засвiчувалися спрагло жiнки, ©й випало зажити його справжньо© любовi, тож була просякнута тим струмом i досi. Такi настро© тривали в не© недовго, але то й був ©© жаль за минулим. Коли ж це траплялося, вона ставала повiльна й задумана, i дiти, якi спостерiгали в матерi таку змiну, намагалися тодi вестися якнайтихiше. Це саме вiдчула вона й того сонячного ранку, коли ©© дочка поставила на бiк миску з бiлизною й пiшла на рiчку полоскати. Тодi прийшов до не© з гори Хлопець, став бiля не© на колiна (Олександра Панасiвна стежила за тим усiм у вiкно) i почав пересипати з руки в руку пiсок, ©© старша дочка повернулася тодi до Хлопця, i в Олександри Панасiвни тьохнуло серце, таку дорослу й дiвочу усмiшку побачила вона на доччинiм обличчi. Цi двi постатi на пiску дивно схвилювали Олександру Панасiвну, хоч Хлопцевi до парубкування, а Неонiлi до дiвування було ще далеко, i, лягаючи спати, вона подумки переговорила про це з Миколою, який, як завше, з'явився перед ©© погашеним зором, i тихо поскаржилася, що зовсiм нелегко старiти на самотi. Цi хвилi ослабу й вичерпаностi минали поки що швидко - клопотiв у не© була повна голова, руки не встигали переробити всi╨© роботи, але тодi, коли на не© находило, мимоволi згадувала, що ©й тридцять сiм, i бачила увiч той рубiж, ступати за який брали острашки... У таку хвилину до не© i зайшов лiтнiй уже чоловiк у бiлому парусиновому костюмi i в солом'яному капелюсi. Цей чоловiк був чисто виголений, мав утомленi очi й тихий, лагiдний голос. Самiтно сидiли вони в хатi, дiтей було спроваджено надвiр, чоловiк поклав темнi спрацьованi руки на колiна, дивився на тi руки й тихим голосом оповiдав, як виходили вони разом iз Миколою з оточення, як вiн був тяжко поранений, той чоловiк, i нiмцi прийняли його за вбитого. Його виходили селяни, i пiсля того йому довелося випити не один кiвш лиха. В нього випадково збереглася адреса, яку дав був Микола, i от тiльки зараз довелося прийти до Олександри Панасiвни, щоб розповiсти про те, що знав. Селяни оповiдали йому, що з то© пастки не вийшов нiхто живий; вiн сам, той чоловiк, не бачив на сво© очi, як загинув Микола, але коли не подав досi про себе звiстки, значить, вiн уже не живе. Чоловiк подивився на Олександру Панасiвну, i вона зчудувалася, якi зморенi й глибокi в нього очi. Дивився на жiнку тепло й проникливе, i в тому поглядi було щось бiльше за спiвчуття. Олександра Панасiвна заплакала, чоловiк наклав на ©© руку свою, i його голос набрав тремких iнтонацiй: - Ви не повиннi плакати, жiночко, - сказав вiн. - У мене-от вийшла гiрша iсторiя. Була в мене дружина отака гарна, як ви, були в мене отакi гарнi, як у вас, дiтки. Я-от повернувся, а ©х не стало, жiночко. Коли б на те воля моя, - голос у чоловiка погучнiшав, а очi блиснули гнiвно, - я б хотiв би подiлити долю вашого Миколи, а вони б хай жили! Сказавши це, вiн весь затремтiв, запалав i до хрускоту стис кулаки. Олександра Панасiвна й справдi перестала плакати: горе цього чоловiка було вище за ©© - мимоволi перейнялася ним i почала спiвчувати. Чоловiк устав. Тримав капелюха в руцi, стиснувши криси, весь виструнчився й витягся, але голос його зазвучав так само тихо й лагiдно: - Може, я зробив вам боляче сво╨ю розповiддю, вибачте, - сказав вiн. - Менi хотiлося вiддати шану сво╨му товаришевi й вам. Вiн похилив голову й поривався йти, але вона кинулася до нього, затримуючи, щоб вiн пере©в i випив чарку. Чоловiк, однак, тiльки всмiхнувся печально й подякував. Вiн вийшов iз хати, а вона припала до вiкна, щоб зирнути на цього смутного вiсника ще раз. Побачила, що сто©ть вiн у дворi, витягу╨ з кишень цукерки й надiля╨ ними дiтей. ©© дiти обступили чоловiка з гелготом, простягаючи наввипередки руки, навiть та поважна старша дочка, а вiн, тицькаючи навсiбiч цукерки, тихо й без слiз плаче. Вона хотiла вискочити й нагримати на малих, щоб не надокучали, але ©© ноги прикипiли до пiдлоги, а руки вкле©лись у пiдвiконня. Вона плакала й сама разом iз тим чоловiком, доки роздав вiн усi цукерки й рушив з ©© двору геть. Тодi знайшла силу вийти з хати собi й побачила, як неймовiрно швидко вiн iде, не озираючись i неприродно випроставшись, ©© наче теплий вiтер обвiяв: здивувалася на себе, на свою тимчасову слабкiсть i на дивнi й химернi сво© забаганки. Дiти стояли перед нею всi з цукеркою за щокою, i вона швидко надiлила кожного дорученням: одному по воду, другому по гас, третьому пiч розтопити, четвертому взяти за руку найменшу i пiти по березi з вiдром, щоб нашукати трiсок та хмизу. Вони миттю розсипалися кожен за сво©м дiлом, а вона на мить спинилася серед двору й прийняла на обличчя тихий легiт. 9 Стара й справдi пiсля тi╨© подi© з Володимиром змiнювалася на очах. Несподiвано помолодiла, вона почала сама пересуватися по хатi, голос ©© став добродушний - зробилася стара незвично говiрка. - Все це й справдi пiшло менi на користь, - казала вона, коли Галя застеляла постелi. - Нiколи не гадала, що стану на ноги. Можеш вiрити, а можеш i нi, але вони й справдi дуже подiбнi до себе, цi чоловiки, що лишають нам дочок. Подивися в альбом на свого дiда й батька - всi вони наче рiдня мiж собою. Галя в цей ранок набурмосилася, що з нею рiдко й бувало. Сонця не було, кiмнати видавалися наче павутиною затканi - ходила вiд лiжка й до лiжка, змахувала простирадлами й ковдрами в наковдрениках, виходила струснути ©х на подвiр'я. Збивала подушки, i вiд цього руху починали за нею лiтати легкi бiлi пiр'©ни - спокiйно пливали в сiрому повiтрi, i хвилi, що ©х знiмала Галя, пiдкидували ©х вряди-годи до стелi. Мiж цього пiр'я, хапаючись за бильце лiжка чи за спинку стiльця, важко повзала стара, i ©© рот невмовкно молов, а очi гарячкове, молодо й радiсно свiтилися. - Менi зараз так покращало, - вже вкотре повторила вона, - що й начудуватися годi. Уже тиждень я сплю спокiйно, i менi не приснився, ласочко, жоден сон. Так, чого доброго, я почну не старiти, а молодшати. Молодiй менi нiколи не снилися сни, бо коли людина здорова й спокiйна, навiщо ©й тi сни? Ми тим, Галочко, й визначались у цьому домi, що жили спокiйно й умiли чекати. Чекати, ласочко моя, це така складна й велика наука! Нам, жiнкам, не дано вибирати й владарювати, нам дано чекати й пiдлягати, i то не такий уже лихий жеребок, повiр ти менi. Ми майже завжди невдоволенi, а це через те, що надто часто залиша╨мося на самотi. Ми бунтiвники, якi не повиннi перемагати, iнакше втратимо ми свою красу й силу. - Ох, i думки в тебе, бабцю! - сказала Галя, застеляючи ковдру. - Це якiсь старомоднi думки... - Я сама старомодна, - казала стара не без пихи, - але це не значить, що думки мо© неправильнi. Ми хочемо владарювати й пiдлягати водночас, а коли ми самотнi, тужимо й за найгiршим пiдляганням. Пiдлягаючи i владарюючи, ласочко, ми не задовольня╨мо себе, наше справжн╨ задоволення - любов, тобто задоволення iнших. Ми бува╨мо дурнi, его©стичнi, язикатi й опришкуватi, але ми все-таки вмi╨мо любити. Чоловiки не вмiють так любити, бо наша любов куди вища ©хнього тваринного схотiнку... - Ох, бабцю! - сплеснула руками Галя, i в не© поступово почало змивати з душi отой сiрий ранковий накип. - Нiколи не думала, що ти в мене такий фiлософ! - Я не фiлософ, - рiзко сказала стара, i вiд обурення в не© аж риси обличчя загострилися. - Я багато рокiв жила самотньо, i в мене був час подумати. Жiнки цього дому, ласочко, не простi жiнки, i це ти зрозумi╨ш, коли тобi поверне до шiстдесяти. Твоя дочка народить тобi хлопця чи дiвчину, i ти здиву╨шся з то© закономiрностi: хлопець той звiдси пiде, а дочка твоя й онука будуть то© ж кровi, що й ти. Тодi ти ©м товкмачитимеш те, що товкмачу тобi зараз я, i вони з тебе смiятимуться, як iз вижило© з розуму баби. - Я нiколи про тебе погано не думала! - вигукнула вражено Галя. - Ти не завжди була вiдкрита до мене душею, - сказала тим-таки тоном стара. - Виконувала щодо мене свiй обов'язок, цього я не заперечую, але часом забувала, що я все бачу й чую. I серце тво╨ бувало до мене глухе. Не дорiкаю тобi й не дуже з того вражаюся, - застережливо зносила руку, бо Галя вже й рота розтулила, щоб заперечити, - iнакше воно й бути не може. Тi, що вгорi, знають i вiдчувають тих, котрi внизу, тi ж бо, що внизу, можуть тiльки заперечувати тих, котрi на вищiй драбинi часу, - приходять-бо на ©хн╨ мiсце. Це закон природи, ласочко, не ми його настановили, не можемо ми його й одмiнити. Наша великiсть може бути тут тiльки у тому, що ми вiдповiда╨мо й на те любов'ю! - Ти мене зовсiм приголомшила, бабцю! - сказала Галя, заквiтаючи сво©м чудовим рум'янцем. - Але чому ти говориш менi про це саме зараз? - Ти була блудна дитина, - гостро сказала стара, i Галя здивувалася, скiльки величi було в ©© немiчнiй поставi, - i я не могла мати до тебе цiлком вiдчиненого серця. - Вже щось змiнилося? - Звiсна рiч, змiнилося, - мовила стара безапеляцiйно. - Вiдтодi, коли переступив наш порiг той "директор"... - Нада╨ш цьому стiльки значення! - Як i ти, - швидко проказала стара. - О, та вода, дитино, що вiн випив, не проста, - вона засмiялася хрипко й навiть натхненно, - вона не дасть йому спокiйно жити. Вiн ще поборса╨ться, ласочко, як риба на гачку, але ти не турбуйся, нiде вiн не дiнеться. Я бiльше нiж переконана - це той, котрий залишить тобi дочку. Зна╨ш, що менi потрiбно, аби вмерти? - проказала стара й по-змовницькому пiдморгнула Галi. - Перестань, бабцю! - вже зимно сказала Галя, щоки ©© однак палали пекучим вогнем. - Ти почина╨ш говорити такi речi... Стара дивилася на не©, провисши мiж бильцем лiжка i стiльцем, голова ©© вiд того увiйшла в плечi, дивилася вона на онуку гарячим i трохи iронiчним поглядом, а на вустах ©© грала всмiшка. - Нiчого нерозумного я не кажу, - повiльно проказала вона, так само по-та╨мничому всмiхаючись. - Треба, щоб ти народила дочку, iнакше я ще довго товктимусь у цьому свiтi. Моя мати теж спершу народила Iвана, а тодi й мене. I баба моя мене дочекалася, ласочко, хоч була дуже вже ветха деньми... 10 Цi розмови розтривожували Галю, хотiлося ©й часто i з дому пiти. Окрiм того, вона вся палала вiд не зовсiм збагненно© роздво╨ностi: з одного боку, ©й хотiлося вдягнути на себе найкращу сукню, зацвiсти красою на повну силу i зiйти додолу, щоб пройтися повз школу й вiкна, коло яких, вона напевне знала, сто©ть зовсiм зруйнований вiд туги Володимир. З другого боку, ©й хотiлося, щоб його ще бiльше з'©дала ота нуда, щоб блукав вiн i далi берегом, наче очманiлий, i безнадiйно поглядав угору, де вона стояла зача╨но в тiнi кущiв i з осолодою стежила за тим блуканням. Часом ©й хотiлося й iншого: сховатися, запечататися в будинку, принаймнi доки не викличе вiн ©© в школу як директор. Знала: не для його нiг оця гора й круча, i це виповнювало ©© водночас i радiстю й печаллю, спiвчуттям i недоброю втiхою. Попри все вiдчувалася в облозi, а вiдтак i оборонятися мусила - вона ╨диний захисник цi╨© фортецi. Можна було б дотягти так до початку учбового року, там збiльшиться клопотiв, але щось спиняло Галю - хай буде, як буде! Так вона думала вдень, а вечорами, коли вже зовсiм звiльнялась вiд клопотiв, якi вигадувала для себе з дивовижною винахiдливiстю, ©й ставало тужно. Окрiм того, допiкала ©© сво©ми невгамованими теревенями стара. Здавалося, бабця збиралась утопити ©© в повенi сво©х безконечних розумувань: вiд тих розмов Галя тихо палала, i краса ©© знову розквiтала; вже не намагалася гасити ©© нечупарними платтями, хустками та гримом. Коли б Володимир мав силу пiднятися тепер на гору, хтозна, чи б так швидко спустився б вiн назад. Коли ж запалювала вона ввечерi лампи, коли цвiркуни починали свiй щоденний лемент i коли в шибках зацвiтало жовте коло мiсяця, вона покидала стару i Хлопця у вiтальнi i, тримаючи лампу в руках, iшла до бiблiотеки, знаючи, що там, за спиною, стара почина╨ засипати безконечними потоками розповiдей уже Хлопця; iшла назустрiч дзвоновi цвiркунiв, щоб замкнутись у тiй найдальнiй комiрчинi, де було лiжко, дзеркало й безлiч книжок. Тут вона зупинялася, провертала в дверях ключем, ставила лампу на столик, спинялася перед вiдчиненим вiкном i вдивлялась у залитий мiсячним сяйвом кра╨вид. Зачиняла вiкно, щiльно зашторювалася, пiдходила до дзеркала й так само пильно вдивлялась у пожовтiле зображення - бачила себе значно старшою, нiж була. Сiдала на лiжко й раптом заломлювала руки. Плакала, схлипуючи, не можучи до решти збагнути й чого; була в цiй довгiй та сумирнiй кiмнатi як черниця i виплакувала сво╨ чернецтво так само, як виплакують за вiкном закiнчення лiта цвiркуни. Вiд тих слiз омивались i очищалися ©© очi, виливалася тривога, а добре наплакавшись, вона починала раптом розумiти дивний резон слiв старо© про науку чекання. Заспокоювалася вiд того, очi ©© холодно запалювалися, брала лампу й поверталася назад у вiтальню, де стара вже докiнчувала розповiдати Хлопцевi про дивне дерево ©хнього роду. - Чи вже не пора, бабцю, й спати! - обривала ©© Галя на пiвсловi, i голос ©© при цьому ставав дiловий та сухий. Стара аж рота розтуляла, дивлячись на цю безнадiйно запечатану черницю. - Така ти блiда, - казала надто турботливо. - Чи тобi, дитино, чогось не одходить? - Нiчого менi не одходить, - казала Галя, розбираючи лiжка й готуючи постелi. - Поглянь онде на годинник!.. Вiд ©© рухiв по кiмнатi знову почали пливати сполоханi пiр'©ни, i цi пiр'©ни кидали тiнi на стiни, а напливаючи над лампу, раптом сколихувалися вiд струменя гарячого повiтря й чимдуж мчали по стелi. Постеливши, вона вела Хлопця до його кiмнати. Пропускала наперед, ступаючи слiдом iз лампою в руках, i ©хнi двi волохатi тiнi було вiдкинуто в рiзнi боки. Хлопець iшов мовчки, бо те, що оповiдала йому сьогоднi бабуся, по-справжньому його вразило. Галя вiдчувала цей його стан, але на ©© обличчя лягла недоречна погорда й насмiшкуватiсть. - Ну що? - спитала поблажливо. - Наговорила тобi баба сiм мiшкiв вовни? - Гада╨ш, що то сiм мiшкiв вовни? - Ну, може, п'ять, - засмiялася Галя. - Хiба ти ще цього не збагнув? - Менi зда╨ться... - спробував заперечити Хлопець, але Галя обiрвала його категорично: - Тобi нiчого не повинно здаватися. Ти в такому вiцi, коли в казки вже перестають вiрити... Хлопець озирнувся на не©. Побачив облите жовтим свiтлом, замкнуте та холодне обличчя i не впiзнав матерi. - Тобi непри╨мнi цi казки? - спитав зовсiм по-дорослому. "Казки - нi, - захотiлося вiдповiсти Галi. - Непри╨мно те, що часом iз них щось та й справджу╨ться!" Вона спатлала синовi чуба - хотiла все-таки втриматися на сво©й дорослiй висотi. - Хiба можуть бути непри╨мнi казки? - сказала засмiявшись. - Я теж так подумав, - серйозно звiстив Хлопець. Вона поставила лампу й рушила до виходу. - Будеш спати чи ще почита╨ш? - спитала обертаючись. - Ще почитаю, мамо. Вона зайшла до старо©. Та лежала вже в лiжку. - Коли не заперечу╨ш, - сказала Галя, спиняючись на порозi, - я зачинюся на трохи в бiблiотецi. - Менi зараз легше, - всмiхнулася стара. - В крайньому разi я тебе погукаю. Хочеш почитати? - Хочу почитати, - вiдгукнулася Галя. - Погасити тобi свiтло? - Погаси, ласочко. Галя пiшла дерев'яною ходою через покiй, схилилася до лампи й дунула в скло. - На добранiч, бабцю! - сказала сухо. - Добранiч дитино, - вiдгукнулася стара. - Не засиджуйся! - Так кажеш, наче менi десять рокiв. - Всiм нам по-сво╨му десять рокiв, - зiтхнула в темрявi стара. Галя пробиралася по темному коридору. Вiдчинила дверi й засвiтила сiрника. Хитливо коливалися довкола ребристi стiни, обтицянi сотнями книжкових корiнцiв. Сидiла якийсь час на лiжку, думаючи про щось чи згадуючи. Тодi розшторила вiкно й вiдчинила його. Стояла й дивилася в глибину. Зазвучав у ©© нутрi напiвприглу©iiений звук - було це зв'язано iз чимось далеким i майже забутим. Цвiрчали цвiркуни - було таке ж лiто i в мiсячному свiтлi так само грала роса. Можливо, музика йшла вiд тi╨© роси; на мить ©й здалося, що в глибинi сутiнку побачила на синiй дорозi сiру постать у солом'яному капелюсi i в чорних лакованих туфлях. Чоловiк не йшов, а плив, пiд його капелюхом не було обличчя, а в лакованих туфлях нiг. Хитався, наче йшов у товщi води й розмивався течi╨ю, - сумну мелодiю грало над ним засипане зорями небо. Галя дивилася на ту постать без хвилювання. Був то тiльки спогад, здалося ©й, що й не про не© вiн був. Зачинила вiкно й пiшла до сина забрати лампу. Хлопець лежав з розгорнутою книжкою, вона схилилась i звично поцiлувала його в лоб. А що була надмiру замислена, не помiтила його гарячкового погляду. Взяла лампу й рушила до дверей, а коли спинилась у прочiлi вiддати звичне на добранiч, вразилася раптом: дивилися на не© дорослi й розумнi очi. - Мамо, - сказав вiн тихо. - А це правда, що я... байстрюк? Вона скинулася, наче стрiлена, i злякано подивилася на нього. - Це тобi баба сказала? - Це й без баби можна здогадатися. - О, то таке складне! - засмiялася Галя. - Ти ще замалий, щоб таке зрозумiти. Твiй батько покинув нас, i це трапля╨ться не так уже й рiдко. Я в нього не хотiла брати алiментiв, бо бачиш... Ми всi в цьому домi занадто гордi. Через це, може, я й слiдiв його не знаю: живе вiн а чи, може, й помер... Стояла в прочiлi з лампою, i навiть червоне свiтло не могло сховати: почервонiла незвичайно. - А одружена ти з ним була? Його й справдi звали Анатолi╨м? - О так! Його звали Анатолем. Прiзвище я тобi дала сво╨ через оту ж таки нашу гордiсть. Зрештою, в мене теж прiзвище материне, а не батькове. Навiщо триматися за прiзвище чоловiка, який не хоче нас знати? Кинула неспокiйним поглядом туди, звiдки дивилися на не© вивiдчi й запаленi очi, ©й стало неспокiйно i млосно, так уже хотiлося докiнчити цю розмову. Але стовбичила на порозi, купалась у червоному вогнi i спалювалася, наче на приску стояла. - Вибач, мамо, - сказав iз пiвтемряви Хлопець. - Може, я роблю тобi боляче цими розпитами, але я хочу знати ще одне, невеличке. Звела брови й дивилася запитально. - Прiзвище, - видихнув вiн. - Скажи менi, будь ласка, його прiзвище... Вiдчула, як з-пiд нiг ©й повiльно вислиза╨ пiдлога. Вiдчула в горлi печiю, начебто зникла з рота слина. Очi ©© заклiпали, а нiздрi роздулися, в грудях застряв сiрий клубiнь, бо стала зовсiм безпорадна i знiкчемнiла перед нещаднiстю, що ©© прочитала в блискучих синових очах. - Нащо пита╨ш? - спитала раптом роздратовано. - В нього було смiшне й недоладне прiзвище, i коли ти його взна╨ш, що це тобi дасть? - Скажи, мамо! - Пугач було його прiзвище! - кинула Галя i, рiзко повернувшись, вiйнула до сина подолом сiрого плаття. I повiрила раптом у те сама. А чому б не Пугач, коли так любив ночi i коли мав за плечима сiрi крила. Вдень вона рiдко його й бачила, та й не бував вiн тодi такий чарiвний. "Пугач!" - подумала вона злiсно i раптом забула його остаточно. Неначе подiл ночi вiдгорнувся перед нею, побачила вона далеко-далеко шматок зарослого полином берега, по якому злiтали й присiдали, танцюючи, бiлi метелики, побачила зацiпенiлого чоловiка, який сидить на каменi. Гаряча хвиля обпалила жiнку, i вона незчулася, як затопило ©© щось незнайоме, пекуче й дивне. Здавалося, лампа, яку тримала в руках, розпалю╨ться все яскравiше i розпалю╨ться так само ©© серце. Майже бiгла по коридору, щоб якнайшвидше сховатись у бiблiотецi. За спиною в темрявi губився весь дiм, згубилася там бабця, що солодко й безтурботно зараз спала, згубився i Хлопець, який думав пiд цю хвилю гiрку думу про сво╨ не зовсiм звичайне з'явлення на свiт. Зараз був вiн уражений та опечалений, хоч пiзнiше, коли повернеться вiн у цей дiм пiсля довгих блукань, вiн назве той свiй бiль смiшним та марним. Тепер же вiн лежав без сну i думав, що таки покине цей дiм, а коли це станеться, нiколи не вiдчуватиме за ним жалю. Галя вскочила в бiблiотеку i захекано спинилася. Так само тримала лампу в руках i подивилася не без остраху крiзь ту лампу в дзеркало. Щось затремтiло в ньому й захиталося, i ось вiн, цей золотий момент! - вийшла з то© жовтувато© прiрви богиня i легко ввiйшла ©й у очi й до серця. Щасливi сльози покотилися Галi по лицях, вона схлипнула по-дитячому i вирiшила, що вона не повинна виганяти зi свого серця ту богиню, а раз так, хай уже воно станеться оте, що уже до не© прийшло... Зда╨ться, вiдчув ту хвилю i старий Iван, який сьогоднi також не мiг заснути. Бiля нього спала дружина, а йому уявилося, що серед ночi вже народжуються первнi, котрi складатимуть завтрашнiй день. Вiн ще раз подумав, що вона все-таки iсну╨ на цiй землi - любов, i, поки вона ╨, доти можна не боятися за сонце: свiтитиме воно через мiльярд рокiв чи нi. Зда╨ться, досягло його i свiтло, пролите в нiч Галиною лампою, але вiн згадав при цьому тiльки жовтi листки, що ©х побачив був на кущах. Був надто старий, цей козопас, мусив забагато думати про оте жовте листя i вже не мiг як слiд порадiти на щастя сво╨© онуки. 11 - Хочу показати тобi сво© володiння, - сказав Хлопець Неонiлi. Вони зустрiлися на жовтiй, намитiй водою, пiщанiй косi: вона полоскала бiлизну, а вiн стояв навколiшки, брав у долонi пiсок i, витягаючи кулаки перед собою, поволi його цiдив. Вiд того вiдвiювалася прозора курява й провисала трикутником, дiвчинка повернулася тодi до Хлопця й засвiтила до нього всмiшкою. - Багато на це потрiбно часу? - спитала вона. - Годин iз чотири, - сказав вiн, знову зачерпнувши пiску. - На так довго менi треба вiдпрошуватися, - сказала дiвчинка. - Ну, то скажи, що я показуватиму тобi сво© володiння. - Ой, що ти! - тихенько зойкнула дiвчинка. - Хiба можна матерi так сказати? Позирнула на нього й раптом зацвiла густим рум'янцем. Хлопець дивився на не© й очей не мiг вiдвести. Щось у ньому зрухнулося, i раптово усвiдомив вiн: недаремно його так вабить до цi╨© дiвчинки i недаремно, зустрiчаючись iз нею, вiдчува╨ гарний спокiй. - Може, мати твоя кудись пiде, - сказав вiн. - Коли вона йде, - засмiялася Неонiла, - то загаду╨ нам стiльки роботи, що ми й озирнутися не встигнемо, як вона вдома. Хлопець нахмурився. - То, може, ти не хочеш? - сухо спитав. - Ой, дуже хочу! - сказала дiвчинка i аж руки заломила. - Але як? - Це вже сама придумуй, - мовив вiн i встав, аж пiсок посипався. Вона зирнула на нього: золотистий вiд засмаги i з ясними пiщинками, прилиплими до шкiри. - Я зiйду вниз завтра о десятiй, - тоном володаря сказав вiн. - Приходь он до тi╨© скелi, - вiн махнув рукою й раптом усмiхнувся. Вона не посмiла заперечити. Голiвку ©й, правда, наче обручем стисло, бо треба було вже самiй придумувати, як задовольнити матiр i його, але то© його усмiшки було для не© досить, щоб згодилася на ту ©хню завтрашню зустрiч. Манливе й загадкове царство вiдчула вона за спиною в цього золотистого хлопчака - хотiла-таки вступити в нього. Енергiйно поставила на бiк миску з бiлизною i рiшуче труснула гривкою чорного волосся. - Спробую прийти, - сказала i гадки не маючи, що за склом першого звiдси вiкна сумно дивляться на не© великi материнi очi, а в серце ©© стука╨, вислаблюючи й знуджуючи, незбагненний та докучний сум. 12 Серпень цвiв. Iван вiдчував його, як нiколи ранiше, бо щось i справдi iз ним приключилося, вiдколи побачив, як павуки засвiчують на кущах жовтяки. Вже два днi не виходив вiн з козами на горби, наче й забув про них, i Марiя Якiвна мусила ходити до верболозiв, щоб нарвати трави й наламати гiлок. Там зустрiлася вона iз Хлопцем, який повертавсь з чергових мандрiв по ярах та кручах: Хлопець допомiг ©й наламати гiлля й винести його нагору. По дорозi Марiя Якiвна розпитувала Хлопця про матiр та прабабу, але вiн вiдбувся загальниками. У них усе гаразд, сказав вiн, зараз прабабi полегшало, i вона навiть ходить потроху. Мама? Мама, як завжди, в клопотах. Зрештою, зараз вiн мало бува╨ вдома. - Лiто! - сказав Хлопець i мрiйно змружив очi. I Марiя побачила в тих змружених очах справдешнiй образ лiта: з квiтами, золотавим пилком на них, з плодами й зеленню. Вона почула вiд цього золотистотiлого хлопчака запах рiчки й пiску й тихо помилувалася на його безхмарний вiк. - Там, у ярах, - казав розважно Хлопець, - ╨ виритi водою пiдземелля. Я ©х i дослiджую. Зна╨те, треба довго повзати в темрявi, доки доберешся до кiнця. Там пiдземелля розширю╨ться, я пробиваю у стелi дiрку i маю собi кiмнату. Зна╨те, скiльки ╨ в мене таких кiмнат? - Мабуть, з п'ять, - сказала Марiя Якiвна. - Двадцять! - гордо сказав золотавотiлий хлопчак. - Я поки що ╨диний господар тих печер. - А тобi там не страшно? - Менi? - закопилив губу Хлопець, але очi його засвiтилися так, що Марiя Якiвна зрозумiла: часом йому бува╨ й страшно. Пiзнiше, через сiмнадцять рокiв, вони згадають оцю свою зустрiч на березi. Тодi також буде серпень, i вiн чимось нагадуватиме серпень того далекого 1946 року. Так само вони сидiтимуть тодi в садку, Марiя Якiвна поставить перед ним вазу з ясно-жовтими буравицями, майже прозорими сливами та нiжношкурими грушами. Лiтатимуть довкола оси й сiдатимуть на тi такi осяйнi пiд сонцем плоди. Марiя Якiвна змахуватиме рукою, проганяючи ос, а Хлопець таки призна╨ться ©й, що тодi, коли лазив вiн по ярах та пiдземеллях, не такий уже вiн був i герой. Часом холодним потом обливався, коли десь осипалася глина чи щось шарудiло, смертельно боявся наштовхнутися там на гадюк. - Чого ж ти туди лазив, шибенику? - смiялася Марiя Якiвна. - Щось мене манило, - призна╨ться вiн старiй учительцi... Iван тим часом сидiв за столом на верандi й писав. Вiн писав iз самого ранку, а що тяглося це вже кiлька днiв, Марiя Якiвна позирала в його бiк не без тривоги. Майже не торкався ©жi, на столi годинами простоювала чашка з молоком, доки втомлений, аж знеможений випивав вiн ©© одним ковтком. Падали яблука в саду, зав'язувалися бур'яни, з гори плив на обiйстя густий полиновий дух - плакали там з ранку до ночi п'янi вiд сонця цвiркуни. Сонце лило на землю так багато свiтла, що вiд неймовiрно© кiлькостi його люди ходили з вузькими, як у монголiв, очима. Дивуватись можна було i з iншого: лежала над землею вже добре вiдчута прохолода. Цей контраст був настiльки разючий, що кiлька Iванових кiз стали здатнi заплiднитися. Про це сповiстила Марiя Якiвна чоловiковi, коли вiн, майже ослiплий вiд сонця й вичерпаний вiд писання, зiйшов зi сходiв та ступив у сад. Був погiдний i заспоко╨ний, майже такий, який бував буденно, тож вона й подiлилася з ним такою ж буденною новиною. Вiн зирнув на не© уважно, наче щось пригадав, а тодi тонка усмiшка торкнула його вуста. - Це вже непотрiбно, Марi╨! - сказав спокiйно i, взявши зi стола ножа, почав зрiзати шкурку iз яблука. Тонка i ясна смужка вилася з-помiж його пальцiв, i, дивлячись на цю смужку, Марiя раптом вiдчула, що ©й заклало подих: передчуттям якогось нещастя вона сповнилася. Вiн же лишався так само спокiйний, нiж його розiтнув яблуко на п'ять часток i з кожно© ретельно вирiзав насiння. Тодi обернувся вiн до не© й сказав тихо й нiжно: - Сiдай, Марi╨, з'©мо по яблуку. Вона сiла, вiн присунув ©й блюдечко з очищеним плодом, а собi взявся обчищати новий. Потiм вони поволi ©ли тi яблука, якi були чудовi й розкiшне пахтiли, - плив вiд них запах серпневого сонця. Пiсля того вiн поклав ©й на долоню свою руку i сказав так само тихо: - Малий я спадок лишаю тобi, жiнко. - Про що це ти говориш, Iване? - трохи занепоко╨но спитала вона. Вiн мовчав. Дивився звуженими вiд сонця очима, i з них хлюпав на свiт голубий та безмежний спокiй. 13 З першими променями сонця вiдкрила в собi Галя незвичну легкiсть та пiднесення. Повiтря навколо було синювате, а коли дивилася вона в долину, пливав там кудластий туманець, - Старий Пiчкур, який трусив на рiчцi вершi, нагадував пiд той час тутового шовкопряда, який звива╨ з найтонших ниточок свiй iскристий коконець. Галя дивилася в долину i ©© "шовкопряда", i з вуст ©© мимоволi засочилася тиха й трохи смутна мелодiя. Наспiвуючи, вона пiшла по коридору i штовхнула синовi дверi, щоб збудити його, закислого й залежаного, але Хлопця в кiмнатi не було, а лiжко було вже застелене. Галинi брови стали трикутником, але мелодiя, яку тихенько вона виспiвувала, не дала ©й застановлятися, куди це подiвся так рано син. Вона пiшла до старо©, щоб спитати, що та хоче снiдати. Але старо© вона теж не застала в поко©, що здивувало ©© ще бiльше - бабця таки любила повилiгуватися. Рушила надвiр, а коли спинилася на порозi, залило ©© з нiг до голови сонце, i вона побачила, що в дворi сто©ть невеликий столик, засланий слiпуче-бiлим обрусом. За столиком сидiли стара i Хлопець i про щось душевно бесiдували. Хлопець уже поснiдав, бо вiдсунув тарiлку й допив ранiшню сурогатну каву, яку виготовляла з жолуддя сама Галя, а стара тримала в однiй руцi недо©дене яйце, а в другiй лискучу срiбну ложечку. - Вирiшили поснiдати без тебе, - сказала стара, - бо ось наш парубок збира╨ться показати сво©й дамi серця яри й печери. - Тут нема нiяких дам, - спалахнув Хлопець. - Це моя товаришка, та й годi! - Ну, звiсно, - сказала стара. - Мусив би зрозумiти, що я жартую. Почуття гумору - невiд'╨мна риса пожильцiв цього дому, чи не так. Галочко? - Крiм хлопцiв, - усмiхнулася вiд порога Галя, i вони замилувалися на ©© вроду. - Через це вони й не затримуються довго мiж цих стiн, - пiдхопила так само весело бабця. - В цих стiнах i ведмiдь утратить почуття гумору, - буркнув Хлопець. - Цi стiни тобi не до вподоби, кавалере? - звела брови стара. - Менi не до вподоби, коли мене хтось назива╨ кавалером. - Сказали б колись таке справжнiм кавалерам! Вони б витягли шпаги й прокололи б тобi черево! - Теперiшнi кавалери тим i кавалери, що вони так не називаються, - пiшла на допомогу синовi Галя. - А насправдi, куди це ти збира╨шся, мушкетере? - Пообiцяв Неонiлi показати сво© володiння. - I тягатимеш таку нiжну iстоту по ярах та кручах? - Вона не нiжна iстота. З нiжними iстотами я б не водився! - I вона згодилася на це? - А то ж як! - Хлопець уже встав iз-за столу. Сонце свiтило на нього ззаду, а вiд того його чубок золотився. - В нього достобiса самовпевненостi, - сказала Галя, стежачи, як вiн iде. - В його вiцi хлопець промовчав би, що йде на прогулянку з дiвчиною. - Вiн не вклада╨ в те нашого значення, - сказала спокiйно стара. - Тому й не лукавить. - Часом менi зда╨ться, що в нього розмито деякi комплекси, - сказала Галя. - Перш за все чемнiсть та скромнiсть. - Це було в усiх чоловiкiв цього дому, - сказала стара. - Майже всiх ©х побивала гординя... Вона сказала це не без пихи, i Галя обурилася. - Що ж у цьому доброго? - Хiба я щось казала про добре чи зле? - вигнула брови стара. - Я засвiдчила факт, а з фактами нiчого не вдi╨ш. - Все можна змiнити, бабцю, - вiдказала Галя й плеснула собi в обличчя води з умивальника. Витиралася ясно-бiлим рушником, а коли визирнула з-пiд нього, побачила, що бабця сидить iз пiдтиснутими вустами. - Велику дурницю сказала ти, ласочко, - по-менторському зауважила вона. - Зна╨ш, про що я часом думала? Було б дуже сумно в цьому свiтi, коли б у ньому не можна було б чогось змiнити. Але ще сумнiше в ньому було б, коли б не було у ньому нiчого незмiнного. Галя пiдiйшла до столу. - Це ти сьогоднi зготувала снiданок чи Хлопець? - Багато ти хочеш вiд свого Хлопця, - пирхнула стара. - Снiданок зготувала я! Вона так гордо знесла пiдборiддя й таке погiдне стало в не© обличчя, що Галя раптом знiяковiла: чого доброго, стара щось провiдчула в сьогоднiшньому днi. Мимоволi глянула вниз на стежку, що пiдiймалася до ©хнього дому, але була та, як завжди, порожня. - Хочеш сказати, що це якийсь великий вовк у лiсi здох? - з трiумфом проказала стара. - Нi, це менi, ласочко, приснився винятково гарний сон. 14 Винятковий сон приснився сьогоднi й Володимиру. Йому привидiлася висока гора з пишним палацом на вершинi, гору ту впоясано кiлькома пасами терняку, по нiй викопано кiльканадцять ловчих ям, насипано вали, вирито рови й обплетено всю колючим дротом. Вiн повз пiд тим дротом з ножицями, вряди-годи лягав на спину i розрiзав дрiт. Так само стриг вiн i тернове вiття, п'ядь за п'яддю пробиваючись угору. Часом падав вiн у ями, сильно б'ючи при тому калiчену ногу, йому болiло, але вiн, зцiпивши зуби, вибивав ножицями в глинi приступки i, чiпляючись та кривавлячись, видирався нагору. Перелазив паркани на валах i перепливав воду в ровах. Одежа його вся перетворилась у брудне ганчiр'я, що клаптями звисало з тiла, руки й обличчя вимастились у болото, черевики на ногах розмокли й гидко чвакали, вiн навiть забув, куди й чого iде, - знав лише, що йти йому конче треба. Пiт стiкав по лобi, розмиваючи бруд, навколо трiскотiли цвiркуни й погукувала вмиротворено горлиця. Знеможений та вичерпаний, вiн лежав перед вступом на широке пiщане поле, поруч нього лежав його товариш, i ось-ось вони кинуться в атаку. Але вiн не змiг кинутися в атаку, ноги йому пiдломилися, коли скочив на рiвнi, i почав вiн падати, кружляючи в повiтрi. Смикнув за прив'язане до грудей кiльце, i над ним зацвiла бiла шапка парашута. Його смикнуло й пiдкинуло, i падати вiн почав повiльнiше. Швидко наближалася до нього земля, i вiн уже розрiзнив на нiй одноповерховий продовгуватий будинок початково© школи. Поруч iнший будинок, у дворi сто©ть Олександра Панасiвна, а бiля не© купка ©© дiтей. Всi задерли голови й дивляться в небо, дивиться в небо й Марiя Якiвна, яка до©ла серед двору кiз. зирнув у небо й сивоголовий козопас, очi його видалися Володимировi як два ясно-синi озерця... Вiн приземлився якраз у шкiльному подвiр'©, i сльози покотилися йому з очей, гарячi й густi. Легкий шелест шовково© сукнi почув вiн i побачив бiля себе стрункi ноги, бiля яких хвилювалося голубе шовкове море. Чи©сь руки звели його голову, i в вуста йому потiк нектар. Солодку знемогу вiдчув Володимир, смокчучи те чудове питво, - розливалося по тiлi тисячею гарячих струмочкiв. Вiд того вiн весь почав раптом перейматися дивним щастям. "Господи, - шепотiв вiн, перевертаючись на постелi, - така це мука нестерпна!" Вiн прокинувся й ледве не ослiп вiд мiсяця, що дивився йому просто в обличчя. Глибока, тиха й безмежна нiч стояла навколо, глибока й безмежна тиша. Помалу приладнав до ноги протеза, вдягся й, важко накульгуючи, вийшов у шкiльний двiр. У кутку стояла розтрощена парта, i вiн присiв за не©. Скрутив цигарку й припалив. Сухий дим при╨мно ввiйшов йому в груди, прочистивши дихальнi шляхи. Мiсяць свiтив йому в спину, i на подвiр'я вiдкидалася довга тiнь. Дим у мiсячному промiннi здавався ясно-синiй; пiд каштаном валялися, густо насипанi за нiч, зеленi ©жачки, десь далеко чхнув i затахкотiв по©зд, i йому здалося, що в цю нiч i пiд цим мiсяцем просторо розширю╨ться йому душа. М'яко фосфоризували бiлi стiни школи, темно дивилися вiкна, наче був цей дiм живою iстотою. Закукурiкав десь недалеко пiвень i небо, повне драглистих зiр, раптом просвiтлiло. Повiяв свiжий, аж гострий вiтер, i саме вiн розбудив на мент каштанове листя. Глухо зашелестiло, i на землю з глухим стукотом обсипалося ще з десяток каштанiв. Володимир потягся до найближчого з них, розломив, i в долоню йому випало бiле тiло. Дихнув на повнi груди вогкого, свiжого, гiркуватого запаху; повiтря навколо вже тремтiло, наливаючись непевним, сiрим, але по-сво╨му принадним свiтлом: у тому свiтлi, яким поступово наповнювалося небо, в цiй його оголеностi, вiдчув себе Володимир неприкаяним та самотнiм. Йому здавалося, що для грудей його браку╨ повiтря, що свiт став круглий та замерзлий, а йому тiльки й лишилося, що отак безмовно сидiти на цiй-от партi. Вiн вийшов iз двору, покинувши в ньому тлiючий недопалок, i раптом пiшов пiд гору, саме ту, яка так нагло йому наснилася. Ступав поволi, вибираючи, куди поставити ногу, легенько постогнував, коли вона незручно скошувалася, по лобi йому текли струмки поту, свiжий ранковий вiтер дув на нього з гори широким, зимним потоком. "Боже, боже, - подумав вiн, дивлячись, як гаснуть одна за одною над горою зiрки, - який безум нещадний веде мене, який незбагненний безумi" Часто зупинявся, щоб перепочити, часом сiдав на прискалок, а небо над ним ширшало й прояснювалося; здалося йому, що з'╨дну╨ться вiн iз тим небом у дивовижний спосiб, ширшав i прояснювався сам, а той кра╨вид, який розстелявся перед ним тим розлогiше, чим вище вiн пiдiймався, все бiльше його захоплював: задимленi горби, синя рiчка в клубнях диму чи туману, кущi й дерева, застиглi, наче вирiзанi несамовитим рiзьбарем горель╨фи. Було важко дивитися на цей передранковий свiт i вiдчувати в серцi брилу сво╨© безнадiйно© любовi. Йому навiть чудно стало, що сто©ть ось тут, на скелi, зовсiм поруч iз сонним будинком, вiд якого долина╨ раз у раз пiвняче кукурiкання, - страшно йому стало, що його можуть побачити iз тих пiдслiпуватих i на позiр мертвих вiкон. Йому навiть здалося, що з них i справдi хтось дивиться; болiла йому натомлена нога, пiт просихав на чолi, але не мав Володимир сили спуститися так швидко в долину. Сидiв на скелi i тремтiв вiд вогко© прохолоди, якою вiяв передранковий легiт: щастя й вiдчай заполонили його всього. За Володимиром i справдi стежила вiд будинку пара пильних очей. Стара, яку не брав у ту нiч сон, прикле©лася до шиби й бачила все те химерне Володимирове кружляння по горi. Глибока втiха покрила ©© й пiднесла. I чи було то зi сну, чи просто такою сильною видалася ©й та iлюзiя, зовсiм забула стара про ветхi сво© лiта. Здалося ©й, що це й справдi повернувся давнiй час, бо все було так само, як i колись iз нею. "Мiй тiльки, - подумала стара, - не був такий вiдчайно несмiлий. Вiн прийшов у той ранок i застукав у мо╨ вiкно!" Володимир звiвся й повернувся до будинку. Незнана сила повабила його пiдiйти ближче, якийсь голос понуджував пiдiйти до вiкна, вiн навiть знав, до якого, i легко застукати в шибку. Бачив те вiкно, вужче за iншi, з обламаним дерев'яним орнаментом, рука його нестерпно свербiла; в iншому вiкнi тремтiла вiд нетерплячки стара, ©й аж голова закрутилася вiд хвилювання, бо й хвилюватися було чого. Володимир, однак, дiйшов тiльки до хвiртки. Спинився, як сновида, й довго непорушне стояв на стежцi. Ранок уже до решти вибiлив небо, i смерк поволi розтавав, тоншав i прозорiшав. Тодi Володимир озирнувся на схiд i побачив раптом, як заграла на овидi ясно-малинова смужка. Та гра й те свiтло сполошили його, i вiн наче зi сну пробудився: як це сталося, що забрався аж сюди i сто©ть перед цi╨ю хвiрткою? Позадкував уражено, кинувши зляканим поглядом на вiкна, i покульгав геть саме в той час, коли Галi приснилися птахи, котрi летiли в червоному небi. Стара розчаровано зiтхнула й подибала до свого лiжка. Лягла й заснула i проспала твердим сном кiлька годин, а прокинувшись, згадала про чудного блукальця в них на горi. Тихо засмiялася й похитала головою. "Мiй таки був смiливiший, - подумала вона гордо. - Зрештою, i мiй був... така собi шмата!" 15 Пiсля того, як приснилися Галi птахи на червоному небi, здобула вона знову давнiшню здатнiсть легковажно крутитися перед дзеркалом. Богиня ввiйшла ©й у той ранок у серце, i вся вона засвiтилася, заяснiла - сонячний свiтанок вiдбився на денцi ©© очей i незвичайно ©х посинив. Галя примiряла всi сво© сукнi, аж доки не вибрала голубу, а коли з'явилася на очi старо©, та аж охнула вражено: нiколи не виглядала ©© онука так привабливо. - Хочу пiти пройтися! - сказала Галя, не дивлячись на стару, бо так тяжко було витримувати той хитрий ©© при-мурець. Бабця не вiдповiла, тож пройшла повз не© i начебто весь серпень пронесла з собою: небо оте голубе з купчастими хмарами, вiдчуття визрiлих плодiв i ©хнiй запах, важкi й пишнi квiти й настрiй устояно© прохолоди в по╨днаннi з найяскравiшим сонцем. Тихо засмутилася стара, дивлячись на онуку, ©й здалося, що недовго витрима╨ вона свого знесення, оцi╨© незвично© бадь