ивитиметься Марiя на не©, бачитиме червонi пелюстки i чутиме гiрко-солодкий запах свiжого зела. Вона знатиме: був то запах осяяних сонцем горбiв i зiлля, що хоч i пропада╨ щороку, але щороку живе те саме. 7 Кiлька разiв на тиждень сiдав вiн до столу, якого виставив на веранду, довкола цвiли й плелися крученi паничi, перед ним лежали два бiлi поля, клав на тi поля великi й незграбнi лiтери, хоч на службi писав почерком легким та швидким, повiльно виписував слово за словом. Часом вiдривався вiд писання i дивився довгим поглядом крiзь заростi. Бачив дахи хат ©хньо© околицi, чотирикутнi дека дворищ, утоптаних у землю, жiнок бiля лiтнiх печей, наповненi плодами сади, - всi обiйстя чiтко розкреслювалися парканами й парканчиками; звiдси, згори, бачив вiн, як году╨ котрась iз господинь курей, а друга замiшу╨ потраву поросятi; бачив дiтей, якi рiзали, ходячи по околицi, лободу для свиней, i дiтей, якi грались у дорожнiй курявi. Собаки вигризали вошi, гримлячи ланцюгами, або бiгали по вулицях разом iз дiтьми; позгортувались у клубки соннi коти. Свинi розляглися серед вулицi у величезнiй калюжi, а коли про©жджав вiз, вони неохоче зводилися i з невдоволеним хрюкотом вилазили з води. Вся вулиця лежала тут, у нього перед очима; там далi вивищувався горб, за який щовечора сiдало, барвисто розсвiчуючи крайнебо, сонце, але на той горб дивився Iван уже ввечерi, коли сiдав бiля садового столу вже з Марi╨ю. Голосно кликали курей, качок та дiтей господинi, дiти й кури притьма мчалися на той зов, качки вiдгукувались iз рiчки голосним крякотом, а тодi пливли до берега. Бачив вiн хлопчакiв, якi ходили по рiчцi з саками, ловлячи дрiбну рибу, i дiдiв, якi лагодили, сидячи по сво©х дворищах, вершi. Бачив бондаря, що стругав клепки для бочок та цебрiв, а потiм збивав тi клепки, стягуючи обручами. Бачив шевцiв, котрi сидiли на пасастих стiльцях i лунко гатили молотками по пiдошвах. Лакував готову шафу столяр, приспiвуючи при роботi, кiлька теслярiв та мулярiв зводили в глибинi вулицi будинок, перегукувалися голосно, а часом смiялися на кинутий кимось жарт. Паслося на осяянiй сонцем левадi кiлька спутаних коней, вони стрибали, посилаючи вперед зв'язанi ноги, i вiдганяли хвостами набридливих мух. На горбi злiворуч паслося кiлька корiв, мiж них сидiв на травi, стругаючи палицю, ясноголовий обшарпаний пастушок. Вiн знову схилився над бiлим полем, i знову клалися й клалися на папiр лiтери, вив'язувались у слова, якi сплiталися потiм у речення. Марiя при тому намагалася ходити навшпинячки й не грюкати дверима: свята тиша розливалася пiд той час по ©хньому обiйстi. Часом на папiр, на якому мережив сво╨ хитросплетiння, падав жучок i повзав мiж лiтер, наче хотiв розшифрувати химернi отi й незбагненнi зигзаги. Напивався досхочу шелесту плитких слiв, розправляв крильцята i злiтав у повне сонця й комашнi небо. Iван проводив його поглядом i знову якнайпильнiше роздивлявся оту долоню-вулицю: стiни хат йому прозорiли - мiг бачити й кiмнати, що ©х безнастанно чепурили й чистили невсипущi жiночi руки. Бачив вiн i кiлька кравцiв, якi сидiли, заклавшись тканиною, щоб з того безладу створити щось ошатне й гарне; бачив лавочки та ╨вре©в, що сидiли бiля прилавкiв, вiдважували чи вiдмiрювали крам, - всерединi тi лавки були наче вулики, заставленi сотами. Весь отой простiр, долоня ота широка, був заповнений лiнiями, квадратами, колами, людськими iстотами, рухом та вовтузiнням - все жило й ворушилося, з'╨днувалося й перехрещувалося. Двi жiнки зiйшлися бiля криницi i спинилися одна з повними, друга з порожнiми вiдрами; двi iншi стали на вступi до лавки; рiй дiтей, схопившись руками, завзято гупав ноженятами по пилюцi; столяр вiдiрвався вiд роботи й мив руки, а зливав йому замурзаний i босоногий столярчук. Трiйко дiвчат зiйшлося бiля рiчки i про щось завзято цокотiли, схиляючи голiвки одна до одно© i зi смiхом ©х розхиляючи. Iван наповнювався вiд того тихим свiтлом, тихим свiтлом горiв вiн, викладаючи на папiр слова й речення, - випливали вони з нього, як вода. Здiймався вiд того на голубих, спокiйних хвилях, чув бiля себе шелест повiтряних крил, i той шелест чула разом iз ним i Марiя. Здавалося, те свiтло, яке випромiнювалося з нього, наповнювало й усю веранду i запливало в розчиненi дверi - тримала ©х Марiя розчиненими, щоб не грюкати; жiнка в глибинi дому, бiля каструль чи шиття, тримаючи вiника чи витираючи вiхтиком куряву, та жiнка раптом почала усвiдомлювати, що також вивищу╨ться i свiтлiша╨, що весь цей рух по хатi, всi клопоти, якi перебрала на себе, вiдмовившись вiд служницi, частина якогось одного, великого й сокровенного щастя. 8 Пiзнiше, вже через багато рокiв, вона згадувала той час, як щось ©м обом належне, спостерiгала з глибини старостi отi всi тiнi на синiй дорозi й думала, що коли б жили вони з Iваном "як всi люди", з'©в би поступово будень ©хню любов i вза╨мну прив'язанiсть, як з'©да╨ вiн найсвятiшi почуття в бiльшостi людей. Вона думала, що час, коли находила на Iвана ота "гарячка", був порiвняно невеликий, тiльки по кiлька рокiв, - часто находило це на нього перед великими свiтовими подiями; пiсля того вiн погасав, як гасне лампа, коли з не© виходить гас, помалу, ледь-ледь зменшуючи свiтло. Марiя стежила за цим здивовано й несвiдомо шкодувала, що так воно бува╨. Пiсля того Iван начебто забував про свiй спалах та дивацтво i ставав буденний i звичайний. Ходив на роботу, якщо вона була, i пiклувався коло господарства. В часи завiрюх дбав про родину, як i всi навколо: ходив по базарах, мiняв, дiставав i пiдробляв. Вона ж, у свою чергу, склала екзамена на вчительку i мала вже й для себе заняття... ©й важко було повiдомити йому про це, боялася зачепити якусь делiкатну в ньому струну. - Не знаю, як тобi сказати, - мовила вона, нiяковiючи й червонiючи. - Але всидiти помiж чотирьох стiн вище мо╨© сили... Звiв тодi на не© безмiрно голубi очi, i ©й стало ще незручнiше. - Бачиш, - сказала вона ще упертiше. - Той час, коли тiльки чоловiк дбав про сiм'ю, мина╨. Вiдчуваю те саме, бо роботи, яку маю вдома, менi не вистача. Окрiм того... якась туга мене за дiтьми бере!.. Вiн все ще мовчав, розглядаючи ©© тим-таки поглядом, вiд якого вона малiла i ще бiльше нiтилася. - Звiсно, коли не заперечу╨ш, - мовила прихватцем. - Чому б я мав заперечувати? - просто спитав вiн. - Годиться, щоб жiнка сидiла вдома... - Менi нема дiла до того, що "годиться", - трохи за-рiзко сказав вiн, i його брови нервово скинулися. Начебто забув i про розмову, та й про те, що й вона тепер iшла з дому, було то в тi роки, коли вперше був запалився. Не цiкавився нi сiмейним бюджетом, нi тим, що вiн ©сть, начебто те, що людинi треба здобувати грошi, харчуватись i вдягатися, були жалюгiднi дрiбницi. Пiзнiше, коли пригасав, до нього знову вертався iнстинкт годувальника сiм'©, знову ставав приземлений та елементарний, як бiльшiсть чоловiкiв навколо, i вона, яка звикла вже до життя дивнiшого й особливiшого, часом мала до нього й жаль. Тодi й виникали помiж них типовi подружнi сварки, вiд яких страждали обо╨ однаково... Марiя Якiвна згадувала про це найбiльше того 1963 року, коли прийшов до не© в гостi Хлопець i сво©ми розпитами розворушив давно заснулий вулик ©© спогадiв. Хлопець зайшов у ©© двiр так несподiвано, що вона здригнулася. Власне, не його поява так ©© злякала: перед нею стояв чоловiк хоч i невисокий та повний, але який страшенно нагадував ©й Iвана з молодих лiт, коли були вони ще нареченими. Здалося ©й на мить, що часовi хвилi якось дивно посплутувалися, ©й захотiлося пiдхопитися, як пiдхоплювалася колись, коли Iван приходив до не©. Голова ©й при тому закрутилася, i ©й стало зовсiм млосно. - Дай-но менi, любий, води! - попросила вона. Хлопець метнувся до вiдра, i вона вiдпила кiлька ковткiв. - Бачиш, я вже зовсiм немiчна, - сказала ледве чутно. - Сама вже й не здатна нi до чого. Спасибi тво©й мамi, Оксанi й Неонiлi, вони доглядають мене... То що мама зараз? - Пере, - засмiявся Хлопець. - Аж пiна летить на все подвiр'я! - Вона така енергiйна, Галюся, - сказала стара. - Випало ©й на долю, не доведи господи. З вiсiмнадцяти рокiв на руках у не© була дитина й баба, а це неабищо. В вiйну ©й теж довелося ковтнути лиха. Ми з тво©м прадiдом ©м пособляли, скiльки могли, але чи багато ми могли? Мали, боговi дяка, кiз, на тому молоцi й ти вигодувався. Всмiхнулася ледь-ледь, мимохiть повторюючи Iванiв усмiх, i чи вiд то© усмiшки, чи просто тому, що годi ©й не згадувати його, дивлячись на цього молодика, стало ©й погiдно й тепло на серцi. - Не дуже поспiша╨ш? - спитала турботливо. - Що ви, Марi╨ Якiвно? - засмiявся Хлопець. - Поки що гуляю, як пташка! Вони вже сидiли на садовiй лавi бiля столу, i перед ними цвiло захiдне небо. - Глянь-но, - сказала Марiя Якiвна. - Щовечора сиджу я так i дивлюся. Твiй прадiд теж любив дивитися на тi барви. Зна╨ш, нiколи вони не повторюються, от що дивно! Завмерла на мить, вдивляючись у вечiрн╨ небо, на вустах ©© грала вмиротворена всмiшка, i Хлопець мимоволi схвилювався, дивлячись на цю зовсiм бiлу жiнку, - велику красу старостi помiтило його око. - Вiн був дуже добрий до людей, твiй прадiд, - тихо сказала стара, вдивляючись перед себе зосередженим поглядом. - Душею вiдчував, коли в когось яка бiда. Часом ми самi нiчого не мали, а вiн посилав мене занести молока якiйсь хворiй дитинi. Сам вiн соромився сво╨© доброчинностi, - м'яко всмiхнулася Марiя Якiвна, - бо зовнi був замкнутий та похмурий, i от тодi i я ставала йому в пригодi. 9 Ледь свiтало, коли вiн прокинувся й лежав якийсь час, вслухаючись у неозору тишу ранку. Прокукурiкав десь пiвень, вiкно ще було застелене синюватою млою, за шибкою мертво застигла густо обсаджена яблуками гiлка. Вiн дивився на ту гiлку, в соннiй ще головi думки були повiльнi й наче розрiдженi; Iван примружився - змiг i через стiну продивитися. Побачив мокрi вiд роси дахи, вулицю, рiчку, що синьо спала в сво╨му ложi, побачив зовсiм виблiдлий серпик мiсяця серед неба i кiлька майже погаслих зiрок. Лежав якийсь час, спостерiгаючи, як свiтлiша╨ в кiмнатi: свiтло вливалося до нього чисте, тремке й заливало поволi весь окiл, який мiг вiн озирнути, звiвшись на лiктi. Поруч тихо спала Марiя, ввi снi обличчя ©© було прегарне. Свiтло залило це обличчя, складки постелi, меблi, стiни й фотокартки на тих стiнах. Задивився на одну з них - був то Iванiв дядько. Всмiхався зi стiни, i чи вiд того свiтла, чи був Iван так наладнований, те обличчя раптом ожило перед ним. Кучерявий та широколиций, дядько дивився на нього з легким прижмурцем i чи кепкував з нього добродушно, чи пiдбадьорював. Iван устав, намагаючись не рипiти, i поволi вдягся. Свiтла бiльшало й бiльшало. Пiшов босонiж, м'яко ступаючи навшпиньках, i Марi©, яка прокинулась у ту мить, здалося, що вiн пливе в сивуватих хвилях свiтанку. Не подала знаку, що не спить, а мовчки стежила, як крадьковито ступа╨ вiн до дверей. Поклав руку на клямку й обережно натис на язичка. Клямка клацнула, дверi тихо, але виразно зарипiли. Швидко повернувся в ©© бiк, i вона змушена була заплющитися, щоб не стурбувати його. Вийшов навшпиньки у сiни, лишивши дверi прочиненими. Вона схопилася з лiжка й подалася за ним. Iван спускався по зарошених дошках ганку, перетнув безшумно подвiр'я i ступив у залитий мерехким ранковим свiтлом сад. Роса густо пообсаджувала листки й плоди величезними блискучими краплями, i вони легко тремтiли, ураженi навколишнiм свiтлом. Стояв босонiж серед саду в розхристанiй сорочцi i зарошених штанях, звiв обличчя, i великi сльози покотилися йому з очей. Велика всезаймаюча гармонiя захоплювала його, все сильнiше запалюючи, колисаючи, втишуючи i розм'якшуючи. Здавалося, входив сам у себе, i тiльки кра╨чком вiльного мозку розумiв i передчував, що свiтло це особливе, а радiсть вогнелитна. Знав, що було це вiдчуття таке саме, як тодi, коли вiн уперше запалився i хотiв напитися цього свiтла аж до вичерпу. Марiя також вiдчула, що повторю╨ться те, майже забуте, спершу ©й стало трохи й страшно - встигла увiйти в багаторiчний ритм життя простiшого, в якому тiльки й було, що дбання про шматок хлiба i хорошi книги, якi вони читали разом спокiйними вечорами. Всi цi роки, якi минули й були переповненi такими турботами, адже для свiту загального вони тiльки й були: вiн - бухгалтер, а вона - вчителька. Вiйна й революцiя, голод i нестатки, страх перед утратою шматка хлiба - це зачепило i ©х, але не закрутило... Стоячи отак у темних сiнях i дивлячись на дивно змiненого i схвильованого чоловiка, Марiя подумала, що на ©хню долю випав теж не зовсiм звичайний жереб. Була вона як вода, котра потребу╨ твердо© форми, щоб здобути свою, але чи мiг такою формою стати для не© отой коханий, щасливий безумець? Знала: знову всi турботи за ©хн╨ iснування ляжуть на ©© плечi: за якийсь час вона призвича©ться до цього i знову буде задоволена. Зда╨ться, знову помре для них будень, i це по-сво╨му вiдживить ©х обох. Дивилася смутно в той залитий свiтлом сад i вже твердо знала: вiдсьогоднi Iван не пiде на службу, а знову висиджуватиме на камiннi й дивитиметься на воду. Принесе ©й у нагороду напiвзiв'ялий букетик, i вона спробу╨ вдруге знайти в ньому кiлька найкращих квiток, щоб ©х зберегти. Сум заволодiв нею у тих сутiнних сiнях, хоч друга половина ©© ╨ства мимовiльно вже засiвалася тим свiтлом, що лилося i вiд саду, i вiд чоловiка. Два споко© змагались у нiй - один буденний, узвича╨ний, що велiв тiлу й духу вправлятись у русло всезагальне, i цей, який вiдривав ©© вiд свiту i замикав в особливу капсулу. Саме тому й сумувала вона i саме тому радiла, була водночас кволою i захопленою, а що несила було ©й так легко зрiвноважити цi два начала, то не змогла стриматися i раптом заплакала. 10 Зрештою, цього разу Iван горiв по-особливому: висидiвши якийсь час за столом на верандi, вiн наче пригасав i нiяковiв. Брав сака, прив'язував до боку торбину i йшов бовтатися на рiчцi. Починав ловити вiд яру, неподалець Зарiчанського висiлка, i поволi простував угору. Ставив сака пiд зiлля, а що утяжив його свинцевими грузилами, не потребував тримати. Обережно пiдiймався за течi╨ю, обходячи по пiску, а тодi тупав шалено ногами, взутими в калошi, та палицею бушуючи, аж каламутнiла, воду. Зводив сака: срiбно билися там пiчкурi, повзали, як маленькi гадючки, щипавки, в'юнилися слизи i яскраво мерехтiли черевастi, майже круглi бекаси[1]. Обережно вибирав у торбу пiчкурiв та слизiв, щипавкам та бекасам давав волю, а тодi брiв за течi╨ю вгору, високий та худий, з уже посивiлим волоссям i гарний. Заганяв i знову зводив сака, з якого дзвiнко стiкала у рiчку вода, сак пах тванню й водяним зiллям; поступово вiн сам набирався того запаху - вiтер дув йому просто в обличчя, звiюючи кучеряву чуприну, i дво╨ дядькiв, якi проходили в цей час по березi, мимовiльно розвернули в його бiк обличчя. - Диви, з панiв, мабуть, - сказав один, похмурий, а другий запосмiхався, блискаючи зубами. - Бач, i справля╨ться! - Припекло, то й справля╨ться, - буркнув перший, похмурий, i пiшов берегом далi, мнучи важкими чобiтьми прирiчкове бадилля. - Глянь, худий вiн який! - наздогнав першого веселий. - Шкiра на ньому й костi! - Зате морда благородна! - цвiркнув крiзь зуби похмурий, i веселий за його спиною залився смiхом. - Потiха з тебе, Андрiю! - Не з мене потiха, а з нього! - буркнув злiсно похмурий, i веселий раптом перестав смiятися, озирнувся й знову побачив високу, струнку постать з розвiяним за плечi волоссям, що повiльно брела по водi. Усмiх раптом зник iз його веселих вуст: здалося йому, що той високий не по водi йде, а над водою. Iван чув ту розмову, але вона пройшла повз нього, як проходить бiля нiг вода: калошi засипалися пiском, але вимивався той пiсок так само легко, як i западав, тiльки окремi крупинки муляли ступню. Тодi вiн спинявся й виколупував тi пiщинки - обличчя його було застигле, а очi свiтилися погiдно. Сонце заламувало в тих очах по iскрi, i вони вiд того здавалися ще яснiшi: на сiткiвцi вiдбивався весь навколишнiй свiт - всiянi зеленню горби й хати, птах, який летiв у небi, хмари й синява, густо зiгрiта лiтнiм сонцем. Ген вiддалiк на далекiй курнiй дорозi ©хав вiз, тягнучи за собою довгий бiлий шлейф - той вiз iз шлейфом також вiдбився в Iванових зорках, так само i вiзниця, маленький звiдси, як пуголовок, що змахував коротким, мов диригентська паличка, батогом. Iван спинився серед рiчки й на мить заслухавсь у широку, рiзноманiтну музику оркестру навколишнього свiту, яким диригував той iграшковий вiзник. Спокiйно й умиротворено поспiвували у кущах пташки, дзюркотiла на високих чи низьких нотах вода, вдаряли по нiй смички сонячного промiння, десь поблизу голосно кричала качка i вторував ©й прохриплий голос качура. Вiд найближчо© хати полинув невимiрне теплий, неголосний жiночий спiв: там зривала з дерева вишнi зовсiм юна молодичка. Кидала тi вишнi в берестяну коробку, часом кладучи найстиглiшу й до рота, i вишня ця, входячи ©й в уста, рубiново спалахувала, роблячи рубiновими й вуста молодички. Тодi Iван знову дививсь у чисту лискучу воду i вибирав на око густiше зiлля, щоб поставити сака. Ловив якраз стiльки риби, щоб вистачило по©сти на двох; наступного дня вiн прийде сюди знову, а коли буде дощ, сидiтиме цiлий день на верандi i виписуватиме сво© корячкуватi гачки, роздивляючись водночас велику долоню вулицi, прочитуючи ©© лiнi©, як хiромант. Бачив чотири головнi лiнi© на тiй долонi: найважливiша - лiнiя життя, а там лiнiя здоров'я й розуму i лiнiя щастя... Цвiркун поселиться в нього на верандi, пiдспiвуватиме йому вдень i вночi, ночами на його скрегiт вiдгукуватимуться iз саду жабиропухи i турлюкатимуть вони цвiркуну в унiсон. Бовванiтиме тiнню на тiй верандi i вдивлятиметься в темiнь. Бачитиме, як з'╨днуються водно у тiй темрявi чоловiки з жiнками, чутиме стогiн породiллi i крик немовляти. Бачитиме радiсну, зморену усмiшку матерi й чутиме заспокiйливий вуркiт батька. Слухатиме колючi сварки, якi спалахуватимуть у дворах, i погiдний туркiт закоханих по та╨мних кутках. Вдивлятиметься в широко розплющенi очi жiнки, яка кона╨, i чоловiка, якому раптом запахла земля. Дивитиметься на веселий танок у якомусь дворищi i слухатиме гомiн пiдпилих людей. Можливо, проникатиме його погляд i в товщ земну, де губляться шари давнiшого людського життя: накладаються вони один на одний, роблячи землю бiльшою. Бачитиме випростанi кiстяки колишнiх людей та розгубленi кiстки ©хнiх тварин. Пiзнаватиме рештки ©хнiх речей: уламки посуду, домашнiх речей, збро© i шматки напiвзотлiло© одежi. Глибоке й широке зiтхання почу╨ вiн iз то© землi, i так промовлятиме до нього життя, яке вiдгорiло й замiстилося життям оцим, що кладеться перед очi. Лежить воно перед ним, як велетенська долоня, i вiн спокiйно ©© розглядатиме. Буде врiвноважений, добрий та поблажливий. На вустах його гратиме тиха всмiшка, а очi його сумуватимуть, як суму╨ вiдбитий у росi мiсяць. Все сповнюватиме його душу i втомлюватиме ©©. Тодi вiн змушений буде погасити свою усмiшку та смуток, спустить голову, i ©й додасться в цей вечiр ще кiлька сивих волосин. Нечутно ступаючи, зайде на кухню. Тут налл╨ в миску води i спокiйно й довго омиватиме собi ноги. Його чекатиме вдома жiнка, яка лежатиме з розплющеними очима i яка вже трохи почала боятися сво╨© самоти. Вiн пiдiйде до не©, поцiлу╨ в прохолоднi вуста, нагрi╨ ©х i нагрi╨ться коло них i сам. 11 У той вечiр далекого 1963 року Марiя й сама дивуватиметься, що так розговорилася вона перед Хлопцем, що сидiв навпроти не© i, здавалося, не слухав, а випивав ©© слова. Хто зна, може, в такий спосiб ©© дух долав отак кiлометр за кiлометром синю дорогу - час вiдлетiлий та забутий; для цього й справдi було потрiбно, щоб Хлопець завiтав у ©© двiр, коли вона вже на ладан дихатиме; стане вiн для не© як дорога тiнь, дивно схожа на Iвана. Покликала його i не шкодувала: був то по-справжньому вдячний слухач. I дивно завинулося в головi старо© вчительки, здалось ©й, що колись давно таки народивсь у них iз Iваном син: круглолиций та кучерявий, i саме вiд того сина прийшов у свiт цей Хлопець, а може, прислала його до не© туга ©©. Хоч була вже зовсiм стара, не губила й крихти з того, що зафiксувала колись ©© пам'ять, - хочеться ©й у такий спосiб посумувати за тим далеким i вiдлетiлим чи, може, справити йому хоч такi поминки. - Про вiйну я мав би пам'ятати бiльше, - сказав Хлопець. - А от уявлення, як ми тодi жили, нiякiсiнького. Вiн розвiв руками й розсмiявся. - Всiм нам дiсталося, - сказала тихо стара вчителька. - Ремiсникам було легше: завжди треба носити взуття й одежу, треба дiжку для огiркiв i ще там щось. Школи були зачиненi, та й чи могла я пiти в ту школу? Твоя мама намагалася не показуватися на вулицях. Виручали нас тодi твiй прадiд та Олександра Панасiвна... Вона подивилася долi, собi пiд ноги, i знову побачила там шматок синьо© дороги, по якiй iшла вона i простували й iншi. Побачила Олександру Панасiвну, яка кро©ла iз шкiри заготовки для чобiт. Галя узбро©лася пульверизатором i дула з пляшечки фарбу на розгорнутий листок паперу, по якому було розкладено трафарети: лебедi й дерева. Тi лебедi мали плавати по озеру, засипаному дрiбними синiми крапельками. Галя дивилася на це чудо мистецтва й смiялася. - Гляньте, гляньте, який дивоглядний несмак! На тi слова поверталося до не© сухе й строге обличчя Олександри Панасiвни. - Зате хлiб пiде тобi в смак! I застигала з пульверизатором у ротi Галя, i дивилася на Олександру Панасiвну незвично посерйознiло, випливав тодi з ока ©© блискучий, iскристий кришталик, i така вона ставала безпомiчна тодi, та Галя, i засмучена, що Олександра Панасiвна вiдкидала шевського ножа й пiдходила до не©: - Давай-но поплачемо, ясочко, га? Вони сiдали, обiйнявшись, на канапi й плакали тихо, похитуючись. I похитувався вiд того весь свiт i вся хата, а дiти Олександри Панасiвни, побачивши таку невидаль, застигали бiля порога чи посеред хати, зорячи широко розплющеними очима. I так само застигала й вона, Марiя, iз глечиком молока, яке принесла для дiтей. - Ну, чого ви, чого, дурненькi? - казала вона, також схлипуючи i простуючи до них. - Ой дайте нам, Марi╨ Якiвно, наплакатися, дайте нам хоч раз на мiсяць виревтись! Дiти вислизували одне за одним iз хати, бо той плач був уже трохи смiшний для них i незрозумiлий. Марiя ж Якiвна прилучалася до жiнок, стояла бiля них i плакала. Було ©м усiм чого плакати, бо в тiй хвилi збиралися вся гiркота ©хня та бiль. Олександра Панасiвна бачила Миколу, який пробирався у цей час десь через болота й чагарники, Галя бачила свого Хлопця й бабцю, а Марiя Якiвна спiвчувала i ©м, i цiлому свiту. Iван в той час розпустив по горбi кiз i ловив саком рибу. Риба ловилася погано, i вiн раптом закинув голову, дивлячись упритул на небо... - Все життя, яке мина╨, синку, - сказала Марiя Якiвна Хлопцевi, - це окремi сценки й картини, обличчя й епiзоди. Ми ©х стiльки розгубили по дорозi! Але ╨ одне. Хлопче, - вона подивилася на вечiрн╨ небо, що гаряче палало над околицею, - це наша присутнiсть у всьому. Наша присутнiсть - це i ╨ та дорога, яку я так часто останнiм часом бачу. 12 I вона знову побачила синю дорогу, по якiй iшов високий сивий чоловiк (було це вже тодi, коли Хлопець пiшов i коли лежала вона без сну на самотньому ложi); довкола клубилися, набухали й крутились у повiльному ритмi великi прозористi кулi, якi висяювали з себе синювате свiтло, тремтiло воно й розливалося довкруж. Може, вiд цього сяйва синiла i дорога, Марiя побачила там себе, молоду й веселу; зда╨ться, це був той момент, коли вона з так само молодим та веселим Iваном покинула бiля узлiсся вiзника з широким, обрамленим бородою обличчям, а самi вступили в лiс. Зашумiли тодi в них над головою сосни i заспiвали пташки, вона йшла, притримуючи подiл сукнi, й позирала вряди-годи на нього, такого веселого й гарного. Вiн смiшив ©©, розповiдаючи всiлякi iсторi©, i Марiя зупинялася i аж згиналася, так смiялася. Вибивалися ©й на очi сльози, а коли зводила вона обличчя до сонця, воно засвiчувало в ясних кришталиках крихiтнi веселочки. Вони й самi не знали, чого пiшли в той лiс, але було так повабно ступати по зеленiй травi, засипанiй чорними шишками! Коли лiс погустiшав, вони пiшли по м'якому шаровi глицi. Сонце простеляло ©м пiд ноги химернi свiтлотiннi сiтки, i вони раптом забули про вiзника, котрий чекав ©х бiля узлiсся, i про те, що вони можуть заблудитися. Стовбури заставляли довкола весь простiр; часом натрапляли на густi заростi папоротi i, взявшись за руки, перебродили ту папороть, як зелену воду, лишаючи за собою примнутий слiд. Над ними каркнув кiлька разiв ворон, i десь неподалець стукав об кору дятел. Iван раптом посерйознiв i замовк, вийшли вони на вузьку лiсову дорогу, майже зарослу травою i з ледве пробитими в тiй травi колiями. Земля тут була вщерть заплетена корiнням, i вози, якi про©здили тут, певне, стукотiли по корiннi, як по бруковi. Вона теж раптом притихла, бо вiдчула, що вiн скаже ©й щось украй важливе. Ще тремтiла на ©© вустах усмiшка, така несмiлива й схвильована; вiн обiйняв ©© за плечi, i вони пiшли, як по водi, по тiй дорозi, наслуховуючи спокiйний пташиний спiв i одновимiрне биття власних сердець. У просвiт видно стало заповнене лiнивими й повiльними купчастими хмарами небо, синява була така, що аж очi слiпила; ©м перелетiла дорогу велика, жовта з чорним, пташка; вона начебто збудила Iвана, вiн зупинив кохану й сильно, гарно ©© поцiлував. Марiя вiдчула вiд того поцiлунку, що в не© розширилося серце, що вся вона наче налита голубим вiтром i що хоче брести отак по цiй дорозi iз ним. Вони йшли й тулилися одне до одного, начебто в цьому лiсi було ©м затiсно чи весь свiт вмiстився в ©хньому намаганнi стати однi╨ю iстотою, з одним тiлом i духом, а пiзня зозуля, яка раптом обiзвалася з лiсу, помiрно й терпляче почала вiдлiчувати ©м роки ©хньо© спiльноти. Вони вийшли на галявину, i зозуля перестала лiчити. - Ти рахував? - спитала тихо Марiя. - Нi! - вiдповiв вiн. - А ти? - I я нi! - сказала Марiя i раптом тихенько зойкнула вiд захвату. Уся галявина була засипана квiтами, пiд сонцем вони променились i грали, хитались i миготiли. Трава була така соковита, що, здавалось, ось-ось бризне смарагдом, який розiлл╨ться, заливаючи землю. Було таке враження, що всi квiти зiйшлися до цього мiсця з усього лiсу на незвичайний квiтковий форум, i те, що потрапили на нього Iван з Марi╨ю, не було випадковим. Дiвчина раптом притулилася до Iвана, а його руки щiльнiше обняли ©©. Стояли, й дихали, i наче вбирали собi в груди розсичений у повiтрi мед, вiдтак почули неголосне, дружне, однотонне гудiння - тисяча бджiл прилетiла сюди, щоб випити з квiтiв нектар. Весь простiр через те бринiв, сколихнутий безлiччю легких, прозiрчастих крил, вони дихали медом i пили його, бо теж раптом вiдчулись у цьому свiтi, як двi бджоли, - мали зiбрати тут власний мед i понести назад у домiвку. Були тут зайвi всi -слова, але вiн таки промовив, прихилившись до не© i ледь-ледь торкнувшись гарячими вустами ©© вуха: - Марi╨, - сказав вiн. - Народи менi п'ятеро синiв... 13 Вона залишила на тiй галявинi сво╨ дiвоцтво i кiлька сльозин, якi упали на траву; на тому мiсцi пiзнiше виросте дика груша, - Iван знайшов був ©© пiзнiше, коли почав приходити сюди по гриби. Було вже то через двадцять рокiв по тому, i навiть тодi вiн не зразу пiшов iз галявини, а довго стояв... Вона вiдштовхнулася вiд нього, мала прим'яту одежу i була незвично блiда. Це сталося так раптово, без попереднiх думок та погодження, просто повiяв на них п'яний вiтер, i вони позагублювали на цiй галявинi голови. Коли ж опритомнiли, все вже сталося, а рiзкий бiль, який вiдчула, ©© по-справжньому перелякав i примусив вiдштовхнути його. Тодi й упало тi кiлька сльозин, i вона подумала, що вони тут у чомусь помилилися, що все мало вiдбутися не так просто й проза©чно, що вона не повинна полум'янiти перед ним iз сорому. Змовк тисячоголосий гул бджiл, i коли позирнула вона на ту галявину, не видалася ╞й такою недiткнутою й гарною, начебто бджоли потолочили квiти, як тiльки-но потолочив ©© вiн. Вiдiслала Iвана, щоб могти впорядкуватися, i вiн покiрно пiшов мiж дерева. Меншав i меншав, тодi ©й стало страшно, що вiн i справдi покине ©© в цьому глухому лiсi. - Iва-аI - покликала вона. - Iва-а! Вiн повернувся. Сидiла в травi й дивилася на нього широко розплющеними очима. Вiн iшов до не© повiльно, але впевнено. Спиралася позад себе у землю й чекала, поки вiн пiдiйде. Iшов та йшов, i вона в клубок зiщулилася, мала й нещасна, очi ©© швидко й злякано забiгали, а вiн став бiля не© на колiна i взяв у руки ©© злякане й чудове лице. Подивилася йому у вiчi i ввiйшла в глибину щедро© синьо© ласки, що випромiнювалася з його очей. Не могла вiдвестись од тих очей, хоч ©й було й соромно, й нiяково. Затремтiли в не© руки, якими впиралась об землю; знову зирнула в тi небеснi очi й не мала сили стримати раптового трему, що пройшов через тiло. Заплющилась i стислася, ледве не померши вiд чогось незбагненного, ©й захотiлося напитися свiтла з його очей, натомiсть боялася, що ось-ось вибухне ©й iз горла червоний струмiнь - перебiг по ©© тiлi й навiки покорив ©© гарячий, спазматичний вогонь. Поверталися до узлiсся, на якому покинули вiзника, в легких та прозорих сутiнках. Вiдчули раптом, що пiзнали якийсь великий сакрамент людського буття, тож притислися одне до одного раменами й пiшли отак по залитiй вечiрнiм фiолетом дорозi - здалося, що йтимуть так вони завжди. 14 Утрет╨ навiдало Iвана його дивне свiтло в 1931 роцi. Вони були тодi в гостинах у Марi©но© сестри Надi©, i доки сестри балакали, Iван мовчки ходив по просторому, засипаному квiтами саду. За полудником вони випили по чарцi старого доброго домашнього вина. Iван пiдiйшов до полиць iз книгами, котрi належали чоловiковi Марi©но© сестри, i той почав тихо й натхненно оповiдати йому про тi книги. Вiн показав йому "Саlеndаrium" Фiлянського i прочитав звiдти кiлька сумовитих, але прегарних рядкiв. Пiсля того вийняв книжечку Боддера й продекламував кiлька вiршiв французькою мовою. Вiн заговорив про парнасцiв i ©хн╨ вiдбиття - росiйських символiстiв, i його голос схвильовано шелестiв бiля Iванового плеча. Сестри розмовляли в кутку мiж вiкнами, в кiмнату уже заповзали сутiнки, i тi жiночi постатi, що шепотiлися помiж себе, були запнутi тонким смерком, тiльки ©хнi очi поблискували. Чоловiк Марi©но© сестри витяг з полицi "Ладi й Маренi терновий вiнок мiй" Пачовського, а потiм прочитав вiрш Славинського, погортавши перед тим давнього декламатора. Сутiнки все згущувались i згущувались; Надiя встала й засвiтила сiрника, щоб припалити гнiт лампи. Те свiтло жовто змоделювало ©© обличчя й кинуло на нього хитливi тiнi. Лампа горiла серед столу, але не було ще досить темно, тож Марi©не обличчя, яке вiн побачив у ту мить, вразило його несподiваною молодiстю. Те свiтло зняло з не© всi зморшки, пригасило сивину, зробивши волосся темно-попелястим, очi ©© юно засвiтилися - засмiялася вона тихо на якийсь сестрин жарт. Чоловiк Марi©но© сестри нетерпляче поторкав Iвана за плече й показав йому тоненьку книжечку Свiдзiнського. - Це вже сучасний поет, - сказав вiн i прочитав кiлька вiрпгiв, вiд яких ще бiльше просвiтлiло Iвановi на серцi. Вiн узяв ту книжечку у руки i, прихилившись до лампи, почав перелистувати. Марiя теж зирнула тодi на нього, обличчя його рiзко моделювалося, а очi iз синiх стали зовсiм чорнi. Вiн схилявся над столом i гортав сторiнки, пасмо вже сивого волосся спадало на лоба, i вiн трохи нервово його вiдкидав. Коло нього збуджено топтався з черговим томиком у руцi круглий i майже лисий сестрин чоловiк - його очi по-молодечому палали. Надiя прошепотiла сестрi щось виключно жiноче, i та мусила переключити увагу - заговорили вони про варення, печиво та в'язання; стали в жiнок при тому та╨мничi й прегарнi обличчя, а на вустах вряди-годи заквiтали тонкi й загадковi усмiшки. Iван повернув книжечку господаревi, i той, дмухнувши на не©, понiс, тримаючи в обох долонях, до полицi. Бiля полицi вiн прочитав Iвановi кiлька японських хоку в росiйських перекладах, а тодi взяв до рук книжечку Рабiндраната Тагора "Садiвник". - "Божевiльний подорожнiй, - почав читати вiн трохи пiднесеним тоном, - шукав того камiння, що перетворю╨ все в золото; на тiнь вiн був схожий тiлом, спалений сонцем, з ковтунами запиленого й скуйовдженого волосся, з устами, стиснутими так мiцно, як його замкнене серце; очi йому горiли, як лiхтарики свiтляка..." У цей час пiдвелася зi свого стiльця в кутку Марiя, ©© велика кудлата тiнь скакнула на стiну. - Будемо прощатися, - сказала вона. - Нам далеко повертатися... Вона не знала тодi, що цi слова наберуть глибшого значення: сестра ©© незабаром помре, а ©© чоловiк пропаде - була це так само бездiтна пара. Вони вийшли в густий сутiнок, Марiя поцiлувалася з Надi╨ю, а чоловiки сердечно стисли один одному руки. - Приходьте, - сказав Надi©н чоловiк. - Я вам ще не все показав... Вони пiшли через завулок, а тодi вийшли на освiтлену лiхтарями дорогу. Коли-не-коли про©жджали повз них вози й авта, коли-не-коли траплялися подорожнi. Марiя була втомлена, а Iванiв розум був настро╨ний тихо й мирно. Був вiн у станi спокiйно©, майже пасивно© радостi - все його тiшило i все подобалося: i ця напiвпорожня вулиця,й лiхтарi, що освiтлюють дорогу ледве не для них самих. Вiн iшов так довго, з насолодою вдихаючи легке й прохолодне повiтря, аж доки дiйшли вони до Чуднiвсько©. Саме тут, унизу, бiля рiчки, це й сталося. Тривало всього кiлька секунд, але за них вiн пiзнав бiльше, нiж пiзнавав за мiсяцi й роки: велике свiтло пролилося в його груди, i це вже на все життя. Марiя вiдчула безпомильно його стан, цього разу вона вже не страшилася за нього - частка свiтла перейшла й на не©, окрiм того, була вона пiд враженням вечора, повного синiх сутiнкiв i та╨мничого шепоту. Тихий i ясний спокiй вiдчули вони, iдучи поруч, притислася вона щiльнiше до нього i аж примружилася. "Що ╨, - подумала вона, - хай буде, а що станеться, то якось уже переживем!" 15 Уранцi вiн устав, поснiдав молоком iз хлiбом, поцiлував дружину i вийшов з дому, як завжди виходив на роботу. На мiсце служби вiн, однак, прийшов тiльки для того, щоб узяти розрахунок. Вийшовши з примiщення, де пропрацював вiсiм рокiв, вiн навiть не озирнувся. Iшов повiльною й рiвною ходою, i обличчя в нього було таке незвичайне, що на нього озиралися. Вулиця вивела його до Сiнного базару, де чулися крики свиней i кiнське iржання, мукали корови й тремко озивалися кози. Свинi лежали на возах, а знудженi селяни мовчки чекали на покупцiв. Конi хрумали пiдвiшений у торбах овес i позирали на свiт спокiйно й байдужне. Якийсь чоловiк обзирав корову, заглядав ©й у зуби, пiдiймав хвоста й мацав вим'я. Здавалося, вiн повза╨ по тiй коровi, як вуж, - тварина раз по раз тривожно мукала. Iван спинився коло огрядно© баби, котра сидiла на розкладному стiльцi, заплющивши очi, - в руках тримала прив'язь iз трьома козами. Кози потяглися до Iвана гострими мордочками з борiдками, i вiн почухав одну пiд пiдборiддям. Друга мекнула, розкривши рота, який спалахнув червоним, - очi ©© стали наче гудзики. Дивний смуток вiдчув Iван у тому меканнi, дивний смуток побачив у засклiлих тих очах. Баба розплющилася, очi в не© були зовсiм такi, як i в ©© кiз. - Почому кози? - спитав Iван. Баба подивилася на нього з пiдозрою, але за мить з ©© рота поплив велемовний потiк. Вона почала розказувати йому про гiрку свою долю, покивуючи при цьому головою, про старiсть-не-радiсть i про пропалу свою силу. Розказала з тремом у голосi про одну, другу й третю козу, одна з них Валентина Iванiвна, друга Свiтлана Iванiвна, а третя Людмила Iванiвна, бо всi три вони ╨динокровнi сестри; оповiла вона про те, що цiлий день i нiч проплакала, перш нiж зважитись вивести цих красунечок на базар. "Красунечки" совалися писками Iвану в долоню, мекали, немов i собi навперебiй розказували про свою долю. Стара тим часом оповiла Iвановi, що вони спокiйнi й мирнi кiзочки, а молока дають стiльки, що вона не зна╨, де його й дiвать. Сметани з того молока не збереш, сказала йому стара, - це твар нiжна i, коли хочете, благородна, але який у тому молоцi смак! Молоко, сир i кисляк чудовi, сир не гiрший коров'ячого, а може, й кращий, гордо сказала баба, i коли вiн ©й не вiрить, вона напише йому свою адресу, недалеко й живе, на Трипiльськiй: там у не© хата, городець i сад. I городець, i сад вона ще опрята╨, а от ходити за козами ©й уже не пiд силу. Знову заплющилася, але для того, щоб сховати сльози. Потекли з одного й другого ока i змочили за мить усе ©© широке й добродушне обличчя. Iван поклав старiй у руку грошi, не торгуючись, i вона з дива аж за колiна взялася: - То ви й торгуватися не будете? Наступно© хвилi вона побачила його обличчя i зустрiлася з синiми, напрочуд добрими очима. Дивилася якийсь час, i неземне здивування охопило ©©. Вiн тим часом зняв з ©© кiз ошийники i поклав у подiл старо©. - Дякую, бабусю, - сказав тепло, повернувся й пiшов. Кози слухняно побiгли за ним, як собачата. Стара аж заклякла. Зрештою, швидко отямилася, хутко пiднесла до очей стиснуту руку з грiшми i почала швидко ©х рахувати перебираючи. Грошей було якраз стiльки, скiльки просила, хоч готова була продати кiз i дешевше. Звела голову, щоб хоч поглядом провести того незвичайного покупця, але нiде його бiльше не побачила. На те вона ще бiльше здивувалася й перехрестилася. Пiзнiше вона розкаже сусiдам i знайомим неймовiрну й чудову легенду, а що була вона богомiльна i пильно ходила в церкву, iшлося в тiй легендi про святих та нечистого i про те, що вона не розiбрала до ладу, чи святий купив у не© кiз, чи нечистий. - Як там не було, - резюмувала стара сво©м недовiрливим та захопленим слухачам, - а мене тiшить, що поганих кiз я йому не продала. Були це чудо-кiзочки, - плакала вона, - золотко-кiзочки, такi душевно чистi, що аж серце менi за них болить! - Я так i пойняла, - сказала другого разу стара. - Такого ти, Надеждо Филимонiвно, не проведеш! Цього i нiззя було проводить, ще якогось лиха нашле на бiдну мою голову, тьху-тьху, не на нiч згадуючи... Вiн iшов по вулицi, кози слухняно й дружно бiгли за ним слiдом; коли перечiкував машину чи воза, ставали вони всi три обiч нього: Валентина Iванiвна при цьому мекала, в тон ©й вторила Свiтлана Iванiвна, а Людмила Iванiвна дивилася на свiт осмислено. Iшов Iван спокiйним, розважним кроком i, здавалося, нiчого не бачив довкола себе. Так вийшов вiн на Ки©вську, i коли проходив повз установу, в якiй пропрацював вiсiм рокiв, з ©© вiкон висунулися всi працiвники. Вони дружно пожалiли його й пробалакали на цю тему до вечора, зiйшовшись на думцi, що ©хнiй завжди пунктуальний спiвтовариш по роботi зсунувся, бiдолаха, з глузду. Вони однодушне поспiвчували Марi©, а бухгалтер Фаня Iсакiвна розповiла при цьому досить повчальну iсторiю про свою родичку, з якою трапилася така ж iсторiя: якою страшною морокою виявилося це родинi! На кiнець робочого дня вони дружно забули про свого невдачливого колегу, i тiльки молоденькiй друкарцi Ра© вiн приснився був уночi: йшов по березi рiчки високий, випростуваний, з палицею-стiльцем, а за ним статечно й гордо ступали кози. I здалося тодi ввi снi молоденькiй друкарцi Ра©, що вона закохалась у того чудного чолов'ягу i палить ©© через те невгасимий вогонь. Вранцi вона неймовiрно здивувалася на такий винятково дурний сон, не оповiла його нiкому i тiльки значно пiзнiше, рокiв через сiм, коли прийде вона з чоловiком та дитиною на рiчку, побачить раптом ту ж картину, що колись ©й наснилася: iтиме берегом