почина╨ться з того факту, що вона народжена, як i я, у мiстi Харковi i що ©© батька так само, як i мого, одного разу "не стало", ©х серед ночi забрано з хати i кудись вивезено, з тi╨ю тiльки рiзницею, що мого батька, народного учителя, "не стало" за "буржуазний нацiоналiзм", тобто, що вiн трохи бiльше, нiж було урядове дозволено, вживав укра©нсько© мови, а ©© батька, вiдомого iнженера, за будинок у Харковi i вiллу в Криму, а до того чужинецьке прiзвище, що на мовi тi╨© доби значило "чужоземний шпигун". Саму ж Лену, з ©© матiр'ю i старшим братом, пiсля арешту батька, так само, як i мене з мо╨ю матiр'ю, викинуто з мешкання на вулицю i залишено на призволяще, лишень, що вони ви©хали, не як ми, на село, а пере©хали до Одеси, де ©© мати стала кондукторкою i десять рокiв водила одеський трамвай, що зберегло ©х при життi, а моя мати на селi, пiдчас колективiзацi©, загинула з голоду. I родилась Лена рiвно десять рокiв пiзнiше, нiж я, тобю вона вже не знала "проклятого царського часу" взагалi, а я ще мав на собi маленьку плямку "ганебного минулого", хоча дуже можливо, що ми не раз зустрiчалися на вулицi Сумськiй, де стояв ©х злочинний дiм, а з ©© старшим, струнким, бiлявим, ластовинястим братом, ми разом ходили до народно© школи, грали "гилку" i вчилися курити. ... i напештi, ми однаково затратили пiв життя "для добра майбутнiх поколiнь", об'©хали пiв свiту, щоб знов зустрiтися на перехрестi вулиць Батерст - Дандес в Торонтi, Онтарiо, бiля зупинки трамваю насупроти нiмецько© аптеки "Медiка". Коли я приходив з нiчно© змiни роботи, я звичайно до обiда спав, а потiм одягався i простував вниз по Маркгам до вулицi Квiн, де на розi мiстилася харчiвня "Иорк", власником яко© був мiй господар Пилип Стецик. Це була пiсна, одноманiтна вулиця, заселена переважно сiрим людом, з численними синагогами, висаджена берестами, з будинками iсторично© давности, зi всiлякими хитромудрими ганочками, балькончиками. прнбудiвками, яких цегляна барва вiд часу перетворилася у брудно-буру, яких малювання порепалось, а травники злисiлн за бпаком сонця. За повiр'ям бiльшостi мешканцiв закутка, смiття значило грошi, тому до нього ставились, як у Iндi© до святих корiв, гiгi╨на не вважалася чеснотою, а на естетику не збувало часу. I дивно, чому саме в таких мiсцях водиться стiльки дiтей. Можливо, рiд людський такi самi бактерi©, як i всi iншi, i смiтники ╨ лля них найближчою стихi╨ю. Я, звичайно, проходив сюдою не для розваги, це моя щоденна путь до ©дальнi, мiж дванадцятою i першою годиною. "Грiл Иорк" пишався численними написами, неоновим свiтлом, реклямою цигарок "Прогрес". Це привабливий, кольоритний, нiби з оповiдань Джека Лондона, вертеп зi запахами тютюну, олi©, риби, цибулi, це стовковисько типiв й характерiв, це щедра долоня, що за маленькi грошi, пропонувала вам ситiсть, це мiсце, де, крiм "гамбургiв" i ''гот-догiв", ви дiстали рiднi борщi й вареники, а до того зустрiлись "зi сво©ми" i наговорилися до хрипоти про найважливiшi проблеми свiту. Саме того часу це мальовниче пристановище iстотно поширялося, подво©лась кiлькiсть стiльцiв бару, стiни змiнили свою тютюнову барву на сiро-небесну, додано збоку кубiчну, без вiкон, оббиту фанерою кiмнату, запроваджено мiкрофони з безконечною музикою i вiстями на рiзних мовах i подво©лось кельнерок, якi заклопотано бiгали у сво©х ясно-кремових халатиках, обвантаженi посудом i харчами. З помiж них контрастове видiлялась звинна, елегантна русявка зi синiми очима, червоними устами i вольовим, вражливим носом, родом з Донбасу, яка часто до мене зверталася i звала мене Павлом Iвановичем. Одного разу вона несподiвано мене запитала: - Павле Iвановичу. Чи ви зна╨те Лену Глiдерс? - Нi, - вiдповiв я незучаснено - Не зна╨те Лени Глiдерс? Це неможливо. Це ж вiдома малярка, - казала вона здивовано. - Нi, - вiдповiв я тим же тоном. - Вона малю╨ рiзнi такi... зна╨те... Модерна, - вияснила вона. - А вона вас зна╨, - вияснила виразнiше. - Мене? Як i чому? - питав я здивовано. - Як i чому. Ви ж парубок. Ми з нею разом живемо. I про вас говоримо. Вас усi знають. Аргумент був засильний, я замовчав, але моя спiврозмовниця не вмовкала. - Дуже гарна, - казала вона, маючи на увазi ту саму Лену. - Навiть дуже, - пробував я жартувати. - Уявiть, що дуже. I шкода, що ви ©© не зна╨те. - Можливо й шкода. - А може б ви хотiли з нею познайомитись? - А чому б нi. - Вона недавно прибула з Монтреалу. - О! З Монтреалу. Розумi╨ться. Ви, зда╨ться, також з Монтреалу. - А ви, зда╨ться, з Ванкуверу. - Ма╨те рацiю, - вiдповiв я з посмiшкою. - А чи мiг би я знати ваше iмення? - Зiна. - А далi? - Далi нема. Зiна. На цьому наш дiялог на тим часом скiнчився, я був задавнений скептик, вiдкриття Зiни мене не зворушувало, менi соромно признаватися, але засадничо, я не належав до тих, якi легко загоряються, я вiрив в любов, кохання, пристрастi, я читав про них, бачив ©х у (фiльмах, але лишень бачив, не конче сприймав, мо╨ тiло було на таке загартоване, душа iмунна, гормони ситi. Лишалась мрiя, а в мрiю не вiрилось дослiвно. Хотiлося чогось незвичайного, сильного, вражаючого, з глибоким, як казав один поет, вiддихом. Зовсiм недавно, я, було, щось подiбне зустрiв. I не так далеко. На тiй самiй вулицi Дандес, повертаючи до лiва, де розбитi хiдники, бруднi калюжi, жидiвськi й iталiйськi крамнички зi сушеною, солоною рибою, оселедцями, прiсним запахом оливок, грушкоподiбних сирочкiв, майже в перемiшку з червоними кожушками, цяцькованими поясками, спальними мiшками, юхтовими черевиками... На самому розi при виходi на Баторст красу╨ться запорошений кiоск журналiв, газет, кишенькових видань, курильного краму. Тут я часто зупинявся, мене приваблювали ╨вропейськi iлюстрованi журнали, ремiнiсепцi© минулого, спогади вiйни, знайомi прiзвища... I саме на цьому мiсцi, зовсiм ненароком i зовсiм випадково, я побачив молоду, гнучко-струнку, в повiтряно-легкiй суконцi дiвчину, з римською, у виглядi кiнського хвоста, зачiскою. Така мимолетна з'ява. Вона щойно висiла з трамваю Дандес i чекала, видно, на Батерст. Унiкальне вражаюча i безкомпромiсово гарна. I закоштовна, щоб зватись жiнкою, це просто квiтка-самоцвiтка, не Мадонна i не господиня, а вияв мистецтва, брильянтовий перстень на пальцi уяви. Це можливо мариво гiперболiчне, можливо це просто шахрайська льоторся, яку годi проглянути. За цiле мо╨ рiзно-многогранне буття на цiй строкатiй землi, не так часто приходилось бачити зблизька подiбнi явища, за вийнятком на екранах голiвудських колекцiй... Але в самому автентичному, доторкальному вимiрi, на брудних хiдниках давнтавнiв, на станцiях транспортацi© i взагалi, пiд ясним синiм небом мо╨© домени, подiбнi явивища зникаюче рiдкiснi. I тодi вони вражали, i наводили переполох i пiдносили температуру. Хоча звичайно - дяка Боговi, такi феномени появляються, торкаються, вiддалюються i забуваються. Залиша╨ться далi те саме переконання нездiйсненности, гiркий присмак невiри i нсвиразно-тьманне шукання ново© точки у плоскому просторi. Але цi ого разу, це звичне правило було порушене. По кiлькох, можливо, двох-трьох днях, на тому самому мiсцi, у той. самий чаг, лишень з деякими несутт╨вими змiнами (сiра, обтiкальна, як рукавиця, суконка зi загостреним пiдкресленням форм) я мав нагоду вдруге переконатися, що мо© попереднi спостереження не були переяскравленням. Це не була антика, нiяка Венера Мiлоська, але це була прекрасно витримана синтетична субстанцiя жiночо© подоби нашо© атомово© епохи, продукт мейд iн Ню Иорк, свiдомого по╨днання вiтамiнiв з аптечних баньочок i контрольованих калорiй. Я б це назвав скромно, як Чорчiл назвав одну iз сво©х книг - "Трiюмф i трагедiя". Трiюмф цивiлiзацi© i трагедiя мо╨© неспроможности. Подяка творцевi, що i це минулося. Залишився довший, гострiший спогад i трохи бурчливих фiлософських розважань за чашкою кави в кубiчнiй кiмнатi "Иорку", солiдно© людини, яка вперто трима╨ться переконання, що судженого не об'©деш конем, а не суджену не привабиш нiякими чарами чемлi. Я не виявив панiки вiд пропозицi© Зiни минулого разу, але згодом ми цю справу порушили наново. - Як ваша малярка з Монтреалу? - запитав я ©©. На це, Зiна виняла з маленько© кишеньки свого бiлого плаща вiзитiвку одного зубного лiкаря з годинами прийнять пацi╨нтiв i на ©© зворотi, енергiйним письмом, написала: "Лена Глiдерс, 370 аве Шша, 00-4117". I подала менi. Я прийняв картку i заховав ©© до кишенi сво╨© робочо© блюзи. Нiчого не сталося... Нема заперечень. Але й нема запевнень. Цiлковита безстороннiсть. I що це справдi за така мармуровiсть? Можливо наш нуклеарний час трохи запересичений любов'ю - книги, радiо, телевiзiя, рекляма... Зо всiх екранiв i гучномовцiв на нас женуть любов, нiби отари худоби у ковбойських фiльмах, нагi жiнки переслiдували нас навiть у... Вибачте. Не будемо рискувати словами. Не хочемо опинитися перед лавою присяглих свято© iнквiзицi©. Але де, скажiть, подiлася колишня, справжня, запашна з гiтарами, соловейками, повним мiсяцем... I зiдханнями. Коли ще стрiлялися i вмирали вiд отрути? Невчасне питання. Вибачте. Нема коментарiв. У мо╨му випадку це перевантаження вiдчувалося досить виразно, моя шановна господиня Надiя Петрiвна раз-пораз мусiла кликати мене знизу: - Павле Iвановичу! Толехвон! (Вона полтавка). Я мусiв накидати халат i прожогом бiгти до першо© площинки заднiх сходiв, де збоку у нiшi дискретно мiстилось вiдгалуження телефону, який засадничо мав мiсце у кухнi i був пiд неподiльною контролею генерального штабу Надi© Петрiвни. Вона менi спiвчувала, але разом i скаржилась: - Коли ви нарештi окрутитесь, - казала з виразом щирого докору. - Хоча б залюбився... А то лиш зводить iнших. А на початку травня, як звичайно рано, пiсля нiчно© змiни, я спав довше, прокинувся без настрою, снилося нiби я садив дерева у якомусь стадiонi, був розтрiпаний, як кiт пiсля нiчно© мандрiвки, лежав, потягався, думав про це i те, а далi вставав, мився, голився, на дворi було ясне сонце i спiвали робiни, я хотiв було посидiти на сво©й верандочцi з томиком добро© лектури, коли знизу долетiв знайомий спiвочий контральт Надi© Петрiвни: - Пане Пааавле! Телехвон! - Невдоволений, вiдложив лектуру i вдався до вiдомо© нiшi на сходах. - Гальо! Данилiв! - буркнув до слухавки. - Добрий день, Павле Iвановичу! Тут Зiна! - почув я вiдповiдь. - А! Дуже при╨мно! Чим можу служити?.. Слухайте, пане Данилiв... - Слухаю. - Але слухайте уважно! - Уважно! - Тут бiля мене гарна, атрактивна дiвчина... - Винятково зворушений. - Яка хоче з вами познайомитись... - Чи не завелика честь для такого мрачного схимника, як ваш слуга? - Нiяких коментарiв. Так чи нi? - Розумi╨ться - так! До ваших послуг. Де i як можу бачити панну... - Лену Глiдерс... - Панну Лену Глiдерс? - Вона навiда╨ вас. - Навiда╨ мене? Чекайте, чекайте! У мене забилось дихання. - Нiяке дихання, це абсолютно серйозно. - Розумi╨ться. Абсолютно. Коли матиму шану ©© вiтати? - Завтра. Будете дома? - Хiба увечорi - Розумi╨ться - увечорi. - Година восьма? - Домовлено! Це для мене сливе удар, разючий шок. Та Зiна, та Зiна з ©© вольовим носом. I що за агресiя, чому так спiшно, який сенс i що це за така малярка i навiщо я ©й здався? Головокружна сенсацiя, загадкова тема, двадцять чотири години роздумiв, огненний знак питання... Я ще нiколи не затратив стiльки часу на подiбнi справи, як цього разу, а другого передвечора я старанно збро©вся, щоб належно зустрiти iнвазiю i бути у формi, як посадник Лондону, коли його урядово вiдвiду╨ королева. Чисто голене обличчя, легкий, ясно-сiрий, так званий тропiк, одяг винятково© елеганцi©, в тон одягу краватка i легкий, ажурний, кокетливий загальний тон i вигляд. Я так звик. Це ж бо либонь тiльки дiвчина... А я зiпсутий успiхами парубок. Тра-ля-ля! Я чекав тi╨© восьмо© години з нахабною певнiстю, мов би султан турецький, який чека╨ свою одалiску, але разом, на цей раз, я вийнятково чомусь боявся зустрiти це явище для мене ще небувале, по сво╨му загадкове з виразними ознаками мiстерi©, а одночасно приходило на думку, чи це не ╨ якийсь жарт, придуманий легковажною Зiною, або, можливо, щось зараз станеться, хтось застука╨ до дверей, якась Нiна чи Валя, або ось-ось почую знизу голос "телехфон" i та сама Зiна насмiшкуватим тоном заявить, що наше домовлення нiщо iнше, як звичайна ©© примха. Я панiчно нетерпеливився, нетерпляче поглядав на свою "Омегу", ступнював напруження, сам на себе за це сердився i не мiг цього зупинити. Восьма година, восьма година, восьма година, так повiльно йде час, я весь слух i увага, там десь внизу мають вiдчинитися дверi, я почую невиразнi жiночi голоси, легкi сливе нечутнi кроки по м'якому килимку сходiв i тривожне, делiкатне застукання до мо©х дверей. Це ма╨ ось-ось статися, чекання, олив'яно тяжке чекання, бiжить секундна стрiлка, але знизу нiяко© реакцi©. Там усе мовчить вийнятково глибокою мовчанкою, хоча я мусiв би розумiти, що ця вi-зита далеко не належить до звичайних i що такiй дiв чинi не так легко вибратися на таку авантюру з такими вiдчаяними намiрами. Години виразно показують ©© довгi, складнi вагання, ©© нерiшучiсть важиться секундами, час вайлувате сприя╨ ©© вiдвазi... Восьма рiшальна година, п'ять довжелезних хвилин по восьмiй, нестерпнi десять iнших хвилин i нарештi п'ятнадцять тяжкостопих секунд, вiдчеканених, як вистрiли з рушницi i ось те, що мало статися - спiвуче, знайоме "Пане Павле! Телехвон!". Зриваюся, як чорт. Напевно якась мара втиска╨ться до мого чекання, якийсь фатальний зрив. Намагаюся втримати гiднiсть i достойнiсть чоловiчого накорiнка, силуваними широкими кроками йду до фатально© нiшi, беру слухальце телефону, кажу "гальо" i чую незнайомий, легко картавий, нерiвний, притишений жiночий голос. - Пане Данилiв. Вибачте менi. Ми ще не знайомi. Я Лена Глiдерс. Моя приятелька Зiна, без мо╨© згоди домовилась про мою з вами зустрiч. Я не погоджуюсь. Вибачте. I прошу мене не чекати! Клiп-кляп i телефон замовк. I кiнець. Мене набито по мордi, я весь обурення, я бiжу до сво╨© кiмнати, я зриваю з себе одяг, краватку, розпатлую волосся. Чортяка ма╨ забрати цiлу ту Зiну з ©© маляркою, це виразне знущання i такого не можна дарувати. Ось пiти й подзвонити ©й i на гарячу голову вiдчитати ©й свою думку! Но, но, но! Тiльки не це. Краще стриматись, залiзний спокiй, льодове мовчання, повна, вбивча iгнорацiя. Я вже було вибiг до телефону, зупинив себе перед самою нiшею i саме в той час, коли вiн задзвонив знову, а я без надуми, механiчно схопив слухальце, я почув голос Зiни. - Чи Павло Iванович ? - Так! Це я! - вибухнув я сердито. - Вам дзвонила Лена? Що вона не прийде? Помилка. Кокетство! Страх! Не берiть поважно. Вона ось тут твердить: хочу бути людиною! Хочу бути людиною! Самостiйною! А разом бо©ться. Просить вибачення i просить зачекати. За п'ятнадцять хвилин вона буде у вас! Що це все значить, що це за тон, за мова, за нахабство. Якийсь виразний скандал, я нiкого не хочу бачити, нiяко© малярки, нiяко© людини, нiяко© авантюри. Як тiльки прийде - покажу дверi i справа скiнчена, я був лютий, я хотiв виглядати бридко, я розщiбнув сорочку, виставив сво© зарослi груди i навiть скинув штани та надiв свiй бурячково-китайський халат. Побачить i втече. А тим часом, розлiгся на канапi, заложив ноги в нiчних капцях на поруччя i вирiшив за нiяку цiну не вставати, навiть коли мала б прийти сама Бригiда Бардо. Але все таки я нервово поглядав на годинник i нервово чекав! Що за чортяча проба нервiв! Тi проклятi п'ятнадцять хвилин гатили по мо©х нервах, як молоти по ковадлi i були вони не п'ятнадцять, а двадцять, двадцять п'ять, я навiть знов почав сумнiватися i мiй настрiй дуже гостро почав мiнятися з буревiйно лютого, на непевно-переляканий i я навiть почав вагатися чи цей мiй розтрiпаний вигляд зможе вистачально виправдати мене перед судом невмолимости i коли тi фатальнi п'ятнадцять хвилин наближалися зовсiм, я зненацька, мов опарений, зiрвався на ноги i почав поспiшно натягати штани. Та було вже пiзно. До дверей справдi делiкатно застукано, я не розумiв, як це i коли сталося i хто там за дверима, але я з поспiхом натягнув штани, як на зло плутався в кожнiй холошнi, назував черевики, ледве накинув пiджак, але краватки так i не встиг зав'язати, як i не встиг привести до ладу сво╨ густе, темно-каштанове волосся. Я передчасно, механiчно вiдчинив дверi i дослiвно... Так. Повiрте менi. Я занiмiв. Перед мною, як у якiйсь брутальнiй казцi, стояла свiжо, демонстративно, вишукано одягнута, дуже молода, газельно перелякана дiвчина, яку я пiзнав на перший погляд... Та сама, з того перехрестя Дандес - Батерст, яку я так подивляв i яка мене так вразила сво╨ю динамiчно-визивною подобою. Я, мабуть, зробив провокативно великi очi, мо╨ обличчя, мов з гуми, розтягнулося у здивуваннi, а на мене дивилися переляканi, великi, не знаю яко© вже барви, очi i дуже непевний, мало не дитячий, уривний голос запитав: - Чи це тут? - Лена Глiдерс? - перебив я ©© вигуком, але мiй голос зiрвався, раптово упав i я розгублено занiмiв. Дурнiшо©, банальнiшо©, на©внiшо© сцени в мо╨му життi я ще не переживав. Школяр початково© школи напевно, на мо╨му мiсцi, виглядав би достойнiше. - Чи можу зайти? - почув я скромне питання. - О! О! Вибачте! Розумi╨ться! Прошу... I вибачте... Я... Я вирiшив... що ви... Той телефон... Але прошу, дуже прошу. I прошу сiдати. Тут, тут... - я почав поспiхом звiльняти вiд газет i книжок мо© обидва стiльцi. Така маса друкованого паперу, я щойно тепер це помiтив. "Лайф", "Франкфуртер Iллюстрiрте", Вiккi Доган у купальному костюмi, королева Фрiдерiка в регалiях, дивовижнi риби зi синiми смугами, гола, рожева дiвчина з Та©тi у прозорiй водi з вiночком червоних азалiй на смуглявiй голiвцi, голова Молотова з кирпатим носиком, задиракуватими вусиками, в окулярах i пiдписом "нет!" i рiзнi, прерiзнi iлюстрованi, як "Пост", "Тайм", "Меклейн" - все це поспiхом, нiби осiнн╨ листя, я згортав обома руками i робив мiсце мо©й мiстерiйнiй гостi, яка скромно i здивовано стояла бiля дверей, одягнута у легку, коротку, срiблясту суконку з високим, пiд саме пiдборiддя, китайським комiром i великими очима глядiла на мою метушливу безпораднiсть. Звичайно, я не звик бути безпорадним, анi розгубленим у таких випадках, де в дiдька дiлися мо© уславленi ароганцi© i що це за дивовижа дiялась взагалi. Моя гостя також, як менi видалось, не вiдзначалася великою вiдвагою, я вказав ©й мiсце i вона слухняно, як школярка, присiла на краю канапи, стиснула щiльно сво© гарнi стрункi ноги у прозорих нейлонових панчохах, на яких делiкатно тримала невелику округлу солом'яну торбинку, мов би хотiла цим закрити сво© провокуючi колiна. Я намагався безуспiшно защiпнути комiр сво╨© сорочки, який настирливо не хотiв слухатись i розпачливо шукав дотепнiших слiв, щоб розпочати розмову. - То це ви ╨ та легендарна Нора Глiдерс, - нарештi вирвалось у мене. - Не Нора, а Лена, - почув я спокiйну вiдповiдь. - Ах, вибачте! А чому справдi Нора? Чи не ремiнiсценцi© з Iбсена? Ваше прiзвище скандинавське? - намагався я виправдати свою розгубленiсть. - Ви зна╨те Iбсена? - легковажно запитала вона i враз спохватилася, намагаючись затерти свiй нетакт. - А чому легендарна? Ви ж мене вперше бачите? - питала вона з ноткою, в якiй проривалися ©© природнi властивостi спротиву i насмiшки. - О! - хотiлося менi вийти з непевностi. - Можливо не вперше... I багато чув... - Багато чув? Хiба що вiд Зiни. Це вона творить легенди. Не розумiю, де могли ви мене бачити. - Де небудь... На вулицi... Випадково. Чим можу вам служити? - Нiчим. Хотiла вас бачити. - Мене? - Ви здивованi? - Смертельно. Чому? - я починав входити в свою нормальну ролю, менi вiдмикався язик. - Менi сказали, що ви знаменитiсть. - Це також творчiсть Зiни, у не© багатий язик. - Можливо... Що ви винятково твердий, зарозумiлий парубок, якого не бере нiяка зброя. I я читала вашу статтю. - Та, та, та! Виходить, я танк, сталевий тигр, менi ця мiсiя iмпону╨ у наш мiлiтарний вiк. А яку статтю ви читали ? - Вже не пригадую. - Це добрий знак... Щоб не перебiльшити мо╨© зарозумiлости. I ваше пiсланництво менi iмпону╨... Хто його автором? Чи також Зiна? - Розумi╨ться. - Не тiльки багатий язик, але й багата фантазiя. Чим пояснити ©© агресивнi намiри? Вона не вiдповiла а питала сво╨: - А чи це правда, що ви аж такий... - Зарозумiлий? - перебив я ©©. - Ну, хоч би. - Хiба не бачите? Зiна i тут не помилилася. Зарозумiлiсть, моя професiя. Зiна i це прекрасно врахувала. - Нi, це ширша опiнiя. - Чи не агенцiя Галюпа? Як тут не бути зарозумiлим... Стiльки уваги. Але вибачте, чим можу вас погостити? Курите? - Нi. - Не курите? - вирвалось у мене щире здивування. - I напевно не п'╨те? - Чай, каву. - Маю "рай-вiски", "скач-вiски", коньяк, черi... - Не вживаю. - Може належите до "свiдкiв ╙гови"? - Можливо. - То може перейдемо до кав'ярнi? - Хiба тут погано? Ма╨те гарне мешкання. - Гарне мешкання?! - Багато книжок, журналiв. Де берете час на читання ? - Просто читаю. Без часу. Iнколи просто в роботi. - На роботi? Коли? - Я механiк, мо© машини крутяться, а я пiд ©х шум читаю Мiченера. - I Франсуа Саган. - Також. Вона забавна дама, шматок парижських парфумiв не зашкодить. Але вибачте... Зна╨те що ? Мене дуже кортить пiймати вас на фото, - Зжальтеся. Я фатально не фотогенiчна. Говорiть щось далi. Але я схопив апарат, що лежав на столi готовий для вжитку i не встигла вона отямитись, як блиснула лямпка. - Це буде жах! Я протестую. - Запiзно! Я люблю жахи! - Я ж перелякана, як коза. - Це те найкраще. Безпосереднiсть. - Ха-ха-ха! - вперше засмiялась вона. - Ви невмолимий... I неможливий. - Вибачте. Я обiцяю надалi бути можливим. - Обiцяйте, що як вийде погано - покажете менi. Я вражлива на фотогенiку. - Обiцяю. Також, як вийде гарно. Ви ж, зда╨ться, абстрактна... - Тiльки не в фото. - А чи фото не може бути абстрактним ? Малювати кретинiв чи фотографувати кретинiв, яка рiзниця? - Це точка сприняття. Краса кретинiзму з фотографi© не конче вiдповiда╨ мистецькiй точцi. - Я цього, вбийте мене, не можу збагнути, моя дубова естетика мертва, як камiнь, ви мусите вта╨мничити мене у цi первороднi сили доброго чи недоброго, добра i зла, бо iнколи вида╨ться, що цi точки так переставились, що ми забули куди вони властиво належать. Чи моя проповiдь щось вам каже? - Дуже багато, лишень цього не можна пояснити. Це можна лишень вiдчути. - Вiдчувати, вiдчувати i вiдчувати! А де зрозумiти? Пояснити? Чи математика непоясняльна? - Я не матиматик, але думаю, що ©© пояснення остаточне i воно не мiня╨ться. - А мистецтво? Iлюзiя? Естетика? - Це засадничi зрадники. ╞х завдання - мiнятися. - Вибачте. I сама краса? - Назвiм це злуда. Або точка бачення. Ваша краса, моя краса, Божа краса! - Розумiю, розумiю. Чи ви часом не належите до... Як би вам сказати? До переорганiзаторiв космосу? З довгим волоссям i довгою боподою? Я був винятково здивований, звiдки i як взялося мое красномовство, чому так розв'язався звичайно спутаний язик, де подiлось мо╨ пригноблююче розгублення. Я також помiтив, що моя гостя, звичайно не говiрлива, попала в тон i на ©© личках появились протуберанчики захоплення. Вона прийшла до себе, всiлась вiльнiше на канапi, звiльнилась з пози. На останн╨ питання я не дiстав вiдповiдi, бо знизу почув "телехвон", i мусiв вiдiйти, а Лена переглядала мо© розкиданi купами книжки, а коли я повернувся з розмови зi ще однi╨ю кандидаткою на наречену. Лена питала мене, який лiтературний жанр менi найбiльше подоба╨ться, на що я вiдповiв незучаснено, що всi жанри за винятком iсторичного. А який стиль? Всi стилi за винятком нецiкавого. Ми говорили про все i стрибали з теми на тему, як метелики з квiтки на квiтку.Про курення, про собак, про жiнок, про одруження. Час бiг невмолимо i швидко, i непомiтно, я був пара-схвильований i мав настрiй зривати гори сво©м душевним динамiтом. Я висловив навiть думку, що ця наша зустрiч для мене значить вiдкриття. - Чому? Чого? - питала вона безпосередньо здивовано. - Цього хiба не вискажеш. Ви до мене прийшли. Ви мене не знали. Вам сказали, що якась сенсацiя... Ви цьому не повiрили... Ви належите до великих наречених i засадничо ви вже одруженi. Такi "парубки" як я для вас нонсенс. Вас хтось для чогось пiддурив. Ви, зда╨ться, з того самого простору, що i я... Ми перепливли океан... Ви мене розмi╨те! Ви мене прекрасно розумi╨те. Йдiть! Тiкайте. Бо я розплачуся! Але вона розсмiялася вдруге, була помiтно заторкнута i вражена, я це виразно бачив i вiдчував, це можна бачити i вiдчувати, хто ма╨ око i дотик. I що я помiтив, i цiлком зрозумiло, що вона не любить клясично© патетики, анi театрально-великих слiв. Вона повiльна, назверхньо холодна, штучно байдужа, модно-ресентиментальна. ╞© кабалою ╨ шорстка, сiра, ломка скромнiсть i гранiтно-настирлива мовчазнiсть. Вона може бути цинiчна, скорше гiрка, нiж солодка, скорше сахаринна, нiж медова. Я помiтив також, що вона ма╨ сильно повзбудливi акторськi прикмети, вмiла "грати ролю", гамувати почуття i вдавати протилежнiсть себе само©. Цi двi постатi - бути в життi i бути в дзеркалi, прикметнi ©© природi. Я бачив виразно, що вона розгадувала мо© думки. - Чи ви не займа╨тесь часом кабалою? - запитала вона несподiвано. - Займаюсь, - вiдповiдав я спонтанно. - Дуже цiкаво. Навчiть i мене цi╨© штуки. - Хочете ? - Навiть дуже. Я чув приливи i вiдливи моря, я дивився в ©© очi, взяв зi столу шматок паперу, взяв олiвець i сказав: - Напишiть менi ось це речення - "я ╨ людина вперта". - Чому якраз це? - Не питайте, а напишiть. Вона погодилася i написала. Пiд ©© написом те саме речення написав я. Потiм я вiдрiзав окремо обидва написи, змiшав папiрцi i подав ©й. - А тепер вгадайте, котрий напис мiй, а котрий ваш. Вона була гостро вражена подiбнiстю обох стилiв письма, вона розумi╨ться, вгадала свiй напис, але дивлячись здивовано менi у вiчi, казала: - Але ж ви вмi╨те наподоблювати. Я заперечливо похитав головою. - А що це по вашому? - запитала вона. - Звичайна спорiдненiсть вдач. - Як вам це прийшло на думку? - Можливо вiдчув. - В такому разi ми нiколи не... зрозумi╨мось. - Ви хотiли сказати - не зiйдемось. Бо ми вже розумi╨мось. - Ви так добре зна╨те людей. Чи вмi╨те читати з долонi? - Можливо, - зблефував я, бо нiчого такого не вмiв. - Ви в це вiрите? - Вiрю. - Давайте руку... Лiву... - Вона подала свою руку, я взяв ©© делiгатними, нiби якусь святiсть, дотиками i положив ©© догори долонею на свою гарячу лiву долоню. ╞© рука була тонка, з довгими музичними пальцями, бiла, костиста з делiкатним зап'ястям i гарно полiрованими нiгтями. ╞© долоня була покреслена справдi цiкавими, дуже несподiваними i примхливо вложеними, нiби iнкрустованими рисами з виразним трикутником по серединi, довгого "лiнi╨ю життя" i вулканiчне опуклим так званим верхом Аполона, з виразним на ньому, дуже сво╨рiдним, хрестиком. Я нiчого на цьому не розумiвся i не конче в це дослiвно вiрив, а лишень цiкавився, як певним явищем справдi загадковим i iнтригуючим. Я дивився на цю мiстерiйну картину спокiйно, роздумливо, можливо, здивовано. Лена була помiтно зацiкавлена. - Будете довго жити, - обережно почав я. I, можливо, успiшно. Але турботливо, iнколи бурхливо. Вашi бажання будуть вдоволенi аж у високому вiцi. Будете хворiти. Ма╨те великi здiбностi... Передусiм мистецькi. Здобудете позицiю... Видатнi акторськi прикмети... Ще не були залюбленi, але... були одруженi... - тут рука ©© помiтно здригнулася. - Тепер ви не вдоволенi, шука╨те гострих почувань i, можливо, пригод. Хочете бути оригiнальною i складною, але любите простоту... I навiть щирiсть. I навiть сентимент... Засадничо, ма╨те добру вдачу, яку намага╨тесь не виявляти... Будете мати двое... - О! Досить! - вирвалось у не© i вона вiдняла руку. - Ви в це вiрите? - питала збентежено. - Розумi╨ться - нi. Це лиш жарт. Це був справдi жарт, але вiн давав ефект, Лена була виразно заторкнута, не помагало навiть ©© акторство. Була розчервонiла, на устах непевна усмiшка, на виду безпосереднiсть i щирiсть. Вона встала, що значило кiнець вiдвiдин, я визвався ©© провести, була година десята. Час минув невмолимо швидко. Ми вийшли на нашу не дуже чисту, слабо освiтлену, заставлену автами вулицю, вiдчувалась свiжiсть весни з чистим, вимитим небом i серпиком мiсяця в його глибинi, я вiдчував вдоволену, провокуючу, его©стичну при╨мнiсть. Ми повiльно i мовчазно пройшли до звороту вулицi Гарборд, повернули влiво, заговорили невиразною мовою про погоду, ступали нога в ногу, вичували ритм, здоров'я, силу, молодiсть, певнiсть. Ми дiйшли до авеню Шша, повернули влiво, минули кiлька будинкiв i зупинилися перед одним звичайним, дуже подiбним до решти, будинком з кам'яними, сiрими схiдцями. Лена жила на другому поверсi, ©© вiкно виходило на заднiй двiр i спереду не можна було його бачити. Ми попрощалися дуже спокiйно, я дiстав дозвiл "заходити", не домовились коли, не зраджували поспiху - дуже знайома i нормальна процедура в таких випадках з бажанням затримати незалежнiсть, хоча на цей раз менi дуже хотiлося щось в цьому змiнити. Обiцяв "дзвонити" i провiв ©© поглядом аж на ©© сходи, до самих дверей, за якими вона сховалась... Перед тим вона деякий час нетерпеливо возилася з ключем, який, видно, не хотiв ©© слухатись. А коли я взнесло i надземне вертався назад з почуттям легковiрного переможця, я вперше за довгi роки цi╨© практики, вiдчув сво╨рiдний надрив, нiби в менi щось дошкульно повернулося iншим не звичним боком. Вражало, що я так опукло i виразно пам'ятав сливе кожне ©© слово i що якось так дiткливо i безнастанно вiдчував ©© присутнiсть. Ось я сам, але здавалось, що вона поруч. ╞© астральнiсть була незаперечною. II Я дiстав iмперативне, абсолютно незаперечне завдання: як тiльки не був у фабрицi, я був на вулицi Шша. Це не давалося легко i не виглядало гладко. Лена ставила спротив, була в постiйнiй опозицi©, грала певну ролю, яку виконувала зворушливо майстерно. Постiйне "завтра", постiйне "пiсля завтра", постiйне "у вiвторок". Вона завжди "не буде дома", завтра "не може", пiслязавтра "зайнята". О, до чорта з такими примхами! Не вiдомо, звiдки взялося у мене стiльки терпеливости, стiльки настирливости i стiльки часу. Усе, що я мав, я вкладав на ту задрипану Шша. Можливо - вона справдi зайнята, особливо вечорами, але мене це не перекону╨, а ©© не виправду╨, головне, що я не вта╨мничений в ©© справи, я перебуваю у туманнiй непевностi, вона ма╨ сво╨рiдну вдачу наполегливо© вiдокремлености i практику╨ разючу технiку визивно© поведiнки. Не можу з цим погодитися не маю сили бути терпеливим, хоча мусiв бути терпеливим. I прикметне, що я все таки був терпеливим, можливо, вперше в подiбнiй ситуацi©. Розумi╨ться протестував усiма клiтинами мо© iстоти, вимагав бiльшо© уваги до сво©х вимог, але не думав здавати позицiй, анi навiть робити вiдступу. У мене з'явилась незвично задавакувата впертiсть, така невластива мо©й вдачi в таких справах, я вимагав, я дзвонив, я заходив, я чекав, я годився. Лена мешкала не сама, бував у не© по вiвторках, Зiни в той час не було дома, ©© кiмната мала, вузька, проста, чиста. Келейний столик, канцелярських пара крiсел, спартанська канапа, вояцьке лiжко, набита сукнями шафка в стiнi i недокiнченi, з великими переляканими очима постатi у виглядi механiчних портретiв на сiрих, чистих стiнах. Вузько, високе, розсувне вiкно виходило на подвiр'я, заставлене посудом на смiття i на невеликий зелений квiтник, з якого опукло видiлялося кiлька кущикiв пiвонi©, вiдцвiлих тюльпанiв i нерозцвiлих фльоксiв. Високе, вигляду старого дуба, дерево затiняло миршавий, невеликого розмiру, подiбний до спонтаного килимка травник. Вся сила, всi роскошi i цiле багатство цих двох загадково дiвочих i чарiвно недiвочих дiвчат, заключа-лися в ©х суконках, капелюшиках, черевичках, торбинках, халатах, пiжамах. На вулицi вони могли правити за зiпсутих модою вибагливих багацьких дочок, але тут у цiй вузькiй щiлинi, це була дуже плястично висловлена пара чарiвних жертв останньо© велико© свiтово© метушнi, яка пробиралася крiзь драпiжнi життьовi хащавини, не затративши почуття оптимiзму, чарiв жiночости, гiркоти цинiзму i навiть сяйва промiнистого гумору. У них була надiя проломити спротиви i знайти сво╨ Гарантоване мiсце ситого, безжурного, по можливостi легкого, хай це буде одруження, а взагалi щось родинне у великому новому не знайомому просторi, де всi люди мають тi самi основнi прикмети множення, здобування, чарування, насолоджування. ╞м притаманнi були тисячелiттями випробуванi, драпiжно-неугавнi властивостi дiвочих мрiй, наступальнi сили, наставленi на найвищi ставки, ©х метою було увiйти в мiсця заваленi долярами, завiшанi мiльйонерами, заставленi ка в'ярнями, курортами, яхтами, переплутанi свiтовими лiнiями дорiг моря, сушi, повiтря, з дотиками свiту великого, модного, завуальованого "нiчим" мистецтва... У випадку Лени це ще ускладнялося ©© особистим приреченням до мистецтва, без сумнiву вона не була лишень гарненьким дiвочим тiлом з ледве розвиненими горбиками грудей i такою цiлющою силою ©© нiг i цiлого мiстерiйного ╨ства, без сумнiву в нiй разом з мрi╨ю, мiльйонерами i яхтами, сидiли ще iншi чорти з гарячими вимогами свiту, слави, безсмертности, задавакуватости, корчiв творення i мук родження. Здобути позицi© трилiнiйно© вимiрливостi i разом не затратити однi╨© прямолiнiйностi! - дуже не легкi зав дання молодо©, гнучко©, хтиво-привабливоi iстотки з цi╨ю назвою Лена, яку ми можемо вимовляти як щоденне i буденне iмення, а разом в якому кри╨ться глибинна, надглибинна, пiдглибинна мiстика богiв i над-богiв буття всiх вимiрiв i всiх просторiв... Це не поясниме i ми даремно намага╨мося знайти йому якесь пояснення. Що ж стосу╨ться мене, то за цей один короткий, як непомiтна мить, час, я сливе переродився, тобто не переродився фiзично, але дiстав, наприклад, гарячку чепуритися, ганятися, мов iдiот, за модами, хапаючи кожну краватку з якоюсь патетичною ненаситнiстю, старанно i пристрасно голитися, отетерiло чесатися, надокучливо сторчати в дзеркалi, розглядати кожного прища на сво╨му обличчi, мов би це була плянета Венера i я мусiв довiдатися, чи здiбна вона втримати тягар мого iснування, мене потягнуло до занудливо©, ностальгiйно©, засадничо легко©, але криваво© i драпiжно© музики, певних любовних, звичайно неправдивих, фiльмiв, томливих, просторо завантажених сексом романiв i мельодiйно, музично-млосних i кабалiстично-надхненних вiршiв. Не знаю, чи яка iнша жива iстота - кiнь, слон чи бегемот, могла б перетравити таку кiлькiсть подiбних потрав, коли я заводив патефон i годинами дозволяв себе батюжити звуками Малягени, що врiзалася в мо© пори, жили, тiльця крови гарячим приском i творила там шуми верхiв'я гiр, тиснення глибин океанiв i гойдала мною, як кораблем на розбурханих водах. Все видавалося надреальним, надфiзичним, наддоторкальним, почував себе не на твердiй грудi земного пiдложжя, а у висотах i надвисотах неуявного хаосу й безконечного всесвiту. Такого сакраментально дурного положення не видумати i не висказати найбезбожнiшому фантастовi, навiть коли ми лежимо десь пiд плотом залитi алькоголем. Не ма╨ бо шаленiшого оп'янiння, як оп'янiння власною кров'ю. I простiр помiж вулицями Маркгам i Шша, став для мене священно-проклятим, я включив його в гармонiю сво╨© iстоти, в музику биття мого серця, його хiдники видавались iнодi трiюмфальними килимами, якi так чарiвно вгиналися пiд мо©ми легкими стопами, але не провалювались i трималися твердости бетону. Iнодi вiн видавався менi надто довгим i тодi я нагло вривався до трамваю з дуже вiдчаяним виглядом самогубця для того тiльки, щоб пролетiти три короткi зупинки, а потiм метеликовим стрибком випурхнути i стрiмголов гнатися вниз вуличкою Шша. Так хотiлося блищати - червоним, багряним, золотим - байдуже яким кольором, мати якогось огнедишного "Ягуара" чи "Скай-Грен Тандер'' а, як це показують в iлюстрованих журналах, бути поривом, вникати, входити, брати, злити сво© власнi сили з силами машин i творити одну сугубу невмолимiсть. Лена звичайно позiрно байдуже чекала на мене, здебiльша сходила вниз i вiдчиняла вхiднi дверi. Не було зворушливих сцен зустрiчi, мода не дозволяла патетики, вдавали грубоватих, мiшкуватих, забарвлених цинiзмом, ходульних суб'╨ктiв, помпезно холодних й дерев'яне байдужих. Бути штучними входило в нашу естетично-моральну програму, нi одного природного руху, нi шпетки щирости. Найбiльше Лена могла наставити щоку для летючого поцiлунку, або в ще бiльш розпачливих випадках, схопитися за обидвi руки i не знаючи що далi, вирiкати: - Ви сьогоднi Боб-Гоп. Або: - Ви понурi, як стара вежа. Або: - О, Павле, Ви знов пригналися за скоро! Або: - Сiдайте i мовчiть. Набридли! - Або: Не пiдходьте, не пiдходьте! Я колюча! - Читали ви Сiмон де Бовуар? Або: - О, це вже старе, як свiт. Це вже знала моя бабця. Iнодi я ганебно розгублений, як останнiй бевзь, не знаходжу слова, розпачливо намагаюся рятувати престиж i вдаюся до вульгарного нахабства: - Не вдавайте, Лено, дурня, будьте пiжоном. - Ха-ха-ха! А що таке пiжон? Нi. Ви скажiть, що таке пiжон!? - О, Боже! Голуб. Голубиця! Менi радiсно бути дурнем, а не голубом, - картавить вона. З дурнiв ллють бетон людства, - пiдносить вона голову з примруженими великими очима, якi здавалося, хотiли б мене з'©сти i на яких поблискують сльози безсилля. Ми йдемо поруч, iнколи обняшись, незручно вузькими, навоскованими сходами наверх до ©© вiдчинено© навстежiнь кiмнати, де вiта╨ нас розпачливо-жахлива подоба ©© останнього малювання, переважно жiнка у виглядi горилi, яка напружено, як надутий бальон, родить дитину. Менi здебiльшого хотiлося б схопити ©© i розiграти бурхливу сцену любови, кинути ©© на тапчан, роздерти на шмаття ©© одяги, мене роспирала жага розогненого бика, але я тримав себе за роги, кидався на твердий, застелений гуцульським килимчиком тапчанчик, надувався, як мiхур, i вдавав розгнiваного за те, що вона на мо╨ запитання, де була вчора, давала завжди ту саму вiдповiдь: - I як вам не обридне завжди те саме питати. Зна╨те ж, що була зi старим любовником у Роял-Иорку. - Чорт би тебе забрав! - Мене найбiльше сердить те "зi старим", бо я не можу супоставити ©© свiжого, ясного, чистого тiла з чимсь старим, це блюзнiрство, це знущання з естетики, а ©© це, мабуть, бавило i, мабуть, вона знала, що саме в цьому ©© пiдозрiваю... Але коли я вже доходив до певно© точки невдоволення, вона миттю, мов найвражливiший сейсмограф, починала реагувати, вона могла пiдiйти до мене, стати передо мною навколiшки, взяти мою руку в обидвi сво© долонi, нiжно ©© погладити i ще нiжнiше ©© поцiлувати. - Не цiлуйте мо©х рук! - сердито казав я. - Я не дру©д - Для мене дру©д! - вiдповiсть вона, посмiхаючись. Звичайно вона дуже вишукано i оригiнально одягалася, але найбiльше вона менi подобалась у ©© домашньому, робочому, обмазаному фарбами халатику, узута на босу ногу у старi, скривленi i стоптанi виступцi, з волоссям голови, зав'язаним ззаду конячим хвостом. Звичайно вона не курила й не любила курити, але щоб подражнитись зi мною, вона могла демонстративно закурити цигарку i, кашляючи, докурити ©© до рубчика. Я звичайно в таких особливих випадках наполегливо мовчав. - Вам не подоба╨ться? - питала з кривою посмiшкою. - Дуже цiкаво, коли з рота гарно© дiвчини йде дим. Це нагаду╨ iндустрiялiзацiю. - А чому ви не курите? - питала вона. - 3 бажання