iчковому серпанку чи, може, отак народжувався з нього. Галя подумала, що завше, коли поверта╨ться отак додому, дивиться старий на ©хнiй дiм i щось ма╨ вiдчувати, бо це i його дiм. Мимовiльно переймалася пошаною до того майже чужого свого дiда. Так бувало завжди, коли бачила його, хоч думала про нього мало. Так само мало думала про брата й стара, ось i зараз дивиться вона на нього, вуста в не© - щiлина, а очi змруженi. Хто зна, що роздiля╨ в життi цих двох, мало б бути навпаки, адже вони найрiднiшi помiж себе. I все-таки було дивно Галi, що в не© i в того величавого старого тече чимало спiльно© кровi; зрештою, коли обважувати нашу кров, вiн бiльше належить до цього дому, нiж вона... Дивилася незмигно на оте чудо, оте народження з туману, та╨мничий i хвилюючий акт - здобула раптом особливу силу бачити: велике, розумне i шляхетне обличчя постало перед нею. Було трохи несусвiтне, але вона полюбила в той вечiр i його - бувають такi високi й дивнi моменти, коли почина╨ш любити цiлий свiт. Сiра скеля з того боку рiчки й кущi раптом обiллялись жовтим свiтлом: востанн╨ випiрнуло iз хмар сонце i раптом покрило сяйвом той клаптик землi. Запалали вiдтак оранжево й кози, i той сивань - втрапили у ту стягу i яскраво позначилися. "Ось воно, справжн╨ народження!" - подумала мимохiть Галя i переповнилася трепетом i благоговiнням перед цим великим та широким свiтом. Дивне бажання зачалось у ©© серцi в цьому вечорi, яке увiбрало в себе все: i ту оранжеву стягу, i того майже незнайомого родича, i цю завмерлу бiля не© на грудку бабусю. Галина душа стала широка, розiйшовшись на весь цей окрай, який вона взяла в серце, - все, що потрапило пiд ту хвилю в ©© зiр, позначилося святою печаткою ©© любовi. Вiдчули це два чоловiки в тому околi. Один високий та сивий, який дивився-таки на дiм на горi й на двi смутнi, похиленi жiночi постатi на ганку: надто юну i надто стару. Вiн зрозумiв секрет ©хньо© задуми, та й не було тут багато чого розумiти: одна закiнчувала, а друга починала жити. Весну й зиму побачив Iван на тому ганку i зрозумiв просту й неперехiдну iстину: весна не тiльки заперечу╨ зиму, але ╨ ©© дитям. Другий, хто сприйняв Галине вивищення, був сiрий птах, що летiв по примарному небi i тiльки й чекав моменту, коли зможе спуститися до того дому на горi. Ще було не пора, тож вiн спустився до широкого прискалка, якого не бачила з ганку стара, сiв на камiнь, зняв капелюх i задивився здивований. Його трохи стурбувало те оранжеве свiтло, яким палав шматок берега, тож ╨дине, що вiн мiг учинити, - це вийняти мале люстерко i уважно вивчити надзвичайно охайно укладену на головi зачiску. Позирнув на сво© лакованi туфлi, чи не сiв де на них порох, а тодi струснув двома вiдведеними пальцями полу пiджака. Цього стало досить, щоб знову здобути самоповагу. Сiрий обдивився свiт маленькими, круглими i напрочуд чiпкими оченятами. 17 Пiшов по стежцi вздовж лiкарняного паркану там, де були заростi бур'янiв та кропиви, намагаючись обiйти ©х, а коли те не вдавалося, злiтав на сiрих крилах. Так само перескакував i глинянi урвиська, що пообвалювалися аж до парканiв; можна було б сказати: вiн прилетiв i спустився перед хвiрткою, а може, перейшов через лiкарняний паркан, як ходить дехто по стелi та стiнах. Певно тiльки, що не пiдiймався вiн знизу, а дошка, забита Галею, лишилася неторкана. Галя в той вечiр пильно стежила за пiдйомом на гору, може, й навмисне: хотiла заспоко©ти цим бабцю, а може, й саму себе - прийде вiн iзнизу i стане ще одним персонажем ©хньо© домашньо© легенди. Вона винесе йому води, i вiн прийме ту воду з ©© рук. Тим буде виконано химерний обряд, i хай iтиме все далi, як було... - Ну, що, ластiвочко, - сказав вiн, спираючись на хвiртку, - чека╨ш уже на мене? Галя здригнулася. Схопилася з ганку i завмерла, трошки й злякавшись. Вiн задоволене засмiявся. - Ну от, я тебе i злякав. Виходь, будь ласка... I вона покiрно пiшла. Джигун стояв коло хвiртки, зiйшов уже мiсяць, i той мiсяць можна було уздрiти на його лакованих туфлях. - Щось не примiтила, звiдки ви надiйшли? - сказала Галя, а в ©© тiло повернувся той трем, який вiдчувала й того разу. - Чи ма╨ це значення? - засмiявся Анатоль. - Головне, що я прийшов. Вона мимохiть вiдчула його погляд i вже не могла вирватись iз того полону. Дерев'янiли ©й ноги й руки, здавалося, ще мить - i стане вона тут деревом, як оцей каштан. Але не хотiла так просто пiддатися, тому опустила очi. - Ви аж упрiли! - сказала вона, не маючи сили називати його, як домовилися того вечора, на "ти". - Може, напитися винести? Але вiн не через те упрiв. Аж пив пожадливо незвичайну красу, що почала розквiтати перед ним. Особлива, ба навiть екзотична квiтка яснiла перед ним. Стояли, роздiленi парканом, але вже небагато було треба, щоб той паркан зник. - Що ж менi можеш подати напитися? - солодко проказав вiн. - Води або що? - озвалася Галя. - Навiщо менi вода? - засмiявся вiн. - Хочеться менi чогось солодшого за воду... Галя озирнулася здивовано. Власне, ©й треба було зирнути на дверi й вiкна: чи все там спокiйно. - А що ╨ солодше за воду? - спитала повiльно й тихо. - Ти, моя ластiвочко! - сказав чи проспiвав вiн i просунув руку, щоб скинути iз хвiртки защiбку. ©й стало тепло вiд тих слiв, i звiльнилася вина вiд непотрiбного та гнiтючого тягаря, вiд застроги, яка так важко змучувала, адже що значить засторога, коли так ©дять тебе й неволять очi коханого. - Пiшли звiдси! - сказала хрипкою скоромовкою i погасила погляд, щоб не розчинитись у тих його неймовiрно вабних очах. Вони вийшли за хвiртку, але не пройшли багато. Анатоль притис ©© до паркану й побачив, що в не© в одному i в другому оцi горить по малому запаленому мiсяцевi. Був i справдi спраглий i хотiв якнайшвидше напитися, а що вона не сподiвалася такого нагального нападу, то зiв'яла, як квiтка... 18 Лежала тут-таки, неподалець од хвiртки, у зiмнутому й потолоченому бур'янi, зiмнута й потолочена сама, лежала, розкинувши ноги, в порванiй одежi, закривавлена i знищена. Сперлась ши╨ю об паркан i тихо плакала - спливали i спливали по ©© щоках сльози. Мiсяць лискуче грав у тих патьоках так само, як грав вiн на величезнiй росi, що розсипалася навдокiл вiд ©© плачу, - великi сльози лила вона на землю, бо мала за чим жалкувати. Так жалкують зламаний колос i зiрваний листок, розтоптана квiтка i здичавiлий мак, так жалi╨ нiч, коли вбива╨ ©© ранок, i день, коли залива╨ться кров'ю вiд вечора. Червона кров пливла у цей вечiр, сльози також вигравали рубiновими вилисками, вся роса вiдсвiчувала червоним - така вже видалася для не© нiч. Сiрий птах уже давно полетiв з цi╨© гори, знявся прямовисне i зник невiдомо куди; Галя зрозумiла раптом велику правду всiх людських обмежень i засторог. Не оборонялася б, коли б вийшла з дому бабця й почала б гамселити ©© палицею. Сльози текли й текли, i пiд той час тiльки мiсяць мiг ©й поспiвчувати. Але й вiн сховав обличчя в кучерявiй хмарi, хто зна, може, й прикликав ©© для того. Густа темiнь покрила дiвчину, i саме ця темiнь допомогла ©й отямитися. Не бачила нi рук сво©х, вiдкинутих у травi, нi закривавлених нiг - зникли вони десь у ночi i у цiй пiтьмi; забула вона й про час i про те, що треба було б повернутись ©й у дiм; хиталась i хиталася в розпачi. Тодi не витерпiло й небо, почало насувати на себе хмари, за якийсь час стало вже розколошкане й низьке й почало крапати на не© гострими краплями. Спершу дощ був кволий i несмiливий - це теж був ©© плач, його особливе вiдбиття там, угорi. Дощ омивав з не© кров i сльози, дощ був цi╨© ночi солоний на смак. Солоний дощ змочив землю, i вiд того рослини раптом забуяли, наче повернулася весна, дов'язалися квiти, що перецвiли, i зацвiли квiти новi. Цю метаморфозу помiтило теж тiльки два чоловiки: один сидiв на верандi, обвитiй крученими паничами, - був вiн схвильований сьогоднi i не мiг заснути. Другий був схвильований не менше, це був Галин ровесник, який i гадки не мав, що iсну╨ на свiтi така собi Галя. Вiн зустрiнеться з нею рiвно через десять рокiв, дуже важко йому буде подолати ту гору, i там вiн прийме з ©© рук горня з водою. У цю ж нiч його збудила якась недовiдома тривога. Вiн вийшов надвiр, стояв i пив солоний дощ, так само, як пив його сивоголовий, котрий опинився бiля ворiт i задивився у нiч неспокiйним поглядом. Вранцi вiн пошле на гору свою Марiю, i вона вперше занесе старiй та Галi глечик козиного молока. Марi© досить буде одного погляду, щоб зрозумiти, що там у них сталося, - ©© приймуть увiчливо i з подякою. Вона не скаже й слова про те сво╨му чоловiковi, але той прочита╨ все, що йому потрiбно, з виразу ©© очей. Той другий не перейматиметься так сво©ми вiдчуттями, вiн не знатиме, як давати лад передчуттям, отож, спробувавши солоного дощу, повернеться у хату i спокiйнiсiнько засне. Вранцi вiн скаже матерi i старшiй сестрi про солоний дощ, вони посмiються з того i матимуть резон... Дощ перестав раптово. Закiнчилася Галина безголоса пi╨та, i небо знову засвiтилося мiсяцем та зорями. Галя пiдтяглася й сiла, оправивши плаття. Сперлася об паркан - перед нею, далеко в глибинi ночi, густо залита сяйвом, синiла дорога. Обличчя Галино було скостенiле, а очi дивилися надумiр уважно. Було щось старече в тому ©© поглядi, бо тiльки так можна було побачити дорогу в десять лiт, що лежала перед нею. Побачила вона обличчя сина, який народиться через дев'ять мiсяцiв пiсля цi╨© ночi, i вiдчула в очах, руках, у спинi та в плечах утому вiд усi╨© тi╨© роботи, яку ©й доведеться зробити, щоб утримати родину: стару, себе й сина. В ту нiч вона не злякалася того тягаря, який мав звалитися ©й на плечi. Так, вона вчитиметься й працюватиме, водночас прийме на себе долю жiнок цього дому, чоловiки в яких тiльки гостi. Прийме самотнiсть i порожнi вечори, безсоннi ночi - ╨диною ©© втiхою будуть години тишi в батькiвськiй бiблiотецi. Стара почне вiдтодi занепадати на силi, хоч доглядатиме Хлопця перш за все вона. Часом зриватиметься, ставатиме вередлива й занозиста - Галя перетерпить i це. Двi дитини вона плекатиме i не покладатиме при цьому рук. Перепливе з ними через хвилi й завi©, переступить важкий рубiж вiйни, аж доки дочека╨ться - таки ступить на ©хн╨ обiйстя чоловiча нога. Iшла вона отак по синiй дорозi, i ©© очi були вже сухi. Повiльно перебирала ногами i чим далi йшла, тим бiльше гарнiшала. Ставала справжньою красунею, але ©© краса бiльше вiдстрашувала чоловiкiв, нiж вабила, - такою вона буде й через десять рокiв. Тiльки один раз пошкоду╨ за свою красу, коли доведеться ©й ховатися в льохах власного будинку, щоб не забрали ©© в Нiмеччину. Анатоль так нiколи й не побачить ©© перетворення - вiн-бо в казки, зда╨ться, не вiрив. Можливо, вiн житиме просто й бездумно i нiколи не пошкоду╨ за зло, яке принiс Галi. Зовсiм схожий на нього чоловiк iтиме, вiдступаючи, в тому самому загонi, в якому йшов i швець Микола Ващук. Вони, як земляки, триматимуться плече в плече i в час вiдпочинку згадуватимуть однi й тi ж мiсця в Житомирi. Того чоловiка зватимуть, правда, Вiталi╨м, i, може, вiн був тiльки рiдним братом Анатоля, - у скрутнi хвилини допомагатимуть собi навза╨м. Вони схуднуть i потемнiють, а коли перестрiнуть ©х кулеметнi черги, першим упаде Вiталiй. Микола спробу╨ його нести, але це вже буде зайве. Волею долi, може, проясниться в Анатоля, чи б то Вiталiя, розум, i вiн згада╨ всiх сво©х покинутих та покривджених. Згада╨ серед них i Галю i побачить ©© раптом не дiвчатком-каченям, а тою дивовижною жiнкою, якою вона стане. Захоче ©© спiвчуття й ласки й, може, поклянеться, що, коли вибереться з цi╨© халепи, обов'язково пiднiметься на гору i вип'╨ з ©© рук води. Можливо також, що в його уявi з'явиться якийсь iнший образ з довго© низки спокушених та покинутих, i спiвчуття вiн попроха╨ в то© iншо©... Усе це побачила Галя на далекiй синiй дорозi, що слалася перед нею в ту пропам'ятну нiч. Навiть пожалiла Анатоля i, коли б вiн справдi вирвався з тi╨© халепи, може, вона й подала б йому води. Але вiн з халепи не вирвався - летiв i летiв у небi сiрим птахом, а може, й справдi залишився нерушно лежати на болотяному полi, де його потiм знайдуть мiсцевi селяни i тихцем поховають, видовбавши могилу в торфi. Вiн лежатиме в тiй могилi не сам. Лежатимуть у нiй i iншi бiйцi, що полягли на тому мiсцi, i лежатимуть вони плече в плече... Синя дорога текла й текла в просторiнь. Iшли по нiй невиразнi, наче в туман закутанi, тiнi; довкола, як зорi, пливали людськi лиця, а попереду яснiло, випромiнюючи гостре свiтло, велике прозоре тiло. До нього й простували всi тi тiнi, що ©х побачила Галя, летiв туди й великий сiрий птах у сiрому костюмi, лакованих туфлях i в солом'яному капелюсi. Галя мовчки благословила ©х i мала на те право, адже матiр'ю вона ставала, творителькою життя i його охоронницею. Роздiл четвертий ВОДА IЗ КIНСЬКОГО КОПИТА ...Небо i земля Мимо iдуть. I. Величковський 1 Рокiв за тридцять п'ять до того, коли вiдчув старий козопас Iван Шевчук осiнь, що ©© сплiтали, переповзаючи вiд куща до куща, малi й прудкi павуки, вiн теж прийшов додому, ледве пересуваючи ногами. Лице його незвично виблiдло, а що було його волосся густо-чорне, це тим бiльше вразило Марiю. Зустрiчаючи чоловiка, як то в них повелося, бiля ворiт, вона ще здалеку побачила, що з ним щось ко©ться. Iшов через вулицю i десяток людей, що помiтили його пiд ту хвилю, подумали, що вiн добряче випив. Подумала це спершу й Марiя, хоч здалося ©й це неймовiрним: Iван анi пив, нi курив. Все-таки тривога заповнила ©й груди, i вона проти звичаю спустилася з гори, щоб швидше зустрiтись iз чоловiком. Вони здибались тодi, коли вiн тiльки-но почав братися пiд гору: тодi вона й побачила незвично блiде обличчя i пласкi, майже прозорi очi. - Кудись зiбралася? - спитав, ледве розтуляючи вуста. У не© забракло смiливостi признатися, що стурбована i поспiша╨ назустрiч йому. - Купити солi, - вiдповiла майже пошепки. - Вернися, будь ласка, - запропонував вiн i рушив, насилу долаючи круту стежину. - Iва-а! - дихнула вона за його спиною. - Тобi недобре, Iва-а? Не вiдповiв, а все так само йшов пiд гору. Був зсутулений i начебто поменшав. Стояв бiля сво©х ворiт широкоплечий, бородатий, молодий ще Степан, майбутнiй шкiльний сторож, i Марiя вiдповiла на його привiтання. В глибинi Степанового двору завмерла, залита сонцем, маленька й товстенька Степаниха - вона аж рота розтулила, видивляючись на пониклого i блiдого Iвана. Той все так само важко ступав, очi його лежали на тiй-таки стежцi, ноги зсували i вминали жорству, i виникав вiд того сухий хрумкiт. Видовжена тiнь вiдкидалася набiк i була так само поникла. Марiя поспiшала слiдом, ноги ©й посковзувались на жорствi, а серце аж щемiло вiд неспокою. Так вони ввiйшли у хвiртку. Iван перетнув кругле, заросле шпоришем подвiр'я i втомлено присiв на лавку бiля садового столу. - Що ж таке сталося? - спитала Марiя. Мимохiть подивився на не©, була стурбована i сполошена. Тодi на вуста його найшла блiда, ледь видна усмiшка. - Та не турбуйся, - сказав вiн. - Сидiв я в тiй конторi, було душно, i щось менi приключилося... - Вiн говорив, ледве дихаючи, i вона аж напружилася, щоб вловити той його шепiт. - Вiдчув, що, коли залишуся довше в тiй конторi, в мене розiрветься голова. Отакий я недоладний, - сказав вiн i знову всмiхнувся ледь помiтно. Вона скерувала до нього всю здатнiсть вiдчувати й розумiти. - Тобi щось болить? - спитала обережно. На не© знову наставилися два синi, добрi i смутнi ока. - Це не те слово, - сказав так само тихо. - Я вiдчув, що не можу бути в тiй кiмнатi, що вона мене задушить або висмокче. Зна╨ш, - скинув вiн раптом головою i засмiявся, - коли я вийшов надвiр, так легко й просторо стало на душi! Вона чомусь засумнiвалася, що йому було легко й просторо: надто блiдий був i надто вичерпаний. - Тобi треба покинути службу, - сказала вона. - Вiдпочити й розважитись... Вiн, однак, дивився кудись пiд ноги. Наче не чув ©© слiв, наче взагалi перестав iснувати. А коли звiв очi на Марiю, чимось дивним i незвичайним повiяло вiд нього. - На що ж ми житимемо, коли я покину службу? - спитав коротко. - У мене ╨ материнi коштовностi, - сказала в тон йому вона. - Зрештою, коли ти нiчого не ма╨ш проти... зна╨ш, менi мало доглядати дiм i вести господарство... Дивилися одне на одного i наче ще раз перевiряли себе. Не було сказано тут найважливiшого; тi слова, що вимовили, були тiльки шкаралущею змiсту, що його раптом вiдчули. Був вдячний ©й за таке розумiння, вона ж знала, що тiльки так може досягти того, щоб тi синi очi, якi дивляться на не©, не змiнювали свого кольору. Бачила в тих очах щось не зовсiм збагненне для себе, якусь ще не виявлену силу; хто зна, подумала пiд ту хвилю, може, це якась хвороба в нього почалася? Вночi довго про те думала, не можучи склепити повiк, i вже пiд ранок знову дiйшла до тi╨© ж думки: коли у нього ╨ вичерпанiсть, хай вона зникне, а коли це хвороба, варто поставитися до нього, як до хворого. 2 Тепер, коли минуло вiд то© хвилi стiльки часу, Марiя любить часом, впоравшись iз обiдом, вийти в сад, сiсти на ту ж таки садову лавочку i пуститись у такi солодкi й далекi мандри. Вона незмiнно бачить при тому перед собою нешироку синю дорогу i мимохiть ступа╨ на не©, щоб трохи там проходитися. Останнiм часом це для не© по-особливому жадана розривка, i Марiя Якiвна не вiдмовля╨ собi в тому задоволеннi. Вона бачила на тiй дорозi перш за все високу постать спершу чорнявого, а тодi зовсiм сивого чоловiка: мимоволi йшла за ним, достосовуючись до його ходи, i знову вони ставали плече в плече. Iшли так, тримаючись за руки, i мали на серцях непорочний мир, що його може зродити тiльки справжня любов... Iванова хвороба першого разу тривала два роки. Тодi й було винесено на веранду стiл i замовлено в палiтурнi кiлька обшитих шкiрою зошитiв. Через два роки Iванова хвороба закiнчилася - вiн дописав одного з зошитiв i поклав його на горiшню полицю етажерки. Знову пiшов на роботу, i вони знову почали жити, як усi. Вдруге це сталося, коли йому минуло сорок, вiн прийшов з роботи так само незвично блiдий i такi самi вимовив слова. Вона прореагувала теж так само, хiба що нiчого не сказала про материнi коштовностi, замiсть того вона вже мала працю в школi... I все-таки Марiя Якiвна й зараз не до кiнця зна╨, що таке з ним приключилося. Спершу трохи побоювалася за нього, щось дивне й незвичайне вiдчувала, здавалося, запалювавсь у Iванi темний невгасимий вогонь, його синi добрi очi аж чорнiли, i було трохи страшно поринати в них, хоч Iван лишався до не© так само чуйний та уважний. Так само, а може, й палкiше любив вiн ©©, i Марiя аж задихалася вiд його нестримно© до безуму сили, - це не могло не хвилювати ©© як жiнку, бо ставав пiд ту хвилю ще й посправжньому привабливий. Водночас виключався з реального свiту; дух його, здавалося, жив в iнших сферах та iншими вимiрами. Вона не намагалася всього зрозумiти - мала досить клопоту на роботi i вдома. Страхалася тiльки, що це початок психiчно© хвороби, i з дня на день чекала вибуху. Але нi разу за всi цi тридцять п'ять рокiв не вчинив вiн нiчого такого, що свiдчило б, що дух його й справдi хворий, а коли й пропадав десь цiлоденне, приносив навзамiн букетик польових квiтiв. Спалахувала тодi вдячнiстю до нього i притискала той букет до вуст, а вiн стежив за нею трохи обважнiлими очима, вiд чого аж трем iшов ©й по тiлу, а на його вуста лягала погiдна всмiшка. Дивлячись на нього пiд таку хвилю, Марiя мимоволi сповнювалася неземним здивуванням, ©© невимiрне вабили тi його змiненi очi i мудре, шляхетне лице. Часом ©й здавалося навiть, що чу╨ бiля себе шерхiт легких бiлих крил - ©© голубим вiтром омивало. Бувши наладнована на нього, щоб постiйно вiдбивати поклики його душi, вона несподiвано й сама починала жити яскравiше i красивiше, а коли на його обличчi розквiтала ота тиха, блага всмiшка, радiла, що навiть у цей час вони одне вiд одного не вiдчужуються. Того першого разу ©й не зразу вдалося легко до того при-наладитися. З одного боку, вiдчувала присутнiсть на душi якогось свята, а з другого, непоко©лася i втомлювалася через це; була зроджена до життя звичайного. Отож наступного дня пiсля ото© пропам'ятно© ©хньо© розмови Марiя зайшла була й до церкви. Гаряче молилася того особливого для не© 1911 року, i ©й у дивний спосiб здалося, що хвороба ©© чоловiка i те, що не мали вони дiтей, - це один вузол. Дивилася на iкони i бачила в кожному образi обличчя власного чоловiка. Вони зорили на не© такими очима, тi святi, що ©© ляком пробирало. Особливо ж уразив ©© образ, поставлений у кутку, - уздрiла вона там його очi, пласкi, випитi й майже прозорi. Про те сво╨ враження вона й оповiла якось йому в добрий, погiдний, лiтнiй вечiр, коли вони сидiли в саду i, як звичайно, дивилися на захiдне небо. Вiн стежив тодi за грою барв, що мiнилися на очах i були такi чистi, що весь свiт од того випогодiв. Зирнула мимохiть у його бiк i вразилася, таке гарне й добре обличчя побачила. Погляд його сяяв, очi синьо прозорiли, вуста пом'якшувалися вiд тремтливого усмiху, i ©й аж голова вiд того запаморочилася. Не мала сили встояти перед нездоланним його чаром, тож оповiла тихим, як шелест листя, голосом про сво© вiдвiдини церкви i про святого, що нагадав ©й його, Iвана. Дивилася тодi на чоловiка й описувала словами його ж таки. Вiн одiрвався на хвилю вiд споглядання вечiрнього неба, i воно раптом умiстилося в його прозорих зiницях - позирнув на не© пильнiше. Не сховалося вiд нього нi ©© зворушення, нi неспокiй. Впало десь недалеко пiдточене червом яблуко, пахли квiти, а може, й усе повiтря, сповнене трiпотливого й рiзнобарвного свiтла. Вони тримали погляди зiткнутими, i ту хвилину вона згадуватиме всi тридцять п'ять рокiв, що минули вiдтодi. Зда╨ться, саме тодi й почало складатися остаточно ©хн╨ вза╨морозумiння. Так, це тяглося кiлька секунд, бо наступно© хвилi вiн коротко засмiявся i сказав м'яко, але безапеляцiйно: - Не переймайся!.. Вона миттю послухалася, миттю забула про того святого в притворi i про сво╨ смiшне намагання все-таки знайти пояснення тому, що дi╨ться з ©© чоловiком, - все це було жалюгiдне i грубо приблизне; збагнула, що ╨ речi, над якими, мабуть, не варто застановлятися - все дивне дивним зда╨ться через елементарне бажання зрозумiти те, що треба вiдчувати. Зрозумiла: те, що вiдбува╨ться з Iваном, таки не руйну╨ його душi. Аж зiтхнула полегшено, хоч неспокою не тратила весь той час, доки жили вони разом. Але могла заспоко©тися хоч би на позiр: сидiли плече в плече iз ним у цьому саду i дивилися на захiдне небо; могла милуватися чудовими барвами, котрi гасли й народжувалися. Знала: не дано ©м прожити життя як у всiх, i раптом, розчулена вiд тi╨© тишi i спокою, що лежали навдокiл, вiдчула вдячнiсть, що ©© суджений, ступивши в якiсь незбагненнi для не© сфери, не вiдштовхнув ©©, а так само хоче вiдчувати поруч зi сво©м плече ©© - заради такого, подумала вона, можна згодитися, що на ©© чоловiка й пальцями показуватимуть. А захiд палав. Густим, малиновим вогнем, в який перетопилося раптом усе рiзнотоння барв; наливався тим малиновим свiтлом весь свiт навколишнiй, як i ©хнiй сад; скло на вiкнах раптом запалало гострим i високим полум'ям; топлячись у тiй пожежi, будинок начебто вiддiлився вiд землi, став легкий та примарний, з повiтря витворений. Легкими та примарними стали й вони, i хоч вiн не вiдповiв поглядом пiд ту хвилю на погляд ©©, вона зрозумiла, що тiльки й щастя ©©, що бiля цього чоловiка. Боялася, що мить оця швидко мине, що мине ©© ясний надпорив, що все прозоре знову стане кострубатим, а коли це й справдi сталося, не вiдчула урази й невдоволення - на устах ©© чоловiка знову ожила та ж таки його мила, ледь помiтна всмiшка. 3 В один iз серпневих днiв того-таки 1911 року вiн справдi не мiг знайти ладу в накопиченнi рахункiв, що лежали перед ним. Дивився на них порожнiми очима, потiм звiвся, коротко послався на нездоров'я i вийшов iз примiщення, в якому просидiв майже сiм рокiв. На вулицi озирнувся й побачив замiсть двоповерхового будинку непрохiдну й безводну пустелю. Тихе свiтло осяяло його, здавалося, в нутрi його почав горiти невеликий свiтильник, що й заповнював його отим прозiрчастим сяйвом. Iшов через вулицю i не бачив цi╨© вулицi. Довкола неслись екiпажi, про©хав, гуркочучи, трамвай, i обличчя посажирiв, якi дивилися крiзь шибки, були виблiдлi й напiвпрозорi. Спустився Чуднiвською вулицею донизу i пiшов широкою сягнистою ходою в напрямку Павлюкiвки. Там звернув у вузеньку вуличку й попростував до голови Чацького та Черкiсових лiтнiх будинкiв. Тут шумiли широкими кронами сосни, i вiн вiдчув, що саме цього спокою йому захотiлося. Де-не-де траплялися люди, якi здивовано позирали на блiдого високого чоловiка, але той не помiчав ©хнiх поглядiв. Спустивсь у глибоку, заставлену зусiбiч скелями, долину i вже тут, присiвши на камiнь, збагнув, що свiтла йому всерединi побiльшало. Здалося йому, що все навколо рiзко освiтилося, сяйво те попливло з неба i все ╨ство його почало насичуватися дивовижним яскравим споко╨м. Всi чуття його обернулись у це ╨дине - наслухання й теплу радiсть. Бачив скелi, що нависали навколо, безладно громадячись одна на одну, вiдчував небо, що наче приспустилось i лягло йому на душу; пiзнав раптом увесь свiт, засiяний тим-таки свiтлом, повний гармонi©, але сплетений у надзвичайно складний вузол. Здавалося, душа його розширю╨ться, роблячись безмежно широкою; вiдчув пульс дня, що ожив отут, на цiй землi, - з'╨днання всього живого, неба й землi, води й землi, а також води й неба - чудовий вогонь запалював усе це, напоюючи й живлячи. Побачив вiн, як руха╨ться сiк вiд корiння до стебла в травi та гiллi кущiв, як п'╨ тепло й повiтря ящiрка i як травиться в золотому соку в нiй зловлений комар. Вiдчував над собою там, угорi, величезний i безмежний простiр, його душа проходила туди, розкладаючись на етер, пливла, обволiкаючи далекi планети, метеорити й супутники. Великий космос, засаджений безлiччю круглих тiл, явив йому раптом свiй злагоджений ритм - все там було сповнене i впо╨не найтоншим, проникливим вогнем. Здавалося, що цей вогонь виходить iз нього самого i розсiва╨ться у просторi. Водночас вiн, той вогонь, приходить iз простору й до нього, ╨днаючись на пiвдорозi чи в початках, створюючи тi первнi, що ними i стають потiм круглi тiла. Невимовне задоволення, яке вiдчував пiд ту хвилю, поглиналося безоднею свiтла, i в ньому, як i в безоднi отiй, було розсiяне тонкою матерi╨ю тихе й безначальне вiдчуття вiчностi. Сидiв мiж сiрого камiння, одгородившись вiдтак вiд свiту, i раптом ясно й чисто зрозумiв, що все довкола нього, все бiля нього i все в ньому iсну╨. Тодi ж бо й народилась уперше на його вустах та легенька пiвусмiшка, вiд яко© обличчя його повивалося привабливiстю, а очi ояснювалися спокiйним та мудрим свiтлом. Тож коли вiн устав, щоб покинути це мимовiльне мiсце усамiтнення, мiг уже ясно й просто понести те свiтло з собою, хоч зовнi був блiдий наче стiна. Таким блiдим як стiна й побачила його Марiя, i пережила першi незвичайнi хвилi затурбування. Вона переживе таке ще двiчi, завше по-новому, але результат буде один. ©й доведеться опiкати його пiд такi хвилi, як дитину, тож i ставитиметься вона до нього, як до дитини. Першого разу вона продасть сво© коштовностi, щоб можна було прожити, навчиться просто© роботи i зароблятиме на хлiб учителюванням. Вiн допомагатиме ©й тим, що ловитиме рибу, приноситиме гриби й оброблятиме город та сад. Пiзнiше вiн заведе кiз, i вона научиться тих кiз до©ти. Жодне слово докору не зiрветься з ©© уст, навпаки, коли матиме вiн такi нальоти, трохи його свiтла переходитиме й на не©. Вiдчуватиме тодi настрiй свята, i, може, через те не зборе ©© холодномозкий войовник - будень. Iван же лишатиметься до не© уважливий та чулий, але тiльки на смертному ложi зможе вимiряти силу ©© вiдцаностi. Iван тодi зрозумi╨, що любов, про яку вiн стiльки мiркував i яку добачав у кожнiй живiй iстотi, звела найкоштовнiше гнiздо перш за все в його подвiр'©. 4 У той день, коли довелося Марi© Якiвнi схопитися за поруччя на ганку i коли забило ©й подих, вона вперше й почала згадувати весь ©хнiй довгий спiльний шлях. Сидiла в лозовому крiслi на верандi й, чекаючи, поки заспоко©ться серце, вдивлялася в ту синю дорогу, що простелялася перед нею. Важко дихала, i бракувало ©й повiтря - не могла признатися Iвановi за свою хворобу. Очi ©© змружилися, власне, приплющилися, тодi й проклалася ота синя дорога, в яку вдивлялася вона пильно. Побачила там високого чоловiка, який гнав перед собою гурт кiз; i вiн, i кози зголубiли i виблiдли, повилися прозорою поволокою; чоловiк повернув у ©© бiк обличчя, i ©й знову зайшлося серце, знайоме воно було ©й i дороге. "Такий безпомiчний вiн у життi, - думала Марiя Якiвна, - i хто зна, чи мiг би прожити сам?" Жив, як парашутик кульбаби, несений вiтром, його тягне, i вiн несеться; свiт для нього - зело, залите сонцем, i вiн тiльки й бачить, що це зело й сонце. Дивний смуток вiдчула Марiя Якiвна, сидячи отак пiвнепритомно i вдивляючись у свою синю дорогу. Вона не знала, що отам, з того боку рiчки, поза межами ©© бачення, Iван раптом вiдчу╨ ©© тривогу. Довго дивитиметься в бiк сво╨© домiвки, намагаючись збагнути, що там сталося, - був, наче мембрана, чутливий; але додому вiн зараз не повернеться. Дочека╨ться вечора, хоч на серцi лежатиме i в нього не зовсiм збагненний притяжок... - Що тут у тебе сталося? - спитав вiн уже ввечерi, п'ючи сво╨ молоко. Вони сидiли за столом у саду, i перед ними, як щодня, цвiв захiд. Вона скинула трохи злякано очима. - Звiдкiля ти взяв, що в мене щось сталося? - Та от взяв, - сказав вiн, i м'яка усмiшка лягла йому на вуста. - Що ж ти зна╨ш? - злякалася вона. Вiн спустив погляд. Дивився пiд ноги, i його обличчя поволi буряковiло. Марiя ще бiльше знiяковiла i раптом стала безпорадна, як дiвчинка. - Iва-а! - сказала, начебто скаржачись. - У мене щось iз серцем, Iва-а! Великi сльози раптом викотились iз ©© очей i бризнули на щоки. - Звернися до лiкаря, - мовив вiн трохи розгублено, водночас пильно ©© роздивляючись. I справдi, побачив ©© серце, вперше так близько в нього зазирнув. Нерiвне билося i наче захлиналося кров'ю, яку мало вiдганяти од себе, - червоне кружало, що скорочувалося й тремтiло. Смуток увiйшов i в нього, а очi його запалали. - Не хотiла тебе турбувати, - сказала вона майже пошепки. Не мiг ©й допомогти, мiг тiльки бачити й вiдчувати. Жодно© житейсько© вправностi не навчивсь у цьому свiтi. Простяг руку й нiжно торкнувся сивого волосся на ©© скронi. - Ми вже старi. Марiйко! - сказав тим-таки теплим i смутним голосом. - Я так злякалася сьогоднi, - швидко заговорила Марiя, ковтаючи сльози. - Не за себе я боюся, бо коли пiду з цього свiту... Вона не доказала. Раптом спинилася на ньому поглядом: нiколи не бачила вона таких очей: були вони ясно-синi. Зиркнула на захiд: он вiн, той колiр, онде вона, та голуба смужка. I чи вiд того порiвняння, чи вiд свiтла, що влилось у не©, вона раптом заспоко©лася. - Така я дурна, - сказала, змахнувши сльозу i нiяково всмiхаючись. - Переполохала й тебе, й себе... Дивився на не© тим-таки поглядом, тiльки до ясно© синяви додалося трохи й здивування: побачив ©© такою, якою зустрiв уперше. Вона щиро й широко всмiхалася, i на щоках у не© цвiли найдобродушнiшi в свiтi ямки. Побачив вiн зимовий день, почув iржання коней i легенький подзвiн збру©. Пара здiймалася вiд кiнських морд, тремтiло морозяне й чисте повiтря; засипана снiгом долина була залита легкою морозною синявою. Марiя ховала руки в муфту, переступала черевичками по рипливiй стежцi, - хотiла так вiдiгнати холод, - i пересмiювалася. Щоки ©© рожевiли, носик був гладкий та рiвний, ©© величезнi очi прискали смiхом, i вiн завмер зачарований. Пара легенько здiймалася з конячих нiздрiв i вiд ©© рота, а ще вона, щоб його трохи подражнити, показала, ледь-ледь висунувши, язичка. Iван пiдходив до не©, як молодий лев, - груди були в нього розпрямленi, а в м'язах спiвала молодецька сила. З уст у нього так само здiймалася пара, а коли пiдiйшов до не© зовсiм близько, пара з ©хнiх уст сполучилася. Вiдтак повернулося до них широчезне, обрамлене бородою обличчя вiзника, i вони раптом злякалися того круглого й такого недоречного при цiй ©хнiй iнтимностi лиця... Дивно стало Iвановi, що перед ним сидить така немолода жiнка з рисами, що ледь-ледь нагадують оту, яку мимохiдь побачив: була вона вже як мати чи бабуся тi╨©. Вiн же сам був дiдом юнака, котрий так захоплено пiдходив до повоза, коло якого пританцьовувала на стежинi найкраща в свiтi дiвчина: вiдтак почув Iван посвист батога, що змахнув ним вiзниця, i повiз рушив у той синюватий серпанок, який плiвся над дорогою i повивав свiт. "Сюди ми при©хали, - подумав вiн. - У вечiр цей i у цей сад!" 5 П'ятнадцять рокiв по тому пригадала Марiя Якiвна той вечiр, i ©й, як нiколи, стало соромно за свою слабкiсть, адже турбуватися тодi треба було за нього, а не за не©. Наштовхнув ©© на цi спогади Галин Хлопець, уже двадцятисемирiчний; десять рокiв блукав вiн по свiтi i оце сидiв перед старою вчителькою, спонукаючи ©© до розповiдi. Була Марiя Якiвна вже зовсiм ветха, захiдне свiтло м'яко ©© осяювало, i Хлопцевi здалося, що ця бабуся легка й повiтряна. Мав дивну iлюзiю пiд ту хвилю, що вона поволi розчиниться i зникне а вiн залишиться сам у цiй господi й муситиме давати раду власним думкам. - Заходила твоя мама, - мовила Марiя Якiвна. - Така вона рада, що ти повернувся. Вже бiльше не ваблять тебе мандри? - Вже не ваблять, - сказав Хлопець i усмiхнувся. Вона дивилася на нього: широкоплечого й трохи заповного, з енергiйним обличчям, схожого i водночас не схожого на ©© Iвана з часiв молодостi: той був високий та худий, цей середнього зросту i повний. I все-таки було щось разюче спiльне мiж них, i вона з того дивувалася. Мимовiльно переносилась у той далекий 1911 рiк, коли все оте в Iвана почалося... Випивав склянку молока, за©дав скибкою чорного хлiба, цiлував ©© в лоба, як батько дочку, i йшов з дому. Приходив надвечiр i з'©дав тарiлку борщу. Вночi був по-особливому нiжний iз нею, i в Марi© так i язик не повертався спитати, що з ним дi╨ться й куди щодня ходить. Була тодi ще надто юна i не вмiла чекати. В головi ©й почали плестися всiлякi химери, i навiть зараз, коли вона така стара i ветха, ©й соромно за них... Думала про це, коли Хлопець уже пiшов: ╨ речi, що ©х не можна розказувати. Так настирливо розпитував ©© про старого, що в не© все мимоволi сколихнулося. Лежала сама в порожньому домi, мiсяць зазирав у горiшню шибку, обливаючи холодним свiтлом пiвстiни, i отi пiвстiни раптом прочинилися перед ©© зором, розхилилася неозора далина, i Марiя знову опинилася на синiй дорозi. Iван iшов по нiй сам, без кiз, високий та рiвний, озирнувся на не© й начебто попросив чогось очима. - Вибач менi, - зашепотiла бiла-бiла вiд старостi й мiсячного свiтла жiнка. - За оту пiдозру вибач, недоречну й дурну, а ще бiльше за те недоречне стеження... У ту нiч не спав i Хлопець. Вiн лежав на канапi в дiдовiй бiблiотецi, крiзь вiкно вливалося мiсячне свiтло, а йому здалося, що хтось невидимий пiдiйшов до нього, розчинив, як вiчко у скриньцi, йому груди i поклав туди сокровенний згорток iз сокровенними письменами. 6 Iван iшов рiвною ходою, не пришвидшуючи й не притишуючи кроку. Подався пiд Просиновську гору, за ним, наче тiнь, трохи злякана й засоромлена, подалася й Марiя. Поспiшала пiд гору, бо вiн сховався за закрутом i мiг би легко отак зникнути з очей. Але вiн не зник, iшов розмiрене i наче свiту не бачив. Трохи понурився i, хоч проходили вряди-годи повз нього люди чи про©жджав звощик, нi разу не звiв голови. Бiля театру й водонапiрно© башти зустрiвся йому знайомий. Гукнув до Iвана, i той наче з iншого свiту зiйшов. Стрепенувся i змушений був вiддати знайомому коротку розмову. Марiя тодi звернула в бiчну вуличку, щоб i собi не здибатись iз знайомим, а коли знову вийшла Iвановi в спину, той так само рiвно й неквапно йшов. Звернув на Молочанiвську, i гадки не маючи, чи стежить за ним хто; коли переходив вулицю, на нього голосно загорлав звощик, i вiн покiрно перечекав. У звощику сидiла молода жiнка, Марi© здалося, що вона позирнула на Iвана з iнтересом. Той же не помiтив жiнки, хоч була вона по-справжньому гарна, а завернув до Михайлiвсько©. Тут юрмилося чимало людей, i вiн iшов серед натовпу, дивно видiляючись. Позаду пленталася Марiя, ©й аж очi втомилися стежити за ним, тим бiльше що вже почала заспокоюватися - пiдозра й ураза розчинялись у нiй, натомiсть з'являвся сором. На Ки©вськiй Iван завернув лiворуч, як це робила вечорами, гуляючи тут, молодь, i подався до Кафедрального майдану. Тут його знову перепинив знайомий, але Iван вiдбувся тiльки вiтанням. Подався вздовж базару, минаючи рибнi ряди, - до нього погукували вряди-годи продавцi, але вiн на них не зважав. Бiля магiстрату спинився й уважно роззирнув будинок. Тодi рушив на Замкову й пiшов по синьо-лискучому вiд сонця бруковi. До нього вискочив iз гавкотом чорний i кудлатий песик. Iван схилився й погладив його по головi. Песик радiсно заскiмлив i почав лащитися до Iвана. В Марi© знову збудилася пiдозра, i вона спинилася на вступi до вулицi. Але Iван не звернув до двору, з якого вискочив песик, а подався стежкою, що зводила iз Замкового крутосхилу. Той самий песик загавкав тепер i на Марiю, але коли вона лагiдно промовила до нього, не заскавучав лагiдно i не замахав хвостом, а залящав уже несамовито. Вона сердито цитькнула на нього, притупнувши ногою, i песика мов водою змило - вже аж у подвiр'© залився вiн ображеним i вискотливим тявкотом. Iван був уже внизу. Тихо дзюркотiла мiж камiнням Кам'янка; вiн сiв бiля води, задумливо дивлячись на воду. Марiя мусила стояти в заростях кущiв i спекла кiлька разiв ракiв, бо повз не© проходили люди i здивовано на не© озиралися - мiсце було не з тих, щоб годилося стояти тут без дiла. Але Iван сiв, очевидно, на тому каменi надовго, тож вона знову пiднялась угору i пiшла понад Замковим урвищем. Униз вона спустилася вже за горою - Iван iшов берегом рiчки, так само задуманий i так само вiдсторонений. Рухався, однак, трохи швидше, голову тримав просто, i вона мимохiть замилувалася з його постави i гарно©, стрiмко© ходи. Це помiтила й та сама дама з повоза, що зустрiлася ©м на Молочанiвськiй. Вона саме висiдала iз звощика i теж задивилася на ту стрiмку й високу постать. У Марi© болiсно стислося вiд того серце, але в той момент iз двору пролунав радiсний дитячий погук, i по стежцi до ворiт покотився чудовий простоволосий хлопчик, одягнений у матроський костюмчик. Жiнка тицьнула вiзниковi грошi i побiгла назустрiч тому Золотоволосику. Пiдхопила на руки, пiдкинула, а за мить почала спрагло його цiлувати. Марiя вiдчула тодi, як терпкий кiлок став ©й у горлi, сльози вибилися на очi, i, палаючи з сорому й докуки, вона раптом покинула дурне сво╨ стеження й побiгла додому. Вже не бачила, що Iван звернув на Андрi©вську вулицю й подався вгору мiж ряди розсипаних пообабiч одноповерхових хат - сьогоднi його повабило на те саме мiсце, де пережив вiн нещодавно неймовiрне знесення та щастя i де вiдчув був такий високий спокiй. В той день вiн i принiс Марi© невеличкого букетика диких гвоздик, яких назбирав на кручах, i вона припала до нього вустами. Саме ця дрiбниця й дала ©й силу знову беззастережно повiрити йому, i, хоч було то вкрай сентиментально, потай зiрвала кiлька найкращих квiток i поклала ©х мiж сторiнки. Одну iз цих квiток вона знайде через тридцять сiм рокiв, коли ©й буде ще дуже важко лишатися самiй у порожньому домi. Стане та гвоздичка руда, аж брунатна, але коли д