "Андрiю, Iване, взад не йдiть, за мене пам'╨тайте, бо я сам, ваша мама на воротях умерла..." До самого вечора Максим водив конi по нивi та не кричав уже, геть замовк. Дiти, що вiвцi гнали, люди, що плугами попри нього дзвонили, з ляку не поздоровляли його. Замазаний грязюкою, обдертий, кривий, вiн неначе западався в землю. * * * Пiзнiм вечором, як Максим пообходив корови та конi та подо©в вiвцi, увiйшов до хати. - Ти, небого, геть затихла, замертвiла, як би в тебе хто нiж упхав, не годна-с слова сказати... Та я в тобi ще розгрiбу трохи вогню... Вiн зварив кулешу, убрав бiлу сорочку, повечеряв i затих. Потiм прикляк до землi i молився: - А ти, мати боже, будь мойов газдинев, ти з сво©м сином посерединi, а коло тебе Андрiй та Iван по боках... Ти дала сина одного, а я двох._ [1] Пiдтьопанi. ЗЕМЛЯ - ВОНА ЗЕМЛЯ То як Семен iз заходом сонця вернув додому, то застав на сво©м подвiр'© п'ять кованих возiв, набитих всiляким добром, ще й колиска наверху була. Конi коло возiв добрi. А на приспi сидiли старi й молодi, самi незнайомi. То Семен старий i босий, з черевиками через плечi, сказав: - Славайсу Христу, люди добрi! Вiдки ви i як вас маю звати? - Ми буковинськi, война вiгнала нас iз дому; я ╨ Данило, а це коло мене моя жiнка Марiя, стара вже; а це мо© двi невiстцi з дiтьми, та донька, також з дiтьми; та хочемо у вас переночувати, як приймете. - Ночуйте, та будьте гостями. Сяду я коло вас, та побалакаю з вами, а жiнка най варить вечерю. Вона в мене друга, молода i годна, як схоче. - А це в мене перша, уже п'ятдесят рокiв, як за мною, та тепер здурiла, та поховаю я ╨© десь на роздорожу, бо розум свiй загубила пiд колесами. Доки ще з фiри видiла наше село, то плакала та з воза тiкала, та невiстки здоганяли, а як не вздрiла вже свого села, та занiмiла. Та сидить отут нiма межи внуками... - Бадю Даниле, не дивуйте! Вона лишила слова сво© на вiкнах та на золотих образах в сво© хатi, то вони, як пташечки, б'ютьси по порожнi хатi, як сироти. Молитви щебечуть по вуглах, а баба без них нiма буде... А пiдiть ви до велико© хати та перед святим Никола╨м проведiть ╨© молитву; може, народитьси в нi слово. То оба старi затягнули бабу перед образи й голосно говорили молитву. Та баба мовчала. - Загубила вона сво© слова коло сво©х св╨тих та й там ©х вiдшука╨. Знов на приспi. - Не мо╨ дiло питати, але чого ви кованими возами та вороними кiньми та з дiтьми молодими землю свою покинули? - Бадю Семене, на воронi конi та на вози кованi я склав сво© дiти, аби ©х на наругу не подати. Як попа з попадею скували та повезли в гори, як професора вз╨ли вночi бог вiсть куда, а вiта повiсили серед села i поклали жовнiря, аби хто не поховав, то я вiдрiкси землi та й кров свою наклав на кованi вози, аби нiхто ╨© не споганив. Цар православний, а ми православнi, та й зрада. Це раз; а другий раз - москаль iде i сонце заляга╨. I Хина, i Сибiр, та дикий нарiд з цiлого свiта; старих рiжуть, молодi жiнки гвавтують та цицки вiдрубують, а малi дiти ведуть у колiю та розкидають по пустих землях у далекiм царствi... Та вiкна в селi послiпли, а дзвони занiмiли. Кара божа спустиласи на нас за грiхи цiлого свiта. I вiд т╨жко© руки господа милосердного я пробував кров свою, дiти мо©, забрати в мир хрещений. - Кличуть веч╨рiти, Даниле, а бога не гнiвiть сво©м нерозумним жалем. * * * ╞жте та дос╨гайте ви, птахи, що летите, не знати куди. А ми, Даниле, оба покушiймо це© гiрко©, та, може, старi нашi плечi вiд землi вiдвернутьси вгору. Вечеря не була нiкому мила, лиш оба дiди попивали горiвку та також страви не брали в рот. - Iдiть ви, дiти, спати зi сво©ми дiтьми, най вам бог яснi сни намалю╨, а ми, старi, ще побудемо. - Даниле, коби-сте не гнiвалиси, то я би щось сказав вам. - Я розум i гнiв лишив на сво©м подвiр'©; можете мене i вiбити, бо я, видите, старий птах, та без гнiзда. - Старий птах най гнiзда старого не покида╨, бо нове збудувати вже не годен. Бо лiпше, аби ╨го голова у старiм гнiздi застигла, як у яру при чужiй дорозi. - Правда, Семене, правда, за це слово я вам д╨кую... - Та куда ви си вiбрали? За панами i за жидами? Цiсар ма╨ для них касу отворену, а вам каса заперта. Як увiдете у чужий язик, у великi студенi мури, то доля розфур╨╨ вас по камiню, i лиш снитиси вам буде наша красна земля, а руки закостенiлi будуть з непам'╨тi сiяти на смiх панам, що спацiрують, яру пшеницю по камiню. Бог не прийме вас до себе з того камiня, але вiде перед сво© ворота, як вас уб'ють на вашi землi. Вертайтиси на свою мн╨коньку землю, а там буде вас бог благословити i на шибеницi... - Грiшний я, Семенку, грiшний перед богом i перед вами. А то в мене ниви, як вiвцi добре годованi, чорнi та кучерявi. Я зараз завертаю вози до схiд сонця, аби бога не гнiвити... - Наше дiло з землею; пустиш ╨©, то пропадеш, трима╨ш ╨©, вона всю силу з тебе вiгорта╨, вiчерпу╨ долонями твою душу; ти припада╨ш до не©, горбишси, вона з тебе жили вiсоту╨, а за то у тебе отари, та стада, та стоги. I вона за твою силу да╨ тобi повну хату дiтий i внукiв, що регочутьси, як срiбнi дзвiнки, i червонiють, як калина... Не йди, Даниле, з панами та з жидами, не шукай царя, бо тобi царя не треба; все якийсь прийде до мужика, аби податок брати... - За ваше слово, Семене, най вам бог дасть усе найлiпше; я вертаю додому, най си дi╨ божа воля. Та й баба Марiя заговорила: - Iдiм, Даниле, додому, iдiм. - Ат сука баба, як вiшло на ╨©, то зараз заговорила! - А тепер пиймо на "будьте здоровi"; дай боже, аби-м лиху годину перебули, а як пiмремо, аби нашi костi зогнивали в нашi землi. I пили оба дiди, та й стара баба з ними, та спiвали. Баба сидiла в серединi, та крiпко обiймала обох руками, та проводила пiснi: Лишень моя мила, Як голубка, сива, Вона спати не ляга╨! Дитину колише, Дрiбне листя пише, З буйним вiтром розмовля╨... Та так вони спiвали до зорiв, а на зорях кованi вози заклекотiли, i Данило вертав додому. А як сонце сходило, то оба дiди прощалися, цiлували себе в чорнi руки, а червоне сонце кинуло ©х тiнi через межi, далеко по землi. АМБIЦI╞ Ти будь у мене тверда, як небо осiнн╨ уночi. Будь чиста, як плуг, що оре. Будь мамою, що нiчков темнов дитину хита╨ та тихонько-тихонько приспiву╨ до сну. Вбирайся, як дiвчина раненько вбира╨ся; як виходить до милого, ще й так вбирайся. Шепчи до людей, як ярочок до берега свого. Грими, як грiм, що найбiльшого дуба коле i палить. Плач, як тi мiлiони плачуть, що тiнею ходять по свiтi. Всякай у невиннi душi, як каплина роси у чорну землю всяка╨. Бiжи, як нам'╨тностi мо©, що ©х бiльше батогiв жене, як сонце промiння ма╨, бiжи та лови чужi нам'╨тностi та сплiтайся з ними. Як знеможеш, то сядь на вербу та дивися на спокiйний став. Така будь, моя бесiдо! ===================================================================== Василь Симоненко. Вино з троянд Новели та гуморески ВИНО З ТРОЯНД На не© задивлялися навiть дiдугани, i вже рiдко який хлопець не мiряв очима з голови до п'ят. В одних у зорi свiтилося захоплення, в других - неприхована хiть, а третi милувалися нею, як шедевром краси. Коли вона кидала чорнi коси на пружнi груди i пливла селом з сапкою на плечi, хлопцi божеволiли. Приходили боязко до ©© ворiт i натхненно говорили про кохання, а вона тiльки слухала i мовчала. Нiхто не насмiлювався торкнутися ©©, мов боявся осквернити дотиком красу. Вона нiким не гордувала i нiколи не ганила, а тiльки прохала прощаючись. - Не ходи до мене бiльше. Добре? I в тернових очах було стiльки благання, що нiхто не зважувався ©й заперечувати. Минало в хлопцiв оп'янiння вiд краси, закохувалися вони в звичайних кирпатих i гостроносих дiвчат, а Ольга ставала для них при╨мною згадкою. Андрiй нiколи не зважувався пiдiйти до не©. Та й куди йому, кульгавому горбаневi, було сiкатися, коли й не такi, як вiн, од не© гарбузи качали. Вона часто ловила його погляд на собi i завжди у вiдповiдь свiтилася привiтнiстю, але вiн вбачав у тому образливу жалiсливiсть. Хлопцi ставали трактористами i шоферами, йшли в льотчики i моряки, а вiн i мрiяти про це не мiг. Вiн копирсався в колгоспному саду, а вдома розводив квiти. До квiтiв принадився, вiдколи померла мати. В його садибi не росла нiяка городина, лише виноград, яблунi, вишнi i квiти, квiти. I могила матерi з ранньо© провесни аж до бабиного лiта квiтувала, мов клумба. Вiн дарував розкiшнi букети нареченим, i всi були йому вдячнi, i всi шанували його, а йому ж хотiлося випити хоч краплю кохання. - Чи й менi ти подару╨ш букет на весiлля? - запитала якось Ольга, коли в саду трусили яблука. Вiн мало не отерп вiд несподiванки, але мовив: - Ти вибереш сама, якi захочеш. - Потiм вiн посмiливiшав i сказав: - У мене ©х дуже багато. I ще, коли захочеш, до твого весiлля я зроблю вино з пелюсток троянди. - Вино з троянди? - здивувалася дiвчина. - Таке й вигада╨ш. - Не вiриш? - захвилювався вiн. - Те вино - як нiжнiсть. Коли прийдеш по квiти, покушту╨ш. I вiн зашкутильгав до куреня, куди його кликав сторож. Андрiй чомусь вiрив, що Ольга прийде по квiти. Вiн виглядав ©© кожен вечiр. Його збентеженiсть помiтили навiть сусiдськi хлопчаки, якi щовечора щебетали на подвiр'©. Це були вiрнi Андрi╨вi друзi i надiйнi охоронцi його квiтiв та саду. Того, хто насмiлювався зiрвати без дозволу бодай гроно винограду чи квiтку, пiддавали безпощадному остракiзмовi. Його цькували так настiйливо i жорстоко, як це можуть робити лише дiти. Цi голомозi квiтникарi вечорами, як мухи, обсiдали Андрiя. Вiн розповiдав ©м, що бачать у снах квiти, як вони перешiптуються з сивими зорями, вигадував казки про дивовижнi кра©, де квiти не тiльки пахнуть, але й розмовляють, i ходять, i граються в пiжмурки, а в'януть лише тодi, коли в тiй кра©нi з'явля╨ться хоч одна нещаслива людина. - Квiти люблять щасливих. У нас вiд нещасть вони не в'януть, а плачуть. Ви бачили, скiльки вранцi на них роси? Ото ©хнi сльози. Хто росяного ранку знайде незаплакану квiтку, той буде дуже щасливий. - А ви знаходили незаплакану квiтку? - Нi, я не знаходив та, мабуть, i не знайду... Висiло над ними добре i щире небо, i малюкам здавалося, що всiяне воно не зорями, а квiтами, i що посадив тi дивовижнi квiти дядько Андрiй. Ольга прийшла в недiлю зранку. Вона була така прекрасна, що вiдразу якось похнюпились квiти, а господар вiдчув себе нiкчемою i не знав, де подiтися. - Це правда, що суха квiтка, знайдена росяного ранку, вiщу╨ щастя? - запитала вона в Андрiя. Язик у хлопця прикипiв до пiднебiння, очi застигли вiд подиву. - Хто... Вiд кого ти чула про це? - Я приходила до тебе вчора ввечерi i слухала, що ти казав дiтям. Так то правда чи нi? - Нi. То я сам вигадав. - Андрiй заховав очi в кущ пiвонiй. Ольга зiтхнула. - Жаль, що я не вмiю так гарно видумувати. "Для чого тобi це? - дивувався хлопець. - 3 тебе досить тi╨© вроди, якою надiлила мати. А в мене... Що я робитиму, коли зрадять мене ще й тi химернi вигадки?" Перегодом вони сидiли в заплетенiй хмелем i диким виноградом альтанцi i смакували вино з троянд. - Ти дуже гарний хлопець, Андрiю, - мовила Ольга. - Ти хотiла сказати, що я непогана людина? - перепитав. - Я хотiла сказати те, що сказала, - засмiялася Ольга i без усякого зв'язку стала побиватися: - Менi багато кажуть, що я гарна i тому мене люблять. Гадають, менi при╨мно вiд того. А хiба я винна, що я гарна? Хiба моя врода - це я? Вона грайливо перекинула коси зi спини на груди. - Я хочу, щоб хтось полюбив мене, а не мою красу, чорнi брови та рожевi щiчки. - Вона помiтила, що Андрiй хоче вклинцювати сво╨ слово, i заговорила ще швидше: - Що та краса? Вiтри видублять шкiру, дощi змиють рум'янець! Натяга╨шся ящикiв на токах, попогнеш спину на буряках - де та й врода дiнеться... Вона замовкла, i Андрiй не знав, що сказати. - Ну, скажи, Андрiю, коли висушить мене праця та негода, чи буду любою для того, що спокусився красою? - Не знаю, Ольго, - щиро зiтхнув хлопець. - Не знаю, хто б тебе змiг не любити отаку! - Я не весь вiк такою буду, Андрiю, - мовила сумно. - Так менi можна нарвати квiтiв? Андрiй кивнув головою, i дiвчина побрела в барвисте живе озеро. Вона ходила мiж квiтами, а за нею ходили його закоханi очi. Ольга прискiпливо обдивилася чи не кожну пелюстку i вернулася до альтанки з порожнiми руками. - Менi жаль рвати ©х, - соромливо зiзналася. - Вони такi гарнi. Краще я зайду iншим разом. Добре? Вiн iде з нею до хвiртки i мовчить. Дiвчина виходить на вулицю i, дивлячись у синiй неспокiй його очей, тихо каже: - А до весiлля ти неодмiнно приготуй вино з троянд... КУКУРIКАЛИ ПIВНI НА РУШНИКАХ В Ониськи дерев'янiли ноги, коли десь поруч дзвенiв його голос Вона завжди йшла повз нього ледве жива i не смiла повести навiть бровою в його бiк. А Вiктор кричав: - Онисько! Коли ти скажеш, що я для тебе найкращий? - Як надо©ш од цапа повну дiйницю молока, - шмагонула дiвчина. - Я не буду бiгати за тобою, - кепкував парубок. - Я просто прийду сватацця. - Приходь, гарбузи вродили добрi, - мов крiзь цiдилку, пропускала слова, тамуючи за бiлизною зубiв i образу, i бiль, i надiю. Iнодi дояркам уривався терпець, i вони починали заступатися за Ониську. - Ти ©© мiзинця негоден! - казали йому. - Ов-ва! Аби тiльки сказав "цiп-цiп", то прибiжить, мов квочка, - не вгавав облiковець. - Гляди, щоб не довелося самому на яйцях сидiти, - рубала Ониська пiд загальний регiт. Тiльки татовi могла Ониська довiрити, чого коштувала ©й та розв'язнiсть. Тато був зовсiм юний. Вiн пiшов на вiйну тридцятилiтнiм i таким залишився навiки. Ониська часто хотiла побачити його сивим i вусатим. Не виходило. Мати поздоровкалася зi старiстю, а тато залишився молодим. Час уже втратив над ним владу. - Ой, як менi важко, тату, - казала Ониська, опускаючи до пояса чорну тугу сво©х кiс. - Як я його люблю i як... ненавиджу! - тупала маленькою нiжкою. - Що менi робити, тату? Але батько мовчав, i тодi дуги дiвочих брiв сповзалися до кирпатого носа, а ви© швидко-швидко клiпали, заганяючи назад неслухнянi сльози. Осiннi свiтанки тривожнi, як марення. Ониська заспаними очима обмацувала ©х сиву бездоннiсть i пiрнала в ©хню тривогу. По дорозi до ферми вона додивлялася сво© дiвочi сни. Одного разу ©© розбудив Вiктор. - Чого йдеш, мов лунатик? - засмiявся вiн бiля самого вуха, i Ониська знов вiдчула, як терпнуть ноги. Але голова i язик у не© нiколи не терпли. - Скажи краще, а чого ти так рано з пелюшок вилiз? Вiн змовчав, а потiм якось несмiливо взяв за руку. Онисьцi зовсiм не хотiлося випручувати ©©. - Нiколи не думав, що в тебе такi тендiтнi руки... - Мужик не повiрить, поки не помаца╨, - сховала досаду в посмiшцi. - Пiдеш за мене? - раптом нi сiло нi впало запитав Вiктор. - Пiдеш? - Може, й пiду за тебе... облiковцем працювати - Вона таки випручила руку i йшла немов по гострих лезах. - То я прийду сватацця, - сказав, нiби не чув ©© слiв, i так само раптово, як з'явився, розтанув у сизiй прозоростi. Цiлий тиждень за Ониською, куди б не йшла, повзли перешiптування та хихоньки. Пiд неприховане цiкавими поглядами ©© плечi сутулилися, а думки гнiтила образа: "На все село розцвiрiнькав". Мука туго стискувала груди. Вiктор прийшов у суботу. В кепцi набакир, у начищених до блиску хромовиках, вродливий i прилизаний, мов плакат. Вiн розсiвся на лавi, закинув ногу на ногу, нiби виставляючи напоказ новi чоботи. I вiдразу ж завiв якусь порожню розмову з матiр'ю. Говорив довго i одверто хизувався, а потiм, наче мiж iншим, мовив: - Я оце, тiтко, прийшов сватати вашу Ониську... Мати здивовано звела голову i сказала ображено: - Хiба, Вiкторе, тепер про це з батьками торгуються? В Ониськи своя голова на в'язах. - I, нiби пiдкреслюючи свою непричетнiсть до того, що дi╨ться в хатi, повiльно видибала на подвiр'я. Вони довго сидiли вдвох у хатi i мовчали. Кукурiкали пiвнi на рушниках, i од ©хнього мовчазною спiву дзвенiло у вухах. - То що ж ти скажеш менi, Онисько? - здалеку хлюпнув тривогою Вiкторiв голос. - А ти в мене нiчого не питав. - Ти ж зна╨ш, чого я тут. - Вiн дивився так благальне i винувато, що в не© все тiло сповнилося лiнивою жагою. - Ти ще не втоптав стежки i до мо©х ворiт, а вже стука╨ш у серце, - струснула з себе млявiсть. - Але ж ти коха╨ш мене... - Звiдки ти зна╨ш? - насмiшкувато пiдвела очi. - Про це говорить усе село... - Але одна людина цього не говорить. - Ониська вiдкинула на покуть вишивання i не знала, що робити з сво©ми руками. Гнiвом спалахнули карi зiницi. Вiктор немов уперше побачив ©©. - I ти осоромиш мене на все село? - зразу ж збагнув безглузду жалюгiднiсть свого запитання. - Який ти, Вiкторе, - не слова, а сльози текли з ©© вуст. - Iди звiдси геть i можеш набрати на грядцi скiльки завгодно гарбузiв. Хоч пiдводою при©жджай. - Ониська глумилася над сво╨ю мукою. - Одного тобi мало, бери цiлий вiз i годуй ними свою пиху... Вiн пiшов згорбившись, нiби й справдi нiс на сво©х плечах пiдводу гарбузiв. Ониська ридала над вишиванням. ЧОРНА ПIДКОВА Хмари повзли так низько, що перехожi несподiвано виринали з них i так само несподiвано тонули. Дiвчина задерла голову, нiби хотiла протаранити очима ©х клубчасту похмурiсть. Довгими вiями вона торкалася кра©в хмар, а ©© очi були ╨диними синiми цятками серед передгрозово© сiростi. - Я не люблю тебе, - сказала дiвчина, дивлячись у небо. - Ти брехав менi... - Я не брехав тобi... - Ти не любив мене. Вiн дивився в землю i не бачив, що ко©ться над ними. - Я люблю тебе. - Хлопець нервово човгав черевиком по зеленому горбику i вже вибив на ньому чорну пiдкову. - Я люблю тебе... - Ти просто бо©шся втратити мене i залишитись самотнiм. - Дурницi! - раптом загарячився вiн. - Коли я став байдужим тобi, то... Вона метнула на нього двi синi блискавки. - Чому ти весь час дивишся в землю? Вiн важко, мов гирi, пiдняв сво© очi i спiдлоба глипнув на не©, але за мить його очi знову впали в траву. - Це не ма╨ значення, куди я дивлюся. - Ти нiколи не дивився менi в очi. Ти завжди був жадiбним i нетерплячим, - розстрiлювала вона його сумнiви. - Ти не хотiв бути щасливим зi мною, ти просто хотiв ощасливити мене. Вона раптом заплакала i ледве втрималася, щоб не припасти йому до грудей. - Я теж хочу бодай одну людину зробити щасливою, - сердито ввiгнала пiдбор у глевку землю i прожогом кинулася геть. - Почекай! - Вiн рушив за нею. Тягуче закашлявся грiм, i об листя запорощали великi, мов боруб'яхи, краплi. З хмар виринули дво╨. Вони трималися за руки i бiгли прямо пiд клен. Зупинилися захеканi i мокрi, щасливi, що знайшли таку густу крону. - Дивися, пiдкова, - вигукнув хлопець. Вони присiли бiля чорно© дуги, впаяно© в зелене божевiлля. I якось несподiвано зустрiлися ©хнi очi, потiм руки i губи. - Пiдкову знаходять на щастя, - прошелестiли ©© вуста. Тi, що знаходять пiдкову, нiколи не думають про того, хто загубив ©©. ВIН ЗАВАЖАВ ╞Й СПАТИ Iнколи його за груди хапав довгий i тягучий кашель. Вiд курiння. - Гнате, менi обридло тво╨ бухкання! - кричала вона тодi зi спальнi. - Ти заважа╨ш спати. Вiн винувато дивився на коричневi порть╨ри i казав: - Добре, Лi, я не кашлятиму. - Взагалi ти мiг би йти на кухню i кашляти там хоч до ранку! - солодко тягнула слова та, котру вiн називав Лi. Свiтло разом з ним переходило до тiсно© кухнi. Перед свiтом воно втомлювалося i гасло. Мабуть, втомлювався i вiн. Короткий нервовий сон сповнювався химерними видовиськами. Колись вiн глузував над позитивними героями убогих романiв. Позитивним завжди снився верстат або трактор. А йому тодi снилися всi дiвчата, крiм Лi. А як не хотiлося розлучатися з нею навiть увi снi! Тепер йому снилися формули, снилися паралельнi жирнi лiнi© i вуса головного конструктора. Правда, в Якима Iвановича зроду над губами не було щетини, але Гнат у снi чомусь твердо знав, що то все ж його вуса. Одного разу вiн сказав про це Якимовi Iвановичу. - Добре, намотаю це на вус, - вiдбувся той жартом. - А взагалi такi сни спроста не сняться. Ти, мабуть, виснажився. Яким Iванович любив Гната, але не виявляв сво©х почуттiв, щоб не було зайвих розмов. Як-не-як, а Гнат був його зятем. Того разу несподiвано для самого себе вiн запитав: - Ви часто сваритеся з Лiдою? - Нi, ми нiколи не сваримося... - I вона нiколи не сичить на тебе? - Бува╨. Але тiльки тодi, коли я заважаю ©й спати... - Я так i знав, що ти заважа╨ш ©й спати, - кинув Яким Iванович, i його добрi карi очi раптом стали сивiти. Так було завжди, коли вiн сердився. - Боже мiй, що ти зробив з кухнею! -- щоранку жахалася Лiда, оглядаючи купи недопалкiв. - Ти сам скоро перетворишся в пунктирну лiнiю... А Гнат любив сво© прокуренi ночi. Вiн любив сво© сигарети, свiй кашель i сво© креслярськi знаряддя. Звiсно, без кашлю вiн мiг би обiйтися, але без таких ночей - нiяк! Вiн любив свою втому i сво© химернi сни. I ще любив сонне бурмотiння дружини. - Як ти насмалився цих смердючих сигарет... Лiда не розумiла нi його сигарет, нi його кашлю, нi його снiв. I не любила його втому i його ночi. Коли Гнат зв'язав докупи всi сво© думки, коли його безсоння втiлилося в химернiм павутиннi креслень, вiн прибiг у спальню i схопив Лiду за плечi: - Лi, як усе здорово вийшло... - Ну, чого ти? - крiзь сонну лiнь запитала вона. - Лi, я знайшов те, що шукав! - Але ж, милий, хiба через це треба будити все мiсто? Вiн до ранку сидiв на кухнi i за©дав тютюновим димом ©© байдужiсть. Ранком вiн складав речi в чемодан i говорив ©й образливi слова. Вона плакала i вiдповiдала йому тим же. А потiм вiн стояв у кабiнетi тестя, чи то пак головного конструктора, i виливав йому свою образу. - Я пiшов од не©, щоб не заважать ©й спати. Я по©ду на Пiвнiч i нiколи звiдти не вернуся... У Якима Iвановича очi були сивi, а голос байдужий. - Iди й сiдай за роботу. Нiчого нюнi розпускати, - сказав Яким Iванович. I замовк. Увечерi вiн сам прийшов до Гнатового столу: - Лiда приходила до мене... Гнат вiдкинув з чола чорну чуприну i немов з ями глянув на тестя. - Що вона говорила? - Тiльки те, що завжди кажуть жiнки в таких випадках. - Вiн обмацував очима незграбну постать зятя i думав, мабуть, про щось дуже далеке. - Я сказав ©й: коли люблять - не носять сво©х слiз до посередникiв. Гнат одягався i нiяк не мiг всунути лiвий черевик у калошу. Потiм вони спускалися з третього поверху i курили сигарети. На вулицi реготав осiннiй вечiр. Вони йшли крiзь його регiт. Несподiвано Яким Iванович вхопив Гната за плечi i повернув лицем до себе: - Я сказав ©й, що ти, може, повернешся до не©, коли вона проснеться. Тодi ти не заважатимеш ©й спати. Вiн пiшов, майже побiг од Гната. Гнат прийшов у готель i дуже рано вклався в лiжко. Йому снилася Лiда, паралельнi лiнi© i неiснуючi вуса головного конструктора. ВЕСIЛЛЯ ОПАНАСА КРОКВИ Нiхто не розумiв, що гелготiв довготелесий та сухоребрий каратель. Але всi бачили, як з його рота виповзали гадюки. Вони довго сичали у вухах, а потiм ©хн╨ сичання перекладав на людську мову переляканий учитель з сусiднього села. - Вiн каже, що пiд вашим хутором вчора застрелено тро╨ солдатiв. Якби це трапилося тут, вони б забили всiх до одного. А так хочуть повiсити лише тих, у кого в сiм'ях ╨ партизани. Якщо ж ви не видасте партизанських родичiв, то будете знищенi всi. Двiстi дiдiв, бабiв, жiнок та дiтей стояли пiд божевiльно гарячим сонцем, але ©м було холодно. Цiвки морозу струменiли з чорних отворiв автоматiв i кулеметiв, нацiлених у всiх разом i нi в кого зокрема. Над натовпом висiли переджнивна спека i передсмертне мовчання. Потiм знову з есесiвського рота поповзли гадюки. - Вiн каже, що ви можете мовчати ще десять хвилин, а тодi вiн звелить стрiляти. Десять хвилин бiгали зморшки по чолах, десять хвилин стiкало мовчанням сонце, десять хвилин задубiлими очима вдивлялися в закручений шпориш, нiби хотiли вiднайти в ньому який порятунок. Потiм натовп заворушився, i озерце людей вихлюпнуло наперед тисячолiтнього Опанаса Крокву. Вiн забув навiть уклонитися людям, а пiшов прямо на вчителя. - Скажи цьому кнуровi, що то мо© сини забили тих вилупкiв. I ще скажи, хай не смiють мене бити, бо я коростявий. Хай просто вiшають. - Скiльки ваших синiв у лiсi? - переклав учитель запитання есесiвця. - Та всi до одного. - А хто у вас ╨ дома? - Була баба, та вмерла. - А щоб тобi язик не вiдсох! - висунулася з юрби сива жiноча постать, хiба на яке столiття молодша вiд Опанаса. - Живою мене до могили кладе, та ще й прилюдно. Не втечеш ти вiд мене, iроде, i на той свiт! Есесiвець реготав довго i смачно, коли вчитель переклав йому цей монолог старо©. - Це ваша баба? - спитав Опанаса. - Угу. Моя. А чия ж iще? - Правду казав дiд, що вашi сини в партизанах? - допитувалися в баби. - А правду. Хiба такий збреше? Усi соколята нашi в лiсi гнiздяться... ╞х повiсили на гiгантському в'язi бiля колишньо© церковки. Здивованими очима дивилися вони на врятованих ними людей i показували вслiд карателям сво© синi прикушенi язики. Опанас Кроква зроду не мав дiтей, а баба Орися, що по╨дналася з ним вiрьовкою, нiколи не була його дружиною. Кажуть, у юностi вони дуже кохалися i хотiли побратись, але батьки не дозволили. Видали Орисю за багатшого. Може, це правда, а може, людська фантазiя творить нову легенду про велику любов, яка вже на смертному одрi зачала життя. ДУМА ПРО ДIДА Сиджу пiд клунею, а дiд на низу змага╨ться з сонцем - хто першим закiнчить сво© деннi турботи. Довга тiнь од горба вже облизу╨ його лiву ногу, а права ще ступа╨ по сонячнiй смужцi. Гостра коса аж висвисту╨ - так не терпиться дiдовi докосити останню ручку i нарештi спочити. А тiнь уже сягнула дiдових колiн, потiм раптово пiдскочила до пояса, поповзла на груди. Я пiдвiвся з мiсця i став навшпиньки. - Iванку! - доноситься до мене дiдiв голос. Вiн сто©ть уже по шию в тiнi i жмутком сiна витира╨ косу. - Чу╨ш, Iванку? - Нi, не чую, - кричу, склавши долонi човником. - То чого ж озива╨шся, ледащо? - Голос у дiда лагiдний, i я знаю, що вiн зовсiм не сердиться на мене. - Принеси кисет, бо комарi з'©дять. Це дiд, звичайно, ляка╨ мене. Комарi нiколи не з'©дять його, бо вiн дуже великий i в сто разiв сильнiший вiд усiх комарiв, що живуть на нашому болотi. Але менi при╨мно зробити послугу дiдовi. Я притьмом бiжу через грядку до дiдового пiджака, добуваю з кишенi кисет, вибiгаю на сiнокiс i, стрибаючи через покоси, мчу до дiда. - Ноги не поколи, - чую його настанову. - Летиш, мов за╨ць переляканий. - А хiба переляканi зайцi швидко бiгають? - Та вже ж що швидко. - Так, що й ви не доженете? - Не знаю, не пробував. - А чому не пробували? Дiд слинить цигарку i лукаво посмiха╨ться у вуса. - Бо за це трудоднiв не пишуть. - А якби писали? - Однак не взявся б. Не люблю дурне дiло робити. Вiдповiдь не влаштову╨ мене, i я мов з торби висипаю перед дiдом купу запитань. - Гей-гей, - смiються його пожмаканi вуста. - Бери краще косу та неси ©© до клунi. Ми йдемо через сiнокiс, i темнi╨ над нами небо, i дзвенить земля на тисячу ладiв, i я слухаю. Слухаю небо, i слухаю землю, i слухаю дiдову мову. I в серце. мо╨ влива╨ться якась незрима сила, що на вiки вiчнi прив'яже мене до цi╨© землi, до спiвучо© тихо© мови. ...Чим густiша паморозь падала на дiдову голову, тим бiльше вiн любив мене i щедрiше розкривав свою душевну скарбницю. Вiн старiв на мо©х очах, i йому здавалося, що сила його i навiть саме життя його переливаються в мене, бо не було в дiда синiв - покосили ©х пошестi та кулi... - Безсмертячко ти мо╨ кирпате, - шепотiв дiд, коли я засинав пiд музику його слiв. То були дуже гарнi слова, бо поганих дiд не говорив менi. Я часто ображав i кривдив дiда то сво╨ю нетямучiстю, то жорстоким дитячим его©змом. Але дiд великодушно пробачав менi, як умiють пробачати великi люди. А дiд був великим i простотою сво╨ю, i тим, що не канючив од життя бiльше, нiж заслужив. Любив дiд читати iсторiю та географiю, а ще любив Шевченка та Горького, бо, Шевченко - це, мовляв, селянський письменник, а Горький - городський. - Правди тако©, як у них, нi в кого нема╨. Iншi теж розумнi, але не такi. Не селянський i не робочий розум у них. Якщо я не зрозумiв, ©х, то попроси у них за мене пробачення, коли виростеш. Що ж, пробачте йому, графе Толстой i Антоне Чехов, не ображайтесь на нього, могутнiй Франко i нiжна Лесю, не гнiвайтеся, Олександре Блок, Володимире Маяковський i Олександре Довженко. I ще й ще iншi. А тi, хто бачив, як сам вiдривав вiд рота, оддавши останню зернину фронтовi, як годував на трьохсотграмовий трудодень сво©х внукiв, - тi, що бачили це i мовчали або цвiрiнькотiли римами про кохання, нехай самi пiдуть до його могили i попросять у нього пробачення. Не збагнули вони нi сили, нi краси, анi роботи його. I якщо не простить вiн ©х, то нехай спалять сво© книжки i вiзьмуться за iншу працю, щоб не була ©х старiсть убогою. ...Я ходив тодi в восьмий клас. Дев'ять кiлометрiв було до школи. Як на мо© чотирнадцять рокiв, то це не так вже й мало. В недiлю дiд цiлий день читав. Географiю, мабуть. - Iване, пiди врубай дров, - сказала мати. - Чого це саме я? - Бо я вже не можу, - промовив дiд. - Ви самi книжки чита╨те! - Не пащекуй, Iване! - гримнула мати. - Тiльки на язик i проворний. Я цюкав сиру лозу бiля дровiтнi. Дiд повз мене пройшов у клуню. В нього в руцi телiпався цупкий конопляний налигач. Я цюкав лозу, а в клунi було тихо. Раптом нiби обухом хтось гепнув по серцю. Я кинув сокиру в снiг i кинувся в клуню. - Дi-дусю! Вiн стояв i робив мiшанку для корови. А вiд ясел за кожним його рухом жадiбно стежила прип'ята цупким налигачем Лиска. Дiд глянув на мене i, забачивши переляк на обличчi, стурбувався й сам. - Що з тобою, Iване? - Ви йшли з налигачем, i я подумав... Я припав до його древнього кожуха, i ревiв, мов дитина, i просив прощення. Увечерi дiд сказав: - Ганно, нехай Iванко завтра не йде в школу. - Чого? - Раз кажу, то треба. - Добре, Iванко не пiде. - Мати здвигнула плечима. Але то не була примха. В понедiлок дiда вже не було. Суворий i прекрасний, вiн лежав у домовинi на старезнiй дубовiй лавi. А надворi свiтило сонце, скрипiв снiг i кукурiкали пiвнi на вiдлигу. ...Я нiкого так не люблю, як дiдiв. Це жива мудрiсть, неписана iсторiя нашого народу. На сво©х зiгнутих плечах несуть вони стiльки краси i нiжностi, що може позаздрити ©м будь-хто. I коли в автобусi я бачу сiдоглавого предка мого з в'язанкою бубликiв, я чомусь думаю: зараз прийде в хату, добуде свiй нехитрий гостинець i скаже сво╨му Iванковi: - А глянь, що я принiс вiд зайця... Вiн посадить на колiна сво╨ чорняве чи бiляве безсмертячко, i воно, роззявивши ротика, слухатиме його простодушнi оповiдi, в яких переплететься дiйснiсть i фантазiя. I колись обов'язково проснеться в його душi дiдова краса, i живитиме його дiдова мудрiсть i дiдова мова. ПОСМIШКИ НIКОГО НЕ ОБРАЖАЮТЬ Дерева цiлий день вимiтали небо сво©ми зеленими мi