мною ско©лося нещастя - випадково вiдчикрижив бритвою пiвпальця. Менi допомогла лiкарка Ольга Петрiвна Кривенюк. Перев'язуючи поранений палець, вона з яко©сь нагоди згадала добрим словом Яворницького. Дмитро Iванович допомiг ©й улаштуватися тут лiкарем, а ©© чоловiковi - службовцем у Держбанку. З приводу цього Пчiлка писала до Яворницького: "Вельмишановний Дмитре Iвановичу! Вiтаю вас з Великим Днем, бажаю весело святкувати. А я тут зосталась сама як палець... Не по©хала нiкуди, щоб не було знов перерви у виходi з "Рудним кра╨м"... Оце все жду, чим скiнчиться справа з затвердженням мо╨© дочки в с. Кам'янцi. Чи не пособили б ви там словом де слiд? З прихильнiстю О. Пчiлка 8/IV 1911 р."[69] Якось Мусi╨нко зайшов до музею, щоб познайомитися з Яворницьким. Вiн передав щире привiтання вiд iменi Ольги Петрiвни, й вiдтодi вони й заприятелювали. Вдома у Дмитра Iвановича була величезна бiблiотека. Там зберiгалося понад чотири тисячi рiдкiсних книжок. Господар частував ними сво©х близьких i знайомих, але не спускав з сво©х очей жодно© книжки. Якось до нього звернувся Мусi╨нко: - Дайте менi, Дмитре Iвановичу, що-небудь почитати. - Я, чоловiче, все можу вам вiддати, але книжки - нi. Хочете - берiть, сiдайте в мо©х кiмнатах i читайте скiльки завгодно, а додому - не дам. Чому? Сам такий - як побачу рiдкiсну книжку, вiзьму ©© до рук, то вона вже в мене i залишиться... - Я вам дам будь-який завдаток, тiльки дозвольте взяти додому. - Нi, голубе, хоч тисячу карбованцiв давайте, не вiзьму: загине книжка - нi за якi грошi ©© не купиш. Читайте тут. А коли хочете, приходьте в музей, сiдайте i працюйте скiльки духу стане, а виносити я нiкому не дозволяю. З цього дня Григорiй Iванович часто заходив до музею, брав по кiлька книжок, сiдав за стiл i з олiвцем у руках студiював потрiбну йому лiтературу. Частенько Дмитро Iванович давав Мусi╨нковi доручення: ©здити в далекi мiсця по рiдкiснi експонати та брати участь в експедицiях тощо. Сумлiнна й самовiддана праця Мусi╨нка подобалась Яворницькому, i вiн усi╨ю душею полюбив цю просту й щиру людину. - Хочеться менi вам, Григорiю Iвановичу, щось подарувати, та й думаю собi - що ж вам саме дати? Ага, може, палицю? Ану лишень, пiдiйдiть сюди ближче. Мусi╨нко пiдiйшов i глянув на колекцiю рiзних палиць. ©х було з добрий десяток. - Вибирайте собi яку завгодно. - Е-е-е, нi. Як же я сам буду вибирати! Якось незручно. Краще ви самi виберiть i подаруйте, якщо ваша ласка. Дмитро Iванович витяг одну, другу, третю, оглянув ©х з усiх бокiв, прицмокнув язиком, щось пригадував i клав назад. Нарештi витяг четверту, гладеньку чорну палицю. - Берiть оцю. Зна╨те, де я дiстав ©©? В Гелуанi, як ©здив у гостi до Лесi Укра©нки. Ця палиця виготовлена з найкоштовнiшого чорного дерева. Ось вiзьмiть у руки, вона наче свинцем налита. Григорiй Iванович зберiгав цей подарунок як пам'ять про генiальну поетесу i ©© щирого прихильника та друга Дмитра Iвановича. Восени 1920 року Дмитро Iванович викликав Мусi╨нка додому i сказав йому: - З Лоцмансько© Кам'янки Ольга Петрiвна пере©здить з сво©м чоловiком до Ки╨ва. Дуже прошу вас, Григорiю Iвайовичу, все ©хн╨ майно складiть на дуба i разом з ними перевезiть до пристанi. А вже вiдтiля вони пароплавом попливуть до Ки╨ва. На пристань Дмитро Iванович прибув задовго до вiдходу пароплава. Вiн тепло й щиро гомонiв з Кривенюками, прохав передати земний уклiн матерi - Оленi Пчiлцi. Пароплав уже вiдчалив, узяв курс на Ки©в, а Дмитро Iванович все ще стояв на березi й махав солом'яним брилем сво©м добрим приятелям, якi посилали йому з палуби прощальний привiт. ОТ ТОБI Й ДIД! Хоч понедiлок i вихiдний день у музе©, але Дмитро Iванович завжди приходив, щоб глянути хазяйським оком, чи все там гаразд. Оглянувши цього разу музей, вiн чорним ходом вийшов на двiр i присiв на стiльцi бiля ганку. Скромно одягнений, з цiпком у руках, сивовусий i в шапцi, вiн був схожий на сторожа. Поруч нього сидiв студент (тепер науковець) П. Г. Винниченко, який i розповiв менi цю бувальщину. Щойно випав перший весняний дощик, засяяло радiсне сонечко. Дмитро Iванович сидiв замрiяно, нiби вслухався, як розпукуються бруньки на кленах, а бiля нього, скрутившись у клубочок, лежав пес Жучок. Скрипнула хвiртка. У двiр музею ввiйшло двi лiтнi жiнки; вони оглянули кам'янi баби, статую Катерини II, а потiм пiдiйшли до Яворницького й привiталися. Присiди бiля нього й бiдкаються: - От не пощастило! За скiльки рокiв при©хали в музей, а вiн, як на те, вихiдний. - А звiдки ж ви при©хали? - поцiкавився Дмитро Iванович. - З Нiкополя. - Ну що ж, у нас i тут, надворi, музей: бачите, он скiльки кам'яних баб! - Це вже ми бачили. Нам дуже хотiлося всередину пройти. Може, ви, дiдусю, якось тишком-нишком провели б нас? Ми вам вiддячимо. Дмитро Iванович усмiхнувся в довгi вуса, а потiм швидко ввiйшов у роль дiда-сторожа й сказав: - Воно трохи й незручно. Як наскочить начальство, так влетить менi, перепаде й вам. - А ви не бiйтеся начальства: у вихiдний день воно сидить дома. Чого б то воно сюди зараз прийшло! В цей час одна з них дiстала гаманця, пошукала в ньому й витягла монету. - Вiзьмiть, дiдусю. - Що це? - Тридцять копiйок вам на чай, вiзьмiть. Дмитро Iванович, приховуючи усмiшку, сказав: - Та я ще ж нiчого для вас не зробив, а ви вже й на чай. Це вже там пiзнiше... Ну, ходiмо зi мною, поведу вже вас у музей. Гостi зрадiли й охоче пiшли слiдом за "дiдом". - Ви, прошу вас, скиньте з себе пальто й калошi. Ось тут залиште. I показав у передпоко© вiшалку й мiсце на калошi. Жiнки повiсили сво© ватянки на вiшалку, а калошi недбало кинули серед кiмнати. Яворницький мовчки нахилився, взяв калошi й охайно поставив ©х у куток. Хоч жiнки це помiтили, але промовчали. Простота й шанобливiсть Дмитра Iвановича не викликали будь-яко© пiдозри. Вони так-таки й сприйняли його за дiда-сторожа. Жiнки причепурилися бiля люстерка, а Яворницький витяг з кишенi ключi, вiдчинив дверi й повiв ©х по музею. Водив години двi. Давав пояснення, як звичайно, цiкаво, дохiдливе й з жартами. Але одна жiнка пита╨ його: - А звiдки ви все це зна╨те? - Та давненько тут служу: наслухався, надивився та й запам'ятав собi, що воно й до чого. - Добре ви поясню╨те, все у вас до ладу. А скажiть - це ж тут працю╨ професор Яворницький? - Тут. - А як би це його побачити? Вiн бува╨ в музе©? - Щодня бува╨. Ось вiн перед вами й зараз. Жiнки переглянулися, знiяковiли, почервонiли й розгубилися вкрай. Одна з них шепнула другiй: - А ми ж кинули сво© калошi де-будь, на чай наобiцяли! Кому? Яворницькому!..- А потiм схвильовано до Дмитра Iвановича: - Ви нас пробачте за нашу необачнiсть i... те╨, як його?.. одне слово: не розiбрались як слiд, з ким ма╨мо дiло. Щиро, вiд усi╨© душi дяку╨мо вам за те, що поводили нас по музею. Повiк пам'ятатимемо це... Жiнки попрощались i, виходячи з подвiр'я музею, промовили, зачудовано хитаючи головами: - От тобi й дiд... ГОСТI 3 ГРУЗI╞ В останнi роки життя Дмитра Iвановича, коли вiн був уже слабий, доглядала Катерина Iванiвна Литвиненко. Вона зберегла в пам'ятi iмена багатьох шанувальникiв академiка Яворницького й допомогла менi розшукати тих людей, якi здалека при©здили до нашого iсторика. - А чи ви чули, як до Дмитра Iвановича при©здили артисти з Грузi©? - якось спитала вона мене. - Нi, про це я не чув. Що ж то були за люди? - Хто саме - не знаю, але добре пам'ятаю, що вони все про Богдана Хмельницького його розпитували. Кинувся я розшукувати цих людей. Написав листа в Тбiлiсi до народного артиста СРСР Акакiя Олексiйовича Хорави. Вiд нього я одержав таку при╨мну вiдповiдь: "Шановний Iване Максимовичу! Вiдповiдаю з великим запiзненням. Прошу пробачити. Був за кордоном. На жаль, я не був знайомий з Д. I. Яворницьким. З ним зустрiчався А. Васадзе, який ©здив до нього в справi постановки в нашому театрi "Богдана Хмельницького". Васадзе працю╨ в Кута©ському театрi iм. Л. Месхiшвiлi художнiм керiвником. Нiяк не вдалося менi з ним зустрiтися. Скоро я по©ду до нього в Кута©сi й попрошу написати про Яворницького. Було б добре, якби i ви йому написали. Бажаю вам успiху у великому патрiотичному дiлi - увiчненнi пам'ятi видатного художника, вченого, дiяча укра©нсько© культури Д. I. Яворницького. З щирою пошаною до вас А. Хорава". Цей лист пiдказав стежку, якою треба було простувати в дальших пошуках. I ось передi мною спогади, якi надiслав народний артист СРСР лауреат Державно© премi© Акакiй Олексiйович Васадзе. З них я дiзнався, що 1939 року грузинськi артисти надумали поставити п'╨су Корнiйчука "Богдан Хмельницький". Переклав п'╨су ПIалва Дадiанi, режисуру й постановку взяв на себе Ак. Васадзе, художн╨ оформлення готував Iраклiй Гамрекелi, музику - Реваз Габiчвадзе... Поки розподiляли ролi, знайомилися з текстом, усе йшло гаразд, усi були захопленi. Коли ж узялися безпосередньо втiлювати авторський задум у сценiчнi образи й готувати декорацi©, виявилося, що артистам i режисеровi браку╨ конкретного уявлення про Укра©ну та ©© геро©чну iсторiю, не все в нiй зрозумiле. I ось грузинськi митцi надумали по©хати на Укра©ну, побувати в Харковi, Одесi й Ки╨вi. Тут вони жадiбно кинулися вивчати старовиннi зразки матерiально© i духовно© культури укра©нського народу, перед ними широко розчинили сво© дверi столичнi музе©; артисти зустрiлися з автором п'╨си О. Корнiйчуком, завiтали й до Гната Юри. - Скажiть, будь ласка,- звернулись вони до Гната Петровича,- де б нам знайти знавця Запорозько© Сiчi? - А що вас цiкавить? - Для ново© вистави нам треба все, що вiдбивав укра©нський нацiональний колорит. Ми вже добре вивчили шевченкiвського "Кобзаря", зна╨мо р╨пiнських "Запорожцiв". Але цього замало. Гнат Петрович подумав трохи i сказав: - От що, друзi мо©, берiть квитки на пароплав та рушайте до Днiпропетровська. Там живе iсторик Яворницький. Вiн зна╨ запорожцiв, як сво© п'ять пальцiв. Передайте йому земний уклiн вiд мене. На пароплавi ©хали Васадзе, Гамрекелi разом з сво©ми дружинами. Вони вперше бачили Днiпро. "Незабутн╨ враження справила на нас подорож вiд Ки╨ва до Днiпропетровська,- пише в сво©х спогадах Васадзе.- Тридцять шiсть годин ми майже не покидали палубу, милуючись мальовничими берегами велико© укра©нсько© рiки". Пароплав прибув о 3 годинi ночi, а рано-вранцi гостi були вже на порозi будинку Яворницького. Назустрiч ©м вийшов посивiлий господар. Перед ним стояли дво╨ засмаглих молодих людей, акцент яких одразу виказував ©хн╨ нацiональне походження. Професор сказав жартома: - Я думав, що ви прийшли вiдiбрати мiй останнiй, курiнь, але бачу, що ви милi люди, тож прошу до господи. На жарт Яворницького грузини теж вiдповiли жартом: - Шановний професоре! Запорожцi були такi ж хоробрi лицарi, як i грузини,- тим-то вам, запорозькому батьковi, нема╨ чого нас боятися. Всi засмiялись, i одразу запанувала атмосфера невимушеностi й щиростi, нiби господар i гостi давно знають одне одного. - Що ж вас, друзi мо©, привело сюди аж iз Кавказу? - Допоможiть нам, професоре, поставити на грузинськiй сценi "Богдана Хмельницького". - Так-таки й допомогти! Та я ж не артист! - Ви, Дмитре Iвановичу, бiльше нiж артист. Ми багато чули про вас i в Ки╨вi, i в Харковi. До вас, як бджоли на нектар, линуть з усiх усюд письменники, артисти, музиканти. Всi до вас iдуть за добрим словом. Не вiдмовте й нам. Дмитро Iванович охоче вiдчинив дверi сво©х кiмнат, повiв гостей до вiтрин, познайомив ©х з численними картинами, якими були прикрашенi стiни в домi, й до кожного експоната вiн давав вичерпнi пояснення. Потiм Дмитро Iванович присiв у крiсло, склав руки на грудях i спитав: - А чому це ви зацiкавилися Богданом? Хiба у вас нема╨ сво©х геро©в? - Як нема! А Георгiй Саакадзе! Вiн майже в той же час, як i Богдан Хмельницький, боровся за об'╨днання Грузi©. Але нам хочеться бiльше знати про славного укра©нського гетьмана, щоб гiдно вiдтворити його образ на грузинськiй сценi. - Ну що ж, добре дiло задумали. Допоможу чим зможу. Допитливi митцi Васадзе й Гамрекелi знайшли у Яворницького багатий матерiал, що мiг надати майбутнiй виставi укра©нського нацiонального колориту. Гостей насамперед зацiкавили знаменитi малюнки дубових ворiт Запорозько© Сiчi, якi були так окованi залiзом, що, здавалося, й з гармати ©х не проб'╨ш. Художник зразу ж дiстав блокнот i змалював цi ворота олiвцем. Потiм Дмитро Iванович пiшов до друго© кiмнати й принiс звiдти запорозьку шаблюку, пiстоль i булаву. - Ось, мо© генацвалi,так, зда╨ться, називають у вас друзiв,- розглядайте i малюйте. Все це вам знадобиться. В блокнотi художника швидко з'явилися гетьманське вбрання, люлька, булава. Не забув Дмитро Iванович показати гостям i посуд, орнаменти укра©нсько© вишивки. А коли iсторик показав гостям репродукцi© малюнкiв Василькiвського й Самокиша з унiкального альбому "Украинская старина", в гостей аж очi розбiглися. Найбiльше ©х зацiкавили там типи козакiв, ©х костюми й побутовi речi. Кiлька годин просидiли грузинськi артисти над цим рiдкiсним альбомом. Це була для них справжня знахiдка. Блокноти були вже заповненi, але гостi не поспiшали йти. - А який був дяк у Сiчi? - спитали вченого. Дмитро Iванович усмiхнувся. Вiн пригадав комедiйнi епiзоди дяка-запорожця. - Дяк у Сiчi був незвичайний. Вiн ходив у пiдряснику, але за поясом носив пiстоля, а збоку в нього висiла шаблюка, й на ши© телiпався хрест. Коли треба було послужити козакам, дяк не шкодував сво╨© голови. Вiн i в розвiдку ходив, i в бою не пас заднiх. Перед тим, як прийняти прибулого в Сiч новака, вiн звичайно питав: "У бога вiру╨ш?" "Вiрю!" "Перехрестися! А горiлку п'╨ш?" "П'ю!" "Зразу видно, що iстинно християнська душа!" Пiсля цього дяк наливав у кiвш горiлки й пiдносив новому сiчовиковi, а на закуску тикав йому тараньку. Коли горiлки було мало, то берiг ©© для себе, а новаковi давав нюхати тiльки хвоста таранi. Хоч сiчовий дяк i побожна людина, та до горiлки був дуже швидкий. Iнколи так надудлиться, що всю свою духовну одежу й хрест у корчмi проп'╨. Але козаки прощали йому це; бо вважали дяка за свого вiрного побратима... - За п'ять годин,- згаду╨ Васадзе,- ми тiльки побiжно познайомились з дуже цiнними для нас матерiалами, зiбраними невтомними руками вченого. Професоровi дуже подобались гостi з Грузi©. Вiн не хотiв ©х вiдпускати, пропонував почаювати з ним, але гостi помiтили, що господар утомився, й стали прощатися. Повернувшись до Тбiлiсi, артисти гаряче взялися готувати прем'╨ру "Богдан Хмельницький". 5 лютого 1939 року в Тбiлiсi вiдбулася ця вистава, що пройшла дуже успiшно. Грузинськi митцi надiслали Дмитровi Iвановичу листа, в якому сердечно дякували за теплу зустрiч у будинку бiля Днiпра й за щедру допомогу. I ЧОРТ У МОНАХИ ПIШОВ Одного разу я був очевидцем, як академiк Д. I. Яворницький записував народнi легенди про чортiв. Ми втрьох - Дмитро Iванович, молодий поет Федiр Петлиця i я - сидiли в кабiнетi директора музею. - То про якого чорта, молодий чоловiче, ви менi ще хотiли розповiсти? - спитав Яворницький мiсцевого поета-початкiвця, котрий носив при собi повний портфель легенд про чортiв, вiдьом, упирiв та всяку iншу нечисть. - У мене ╨ легенда про такого чорта, що ви, Дмитре Iвановичу, ахнете! - похвалився Петлиця. Вчений-етнограф витяг з кишенi маленького блокнота, олiвця i поклав на стiл. Вiн радiв, коли його кореспонденти приносили новi записи народно© мудростi. - Цiкаво, розкажiть, послухаю. - Жив на свiтi чорт-душогуб. Вiн усе життя пiдкусював людей: одного утопив у Днiпрi, другому допомiг у зашморг шию закласти, третього довiв до самогубства; багато душ загубив. А вже пiд кiнець свого життя став немiчний, малоздатний на лихе дiло. Тодi найстарший в них - Вельзевул - покликав його до свого кабiнету та як гаркне: "Геть з мого пекла, дармо©де, з тебе тут нiяко© користi!" Вийшов чорт з пекла та й задумався: що робити, куди йти? Та й подався безробiтний дiдько на старiсть лiт до монастиря. Там вiн переодягся в ченця, став смирненький раб божий i ввiйшов у довiр'я до духовно© братi©. Йому повiрили, мовляв, старий дiд причвалав сюди на покаяння. Одвели для нього келiю, взяли на харчi. Прожив чорт у монастирi пiвроку; од'©вся на дармових харчах, аж вилиску╨. Все йшло гаразд. Але так тривало недовго. Вiд неробства чортяку нудьга за©ла. Тодi згадав свою колишню професiю i взявся за дiло: почав спокушати ченцiв. Одного схимника довiв до того, що той кинув монастир. Другого все пригощав самогоном, поки зробив з нього п'яницю-буяна. Третього штовхнув на крадiжку грошей у богомольцiв. Бiс так закрутив сво╨ чортяче колесо, що добрався аж до самого iгумена - пiдкинув йому в келiю молоду красуню. I той спокусився. Знелюбили за це iгумена, позбавили його сану. Однi╨© пiзньо© ночi iгумен з досади втопився в монастирському ставку. Чорт зробив сво╨ дiло, скинув чернече вбрання i гайнув знову до Вельзевула: "Ти мене вигнав як ледацюгу,- докiрливо кинув тому,а я не такий!" "Що ж ти таке добре зробив для нас?" - поцiкавився Вельзевул. "Пролiз до монастиря i там такого нако©в, що ченцi з глузду з'©хали, почали пиячити, кидати сво© келi© i вже скоро всi поженяться. Монастир став корчмою, службу божу нема кому правити, iгумен закрутився з молодицею i втопився". Похвалив його Вельзевул за добрi дiла i знову прийняв капосного чортяку до свого штату... - Е-е-е, бачу, що це не простий у вас чорт, закадишний,- сказав Яворницький i засмiявся у сво© козацькi вуса. - Нi, Дмитре Iвановичу, не простий, вислужений чорт! Коли Федiр Петлиця розпрощався й вийшов з кабiнету, я запитав iсторика-фольклориста: - Скажiть, Дмитре Iвановичу, чого ви смiялись, коли Петлиця розповiдав свою легенду? - Скажу: про цього чорта вiн менi вже розказував, але забув. Але тепер чую, що по-новому, тонше пряде... Бачу, що бреше, але бреше до ладу, художньо, а це вже - творчiсть! Оцей варiант його домислу я й записав, щоб додати до того чорта, про якого вiн менi розповiдав пiвроку тому... ДОБРI СУСIДИ ...До революцi© та й у роки громадянсько© вiйни перед будинком Дмитра Iвановича весь майдан зарiс дикими хащами густого бур'яну. Нiхто тодi не розводив квiтiв, не вирощував декоративних дерев, як це робиться тепер. 1921 року Дмитро Iванович порадився з сво©м сусiдою Ларивоном Омеляновичем Подолинним i вирiшив засiяти майдан просом. - А чим же ми будемо орати? - спитав Ларивон Омелянович. - Як чим? Волами та плугом! - Де ж ми ©х вiзьмемо? - Ви про це не турбуйтесь, я вже подбав. Дмитро Iванович звернувся до Катеринославського окрпродкому по допомогу. Другого дня в його розпорядження передано на цiлу добу двi пари дужих волiв, плуг i борону. Дмитро Iванович сам ходив за плугом, орав землю, а потiм почепив через плече мiшок з просом i засiяв ним бороновану землю. Зiбраний врожай Дмитро Iванович подiлив так: частину дав сво╨му сусiдовi, меншу частину залишив собi, а решту проса зшеретував i вiддав до обласно© лiкарнi на харчування хворим, бiдним вдовам та сиротам. - Мiй батько,- згаду╨ син Подолинного Володимир Ларивонович,- мав шiсть колодок бджiл, виростив садочок. Дмитро Iванович щонедiлi заходив до нас - милувався пасiкою, давав цiннi поради, як доглядати бджiл та садок. Вiн дуже цiкавився всi╨ю нашою сiм'╨ю. Мати Володимира Ларивоновича Подолинного - Ганна Олександрiвна - була родом полтавка, смуглява, чорноока, вродлива жiнка, вмiла спiвати старовинних укра©нських пiсень. Часто вчений просив ©© заспiвати, й вона охоче спiвала, а Дмитро Iванович записував пiсню на слова й на голос. Одного разу Яворницький принiс з музею жiноче укра©нське убрання, що його носили на Полтавщинi, попросив Ганну Олександрiвну надiти. Господиня вбралася й причепурилася, стала як квiтонька. - А ви вмi╨те танцювати?поцiкавився Дмитро Iванович. - Аякже, вмiю, не забула. - Ану, спробуйте, будь ласка, укра©нського гопачка. Де не взявся баянiст, заграв гопака. Враз Ганна Олександрiвна вдарила об землю закаблуками i вихором закрутилася навколо поважного гостя. Дмитро Iванович задоволене всмiхнувся. - Досить, досить. Це добре, що ви не розучилися танцювати. Потiм вiн сфотографував ©© i цi фотознiмки надiслав Ренiну для яко©сь картини. Через деякий час коштом та за вказiвками Дмитра Iвановича пошили укра©нський костюм i Володi: червонi з пiдкiвками чоботи, козацькi широкi штани, вишиту сорочку та сиву смушеву шапку з червоним верхом, а до того ж оперезали кашемiровим поясом. Коли Володю одягли, прийшов Яворницький з фотографом i кiлька разiв сфотографував парубка в рiзних позах. Цi фото Яворницький теж надiслав Репiну. ...Одного разу, будучи в запорозькому вiддiлi музею, старий сусiда спитав Дмитра Iвановича: - Скажiть, що це за прапор, де ви його здобули? - Е, козаче, любий, це запорозький прапор, тiльки це копiя. Оригiнал прапора - в Ленiнградi, в Ермiтажi. - А хiба не можна оригiнал сюди привезти? - Та я хотiв був доскочити того прапора, та не дали. Я вже вiддав для Ермiтажу кiлька десяткiв дублетних експонатiв з археологiчних розкопiв, але й це не допомогло. Довелося погодитись на копiю, а на додачу взяв од них кiлька запорозьких пiстолiв, шабель тощо. Дмитро Iванович пiдвiв гостя до вiтрини й показав цiкаву знахiдку, яку йому пощастило здобути пiд час розкопування могил,бронзове люстерко з держальцем. Хоч це люстерко пролежало в могилi тисячолiття, але воно добре збереглося. Археолог пишався ним i частенько розповiдав вiдвiдувачам iсторiю, як це люстерко хотiли в нього забрати в Петербург. - Якось у столицi чиновники з мiнiстерства освiти дiзналися, що я викопав оце люстерко. Прийшов лист - негайно вишлiть бронзове люстерко в Петербург на огляд. Що тут робити? Я й подумав: "Як тiльки вишлю, то вже не побачу його, як свого вуха",- а мовчати не можна: начальство ж вимага╨! Покликав я сторожа музею та й кажу: "Ось тобi, Iване, тридцять копiйок, пiди на базар i купи старе вiдро". На другий день iржаве дно з цього вiдра я послав у мiнiстерство. I що ж? Через п'ять днiв мою посилочку повернули назад, а слiдом за нею - лист. У ньому чиновники писали: "Поверта╨мо через непотрiбнiсть!" Дружба з добрими сусiдами була в нього щира й мiцна. Про не© не забув Яворницький i в останнi години свого життя. За день перед смертю Дмитро Iванович послав хатню робiтницю Катерину Iванiвну до Подолинного, щоб зразу ж вiн прийшов до нього. - Здрастуйте, Дмитре Iвановичу! - шанобливо вклонився сусiда. - А-а-а! Це ви, Ларивоне Омеляновичу... От i добре, що ви прийшли. А я вже вмираю... Попрощаймося. На очах слюсаря виступили Сльози. Академiй обняв його. - Перекажiть, Ларивоне Омеляновичу, щоб зайшли до мене Ганна Олександрiвна й Володя, треба й з ними попрощатися, бо вже нiколи не побачимося. Другого дня не стало Дмитра Iвановича. МУЗЕЙ ПРИ МУЗЕ╞_ _ Ще напередоднi революцi© в Катеринославi, з iнiцiативи вченого-хiмiка Л. В. Писаржевського, утворилася група професорiв та викладачiв, якi поставили собi на метi - органiзувати в мiстi Вищi жiночi курси. До цi╨© групи входив i Дмитро Iванович Яворницький. Створення жiночих курсiв було викликано тим, що царський мiнiстр Кассо видав наказ - вигнати всiх жiнок з унiверситетiв. Отже, вчитись ©м нiде було. Iнiцiативна група багато зробила для того, щоб пiдiбрати викладачiв, опрацювати плани й програми навчання. Жiночi курси мали давати жiнкам освiту, яка прирiвнювалась би до вищо©. Здавалося, все йшло гаразд, та коли постало питання про кошти на утримання курсiв, iнiцiативна група зайшла в безвихiдь. Виручив Дмитро Iванович Яворницький. Одного разу вiн сказав професоровi М. О. Лебедеву, який потiм став директором жiночих курсiв: - Ходiмо до Копилова. В нього грошей - хоч лопатою горни! Я спробую його умовити, щоб вiн трошки потрусив сво©м гаманцем. Дмитро Iванович частенько знаходив ключi до таких жмикрутiв - то вiн випросить у них грошi на обладнання музею, то на археологiчнi розкопки, то на видання потрiбно© лiтератури. Курси почали дiяти. З Харкова було запрошено професора Л. В. Рейнгарда читати на цих курсах лекцi© з зоологi©. Леонiд Володимирович вважав за честь собi зробити вiзит Яворницькому i ближчим часом пiшов до музею iм. Поля. Дмитро Iванович, дiзнавшись, що гiсть - зоолог, повiв його в екологiчний вiддiл музею, де була виставлена мiсцева флора й фауна. Знайомлячись з цим вiддiлом, створеним з iнiцiативи Дмитра Iвановича, професор Рейнгард побачив, який широкий дiапазон iнтересiв у Дмитра Iвановича: цiкавила його не тiльки iсторiя народу, його вабили до себе i тварини, рослини та птахи рiдного краю. Гостевi-зоологу було при╨мно дiзнатися, що до його при©зду в Катеринослав тут знайшлася людина, яка подбала про створення в музе© екологiчного вiддiлу. - А ось перед вами i сам завiдувач цього вiддiлу - Микола Iванович Подосинников. Знайомтеся! - вiдрекомендував Яворницький.- В нього золотi руки. Бачите, скiльки тут вiтрин, чучел,- усе це витвiр його рук. Довгенько менi довелося його шукати для нашого музею, а все ж таки надибав! Коли в Яворницького визрiла iдея вiдкрити в музе© вiддiл флори й фауни, вiн обiйшов майже всiх мiських природознавцiв та мисливцiв. Йому пощастило натрапити на рiдкiсного знавця природи i неабиякого майстра виготовляти чучела звiрiв та птахiв. Подосинников був так закоханий у фауну, як Яворницький в iсторiю. Певно, це й зблизило ©х. У Подосинникова цiкава бiографiя. Вчився вiн у Харкiвському технологiчному iнститутi, але з другого курсу його виключили за участь у страйках. Трохи пiзнiше вiн здобув природничу освiту, й це дало йому можливiсть стати викладачем природознавства в гiмназiях та реальному училищi. Знайомство з Дмитром Iвановичем вiдкрило йому новi перспективи в життi. - От що, Миколо Iвановичу, кидайте, мабуть, свою педагогiку та переходьте до мене в музей. Тут ви таке зробите, що увiчнить ваше iм'я. Згода? I Дмитро Iванович не помилився. Подосинников став одержимим колекцiонером i збирачем, великим любителем природи. Таких, як вiн, iнколи називають диваками: коли доросла людина з сачком бiга╨ за метеликами або навпочiпки повза╨ по травi, щоб знайти комашку, а потiм до дрiбниць описати ©©. Багатьом невдогад, що такi люди залишають для поколiння неоцiниму спадщину: експонати i науковi працi. Директор музею знав, що природничий вiддiл - це не археологiя, туди готовеньких експонатiв не покладеш, треба виготовити чимало чучел i макетiв. А як це зробити? I Яворницький надумав органiзувати на Басейнiй вулицi (нинi iм. Писаржевського) спецiальну майстерню. Привiв туди Подосинникова й каже: - Тут буде майстерня й лабораторiя з усiма приладами. Тепер слово за вами. Берiться, не гайте часу! I майбутнiй помiчник усю душу вклав у нову, але улюблену роботу. Яворницький розповiв професоровi Рейнгарду, як Подосинпиков сам знiмав iз забитих птахiв i звiрiв шкурки, робив чучела, готував ескiзи для вiтрин. Усi тi звiрi, птахи, гадюки, комахи виставленi в музе© не механiчно, як звичайно,- одне за одним, порода за породою, а так, як вони живуть в сво©х природних умовах,- в лiсi, в травi, в норi, в дуплi дерева, на гiлочках дерева, па скелi, в рiчках, озерах. I вся та обстава коло звiра, чи птицi, а чи гадюки - зроблена не тiльки гарно, а, можна сказати, артистично, рукою талановитого, щирого, невтомного Миколи Iвановича. - Ви тiльки гляньте, Леонiде Володимировичу, на оцього зайчика, або на оту качку, чи на орла. Вони ж як живi, все в них на сво╨му мiсцi. Щоб так зробити чучело - треба мати велику любов до природи й покликання ентузiаста! I справдi, Подосипников зробив 120 художньо оформлених вiтрин, виготував 700 чучел рiзних тварин i птахiв, зробив понад тисячу зразкiв молюскiв. У природничому вiддiлi дуже багато було зразкiв руди, вугiлля та iнших мiнералiв, якими багатий наш край. - А тепер гляньмо ще на отi великi вiтрини,запропонував гостевi Дмитро Iванович.- Там ви побачите саме те, що приваблю╨ сюди зоологiв. Перед очима гостя вiдкрилася величезна палеонтологiчна колекцiя. Цiкавий був, зокрема, повний комплект кiсток мамонта, голова первiсного бугая та чучело триметрового полоза. - Мiж iншим, цей полоз ма╨ свою кумедну iсторiю,зауважив, посмiхаючись, Дмитро Iванович.- До катеринославського полiцмейстера дiйшли чутки, що десь на околицi мiста об'явилося страховище, яке... пожирав людей. Ця звiстка наполохала начальство. Негайно споряджено цiлу експедицiю озбро╨них полiца©в i кинуто на розшуки "страшного змiя". Шукали його, капосного, три днi й нарештi таки надибали i спiльними зусиллями хвацьких полiца©в якось там убили гадину. Але того ж дня до полiцi© звернувся адмiнiстратор звiринця i заявив, що кiлька днiв тому з клiтки втiк рiдкiсний полоз, i просив допомогти розшукати його. - Ви не хвилюйтесь! - заспоко©в полiцмейстер адмiнiстратора звiринця.- Ми вже його вбили. - Як убили?- жахнувся адмiнiстратор.- Таж полоз цей мирний, вiн нiкому нiяко© шкоди не чинив! - Е, це ви так дума╨те, а до нас дiйшли чутки, що змiй людей пожира╨. Нам нiколи розбиратися, з'©в вiн там кого чи не з'©в,бахнули по ньому з гвинтiвок, баста! Ми вже й вищому начальству рапортували про це! - гордовито сказав полiцмейстер. Коли я почув, що вбили полоза, прибув до полiцмейстера i сказав йому: - А полоза ви дарма знищили. Вiн зовсiм не шкiдливий. - Як не шкiдливий? Усi кажуть, що вiн людей ©сть. От ми й убили його. - Адмiнiстратор звiринця хоче подати на вас скаргу губернаторовi. Може бути велика прикрiсть. Полiцмейстер зблiд i розгублено пита╨: - Що ж тепер робити? - З губернатором я сам поговорю, а ви, поки не пiзно, накажiть зробити з забитого полоза чучело й передати його в музей. Полiцмейстер одразу пристав на пропозицiю вченого. Викликав свого помiчника, й через два днi в музе© було вже виставлене величезне чучело полоза. Вза╨мне почуття приязнi дедалi бiльше зближувало двох учених - археолога й зоолога. 1918 року у Катеринославi вiдкрито державний унiверситет з чотирма факультетами: iсторико-фiлологiчним, юридичним, медичним та математичним. Першим ректором унiверситету призначено професора Лебедева. Яворницького запрошено читати курс лекцiй з iсторi© Укра©ни. Проiснував унiверситет до 1920 року, а потiм його перетворено в iнститут народно© освiти. 1933 року знову засновано унiверситет. Яворницький i Рейнгард були членами Всеукра©нського комiтету охорони пам'яток старовини. Багато пам'яток вони взяли на облiк i зберегли вiд руйнацi©. Часто ©м доводилося ви©здити в далекi села оглядати пам'ятки i просити людей, щоб зберiгали надбання предкiв. Один учитель з Кам'янського (нинi Днiпродзержинськ) написав Яворницькому листа, де повiдомляв, що мiсцевi селяни знайшли кiстки мамонта й топлять ними сво© печi. - Що ж будемо робити? - спитав Рейнгард Дмитра Iвановича. - Як - що? Негайно треба ви©хати! Сiли на по©зд i через годину були вже на мiсцi. Зайшли до вчителя, а потiм пiшли до ями, де викопано рештки мамонта. Частину кiсток i справдi вже спалено, але бiльшiсть лишилась цiла. Того ж дня знахiдку вiдправили до музею. Час вiд часу музей поповнювався новими експонатами. Але вiльного мiсця в залах уже не було. Дмитро Iванович вирiшив тимчасово, поки добудують нове музейне примiщення, передати всi експонати екологiчного вiддiлу бiологiчному факультету державного унiверситету. - Усе це багатство, Леонiде Володимировичу, я можу Довiрити тiльки вам, декановi бiологiчного факультету. Певен, що ви збережете цi експонати. - Спасибi, Дмитре Iвановичу, за довiр'я. Ми з цих експонатiв вiдкри╨мо при факультетi спецiальний музей. Усе буде збережене. Дмитро Iванович узяв пiд руку свого друга: - Майте ж на увазi, Леонiде Володимировичу, передаю тимчасово. Я вiрю, що прийде час i ви це повернете в нове примiщення музею. На жаль, сподiванки Дмитра Iвановича об'╨днати iсторичний музей з екологiчним не здiйснилися. Згодом у музе© вiдкрили два новi вiддiли: "Промисловi тварини" й "Мiчурiнський куток". Музей збагатився на фауну Антарктики - тут появився кiстяк когатки, череп кашалота, чучела бобра, бiлого ведмедя, зебри, а також буревiсника й пiнгвiна. - Дмитро Iванович,- сказав професор Рейнгард,- пiшов од нас тепер на вiчний спокiй, але його iдея - якомога ширше показати людям усi скарби нашого краю - не вмерла. Ми не тiльки зберегли те, що вiн зiбрав, а й поповнили екологiчний музей новими цiнними експонатами. "╞ХАВ КОЗАК ЗА ДУНАЙ"_ _ Серпневого сонячного дня до будинку Яворницького пiдiйшло дво╨ лiтнiх людей з цiпками в руках. Один з них в окулярах i капелюсi - народний артист УРСР А. П. Хорошун, другий, з голеною головою, трохи шкутильгав на одну ногу,- кларнетист М. М. Саблiн. ╞х здивувало, що дверi до будинку, порiг якого понад двадцять рокiв нiхто не переступав, були вiдчиненi. "Що сталося?" - подумали вони й зайшли всередину. Назустрiч вийшов високий, сухорлявий завгосп музею. - Що тут у вас робиться? - поцiкавилися гостi. - Впорядкову╨мо будинок Яворницького, який тепер стане фiлiалом музею: поновлю╨мо робочий кабiнет ученого, ремонту╨мо всi кiмнати, дах, мезонiн. Усе буде так, як за життя Дмитра Iвановича. - А як тут картини Струнникова - чи цiлi? - ╞х треба трохи реставрувати, бо гiтлерiвцi подзьобали. Приходьте в травнi на вiдкриття,ласкаво запросив завгосп. Саме в цей час я йшов у парк Шевченка i, випадково зустрiвшись з двома знайомими, якi оце стояли на ганку, поцiкавився, що вони там пильно розглядають. - Чому ви тут ходите? - спитав я ©х. - Як чому? Ми ж давнi приятелi Дмитра Iвановича! Зiбралися в парк, аж бачимо - дверi вiдчиненi, от i завiтали сюди. До парку ми попрямували всi разом. Знайшли лаву, присiли пiд гiллястою акацi╨ю, i зразу ж почалися спогади. - Тисяча дев'ятсот двадцять четвертого року,- сказав Антон Панасович,- я ©здив у Запорiжжя, де грав тодi наш театр. Якось зайшов я до реквiзиторсько© i там, у мотлосi, натрапив на одну грубу й дуже стару книгу. Це було ╨вангелi╨ XVI вiку, написане рукою. Я щось там заплатив за нього й привiз у Днiпропетровськ. Зайшов до музею, щоб показати Дмитровi Iвановичу, але менi сказали, що вiн зараз удома. Пiшов просто додому. Подзвонив. За якусь хвилину вийшов Дмитро Iванович. "А-а-а, козарлюга Хорошун прийшов. Здоровенькi були". "Здрастуйте, Дмитре Iвановичу". "Мабуть, щось принесли, Антоне Панасовичу? - спитав господар, коли вгледiв пакунок у мо©х руках.- Симо! - звернувся вiн до сво╨© дружини.- Ти б нам наливочки приготувала та яблучок свiженьких на стiл поклала. Гiсть же прийшов!" Хорошун розпакував книгу й показав Яворницькому. Той узяв ©©, надiв окуляри, перегорнув кiлька сторiнок i зразу ж понiс у другу кiмнату, де лежали музейнi експона ти у вiтринах. Згодом повернувся звiдти вже без книги. - Ну що, Дмитре Iвановичу, як моя книга? Де вона? - Та там... Навiщо вона вам? Нехай побуде в мене. Хорошун усмiхнувся, мовляв, все зрозумiло: рiдкiсна книга сподобалась Яворницькому i попала в надiйнi руки. 11 вiн не помилився: ╨вангелi╨ залишилося в музе© назавжди. Пригадався менi ще й такий випадок. Одного разу до i Дмитра Iвановича при©хав з Полтавщини його знайомий лiкар-хiрург Олекса Сидорович Будай. Гiсть привiз з собою рiдкiсну книжку "История Русов" (1846). - Подивiться, Дмитре Iвановичу, на цю книжку! - похвалився гiсть. Дмитро Iванович схопив ©©, глянув на титульний лист i сховав за спину, наче боячись, щоб у нього не забрали ©© назад. - Я подивлюся на не©, а ви навiдуйтесь... Кiлька разiв Будай навiдувався до Яворницького, але розмова про книжку нiяк не кле©лась. Тодi Будай обережно спитав: - А як там пожива╨ моя книжечка? - Нiчого собi, живе. Вам ©©, Олексо Сидоровичу, бiльше вже не бачити. - Чому? - Ваша книжка збагатила нашу музейну бiблiотеку. Така штука нам дуже потрiбна. - Я так i думав, що вже бiльше не побачу ©©. Тодi, може, я зроблю на нiй дарчий напис для музею? Давайте напишу. Дмитро Iванович насторожився, глянув на Будая i сказав: - Ось вам, Олексо Сидоровичу, папiр - пишiть, а ми перенесемо його в книжку... Ця рiдкiсна книжка й досi зберiга╨ться в бiблiотецi музею. На нiй позначено iнвентарний номер, але без дарчого напису... Слухаючи Хорошуна, кларнетист Саблiн i собi встряв у нашу розмову. Йому теж було що сказати. Микола Михайлович Саблiн до Велико© Вiтчизняно© вiйни працював у симфонiчному оркестрi Днiпропетровського радiокомiтету. Одного разу вiн виконував на кларнетi соло пiд акомпанемент рояля. Дмитро Iванович почув по радiо, що варiацiю "©хав козак за Дунай" з опери Гулака-Артемовського "Запорожець за Дуна╨м" викону╨ солiст Саблiн. Професоровi подобалося це виконання. Вiн добре запам'ятав прiзвище кларнетиста i незабаром пiшов у радiокомiтет i попросив: - Покажiть менi отого Шаблю, що вчора по радiо грав на кларнетi "©хав козак за Дунай"! - На жаль, його зараз тут нема. - А де ж вiн? Де його можна знайти? - Шукайте в парку Шевченка. Там вiн працю╨ солiстом у духовому оркестрi. Дмитро Iванович дуже любив класичну музику Чайковського, Шопена, Гуно, але особливо захоплювався творами укра©нських класикiв - Гулака-Артемовського, Лисенка, Леонтовича, Стеценка, Ревуцького. Твори цих композиторiв вiн майже щовечора слухав у парку Шевченка, навпроти свого будинку. I ось одного вечора Дмитро Iванович зайшов до парку, сiв на лавцi вiдпочити, коли це оголошують початок концерту. "Зараз артист Саблiн викона╨ соло з концерту композитора Божарда". Дмитро Iванович пiдвiвся й попрямував до естради. Пiд час антракту пiдiйшов до групи музикантiв i спитав: - А де той Шабля, який щойно грав на кларнетi? - Десь тут. - Покажiть менi його, будь ласка. Кларнетиста швидко розшукали й шепнули: "Там хтось поважний тебе чека╨!" Саблiн кинув недокурену цигарку, пiдiйшов до незнайомого дiдуся в капелюсi й вiдрекомендувався: - Я Саблiн. Ви мене шука╨те? - Так. Саме вас шукаю. Нарештi таки спiймав. Мо╨ прiзвище Яворницький. Саблiн був дуже радий познайомитися з вiдомим ученим. Вiн пишався, що саме ним зацiкавився професор-iсторик. - Менi хотiлося з вами погомонiти. Ви зараз вiльнi? - Хвилин через сорок закiнчиться концерт, i я до ваших послуг. - Добре, почекаю. Саблiн нетерпляче дивився на годинника. Як тiльки капельмейстер оголосив: "Концерт закiнчено!" - вiн зразу ж кинувся до Яворницького. За старою звичкою Дмитро Iванович почав сво╨ знайомство з традицiйного питання: - Скажiть, вiдкiля ви родом? - Я народився у Мандрикiвцi. - Гм, цiкаво. А чи зна╨те ви, чому це селище зветься Мандрикiвкою? - Нi, не знаю. Буду вдячний, коли поясните. - Саме тут, на березi Днiпра, ще тисяча сiмсот сiмдесят дев'ятого року перший оселився запорозький осавул Андрiй Мандрика. Отож, голубе, вiд його прiзвища й пiшла назва - Мандрикiвка. Саблiн з великим iнтересом вислухав розповiдь, як другий запорожець - полковий осавул Лазар Глоба - заснував у Катеринославi, за допомогою запорожцiв Микити Коржа та Гната Каплуна, чудесний мiський сад. Цей сад займав площу вiсiмдесят сiм тисяч п'ятсот квадратних сажнiв i був один iз кращих на пiвднi Укра©ни. Пiсля смертi Глоби сад перейшов до казни. Могила Глоби сто©ть у парку iм. Чкалова. Далi Дмитро Iванович поцiкавився: - А ваше прiзвище часом не перекручене? - Як вам сказати, мiй батько колись писався Шабля, а як попав у солдати, став Саблiн. Отак воно i залишилося. - Я теж так думаю i, як бачите, не помилився, коли вас уперше назвав Шаблею. Дмитро Iванович похвалив Саблiна за його вмiле виконання соло на кларнетi, яке вже не вперше слухав по