- Не ми йдемо: Новий рiк iде! Нам вiдгукувано: - Нехай iде, нехай мирний i здоровий буде! Тодi я починав: - Запряжем хмару, ви©демо на сонцi: землю орати - поля робити... - Сiйся-родися, жито-пшениця, всяка пашниця, - проголошував брат. У нашiй рукавицi не лише жито й пшениця - ячмiнь, овес, гречка, просо, мак... Хiба щастя може бути одноманiтне? Ми набирали по жменьцi, й нашi голоси дзвенiли: - Щоб не бив град... Щоб поля не засiвалися кулями, бiлим тiлом не заволочувалися i кров'ю не сполiскувались. - Так наставляли бабуся. А завершували: - Сiйся-родися... Коноплi до стелi, льон по колiна, щоб у вас, люди, голова не болiла! Дуже тиснув мороз, але ми пройшли вздовж i впоперек села, не поминувши жодно© хати. Не взяли нi пирога, нi копiйки: вiдробляли борг перед лихолiттям. Мати вже нас чекали. Стояли в сво╨му кожушку. А в ньому поли так посiчено кулями, що можна встромляти пальцi. - Заходьте i посiвайте, - просили. Ми посiвали щедро i старанно. Менi й досi зда╨ться, що це зерно не можуть склювати нi свiйськi кури, нi дикi хижi птахи, що воно нiколи не струпi╨. - Запряжемо хмару, ви©демо на сонцi: землю орати - поле робити! ===================================================================== Гнат Хоткевич. Авiрон Уже давно нема Мо©сея... О, навiщо, навiщо вiн кида╨ нас?.. Поки вiн тут, поки вiн з нами - всi певнi i всi спокiйнi. Всi знають, що недалеко, серед них, пророк божий, з котрим говорить сам Адонай i котрий без страху дивиться в лице Господа сил. Як дитина тiшиться коло матерi й верта╨ до сво©х забавок, бо чу╨ близько хранителя свого спокою, так Iзра©ль, бачачи Мо©сея серед сонму, ста╨ певним, спокiйним i верта╨ до сво©х справ. - А що, Мо©сей нiчого не говорив? - вставши ранком, спита╨ сусiд сусiда. - Нi, нiчого. Бодай я не чув, - вiдповiсть йому той, вибираючи слiди снiдання з бороди. - А що хiба? - Та нiчого... Я так собi. - I, помовчавши, додасть: - Бачив я вчора його на судилищi. Ей, великий муж!.. - О так, так! - киваючи багато разiв головою, притакне сусiда, i вони розiйдуться спокiйнi, певнi, що не стрiне ©х нiяка пригода, а чи й стрiне, то ╨ кому подумати й порятувати. Вiн усе зна╨, все вмi╨, бо йому помага╨ сам Господь. Так!.. Великий вiн, Мо©сей! Вданi словеса господнi во уста його, i премудростю Бога опоясанi чресла його. По слiдах божих iдуть стопи його, i мудрiсть Всевишнього на ньому. Очi його бачили висоту й силу творця, i чуло грiм глагола з небес вухо його. Божу борозну веде! Сi╨ божий виноград, виноград найлiпший, i нам да╨ пити з чашi благостi господньо©. Де ж ти тепер? Сило, нащо кида╨ш нас i робиш безсилими? Вiтре, пощо переста╨ш обвiвати лиця нашi, а серцям да╨ш горiти на вогнi наших страстей? Великий пророче!.. Невже ти не зна╨ш хитання Iзра©левого i невже не чу╨ш пiдбурюючих речей Корея з сонмом його, i Айнана, i брата, рiдного брата мого Датана? О, затули вухо сво╨, Боже, на хулу ©х i не клади меча помсти на безумi╨ ©х! Дай ©м час схаменутися, бо вони схаменуться, й пiзнають сохраняющего путь ©х вдень i вночi, i падуть перед тим, хто трима╨ ©х життя силою звука iменi свого. * * * Так говорив у душi молодий Авiрон i блукав неприкаяно серед шатрiв юдейських, напiвсвiдомо прислухаючися до гомону людей, перескакуючи через купи смiття й палицею вiдбиваючися вiд псiв. Уже давно отаборився Iзра©ль тут, коло Синайсько© гори. Мiж шатрами вже стiльки назбиралося рiзного бруду, що годi було пройти. То була розкiш псiв i малих дiтей. Вони, i тi й другi, як тiльки блиснуло сонце, виповзали з сво©х закуткiв i починали бабратися в тiм смiттi, шукаючи зогни-лих останкiв ©жi. А знайшовши, починали битися - дiти з дiтьми, пси з псами або перемiшуючися; а той, хто подужав, з'©дав, сопучи та поглядаючи навколо - чи не хоче хто вирвати. Коли ж надходив час обiду, матерi, пискливо верещачи, починали бiгати по тих смiтниках, знаходили сво©х дiтей, i часто можна було бачити, як яка-небудь розпатлана юдейка, призиваючи всi прокльони з небес, волокла двох дiтей, мов кошенят, за шивороти, а третього пiдштурхувала спереду ногою. А його нема! Нема того, хто все велить бути чистими, велить митися часто й далеко вiдносити смiття вiд шатрiв. I жiнки не дають собi труда вiдiйти навiть кiлька ступенiв, а виливають усе тут же, одхиливши тiльки поли. Коли ж хто пригада╨ ©м накази Мо©сея, вони тичуть тому в руки сво╨ начиння й кричать: - Неси сам, коли ти такий мудрий! Нехай несе, нехай несе, не перешкоджайте йому. - Якби ти мав стiльки дiтей, як я, ти не хотiв би навiть уночi встати для себе. I здiймався крик, i галас, i хмара докорiв. "А ми хiба зна╨мо? Може, завтра ж рушимо з цього мiсця i нiколи вже не розiб'╨мо на нiм сво©х кущiв вдруге". ...З тоскою блукав молодий Авiрон мiж кущами, придивлявся до безладу, прислухався до гомону людей. А гомiн цей, спочатку тихий i маловиразний, ставав все яснiший i яснiший з кожним днем, набирав сили й робився зухвалим: раби згубили господина, i душi ©х здiймали бунт. II Головнiше те, що нiхто не зна╨, коли вiн поверне. Як прийшов Iзра©ль сюди, до цi╨© гори, вiд Рафiдина, в той же день Мо©сей був на горi й говорив з Богом. Того давно вже не траплялося, певно, тому, що не було гори: все рiвна та рiвна пустиня, - звiдки ж би мав говорити Бог? А тут така висока гора, - i Мо©сей був на нiй. I говорив з Богом. А як спустився вниз, то закликав усiх старшин i сивих мужiв Iзра©ля i так казав перед ними: - Бачу я, бачу, що захиталася де в кiм вiра божа. Чую я, чую, що хулу глаголять деякi вуста. А Iзра©ль, маловiрний, почина╨ прислухатися до то© клевети вуст, i гасне iсповiдання волi могущего серед люду його. I навiть мене, котрого милостю сво╨ю благословив Господь i покликав бути серединою мiж вами й собою, навiть мене почина╨ дехто вже неохоче слухати, й кривитися на приказ мiй, i ширити мiж сонмом неправду про мене. I бачать очi мо© нещастя будучини вашо© ради маловiрства вашого. Бачать очi мо© голод i хоробу ваших дiтей, проказу й струпи на грудях жiнок ваших... Пси будуть вити мiж кущами вашими, i в вашу постiль буде заповзати змiя. Але великий наш Господь i многомилостивий! Вiн не хоче погибелi народу свого, а умноження хоче й праведностi. I от я став перед Богом там, угорi, й молив його: "Боже! - так сказав я йому, - тисяча лiт - хвилина перед тобою, i вселенна - пiщинка одна в десницi тво©й. Не бери гнiву свого на Iзра©ля, а вiзьми ще раз слово милостi на дiтей сво©х. Прости ©м грiхи й не остав тут, серед цi╨© велико©, страшно©, ненажерливо© пустинi". I Господь, милостивий в тисячах, сказав менi: "Так оповiсти дому Яковлю й тако глаголи до синiв Iзра©левих. Бачили ви, що зробив я ╨гиптянам? Бачили ви, як пiдняв я вас, мов на крилах орлих, i вiв пустинею аж до мiсця цього? Чому ж не переповня╨ться серце ваше страхом перед силою мо╨ю, i чому ви не слуха╨те пророка мого, нi самого мене? Але дивися, Iзра©лю!.. Велика довготерпеливiсть моя, i милостi мо©й нема╨ границь. Але й гнiв мiй без кiнця, i бiйся прикликати його на голову свою. Це даю вам закон! I коли слухом послуха╨те гласа мого й святинею збережете заповiдь мою, будете людьми мо©ми, вибраними з усiх. I дам вам землю, що тече медом i молоком, i умножу вас, як пiсок морський, i скорю пiд ноги вашi всякого ворога, моя-бо ╨сть земля i все, що на нiй. А як i тепер не послуха╨те останнього слова мого, - о, лiпше б вам не родитися на свiт! Розкрию землю пiд кущами вашими й тамо вас знищу земним вогнем! Здвигну гору з мiсця й накрию вас, а небо поверну в поломiнь i в поплавлений метал. Хто смi╨ стати проти мене?!" I перелякалася вся старшина й усi поважнi люди Iзра©ля, й прирекли одноголосно за себе, й за родини сво©, й за роди сво©: "Все сотворимо, що пророче Господь, i послуха╨мо всякого слова його. Так i скажи Боговi сво╨му й нашому..." I знову пiшов Мо©сей на гору - донести Господовi слова й приречення людей його. I знову, щасливий, бачив Бога, й узяв вiд нього закон, i зiйшов до сонму. А зiйшовши, приказав велике очищення, щоб вимили люди одiж свою й тiло сво╨ i щоб умастили волосся, а чоловiки щоб три днi не входили до жiнок сво©х. А на третiй день щоб пiднявся Iзра©ль рано, i, не вкушавши нiчого, iшов до гори Синаю, й став у мовчаннi й тихостi довкола: прийде-бо Господь на гору показатися людям у славi сво©й. I як живо пам'ята╨ Авiрон той трепет, з яким рушив вiн з батьком, i родичами, i сусiдами, i з усiм сонмом iзра©льським до свято© й страшно© гори. Стали далеко, бо не велiв Мо©сей не то зiходити на гору, а навiть торкнутися ©© чим-небудь. - Слухайте, ви! - говорив вiн перед вiдходом. - Я знов iду на гору, назустрiч Господу. Але з вас щоб нiхто не йшов за мною, навiть i не торкнувся гори, бо iнакше - смертiю вмре, каменем поб'╨ться або устрiлиться стрiлою. I чи то буде муж, чи женщина, чи з скота що - все одно: не буде живий. I всi з острахом поглядали на гору та дивилися одне за одним: чи не виступив хто вперед, чи не торкнувся хоч тiнню отого камiння, за яким, на його думку, вже почина╨ться гора. Був ранок. На голiм, чистiм небi пiдiймалося сонце, заповiдаючи страшну спеку. I небо, й пустиня були такi просторi, порожнi, що здавалося, якби крикнув, то крик цей понiсся б аж у безконечнiсть, - i лише гора, свята гора повилася тайною: верх ©© був закритий чорною-чорною хмарою диму, - i так чудно й страшно було дивитися на чорну хмару серед яскраво рожевих тонiв пустинi. Тисячi очей дивилися, i тисячi сердець билися, чекаючи великих божих слiв, великих божих дiл. Весь сонм стояв на ногах; жiнки й старi дiди, опершися на палицi, стоять i чекають, пiднявши голови догори й моргаючи сльозавими очима; крiпкi мужi, непохитно уставивши голови, наморщили брови, лише зрiдка хiба хто погладить чорну кучеряву бороду; жiнки з страхом iнодi поглядають на хмару, а бiльше стежать за дiтьми, - як би вони, загравшися, не вiдбiгли та, Боже, борони, не торкнулися якого каменя гори. Молодшi матерi так i зовсiм не вiдпускали вiд себе дитят, а тримали ©х за руки або загортали в полу сво╨© одежi. I лише чийсь песик нараз вибiг iз товпи i, нюхаючи, плентався по передгiр'ю. - Гляньте, гляньте... Пес... - зашелестiло мiж народом. - Чий то? - А я знаю? - Вiн умре. - Нi. Вiн сказав про скотину й про чоловiка, а це - пес. I всi шепотiли й чогось чекали, але нiхто навiть не крикнув i не тюкнув на пса. А песик побiгав, помахав хвостиком, потiм став переднiми лапами на камiнь i, пiднявши голову догори, тоненько й непри╨мно завив. I в цю хвилю, не знати звiдки, прилетiв гострий камiнь i вдарив пса коло вуха. Заскигливши, пес почав крутитися на одному мiсцi, а кров бризкала з рани й окропляла камiнь. Потiм упав, скрiб лапами пiсок, а ще потiм - у червонiй калюжi лежав непорушне з вишкiреними зубами. Але про нього всi забули, бо сталося щось ще страшнiше. Хмара над верховиною гори стала рости й рости, дим почав обгортати всю гору, закриваючи сонце, i нараз розiтнулося громове голосiння труб, мов тисячу ©х було сховано в хмарi i трубили в них велетнi. Страх обгорнув серця всiх людей, чоловiки впали на колiна, жiнки притуляли до себе дiтей сво©х, а в далекому таборi завили прив'язанi пси. I побачили всi, що бiжить Мо©сей з гори, й кричить щось, i маха╨ руками, мов кличе. Високий, старий, так швидко бiг вiн, мов молоденький парубок, а довге сиве волосся маяло й якусь авреолю творило над його головою. - Що вiн кричить? Кого вiн кличе? - зашумiли люди, бо з-за грому й звуку труб годi було щось розiбрати. - Вiн нас зове! Нас! - закричали переднi. - Нас зове перед лице Бога! - Ходiмо! Ходiмо бачити Господа сил! - Не йдiть! Не йдiть! - кричали другi. - Ми не хочемо вмирати. - Не може чоловiк винести погляду очей господнiх, i сяйво вiнця ослiпля╨ смертного. I ще страшнiше заревли труби й загрихотiв грiм. Слава ведущего предстала перед Iзра©лем, i сила Сильного показалася яво. I закричав нарiд: - Не йдемо! Ти, Мо©сею, вибранець божий, i тобi глагол його. Говори ти з ним, а ми з тобою. I затихли громи й труби, i почав кричати Мо©сей перед товпою: - Великий ╨сть Господь Бог Iзра©ля! Бачили страх його? Чули глас труб небесних? Але бiйтеся вчути голос вишнього самого! Бiйтеся! Бiйтеся!.. Бiйтеся!.. I ревнули знову громи й труби. Мо©сей побiг знов на гору, а люди, переляканi, затурканi, в страху, закриваючи голови полами, тiкали вiд гори i, лиш вiдбiгши далеко, зупинялися вiд цiкавостi. I всi бачили, як Мо©сей смiло ввiйшов у чорну хмару на вершину гори, i всi чули, що от як настане мовчання - це, значить, говорить Мо©сей, i його голосу нечутно; а потiм загримлять громи й труби - це Господь закрива╨ мiддю голос свiй. I всi, перестрашенi, вертали до кущ сво©х, але разом з страхом чули радiсть: кожному при╨мно було знати, що його Бог такий сильний, такий могутнiй. III А як повернувся Мо©сей з гори, то принiс з собою закон Господа. Ранiше ж не було закона. Принiс i читав його старшинам, i були там великi й мудрi слова: "Не зробiть собi богiв срiбних i богiв золотих не зробiть собi, а складайте менi вiвтар iз землi i на нiм палiть всесожжения ваше. Хто б'╨ отця свого або матiр свою - смертiю вмре. Хто злословить на отця свого чи на матiр свою - смертiю вмре. I коли б'ються два мужi, й поразять жону непразну, i буде младенець ©© поврежден, - да вiзьметься око за око, зуб за зуб, рука за руку, язва за язву, вред за вред. I як злодiя зловлять уночi i вб'ють, - нема в тiм убивства. Коли ж сонце зiйде над ним й тодi вiн умре - умре и той, хто вбив його... Не озлобiть пришельця i не образiть його, зна╨те-бо душу його - самi були пришельцями в землi ╙гипту. I вдову й сироту не озлобiть, бо як образите ©х i вони, застогнавши, возопiють до мене, - слухом почую глас ©х, i розгнiваюся яростiю, i поб'ю вас мечем. I будуть жiнки вашi вдовами i дiти вашi сиротами. Шiсть лiт сiй землю свою i збирай плiд ©©, а в сьоме лiто дай ©й спочивок. Тако сотвори й винограду тво╨му i маслинам тво©м". I багато ще всяких мудрих i святих слiв. А накiнцi говорив устами Мо©сея Господь: "Слухай, Iзра©лю! Це посилаю аз ангела мого перед лицем тво©м, - да збереже шлях твiй i введе в землю, що приготовив я тобi. Послухай його i не ослухайся його, iм'я-бо мо╨ на нiм. I коли слухом послуха╨ш гласа мого i сотвориш все, що скажу тобi, - ворогом буду ворогiв тво©х i супротивлюся супротивникам тво©м. I благословлю хлiб твiй, i вино тво╨, i воду твою, i вiдверну хоробу вiд тебе, i число днiв тво©х збiльшу. I устрашу всi язики, де йтимеш ти, i обращу вся супротивная твоя в бiг. I положу предiли тво© вiд Чермного моря до моря фiлiстимлян i вiд пустинi до велико© рiки ╙фрату i передам в руцi тво© сидящих там, да не змiша╨шся ти з ними й не послужиш богам ©х". I написав всi тi слова божi Мо©сей у велику книгу i заповiв, що вiдчита╨ ©х привселюдно й урочисто. Люди радiли, що вони ще щось убачать, що мають нову тему для безконечних оповiдань, - i всi тiшилися. Мо©сей велiв зробити перед горою великий кам'яний вiвтар, а довкола нього - ще дванадцать менших, числом колiн Iзра©левих. Вiвтарi мусiла поскладати молодь, якiй приказано було також назбирати сухо© трави, хмизу, кiзякiв - взагалi, всього, що могло би горiти, на чiм можна б було спалити жертву Боговi. Авiрон був щасливий, що й вiн може доложити сво©х рук до свято© працi, що в призначених для божо© жертви вiвтарях буде i його камiнь. I камiнь Авiрона все був найтяжчий, i оберемок пiдпалу його все був найбiльший; вiн подряпав собi руки, видираючи якнайсухiший хмиз, тремтiв вiд напруження й був увесь мокрий вiд поту. Дехто з молодi, користаючись з того, що око старших не надзира╨ за ©х роботою, полягали собi на сонцi або бiгали, ганяючися один за одним, але Авiрон засоромив ©х, сказавши: - Що ви робите? Як вам не сором? Ви ж Господевi служите роботою. Це ж вiн буде приймати жертву на каменi цiм, i до його нiг пiдiйметься дим з опалу цього. Чи ж лiнивством та жартами повинен будуватися вiвтар божий? Хлопцi справдi засоромилися, щиро взялися за роботу, - i дванадцять кам'яних вiвтарiв мов виросло коло великого вiвтаря пiд горою Синай. Коло кожного з них по обох боках лежали великi купи сухого опалу, а коло головного вiвтаря були його цiлi гори. Ще задовго до пiвдня почали збиратися люде i великим пiвколом оточили мiсце жертви. Хто стояв, хто сидiв, хто мовчав, хто балакав, але всi поглядали на кущу Мо©сея. Вона стояла на невеличкому пригорбку, i видно ©© було звiдусюди. Коло не© великою купою згромадилися всi сiмдесят старiших Iзра©ля, - вони ж мали приносити жертву сьогоднi. От заворушилися коло кущi Мо©сея - певно, вийшов вiн. Так i ╨! Вiн вийшов, i видно, як, тримаючи обома руками, несе книгу слiв ╙гови. Вiд певностi душевно© не мiг устояти Авiрон на мiсцi й побiг; побiг назустрiч Мо©сею, щоб бачити його, щоб бути близько нього, щоб вiдкинути камiнь з дороги його. Вiн так любив його зараз, так безконечно любив!.. I бiг, скiльки доставало сил, щоб хоть бiгом трiшки заспоко©тися. Поважно й розмiрене йде Мо©сей i зцiпив уста. Щось пробували заговорити до нього старшини, але вiн не вiдповiдав i був як кам'яний бог. - То шкода, що божi слова вiдданi на папiрус, - говорив один з семидесяти. - Чому ти не попросив Бога, щоб вiн написав тобi сво© заповiдi на каменi або на мiдi? А то папiрус таки папiрус, а не камiнь i не мiдь. Те б уже було на сотнi лiт. Мо©сея, зда╨ться, вразили цi слова, вiн навiть затримався на одну мить, але, може, то так лише здалося, бо не рухнув нi м'язню i нi звука не почулося у вiдповiдь. Старшини, бачачи, що зав'язати розмови нiяк не можна, замовкали й собi й ставали такими ж поважними, як i Мо©сей. Та й крайня була пора, бо всi очi було звернено на них. От i вiвтарi. Широко всюди розступався нарiд, пропускаючи свого пророка. Мо©сей пiдiйшов до головного жертовника i, упавши на колiна, почав голосно молитися. Нарiд хотiв повторяти слова його молитви, але, очевидно, не мiг i молов всякi обривки фраз, що довелося почути вiд сусiда справа або вiд сусiда злiва. Безбожний Корей з сво╨ю жiнкою й дiтьми стояв на ногах, тодi як всi люди впали на колiна, i голосно реготав з то© нiсенiтницi, яка виходила з слiв Мо©сейово© молитви, перейшовши стiльки тисяч ротiв. Авiрон мимоволi все те мусiв слухати, бо не вдалося протиснутися наперед: iз старшинами йти було нiяково, а зараз же по них нарiд так стискався, що хлопця зовсiм одтерли кудись убiк. I вiн випадково опинився недалеко Корея й от тепер чув усi тi кпини та смiх. Хотiв був вiн щиро молитися, але це жартування й насмiшки вбили в нiм увесь релiгiйний настрiй, i як вiн не старався потiм знову вiдповiдно настро©тися - вже не мiг. Та й справдi це було трудно. Сонце страшно пекло голову, а гостре камiння рiзало колiна. Десь там, напередi, коло Мо©сея, щось вiдбувалося; може, й велике, може, й святе, та коли ж тут нiчого не було анi видно, анi чути, - i поки та святiсть доходила сюди, минаючи тисячi спiтнiлих людських тiл, проходячи через тисячi розкритих на спецi ротiв, то з не© вже нiчогiсiнько не зоставалося, i вона тут була вже байдужiстю й обов'язком, от як i це клячання. I Авiрон почав розглядатися по товпi, i замiсть молитви всякi iншi думки почали ворушитися в нього в головi. Он сто©ть на колiнах товстий I╨лi©л, зложивши руки на пузi; сонно примружилися його маленькi свинячi очка й шукають на землi найменш освiтленого предмета, щоби спочити вiд гострих променiв сонця. Хоч вiн i сто©ть в молитовнiй позi, але одразу видно, що думки його десь далеко, i Авiрон навiть зна╨ де - в ╙гиптi. I╨лi©л був там десятником над сво©ми ж земляками, сам не потрi бував робити, ' а лише приказував; до того ж iще заробляв тим, що рiзав людям скотину, з яко© брав собi, звичайно, найлiпшу часть i продавав потiм хоч сво©м, хоч ╨гиптянам. I дуже не хотiлося йому кидати ╙гипту; так не хотiлося - страх! Але що ж вiн мiг поробити проти волi цiлого народу - треба було йти. I вiн пiшов, але думка його не переста╨ критикувати Мо©сея; тому вiн зробився одним з найближчих приятелiв безбожного Корея. I тепер при кожному жартi пiдсмiху╨ться вiн масними сво©ми губами й притаку╨ ледве помiтним рухом голови, хоч стояти на ногах, так як Корей, i не стало в нього смiливостi. А от Малехет. Вона ще молода жiнка, але так багато дiтей в не©, що вона вже вигляда╨ старою, ©й нема╨ навiть часу молитися нiколи: то шити вона повинна щось на дiтей, то знов ще одного родити. Та вона якось i не бо©ться Бога. "Ну що ж! - каже вона, - вiн дав менi стiльки дiтей i тепер мусить бачити, що я зовсiм не маю часу на молитву". I, зда╨ться, вона права: дiти ©© - молитва ©©. А тепер от сто©ть вона на колiнах, така худа, тонка, як патик, i просто вiдпочива╨, бо вона не сто©ть власне, а сiла, прикривши ноги. ©й так рiдко доводиться посидiти спокiйно, що вона рада й цьому випадку. А де ж Асха? Де тi очi, що любi Авiроновi бiльше вiд усiх очей на свiтi? Де вона сто©ть на колiнах, i яку молитву шепочуть уста ©© впрост до вуха господня? О, як хотiв би Авiрон стати поруч не© на колiна, i як молився б вiн тодi, дивлячись хоч на тiнь ©©!.. I вiд то© згадки тепло-тепло зробилося Авiроновi в грудях, i забув вiн i Корея, i бiль сво©х колiн, i так молився в душi: "Поможи менi, Боже, взяти Асху за себе, бо я люблю ©©. Я буду вставати до схiд сонця, щоб принести води вмити ©й ноги, i пiзно вночi лягатиму, щоб зробити за не© вечiрню роботу. В свято i в будень умащу найдорожчим ╨ле╨м волосся ©©, сам з любовiю обстружу сандалiю i ув'яжу ремiнь на нозi ©©. I первенця мого тобi, о Адонай, присвящу, i десятого овна спалю перед тобою з стад сво©х. Дай менi Асху, Боже!.. Ти ж ма╨ш силу промовити до серця батька ©© i ма╨ш руку преклонити хотiння його..." I пiсля цi╨© молитви так захотiлося йому бачити Асху, що вiн, скориставшись з того, що всi вже повставали з колiн, встав i собi та пiшов шукати. Але нiяково було довго плентатися мiж людьми: певне, зачалася вже жертва, бо видко було дими напередi, а люди хоч i повставали з колiн, але стояли в побожнiй тихостi. А до того ще замiсть Асхи надибав Авiрон усiх сво©х, i батько, суворо щось зашипiвши, показав стати коло себе. Авiрон не мiг не послухати й став поруч брата Датана, та, очевидно, вже безнадiйно мусiв стратити ввесь свiй молитовний вогонь. Датан, заховуючи зверхню побожнiсть, все ж знаходив хвилину, щоб шепнути братовi щось у©дливе, саркастичне. - Корей говорить, - шепотiв вiн, - що це все бреше Мо©сей; нiякого Бога вiн не бачить, а тiльки туманить людей. А що труби було чути на горi, так це просто забрав вiн з собою 40 душ сво©х прихвоснiв з колiна Левi©на та й велiв ©м дуднити з хмари. - Мовчи... Прошу тебе, мовчи, - тихо говорив Авiрон братовi. Йому боляче було слухати образливе слово на пророка, на вищого з людей. А крiм того... це будило в душi його сумнiви, а вiн не хотiв ©х. Йому так добре було в його вiрi, вiн так любив свiй щирий запал i свою молитву, що просто не хотiлося виходити з того запашного саду на повний куряви й смiху життьовий торг. Сумнiв - це ненажерливий змiй. Йому да╨ш руку - вiн хоче серце, йому да╨ш день - вiн хоче життя. Тут люди нараз почали кричати чогось, i далеко-далеко пустинею понiсся стоустий гомiн, лякаючи самiтнього орла на стервi. - Що? Що сталося? Чого кричать?.. - суетливо пита╨ Авiрон. - Хiба я не так само знаю, як i ти? - вiдповiдали йому Авiрон, скориставшись з того, що й батько, зацiкавлений, роззявив рота та спинався на пальцi, аби хоч що-не-будь побачити, потихеньку вiдiйшов i почав проштовхуватися наперед. Молитва, очевидно, скiнчилася. Люди почали рухатися, переходити з мiсця на мiсце, голосно розмовляти. А коли Авiрон добрався до переднiх рядiв, вiн побачив, що люди всi були забризканi кров'ю. Мов вишкiрялися цi яскраво-червонi плями на бiлих святкових уборах i разили око в слiпучому сяйвi сонця. - Що тут було? - розпитував Авiрон - А ти де був хiба? - Я був тут, лише стояв далеко... - Ну, була жертва, ну? - А чому кров на людях? Але з ним не хотiли говорити й вiдмахувалися вiд нього рукою. Нарештi знайшовся якийсь охочий до розмов i розповiв у подробицях, як вiдбувалася жертва, як половину кровi Мо©сей вилив на вiвтар, а половиною окропив людей, говорячи: "Це кров завiту, що завiща╨ його Господь вам всiх словесах сво©х..." - А де ж вiн сам? Де Мо©сей? - Вiн узяв з собою Арона i Надава та Авiюда, а також сiмдесят старiших наших i повiв ©х на гору показати мiсце, де стояли ноги самого Господа Бога. - Страх, страх! - хитаючи головою, говорила якась жiнка. - А то хiба нi? - питала вона знов, хоч ©й нiхто не суперечив. - Як знати? Може вийти вогонь з-пiд землi й спалити, та й уже. - Боги всi сердитi, - пiдхоплювала друга. - Я бачила раз у ╙гиптi, як вирвався Апiс. Може, ви гада╨те, що вiн побив мало народу? Ну-ну!.. I жiнки почали пригадувати всяке страхiття, але Авiрон ©х не чув: гадкою вiн був з тими сiмдесятьма, що пiшли дивитися на мiсце ╨днання Господа з землею. О, якби Авiрон мiг бути там! Вiн облив би сльозами кожний камiнь, вiн лежав би день i нiч коло мiсця того й не боронив би скорпiонам лазити по лицi й по грудях, - аби дивитися, й дивитись, i пити без кiнця одну мисль: "Вiн був тут! Вiн, Адонай!.." I в хлопця пробiгла навiть думка - завтра рано, як спатиме ще ввесь сонм, побiгти скоком молодого оленя й самому знайти мiсце те. Його легко пiзнати: воно, певно, свiтиться, як сонце, i довкола нього розцвiли неземнi квiтки, а все живе, що ╨ на горi, сто©ть i дивиться й говорить: "Вiн був тут, вiн, Адонай..." Але потiм хлопець згадав, що Мо©сей не велiв наближатися до гори пiд страхом кари, та i взагалi те грiх. Та й чи буде ще тримати Господь те мiсце в святостi одверто, чи, може, спалить невидимим вогнем i повелить вирости за нiч на тiм мiсцi густим тернам або положить камiнь великий. Нi, нi!.. треба перестати навiть думати... I вiн зiтхнув. Так жаль йому стало себе, що от вiн уже скiльки прожив, а й досi не бачив нiчого надзвичайного. Чому вiн не протисся ранiш сюди? Може б, вiн тодi попросив гарненько Мо©сея, - i святий пророк взяв би i його разом з тими сiмдесятьма. А довкола гудiв юдейський табiр. Люди зрадiли, що вже скiнчилася молитва i що можна цiлком свобiдно рухатися, говорити, розмахувати руками, i нагороджували себе за довге стояння на колiнах. Балачки були палкi й велися на сотнi тем: кожному хотiлося щось сказати. Однi судили-пересуджували сусiдiв; другi висказували сумнiв, чи вернуться старшини живими, чи не ослiпнуть бодай; третi обмiнювалися гадками про сьогоднiшнi вражiння. Якийсь присадкуватий юдей з рудою бородою рiзко говорив: - Еге! Це так, i все те добре, що ви говорите, але в нас i без того дуже обмалилося вже скота, а тут iще тягнуть на жертви, та й на жертви, та й на жертви. А менi яка з того користь? То б я сам з дiтьми його з'©в, того барана, а кiстки дав би свойому собацi, - а то з'©дять його жерцi та прислужники. А ти за те, що годував, що берiг, що напасав, - не ма╨ш навiть хвоста. I я питаю вас - що в тiм доброго? - Грiх так говорити, - остерiгав другий. - Грiх i сором. То Боговi жертви, не людям. - Добре, Боговi. Але пощо ж Боговi доконче м яса? Чому вiн не хоче чого iншого? Бо левiти м'ясце люблять. - Прив'яжи собi язика, чоловiче! Та ми нiколи й не бачили того м'яса. I хоч те подумав би ти сво╨ю головою: чи вистарчить кiлькох ваших баранiв на таке число слуг божих? Так обiзвався один левiт, що не знати звiдки опинився поблизу. Останнiми часами ©х взагалi чомусь всюди стало повно: де зiбралася купка людей, де зав'язалася яка-будь балачка, - дивись, уже левiт поблизу, сто©ть, слуха╨, вв'язу╨ться в бесiду. Але ©х обов'язок служительства був такий ще новий, що люди забували про нього i вважали ©х от за таких же самiсiньких, як i всi юде©: один був з колiна Юдиного, другi - Iсахарового, а цi з Левi©ного, - от i все. Але тепер рудий юдей чомусь надзвичайно вороже глянув на левiта й буркнув: - Пiди донеси Мо©сею... - Я не донощик, та, зрештою, не маю чого доносити, а от ти, певно, ма╨ш кущу близько кущi Корея, що говориш його словами. I, замкнувшися в рiвнодушну неприступнiсть, вiдiйшов левiт геть та наблизився до друго© купки бесiдникiв. Тут низенький, грубий, але рухливий юдей критикував простоту Мо©сейових жертв i взагалi обряду: - Ну, що то таке? - говорив вiн, жестикулюючи руками. - Сьогоднi взяли барана, розрубали його на частi, дещо спалили, дещо з ©ли; завтра знов взяли барана, розрубали його трiшки iнакше - i знов дещо спалили, а дещо з'©ли. I все те вiдбува╨ться тут же, на очах у всiх, без усяко© урочистостi, без усяко© та©ни. Ну, що то за обряд? Я люблю так молитися, щоб у тебе аж мороз поза спиною ходив, щоб було на що подивитися, було чого й послухати. Тодi чоловiк i молиться iнакше, i думки його стають якiсь iншi, i сам вiн бiльше прив'язу╨ться до Бога. Он у ╨гиптян! Як можна порiвняти навiть з нами? Якi в них храми, ай-ай-ай!.. Цiлий день можеш ходити в них i заблудити серед тисячi-тисяч колон. А туди, де жерцi роблять сво╨ дiло, хiба можеш ти не то дiстатися, а навiть глянути, глянути хоч би одним оком? Ану, хтiв би я подивитися, хто б посмiв! Так враз i здох би на мiсцi!.. А як вийде процесiя, та жерцi всi в золотi, а опахала блищать дорогим камiнням, а боги в квiтках, а музика, а спiв - iгi-гi!.. От тут почина╨ чоловiк молитися так, що аж шкура на ньому трiщить, а очi - як не вилiзуть з лоба. А в нас? Пхе! - i вiн аж губи вивернув вiд погорди. - Ну, а де ж би ми могли мати такий храм, як у ╨гиптян? Таж ми сьогоднi тут, а завтра де? - А я хiба кажу... доконче такий? Хiба я так от, точнiсiнько так сказав? Я не хочу такого храму, але нехай менi дадуть Бога, щоб я його бачив, щоб мiг поцiлувати, доторкнутися рукою. А то хiба я бачив свого Бога? Або ти, або вiн, вiн - та всi? Ану виступи наперед, хто бачив Бога? Юдей говорив голоiно й сильно розмахував руками. - Мо©сей бачив, - несмiло вiдповiв хтось. - Мо©сей! - жваво пiдхопив низенький. - А що я маю в кишенi з того, що бачив Мо©сей? Хто бачив, той нехай i вiрить, а я не бачив, то я... не... - тут вiн зупинився й швидко озирнув всiх сво©ми лисячими очками, але зараз же прибрав попереднiй тон. - Ну, я можу вiрити, а можу й нi. Я-то вiрю, бо чому ж би я не мав вiрити, але... але хiба i всi такi, як я? ╙ такi, що й не вiрять. - I ти з ними, - сказав хтось, не знати хто, з гурту. Чорненький перелякався й почав клястися, що вiн завше давав на жертву i що йому нiхто не може нiчого закинути, але його мало хто слухав. Левiт же, здавалося, i зовсiм не чув, про що тут була бесiда, бо стояв, вiдвернувшися, й пильно дивився на гору. Чомусь нiхто вже не хотiв провадити тако© бесiди далi, i всi порозходилися в рiзнi сторони, пристаючи до iнших гурткiв. Тим часом сонце вже не на жарт почало припiкати. Люди почали непоко©тися, бо були голоднi. Розмови стали бiльш крикливi й менш зв'язнi: кожному хотiлося, щоби його послухали одразу, i то його одного. То там, то там якась мати, голосно кричачи, мовби приходила остання ©© година, задирала сорочку дитинi й давала кiлька голосних ляпанцiв; а друга, молодша, потай виймала з пазухи сир i, вiдвiвши дитину, мов за яким дiлом, трiшки вбiк та закриваючи сво╨ю одежею, совала ©жу до рота та наказувала швидше ©сти. Але дитина, на©вшися, починала хвалитися перед товаришами, тi прибiгали до сво©х матiнок i сипали, як з мiшка, рiзними докорами: всi ©дять, лиш ми... всiм дiтям матерi дають, тiльки ми... i т. д. I мiж матерями повставала суперечка: одна починала докоряти другiй грiхом та лякати карою божою, а друга виправдувалася, що вона сама - Боже, боронь! - i не подумала навiть ©сти, лише трiшечки, зовсiм трiшечки дала дитинi, а з дiтей навiть Бог не пита╨ суворо, бо вони ж такi дурнi. Хiба вони розумiють, що таке пiст? I дуже всiм обридло стояти; навiть у переднiх, що бачили все, й чули, й захопленi були релiгiйним екстазом, - навiть у них все вже випарило пiвденне сонце, i зосталося лише почуття важко© конечностi. I тому можна собi уявити, якi радi були всi, коли нараз побачили громадку сво©х ватажкiв, що спускалася з гори. Всi надзвичайно оживилися, забули й про спеку, й про голод i, кричачи, почали тиснутися до того мiсця, де мали зiйти старшини: кожному-бо хотiлося подивитись якнайближче на людей, котрi от за хвилину перед тим бачили мiсце стiп господнiх i, може, навiть торкалися його устами. А купка старих дiдiв, iз Мо©се╨м на чолi, повагом, не спiшачися, йшла в урочистому настрою i, оточена радiсним, ляскаючим в долонi Iзра©лем, вiдповiдала на запити. Всi були цiлi, нiчим не ушкодженi, анi одна волосина навiть не впала з голови; лише очi ©х горiли вiд внутрiшнього щастя, а уста самi говорили, прибираючи якнайлiпшi, якнайдорожчi слова. Авiрон на цей раз уже протисся на самий перед i чув усе, вiд слова до слова. Захоплення було повне! Старi люди бачили таке, якого не доводилося нiкому з них бачити за все життя. Мiсце, де стояли ноги Господа, було, як би сказати... мов камiнь сафiр - лише де-де? Хiба бува╨ коли камiнь сафiр такий ясний, такий сяйливий, такий променистий, як сонце, i такий прозiрний, як твердь небесна?.. Нi, це щось iнше, щось неземне, - такi каменi можуть бути лише на небi! А довкола - все попалено! Великий такий круг, - i в ньому все чорне, як гнiв божий,' i Мо©сей каже, що так було б з усяким, хто наблизився б до мiсця того без божого позволения. О славен Господь! I славен Мо©сей, великий пророк наш! Вiн ╨диний, що може говорити з Богом - i зостатися живим! А Мо©сей стояв осторонь i мовчав. Лице йому було суворе, i лише очi... горiли таким вогнем задоволення влади, що, справдi, цей пророк сам здавався Богом. I всi люди були задоволенi, i вернулися до кущ сво©х, i ©ли, i пили, i славили Господа й пророка його, а свого верховного ватажка Мо©сея. IV А потiм уже сталося це... Знов пiшов на гору Мо©сей до Бога, взявши з собою молодого Iсуса, сина Навiнового. Вiдходячи, не сказав анi слова, скiльки часу пробуде на горi, коли його ждати; лише поставив на сво╨ мiсце Арона i пiшов. I всi бачили, як вiн увiйшов у темну хмару, що все ще стояла над вершиною гори, i всi були спокiйнi, бо що ж з того, як ватажок одходить собi на кiлька днiв вiд народу? Всього - кiлька днiв. Але от пройшло три днi, п'ять, сiм - Мо©сея не було. Чим це можна було пояснити? Люди догадувалися всяко i взагалi багато, може, навiть занадто багато, про це говорили, - бо хтось там сказав якесь нерозумне слово, про котре й забув через хвилю, а воно пiшло вже сонмом, виростаючи, як снiжна куля, й тривожачи собою уми. I врештi сталося так, що занепоко©вся нарiд i повстало замiшання серед нього... Ранком уставали сусiди, i перший запит був: чи не вернувся? Жiнки збиралися коло джерела i, набравши води в сво© посудини, забували, що сонце вже зiгрiло ©©, що дома нема анi крапельки, - i балакали, балакали без кiнця - все про одне. Вони умисне ходили по воду якнайдальше, щоб побачити ще й iнших жiнок, щоб почути, що ще й там, у другiм кiнцi стану, говорять люди. I пiсля кожно© з тих ранiшнiх i вечiрнiх розмов - новий клубок вiстей розмотувався по сонму, заплутуючи навiть яснi уми та вливаючи отруту сумнiву навiть у крiпкi душi. Мов ту воду, що приносили женщини, вливали вони разом з усiма сво©ми свiжими вiстками у камiнь вiри мужiв, - i щiлина сумнiву росла, росла, розтрiскувала камiнь на порох. I от почали вже непоко©тися мужi. ©х недовiр'я i сумнiв не були такi рухливi та жвавi, не перелiтали десять раз за один день вiд одних ворiт стану аж до других, але тим твердiше вони вривалися в голову й сидiли там, як те камiння пустинь. I нечисленнi були сумнiви мужiв, не прибирали таких розма©тих, строкатих барв, але, раз зародившися, вже не переставали невпинно рости, мов добре годований бик. I вечiрня бесiда мужiв була похмурою i довгою; жiнки наближалися до тих груп, але ©х проганяли, бо невелика при╨мнiсть мужевi пописуватися розумом сво©м перед жiнкою. Але жiнки все ж лiзли знов, хоч зовсiм могли того не робити, бо кожна з них була певна, що про все довiда╨ться вiд чоловiка вночi. Але то ж ще вночi, а жiнки не хотiли чекати, крутилися довкола, вмiшувалися в розмову, не даруючи мужеству мужiв навiть тих кiлькох годин. Але добре. Що ж на те все Арон, заступник Мо©се©в? Хiба можна думати, що вiн того нiчого не бачить, не чу╨? Та як же вiн позволя╨ ширитися неспокою промiж людьми? Невже вiн не зна╨, що з того насiння завше вироста╨ гiркий плiд?.. Нi, вiн, певне, бачить все те, але що вiн може? Та, зрештою, хто його буде слухати? Коли вiдходить могутнiй ватажок i ставить на сво╨ мiсце заступника - всi зараз же починають порiвнювати й переконуються, що заступник зовсiм не нагаду╨ ватажка, бо i взагалi його нiхто не може наслiдувати. А переконавшися, починають дозволяти собi лiнь i непослух, мов хотять трiшки вiдпочити. Так було i з Ароном, але ще в бiльшiй степенi, бо Арон був м який, добросердий i ласкавий чоловiк, але безхарактерний i безвiльний. I чи таким же несмiлим рукам було тримати в послусi? Та ще кого? Iзра©ля, що з Богом самим боровся й не раз вже, не два топтав заповiдь його. Перед Мо©се╨м тремтiли, i вiн не потрiбував навiть говорити, а коли говорив, то вже всi були певнi, що слово його непохитне, i нiкому навiть у голову не приходило спробувати не послухатись. На що вже Корей, а i той нiколи не посмiв опертися одверто; висмiював у затишку, критикував, але все ж виконував кожен приказ. Що вiн не став на колiна, як усi стояли? Так це тiльки тому, що був дуже далеко назадi, а будь вiн там, коло Мо©сея, - колiнчив би так само й не пустив би пари з рота. А Арон?.. Сумно було дивитися на його "верховний суд". До Мо©сея приходили в трепетi, блiдi; говорили мало i лише до справи; той, хто брехав, - мимоволi запинався, збивався, i одразу всiм було видно, хто правий, а хто нi. А коли по хвилi намислу вирiкав Мо©сей свiй суд, з глибоким поклоном вiдходили тяжебники, покоряючися за-судовi, хоч би який вiн був. Перед Ароном же ставали, як перед усяким iншим старшиною: кричали, сварилися, навiть билися перед ним. Один кленеться страшною клятвою, що вiн правий, а винен другий; другий ще страшнiшою клятвою клянеться, говорячи те ж саме. Арон слуха╨ ©х, несмiло пробу╨ втихомирити, а коли нарештi той гвалт скiнчиться й почина╨ться суд, Арон мов бо©ться образити й того, й другого позовника, мовби хоче виправдати ©х обох, а вирок придума╨ постановити такий, що нi та, нi друга сторона не бувають вдоволенi й вiдходять ще бiльшими ворогами. А останнiми днями Арон i зовсiм уже згубив голову пiд натиском сво©х обов'язкiв. Люди мов ошалiли. Серед них почала ширитися злочинним якимсь розумом вигадана звiстка, що Мо©сей давно вмер, пропав там на горi, а значить, увесь сонм, тисячi людей, жiнок, дiтей, зосталися тут, серед пустинi, не маючи дороги вперед, забувши дорогу назад. I от тепер тiльки всiм ясно стало, що за безумство був ©х похiд i що за сила була Мо©сей. Та це ж вiн, один вiн вiв усi тi тисячi в безвiснiй, жаднiй пустинi, умiючи видобути воду, умiючи знайти шлях. Нiхто не питався його, чи ж вiн зна╨ дорогу до то© невiдомо© Обiтовано© Землi, чи також iде навмання, куди трапить. Нiкому навiть у голову не приходило спитати себе: а по яких же признаках пiзна╨ Iзра©ль землю обiцяну? От прийдуть кудись, Мо©сей скаже: "Так! Сюди я вас вiв, бо, власне, цю землю обiцяв вам Господь". I то ма╨ так бути? I вiн не зблудив i не завiв зовсiм до якого iншого краю? Словом - не було сумнiвiв. На мiцнiй горi, на грудях Мо©сейових, побудувався спокiй народу, i тривога спала. Але от тепер, як захиталася пiдвалина, як... як, може, щезла навiть вона з лиця землi, - всi тi сумнiв