одягтись, а на вустах блукала в не© всмiшка. - Твiй синок свистить, димить i гримить! - Вона витягла патетично долонi перед собою, тодi спустила руки i нервово сплела пальцi. - Слухай, мамо, вiн у нас скоро мiсяць живе. А чи не час би йому вже влаштуватися на роботу? 14 Але Галя не пiддалася на цi доччинi шпильки. Сидiла на лавочцi й слухала, як шуму╨ ©й у головi кров. - Щось менi недобре, - сказала вона дочцi. - Можемо-переш? - Ну, звичайно, мамо. Пiду тiльки гляну, чи пiшов той прилипайло. - Не ходи! - скочила нервово Галя. - Я тебе прошу: не ходи! Оксана холодно i здивовано озирала матiр. - Що з тобою, мамо? - Е, це довго розказувати, - сказала Галя. - Зрештою, о цiй порi... Нi, менi варто було б тобi розказати... Бачиш, це не зовсiм правдоподiбна iсторiя... - То чого на це зважати? - У свiй час я теж так думала, - сказала Галя. - Але з роками... З роками ми ста╨мо м'якшi й поступливiшi навiть щодо забобонiв. Можливо, це звичайна самоосторога... Фу, менi браку╨ слiв. - Це тому, що ти хочеш дуже великорозумно висловитися. Кажи простiше: яка ж та iсторiя? Галя розповiла ту iсторiю, дивлячись у землю. Було ©й нiяково повторювати те, що довгi роки вважала як виплiд химерно© фантазi© сво╨© бабць Розповiдала про чоловiкiв, якi навiдують ©хнiй дiм, що приходять вони сюди двох гатункiв. Першi вiдвiдують дiм, коли дiвчата починають ледь-ледь наливатися, другi, коли вони зрiлi красунi. Не було в цьому домi, сказала Галя, негарних дiвчат. Оксана може в тому пересвiдчитися, погортавши ©хнiй альбом, але неоднакова доля ©х чекала. Тi, хто не мiг устояти в ранньому вiцi, народжували хлопчикiв, а вiд тих других приходнiй народжувалися дiвчата. Дiвчата залишались у домi, а хлопцiв мучив дух неупокорений - ставали вони блудягами й забродами, п'яницями або ж диваками, як той Оксанин прадiд Iван. Може, воно й справдi схоже на казку, сказала Галя, але таке й справдi кiлька разiв повторювалося. У кiлькох так трапилося, що вони не могли встояти в ранньому вiцi, i ©м зiрвано було вiнок, чоловiки другого гатунку лишаються в цьому домi й тут живуть. Вона не хоче переконувати, що це не простий збiг випадковостей, сказала Галя, але викласти перед нею цi факти вона зобов'язана. Оксана стояла проти матерi так само з задертим носиком, i зневажлива усмiшка пливала по ©© обличчi. Галя не бачила то© усмiшки, бо коли б побачила, не змогла б розказати то© iсторi© до кiнця. - Не всi дiвчата пiддаються тому першому, - казала вона, - але тi, що пiддаються, стають нещаснi. Важке життя на них чека╨ i велика гризота через синiв, яких вони народжують. Ти вже велика дiвчина, - доказала Галя, - вже на той рiк i школу закiнчиш. Уваж i розваж! Галя звела нарештi очi й побачила ту глумливо-зневажливу доччину усмiшку. - Тепер менi ясно, - сказала та не без погорди, - де взявся твiй улюблений синок. - Всi ми з одного тiста, - мовила Галя. - Овва! - пхикнула Оксана. - Гада╨ш, мене можна звести? - Я не хотiла б, щоб ти гралася з вогнем. - Менi той вогонь нi до чого, - вiдповiла Оксана. - Але я не збираюся ховатись i в кущi. У не© затремтiли нiздрi, i знову засвiтилася вона тi╨ю несусвiтською красою, яку побачила в нiй Галя вперше при при©здi Хлопця. Сумно й тепло стало Галi, дивлячись на цю розтривожену й таку самовпевнену красуню. - Вiриш, дочко, - сказала вона, взявши дiвчину за руку. - Може, воно й смiшно, але колись давно подiбна розмова вiдбулася у мене з тво╨ю прабабою. Зна╨ш, що найкумеднiше в цiй ситуацi©? - Ну? - звела брови Оксана. - Я тодi вела себе зовсiм так, як оце ти. Вона сказала це так скрушно й сумно, що в Оксани затремтiло серце i гаряча барва залила ©й щоки. Вона сiла поруч з матiр'ю i сказала серйозно та розважно: - Та ти не хвилюйся, мамо. Чоловiки в мене поки що не викликають добрих почуттiв. ©х сколихнуло вiд цi╨© вза╨мно© вiдвертостi: Оксану через те, що мати говорить отак по-дорослому з нею, а Галю через оту доччину на©вну й трохи смiшну серйознiсть. Не знали вони, що чув усю ту розмову крiзь вiдчиненi вiкно й Хлопець. Вiн вийняв iз рота люльку, поклав на стiлець, розгорнута книжка лягла йому на груди, а на обличчi з'явилася розгублена всмiшка. В серцi йому загнiздилася туга, i вперше за весь час перебування тут йому захотiлося знову покинути рiдний дiм. 15 Вночi Галi приснився сiрий птах у людськiй подобi. Мав чоловiчу голову, хоч замiсть волосся в нього було пiр'я. Пiр'ям обросло i все його тiло, замiсть рук були в нього крила, але ноги мав людськi, взутi в лискучi черевики. Птах кружляв над ©хнiм обiйстям, а вона лежала серед двору в лiжку й тривожно стежила, як сiре величезне тiло стрiмко рiже повiтря. Горловий крик вирвався в людини-птаха, вiн склав крила й раптом пiрнув униз. Галя встигла прикритися ковдрою, i птах упав на ту ковдру. Схопив ©© пазурами, що витиналися з лискучих туфель, i зринув угору. Вона злякано заклякла: лежала пiд вiдкритим небом у самiй сорочцi. Розстелена в повiтрi ковдра летiла наче килим-лiтак, здiймаючись вище й вище, де цвiв i палахкотiв серед неба мiсяць. Птах знову склав крила i знову шугонув долi. Цього разу вiн зiрвав iз не© сорочку, роздерши ©© пазурами, i вдарив дзьобом ©й пiд серце. Кривава рана зачервонiла ©й пiд персом, а бiле полотно сорочки знялося вгору i, хилитаючись вiльно краями, подалося також до мiсяця. Птах полетiв за тою ковдрою й сорочкою, меншав i меншав, доки зник, а вона лежала внизу на лiжку iз розтерзаним серцем i не могла й пальцем кивнути. Прокинулась у холодному потi, стало важко ©й дихати. Болiло серце, i нестерпно стукотiло в головi. Здалося ©й, що ось-ось трiсне ©й мiзок, через це покликала хрипко Оксану. Оксана, однак, мiцно спала, роздiляла ©х стiна. Галя звела руку й затарабанила в ту стiну. Щось завовтузилось у глибинi дому, й почулися важкi кроки: збудила вона Хлопця. Вiн вiдчинив дверi й зазирнув до не©. Вона покликала його слабким голосом, обома руками стискаючи голову, яка й досi немов розпадалася. - Менi погано, - сказала вона. - Розбуди Оксану. Або нi, дай менi гiрчичника. Отут, на полицi. Вiн засвiтив свiтло й намочив гiрчичника, бризнувши водою з графина. Приклав матерi до ши©. - Таблетку валiдолу, - сказала Галя. - Теж на полицi. Вiн подав таблетку, i вона поклала ©© пiд язик. В шию почало грiти, кров помалу вiдпливала вiд голови. - Давно це в тебе? - Хiба мало було хвилювань? - шепеляючи через таблетку, вiдповiла Галя. - Лежи. Я посиджу коло тебе. Вiн сiв коло не© заспаний, обважнiлий, i тiльки тепер помiтила Галя, що вiн значно старший сво©х лiт. Побачила вона його важкi, спрацьованi руки, почула гострий дух його тiла й пожалiла раптом: не одне митарювання випало i на його вiку. Вiн, правда, сам того хотiв, але тепер у нього несвiже обличчя i якась глибока втома хова╨ться в очах. ©й полегшало, таблетка пiд язиком розтала, i нiякова всмiшка освiтила ©© обличчя. - Завдала тобi клопоту. Коли в мене таке почина╨ться, спить у цiй кiмнатi Оксана. Здебiльшого, це трапля╨ться весною, але ось бачиш... - Тобi не треба хвилюватися, - сказав Хлопець. - I бiльше вiдпочивай. - Зараз я i вiдпочиваю. Це з осенi не до гульнi. Вона приплющилася, на щоках ©й заграли нездоровi рум'янцi. Хлопець звiвся. - Може, розбудити Оксану? Хай переселиться... - Вже не треба, - розплющилася Галя. - До речi, все забуваю тобi сказати: питала за тебе кiлька разiв Марiя Якiвна. Не заходив до не©? - Ще нi. - Зайди обов'язково. Дуже хоче тебе бачити. 16 Вони сидiли з Марi╨ю Якiвною в саду, стояв незвичайно сонячний серпень, зовсiм такий самий, як той, коли доживав сво╨ старий Iван. Марiя Якiвна подумала про це мимохiдь, розглядаючи Хлопця: був вiн чимось схожий на Iвана, тiльки той худий, а цей огрядний. Сонце свiтило на них, роблячи голову Марi© Якiвни срiблисто-осяйною, а чорне Хлопцеве волосся ще чорнiшим. Марiя Якiвна втомилася, розповiдаючи йому про старого, - давно вже не випадало ©й стiльки говорити. Грали на сонцi викладенi у вазу яблука, грушi та сливи, лiтали над ними жовтогарячi оси, i стара вряди-годи помахувала рукою, зганяючи ©х з плодiв. - Знуджую тебе старечим базiканням, - сказала Марiя Якiвна. - Дуже хотiлося менi тебе побачити. Ну а побачила, то й на спогади потягло. Хлопець зирнув на не© майже прозорими вiд сонця очима. - Коли я був далеко звiдси, - сказав вiн повiльно, - часто згадував вас, Марi╨ Якiвно, i дiда Iвана. Все менi здавалося, що маю повернутися, щоб прочитати тi зошити, що ©х вiн списав. - Це я тобi дозволю, - засмiялася Марiя Якiвна. - Хто зна, що в тих зошитах: мене браку╨, щоб розiбрати тi i╨роглiфи. Для мене вони просто ясна пам'ять про чоловiка, i я ©х через те бережу. - Менi завжди здавалося, - правив сво╨© Хлопець - що там неабищо. До речi, все, що стосу╨ться дiда, для мене також неабищо. Кожен чоловiк шука╨ в життi вiдповiдностей та вiддзеркалювання себе в iнших. Часом вiн сам вiддзеркалю╨, але зв'язок вiд того не порушу╨ться. Те, що говориться про спорiдненiсть душ, - не марниця. Я довго над цим мiркував: спорiдненiсть душ - одна з найдiйовiших форм боротьби людини iз самотнiстю. - Кажеш складнi для мене речi, - мовила Марiя Якiвна. - Але що таке самотнiсть я пiзнала добре. В першi роки пiсля дiдово© смертi я, здавалося, втратила зовсiм смак до життя. А вгада╨ш, що мене рятувало? Вечiрн╨ небо. Дивилася на нього й мимохiть заспокоювалася... Зна╨ш, я все-таки пробувала читати тi зошити, що тебе цiкавлять, - може, хотiла якось долучитися до нього, але не по менi та робота. Ми жили довго й гарно, - голос Марi© Якiвни повiльно плив, - але спiлкувалися, видно, не всi╨ю душею. Тобто я вiддавалася йому повнiстю, але йому треба було ще жити у сферах, недоступних менi. Уяви собi, вiн виявляв дивовижну делiкатнiсть при цьому, не вiдчувала я iз ним нiколи себе упослiдженою... - Я багато сподiваюся знайти в тих зошитах, - сказав Хлопець. - Ой, не поспiшай! - вiдповiла Марiя Якiвна. - Можеш розчаруватися. Але все одно спадко╨мцем ©х станеш ти. I зна╨ш, що я в тебе попрошу? Ти, звiсно, мiрятимеш ©х мiрками правильними, пристосовуючи тi писання чи до мистецтва, чи до чого там iще. Але коли не зможеш знайти тому писанню застосування, не знайдеш там нiчого для себе цiнного, не викидай його i не упослiджуй. Хай лежить собi в тебе у тихому куточку, ©сти воно не просить. Зiтри раз на пiвроку з тих зошитiв куряву i поклади знову. I передай, будь ласка, це побажання сво©м дiтям... - Чи не заранi ви, Марi╨ Якiвно, заповiти склада╨те? - Ох, не заранi, хлопчику, не заранi. Серце в мене - як зiпсутий мотор у машинi. Вже так зiпсутий, що його не полагодиш. Марiя Якiвна зирнула на нього крiзь кришталики слiз i на вуста в не© лягла добра й гарна всмiшка. Вона встала, важко спираючись на палицю, й кивнула, щоб вiн iшов за нею. Ледь рухала ногами, налягаючи на цiпок. - Бачиш, я ледве вже соваюсь. Найтяжче менi з тими сходами. На сходах вiн узяв ©© пiд руку, i вона сперлася на нього. Рука ©© була дивовижно холодна. - А ти надовго при©хав до матерi? - спитала тихо, коли пiдiймалися вони сходами. - Гадаю, назавжди. - Казала менi Галя про тебе й Неонiлу. Це правда? - За тиждень ми розпису╨мося. - Вiтаю тебе. То славна дiвчина. Вона до мене частенько забiга╨ i, спасибi ©й, допомага╨. Причепурить менi хату, що й на серцi веселiше. Твоя мати й сестра теж менi допомагають. Таку ма╨ш славну сестру! Хлопець згадав пiддертого носика й гордовито стиснутi вуста. Було йому трохи дивно. - Я рада, що ти зiйшовся з Неонiлою, - сказала стара, вiддихуючись на верандi. Так само стояв тут стiл, i так само плелися крученi паничi. Бiля столу стояло лозове крiсло. Дивне бажання охопило раптом Хлопця: повабило його до того столу й крiсла незборним потягом. Внизу стелилися дахи й подвiр'я. - Отут вiн любив сидiти, - перехопила його погляд стара. - Я нiчого тут не порушую... Вони зайшли в кiмнату. Була вона й справдi напрочуд чистенька, пофарбована пiдлога ляскотiла, дорiжки на нiй були рiвнi й наче випрасуванi, на вiкнах свiтлiли бiлiсiнькi гардини. - Пiдлогу фарбувала твоя сестра. Рiк тому. Таке воно невгомонне, те дiвча!.. - Менi здалося, вона трохи занозиста, - не витерпiв Хлопець. - Що ти кажеш? - щиро здивувалася Марiя Якiвна. - Я того за нею не помiтила. Вона пiдiйшла до шафи, вiдчинила й вийняла звiдти загорнутий у повощений папiр пакунок. - Так менше курявою припадають, - сказала розгортаючи. Папiр сухо й легко шарудiв, а Хлопець аж очима прикипiв до тих зошитiв. Були вони грубi, оправленi в шкiру, пожовтiлi на зрiзах, на одному iз них красувалася велика зiркаста клякса. П'ять зшиткiв, покладених один на одний, лежали перед ним, наче сокровенний скарб. - Оце те, - сказала Марiя Якiвна, - на що поклав вiн сво╨ життя. 17 Дженджурик ходив по горi туди й сюди, тлiла в його вустах сигарета, синiй димок вивсь угору, i дженджурик примружував вiд диму лiве око. Його наваксованi туфлi аж сяяли, сiрий костюм сидiв бездоганно, погляд пострiлював навсiбiч, аж доки уздрiв Оксану. Пiдiймалась угору iз набитою пакунками авоською, i вiн миттю опинився бiля не©, простягнувши руку. - Чи не дозволите пособити? Але Оксана не звернула на нього уваги. Йшла холодна й спокiйна, а вiн заскакував до не© чи з одного, чи з другого боку. Говорив про чудовi мiсця, в яких вона живе, про те, що його знову привабило сюди, й просив, щоб вона не проганяла його звiдсiля. Сказав, що снилася вона йому сьогоднi i що дивну тугу вiдчув вiн, коли прокинувся, - Оксана йшла нерухома й спокiйна, на дженджурика вона й оком не кинула, хоч той аж зi шкури лiз, аби зазирнути ©й у вiчi. Зрештою, на самiй горi вiн зробив паузу, щоб передихнути. Оксана повернула до нього пiддертого носика i спитала крiзь щiльно стисненi губи: - Ви сказали все? - Нi, нi, - заквапився дженджурик. - Можете, звiсно, трактувати мене за нахабу, але менi так хочеться, щоб ви поставилися до мене прихильнiше. Ваш холод убива╨ мене, i менi так прикро ста╨ на серцi! Коли дозволите, - сказав дженджурик, - приймiть вiд мене оце, i я бiльше нiколи вам не з'явлюсь на очi. Дивно змахнув руками, як фокусник, i в пальцях його виросла розкiшна червона троянда, така свiжа, що краплинки роси нiжно тремтiли на ©© пелюстках. Оксана подивилася на цю троянду, i в ©© очах на мент загорiвся теплий промiнець. Але вона не взяла троянди. - Подаруйте ©© якiйсь сво©й ровесницi, - сказала зимно й рушила далi. Вiн протяг до не© руки з трояндою, але вона не побачила того молитовного жесту. Знову прискочив до не© i, забiгаючи чи з того, чи з того боку, засипав ©© улесливими й лагiдними словами. Тi слова вже починали крапати в Оксанину душу, як гарячi iскри, i вона знову змушена була зiбратися на силi, щоб не пiддатися тому шаленому чару. Носик ©© так само гордо стримiв доверху, а вуста були стиснутi. Вона гримнула перед носом у дженджурика хвiрткою так, що ледве не розтрощила йому лоба. Вiн запосмiхався там, за хвiрткою, ©й у спину, i було в тiй усмiшцi бiльше смутку, нiж кохання. В руцi обвисла вже зовсiм обстрьопана троянда, а блискучо-чорнi туфлi покрилися легеньким нальотом куряви. Дженджурик подивився на ту куряву з жахом, вихопив iз кишенi носовичка i почав обмахувати ним взуття. В цей момент озирнулася Оксана, i глумлива посмiшка розцвiла в не© на вустах; пальцями вона зробила вушка й помахала ними. Дженджурик там, за хвiрткою, почервонiв, як пiон, очi його стали зовсiм крихiтнi, й Оксана вiдчула, як уколов ©© той погляд, наче голки. Але була вона вiд дженджурика далеко, тому склала губи дудочкою й несподiвано для себе засвистiла ту мелодiю, якою так сильно надокучав ©й брат. Цю мелодiю почув через вiдчинене вiкно i Хлопець. Вiн визирнув, випустивши широчезний клубень диму, i був у тому димi як чорнокнижник, що чаклу╨. - У тебе непоганий слух, сестро! - гукнув вiн i послав ©й повiтряний поцiлунок. Оксана розсердилася на себе за те невдатне сво╨ мавпування, розсердилася й на брата, що так недотепно це пiдкреслив, а ще бiльше розсердилася вона на дженджурика, який i досi стояв за хвiрткою i погляд якого палав непогамованою печаллю. 18 У той вечiр, коли Хлопець дiстав до рук заповiтнi зошити, вiн не пiшов до Неонiли, бiгцем попередивши ©© про те, i вона знайшла нарештi час на хвильку заскочити до Марi© Якiвни. - Так давно у вас не була, - сказала нiяково, заходячи у хвiртку, - вже й сором мене пече. Марiя Якiвна сидiла на приступцi ганку, пiдмостивши пiд себе витерту козину шкуру. - Вiтаю тебе, дитино, - сказала вона якнайтеплiше. - Мабуть, дуже була зайнята? - Ой, дуже, Марi╨ Якiвно! - заполум'янiла Неонiла. - Воно на мене як снiг звалилося. - Чи ж ти щаслива? Неонiла спинилася серед подвiр'я й зацвiла промовисто всмiшкою. - Ну й чудово, дитино, - сказала стара. - Я тут не була покинута, можеш не турбуватися. Через день приходила Оксана, i ми чудово вправлялися... - Я зараз у вас приберу, - кинулася Неонiла. - Та нiчого, дитино, й прибирати, - засмiялася Марiя Якiвна. - Та Оксана така невсипуща!.. Але добре, що прийшла. Вiзьми он там, у сiнях, стiльця i сядь. Бачиш онде - небо пала! Неонiла озирнулася: величезна заграва розкинулася над протилежною горою, небо блимотiло й мiнилося. I, дивлячись на те небо, мимохiть перейнялася Неонiла споко╨м, яким дихало обличчя Марi© Якiвни. - Мiй покiйний Iван, царство йому небесне, не пропускав жодного такого заходу. Зна╨ш, вони нiколи не бувають однаковi! Неонiла сiла на стiльця пiвобертом до Марi© Якiвни, а пiвобертом до того палахкого неба. - Сьогоднi був у мене Твiй, - сказала тим-таки притишено-теплим голосом Марiя Якiвна. - Так вiн мене схвилював: не бачила його десять рокiв. Вони всi якiсь дивно однаковi, цi Шевчуки, i це по-справжньому вража. Багато ма╨ш вiльного часу? - Цiлий вечiр, - сказала дзвiнко Неонiла. - Прибiг такий захеканий: буде сьогоднi страх як зайнятий! - Це я йому Iвановi зошити дала, - вона замовкла i якийсь мент пильно дивилася на Неонiлу. - Добре, що ти завiтала до мене, - повторила, - маю тут до вас одне дiло... Хотiла виповiсти йому, але якось язик не повернувся, дуже був вiн зацiкавлений тими зошитами... Небо навпроти них грало. Малиновi смужки вливались у бузковi, якi розчинялись у густо-червоному, натомiсть бринiли навдокiл оранжевi стяги. Кiлька бiлих хмар вбирало в себе багрянець, наче губка воду, й раптом стали роздутло-червоними рибами. Марiя Якiвна дивилася на те небо i наче забула, про що хотiла тiльки-но повiсти. - Ви про якесь дiло казали, - нагадала легенько Неонiла. - Та те дiло невелике. По одруженнi ви де житимете? Неонiла зирнула на стару знiяковiло: - Та повiрите, Марi╨ Якiвно... - У вас не було про це й розмови, - засмiялася Марiя Якiвна, але вiдразу змовкла. - Якось i тобi це незручно казати... - Та господь з вами, Марi╨ Якiвно! - Ну, добре! Я маю цей дiм i сад. I маю я родичiв тiльки Галю та ©© дiтей. Ну, вже й тебе. Я хотiла б вiдписати цей дiм вам, але щоб ви в ньому жили. Чи не збира╨ться Твiй знову в мандри? - Та начебто не збира╨ться. Але, Марi╨ Якiвно... - Незручностi це менi не справить, - сказала стара. - Тягти менi лишилося недовго: доглядите якось. Я не вередлива i вiрю i в тебе, i в нього... Я зараз, дитино, як те небо, що гасне... Небо i справдi гасло. Зникало з нього червоне й фiолетове, лишився самий тiльки багрянець. Вже повужчав його розлив, помалу з'©дав його ледь помiтний серпанок, що вже наповзав на землю. - Може, я недоречно влажу до вашого життя, але хто зна... - Марiя Якiвна замовкла. - Буде менi любо насамкiнець утiшитися вашим молодим щастям. 19 Вночi до обiйстя прилетiв великий сiрий птах. Черкнувся пiдошвами лискучих туфель стежки i звiльна пiшов по нiй до самiтного будинку на горi. Небо сьогоднi було засипане величезними зорями, iнколи одна iз них зривалася й креслила бiлу риску. Птах iшов по стежцi й помалу втрачав пташину подобу: пiр'я на його головi стало кучугурою кучерявого волосся, крила руками, i поклався йому на плечi той-таки неодмiнно сiрий костюм. У такiй подобi спинився вiн бiля хвiртки, поклав руки на штахеття й недовго задивився на подвiр'я. Було там порожньо, тiльки бiлiв емальований умивальник, а на столi стояла велика миска з жовтими падалицями. Дженджурик, нечутко ступаючи, пiдiйшов до вмивальника. Тут висiв забутий звечора рушник, вiн зняв його й притис до обличчя. Три запахи вiн розрiзнив: рiзкий чоловiчий, вiд якого йому аж у нiздрях закрутило, i два м'якi: один звичайний, а другий такий, що очi його засвiтилися жаринами. Цей третiй був найсильнiший, бо останньою вмивалася на нiч Оксана, i дженджурик запхав собi рушника до кишенi. Край його з китичками замаяв у нього бiля ноги, коли вiн пiшов далi, а пiшов дженджурик до миски з падалицями. Вибрав найжовтiше яблуко, сiв на приступку ганку i вкусив. Сiк цвiрконув на обидва боки, в цей час знову злетiла зiрка, - беручка печаль стисла йому серце. З'©в яблуко, а недогризок поклав у миску мiж падалицi. Знову пiшов, метиляючи бiлим хвостом рушника, - ступав уже пiд вiкнами. З розкрито© кватирки долинало сипке дихання: пахло звiдти запахом м'яким, але звичайним. Друге вiкно ще горiло, дженджурик пiдкрався до нього i, пiдтягнувшись на руках, зазирнув. В сивих клубнях диму ходив по покою кремезний патлатий молодик - очi його гарячкове палали. Дженджурик перелякався несамовитого виразу, що його мало обличчя молодика, i тихо зсунувся додолу. Порачкував вiд вiкна i сiв пiд стiною, щоб заспоко©тися. Сидiв довго, чекаючи, щоб погасло, нарештi, те навiсне вiкно. Павучок спустився в цей час до нього з гiлки й обснував його обличчя павутиною. Вiн стер ту павутину тiльки тодi, коли вiкно таки згасло. Зорi над головою побiльшали, але вже й поблiдли. Дженджурик устав i прислухався. З розчиненого вiкна випливав запах тютюнового диму, але долiтало вже й могутн╨ хропiння. Дженджурик сплюнув i посунув далi. Коло третього вiкна вiн спинився, став навшпиньки й потяг носом. Запах, яким вiяло з кiмнати, його обворожив. Стояв i ловив його трепетними нiздрями, а з очей його котилися сльози. Свiтло зiр кришилося в тих сльозах, i став дженджурик у ту мить гарний, як янгол. Вiн пiдтягся на руках i тихенько постукав у ту шибку. Глуха тиша вiдповiла на цей постук, i дженджурик важко зiтхнув. Озирнувся навдокiл: внизу, наче синя дорога, завмерла рiчка. Лiтали бiля нього нiчнi метелики й комарi, снували нитки павуки - рух i життя множинних тiл вiдчув у цьому свiтi дженджурик. Довго стояв пiд глухим вiкном i безнадiйно чекав. I тiльки коли затремтiло над головою небо, коли зорi пiшли раптом угору, вiддаляючись од землi все далi й далi, а над головою пропливли першi подмухи надранкового леготу, тiльки тодi дженджурик отямився. Був звiдусiль обплутаний павутиною, тож мусив вилiзти з не©, як з одежi. Став проти вiкна, що так його чарувало, змахнув руками, як чародiй, i в його долонях вирiс букет найчудовiших i найсвiжiших троянд. Дивився на тi квiти й обливався гiркою печаллю. Солодкий бiль пiк його, вiн махнув рукою, i букет вiльно пролетiв у вiдчинену кватирку. Впав на пiдлогу бiля лiжка, де спала Оксана, i вiдразу ж розсипався сотнею пелюсток. Дженджурик за вiкном змерз i замахав руками, щоб зiгрiтися. Вiд того руху знову почав заростати пiр'ям, руки його перетворювались у крила, у туфлях проростали гострi пазурi. Вiн хитнув крильми i на мить притулився обличчям до скла. В пiвтемрявнiй кiмнатi, осяяна блiдим, мерехким свiтанням, спала красуня. Обличчя ©© полум'янiло й свiтилося, а вуста щось неспокiйно шепотiли. Птах ударив iз розпачем крильми об шибки i на мить притемнив оте чудовне видиво. Розвернувся й повiльно поплив над сонним обiйстям, меншаючи й меншаючи, аж доки став ледь помiтною крапкою. Тодi освiтило його перше свiтло, i вiн умер раптом, загуснувши серед безмежного простору на ще одну з мiльярдiв зорю, котрi швидко й нестримно вiддалялися од землi. 20 Оксана прокинулась у той ранок ранiше. Снився ©й дженджурик, вона тiкала вiд нього, а вiн здоганяв. Снилося, що стала вона птахом, знялася й летiла, а дженджурик бiг за нею слiдом i тяг угору руки. Обличчя його було спотворене вiд розпачу, i в ©© грудях через той розпач солодко грало серце. Приснився ©й i брат, котрий вискочив iз хати й кинувся бити дженджурика. На мент ©й стало жаль i дженджурика, i брата, захотiлося кинутися помiж них i розборонити. Вона йшла по якiйсь синiй дорозi, бiля не© поруч ступав, накульгуючи, батько, i йшли вони до крихiтного будиночка, на порозi якого сидiла стара як свiт бабуся. В небi пливали великi сферичнi тiла, i в тих сферах проглядали людськi подобенства: витягнутi й змiщенi, наче у кривих дзеркалах. ╞й стало страшно на тiй дорозi, хоч вона добре знала, що то за шлях - свiт колишнiх людей та вiдлетiле життя. Iшла з наповненим жалем серцем, кришилися, наче пiщанi яблука, пiд ногами зорi, i ©й раптом здалося, що душа ©© ширша╨ i ста╨ необмежена, що вона пророста╨ в увесь цей свiт, над усi тi постатi, котрi сомнамбулiчно блукають довкола. Тодi дiвчина раптом злякалася свого розросту й цi╨© дороги - помчалася чимдуж, розбиваючи п'ятами крихкi тiла зiр. Сiрий птах з обличчям дженджурика летiв коло не© i щось ©й казав, але не почула вона його слiв. Рвонула геть iз дороги i дивне диво побачила: довкола свiтилися вiкна i порядкували за ними зовсiм звичайнi люди. Вона заплющилася й почала падати. Побачила пiд собою ясне кругле тiло землi з чiтко прозначеними материками. Летiла в глухiй темрявi назустрiч цьому свiтлу й цiй землi. Любила те свiтло й ту землю - ясностiнний дiм побачила вона й раптом закричала вiд щастя, що наповнило ©© ущерть. Оксана прокинулася i раптом побачила, що вся пiдлога встелена червоним пелюстям. Тут-таки валялося цурпалля, з якого те пелюстя осипалося: дiвчина здивовано сiла й опустила ноги на пiдлогу. ╞й стало нiжно-лоскiтно вiд того пелюстя, вона впала навколiшки й набрала його повнi долонi. Свiтилося в ©© руках, як чарiвне, тож мимохiть занурила в нього обличчя. Тихий щасливий смiх вирвався з тих притиснених до лиця червоних долонь, повiльно осипалося з них пелюстя, наче язички полум'я; дiвчина струснула головою, закидаючи за спину важке волосся, а на вустах ©© заграла переможна всмiшка. Вона встала, пiдняла колюче цурпалля й викинула у кватирку. Тодi запнула вiкно шторою, скинула сорочку i згорда зирнула на себе в дзеркало. Стояла там уже цiлком зрiла дiвчина, а пiдлога навколо не© трепетно палала. Оксана змружила очi, задерла носика i мiцно стисла гарячi, як жар, вуста. 21 26 серпня 1963 року Хлопець поставив свiй пiдпис на актi громадського стану, що стверджував його шлюб iз Неонiлою Вашук, 27 рокiв. Неонiла поставила на тому актi пiдпис i свiй, i вони вислухали дерев'яне привiтання, яким обдарувала ©х виблiдла й пересушена дамочка. Свiдчили ©м Оксана i старший син Олександри Панасiвни, який випадково завiтав на цей час у Житомир. Мавши доручення вiд жiнок купити те i се, вiн залишив молодоженцiв бiля загсу, i вони подалися додому в супроводi мовчущого божества з задертим носиком. Вдома Хлопець забрав свiй майже порожнiй чемодан i в супроводi матерi й сестри спустився донизу. Тут його зустрiли дружина й теща. Олександра Панасiвна поцiлувала Хлопця в лоб, а особливо сердечне обнялася з Галею. Оксана стояла збоку iз незворушним виразом й позирала на все спогорда. Хлопець передав свiй напiвпорожнiй чемодан Неонiлi, натомiсть узяв у руки двi ©© валiзи, кожна вагою понад два пуди. Потяг тi валiзи пiд гору, за ним пiшла, помахуючи майже порожнiм чемоданом, Неонiла, за нею матерi з набитими ©жею сумками, а ззаду ступала дивовижно спокiйна i на позiр байдужа Оксана iз сумкою, в якiй лежали подарунки молодим вiд не© й матерi. Марiя Якiвна стояла бiля широко розчинених ворiт, спираючись на палицю. Одягла вона при тому свiтле плаття, але найяснiше свiтилася ©© голова. Вона всмiхалася назустрiч й помахувала легенько бiля голови рукою. Оскiльки перший пiдiйшов Хлопець, вона обняла його, потiм почала обiймати всiх по черзi, i всi жiнки, крiм Оксани, пустили при тому замиловану сльозу. Оксана дивилася на все примруженими очима, й обличчя ©© при цьому було погiдно незворушне. Жiнки пiшли гомiнкою юрбою в хату, а Хлопець, затягши валiзи на веранду, спустився зi сходiв у сад. Великi яблука густо утяжували гiлки, зеленiли грушi й синiли сливи. Вздовж дорiжки було щедро насаджено квiтiв: флокси, жоржини, нiчнi красунi й троянди. Вiн пiшов тою дорiжкою до краю саду, пiд ногами в нього нiжно порипував пiсок. За садом починався город, що сягав прямовисно© скелi, яка переходила в кручу. Хлопець рiзко повернувся i пiшов назад. Жiнки клопоталися на кухнi, а вiн обережно пiдступав до столу на верандi. Вiдсунув лозове крiсло й сiв. Крiсло затрiщало пiд ним всiма прутиками, а на його обличчя лягла м'яка задума. Перед ним лежало море дахiв ©хньо© вулицi, тож вiн сидiв, поклавши руки на стiл, i дивився. Там удалинi побачив вiн розлогий двiр п'ятого номера. Бiля будинку стояли пiвколом сара©, один iз них вiдчиняла немолода вже жiнка в чоловiчому пiджаку. Побачив вiн i горбатого чоловiка, що сидiв на порозi, зiбгавшись у грудку, i пильно й презирливо оглядав свiт. Побiч нього, спершись плечем об одвiрок i гарно вигнувши стан, стояла його сестра, а син то© жiнки, що вiдчиняла сарай, плiвся по вулицi, запускаючи врядигоди руку до кишенi й кидаючи до рота насiння. Прогуркотiв моторчик - повз чоловiка з насiнням протрюхикав на мопедi один з сусiдiв - Ювпак. Бiля хати на горбi з'явилася висока, суха чоловiча постать, спинилася, розставивши ноги, а бiля нього стала, так само розставивши ноги, корова. Ряба Катька сидiла на каменi i аж шию витягла, так пильно кудись дивилася, а з машини знiмав тiльки-но привезену пральну машину Йонта. Поклав ©© на плечi i став геро╨м науково-фантастичного фiльму: бiля нього з поважною мiною крокувало його подобенство - син. Широка, в три обхвати, жiнка стояла в дверях, заступаючи весь прочiл, i обдаровувала Йонту золотою усмiшкою. Iшла вiд двору до ворiт, грiзно похитуючись, Гармашиха, а у ворота в цей час гулькнув ©© маленький плюгавенький зять. В дворi Старого Пiчкура хлопцi збивали з дощок плота, сам Старий Пiчкур сидiв на каменi бiля хати i спокiйно посмоктував цигарку. По вулицi ©хав допотопний кабрiолет, за кермом сидiв круглолиций, схожий на кота, старий, а в глибинi ховалася жiнка з худим, жовтим обличчям i довгообразий юнак. Юнак висунувся з вiкна i задивився на пару: дiвчину опiдруч iз довгоногим курсантом. З ворiт дванадцятого номера вийшов швець i зупинився, наче вирiшував, куди iти. Його проминув, вертаючись додому з вудочками, бухгалтер, i вони вклонилися вiтаючись. Мадам Цукрова вийшла на вулицю, сiла на лавi й задивилася на свiт круглими оченятами. Хлопець сидiв, обiйнятий м'якою радiстю: широкий свiт клався йому перед очi. Здалося йому, що вийшло з-за хмари сонце, i вiн побачив себе загорненим у хмару вогненного свiтла. Озирнувся, бо подумав, що жiнки перестаралися там, на кухнi, i запалили дiм, але палала вже цiла вулиця i весь кра╨вид перед очима. Тодi вiн зрозумiв, що свiтло горить у ньому самому. Мозок його освiтила митт╨ва блискавка - чудове сяйво увiйшло в його душу, заплiднивши навiки його життя. В серце впала iскра блаженства, залишивши в ньому назавжди вiдчуття неба. Звiв очi й пiзнав раптом космос, повний нескiнченного простору, густо заповнений круглими темними та ясними тiлами. Погiдний ритм упiзнав вiн у всьому - там, у небi, i тут, на землi: рух планет, соку й кровi, рух живих та мертвих тiл. Вiн збагнув раптом: не мертвий свiт лежить навколо нього, а жива тремтлива матерiя, що виповню╨ небо, землю i все, що ╨. Живу присутнiсть вiн пiзнав у всьому, i це наповнило його справжнiм щастям. Зрозумiв: весь свiт дивовижно уладжено i все дi╨ спiвмiрно до добра кожному, а основним принципом свiту ╨ все-таки любов. За кiлька секунд побачив i пiзнав бiльше, нiж за всi десять рокiв сво©х мандрiв. Вiд цього затремтiли в нього нiздрi, а очi пролляли туди, на вулицю, яку нещодавно так пильно озирали, всю його любов, тугу, знепоко╨ння та бiль. Рука його мимохiть потяглася, щоб натрапити на олiвця чи ручку, але завмерла в повiтрi. - Тiльки не поспiшати, - прошепотiв вiн. - Тiльки не поспiшать! ЧАСТИНА ДРУГА ГОЛОС ТРАВИ Оповiдання, написанi козопасом Iваном Шевчуком i приладженi до лiтературного вжитку його правнуком у перших ДОРОГА Наприкiнцi лiта 1618 року в ма╨тку Гудищi сталася неймовiрна подiя. Повiсився господар ма╨тку пан Юрiй, не сказавши нiкому жодного слова й не полишивши заповiту. Найнезрозумiлiше було те, що у вчинковi пана Юрiя не було глузду. Але нещастя сталося, i це таки напевне. Вранцi в ма╨тку був переполох. Снiдали похапцем i без звично© урочистостi. В чоловiковiй кiмнатi жiнка знайшла скриньку з родовими документами - досiль вона заховувалась у потайнику. Скринька лишилася незамкнена, пан Юрiй, певне, переглядав папери. ╞х переглядали загалом рiдко: змiст знали, а доводити сво╨ шляхетство й права конечно© потреби не було. Зачинившись у себе в кiмнатi, жiнка почала мiркувати. Чоловiк, попри все, останнiм часом вiв себе дивно. Те, що вiн не цiкавився господарством, ©© не турбувало - так було завжди. Цей тягар клався вже на ©© плечi, i вона давала собi раду. Жiнка зiтхнула. Чоловiк полюбляв днями просиджувати у сво©й бiблiотецi й навiть занедбував подружнi обов'язки. Господиня вдруге зiтхнула: вже вкотре пошкодувала, що дiтей ©м бiг не дав. Друга пристрасть чоловiка - астрономiя, радше бесiди з астрономом, котрого вiн виписав iз Нiмеччини i якому обладнав невелику обсерваторiю. Панi звелiла негайно покликати до не© астронома. Низенький, кволий чоловiчок зi зморшкуватим обличчям й задовгими руками був уражений не менше господинi. - Я хотiла б знати, якi розмови вiв iз вами мiй чоловiк? - спитала вона. Астроном стис долонями голiвку, його очi напружено заблищали, а вона раптом вiдчула, що ненавидить цього блазня. - Та, зда╨ться, нi про що особливе, - нарештi мовив вiн. - Розмовляли про зорi й безмежнiсть... Про книги й про людське iснування. Я не можу вкласти це до голови! - Я також, - сухо вiдказала жiнка. Було в той день похмуро. Звисали над землею темними рядами хмари, а за горбами товклися, наче поспiшали якнайшвидше сховатися за око╨м. Земля дрiмала в сiрому свiтлi, ця сiрiсть уливалась у душi людей, i всi ходили трохи роздратованi. Подiя пасувала до пейзажу, пасувала до настро©в астронома й господинi: незрозумiле, незаго╨не почуття - тривога, що ©й годi знайти назву. Негода по-сво╨му визначала ©© i оте стовписько на небокра©, де штовхалися, як вiвцi в отарi, хмари й поспiшали сховатись у насурмленiй далинi. Опрiч цього - нiчого особливого, це дивувало й зморювало, але не заспокоювало - смуток став сiрий, як цi хмари, котився вiн i котився, наче шукаючи й для себе ясного сонячного просвiтку... В ма╨тку Гудищi, як i в кожному домi на тi часи, жив домовик. Коли сталося нещастя, домовиковi груди стис одчай. "Я поставлений для того, - тужно думав вiн, мiряючи туди-сюди курне горище, - щоб у домi не траплялося лиха!" Крiзь вiконце лилася блiдава, мов нежива, нiч, i домовика потягло на свiтло зiр. Було спокiйно й тихо. Виднiлася бiла дорога, що витiкала з ма╨тку й губилася мiж ночi. "Мене зачарувала ця дорога, - думав далi домовик. - А коли домовикiв зачаровують дороги, стаються нещастя. Домовики мусять думати про дiм, а не про дороги..." Днiв за два до цього, коли астроном розглядав через трубу небо, до нього й справдi завiтав господар. Був похмурий i думний - мав забагато у поглядi пригноби. - Щось пановi сталося? - Астроном присiв на ослiнець i протер хустиною зболiлi вiд напруження очi. Пан Юрiй сiв навпроти. - Як на мене, в життi взагалi не може чогось статися, - сказав трохи загадково господар. - А зна╨те чому? Дививсь у поставленi проти нього каправi астрономовi очицi й усмiхнувся раптом. - Бо в життi нема╨ нiчого нового, а вiдтак i несподiваного. Злопригоди чи навiть смерть - це щось таке буденне й нецiкаве. Астроном здивувався. - Що нового там? - вiдразу ж змiнив розмову господар, киваючи в бiк неба. - Там уже мусить бути цiлковитий спокiй! - Спокою нема нiде! - сказав астроном. Господар зирнув на нього неуважно. - Стережiться лихих думок, пане, - пожартував астроном. - У серпнi згоря╨ найбiльше зiр... Вони дивилися на оголений i поцвяхований золотими крапками шмат овиду. Стояла незвична тиша, навiть цвiркуни замовкли в цiй пригнобленiй теменi. Обо╨ нараз вiдчули, що ©хнi серця стиска╨ незрозумiла жорстка туга. Такi хвилини траплялися не раз, вони навiть звикли до них й любили переживати ©х разом. - Земля - це маленька крапка, - повiльно сказав господар, тарабанячи пальцями по столу. - Зовсiм, зовсiм мiзерна... - Можливо, й так, - вiдгукнувся астроном. - Земля таки справдi щось невеличке в цьому великому, - вiн провiв рукою туди, де виднiлися зорi. - Ми й не уявля╨мо цi╨© величини, бо й чи ╨ вона, коли нема╨ кра©в? - Астроном сумовито усмiхнувся, тодi встав i поставив шматком крейди на темнiй дошцi до записiв крапку. Крихти посипалися з-пiд пальцiв i запорошили одежу. - А на цiй крапцi ми, - сказав пан Юрiй, - отой порох, що сиплеться вам з-пiд руки. - Але ми ╨! - сказав астроном. - Ма╨мо нашi справи й пристрастi. Так було й так буде. - Це все марнотна метушня, - пан Юрiй зирнув на спiврозмовника. - Це все даремна, даремна метушня! Люди стiльки наповигадували, щоб себе дурити, але все це омана: в свiтi таки нема╨ нiчого нового! Через це людина й пропада╨ у ньому, як комаха чи птах. Через двiстi рокiв нiкому не буде дiла до того, що становили як особи такi-от, як ми. Запишуть вiйни, якi вели можновладцi не меншi королiв, цiкавитимуться, чи розводили ми корiв i як обробляли землю. Але до наших душ не буде ©м дiла: вони належать нам i найперше нам... Сидiв, опустивши голову, його думний погляд розгорiвся особливим темним вогнем. В цей момент зацвiрчали цвiркуни. Повiяло леготом: звiддалiк запахло зрiлим хлiбом та сiном. - Стережiться лихих думок, пане, - вдруге сказав астроном. - Вони, як бур'ян, у людинi проростають, i недовго до того, щоб i душу засмiтити... - Гада╨те? - спитав пан Юрiй. - А я от часом думаю, що ╨ рацiя вiдiйти з життя, i це, може, розумнiше, нiж бути його звичайним спостерiгачем... Астроном скинув головою: в словах господаря вiдчувалося щось зовсiм нове. Хотiв ще дооформити свою думку, спрямувати ©© в певнiше ложе, але чомусь промовчав: може, втомлений був? Пан Юрiй подивився на астронома тим-таки чудним поглядом i усмiхнувся. Цього усмiху астроном витримати не змiг. Затурбувався, навiть звiвся. Господар тихо засмiявся. - Так скочили, пане, - мовив вiн, - начебто щось ма╨ ско©тися! - Менi здалося, - вiдказав астроном, - що вже щось ско©лося... У нiч, коли сталося нещастя, домовик вийшов з ма╨тку, перемахнув через мур i стрибнув у бур'яни. Зашарудiла кропива - пройшовся вiтер, запалюючи в глибинi ночi метушливi спалахи: нiч народжувала перелесникiв. Малi й веселi, вони гайсали по землi, забивались у глухi забiччя, вишуковували яри й темнi ями, чагарi й кропив'янi нетрi. Це був безтiлесний свiт, наповнений невтишним рухом, i вiн вабив домовика. У селi рипали дверi, вiдьми кралися вздовж тинiв, ведучи на повiддях сонних корiв. Корови безгучно ступали по пухкiй дорозi, i ©хнi очi були заплющенi. Iржали неспокiйно конi, пастухи тислися до вогнищ, що боронили ©х од ночi та ©© дiтей. Домовик не боявся пiтьми, вiн взагалi нiчого не боявся, бо вiдтодi, як запала в нього неспокiйна думка про дорогу, все в ньому пол