же не можу тут сидiти!
   - А я за йогомостю послав, - мовив незворушно швець. - От вiн прийде  й
розпита╨ться в тебе. Славно розпита╨ться!
   Стояла нiч. Всi раптом помiтили, що стояла нiч. На столi у шевця горiла
свiчка, бiля Миколи - каганець,  лiсник  теж  тримав  у  руцi  свiчку,  що
бозна-де й узялася; вiд того ожили в мешканнi  довгi  й  пласкi  тiнi,  що
заворушилися по кутках. У вiкна хлюпав чорний морок, на лавi сидiли  жiнка
й дiти, у них були широкi вiд зачудування очi, а може, то страх  напав  на
них? Бiля шевця, одягненого  в  бiлу  сорочку  (як  дивно  свiтилася  вона
зараз!), стояла Марiйка, схопилася за шкарубку батькову  руку  й  визирала
з-поза то© руки. На стiльцi мучився злий дух, його обличчя потемнiло, а на
губи вибивалася пiна. Дивився на них  каламутним  поглядом,  i  губи  його
ворушилися - щось прохав. Але вони були нiмi й холоднi, бо нiма й  холодна
була хата, тiльки тiнi шастали, як живi.
   - Ану, сину, - сказав швець сво╨му пiдстаршому, - подзвони йому трохи.
   Син скочив у  сiни,  хоч  трохи  й  боявся,  принаймнi  помнувся  перед
порогом, а тодi задзеленчав iз сiней дзвоником.
   - Пусти мене! - простогнав лiсник.
   - Чу╨ш? - швець прислухався - син знову задзеленчав. - Дзвенить!
   - Я з тобою хочу перебалакати, - сказав лiсник.
   - То й кажи, - байдуже мовив швець - йому стало зовсiм смутно  в  цьому
пiвмороку.
   - В тебе, бачу, закляте мiсце ╨?
   - ╙, - сказав швець. - То клопiт мiй за цих пуцьвiрiнкiв.
   - Давай розiйдемося по-мирному.
   - Давай!
   - Верни менi тi грошi, i я знати тебе не хочу. Швець мовчав.
   - Грошi менi поверни!
   - А де я ©х в бiса вiзьму! - закричав раптом  швець.  -  Чи  не  бачиш,
скiльки в мене того дробу?
   Лiсник дихав зовсiм важко. Схопився рукою за встромлене у верстат  шило
i  зламав  його.  Тодi  знову  задзеленчало  в  сiнях,  i  вони   завмерли
прислухавшись.
   - Заплатиш менi за шило, - сказав швець. - Я бiдний чоловiк.
   - А я багатий?
   - А ти багатий.
   - Я не можу тобi дурно платити.
   - То й сиди!
   - Ну гаразд, - нарештi здався лiсник. - Пiдпиши  ще  одну  бомагу.  Дам
тобi грошей на цiлий рiк.
   - Досить з тебе однi╨©, - сказав швець. - Чи ти ©© затеряв?
   - Не затеряв, - сказав лiсник, викладаючи з кишенi грошi. - Таке губити
не годиться...
   I раптом махнули по хатi  тiнi,  закричав  пiвень,  голосно  й  весело,
заблимали свiчки, спалахнули й освiтили  хату  великим,  мертвим  свiтлом,
розбилася шибка, задзенькотiло  скло,  дуже  голосно  задзеньчав  у  сiнях
дзвоник, метнувся по хатi вiтер, звiяв шевцевi волосся й одежу,  замиготiв
каганець бiля Миколи, а свiчки погасли - мрiли тiльки в  теменi  розпеченi
гнотики. Майнув чорний хвiст, начебто вилiтав птах, дзвонив  i  дзвонив  у
сiнях дзвоник, плакали дiти на лавi, котилися сльози й  у  жiнки;  Марiйка
затулила руками обличчя, а Микола незмигно й темно дивився,  i  годi  було
взнати, чи осуджу╨ вiн, чи  втiша╨.  Швець  стояв  у  темрявi,  неприродно
виструнчившись, його очi дивилися твердо, але й тужно, а вуста тремтiли.
   - Ви всi це бачили, - сказав вiн. - Микола  тому  свiдком.  Ви  всi  те
бачили. Я думав про вас! Менi несила бачити вас у голодi й холодi.
   Зда╨ться, була тодi осiнь. "Осiнь, - сказала  Марiйка.  -  Стережiться,
тату!"
   - А я що? - мовив швець. - Та й часу менi нема. Онде чоботи шию.
   Вiн справдi шив чоботи. Сидiв цiлий день нагинцi й шив. I чи осiнь  так
дiлала, чи, може, нежить схопив, болiла йому голова. "Мабуть,  прийде!"  -
сказав вiн жiнцi, i вона подивилася на нього вiддано й  прохально.  В  цей
мент i зазирнув  той  до  вiкна.  Розтулив  створки  i  сперся  руками  на
пiдвiконня. Дивився й мовчав. Швець схилився ще нижче до чобiт.
   - То збирайся,  шевче,  -  сказав  той,  позiхнувши.  -  Я  вже  досить
начекався.
   Швець вiдчув свою знесилу проти нього.
   - Не буду я збиратися, - сказав вiн. - Не буду! Старий я, не годен уже.
   - А грошi, - розсердився той, - годен був брати?  Марiйка  стояла  бiля
батька й тремтiла, мов листок.
   - Ну, не тремти, ластiвочко! Сходи-но краще за панотцем.
   - Я не хочу вас покидати, - сказала  Марiйка.  -  Чогось  страшно  менi
стало.
   - Дай менi боятися за себе! - спалахнув швець. - Iди, куди посилають!
   - Куди це ти ©© посила╨ш? - спитав той, у вiкнi.
   - Тютюну купити на дорогу.
   - Я тобi дам.
   - Не хочу чортiвського, хочу людського.
   - Як зна╨ш!
   - То в хату зайдiть.
   - Хе-хе, - засмiявся той, у вiкнi. - Вже заходив. Там закляте мiсце ╨.
   - Ну то й стiй пiд вiкном, - сказав швець. - Менi он  зiбратися  треба.
Та й тютюнцю дочекаюся.
   - Стою, - буркнув той i запалив люльку.
   Жiнка сидiла на лавi й плакала. Дiти тулилися до не©.
   - А може, вiдробимо тi грошi та й вiддамо?
   - А цитьте! - закричав на них швець. - Чи я тут голова?
   - Та ти, але, може, краще вiддати?
   - Менi голова пухне за вас! - сказав швець, одягаючи бiлу сорочку.
   - Не вдягай ти бiло© сорочки, - сказав той, у вiкнi.
   - А то чому?
   - Заклята вона в тебе.
   - У нас звичай  такий,  -  сказав  швець.  -  На  смерть  бiлу  сорочку
вдягають.
   - Грець з вами i з вашими дурними звичаями! - буркнув той, у  вiкнi.  -
Вдягай, що хочеш!
   - Чи не йде Марiйка? - спитав швець у жiнки.
   Попереду бiгла Марiйка, а за  нею  -  панотець.  Вiяв  вiтер,  розкидав
одежу, кропило вiдкидалося назад, так швидко вони  йшли.  Тодi  всмiхнувся
швець: побачив - женеться за Марiйкою й панотцем жовте листя, летить разом
iз вiтром, i вони наче на крилах несуться. Тодi звiв швець до Миколи  сво©
очi. "Вибач!" - сказав. Микола не вiдповiв, тiльки дивився незмигно. "Я не
знаю, - сказав швець, - де трафить мене смертне на©ття,  але  я  тримаюся!
Хочу оберегтися".
   Та лiсник уже тiкав. Уздрiв нахiд на себе - зiрвався ще бiльший  вiтер.
Махнув кулаком, люто спалахнули його  очi,  а  губи  виплюнули  прокляття:
"Дочека╨шся ти в мене!"  Майнув  вiд  вiкна  i  звалив  по  дорозi  стару,
перетрухлу грушню.
   Прийшов захеканий панотець, Марiйка прискочила до батька i схопилася за
його руку. Швець стояв спокiйний i сумний. Очi палали тихим, хоч i хворим,
вогнем. Губи пошерхли, але твердо пiдтислися.
   - Наклика╨ш на себе кару божу? - сердито  сказав  панотець.  -  Дивися,
шевче!
   - Прийде час, - сухо сказав швець, - i я стану перед богом. А  зараз  у
мене клопiт ╨: вони, - вiн кивнув до лави,  де  горнулися  до  матерi,  як
дрiб, переляканi не на жарт дiти.

   Ось Марiйка й семилiтка. Але чогось вона не рада з  того.  Швець  також
думний, зда╨ться, чекають чогось обидва. Та  й  чи  тiльки  вони:  онде  й
шевчиха тривожно погляда╨, та й iншi дiти якiсь принишклi. Швець  дивиться
на Миколу, але той не прийма╨ його погляду, начебто не стосу╨ться це його.
Немовби вiдмаху╨ться: сам заварив, сам i ©ж! "Коли так, то й так", - дума╨
собi швець i мов прикликав. У вiкнi знову виросло обличчя того, кого  вони
чекали. Тепер лiсник веселiший, а може, й упевненiший. Та й погода надворi
райська - все пахтить i розвива╨ться. Шевцевi ж тепер не до погоди, йому б
подолати той жаль, що посiв його. "Не хочу йти!" - сказав вiн Миколi.  Той
мовчав, тiльки Марiйка почула.
   - Ми разом пiдемо, - сказала вона. - Коли вже так насiда╨, ма╨мо йти!
   - Хiба ж тiльки ти? - похитав головою швець. - Усiх я записав.
   Жiнка з дiтьми вже сидить на лавi, швець - на сво╨му  стiльцi,  але  не
ши╨ чобiт - сьогоднi йому не до  того.  У  вiкно  всунувся  той  i  лукаво
дивиться.
   - От дивлюся я на тебе, - каже швець, - зовсiм як  людина,  а  добра  в
тобi нема.
   - Хе-хе! - засмiявся той. - Погано дивишся.  Коли  б  не  було  в  мене
добра, не возився б коло вас. Прийшов рiченець - збирайся, i квит!
   - А може, - вiдповiв задумно швець, -тобi хочеться коло нас возитися?
   Однак лiсник не слухав його. Витяг iз жилетки дзигаря,  також  дивного,
аж вони роти пороззявляли, i вiдкинув покришку.
   - Забарнi ви дуже, - сказав. - А менi нiколи. Гайда! Цього  разу  швець
не вдягав бiло© сорочки: надто мулько було на серцi.
   - Ходiмо, тату, - сказала Марiйка, i швець, востанн╨ зирнувши на Миколу
(той сидiв, як завше, в кутку), зiтхнув.
   - Долi не обiйдеш i не одуриш, - сказав вiн.
   - Отож-то, - засмiявся  той,  у  вiкнi.  Вони  пiшли  в  сiни  -  швець
попереду, а за ним усi дев'ятеро його душ. Сонце впало ©м  на  обличчя,  i
вони на хвилю припинилися на порозi. День цвiв  чудовим  лiтом,  над  ними
розгорнулося чисте й яскраве небо; сонце  аж  з  себе  виходило  -  сипало
жовтим золотом, вiд того тремтiла нiжна шовкова блакить, все  мерехтiло  й
дихало.
   - Через сад пiдемо, - сказав швець, йому хотiлося хоч востанн╨  дихнути
його пахощiв. Любив свiй сад -  отi  яблунi,  грушнi  й  сливки.  Особливо
сливки. Глянув розчулено - над ним розкинулося розлоге  дерево,  широке  й
налите сонцем. Сливок було як маку, i вiн не мiг не помилуватися на них.
   - Добрi цього року сливки, - сказав лiсник: дивився  на  сливку  також.
Тодi й швець вiдчув, що йому хочеться слив. Так хочеться, аж горло болить.
   Схопився за стовбур  i  потрусив.  Дерево  стояло  незрушно,  i  сливки
спокiйно сизiли пiд сонцем.
   - Зовсiм знесилiв, - сказав швець. - Бачиш, а ти мене забира╨ш.
   - Саме тому й забираю, - сказав лiсник, збиваючи набiк люльку.
   - А я, не по©вши сливок, не пiду, - затявся швець. - Бо чого й iти?
   Лiсник усмiхнувся, все ще тримаючи люльку в ротi.
   - Отакий ти ласий, - сказав вiн. - Та  я  не  жалую!  Вiн  пiдiйшов  до
сливки й труснув нею так, що  змiнилося  небо  й  упала  на  землю  осiнь.
Запахло падаллям, закружляло листя, i вже не було на деревi нi листка,  нi
сливки. "Це вже запахло менi землею", - виймаючи  з  купи  листя  соковиту
сливу, подумав швець. Кинув ту сливу до рота, i  йому  ще  бiльше  запахло
осiнню.
   - Ось бачиш, - сказав лiсник, - яке добро в тебе! Пануватимеш у нас,  я
маю силу, то й робитиму. А ти собi шпацiруй i ший мертвим чоботи.
   Однак  лiсник  щось  дуже  зчепився  з  тi╨ю  сливкою.   Швець   навiть
здивувався:
   - Чого це ти зчепився з тою сливкою? Там уже й листка нема!
   - А коли не пуска╨? - сказав той. - Оце вiдклеююсь, вiдклеююсь, а  воно
не пуска!
   - Це менi Микола сказав таке, - прошепотiла Марiйка.
   Швець, однак, втомився. Крiм того, й ця осiнь серед лiта - зовсiм  вона
змло©ла йому серце.
   - Не маю уже сили, - сказав вiн, сiдаючи пiд  яблуню.  Жiнка  з  дiтьми
стояли незрушно, наче покам'янiли.
   - А йшли б ви додому, - наказав швець. - Зда╨ться, не пiдете ви з ним.
   - Що значить, не пiдуть, - рвонувся вiд сливки  лiсник.  -  Добре  менi
дiло, я бiля вас два роки увиваюся, а вони не пiдуть!
   Швець прилiг на траву й пiдклав руки пiд голову. Крiзь  просвiти  гiлок
спускалося до нього небо, сипало й сипало невимiрною синявою, вгорi пливла
хмарка, i була вона напрочуд  схожа  на  голову  оленя.  Бiлого  яскравого
оленя, що повiльно йшов собi через небо. "У свiй барлiг, - подумав  швець.
- Кожна людина й тварина шука╨ собi кри©вки - всiм ©м треба сховатися  вiд
свiту".
   Жiнка й дiти стояли коло нього, стояла й Марiйка, а вiн аж розсердився,
побачивши ©х.
   - То ви пiдете звiдси чи нi?
   Вони дивилися на нього, ну, зовсiм чуднi - позамерзали чи скам'янiли.
   - Пусти мене, шевче, - змолився бiля сливки лiсник. -  Я  вже  сили  не
маю!
   - Еге, а мучити бiдакiв мав силу?
   - Я був добрий до вас.
   - Щоб повести у пекло, хе-хе! - засмiявся швець.
   - Ти сам записався.
   - Вiддай папiр, - сердито сказав швець. - Бо онде вже й панотець iдуть.
   Вони дивилися один на одного: лiсник бiля сливки, а швець з-пiд яблунi.
   - Ти лихiший за мене, - сказав лiсник. - Я з тобою по-доброму, а ти нi!
   - Не я, а ти до мене прийшов, - вiдказав спокiйно швець.
   - Тебе не переговориш, - мовив лiсник. - Вийми бомагу з  кишенi,  бо  в
мене руки прикле╨нi.
   Марiйка пiшла до нього, а швець ледве не заплакав, така нiжна  й  м'яка
вона була. "Оця дитина, - подумав вiн, - ряту╨ мене. Й Микола, слава богу,
недаремно живе зi мною в однiй хатi. Й вони всi теж", - подивився  вiн  на
жiнку й дiтей, що все ще непорушне стовбичили  бiля  нього;  сам  би  вiн,
може, й не мав би стiльки сили, сам вiн ледве диха╨ - он i сливку  не  мiг
струснути: пiсля всього цього, думав вiн, чи буде в нього сила жити  далi:
онде небо, лiто, все цвiте й росте, а йому осiнь пахне;  так,  йому  пахла
осiнь, мабуть, цей лiсник, чи дiдько, чи як там його, тьху,  тьху,  не  до
добра згадувати! - вiн недаремно прийшов до  нього;  йому  так  важко  уже
рухатися, хоч би й пальцем кивнути; старий вiн, але цi дiти... нi, вiн  не
старий, вiн ще скаже в цьому дiлi сво╨ слово; але й зла вiн не носить,  ну
чому вiн не носить зла? Нi, вiн  не  лихий,  душа  його  як  небо  голубе,
безмiрне, душа його мiж отi╨ю блакиттю  й  землею.  Все  пропахло  осiнню,
прiлою, жовтою, сiрою, як сама наша матiнка земля. Осiнню цiлого свiту!
   Уже й до вечора похилилося, а може, це збираються на  небi  хмари?  Ну,
звiсно, онде на небокра© вже поблиску╨ й погриму╨. Лiсник  також  дивиться
на небокрай. У нього на обличчi розпач, геть тобi як у людини.
   - Бачиш, - сказав швець, - вже й гроза наступа╨.
   - Пусти мене, чоловiче, - заговорив зовсiм  тихим  i  лагiдним  голосом
лiсник. - Грiм - то смерть моя!
   Марiйка вже сто©ть бiля батька  й  трима╨  папiр,  що  вийняла  його  з
лiсниково© кишенi.
   - Спали його, тату.
   - Ти спали, бо менi й пальцем рухнути несила. А вже там, мiж яблунь,  -
Микола. Сто©ть собi й дивиться.
   Марiйка побiгла в хату кинути в пiч папiр, а Микола всмiха╨ться.
   - Не знаю, що з ним робити? - сказав йому  швець.  -  А  онде  й  гроза
надходить!
   Пройшов вiтер, гострий i свiжий, зметнув листя,  натрушене  зi  сливки,
сухе й жовте, воно покотилося через сад навзаводи.  А  мiж  того  листя  -
Микола. Сто©ть i дивиться, вже навiть не  всмiха╨ться.  Марiйка  теж  бiля
нього:
   - Пустiть його, тату, бо грiм ударить у сливку,  спалить  i  сливку,  i
його. Навiщо нам погане мiсце коло хати?
   - Я хотiв би, щоб камiнь вiн повозив, - сказав швець. - Хай би подовбав
його, то й знав, як це по-справжньому працювати!
   Тодi схитнувся Микола, пiдiйшов до них i  спустився  на  траву.  Лiсник
дивився на нього з жахом.
   - Сходи-но по шило, - сказав Микола, - i  добре  його  сколи.  Тодi  не
чiпатиме людей.
   Швець звiвся. Йому не легко було звестися, але вiн  устав.  Закрутилася
йому голова, на крайнебi розiрвалася блискавиця: надходив вечiр i гроза.
   - Навiщо нам погане мiсце коло хати? - сказала Марiйка, i  швець  тепло
на не© позирнув.
   - Я зараз, -  сказав  i  побiг.  Наскiльки  мiг  швидко,  аж  дух  йому
пiдпирало. Вергав ногами, наче були вони пудовi, але все-таки  бiг.  Гроза
надходила й була вже близько.
   Коли повернувся, схопився за стовбур i передихав. Ходором ходили груди,
все так само нерушно стояли жiнка й дiти. Марiйка чомусь утирала сльозу, а
Микола спокiйно крутив бадилину.
   Тодi знову вiдчув  швець  жаль.  Не  лють  i  не  бiль,  а  таки  жаль.
Пiдiймавсь у ньому, як осiнь чи як бiлий олень, що йде по небi. В  руцi  в
нього було шило, а лiсник аж голову повернув. Дивився незмигно, дивний був
той погляд, дивнi й очi:  прохання,  бiль,  покiрливiсть,  заворушилися  й
вуста; швець, однак, не чув, що той говорить. Не хотiв зараз слухати, адже
проходив отой бiлий олень: жаль хлюпав з нього, забираючи рештки сили.
   - Я мушу, - сказав вiн просто в тi молящi очi, - бо сам  зна╨ш:  був  i
будеш тим, чим ╨.
   - Авжеж, - згодився лiсник. - Але згадай, що я був добрий до тебе!
   - Пам'ятаю! - закричав з вiдча╨м швець. - Пам'ятаю те тво╨ добро!
   Розмахнувся i всадив у лiсника шило. Раз, другий, третiй.  Вже  не  мав
сили на бiльше, вiдступив на кiлька крокiв i впав на колiна. Тодi полилося
з лiсника щось чорне: мастило  чи  дьоготь.  Вже  натекла  чорна  смердюча
калюжа, а лiсник стояв, повернувшись, i дивився  на  шевця.  Вiддалiк  уже
зовсiм виразно блимало, йшли по небi чорнi отари, чорнi  сердитi  отари  з
золотими вогняними язиками.
   - Це я для того, - прожебонiв швець, - щоб нiкого ти не чiпав бiльше!
   - Пустiть його, тату! - сказала Марiйка. Микола встав i пiшов. У  нього
була рiвна спина,  сиве  волосся  вiялося  з-за  плечей,  а  ноги  ступали
впевнено й рiвно.
   - Я хотiв би, щоб ти камiнь поносив, - сказав швець, але лiсник уже  не
вiдповiдав. Вперся лобом об стовбур сливки й плакав. Його  сльози  стiкали
по дереву, i вiд того воно лиснiло.
   - Пустiть його, тату! - закричала Марiйка, бо в цей момент  уже  зовсiм
близько спалахнула блискавка. Лiсник повернув до шевця заплакане обличчя.
   - Що ти хочеш од мене ще?
   - Випусти тi душi, якi встиг загарбати, - сумирно сказав швець.
   - Не можу я цього, - вiдповiв лiсник. - Нема в мене розписок.
   - Вiдпусти по пам'ятi, - сказав швець, i в цей час кiлька крапель глухо
вдарило об землю...
   До них у сад заходили  люди.  Жiнки,  й  чоловiки,  й  дiти.  Хлопцi  й
дiвчата. Вiйськовi й  цивiльнi.  Пани  й  убогi.  Вони  йшли  i  йшли,  i,
зда╨ться, не було ©м кiнця. Тодi зовсiм зчудувався швець. Стояв  у  сво╨му
садку й дивився на всi очi. Його жiнка й дiти так само стояли й  дивилися.
Бо серед тих, що заходили, майже всi були знайомi. Люди з ©хньо© вулицi  i
взагалi - мiстечка. Нарештi ввiйшов панотець.
   - Але ви, - закричав швець, - як ви сюди втрапили?!
   - Як i всi, - опустив голову панотець.
   - Ви ж ма╨те свячену воду?
   - Як усi, - ще нижче схилив голову панотець.
   Тодi швець пiдiйшов до сливки i вiдкле©в лiсника.  Зашумiло  й  загуло,
вдарив грiм, але вже на порожн╨ мiсце, зайнялася полум'ям сливка, а лiсник
побiг порожньою вулицею. Бiг i не озирався, за  ним  мчали,  як  розлюченi
змi©, блискавицi, розкраювали простiр, нiч  ударила  раптом  зливою:  люди
стояли в його садку й зводили обличчя  -  дощ  змивав  ©х,  а  може,  вони
плакали.
   Швець також плакав. Нiколи в свiтi вiн так гiрко не плакав, грiм  знову
принiс йому осiнь, i тут, бiля палаючо©  сливки,  коло  всiх  оцих  людей,
поруч сво╨© жiнки й дiтей, вiн раптом вiдчув той-таки жаль, що мучив його.
"Хто зна╨, - думав вiн, пробираючись мiж людей, щоб таки вибратися з цього
саду, - хто зна╨, може, цей лiсничий i не винуватий?" Бачив, як прудко той
тiка╨, за ним все ще бiгли блискавки.
   Iшов через сад i бурмотiв. Врештi, йому самому захотiлося  кинутися  за
тим лiсником, у ту порожню вулицю,  але  хтось  узяв  його  за  руку.  Вiн
повернувся - була то Марiйка.
   - Хто його зна╨, - прошепотiв вiн,  -  може,  вiн  i  не  винуватий,  а
винуватi всi ми, i я в тому числi?
   Йому остаточно забракло сили, i вiн опустився на траву,  на  оте  листя
вiд сливки, на землю, що пахла осiнню й кликала його.
   - Я йду, - сказав вiн, утираючи сльози.  -  Бо  таки  час!  Бiля  нього
стояла Марiйка й плакала. Вiн уже не бачив того, бо дивився  туди,  вгору,
де купчилися чорнi хмари, i намагався вловити серед тих  хмар  бiлого,  як
сметана, оленя, котрий iшов по його душу.


   САМСОН

   Пахло глиною, вiкно цiдило непевне свiтло, груба здавалася  сiрою,  вiн
роздивлявся навколо й  дивувався,  що  не  помiчав  того  ранiше.  Врештi,
вставав удосвiта i брiв на свою нивку.  Жилля  напиналося  на  ши©,  довге
волосся вiялося за спиною, ноги впирались у  рiллю,  як  два  стовпи,  очi
запалювалися вогнем - ходив отак, аж доки ставала земля пухкою. Потiм сiяв
i збирав жниво. Тер у жорнах i сам мiсив  тiсто.  Сам  варив  собi  борщi,
часом ходив i до лiсу вполювати дичину. Тодi заходило йому в нутро радiсне
захоплення.
   Вiдчував: навколо живе зiлля. Жовто горiли, облитi сонцем, галявини,  i
вiн сам паливсь у тiй жовтизнi. Стовбури сосен здiймалися навдокiл, i  вiн
задивлявся на корони, що пропадали в небi. Дихала трава,  бiгла  папороть,
зiтхали сосни, i йому здавалося, що вiн сам  -  сосна.  Тодi  для  iграшки
впиравсь у дерево. Над ним  хиталася  корона,  i  вiн  любив  це  почуття:
шелестить корона, а вiн сам -: дерево. Тиснув сильнiше, й дерево  починало
гнутися. I перед ним лягала весела латка неба. Вiдпускав дерево, корона  з
шумом застеляла ту латку, а вiн усмiхався.  Бо  його  з  головою  заливало
сонце - завше дивувався йому: ставало в його очах велике, розмло╨не, немов
хвилювалося. Було то обличчя жiнки, вiн навiть знав його: Мотря.  А  може,
був то яскраво-золотий кiнь, що бiжить через жовту галявину, щоб  зустрiти
його. Але вiн знав, що то Мотря, дiвчина з сусiднього села, до яко©  топче
стежку ось уже кiлька мiсяцiв. Дивилася на  нього  вогкими  очима,  i  вiн
розумiв: це дуже гарна дiвчина, хай  i  дано  ©й  сонячне  тiло.  В  ньому
розмерзалася крижинка, i вiн усмiхався вже Мотрi. Вона  вiдповiдала  таким
же усмiхом - чи зi страху, чи хотiла того: вiд нього вiяло такою силою, що
зiщулювалася i ставала щасливо-мала. Коли ж iшов назад i вона  бачила,  як
вi╨ться за ним волосся,  ©й  хотiлося  плакати  з  розпачу  i  смiятися  з
гордощiв...
   А вiн дихав просторим полем, через яке йшов, i  в  глибинi  ╨ства  його
визрiвало болющо-добре почуття. Весь свiт бачив у жовтому  свiтлi,  у  тiй
болющiй добротi. Ящiрки шурхотiли в канавах, виростали у великих i дивних,
йому важко було розрiзнити: лисицi чи ящiрки? Бо й люди,  яких  зустрiчав,
теж ставали дивнi, i ©х теж годi  було  впiзнати.  Тодi  вiдчував  смуток.
Тонкий, як павутина, - бринiв i бринiв, засновував душу; душа його ставала
як дупло: шелестить корона високого дерева, золотий стовбур облито теплом,
крапа╨ золота смола; день  ста╨,  мов  роздута  вiтром  сорочка,  бiлий  i
чистий, дзвонять жайворони, наче мають собi бiля дзьобiв синi  дзвiнки,  i
тихо пахне трава.
   Вiн бачив воза: коня й людину - i не розрiзняв, де кiнь, а  де  людина;
бачив собаку - i на нього дивилося людське обличчя. Бачив пташку -  в  не©
дiвоче тiло, а дiвоче тiло - вуж чи витке  зiлля.  Бринiв  смуток,  i  вiн
намагався думати про свою ниву. Але важко думати про роботу:  за  ним  бiг
золотий кiнь i дивилися з неба великi вологi очi. Через той  смуток  знову
йшов до Мотрi. Назустрiч йому бiг золотий кiнь, назустрiч бiгла  галява  в
лiсi, i виступали, мов легенi, золотi сосновi стовбури.

   Пана  сотника  прислали  в  Новий  Орiль  недавно.  Вiдразу  ж   узявся
порядкувати на свiй лад, i коли виходив на  ганок  канцелярi©,  завше  мав
вигляд  ситого  чоловiка.  Сiдав  на  стiльцi  й  годинами  дивився  крiзь
приплющенi очi на майдан. Люди, проходячи повз нього, гречно  вiталися,  i
вiн вiдповiдав ©м помахом голови. В такi хвилi пан сотник чувся сильним  i
всевладним. Його душу сповнювало легке презирство до всiх, хто  так  чемно
вiтався, але того нiхто недобачав.
   Iнколи виходив писар,  i  вони  вели  лiниву  розмову.  Коли  траплявся
погожий день, пан сотник ставав зовсiм задоволений,  бо  тодi  можна  було
посидiти на ганку пiвдня а чи  й  бiльше,  часом  i  подрiмати,  спустивши
долiшню губу.
   В один iз таких днiв вiн i побачив Iвана. Спершу злякався - на  майданi
з'явився велетень. Iшов стрiмко й упевнено, довжелезне волосся вiялося  за
ним, наче кiнська грива, обличчя виставлено вперед, а очi й не  дивляться.
Вiн пройшов повз канцелярiю й пана сотника, нiби нiколи ©х не iснувало,  й
швидкий озлоб струснув пана сотника: вiдчув,  що  став  у  ту  мить,  коли
проходив той чоловiк, зовсiм мiзерний.
   Пан сотник довго сидiв пiсля того й жував рiденького вуса. Писар, якому
вiн  сповiстив  про  тiльки-но  бачене,  гмикнув,  а  коли  сотник  спитав
настiйливiше, неохоче вiдповiв:
   - То наш дивак, ваша милосте! Вiн майже  нi  з  ним  не  балака╨  й  не
вiта╨ться.
   - Як так? - аж пiдскочив пан сотник. - Кожна людина ма╨ i вiтатися, i з
кимось балакати. Коли вiн божевiльний, його треба здати  до  монастиря,  а
коли нормальний?.. Чи викону╨ вiн належнi приписи?
   Писар не  вiдповiв.  Але  пан  сотник  вимагав  вiдповiдi.  Тодi  писар
сплюнув, вийнявши з рота череп'яну люлечку, i, дивлячись у землю, буркнув:
   - Краще його не займати. В нього сила, як у вола...
   - Вiл сильнiший за людину, - розважно сказав пан сотник. - Сильнiший за
людину й кiнь. Але людина керму╨ й волом, i конем...
   - Але вiн не вiл i не кiнь, - буркнув  писар,  -  та  й  до  нього  всi
звикли, i нiхто не зважа. Вiн не чинить шкоди...
   - Коли людина живе помiж iнших, - жорстко сказав пан сотник, - вона ма╨
числитися з тим...

   Коли бувало йому печально, кидав хату й виходив на дорогу, що  вела  до
Мотрино© оселi. Треба було пройти кiлька миль,  але  його  це  не  лякало.
Врештi, його не лякало нiчого, а коли виходив на дорогу й опинявся на  нiй
сам, вiдчував пiднесення. Душу його осявало ясне  свiтло,  небо  дивилося,
наче й справдi та©ло в собi безлiк очей. Хмари були живi, паслися  й  пили
блiду воду неба, оживали трава i  хлiба,  а  вiн  серед  того  всього  чув
заспокiйливий шепiт. До нього тяглося все, немов оживало:  оживали  навiть
камiнцi, якi траплялися по дорозi. Бачив, як простукують  у  ©хнiх  темних
тiлах ледве виднi серця i як п'ють вони  дорожню  куряву.  Коли  ж  смуток
зовсiм обволiкав його душу, роззирався, нiби  гналися  за  ним  безтiлеснi
звiрi. Набрякали на руках м'язи, i коли хто бачив  його  пiд  таку  хвилю,
вражався - вiд нього вiяло такою потугою,  так  розмаювалося  волосся,  що
перехожий несвiдомо ховався в канавi чи хлiбi. А  вiн  iшов,  ставлячи  на
дорогу важкi, мов  стовпи,  ноги,  нiздрi  його  роздималися,  очi  палали
пломенем, а за ним плiвся повiвець. Iшов так, доки доходив мети, та й мета
в нього була одна -  знайти  хату  тi╨©,  що  колись  прихильно  на  нього
глянула.
   Як приходив до не©, все переверталося. Вона наче п'янiла, боялася  його
й нестримно тяглася до нього. Трiпотiла в його руках, немов пташка, i,  як
тiй пташцi, було ©й морочно. Але в тому ляковi ховалося  й  задоволення  -
хотiла болю й сили: вiд нього ж текли  такi  струми,  що  ставала  радiсно
безпорадна. Очi плакали, вона просилася, але  йшла  до  нього  сама.  Крiм
того, заздрили ©й дiвчата, хай i осуджували  -  вiн,  цей  дивний  силань,
приходив таки до не©, i це вона приворожила його...
   Iшов польовою дорогою, геть запилюжений, йому вже пахло  Мотрине  тiло,
бо дiвчата мають щось i вiд цi╨© трави, i вiд звiрiв, i вiд сонця. Це  все
сповню╨ глеки ©хнiх душ, там важко щось збагнути, бо  намiшу╨ться  туди  й
казна-що; бачив - вовки залiзають грiтися в тi глеки. Приходять туди  кури
й лисицi, ящiрки й вужi, риба i раки, видри й корови. Адже  там  -  полин,
чорнобривець i деревiй. Лепеха, водяний подорожник i собача рожа. Ще там -
дерева: верба й калина, осика й грабчак. У Мотрi ж - кiнь, адже косить  до
нього недовiрливим оком. Живе там i сонце, а може,  йому  тiльки  бачиться
сонце? Iшов, бо не мiг не йти: i рiдна хата стала незатишна й  чужа,  а  в
душi виростав сум, котрий нiвечить усе.
   Пан сотник знову побачив того дивака. Як i першого разу,  пройшов  повз
нього, й оком не повiвши. Сотник сидiв на стiльцi,  мов  громом  битий,  а
коли цей кметь сховався з очей, ще довго кипiв обуренням.  Чим  далi,  тим
бiльше дратував сотника цей чоловiчина - несила вже було дивитися на нього
спокiйно. Оця незбагненна зарозумiлiсть, оцей  повний  величi  хiд  -  вiд
нього вiяло чимось таким, що в пана сотника зводило  корчем  горло,  а  по
спинi пробiгали мурашки. Але вiн був теж з бiса  затятий,  i  поступово  в
його головi почала висновуватися тоненька ниточка. Спершу це було  марення
на ганку пiсля доброго обiду, коли  можна  приплющитися  й  погойдатись  у
солодких хвилях; потiм - ояснення, а вже тепер - настирлива думка.
   Тож тiльки пройшов той кметь дорогою, вiючи  широкими  патлами,  сотник
уже тихенько зiсковзнув iз ганку й потягся через вуличку туди,  де  стояла
оселя велетня. Минув  крайнi  хати  мiстечка  й  рушив  зарослою  стежкою.
Озирнувся - навколо було порожньо. Ледве вiдхилив здоровенну хвiртку,  хоч
була незамкнена, i влiз у Йванiв двiр.  Тут  було  чисто  й  охайно,  двiр
пiдметений, у кутку - вiз iз шле╨ю для плiч, у повiтцi -  плуг  i  борони.
Але не ходили нi курка, нi кiт, не було й собаки.
   Пан сотник  зчудувався.  Навколо  стояла  тиша,  вiд  яко©  аж  нiяково
ставало, i в душу заповзав незрозумiлий ляк, хоч сотник був не з  боязких.
Тож зводив визирнути з хвiртки, чи  не  поверта╨ться  той  кметь,  а  коли
впевнився, що все спокiйно, обережно переступив  порiг.  У  хатi  було  ще
охайнiше: ретельно пiдмазана долiвка, пiч помальована  чудними  квiтами  й
тваринами, застелений обрусом стiл, а на ньому - хлiбина  й  грудка  солi.
Але не було образiв,  i  пан  сотник  одзначив  це.  Пiдiйшов  до  високо©
мальовано© скринi й хотiв пiдняти вiко: було примкнуте. Зайшов до  комори,
припасiв знайшов небагато - хата була бiдна. I  вiн,  посвистуючи,  побрiв
надвiр, а коли причинив за собою хвiртку i, вже на стежцi,  оглянувся,  на
обличчя його лягла зневага. Вiн сплюнув i подибав до свого ганку.

   Iван iшов шляхом, i йому було дивно вiдчувати тугу. Зараз, коли навколо
пахло травою, коли тяглися до нього вiд узбiч дикi грушнi, коли вмирала за
ним перейдена дорога, торкало його легке  хвилювання.  Тож  майже  зрадiв,
коли з високо© трави ступив йому назустрiч лев. Лев був великий i  жовтий.
По ньому бiгли золотi лагiднi смуги, i вiн видавався зовсiм  не  страшний,
хай i гарчав. Iвановi ж стало зовсiм гiрко, i вiн узявся з  левом  уручки.
Чув його надсадне дихання, сам важко  дихав,  вони  тисли  один  одного  в
обiймах, а тодi покотилися по травi. Лев був молодий i дужий, Iван вiдчув,
що з ним нелегко впоратися. Що треба буде зiбрати всю силу - лев уже  його
долав. Дихав гаряче. морда його поступово тратила лагiднiсть,  вже  гарчав
несамовито, вже дивилися на нього страшнi його iкла. Тодi  сколихнулась  у
Йвановiй душi важка хвиля, вiн напружився щосили i скинув звiра  iз  себе.
По тому налiг. В душi накопичувалася й накопичувалася гiркота. Нудьга  вже
зовсiм затопила його: лев рвонувся з-пiд  нього  й  вiдскочив.  Тодi  вони
зiйшлися знову i знову взялися уручки.  Довго  тягалися,  довго  сопiли  й
тужилися. Над ними горiло спокiйне й гойне сонце, вiтер колихав траву, над
головою дзвонили жайворони - було тепло  й  погiдно.  Левова  шкiра  пахла
сонцем, так само пах сонцем i вiн. А ще травою, що зелено коливалася в них
перед очима, коли отак возилися вони,  борючись.  Навкруги  рiс  полин,  -
велетень i лев були загорненi в той полин i  просякли  ним  наскрiзь.  Тож
водилися й водилися, доки здолала Йвана гiркота i доки задавив  вiн  лева.
Той одразу зм'як, упав на дорогу, наче золотий лантух, i  вiдкинув  золоту
голову. I велетневi здалося, що над ними задзижчали золотi бджоли. Але  не
дивився на лева. Пiшов не  озираючись,  покинув  на  дорозi  лева  й  свою
порожнечу, а велика кострубата тiнь його пiдстрибом бiгла й бiгла, наче не
могла його наздогнати.
   Рипнули дверi  в  канцелярi©,  i  пан  сотник  упiзнав,  що  то  писар.
Кресануло кресало, пан писар закурював свою череп'яну люлечку. Хвиля  диму
попливла над головою в  пана  сотника,  i  вiн,  не  любивши  того  зiлля,
скривився. Вони почали щоденну свою розмову, лiниво перекидуючись  словами
й вiтаючись на  уклони  перехожих.  Було  тихо  й  затишно,  десь  кликала
господиня курей, десь туркотiла горлиця, вистукував  об  дерево  дятел,  i
вони дуже швидко згодилися  пiти  посидiти  в  шинку.  Зiйшли  з  ганку  й
подибали через майдан -  попереду  сотник,  а  за  ним,  наче  здоровенний
лантушисько, писар. Люди чемно кланялися, i вони  поважно  вiдповiдали,  а
коли зайшли до шинку, так само поважно привiтали мир, що там засiдав.
   - Менi не йде з голови  той  кметь,  -  сказав  пан  сотник,  i  писар,
наливаючи свою маленьку чарочку, гмикнув.
   - Дався вiн вам, - байдуже промимрив вiн. - Залиште його в споко©!..
   - Його милiсть пан гетьман, - фальцетом вигукнув пан сотник, -  прислав
мене не для того, щоб я дозволяв непотребства, якi чиняться у вашому кра©!
Пан гетьман  давно  невдоволений  орiльськими  сотнями,  i  я  в  себе  не
терпiтиму непотребства!
   Писар подивився на сотника крiзь важкi мiшки, в яких ховалися його очi,
i не вiдповiв. Пана сотника це, однак, розсердило. Бо вiн уже мав  вiдразу
й до писаря. "Треба вигнати його к бiсовiй матерi!" - подумав роздратовано
i смикнув такий ковтень пива, що аж закашлявся.
   - Чи бува╨ той чоловiк у церквi? - спитав украдливо. - Чи ходить колись
у пiдводи, чи несе козачу службу, коли вiн козак? А коли вiн, пане писарю,
не козак, то кому несе пiдданство?
   - Е-е, ви знову сво╨©, - буркнув пан писар. - Чи не бачите, що  вiн  не
при розумi?
   - Не бачу! - прошепотiв сотник зловiсно. - Бо я побував у його господi.
Хай то й не личило при мо╨му урядi, але мене прислав його ясновельможнiсть
наводити тут лад. Чи бував пан писар у його господi?
   Писар, здавалося, зацiкавився. Його очi спалахнули,  i  вiн  присунувся
ближче до сотника.
   - Та в нього начебто нiхто не бував, - сказав. - I що ваша милiсть  там
побачив?
   - Лад! - коротко вiдказав сотник. - У дурника  не  буде  так  вимито  й
прибрано. В дурника не буде так упорядковано реманент, ваша милосте!
   - Ха-ха-ха! - зареготав пан писар, i його черево заходило, аж захитався
стiл. - А може, то його любаска там порядку╨, ха-ха!
   - Любаска? - здивувався пан сотник. - У нього хiба може бути любаска?
   - Атож! - смiявся пан писар. - У  сусiдньому  селi.  I  нема  тут  чого
дивуватися, ваша милосте!
   Сотник уже не хотiв розмовляти. Вiн пив пиво, а  в  його  головi  знову
заро©лося й  замигтiло.  Думка  за  думкою,  одна  проганяла  iншу,  друга
находила натомiсть, ще iнша змiщала ту; пан сотник вiдчував  озлiсть,  яка
давно не  знаходила  виходу.  "Суд,  -  подумав  вiн.  -  Застати  його  й
обвинуватити в перелюбствi".
   Але чи ма╨ та любаска чоловiка?
   - Дiвка, - позiхнув пан писар, наливаючи собi другу маленьку чарочку. -
Тут ви, пане сотнику, не вгризете нiчого!
   - А я й не гризу! - обурено визвiрився пан сотник. - Я питаю вас, i  ви
повиннi з шанобою менi вiдповiдати.
   - Я й вiдповiдаю, - байдуже сказав пан писар i перехилив чарочку...
   Цей кметь, крутилося в головi пана сотника, й справдi наче заховавсь  у
шкалупину. Але його треба звiдти вибити. Конче треба, бо пана сотника  вже
смокче черв'ячок. Шкода, що справа вiри не в  його  владi.  Адже  пiп  тут
також добра псявiра. З ним у пана сотника не повелося вiдразу.
   - I невже вiн не п'╨ горiлки? - знову спитав з надi╨ю в голосi  сотник.
- То нечувана рiч, щоб хтось не пив горiлки!
   - А не п'╨, - байдуже вiдказав пан писар. - Хiба що вгостили б ви, ваша
милосте...
   То був глум, але сотник не завважив. Його раптом просвiтлило. Це ще  не
була до решти зрозумiла думка, власне, й рiшення  ще  не  було,  але  пана
сотника просвiтлило. Вiдчував усi╨ю душею - у  тих  писаревих  словах  був
глибший змiст. Але не поспiшав, хотiв  обдумати  це  ретельнiше.  Щоб  усi
ниточки пов'язалися  i  не  було  нiде  прорви.  Поки  що  можна  спокiйно
посмакувати пиво, а там видно буде.
   I вiн перестав розпитувати писаря, начебто довiдався про  все.  Ковтнув
пива й потримав його в ротi. Перекотив мiж зубами  й  задоволене  ковтнув.
Пиво й справдi було добре, а вже цього досить, щоб усмак ним насолодитися.

   Iван повертався од Мотрi заспоко╨ний. Дiвчина зустрiла його, як  завше,
i вiн вiдчув той ©© непорiвнянний запах, що так вабив його. Бо коло  нього
був добрий кiнь, який корився його волi, було й сонце, яке  вiдчував,  мов
жiнку, i жiнка, яку вiдчував, як траву.  Зовсiм  забув  про  свою  тугу  й
гiркоту. Забув навiть про лева, з яким так довго водився на дорозi, i  про
заростi полину, що там росли. Iшов, патли розвiювалися за ним, як  кiнська
грива, i вiн радий був з того - вiдчував, наче кiнь iде поруч.
   Сонце стало палке й грiло гарячiше, вiн повертався  додому,  щоб  знову
заходитися бiля роботи. Вже вабила його, i хотiв оддатися ©й, як  умiв,  -
усiм ╨ством. Надходили жнива - мав намiр вижати свою нивку за день i  нiч.
Тодi вимолотити  й  возити  дрова  на  зиму.  Потiм  вiн  знайде  вохри  й
причепурить хату, а тодi роздобуде зiлля, щоб у хатi добре пахло i щоб  не
дорiкав йому домовик. Бо той не любив, коли в  хатi  був  нелад,  запускав
йому в душу пазурi - мусив тужити.
   Вiн iшов та йшов все швидше i швидше, а коли дiстався туди, де  боровся
з левом, зупинився. Лев лежав на дорозi, розкинувши  жовтогаряче  тiло,  i
вiд його шкури струмувало свiтло. Iван  зачудувався  й  пiдiйшов  до  лева
зовсiм близько. З левово© голови вилiтали бджоли, а  коли  Iван  нагнувся,
запахло йому медом. Бджоли задзвенiли над ним,  i  вiн  вийняв  з  левово©
голови пахучий стiльник, ©в мед, i йому ставало зовсiм солодко. Мед пахнув
усiма тими травами, що росли навдокiл, вiдчувалось у  ньому  й  сонце,  що
росло в небi. Дзвенiли бджоли й не займали його, а вiн ©в та ©в  запахущий
мед, чудний i солодкий сiк землi - йому радiсно калатало  серце.  Узяв  ще
один стiльник i знову  вiдчув  траву  й  сонце.  А  коли  пiшов,  на  душi
з'явилися ясна погожiсть, умиротворення й  рiвновага.  I  вiн  вiдчув  усю
красу свiту.
   Степ навколо зарiс чебрецем,  який  лив  чудодiйнi  запахи,  сонце  теж
заслалося чебрецем, а на небi  не  було  нi  хмаринки.  Вiдчув  широкий  i
неозорий свiт i яскравий день, що лився  в  нього,  йому  добре  дихалося,
широка й привiльна дорога стелилася перед ним; чисто бринiли бджоли - вони
вже знову почали носити мед  до  левово©  голови.  А  навколо  все  дихало
розкiшним споко╨м, теплом та роздоллям. Йому стало легко. Жив цi╨ю  хвилею
i був добрий, мов дитина. Руки йому вже свербiли до роботи,  i  вiн  думав
про не©, як про чудотворення.
   Але бiля обiйстя вiн побачив  сотника.  Той  стояв,  заклавши  руки  за
спину, й постукував по землi носком чобота. Подивився на нього,  i  хмарка
заслала душу - дивився  на  велетня  тхiр.  Але  надто  погожий  був  Iван
сьогоднi, тож став i  чекав,  що  повiсть  йому  цей  непроханець.  Сотник
люб'язно всмiхнувся i простяг руку. Це було несподiвано для Iвана,  i  вiн
завагався, все ще пильно вдивляючись у це з'╨днання - людини i тхора.
   - Ну то що? - спитав лагiдно сотник. - Здоров був!
   Iван був надто спокiйний сьогоднi, щоб не зважити на цю усмiшку  й  цей
привiтний голос. Тому простяг руку, i сотник раптом вiдчув, що його долоня
ось-ось розчавиться. Але стримався i так само спокiйно й лагiдно промовив:
   - То, може, запросиш у господу?

   Iвановi знову найшла на душу хмарка, i вiн подивився на  пришельця  вже
не так прихильно.
   - Чого пановi треба? - розтис вiн вуста, але сотник усмiхався до  нього
так само доброзичливо й лагiдно.
   - Прийшов до тебе на розмову, - сказав вiн. - Бо я новий сотник в Орiлi
й хотiв би перекинутися з тобою словом...
   Iван мовчав, тiльки пiдозрiло блимнув. Такого йому ще не траплялося. Не
звик, щоб до нього говорили так  люб'язно  i  так  люб'язно  закликали  на
розмову. Але сьогоднi, певне, такий уже день, i вiн ледь-ледь  усмiхнувся,
розсуваючи великi вуста.
   - Кажiть, що ма╨те, тут, - буркнув вiн.
   - Е-е, то не годиться! - швидко й лагiдно  затараторив  сотник.  -  Так
гостей не приймають! Гостей треба гостити, на те вони й гостi. Але коли не
хочеш, хе-хе, твоя справа! Я прийшов до вас  сотником  i  хочу  тримати  з
усiма добрий лад. Коли не хочеш, хе-хе, запросити мене, то  запрошую  тебе
я. Пiдемо у шинок, хе-хе, посидимо, побалака╨мо,  перехилимо  чарку-другу,
як ведеться в добрих людей...
   Подивився  на  Iвана  очiкувально,  а  той  знову  побачив  тхора.  Але
згадалася його дорога сюди й мед, який дав йому стiльки солодко© радостi!

   Iшли дорогою, i на них звiдусiль ззиралися, бо видовище й справдi  було
кумедне: попереду ступав дрiбненький сотник, а позаду, мов прив'язаний  на
мотуз, повiльний i добродушний Iван. I вiд того, що йшов вiн так незвично,
волосся його не розвiювалося, i вiн не був такий  нездоланно-неприступний.
Просто йшов здоровенний  дядько  й  дурнувато  всмiхався.  I  люди  зовсiм
чудувалися, а дехто пристав до того ходу.
   Iван тiльки роззирався: всi всмiхалися начебто доброзичливо,  всi  були
начебто добрi, хоч хто зна, чи всмiхаються вони, чи кплять? Йому  проколов
душу холодок, i звична настороженiсть запалала у поглядi,  але  мед,  який
з'©в сьогоднi, жив у ньому й досi, i вiн покiрно,  як  вiл,  плентався  за
сотником. Людей це зацiкавлювало, то й у шинок ©х набилося, що й яблуку не
впасти.
   Сотник уже порядкував. Повиштовхував зайвих, погукав шинкарку -  молода
i в'юнка, вона нагадала Йвановi Мотрю. Вiд того вiн подобрiшав ще  бiльше,
а коли сотник сунув  йому  в  руку  величезного  келиха,  знову  дурнувато
всмiхнувся.
   - Пий! - закричав сотник з радiсним упо╨нням.
   - Пий! - закричали вiд столiв люди, ©м стало так само радiсно - тут уже
вгадувався бешкет.
   Iван подивився на келих, йому вдарив у нiс  солодкий  дух  меду,  знову
згадався лев, жовтий  i  осяйний,  i  бджолиний  дзвiн,  i  голосний  спiв
жайворонкiв. Вiн подумав, що боротьба з левом так  i  скiнчилася:  взяв  з
його голови мед. А може, прийде вiн туди ще раз i ще раз вийде той лев?
   Од того розправилися Iвановi плечi, вiн став дужий i молодий, аж усi  в
шинку на хвилю примовкли  й  насторожилися.  Сотник  пiдхопився  з  мiсця,
скочив до Iвана й стукнув келихом:
   - Пий!
   Всi заворушилися, загомонiли, почали цокатися й пити; Iван  слухав  той
веселий гам з покiрною добротою, а тодi обережно пiднiс до  губ  келиха  й
уперше в життi ковтнув гарячого  вогнистого  струменя.  Йому  здалося,  що
поруч