- Геть iз очей мо©х! - затупотiв епiскоп. - Одним ви миром  мазанi!  До
ранку щоб не було i твого духу в Харковi!
   - О господи... - зiтхнув печально Iов i прича©вся,  втягнувши  в  плечi
голову.
   Сковорода пiдвiвся, поправив пояс i, хоч душа кипiла гнiвом,  спокiйно,
мовчки вийшов.
   Тирани люблять сльози i каяття, а нерозчавлена чужа достойнiсть для них
що нiж у серце.
   Ще вдосвiта Григорiй встав, умився i, склавши  в  торбу  сво©  пожитки,
тихенько вийшов iз монастиря. Не зазирнув i до Лаврентiя: часу багато буде
- зайде до нього на Святi Гори.
   Туманним сонним мiстом попростував  до  Тро©цько©,  де  у  отця  Бориса
квартирував Михайло. Не вiдав сам, куди подасться  i  що  робитиме  у  цiм
тiснiм безмежнiм свiтi, де розминутись нiде пихатiй кривдi з правдою. Було
шкода лишати Харкiв, учнiв i свiй музеум, де мав тепло i  затишок.  Але  й
радiв, що не пiддався силi, не пiдкорився волi фiскала Крайського.  ╙диний
скарб вiн ма╨ - свободу  духу  i  тiла,  тож  пильнувати  мусить,  щоб  не
пошитись якось ненароком самому в дурнi й не залишитися без цього  скарбу.
Нi за яких обставин не слiд мiняти волю на  кусень  хлiба.  Як  часто  ми,
боячись лишитися голоднi тiлом, зi страху нiвечимо свiй дух,  принижу╨мося
перед володарями i навiть тими, хто може дати  ©сти.  Коли  б  не  це,  не
розрослася б так буйно кривда на полi правди, iстини.
   Ковалинський уже не спав. Наслiдуючи свого учителя, вiн уставав рано  й
починав одразу черпати пригорщами з криницi знань.
   Не здивувався гостевi. Але коли побачив торбу, спитав розгублено:
   - Куди ви, Савичу?
   - У свiт, у свiт! - сказав бадьоро Сковорода, хоч на душi  було  ой  як
невесело.- Певно, судилося менi життядорога...
   - Надовго?
   - Хтозна.
   - А як же ми, Колегiум?
   - Преосвященний отець Порфирiй осипле вас сво©ми милостями!
   - Вiн тут?
   - При©хав учора ввечерi.
   - Коли ж вiн устиг прогнати вас iз Колегiуму?
   - Кордита також.
   - Господи, як дозволя╨ш таке свавiлля! - прошепотiв Михайло гаряче.
   - Бог,  мабуть,  спав,  -  пожартував  Григорiй.  -  Було  ж  це  пiзно
ввечерi... Ну що ж, прошай, мiй друже! - обняв Михайла й поцiлував.
   - Куди ж тепер ви? - спитав юнак розгублено.
   - Ат, усе одно... Михайло мовчки плакав.
   - Проклятий свiт, проклятi люди! - гукнув небавом iз вiдча╨м.
   - Не треба так, - спинив його Григорiй. - I люди, й свiт прекраснi.  По
виродках не слiд судити про свiй народ  i  людство.  Учися,  думай  i  сiй
знання довкола. Тирани можуть правити лише у  страсi  й  темрявi.  Але  не
вiчно ж стояти ночi. Колись настане ранок!
   Ще раз обнявши друга й поцiлувавши тричi, Григорiй пiшов iз двору.
   - Пишiть!
   - Аякже!
   - Не забувайте!
   - Що ти!..
   Туман порiдшав. Уже стало видно рiчку й голий лiс За нею. Пiщана вулиця
пришерхла легким весняним приморозком, а мо', земля зiгрiлася  i  видихала
жорсткий Зимовий холод. Завзято, буйно, радiсно  цвiрiнькали  хмiльнi  вiд
щастя горобцi. Перегукуючись  сусiд  iз  сусiдом,  граки  мостили  гнiзда.
Пахтiло зелом, цвiтом, хоч ©хнiй час ще не настав.
   Весна летiла на теплих крилах вiтру,  будила  землю,  птаство,  людськi
серця.
   Збентежений,  до  краю  сповнений  думок,  мелодi©,  вiршiв,   Григорiй
вихопився  на  правий  берег  Лопанi.  Спинився,  глянув  на  свiй  музей,
Колегiум, узяв лiворуч, щоб вiтер бив в обличчя, й пiшов дорогою, яка вела
на пiвдень.
   З весною стрiвся в мандрах. Засмаг, змiцнiв,  обвiтрився.  Як  i  птахи
небеснi, не жав, не сiяв, але не був голодний. У кожнiй хатi його приймали
радо, дiлилися усiм, що мали,  З  благоговiнням  слухали  його  казання  й
розповiдi про тi мiста i землi, в яких бував чи про якi  читав  у  книгах.
Зробив нову сопiлку i грав дiдам на пасiках, статечним лiтнiм  людям  бiля
церков на папертях, а молодим на вигонi, на колодках. Нiде не жив подовгу.
За день, за два його пiдхоплювало й несло все далi й далi, в незнанi села,
пасiки та хутори.
   I так було до травня. Й до хуторiв неподалiк од Валок.
   Дорога йшла старим дубовим лiсом. Серед пухнастих зелених крон  чорнiло
вiття нелинiв. То тут, то там обабiч шляху цвiли хмарками  дички.  Спiвали
вивiльги. Й Сковороду теж потягло  на  пiсню.  Простуючи  рябим  од  тiней
шляхом, вiн  насолоджувався  привiллям,  рухом,  радiстю  вiд  щастя  бути
вiльним, не зобов'язаним нiчим нiкому в свiтi, окрiм людей,  якi  дiлилися
сво©м шматком, немовби з рiдним. Щоправда, цi його добродi© не вимагали за
хлiб i сiль нiчого, а навпаки, були  цнотливо  вдячнi  за  честь  зустрiти
гостя, нагодувати й почути слово про те, що в свiтi дi╨ться. Благословеннi
люди, свята земля, що ©х народила!
   Намацуючи,  нiби  слiпий  стежину,  слова  й  мелодiю,  вiн   заспiвав,
висловлюючи сво© думки-тривоги, сво╨ житт╨ве i фiлософське кредо:
   Нинiскипетр и булава,
   Утро вставши - худа слава, Сердце рробождает сквозi,
   Руцi связанны и нозi.
   Как избiгнуть сiти?
   Мов юна мати первiстковi, радiв Григорiй пiснi i трепетав перед великим
чудом ©© народження. Ще й ще повторював, варiював, шукав найкращу форму  i
насолоджувався словами, музикою.  Це  справжн╨  та©нство!  Ген  бiля  того
хутора який вiн поминув недавно, ще не було нiчого, окрiм думок i настрою,
а зараз - пiсня, у плотi  й  кровi,  нове  створiння,  що,  може  статися,
переживе не тiльки його самого, а й усiх живущих нинi i иезачатих.
   Днесь пiнна скачет воля,
   Утро вставши - тщетна доля... -
   повiв Григорiй далi. Й нараз вiдчув,  що  до  його  мелодi©  врива╨ться
якась чужа, стороння. Вiн зупинився i перестав спiвати. Праворуч шляху, на
лiсовiй галявинi, оточена з усiх бокiв березами, виднiлась  хата,  а  бiля
не© хлiви, садок та пасiка. Десь  звiдтiля,  iз  саду,  покритого  туманом
цвiту, i линув спiв. Спiвала дiвчина. На диво, голос був у не©  стриманий,
грудний, величний. Вона долала легко i  нижнi  й  верхнi  ноти,  дарма  що
вибрала важку козацьку пiсню.
   Ой да пiшов би я та й на Запорожжя,
   Сам дорiженьки не знаю:
   Гей, либонь, стану, стану, подивлюся,
   Гей, дорiженьки розпитаю...
   Григорiй слухав, забувши геть про тiльки що народжений  свiт  кант  або
псалом. Вiн нiби бачив дiвчину - струнка, чорнява, з косою нижче  пояса  й
очима, повними якогось смутку-горя... Вона стояла  у  вишнику  пiд  лiсом,
дивилася у сине-сине небо, облямоване вишневим бiлим  цвiтом,  i  виливала
душу. Спiвала так натхненно i так вживаючись у кожен звук i  слово,  що  у
Григорiя отерпло серце. Вiн ще не чув нiколи такого  спiву,  не  зустрiчав
тако© дiвчини.
   Ой да пiшов козак, ой да пiшов молоденький
   Та хустиною ма╨;
   Гей, за ним, за ним молода дiвчина,
   Гей, дрiбнi сльози пролива╨...
   I не помiтив, як повернув з дороги й попрямував  до  хутора.  Отямився,
коли вже вперся у невисокий лозовий тин. I знову побрiв у лiс. Якась мана,
чаклунство!  Поважний  муж,  учитель  побiг  за  дiвчиною,  мов   парубчак
безвусий.
   Пекло у грудях, i серце гупало, неначе дзвiн на  сполох.  Наддав  ходи.
Проте не мiг утекти од чарiв пiснi. Вона летiла слiдом, слiпила очi,  била
у душу крилами i завертала назад, до хутора.
   Аж бiля Валок стишився. Сiв на пеньок, вiддихався. I засмiявся: оце дав
дьору - забiг хтозна-куди! Довкола граб i липа. Удалинi село й фортеця,  а
на узлiссi неподалiк - велика пасiка, колод на сто. Над  нею  в  небi  уже
низьке рожевувате сонце... Туркоче  горлиця.  Десь  бiля  пасiки  повторю╨
перед нiчним концертом сво© колiнця  й  трелi  соловей...  Повiтря  чисте,
свiже, хмiльне вiд квiтiв, зеленi... Рай, просто  рай!  Чого  ще  в  свiтi
треба? В старого пасiчника, напевне, знайдеться, чим вдовольнити  голод  i
де прихилити голову...
   Страху, з яким тiкав од хутора, вже не було. Була байдужiсть, утома. Та
ще велика нехiть лишати це  благословенне  мiсце  i...  цю  дiвочу  пiсню.
Боявся сам собi признатися, геть проганяв ту хутiрську ману, проте вона не
йшла iз серця i раз у раз вiдлунювалася хоча  й  тривожним,  але  при╨мним
щемом. Вiн розумiв, що це спокуса, випробування мужностi. Не знав  лише  -
вiд  кого.  Якщо  то  деймон  затiяв  з  ним  таку  пiдступну  прю  -  хай
начува╨ться! Коли ж то бог...
   Хотiлось ©сти, пити. Пiднявши з землi свою торбину й не Закидаючи ©© на
плечi, побрiв до пасiки.
   Його  зустрiв  високий  сивий   дiд.   Пропахлий   воском,   медом   та
рiзнотрав'ям,  старий   здавався   чарiвником,   бджолиним   богом.   Ледь
усмiхаючись, одчинив сякi-такi ворiтця i вклонився:
   - Ласкаво просимо. На хлiб, на мед та на джерельну воду!
   - Спасибi, батьку. Хлiб та вода, то козацька ©да! А  як  Знайдеться  ще
трохи сiна, щоб переспати нiч, то вже нетязi й рай...
   - Чом не знайдеться, - всмiхнувся пасiчник. - Ночуй Здоровий!
   - Дякую.
   Вони  пройшли  стежиною  помiж  двома  рядами  вуликiв  до  куреня,  що
прича©вся бiля старо© липи.
   - Сiдай, козаче, - сказав дiдусь ласкаво.  -  Спочинь  з  дороги.  А  я
зберу, що бог послав, та повечеря╨мо, поки лампада свiтить.
   Вiн подивився на пригасаюче надвечорове  сонце,  звiльнив  бджолу,  яка
заплуталася в його волоссi, й зайшов, пригнувшись, до куреня.
   Сковорода поклав пiд липу торбу, накрив брилем i лiг на спориш.
   Втягнув  повiтря:  тут  гостро  пахло  напiвсухими  травами,  корiнням,
квiтами, неначе хтось поруч викосив чарiвну луку, де  квiтувало  з  усього
свiту зiлля... Заплющив очi й нараз почув матусин слiзний голос.
   - Бабуню, рибонько, рятуйте хлопця!
   - Не голоси, Палажко. I не  таких  я  вiдволоджувала.  Л  це  пристрiт,
дрiбниця. Ось пошепчу, дамо вiдвару...
   - Заснув, сердешний,- почулось поряд пасiчникове.
   - Нi, батьку, нi, - розплющив очi Сковорода. - Задалося,  як  ще  малим
мене водила ненька на хутори до знахарки.
   Пiдвiвся, сiв по-козацькому.
   - .Й допомогло? - озвався пасiчник, прославши бiлу плахту.
   - Як бачите.
   Старий поклав брунатний свiжий буханець, поставив миску меду.
   - Велика сила в зiллi, - сказав небавом. -  У  кожнiй  травцi  -  зброя
супроти рани, виразки або хвороби. Коли 6  напевне  знати,  яке  вiд  чого
зiлля, то не хворiли б люди. Ми по здоров'ю ходимо...
   - А ви не знахар, дiду? - спитав Григорiй.
   - Нi, - одмахнувся пасiчник i, осiнивши себе хрестом,  узяв  хлiбину  в
руки. Нарiзав скибок i став припрошувати: - Ось хлiб, ось мед  -  вечеряй.
Не осуди за бiднiсть. Чим ма╨мо, тим i прийма╨мо.
   - Вечеря царська.
   - ╞ж на здоров'я...
   Угамувавши голод, Сковорода дiстав сопiлку.
   - Калинова? - пригладив вуса пасiчник.  Узяв,  оглянув  i,  повернувши,
заговорив, немовби муляли йому цiлющi зела й древа: - Здавалося б,  ну  що
таке калина? Звичайний кущ. Нi жердки з нього, нi навiть пужална; хiба  що
ягоди на пироги... А придивися та поспитай в людей  бувалих,  знаючих,  то
перед нею, матiнкою, знiмати шапку треба. Простуда, кашель або  гарячка  -
запарюй цвiт калини. Болить живiт - ©ж ягоди. А  кровотеча,  рана  кладай,
заго©ться...
   - А пошептати? - спитав Григорiй не без лукавства. Вiн  певен  був,  що
здибав дiда-знахаря.
   - То все пусте! - махнув старий рукою. - Морочать людям  голову.  Не  в
шепотiннi - в самому зiллi сила.
   - Ви лiкарю╨те?-не угавав Григорiй.
   - Допомагаю iнколи... - признався той нарештi. - Даю  поради,  трави...
Хорують люди, то треба ж якось ©м рятуватися.
   Сковородi стало прикро за ту настирливiсть, з якою вiн допитувався,  чи
знахарю╨ пасiчник.  Аби  спокутувати  свою  провину,  заговорив  серйозно,
стримано, немов колега:
   - Аякже, треба. Треба... Я чув  колись,  що  в  Iндi©,  хто  скорпiоном
ужалений, бере i ним же натира╨ ще свiжу рану. Допомага╨!  Там  скорпiонiв
повно, i через те у кожнiй хатi напоготовi сто©ть посудина, в якiй вони  в
олi© плавають.
   - Напевно, в тiлi ©хньому, окрiм отрути, е й проти не© сила,  -  сказав
старий, подумавши. I попросив: - Заграй-но щось душевне.
   Уже смеркалося. На заходi ще догасала червона крайка вiдблискiв,  а  на
всхiд сонця свiт огортала густа  пiтьма.  День  засинав,  натомлений.  Анi
шелесне. Тиша. На чисте поле неба повибiгали зорi...
   Григорiй узяв у рот свою калинову, вдихнув повiтря, щоб перелити його в
журбу мелодi©, i занiмiв: над головою тьохнув сам  лiсовий  маестро.  Взяв
ноту-другу та як зайшовся, защебетав!..
   -  Не  можу,  батьку,  -  прошепотiв  Григорiй.  -  З   таким   спiвцем
змагатися...
   Старий кивнув, заплющив очi, слухаючи.
   А лiс дзвенiв пiснями. По хуторах i пасiках, по приструмкових  хащах  i
непролазних тернах, по байраках, долинах нi  на  хвилину  не  затихав  той
спiв, та музика, те вечорове весняне диво.
   - Земля спiва╨...
   - Iстинно.
   Коли  лягали  спати  у  куренi,  обвiшаному  всiляким  зiллям,  цвiтом,
Григорiй знову крiзь солов'©ний щебет почув дiвочий голос.  Прислухався  -
розтанув,  щез.  Та  лиш  склепив  повiки  -  розлився  в  грудях  хвилею.
Закалатало серце.
   - Батьку, а чий то хутiр, у березняку? - спитав тихенько пасiчника.
   - Побiля шляху?
   - Так.
   - Упала в око дiвчина?
   - Та нi...
   - Балакай! Коли б менi хоч рокiв сорок скинули... А хутiрець Майорiв.
   - Вона панянка?
   - Де там. Майор - це прiзвисько. Iз посполитих чи з  козакiв...  Чотири
роки тому купили пасiку та клаптик  лiсу  й  поставилися.  Вони  при©жджi,
здалеку...
   I, засинаючи, Григорiй чув, крiм  солов'©в,  широку,  журну  пiсню  про
козака, який шукав на Сiч  дорогу,  та  про  кохану  дiвчину,  що  омивала
слiзьми його слiди.
   Вене явилася за кiлька днiв ополуднi.
   Сковорода  сидiв  у  затiнку  й  читав  ╨врейську  бiблiю,  яку   йому,
прощаючись, подарував Миславський. Недавно щедрив  дощик,  i  все  довкола
мiнилось, грало, сяяло. Рахманнi, мокрi бджоли,  п'ючи  росу  з  нектаром,
сушили крильця в променях. Дерева, трави, квiти - усе тяглось до сонця, аж
шелестiло. Завзято, весело шугали в небi ластiвки. Десь  недалеко  в  лiсi
навперебiй лiчили  комусь  лiта  зозулi.  Весь  у  пил  ку  та  пелюстках,
зарошений, вернувся з лiсу пасiчник i, сидячи  в  задумi,  перебирав  свою
цiлющу здобич.
   - Добридень вам... - долинуло чи╨сь несмiливе.
   Сковорода звiв погляд i неподалiк на стежцi побачив дiвчину. Вона  була
струнка,  чорнява,  з  косою  нижче  пояса  й   очима,   повними   якогось
смутку-горя... Це ж Майорiвна!
   - Здорова будь i ти, - озвався глухо пасiчник. - Що
   скажеш, дочко?
   - Щось iз татусем недобре дi╨ться, - аж подалася до нього дiвчина. - Не
©сть, не спить, покiйну матiр згаду╨ i все чогось жаха╨ться...
   - Й давно це з ним?
   - Вiд позавчора. Старий зiтхнув.
   - Допоможiть, дiдусю!
   - Коли б я мiг, Оленко, - розвiв руками пасiчник. - Я гою тiло. Вiн  же
душею хворий... Григорiю, а може, ти Зарадиш? Це ж по тво©й парафi©.
   Сковорода здригнувся: отерпши весь, прикипiв очима до лiсовички й ледве
збагнув, чого вiд нього хочуть.
   - Чим я зараджу, батьку... - озвався хрипко. - Я ж не священик...
   - Ти любомудр, учитель.
   Олена мовчки плакала. Не кривлячись, не схлипуючи. Сувора,  стримана  в
сво©й печалi, вона дивилася кудись у лiс, за пасiку,  i  по  щоках  поволi
скочувалися важкi скупi сльозини.
   - Я йду, я згоден, - поклав Григорiй  бiблiю.  Йому  пекли  тi  сльози,
немовби падали не на сорочку дiвчини, а на його вразливе, нiжне серце.
   Гiнка, розмашиста, немов тополька, дiвчина ступала  легко,  по-лiсовому
м'яко, ©й десь було лiт двадцять, а може,  й  бiльше.  Якась  достойнiсть,
самоповага або природна мудрiсть робили ©© обличчя не  по-земному  гарним,
не по лiтах серйозним, але таким привабливим, що неможливо  було  вiдвести
погляд.
   Аби  розвiяти  дiвочi  чари,  Григорiй  вирiшив   поговорити   з   нею,
переконатися, що це звичайна жiнка, i, головне, дiзнатись дещо  про  ©хнiй
побит та про минуле батькове в якому, певно, кри╨ться його хвороба.
   - Ви вдвох живете з батьком?  -  спитав  спокiйно  й  на  вмисне  трохи
байдуже.
   - Удвох. А що? - насторожилась дiвчина.
   - Нiчого... Давно померла ненька?
   - Вже п'ятий рiк.
   - Хворiла довго, мабуть?
   - Нi. Налякалась дуже, коли горiла хата...
   - I батько теж?
   - Напевне. Ми ледве вирвалися...
   - З вогню?
   - З паланки.
   - Орда?
   - Куди там! Татари нас боялися, - мов рубонула шаблею.
   - А хто?
   Промовчала. Присiвши, вирвала стебельце  синiх  дзвоникiв  i  крадькома
зиркнула пильним  оком  на  незнайомця.  Григорiй  знiтився.  Збагнув,  що
дiвчина бо©ться мовити йому всю правду. Картався сво╨ю цiкавiстю  й  шукав
дороги, яка б найскорше вивела його з цi╨© прикростi. Не раз  упевнювався:
якщо довiр'я прагнеш, то не та©ся сам. Тому й на сей раз  вдався  до  того
чудо-засобу.
   - А я п'ять рокiв учив студентiв у нашiм  славнiм  Харковi,-сказав  вiн
дружньо й щиро, як говорити можуть лише безхитрi душi. - Прогнали теж...
   - I де ж ви нинi? - озвалась миттю дiвчина
   - Ось тут! -  спинився  Сковорода.  Вона  всмiхнулася,  зiрвала  квiтку
вогника i запитала неСМIЛИВО:
   - А там дiвчата вчаться?
   Розвiв руками.
   - Жiнок нема в Колегiумi.
   Помiж дубiв, немов дiвчата мiж козакiв, замиготiли стрiмкi берiзки. Пiд
ноги хлюпнула барвиста повiнь квiтiв. Сипнуло сонце променями.
   Олена вибiгла на лiсову галявину.
   - Он наша хата й пасiка! - сказала весело. I враз погасла, звела докупи
брови.
   Не озираючись, пiшла вперед.
   Григорiй, мовби у снi, поплiвся слiдом. Тривожне й  радiсне  передчуття
якихось зрушень та перемiн в його примхливiй  долi  то  заливало  груди  й
п'янило серце, мозок, то вiдступало, тануло й лишало тоскну пустку.
   Бiля ворiт Олена його заждала i повела до хати через  маленький  чистий
дворик.
   Майор лежав у лiжку.  Худий,  смаглявий,  з  горбатим  довгим  носом  i
руками, кинутими на простирадло, вiн схожий був па  степового  сокола,  що
натрудив у летi крила i впав, © украй знеможений.
   - Татуню, я привела вам лiкаря, - сказала Олена лагiдно.
   - Майор i вухом не повiв. Не спав, дивився кудись у кут - пiд  стелю  й
постогнував.
   -_ Мир дому вашому! - врочисто мовив Сковорода i пiдiйшов до хворого. -
Вставайте, дядьку, та пообiда╨мо, бо я й не снiдав досi!
   Той тiльки блимнув на нього тьмяним оком i ворухнув бровою.
   - Що вам болить?
   - Нiчого... i все... - таки озвався.
   - Моторошно? - спитав  Григорiй.  Вiн  говорив  навмисне  голосно,  щоб
розiгнати гнiтючу тишу хутора, в якiй потонув господар. - I бiлий свiт  не
милий?
   Обличчям хворого пройшла легка судома.
   - Ви, мабуть, добрий лiкар - наче у воду дивитеся... - промовив тихо  й
хрипко.
   - Вони, татуню, аж iз самого Харкова, - пiдкинула слiвце Олена.
   - А я то думаю: нiби й не валкiвський... - повеселiшав хворий. -  Панiв
старшин лiку╨те?
   - Бува й таке. Здебiльшого, вiд марнославства й гонору.
   - Це у дукiв наших найтяжча нинi хворiсть, - аж сiв Майор  у  лiжку.  -
Вже козакiв та посполитих  за  власне  бидло  мають...  Олено!  -  крикнув
раптом. - Чого ж ти, доню, моняешся? Давай хутчiй обiдати. А то пан  лiкар
зовсiм охляне з голоду...
   Вiн скинув ковдру й спустив додолу кiстлявi жовтi ноги.
   - Як  ви  прийшли,  добродiю,  менi  немов  розвиднiлося,  -  заговорив
довiрливо. Й пiдняв тремтячу руку: - Все тiльки дим, дим, дим... А кров  з
нагайки капа╨...
   - У вас велика пасiка? - спитав Григорiй, аби звернути  його  з  дороги
спогадiв.
   Майор заклiпав часто й нараз осмiхнувся:
   - Бджола гуде... Пергою, воском пахне... Олено, чи ти була на пасiцi?!
   - Сьогоднi вранцi, - поставила на стiл вареники. - Багатий взяток  буде
- цвiт буйний-буйний.
   Повеселiвши,  Олена  нiби  ще  покращала:  в  очах  заграли  блискiтки,
порум'янiло личко, а спритнi довгi руки так i лiтали, так  i  вилися,  мов
лебединi крила.
   Якусь часину чоловiки сидiли мовчки i милувалися цим карооким  вихором.
А далi знову Майор нахмурив брови, весь потемнiв, неначе перед  грозою,  i
простогнав так жалiбно, що у Григорiя душа зайшлася болем:
   - Коли 6 це Настя хоч одним оком глянула... - Не побивайтесь, дядьку, -
узяв його за руку. - Не треба так жалкувати тяжко за тим,  що  втрачено  i
пережито.
   Радiйте краще тому, що ма╨те. Життю, здоров'ю, сонцю, спочинку,  працi,
такiй дочцi...
   - Дочка у мене - золото, - сказав  Майор.  -  Що  роботяща,  а  що  вже
краля...
   - Тату, берiть уже обiдайте! - зачервонiлась дiвчина й,  поставивши  на
стiл узвар, побiгла геть iз хати.
   Лише надвечiр Сковорода залишив хутiр. I все ж господар  приндився,  не
вiдпускав. Проте Григорiй був невблаганний:  горе  тому  метеликовi,  який
кружляв  бiля  вогню.  Пообiцяв  приходити  (i  навiть  завтра   зранку!),
вклонився дiвчинi за частування й пiрнув у лiс, як риба в воду.
   Вiд того дня Майор радiв Григорi╨вi, немов дитина  матерi.  Помалу  вiн
очунював i набирався вiри в життя, у свiт, у людськiсть. Страхи й  примари
давноминулого все рiдше й рiдше йому  стискали  мозок  i  холодили  серце.
Нарештi, зовсiм видужавши, одкрив Григорi╨вi свою  тяжку  пригоду,  що  не
дала йому дожити вiку на Запорожжi. Розповiдав iз  журбою,  з  болем,  але
розважливо, без тих ознак афекту, якi були ранiше.  Коли  згадав  дружину,
заплакав нишком, утер крадькома скупi  козацькi  сльози  й  почав  громити
панство, що розрослося буйно й на вольнiм Дикiм полi.
   Вони сидiли в затiнку пiд молодою яблунею i гомонiли стиха,  як  личить
добрим людям. Над ними млiла в сонцi туга зелена зав'язь, а  трохи  збоку,
на бiлiм тлi оселi, палав нестримним вогнищем розкiшний ряд пiвонiй.  Десь
на гряд ках за хатою лелiла пiсня-туга... Вона манила,  кликала,  сповняла
груди щемом. Не уявляв Григорiй,  як  вiн  без  не©  житиме,  i  через  те
сьогоднi вранцi вирiшив рушати знову в мандри. Прийшов оце  прощатися,  та
все не мiг одважитись. Дивився сумно на  цей  куточок  милий  та  на  його
господаря, ловив Оленин голос i не знаходив сили порвати пута приязнi.
   - Ну що ж, Iване Гнатовичу, - нарештi мовив, - менi нора!
   - Куди ти? - вiдчув Майор недобре.
   - Загостювався у ваших славних Валках...
   - Побiйся бога, Грицьку!
   - Спасибi за хлiб та сiль, за ласку. Я вже пiду.
   - Може, ми чимось тебе образили?
   - Нi, ви були, мов рiднi. Я щиро вдячний долi, що привела мене  на  ваш
порiг, але не варто й зловживати ©© прихильнiстю.
   Майор заметушився в розпачi,  не  вiдаючи,  чим  зупинити  гостя,  який
з'явився сонцем в його життi й тепер ось хоче щезнути.
   - Побудь хоч мiсяць, хоч кiлька днiв!
   - Не можу.
   - Чому, чому? - хапав Майор за.руки. Помовчавши i  пересиливши  бажання
здатися на ласку долi, Григорiй мусив пiдняти трохи забороло.
   - Як казав один угорський турок: я повинен або поганяти цього верблюда,
або негайно йти звiдси геть...
   - Який верблюд? О господи! - не зрозумiв господар натяку i  загукав:  -
Олено, доню, а йди сюди хутчiше!
   Знав, лихома, кого на помiч кликати. Тепер Григорi╨вi  хоч  закидай  на
плечi ноги й давай щодуху драла. Натомiсть вiн прирiс  до  столу  й  крiзь
хату бачив, як розгинав вона на грядцi спину, здува╨ пасмо з виду i йде на
батькiв поклик.
   - Григорiй Савич нас покида╨! - сказав Майор, як  тiльки  Олена  вийшла
з-за хати.
   Вона спинилась, нiби об щось спiткнулася. Проте за  мить  поволi  знову
рушила, всмiхнулась журно й проказала:
   - У кожного своя дорога, тату. От тiльки  жаль  -  не  справдяться  мо©
надi©...
   - Якi надi©? - спитав похмуро Сковорода.
   - Хотiла вас просити, аби навчили грамоти...
   - Тебе?
   Кивнула i зашарiлася.
   - Господи, а я  й  забув!  -  сплеснув  Майор  руками.  -  Навчiть  ©©,
Григорiю, не дайте життя прожити в темрявi. Ви ж  гарно  так  розказували!
Вона хоч дiвка, але тямуща та пам'ятка. Як показав ©й букви  -  до  вечора
вже i читала...
   Ну, от  i  все.  Прощайте,  села,  люди,  яких  хотiв  побачити,  шляхи
безжурних мандрiв, що вистелялися слухняно й лагiдно йому пiд ноги, думки,
якi народжуються лише в дорозi. Хiба ж вiн зможе сказати "нi"  людинi,  що
прагне знань!
   Майор ще й досi махав руками i щось доводив гаряче, але  Григорiй  його
не чув. Тривожно слухав, як у  душi  лама╨ться  на  тлiнь  i  прах  тверде
недавн╨ рiшення втекти свiт за очi й перехитрити людську природу. Вiн нинi
був великим полем битви, де в лютiм герцi стрiлися двi супротивнi  сили  -
душа i розум. Вже котрий день iде ця брань у ньому, а все не видно краю.
   - По правдi кажучи, - долинув здалеку Майорiв голос, -  менi  на  серцi
легше, коли ти в нас на хуторi або десь поряд.
   - Я залишаюся, - сказав Григорiй стомлено. - На мiсяць-два...
   - Спасибi, добра  душе,  -  прошепотiв  Майор  розчулено.  -  Вiк  буду
дякувати!
   - То я пiду полоти, - сказала швидко дiвчина й побiгла геть.
   - Узавтра зранку лекцi©! - гукнув услiд Григорiй.
   - Мо', я сходжу до мiста й куплю псалтир, паперу та каламар з чорнилом?
- спитав Майор улесливо.
   - Про мене... - кинув байдуже i перший рушив  iз  двору.  -  Держiться,
пане вчителю, - прошепотiв уже далеко в лiсi. - Це вам не клас спуде©в,  а
запорозька мавка, Венера- тiлом, душею - жiнка Спарти.
   Олена й справдi була на диво здiбна. До маковiя вона вже знала  бiльше,
нiж лобуряки, яких приймають до класу фари . А ще за тиждень читала вiльно
й латиною.
   Григорiй, вражений таким талантом, дав ©й латинський вiрш (якого  склав
недавно й не встиг послати Ковалинському)  i  попросив  за  нiч  та  ранок
вивчити. Вона взяла, поклала бiля книжок на покутi.
   - Якi ви добрi, Грицю... - прошепотiла вдячно. Всю нiч  Григорiй  марив
тим вiршем, дiвчиною, ©© очима, голосом. Чарiвне, нiжне "Грицю", яке  вона
йому сказала вперше, лунало в серцi музикою. Нi, навiть краще! Перебирав у
пам'ятi ©© слова, запитання, рухи, усмiшки i вiдчував,  як  герць  стиха╨,
гасне - душа була з вiкторi╨ю. Вiн не журився з  того,  а  навпаки,  радiв
поразцi розуму. Щоправда, нинi йшлося вже не  про  ту  красуню,  яко©  вiн
боявся, а про Олену-друга, про винятково здiбну та мудру дiвчину, що i  на
глузд не гiрша, анiж на стан та личко.
   Прокинувся, як почало сiрiти. Вхiд був завiшаний  старим  рядном,  i  в
куренi вiд того ще дужче пахло травами. Дiд  спав  посвистуючи,  але  коли
Григорiй зашарудiв, взуваючись, озвався лагiдно:
   - Не спиться, синку?
   - Як солов'ю весною.
   - Настала, мабуть, твоя весна.
   - У сорок з гаком?
   - Коли кому судилося...
   Накинувши на плечi  свиту  (спас  уже  минув,  i  ночi  були  холоднi),
Григорiй вийшов iз  куреня.  Над  пасiкою  i  вздовж  всього  узлiсся,  по
улоговинi, стояв туман. Густий та бiлий, як молоко. Роса згинала  трави  й
на кожен дотик вiдповiдала зливою важких холодних крапель.  Старi  кошлатi
липи пливли у соннiм маревi...
   Григорiй вийшов iз пасiки й побрiв до лiсу стежкою,  яку  за  лiто  сам
протоптав. Гiнкi дерева, пiдтримуючи склепiння крон, немов колони, тяглися
стрiмко вгору, й тому здавалося, що йдеш безкра©м храмом. Було так тихо  й
лунко, що кожен звук, - нехай то трiск галузки чи шерхiт чобiт, - напевно,
чувся за пiвверсти. Туман порiдшав скоро й звисав легкими пасмами. Небавом
згинув геть, i стало видно, як мiж  дерев  на  сходi  почав  народжуватися
новий серпневий день.
   I все ж було зарано йти до Майорiв.  Тому  Григорiй,  вже  перед  самим
хутором, звернув лiворуч. Не поспiшався нiби, а серце гупало, неначе дятел
об сухостiйний  стовбур.  Iз  ним  щось  дiялося  незрозумiле,  дивне:  то
завмирало, то стукотiло швидко, то заливало  тiло  якоюсь  млiстю,  щемом.
Щодня й щоночi воно тягло Григорiя в цей березняк, до хутора, i не  давало
лишити Валки, пасiку й помандрувати далi. Давно  закинув  бiблiю,  молився
тiльки ввечерi, та й то, коли був поруч пасiчник,  i  все  байдужiше,  без
болю, згадував сво©х та людських кривдникiв.  Тут  спокiй,  добрi  люди  i
чесний кусень хлiба, зароблений не словоблудством, а мозолями й потом. Тут
щире серце жiнки, яка могла б йому навiки стати найближчим, вiрним другом.
Тут вiн читав би, мислив та викривав у творах  облудний  свiт.  I  мав  би
щастя - справжн╨, земне, вiдчутне, а не примарне, як той туман.
   Ось знову вийшов до огорожi хутора!  Ой  Грицю,  Грицю...  Нi,  так  не
скажеш. Вона промовила так нiжно, так... Господи, невже не сон це? Помацав
тин рукою, пiдняв червоне  яблуко.  Нi,  не  мана!  Прислухався:  десь  за
садком, за пасiкою (в оборi, мабуть),  неначе  кiт,  вурчали  тугi  цiвки.
Олена до©ть. Майор, напевно, уже подався в поле - сьогоднi мав орати.
   В печi горять сухi дубовi дрова i  щось  кипить,  булькоче.  На  черенi
досушуються пахнючi грушi, сливи...
   Вернувся  в  лiс,  дiстав  сопiлку  i,  притулившись  спиною  до   двох
сестер-берiзок, заграв,  занурився  у  мрiйно-журну  пiсню  про  лiс,  про
дiвчину, що наймилiша в свiтi, та про нетязьке серце, яке не знало ласки i
марить щастямдолею.
   Прийшов у двiр, коли вже сонце пiдбилось вище лiсу. Олена вибiгла  йому
назустрiч i привiталась перша:
   - Добридень, пане вчителю.
   Григорiй звiв на  не©  очi,  й  вона  притихла,  насторожилася.  Ох  цi
дiвчата: все по очах читають, мов по розкритiй книзi!
   - Ну, як урок? - насумрився.
   - Ще вчора вивчила.
   - Того не може бути...
   - ╞й-богу, правда. Хочете, я розкажу?
   Вона так смiшно звела докупи брiвки i, дивлячись  кудись  у  лiс,  мимо
учителя, заговорила його "латинським" голосом:
   Si sit vita beata inlus, cur, inquis ad illam
   Grex hominum rarus tamque pusillus adit...
   - Чудово! - спинив ©© Григорiй. - Тепер ти справжня латинниця.
   Зiтхнувши радiсно, вона спитала:
   - Про що говориться у цьому вiршi?
   - Про щастя.
   - Це так цiкаво! Перекладiть...
   "Ти пита╨ш: якщо щастя життя в кожному з нас, то чому досягав його  так
мало людей? - почав пiднесено  Сковорода.  -  О,  це  тому,  що  ©м  важко
керувати сво╨ю душею, i тому,  що  вони  не  навчилися  приборкувати  сво©
пориви. По  звивистих  шляхах,  по  горбах  i  через  глибокi  рови  мчить
недосвiдчений вершник, якщо вiн погано править конем. По морi 1  по  сушi,
крiзь меч i вогонь мчить той, хто нерозумну  душу  не  скерову╨  розумом".
Олена довго думала.
   - А в нас у Кам'янському один козак столiтнiй казав, що щастя  там,  де
воля, - промовила  вона  нарештi.  -  Хiба  порив  до  волi  потрiбно  теж
приборкувати?
   Григорiй спершу розгубився.
   - Старий, нiвроку, мудрий... - протяг неквапно, вдумуючись. -  У  вiршi
мовиться про нездiйсненнi прагнення. Порив до  них  приносить  людям  лише
самi страждання. Задовольняйся тим, що ма╨ш, i будеш вiк щасливий.
   - А як же воля, Грицю? Вона примарна завжди...
   - О, ти - фiлософ! - сказав Григорiй весело, хоча в душi  нараз  вiдчув
тривогу за свiй взiрець щасливого.
   - Що це таке "фiлософ"?
   - Людина, що вмi╨ мудро мислити i там  шукати  iстину,  де  не  шукають
iншi... Без волi я не жив би, - додав рiшуче, твепдо.
   - Я теж! - сказала палко дiвчина.
   В душi Григорiя знялася хвиля щастя, хлюпнула в груди,  в  голову.  Вiн
через силу стримався, щоб не обняти цю степову богиню, не пригорнути ©© до
серця. Краса та розум...
   - Чи е що в домi снiдати? - почулось нагло з вулицi, й  у  двiр  зайшов
господар. - А може, дiвка прогомонiла з парубком...
   - ╙, тату, е! - метнулася Олена в хату.
   - Здоровий був, Григорiю, - подав Майор важку велику  руку.  -  Ну,  як
наука?
   - Добре. Нi, навiть вельми добре.
   - Ще б пак - такий учитель!
   - Виною всьому учениця. Майор знизав плечима i засмiявся.
   - Iване Гнатовичу,- гукнув  Григорiй,-  та  ви  не  знаете.  яка  Олена
здiбна! Це просто чудо! Я свiт пройшов,  а  не  стрiчав,  не  бачив  тако©
мудро© та обдаровано© не тiльки жiнки, а й взагалi людини!
   - И тако© гарно©? - спитав Майор. I мовив журно:  -  Я  геть  так  само
думав, коли зустрiв свою Настусю...
   - I гарна, дуже гарна! - признався щиро Сковорода. Майор  оглянувся  на
хатнi дверi, узяв пiд руку вчителя й одвiв убiк, до тину.
   -  Якщо  казати  правду,  то  я  вже  чув  усе   це...   -   прошепотiв
по-змовницькому.
   - Вiд кого?
   - Та вiд Олени...
   - Вона про себе таке казала?
   - Та нi... Про тебе.
   Сковорода заплющив очi. Аж дух забило з радостi!  Вiн  не  любив,  коли
його хвалили, та цього разу слова Майоровi були  для  нього  немов  орлинi
крила. I не гадав, що стiльки щастя кри╨ться у похвалi, яку донинi  вважав
за штуку, що може вразити лише дитину й душеубогих заздрiсникiв.  А  може.
вiн здитинився!  Недарма  кажуть,  що  кохання  робить  розумних  дурнями,
сердитих - смирними, а тихих - буйними...
   - А що я хочу тобi сказати, Грицьку,- несмiливо заговорив Майор.-  Мо',
кидай мандри та су╨ту су╨т, бери Олену, хутiр i живи, як люди... I  я  при
вас. Та при онуках...
   Хоча й схвильовано, але поважно, вдумливо вiн малював прийдешн╨  таким,
яким воно йому ввижалося. Було то справжн╨ щастя, земне i вiчне.
   Григорiй мовчки вислухав, узяв, нагнувшись, його  брунатну,  на  житнiй
хлiб схожу руку й поцiлував.
   - Олено, донечко! - гукнув Майор.
   Весiлля грали в жовтнi. Хоча Майори й Сковорода не мали тут, у  Валках,
нiкого э роду-племенi, знайшлися добрi люди, що помогли упорядити  все  як
личить. Були й заручини, i коровай, i дiвич-вечiр.
   По молоду Григорiй ви©хав iз  двору  пасiчника.  Стара  Зиахариха  (так
називали ©© по-вуличному), яка була  Сковородi  за  матiр,  обсипала  його
зерном та грiшми, благословила i провела аж до ворiт,  де  молодого  чекав
весiльний по©зд. Довкола воза, високо  вимощеного  и  покритого  барвистим
килимом, стояли дружко, бояри й iншi чини весiльнi. Усi на конях, та ще  й
при шаблях; хто у козацькiм стро©, а хто в гусарськiм. Вiд  середини  лiта
на  Слобожанщинi  вже  не  було  козацтва,  були  гусари   ©©   величностi
iмператрицi.
   Григорiя, немов полковника, взяли  пiд  руки  i  посадили  на  женихове
мiсце. Вiзниця здибив коней, вiзок  рвонувся,  й  весiльний  по©зд  рушив.
Бояри, що пропустили вже по чарчинi-другiй, гукнули пiсню.
   Сковорода сидiв, немовби скований. Чи  то  новий,  незвичний  одяг,  чи
перемiна стану й роль молодого, але щось муляло на  серцi  в  нього  i  не
давало радостi розправити крила.
   Вже  бiльше  мiсяця  Григорiй  жив,  як  у  туманi;  його   крутило   в
передвесiльнiм  вирi,  перемивало,  терло,  аби  зробився  з  мислителя  i
козака-нетяги статечний муж i гречкосiй...
   - Щось молодий наш журиться! Бо ис женився довго!
   - А мо', бо©ться!
   - Така вже, хлопцi, як допадеться!..
   Смiх, жарти, регiт. I знову пiсня. Лiс гоготить, рве на шматки мелодiю,
й вiд того  хлопцям  ще  веселiше,  ще  бiльше  хочеться  спiвати,  сипати
дотепами й дошкулити гострим словом немолодого вже молодого, що достеменно
котромусь iз них переступив дорогу...
   Щиглик оженився,
   Щиглик утратився;
   Оженився, утратився,
   А жiнки не ма╨!..
   Дорога - в багряно-жовтому полум'©. Дуби, берези, клени стоять у пишних
шатах i сиплють iз тихим дзвоном пiд йоги коням золото... Цей шлях  привiв
Григорiя на зустрiч з долею, тут вiн почув уперше  ©©  закличний  голос  i
зупинився вражений у  саме  серце,  як  мореходцi-еллiни  чарiвним  спiвом
страшних сирен...
   Бiля ворiт  гостей  стрiчали  дружки.  Хвацько  зiскочивши  з  струнких
козацьких коней i пiдкрутивши вуса, бояри кинулися до молодого, зсадили  з
воза, взяли пiд руки i повели до хати.
   Нiколи ще цi двадцять-тридцять крокiв, що вiддiляли порiг од  тину,  не
видавалися Сковородi такими довгими й такими трудними. Вiн  нiби  йшов  на
гору, де ще не був i де на нього чекало безлiч важких новин i несподiванок
Як просто жити цим козакам, його боярам, жiнкам,  дiвчатам  яких  набилося
мало не повен двiр! Вони гуртом, громадою немов рiка з потоками. Вiн же  -
один. Та ще й закутий в кайдани розуму,  що  прагне  все  пiзнати,  знайти
Велику правду й дiйти до сутi, до потайно© iстини не тiльки свiту космосу,
а й самого себе. О, як нелегко жити тому, хто зна╨  цiну  мудростi  i  хто
свiдомий сво╨© зверхностi та переваги над усiма, з  ким  здибу╨ться!  Така
людина  мученикОлена  була  сьогоднi  немов  струнка  рожева  мальва.   Не
метушилася,  не  поривалась  плакати.  Спокiйна,  тиха.  замислена,   вона
виконувала поважно й старанно свою нелегку ролю у дiйствi-звича©.
   Бояри взули ©© в червонi чобiтки  й  посадовили  на  пiкну  дiжку,  яку
поставили посеред хати. Дiвчата-дружки спитали хором:
   - Пане старосто, i ви, отець та  мати,  дозвольте  сво╨му  дитятi  косу
розплiтати!
   Олена зблiдла.
   Украй схвильований Сковорода дивився на  дiвчину,  яка  сьогоднi  стане
його дружиною, його  супутницею  у  горi  й  радостi,  його  найближчим  i
найвiрнiшим другом. Не мав i краплi сумнiву: вона  зiгрiв  його  остуджене
вiтрами мандрiв серце, научить жити в затишку, народить дiток...  Господи,
за рiк чи два вiн буде батьком! А потiм... Потiм вiн повезе сво©х синiв  у
Ки©в, до Академi©! От Саму©л здиву╨ться...
   I тут йому вiйнуло в душу стужею:
   - А як же ти, Григорiю?! Чи ти готовий узяти стан  хлiбороба,  дружини,
батька?
   - Так,готовий.
   - А вiк любити свою жону i дiток?
   - Любитиму.
   - А будеш сам орати, сiяти, збирати хлiб?
   - Напевне...
   -  I  не  пiдеш  iз  хутора,  не  схочеш  бiльше  вiдчути  вiтру  волi,
покуштувати води з нових криниць?
   - Не знаю...
   - Закинеш книги, забудеш  мудрих  римлян  та  величавих  еллiнiв  i  не
сягатимеш думками далi ниви?
   - Нi.
   - Зачерствi╨ш серцем i байдужiсiнько очима блиматимеш на те, як  ближнi
мучаться в ярмi неволi?
   - Цього не буде!
   - Пiдеш на прю з панами й горою станеш за свiй народ, за правду?
   - Так. Я ж фiлософ i во©н iстини.
   - I принесеш у жертву iстинi свiй статок, спокiй i навiть власну волю?
   - Не пощаджу!
   - I ©хн╨ щастя?
   - Чи╨?
   - Дружини, дiток...
   Сковорода облився холодним потом. Мов крiзь туман дивився на молоду, на
дружок, якi ©© вбирали й спiвали дзвiнко й сумно.
   Чим соловейки не щебетали,
   Як сади процвiтали,
   Чом не плакала Олепа,
   Як косу розплiтали...
   Коли вбирання було закiнчено, бояри швидко забрали дiжку,  а  натомiсть
поставили ослiн, накритий вивернутим кожухом. Майор зняв образ i,  держачи
його в руках, сiв на ослонi.
   -  Благословлятися,  благословлятися...  -  зашепотiв  хтось  рiзко   й
пiдштовхнув Григорiя до молодо©, що вже стояла навпроти батька.
   Майор пiдвiвся, благословив i,  передавши  образ  котрiйсь  IЗ  дружок,
поцiлував спочатку доньку, а потiм зятя.
   - Iване Гнатовичу... Iване Гнатовичу... - почав був Григорiй. Але  його
вже пiдхопило й понесло геть iз хати.
   Небавом вiн сидiв на возi й спостерiгав, як свахи з Дружками  на  iнший
вiз  садовлять  його  Олену.  Все  йшло  як  личить,  без  зволiкань,  без
вiдступiв, немов рiка. Ось посiдали, рушили.
   I затужили свахи:
   Ой у недiленьку рано
   Та й синее море грало.
   Там Олена та й воду брала,
   А набравши, та й потопала...
   Сковорода схопився за це  трагiчне  слово  й  почав  його  вiдмiнювати:
потопаю, потопа╨ш,  потопа╨,  потопа╨мо...  О,  скiльки  нинi  втоплено  в
житейськiм морi! Розтанули, як луговi тумани...  Кричали,  мрiяли,  шукали
корiнь iстини i присягалися довiку бути лицарями свято©  правди,  а  потiм
склали руки й пiшли на дно, мов каменi. Пiгме©!..
   - А ти?
   - Я не пiгмей!
   - I тонеш...
   - Нi. Лише мiняю стан. I прагну трошки затишку, людського щастя...
   - Це виправдання всiх потопаючих.
   - Бредня!
   - Нi, правда!..
   Рятуй, рятуй, та мiй братику,
   Не дай менi та й загинути,
   Не дай менi та й загинути -
   В син╨ море та й заплинути!..
   Сковорода рвонувся з воза, але його притримали мiцнi боярськi руки. Вiн
прича©вся, немов орел у клiтцi, напружив  розум,  прагнучи  знайти  вихiд.
Збагнув, що справдi тоне, iде на дно, де  сотнi,  тисячi  колишнiх  мужнiх
во©нiв, борцiв, мислителiв. Однi стомилися, тих  заманило  примарне  мрево
щастя, а третi просто зрадили сво©  пориви  молодостi.  Найнебезпечнiшi  i
найстрашнiшi - втопленики! ©х вiчно палить  вогонь  сумлiння,  й  найкраща
втiха для ©хнiх душ-чиясь бiда, чиясь поразка. Григорiй чув  ©хнiй  регiт,
вiдчував ©хнi руки, якi хапали його  за  ноги  й  тягли  до  себе  в  нiму
безодню.
   Весiльний по©зд в'©здив у Валки. Бiля тинiв стояли юрби,  малеча  бiгла
слiдом. Смiх, тупiт, спiви.
   Аж бiля церкви усе притихло. Хоч служба ще й не скiнчилася, на  папертi
було багато люду. Окрiм його й  Олени  -  двi  юнi  пари  прибитих  щастям
молодих, бояри, дружки, свахи. Кобзар  неголосно  тягнув  якусь  жебрацьку
пiсню. Помiж дорослими, як мiж деревами, ганяли дiти.
   Сковорода зiскочив з воза i в супроводi  сво©х  бояр  пiшов  рiшуче  до
молодо©. Вона зустрiла  його  тривожним  поглядом  й,  зiгрiвши  усмiшкою,
торкнулася його руки сво╨ю.
   Боже, як не хотiлося йому лишати мило©! Вiн був свiдомий того,  що  цим
завдасть образи й горя дiвчинi на кiлька рокiв, а може, й на все життя, що
вже нiколи вони не стрiнуться, не поговорять...
   Почувся гомiн, човгання: кiнчилася вiдправа в церквi, й валчани  хмарою
покрили  паперть.  Чини  весiльнi  заклопоталися  бiля  сво©х  князiв   iз
княгинями. От-от мав вийти батюшка й завести ©х до храму.
   - Прости мене, Олено... - сказав Григорiй хрипко.
   - За що?
   - Прости... Я дуже-дуже тебе люблю...
   Вся зашарiвшись, вона стиснула вдячно його холодну руку.
   Вiн  вiдповiв  на  потиск,  легенько   вивiльнився   i,   скориставшись
шарварком, який зчинився, коли iз церкви  вийшов  високий  сивий  батюшка,
пiрнув у натовп.



   СIТЬ ДЕВ'ЯТА

   Людинi чеснiй, добрiй завдати комусь горя втричi  тяжче,  нiж  пережити
його самому. В покривдженого ╨ спiвчуття, пiдтримка  iнших,  сльози.  А  в
кривдника нема нiчого, крiм докор