ся й на горi. - Це в мене буде до вас ╨дине прохання, - сказала стара, - бо я тiльки тодi по-справжньому живу, коли вчу першачкiв. Старшi дiти для мене не такi зрозумiлi. - То вiзьмете собi перший клас, - усмiхнувся Володимир. - Я хотiла б просити першачкiв i на той рiк, - трохи знiяковiло проказала Марiя Якiвна. Володимир засмiявся. Було йому навдивовижу затишно. - А колеги не заперечуватимуть? - Нi, нi, вони не заперечуватимуть! - Олександра Панасiвна просить другий клас. - Галина Iванiвна може взяти третiй чи четвертий. - Школа наша - що ставок серед гаю, - незвiдь-чому сказав Володимир... Вони замовкли, а вiн допив молоко. Збагнув раптом, що все це йому не сниться, але той напiй, що його випив, по-сво╨му хмiльний. Весь свiт став для нього теплий та золотистий, весь свiт для нього заголубiв. Устав, щоб попрощатися, i раптом вiдчув у цьому обiйстi якийсь незвичайний дух, а може, особливу якусь присутнiсть. Озирнувся навдокiл, але не побачив нiкого, хiба що лагiдне обличчя Марi© Якiвни. - А то не ваш чоловiк, Марi╨ Якiвно, кiз пасе? - спитав несподiвано для себе. - Мiй, мiй! - захитала радiсно вчителька. - А зна╨те, що менi здалось у першiй хвилi? Думала, ви якийсь його родич! Роздiл другий СИНЯ ДОРОГА Одним данi сльози, що ллються при свiтлi струмками, другим данi сльози, схованi в пiтьму. Р. Тагор 1 Помалу вiдступав вiн у глибину зеленого сутiнку, дощ шумiв i плескотiв, i дивився вiн сумно, а зелений сутiнок розцвiв несподiваним свiтлом - попереду лежала прозора куля, i вiн уже мав увiйти до не©. Саме туди вела синя, мерехтлива дорога, по якiй iшов, а позаду лишалася хата iз печальною жiнкою i з веселими дiтьми; вiн весь час озирався - стояли вони за скляними стiнами й були живi та рухливi. Котилися тiнi, речi розмивались i ставали хитливо-драглистi, лишалася тiльки ця синя дорога, якою iшов, i його незмiнна туга, що йшла обiч, наче спiвподорожанин. Дивився на незбагненний свiт кольорових смуг, що сплiтались i розплiталися довкола, складалися мережi, розводнювалися дерева й гiлки, виростали фiолетовi й рожевi кущi i хиталися, неначе в водi. Густий синiй мох обрiс напiвпрозорi кручi, i тiльки синя дорога була гладка, наче з льоду. Вiн ледве йшов i бачив у тiй гладiнi вiдбитi тiнi, обличчя, простягнутi руки i знесенi чи скорченi ноги. Бачив замерзлi очi, розтуленi вуста й блискучi зуби. Впiзнавав знехотя всi тi обличчя, його вуста ледь-ледь ворушилися, проказуючи ймення за йменням. Часом вони повторювалися, тi ймення, так само, як обличчя й очi. Найчастiше бачив обличчя Шурине - вiдчував у тому тлумi перш за все ©©. Загуслi шматки часу лежали обiч його синьо© дороги - все минуле, повз яке вiн ма╨ зараз пройти, перш нiж дiстанеться до прозоро©, густо залито© перламутровим свiтлом кулi. Вона вабила його, як вабить залiзо магнiт, - невагомо плив по сво©й дорозi, вже наперед вiдчуваючи щастя з'╨днання iз тим перламутром. Свiтло його душi, подумав вiн, вже прагне туди, але вiн ще повинен перейти цю дорогу i ма╨ ще не раз озирнутися. Тож ступав приповiльнено, й озирався, й бачив дiм iз прозорими стiнами, за якими святкують сiмейне свято iстоти, в яких залишив сво╨ тiло. Вони майже вiдчужилися вiд нього, але не може дивитися на них байдужно. Iшов вiн i йшов. Озирався й тамував бiль. Поруч ступала пишноволоса жiнка - Туга його, а з другого боку - Сум, ще один його син. Того сина послала до нього iз землi ота висока й не-помiрно худа жiнка, на оцi яко© замерз ясний кришталик сльози, i, може, саме через те так часто й безнадiйно вiн озирався. 2 Олександра озирнулася до темного вiкна i зустрiлася очима iз тим, котрий став прозорий, наче дим; задивилися вони, як дивилися, коли зустрiлись уперше. Тодi прийшла вона до подруги, де зiбралися на вечiрку хлопцi й дiвчата; всi тримали картки з надрукованими питаннями до флiрту; один загадував, а другий вiдгукувався; саме в той момент i побачила вона його очi. Широкоплечий хлопець iз зачесаним набiк чубом i з плямкою вусикiв пiд носом, широкогубий i широколиций, дивився на не© й дивився, i ©й стало дивно, що очi в нього темно-синi, - мали б бути чорнi чи зеленi. Але були вони таки синi, цвiли, як двi волошки, i ©й незвiдь вiд чого запаморочливо стислося серце. - Слухайте, слухайте! - заплескала в долонi Соня, хазяйка квартири. - Починаймо з садiвника. "Я садiвником родився, не на жарт я розiзлився, усi квiти надо©ли, окрiм маку..." - Ти мак, мак! - закричали дiвчата до Олександри, i вона стала й справдi червона наче мак. Потрiбно було ©й вигукнути оте завчене: "Ой!", i вона згукнула, ледь-ледь розтуляючи вуста. На цi вуста й замилувався Микола, який так само сидiв у кутку й дивився. - Що з тобою? - спитала Соня. - Влюбилася! - шепнула Олександра, i ©й стало так млосно, що захотiлося покинути цю веселу компанiю й повернутися додому, де так при╨мно й тепло пахне свiжою сосною, де сто©ть у сво©й майстернi батько й теше, теше й теше рубанком, а з-пiд його рук вилiтають яскравi, жовтi, запашнi стружки. - У кого? - вигукнула Соня, i Олександра злякано кинула поглядом у куток. Той, у кутку, не мав назвиська, а може, вона забула його; той, у кутку, не мiг бути квiткою, бо пахнув вiн шкiрою, i це було чути навiть сюди. З червоно© Олександра стала зовсiм блiда, бо не хотiла зараз грати в цю гру, хiба можна в таке грати, коли на тебе так пильно зорять чи©сь очi? - Я не хочу грати в цю гру, - сказала Олександра. - Голова в мене болить... - Ой! - вигукнула Соня, схопившись рукою за вуста. До чогось вона додумалася чи здогадалася, обвела поглядом хлопцiв та дiвчат i вразилася: з кутка свiтилися такi синi й палкi очi, що тут годi було помилитися. - Ну, ясно! - протягла вона багатозначно й усмiхнулася. - А зна╨те що, - вона та╨мниче роззирнулася й розбишакувато струснула стриженим волоссям. - Я тут щось придумала-Кинулась до етажерки, де стояли альбоми з фотокартками, кухарська книга польською мовою i порцеляновi цяцьки, витягла складений надво╨ листок, на якому було намальоване широке усмiхнене сонячне обличчя. Вусiбiч вiд нього тяглися променi, i по тих променях було розсипано ряди цифр. - Оце оракул, - сказала вона. - Гадатимемо! Вони скупчилися довкруг стола, восьмеро чи й десятеро голiв, Олександра стала так, щоб не бути близько до того чудного хлопця, котрий дивився на не©, вийшло ще гiрше, бо опинилися вони лице в лице - Олександра знову вiдчула, як обпiка╨ ©© той волошковий погляд. Соня кинула на нiс оракуловi зернину, зернина пiдстрибнула й упала на одну iз цифр. Соня прочитала гадання, i регiт струснув кiмнату, найголоснiше смiялася сама Соня. Тодi по черзi кидали всi вони, i всi так само смiялися, остерiгалися кидати тiльки Олександра й Микола, були вони зайнятi чимось iншим. Химернi нитки простягалися вiд нього до не©, i Олександра вiдчувала, що ©© обплуту╨ тими нитками, що ста╨ вона зовсiм безвiльна i мимовiльно шле до нього нитки сво© i що вони незвичайно мiж собою сплiтаються. Не мала сили опертися тим чарам, так само й вiн; хоч роздiляв ©х стiл, вiдчував вiн тихе тепло вiд цi╨© дiвчини, щось душне й гаряче вливалося йому в серце, хвилювало й пекло; вона ж не могла не вiдповiдати на його погук. Таки пахло вiд нього шкiрою, та й весь вiн був жорсткий та сильний, i нитки його були наче дратва. Олександра вже зовсiм тратила вiд того голову, непоко©лася й турбувалася, вже хотiла, щоб кiнчалася ця вечiрка i щоб, нарештi, випала ©й змога побiгти додому й охолодити по дорозi надмiру розпашiлi щоки. - Шуро, Шуро! - гукнула Соня. - Ти що, Шуро, оглухла? - Вона скинула очима на подругу, стало ©й зовсiм прикро: Соня лукаво, по-змовницькому, до не© всмiхалася. - Твоя черга, - сказала категорично й тицьнула в руки зернину. Тодi зависла над столом дивовижна тиша. Така тиша, що стало чути, як зата╨но дише десяток людей. Олександра не дивилася нi на кого, висока й чорнява, струнка й розпашiла, вона раптом набралася смiливостi. Очi навколо не©, за винятком Миколиних, чекали нового жарту, нового приводу для смiху. Олександра зажмурилася й прикусила губу. Тодi виступив з гурту, рятуючи ©©, Микола: - Давайте я! Але Олександра вже кинула. Зернина пiдстрибнула й накрила цифру. - Двадцять два! - видихнули хлопцi й дiвчата. Соня перевернула листка й пирснула. - Нi! - сказала вона. - Цього я вам не прочитаю. Тодi до не© простяглеся десяток рук, щоб вихопити листок. Але вона була моторнiша, сховала листка за спину i сказала безапеляцiйно: - Шурка моя подруга, i смiятися з того, що сказав ©й оракул, не можна! 3 Сталося так, що найкращий майстер модельного взуття Першо© взутт╨во© фабрики Микола Ващук утратив спокiй: його почало нестримно вабити до осiб жiночо© статi. Не мiг навiть розважно зняти мiрку з елегантних нiжок, що довiрливо щодня простягалися до нього. Оперiзував тi нiжки вузькою, складеною з газети, стьожкою, звично надриваючи в потрiбному мiсцi, i той струм, що мимовiльно випромiнювали тi нiжки, несамохiть зроджував струм i на вiдповiдь. Елегантнi нiжки вiдходили геть, несучи на собi слiди його пальцiв, i чим далi вони вiдходили, тим чiткiше проявлялися гарячi й тремтливi плямки на шкiрi. Таке вiдчуття не згасало в тих нiжок довго, i вони дивом дивувалися: що то за чар такий особливий у тих репаних шевцiвських пальцях, адже досi швець для них - все одно що туфлi. Зрештою, й так не порiвняти: туфлi - це якiсть куди вартнiша. Тi нiжки сердилися на незбагненну свою надчутливiсть, вiдтак ставали поступливiшi перед натиском кавалерiв справжнiх. Але навiть ув обiймах у справжнiх кавалерiв чули вони легкий i запаморочливий запах шкiри i той вогонь, що передався ©м вiд того незвичайного шевця. Коли ж приходили вони на примiрку, ©х зустрiчав той-таки швець, а коли iнший, то потай невдоволилися а чи й просили через знайомих, щоб робив ©м роботу таки вiн. Знову повторювалося те саме, i знову вiдчували вони чарiвний струм, потiм горiли тим нiжкам ступнi, i йшли вони геть, наче по приску ступали, - похитувався ©м перед очима зелений, дивний i широкий свiт. Очi ©хнi каламутнiли, а дорога, якою йшли, блакитнiла, i перед кожною мимовiльно заквiтали палкi волошковi очi. Здавалося, наповнювалася тими волошковими очима цiла вулиця, весь свiт через те волошковiв - нiжки нервово стукотiли закаблуками по кам'яних плитах хiдникiв, мимохiдь розсилаючи i вiд себе струм, що його так несподiвано набралися. В такi днi не однi нiжки згодилися вийти замiж, а кiлька легковажнiших утратили глузд на превелику втiху сво©м не менш легковажним кавалерам. Дiвчата плакали потiм вночi, i снилося ©м щось чудне, ©х отвережував тiльки ранок, зате не раз потiм згадуватимуть вони те запаморочення, яке так негадане зробило ©х кволими й немiчними. Сам Микола переймався також цим настро╨м. Кожна з тих нiжок випромiнювала тепло, яке входило в нього, як молоко. Вiн думав тодi про всiх фабричних дiвчат: тих, що на процесi, i тих, з iндпошиву, сотнi очей, усмiшок, носiв, пiдборiдь та щiк пропливало перед його зором, але жодне не дiймало так, як умiв дiймати тi ж таки очi, пiдборiддя й нiжки вiн сам. Хмiльне молоко переповнювало його, особливо вночi, i не мiг вiн спати - оточували його сотнi нiжок у лискучих туфлях його власно© роботи: всю силу й неспокiй виливав вiн у роботу. I виходили з його рук зовсiм не схожi на iншi туфлi, незбагненний чар струмував iз них, наче вони фосфоризували. Тi туфлi мандрували на виставки, i коло них незмiнне спинялися юрби жiнок, якi очi видивляли на те диво, а кожна подумки вдягала на ноги. Тiльки невелика кiлькiсть щасливих справдi одягала тi туфлi на ноги, цiлий свiт тодi ©м пiдхилявся, i доки ходили вони в тих зачарованих туфлях, доти збирали на себе безлiч поглядiв, а довкола них самих пливав незвично збуджуючий дух шкiри i ще чогось чого й не назвеш: тiльки найсмiливiшi признавалися, що це не покида╨ ©х дух того незвичайного майстра. Здавалося ©м, що вiн десь тут поруч, йде й трима╨ нiжно пiд руку, ставали вiдтак благi й покiрливi i сяяли усмiшками, якi не могли не заслiпити тих, кому призначалися. Сам Микола Ващук непоко©вся також. Виходив з роботи, забувши й попрощатися, i йшов, не знаючи напрямку. Забував про домiвку i стару матiр, яка чекала його з обiдом, - не мав сили до обiдiв. Так блукав до сутiнкiв, i в тих сутiнках аж зовсiм нiяковiв. Вогонь, який вiдходив вiд нього, здавалося, гас, i вiн сiрiв так само, як горби, скелi, дерева й небо, - весь свiт сiрiв тодi вiд його туги. В грудях поселялося кошлате чудисько, торкалося лапою струн, напнутих понiкуди; заходив до пивницi й випивав, щоб заспоко©тися. Тодi прояснювалося йому в головi, i вiн знову звичайнiв: парубок в одежi, що виказувала в ньому робiтника, кепка на чубi й чуб, що виглядав з-пiд не©, надмiру широкi груди й плечi, - йшов вiн i плювався насiнням. I коли б побачила його пiд ту хвилю котрась власниця елегантних нiжок, з яких знiмав вiн мiрку, зневажливо б пхикнула i загнула б кирпу, - навiки погас би у нiй той вогонь, якого не могла вона цiлий день позбутись. Так воно й тяглося аж до то© пропам'ятно© вечiрки, коли зустрiв вiн Олександру, але поки дiйде до то© вечiрки, вiн потопче не один хiдник, i не одна хвиля гiркоти залл╨ йому груди. Дивувало його в тiй iсторi© найбiльше те, що вiн i сам не вiдав, що таке з ним приключилося i яка це сила так немилосердно й химерно його крутить. 4 Тим часом iшов вiн на танцмайданчик, де духовий оркестр поперемiнно грав вальси, танго i фокстроти. На лавках сидiли дiвчата, якi не були запрошенi до танцю, i хлопцi, якi перепочивали. Мiж тих лавок крутилася, стискувалася й розходилася, гаряче дихала i розмлоювалася розкладена на пари юрба. Грiла кров у фокстротi, розганяла ©© у вальсi i млiла, дослуховуючись до та╨мних токiв спарених тiл, у танго. Микола дивився на танцюристiв, душний вечiр обвiвав йому обличчя: з глибини сутiнкiв пливли гарячi хвилi; десь неподалiк гавкали собаки, мабуть, на Путятинцi, але все покривала мiдна музика, яка наче заворожила цей веретiльний, розхитаний у ╨диному ритмi тлум. Ще сильнiша туга стискала Миколине серце: надаремно привели його до цього мiсця ноги i надаремно вiн тут стовбичить. Все ж заплатив за квитка i ввiйшов на танцмайданчик: на нього попливли дiвочi й парубочi обличчя, блискали очима, серед них упiзнавав i тих дiвчат, що володiли стрункими нiжками, взутими у туфлi його роботи. Впiзнавав тi туфлi, мигали на мить у курявi i зникали, зелено спалахували до нього очi красунь, задля яких можна було спопелiти. Але й такi блискавки не розтоплювали льоду, що накопичивсь у Миколиних грудях; вiн пробравсь у куток, де вистоювали хлопцi з ©хньо© фабрики. Вони тут i справдi стояли, задоволене похитуючись у ритмi музики, i свiтили усмiшками, наче потрапили сюди хтозна-як випадково. Тим часом вiд цього веселого гурту вiдклеювався один чи другий, i одною з дiвчат ставало на лавках менше - влiтали вони у той крутiжний вир i начебто й iснувати окремо переставали. - Ну то що? - спитав, усмiхаючись до Миколи, Володька Гаман. - Рибку прийшов ловити? Долучився мовчки до сво©х хлопцiв i за хвилю став зовсiм як вони: стояв, продаючи зуби, i роздивлявся на дiвчат. Перекидався жартами, i всi з того смiялися. Були в них усiх задоволено-самовдоволенi лиця, i цвiркали вони зневажливо пiд ноги: по ©хньому ж ряду обережно проходжувалися очi тих дiвчат, якi танцювали, i тих, кого до танцю не взяли. Помiтив однi такi очi й пiшов просто на них, трохи ©х злякавши, але бiльше втiшивши. Схилив голову, простягаючи водночас руку. Дiвчина звелася й тiльки торкнулася то© руки, як обезволiла й подалася назустрiч вже безтямно. Пахло вiд нього шкiрою, тютюном, а часом i горiлкою, але тiк вiд його важкуватого, майже чотирикутного тiла незбагненний струм. Дiвчина в його руках ватiла, й не ставало ©й повiтря, задихалась i починала спотикатися, i тiльки те, що тримали ©© такi залiзнi й пекучi долонi, не давало ©й втратити тямку. Волошковi очi тим часом вдивлялись в обличчя обраницi з поважною увагою, i не було сили витримати той погляд. Тож дивилася дiвчина на нього тiльки по-дiвочому - поверталась убiк, але помiчала i волошковi очi, i тугу його. Пiд кiнець танцю i вiн, i вона розумiли - це заважке для них випробування, отака спiльнiсть: йому дiвчина не пiдходила, а вона не мала стiльки сили, щоб до нього пристосуватися. Знову стояв серед хлопцiв, курив i дивився крiзь сизий дим на танцiвливий тлум i на тих, хто в нього не втрапив. Жваво грала музика, поволi опускалася на дерева й землю прохолодна нiч, сiючи велику й важку росу. Згиналося пiд тим тягарем листя, завмирало пелюстя, i мовчки несла на собi всю ту випалу воду трава. Свiт завмирав i затихав, тiльки валували вiд Путятинки собаки, голосили весело й печально мiднi труби з присмоктаними до них пiтними чоловiками. На Миколу блимнула зелена блискавиця - власниця виточених нiжок i туфель, роблених його руками, впiзнала його мiж гуляючих парубкiв, заслонених хмарою сизого диму. Була одягнена ошатнiше й вишуканiше, i хвиля диму бiля Миколи стала щiльнiша - курив вiн швидше й запальнiше. Ловив у юрбi власницю зелених очей, точених нiжок i роблених його руками туфель - вiдчайдушна думка визрiвала в ньому. В цей час дiвчина вiдiрвалася вiд партнера, худого й високого, з прилизаним до голови чорним волоссям. Партнер спробував пiти за нею, але його вiдтiснили iншi пари, що розходилися на мiсця. Дiвчина стала за стовбуром дерева i втирала пiт, i там, за стовбуром, ©© i знайшов Микола. Схилив голову й простяг руку, вона повагалася, перш нiж згодитися, але його туфлi ще й досi наповнювали ©© хвилюванням, тож махнула кучерявою голiвкою й подала руку. Була мило вражена струмом, що потiк вiд шевця. Вони попливли в юрбi, важкий, чотирикутний хлопець з духом, що хвилював, i який сам хвилювався, i струнка, холодна та врiвноважена красуня. В не© вистачило сили зирнути йому в очi, але i ©й, такiй холоднiй, стало боязко - волошковий вогонь обпiк ©©. Але на плечах дiвчина носила повну льоду голiвку: вiддавалася танцю, а водночас посмiювалась iз себе, бо що сказав би той, той i той, коли б вони й справдi стали парою. "Ах, боже мiй! Я танцювала з тим, хто шив менi туфлi!" - скаже подружцi, i вони похихотять вволю... Волошковi очi тим часом вдивлялись ув обличчя обраницi з тою-таки напруженою увагою, але чим далi, тим холоднiше й прикрiше. Щось темне побачив вiн у тiй чудовiй голiвцi, застигле й морочне. Глуха темiнь плавала довкола невеличкого мозку, маленьке серце билося пiд чудовим персом, але було воно кам'яне. Миколина сила почала гаснути, а коли дотанцювали вони танець, то розiйшлися без жалю: ©й тiльки туфлi нагадували про нього, а вiн знову вiдчув ту ж таки свою теперiшню приятельку-тугу. 5 Олександра любила прокидатись у залитiй сонцем кiмнатi. В глибинi дому спiвав за роботою батько, могутнiй бородань iз чорними лискучими очима. Вона слухала, як шурхочуть стружки, випадаючи з-пiд рубанка; мати гримiла на кухнi посудом, готуючи снiданок. Бiлоснiжна постiль м'яко грiла, сонце танцювало на пiдлозi, весь час мiняючись, - за вiкном рiс величезний дуб. Кружляли в стягах срiбнi порошинки, вiд дзеркала вiдкинувся сонячний зайчик i затремтiв нервово на стiнi. "Недiля, - подумала дiвчина, - сьогоднi недiля!" ╞й щось заспiвало в серцi й засвiтилося; встала вона, поспiвуючи отак, i вдяглася, а тодi помiтила, що поспiву╨ ту ж таки пiсню, яку мугиче в сво©й майстернi батько. Стало дивно, що вiн працю╨ i в недiлю - ранiше шанував цей день надзвичайно. Врештi зарипiли дверi, в кiмнату зайшла мати: висока, чорна й незмiрно худа - така, якою стане через п'ятнадцять рокiв сама Олександра. Мати була засмучена, i на очах у не© висiли розсвiченi сонцем сльози. - Це що, батько i в недiлю працю╨? - спитала здивовано Олександра. - Викону╨ замовлення, - сумно вiдказала мати i сiла на стiлець. ╞© миттю залило сонце, видiливши на головi сивi волосини, якi бiло зажеврiли. - Але ж i ранiше в тата була нагальна робота... - То було ранiше, - вiдгукнулася мати. - Тодi нiхто не придирався. Сама ж зна╨ш: батько не годен працювати на фабрицi. - Вже не можна мати майстерню? - Приходили iз фiнвiддiлу, - сказала мати. - На нас наклали, дочко, такий податок!.. У глибинi дому так само спiвав батько. Високий, рiвний голос, чистий, з оксамитовими нотками, заповнював i цю кiмнату, де вони сидiли. Вiн майже завше спiвав за роботою, i цей спiв завжди згадуватиметься Олександрi, коли ©й ставатиме важко... Залита сонцем, мати тихо сумувала на сво╨му стiльцi, а Олександрi незвiдь-чого стало любо, що все-таки воно ╨, сонце, i ╨ вона, ота батькова пiсня. - А менi, - пристукнула вона взутим черевичком, - на фабрицi зовсiм добре!.. - Ми старi! - сказала мати, все ще сумуючи на тому сонячному стiльцi. - 3 iншого ми тiста, нелегко нам переiнакшуватися... - А менi-от легко! - всмiхнулася Олександра. - То й слава богу! - сказала мати. - Збира╨шся куди? - До Стефи, - сказала Олександра i раптом захвилювалася, хоч нiколи ранiше не хвилювалася, збираючись до подруги. Здалося, що за вiкном пролетiв величезний прозорий птах i зронив отой птах до не© голубе пiреньце, "Що це воно вiдбува╨ться зi мною сьогоднi?" - подумала вона. Батько спiвав чудову, смутну пiсню, i Олександрi, слухаючи, здавалося, що весь дiм просякнутий цi╨ю мелодi╨ю, як i сонцем. Весь дiм вiд того ста╨ великий, просторий, i стiни його нiжно починають пахнути сосною. - А тобi-от i турботи до нашо© бiди нема, - сказала мати. - Ходи-но поснiда╨ш! Те пiреньце на днi ©© серця почало бiльшати й бiльшати, розросталося неймовiрно - заголубiло все ©© серце, та й уся вона. Зарипiли вхiднi дверi, i, коли вона кинулася до дверей, побачила повну Стефину постать, густо залиту в прочiлi сонцем. Сонце проривалось у подруги довкола голови й рук, i вся вона вiд того була темна й кошлата. - Пiдемо сьогоднi в крошенський клуб, - прошепотiла ©й Стефа, аж навшпиньки стаючи, щоб дiстатись Олександриного вуха, - а наступно© недiлi Соня хоче зiбрати в себе вечiрку. - Чомусь боюся ходити на тi вечiрки, - трохи нiяково сказала Олександра. - Таке скажеш! - пробурмотiла добродушно Стефа i раптом засмiялася. - Воно й справдi, таких, як ти, там часом крадуть!.. Спiв у батьковiй майстернi обiрвався. Вiн розчинив рвучко дверi i затулив весь прочiл могутньою постаттю. - Хтось прийшов? - спитав тривожно. - Не хтось, а Стефа! - сказала Олександра й обсипала батька срiбним дзвоном свого смiху. 6 Дощ шумiв i плескотiв, Микола дивився сумно в зелений сутiнок, що розсвiтився несподiвано, - там попереду лежала прозора куля, до яко© вела синя мерехтлива дорога. Великий всесвiт стояв перед його зором, звiдусiль вивишалися острiвцi й горби, i на цих острiвцях, що ©м i числа не знайти, видно ставало ледь примiтнi садиби й тiнi бiля них. Ворушилися, займаючись буденним дiлом: хто снiдав, хто обiдав, а хто вечеряв, хто копав заступом хмару, а хто ту хмару засiвав. Швець шив невидимi чоботи, а кравець невидиму одежу, шофер ©хав на машинi без колiс, а жiнки варили обiди в уявних каструлях i прали уявне шмаття. Вряди-годи озиралися вони на синю дорогу, по якiй iшов Микола, приставляли долонi дашком i вдивлялися. Але тут не було в нього знайомих облич - залишив ©х позаду, в тiй справжнiй хатi, а ще вони були в тiй прозорiй кулi, до яко© простував. Знав: чека╨ там на нього малий хлопець - брат, i ступне йому назустрiч молодий батько, куди молодший за нього. Триматиме вiн пiд руку зовсiм стару його матiр, ©м не буде нiякого дiла до то© велико© помiж себе рiзницi. Повiльно простував ступiнь за ступенем, неквапно долав важку свою дорогу, i йому здавалося, що чу╨ навколо шум голосiв i дитячi погуки. На вiддаленому острiвцi стояв косар i клепав невидимим клепалом косу, iнший косив, повiльно переступаючи в густiй пiнi хмари, ливар лив метал, а годинникар лагодив невидимi годинники. Тi, що тiльки ©ли в життi, - ©ли, а тi, що спали, - спали. Вiвчар пас вiвцi, i це були майже справжнi вiвцi - кучерявi, бiлi, блискучi клубки. Книжники читали книги без лiтер, намоцувавши на носи окуляри, i розливалося довкола рiвне, одноманiтне свiтло. Дорога перед Миколою була порожня, хоч, коли придивився вiн пильнiше, побачив там кiлька майже невидимих тiней. Озирнувся, але вже не побачив нiчого - висiв за спиною бiлий туман. Нiхто не знав про його хiд цi╨ю дорогою, i нiхто його не бачив. Видивлялися, правда, з острiвцiв з-пiд дашкiв долонь сумнi матерi, коло них - матерi iншi, а далi ще i ще - довга низка матерiв. Довга низка й батькiв - безконечний ряд, - що дивилася на нього, але не бачила, бо не його сподiвалася. Постатi складали довгi лави, що були наче смужки чи гiлля, - безконечне дерево, розгалужене навсiбiч, з'╨днувалося, розходилося, нiде не починалось i не кiнчалося. Початки без кiнця i кiнцi без початкiв побачив самотнiй подорожнiй на сво©й дорозi. Тяглася, драглиста i тремтлива, i впечатувались у не© бiлi й круглi свiтляки зiр. Ступав по тих зорях, як колись по кам'яних тетерiвських греблях, завертав голову, щоб хоч вiдчути, коли не може бачити, дiмець, до якого нещодавно пiдходив, - п'ятеро дiтей i жiнка в цей час думали про нього. Замовкли на хвилину там, за столом, в хатi бiля Тетерева, i зробилися раптом серйознi-серйознi - великий всесвiт навiдався до ©хнiх душ i засiяв ©х сво©м попелом. Олександрi незвiдь-чому захотiлося помолитися, хоч вона давно смiялася з таких бабських забобонiв, але те, що вiдчувала оце зараз, годi було пояснити. Вiн таки був тут, бiля ©хнiх вiкон, а зараз уже повiльно вiдходить по синiй дорозi. Сльози пiдiйшли ©й пiд очi, бо свiт перед нею раптом покрутився, i вона аж за стола схопилася. Цього, на щастя, не помiтив нiхто з дiтей, чи, може, так ©й здалося, i Олександра змушена була струснути головою, запосмiхатися, зашарiтися й почати оповiдати дiтям щось iз такого, чого ще не оповiдала, - була то розповiдь про височезного столяра, що, працюючи, спiвав сумних, але гарних пiсень... Вiдчував все це ще один чоловiк iз непосвячених. Сивоволосий козопас Iван Шевчук сидiв на верандi й дививсь у просвiт мiж кручених паничiв. Коло нього бiлiла невипита фiлiжанка молока, чув вiн за спиною звичайне клопотання дружини - стелила лiжка, змахуючи бiлими простирадлами й наковдрениками. Змiнювала вона й пошивки на подушках, i тi бiлi тiнi, якi майорiли в освiтлених iзсередини кiмнатах, викликали в Iвановiй душi далеке марево. Зрештою, то було й не марево, старий зрозумiв це, як тiльки зирнув у небо. Побачив вiн синю дорогу, по якiй було розкидано зористе камiння, - вiчна рiка потекла перед його зором. Побачив самотню тiнь на тiй рiчцi-дорозi, що брела, ледь ворухаючи ногами, i повторив вiдтак просту iстину, хтозна, чи й придуману ним самим, чи вичитану з яко©сь книжки: "Любов свiт цей ушляхетню╨". 7 Микола знову стояв серед товаришiв, у ротi в нього цвiла цигарка, а нога мимовiльно притупувала в такт музицi. I здалося йому, що сто©ть серед порожнього поля, навколо тiльки кущi й колосся й нема╨ нi душi... (Те саме почуття вiн переживе значно пiзнiше, через багато рокiв, коли йому й справдi доведеться бiгти через порожн╨ поле i коли проши╨ його, перерiзавши навпiл, кулеметна черга. Тодi вiн ще довго стоятиме на мiсцi, могутнiй його органiзм не хотiтиме здатися, i вiн тiльки й думатиме про це поле, i матиме таке ж вiдчуття порожнечi й пустелi...) Йому гiрко було в ротi, бо вже нiнащо було тут стовбичити й виглядати вiтра в полi, мiг спокiйнiсiнько покинути цей тлум. Але було йому й жаль - стiльки крутилося тут, довкола нього, барвистих, чудових метеликiв, кожен з яких бажав бути зловленим! Через це Микола ступнув до найскромнiшо© iз дiвчат, яку досi ще нiхто не запросив до танцю. Вона глянула на нього зизом, але руку подала. Плив серед iнших пар i мав у сво©х руках колоду, а перед волошковими його очима стрибало грубе обличчя iз презирливо закопиленою губою. Не знав уже, де й дiтися з тi╨ю колодою, хай i завзято вона гопцювала - ©й теж хочеться мати все, що наказано природою. Позирнув глибше у вiчi дiвчинi, вона витримала його погляд i не затремтiла, як iншi: побачив плоскi зорки, кринички, замерзлi до дна, а на сподi те, чого мав би остерiгатися - ця жiнка зробить усе, чого вiн запрагне, народить йому дiтей i варитиме ©сти, але все ©хн╨ життя стане ©© помстою за те, що ©© взяв. Вiн покинув дiвчину, трохи здивовану й розсерджену, i вийшов. На бульварi повiльно гуляли пари, парубки тримали пiд руки дiвчат i статечно перемовлялися, схиляючись одне до одного й поблискуючи грайливо очима. Виринав i тремтiв коло них, наче дзвоник, смiх, рокотiв смiшком баритон, змигували в свiтлi лiхтарiв туфлi, i вiн упiзнав на кiлькох чепурухах туфлi сво©. Були кращi й ошатнiшi iнших, i Микола надаремно намагався згадати, коли ж це тримав вiн у сво©х руках тi такi виточенi нiжки. Був утомлений i вичерпаний. Уже навiть мрiяв про завтрашнiй день, коли знову сяде на шевський стiлець. Тодi його руки знову вчинять диво з кiлькома шматками шкiри, уладивши ©х так, що знову вона зася╨ i стане магнетична для жiночих очей. "Не було й не буде у нас майстра над тебе!" - скаже йому старий начальник цеху й подума╨, що цьому чоловiковi шити б взуття для тих, у кого замiсть серця лiд та пустеля. А ще вiн подума╨ про сво© лiта i що його старша дочка вже теж одягла такi туфлi: хто зна, може, пора йому ставати дiдом? Микола входив у свiй завулок. Вiд рiчки кумкали жаби, а навдокiл заливалися натхненно цвiркуни. Все спало, залите неживим, мiражним сутiнком, - стояв серед неба великий i голий мiсяць. Десь наподалець озвався собака, рипнули дверi, темна постать спинилася на порозi. - Чому не спите, мамо? - тихо запитав вiн. - Не прийшов обiдати, то й серце в мене не на мiсцi, - так само тихо озвалася мати. - Хiба може зi мною щось статися? - засмiявся вiн. - З кожним, сину, може статися... - Е, мамо! - розвiв вiн руками. - В мене тако© сили!.. Дивилася на нього з любов'ю. Не був схожий на не©, нi на покiйного чоловiка. Не був схожий нi на кого в родi, кого пiзнала ©© пам'ять. Трохи лякала ота його незбагненна сила i той струм - вiдчувала те як жiнка. Тому й дивилася так печально на сина i похитувала легенько головою. Тепла усмiшка лежала ©й на вустах, бо дивилася на нього з любов'ю. - Женитися тобi пора, сину, - сказала, а вiн засмiявся: так просто розв'язу╨ вона й поясню╨ його неспокiй. 8 Олександра любила дорогу на Крошню: шосiвка, кепсько мощена бруком, а пообабiч верткi стежини, по яких розсипалися, цвiтучи вихiдними сукнями й костюмами, хлопцi й дiвчата. Вона нагиналася вряди-годи, щоб зiрвати квiтку й докласти до букетика, що яснiв у руцi. За нею пихкала Стефа, Соня, навпаки, вирвалася вперед. Збоку зависло захiдне сонце, велике й жовте, купалось у далеких деревах, наче в зеленiй купелi. Неподалець заграла музика, мимовiльно згадала Олександра батька - цiлий день вiн сьогоднi спiвав. Водночас грiло ©© незбагненне ояснення, якого дiзнають дiвчата, згадуючи женихiв, вiдчулося ©й, що ось-ось хтось прийде до не©, незнайомий i владний, вiдчинить ©© серце й забере. Небо над головою було оранжеве, помережане блакитними смужками, - це по╨днання кольорiв також хвилювало ©©. Привидiлися якiсь пильнi волошковi очi, одне в одному кра© неба, а друге в другому. Збоку вона побачила ще одне видиво: чоловiка з бiлою бородою. Виставив руку й тримав у нiй велику оранжеву книгу. - Глянь, який дiд! - показала вона Стефi на ту химерну хмару. - Хiба це дiд? - протягла зневажливо Стефа. - Це на хату скида╨ться... - Сама ти хата! - засмiялася Олександра. - Диви, i книжку чита╨... - Книжку? Це скорiше на гусака схоже... ╞й перехотiлося змагатись iз Стефою, бо небо почало раптом змiнювати барви. Сонце зайшло, зник дiд, став i справдi схожий на хату, зникла й книжка, стала й справдi тепер схожа на гусака; тонко-тонко забринiла ясно-голуба смужка мiж червоно© та зелено© хмар. Олександра раптом забоялася чогось невiдомого в собi. Стало страшно стояти отак вiч-на-вiч iз небом, вiдчула-бо всiм нутром особливу, ледь вловиму музику. "Щось ма╨ невзабарi статися", - мимохiть подумала. Маленьке, прозоре щастя пойняло ©©, i вона не захотiла губити його. Забажалося ©й повернутися додому, зачинитись у свiтлицi й вiдчути власнi сльози на подушцi. Але змушена була йти з цим веселим гуртом, бо як вона ©м пояснить усе. Повернулася через те до захекано© Стефи i засмiялася: - Глянь на ту Соньку! Наче моторчика вона собi приробила до п'ят... Стефа засмiялась i собi, а Олександра, дивлячись на велике розсмiяне обличчя подруги, ще раз пересвiдчилася, що прочуття ©© справжнi. 9 Микола тим часом не знаходив собi мiсця. Вдень було легше, бо вiддавався роботi. Здавалося, тут вiдбувався процес навза╨м: передавав шкiрi свою збентегу, а шкiра вiддавала йому свiй запах. Хто вдихав його, вiдчував привiлля степу, шелест трави й квiтiв, запах широких, облитих сонцем лугiв, смак незвичайно дiбраного вина чи меду. Водночас i сила, яка вiдходила вiд нього, була п'янка, i це найбiльше вiдчували тi, в кого серце - чутливо наладнана мембрана, готова вiдбити найменше коливання. ╙диний, хто не усвiдомлював цi╨© сили, був вiн сам, але й вiн знав, що його руки, якi чаклують над шкiрою, мають особливу здатнiсть - йшла вона звiдти, вiд тих сонячних, запашних лугiв, вщерть засипаних некошеною травою й квiтами. Тримав це почуття на сподi серця i, може, тому вiдчував такий погiдний настрiй. Гiрше було, коли його руки переставали працювати. Темна хвиля заливала тодi груди, i вiн знову минав рiдний завулок, а повертав на порожнi довгi вулицi. Йшов i начебто вiд себе тiкав. Сьогоднi вiн пiшов на острiв серед Тетерева, заплатив iнвалiдовi, що сидiв у будочцi, й перейшов кладку. Вiд жiночих купалень долинав смiх, по алеях гуляли парочки: чоловiки йшли, звiвши голови, а дiвчата зорили набiк. Кле©лися одне до одного плечима - чоловiча рука пiд дiвочим лiктем, а ноги й землi не торкалися - пливли i пливли. Бiля гiгантiв бiгали, злiтаючи в повiтря, хлопцi, одна петля була вiльна, i Микола продiвся в не©. Застрибав i побiг, попереду мчало якесь чорне тiло, злiтало разом iз ним у повiтря i знову торкалося землi. Повискував на стовпi блок, довкола юрмилися парочки, яким набридло мiряти туди-сюди але©, захват ожив на мить у Миколинiм серцi. Мчав по колу вслiд за чорною спиною якогось джигуна, парочки-роззявляки витрiшкувались на них i пересмiювалися - ©хнi обличчя зливалися в одну свiтлу стрiчку. Вiн мчав i вiдчував, що чим далi бiжить, тим бiльший неспокiй посiда╨ його, адже нiяк не може наздогнати джигуна в темному, його ж не може наздогнати iнший джигун i так може тягтися бозна-скiльки. Важко йому бути отаким летючим тiлом, i духу йому вже не ста╨, а довкола крутиться свiтла стрiчка, в яку повтикано безлiч блискучих зiрок. Вiн звiльнився з петлi i зирнув на гойдалки, де моталися, позатикавши мiж колiна плаття, дiвчата з ©хньо© фабрики. Запосмiхалися до нього, i вiн помахав ©м на привiтання; знав уже добре - мiж ними нема тi╨©, що ©© мав пiзнати вiдразу. Сiв на березi коло-кам'яно© кладки, з яко© повиростали вербовi гiлки, i задивився через тi гiлки, як промениться й гра╨ рiчка. Бiля жiночих купалень виднiлося у водi три голiвки з високо заколеним волоссям. Вiн наче наблизив силою зору тi голiвки до себе: одна була бiлява, друга чорнява, а третя зовсiм руда. Тодi вiн i почув гру гiтари. Хтось рвав струни зовсiм неподалець за кущами, i ця музика чудово пасувала до цього вечора, що тримав ще на небi сонце, але було воно вже зi смаком осенi. Музика пасувала до срiбного блискоту хвильок i до тих голiвок - чутливих, чудових поплавцiв. Пасувала до гомону голосiв i шелесту листя зусiбiч. Той, що грав, тонко вiдчував i теплий смуток захiдного сонця, i настрiй надумiру подовжених свiтлотiней на стежках. Була це проста i водночас особлива музика; Микола не стримався, звiвся й рушив ©й назустрiч. На березi сидiв вiдомий на все мiсто Коля Бовдя, схилив голову до iнструмента i нiжно торкався пучками струн. Друга рука обiймала гриф, пальцi натискали на струни i вiдпускали - гiтара плакала у вечiр, наче жива. Микола присiв коло Бовдi навпочiпки, той тiльки повiв у його бiк очима, але грати не перестав. Здавалося, все заслухалося: замовк шелест листя i перестали перегукуватися купальницi серед рiчки. Обличчя в Бовдi було смутне, i струни пiд його пальцями були смутнi не менш. Микола, слухаючи цю музику, раптом зрозумiв, що його неприкаянiсть - щось мале й дочасне, що iсну╨ навколо широкий та великий свiт i що свiт цей повен сонця й пишно© зеленi. В ньому ╨ i цей настрiй, який виповiда╨ зараз гiтара, i вiн кладеться в унiсон до тих поодиноких жовтих листкiв, якi вже свiтяться на кущах по той бiк рiчки. - Хто це тобi зробив такий iнструмент, Колю? - спитав Микола. - Не хто ж, як Райко, - вiдказав Бовдя, не припиняючи гри. - Ну, Райко, той може. А зараз вiн бере роботу? - Бере, - вiдгукнувся Бовдя. - Теперечки замовляти в нього саме раз! - А то ж чому. Колю? - Без копiйки вiн сидить, - озвався Бовдя, i гiтара його задзенькала веселiше. I чи вiд того, що змiнила вона тембр, сколихнулися серед рiчки три голiвки з високо пiдколеним волоссям, засмiялися безтурботно й попливли до будочок купалень. - Вiн зараз у труднацi©, - сказав -Бовдя, i його гiтара знову взяла печальний тон, що звучав ранiше. - Коли захочеш до нього зайти, не забудь, братця, пiвлiтру захопить. 10 - Так, - сказав йому Райко. - Я спецiалiст - тепер не знайти таких. Я мав колись музикальну фабричку, де був i власником, i директором, i головним майстром. Нiколи не було великих достаткiв, але дiло знав добре... Микола роззирнувся. Сидiли вони в захаращенiй дошками й фанерою кiмнатi. На Райку був засмальцьований, колись "панський", пiджак, з-пiд якого визирала майже чорна сорочка. На столi ледве блимала низенька лампа, освiтлюючи неголене обличчя Райка i зарослу густими пелехами голову. Очi старого сидiли глибоко в черепi i свiтили двома вже хмiльними iскрами. Вiн зняв iз стiни балалайку й покрутив ©© в руках. - Отакi iнструменти в мене виходять! - сказав i голосно дзенькнув струнами. - Але я тобi цю не продам. Я тобi нову зроблю, не гiршу. Це в мене, хлопче, як музейний експонат. Задзижчали й забринiли струни, дзвiнка й коротка мелодiя виринула з-пiд руки старого. - Ось з чого я все це клею! - гордо сказав Райко. Встав i пiшов до купи дощок, планок i дикту. Висмикнув вже суху вiд часу, всипану остюками планку iз двома загнутими цвяхами на краях. - Це карельська береза, хлопче, не дивись, що вона така сiра, - сказав i значуще подивився. - А зна╨ш, де я ©© дiстаю? Меблi привозять, а тара в них з такого золота! Райко поставив планку до себе, наче це була гiтара чи балалайка, i зробив рух рукою, наче починав грати. - А ти, хлопче, хто по спецiальностi? - Швець, - вiдказав Микола, крутячи в руках "музейний експонат". - То й чудово, дорогий ти мiй! - вигукнув старий i вже знову засiв за стiл, доливаючи в склянки рештки горiлки. - Я за цiну не стоятиму. Поший ти менi, бра, черевики зi сво╨© шкiри, а я тобi, бра, балалайку iз мого дерева. 11 I здалося Олександрi, що та балалайка, яка завжди висить у них на стiнi, раптом глухо застогнала, обiзвалися ©© струни, загувши й забринiвши. Позирнула занепоко╨но в той бiк; дiти вже спали, дружно посопуючи носами; на столi стояв, темно окреслюючись на тлi вiкна, самовар - наче якась постать людська, широка в плечах i приземкувата; свiтло мiсяця, який раптом вигулькнув iз хмар, вiдбило на пiдлозi вiконний хрест - у цей ясний квадрат потрапив шматок лiжка старшого сина й рука найменшо© д