кож "пiшов. Забрали його в кiнноту. Черга за молодесенькими "хлюстами", яким ще "молоко на губах не обсохло", Матвi╨вим Василем та Стратоновим Максимом. Це "один рiк". Нестор Ониськiв пiшов i невiдомо, що з ним. Два мiсяцi перед вiдходом "на якусь повiтру" оженився, дiвцi свiт зав'язав, живота ©й лишив, а сам пiшов. Бiльше нема кого брати. Навiть бiлобiлетчик безребрий Микола Гнидка, i той потерпав. Не лишать i його, в обоз запруть i скажуть картоплю оббирати. Так, так... Матвiй попрощався зi Стратоном та Кузьмою. Прощався "раз-другий-третiй", щоб забули вза╨мно все зло, яке один одному мiг коли вчинити. Провiв ©х полями, оглянули "може, востанн╨" сво© володiння, говорили про Бога, про його незмiнну волю. Раз ©м суджено так, значить, так i буде, бо нiхто не в силi змiнити "волi Його". ╞м здавалося, що бачать це все дiйсно останнiй раз. Раз iдуть на вiйну... Раз там з гармат, з кулеметiв човпуть людей, раз там газами душать... Боже, хто вернеться звiдтам? Дивно... Йдеш i зна╨ш: там тебе вб'ють, а все-таки йдеш, все-таки не ма╨ш права не йти. Але "все одно, раз мати родила, раз i помирать"... Так мiркували дядьки, прощаючись з Матвi╨м, з полями, з родинами... III Наближався час школи. Чи буде вона в цьому роцi? Володько по довшому часi порiшив вiдвiдати учительку. Прийшов. Зiйшов на ганок, застукав. Тихо. Нiхто не вiдповiда╨. Застукав ще. Пiсля ще й ще, але в школi пустка. Пiшов до сторожа. - Еее, хлопче! Учителька вже давно вибралась. Не буде школи. Це зовсiм Володьковi не до вподоби. Значить, цiлу зиму дома, I Ганки не буде бачити. I так не бачив ©© цiле лiто. Раз один у церквi помiтив, але не дивився на не©. Здавалося, що всi люди звернуть на нього увагу, коли б дивився. Зрештою, вiн майже забув ©©. Вона зв'язана в'нього зi школою. От сидiв собi на лавицi друго© групи i не раз, коли не було що робити, оглядав клас. Цiкаво було оглянути обличчя, тому уважно розглядав ©х. Здебiльша безвиразнi, блiдi й очi нецiкавi. Тiльки одно зупиняло увагу - Ганчине. Тi "шельми" очi. Тi очi такi рухливi i такi блискучi. Хочеться на них дивитися. Чоло цiкаве i нiс розумний. Навiть ластовиннячко не шкодило йому. Навпаки. Здавалося, що через нього барва обличчя якась бiльше притяглива. Але це тiльки в школi. Коли вийшов з не©, коли пiшов у поле, зжився з працею... Де там згадувати Ганку. I тiльки натяк на школу, тiльки мiсяць серпень доходив досередини, мимохiтно згадалася Ганка. Ах, як би хотiв знов зустрiти ©©, вийти в поле за лiс туди, на те мiсце, де колись сидiв на пеньочку i дивився на озеро. При╨мно було тодi. Вiдчував соковите життя, вiдчував весну. Вертаючись зi школи, Володько помiтив в долинi великий рух. З захiдного боку з гори поволi тягнувся обоз. Нi, то вже не "галiцiяни". То справжнiй обоз - москалi. По селi пiднявся гамiр. В скорiм часi кожне подвiр'я мало гостей. Обоз розташувався "по хатах". У школi зупинився штаб. На вивiсцi крейдою зазначено: штаб такого-то обозного дивiзiону. Загицали по селi вершники. На долинi зупинилися кухнi та санiтарнi вози. Володько дивився на все зацiкавленими очима, а пiсля квапився додому, щоб побачити, чи й "у нас ╨". А що, як нема? Володьковi надзвичайно хотiлося, щоб i до них за©хало кiлька пiдвод. Новi веселi люди. Спiви, гармонiя, вояцький "суп" значно смачнiший вiд сво╨© юшки, коли ©сти його з "котьолка" широкою вояцькою ложкою. На жаль, "до нас" обоз не до©хав. На дерманських хуторах не було жодно© пiдводи. Тому, коли настав вечiр, Володько, Хведот i цiла армiя ©м подiбних подалися у село на вигiн. Там гамору, мов на ярмарку. Саме дiставали "москалi ужiн". Зi всiх бокiв села йшли в долину з вiдрами по "суп i порцiю" волов'ячого м'яса. Коло кухнi велетенськi балi© "порцiй", нанизаних на маленькi дерев'янi патички. Кожний вояк дiста╨ у сво╨ вiдро кiлька черпакiв юшки, ложку мастко© гречано© кашi i порцiю яловичини. Деякi дiставали просто "в котелок" i зараз сiдали на землi й ©ли. Здебiльшого не до©дали. - Ей, малишi! Кто желает ╨сть суп?.. "Малишi" не голоднi, але хто вiдмовиться вiд таких ласощiв, як "московський суп". Кожний бажа╨ поласувати. Тодi вояк брав "котелок" i йшов ще раз до кухнi. Там давали йому ще одну порцiю, яку з насолодою нищили "малишi". По вечерi "водопiй". Це також цiкаве явище. Зi всiх дворiв ведуть коней до криницi. Коло одно© мало мiсця, тому воякiв подiлили на "райони". Кожний район ма╨ свою криницю. А там крик, матюки, вивiскування коней. В скорiм часi конi так розгрузили землю, що до криниць не було доступу. По водопо© гульня. На широкому вигонi "круг". Перед кругом довгий стiлець. На стiльцi з розтяжними "трьохрядками" гармонiсти. Навколо муром сiрi шинелi, товстi червонi пики з вишкiреними зубами. Кирпатий "чорномазий" Ванька пiд розлогi звуки гармонiй "трепака вибива╨". Його ноги, рухи i цiле тiло стрибають, як у "чортика". Присiда╨, плеще долонями по халявах, пiсля по щоках, по губах. Далi й далi - все новi i новi викрутаси. Кружля╨ дзигою на однiй нозi, ста╨ догори ногами i танцю╨ на руках. Воячня вдоволена, щаслива. Деякi присiдають до землi зi смiху. А коли скiнчився "трепак", виступив оповiдач. "За горами, за долами, за широкими морями, за дрiмучими лiсами, в славнiм царствi-государствi жив-був славний цар-государ - Матвей по прозванню Беревд╨й..." - рвучко з мiсця розпочав оповiдач, збивши свою "фуражку" на потилицю. Над чолом копицею чуб, комiр "гiмнастьорки" розхристаний. Лiва рука в боку, правав, мов нагай, вимаху╨ться над головою. Воячня замовкла мов камiнь. Звучний голос оповiдача дзвенить, як дзвiн. Над усiм небо чисте й зоряне. На заходi догоря╨ велетенська пожежа. А вояк веде свою повiсть, як цар Матвей Берендей та задумав морську царiвну красуню, володарку морiв, океанiв, зо всiма багатствами, скарбами, зо всiма пiдводними царствами й государствами собi за жiнку здобути. Пiдводна красуня косу ма╨ чистого золота, очi найкращi агати, тiло барви бурштину. Цiлунок ©© пiк, мов дотик розпаленого до червона залiза. Але нi один зо всiх найкращих лицарiв, багатирiв, козакiв-отаманiв не мiг здобути ©© прихильностi. Тiльки грiзний цар Беренд╨й, що правив усiма суходолами, усiма звiрами земними, усiма горами пiдземними, взявся здобути ©©. - Так,сказав Беренд╨й.- Кров з носа, лусни, умри, а мiць свою покажи! Моря й океани вилий на берег, у рiки пiдземнi спусти всi води, а вилови "шельму" - красуню чарiвну! Ех, як гримнула вiйна. Суша i море звелися й вдарились. Звiрi земнi i морськi чудовиська стялися у герцi жахливо© смертi. I побiлив цар! Полонив свою бранку, вiднiс ©© у "хороми" з хрусталю i камiння дорогого i поклав на тронi сво©м пiвмертву... "У труби тодi трубили, в дзвони тодi дзвонили, били гармати двадцять один раз! Пир тодi дав цар Беренд╨й усьому свiтовi на славу - пир на весь мир! Вино рiкою текло, страви заморськi давали, музики грали хвалу славному-преславному великому царю й государю.I при тому я також був, мед, пиво пив, по губах текло, а в рот... так! У рот не попало. Да!.." - i рвучко труснувши головою, закiнчив оповiдач. - Браво, Анiско! - гримнуло зо всiх бокiв,- Браво! Браво! От, сукин син! Про того... як його! Про султана! Про султана! - кричать з натовпу.- Давай, брат, про султана! Говори! - Про султана, так про султана! - обтираючи чоло долонею i змiнивши тон i мову, заговорив Онисько. Перше говорив московсько-укра©нською мiшаниною. Останнi слова розмазав повiльною полтавською говiркою. - Виходь сюди, козачня! - крикнув вiн.- Огню, стола! Клади огонь! I десяток воячнi кинулося класти багаття. Дрова вже були приготованi. Запалили сухий трусок i полум'я замаяло по вояцьких подобизнах. З'явився стiл, лампа, якась книжка. Вийшли з натовпу з тузин козарлюг i без слова зайняли мiсця навколо столу. Однi стоять, iншi сидять, ще iншi, опертi черевом на стiл, напiвлежать. Тиша. Приходить вiстун - проголошу╨: - Славнi козаки! Великий султан, володар турецький, грецький, македонський i ╨гипетський вислав до вас сво©х послiв з грамотою. - Го-го-го! - зареготали козаки.- Давай його сюди! Приходять посли. Це у вивернутих шинелях вояки з позав'язуваними рушниками головами. Один з них бундючне розгорта╨ довгий папiр i згучним, глухим, повiльним голосом проголошу╨: - Я, великий султан турецький, грецький, македонський i ╨гипетський володар... такий-то й такий, намiсник Аллаха i т. д. Велетенський натовп завмер. Не чути нi одного згуку. Вояки, дiвчата, дiти - все занiмiло з цiкавостi, все пнеться навшпиньки, щоб хоч одним оком глянути на небувалу комедiю. Серед велико© тишi слова султанського пiсланця звучать натхнено й урочисто. Пала╨ вогонь. Обличчя тих, що мають щастя стояти спереду, палають огненною барвою. У безвiтряному просторi дим товстючим стовпом зводиться догори i там десь пiд зорями розводиться у бузово-сталевому склепiннi. Козаки вислухують грамоту i починають писати вiдповiдь, натовп розсiда╨ться вiд реготу. З його середини уривно вирива╨ться: - Македонський дурень! - Ха-ха-ха! - в один голос реве натовп. -...Свиняче ухо! - Xa-xa-xa! - rororo!.. - ...Кобилячий хвiст!.. - Xa-xa-xa! - ...а нашого Бога блазень!.. - Xa-xa-xa!.. - ...числа не зна╨м, бо календаря не ма╨м, мiсяць на небi, а день такий у нас, як i у вас - поцiлуй ось куди нас!.. Тут уже дiвки, молодицi, бородатi вояки присiдають до землi, тримаються за животи i регочуть,- регочуть. Писав листа той саме Онисько, що перед тим оповiдав про Берендея. Володьковi вiн видався чимсь надлюдським. Вiн пробився наперед, сто©ть в дуже невигiдному мiсцi, бо зi всi╨© сили мусить опиратися напоровi ззаду, вiд чого аж млiють i тремтять ноги, але все-таки вiн не пропустив нi одного слова, нi одно©, здавалося, рисочки на обличчi оповiдача. Пiсля рухнула загальна гульня пiд гармонiю. Вояки хватають дiвок, цупко тримають ©х у дужих руках i викручують буревiйну польку. Викрики, висвисти, дiвочi вивиски лунають долиною. Зiйшов велетенський, надутий мiсяць i зупинився над вiльхами двiрського ставу. Пала╨ багаття. До нього пiдкидають грубечi комердяки, сипляться снопами iскри, рухи гармонi© вилiтають з ворохобного натовпу на вiльний простiр i розкладаються по долинi приманливою, пориваючою луною. Пiзно вночi вертався Володько з товаришами додому. По долинi, по дорозi, не дивлячись на пiзню добу, вешталися вояки. Де-не-де чути жiночi хiхи та ха-хи. Там десь на другому взгiр'ю голосний дiвочий регiт: "Ха-ха-хаааа!.." - аж покотилося. Нiч ясна, холоднувата. З неба зриваються i падають у чорну землю зорi. На травi холодна роса. Хлопцiв пробира╨, вони знизують плечима, швидко стрибають босими ногами по росi. Перед ними мигають п'ятами гурточок дiвчаток. Хлопцi прискорили бiг. Тi вiдчули, що ©х хочуть нагнати, вивиснули, наподоблюючи великих дiвок, i дрiбно залопотiли пiдошвами по землi. Хлопцi ще придали духу... Бiжать, вигукують, от-от наженуть. Ще мить, ще хвилька... - Ай! Що ти. Я тобi дам! Як скажу мамi, то побачиш... Володько i собi розхоробрився. Викрикнувши якусь примовку, вiн увiгнався у саму середину дiвчаток i навiть одважився схопити одну за плечi. Та рiзко, пронизливо вискнула i Володьковi руки вiдсахнулися, нiби вiн схопив за щось гаряче... То була Ганка. Вiн виразно пiзнав ©©, але не зупинився, не промовив нi одного слова, а якмога скорше вирвався наперед i побiг, мов дикий кiнь. За ним побiгли усi хутiрськi хлопчики i дiвчатка. Бiгом, бiгом вперед! Бiгли на гору, повз школу, повз дякову хату, повз шкальню. Зупинився Володько, аж коли був за селом перед сво©м хутором. Хведот бiг також за ним. Обидва засапалися, розiгрiлися. Хведот щось хотiв говорити, але Володьковi не до гутiрки. Пережите цього вечора вплинуло на нього надзвичайно. Ще нiколи в життi не бачив вiн кращого оповiдача i кращо© "комедi©". Пiсля танцi i... i та сама Ганка... Чи помiтила i вона його? Мабуть, нi... Напевно, нi. Вiн так скажено бiг. Дещо непри╨мно вразили його слова одного сiльського, свого-таки "москаля", що був ранений i прийшов "на поправку". - Сукини сини! - казав вiн.- Кашожери мордатi! Хiба вони знають, що таке вiйна? От зiбрав би ©х, сволоту чортову, та пiслав у перву лiнiю; там, сукин син, один з другим загуляв би. Нащо так сердитися, думав Володько. Мусить же хтось i в обозi бути. Не всi конечне у перву лiнiю... - То,- каже ╙вген Паламар,- самi "супчики"... Бачте, морди якi, хоч пацюкiв бий - позалазили у "третiй разряд"... А на фронт дiтвору, бiлобiл╨тчикiв пруть... ╙вгеновi, правда, вiдорвало лiву руку, але його все одно "зовсiм" не пустили додому. Вiн кляв вiйну "на чом свiт сто©ть"... Володько зовсiм iнакше на тi речi дивився. Навiть вiдiрвана ╙вгенова рука не робила на нього такого вже великого враження. Розмах подi©, ©© романтика, ворохобня i якась сво╨рiдна краса полонили його, затуманили розум усе, що вичитав, усе, що навчився в школi, вiдiйшло на деякий час набiк, а перед ним постала у всiй сво©й величi i красi - Бог i сатана у однiй подобi - вiйна. Обоз постояв у селi всього три днi i вирушив далi "в тил". За обозом по©хав другий обоз втiкачiв. По ©х мовi чути, що це вже не "з глибоко© Галiцi©", а десь з недалека, з-за Поча╨ва вiд Радивилова i з тих мiсцевостей. Знов одного дня за©хала на вiдпочинок до Матвiя пiдвода втiкачiв. Чоловiк, жiнка, стара мати i тро╨ дiтей - два хлопчики i дiвчина. Дiвчина вже старша - дiвочиться, уже й ходани ходили, як заявила мати. Батько "москаль" у вiйськовому, прийшов з фронту ранений на поправку. Застав його приказ вибиратися.... Ну, не покине ж вiн отак на Божу волю родину... Що, нi? Правда ж. Мав вiдiйти тиждень тому, а тепер все не зна╨, як буде. Самi ж жiнки... Бiйтеся Бога... А що буде за те, що "у срок не з'явився", чорт його зна╨. Розстрiляють, то розстрiляють. Гiрше смертi нiчого не видума╨ш, але, напевно, не розстрiляють самi, а пiшлють на фронт, щоб там уже те брудне дiло iншi зробили... Походить чоловiк вiд само© границi - три верствi... Вже, може, з хати та з цiлого села одно мiсце на землi... Хто зна╨... А "тре буде" все-таки десь отам далi серед лiса, чи серед поля, чи, може, i на гладкiй дорозi жiнку з отими-о щенятами лишити i йти... Що зробиш... Говiркий i поважний гiсть сподобався Матвi╨вi. Настя варила, кормила цiлу родину. Жiнка ввесь час побивалася, плакала. Увiйде до хати, що не побачить, що не вiзьме до рук, i одразу: - I ми, жiночко, мали таке... Ще лiпше... Все геть-чисто сво╨ мали... А тепер жебраки, сироти, викидьки на сором та ганьбу...- i сльози одразу ©й витечуть з очей,каламутнi у почорнiлих, попухлих очницях сльози. Два днi вiдпочивали бiженцi на Матвi╨вому дворi. На третiй рано ви©хали. Серпень добiгав кiнця. На полях запiзнений збiр хлiба. Безлiч вiвса мокне у пiвколах. Дорогою ©дуть i iдуть обози - вiйськовi й цивiльнi. Дорогу розширили в три рази. Прийшли якiсь землемiри i вимiрили... Бараболi не бараболi, просо не просо,- все одно. Вiдтяли стiльки-то сяжнiв, i дорога. Посунули пiдводи, кiннота, пiшi. А Матвi╨ва родина при працi. - Ей, ви! Що ви там ще мучитесь! Все одно пропаде! - гукали на Матвiя... - Пропаде, то пропаде, а до пуття довести треба. Не лишу ж отак усе на полi... - То в стодолi згорить... Матвiй розводив руками, дивився на захiд, звiдки вже виразно чути гуркiт гармат. Нi! Все-таки збирати треба. Возив, збирав, складав у клунi, всi засторонки запхав пiд самий стрiп... У полi ще одна насiнна конюшина. Нарештi гострий наказ (десятник у кожнiй хатi наказав), хто ма╨ зайву, тяжку до ходу худобу, хай вiдводить на "зборний пунт" до Бiло© Криницi. Там усе на вагу куплять. Хто не псведе, то в дорозi даром покине... Вiдступ вiйська не припиня╨ться. Вибиратися прийдеться все одно... Вiд такого наказу у Матвiя лiг у грудях тяжечий гнiт i нiщо не в силi зняти той тягар зi серця. Увiйшов до хлiва. Шiсть корiв одна коло одно© стоять спохiйно при жолобi. Не можна Бога гнiвити. Було молочка, i собi, i людям. Хто не прийде, бувало, дiстане кварту доброго густого молока... А платити?.. "Хай Бог заплатить!.. Здоровi споживiть",- казала Настя... I от цi корiвки, цi чудеснi тварини, на якi чекав i силу свою нищив такi довгi роки, тепер треба нищити. Так. Нищити. Просто виведи в поле i скажи: йди, худобино, куди очi бачать. Не треба менi тепер тебе... Або вiддай "на пуди" за безцiн - аж серце болить... А тут тобi зi всiх бокiв: - Вибираймось та вибираймось. Он батюшка всю родину вивiз. Сам лишився i чека╨, поки село рушить. Усi нашi ви©хали... Навiть управитель, i той не лишився. Хм... Ведiть "зайву худобу". Цiкаво, хто ма╨ ту зайву худобу. Який добрий господар ма╨ зайву худобу? Ох, зайву, зайву! Бодай його кольки скололи, хто видумав цю штуку. I дума╨ Матвiй: не було колись худоби, не було гроша, не було часом чого в рот вложити... А тепер i худобина усяка, крiвавицею здобута, i поле... Мав вiд раня до вечора турботу, i от тепер лиш чоло морщиться вiд жури: i як його усе знищити... Знищити так, щоб менше болiло отут десь, де сидить мужицька, на всi болi гартована, душа. Тiльки що на ноги звiвся. Пiвсотню рокiв товкся, мов останнiй з останнiх, гiрко горював, тяжко бiдкався. Нарештi поля того шмат роздобув, халабуду якусь злабудав. Все воно "на тимчасом", на "поки що". Поле також не Бозна-як вироблене. Туди треба б такого гною, а туди iншого. До всього худобини потрiбно, до болю, до останнього потрiбно. Одно чiпля╨ться за друге. А що село? Що люди? Де ╨ тi самi люди i що вони думають? Ах, люди. Не кажiть менi про тих людей. Боляче згадувати. Хiба вони вмiють мiцно хотiти, до змори працювати, битися з останнiх тих справжнiх, якi тiльки людинi дано, сил? Нi. I, кажу вам ще раз,- нi! Вони рухаються, ходять, але без думки... Думки нема тi╨©, як то кажуть, живо©, болючо©, як оголена рана. I свiдомства мало. Не кажемо, яко©сь велико© свiдомостi, а навiть свiдомостi того, що вони до людей належать. Так, так... Горе це... Це якась вийнятково безталанна, загнана i збита, мов макуха, юрба, яка не вмi╨ вiдбити напору ворожого... Цiле село i всi, всi геть села навколо, забули за себе. Гримнула десь Бозна-де гармата i все у крик, все в лемент, так нiби ©х життя саме найважнiше... А де ж господарства? Так думав огiрчений Матвiй. Не мав кому цього сказати. Сам собi думав, ступаючи широко полем, розмахуючи стиснутими п'ястуками... Часто дума вголос виривалася... Кантате тверде слово рвалося з придушених грудей i падало у порожнiй, безлюдний простiр. Разом зi словом рвалося серце - насильно рвалося, нiби хто виривав його, як рiпу. Якi болi! Якi невисказанi болi! Лиш мужик зна╨ ©х, той, хто твердим хлiбом кормився, хто не чув нi холоду, нi спеки, хто не знав про iснування нервiв i бацил. Матвiй iде полем i, зда╨ться, це ступа╨ месник, кара. Зупинiться i погляньте в його обличчя. Нiхто не бачив такого грiзного, зрiзаного зморшками чола. Кожна та зморшка кричить болем. Гляньте, очi його з червоними жилками, в яких горять блискавки. Гляньте, вiн навiть без кашкета i вiтер, рвучкий осiннiй, що дме з-над угорсько© долини, патла╨ його рiдке волосся, нiби вiхоть соломи. Поли його куцана розпадаються на всi боки, нiби якiсь особливi крила особливого неземного птаха. Вiн не йде, а летить. Не дивiться, що його великi широконосi чоботи лишають широкi слiди на свiжозоранiй рiллi. Вiн все-таки летить он пiд тими хмарами, якi рвуться з його злисiло© голови i застеляють все навкруги: землю, лiси i небо. Так кожний день лiта╨ Матвiй по сво©х полях. I що виразнiшали гарматнi перегроми, то лет його збiльшу╨ться, набира╨ особливого значення... А все-таки одного дня Матвiй увiйшов до хлiва, де стоять корови. Шiсть ©х. Усi ланiцогами до жолоба поприв'язуванi. Он Лиса, Манька, Ряба, Рогата. Он та, шо цього лiта на ярмарцi купив,- без назви. Далi шустра, рухлива корiвка - Сивенька. Стоять усi по зросту - вiд лiва до права. Лиса найбiльша, найтяжча, далi Манька... Матвiй одв'язав двi i вивiв на двiр. Кликнув Володька. Цей ма╨ пiдганяти корови. Це тi - Манька i Лиса. Володько пас ©х дво╨ лiт i зна╨ ©х, як i себе. Поважнi корови, незворотнi, тому i в шкоду менше ходили. Добрi були, слухнянi... Шкода ©х йому... i не шкода... Якось... Чомусь не шкода. Так, нiби це його не обходить... Настя вибiгла з хати, глянула... Здавалось, вона хотiла обняти тi тварини i горнути до себе. Замiсть того попробувала за дiйки, чи не повнi, щоб за дорогу не набрякли. Володьковi всунула в руку вузлик хлiба з маслом. Повели. Повели на продаж до Бiло© Криницi. Володько йде за коровами босий. У нього зовсiм нема чобiт. Батько веде за повiд корови i не промовить нi одного слова. Не хочеться йому в такий час розмовляти. Так i пiшли. Через село, долиною до Башковець, через "казьонний" лiс. Володько вже зна╨ цю дорогу. Торiк на "мобiлiзацiю" ж ©здив. За цiлу дорогу тiльки парою слiв перекинулись. У волостi величезна черга. Прийди, рiзун його матерi, зi сво©м i ще чекай, проси, поки то "вони" зводять забрати тво╨ добро. Пiсля корови важили i видавали "квiтанцi©". З тими квитанцiями треба йти в друге мiсце, щоб дiстати грошi. За обидвi корови дiстав Матвiй сто одинадцять рублiв i ще якiсь там копiйки. Видали цiлу "катеринку", а решту рублями. Матвiй зав'язав тiсно грошi у кiнець шматини, в якiй був замотаний хлiб. Коли продали корови i Володько лишився тiльки з прутиком, яким пiдганяв, а Матвiй навiть не дiстав назад свого повода (добре, що ще не взяв ланцюга), обидва посiдали на морозi i ©дять хлiб з вареним салом, ©дять мовчки. Матвiй щось мiрку╨, а Володько передуму╨ усе, що бачив. Пiсля на Матвiя якась злiсть найшла, чи що... Досить, що напало на нього неухильне бажання нечуваного марнотратства. Сам устав, пiшов до крамницi i по часi винiс звiдти цiлу пляшчину лимонаду та здоровенну булку. О, така булка напевно досить кошту╨. Власними руками розтрощив булку на двi половини. Одна собi, друга синовi. - На! Хоч з'©мо. Що з'©мо, що вип'╨мо - то тiльки й ╨ наше. Клятi часи настали... А пiсля пиячили порядно по черзi. Цiлi три копiйки луснули, як i не було. Володько з при╨мнiстю потягнув гострого шипучого напою. Втомився, та й ноги клятi попiдбивалися, а до дому ще верстов двадцять, бо рiшив Матвiй чомусь через мiсто Крем'янець вертатися. Хай хоч побачать, як там тепер вигляда╨, що поробля╨ "жидва". Треба рушати. Сонце не сто©ть на мiсцi. Воно вже давно зiйшло над крем'янецькi гори, туди, де станцiя знаходиться. Йдуть сошею. Повз казарми, повз велику, червоно© цегли, похмуру "гарнiзонову" церкву, повз вiйськовий цвинтар. Сюди й туди без кiнця i перерви ©дуть обози. Дiйшли до станцi©. Володько в душi вдячний батьковi, що пiшли сюдою. Хай це яких шiсть верстов бiльше. Пусте. Вiн же ще нiколи не бачив анi залiзно© дороги, анi по©зда, нi паровоза. Колись, бувало, ще в Лебедщинi, коли збирався поза Мартинiв запуст на пригiрок, бачив дим з по©зда. А то далеко, верстов дванадцять було. А, може, то i не з паровоза був дим. Може, то просто собi якийсь дим та й годi. Але для Володька то був особливий дим, i вiн дуже радо ловив його сво©м далекозорим оком. Тепер ось вони обидва з батьком зовсiм близько коло станцi©. Марширу╨ двi роти зi "штиками на смiрно". Спереду офiцери з голими шаблями. Справа пруги рейок врiзалися у землю й обросли бур'яном. По них старi вагони з написами: Ю. 3. Ж. Д. Ще далi "добрi" вагони. На них грузять корови, конi, людей. Кортiло Володьковi пiдiйти до то© метушнi ближче i все докладно оглянути, але мало було часу. Йшли ввесь час по гострому дрiбному камiнню, тому вiдчував прикрий бiль нiг. За тiснотою навiть не мiг iти тудою, де хотiв. У мiстi, що здушене невеликими, але гарними, горами,- тiсно, рухливо, гамiрно, ©здять авта. Кожне з них напхане вiйськовими. Особливо кидаються у вiчi юрби "золотопагонникiв". Здавалось, вони зiйшлись сюди з цiлого фронту. Але крамницi скрiзь вiдчиненi i скрiзь iде гарячкова торгiвля. У Володька виника╨ та╨мний задум, який в короткiм часi розроста╨ться в непереможне бажання. Повстав вiн i розрiсся до неймовiрних розмiрiв, коли проштовхувалися з батьком через ринок i проходили повз крамницi з дешевим взуттям. I як його не згадати про чобiтки, коли ноги так порепанi, так пiдбитi. Хай би хто спробував не згадати. На ринку Матвiй купив цiлий хунт грушок. Знов нечуване i зухвале марнотратство. Видно, Матвiй поспiшив: хай все гине, коли так! Знайшли шматок вiльнiшого мiсця у кутi ринку, сiли i смакують грушки. Володько слуха╨, як сiпа╨ в ногах бiль, i дума про чобiтки не вилазить з голови. Напроти брудна, з заялозеними дверима, крамничка. Там знана Рухля прода╨ гнилi оселедцi, смердячу тараню, коломазь та сiре мило. Запах тако© крамницi надзвичайний. Ось вони до©дають грушки... Матвiй, видно, готу╨ться вставати та вiдходити. Вiн же ще мусить накупити "дещо до хати". Володько рiша╨ться на останн╨. Будь-що-будь, а сказати вiн мусить. -- Тату! - обережно, з прищуленими вiд нiяковостi очима; каже Володько. - Ми там проходили коло крамниць... Бачили ви, якi там добрi юхтовi чобiтки висять? - Ну, так що?.. Хiба тут мало тих юхтових чобiток? - Я... Менi... Ви зна╨те, тату... Я так попiдбивав собi ноги... Ах, так болять отут коло пальцiв. Дивiться...- i вiн навiть одну ногу пiдняв i показав батьковi. Пiдошви попухли, деякi пальцi попiдбиванi. Найменший пiдрiзався й щемить, як хал╨ра... - Так, зна╨те, мерзнуть ноги, як виженеш "на росу". Пiдняв голову i дивиться благальними очима на батька. Очi того насупленi. Зирнув на ноги сина i каже: - Ну, а як же ж хотiв? Ти ж не панич i батько твiй не пан... - Нiii... Я знаю... Але коли б я мав якi-небудь паршивенькi шкорбунцi... - О-ооо! Ще чого заманулось... - Дума╨те, я так багато хочу? Нi. Менi якi-небудь чоботи... От i все. - Хм... Дума╨ш, то не багато. Чоботи, дума╨ш, за се, за те купиш... А дума╨ш, коли... То що? Отак одразу в росу ©х... Довго той чобiт видержав би тодi... - Нi. Я буду ©х шанувати. Куди не треба, не взую. - Ну, то й купляти ще не потрiбно. Менi грошi он на викуп купчi, на сплату банку потрiбнi... Ти ж зна╨ш... - Тату!.. - Не морочи! Не маю я грошей. Не буду я ж сто рублiв тобi на чоботи мiняти. Ходiм!.. Вже пiзно... I батько встав. Володько не хоче пiднiматися... Пробу╨ перечити... - У вас же ╨ дрiбнi... - Дрiбнi... Дрiбнi. То i треба ©х ще тих дрiбних дома. Он мушу дещо купити i по дрiбних. - Але, тату,- канючив Володько.- Мене так болять ноги... Так болять. А за що ж я цiле лiто отi корови пас? - осмiлився вiн навiть такий гострий кинути докiр. Батько скривив уста в подобу усмiшки. Це дещо пiдбадьорило хлопця. - А я? - сказав батько.- А я за що цiле лiто орав, сiяв, косив, до клунi возив? За що - га? Ходiмо! Нiчого тут гадурати! Ой-╨й! Видно, що з Володьково© витiвки нiчого не вийде. Встав. - Ет, тату! - вирвалось у нього.- Менi навiть додому не хочеться йти, я ж хочу однi тiльки чобiтки. Якi-небудь, поганi, самi найдешевшi... Ось вiйна йде... - Ет!.. Дурню ти! Вiйна. Все тобi з вiйною лiзе. Тобi одно в голову, а менi тисяча... Вже йдуть. Володько дуже невдоволений. Вiн обережно ступа╨ по камiнцях, ойка╨, коли попада╨ на гострiший... Думи його прикрi, докiрливi. Так завжди. Бiгай, бiгай, дерися... Раненько вставай, мерзни, мокни, а коли купити що... Ну... Хоч до чужих йди... Батько йде спереду, рiвно трима╨ голову, плечi дещо сутулуватi. Вiн дума╨. На чолi виграють зморшки. "Втрата, то втрата... Самого коштували тi корови бiльше... Але малому чоботи таки потрiбнi. Все одно, не тепер, то в четвер, а купити мусиш. До зими, може, не подре, а тут за одним заходом"... Але вони вже досить далеко вiд дешевих крамниць вiдiйшли. Вертатися? В iнших, що на Широкiй вулицi, крамницях дорожнеча... Там хiба сама офiцерня купувати може. - Одлупити б тебе треба! - чомусь вирива╨ться у батька. Вiн майже сердитий на сина, що той нагадав йому таку непри╨мну рiч.- Ну, то ходiм вже... Може, що виберем... Володько зрадiв. Вiн зовсiм не ображений отим "вiдлупити", хоча i не почува╨ за собою нiяко© провини. Коли верталися на ринок, навiть ноги перестали болiти. Виявля╨ться, що за зовсiм дрантивенькi чобiтлята з погано© пiдробки юхту, пришитки до старих порепаних халяв "знайомий" жидисько хоче п'ять рублiв. Матвiй одразу хотiв плюнути, жбурнути тi шкарбуни жидовi межиочi i пiти. Мовляв, на коровах втратив, то не будеш грубу суму на таке дрантя видавати. Але Володьковi навiть "таке дрантя" Бозна-чим видавалося. Коли б вiн мав i такi. Ого, чого б вiн бiльше хотiв. Поки батько жорстоко воював "з клятим пархачем", Володько переживав неабиякий мент. Вираз його обличчя так само швидко мiнявся, як мiнявся хiд торгу. Нарештi крах. Батько таки плюнув i вийшов. Де ж таки... Вже з пiвтора рубля майже до двох дртягнув, а "стопроклятий парх" затявся на трьох i анi копiйки вниз... Обiйшли ще кiлька крамниць, перебрали з десяток пар чобiт. Кожний раз Володько мусить натягати на свою болючу ногу чобiт, i кожний з них видавався йому "зовсiм добрим". Вiн не перебира╨, як батько. "Якi-небудь" - вiн же це сказав виразно. При кожному торзi Володько почува╨, нiби сто©ть перед судом i його засуджують на смерть, чи дарують невимовне щастя. Третiй жид, який: "Я ж вас ще позаторiк знав... Дядько Матвiй? Нi? Боже! То ж ми коли вже знайомi?.. А для вас... Для вас у мене пiвцiни... Оцi добрi з варшавського юхту... Зна╨те ©м цiну? Задурно... Хай я до шабасу не доживу... Усього чотири рублi... ╞й-богу, це задурно. Помiряй... Малий! Помiряй до ноги... Ну? Нiби на мiру". Цей самий щебетун не захопив Матвiя. Вiн бере чобiт, мiцно звива╨ його в руках, пробу╨, чи не трiска╨ шкiра, чи не вiдлiтають одразу пiдошви... Бо i таке бувало... Вiзьмеш те дрантя в руку, а воно розлiта╨ться. Знов торгування. Цей затявся на трьох i десяти копiйках. Хай його дiти суботи не дiждуть, якщо вiн бiльше, нiж десять копiйок на цих добрих чоботях заробить. Це ж не який-небудь тендит. Не буде ж вiн знайомим людям якесь смiття продавати. А Матвiй сказав твердо: - Два рублi й з половиною! Хоч - беру, не хоч - можеш сам у них ходити! I вийшов. Володько тяжко зiтхнув. - Де ж таки,- звернувся батько до сина.- За таку непотрiб такi грошi. Я сам за оцю (i пiдняв праву ногу) три роки тому три рублi заплатив. Але це чобiт. А то... Тьху, бий тебе всi громи!.. Йдуть геть i не оглядаються. Раптом хтось смика╨ Матвiя за полу. - Хазя©н! Хазя©н!.. Вернiтьсяi.. Ну, платiть грошi... Це суха, кривов'яза жидiвочка з крамницi. - Бодай би тебе кольки скололи... Чому ж ти не сказала цього одразу? Чого морочиш? Матвiй вернувся й довго вилiчував грошi. - Це тiльки для вас... Знайте, що це тiльки знайомим.,.- умовляв жид. Матвiй дав грошi, взяв чоботи i передав ©х Володьковi. Цей схопив ©х на оберемок i тримав обережно, нiби вони з найтоншого шкла. А що в його очах... Скiльки в них справжньо© втiхи. Там цiла безодня радостi, яка геть до тла знищила усякi: бiль, острах, безнадiйнiсть. У думцi дякував батьковi, Боговi i цiлому свiтовi, а нiс сво© скарби так, нiби це щось рiдке, що може розхлюпатись. Тепер тiльки важке питання: чи варто ©х взувати "на росу", чи далi мерзнути? Шкода ж дiйсно нових чобiт. Ну, але добре, що ╨!.. Додому п'ятнадцять верстов. Прийшли, коли вже всi спали. Володьковi ноги так болiли, що навiть не мав бажання хвалитись чобiтьми. Поставив ©х у таке мiсце, де б не замастились, сам пiшов до клунi, вкрився кожухом i заснув дiйсно сном каменя. I добре, що продав корови. Незабаром гармати пiд Крем'янцем загули. Нi дня, нi ночi. Чорна хмара i чорний дим застелили небо i землю. Осiнь вдарила дощами. Парковi обози гарматних дивiзiонiв зрили немощену дорогу, i в ©© драглинi грузнули бiженецькi коники по самi черева. ©хали вже не дорогами, а полями. Пiд. гуркiт гарматних перегромiв янчать у будах дiти. Смi╨ться i плаче якась чорнолиця жiнка, що сидить на брудному, мокрому клунковi. Вона оповiда╨ вголос, як козаки ©© хату палили, як вона втратила дитину, бо на полi саме була, а дитя нiби в хатi лишила. Прибiгла,- "дитини вже не було". Вергла себе в огонь, але вирятували. А чоловiк ©© у Карпати пiшов... "Бодай ©м, як довго житимуть, в головi карпатало". Вона протягала руку, благала когось. Хустина злiзла ©й на потилицю, а розбите каре волосся всiвав дрiбненький дощик. А обози пливуть собi повз байдуже, поволi. Часом коняка яка черевом на грязюку пада╨. Били, зводили матюками. Налiпленi стопудовi колеса возiв сутужно обертають маточинами. Не обiйшлося i без хриплого спiву i тнриндикання губно© гармоньочки. А Матвiй усе працю╨. Поле не смi╨ так лежати. Косить насiнну конюшину. - Божевiльний,- гомонять сусiди.- I на яку хал╨ру вiн працю╨... Все одно пропаде. Матвiй мiркував: пропаде моя праця тодi, коли мене не буде... А поки костi мо© при купi, доти не смi╨ пропасти нi одно зерно. Одного ранку з гуком i криком в'©хав у село обоз армi© "первого розряда". На©хало видимо-невидимо. Стали по кущах i садах. Частина зупинилась на чистому полi, саме на Матвi╨вому. На подвiр'© повно воячнi. Дверi хати не замикаються. Пiд клунею двi двоколки, запряженi велетенськими карими кониськами. Матвiй задумав молотити овес. Може, хоч дещо продасть. А тут дощ не переста╨. - Еее, дядька! Пошто работает? Всьо равно бросiш!.. - Нiчого. Брошу то брошу, а молотити треба... I зародило ж, як на тоте... Копа вiвса десять пудiв сипле. Усi сусiди самi до "фуражирiв" йдуть, просять: - Купiте, гаспадiн! Харошiй авьос... I продавали у снопах за безцiн. Продавали все, що могли: свинi, телята, кури, гуси. Ячменю, пшеницi, жита нiхто не хотiв. "На што? Нашi лошадi й аавса не жрут больше... На кой чорт ячм╨нь..." I як, прошу вас, будуть жерти? Бiля конов'язi, як глянеш - овес у снопах. Дощ не дощ - все одно. Конi топчуться по снопах, розгрiбують копитами. На возах м'ясо псу╨ться, шнури тютюну, що у крем'янецьких мiщан набрали, гниють. У Матвiя на току купа, пудiв двiстi, вiвса. Солому на дворi в ожередi дощ перемива╨. Який дивак буде тепер вiвсяницею, та ще й такою грубою, пiклуватися. Хiба Матвiй." Так. Вiн не забув i за солому. Вояки, мов велетенськi мурахи, стежку через город до соломи вторували. Кожний в "палатку" потребу╨ для спання. Головне, що ©© отак розтягнуть по дорозi i втопчуть в грязюку. Матвiй i солому ряту╨. Ходить з вилами по дощi i скида╨ розволочене на купу. За овес навiть i не питай... Хiба ж хто чув, хiба ж хто бачив, щоб за овес тридцять-сорок копiйок платили? Нi. Хай вже краще огонь зжере, як на галай-балай, отак чортовi нетрудженому в зуби вiддати. Ну, а як? Того... З вибиранням як? Он село вози маже, буди на лiсковi обручi з ряден напина╨. Все дума╨ рушити. Рушить цей обоз, рушить i народ. Рушить, як ╨ - селом, повiнню... - Пiд ряднами дума╨те зимувати? Ех!.. Дума╨ш, один з другим. Бог тобi пiч з неба скине? - Але старий." Подумай про дiти... Роби щось. Напни що на вiз i собi!.. Чу╨ш, як бовха╨,- гуторила Настя. - Ет, дурна ти бабо! Коли б у тебе розуму було, як у курки, то й то бiльше голова твоя варила б. Куди, до чортово© матерi, по©деш... Настi лиша╨ться одно - плач. I вона використову╨ хоч це. Сльози, як i завжди, шукають найглибших зморшок i тихо спливають кiлькома галузками до тiсно эатиснугвх уст. Матвiя досада люта, мов iржа, гризе. Серце чу╨ в грудях ствердле, мов галька крем'яна. Рiзьба чола нагаду╨ майстра, що кохався у величi гнiву великих богiв великого минулого. Грязюкою шляху чвалають козаки. Черева коясй тинкованi товстою верствою землi. Нага©, чоботи, носи i чуби - грядь, грязь i грязь. Однi очi, мов пожежа, яку тi люди так покохали, здавалось, все зотлять на попiл, порох i небуття. От як конi рвуть копитами з грузько© землi, як соковите цмокають i прудко хльоскають навколо пригоршнi багна. Нiздрi грають i рвуться вiд шарпкого дихання, бризкають пiну i кров. - Куда дарога на Жолобкi? - Пряма... Вот там!.. За л╨сам!.. Це пре кур'╨р штабу чотирнадцятого корпусу, що зупинився в сусiдньому селi. З фронту страшний наказ летить - все на шiстдесят верств в ширину огнем вкрити. Смуга чорна, як чорнозем, хай ляже вiд полудня до пiвночi. Небо i земля тiльки... Гуруррр! Гур, гур, гур!.. По бронзовiм пiтнiм тлi неба валун за валуном, мов випар вулкану, котять хмари. В далечiнь i ширiнь небо згорнуло панцир, здушило повiтря, стлумило соняшне свiтло, що ввiйшло в пiдземелля. Лишилось iнше свiтло, не того ясного сонця, що навiки, мабуть, щезло, мов стерта брудною шматою пляма кровi. Постало й поволi, мов свiтанок, ширилось свiтло попелясто© барви, яке заволiкало ©дкою поволокою поля, гори, лiси. Дороги йшли, мов тунелi. На них литi з чавуну iстоти в загравi далеких пожеж iшли, котились, чвалали, йокаючи животами... Сто сiмдесят мiльйонiв душ приносило жертву, i чорний дим закоптив небо. Десь там у сiрих хащах, мiж золотом i вогнями сам коронований володар тягнувсь багнюкою велико© iмперi©. На пiвнiч! На пiвнiч! В лiси! Обернемо вiсь бiгуна[11] i пустим планету навскiс у безвiсть бездонну... Кiнець вам!.. Цю метушню нiс Матвiй у черепi, у душi, у очах. Вiн брав пiвпудову сокиру i тесав буду. Таки, мабуть, пiде. Земля трима╨ його страшними, цупкими обiймами, але вiйна сильнiша землi. Одяг, посуд, худоба, свиня з восьма бiленькими поросюками, годований вепрук, зграя чубатих курок, широкодзьобих качок.,.. Куди з тим? Все вижени в поле, нажени: гижа, гиля! - i хай сi╨ться по широкiй землi. Хай iде лiсами i множиться. Буда вийшла справжня матвi©вська. Настя, як побачила, руками сплеснула. - Та куди такий тягар повезеш? А мiшечок муки, мiшечок круп, боденька сала, дрантя всяке.... Матвiй до солдатнi йде, гне спину, яка нiкому, крiм працi, не гнулася: - Купiть, на милость, веприка. Годований, сала на п'ядь буде. Що вже дасте - добре. Дванадцять рублiв втицьнули за веприка... Забили обухом, тулуба забрали, а кишки собаки розтягли. I добре, що так. Добре, що хоч дванадцять дали. Iншi солдати однi пiвники по©дали. Що ж, коли на такiй трудовiй землi домашнього птаха, нiби ворiння, розвивалося. Василь рiзав поросята. Баняк холодницi зiпсувся i не було нi одного голодного пса, який би на таке поласував. Гармидер навкруги, огнi, дим, дощ... Дядьковi одному шкапи пристали. Скривив рота, вагався, що скидати - жiнку чи мiх з мукою. Чорт з мукою, а жiнки жалко. Розв'язав мiшисько i сипнув муку на рiденьку грязь дороги. Вiтер дещо пiдняв, але дрiбний дощик зразу ж уйняв мучну хуртовину. - Вйо! - Шкапа одна не йде. Впала, чортова тварина, i лежить... Просто в муцi!.. - Вйо! Вйо, згорiла б ти ясним огнем! Шкапа лежить i постогну╨. На дядька лють, мов чорна хмара, найшла. Обернув пужално держалном. Бемц, бемц по ребрах. Тiльки ногами засовала. У дядька пiна ротом виплюснулась. Плигнув на вiз... Якiсь миски, якiсь горшки, якась дiжечка, все те випурхувало з буди i розлiталося на скалки, ще не доторкнувшись землi. З'явився якийсь москалик. Зiйшлися люди. Нагай затанцював по спинi тварини, полосував ©© вздовж i впоперек. Нарештi люди кiлками пiдважили, поставили-таки на ноги, витягнули з багна колеса, що вгрузли по самi маточини, пхали воза, а вiз шкапу. Дядько поплужився далi "вглуб Росi©". Обоз не руш╨. Вiз у клунi готовий - честь честю - сто©ть. Колеса в битий шлях вгрузають. Купа вiвса також лежить. Не продав Матвiй нi одного пуда. Гармати день i нiч виграють. Часом брязкотять скорострiли i, вида╨ться, десь отут за башковецьким "казьонним" лiсом. Матвiя ©жа не бере. Сон десь зник. У думцi покошена i мокра конюшина, що лежить в копицях на полi. А повна така, головчаста - пудiв п'ятнадцять-двадцять було б, по десять рублiв пуд. Метушливi люди вибиратись квапляться. - Ось, кажуть, перетнуть нам дорогу в Шумську на греблi i баста. I так по три дн