високий сивий i дуже гарний старий i за ним ступатимуть статечнi й задоволенi кози. Вона скаже щось веселе про того старого сво╨му чоловiковi, аж той розрегочеться, але в серцi в не© щось тенькне, наче обiрветься тонка струна. Того всього не дано буде знати Iвановi. Вiн пройде повз вiкна установи, де працював вiсiм рокiв, i не помiтить нi будинку, нi цiкавих у вiкнах. Вийде на Кафедральний майдан i спуститься Чуднiвською вулицею вниз. На горi, ще перед тим як спуститися, ще раз зупиниться, стануть коло нього й кози, вони побачать один iз найкращих кра╨видiв, якi тiльки може витворити природа. Побачать вони далекi горби i скелi, оброслi лiщиновими й берестяними кущами, поля, а на них густо золотого жита. Вiтер гойдатиме хлiб, i йому здасться, що тi гори дихатимуть. Здiйматимуться ©хнi груди, завитi в синiй тонкий газ, - сплять вони, наче велети. Iван вiдчу╨ тодi неймовiрний захват, який завжди пронизу╨ мандрiвника, коли той уперше ступа╨ на шлях, а перед ним ма╨ простелитися дорога не в один мiсяць. Iван зрозумi╨, що те, чого вiн шукав, знайдено i що п'ять синiв, про яких мрiяв, вiн народить, хай будуть це лише п'ять паперових зшиткiв (два iз них уже списано). Вони замiстять йому те, чого не досяг, i це ма╨ стати найвищим його щастям. Вiдтак прийшов до Iвана ранковий настрiй, настрiй свiжо© роси, що обкропила трави й освiтилася сонячним промiнням. Весь простiр побачився йому заповнений сонцем, синiм небом, безлiччю моторного птаства, жукiв, метеликiв, комах. Земля була повна корiння, хробакiв, кротiв, мурашви й козачкiв. Соковитий духмяний запах сiна йому почувся, вiдчув вiн у плечах солодкий ломець, наче й справдi цiлий день махав косою. Запах меду почув вiд бiлих та жовтих розсипiв кашки, бджоли загули коло нього тисячами крил, i йому здалося, що вiн повернувся на галявину, на якiй став чоловiком. Сонце грало на листi й пелюстi урочисту пiсню, i пiд ту мелодiю рушив вiн у свiй упереднiй шлях, а за ним, статечно й мiрно покивуючи, пiшли три його вiрнi супровiдницi. роздiл П'ЯТИЙ ЗАПАХ СЕРПНЕВОГО СОНЦЯ Спека! Крик цикад Полум'ям пiднявсь до хмар, Нерухомих хмар. Сарен, XVIII ст. 1 Шкiльний двiр було захаращено витягнутими партами й столами; Олександра Панасiвна метнулася по вулицi i вже йшла в супроводi кiлькох молодиць - несли вони з собою горщики з бiлою глиною та квачi. Старший хлопець Олександри Панасiвни нiс вiд рiчки повнi вiдра, син пiдстарший сидiв серед двору й рiвняв, на шматку рейки цвяхи. Марiя Якiвна снувала з вiхтиком i обтирала з парт куряву, сторож Степан лагодив тi парти, голосно лупаючи по головках цвяхiв молотком. З гори спускалася Галя в сiрому старенькому платтячку й у бiлiй хусточцi, i Володимир, який розмiшував фарбу, перш нiж почати фарбувати, мимоволi на не© задивився. Не мала зараз то© краси, яка так вразила його, коли пiднявся був на гору, але лице ©© було таке кругле й таке здивовано-миловидне, що вiн знову вiдчув, як у нього закалатало серце. Поруч з нею ступав голий до пояса Хлопець, тримав у руках старе вiдро; старша дочка Олександри Панасiвни почервонiла, дивлячись на Хлопця, i, щоб сховати зворушення, нахилилася й почала перев'язувати шнурок на балетцi. Дочка пiдстарша ганялася за меншою, вони стрибали з парти на парту, аж доки сторож Степан нагримав на них. Олександра Панасiвна пiдiйшла в супроводi молодиць до хвiртки водночас iз Галею. Вони спинилися на мент: високо зазвучали ©хнi голоси. Хлопець покинув ©х i пiшов iз вiдром до рiчки, там вiн спинився по колiна в водi i заслухався, як дзюрчить коло його литок вода. Зирнув угору й побачив синезне серпневе небо з величезними купчастими хмарами. Почув млосний запах бур'янiв та води: ген далеко, з лiво© руки, побачив високий зелений горб, на якому сидiв на розкладному стiльцi сивий козопас Iван Шевчук, а довкола розбрелися бiлi, аж слiпучi здалеку кози. Хлопець вибрiв iз води разом iз наповненим вiдром i несамохiть зустрiвся поглядом зi старшою дочкою Олександри Панасiвни. Вони привiталися, а вiн схопив iнше вiдро, щоб наповнити його для дiвчинки. Вона спитала його про щось дзвiнким голоском, i вiн подумав, що дзенькiт швиду в рiчцi i цей голос - один звук. Набрав води, а коли передавав вiдро дiвчинцi, ©хнi руки схрестилися. Тiльки тепер вiн зрозумiв, що оповiда╨ вона йому: ледь-ледь не згубила вона скляно© кулi, яку вiн ©й подарував, власне, хотiла ©© присво©ти молодша сестра, але вона знайшла й вiдiбрала. Сонце так яскраво освiтлювало при цьому ©© обличчя, що воно здалося Хлопцевi майже бiлим i здалися дивовижно прозорими ©© очi - двi малi, сiрi й надзвичайно свiтлi кринички. Володимир у цей час поклав на парту перший мазок фарби; жiнки повiдчиняли у класах вiкна, i в порожнiх кiмнатах ©хнi голоси звучали пiдсилено - жiнки розчиняли в горнятах бiлу глину. Там порядкувала Олександра Панасiвна, яка з'являлася чи в одному, чи другому вiкнi. Раз визирнуло з вiкна й кругле Галине личко i ненароком зустрiлося з Володимиром поглядом. Наче пролетiла помiж них зелена iскра, зв'язала ©х i сполучила, а водночас i перелякала - Галя миттю сховалася, а Володимир ляпнув на парту стiльки фарби, що та потекла по схилу тонкими брунатними струмками. Сторож Степан показав йому на вiдламану свинку вiд парти, i вони заговорили, як би лiпше ©© приладнати. В цей час жiнки загримiли в класах столами, пiдсовуючи, щоб легше було бiлити. На один iз тих столiв миттю скочила Олександра Панасiвна i вiдразу замахала квачем, голосно розповiдаючи жiнкам якусь iсторiю. Володимир задоволене дихнув запахом фарби i почав ретельно ©© розмазувати пензлем. Хлопець iз старшою дочкою Олександри Панасiвни знову принiс води, Марiя Якiвна взяла одне з вiдер i почала полоскати в ньому почорнiлий вiд куряви вiхтик. Сторож Степан гукнув на синiв Олександри Панасiвни: один став тримати дошку, а другий пiдставляв на те мiсце, куди мав зайти цвях, важкого молотка. Сторож сильно бив по головцi, i дошка в хлоп'ячих руках стрибала. Марiя Якiвна по-домонтарському обходила парти й ретельно ©х обтирала, потiм вона обiтре дошки й столи; в цей час у порожнiх класах знову задуднiли лункi голоси, i четверо квачiв дружно заходили по стiнах. Стелi оббiлювала Олександра Панасiвна, як найвища: в класi запахло мокрою глиною, i Хлопець, удихнувши того запаху, вiдчув урочистий настрiй, який запанову╨, коли бiлять хати. З кутка двору захоплено цвiрчали цвiркуни, сонце щедро освiтлювало двiр i людей у ньому, i всi вони в тому свiтлi здалися Хлопцевi спрозорiлими. Пiзнiше вiн згадав цей день, сидячи самотньо на верандi Марi© Якiвни в тому-таки лозовому крiслi, що в ньому любив сидiти старий Iван, - буде вiн тодi дорослий i куритиме люльку. Одна iз хмарок, якi випустить з то© люльки, раптом освiтить йому ту далеку картину, повернувши незрiвнянне вiдчуття серпневого сонця, яке завжди свiдчить про достоянiсть, а водночас i про закiнчення лiта. Тим часом по небi повiльно пливли, наче велетенськi бiлi кораблi, хмари, i старий козопас там, на горбi, стежачи за повiльним та несхитним рухом тих хмар, побачить небо, вщерть заповнене велетенськими птахами, такими великими, що несила ©м буде швидко летiти. Лежали вони завмерло на синьому полi неба, i, тiльки пильно придивившись, можна було б спостерегти отой одноманiтний рух. Тиха радiсть почала вливатись у серце старого - нагадало це йому всi три спалахи, якi вiн пережив. Цього разу впадав у визiр старого бiльше жовтий колiр, чув вiн дух тлiлих бур'янiв, втомлено© землi й першого осiннього листя - було теперiшн╨ його свiтло й ота радiсть, як серпневе сонце зi сво©м запахом; прочувалася в ньому важкота пригнутих пiд плодами гiлок. Тонка й сумовита усмiшка лягла на вуста старому, i вiн просидiв iз тою усмiшкою аж надто довго, забувши наглядати й за козами. Через це, може, вiн, i не побачив того клопiтного руху, що ним виповнився шкiльний двiр, не побачив дружини, що заклопотано обтирала куряву, не почув дзвiнких жiночих голосiв у порожнечi класiв - все це iснувало в той день поза ним. В той день вiдчув вiн, що сонце, хоч i гаряче, ма╨ вже в собi присмак тлiну i що засноване воно легкою срiбною мережкою, яку сплели довкола нього невгамовнi павуки. Побачив вiн самотню бiлу шапку кульбаби, яка цвiла вдруге i вдруге народила свiй легiон парашутикiв. Теплий i повiльний вiтер повiяв на нього, i зiрвав вiн та й понiс з то© шапки з десяток насiнин - розбухли вони раптом у повiтрi, розрослися i стали пiр'ям для бiлих птахiв, що ©х уздрiв Iван у небi. Тиха осiнь ступала на землю золотими черевичками, поклавши собi на вуста пальця. Старий надто виразно побачив цю жовту постать, тож звiвся, склав стiльця i пiшов додому. Кози здивувалися на цей несподiваний учинок свого володаря, але перестали скубти траву й повiльно поволоклися слiдом. Марiя Якiвна, яка уздрiла була той похiд зi шкiльного подвiр'я, змушена була пiдiйти до Володимира й вiдпроситися додому. Володимир звiв на не© прозорi вiд щедрого сонця очi i, звiсна рiч, дозволив, адже вони тут чудово вправляться й без не©. Марiя Якiвна покидала цей двiр iз жалем та тривогою, бо те, що ©© чоловiк покинув гору передчасно, не могло ©© не стурбувати. Отож вона й поспiшила до свого обiйстя, щоб стати там на воротях, а коли вона вже стала i надчiкувала чоловiка, зi шкiльних вiкон раптом полинув, вирвавшись iз чотирьох жiночих грудей, чудовий спiв. Може, через це старша дочка Олександри Панасiвни рiшуче перев'язала чоло косинкою i ступила й собi в шкiльнi дверi, а сторож Степан зупинився з молотком у руцi i аж рота розтулив, дрiбно поклiпуючи каправими очима. Кiлька парт уже сяяло фарбою, сонце" грало на лискучих площинах, i старий козопас, який побачив тi ясно-брунатнi плями, подумав, що то теж сво╨рiдний призвiсник осенi. Володимир, однак, милувався на дiло рук сво©х, i коли до нього пiдiйшов Хлопець i попросився в малярчуки, вiн радо на те пристав - вони запрацювали вже в двi руки, захоплено водячи пензлями по потрiсканих, порiзаних та залитих чорнилом дошках. Галя визирнула у вiкно й помiтила цю несподiвану iдилiю, була вона з нiг до голови заляпана бiлими крапками, i Володимир, побачивши ©© отаку покрапковану, не втримався, щоб не всмiхнутися. Проста й широка вийшла в нього усмiшка, Галя не встигла на не© зреагувати, бо на ©© лицi мимовiльно спливла така ж усмiшка, i вони, цi два однаковi усмiхи, напрочуд злагоджено по╨дналися. Хлопець устиг замастити фарбою щоку (стояв до вiкна спиною), i Володимир сказав щось веселе про ту його замащену щоку. Вони водночас засмiялися, Володимир i Хлопець, i на цей смiх визирнула вже так само заляпана глиною старша дочка Олександри Панасiвни. Сторож Степан сидiв на партi й перепочивав, в бородi його стримiла самокрутка i блiдо цвiв вогник. Вiн почав розповiдати довгу й не зовсiм логiчно збудовану iсторiю - його низький голос погiдно плив подвiр'ям. Пихкав водночас i цигаркою: вряди-годи звивалася над його головою синя хмарка диму. Пiдстарший син Олександри Панасiвни звiвся вiд сво╨© залiзяки, на якiй вигинав цвяхи, i струсив iз колiн iржавий порох. Пiшов неквапно до туалету, обмацуючи в кишенi недбало викинутий Степаном недокурок, в туалетi вiн запалив сiрника i з насолодою втягнув у себе мiцний дим. Старший син Олександри Панасiвни пiшов до туалету й собi, i вони по-братському розкурили знайдене добро. Старий Iван проходив у цей час зi сво©ми козами берегом, його голова, як i козяча шерсть, свiтилася бiлим перламутром, i на цей перламутр сумнувато зорила з свого обiйстя Марiя Якiвна. Велика сила првабила Володимира зайти в школу, де поралися жiнки, - жив у ньому настрiй серпневого сонця й тих усмiшок, що обмiнялися вони з Галею. Врештi кинув вiн квача у фарбу i обтер лопушиним листком замащенi руки. З вiкон неслася спокiйна й лагiдна пiсня, i вiн пiшов на ту пiсню, як летить на вогонь нiчний метелик. Четверо жiночих постатей завзято махали квачами, дiвчинка розводила в горнятi синьку; пахло глиною, стiни були мокрi й посмугованi, пiдлога вщерть заляпана вже пiдсохлими й мокрими плямками; вiн спинився на вступi до класу й раптом вiдчув, що його серце стисли залiзнi лещата, що вiн зовсiм не належить собi, а радше тим очам, що глянули на нього iз закрапкованого глиною обличчя. - Ну, як тут дiло? - гукнув вiн, скалячи зуби й намагаючись згасити зрадливий трем у пальцях. Пiсня обiрвалася, i вiн почув у вiдповiдь веселi, лункi голоси, - одна кинула до нього жартом, i всi гучно засмiялися. Володимир знову вдихнув у себе чудового глиняного запаху, i йому захотiлося по-парубоцькому завернути шапку на потилицю й безжурно позалицятися до всiх оцих веселих жiночок. 2 Над каштаном у дворi трiпотiло кiлька бiлих метеликiв, i Хлопець, фарбуючи парти, крайока стежив за ©хньою грою. Були лискотливi на голубому тлi й виписували в польотi химернi зигзаги. Старша дочка Олександри Панасiвни вийшла зi школи й зупинилася подивитися, як Хлопець фарбу╨. - Слухай! - сказала вона й шмигнула заляпаним глиною носиком. - Дай трохи пофарбую. Вiн дав ©й пензля, i вона захоплено почала розмазувати фарбу. За покинутий Володимиром пензель узявся старший син Олександри Панасiвни, пiдстарший у цей час чкурнув у сад сторожа Степана. Степан натхненно забивав здоровенного цвяха, залiзши в парту, а його жiнка перехилилася через паркан до сусiдки i не менш натхненно молола з тою сусiдкою язиком. Пiдстарший син Олександри Панасiвни спокiйно вилiз на яблуню i почав накладати пазуху великими жовтими буравицями. Володимир вийшов зi школи i засмiявся, побачивши, як возяться коло фарби дiти. Найменша дочка Олександри Панасiвни сидiла на землi й натирала об камiнь боки збитому каштановi. Каштан перетворювався вiдтак у брунатний волохатий м'ячик, а руки вiд соку, перемiшаного з землею, ставали темнi. Iван важко пiдiймався пiд гору, за ним плелися кози. Марiя Якiвна стояла в воротях, бачила незвично блiде чоловiкове обличчя, i воно мимохiть нагадало ©й щось давн╨, дороге, але й болюче. Зiтхнула глибоко, а метелики, якi нещодавно грали бiля каштана, затанцювали над ©© головою. Старий козопас побачив тi метелики, син╨ небо мiж деревами, повну лiтню жiнку, яка стояла у воротях, i раптом не впiзнав ©©. Здалося йому на мить, що там, у воротях, ма╨ стояти iнша жiнка, молода й струнка, з великими темними очима i з м'якою всмiшкою на вустах. Ця ж, що стояла насправдi, теж мала таку ж усмiшку й такi ж очi, але була йому незнайома, як i цей двiр, у який вiн збирався ввiйти. Вiн спинився, трохи занепоко╨ний, потер лоба, струснув волоссям - кози його тим часом дружно входили у ворота. Бiлi метелики зникли, цвiло тiльки те ж таки неймовiрно син╨ небо, яке знову вразило його бездоганно чистим кольором; почав натужно думати, чого повернувся вiн додому так заранi. Вже впiзнавав оту жiнку у воротях i вловив тривожний проблиск у ©© очах. Шукав пояснення, бо цей час, який минув вiдтодi, як рушив вiн додому, став наче глибока прiрва, в якiй уперше пропала його свiдомiсть. Навiть озирнувся туди, назад, де мала б бути та прiрва, - лежав довкола залитий сонцем простiр, знайомий та звичний. Чорна важка хвиля огорнула його на мент, i вiн захитався, заплеснутий незрозумiлим вогнем. Побачив бiля себе Марiю, яка тримала його пiд лiкоть i щось говорила чи запитувала. Чув неймовiрно лагiднi iнтонацi© ©© голосу, але змiсту не добирав. Тодi випливла йому на вуста всмiшка, яку вiн знайшов сьогоднi на тому просякнутому осiнню горбi, - була вона тонка й сумовита. - Тобi недобре? - перепитувала Марiя, пiдтримуючи його. - Та нi, - всмiхнувся вiн, намагаючись вдавати iз себе безтурботного. - Захотiлося менi трохи пописати... Пiдстарший син Олександри Панасiвни набрав повну пазуху яблук i зiстрибнув на траву. Степаниха повернулась у його бiк, але не побачила шибеника, ©© окликнула спiврозмовниця, щоб доказати почату вже кiлька годин тому iсторiю. Пiдстарший син Олександри Панасiвни спокiйно перейшов сад i вступив у шкiльний двiр. Вiн пригостив яблуками всiх дiтей, якi були в дворi, i дорослих, не виключаючи й самого Степана. Тодi всiвся за полагоджену тiльки-но Степаном парту i задоволене ввiгнав мiцнi бiлi зуби в яблуко. В цей час визирнула вже зовсiм забрьохана в глинi Галя: в дворi всi сидiли i з хрумкотом ©ли. - Хорошi яблука, - сказав Степан, примiряючись, щоб забити нового цвяха. - Де це ти ©х узяв? Пiдстарший син Олександри Панасiвни спокiйно подивився на сторожа i вкусив яблуко так, що навсебiч бризнули краплi прозорого соку. 3 Серпень цього року видався багатий, повiтря настiльки погустiло й поважчало, що, коли пролiтала бджола чи гедзь, струшувалося, наче голубi драглi. Сади стояли обважнiлi вiд щедрого плоду, аж хазя© змушенi були ставити пiд кожну гiлку пiдтичку. Срiбнi купчастi хмари починали повзти через небо з десято© ранку - доти небо було ясне, кришталеве й трепетне. Хмари, якi з'являлися потiм, було послано, здавалося, для того, щоб пiдкреслити його незвичайну, трохи виблiдлу синяву i щоб посилати на землю срiбне сяйво. В тому сяйвi людськi обличчя ставали м'якшi й добрiшi й освiтлювалися так, що навiть короткозорi починали добре бачити. Вiтру майже не було, але той легiт, що ледве ворушив листя, нiс у собi перше вiдчуття осенi та холодiв. Можливо, вiд того у травах аж розривалися цвiркуни, не припиняючи сво╨© роботи, як женцi, цiлу добу. Далекi, лисi, недавно золотi горби потемнiли - хлiб iз них уже звезли, i стернi надали ©м землисто-жовтого кольору. На оброслих полином кручах снували туди-сюди, спускались i пiднiмалися, крутилися й танцювали метелики, - горби вiд того мерехтiли й начебто були вкритi танцюристими квiтами. Рiчка вмерла в сво╨му ложi, вилискувала холоднувато i вiдчужiло: купальникiв уже не притягала ©© принадна вiльга. Де-не-де тiльки виднiлися юрливi постатi, що блукали по водi з саками, береги вiдтак безлюдно свiтили, а на кущах з того боку рiчки було вже запалено по кiлька ясно-жовтих, фосфоричних пiд цим сонцем листкiв. Володимир дивився на тi листки, сидячи бiля розчиненого вiкна, i в серце йому наливалося тихо©, трохи сумно©, але напрочуд погiдно© музики. Пiд цю хвилю йому дивно ставало, що ще недавно чулися над цi╨ю землею вибухи i розрiзали повiтря кулеметнi черги. Йому дивно було вiдчувати й легке зудiння в нозi - свiт перед ним був такий прозiрчастий i так гарно уладнований! Йому хотiлося заплющитися, щоб перенестись у якусь iншу сферу: ця тиша i цей спокiй по-сво╨му вражали його й бентежили. За спиною лежала порожня школа, стiни ©© було побiлено, пiдлоги вимито, парти розставлено, в порожнiх класах при╨мно пахло не до кiнця просохлою фарбою та глиною. Вiн полюбив заходити туди щодня i вдихати цей запах: ще зовсiм трохи - i в цi чистi, соннi й такi запашнi кiмнати ввiрветься весела i завзята гурба. Поки що вiн насолоджу╨ться цим настро╨м, тим бiльше що побiч iз цим живе в ньому й iнше почуття, i вiн намага╨ться затлумити його, але воно весь час виплеску╨ться з нього - погляд його нестримно тягся туди, на гору, куди вiн забрався тiльки раз i де так незвичайно було пригощено його водою. Думав про це, сидячи бiля вiкна й дивлячись на тi горби з першими жовтими листками. Незрима сила витручала його з дому, i вiн iшов на засипану камiнням гору. Тонко пахтiв тут полин, танцювали бiлi метелики, було ©х так багато, що вiн мимоволi починав ©х лiчити. Збивався й покидав це заняття, очi його прикипали до холоднуватого синього плеса - вiдбивалось у ньому небо, а променi стрiляли з ряботиння. Музика, яка навiдувала його ранiше, вдома, почала проявлятись i тут: почув ©© уперше, коли збагнув свою дивовижну залежнiсть вiд дому на горi - можливо, мелодiю пiдказало йому ранiшн╨ радiо, а може, зродилася вона й самовiльно. Так, це було те, що частково пояснювало його стан - настрiй серпневого сонця. Кам'янiв вiд того незвично сильного вiдчуття, що пробудилось у ньому, i це теж стало складником його музики. Здавалося, й та вода, що випив ©© на горi, також озвучувалася набором чудових i не зовсiм владнованих тонiв; вiдчував натомiсть тихе щастя вiд того, що воно вже ╨, а водночас i тихий смуток - те, про що мрiяв, все-таки було далеке. На перший позiр все було просто: тяглася на гору стежка, по якiй вiн все-таки може зiбратися, треба стати на не© й пiднятися - мав незвiдь-чому тверде переконання, що його звiдти не прогонять. Але сидiв отут, на полиновому горбi, i змушений був рахувати метеликiв, якi й досi мигали й мигали, злiтали й присiдали на бур'ян, танцюючи великий серпневий танок. Вночi йому приснилося, що ма╨ там, на горi, свою кiмнатку, заставлену вщерть книгами, а вiн ще до вiйни вiдчував до книг особливу охоту; тi книги напрочуд тонко пiдiбрано пiд його смак - цiлi вечори сидить вiн у тiй кiмнатi, захоплено гортаючи сторiнки. Це стало продовженням iншого марення, яке побачив вiн у польовому шпиталi. Три стiни йому привидiлися густо обсадженi шкiряними корiнцями, якi тьмяно лискочуть золотом, i цi стiни раптом склали для нього коридор, по якому вiн пiшов, важко налягаючи на костури. Цей сон навiдав його в один iз найяснiших ранкiв, якi трапляються на цiй землi. Прокинувшись, вiн побачив кiмнату, залиту свiтлом, здалося, вона розширилася вiд того свiтла i засвiтилася. Десь неподалiк лопотiло листя, брязкали вiдрами бiля колонки, а ще далi голосно балакали двi жiнки. Вiн раптом збагнув, яка чудова й правильна вимова в тих жiнок, якi розкiшнi й переливнi ©хнi голоси. Лежав, широко розплющившись, тодi вона знову заграла, ота повiльна, але така незвичайна музика. Тяглася з глибини його нутра - спiвали там сонячнi скрипки, нiжнi й сторожкi, лопотiло й лопотiло листя, сонячнi пальцi вдаряли об нього, як об клавiшi. Зорили на нього великi, знайомi, невимiрне вабнi очi; отам, де бурлi╨ струмок, озвалося фортепiано, а де бджоли обсiли галявину, тихо заструмiли вiолончелi. Вiн слухав ту музику, i йому здавалося, що це тiльки випадок, що гра╨ ©© оте чорне клапасте радiо, - таку музику не може написати жива людина, склада╨ ©© вся велика й багатоманiтна природа. Ввiйшла в його тiло, як вода, i вiн подумав, що це таки справдi була вода, а кiмната, де лежить вiн зараз, широко розплющивши очi, тiльки промiжний пункт у його довгiй мандрiвцi до справжнього острова тишi. Встав, намагаючись не зруйнувати тонко© й тако© ненадiйно© матерi© свого настрою, i пiдiйшов до вiкна. Старша дочка Олександри Панасiвни роздмухувала вогонь у лiтнiй печi, стулила губенята й заповзято дула. Вогник спалахнув, здавалося, з ©© вуст i пробiг по хмизу. Дiвчинка встала, витерши зап'ястям сльози, - Володимир побачив, яка прозора й тоненька ця дитина. Здалося йому, що спурхне вiд землi й полетить у синюще повiтря, як пташка. Дим рiвно став вiд печi до неба, Володимир зирнув на вулицю й побачив, що таких димiв сто©ть над околицею з двадцять - вони, тi стовпи, пiдпирали небо, як Геркулесовi, - виливались там у вишинi у нестерпно бiлi клубастi хмари. Старша дочка Олександри Панасiвни взяла на сво╨ утле клубеня миску з бiлизною i пiшла росяною стежкою до рiчки. Поблискували босi й мокрi ©© ноги, свiтле волосся розсипалося по плечах i грало, а коли вона зiгнулася бiля води й розстелила по течi© бiле простирадло, вiн зрозумiв, що музика полонила його до кiнця, що вона охоплю╨ цiлий окрай, бо й гра╨ ©© для нього весь оцей широкий, залитий сонцем свiт. Покульгав чимдуж до дверей, вiдкинув защiбку i спинився на порозi, примружившись вiд сонця. Там, на горi, в сонячному диму пливала скеля, трохи далi топився дiм, наполовину схований у зеленi. Ясно свiтилася стежка, що спускалася з гори, i йшов по нiй напiвголий хлопчак, широко розмахуючи руками. 4 Хлопця покликало в той ранок те ж таки сонце, що розбудило й Володимира. Вiн устав i, ступаючи навшпиньки, щоб не розбудити матерi й прабаби, вийшов на ганок. Тихе свiтло огрiло землю, розлившись навдокiл хиткою, марлевою мережею, тонко сплетеною iз сонячного промiння. Стояв, i дивився, i вiдчував сон, який ще не вiдчепився вiд його повiк: снилося йому, що вiн вирушив у далекi мандри, вдягши на себе чорний хiтон мандрованця i взявши до рук високу, в людський зрiст, палицю. Ясно-синю дорогу побачив у той ранок Хлопець - клалася вона мостом з ©хньо© гори на гору протилежну, перерiзала Варваровий сад i тяглася туди далi, до лiсу. Йому аж дихання заклало, так захотiлося ступити на те син╨ полотно i рушити по ньому, не озираючись. Зiйшов iз ганку i бiля хвiртки озирнувся. Дiм ще спав, сонно заклепивши вiконницями вiкна. Спали там сотнi книжок, що встиг вiн уже прочитати, i спали iншi сотнi книжок, якi вiн прочита╨ значно пiзнiше. Хлопець не жалкував за тими непрочитаними книжками - знав, що рецепта на свiй пошук там не вiдчита╨. Вiдгада╨ його лише на цiй ясно-синiй дорозi, що стелиться перед ним, залита тремким ранiшнiм свiтлом, - покликала його могутнiм голосом, i вiн, малий та нiкчемний перед ©© величчю, вiдчув, що облива╨ його потом. Думка покинути цей дiм пробудилась у ньому не вперше. Прийде час, неодноразово гадкував вiн, i йому таки доведеться пiти в широкий свiт. Хто зна, де носитиме його i чи повернеться вiн? Просто пiде, а решта все виясниться. Рушив по вогкiй вiд ранково© роси стежцi i бiг, аж доки зупинився захекано на скелi. Глибока й далека долина розстелилася перед ним, i вiн спрагло й тужно вдивлявсь у не©. На ©© краю синiв гребiнь лiсу - спала над ним спокiйна бiла хмарка. Вулиця, яка добiгала до школи, була залита срiблистим серпанком - стояли там бiлi й рiвнi стовпи диму. Найближчий стовп виростав бiля школи, вiд нього вiддалялася з мискою, поставленою на бiк, тоненька постать. Вiн миттю ©© упiзнав i вiдчув, що на серцi йому потеплiло. Дорога перед його очима захиталася, поступово розчиняючись i розрiджуючись. Вiдчув жаль, що так нагло вона пропада╨, але то був легкий жаль. Там, у долинi, полоскало бiлi, аж свiтилися, полотниська юне, ясне дiвча. Хлопець зiтхнув i рушив по стежцi вниз. Камiння осипалося з-пiд нiг i котилося додолу. Вiн iшов, i тепло в серцi розширялось у ньому й розросталось. Було кудлате й лагiдне, i, поки дiйшов вiн до то© надмiр тонко© полоскальницi, стало воно як та бiла хмарка над синiм гребенем лiсу. - Доброго ранку! - сказав Хлопець, стаючи колiньми в пiсок. - Доброго ранку! - тоненько вiдгукнулася Неонiла й освiтила його привiтною всмiшкою. Хлопець занурив у пiсок обидвi долонi, сильна ©х стис i, поставивши перед собою кулаки, почав повiльно випускати з них прозорий пил. 5 Iван розгорнув зошита, але писати не став. Дивився вниз, де розстелялися обiйстя i лежала спокiйна долоня вулицi, по якiй сновигали жiнки й дiти. Чоловiкiв було зовсiм небагато, та й то самi дiди. Не бiля кожно© хати стояла й жiнка, - ©х випило на цiлий день мiсто зi сво©ми заводами та фабриками. Порожнi хати побачив старий i незапаленi лiтнi печi. Ввечерi вони задимлять, як димлять i вранцi, - вдень на багатьох обiйстях тiльки кури гребуться i лiниво погавкують собаки. На галявинi бiля греблi хлопчаки ганяли у футбол, трохи вiддалiк зiбралися зграйкою дiвчатка, понатягали на колiнця платтячка i вели свою дiвчачу бесiду. Старий вдивлявсь у цей свiт чiпко й пильно, напружувався, аж починала болiти йому голова. Однак дививсь i дививсь - вулиця, за якою стежить вiн ось уже п'ятдесят рокiв, лежала перед ним так само жива й заклопотана. Тi жiнки, що залишалися вдома, неквапно прятали хатню роботу, побачив вiн i юну матiр, що загойкувала дитину й тихо спiвала ©й колисково©. Цей образ наближався до нього ближче й ближче, i вiн змiг роздивитися ©© ретельнiше: юна мати з дитям бiля грудей та╨мниче всмiхалася до свого первiстка. Перевiв погляд i побачив двох дiдiв: бондаря Власюка i Козодоя. Бондар стругав клепки для дiжки, коло нього завмер, засунувши пальця до рота, його шмаркатий онук. Iнколи бондар зупинявся i втирав iз лоба пiт - було йому вже важко ходити бiля свого давнього ремесла. Iван вдивлявся в очi старого Власюка, якi наблизив силою уяви, - були вони сивi й пригаслi. "Ось вони, мо© ровесники", - подумав вiн, i на вуста йому найшла сумна всмiшка. Перевiв погляд трохи далi: сидiв, подрiмуючи бiля хлiвчика з цапом, Козодой. Очi його були приплющенi, а сорочка на грудях здiймалася й опускалася. Козодой спав, спираючись об стiну хлiвчика, а звiдти визирав, тоскно дивлячись на свiт, старий, аж посiрiлий цап. Поширював од себе важкий дух, тож хто проходив тою вулицею, затикав носа, а вразливiшi на запахи обходили Козодо╨вий дiм стороною. Хлiвчик зачинявся розхитаними дверцятами, в яких було вирiзано отвiр у формi серця, - в той отвiр i висувалася жахка брудна цапина морда. Iвановий погляд блукав далi по вулицi Вiн спинився на дiвчинi, яка чесала волосся й поспiвувала. Волосся текло на плечi густою каштановою хвилею, червонi вуста стулялися й розтулялися, а погiдне обличчя було залите серпневим сонцем. На те обличчя задивився якийсь юнак-перехожий, i дiвчина раптом зашарiлася й заклiпала очима: обо╨ вiдчули, що доля звела ©х у цьому моментi, може, й недаремно. Велика хвиля пiдкочувалася Iвановi пiд ноги. Вона на мить заплеснула оту вулицю, яку так пильно розглядав: яскраве свiтло запалало навколо. Вiдчув його вiдразу й обережно потягся за олiвцем. Затис цупко й почав виводити в зошитi лiтеру за лiтерою, слово за словом. Знову здалося йому, що почув шелест крил - цiле небо стало покрите тими бiлими крильми. Дописував сторiнку, вже поспiшаючи, олiвець його бiг по паперi, лишаючи пiсля себе майже незрозумiлi знаки. Пiзнiше доля примусить розшифрувати тi знаки Iванового правнука в перших; зараз же вiн тiльки чув шелест крил i бачив небо, засипане птицями. Серце його облилося червоною патокою, вуста стали вузькi й затиснутi: великий степ вiн побачив i забуту свiтом фортецю мiж нього. Вуста його почали шепотiти слова, якi виривалися йому з-пiд руки: свiтло навколо хиталося, наче розвiшенi простирадла, i вiн поступово сам ставав птахом, який готувався злетiти в небо, щоб звiдти зирнути на цей свiт. Сльози вибивалися йому на очi, i вже не бачив через них i того, що мережила його рука, а коли вона зовсiм омлiла й олiвець викотився безсило з пальцiв, ще довго сидiв блiдий, як полотно, i довго слухав, як шалено калата╨ в грудях серце. Отямившись, побачив вiн шкiльне подвiр'я. На ньому брунатно блищали свiжопофарбованi парти, стояв бiля них високий чоловiк iз густо-чорним волоссям. Неподалiк завмерло з пензлями в руках дво╨ хлопчакiв i одна дiвчинка; почув вiн од школи повiльний та погiдний спiв - спрозорiли стiни, i побачив вiн четверо жiнок, що натхненно вимахували квачами. Мелодiя улягалася iз плавкими рухами ©хнiх тiл, вуста були розтуленi, лиця заляпанi глиною - чистий i свiжий дух побiлки вiдчув старий. Вiн знав тих жiнок та дiтей, не знав тiльки того чорноволосого серед двору. Побачив раптом, як визирнула до нього його онука в перших i щось весело сказала. Чорноволосий повернувся до не© - срiбну нитку вiдчув старий, що раптово пов'язала цих двох. Завмерли вони на мить, сполученi ясним променем, i не змогли розвести поглядiв. Першою отямилася Галя. Струснула волоссям i повернулася до жiнок, що все ще спiвали. Пiдхопила мелодiю й собi i включилась отак у ритм, що панував у цiй заляпанiй глиною кiмнатi. Старий там, на верандi, всмiхнувся. Перестала тремтiти втомлена вiд писання його рука, - на душу опускався мир, iм'я якому втома. Марiя вiдчула цей його настрiй, побачила загорнений зошит i вiдкинутий набiк олiвець. - Обiдати будеш? - спитала вона. - А чи не треба тобi бути у школi? - запитав вiн, i вона побачила його синi й надзвичайно погiднi очi. 6 Дивно змiнилася Галя вiдтодi, коли вийшов на ©хню гору отой кривий директор, коли захапав вiн безпомiчно руками, а вона змушена була кинутися до нього, пiдтримала й бережно всадовила на лавку. Черпнула тодi похапцем води i всунула пришельцевi в руки, вiн пожадно вiдпив. Тодi ж бо вона й збагнула: ось воно те, про що так довго й безнастанно торочила бабця, - цей чоловiк пiднявся до них iзнизу й напився з ©© рук. Вiн, правда, не просив то© води, але обряд вiдбувся, як вiдбувався вiн в не одно© дiвчини з цього дому. Стара, там, на ганку, пильно стежила за всiм тим дiйством, очi ©© при тому стали круглi й гарячi, може, саме це повернуло ©й силу, i вона, хоч i не ходила сама, встала тодi й, хапаючись за стiни, побрела в глибину дому. Галя так заклопоталася коло пришельця, що не зразу те помiтила, а коли помiтила, кинулася притьма до бабчино© кiмнати. Вона хотiла заспоко©ти стару, що це тiльки новий директор прийшов до них. "До мене свого часу теж приходив такий директор", - сказала тодi по-фiлософському стара i не зовсiм тактовно розсмiялася. Кров одлила Галi вiд обличчя, серце ©© билося шалено, а може, це тiльки був короткочасний одур, наслiдок слухання тих не зовсiм правдоподiбних iсторiй, що ©х так часто оповiдала бабця. Галя покинула ©© там, у фотелi, з ©© недоречним смiхом, а сама заскочила до сво╨© кiмнати, де на не© зирнули iз дзеркала ©© ж таки величезнi й переляканi очi. Здалося ©й пiд ту хвилю, що вона неймовiрно бридка. З тим-таки острахом вибралася вона на нараду i потiм iще раз, коли вони мали зiйтися й прибрати в школi. Тодi вона вiдшукала найсiрiше плаття, старе й обвисле, в якому сховалося б ©© чудове тiло, на голову нав'язала вона, низько насунувши на лоба, просту бiлу хустинку, а на ноги взула сiрi шкарбани. Було трохи боляче йти вниз у такому уборi, але щось штовхнуло ©© зробити саме так. Носик ©© вiд цього пiддерся, а Хлопець, побачивши ©© такою, сплеснув руками й засмiявся. - Ой, яка ж ти, мамо, смiшна! - А що, - вiдповiла вона так само задирливо, - до глини менi парад потрiбен? Стара подивилася при цьому на не© мудро й вибачливо, - все те, що вiдбувалося з ©© онукою, вона знала, адже зовсiм так само намагалася спершу втекти вiд свого пришельця й вона. "Така наша доля;подумала стара, залишившись сама в домi, - ми тiка╨мо, щоб бути зловленими!" ╞й стало зовсiм погiдно на серцi, i, може, через такий добродушний наплив вона вперше спокiйно подумала про смерть. - Ще я дочекаюся дiвчинки, - голосно промовила, i ©© голос глухо розлунився по порожньому домi. Вона була задоволена, ця стара. Часом ©й здавалося, що ту хитромудру iсторiю про пришельцiв вона таки придумала - надто ефемерно сидiло те в ©© головi. Вiдтак ставало й зовсiм весело, адже так втiшно бува╨ бачити втiленим те, що мрi╨ться. Повтори тiшать нас ще й тому, думала вона, що це да╨ нам силу забути про тлiнну дочаснiсть iснування. - Я завжди надто боялася смертi, - сказала голосно стара, i ©© голос крячно розлунивсь у порожнечi. Вона приплющилася, вiдкинувшись на спинку фотеля, i ©© захитали теплi, утiшнi хвилi. Синю дорогу побачила вона i високого, чорноволосого, вусатого чоловiка на нiй. Чоловiк той озирався до не©, немов зважувався: пiзнавав ©© чи нi. - Ми там, у вiчностi, чи впiзна╨мо одне одного? - засмiялася раптом. - Ти там, у вiчностi, молодий, а я така стара! Побачила на тiй дорозi ще двох: дочку свою i ©© чоловiка. Дочка була в такому вiцi, як тепер Галя, i майже нагадувала Галю. Чоловiк ©© теж був високий i темноволосий, але за дружину свою старший. Простягли там, на синiй дорозi, руки одне до одного i з'╨дналися. Стара подрiмувала. Голова ©© лягла пiдборiддям на груди, а з вуст виривалося нерiвне дихання. Повiки вряди-годи здригалися, i дивилася вона, наче й справдi той свiт бачила. - Ти вже менi вибач, але я таки дочекаюся дiвчинки, - сказала вона сво╨му чоловiковi на тiй синiй дорозi, i вiн, розумiючи, ствердно ©й кивнув. 7 Галя й сама не тямила, навiщо ©й це потрiбно: з'явитися йому на очi отакою сiрою й замаскованою. Слухалася безвiдмовно того невiдомого, що ожило в нiй i зануртувало. Ледве-ледве ступала, так було ©й лячно спускатись у ту долину, аж звернув на те увагу й Хлопець, подивився на не© широко розплющеними очима, i вона мимохiть засоромилася. Додала ходи, i коли Хлопець засвистiв ©й пiд ногу, ©й стало при╨мно, що ладна╨ свiй хiд до то© мелодi©, легко©, протяжно© й трохи сумовито©. Це'поступово заспоко©ло ©©, i внизу вона стала вже зовсiм спокiйна, - майже не вражаючись, подивилася в очi, в яких стiльки було нiжностi й жури, що можна було б i не такiй, як вона, розтанути. Негадано додало це ©й ще бiльше впевненостi, ба навiть носика вона пiддерла, а що не була в тому платтi й хустцi така вiдстрашуючи гарна, мимоволi ще бiльше вразила Володимира. Цiлий день ©х лучили помiж себе якiсь нитки, наче працював тут невсипуще амур-павук, цiлий день плiв вiн помiж них i натягував золоту павутину, яку й побачив старий Iван, сидячи на верандi. До вечора вони аж утомилися поборювати ту притягальну силу, що, наче гума, стягувала ©х докупи. Галя вряди-годи визирала у вiкно, а вiн заходив до школи, голоси, якi гучали в порожнiх класах, невимовне його хвилювали. За толочним столом вони сидiли навпроти, вiн дивився на не©, а вона червонiла й свiтилася, бо й не могла не вiдповiдати йому. Пiсля того вiн i засумував, бо так i не змiг переступити рубежу, до якого його притягло, вона ж вiдчула втому й розчарування i покiрно чекала на його "рiшучi кроки". Були як корки, що безвiльно хитаються на водi й пливуть, куди несуть ©х хвилi, - гойдав ©х немалий смуток. Наступного дня вони зустрiлися вiдчужiло, вiн схуд за цю нiч, i очi в нього заблищали, як у сухотника; вона теж посiрiла й уникала дивитись йому в вiчi, двi сомнамбули снували подвiр'ям: один фарбував, ледве рухаючи пензлем, а вона, миючи пiдлоги, весь час отирала пiт. Помiтили цих сомнамбул i Марiя Якiвна, й Олександра Панасiвна, але обо╨ вдавали з себе заклопотаних; зрештою, вiн не витримав перший, кинув пензля у фарбу й послався на справи. Пiшов, власне, похилитався через вулицю, але не звернув угору, як це було б потрiбно, а подався через греблю до водокачки. Вiдтак побрався через завулок до Завалу, де й був отой горб, до якого потiм приходив щодня, - лiтали там, танцюючи й пiдстрибуючи, бiлани капустянi. Знайшов раптом на тому горбi спокiй, це був ефемерний спокiй, що йому й назви не добереш, мав у собi запах полину i серпневого сонця, це в його честь так химерно витанцьовували над бадиллям бiлi метелики. Була в тому споко© тиха вiдреченiсть та враза, тисячолiтнiй бiль, що випливав iз щiлин прискалкiв i наповнював Володимира срiбним димом. Сидiв нерушно на каменi, невiдривне дивлячись на той бiк рiчки, де жовтiло перше осiнн╨ листя, i йому здавалося, що, коли сидiтиме так ще з кiлька годин, перетвориться в ящiрку. Хотiв розчинитись у цьому бринячому споко©, в голубому повiтрi, в якому гуля╨, розвiюючи одежею й наганяючи прохолоду, сумовитий легiт. Цвiркунець безстрашно сiв йому на колiно i заспiвав. Тодi озвалася цiла гора, метеликiв на нiй стало ще бiльше, i втопився вiн у бiлiй заметiлi з ©хнiх крил - такий був тодi його сум i отак вiн одухотворювався! В другому кiнцi цього свiту сидiла так само здивована, вражена й посмутнiла Галя й тихо плакала, клянучи свою дурну одежу, в якiй незвiдь-чому хотiла сховатися. Отаку змалiлу, зарюмсану i знищену й застала ©© Марiя Якiвна. Вона обняла Галю за плечi й нiжно отерла ©й сльози. - Чоловiки, - сказала тихо й розсудливо, - наче малi дiти бувають. Нам же, любонько, бути дiтьми не випада... 8 Хоч не була заздрiсна, вiдчула Олександра Панасiвна, дивлячись на Володимира й Галю, що ©й шкребе пiд серцем. Часом це приходило до не©, як приходить на землю негода, i тодi вона починала майже фiзично пiзнавати: покида╨ ©© сила - вирлоока самотнiсть зазирала ©й пiд той час у вiчi. Тодi найбiльше й згадувала Миколу, ©й навiть снилося, що обiймають ©© сильнi й шарудявi руки, чула навiть той струм, яким був вiн виповнений, здавалося, залишив у хатi якiсь первнi, вiд яких колись