Валерiй Шевчук. Дiм на горi ------------------------------------------------------------------------ Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы" OCR: Евгений Васильев Для украинских литер использованы обозначения: ╙, ╨ - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh) ╞, © - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh) I,i (укр) = I,i (лат) ------------------------------------------------------------------------ Роман - балада ЧАСТИНА ПЕРША ДIМ НА ГОРI Повiсть - преамбула Роздiл перший СПОКIЙ Хай буря в серцi пана мойого втихне! Хай заспоко©ться бог, якого не знаю... З вавiлонських молитов 1 "Тихий i незвичний спокiй!" - подумав Володимир. Не був то спокiй, що знав його досi: тиша квартири, моторошна тиша перед початком бою, тиша лiсу, коли лежав у польовому шпиталi й дивився, як хитаються над головою i порипують величезнi сосни. Тут вiдчував тишу первозданну, бо не була глуха; можливо, вiдчувалася так об'╨мно, бо звуки гучали напрочуд влагоджено, свiт раптом поширшав i спросторiв для Володимира, тихе свiтло розлилося по ньому. Iшов уздовж вулички, брук - тiльки в нiкчемних залишках, iнколи розливалася на дорозi брунатна калюжа, скраю галасливо хлюпалися горобцi: сонце впало на плесо, i калюжа раптом заграла й запромiнилася гострими голубими спалахами. Горобцi з шурхотом злетiли, покинувши в поросi мокрi гнiзда; вiд найближчо© хати долинув дзвiн посуду, з iншого боку закудкудакала курка й загорлав пiвень. Лiниво звивався з димарiв лiтнiх печей струмчастий дим, i Володимир аж розвернувся, роздивляючись усе те. У хвiртцi виросла раптом молодиця з порожнiми вiдрами, i вiн не змiг не задивитися i на цю молодицю: мала темнi й величезнi очi. Володимир поспiшив, накульгуючи, далi, бо йому аж у головi запаморочилося - вiд незнайомки наче золотими хвилями заструмувало. Йому здалося, що ця вулиця - не просто шлях, який так собi кладеться, весь простiр наповнювався тими золотистими хвилями, i чи вiд блимотливих калюж серед дороги, чи вiд повiтря видалося йому, що шлях, яким iшов, дивно запрозорiв. Зрештою, попереду й справдi заголубiло - лежала мiж городiв та дерев тонка та звинна рiчка. Там далi витиналися горби, i вони раптом застрибали йому у визорi, аж мусив спинитися: запаморочилося - спадок по тому життi, яке лишалося за спиною. 2 Школа тяглася до косогору, знижуючись у цоколi; у крайньому ©© кiнцi, де були дверi з великим навiсним замком, цоколь пропадав; двiр - утоптаний, трава обрамляла його тiльки пiд стiнами та парканом, паркан протрухлий, з численними щербами; зразу за школою - стрiмка, кам'яниста, густо засипана жорствою гора, вище росли густi дерева, а з право© руки, трохи поодаль, витиналася важка, потрiскана скеля. Володимир обiйшов двiр, злякавши курку пiд каштаном, курка загаласувала й кинулася навтьоки, i чи був покликаний тi╨ю куркою, чи, може, з неба впав - вирiс перед Володимиром широкоплечий бородатий дiд. Володимир побачив його малi синi очi, i хоч дивилися вони насторожено, йому стало погiдно вiд тих очей, бо цей колiр невiдступне супроводжував його сьогоднi. В руцi дiд тримав кийка, мабуть, не задля пiдпори; Володимир усмiхнувся до старого, виклавши в тiй усмiшцi всю ту радiсть, яко© зажив на цiй вулицi, але це не розтопило замерзлi й такi настороженi очi, спалахнув тiльки там блакитний полиск. - Нема тут уборно©! - вуркотiв дiд, загороджуючи Володимировi дорогу, хоч у кутку двору таки стояла розтрiскана й розхитана споруда, у призначеннi яко© годi помилитися. Володимир уже не мiг стриматися й мусив засмiятися до тих настовбурчених i тому смiшних очей. Мусив сказати, що прийшов сюди на роботу i що отепер, розвiв вiн рукою, все - володiння його, ба навiть i сам дiд. Тодi дiд почав танути на очах: ослабла рука, що стискала кийка, обличчя розм'якло i стало добродушно-нетямкувате, а очi зробилися тим, чим повиннi бути: яскравим вiдбитком сяйва, що текло сьогоднi щедро на землю. Володимир показав дiдовi сво© папери, щоб той зовсiм йому повiрив, а коли озирнувся, побачив, що з-за паркану сусiднього двору вистромилося iз п'ятеро дитячих голiв. Усмiхнувся, хоч тi й не подумали вiдповiсти на привiтання, вiдтак аж голову закинув - обiйняло його раптом щастя! Дiд усе ще ворушив губами, читаючи його папери, i доки перечитав, Володимир устиг обдивитись i гору поза скелею. На скелi стояв високий худий хлопчак, схилившись, став через те химерно схожий на знак питання; над головою у Володимира зашелестiв каштан, а пiд ноги впало кiлька ©жачкуватих плодiв. Вiн побачив угорi за скелею майже потонулий у зеленi дiм, - хлопчак уже йшов туди по крутiй кам'янистiй стежцi. Внизу, у жовтому пiщаному ложi, лежала рiчка, i по пiску ганяло дво╨ голих золотистих, як i пiсок, дiтей. 3 Галинi руки топились по лiктi в бiлiй пiнi, i вона мимохiдь подумала, що кiлька рокiв тому прала ще в дiдiвський спосiб, мочачи бiлизну в розчинi попелу. Коло не© рiс великий каштан, а в ногах валялося кiлька ©жачкастих плодiв. Над головою стелилося небо, яке вона найбiльше любила, - купчастi хмари iз бiлими химеруватими головами, а мiж них такий щедрий розлив, що тiло саме вiд себе налива╨ться юною бадьорiстю. Руки ©© звично ходили в пiнi й терли об дошку-терку; на порозi сидiла, скоцюрбившись, баба - дивилася майже безтямним поглядом i ворушила вустами. Помiчала онуку серед двору, й поступово лагiднiв та осмислювався ©© погляд, була Галя в ясно-синьому платтi, а коли оберталася до старо©, свiтила усмiшкою: молоде ©© обличчя сяяло. - Погiдний випав сьогоднi день, - сказала стара. - Набридли цi дощi! Галя розпрямилася бiля балi©, вiдчуваючи, як солодко ни╨ в не© спина, i задивилася туди, де звивалася в глибокiй долинi рiчка. Там стелився засипаний рiдкими деревами узвiз i стовбичило, як завше, кiлька парочок. Притислися плечем до плеча й дивилися на далекi прирiчковi кра╨види; там нижче корячкувате завмер пiдбитий ще у вiйну танк, i по ньому, як мурашва, лазили дiти. Трохи далi витяглась, обведена щербатим парканом, школа, а на подвiр'© стояло дво╨ чоловiкiв. - Куди це задивилася? - сумирно спитала вiд порога стара. - Степан iз кимсь бiля школи. - Пити хочеться, - сказала стара. - Чи б не подала ти менi, Галюню, води? Вiдвела погляд вiд того щоденного кра╨виду, щось зазвучало в нiй: мелодiя якась призабута чи жаль. Пiдiйшла до старо©, i та посунулася, щоб пропустити ©©. - Таке маю враження, - сказала баба, - наче тепер i не лiто... Пила воду маленькими ковтками, раз у раз прикладаючи кварту до рота, й дивилася невiдривне в далечiнь, начебто й справдi бачила там тiнi осенi. Хлопець рипнув хвiрткою i несмiливо став на стежцi. - Я ластiвку ледве не зловив, - сказав вiн. - Гарна така була ластiвка! Кварта в руках у старо© затремтiла. Галя вже прала, i пiна знову пiднялася ©й до лiктiв. - Чу╨ш, мамо! - сказав уже смiливiше хлопець. - Я ледве ту ластiвку не зловив! Гарна була ластiвка. Баба вiдтрутила од себе кварту, i кiлька крапель упало ©й на кофту. Галя повернулася до сина i згукнула вражено: хлопець був з голови до нiг вимазаний у глину. - Де це ти так убрався?! - Я ж тобi кажу: ластiвку ловив. - Ну, i де ж та ластiвка? - Полетiла, мамо. Але я теж полетiв... Стояв на стежцi весь глиняний, розвiв глинянi руки, i з глиняно© голови поблискували тiльки очi. Глиняним пальцем утер носа i хотiв поправити глиняного чуба. Галя пирснула, бо несила ©й було дивитися на цього глиняного чоловiчка. Затулилася рукою, вкритою бiлою пiною, i хлопцевi стало любо на не© дивитися. Була така гарна й молода пiд тим сонцем! Зрадiв, що мати така невимiрне гарна, а ще бiльше, що покарання вдасться уникнути. Через те засмiявся й сам, i ще яскравiше заiскрилися на глиняному обличчi його очi - блиснули в них сльози. - Смiйся, смiйся! - озвалася з ганку баба. - Коли вiн шию собi зверне, не так iще засмi╨шся. 4 Володимир став на порозi свого нового мешкання. В потилицю йому дихав дiд, i вони обдивлялися кiмнату, наче бозна-яке диво побачили. - Дошки звiдси я заберу, - сказав сторож. - Вчительки тут, поки директора не було, кладовку зробили. Володимир присвиснув. - Сарай нiкому було звести, - сказав винувато сторож. - Цi парти я також заберу. - Стiл хай лишиться, - сказав Володимир, протискуючись боком у кiмнату. В кутку стояло старе iржаве лiжко, саме до нього Володимир i добирався. Боляче нила йому нога, i вiн сiв, полегшено випроставшись. Сторож потяг дошку, здiйнявши хмару куряви. - А вещi вашi де, звиняйте? - спитав уже з дошкою на плечi. - Отут! - Володимир плеснув по речовому мiшку. Старий подивився на нього вражено. - Я зараз допоможу, - сказав Володимир. - Аз ногою у вас що? - спитав дiд, тягнучи до себе вже другу дошку. - Нема в мене ноги. - Значиться, на протезi? - Старий поклав дошку на плече й озирнувся. - А хоч ковдра у вас ╨? - Ковдра зi мною, - засмiявся Володимир, плескаючи по кинутiй на лiжко шинелi. Встав, але зарiзко, i йому заболiло. Одне вiкно було завiшене чорним папером, а друге так закiптюжилося, що кра╨вид за ним пливав у сiрому туманi. Володимир скинув гачка i торсанув раму. Затрiщала струхлявiла обклейка, чути стало, як десь у дворi дiд кинув дошку i вона ляско плеснула. У вiкно повiяло духом землi й недалеко© рiчки. В хатi навпроти зарипiли дверi, i в прочiлi виросла висока постать. Жiнка була така худа, що вiн аж зажмурився. - Ви б посидiли, - сказав вiд порога Степан. - Я вже сам справлюся... З далеко©, мабуть, дороги? - З далеко©, - обiзвався Володимир i вiдiйшов од вiкна, бо та висока й худа з неймовiрною цiкавiстю задивилася на нього. - Давайте повиносимо парти! - сказав вiн старому. Вони витягли парту; жiнка за цей час встигла вийти з двору й рушила через вулицю. Ступила в хвiртку, i очi ©© запалали гнiвом. - Що це за перетрубацiя, Степане? - спитала таким тоном, що вони нараз спинилися, як хлопчаки, i винувато опустили руки. - Та це, Олександре Панасiвно, те╨-то... директор, - сказав Степан сумирно i втер з чола пiт. Жiнка спинила на Володимировi погляд, i вiн змушений був подивитися на каштан, безсилий витримати той блискучий потiк. - Вiн, Олександре Панасiвно, й документа менi показав, - запобiгливо сказав Степан. - Я хотiв був до вас зайти, та пiшли-от квартирю дивитися... - Треба було зайти спершу до мене! - вiдрiзала жiнка. Пройшла повз них, начебто й справдi були вони в чомусь винуватi, i зайшла до директорського примiщення. Чоловiки тюпали покiрно слiдом, керованi незрозумiлою силою, що струмiла вiд не©. - Чого стали? - роздратовано повернулася вона. - Виносьте швидше цей хлам, i я тут приберу... 5 Високий сивогривий чоловiк iшов неквапно берегом, спираючись на розкладний стiлець. Перед ним поважно ступало з десяток кiз, Володимир побачив зi свого вiкна розумне й шляхетне обличчя старого - i вiн, i кози немов пливли над зрiзаним берегом. Чоловiк був задуманий, i, здавалося, не вiн вiв отих кiз, а вони його. Вряди-годи мекали, повертаючи писки до господаря, а що вiн не зважав, iшли далi, покивуючи. Здутi ©хнi вим'я були повнi молока; велике густожовте сонце спинилося над найвищою горою, бiльшало й наливалося червiнню. Кривава барва розтеклася по рiчцi, i та раптом затрiпотiла, замигтiла й заграла. Зрушена тi╨ю змiною, виривалася з води й пiдстрибувала притьма вгору риба - ковтала чудове i хмiльне вино... П'яна й запаморочена, падала назад у воду i гуляла, крутилася й витанцьовувала риб'ячi сво© танцi. Кози йшли та йшли i чим ближче пiдходили до свого дому, тим млоснiше й важче ставало ©м нести розбухлi вим'я, зорки вiд того розпливались у ©хнiх очах i заповнювали очницi. Мекiт ©хнiй пiд той час ставав також iнакший, солодкий та прохальний, бо вже марилася ©м та хвилина, коли до них доторкнуться ласкавi руки - вiддадуть тодi набрану за день бiлу кров трави й листя. Червоний захiд запалив у ©хнiх очах ще й по двi iскри, i доки догоряли, доти йшли вони, ведучи за собою задуманого i наче слiпого сиваня... Темнi ворота бiля урiзаного в косогiр будинку стояли розчиненi, i бовванiла в них кругла, сива й напрочуд ласкава бабуся. Спиралася на цiпок, а на ногах у не© були червонi туфлi. Дивилася лагiдно й тепло, бо той чоловiк, що пiдiймався кам'яною стежкою, був у цьому вечiрньому свiтлi як король iз забутих казок. Кози мекали, поспiшаючи до то© тепло© й затишно© постатi - саме про не© вони думали, спалюючи в сво©х очах золотi iскри заходу, i саме ©© рук сподiвалися, щоб позбутися солодкого тягаря... Оточили ©© звiдусiль, наче великi бiлi коти, i червонi ©хнi язики вискакували водночас з червоних ротiв - лащилися вони до старо© i радiли. Вона, однак, чекала, поки ступить у двiр отой сивий король, котрий вiдстав i важко боров ядуху, - бiле волосся спадало йому на плечi, а палиця-стiлець подавалася вперед - спирався вiн на не© важко. - Доброго вечора! - сказав вiн, проходячи у ворота. - Чи у тебе, Марi╨, все тут гаразд? - Все гаразд, Iване, - озвалася стара. - А в тебе? Вiн зачинив ворота, i тi з рипiнням вiдрiзали ©х вiд того кра╨виду, що лягав перед очi з гори. Сонце сидiло вже в недалекому кленi i наче розчiсувало гiлляччям сво╨ золоте волосся. - Я, Марi╨, чогось бiльше задихатися став, - сказав тепло сивань i задивився кудись туди, до горбiв i до захiдного сонця. 6 Поки до©лися кози, вiн сидiв на верандi, густо заплетенiй крученими паничами, i щось писав у великiй бухгалтерськiй книзi. Лiтери випливали з-пiд олiвця химернi й кострубатi, заповнюючи листок вiд краю i до краю; Iван дивився на них через накладенi на очi окуляри i чи вiд того, що навколо пахли квiти, чи, може, мав вiн такi окуляри, бачив мiж тих корячкуватих знакiв зелену траву й струмок, чув шелест листя i спiв невiдомого птаха. Дивився на вигадливi лiнi©, якi сплiтали на землi свiтлотiнi, i не мiг надивуватися з ©хньо© гри та руху. Марiя в цей час до©ла кiз. Сидiла посерединi зарослого шпоришем дворика, i бiле пахке молоко прискало в емальовану каструлю. Шумувало в нiй та пiнилося, начебто сiк той iз трави й листя, що його випили тварини за день, ще й досi нуртував. Кози позирали вряди-годи на господиню й чекали черги, а коли Марiя вiдпускала видо╨ну, до не© притьма прискакувала друга. Старий позирав на них з-за окулярiв, вiдриваючись на мить од писання: двiр, наповнений бiлими тiлами, зелена, аж соком прискала, трава, навдивовижу знайома й рiдна жiнка i сухий прискiт падучого молока - все це вiдбивалось у його окулярах, i, може, вiд того нового зображення, що випукло завмерло на його скельцях, бачив старий вже iнше. Бачив землю, залиту зеленню й таким-от молоком, - витворювала бiлий сiк i перетворювала його в молоко. Називав подумки знайомi трави, дерева та бур'яни, i тi приходили до нього. Кiлька загулялих бджiл пили мед з кручених паничiв, якими обросла веранда, - бачив незвично побiльшенi тiла цих бджiл i стежив, як у ©хнiх прозорих тiлах працюють ледь виднi насосики. Пульсували й ходили, наче важелi й шруби невiдомо© машини, бачив, як збира╨ться в ©хнiх тiлах мед, начебто народжувався це плiд. "Ось воно, ©хн╨ молоко", - думав вiн, а там, серед двору, все ще обступали господиню нетерплячi кози, зводили вгору писки й благали, запалюючи червонi вогники язикiв. Каструля доливалася - все це було залито вечiрнiм сяйвом у малинових пiвтонах; заспоко╨нi кози лягали серед двору i опускали втомленi голови. Старий на верандi розумiв ©хню втому - в ©хнiх очах довмирали останнi iскри величного заходу: сонце вже розчинилося, мов пiгулка, i розтеклося по цiлому небi, запаливши його, як велетенське горнило. Старий дописував останнi слова, якi народилися в ньому сьогоднi, вiн писав про спокiй вечiрнього неба i про тишу, яка налива╨ться вечорами у людськi душi. Здавалося, вiн сам пасся цiлий день, як i його кози, i набралося в нього того ж таки соку, яким багате все живе бiля широкого вогнища заходу; може, тому, коли вiдкинувся на спинку лозового крiсла, тихий жаль поплив йому iз серця. Шкодував, що плiд його такий блiдий та мiзерний, що вiн тiльки йому доступний i промовля╨. Олiвець випав iз його стомлених пальцiв. Сидiв коло столу, заплющившись i змiзернiвши, зовсiм так само, як звiльненi вiд тягаря його кози. Марiя зупинилася на вступi до веранди, несучи каструлю, повну зшумованого молока; вона побачила зовсiм знесиленого дiдуся, який сидiв iз заплющеними очима i з блiдим, як те ж таки молоко, обличчям, - вмирали на ньому останнi вiдблиски вечiрньо© заграви. - Iване! - покликала тихенько. - Чу╨ш, Iва-а!.. Вiн розплющився, i вона зрозумiла, за що любить цього не зовсiм збагненного чоловiка: очi його були зовсiм такi, якi бачила у першокласникiв, коли вперше сiдали вони за парти i вперше засвiчували погляд до вчительки, яка переступала класний порiг. 7 Володимир був ще й досi ошелешений вiд вихору, який несподiвано залетiв до його нового помешкання. Той вихор утiлився у високу й дивовижно худу жiнку, яка, наче птах, прилетiла сюди бозна-звiдки. Був це, можливо, й справдi Вiтер, котрий гуляв по полях та лiсах, набравшися духу земного й сили небесно©. Часом йому хотiлося отак пожартувати: прийти й спантеличити когось, ставши жiнкою чи ж чоловiком, а тодi дивнi речi кояться там, де вiн спустився: рух там i сновидьга, заповзяття i неспокiй. Зараз Володимир сидить серед свого напрочуд просвiтлiлого мешкання, навколо починають плестися сутiнки; Вiтер прийшов був сюди iз щiткою, iз горням, повним бiло© глини, миттю обмахав почорнiлi стiни й стелю, потiм вимiв смiття i вимив пiдлогу, ще потiм настелив на стола стареньку церату, обтер лiжко, i за мить те лiжко освiтилося латаною, але дивовижно чистою бiлизною. Через кiлька хвилин скло на вiкнах стало ясне й прозоре - Володимир тiльки й мiг, що розвести руками. - Чим же я можу вiддячитися? - спитав вiн. - А тим, що не будете нам на головi сидiть, як директор, - сказала трохи загостро Олександра Панасiвна i так гримнула за собою дверима, що Володимир остаточно повiрив: гостював тут, у нього, справдi Вiтер, чарiвний навiйло-характерник. Йому стало тепло на серцi, i вiдчував вiн те тепло потiм ще не одну годину, сидячи серед казково омолодженого примiщення на ╨диному розхитаному стiльцi. Крiзь вiкно вливалися пахощi вечiрнiх квiтiв; захiд уже пригасав, а вiн не мiг одвести погляду вiд тендiтного й мерехкого свiтла - блiдло воно на очах й покривалося синюватою млою. Червоне в тiй iмлi густо малиновiло, але й це тривало недовго: вже тiльки невелика бордова смужка лежала впоперек неба, наче загублена Вiтром червона хустка. Олександра Панасiвна погукала дiтей, i Володимир здригнувся. Голос був рiзкий, трохи гортанний, i називав вiн одне, друге й п'яте ймення. Володимир мимохiть пiдiйшов до вiкна i побачив у срiбних сутiнках високу й худу постать - до не© збiгалися звiдусiль дiти: одне, друге, п'яте. Оточили матiр i закричали, замахали руками. Олександра Панасiвна обiйняла за плечi старших i повела ©х до хати, решта посунула за нею, а найменше, п'ятирiчне, спинилось у дверях, озирнулося на свiт, вiд якого ховалися, й заплеснуло за собою дверi. Дивився на той дiм, так густо заселений дiтьми, були в ньому вiдчиненi вiкна, i в них мигали дитячi голiвки i вилiтали раз по раз високi, дзвiнкi голоси. Не витримав свого затворництва, вийняв з речового мiшка кiлька банок тушковини, загорнув у газету й вийшов надвiр. Зустрiв його тут тихий легiт, заворушив каштановим листям, i впав пiд ноги недозрiлий каштан. Так само впав пiд ноги недозрiлий каштан i Галi, яка впорала хатню роботу i мовчки сидiла з бабою та сином на ганку. - Менi зда╨ться, коли я помру, - сказала спокiйно стара, - буде такий-от вечiр й отака тиша стоятиме навдокiл. - У нас завжди така тиша! - засмiялася Галя. - I не треба, мабуть, бабцю, забивати собi голову думками про смерть... - Сиджу цiлими годинами сама, - мовила стара. - Скiльки думок налазить у голову!.. - Про що ж ви таке дума╨те? - дзвiнко запитався Хлопець. - Я, дитино, думаю про все, - сказала стара й завмерла на мить, погасивши погляд. Сидiла темна й маленька, одне око ©й сльозилося, рот трохи вiдслонився, показуючи пеньки зубiв, i Хлопцевi здалося, що вона мусить знати бозна-скiльки та╨мниць, оця його прабаба. Ходила навколо ворухка i справдi нерушена тиша, а в нiй сюрчав один тiльки цвiркунець. Це засiяло раптом Галину душу печаллю, такою ж чистою, як цей вечiр, i голубою, як смужка на овидi. Пiдняла каштановий плiд i почала сколупувати з нього шкурку. Всерединi були свiтлi зерна, поклала ©х на долоню й задивилася. - Дай менi! - попросив Хлопець. Вiддала йому зерна, i вiн пiдкинув ©х угору. Тодi обiзвалося з десяток цвiркунiв, начебто й чекали того Хлопцевого сигналу, - засюрчали й заспiвали. - А менi часом зда╨ться, - сказала Галя, - що свiт кiнча╨ться на цих горбах... Хлопець присвиснув, йому уявилося, що здалеку, з тремкого i ще прозорого сутiнку, проступила клубеняста постать в убраннi мандрованця. Повернулася до нього й усмiхнулася, змахнула палицею й поманила рукою. Стара мовчала. Була темна й важка, сiра й нерушна. Лице ©© закам'янiло, а очi погасли. Дивилася морочно, як плететься над рiкою сiра пелена смерку, i не бачила, зда╨ться, нi смерку того, нi рiчки. Зорила на темнi, порослi лiщиною горби i не бачила ©х. Бачила тiльки маленький клаптик землi, вщерть засипаний квiтами, густо освiтлений сонцем i начебто вийнятий iз цього простору. Гуляла на тiй галявинi чарiвна дiвчинка з бiлим песиком: песик ©© наздоганяв, а вона втiкала. Галя зирнула на стару, i темний острах спалахнув у ©© серцi: побачила в ©© очах непроглядну темiнь i вiдчула подих чорнезного вiтру... Хлопець зiстрибнув з ганку й почав шукати закиненi в траву каштани. Коли ж звiвся, колiна на його штанах були мокрi, а в руках вiн тримав свiтлi клубочки... Володимир переступив порiг i спинився. В кiмнатi довкола столу сидiло п'ятеро дiтей i височiла серед них висока й неймовiрно худа постать. - Вибачте, - сказав вiн. - Я оце побачив ваших дiтей... - Вiн знiтився й замовк. - Вибачте, - сказав вiн ще раз i поклав на шафку свiй пакунок. - Це маленький гостинець дiтям... Подивився зi страхом на ту худу й високу, бо здалося йому, що вона зiрветься й прожене його разом з недоладним його дарунком. Але вiд столу дивилася на нього зовсiм iнша жiнка. Великi, добрi й теплi очi привiтали його, i вiн раптом почав пригадувати, що десь ©х бачив. Було це дуже давно, iще там, за вогняним рубежем, яким стала для нього i всiх людей вiйна, побачив себе в цьому-таки мiстi, тiльки на iншiй вулицi - ця значно старша за нього жiнка була тодi така, як вiн тепер, несла вона на руках дитину, а поруч ступав широкоплечий, майже чотирикутний чоловiк й був коло не©, високо© й тонко©, як кремезний гриб. Володимир дивився тодi на цю трохи незвичну пару: Санчо Панса й Дон Кiхот, подумалося йому тодi - жiнка ця була негарна на обличчя. Отак i йшли вони тодi по вулицi, зовсiм не дбаючи, що треба було йти по хiднику, а вiн стояв за парканом й очей не мiг од них вiдвести. - Чи ви не жили на Рудинськiй? - спитав вiн тихо. - Щось менi таке пригаду╨ться. Вона хитнула чи заперечливо, чи ствердно i всмiхнулася. - Сiдайте повечеряйте з нами. Вiн замахав руками, але все-таки сiв, бо раптом побачив на стiнi й того широкоплечого, кремезного: стояв у фотокартцi й усмiхався на повен рот. - Це ваш чоловiк? Тодi заблищала в не© на оцi сльоза, i була вона настiльки незвична на лицi цi╨© високо© й худо©, в цього Вiтра, що поселився в жiночому тiлi, що вiн знову засумнiвався: чи та це людина? Насипала йому картоплi й очистила огiрка. Йому стало зовсiм легко в цьому товариствi - дiти дивилися на нього й очi видивляли, а вiн вiдчув справжнiй голод, адже рiски не мав у ротi вiд ранку. - Зна╨те, - сказав вiн, посилаючи до рота першу ложку. - Там, де я жив, анi хати не лишилося, нi батькiв... ...За вiкном цвiв срiбно-синiй сутiнок. Цей сутiнок застав надворi сивоволосого козопаса i його жiнку. Вони сидiли за садовим столиком й пили вечiрн╨ молоко. Мовчали, бо така була ©хня заведенцiя, обо╨ були зморенi, вiн - отим писанням на верандi, обвитiй крученими паничами, вона - до©нням. Тепер бiля ©хнiх правиць стояло по бiлiй фiлiжанцi, i оточував ©х срiбно-синiй сутiнок - тiк на них, як те ж таки молоко. Минулий день стояв за ©хнiми спинами, як величезна iстота, теж випасла й випила свiй сiк, наслiдком чого й став цей вечiр, це молоко у фiлiжанках i ця тиша, що росте навколо, як квiти. Незвiдь вiд чого подумалося Iвановi, що це все-таки дивно: нiколи не читав вiн отого, що пише, цiй жiнцi, котра сидить проти нього, i з якою роздiлив сво╨ iснування, - були вони з нею надто ощаднi в словах. Сидiли мовчки, й пили малими ковтками молоко, i були по-справжньому щасливi вiд того, що це дiйство все-таки можливе для них. Кудлате гiлля розстелялось у них над головами, i крiзь нього старий угледiв раптом трiпотливу й ледве видну зiрку. - Зна╨ш, - сказала Марiя, заворушившись. - Я вже починаю турбуватись. Прийде новий директор... - То й скажеш йому, що тобi хочеться. В тво©х лiтах... - Ще з першачками я мала б силу справитися. - То вiн i вдiлить тобi першачкiв. - А наступного року? - Що нам гадати про наступний рiк!.. Вiн раптом подумав, що сказав цю фразу недаремно. Розширилося йому серце i йокнуло легенько, знову зирнув вiн на ту самотню зiрку в небi, а вуста його склалися гiрко. - I сама не знаю, чому мене так тягне до першачкiв. - Я знаю! - сказав вiн, i вона побачила той його погляд, що завше ©© вражав. - Ти зна╨ш! - поспiшила згодитися вона. Замовкли й загусли в цьому вечорi. Молоко в ©хнiх чашках перетворилось у бiлий лiд, перетворились у лiд i вони самi. Часом зривались i глухо падали в тишi яблука i замерзали там, мiж мокро© трави. Iшли в тому сутiнку два ©жаки, торкнулися холодними рильцями яблук, але були пересиченi. Цвiркуни зiбрали духовий оркестр на лопушиному листку, й раптом заграла ©хня перша скрипка. Мелодiю пiдхопив цiлий оркестр, i в темрявi задзвенiло фортепiано. "Перший концерт для фортепiано з оркестром", - подумав старий i згадав той час, коли й гадки не мав, що таке може вчуватися. Усмiхнувся сво©й мовчазнiй дружинi i зчудувався ще з одного мимовiльного вiдкриття: люди можуть цiлий вiк прожити побiч одне одного, цiлий вiк дивитимуться вони одне на одне i дiлитимуть хлiб, але й гадки не матимуть, яка дивовижна й несподiвана музика звучить часом у ©хнiх серцях. 8 Володимир сидiв на постелi, поки що позиченiй, доки не розживеться, скинув протез i розтирав набряклу ногу. Стис зуби, тамуючи бiль, i мiцно склепив повiки. Крiзь червону заслону, яка стояла перед ним, крiзь тi ж таки стиснутi повiки побачив вiн зелену, залиту сонцем вулицю i себе на тiй вулицi з шинелею, перекинутою через руку, i з речовим мiшком за плечима... Почув, як ляпають, падаючи одна на одну, дошки, i, хоч вони давно втратили запах лiсу, чув вiн i той тонкий, бадьорий запах. Випливало з пелени бородате обличчя сторожа, коли той спинивсь iз дошкою на плечi, повернувшись до нього; побачив, як вилiта╨ з голубого безмежжя Вiтер, котрий народився серед полiв та сосен, а спершу був i сосною, й стеблом. Великий прямокутний стiл засвiтився перед ним, поставлений руба, яснiло з-за нього п'ятеро дитячих облич; пальцi його розтирали й розтирали ногу, i бiль теж ставав червоний - нагад про той бiльший, що пережив його в шпиталi. Чорна смуга проклалася перед його заплющеними очима, i в тiй смузi смарагдове заграли ©жачки каштанових плодiв. Жив у ньому попри бiль та втому тонкий, радiсний настрiй - свiт почав легенько крутитися перед ним. Лiг, бо так солодко стало вiдчувати той рух, запахло золотим деревом - свiт з червоного ставав блiдаво-фiалковий, як той сутiнок, в якому повертався вiн од Олександри Панасiвни. Раптом згадав, що бачив Олександру Панасiвну ще раз, зда╨ться, на вечiрцi у старшо© сестри Сонi, коли стояв вiн крадькома за дверима i слухав голоси з сестрино© кiмнати чи стежив за гiстьми крiзь замкову щiлину. I зараз побачив ту щiлину, тiльки значно бiльшу, i пливли в тому прорiзi людськi обличчя, серед яких вiн таки впiзнав Олександру Панасiвну i ©© майбутнього чоловiка... Знову одмiнилася барва - велику пiщану пущу побачив вiн. I бiг по тiй пущi ще на здорових ногах, злiворуч бив завзято кулемет, поруч бiгли його товаришi: Микола, Iван i Шурко. Перший упав Микола, за ним i Йван схопився за живiт i зiгнувся, наче перерiзаний. Вони бiгли далi з Шурком, аж доки в тому мiсцi, де був Шурко, з'явилася химерна бiла шапка. Рвонуло щосили повiтря i землю, знявся чорний i червоний стовп... Це видiння повторювалось у його снах не раз i не двiчi, не раз i не двiчi схоплювався вiн iз лiжка й кидався бiгти. Кричав i плакав, доки заспокоювали його сестри; зараз вiн мiг кричати вiльно, мiг плакати й бiгти скiльки заманеться - нiхто його вже не стрима╨ i нiхто не заспоко©ть. I вiн кричав i лаявся, крик його глушивсь у порожньому будинку, i слухали його хiба що пацюки, якi дружно возилися бiля залишеного на столi пiвбуханця. Стояли коло того пiвбуханця колом i чекали, доки стихне крик... Володимир сiв на лiжку й важко дихав. Болiла нога, i вiн знову почав ©© масажувати. Рипiв зубами, i цей рип таки злякав пацюкiв. Бухали зi столу й тiкали, тарабанячи лапками. Було тихо. Холодний пiт умив Володимира, але вiн ще мав силу прислухатися до тишi, що панувала навколо. Власне, була це не тиша, а спокiй: з рiчки скрекотали жаби, монотонно гавкали собаки, на пiдвiконня вилiз цвiркунець i засюрчав, шкребучи шибку шарудявим крилом. Володимир сидiв, i в грудях у нього голосно тахкотiло серце. Був радий, що той сон - тiльки сон, був удячний, що все-таки не забував то© пiщано© пущi й того бiгу по нiй, i сумував, що вже нiколи не побiжить поруч сво©х вiрних друзяк. Було йому тужно, а навколо стояв невимiрний спокiй, i сплелося все, закрутилося й дало початок новому руховi, тож, лежачи навзнак на позиченiй постелi, вiн поминав, наче молитву проказуючи, тих, хто залишився навiки у тiй пiщанiй пущi, чи© обличчя вже майже позатирались у пам'ятi, але кого поклявся вiн не забувати нiколи. Навiть пацюки вiдчули його напругу i його на©ття, нетерпляче шкребли пазурами пiдлогу, але залишеного хлiба не торкали. Рушили до нього вже тодi, коли синя пташка сну спустилася Володимировi на очi i заслонила йому ©х широкими голубими крилами. Тодi вiн удруге побачив, як оновлю╨ться недавно закiптюжена й захламлена кiмната - загуляв по нiй Вiтер, вимiтаючи куряву й павутиння, й тонко, чудово запахло бiлою глиною. Запахло свiжопомитими дошками, i вiйнули в сонячному повiтрi срiбнi крила простирадел. Володимир усмiхнувся крiзь сон... 9 Вранцi йому здалося, що побачив у дворику навпроти школи не одну Олександру Панасiвну, а принаймнi шiсть. Голився бiля розчиненого вiкна, густо намиливши аж до очей щоки, i побачив одну Олександру Панасiвну, яка бiгла до колонки по воду, друга в цей час зачiсувала дiвчаток i в'язала ©м банти, третя чистила бiля води каструлi, а четверта прала у величезнiй пiнистiй балi©. Два старшi хлопцi рiзали дрова для лiтньо© кухнi - були це бозна-де роздобутi трухлявi колоди. Володимир знiмав бритвою шар пiни з темним слiдом щетини i був певний, що в хатi було ще принаймнi двi Олександри Панасiвни: одна стелила постелi, а друга iз завзяттям шурувала пiдлогу. Старша дiвчинка допомагала матерi прати, ще одна витрушувала подушки, а найменша дмухала в розхиленi дверцята лiтньо© печi. Володимир зирнув туди, де стелився срiбний розлив рiчки, по пiску вже й зараз бiгали голi хлопчаки. На горi так само мовчазно топилась у зеленi надто високо занесена хата, i з'явилася раптом бiля не© струнка жiноча постать у ясно-синьому платтi. Згори по бiлiй стежцi мчав, налягаючи на п'яти, хлопчак у самих тiльки трусиках; звивався над хатою дим, i Володимир мимохiдь позаздрив на ту майже голубу постать пiд деревом i на те горде й самотн╨, наче фортеця, обiйстя. Застелив лiжко i вмився. I, може, вiд журкоту води, що розбивалась об його долонi, чи вiд ©© свiжого духу вiдчув вiн на серцi чудову ранкову музику, щось таке, як гра рiзнобарвно© роси. Десь i справдi подзенькували дзвiночки, i вiн побачив учорашнього сиваня, що простував берегом, тримаючи у руцi палицю-стiлець. Старий був випростаний, наче солдат, а бiля нього мелодiйно подзенькували дзвiночками кози. Йшли, дружно помахуючи головами, i Володимировi незвiдь вiд чого здалося, що вiн знав ранiше й цього старого, й ту ясно-синю жiнку над урвищем. Йому здалося, що саме цей ранок наснився йому в одну iз найважчих ночей, якi пережив, ще лежачи в польовому госпiталi: саме цi обличчя явилися до нього з глибини свiту i в дивний спосiб заспоко©ли його. "Все це мало статися, - подумав вiн, слухаючи мелодiйний подзвiн, - бо коли б не так, хто зна, чи варто було б i виживати..." 10 Часом на Галю находило: хотiлось убратись у найкращу одежу, взяти сина за руку й податись у кiно чи просто пройтися по вулицях; накидала гачок на дверi й годину крутилася бiля дзеркала, видивляючись на себе. Розбирала сукнi, хай i дово╨ннi, одягала кожну й припасовувала. Хотiлося муркотiти й крутитися, хотiлося, щоб синьо свiтилося вiд добро© погоди вiкно i щоб падало в ©© кiмнату сонце. Траплялося таке здебiльшого вранцi, коли стара ще спала, тодi й праглося Галi, щоб та спала чимдовше, щоб грали й свiтилися срiбнi порошинки в сонячних стягах i щоб ставали ©© очi iз темних голубими. Губи ©© пiд той час розквiтали, як пуп'янки троянди, а тiло починало пахнути ранковими квiтами. Хлопець у таку ранню годину також спав, i вона могла насолодитися собою досхочу: ступала навшпиньках й поморгувала до свого зображення. Пiдчорнювала брови й шкодувала, що нiс у не© трохи кирпатий. Здавалося, що цей нiс - головна вада ©© обличчя, тож приплющувала його i пробувала уявити себе iз носом прямим i тоненьким. Але тодi ©© обличчя гасло, i вона милостиво дозволяла сво╨му носиковi задиратися, як собi хоче, - з'являлися тодi на щоках двi розчудовi ямки, i вона не могла не всмiхатися. "Отака собi Галя!" - казала й тiшилася, хотiла ж бо бути отакою собi Галею. В такi хвилини все важке й темне губилося, як згубилася нещодавно нiч, i хоч не була вона короткопам'ятна (взяти б хоча згадки про Анатоля - постiйна темна хмарка серед неба), в тi ранки розвiтрювалася й була схожа на ясно-синю кульку, якiй небагато треба, щоб попливти в широке й роздольне небо. Вiдчувала вiдтак i сво╨ тiло: одежа, чулося, ставала шкарубка, терла ©© й непоко©ла - досить було ©й оступитися, коли блукала по хатi, як дiзнавала солодкого спазматичного болю; здавалося ©й тодi - впливала до не© через вiкно повiтряна богиня. Була складена з голубих площин, а вдягнена в сонячне промiння, входила в не© через очi, тодi й очi ©© голубiли; вони зливалися в одне й жили отак: богиня й вона - ©й аж подих забивало вiд тако© зухвалостi. Мала почуття, наче сто©ть роздягнута, а крiзь вiкно незмигно дивляться чоловiчi очi. Охала, аж затуляла рота долонею, а другу долоню впускала до лона - нелегко все-таки так довго стовбичити перед дзеркалом молодiй жiнцi iз задерикуватим носиком, а ще тiй, котра трима╨ в серцi богиню i зна╨ про це. Галi аж сльози вибилися на очi - стiльки недоброго було в ©© поведiнцi, така вона невдячна ставала й легковажна. Не ©й носити каптур черницi, i не ©й напускати на лице холодний туман. Богиня стукотiла в ©© серцi, i вона змушена була до того прислухатися. Бiльше не соромилась очей у вiкнi, хоч то були поспiль чужi очi, - на те й цвiте вона тут, перед дзеркалом, щоб на не© дивилися. Такий ©© настрiй часто кiнчався слiзьми, бо насправдi нiхто досi й не подумав зiбратися до них на гору i справдi зазирнути в ©© завше вiдчинене вiкно, але такi настро© все-таки дивно зносили ©© i по-сво╨му вивищували. Тодi вона думала, що ©© богиня таки не вигадка, i могла спокiйно виходити в найкращiй сукнi у мiсто, де ходила по вулицях i збирала на себе погляди: чоловiчi, бо була вона незвичайна жiнка, i жiночi, бо була вона знову-таки незвичайна. Той прохiд був черговим виплеском ©© розбубнявiло© туги, i саме така ©© незвичайнiсть була для не© заборолом - хто-бо там зважився б зачепити таку виняткову й таку горду. Знову винуватцем була ©© туга, ©© трохи кирпатенький нiс i погляд палющих синiх очей - бiльшiсть чоловiкiв все-таки шукають у жiнцi посереднiсть. Стояла вiдтак бiля вiкна й сiрiла, як сiрi╨ вечiр перед зором, i поступово випливала з ©© очей богиня, покидала ©© напризволяще й вiдлiтала, i го©в ©© тiльки оцей сiрий вечiр або також сiрi уважнi синовi очi. Вдивлявсь у не©, як мандрiвник у незнайомi хащi, i вона хоч-не-хоч накидала на обличчя буденну маску. Тим самим начебто наближалася до нього, щоб узяти за руку i вивести iз хащ, бо що могла зробити iще, коли тi сiрi очi стали нараз такi настороженi? Вона зустрiчала в цьому домi ще однi очi, мудрi й скаламутнiлi, i трохи лякалася ©х - бачили бiльше, нiж признавалися. Стара i справдi бачила богиню в серцi в онуки, i в закамарках ©© пам'ятi з'являлось щось таке, в чому вона й признаватися боялася - оця жiнка-дiвчина, що крутилася перед ©© очима, була вона сама. Зцiплювала корячкуватою пучкою цiпка, на якого незмiнне опиралася, i, дивлячись на стоптанi капцi, що ховали вузлуватi й покорченi ©© ступнi, починала невдоволено бурмотiти, що через Галинi походеньки все в домi запущено, що скрiзь висить павутина, а пiдлога вже почина╨ зацвiтати. Що не готу╨ться вчасно обiд i що в комiрчинi зiбралася гора непрано© бiлизни. Зводила очi й задоволене стежила, як поволi спада╨ з обличчя онуки ©© краса, як сiрiша╨ вона й блiдi╨ i як вилiта╨ ©й iз серця голуба блискуча богиня. Галя й справдi ставала спокiйна й заклопотана. Варила ©сти, прала, обслуговувала стару, латала синову одежу. Син тодi спокiйно мiг пiдiйти до не© для вечiрнього поцiлунку, а на вустах у старо© заквiтала анемiчна квiтка вдоволення. Вночi вони всi тро╨ думали одне про одного i переконували себе, що основне в ©хнiх стосунках - любов! 11 Мала на собi ясно-син╨ плаття i вже знала, що сьогоднi в не© той-таки настрiй; щось хвилювало ©© вночi, два сни вона побачила сьогоднi: один про себе, а другий про незнайомця, який боляче поцiлував ©© в вуста. Лежала на лiвому боцi, i ©й заболiло серце, i не могла вона вiдiрвати вуст вiд тих iнших, що пили й випивали ©©. Сон про не© був простiший: ©й приснилося, що вже почався учбовий рiк i вона сто©ть у гудливому, як вулик, класi. Стара сьогоднi прокинулась удосвiта, i ще тiльки Галя надягала на себе ясно-син╨ плаття, коли в глибинi дому пролунав рiзкий, гортанний, як погук ворони, крик. Галя застигла з розтуленим ротом, i плаття саме сковзнуло ©й по тiлi. Тихий жаль прокинувся в ©© серцi, адже сидiла вже в ньому богиня, i вона винувато позирнула на сво╨ вiдображення в дзеркалi. Знову повторився той крик, але Галя все ще не могла вийти iз свого оцiпенiння, адже на нiй лежало ©© найкраще плаття, а обличчя могло зачарувати будь-кого. У коридорi заплескали босi ноги, i ©й стало печально, що таки не повторить вона свого улюбленого танцю перед дзеркалом i не поплаче потiм, зiрвавши iз себе сукню i цю щасливу маску з обличчя. Хтось постукав у дверi, i Галя почула хрипкий пiсля сну Хлопцевий голос: - Ходи, баба гука╨!.. - Iду, синку, iду! - озвалася вона заклопотано. - Скажи, що зараз одягнуся... Через весь дiм знову пронiсся владний i рiзкий погук, i Галя схопила ватяний тампон, щоб запудрити собi обличчя i загасити на ньому незвичне свiтло. Але пудра цього разу ©й не зарадила, здавалося, краса, яка струмувала вiд не©,