игарку на столик коло дзеркала. Стала на цiлий зрiст i зовсiм близько пiдiйшла до дзеркального шкла "Це ти, Кiтi? Боже, якi в тебе червонi щоки. А очi! Якi страшнi, великi очi. Закрий ©х!" Закрила. Чорно навколо, зник хрусталевий образ, а на його мiсце виринув з темноти iнший, бронзовий, високе чоло, буйнi кучерi, прудкий, але теплий погляд. Уста наливаються жагою i складаються в поцiлунок, ©й тяжко стояти. Ноги млiють i пiдгинаються. Навколо стану чу╨ пружнiй дотик мiцно© руки. Впаде. Вiдкрива╨ очi, бiжить до постiлки й кида╨ться на ©© бiле, нiби замета снiгу, лоно. Час йде. Кiтi болюче вiдчува╨ його спокiйнi, байдужi кроки. Тiк-так-тiк-так! Бам! - вибило пiвдевято©. Зiрвалась i слуха╨. Зараз застугонить земля, вiдчиняться дверi Приложила долоню до чола. Скаже, що болить голова. Хай не здиву╨. Коли болить голова, обличчя завжди червоне. Це-ж зрозумiло, нi? Але навколо було зовсiм тихо. Годинник вiдбив сво╨ i далi: тiк-так-тiк-так! Минуло пiвгодини, вдарило девять. Кiтi напружена, мов струна. Кожний непомiтний згук болюче ранив й. Годинник тiктака╨ далi, години пливуть. Нема╨... 8 У канцелярi© сiльсько© хати на столi свiтиться велика нафтова лямпа. Годинник показу╨ десять. Коло столу Йонаш i студент Пластун. Останнiй щойно скiнчив пропагандивну летючку проти поширюваного невiдомо як i ким укра©нства, а тепер перечиту╨ для апробати Йонашевi. Йонаш не все гаразд розумi╨, але пiдтаку╨. - Добре. Читайте далi. ..."кажут, что уряди у нас мадяре занимали i по-мадярски вели, от тепер будут вести наши русини, то-то укра©нци. То не думайте, что то так легко. Скажiт, кто iз вас годен у нас от разу вести, провадити службу, на пр. жупана, поджупана, журата, новтароша i пр. по-укра©нски? Ви думаете, что Василь буде жупаном, Митро поджупаном, Гаврило журат, Гриць новтарош i пр. Нiт, тоти чиновства займут укра©нци, а ви: Василь, Митро, Гаврило як був, так i будеш на задi, бо ти еще до того не способний. - Добре, добре. - пiдхвалю╨ Йонаш. - Далi, пане докторе... "Пан доктор" пiдрiс i голос зазгучав певнiше. ... "Всi народи признають тепер однi другим ©х народну честь, имя и исторiю, а нашi братя-укра©нци нам нiт. Они кажут, что ми не били, не ╨сьме и не ма╨ме бити русинами, лиш укра©нцами ... Дррр! Дррр! Дррр! - Телефон! - Пардон. Один момент. Йонаш швидко пiдходить до телефону. - Гальо! Тут Йонаш. Сiльська... Що? Втiк? Як втiк? Хто напав? Сто чортiв. Зараз телефонуйте до полiцi©. Раз-два! I вiн рiзким рухом загачу╨ слухавку. - Чорт би його забрав, утiк Цокан! - Як? - сiпнувся Пластун. - Холера його зна╨ як. Його везли по важливiй справi до мене й по дорозi напала якась банда. Це просто чорт зна╨ що. Тут щось не добре. Тут хтось замiшаний стороннiй; казав же я ... казав! Нi! ... На ма╨ш. Бий його сто громiв! Тепер можемо мати халепу! Вiн гасав по кiмнатi, мов скажений. Хвата╨ капелюха й бiжить надвiр, але по хвилинi верта╨ться. - Нiкуди серед ночi бiгти. Треба закликати вiйсько, щоб зробило стежу. Пластун виявля╨ бажання й собi щось робити, чимсь проявити себе в такий скрутний мент, але всi його намiри лишаються без наслiдкiв. Треба щось робити, це ясно, але що? I вiн метушиться, бiга╨ по кiмнатi разом з Йонашем i думають, що робити .... I дiйсно, моя пригода наробила бiльше гармiдеру, як убивство Розенкранца. Цiлу нiч дренчали телефони. Цiлу нiч, зо всiх кiнцiв, збiгалися "вiдповiдальнi чинники", зачиняли вiконницi, ставили сильну варту та й радили радили радили. Рiвночасно вiддiл кiннотчикiв, зробивши основну розвiдку, вислано в напрямку Репегова. По дорозi де рiчка Лазещина робить закрут i добiга╨ до уст╨рiки з Лопушанкою, знайдено ними трьох сво©х воякiв. Вони живi й здоровi лежали горiлиць на землi, тiльки мали звязанi руки й запиханi роти. Вiд переляку сердеги не могли нiчого вiсти, а тiльки ахали. ╞м видалося, що та бандi склад з цiло© сотнi, що всi "вони" обнизанi бомбами, скорострiльними стрiчками в великих волохатих шапках. Вони перепенили конi, зсадили й повязали варту, а Цокана тими самими кiньми вiдвезли в напрямку Репегова. Кiнний вiддiл одразу пустився на здогiн, але до©хавши до того мiсця, де дорога поверта╨ на Репегiв, зупини далi не ризикував... Оглянувши темноту й понюхавши тишу, вершники щасливо повернулися до Ясiня. Йонаша мучила жорстока думка, чи не замiшана в справу Кiтi. Хто повiдомив напасникiв? Яким чином вони дiзналися, що Цокан буде там ©хати? Але цi╨© ночi не один Йонаш не спав i турбувався. Не спала й турбувалася цiла мадярська й жидiвська Ясiня. Причиною того було, що старий Сруль Цiпетович, рижий сторож окописька, сидячи в сво©й одинокiй напiвзруйнованiй дiрi, задумав зробити огляд свого мертвого володiння й вийшов надвiр. Нiч темнюща. Бiлi камiнi окописька ледь маячать у темнотi. Сруль пiднiма╨ться покопирсаною дорiжкою пiд гору до краю окописька й мурмоче молитву. I раптом видалося йому, що зовсiм недалеко на грунi хрест, хтось вистрiлив. Сруль був сьогоднi в селi й досить наслухався про те, що з-за гiр мають прийти якiсь страшнi вояки. Блискавично пригадалася йому також вчорашня подiя з Розенкранцом. Всi подробицi того страшного, неймовiрного вчинку яскраво зявилися в його уявi, "коли Лейбу схопила червона пальката рука за карк, а друга вдарила його стрiльнем по ярмурцi". Жiнки репетують, дiти мруть з переляку. Цiла вiйна, що два роки клекотiла на цих горах, не видавалася для Сруля таким жахом, як учорашня нiч. Усе це наповня╨ його непереможним жахом i, пiднявши ляпсардак, стрiмголов летить у долину. За ним женуться жорстокi легонти, ловлять його, хапають "за полу". Вiн чу╨ за собою ©х тупiт, дихання. Вiн бiжить вулицею села й пiд кожним вiкном кричить: - Гевулт! Спасайтеся, хто може! - Укра©нцi! Дикий його крик будить Хайок, Iцкiв, Лейбок, що вони накидають на себе, що попало та з криком i ляментом вибiгають на вулицю. А там у глибокiй темнотi гаса╨ й галасу╨ безлiч переляканого Iзраеля. - Рiжуть! Рiжуть! Гевулт! Цiкаво, що переляканi не бiгали в рiзнi сторони, а збившись у великий гайдер, перли спочатку в сторону Кевелева, а досягнувши мосту повернули й женуться назад. Панiка, що з цього виникла, порушила спокiй i решти мешканцiв Ясiня-Центру. Шваби й мадяри збурилися також. Настрашений бувший цiсарський жандарм, а тепер "сусiд вуйко" Хомишин, що остаточно оселився в Ясiню, покинув загрiте леговисько, а на нiм молоду, по вбитому на вiйнi чоловiковi, вдовичку, уважно натягнув штани, солiдно завязав краватку й, защiпнувшися до останнього гудзика, вийшов також на вулицю. Але гайдер уже затихав. Десь далеко затихала решта ляментiв. Натомiсць вулицею навзаводи промчало з десято©. вершникiв. Хомишин постояв, послухав, досадно сплюнув, вернувся назад, щiльно зарегльову╨ за собою дво╨ дверей i вiдда╨ться подвiйнiй при╨мностi розгарячених вдовичкою перин. Пара тузiнiв поважних ясiнських горожан мадярсько© народностi, розмахуючи руками, квапиться до сiльсько© хати. Там уже повно народу, але ввесь час прибiгають новi Прибiгли, кожний обовязково пха╨ться наперед i пропону╨ невiдомо для чого сво© послуги. Що сталося, нiхто не зна╨. Всi переконанi, що на Ясiня наступають укра©нцi й що треба щось робити. Навiть Йонаш розгубився й не зна╨, що почати. Утеча Цокана пiдсилила загальний страх. До самого ранку клекотiло в Ясiню. До самого ранку радилися радники, лютував Йонаш, ляментували жиди, а цiлий ясiнський гарнiзон повнiстю виставили над рiчкою Лазещиною. Всi чекали судного дня. Але вiн не настав. Настав звичайний, як i завжди, поганенький, сiрий деньок. Лiси, як i завжди, вкритi ковдрями туманiв, опале небо подiбне на пошматоване гарматньою стрiляниною бойовище. 9 У той час, коли мене вивели з льоху й з такою помпою посадили в фа╨тон пiд охороною основне озбро╨них козарлюг, рiзнi думки ворушилися в мойому мозку. Знаючи темперамент мадярiв, а особливо деяких ©х представникiв на подобу Йонаша, не сумнiвався, що менi вже не довго Дихати на цьому свiтi. - ╞дучи рiзнi мiркування тиснулися до мо╨© голови. Душа обважнiла, мов жорна й так же, як жорна, не знаходила виходу, вертiлася на мiсцi. Гiрко стало, що пройшов цiлу вiйну, бився на всiх фронтах, дерся, дiставав рани й аж тут прийдеться так безславно, як бандит, бути зачавленим слизькою вужiвкою на суку першо© лiпшо© смереки. Пригадав сво©х, батька, матiр, братiв. Пригадав Кiтi. Де вона? Невже забула? I зненацька, як i завжди трапляються рiзнi несподiванки, серед найбiльшого розгону, рiзко зупинилися конi. Кiлька чiтких рiшучих слiв, брязкiт збро©, метушня й не встиг я отямитися, як мо© провiдники змiнилися й конi ще швидше понеслися далi. - Хто тут? - питаю. - При©демо - побачиш. - Чую голос. По часi конi звернули, вiз котиться в долину, на гору, ще раз поверта╨, сильно схиля╨ться з боку на бiк i нарештi зупинилися. Всi злазимо. Нiч i темнота. Недалеко лiс.. Де це - вгавати не можу. - Йдемо! - кажуть менi. Iшли глибоким, повимиваним дощами, пла╨м i по короткому часi входимо на подвiря мого далекого вуйка Романчука. Ось i пес його бiлий, подiбний на вiвцю, з куцим грубим хвостом. Вiн навiть не бреше, а бiжить назустрiч i ластиться. Вiд цього ста╨ при╨мнiше. Дихнуло родинним. Вступаю до хати. - Юро! Брате? Невже це ти?! - Дмитре! Обнiма╨мося, як два медведi. Старий вуйко, вуйна пiдходять також, згучнi цiлунки, ахи, обiйми. По хвилинi на столi миска пирогiв, сметана, кулеша. По недовгому часi десь узялися тато, мама. Вiтання повторю╨ться. Мама в сльози. Сiв коло не©, обняв стареньку: - Ну, годi, мамо! Сьогоднi плач не на мiсцi. Все, бачите, гаразд. Усi живемо. - А де Павло? Сидить бiдачисько в касарнях, - поясню╨ Юра. - Тримають, як заложника. Щось треба дiяти. А тi, пiд сiльською хатою також мусять на волю. - Якщо ©х ще не вивезли до Сиготу. Вуйко був на подвiрю й входить до хати. - А там, каже вiн, у Ясiню такий гармiдер, що Господи. Всi зацiкавилися й повиходили надвiр. Вуйкова хата знаходиться на правому схилi груня Бубне i, коли пройти грекiв двiстi на пiвдень, видно цiлу Ясiню. Вийшли на груник i поставали. В низу Содома й Гомора. Нiхто з нас не зна╨, що сталося. Вуйко порiшив зiйти в село й довiдатися що ╨. До раня ми знали все й порядно посмiялися. Виспався якслiд i до працi. Час не жде. Павло сидить, хлопцi сидять. Мадяри наполоханi й треба кувати залiзо, поки гаряче. Юра був страшенно невдоволений випадком з Розенкранцом. Вiн навiть сам бажав, щоб Тулайдана за це було покарано, але з цим не погоджувався я. - Розумi╨ться, - доводив я. - Це було зле. Це анархiя, безладдя, але не забувай, що це революцiя. Це кара, помста. Це хвилевий вибух накопиченого за довгi роки гнiву й нема╨ сили, що повстримала б його. Так я думаю, а тому не поспiшай осуджувати Тулайдана. Я переконаний, що коли б вiн цього не зробив, Розенкранц нiколи не був би помщений. Нi один закон не пiдступить до нього, як до злочинця, а ти-ж сам зна╨ш, що вiн увесь час витворяв. - Так, то так. Але ми мусимо розумiти, що на нас лежать тяжкi обовязки й не менша вiдповiдальнiсть. - Що-ж. Мусимо брати на себе вiдповiдальнiсть до кiнця. Юра пояснив менi справу мого визволення. Пiсля наглого арешту, вiн ходив ще до сiльсько© хати. Там iшли безупиннi засiдання. На Юру накинулися, як на зрадника й анархiста й домагалися його арешту. Йонаш погрожував "перетяти наш рух у коренi". Обiцяв вернути часи спочатку вiйни й на майданi поставити кiлька шибениць. У такому станi Юрi приходилося бiльше мовчати, нiж говорити, хоч вiн усiми силами намагався довести, що вiн осуджу╨ вчинок Тулайдана й домага╨ться йому кари. Тулайдан зробив це на власну вiдповiдальнiсть. Одначе всi його снаги були марнi. Рада Ясiня одноголосно клала всю вiдповiдальнiсть на Юру. До нього приставлено надзiр i в скорому часi був змушений вiдiйти в гори. Там органiзував невеличну ватагу й порiшив нас видобути силою. Для звязку з селом використав старого бувшого вiвчаря Тому. Вiн був тепер за сторожа в сiльськiй хатi й мiг пiдслухувати, що там дiялося. До всього, вiн володiв також мадярською мовою. Син його, Василь, був також з нами. Про те, що мене мають кудись вiдвезти, довiдалися зовсiм увечерi. Знали, що до сiльсько© хати прибiгала стурбована дочка Йонаша, що вона мала з батьком довгу нараду, що батько був досить обурений, але зараз скликав усiх членiв ради на якусь важливу нараду. Що говорили там не вiдомо, але по короткому часi послали сторожа по вiзника з добрими кiньми. У селi був переодягнутий Юра й удалося довiдатися, що цим вiзником мають вiдвезти кудись Дми гра Цокана. Юра не знав куди, тому швидко вислав двi ватазi, одну за Кевелево, а другу до Лазещини. Сам Юра ввесь час слiдкував за подiями на мiсцi. Тому, що з арештованим пiслано лише двох воякiв, Юра сумнiвався, чи везли вони його на страту. За цей час вдалося нам довiдатися, що Йонаш дещо змiнив сво╨ вiдношення до нас. Вiн навiть почав намовляти Пластуна, щоб той увiйшов з нами в переговори. Юра знав, що мадяри нас бояться й бажають краще миритися, нiж сваритися. Нам ходило лиш не попастися всiм трьом до ©х рук. Бiльше того, нам довелося довiдатися, що Йонаш нiкого не мав би проти того, щоб я вступив до мадярсько© залоги й навiть переняв там досить важне становище. Тодi виник у мене план, що ним подiлився з Юрою. Я порiшив сам нанести вiзиту Йонашевi й запропонувати йому сво© послуги. Юра спочатку вiднiсся до цього скептично, але згодом, передумавши, одобрив мiй намiр, наказавши ''тримати вухо гостро". Того самого дня над вечiр подався просто до дому лiсничого. Побачивши мене, вiн мало неопритомнiв. Зблiд, нижня губа витягнулася. Жiнка його з маленько© зменшала вдво╨. Чемно, спокiйно вiтаюся, прошу вибачити за спричиненi турботи й за все те, що сталося за останнiй час. Потiм коротко й одверто передаю йому сво© намiри. Вiн приходить до себе, перекону╨ться, що я не маю проти нього нiяких кепських думок i почина╨ навiть розпитувати, яким чином вдалося менi втекти. Дуже просто. Мене визволили нашi люде, що вважно слiдкували за всiм тим, що робилося в Ясiню. Торкнулися загальних бiжучих подiй i я висловив думку, що тут ╨ якiсь заiнтересованi чинники, що ввесь час намагаються тримати кра©ну в станi напруження Я нарештi приходжу до переконання, що це далi тривати не може й що потрiбний спокiй i порядок. Iнакше народ помре з голоду. Невже я гадаю, що ситуацiя така грiзна? . Грiзна й вимага╨ негайного полiпшення. Як на мою думку це перевести? Перш за все треба дiстати харчiв. Народ тепер пiде за тим, хто дасть йому хлiба. Але становище цiлого краю катастрофальне. Центральнi уряди не в станi прийти нам на допомогу. Мусимо шукати засобiв порятунку на мiсцi. е дуже сумно. В такому разi, неспокiй триватиме ще довший час. Про основнi сво© намiри, вступити до мадярсько© залоги й, поки-що не говорив. Йонаш деякий час подумав i каже далi: - Мав, чи власне хотiв би мати з вами деякi поважнi перетрактацi©... Але в той час нашу розмову перебива╨ стара Йонашиха. Тоненьким, ледь чуйним голосочком, просить мене зайти далi. Зо мною хоче бачитися панночка. Вона чогось трохи захворiла. Йонаш ледь помiтно зморщився. Прошу вибачення й слiдкую за старою, що ввела мене просто до Кiтiно© кiмнати. У напiвтемнiй з позавiшеними вiкнами кiмнатцi, на бiлiй постiльцi побачив Кiтi. Вкрита до пiдборiддя ковдрою, ©© голiвка з розбитими чорними кучерями погрузла в велику пухову подушку, а нiжне бiле личко нагаду╨ тих херувимчикiв, що ©х малюють на склепiннях Церков. Спочатку не знав, що робити. Стара нечуйно, мов тiнь, зникла. - Кiтi! - вирвалося з мо©х уст. Кiтi поворушила головою, визволила з-пiд ковдри довгу, нагу руку та вказала коло себе на стiлець. Тут на столику повно рiзних пляшечок i шкляночок. Гострий запах рiзних лiкiв наповнив кiмнату. Приймаю якiсь ганчiрки, що лежали на стiльцi, й сiдаю. Кiтi довго мовчки дивиться на мене сво©ми великими, чорними очима й опiсля говорить. З перших слiв пiзнав ©©, Кiтi, що тiльки одна вмi╨ так говорити. - Не подумайте, що я заслабла. Я зовсiм не слаба. То мама упевня╨ мене ввесь час: ти слаба, Кiтi, ти мусиш лягти. А я зовсiм не слаба. Я лиш сердита, що ви прибувши до Ясiня, замiсть того, щоб зайти до нас, забралися до сiльсько© хати. Рiвно ж мене турбу╨ ваша нога. Вона зда╨ться була поторощена дум-дум. А як тепер? Цiла? Володi╨те нею? Що дума╨те робити? Я тепер дуже стала поважна. Ви ще не зна╨те, яка я можу бути поважна. Я ходжу на лови й роблю полiтику. Диву╨теся? Дарма. Часи такi. Мiй батько не встанi всього сам зробити. Ну, але тепер- все гаразд. Перед пару днями татко зненацька задумав менi зробити несподiванку. Уявiть, сказав, що цього вечора до мене ма╨ хтось прибути. Думала, хто такий. Думаю, морочуся. Нарештi чекаю, чекаю, дочекала часу коли мав прийти й нiкого нема╨. Ну, думаю, обдурив мене тато. Сварюся на нього, вiн на мене. Каже, що вiн його сюди пiслав. Це, каже, ти десь його подiла. Нi, кажу. Його тут не було. Ти жарту╨ш. Ах, тут було того... У мене заболiла голова й мама вговорила трохи лягти. Ну, але кажiть щось про себе. Чого ви мовчите? Ви надто багато писали менi. "Далека Кiтi". Ха-ха-ха! Я ходила одного разу на те мiсце, де ви перебували на фронтi. Оглядала вашу землянку. - Цiкаво. Це мене дуже цiкавить. Я колись також туди зайду. - Пiдемо разом. Ви менi будете оповiдати. Я люблю такi оповiдання. То були такi особливi часи, що вже нiколи не вернуться й ©х нiколи до того часу не було. - Не бажав би, щоб вони вернулися. - Ну, хто його зна╨. Я вас розумiю. Але розкажiть i менi дещо. Розкажiть про того Розенкранца. Там оповiдають такi жахи, i як це так сталося, що на ваш потяг напали якiсь чорнi маски? Це як в романi. Це продовження романiв. Розказав. Коли скiнчив, попросила мою .руку. - При╨мно менi тримати вашу руку. Чи не чу╨те рiзницi, мiж мо╨ю долонею й тим крiсом, чи то скорострiлом, що його та рука тримала. - Рiзниця та, що там бiй з життям, а тут боротьба за життя. - Дехто каже не так. Знаю. Це каже той, хто не вiдчув того, що вiдчув я. - Як то? - Цього менi не хочеться казати. Просто, я вбачав безцiльнiсть тако© вiйни, що ми ©© пережили. Все мусить мати певну цiль. - Якщо ви не помиля╨теся, то кажете правду. Думаю, що помиля╨теся. Це говорить у вас той утомлений "ви", той, що понiс великi рани, той, що... взагалi... Ви кажете так, але вже друге поколiння так не скаже. Принаймнi думаю, що так не скаже. А тепер ви вже не хочете боротися? - Дивлячися за що. - Ну, наприклад? - Багато ╨ справ, що за них варто боротися. Наприклад за свободу. - В чому ви розумi╨те свободу? - Признаюся, що це слово не зовсiм для мене ясне, але приблизний змiст його ясний для кожного. - Дми-три-ку! Дмитрику - вона дивилася й мовчала. Дивилася вперто з коханням в очах. Нахилився до не©, ©© голiвка трошки пiднялася. - Ще любий! Ще далекий. Ааах! - i вона вiдхилила голову. - Чекай, у мене в головi туман. Зна╨ш... щось таке неясне, щось сплутане. Скажи менi, Дмитрику? Але скажи щиро, отверто. Я так багато по цiм передумала. Ах, нi. Це не те. От нiяк не можу найти слiв. I це завжди так. Це мо╨ прокляття. От живу тут у тих горах, люблю ©х, а душа неспокiйна. Тiсно. Свiт такий широкий, такий широкий, а менi тiсно. Гори душать. Я думала, що станеться iнакше. Сиджу бувало в лiсi на пеньочку й уявляю собi, як скiнчиться вiйна, як наше вiйсько переможе ворогiв, а наша влада заключить славний для нашо© кра©ни мир. Так, так. Це на©вно, але я ось така на©вна патрiотка. Так, так... Тут нiчого не зробиш. Я завжди мрiяла, що вiйна скiнчиться перемогою, що ми переможемо. А тодi... Боже мiй, тодi стiльки можливостей. Тодi й гори нашi поширились би. Тодi ти панi, ти ось тендiтна Кiтi Йонаш. Ти ©деш собi свобiдно по сво©й широкiй кра©нi, голосно говориш, смiло дивишся в вiчi. От, от! Це влада! Це панування. Цього хочеться менi. I тепер... Все рухнуло. Все пiшло до бiса. Ну й щож. Зявилися якiсь укра©нцi. Хто знав колись про укра©нцiв? Що це за народ? Де ©х iсторiя? Чи ж це не смiшно, що зненацька, з невiдомого виступа╨ якийсь народ, що його нiхто нiколи не знав i ... Та ну його к Богу. Замовкла й дума╨. По хвилинi раптом пита╨: - I ви також укра©нець? - Я, Кiтi, також укра©нець! - вiдповiв я так само твердо, як впав ©© запит. - О це дивно - сказала вона. - В такiм разi ми розiйдемося. До побачення! - i одвернулася. Мене це проняло. - "Кiтi", шептали мо© вуста, але я встав. Вона хороша, мов лелiя, приваблива, як iдеал. Тонка, кришталева, вона та©ла в собi всi насолоди раю й усi муки пекла. "Кiтi" - шептали мо© вуста. Хотiлося кинутися до не©, обняти й скавулiти перед нею псом. Але голова ©© лежала одвернута й мов не жива. Лишень ковдра на тому мiсцi, де хоронила ©© груди, злегка хвилювалася. - До побачення! - сказав твердо, обернувся й вийшов. Йонаша в хатi не було. Це доречi. Не хотiлося говорити. До чорта все. Твердо й сердито поступав у темноту. 10 Було прикро, але перемiг. Дома довго ходив по хатi й мiркував. В очах стояла кришталева мара, у грудях пожежа. Ах, ну його!... Через кiлька днiв знов затягнув би себе у вiйськове середовище. Атмосфера почала охолоджуватися. Йонаш дещо втихомирився й ясiнськi громадяне продовжували жувати жвачку сво©х великих буднiв. Марiйка, пiсля того, коли пережила тяжкi наслiдки вiдзначалося якимись при╨мностями. Довга й небезпечна, без належного лiкування й харчiв, хвороба, ранення Павла, його вiд©зд на Буковину й нарештi, по при©здi, арешт, все це не могло не залишити на нiй сво©х слiдiв. Змiнилася до непiзнання. Дещо погрубшала, розплився стан, обличчя помарнiло й на ньому зявилося кiлька вимовних зморшкiв. Однi чорнi й великi очi, що захоронили свою нервову красу. Вони глибокi, теплi та прозорi. Батько ©© недавно також помер, але це не так ©© торкнуло, бо в останнiй час вона все з ним не зустрiчалася. До само© смертi не мiг дарувати ©й ©© зради Манiвчукiвськоi традицi©. Два його брати, прибувши з вiйська, послiдовно й завзято продовжували ворогувати з нами. Ми ж навiть робили заходи розвязати цю справу полюбовно, але все те нi до чого не привело. Тi навiть не хотiли з нами розмовляти. Це були нашi заклятi вороги, що ©х Йонаш i Ко. не використали тiльки тому, що бувають речi, що ©х нi на що не використа╨ш. Нам вони шкодити не могли. Павло сидiв заложником у вiйськовiй касарнi. Спочатку до нього нiкого з наших не допускали, тримали пiд сильною вартою, але згодом, коли полiтичне небо дещо прояснилося, до нього пускали наших жiнок, а потiм i Юру. Сам Павло ввесь час лютував i ревiв, мов замкнений лев. З горла його щоденно виривалося тисячi найвибiрнiших лайок. Вiн готовий був переколоти черепи усiм "чортовим стражакам" i показати всьому тому начальству дулю. Його стримував Юра, що мав на це свiй погляд i просив зачекати. Вступ мiй до залоги одразу змiнив його долю. Одного ранку приходить до нього його барчистий, з розтятим носом, мадяр-прислужник i заявля╨, що заступник команданта залоги Дмитро Цокан хоче з ним бачитися. Вiдчиняються дверi й у супроводi двiх пiдстарший входжу до келi© Павла. Той спочатку не зрозумiв, що сталося. Не вiрив сво©м очам. Опiсля вiн ревiв з радостi й обняв мене, як медвiдь. - Збiрайся, кажу, i виходь. Досить з тебе капiти тут. Юри з нами не було. Вiн у таких випадках тримався сторони. Зате Марiйка мало не збожеволiла з радостi. Гiрше стояла справа з арештованими в сiльськiй хатi. ╞х, правда, не вивезли одразу: до Сиготу, але наш сенедрiон, що в ньому переважав Iзра╨ль, не ризикував випустити ©х на волю. Утворивши з комiсi© комiсiю, що в свою чергу була перероблена ще в комiсiю, порiшили зробити докладний допит увязнених, половину зних випустили, а трьох, на чолi з Тулайданом, вiдправили спочатку до Сеготу, а потiм до Кошиць. Розенкранца, пiсля належного оплакання усiм жидiвством Мармарощини й цiлого свiту, так само належно поховали. Преса цiлого свiту писала про цю страшну подiю. Прибула навiть якась голяндська чи англiйська мiсiя, що збiрала вiдомостi, фотографувала гуцулiв, робила донесення сво©м владам. Брат Розенкранца одразу ви©хав до Будапешту й звiдти пiдготовляв грунт для процесу. Його по©здка не обiцяла для увязнених нiчого доброго. В той час мадярська столична преса, торкаючися подiй в пiвнiчному сходi сво╨© держави, не раз вказувала на "необхiднiсть безоглядного в коренi пiдрiзання бунтарського елементу серед русинiв". Один тiльки незначний часопис осмiлився писнути про "неймовiрно жахливi вiдносини на Верховинi", про "ненормальнi вза╨мновiдносини мiж мiсцевим населенням i жидiвством", про "самозрозумiлий зрiст вiдпорности населення", i т. д. Але це був голос з провiнцi©. Переходовi, поступовi, соцiялiстичнi та комунiстичнi органи, вбачали в тому лише "зрiст небезпечних нацiоналiстичних тендендiй серед населення, а разом з тим, зрiст антисемiтизму. Подiбнi явища, в iнтересi братського пролетарiяту всiх кра©в, необхiдно поборювати в найрiшучiший спосiб". - То зна╨те, - розважав Хомишин, сидячи над "гальбою" в корчмi. - то краще жида не чiпай. - То, приплющував вiн сво© маленькi впалi окулярики - такий народ... О то народ! Це вже повiрте менi. - i при цьому запивав сво╨ зауваження пивом. - Це зна╨те, сусiдо, - витераючи сво© рижi вусиська картатою синьо© барви хустиною, - доля вашого брата нiд нiкого не обходить. Хай тут, скажу вам сусiдо, тисячу гуцулiв передушить тиф, чи голод, хай отакий Розенкранц висосе з чоловiка останню кров, i кого то болить? I Хомишин почухав праву щоку носа. Вiн бачить, що його фiлософiя знаходить пасивне спiвчуття в спiврозмовникiв i гостей, залякався й, нахилившися, майже шепотом диха╨ в вухо сусiдовi: - а зачепи одного жида, ооо... - i махнув pyкою. - Це вам, - знов нахилився до вуха, - такого ляменту нароблять, що бий тебе сила Божа. Чоловiк краще плюне й вiдiйде. Це вже повiрте менi... - Ма╨те рехт, сусiде,- пошепки вiдповiда╨ спiврозмовник i обидва мiняють змiст розмови. 11 Час набрякав подiями, що клали тривалi помiтки на сторiнки iсторi© Гуцулi©. Кольосальна по свойому розмiрi та й артистичностi революцiя обняла Европу. Гори нашi, вбранi пошматованими лахами, опинилися безпорядними й у необмежнiй сво©й на©вностi намагалися малпувати сусiднi кра©ни. Днi проходили туго й обережно. Зливи й сердитi вiтри швидко пiдштовхували зиму, а разом з нею i бiду. Населення корчилося, стискалося, мов кулак, тиснулися до сво©х .одиноких захисникiв-гiр i напнято чогось чекало. Зараз по звiльненнi Павла, мiж ним, Юрою й ще кiлькома з наших "верховодiв" вiдбулася нарада. Юра обкладав себе часописами, що ©х приносили для нього з долини, читав i товмачив сво©м краянам Вiльсоновi параграфи, говорив про нашу ╨днiсть з тамтими братами за горами, про необхiднiсть об╨днання... Вiн намагався переконати всiх, що коли ми захочемо, то нiяка сила не встанi перешкодити нашому визволеннi. Вдаряючи кулачиськом об стiл, вiн кликав на свiдкiв усiх богiв i заклинав гуцулiв вступати всiх разом до сво╨© армi©, що ╨дина принесе нам волю. Справа одначе стояла не блискучо. Тисячолiття неволi поклала на душах народу глибокий i сумний слiд. Та все-таки перемогло чудо, на очах творилася легенда. Кувалися мечi визволення й помсти. Родилися й вилiтали в пiднебесну височiнь гордi гасла боротьби, що безжалiсно на черепя крушили рештки злочинно© пасивностi, а в огнi i муках формувалися новi пiдстави будучого храму. Бiгли по горах порванi хмари. Ступали по оголених шпилях величезнi босi лапи сердитих i обережних небесних летунiв, ступали чуйно й м'яко, нiби тигрицi дзвiнких джунглiв. Ще день, ще два. Небо твердi╨. Хмари замерзають у фантастичнi гiганськi крижини, що прудко летять, труться одна об одну й, розсипавши на бiльйони кристаликiв, щиро посипають ними твердi, повнi камяних м'язiв постатi Карпатських велетнiв. Наша залога день-денно, як тiльки ранок вступав до касарнi, пiд звуком сурми пiднiмалась i жила твердим вiйськовим життям. Дисциплiна, порядок, чергова служба, телефони й розпорядженя. До мене сходилися всi нерви низу й гiр. Коли впали снiги, все частiше i частiше в мо©й канцелярi©, на головнiй вулицi, почали зявлятись суковатi гуцули, що вперто домагалися харчiв. "Жiнки, ади, пухнуть з голоду, дiточки ╨нчать, гейби з тебе пичiнки вийма╨". Але хлiба не було. Хтось пустив поголоску, що Укра©на, що повстала за горами, дуже багата на хлiб. Ходили чутки, що там гни╨ пшениця, що там картоплею свиней кормлять, що хлiб там щоденне ©дло найбiднiших людей. Це оповiв Iван Щутка, що недавно при©хав з полону. Вiн був на Укра©нi й привiз з собою кусень хлiба. Сусiди з околичних грунiв позбiгалися, бодай подивитися на хлiб. А полонений розломав шмат хлiба на дрiбнi кусники й роздал, мов проскурку, народовi. - Там, газдове, того хлiба, що пси не ©дять. На Укра©нi, газдове, хлiб сiють просто так собi... Вийшов на поле, зорав, вкинув зерно, а воно, ади, за кус ч╨су i вiгналос╨ в таку-оо стеблину. Встав i показав рукою аж пiд стелю. - Там, чеснi газдове, земля така, що масти нею хлiб, гей би маслом i ©ж. Там не те, що нашi гори. Газди i газдинi слухали й дивувалися. Дрiбочки хлiба не ©ли одразу. Обережно, мов святощi, несли в кулаках додому й вiддавали дiтям. - На. Сесь укра©нський хлiб. Сесь дав ми Iван Щутка, а той був на Укра©нi. ╞ж, дiтинонько, ©ж, бiдо моя. А коли знов посходилися до Щутки газди, вiн збива╨ розчухране волосся i каже: - то, чеснi газдове, тота Укра©на, що сорок мiльйон народу раху╨, виживлю╨, зна╨те, пiв свiту. А ось ми тутка гинемо. То ╨ кривда велика, бо i ми укра©нцi, бо то i наш хлiб. Газди слухають i кивають головами. ╞м от курити кортить, та нема╨ чого. Щутка розiйшовся i горить. Вiн громи кидае, домага╨ться винного. Дайте його сюди! Дiйшли до того, що порiшили писати до Укра©ну скаргу. - Айно! Досить чекати Ми також люде. Хай Щутка сiда╨. Вiн i свiту бiльше бачив i Укра©ну зна╨. Пишiть, газдо Щутко! Та чим напишеш? Ади, пальцем не нашкраба╨ш. Треба паперу i все iнше. Газди нишпортять по тайстрах й кишенях, може там у кого шустка завалялася. - Гей би на палiнку, - кпиться Юра Свиридчук. - Гей би випити закортiло. Зложилися i той саме Свиридчук, щоб не кпився, нiчно© години, мусить iти до Ясiня й з-пiд землi видобути паперу. Пiшов i видобув. Довго барився, газди чекали й лаяли. Не хватало терпцю. Навiть говорити не було чого. Сидiли мовчки. Кожний думав над тим, що писати. Кожний мiркував у душi тверде слово скарги. Гiрке, напо╨не слiзьми й скороботою, слово душило кожного й треба якось умiти висловити його. Укра©на ввижалася кожному Божим образом. Вона ©х вислуха╨ й допоможе. Вона пiшле ©м отого смачного хлiба. Одже ж там стiльки його. - Ну, Юро, дорiкають Свиридчука, коли той вернувся. - Тебе, сарако, агiй лиш по смерть посилати. Сiдайте, Iване Щутко. Пишiть. Iван сiда╨ урочисто до столу, кладе перед собою цiлий бiлий, як снiг, акруш паперу, насаджу╨ нове блискуче перо й уважно слинить його. Другий газда каламар вiдкоркову╨. Iван мача╨ раз, обтира╨ перо, мача╨ другий раз, довго примiря╨ться й великими друковими лiтерами пише: "Скарга iд Велико© Укра©нi мармарошських русинiв-укра©нцiв". Газди уважно слiдкують за кожною лiтерою й терпеливо мовчать. Iван написав i прочитав написане в голос. Добре. Всi одобрили Саме так, рихтик, правдиво. "1) Ми потрiбу╨мо насам перет хлiба не ма╨ме. Лiса не ма╨мо також. Написав i перечитав знов. - Правда! Саме так У лiсi живемо, а лiса не дають. 2) Худобi пашi не ма╨ме не волам не коровам нидробли нийако© пашi ходобi не ма╨ме хоч хто яку хвостяку лишив од вiйни. 3) Землi не ма╨ме орущойi де досiяти а дедокостити худобi сiна. 5) Священики нас дуже дерут што немож уже дихати. 6) Нема╨ме соли цим посолити ан запалити сiркачiв не ма╨ме. 7) Завтра голi будемо ходити незнайеме ци немайе ци закрито. 8) У нас по 100 нумера хат на грунi i повише автих хатах потри сини ан отець и мати отипер би кожному дужеби треба земли 9) Потрiбу╨ме лiса 200 угрiв i потрiбу╨ме бiльше лiса. 10) Ан сим цасом хлiба нема мелаю бо не купиш i не заробиш а друге╨ забрали однас нiгде доробити. Присилайте нам як най скорше хлiба. Наша рада досудила ми хоцеме ко вам ко Укра©нi бути i сим вас поздоровляйеме от найстаршого донад меньшого". Щутка дописав i ще раз на голос перечитав Пiд час цього було так тихо, що чути, як сапають груди слухачiв. Вони зовсiм занiмiли i подiбнi на куснi ледь обтесаних камяних фiгур От добре Файно! так якраз Нiколи не сподiвалися, що Щутка так рихтик утне. Газди дивуються, пiдшморгують носами, витирають долонями очi. Пiсля всi один за одним, числом дванадцять i один пiдходили до столу й з мукою й тремтiнням хто як мiг, ставили пiд скаргою пiдписи. Хто iмя сво╨ нашкрабав, хто тiльки хрестика замiсть себе посадив, але то все одно. Скарга вийшла такою, як вони хотiли. Передали скаргу Юрi. "Тотой вже знатиме куди з ньов. Тотой, ади, давно про Укра©ну говорить". Скарга ця принесла нам багато втiхи. Порiшили вислати пiсланцiв до укра©нсько© влади. Скликали нараду, написали уповноваження й випровадили на Укра©ну Павла i Пластуна. З останнiм довго вели переговори, щоб вiн перейшов на нашу сторону. Ввагався, не вiрив, але коли вложили на нього такi поважнi обовязки - згодився. Павловi доручено пильно за ним слiдкувати. По грунях швидко рознеслася чутка, що до Укра©ни пiслана послiв iз скаргою. Дiйшли вони скоро й у додану, а в першу чергу до Розенкранцiв та Бобчинських. Почали знов пiдозрiло поглядати на мене. Але для мене не було тяжкою справою в скорiм часi вiдхилити всяке пiдозрiння. Я увiйшов у найкращi зносини з комендантом залоги й мав його майже в руках. I життя йшло сво©м чередом. Ходять потяги, дерчать телефони. У потягах снують сюди й гуди вiйськовi люде - раненi, побитi, загинутi беззвiсно. ╞дуть зо всiх полонiв, - з Iталi©, з далекого Сибiру. Iдуть, брешуть на рiзнi лади, оповiдають небувалi речi, вiрять у них i iнших заставляють вiрити. Скоро вернувся Павло i принiс радiснi новини. Йому обiцяли допомогу. Ми ма╨мо працювати на мiсцi, але, в разi потреби, буде вислана потуга. Пластун також змiнився до непiзнання. Вiн зобачив, що недалеко за горами твориться й росте своя держава. Вiн побачив не лише селян, а й "панiв", що говорили, урядували на мовi, що нею говорять гуцули. Вiн зробився зовсiм нашою людиною. Повстання пiдготовлялося досить швидко. 12 У мене було безлiч найрiзноманiтнiшо© працi. Часами мозок нахабно вiдмовлявся послуху. Не було часу навiть якслiд помитися. Почуття нервового напруження не покидало. Кiтi довго давала про себе знати. Спочатку робив байдужого, далi залаяв, але це нiчого не помагало. Йонаш погрубiв, надувся, нiби гумова подушка. Ходив чогось сумрачний i навiть менше тручався до полiтики. Одного разу спробував заговорити з ним про кошицьких вязнiв, але вiн тiльки махнув рукою. - Нi чорта, каже, з ними не станеться. - Ви певнi вашо© думки? - Це було б талановите iдiотство за якого-небудь хабарника вiшати людей. Цi слова обернули його в мо©х очах зовсiм другою стороною. Але все таки ми на запевнення Йонаша не полягали. Вислали Павла до Кошиць, щоб вiн на мiсцi довiдався, як вигляда╨ вся та справа. Одночасно ви©хав подруге за гори на цей раз Юра. З ним був також Пластун. До Ворохти вiдправлено передову сторожу вiд нашо© залоги, що мала б слiдкувати, чи не загрожу╨ Ясiню яка небезпека зо сходу. У дiйсностi та сторожа вислана мною з певних нашiй справi людей, що пiдготовляли грунт до повстання. Те, що Йонаш, останнiми часами, нiби охолов до полiтичних справ, це не зовсiм виправдувалося, у дiйсностi виходило дещо iншого. Менi донесли, що до його канцелярi©, що вiн ©© перенiс з сiльсько© хати до лiсово© управи, часто заходить якийсь безрукий тип i приносить йому багато вiдомостей про нашу роботу. Бiльше того. Я дiстав вiдомостей, що Йонаш готу╨ на мене напад, хоче мене заарештувати й вiддати пiд вiйськовий суд за зраду вiйськових та╨мниць. Ходило отже про вiдповiдну вiдсiч i викриття безрукого типу. У мене мигнула навiть думка на Янчеюка. Хто зна╨, чи не найшли його тодi й чи не вернули до життя. Можливо це вiн i ╨. Хтось навiть казав, що Янчеюк дiйсно пару разiв був у Ясiню, але менi не хотiлося вiрити, бо чому б вiн ховався, нiби вовк. I я не спав. Поробив заходи, щоб розвiяти кинуте на мене пiдозрiння. Старанно виконував службу залоги, робив порядок, порадив полiпшити комунiкацiю з центром, забезпечитися бодай одним броневим потягом. Усе ж завершувалося доброю пянкою в Табака, що ©© головним геро╨м був комендант залоги. Пiсля кожно© проведено© з ним ночi ми верталися найсердечнiшими друзями й плювали на всiх Йо-нашiв з двадцять пятого поверху. На Рiздво вiн ма╨ прийти до нас на свято. Вже наперед я вказував на сво© приготовления до того дня й комендант тiшився на той день, майже як хлопчина. А Кiтi не раз снилася менi. ╞© прозора рука не раз лягала на мо© соннi очi й вiдносила мене в кра©ну чарiвних насолод. Я шалiв. Зривався i гасав по кiмнатi. Пiду до не©! Мушу бачити. Але приходив день, бiжуча праця поривала в свiй вир i я поволi забував ©©. Через тиждень поз'©жджалися Юра, Павло й Пластун. Почали обмiркувати справу конгресу в Хустi, що на ньому ма╨ бути проголошена злука Закарпаття з Укра©нською Державою. Тимчасом вiдбулися установчi збори в Сиготi, де однодушно присягнули пiд жовто-синiм прапором на вiрнiсть державi Ки╨ва. Павло, заливаючись реготом, оповiдав про свою iнтервенцiю в кошицькому судi. - Зна╨ш, приходимо... Отой головатий, лисий... Пригаду╨ш, що голись ╨днав нас з Манiвчуком? Ми, значить, входимо, - добрийдень! - Добрий день! Одразу пiзнав нас. Що скажуть молодцi? Так i так. Прийшли, мовляв у справi наших хлопцiв... Ааа, у справi ваших землякiв? Знаю, знаю. Це, зна╨те, погана справа. Шкода, шкода. То вони, значить, тiльки одного пригалушили? Дуже шкода. I реготить каналiя. Ми одразу зрозумiли й смi╨мося також. Пiсля каже: не бiйтеся. Ми тут подба╨мо. Тут ходять рiзнi людцi, що ©м хотiлося б закусити вашими земляками, але я думаю, що нiчого й ©м для цього дуже мало часу. Сподiвайтеся на Рiздво дома. Це внесло мiж нас веселий настрiй Юра оповiв, як на двiрцi в Сигорi якiсь типи хотiли його задержати та йому ледве вдалося виховзнути. Вiн переконаний, що то робота Йонаша. - Але, брати, не довго вже ©м гуляти! А як цапнемо, одразу на шибеницю. Пять дядькiв, суд, протокол, приговiр i петелька. З ними треба рiшуче. Досить нашого брата сучi сини передушили. Ми зробили помилку, що перший раз обiйшлися з ними так по-бабськи. Тепер не втечуть. Кого на шибеницю, кого в заложники, а тодi поговоримо! У великiй напiвтемнiй кiмнатi, на дубовому тяжкому бюрку горить лойова свiчка, ©© кволе свiтло тремтить, то слабне, то збiльшу╨ться. Постатi Цоканiв, що стоять i розважають серед хати, подiбнi на рухливi залiзнi автомати. Рухаються, розмахують руками, курять, вибухають копицями диму й по довгому часi потискають один одному руки, розходяться. Залиша╨ться один. Вiн довго ще ходить, курить, дума╨ часом навiть у голос вирветься якась лайка. Пiсля вийма╨ револьвера й, поклавши його пiд подушку, вклада╨ться до вiдпочинку. 13 Кiтi поважно захворiла. Прибита мати билася, мов муха в павутинi. Примочки, компреси, молитви, лiкарi - все дарма. Нiчого не помогло. Йонаш натомiсць десь вискiпав i приволiк здоровенного псюру бернадина, привязав його й нещасний вязень наповняв темнi лiсовi ночi сильними воями. Вiтер не встанi заглушити його голосу. Вовки далеко обходили хату лiсничого й, таким чином, пес цiлком виконував сво╨ завдання. Вертаючися пiзно вночi, лiсничий був певний, що не зустрiне коло свого кубла тих сумрачних з перламутровими очима створiнь. Але на Кiтi