- Не знаю, отче, - признався Щиро Сковорода. - Сам не Збагну...
   Ректор помовчав трохи i, звiвши журливi сiрi очi, нараз промовив:
   - Григорiю, а мо', вертайся у наш Колегiум.
   Сковорода увесь напружився: знов про чернецтво йтиметься?..
   - А Iосаф?
   - Вiн згоден.
   - Свiтським учителем?
   - Яким захочеш.
   - Викладачем поетики?
   - Сам вибирай, - всмiхнувся ректор лагiдно. - Вiд iнфими до фiлософi©!
   - А синтаксиму можна? - спитав Григорiй, радiючи, що зможе вчити  свого
нового друга.
   - Будь ласка, - пiдвiвся ректор i похопився: - Правда, у нас нема╨ кому
навчати грецько©...
   - Я згоден, отче, i те, i те!  -  Вiн  так  зрадiв  можливостi  щоденно
бачитися з Михайлом, що ладен був узяти на себе всi науки.
   - Ну що ж, - iз полегкiстю промовив Костянтин. - Хай  буде  так.  Гряди
займай свою колишню келiю. Вона ще й досi вiльна.
   -  Iду.  Спасибi,  отче...  -  прошепотiв  Григорiй,  розчулений  такою
добрiстю, i швидко вийшов iз кабiнету ректора.
   Хто зна╨, що наговорили про нього хлопцевi, але  Михайло  став  уникати
свого нового, незрозумiле мудрого й палкого вчителя.  Григорiй  бачив  це,
уболiвав душею й терпляче ждав нагоди, щоб побесiдувати одверто, щиро, без
недомовок, як i годиться двом побратимам, двом козакам.
   Уже напровеснi, коли над Харковом свiтило ясно  сонце,  а  по  вузьких,
покритих снiгом вулицях текли грайливi щебетуни струмки, вони зустрiлися у
монастирськiй брамi. Ковалинський хотiв шмигнути мимо, але Григорiй схопив
його за лiкоть i зупинив.
   - Менi зда╨ться, що ти на мене гнiва╨шся. Це правда?
   - Нi.
   - Тодi чому ж ти мене цура╨шся?
   - Я не цураюся... - промовив хлопець тихо i навiть спробував дивитись в
очi вчителевi. Але не змiг, одвiв квапливо погляд i почервонiв.
   Григорi╨вi стало жаль хлопчини. Вiн ладен був не домагатися  вiд  нього
правди, але не мiг лишити юну душу  в  руках  невiгласiв.  Удавши,  що  не
помiтив його збентеження, обняв за плечi i запропонував:
   - Ходiмо в луг, Михаиле, та налама╨мо вербових котикiв.
   Юнак  згодився  мовчки.  Й  вони  пiшли.  Пiд   чобiтьми   розсовувався
набряклий, мокрий снiг, слiпило сонце - iз струмкiв,  iз  вiкон,  з  неба.
Повiтря  було  хмiльне,  ласкаве,  пропахле  талим  снiгом,  корою,  соком
кленiв...
   - Ти любиш весну? - спитав небавом Сковорода.
   - Коли вже тепло й зелено.
   - А я й таку. Благословенна пора оновлення, коли життя, що прича©лося в
бруньках, у зернах, у коренях, пробуджу╨ться, збира╨ сили,  волю,  щоб  iз
торiшнього смiття i праху рвонути вгору молодiстю, веселим зелом. Господи,
що може бути радiснiше!
   Вiн зупинився, злiпив велику снiжку й пожбурив нею у монастирський мур.
Щасливо мружачись, нагнувся знов за снiгом i закричав:
   - Гей, начувайся, хлопче!
   Михайло вмить пригнувся, i снiжка врiзалася, немов ядро, в калюжу.
   - Он люди дивляться... - сказав Михайло з докором.
   - То й що?
   - Не личить нам, статечним людям...
   - Бредня. Не личить зло робити. А веселитися, радiти дружбi, сонцю...
   - Ми ж не маленькi дiти.
   Перескочивши швидкий ручай, що бiг Бурсацьким узвозом, пiшов  униз,  до
брами. Було до болю прикро, що в  головi  в  Михайла  сидiла  мiцно  якась
химерна попiвсько-панська фiлософiя i що ©© нiяк не вибити,  не  розтопити
криги, яка уже пiвроку сто©ть мiж ними i губить нiжнi  пагони  ще  молодо©
приязнi. Проте у цьому була й своя при╨мнiсть -  змагання,  пря.  Вiн  усе
життя боровся - з бiдою, голодом,  насиллям,  дурiстю,  брехнею  й  iншими
страшними гарпiями, що не дають людинi жити в щастi. Або - з самим  собою,
Зi сво╨ю плоттю, що завдала йому чимало клопоту, не пiдкоряючись  велiнням
серця, розуму. Без боротьби нема  життя,  нема╨  поступу.  Все  непорушне,
стале, навiки кимось визначене ╨ мертве.
   - Ти не правий, Михаиле, - сказав Григорiй, коли вже вийшли з мiста.  -
Не слiд соромитися сво╨© радостi, свого земного щастя.
   Юнак оглянувся, розвiв руками i мовив з усмiхом:
   - Я щось не бачу побiля нас щасливого.
   - А я? А ти?
   Михайло пирхнув.
   - Щасливий наш полковник, пан Куликiвський! - промовив згодом. -  А  ми
забутi богом, а може, й проклятi.
   - Куликiвський тобi признався?
   - Я знаю й так. Коли 6 менi його пернач, його  ма╨тки,  села  i  бiльше
тисячi навiки пiдданих, я був би теж щасливий!
   - Дурний ти, хлопче, - сказав Григорiй рiзко. - Хiба ж у цьому щастя?
   - У дорогому одязi, у ситiй ©жi, питвi  та  у  всiляких  втiхах!  -  не
вгавав Михайло.
   - А хто щасливiший, - спитав Григорiй, - скажiмо, дука, який  вночi  не
спить, бо дуже муляють йому грунти сусiдськi, а  чи  голяк,  що  повечеряв
останнiм куснем хлiба й хропе на всеньку хату?
   Юнак замислився.
   - Напевне, дука...
   - Кравець, що любить i вмi╨ гарно шити, чи генерал, який удень вою╨,  а
на спочинку ввечерi вийма╨ з скриньки флейту  й  ста╨  музикою,  яким  вiн
марив змалечку, але яким йому повiк не бути?
   - Хто знав...
   - Або Платон, Сократ, Тiт,  Марк  Аврелiй?  Хiба  щасливими  робили  ©х
ма╨тки?
   - Вони усi нещаснi, - рiшуче мовив хлопець.
   - А то ж чому?
   - Бо жоден з них не мав Христа у серцi i не молився боговi...
   - Зате вони молились iстинi! - гукнув Григорiй гаряче. -  А  бог  -  це
iстина.
   - По-вашому, вони святi достойники?
   - Ти угадав. Мужi, з яких нам треба брати приклад!
   - Почув би це отець Порфирiй... - сказав Михайло з притиском.
   - Отець Порфирiй темний.
   - Наш протопоп, Порфирiй Крайський? - жахнувся хлопець.
   - Як глу©iа нiч. Вiн розминувся  з  розумом,  а  душу  бог  йому  забув
укласти.
   - Вiн же священик, а на священиках  благословення  боже!  -  почервонiв
Михайло.
   - Благословення боже на всiх суспiльних станах, або точнiше, всi  перед
богом рiвнi, усi достойнi щастя, й лише на тих прокляття, хто, не пiзнавши
себе i не довiрившись сво©й природi,  взяли  собi  ©м  не  властиву  роль,
погналися за блиском слави, почестей, за тим оманливим тремтливим маревом,
яке приносить замiсть блаженства сльози.
   - Ви щось чудне говорите... -  промовив  хлопець  злякано.  -  На  вашу
думку, i цар, i пан, i пiдданець - усi одно© костi... А досконалiсть, якою
вищi стани...
   - Досконалiсть людини в тому, наскiльки здатна вона приносити  добро  i
користь ближньому.
   Михайло йшов, заклавши руки за бурячковий пояс, i крадькома  позиркував
на посвiжiле, збуджене обличчя вчителя.
   - А чому ти не ходиш у грецький клас? - спитав Григорiй мирно.
   - Не дозволя╨ ректор. Сковорода спинився.
   - Не дозволя╨ ректор?
   - I дядько теж...
   - Чому? Навiщо?
   - Щоб не стрiчався з вами...
   - О люди!.. - звiв руки горi Сковорода. - Гидотне плем'я скорпiонове!
   Вiн повернув назад,  до  мiста;  попрямував  рiшуче,  не  перестрибуючи
калюж, струмкiв.
   Михайло ледве  встигав  за  ним,  хоча  не  йшов,  а  бiг,  як  кажуть,
пiдтюпцем.
   - Ми ж не нарвали котикiв! - гукнув, щоб зупинити вчителя.
   Сковорода махнув рукою. Але невдовзi таки отямився,  пождав  Михайла  й
пiшов спокiйнiше.
   - От фарисе©... тупi, безумнi голови... - скрушався  вiн.  В  душi  все
клекотiло. Якби попався хтось iз тих недолугих пастирiв - поколошматив би,
дарма що досi не зачепив нiкого й пальцем...
   - Он гляньте, гляньте! - прошепотiв Михайло злякано i заховався  мерщiй
за браму.
   Розбризкуючи калюжi чоботами, по Бурсацькому  узвозу  чимчикував  угору
Порфирiй Крайський! Вiн поспiшав, аж падав.
   У свiй музеум Сковорода прийшов як чорна  хмара.  Куди  й  подiвся  той
фiлософський спокiй, той сто©цизм, з яким ранiше вiн зустрiчав i  горе,  й
радiсть! Жбурнув на лiжко свиту, пiд грубку чоботи i заходив по  хатi,  як
звiр по клiтцi.  Думки  вихрилися,  душа  спливала  кров'ю.  Напевне,  так
стражда╨ мати, коли дiзна╨ться, що хтось хоче забрати ©© дитину...
   Обернувшись,  нараз  побачив  бiля  дверей  Кордета.  Лаврентiй  читав,
тримаючи великий синiй аркуш, i посмiхався.
   - Послухай, Грицьку... - промовив, не вiдриваючи очей вiд аркуша. -  Чи
так дошкульно буде... Чудесен полковник сидящим на городi  Харковi,  А  ще
чудеснiшим був би лежащим пiд Харковом.
   - ╞й-богу, добре,  пане  префекте,  -  похвалив  Сковорода.  -  Зривай,
зривай, Кордете, машкару з цi╨© найпрекраснiшо© i найогиднiшо© блудницi  -
свiту!
   - Та що з тобою, Грицьку? - злякався отець префект. - Ти простудився?!
   - Нi.
   - Лягай у лiжко, швидше!
   -  Я  лiг  би,  друже,  коли  б  у  ньому  сховатись  можна  було   вiд
скорпiонiв...
   - У тебе жар, Григорiю... - прошепотiв Кордет, схопив за плечi друга  i
посадив на лiжко. - Лягай, лягай... А я гукну шептуху...
   Григорiй лiг i посмiхнувся:
   - Гукни отця Порфирiя.
   - Вiн теж пристрiт лiку╨?!
   - Я пошепчу йому, аби не совав носа в чужi дiла!
   - А-а, ти сердитий... - розчаровано протяг Кордет.
   - Я лютий, розпечений, як шмат залiза  в  горнi!  -  схопився  з  лiжка
Сковорода. - Ти зна╨ш, забороняють хлопцевi вивчати грецьку мову, вести зi
мною бесiди! А преподобний  Краиський,  як  той  собака,  ганя╨  слiдом  i
винюху╨. Тьху! Смiх i грiх...
   Кордет мовчав. Присiв на  стiльчик  побiля  столу  i  перечитував  сво©
колючi вiршi.
   - А мо', залиш того хлопчину в споко©... - промовив тихо.
   - Вiн мiй товариш, друг! - гарячкував Григорiй.
   - Хiба мiж нами нема╨ достойних бути тво©ми друзями?
   - ╙, е. Наприклад, ти. Але нема  такого.  Вiн  нiби  син  менi,  неначе
другий я!
   - А люди кажуть, що це не дружба, а...  старогрецький  ерос,  -  сказав
Кордет i зашарiвся.
   Григорiя мовби кiлком ударили. Вiкно, i лiжко, й стiл,  i  гiсть  пiшли
поволi обертом... Хапнув повiтря ротом i засмiявся:
   - Воiстину, кого господь скарати хоче, то вiдбира╨ розум!
   Упав на лiжко й вiдчув, як груди, серце стиска╨ страх за друга. Що буде
з хлопцем, коли невiгласи йому "розкриють очi"?!
   Вставати, бiгти, застерегти!.. Нi, нi. Так не годиться. Мовчати  краще,
не зустрiчатися... А як же вiн? А  як  же  я?  Самотнiсть,  чорнi  думи...
Дурнi, набридлi диспути... Бенкети, плiтки... Боже! Iз високостi,  де  лиш
орли та оленi, упасти в твань, де свинi...
   - А ось послухай, Грицьку, - заговорив Кордет, - яку  я  втяв  сьогоднi
вранцi епiтафiю:
   Путнiк, плюнь -тут Порфирiй лежитi.,
   Що в синод посилав доноси...
   Григорiй перевернувся ниць i застогнав. - Iди, Лаврентiю,  менi  побути
треба на самотi.
   Два мiсяцi Сковорода не розмовляв з Михайлом, не  залишався  вiч-па-вiч
iз ним. Затихли_ плiтки, наговори. Лише недремне  око  отця  IIорфирiя  не
заспокоювалося.
   Сумуючи, Григорiй зблизився з десятилiтнiм бiдним  бурсаком  Правицьким
Яшею, вiдвiдував, коли малий хворiв, пошив йому сво©м накладом чоботи...
   Проте не мiг змиритися, вiддати друга темрявi, юрбi попiв. Писав  листи
Михайловi, аби засво©в краще латинську й грецьку  мови;  через  людей,  на
вiдстанi, ревниво стежив, якi книжки чита╨, з ким водиться,  приятелю╨.  I
потерпав. Листи листами, а невгамовна  молодiсть,  принади  свiту,  звича©
вiзьмуть сво╨... Й таки не витримав. Досвiд завзятих перших християн,  якi
збиралися та╨мно, ночами у катакомбах або у диких хащах, Григорiй  вирiшив
зустрiтися з Михайлом десь за мiстом, та ще й увечерi.
   Хвилюючись, дiстав папiр, чорнило,  присiв  до  столу.  Вмочив  перо  i
написав латиною:
   "Здрастуй, мiй скарбе! Найдорогоцiннiший Михаиле!
   Напевне, я усi цi днi тобi здавався грубим i роздратованим. Але  як  не
вболiвати, мiй друже, коли вiд мене  вiдiрвали  того,  хто  був  однi╨ю  з
найбiльших мо©х вiдрад i втiх. Коли б вiн  був  у  безпечнiшому  мiсцi,  я
менше непоко©вся б. А так... Бо що менi робити в життi, чим заповнити свiй
дух, про що пiклуватися? Нi про що не турбуватися, нi за що не  переживати
- значить не жити, а бути мертвим, адже турбота - рух душi, а життя  -  це
рух... Лише тепер я пiзнав, що  ти  не  з  породи  шулiк,  але  вiд  кровi
благородних орлiв, якi линуть до вищого i, зневажаючи  кажанiв  iз  ©хньою
любов'ю до темноти, злiтають до сонця.
   Я так тебе полюбив, що, якби ти навiть став мо©м ворогом, я не  мiг  би
ненавидiти тебе. Постiйно перебува╨ш ти перед очима душi мо╨©, i про що  6
хороше я не думав, i що б я не робив, менi зда╨ться, тебе я бачу  лицем  в
лице. Ти менi явля╨шся, коли я  лишаюся  на  самотi,  ти  мiй  супутник  i
товариш, коли я на людях...
   О, коли б можна було писати так само багато, як i мислити!
   Як тiльки ми розiйшлися пiсля зiбрання, мо╨ю душею раптом оволодiв жаль
за тобою i сильне бажання тебе бачити, i я став жалкувати, що не  запросив
тебе у мiй музей. Повiр менi, душе моя, що i сьогоднi я пiддався  дитячому
страху, не насмiлившись запросити тебе. О, коли б ти мiг заглянути  в  мо╨
серце!..
   Пiсля вечiрньо© молитви ти не йди  додому,  а  прямуй  нашою  улюбленою
мальовничою долиною, йдучи так повiльно, щоб я мiг тебе наздогнати.
   Про цей лист нiкого не повiдомляй: ти ж зна╨ш, яка безмежно заздрiсна й
брехлива людська чернь.
   Твiй Григорiй С."._
   Перечитавши лист, згорнув учетверо, накапав воску i  запечатав  оленем.
Гукнув малого Яшу, який сидiв у книгозбiрнi, й  послав  його  з  листом  у
мiсто, до Ковалинського.
   Вони зустрiлися бiля човнiв пiд вербами. Коли Григорiй  спускався  вниз
до рiчки, Михайло вискочив з-за дуплуватого  старого  стовбура  i  заревiв
ведмедем. Сковорода навмисне зойкнув, закрив лице руками.
   - Це я, це я! - гукнув юнак.
   - Свят, свят, - перехрестився Сковорода. - А я подумав - вовк...
   - Вовк не реве, а ви╨.
   - Не розiбрав зi страху.
   - Ви налякались, правда? - насторожено спитав Михайло.
   - Авжеж!
   - Нi, ви жарту╨те... А я боюся...  Вовкiв,  ведмедiв,  упирiв,  вiдьом,
чортiв, мерцiв...
   Вiн озирнувся лячно - вже сутенiло.
   - Бредня.
   - Еге, бредня... - прошепотiв юнак. - У  нас  на  хуторi  жила  недавно
вiдьма... Корiв до©ла i заплiтала коням гриви...
   - Усе це бабськi вигадки.
   - А дiд Степан злигався  з  чортом  й  нiяк  не  мiг  умерти.  Кричить,
сердешний, у бога смертi просить, а в головах За його душу б'ються  диявол
й ангел...
   - Коли 6 за кожну душу велись такi баталi©, то ангелiв було 6 на  небi,
як горобцiв у Харковi! - засмiявся Сковорода.
   - Його поклали на долiвку, поворожили... - сво╨© вiв Михайло. -  Старий
умер, але ще й досi блука╨ свiтом...
   - I хто тобi так задурманив голову? - зупинився Сковорода.  Вони  брели
мiж валом мiста й рiчкою. - Людське життя схоже на вiнок: початок i кiнець
- матерiя, з землi прийшов i в землю поверта╨шся... Коли людина  вмерла  -
©й не дано вставати, рухатися, як не дано ходити каменю, залiзу, глинi...
   - А дух, душа? - спитав Михайло пошепки. Григорiй  не  озивався  довго.
Iшов замислений, на  самотi  Зi  сво©ми  сумнiвами,  ваганням,  роздумами.
Душа... Душа... Що це  таке?  Свiдомiсть...  Дух...  Чи,  може,  здатнiсть
мислити... Хто вклав ©© в людину? Бог чи сама матерiя...
   - Не знаю, друже, - сказав нарештi. - Для мене це ше та╨мниця, морок...
Одне скажу: душа ╨дина з тiлом. Коли вмира╨ тiло...
   Дiстав сопiлку, з якою, вважай, нiколи не розлучався, звернув  праворуч
у неширокий видолинок, уже  за  мiстом,  i  заграв  божественно©,  недавно
вивчено© вiд кобзаря.
   Невдовзi вони прийшли до кладовища. Михайло хотiв був чкурнути вниз  до
рiчки, але, побачивши, що вчитель iде спокiйно далi, побрiв слiдом.
   Уже зiйшов щербатий мiсяць, i вiд хрестiв з  хустками  лягли  на  землю
широкi довгi тiнi - неначе мертвi вилiзли й порозлягалися погрiти костi  в
холодних променях свого нiчного сонця...
   Сковорода переступав могили, немов  кулi,  й,  не  озирнувшись  навiть,
заговорив про музику.
   - Душа - це, мабуть, музика. Ну  що,  здавалося  б,  у  цiй  сопiлцi  -
шматочок дерева. А як загра╨ш - увесь неначе млi╨ш, возносишся  на  крилах
муз...
   Перечекавши, поки Михайло, мов по гарячому, наздоганяв  його,  Григорiй
сiв на  стару  могилу,  зiперся  спиною  об  почорнiлий  дубовий  хрест  i
простягнув сопiлку хлопцевi.
   - Ану заграй, а я послухаю.
   Михайло взяв, не дихаючи, встромив у рот...
   - Не можу. Чогось нема╨ духу... - промовив здавлено. - Захекався, йдучи
на гору...
   - Ходити треба бiльше. А то сидиш  над  книгами...  У  всьому,  голубе,
повинна бути мiра, - без тiнi жарту промовив Сковорода. - Сiдай i  слухай.
Я народив недавно пiсню...
   Вiн умостився краще, прокашлявся i заспiвав:
   О мiре! Мiр безсовiтнь©й!
   Надежда твоя в царях!
   Мниш, что сей брег безнавiтний? Вихрь развiет сей прах...
   - Чудова пiсня! -  пiдвiвся  хлопець  i  на  сопiлцi  почав  шукати  ©©
мелодiю.
   - Не так, не так, - не витримав Сковорода й забрав  сопiлку...  Програв
повiльно, чiтко.
   - Неначе в церквi! - не заспокоювався Михайло. - Аж  мурашки  по  спинi
бiгають...
   - Якщо ти хочеш одержати справжню насолоду, послухай здалеку,  -  устав
Григорiй. - Побудь отут, а я пiду у той гайок.
   Не встиг юнак щось мовити, як вiн, петляючи помiж могил, подався  геть.
Прислухався - нi, не бiжить Михайло. Трима╨ться! Раз подола╨ сво© страхи й
на все життя позбудеться цi╨© зайво©, важко© ношi...
   У дубняку Сковорода оглянувся й, переконавшись, що з кладовища його  не
видно, заграв виразно й голосно, аби почув Михайло й упевнився, що вчитель
поблизу. Невдовзi, граючи, став  наближатися  до  кладовища:  уболiвав  за
хлопця. Той походжав помiж хрестiв i поправляв хустки.
   - Агов, Михаиле! - гукнув Григорiй,  на  мить  злякавшись,  чи  вiн  не
з'©хав iз глузду.
   - Я тут, - озвався хлопець тихо й пiшов назустрiч.
   - Не страшно?
   - Нi...
   Вiн помарнiв i зблiд, але всмiхався, радий, що не зганьбив  себе  перед
лицем учителя.
   - Як, пiсня краща здалеку?
   - Звичайно, краща! - промовив хлопець весело. - Правда, вона була б  ще
лiпша, коли 6 не ви, а я пiшов до гаю... - засмiявся. - Ох ви й хитрющi!
   Сковорода обняв його за плечi i мiцно стис.
   - Ти молодець, Михаиле. Ну козарлюга просто! Хоч посилай на Сiч.
   - А вчора знову втекло аж тро╨ з бурси, - сказав Михайло.
   - На Запорожжя?
   - До Петербурга, у голштинцi.
   - Сказились люди.
   - Клич iмператора! - проголосив Михайло. - Я мало сам.-.
   - Крий боже! -скрикнув Сковорода. -Не смiй про це i думати.
   - Мундир, чини, походи!.. - мрiйливо мовив хлопець.
   - З людини вiльно© стати  лялькою,  якою  граються  нiкчеми?  -  спитав
суворо Сковорода. Юнак насупився.
   - Але  ж  то  цар...  -  промовив  згодом.  -  Його  величнiсть...  Наш
iмператор!
   - Ти мислиш, хлопче, як свиняча голова, - сказав Григорiй рiзко. - Який
вiн "наш"! Ти обирав його на трон? Чи, може,  ти  йому  вручав  державу  й
скiпетр?
   - Цар богом посланий...
   - Для дурнiв ба╨чка, яку царi самi  ж  i  вигадали.  Вони  попростували
повiльно вниз, до Лопанi. Вузька стежина в'юнилася помiж  дубами,  липами;
тому Григорiй iшов попереду й, не озираючись, зцiляв Михайла вiд  слiпоти.
Худий, високий, пружний, вiн легко рухався, як по нерiвнiй стежцi,  так  i
по всiй iсторi© вiд Авраама до Петра Третього, що пiсля  смертi  ╙лизавети
уже пiвроку царствував i формував полки, якi назвав голштинськими.
   - Знайшли куди тiкати, - скрушався Сковорода. - Ставати мечем,  сокирою
в руках катiв народу...
   - Ви щось страшне говорите, - прошепотiв Михайло йому в потилицю.
   - Що в свiтi робиться, те i говориться. Ти ж не слiпий, поглянь довкола
- грабують, душать, продають! - Тим  часом  вийшли  з  гаю  на  рiвнину  й
попрямували плече в плече. -Якось я взявся ганити одного сотника за те, що
лупить три шкури з пiдданцiв. Так вiн  (колишнiй  лицао  волi,  борець  за
правду, рiвнiсть!) менi сказав казання! Тепер, мовляв, свiт не  такий,  не
той. Тепер, як бiдний, то вже i дурень. Будь ти всерединi  який  завгодно,
хоч би й десятка шибениць вартий, - то не бiда.  Аби  мав  добру  славу  i
числився серед людей почесних. Дерзай, не бiйся! Не той в нас правий,  хто
╨ по сутi правий, а той, хто вмi╨ удавати iз себе правого й ховати спритно
кiнцi у воду. Ось теперiшнього свiту мода i рятiвна  премудрiсть!  Коротко
кажучи, лише щасливий той,  хто  не  правий  по  совiстi,  але  правий  по
папiрцю...
   - Та це ж брехня! - гукнув юнак обурено.
   - Нi, правда. Iстина. Скрiзь лицемiрство, обман, доноси, пiдлiсть. Свiт
нинi - бенкет тих, що бiснуються, торжище тих, що вагаються, i пекло  тих,
що мучаться...
   Йшли  довго  мовчки.  Вже  мiсяць  викотився  високо  в  небо  i   тiнi
зменшилися. Згустилась тиша. Здавалося, за кiлька сотень  крокiв  було  не
мiсто, а чарiвне казкове марево. Лише в левадi по  той  бiк  рiчки  iржали
тихо конi i цмокала в них пiд погами твань... Григорiй аж зупинився. Увесь
напружився i занiмiв.
   Ой коню мiй, коню,
   Золотая грива!..
   - А що ж робити? Що врятувати може народ, державу, вiру? -  схвильовано
спитав Михайло.
   - Республiка! - промовив твердо Сковорода.
   - Республiка? - жахнувся хлопець.
   - Так.
   - Хiба ми еллiни?
   - Республiка для всiх людей е первородна форма держави, ладу.  Найкраща
форма!
   - Тодi чому ж Афiни впали?
   - Перевелись фiлософи, якi живили, немов  джерела,  суспiльний  сад.  А
фiлософськi мавпи, що, крiм опанчi та  бороди,  нiчим  не  схожi  були  на
справжнiх мудрецiв, напоучали молодь не поклонiнню  яснiй  Мiнервi,  а  як
пролiзти до найзнатнiших звань i збагатитися, прожити  вiк  у  розкошi.  I
через те в республiцi пiшло усе, як кажуть,  шкереберть.  Осли  там  стали
мулами, а мули лошаками,  вовк  пастухом,  ведмiдь  монахом...  А  це  вже
справжн╨  лихо!  Правлiння  перетворилося  на  мучительство,  суд   -   на
хабарництво, науки - на страшне знаряддя злоби. I все загинуло!  Тим,  хто
зневажить мудрiсть, не допоможе навiть республiка.
   - Афiни впали, то i нова... - почав Михайло.
   Але Григорiй не дав йому довести думку до кiнця.
   - Облиш Афiни в споко©! У нас були Псков i Новгород, була Гетьманщина i
Залоризька Сiч. Чим не республiки? Вони також загинули...
   - Гетьманщина i Запорожжя живi-здоровi.
   Сковорода махнув рукою, помовчав трохи й заговорив
   пiднесено:
   - Республiка, в якiй хотiв би жити i я, буде  кра©ною  любовi,  дружби,
працi! В пiй не повинно  бути  ворогування  й  розбрату.  Не  буде  в  тiй
республiцi нi старостi, нi  статi,  анi  яко©сь  рiзностi.  Усе  загальне,
спiльне! Законнi_ - гуманнi, мудрi,  супротивнi  тим,  що  процвiтають  за
тиранi©... Велике братство, спiлка  спiвдружностей  людей,  об'╨днаних  за
покликанням i за стремлiннями, - ось що таке  республiка,  яка  прийде  на
змiну царству темряви!..
   - Коли ж це буде?
   -  Скоро.  Чим  бiльше  гнути  пружину,  тим  швидше   й   дужче   вона
розправиться. Нема нiчого вiчного... Й неволя кане в Лету.
   - Сама?
   - Нi, нашим гнiвом!
   - Я щось його не чую, - зiтхнув Михайло. - Хiба що мовчки гнiваються...
   - Гнiватися мовчки - по-рабському.
   - А вголос лячно, схоплять.
   - Iсуса теж схопили.
   - I розп'яли...
   - I вiн воскрес навiки в серцях знедолених. Мимо сторожi,  яка  стояла,
куняючи, на всяк випадок бiля ворiт, пройшли до мiста. Все спало:  церкви,
будинки, дерева, люди... I навiть мiсяць дрiмав високо в небi,  накрившись
хмаркою. Десь обiзвалося сонне калатало нiчного сторожа, i знову - тиша.
   - Немов у вусi... - прошепотiв Михайло.
   - Ось солов'© злетяться...
   - А хутко?
   - Хутко. За тиждень будуть.
   - От я i дома. Добранiч вам! А я всю нiч не спатиму...
   - Не сплять - фiлософи, - сказав Григорiй i простягнув Михайловi  руку.
- Бувай здоровий!
   Той ухопив його долоню, стис  мiцно-мiцно,  а  потiм  ураз  нагнувся  й
поцiлував.
   - Ти що, Михайлику?! - сторопiв Григорiй вiд несподiванки.
   Але юнак уже побiг до хати. Рипнули двiчi дверi, й запала знову тиша.
   До слiз схвильований вертався у свiй музеум Сковорода. Вiн  найбагатший
в свiтi! Вiн ма╨ друга, учня i послiдовника. Яке це щастя, господи!
   Коли настало лiто i почались вакацi©, з Санкт-Петербурга примчав кур'╨р
з указом.  Голштинець  став  неугодний  боговi,  й  господь  послав  рабам
престолу й вiри нову величнiсть, i знову жiнку, iмператрицю  Катерину,  за
лiком другу. Що як чому - нiхто не вiдав, вшилися_ мовчки в соборну церкву
й вислухали ту царську грамоту. А потiм, кому за  рангом  личило,  присягу
склали (у цьому ропi вдруге!) i розпiпiлися, нiмi, як вiвцi.
   Сковорода в юрбi зустрiв Михайла й пiшов iз ним поряд.
   - От i нема твого кумира, - сказав  неголосно.  -  Бог  щось  наплутав,
мабуть...
   Михайло приклав  до  рота  пальця  й  оглянувся.  Вiн  був  принишклий,
зляканий, неначе й справдi переболiв душею  за  те,  що  сталося  там,  на
далекiй пiвночi, в Санкт-Петербурзi.
   - Нiщо не вiчне... Навiть царi... - уголос думав Сковорода.
   - Мовчiть, мовчiть! - прошепотiв юнак, звернув убiк i загубився в  юрбi
мiщан.
   Сковорода провiв очима хлопця, зiтхнув i  рушив  далi.  Його  стривожив
Михайлiв вибрик, та, звикнувши на все  дивитись  по-фiлософськи  стримано,
вiн заспоко©вся й почав роздумувати над тим, що буде далi.  Новi  володарi
руйнують  завжди  все,  що  створили  ©хнi  попередники...   Отже,   полки
голштинськi порозганяють. Церковнi землi не заберуть, принаймнi  поки  що.
На Укра©нi... Петро не встиг нiчого пi сотворити, нi знищити  -  зруйнують
те,  чим  поступилася   ╙лизавета.   Граф   Розумовський,   ясновельможний
гетьман...
   - Григорiю! - узяв за руку отець Кордет. Вiн уже  причастився,  бо  очi
сяяли п'яненьким блиском. - От пощастило, правда? Iмператрицю ма╨мо! I  що
б ми, бiднi, без не© - дiяли... У тебе в келi© знайдеться кусень хлiба?  -
Сковорода кивнув. - Ну от i добре! А в мене пляшечка.  Таке  ж  бо  свято,
господи. Як не хильнути з радостi!
   Лизали сiдницi царю-п'яницi,
   Тепер лизатимемо iмператрицi...
   I вiн пiшов навприсядки. Благо, що вже були в монастирi й нiхто того не
бачив.
   Сковорода схопив його за плечi й упхнув у свiй музеум. У  келi©  Кордет
дiстав з кишенi пляшку та полив'яну щербату чарку, налив i мовчки випив.
   -_ Вiват! - гукнув по тому i заспiвав:  -  Многая  лета,  многая  лета,
многая ле-╨-╨та!.. Не козаки ми, Грицьку, а  полохливi  голоднi  мишi.  За
крихту хлiба перегриза╨мо самi собi горлянки. А де ж конкордiя, де  згода,
╨днiсть нацi©?! - Вiн випив другу чарку  й  наповнив  знову.  -  Вп'емося,
друже, з горя... чи то пак iз радостi!
   В Цареградi на риночку
   Та п'╨ Байда мед-горiлочку!..
   Вiдчинились дверi, i на порозi вирiс знiяковiлий Яша.
   - Тобi чого? - спитав Кордет сердито.
   - ╞х ректор кличуть... - промовив хлопець злякано  й  вказав  рукою  на
Григорiя.
   - Тпрусь, тпрусь! - затупотiв Кордет. Хлопчина зник.
   - То я пiду, - сказав Григорiй.
   -  Зажди...  Я  геть  забув!  -  спинив  Кордет.  Поставив   пляшку   й
пробурмотiв: - Я ж говорив тобi, дай спокiй цьому Наркiссу '...
   - Не розумiю. Ти про Михайла?
   - А про кого ж!
   - Знову комусь завадила моя з ним дружба?
   -  Гiрше.  Твiй  Ковалииський  став  навертати  в  ╨ресь   благочестиве
школярське стадо, i хтось донiс...
   О сило божа! Забувши вмить i про Кордета, й про  все  на  свiтi,  окрiм
Михайла й бiди, яка тому загрожувала, Сковорода  пiшов-побiг  до  ректора.
Картав себе, що не втовкмачив хлопцевi, коли i з ким слiд говорити про всi
тi речi, що вiн йому повiдав, i гарячкове шукав дороги або хоча б стежини,
якою можна було б безпечно вибратися з цi╨© халепи. I не  знаходив  нiчого
путнього, окрiм узяти усю вину на себе.
   З Цим i ввiйшов до Костянтина Бродського.
   - Сiдай, - вказав на крiсло ректор.
   Вiн був похмурий, сiрий. Коли  б  не  знав  Григорiй,  чого  покликали,
подумав би, що свiт сто©ть перед сво©м кiнцем, i Костянтиновi, який про це
довiдався, схотiлося з ним попрощатися.
   -_ Григорiю... - почав неквапно ректор. - Ми всi шану╨мо  твiй  гострий
розум, тво© глибокi знання з Iсторi©, письменства, мов  та  фiлософi©.  Ти
ма╨ш кафедру (ба навiть двi!), капелу з учнiв, книжки i келiю. Чого ж тобi
браку╨ ще? Чому ти борса╨шся? Чого шука╨ш?
   - Iстини, - спокiйно мовив Сковорода. Старий  скривився,  наче  кислицю
з'©вши.
   - Iстина - як та жар-птиця, ©© шукають, прагнуть, проте нiхто нiколи ще
не спiймав...
   - Прагнути - також немало.
   - Чи й забагато...
   - У кого нема бажань, мети, надi©, той не живе.
   - Бажання бувають теж смертельнi...
   - Знаю. Але, як кажуть у нас в Чорнухах: вовка боявшися, з  грибами  не
бути.
   - Гриби також не всi ©стiвнi...
   - Отруйнi видно здалеку, ©х бачить кожен.
   - Та й добрий гриб не всякий шлунок витрима╨.
   - У нас хорошi шлунки.
   - Проте, як кажуть, що можна мамi, того не можна лялi.
   - Це щира правда, - кивнув Григорiй i посмiхнувся: - Але коли тiй  лялi
сiмнадцять рокiв...
   - Сiмнадцять - це ще не сорок.
   - Iстинно. Чого Iвась не вивчить, того Iван не знатиме.
   - Бува╨, тому спокiйнiше, хто менше зна╨.
   - Найспокiйнiше дурневi.
   - Або покiрному.
   - Хто йде - скубне.
   - Покiрне телятко двi матки виссе.
   - I -_ пiд обух.
   - А може, годi? - пiдвiвся ректор.
   - Про мене, отче, - знизав плечима Сковорода.
   - Минi донесено, що учень класу синтаксими Михайло Ковнлинський поширю╨
думки, противнi церквi, щоб не сказати бiльше, ©х вiн не мiг почути у  нас
в училищi...
   - Не мiг, - згодився Сковорода. - Казарма е казармою...
   - То не твоя печаль! - промовив рiзко ректор.
   - Печаль не грошi i не раби...
   - Безумцю, що ти говориш!
   - Мислити - це право всiх, навiть обов'язок.
   - Ти вже домислився, - дiстав хусточку  i  витер  пiт  на  лобi.  -  Не
приведи господь, дiйде до влади... Сибiр, усiм Сибiр!
   - За правду?
   - Господи, а то ж за вiщо! Правда - це найстрашнiша рiч.
   Григорiй теж пiдвiвся. Михайло!.. Як уберегти, як заступити хлопця?!
   - Вiн повторив мо© слова, не думаючи, - промовив твердо.
   - Цього замало, - озвався ректор лагiдно.
   - Вiн не сприйняв ©х, не взяв до  серця  й  переказав  при  людях,  аби
знайти собi пiдтримку, спiльникiв у боротьбi зi мною.
   - Замало, Грицьку.
   - А що ж робити? - спитав Григорiй з вiдча╨м.
   - Узяти сан чернечий.
   - Постригтися?
   - Тобто сховатися за спину церкви. I затулити друга.
   Сковорода мало не скрикнув. Сiть, знову сiть! Дай згоду, вибий  паличку
- i затрiпочешся, як тетервак.) Нi, нi! А як  же  друг?  Вiддати  його  на
згубу? Пiду скажу полковниковi, що я в усьому винен, що я намовив  хлопця,
уговорив, примусив! Вже краще смерть чи каторга...
   - То згоден?
   - Нi!
   Мабуть, це "нi" було таке рiшуче, що не лишило надiй на iншу вiдповiдь.
Костянтин знову пiдiйшов до стоiу i важко сiв.
   - То напиши похвальну вiршу на честь вошестя iмператрицi на престол,  -
промовив згодом вкрадливо. - Це був би добрий щит.
   - Я не поет.
   - Ти ж пишеш... Я сам читав тво© латинськi вiршi.
   О igitur miseros, о terque quaterque misellos, Sidere_ qui  prolem  sub
Pharaonis habent...
   (О нещаснi, о тричi, чотири рази нещаснi тi,
   Чи╨ потомство народилося пiд зiркою Фараона!)
   Нема╨ меж пiдлотi! Цi ж вiршi з його листа Михайловi, якого днями  було
передано тому у власнi руки!..
   - Як бачимо, ти ма╨ш досвiд  писати  вiршi  про  царiв,  -  помовчавши,
лукаво мовив ректор. - Отож сiдай за оду.
   - Нi, - кинув зло Григорiй i повернувся, аби пiти.
   - Стiй! - зупинив його сердито ректор. I далi мовив уже спокiйнiше: - Я
постараюся не дати справi ходу. Але молю тебе, Григорiю, будь обережний  i
не тривож Михайла!.. Тепер iди.
   Як вiн прийшов у свiй музеум, не пам'ятав.  Уже  був  вечiр  чи  просто
темно, хмарно. Добув вогню, роздмухав i запалив  недогарок.  Вогонь  горiв
нерiвно, тьмяно. За крок стояли убогi, сiрi сутiнки, за два  -  пiтьма,  а
може, просто стiни...
   Сидiв утупившися в давно не шкребанi  дубовi  дошки  столу,  Перегортав
хвилюючу, сумну й веселу книгу, в якiй начертала його з Михайлом дружба, й
вiд жалю мало не плакав.
   Гнiт почорнiв, обвуглився.  Стiл  з  усiх  бокiв  ще  ближче  обступила
темрява. Вогонь заблимав злякано, затрiскотiв i почав поволi гаснути...
   Уже в пiтьмi Сковорода  дiстав  iз  шухляди  нову  воскову  свiчку,  i,
запаливши, поставив ©© на теплий, незатвердiлии вiск. Узяв папiр, чорнило.
Вмочив перо, й воно пiшло, пiшло, то Аiотикаючись, а то  бiгцем  по  бiлiм
полi аркуша:
   "Найдорожчий Михаиле, здрастуй!
   Я бачу твою щиру любов до  мене,  коли  ти  вважа╨ш  за  краще  терпiти
заздрощi i ненависть, нiж припинити нашi зустрiчi i нашi бесiди. Тому, хоч
я i знаю, що  найлютiший  звiр  звичайно  завжди  слiду╨  за  благородними
вчинками, як дим слiдiуе за вогнем, менi, однак, жаль тебе, бо ти заслужив
того, щоб тобi вiдповiдали потрiйною любов'ю. А  втiм,  надалi  доведеться
утриматися вiд писання тобi листiв. Я вирiшив поступитися перед юрбою, аби
якось по необережностi не зашкодити тому, до чого  можна  вiднести  слова:
вiрний друг пiзна╨ться у нещастi.
   Ти також припини писати менi сво© чарiвнi листи, поки  не  заспоко©ться
це збентеження i не затихне полум я ненавистi. Будемо, отже, мовчки  вести
розмову, як вiдсутнiй з вiдсутнiм, пам'ятаючи при цьому, що Зевс не завжди
посила╨ грозу. Будь мужнiм!
   Твiй Григорiй Савич Сковорода"._
   Поставив крапку, оглянув сумно келiю  i,  погасивши  свiчку,  пiшов  до
бурси шукати Яшу - свого Меркурiя.



   СIТЬ СЬОМА

   Спливло два роки, як снiгова вода. Не  затихала  злоба.  Трiумфував  ©©
найбiльший демон: умер Iосаф  Миткевiч,  i  на  чолi  ╨пархi©  настановили
Крайського. Це приго омшило усiх,  хто  знав  Порфирiя.  Пiшли  чутки,  що
сатана блука╨ свiтом у довгiй чорнiй скуфi©, що десь  вродилася  дитина  З
ратицями й що бiля Б╨лгорода у  слободськiй  цер  совцi  пiд  час  вечернi
заплакала стара iкона божо© матерi.
   Багато справ було  в  нового  преосвященства  в  Б╨лгородi,  але  отець
Порфирiй  очима  друзiв-однодумцiв  недремне   стежив   за   побратимством
Сковороди та Ковалинського i, зловтiшаючись,  повiдомляв  про  кожну  ©хню
зустрiч отця Петра або в Ольшанку - батьковi.  Тi  потерпали,  гнiвалися,_
шукали, як зарадити такiй напастi.
   Й знайшли, нарештi. Власне, подав цю думку Михайло сам, а  родичi  лише
вхопилися за не©, як потопаючий за соломинку.
   Мандрiвка в Ки©в! Град Володимирiв,  церкви,  ру©ни,  книги.  Щолiта  в
Ки╨вi бувають тисячi, а то й десятки тисяч. Прочани йдуть i  ©дуть.  Святi
мiсця!.. А основне, про що, Звичайно, не говорилося, - хоча  б  на  мiсяць
позбавити Михайла дружби Сковороди, його листiв, його химерних суджень про
свiт i церкву.
   Таки в Ольшанцi був найнятий легкий вiзок  до  Ки╨ва.  В  недiлю  рано,
благословившись, ви©хали.
   А пiсля  полудня  ©х  перестрiв  прочанин,  який  також  iшов  у  Ки©в.
Розговорилися, й панич узяв його з собою. Аби не сердився старий  вiзниця,
пообiцяв накинути ще золотого.
   ...Бiля Борисполя вiз обламався, й учитель з учнем, не захотiвши ждати,
пiшли сво©ми.
   На маковiя вранцi, як тiльки вийшли з лiсу побiля  Дарницi,  спинились,
враженi величним градом  храмiв,  що  височiв  на  горах,  залитий  щедрим
сонцем, огорнутий блакиттю рiчки й неба. Врочисто, весело  дзвонили  сотнi
дзвонiв...
   - Яка краса! - розвiв Михайло руки.  Вiн  аж  пашiв  од  захоплення.  -
Воiстину, святi мiсця, обитель господа!
   - Бо© не в церквах, Михаиле, а в нас самих, у наших дунгах, -  охолодив
його Григорiй.
   - Але ж бо гарно, гарно!
   - На красi ти розумi╨шся. Це справдi гарно. Я сам щоразу нiмiю тут  вiд
подиву...
   - Ходiмо швидше, бо не побачимо, як мак святитимуть!  Юнак  зiрвався  з
мiсця й побiг пiщаним  пагорбом  вниз,  у  долинув  якою  йшла  дорога  до
наплавного мосту через Днiпро. 0бганяючи вози, берлини, мажi, вiн  бiг  до
рiчки й махав роками, аби Григорiй не вiдставав.
   Сковорода втiшався хлопцем, радiв з його  захоплення  i  був  безмевкно
вдячний йому за мужнiсть, за винахiдливiсть, З  якою  той  покликав  свого
учителя у цю при╨мну подорож. Аж десять лiт не був Григорiй у Ки╨вi! Як-то
зустрiнуть його колишнi друзi та кондисципули, з якими вiн дiлив i хлiб, i
сiль, i воду? Мо', й не признаються...  Великi,  знатнi  люди.  Он  Саму©л
Миславський - достойний ректор Академi©! Вiн не  забув,  напевне.  Вони  з
оцим Самусем змагалися завжди, хто бiльше й краще знатиме. Як вiн, бiдаха,
Злився, коли хвалили Григорiя, а не його!..
   - Ой, що там  дi╨ться!  -  прибiг  Михайло.  -  Що  там  воЗiв,  людей,
солдатiв!
   Бiля мосту й справдi було стовпотворiння. Всi поспiшали  в  Ки©в  -  на
храм, на прощу, в справах. Ще ждали черги тi, що не змогли перехопитися на
той бiк iзвечора, а прибували новi й  новi  пiдводи.  Ревли  воли,  iржали
конi, кричали люди, лаючись. Уже де-не-де зривалась пiсня - не дочекавшись
маку та переправи, мандрiвний люд перехилив  по  чарцi  на  честь  святого
мученика. Грав бандурист. Догоряючи, понад Днiпром димiли вогнища...
   Хто був без воза й коней, тих пропускали швидше. Михайло  встиг  узнати
таку при╨мнiсть i потягнув iригорiя через увесь цей вавiлон до мосту.
   -_ Стой! Документы! - спинили ©х за сажнiв п'ять вiд берега. - Воз ваш?
   -_ ._ Наш зламався, - сказав Михайло, подаючи сво© папери  унтеру.  Той
глянув швидко, узяв Григорi╨вi.
   - Ты кто, учитель?
   - Так, ваше благородi╨.
   Служивий змiряв його уважним поглядом, знизив плечима й махнув рукою.
   - Платите по две деньги. Петров, возьми вот с _э_тих_._ тетеревов! Куда
ты прешься? Стой, стой! - заверещав вiн раптом i схопив коня за  храпи.  -
Табак, шерсть, воск, овечьи шкуры есть?
   - Нi, паночку. Чого  нема,  того  нема,  -  озвалась  злякано  сiльська
красуня з воза.
   - Ишь ты! - пригладив вуса унтер.  -  Плати  алтын  и  проезжай.  Назад
поедешь, пущу без денег вовсе, коль будешь умницей!
   Скрип, регiт, спiви...
   На  тому  боцi  Григорiй  взяв  праворуч,  понад  Днiпром,  i   стежкою
попрямував до мiста, лишивши злiва заставу й шлях, забитий возами,  кiньми
й людом. Iшли мiж Днiпром та кручами, порослими кущами глоду,  дичками  та
дерезою.
   - Савичу, а де ж це Лавра? - спитав юнак стривожено. Напевно, вiн не до
кiнця повiрив, що та краса, яка постала перед його  очима  ще  на  узлiссi
неподалiк вiд Дарницi, не ╨ маною, маревом.
   - За кручею. Ще крокiв  двiстi  -  i  буде  видно  знову,  -  заспоко©в
Сковорода.
   - Печери теж?
   - Вони за мурами, та й у землi.
   - А гам ще й досi живуть пустельники, якi харчуються лише акридами?
   -  Живуть.  Про  людське  око,  вдень.  А  на  нiч  iдуть  у  келi©   i
розговляються, як на рiздво.
   - Святi пустельники? - перепитав Михайло вражено.
   - Святих нема╨, е лицемiри.
   - I не було?
   - Колись, можливо... Скажiмо, великомучениця Варвара, яка загинула десь
тут, у Ки╨вi, ще за поганства... Святi, Михаиле, лише тодi  бувають,  коли
страждають, борються, торують людям шляхи до  сонця  iстини.  А  подолавши
брехню i темряву, самi бояться свiтла, як кажани  чи  сови.  Така  людська
натура, таке життя.
   - А як же бог? Хiба господь не бачить, що не кара╨ таких  вiдступникiв,
не розверза╨ пiд ними землю?
   - Душе моя, ©х розвелося стiльки, що вся земля була  б  у  трiщинах!  -
всмiхнувся криво Сковорода. - Коли б  наш  бог  був  милосердним,  добрим,
таким, яким ми назива╨мо його в сво©х молитвах, то не  дозволив  би  одним
убивати iнших лише за те, що моляться вони на пiвдень, а не  на  схiд,  не
посилав би на рiд людський потопу, во╨н, мору. Наш бог жорстокий, мстивий.
Ми ж бо самi його створили, i вiн схожий  на  нас  в  усьому.  Бог  плаче,
люту╨, спить, розкаю╨ться. "Помислив  бог...  i  розмислив  яко  сотворити
чоловiка", - говорить бiблiя. Створив бог сонце, землю i все живе, що ╨ на
нiй, i "спочив вiд усiх справ сво©х". Стомився, отже.  А  щоб  не  це,  то
неодмiнно у нас тепер були б безхвостi леви,  крилатi  конi  та  черепахи,
зайцi з хвостами, як у собак, й усякi iншi тварi,  якi  лишилися  в  божiй
безоднi!
   - Он Лавра, - сказав Михайло хмуро. Сковорода замовк. От же скажений  -
навiщо було псувати настрiй хлопцевi...
   - А зна╨ш ти, що ©й  уже  сiм  сотень  лiт?  -  спитав  небавом.  -  Що
пiвтораста рокiв у нiй друкують книги, якi  розходяться  по  всiй  Русi  i
навiть далi?
   - 1 зараз теж друкують? - знов загорiлися в Михайла очi.
   - Передруковують, - зiтхнув Григорiй.
   - I можна глянути на все те диво?
   - Можна. Там же Устин, мiй родич, друкарем.
   - Ходiмо швидше!
   -  Не  гарячкуй,  -  спинив  його  Григорiй.  -   Провiда╨мо   спочатку
альма-матер. Тим паче храм сьогоднi, i на Подолi будуть великi гульбощi.
   Нараз ударили вгорi у Лаврi дзвони, до них озвалися  з  усiх  церков  -
квiтки та мак освячено. Тепер держiться, чоботи, прийшла й на вас пора!..
   I тут Григорiя заполонили спогади. Перед очима постали роки, друзi. Вiн
бачив ©х, i себе мiж ними, то хлопчаками, що тiльки-но при©хали з  далеких
сiл  та  хуторiв,  то  вже  спудеями,  що  розмовляють  так  латиною,  мов
народились римлянами й всмоктали цю стару спiвучу мову ще  з  материнським
молоком. Шкiльнi  убогi  буднi  раптово  змiнювалися  святами,  диспутами,
пiснями хору, що був найкращий i найчисленнiший не тiльки в Ки╨вi, а  й  у
всiй державi. Оркестр грав Баха, Генделя, Скарлаттi й  сво©х  творцiв,  чи
композиторiв,  як  кажуть  нинi.  Багато  хлопцiв  писали  канти,  псалми,
концерти й музику до драм вертепних та iнтермедiй.
   Йдучи пiд кручею, Григорiй чув канелiю, оркестр, окремих братчикiв,  що
легко брали найвищi ноти в найважчих партiях партесних спiвiв. I чув  свiй
голос, юначий, дужий, гарний.
   Здавалося, ось тiльки ввiйде в тiснi подiльськi вулички,  одразу  скине
рокiв п'ятнадцять-двадцять i стане знову Грицьком-студентом, що не читав -
ковтав книжки, спiвав у хорi i г